Об’єкти та сліди

МІКРООБ’ЄКТИ

  • 1. Класифікація мікрооб'єктів
  • 2. Виявлення мікрооб’єктів
  • 3. Фіксація мікрооб’єктів
  • 4. Вилучення мікрооб’єктів
  • 5. Пакування мікрооб’єктів

    • 1. Класифікація мікрооб'єктів

    Криміналістична значущість мікрооб’єктів значною мірою обумовлена тим, що завжди існує набагато більша імовірність наявності таких об’єктів, ніж видимих. Особливості, які відрізняють мікрооб’єкти від аналогічних за складом макрооб’єктів, визначають специфіку роботи з ними та подальший вибір методів, засобів, способів і прийомів для їх виявлення, фіксації, вилучення та пакування. Важливою ознакою мікрооб'єктів є їхній зв'язок з подією злочину (події). Ця ознака вказує на те, що поняття «мікрооб'єкти» розглядається лише в рамках криміналістичної теорії і практики.

    Мікрооб’єкти – дрібні, зв'язані з подією злочину матеріальні об'єкти, пошук, виявлення, вилучення і дослідження яких через їх малі розміри і масу ускладнені або неможливі за допомогою неозброєного ока і можуть здійснюватися спеціальними технічними засобами й апаратурою. Характерною ознакою мікрооб'єктів є їх малий розмір, що порівнюється з можливостями чутливості неозброєного ока людини. Тому йде мова не про який-небудь кількісний критерій, по якому малі об'єкти можна відносити до мікрооб'єктів, а достатньо вказати на важкість або неможливість роботи з ними за допомогою неозброєного ока. Це вже відокремлює їх від інших, більш великих об'єктів, так званих макрооб'єктів.

    Іншою відмінністю мікрооб'єктів є те, що маса їх теж дуже мала, що поряд з малими розмірами також є перешкодою для роботи з ними без спеціальних засобів і високочутливої апаратури. Засоби й апаратура можуть бути розроблені спеціально або запозичені з інших галузей науки і техніки.

    По природі походження мікрооб'єкти поділяють на органічні та неорганічні, які, у свою чергу, поділяються на природні і виробничі – продукти людської діяльності. До органічних мікрооб'єктів природного походження відносяться залишки рослинних і тваринних організмів, нафти, торфу і т.д.; до органічних мікрооб'єктів виробничого походження відносяться: синтетичні волокна, фарби, пластмаси, нафтопродукти, фармацевтичні препарати й ін. Неорганічними природними мікрооб'єктами є природні води, атмосферне повітря, руди, мінерали, солі, оксиди і т.д. Неорганічними мікрооб'єктами виробничого походження є метали і сплави, скло, кераміка, порцеляна і фаянс, добрива, кокс, бетон, неорганічні кислоти й ін.

    Класифікація мікрооб'єктів по їхній природі дає можливість більш чітко уявити собі їхнє різноманіття. Крім того, ця класифікація має велике практичне значення, тому що дозволяє вибрати засоби і методи виявлення, вилучення і дослідження мікрооб'єктів, що відповідають їхнім фізичним, хімічним чи біологічним властивостям.

    По агрегатному стану мікрооб'єкти бувають рідкими (розчини, емульсії, суспензії), твердими (кристалічними й аморфними) і газоподібними. Такий розподіл доцільний тому, що для кожної названої групи мікрооб'єктів характерні специфічні місця локалізації, методи і засоби вилучення, збереження та дослідження.

    У межах цієї класифікації досить важливим є поділ на мікрочастки, мікросліди та мікрокількості речовини.

    Мікрочастки – це невеликі матеріальні об'єкти (тіла), невидимі або слабовидимі неозброєним оком мікрокількості об’єкта, які не мають міцного зв’язку з предметом-носієм (на його поверхні – мікрочастки-накладення, у масі – мікрочастки-включення). Мікрочастки мають стійкі просторові межі.

    Мікрочастки як різновид мікрооб'єктів по природі походження поділяються на органічні і неорганічні, а кожна з цих груп може мати природне походження або бути продуктом людської діяльності. За агрегатним станом мікрочастки – завжди тверді об'єкти. Залежно від здатності проводити електричний струм вони можуть бути провідниками або діелектриками. Мати магнітні чи немагнітні властивості. Всі ці властивості необхідно враховувати при виборі засобів їх виявлення і вилучення.

    На основі вивчення практики мікрочастки можна розділити на вісім груп, трасологічне дослідження яких проводиться найбільш часто:

    1. Фрагменти (осколки) скла.
    2. Частки фарби, лаку, емалі й інших твердих покриттів.
    3. Пил, порошкоподібні речовини.
    4. Стружка (металічна, дерев’яна ...)
    5. Волосся, волокна, вовна (хутро) тварин.
    6. Уламки нігтів, зубів.
    7. Залишки різних речовин і матеріалів (частки іржі, будматеріалів, гуми, шлаку, деревини, металу й ін.)
    Інші мікрочастки (вміст з-під нігтів, частки шкірних покривів людини і тварин, вміст кишень одягу).

    Мікросліди – невеликі матеріально фіксовані сліди, в яких відображення форми, розмірів і ознак зовнішньої будови слідоутворюючих об'єктів чітко не розрізняються неозброєним оком. Це невидима або слабовидима неозброєним оком мікрокількість об’єкта, яка знаходиться у міцному контактному зв’язку з предметом-носієм (з його поверхнею – мікрослід-нашарування, при проникненні вглиб предмета-носія – мікрослід-просочення). Для мікрослідів характерна нестійка зовнішня форма.

    Мікросліди за характером зовнішнього прояву мало чим відрізняються від традиційних слідів (макрослідів), які вже давно піддаються трасологічним дослідженням. Основна їх відмінність від макрослідів – малі розміри, які обумовлені особливостями виявлення, вилучення, дослідження цих мікрослідів. Так само, як і традиційні сліди, вони поділяються на об'ємні і поверхневі, статичні і динамічні. Об'ємним, динамічним мікрослідом є, наприклад, слід розрізування дроту діаметром 0,1 мм, а до поверхневих, статичних мікрослідів відноситься відбиток на папері фрагмента типографського кліше розміром 0,2 х 0,3 мм.

    Мікрокількості речовини – невеликі маси речовини, визначення властивостей і природи яких неможливо без залучення спеціальних високочутливих методів дослідження (рідкі, сипучі, газоподібні речовини з невизначеними просторовими межами).

    Загалом поділ мікрооб’єктів на мікросліди та мікрочастки є умовним: при зміні обставин мікрочастка-накладення може перетворитись на мікрослід-нашарування і навпаки. Тому доцільно використовувати універсальний термін “мікрооб’єкт” та додатково зазначати характер його контактного зв’язку з об’єктом-носієм.


    2. Виявлення мікрооб’єктів

    Очевидно, що окремі матеріальні об’єкти – люди, тварини, рослини, предмети та їх частини, є або об’єктами-носіями, або об’єктами-джерелами мікрооб’єктів. Об’єкти-носії – це об’єкти, на яких розташовані чужорідні мікрооб’єкти, які їм не належать. Об’єкти-джерела – це об’єкти, з якими конкретні мікрооб’єкти складали або складають єдине ціле. Цей поділ має важливе значення, оскільки встановлення джерела мікрооб’єктів нерідко спричиняє встановлення злочинця, його жертви, залучених до події злочину предметів.

    Слід пам’ятати про типові носії мікрооб’єктів, якими виступають:

    На тілі людини мікрооб’єкти зазвичай виявляють на руках, у місцях нанесення травм, у волоссі, вушних раковинах тощо. На знарядді та інструментах мікрооб’єкти локалізуються на робочих частинах, особливо затримуючись у пазах, заглибленнях, у місцях сполучення деталей. На перешкодах у місцях пошкоджень закріплюються мікрооб’єкти, що відокремились від знаряддя зламу, одягу злочинця. Носіями мікрооб’єктів при ДТП найчастіше виступають одяг потерпілого, ділянка дорожнього покриття та транспортний засіб (бампер, капот, крила, передній та задній мости, колеса автомобіля). Особливо уважно слід оглядати предмети, які злочинець пересував, зламував, відчиняв.

    Також важливо уникати небажаних контактів (прямих чи опосередкованих), що можуть сприяти перенесенню мікрооб’єктів на предмети, які не мають відношення до події злочину.

    Пошук мікрооб’єктів проводиться із дотриманням методичних рекомендацій, розроблених у криміналістичній техніці:

    У процесі пошуку мікрооб’єктів необхідно:


    3. Фіксація мікрооб’єктів

    Виявлені мікрооб’єкти необхідно зафіксувати.

    Для фіксації виявлених мікрооб’єктів існують протокольна форма та технічні методи.

    Протокольна форма фіксації об’єктів процесуально оформлює фактичні дані і в подальшому виступає засобом доказування. У протоколі слідчої дії необхідно зазначити:

    Для описання форми мікрооб’єктів слід використовувати поняття із геометрії (наприклад, “нашарування має форму рівностороннього трикутника з розмірами сторін 3 мм” або “частка лакофарбового покриття подібна до еліпса довжиною 2 мм та шириною 0,5 мм”). Зауважимо, що доторкатись вимірювальними інструментами до об’єктів не рекомендується. необхідно користуватись криміналістичним визначником кольору. Якщо відчувається запах, слід зазначити, запах якої із відомих речовин він нагадує. При описанні поверхні мікрооб’єкта треба зазначити, рівна вона чи вигнута, гладенька чи шершава, блискуча чи матова, суха чи волога, пропускає світло чи ні тощо. Визначається також агрегатний стан мікрооб’єкта.

    Дуже важливо не нехтувати вимогами щодо детального описання виявлених мікрооб’єктів, особливо фіксувати у протоколі саме ті їх ознаки, які можуть змінитись на момент експертного дослідження. Це стосується характерного запаху, відомості про який значно полегшують експерту встановлення природи його ймовірного джерела. Зазначення стану виявленого мікрооб’єкта (вологий, сухий), характеру контактного зв’язку (наявність або відсутність міцного зчеплення) також дуже важливе, оскільки наведені характеристики можуть змінюватись із часом, що призведе до хибних висновків про обставини події злочину.

    До технічних методів фіксації відносять фото- та відеозйомку, виготовлення схем, малюнків та механічне закріплення мікрооб’єктів на об’єкті-носії.

    Можливості фотографічної фіксації виявлених мікрооб’єктів обмежені. Зазвичай фотографують лише об’єкти-носії, а також локалізацію значної кількості мікрооб’єктів. Фотозйомка окремих мікрооб’єктів найчастіше не проводиться зважаючи на складність процесу, хоча сучасна техніка дозволяє ефективно фіксувати і поодинокі мікрооб’єкти. І хоча у більшості випадків зазначені знімки не мають доказового значення, проте їх криміналістична значущість сумнівів не викликає.

    Для фіксації характеру розташування мікрооб’єктів на предметах обстановки місця події доцільно використовувати схеми. Виявлені за допомогою лупи мікрооб’єкти можна намалювати.

    При вилученні мікрооб’єктів разом із об’єктом-носієм, понятим слід його показати та звернути їх увагу на наявні мікрооб’єкти (можна за допомогою оптичних приладів). Якщо наявність мікрооб’єктів тільки припускається, понятим роз’яснюють мотиви вилучення об’єкта-носія. Вони повинні бути присутніми при пакуванні об’єктів-носіїв та засвідчити цей факт своїми підписами під пояснювальним написом на упаковці. Мікрооб’єкти, вилучені без об’єкта-носія, демонструються понятим на місці їх виявлення, а потім у процесі їх пакування. Місця локалізації мікрооб’єктів на об’єкті-носії можна позначити олівцем, нитками, фломастером, обов’язково зазначивши це у протоколі, щоб експерт не сприйняв позначки як чужорідні забруднення.

    Для механічного закріплення мікрооб’єктів на об’єкті-носії рекомендується покривати місця їх локалізації шматком білої неворсистої тканини (капронової, шовкової, бавовняної), яку по краях закріплюють нитками, шпильками, або замість тканини використати целофан, поліетилен, кальку, які приклеюють по периметру до об’єкта-носія липкою стрічкою. Іноді доцільно використовувати аерозольне розпилення фіксатора (наприклад, лак для волосся). Застосування з цією метою розчину перхлорвінілу в ацетоні може призвести до втрати доказів, зважаючи на те, що ацетон – сильний розчинник.

    Очевидно, що фіксація (або закріплення) речових доказів має процесуальний та науково-технічний аспекти.

    процесуальний аспект фіксації передбачає закріплення факту виявлення та вилучення мікрооб’єктів, що обумовлює надання їм статусу речового доказу. Процесуальна фіксація полягає у складанні протоколу слідчої дії, під час якої були виявлені та вилучені мікрооб’єкти. Протокол повинен включати описання дій, засобів, методів виявлення та вилучення мікрооб’єктів, місць їх виявлення, засобів та методів їх вилучення, пакування, зберігання. До протоколу крім самих мікрооб’єктів або предметів, на яких вони знаходяться, додають знімки, малюнки, схеми.

    науково-технічний аспект фіксації означає конкретні маніпуляції з мікрооб’єктами з метою збереження їх зовнішнього вигляду, місця виявлення та інших суттєвих для справи показників, а також для тривалого зберігання їх властивостей, важливих для доказування по справі.


    4. Вилучення мікрооб’єктів

    Після фіксації переходять до вилучення мікрооб’єктів.

    Мікрооб’єкти рекомендується вилучати разом із об’єктом-носієм, бо лише в цьому випадку можна зберегти порядок їх розташування на ньому, що може бути важливим для з’ясування обставин справи. Мікрооб’єкти можуть бути виявлені та якісно вилучені при проведенні слідчих дій лише за наявності відповідних умов, технічних засобів і належної кваліфікації.

    Вилученню підлягають не лише ті об’єкти-носії, на яких були виявлені мікрооб’єкти, а й ті, на яких є реальна ймовірність їх наявності.

    Мікрооб’єкти вилучають без об’єкта-носія, якщо:

    Вилучення мікрооб’єктів утруднюється за наявності міцного контактного зв’язку із об’єктом-носієм (плями, мазки). У такому разі необхідно вирізати фрагмент підкладки разом із мікрооб’єктом або демонтувати відповідну деталь, а якщо і це зробити неможливо, слід виконати зріз (аж до підкладки, тобто поверхні об’єкта-носія, намагаючись повністю відокремити нашарування), зіскоб або змив (залежно від ситуації). В останніх трьох випадках поряд із нашаруванням відбираються так звані контрольні зразки – зрізи, зіскоби, змиви матеріалу поверхні об’єкта-носія. Це пояснюється тим, що при відокремленні нашарування до нього можуть потрапити мікрочастки матеріалу підкладки, що в подальшому ускладнює або унеможливлює процес ідентифікації. контрольні зразки нададуть можливість експерту пояснити наявність чужорідних забруднень у речовому доказі та їх відсутність у об’єкта ідентифікації.

    Під час вилучення мікрооб’єктів слід пам’ятати також про необхідність відбору порівняльних зразків від імовірних об’єктів-джерел мікрооб’єктів у разі, якщо саме джерело вилучити неможливо або недоцільно.

    Для вилучення мікрооб’єктів застосовують такі методи:

    Механічний метод є універсальним в разі необхідності вилучення поодиноких мікрооб’єктів. Використовують пінцети, скальпелі, спеціальні ножі (хірургічні), леза безпечної бритви, препарувальні голки, щіточки, сухі ватні тампони, марлеві серветки. Мікрооб’єкти слід відокремлювати від об’єкта-носія з максимальним збереженням їх морфології. Для пом’якшення контакту металевого пінцета з крихким мікрооб’єктом (скло, часточка ЛФП) на його кінці напинають, наприклад, полімерну ізоляцію електричного дроту.

    Адгезійний метод базується на прилипанні (адгезії) мікрооб’єктів до покритої спеціальними речовинами поверхні. Для цього використовують спеціальну липку плівку. Вилучення мікрооб’єктів можна проводити не порушуючи порядку їх розташування за допомогою липкої плівки практично з будь-яких поверхонь, крім сипких речовин (наприклад, ґрунтів) та вологих об’єктів. Для цього відрізають шматок плівки потрібного розміру, знімають дублюючий шар, прикладають липким шаром до поверхні об’єкта-носія, злегка притискають, відокремлюють та закривають захисною плівкою. Пакують у конверт між двома аркушами картону. Для збереження топографії плівкою необхідно покрити усю поверхню об’єкта-носія. Якщо необхідно економити адгезійний матеріал або просто немає необхідності зберігати порядок розташування мікрооб’єктів, плівку послідовно притискають до різних ділянок об’єкта-носія до насичення, а потім також покривають захисним шаром. Важливо, щоб липкий шар був не надто товстий, тому що це може впливати на деякі речовини, змінюючи їх морфологію, склад, а отже і люмінесценцію, що утруднюватиме подальші дослідження. Найменші зміни викликають липкі плівки “ПВХ” (ліпофоль), дактилоскопічна (чорна – для вилучення світлих мікрооб’єктів, прозора – для темних). Також дозволяється поодинокі чи невеликі фрагменти волокон, волосин, шерстин (за відсутності спеціальної липкої плівки) вилучати на паперові стікери з клейовим нашаруванням (темні – для вилучення світлих мікрооб’єктів, світлі – для темних), потім провести згин цього стікера таким чином, щоб зберегти вилучені мікрооб’єкти й помістити в конверт. Вилучати мікрооб’єкти за допомогою липкої стрічки «скотч» категорично не дозволяється, так як вилучені таким чином мікрооб’єкти неможливо відокремити від липкого шару стрічки пpи пpоведення лабоpатоpного дослідження.

    Пневматичний метод базується на використанні потоку стиснутого повітря для вилучення мікрооб’єктів із великих поверхонь (підлога, сходи), з одягу потерпілого, важкодоступних ділянок (щілині підлоги, тріщини стін, отвори дверей) тощо. Застосовують аспіратори із спеціальною камерою чи касетою для збирання мікрооб’єктів або різні пилососи, споряджені фільтром із синтетичної тканини розміром 10х10 см, який закріплюють між всмоктуючомим патрубком шланга та насадкою, а після закінчення роботи знімають, обережно згортають забрудненнями всередину та пакують. Основним недоліком зазначеного методу є порушення порядку розташування мікрооб’єктів.

    Електростатичний метод базується на властивості поверхні, що несе заряд статичної електрики, притягувати здатні електризуватись легкі мікрооб’єкти (волокна, волосся, полімерні матеріали, часточки лакофарбових покриттів тощо). Засобом вилучення є палички з діелектричними властивостями – із каучука, органічного скла, ебоніту. Перед вилученням мікрооб’єктів паличку натирають шматком тканини (фланелевої, вовняної), а потім проводять нею вздовж поверхні об’єкта-носія. Вилучені часточки обережно знімають пінцетом, зчищають тупим боком скальпеля або переносять на липку плівку. Слід пам’ятати, що мікроб’єкти, заряджені однойменними із паличкою зарядами, будуть відштовхуватись від неї.

    Магнітний метод використовується для вилучення металевих мікрооб’єктів, яким притаманні феромагнітні властивості (металічна стружка, осколки вибухових пристроїв тощо). З цією метою застосовують постійний або електромагніт. Металеві мікрооб’єкти зручно збирати магнітною щіточкою (пензликом) через аркуш тонкого паперу (кальки), який потім використовують для їх пакування.

    Капілярний та вакуумний методи використовують для роботи з рідкими мікрооб’єктами. Капіляри та мікропіпетки дозволяють зберігати рідину у її первинному стані на відміну від вати, марлі, фільтрувального паперу. До капіляра рідина надходить за рахунок капілярних сил (самопливом). Після занурення одного кінця у краплю рідини та наповнення, капіляр розміщують у пробірці, флаконі, фіксуючи у вертикальному положенні пробкою. У мікропіпетку рідину втягують за допомогою гумової груші, а потім переносять до пробірки малих розмірів, яка звужується до дна, та герметично закривають. Перевага піпеток перед капілярами полягає у можливості відбору останніми в’язких рідин.

    Адсорбційний метод використовується для вилучення слідів запаху людини за допомогою адсорбенту – шматка бавовняної тканини, яка і поглинає своєю поверхнею (адсорбує) сліди запаху із ймовірного об’єкта-носія. Потім її запаковують в одноразову фольгу, спеціальний пакет. Також шматок бавовняної тканини із слідами запаху консервують у стерильні скляні банки й закатують металевими кришками.

    Вилучення мікрооб’єктів повинно відбуватись із обов’язковим врахуванням комплексності характеру слідоутворення, адже відомо, що слід може утворюватись за “участю” кількох матеріалів (речовин), і вилучення кожного не повинно зашкодити іншому. Якщо це неможливо, перевага надається мікрооб’єктам, які мають найбільшу криміналістичну значущість.


    5. Пакування мікрооб’єктів

    Мікрооб’єкти, які вилучаються, а також предмети-носії повинні бути упаковані з урахуванням наступних вимог:

    Предмети-носії пакують в тому вигляді, в якому вони були виявлені та вилучені, наприклад, ніж із відкритим лезом. Такі предмети затискають між аркушами фанери, закріплюють за допомогою розпірок, дротяного каркасу в ящику, тощо. Плями захищають накладками із тканини, кальки, пергаментного паперу.

    Великі об’єкти-носії загортають в аркуш цупкого паперу (щоб зберегти на ньому мікрооб’єкти й не відбулася електростатика з полімерним матеріалом упаковки), потім поміщають у полімерні пакети.

    М’які предмети (одяг) складають у взаємно перпендикулярних напрямках або загортають у рулони, розмістивши їх перед цим між аркушами паперу таким чином, щоб не відбулося взаємоперенесення мікрооб’єктів.

    Якщо огляд предмета-носія відбувався над паперовою або поліетиленовою скатертиною, їх необхідно використати для пакування; кожен предмет-носій пакується окремо, після чого ретельно очищають інструмент, миють руки та заміняють скатертину, над якою його оглядали.

    Вологі об’єкти-носії перед пакуванням слід просушити (при кімнатній температурі, над аркушем паперу, уникаючи протягів та прямого сонячного овітлення).

    Об’єкти, схильні до інтенсивної зміни під впливом внутрішніх або зовнішніх чинників, підлягають консервації (або герметизації).

    Для пакування мікрооб’єктів чи предметів-носіїв, залежно від їх походження та фізичного стану, використовують: поліетиленову плівку, чистий щільний папір, кальку, скляні пробірки, бюкси, баночки, флакони, поліетиленові та фторопластові контейнери, поліетиленові пакети, паперові конверти, предметне та покривне скло, липку плівку, тканину.

    Для деяких предметів-носіїв виготовляють спеціальні каркаси, використовують коробки або ящики, які обгортають папером. Упаковка повинна бути такою, щоб при її розкритті можна було легко виявити розміщені в ній мікрооб’єкти. Тому, перш ніж розмістити мікрооб’єкти у поліетиленовому пакеті або паперовому конверті, слід загорнути їх у тонкий папір (кальку).

    Крихкі об’єкти слід перекладати амортизаційним матеріалом (ватою, м’яким цигарковим папером), скляні пробірки, флакони, банки – загортати в папір або ганчір’я, газетний папір і все це розміщати в коробках, ящиках.

    Об’єкти-носії та зразки підлягають роздільному пакуванню.

    Після розміщення об’єктів в упаковку, останню необхідно скріпити. Паперові конверти склеюють клеєм. краї поліетиленових пакетів повинні бути цілісним та міцними. предметне та покривне скло закріплюють по краях липкою стрічкою. липку плівку із захисним шаром за необхідності прошивають по краях ниткою. загорнуті у цупкий папір предмети-носії, коробки можна перев’язати шпагатом (мотузкою), липкою стрічкою.

    На поверхні упаковки (або наклеєній на ній паперовій етикетці) виконують пояснювальний напис, де зазначають номер провадження, що, де, коли і при виконанні яких дій вилучено. все це засвідчується підписами учасників слідчої дії (осіб, що проводили огляд, та понятих) і запечатується печаткою установи, представником якої є слідчий.

    Якщо на поверхні упаковки виконати пояснювальні написи неможливо, то кінці шпагату (мотузки), яким перев’язана упаковка (прошита плівка), прикріпляються до бирки (картонної, фанерної) та закріплюються печаткою, а відповідні написи виконуються на бирці.

    Опечатування виконується таким чином, щоб без пошкодження печатки не можна було відкрити упаковку. Порядок пакування описується в протоколі слідчої дії.

    Важливим є також відбір так званих порівняльних та контрольних зразків. Що стосується порівняльних зразків, то їх відбирають від ймовірного об’єкта-джерела мікрооб’єктів у разі, якщо зазначений об’єкт неможливо надати на експертизу. В зазначеній ситуації іноді важливо уміти визначити ймовірне місце контакту і відбирати порівняльний зразок поблизу від нього (особливо тоді, коли об’єкт-джерело не є однорідним). Встановленню ж зазначеного місця часто сприяють саме мікрооб’єкти, якими “обмінялись” учасники події.

    Відбір контрольних зразків є надзвичайно важливим у тих випадках, коли для вилучення мікрооб’єктів проводили зрізі, зіскоб чи змив. Такі зрізи, зіскоби, змиви слідів матеріалів (речовин), що мали міцний контактний зв’язок з об’єктом-носієм, дуже часто містять забруднення субстанції сліду матеріалом підкладки об’єкта-носія або речовинами, які знаходились на його поверхні. Тому надання на експертизу контрольних зразків матеріалу підкладки, відібраних таким самим способом, як і нашарування, дозволить експерту пояснити наявність сторонніх речовин у відокремленому нашаруванні у порівнянні з об’єктом ідентифікації.

    Таким чином, одним із напрямів підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів є широке використання мікрооб’єктів, які незалежно від волі злочинця практично завжди залишаються на місці події і містять в собі важливу криміналістично значущу інформацію, яку можна отримати при їх попередньому дослідженні на місці події та після всебічного експертного дослідження.

    Попереднього дослідження мікрооб’єктів безпосередньо на місці події не регламентоване нормами закону і є непроцесуальною формою роботи з матеріальними об’єктами. Важливою умовою попереднього дослідження є зберігання мікрооб’єктів у тому вигляді, в якому вони були вилучені. Руйнування та витрачання мікрооб’єктів допускається лише при наявності значної кількості однорідних об’єктів. Порушення локалізації, перенесення, вилучення можуть призвести до повного знецінення факту виявлення мікрооб’єктів у доказовому плані.

    Завдання попереднього дослідження мікрооб’єктів:

    Попереднє дослідження мікрооб’єктів допомагає:

    Приклад. На руках жертви повішення немає волокон від мотузки. Виникає сумнів у версії про самогубство. Для проведення експертних досліджень необхідно правильно підготувати відповідні матеріали:

    Важливо правильно визначити вид експертного дослідження мікроб’єктів, провідну експертну установу.

    Слід пам’ятати, що ідентифікація за допомогою мікрооб’єктів можлива при встановленні факту їх походження від об’єкта ідентифікації або при наявності висновку про факт контактної взаємодії. Шляхом встановлення зв’язку об’єктів ідентифікації зі злочинцем або потерпілим проводиться опосередкована ідентифікація цих осіб.