РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ
КРИМІНАЛІСТИКИ
Тема 3. КРИМІНАЛІСТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТА ДІАГНОСТИКА
Лекційний матеріал
1. Теорія криміналістичної ідентифікації
Вчення про криміналістичну ідентифікацію та встановлення групової приналежності займає провідне місце та є найбільш розробленим у теорії криміналістики. Оскільки криміналістична ідентифікація є науково обґрунтованим методом дослідження причин та встановлення невідомих об’єктів за залишеними ними слідами в обстановці розслідуваної події, то вона знаходить досить широке практичне застосування в слідчій, оперативно-розшуковій та експертній практиці.
Термін «ідентифікація» походить від латинського identicus – той самий, і означає встановлення тотожності. Тотожність (ідентичність) об’єкта означає, насамперед, його неповторність, індивідуальність, відмінність від подібних йому. Немає двох об’єктів у природі, що були б однакові. Можна виявити подібні об’єкти, що поєднуються за цією ознакою в класи, види тощо, але не можна виявити двох тотожних, співпадаючих повністю об’єктів.
Механізм будь-якого злочину складають матеріальні елементи, які взаємодіють між собою, тобто це система взаємопов’язаних відображень матеріальних елементів, у якій кожен із них відображається в інших елементах і сам їх відображає – утворює слід. Таке відображення містить інформацію про об’єкт, який його залишив, і тому є підставою для ідентифікації.
Сутність криміналістичної ідентифікації – встановлення тотожності або відмінності об’єктів, що мають значення для встановлення істини в кримінальному судочинстві. Ця обставина визначає її відмінність від ідентифікації, яку використовують в інших науках, у техніці тощо. Ідентифікувати в хімії, ботаніці, зоології, мінералогії тощо – означає встановити приналежність об’єкта до визначеного стандартизованого класу, роду, виду, підвиду, сімейству, тобто, провести класифікацію об’єкта. На відміну від цього, головна мета криміналістичної ідентифікації полягає в тому, щоб за результатами відображення ідентифікувати об’єкт, що залишив це відображення. Ідентифікувати об’єкт значить встановити (виявити) його тотожність із самим собою в різні періоди часу або в різних його станах, використовуючи для цієї мети залишені ним відображення.
Правовою основою криміналістичної ідентифікації є правові норми, які регулюють діяльність суб’єктів ідентифікаційного процесу. Ідентифікація є криміналістичною, якщо факт тотожності, що встановлюється, має значення для попередження і розслідування кримінальних правопорушень. У криміналістиці факт тотожності або її відсутності встановлюється з дотриманням кримінальних процесуальних норм.
Завданням криміналістичної ідентифікації є встановлення факту наявності або відсутності тотожності конкретного, індивідуально визначеного матеріального об’єкта (людини, предмета). Явища природи, час, логічні поняття, юридичні категорії (умисел або ознаки складу злочину) та інші нематеріальні об’єкти до предмета криміналістичної ідентифікації не входять.
Науковими основами криміналістичної ідентифікації є положення матеріалістичної діалектики, зокрема такі:
1) предмети та явища матеріального світу взаємопов’язані між собою, взаємозалежні та взаємообумовлені. Якщо відомий наслідок, то можна встановити причину і навпаки;
2) предмети та явища матеріального світу індивідуальні, оскільки нема двох речей, які були б однакові;
3) предмети та явища матеріального світу відносно незмінні та стійкі (збереження характерних ознак, що дозволяють ототожнити його з самим собою);
4) можливість достовірного аналізу змін, що відбулися в об’єктах.
Істотними ознаками криміналістичної ідентифікації можуть вважатися такі:
- об’єкти криміналістичної ідентифікації індивідуально визначені й мають стійку зовнішню будову;
- криміналістична ідентифікація здійснюється за відображеннями стійких властивостей ідентифікованих об’єктів;
- криміналістична ідентифікація реалізується в процесі досудового розслідування і судового розгляду кримінального правопорушення.
Таким чином, криміналістична ідентифікація – це порівняльне дослідження об’єктів, пов’язаних з кримінальним правопорушенням, метою якого є встановлення тотожності конкретного матеріального об’єкта шляхом його виділення із певної сукупності об’єктів за неповторним комплексом ознак.
Процес криміналістичної ідентифікації полягає у вивченні та зіставленні ознак об’єкта і його відображень.
Процес відображення обумовлений у кожному випадку взаємодією об’єкта чи явища з навколишнім середовищем, в якому відбувається його відображення. Цей взаємозв’язок визначає як форму відображення властивостей об’єкта, так і повноту їх відображення. У теорії і практиці криміналістичної ідентифікації розрізняють дві форми відображення – матеріально-фіксовану та ідеально-фіксовану (психофізіологічну). Матеріально-фіксована означає об’єктивну фіксацію ознак у матеріальних об’єктах. До них належать сліди (рук, ніг, зброї, транспортних засобів тощо); фотознімки (живих облич, трупів, речовинних доказів, ділянок місцевості, будівель тощо); опис (у тому числі картотеки обліку) тощо.
Ідеально-фіксована (психофізіологічна) форма – це відображення уявного образа предмета в пам’яті конкретної особи, що має суб’єктивний характер. Тому суб’єктом ототожнення (особою, що здійснює ідентифікацію) тут може бути лише людина, у свідомості якої відбитий даний образ.
Необхідною умовою ідентифікації є метод порівняння – одночасне вивчення двох чи декількох об’єктів з метою встановлення того, що їх поєднує і що розрізняє. Вивчення розбіжностей допомагає краще усвідомити і пояснити факт тотожності, визначити припустиму міру розходжень, що не виключають висновок про тотожність предмета.
Розбіжності можуть бути обумовлені множиною факторів: природою речовини, умовами виготовлення предмета, його використання тощо. Розбіжності можуть носити природний характер. Наприклад, по мірі старіння людини змінюються риси її зовнішності, що використовуються для ототожнення. Штучні розбіжності є результатом навмисних дій, наслідком зміни об’єкта під впливом різних факторів. Наприклад, у сліді пальця руки може відобразитися шрам, що виник на пальці злочинця після того, як він був у свій час внесений до дактилоскопічного обліку.
Зміни, що викликають розбіжності, діляться також на необхідні і випадкові. Необхідні – це ті, які закономірно обумовлені дією якого-небудь фактора. Наприклад, вікова зміна; поява розбіжностей, обумовлених фактом використання речі. Випадкові – це ті, що виникли під дією причин, закономірно не пов’язаних з ознаками об’єкта.
Надзвичайно важливе значення для криміналістики має розподіл розбіжностей на суттєві і несуттєві. Суттєві – об’єкт змінився настільки, що став іншим, або завжди відрізнявся від об’єкта, що ототожнюється, тобто не був ним. Несуттєві розбіжності викликані зміною лише деяких властивостей об’єкта, що залишився у своїй основі колишнім.
Частиною ідентифікаційного процесу є виділення властивостей та ознак об’єктів.
Властивість характеризує внутрішні якості об’єкта – його фізичну природу, стан, структуру, твердість, питому вагу, електропровідність тощо. Для ідентифікації використовують ті властивості об’єкта, які відобразилися у сліді. Наприклад, для встановлення особи, яка підробила підпис використовують ті властивості почерку, що відобразилися у досліджуваному підписі.
Встановлення властивостей об’єкта можливе завдяки відображених у ньому ознаках. Ознаку визначають як об’єктивне відображення властивостей предмета, вираження його реальних властивостей, що дозволяють відрізнити даний предмет від усіх інших. У криміналістиці ознаки розрізняють на ті, що характеризують різні об’єкти, ознаки групового та ознаки індивідуального значення. Ідентифікаційними називають ознаки об’єкта, що використовуються для його ототожнення. Ознака вважається ідентифікаційною, якщо вона відповідає наступним вимогам:
- Ознака має виділяти, відмежовувати об’єкт від інших однорідних об’єктів (індивідуальність ознаки).
- Ознака має відображатися в ідентифікуючому об’єкті.
- Ознака має бути відносно стійкою і у межах ідентифікаційного періоду залишатися незмінною. Оскільки всі об’єкти підлягають постійним змінам, то для ідентифікаційної ознаки вони повинні бути несуттєвими.
- Інформація про ознаку повинна бути отримана методами та засобами, що відповідають сучасному стану науки. Не можуть бути ідентифікаційними ознаками відомості окультних знань, результати явищ і фактів, які науково не підтверджені.
Індивідуальне (неповторне) поєднання ідентифікаційних ознак лежить в основі вирішення питання ототожнення об’єктів і називається індивідуальною сукупністю, а частина об’єкта, яка містить у собі таку сукупність ідентифікаційних ознак – ідентифікаційним полем.
Ідентифікаційні ознаки поділяються на загальні та окремі. Загальні – характеризують об’єкт в цілому (наприклад, тип папілярного візерунку нігтьових фаланг пальців рук, розмір і малюнок протектора підошвеної частини взуття). Окремі ідентифікаційні ознаки дозволяють виділити конкретний об’єкт із групи однорідних (деталі папілярних ліній: острівець, гачок, місток тощо, сліди зносу підошви взуття). Для ототожнення об’єкта слід оперувати сукупністю як загальних, так і окремих ознак.
Ідентифікаційні ознаки також поділяють на якісні (атрибутивні) і кількісні. Атрибутивні ознаки містять якісну характеристику об’єкта (наприклад, характеристика типу папілярного візерунка пальця руки (дуговий, петлевий, завитковий) тощо). Кількісні ознаки виражаються числовими величинами, що визначають, наприклад, величину сліду, кількість нарізів ствола зброї і кут нахилу цих нарізів тощо.
Ідентифікаційні ознаки можуть бути необхідні і випадкові. У необхідних ознаках виявляється сутність об’єкта, без них він не був би тим, чим є (ознаки, що характеризують пістолет як вогнепальну зброю, ознаки, що дозволяють віднести пристрій до холодної зброї). Випадковими будуть, наприклад, нерівності ствола, що залишають на кулі сліди.
2. Види, об’єкти, форми та суб’єкти криміналістичної ідентифікації
У криміналістиці, залежно від природи слідів злочину, в яких відобразилися ознаки об’єкта, виділяють наступні види ідентифікації:
1) за матеріально-фіксованим відображенням ознак зовнішньої будови об’єкта (наприклад, за слідами губ, рук, ніг людини, за стріляними кулями та гільзами, за слідами шин транспортного засобу, робочої частини інструменту тощо);
2) за ознаками загального походження – цілого за частинами (наприклад, осип фарного скла, частини ґудзика, розірвані документи);
3) за ознаками, що відобразилися у пам’яті людини;
4) за описом ознак (словесний портрет, криміналістичні обліки).
Об’єктами криміналістичної ідентифікації можуть бути люди, матеріальні предмети та речовини.
Процес ідентифікаційного дослідження передбачає розподіл об’єктів на ідентифікуємий, тобто об’єкт, ототожнення якого є завданням процесу ідентифікації (люди, предмети, приміщення, будинки, споруди, ділянки місцевості), та ідентифікуючий, тобто об’єкт, за допомогою якого вирішується завдання ідентифікації (об’єкти невідомого походження, вільні та експериментальні зразки). Ідентифікуючі об’єкти є носіями матеріально-фіксованого відображення ознак і властивостей ідентифікованих об’єктів. У процесі ідентифікаційного дослідження ідентифікуємим може бути лише один об’єкт, а ідентифікуючих може бути декілька. Наприклад, людину можливо ідентифікувати за слідами рук, ніг, зубів, голосу, письмовою мовою – всі вони відображені на різних матеріальних носіях. Ідентифікуємий та ідентифікуючий об’єкти є джерелами ідентифікаційної інформації, тобто ідентифікаційних ознак.
Ідентифікуючі об’єкти поділяються на дві групи:
1) об’єкти, що за припущенням слідчого можуть відображати ознаки ідентифікуємого об’єкта. Наприклад, сліди ніг, пальців рук, знарядь зламу тощо, які виявлені на місці події. Через те, що безпосереднє дослідження таких слідів у лабораторних умовах не завжди можливе (через складність їх вилучення з об’єктом-носієм), то об’єктами дослідження стають їх копії (моделі) у вигляді зліпків, відбитків, фотознімків;
2) об’єкти, походження яких від певного об’єкта є безсумнівним. Такі ідентифікуючі об’єкти називаються порівняльними зразками. Одержання зразків слідчим є процесуальною дією, одержання ж зразків експертом – етапом експертної методики. Сумнівність джерел походження зразків для ідентифікаційного дослідження є неприпустимою. У практиці проведення ідентифікаційних досліджень розрізняють зразки: вільні, умовно-вільні та експериментальні.
Криміналістична ідентифікація поділяється на дві основні форми:
- процесуальну, коли ототожнення здійснюється згідно з вимогами кримінального процесуального закону. Вона може бути розподілена на судово-слідчу та експертну (наприклад, висновок судового експерта, протокол пред’явлення для впізнання, обшуку, огляду тощо);
- непроцесуальну: оперативну (наприклад, перевірка за криміналістичними обліками, встановлення особи за документами тощо) та прикладну, яка епізодично здійснюється криміналістичними закладами в різних сферах науки, техніки, літератури та мистецтва.
Суб’єктом криміналістичної ідентифікації може бути будь-яка особа, що здійснює доказування у кримінальному провадженні, а тому форми криміналістичної ідентифікації можна поділити за суб’єктом здійснення на: оперативну, слідчу, експертну та судову. При цьому, результати такої ідентифікації будуть мати різне доказове значення. Так, експертна ідентифікація вирішується на основі порівняння та оцінки сукупності ознак та властивостей конкретних досліджуваних об’єктів. А слідчий, прокурор, суд встановлюють тотожність на основі сукупності зібраних у провадженні доказів, що мають ідентифікаційне значення.
Експертна ідентифікація здійснюється лише в процесуальній формі. Висновок про наявність або відсутність тотожності, що дається ним за результатами дослідження матеріально-фіксованих відображень об’єкта, має значення доказу. Слідчий, прокурор, слідчий суддя і суддя можуть здійснювати ідентифікацію як у процесуальній (проводячи процесуальні дії), так і в непроцесуальній формі. Наприклад, переконавшись, що викликана особа є певним громадянином (за пред’явленим нею документом), слідчий (суддя) приступає до його допиту. Ідентифікація може здійснюватися і спеціалістом. Вона завжди здійснюється в непроцесуальній формі. Одержувані при цьому результати не мають сили доказу і використовуються в оперативно-розшукових цілях, а також під час висунення версій. Інші учасники процесу здійснюють ідентифікацію в ході впізнання об’єктів, при співставленні опису ознак предмета із самим предметом тощо.
3. Стадії криміналістичної ідентифікації
Стадією іменують період, етап у розвитку якого-небудь процесу. Під час здійснення ідентифікації за матеріально-фіксованим відображенням виділяють такі стадії:
1) загальний огляд об’єктів;
2) роздільне дослідження об’єктів;
3) експеримент (не є обов’язковою стадією, а проводитися у разі необхідності);
4) порівняльне дослідження об’єктів;
5) оцінка результатів дослідження і формулювання висновку.
На стадії загального огляду експерт вивчає всі представлені йому об’єкти: ідентифікуємі, ідентифікуючі, порівняльні зразки. При цьому він визначає: чи надане йому все необхідне для ідентифікації; що собою представляють об’єкти ідентифікації; чи відповідають вони тим, що зазначені в документі про призначення експертизи, чи не набули вони змін при транспортуванні.
Порівняльні зразки, надані експерту для проведення ідентифікації, мають відповідати певним вимогам за відсутності яких процес ототожнення буде неможливий, а саме:
- має бути точно встановлено походження зразків від конкретних осіб або предметів;
- мають вилучатися (відбиратися) в умовах, максимально наближених до умов утворення сліду ідентифікуємим об’єктом;
- мають відображати достатню для ідентифікації сукупність властивостей об’єкта.
Мета роздільного дослідження є встановлення ідентифікаційних властивостей порівнюваних об’єктів. Роздільне дослідження включає ізольоване вивчення ідентифікуємого та ідентифікуючих об’єктів, їх роздільну фіксацію, виявлення, закріплення і встановлення сукупності загальних та окремих ознак кожного з них. Якщо ж слід не відображає необхідної для ідентифікації сукупності ідентифікаційних ознак, то питання про тотожності не вирішується (наприклад, якщо слід папілярного візерунку змазаний, або відобразився фрагментарно, досліджувані цифрові записи складаються з двох цифр тощо). Якщо ж на цій стадії виявлені в ідентифікуючих об’єктах (слідах, відбитках) загальні (групові) ознаки є розбіжними із загальними ознаками ідентифікуємого об’єкта, то процес ідентифікації припиняється і формується висновок про відсутність тотожності.
Встановивши збіг об’єктів за груповою приналежністю, приступають до аналізу і синтезу індивідуальних ознак. Для цього усвідомлюють сутність кожної ознаки: її усталеність (відтворюваність), ідентифікаційну значимість.
Ознаки ідентифікуємого об’єкта можуть вивчатися як безпосередньо, так і за спеціально виготовленими зразками. Слід розмежовувати зразки відібрані слідчим і надані експерту для порівняльного дослідження, та зразки зроблені експертом на стадії експерименту. Тому процес ідентифікації може складатися із стадії експерименту. Під час експерименту одержують порівняльні зразки (куль, гільз, слідів розрубу, слідів підошвеної частини взуття, друкованого тексту на принтері тощо). Експеримент дозволяє визначити відтворюваність ознак у слідах, відмежувати необхідні ознаки від випадкових, краще зрозуміти механізм відображення ознак.
На стадії порівняльного дослідження відбувається порівняння окремих ознак ідентифікуємого об’єкта з ознаками, зафіксованими в ідентифікуючих об’єктах, перевіряється їх відповідність і збіг. Відповідністю ознак – це така їх погодженість, при якій розбіжності, що спостерігаються, не виходять за визначені припустимі межі. Наприклад, розбіжності в ширині слідів від полів нарізів на кулі в межах сотих часток міліметра буде цілком припустимим і пояснюється, зокрема, можливими розбіжностями (у межах ДСТУ) діаметра куль. У кожному випадку ототожнення експерт має встановити, що переважає в результатах: збіг або розбіжність, чим пояснюються наявні розбіжності, чи є вони закономірними або випадковими, природними або штучними, суттєвими або несуттєвими; чи не виключають вони можливості висновку про тотожність.
Порівняння здійснюється трьома способами: зіставленням, сполученням і накладенням. Зіставлення – це розміщення порівнюваних об’єктів поряд один з одним так, щоб можна було одночасно спостерігати їх ознаки (шляхом проектування на один екран чи розміщення у полі зору мікроскопа). Сполучення – це розміщення у полі зору мікроскопа порівнюваних об’єктів так, щоб ознаки одного були продовженням ознак іншого об’єкта (наприклад, сліди нарізів на кулі, ковзання, робочої частини інструмента тощо). Накладення – це поміщення порівнюваних об’єктів один на один так, щоб їх можна було спостерігати «на просвіт».
На стадії оцінки результатів і формування висновку, аналізуючи ознаки, що співпадають і розрізняються, експерт формулює висновок про наявність чи відсутність тотожності. Ознаки, що збігаються, оцінюються нарізно і в сукупності, насамперед, з урахуванням того, чи достатньо їх для утворення ідентифікаційного поля ідентифікуємого об’єкта. При цьому експерт опирається як на результати дослідження, так і на наукові основи ідентифікації певного роду об’єктів (трасологія, судова балістика тощо), власний експертний досвід, результати узагальнення практики. Висновок експерта має логічно випливати з його дослідження і не суперечити проміжним висновкам, до яких він приходив на різних стадіях дослідження. Висновки експерта можуть бути викладені у категоричній позитивні формі, які встановлюють факт тотожності досліджуваних об’єктів, категоричні негативній формі, які виключають тотожність, а також у ймовірній (вірогідній) формі, коли сукупність ідентифікаційних ознак недостатня для категоричного висновку (наприклад, обмежений обсяг досліджуваного матеріалу, недостатня виразність ознак або не ясна частота зустрічальності встановленої сукупності ознак).
4. Встановлення групової належності
Встановлення групової належності – це окрема частина криміналістичної теорії, практична реалізація якої в судово-слідчій практиці дозволяє встановлювати схожість, однорідність об’єктів і на цій підставі віднести їх до певного класу, виду, роду та групи. Однорідними вважаються об’єкти, які поряд із розбіжностями наділені співпадаючою сукупністю групових ознак (наприклад, ніж за певними ознаками, відносять до класу холодної зброї, визначаючи його вид – ніж мисливський, бойовий або кримінальний).
Групова належність може встановлюватися слідчим, оперативним працівником та експертом.
Встановлення групової належності іноді називають класифікаційним дослідженням, яке полягає у тому, що досліджуваний об’єкт співвідносять із відомим класом, родом чи видом і констатують факт, що даний об’єкт є таким самим як інші, що складають конкретну групу. Таке дослідження може проводитися як на початковому етапі ідентифікації і бути її частиною, так і бути самостійним, коли перед експертом постає питання віднесення конкретного об’єкта до окремої групи, коли в слідах немає необхідної сукупності ознак для ототожнення певного об’єкта, коли специфіка механізму слідоутворення така, що не відобразила у сліді індивідуальні ознаки слідоутворюючого об’єкта (сліди розрубу, розпилу), коли ідентифікуємий об’єкт зазнав змін у результаті яких утворилась нова сукупність індивідуальних ознак (сліди зносу на підошвеній частині взуття, протекторі шин).
Віднесення об’єкта до класу, роду, групи здійснюється на основі встановлення та вивчення його групових ознак та співставлення їх з ознаками інших об’єктів цього ж класу, роду, групи. Як видно, в основі такого дослідження також лежить метод порівняння ознак і властивостей об’єкта з їх матеріальними відображеннями на іншому об’єкті-носії відображень, але в такому разі дослідження закінчується встановленням не тотожності, а групової належності (групофікації).
Групофікація як самостійний метод дослідження застосовується для дослідження сипучих, рідких і газоподібних речовин, стосовно яких неможливо встановити тотожність шляхом проведення криміналістичної ідентифікації, оскільки вони не мають стійкої зовнішньої форми. Встановлення схожих властивостей речовин дозволяє зробити висновок про їх належність до одного класу, роду, виду або малої групи. Але не завжди це будуть дві порції речовини, яка раніше ймовірно становила єдине ціле.
Види встановлення групової належності:
- дослідження встановлюємих об’єктів (з’ясування призначення предмета, природи невідомої речовини, приналежності до групи загального джерела походження декількох об’єктів тощо);
- дослідження об’єктів, які містять в собі ознаки встановлюємих об’єктів – при якому ознаки встановлюємого об’єкта вивчаються не безпосередньо, а за їх відображенням чи описом (сліди, опис зовнішності підозрюваного наданий свідком).
5. Криміналістична діагностика
Слово «діагностика» грецького походження й означає «розпізнавання», «розрізнення», «визначення». Криміналістична діагностика – це дослідження властивостей і стану об’єкта (ситуації) з метою встановлення змін, що відбулися в ньому, визначення причини цих змін і їх зв’язку з розслідуваним кримінальним правопорушенням. Так, за слідами шин з’ясовують вид транспортного засобу, марку і модель шин, за слідами пострілу визначають дистанцію та місце стрілка, за слідами злому встановлюють вид знаряддя, спосіб злому, навички особи, витрачений час тощо.
Загальними завданнями криміналістичної діагностики є наступні:
- встановлення просторової структури обстановки злочинної події (де, в якій обстановці відбулося кримінальне правопорушення);
- встановлення механізму окремих етапів (стадій) події (взаємне розташування транспортних засобів у момент зіткнення, спосіб виготовлення підроблених грошових знаків тощо);
- визначення речовинної структури обстановки місця події (властивості і стан об’єктів цієї обстановки);
- встановлення часових характеристик злочинної події (коли вона відбулася, скільки часу могло знадобитися для вчинення певних дій, в якій послідовності відбувалися дії, які сліди виникли раніше, а які пізніше тощо);
- визначення властивостей об’єктів, що діяли (осіб, знарядь), їх кількості, характеру функціонування (кількість учасників кримінального правопорушення; яке устаткування і навички були застосовані при виготовленні вогнепальної зброї чи вибухового пристрою);
- встановлення причинно-наслідкових зв’язків (причина пожежі, можливість пострілу без натискання на спусковий гачок, чи має місце причинний зв’язок між певними діями і наслідками, що наступили, чи могла бути причиною дорожньо-транспортної події технічна несправність автомобіля);
- прогнозування дії причинно-наслідкових зв’язків (які наслідки могли наступити в результаті дій певної особи, які ушкодження мали залишитися на транспортному засобі, що зник з місця дорожньо- транспортної події);
- встановлення в цілому механізму злочинної події. Для її вирішення слід вивчити і використовувати всі види інформації: про учасників події, предмети, механізм дій, їх умови, обставини;
- встановлення відповідності ситуації, що викладається учасником процесу (підозрюваним, потерпілим), тому механізму події, що може бути визначений за слідами та іншими речовими доказами;
- встановлення криміногенних факторів, що складають елементи причин і умов злочинної події (обставини, що сприяли чи могли сприяти її здійсненню; в якій обстановці може відбутися аналогічний злочин).
Стадіями криміналістичної діагностики є:
1) визначення мети, завдань і шляхів їх вирішення;
2) попереднє вивчення об’єкта;
3) виявлення та аналіз діагностичних ознак об’єкта;
4) порівняння об’єктів – за виявленими ознаками відшукують класи, роди, види об’єктів з такими ж ознаками;
5) визначення стану об’єкта;
6) оцінка отриманих результатів – сукупності виявлених (не) співпадаючих ознак та формулювання висновків щодо природи, характеру та стану об’єкта.
Слід розрізняти діагностику людей і матеріальних об’єктів-речей у широкому значенні цього поняття.
Криміналістична діагностика особи є встановленням загальних і окремих її характеристик (статі, віку, расової чи національної приналежності, професії, рівня володіння професійними навичками тощо). Такий вид діагностичних досліджень здійснюється на основі використання найрізноманітнішої за своєю природою інформації з проявів у психофізіологічній сфері, в основному щодо навичок (почерку, письмової та усної мови тощо), морфології частин тіла (папілярних візерунків пальців рук, кисті, будови голови і частин тіла), будови і функціонування голосового апарату, складу тканин людського організму (волосся, крові) і його виділень (слини, запаху).
У діагностиці матеріальних об’єктів умовно розрізняють дослідження виробів та матеріалів. Так, при дослідженні мікроволокон і забруднень на одязі ставиться мета визначення виду матеріалу, з яким він був у контакті. Тканина як об’єкт діагностики належить до виробів текстильної промисловості, але на діагностику цього виробу спеціаліст виходить через діагностику волокон, матеріалів, визначаючи їх природу (натуральні, штучні) або вид (бавовняні, синтетичні).
Діагностика виробів і матеріалів – процес багатоетапний. Спочатку на базі класифікацій, які розробляються в науці і техніці, визначається родова чи видова приналежність об’єктів (фарба автомобільна, скло світлотехнічне тощо). У межах технічної класифікації встановлюється вузька групова приналежність об’єкта, тобто джерело його походження. І на основі даних про збут-споживання об’єктів цього походження визначається їх призначення та споживачі. Таким чином, криміналістична діагностика, включає в себе діагностику товарознавчу, матеріалознавчу та інші, не обмежується ними і виходить на рівень, який максимально наближає до вирішення завдань розшуку.
За напрямами виділяють наступні форми діагностики: експертна (в процесі проведення діагностичних криміналістичних експертиз), оперативно-слідча (слідчий експеримент та інші слідчі (розшукові) дії), обліково-реєстраційна (за даними криміналістичної реєстрації). Ці форми криміналістичних досліджень мають місце як на стадії досудового розслідування, так і в стадії судового розгляду.