Навчально-методичні матеріали

Тема 7. Загальні положення судової психіатрії та організаційно-правові основи судово-психіатричної експертизи

Лекційний матеріал

Мультимедійна презентація

Рекомендована література

1. Предмет і завдання судової психіатрії

2. Етапи розвитку судової психіатрії

3. Мета судово-психіатричної експертизи

4. Нормативно-правові основи судово-психіатричної експертизи

5. Права та обов’язки судово-психіатричного експерта

6. Об’єкти судово-психіатричної експертизи

7. Судово-психіатрична документація

8. Неосудність, обмежена осудність. Формула неосудності

9. Примусові заходи медичного характеру

1. Предмет і завдання судової психіатрії

Судова психіатрія є частиною загальної медичної науки психіатрії, однак вона має самостійні завдання. У клініці психіатра цікавлять питання визначення причин і характеру захворювань з метою їх попередження та лікування. Для судової психіатрії ці завдання дещо зберігають своє значення, із загальної психіатрії запозичуються методи дослідження та класифікація психічних хвороб, але своєю основною метою ці споріднені науки відрізняються. Метою вивчення судової психіатрії є засвоєння базових теоретичних положень, оволодіння практичними навичками, які необхідні для правильного використання висновків експертів в розкритті, розслідуванні та попередженні кримінальних правопорушень.

Предметом судової психіатрії є психічні розлади, які мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.

Коло питань судової психіатрії визначається її основними завданнями:

експертне обстеження і надання висновків про осудність чи неосудність осіб, притягнених до кримінальної відповідальності і які викликають сумніви в їх психічному здоров'ї у слідства та суду, а також щодо психічного стану цих осіб під час проведення експертизи;
попередження суспільно небезпечних дій психічно хворих, у т.ч. шляхом застосування заходів медичного впливу стосовно неосудних, обмежено осудних та осіб, які захворіли після вчинення злочину;
обстеження і надання експертних висновків з питання про дієздатність осіб, які викликають сумніви в їх психічному здоров'ї у суду в цивільному процесі;
визначення психічного стану свідків і потерпілих;
визначення психічного здоров'я осіб, у яких з'явились ознаки психічних розладів під час відбування покарання в місцях позбавлення волі.

Судова психіатрія як самостійна наука вивчає психічні розлади, чим сприяє правосуддю. При вирішенні певних клінічних психіатричних питань щодо застосування правових норм у коло її вивчення потрапляють ті розлади психічної діяльності, встановлення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві тягне за собою визначені діючим законодавством правові наслідки:

звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного характеру - в кримінальному процесі;
визнання угоди недійсною - при аналогічних судово-психіатричних висновках у цивільному процесі.

Оцінюючи психічний стан особи під час скоєння нею суспільно небезпечної дії чи стан позивача і відповідача в цивільному процесі, судово-психіатричні експерти на вимогу слідчих органів і суду надають висновки клінічного психіатричного дослідження не тільки щодо характеру захворювання, тобто не тільки встановлюють діагноз, а і визначають глибину і ступінь хворобливих психічних порушень, як впливало те чи інше психічне захворювання на здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, на можливість розсудливо і свідомо вести власні справи. Саме такі експертні висновки дозволяють органам слідства і суду вирішувати кожну конкретну справу, захищати від небезпечних дій психічно аномальних осіб, з одного боку, права людини, а з іншого - інтереси суспільства.

2. Етапи розвитку судової психіатрії

Ще з ХІХ ст. у судовій психіатрії відоме поняття "презумпція психічного здоров'я", згідно з яким здоров'я розглядалось як правило, а психічна хвороба - як виняток, котрий необхідно визначити. Це поняття споріднене з юридичним - презумпцію невинності, що базується на первинній цінності людської особи, факт провини якої треба довести. Подальша розробка такого підходу до вирішення важливих експертних питань має на меті створити перешкоди для зловживань у цій галузі.

У розвитку судової психіатрії видатна роль належить передовим психіатрам XIX ст., які намагалися розглядати психічні хвороби з матеріалістичних і гуманістичних позицій, піклувалися про охорону прав і людської гідності психічно хворих, виступали за недопустимість засудження тих, хто потребує лікування. Представниками передової психіатрії в Росії були професор Московського університету С. С. Корсаков (1854-1900), професор Казанського університету А. У. Фрезе (1826-1884), видатний психоневролог В. М. Бехтєрєв (1857-1927), засновник судової психіатрії В. П. Сербський (1858-1917).

В Україні працювали професор, один із засновників Психоневрологічного інституту В. М. Геккебуш (1881-1931), академік О. І. Ющенко (1869-1936).

На Заході таку ж роль відіграли відомі психіатри В. Грізінґер (Німеччина), Крафт-Ебінг (Австрія), Ф. Пінель і Ж. Ескіроль (Франція), Моудслі (Англія), Peй (США) й багато інших.

Великий внесок у науково-практичну розробку судової психіатрії зробили співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського академік Г. В. Морозов, професори А. К. Качаєв, В. П. Бєлов, Ф. В. Кондратьєв, І. М. Боброва, Т. П. Печернікова.

Історію розвитку судової психіатрії в Україні прийнято поділяти на чотири етапи.

Перший етап (1919-1929 pp.) - накопичення досвіду судово-психіатричної експертної роботи, розробка нових форм експертизи і примусових заходів медичного характеру, становлення законодавчої та науково-технічної бази.

Другий етап (1930-1950 pp.) - організація мережі судово-психіатричних закладів (відділень, експертних комісій) у системі органів охорони здоров'я, проведення наукових досліджень, підготовка наукових кадрів.

Третій етап (1951-1991 pp.) - розширення діагностичних та експертних можливостей впровадження нової системи судово-психіатричних оціночних критеріїв стосовно всіх психічних хвороб. Початок практичного впровадження такого нового напрямку судово-психіатричної діяльності, як профілактика суспільно небезпечних дій психічно хворих. У практику запроваджено два види примусових заходів медичного характеру - лікування в психічних лікарнях загального типу і спеціального типу. З 1988 р. примусове лікування почало проводитись у лікарняних закладах трьох типів, які підпорядковувалися тільки органам охорони здоров'я: зі звичайним, посиленим і суворим спостереженням.

Четвертий етап (від 1991 – до нині) - здійснено перехід на МКХ-10; судовими психіатрами використовуються досконаліші та надійніші діагностичні критерії психічних розладів, завдяки чому значно підвищена вірогідність діагностики. Від 22 лютого 2000 р. діє Закон України "Про психіатричну допомогу".

Судова психіатрія є необхідною для вивчення юристами, а також правоохоронцями чия робота стосуватиметься практики судово-психіатричної експертизи. Знання із судової психіатрії дозволить у майбутній практичній роботі правильно призначати і розуміти судово-психіатричну експертизу, критично оцінювати не тільки експертний висновок, а й ті принципові положення і фактичні дані, на основі яких воно базується. Без судово-психіатричних знань висновки експертів будуть незрозумілими працівникам судово-слідчим органів і прокуратури, адвокатам.

3. Мета судово-психіатричної експертизи

Судово-психіатрична експертиза призначається органами досудового слідства та суду і проводиться за їх відповідним рішенням з метою відповіді на питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та цивільних справ з приводу психічного стану особи. Предметом експертизи є визначення психічного стану осіб, яким призначено експертизу, у конкретні проміжки часу і відносно певних обставин, що становлять інтерес для органів слідства та суду.

До критеріїв призначення судово-психіатричної експертизи відносяться:

відомості про те, що особа перебувала або перебуває під наглядом психоневрологічного (ПНД) або наркологічного диспансеру, або перебувала на лікуванні в психіатричному або наркологічному лікувальному закладі, визнавалась по іншій справі неосудною та знаходилась на примусовому лікуванні, має інвалідність по психічному захворюванню;
відомості про те, що особа була звільнена від служби в армії у зв'язку з психічним розладом;
відомості про те, що особа навчалась у школі для розумово відсталих;
відомості про неправильну або дивну поведінки особи у період, який передував злочину, дані про незвичайну поведінку обвинуваченого, підсудного в період скоєння діяння, що йому інкримінується, або поведінку, яка не адекватна ситуації під час проведення з ним судових або слідчих дій;
відомості з показань свідків, родичів, знайомих, із виробничих і побутових характеристик про особливості поведінки (недоречні висловлювання та вчинки, немотивовані приступи збудження, судомні приступи, інтелектуальна неспроможність, спроби самогубства тощо), які розглядались свідками як прояви психічних розладів;
повідомлення особи про свої хворобливі переживання та суб'єктивні відчуття, які можуть свідчити про наявність будь-яких розладів психічної діяльності;
відомості про перенесені захворювання головного мозку (черепно-мозкові травми, менінго-енцефаліти, порушення мозкового кровообігу тощо) або тяжкі соматичні захворювання, які супроводжуються психічними порушеннями.

Головна мета судової психіатрії полягає у вивченні психічних розладів у їх специфічному відношенні до певних питань кримінального та цивільного права і процесу.

Специфіка судової психіатрії зумовлена тим, що в своїй практичній, прикладній площині вона поєднана з юриспруденцією. Саме в процесі юридичної практики нерідко виникають питання, які викликають необхідність проведення дослідження психічного стану і здоров'я окремих підозрюваних, обвинувачених, засуджених, свідків, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів. Знання в галузі судової психіатрії потрібні юристам будь-якої спеціалізації та обов'язково здобуваються в усіх вищих навчальних закладах юридичного профілю.

Слідчим, працівникам прокуратури, суддям та адвокатам, окрім професійного володіння необхідними правовими знаннями стане у пригоді вміння грамотно застосовувати знання і допомогу спеціалістів різних галузей, у т. ч. судових психіатрів-експертів.

Кримінальні злочини, що вчиняються, а також цивільно-правові відносини і конфлікти, як правило, стосуються різних сторін і сфер життя. Знання психології поведінки і психічних особливостей окремих осіб допомагають у виявленні, розкритті і профілактиці злочинів. Завдяки таким знанням стає можливим встановлення формування злочинного умислу, мотивації, вибору способу і засобів вчинення злочину.

Судовий психіатр не тільки встановлює діагноз психічної хвороби, якщо вона дійсно має місце, а й визначає ступінь ураження психічної сфери конкретної людини певними розладами, що особливо є важливим при визначенні осудності-неосудності, дієздатності-недієздатності.

4. Нормативно-правові основи судово-психіатричної експертизи

Відповідно до п.6 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом МОЗ від 08 травня 2018 року №865, за формою проведення судово-психіатрична експертиза може бути амбулаторною, стаціонарною, посмертною.

Строк проведення амбулаторної СПЕ становить до 30 робочих днів з дати отримання всіх необхідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об’єктів, поданих на дослідження, цей строк може бути продовжено з інформуванням органу (особи), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта) та за клопотанням якого (якої) експерт був залучений.

Під час проведення амбулаторної та стаціонарної СПЕ особа встановлюється за документами, що посвідчують її особу.

У разі необхідності здійснення тривалого спостереження та дослідження особи може бути проведена стаціонарна психіатрична експертиза, для чого така особа направляється до відповідного медичного закладу на строк не більше двох місяців. Питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування - ухвалою слідчого судді за клопотанням сторони кримінального провадження в порядку, передбаченому для подання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу, а під час судового провадження - ухвалою суду.

Стаціонарна експертиза проводиться в експертній установі на підставі відповідного процесуального документа про призначення СПЕ. Стаціонарна СПЕ проводиться в експертній установі з окремим утриманням осіб, яких тримають і не тримають під вартою.

Строк проведення стаціонарної СПЕ становить до двох місяців, якщо коротший строк не встановлено ухвалою слідчого судді або суду.

Під час проведення стаціонарної експертизи за наявності показань та за умови усвідомленої згоди особи на лікування, наданої за формою первинної облікової документації № 003-10/о «Усвідомлена згода особи на лікування у психіатричному закладі», затвердженою Наказом МОЗ України від 15 вересня 2016 року № 970, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 06 жовтня 2016 року за № 1325/29455, до особи можуть бути застосовані лікарські засоби відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я.

Під час проведення стаціонарної СПЕ особі, яку тримають під вартою, її спілкування з відвідувачами відбувається у спеціально обладнаному для цього приміщенні у визначений правилами внутрішнього розпорядку час. Спілкування особи з відвідувачами обмежується виключно на підставі та у порядку, визначеними Кримінальним процесуальним кодексом України, статтею 25 Закону України «Про психіатричну допомогу» (права осіб, яким надається психіатрична допомога). Жодні обмеження щодо спілкування особи з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, прокурором, захисником або іншим законним представником не можуть бути застосовані.

Тримання осіб, узятих під варту, та розміщення осіб, які перебувають на стаціонарній СПЕ, здійснюються відповідно до Закону України "Про попереднє ув’язнення» з урахуванням їх психічного стану, ступеня суспільної небезпечності".

Особа, яка перебуває під вартою, після завершення стаціонарної СПЕ повертається до установи, звідки поступила на експертизу. Осіб, у яких закінчився передбачений законом строк тримання під вартою, виписують.

Строк проведення посмертної СПЕ становить 60 робочих днів з дати отримання всіх необхідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об’єктів, поданих на СПЕ, цей строк може бути продовжено з інформуванням органу (особи), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта) та за клопотанням якого (якої) експерт був залучений.

Посмертна судово-психіатрична експертиза (СПЕ) має значну питому вагу серед інших видів експертизи у цивільному процесі і тенденцію до кількісного росту в останні роки. Її специфіка, що визначається дослідниками даної проблеми як у минулому, так і в теперішній час, вимагає від експерта глибоких теоретичних знань і великого практичного досвіду.

Посмертна СПЕ, виглядаючи на перший погляд окремою проблемою судової психіатрії, вміщує у собі цілу низку маловивчених питань щодо її теорії та практики, зокрема, визначення дієздатності, недієздатності, обмеженої дієздатності, методології й методики дослідження об’єктів експертизи, доказовості експертного висновку тощо. Між тим, в останні десятиріччя посмертна СПЕ не досліджувалась і не аналізувалась з питань її предмета, завдань, особливостей і специфіки методичних підходів, експертної оцінки психічних розладів, з урахуванням сучасних досягнень судової експертології і змін у законодавстві. Через це не випадково, що саме при посмертній СПЕ трапляються зловживання у вигляді фальсифікацій і підробки об’єктів дослідження; випадки проведення подібної експертизи неспеціалістами в галузі судової психіатрії, у тому числі судовими медиками, психологами. Практичний досвід показує, що цивільні справи, при розгляді яких виникають сумніви щодо психічного здоров’я померлої особи на період оформлення останньою того чи іншого юридичного документа, продовжуються роками через неможливість суду отримати повноцінний і чіткий експертний висновок, що у свою чергу є підставою для призначення повторних СПЕ.

Метою даного дослідження було узагальнення відомостей щодо посмертної СПЕ у цивільному процесі, обґрунтування методичних принципів її проведення. Узагальнення досвіду проведення повторних СПЕ (у тому числі посмертних у цивільних справах), а також експертного аналізу випадків посмертної СПЕ у цивільному процесі виявляє наступне: більшість випадків посмертної СПЕ з точки зору психічного захворювання, що визначало призначення експертизи, належали до проявів судинного (атеросклеротичного) ураження головного мозку, інші випадки переважно стосувалися психічних розладів при соматичних захворюваннях (зокрема, пухлинних, що супроводжуються аутоінтоксикацією, серцево-судинних в стадії декомпенсації і т. ін.). Структура цих розладів відображала різні ступені порушення свідомості, прояви астенії.

Методи дослідження: системний, метод експертної оцінки медичної документації, клініко-психопатологічний. Аналіз і узагальнення даних, отриманих при вивченні тематичного матеріалу та проведенні відповідних експертиз, вивчення спеціальної літератури, інструктивних і законодавчих документів, дозволило сформулювати загальні положення щодо посмертної СПЕ у цивільному процесі, а також запропонувати методологічні та методичні принципи її проведення.

Предметом посмертної СПЕ в цивільному процесі є оцінка психічного стану особи, її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на період юридично значущої дії (угоди), яка сталася у минулому.

Завдання посмертної СПЕ:

Діагностична кваліфікація психічного стану особи, при наявності психічних розладів.
Оцінка ступеня важкості проявів виявлених психічних порушень.
Співвідношення виявлених психічних розладів з положеннями закону (ЦК і ЦПК України) у рамках формули дієздатності та недієздатності, що складають її критерії.
Рішення питань про здатність (нездатність) особи усвідомлювати значення. своїх дій та керувати ними в період часу, що цікавить суд.

Виходячи з криміналістичного вчення про зв’язки взаємодії, яке складає теоретичний фундамент судово-експертного пізнання, можна зазначити ряд специфічних особливостей, які відрізняють посмертну СПЕ в цивільному процесі від інших психіатричних експертиз. Так, об’єктом посмертної СПЕ є виключно матеріали справи та медична документація. Експерт не має можливості безпосередньо дослідити психічний стан підекспертного, а тільки проводить його вторинну оцінку, аналізуючи відомості, котрі вказують, як цей психічний стан та поведінка бачились в різні проміжки часу, в тому числі і в період укладання угоди, медичними, юридичними робітниками, оточуючими, та знайшли відображення в поданих матеріалах. Таким чином, діагностична задача вирішується експертом не безпосередньо стосовно підекспертного, а опосередковано, через оцінку інформації, яка міститься в досліджуваних об’єктах на предмет її відповідності існуючим у психіатрії діагностичним стандартам. У поданих на експертизу об’єктах, як правило, відсутня достатня кількість фактів, що характеризують особу підекспертного, його психічний стан, поведінку під час укладання угоди та в періоди часу, безпосередньо передуючі та наступні за вчиненням юридично значущої дії. Експерт, таким чином, змушений формулювати висновки в умовах дефіциту інформації. Слідова інформація, що відображена в об’єктах експертизи, виявляється надто різнорідною за ступенем вірогідності, насамперед через те, що суб’єкти цієї інформації не є тотожними за своїми характеристиками. Так, очевидно, що інформація, яка відображає стан підекспертного і зафіксована лікарем-психіатром, при інших рівних умовах, буде відрізнятися від інформації, яка відображена лікарем-терапевтом і, тим більше, особою, яка не є спеціалістом у галузі медицини.

Організаційно-методичні вимоги при виконанні посмертної СПЕ:

Дотримання положень Цивільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу України, вітчизняних (національних) інструктивно - методичних документів при написанні експертного висновку.
З урахуванням складності цього виду експертизи, для її виконання експерт обов’язково повинен мати відповідний рівень фахової підготовки (стаж експертної роботи, підготовку на спеціалізованих курсах, атестацію).

За процесуальними ознаками СПЕ може бути:

первинною;
повторною;
додатковою.

Первинною є експертиза, яка призначається у даній справі з даних питань уперше. Вона може бути проведена як одним, так і кількома експертами. Необхідність участі кількох експертів визначається особою, що призначила таку експертизу, або керівником експертної установи.

Додатковою є експертиза, яка призначається для вирішення окремих питань, які не були поставлені при первинній експертизі, а також у разі неповноти або недостатньої якості первинної експертизи, і проведення її доручається експертам у тому самому або іншому складі. Призначення додаткової експертизи залежить від розсуду слідчого, прокурора, суду. Ознайомившись з висновком експерта, слідчий має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку. Таким чином, в цілях економії часу і засобів, у разі недостатньої ясності висновку додаткова експертиза повинна призначатися лише у тому випадку, коли у слідчого (суду) виникли питання, котрі не можуть бути усунені шляхом допиту експерта, і необхідні додаткові експертні дослідження вже досліджених об'єктів.

Повторною є експертиза, яка призначається, якщо висновок первинної експертизи суперечить матеріалам справи, викликає сумніви щодо його правильності і визнаний органами дізнання, слідчим, прокурором, судом необґрунтованим. Призначення повторної експертизи повинно бути мотивоване, а її проведення доручається іншому більш кваліфікованому складу експертів.

В експертизі відсутня інстанційність. У разі розходження думок між експертами однієї комісії, у разі розходження висновків первинної та повторної експертиз жоден із висновків не має заздалегідь установленої сили.

За організаційними ознаками СПЕ може бути одноосібною та комісійною. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.

Кількісний склад експертів (одноособовий або комісійний) щодо конкретної СПЕ встановлюється особою або органом, яка (який) залучила(в) експерта, або слідчим суддею чи судом, який призначив СПЕ. Якщо це не зазначено, його встановлює керівник експертної установи.

За видом судові експертизи поділяються на:

судово-психіатричні;
комплексні.

У висновку комплексної психолого-психіатричної експертизи зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність. За результатами проведених досліджень, узагальнення та оцінки отриманих результатів експертами складається та підписується єдиний висновок, в якому формулюється загальний висновок щодо поставлених на вирішення експертизи питання або питань.

Якщо проведення комплексної експертизи не може бути здійснено експертами цієї експертної установи, її керівник повідомляє про це орган який призначив експертизу та повертає матеріали, надані для проведення експертизи, для прийняття подальших процесуальних рішень.

Після закінчення СПЕ впродовж не більше ніж 20 робочих днів складається форма первинної облікової документації № 100/о «Висновок судово-психіатричного експерта № _____», затверджена Наказом МОЗ України від 28 липня 2014 року № 527, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 13 серпня 2014 року за №959/25736. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об’єктів, поданих на дослідження, цей строк може бути продовжено з інформуванням органу який призначив експертизу та за клопотанням якого експерт був залучений. Спільний висновок експерта комісії експертів підписують експерти, які брали участь у СПЕ і дійшли згоди. Якщо згоди між ними не було досягнуто, складають декілька висновків експертів (за кількістю точок зору).

Упродовж 5 робочих днів після складання висновку експерта матеріали, які було надано для проведення СПЕ, повертають органу який призначив експертизу та за клопотанням якого експерт був залучений, разом з висновком експерта.

Організаційне, матеріально-технічне забезпечення виконання СПЕ, контроль за своєчасним її проведенням та дотриманням експертами чинного законодавства про судову експертизу покладаються на керівника експертної установи.

5. Права та обов’язки судово-психіатричного експерта

Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань.

Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

Атестовані відповідно до Закону України «Про судову експертизу» судові експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України.

Не може залучатися до проведення судової експертизи та виконання обов’язків судового експерта особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною, а також та, яка має не зняту або не погашену судимість, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення або дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта.

Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого.

Незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються:

визначеним законом порядком призначення судового експерта;
забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи;
існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та суду;
створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням;
кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків;
можливістю призначення повторної судової експертизи;
присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи.

Експерт має право:

знайомитися з матеріалами кримінального провадження, що стосуються предмета дослідження;
заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків та вчинення інших дій, пов’язаних із проведенням експертизи;
бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предметів та об’єктів дослідження;
викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких йому не були поставлені запитання;
ставити запитання, що стосуються предмета та об’єктів дослідження, особам, які беруть участь у кримінальному провадженні;
одержати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат, пов’язаних із проведенням експертизи і викликом для надання пояснень чи показань, у разі, якщо проведення експертизи не є службовим обов’язком особи, яка залучена як експерт;
заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;
користуватися іншими правами, передбаченими Законом України «Про судову експертизу».

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на нього обов’язків. Заява про відмову має бути вмотивованою.

Експерт зобов’язаний:

особисто провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на поставлені йому запитання, а в разі необхідності - роз’яснити його;
прибути до слідчого, прокурора, суду і дати відповіді на запитання під час допиту;
забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт повинен одержати на це дозвіл від особи, яка залучила експерта;
не розголошувати без дозволу сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду відомості, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків, або не повідомляти будь-кому, крім особи, яка його залучила, чи суду про хід проведення експертизи та її результати;
заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених законом;
невідкладно повинен повідомити особу, яка його залучила, чи суд, що доручив проведення експертизи, про неможливість проведення експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів;
у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє клопотання особі, яка призначила експертизу, чи суду, що доручив її проведення, щодо його уточнення або повідомляє про неможливість проведення експертизи за поставленим запитанням або без залучення інших осіб.

6. Об’єкти судово-психіатричної експертизи

Об'єктами судово-психіатричної експертизи у кримінальних провадженнях є:

підозрювані;
обвинувачені;
підсудні;
свідки;
потерпілі;
засуджені;
матеріали кримінального провадження, медична документація, аудіовізуальні матеріали та інші процесуальні джерела в яких міститься інформація про психічний стан підекспертного (ослідження всіх цих матеріалів є вельми важливим при короткочасних психічних розладах і так званих виключних станах, коли перебіг розладу психіки співпадає з періодом вчинення суспільно небезпечного діяння).

Об’єктами експертного дослідження у цивільних справах є:

позивачі;
відповідачі;
інші особи, стосовно яких вирішується питання про їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
матеріали цивільного провадження, медична документація, аудіовізуальні матеріали та інші процесуальні джерела в яких міститься інформація про психічний стан підекспертного (дослідження всіх цих матеріалів є вельми важливим при короткочасних психічних розладах і так званих виключних станах, коли перебіг розладу психіки співпадає з періодом вчинення суспільно небезпечного діяння).

При посмертній експертизі матеріали провадження і медична документація є єдиними об’єктами дослідження. Однак якщо особа жива, то визначення її психічного стану і встановлення їй психіатричного діагнозу без відповідного огляду беззастережно заборонено ст.7 Закону України "Про психіатричну допомогу".

Експерт позбавлений права із власної ініціативи збирати об'єкти для дослідження, опитувати свідків, вилучати з лікувальних закладів медичну документацію тощо. Щоби зробити максимально незалежною експертну діяльність та забезпечити неупередженість і об'єктивність експертних висновків процесуальний закон регламентує права, обов’язки, відповідальність експерта, формальний бік експертного дослідження та форму викладення його результатів.

При призначенні судово-психіатричної експертизи у цивільному процесі (ст.107 ЦПК України «Збирання матеріалів для проведення експертизи»):

матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням. При призначенні експертизи суд з урахуванням думки учасників справи визначає, які саме матеріали необхідні для проведення експертизи. Суд може також заслухати призначених судом експертів з цього питання. Копії матеріалів, що надаються експерту, можуть залишатися у матеріалах справи;
експерт не має права з власної ініціативи збирати матеріали для проведення експертизи, розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду та учасника справи, на замовлення якого проводилася експертиза, про її результати. Призначений судом експерт не має права спілкуватися з учасниками судового процесу поза межами судового засідання, крім випадків вчинення інших дій, безпосередньо пов’язаних із проведенням експертизи;
при визначенні матеріалів, що надаються експерту чи експертній установі, суд у необхідних випадках вирішує питання про витребування відповідних матеріалів за правилами, передбаченими цим Кодексом для витребування доказів;
у разі скасування судом ухвали про призначення експертизи, призначений судом експерт зобов’язаний негайно повернути суду матеріали та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

7. Судово-психіатрична документація

Висновок судово-психіатричного експерта - доказ у кримінальному або цивільному провадженні.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях.

Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.

Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

Експерт, який дає висновок щодо психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, не має права стверджувати у висновку, чи мав підозрюваний, обвинувачений такий психічний стан, який становить елемент кримінального правопорушення або елемент, що виключає відповідальність за кримінальне правопорушення.

Висновок експерта надається в письмовій формі, але кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку.

Якщо для проведення експертизи залучається кілька експертів, експерти мають право скласти один висновок або окремі висновки.

Висновок передається експертом стороні, за клопотанням якої здійснювалася експертиза.

Висновок експерта не є обов’язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

У висновку експерта повинно бути зазначено:

коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) та на якій підставі була проведена експертиза;
місце і час проведення експертизи;
хто був присутній при проведенні експертизи;
перелік питань, що були поставлені експертові;
опис отриманих експертом матеріалів та які матеріали були використані експертом;
докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка;
обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання.

У висновку експерта обов’язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо при проведенні експертизи будуть виявлені відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких не ставилися питання, експерт має право зазначити про них у своєму висновку. Висновок підписується експертом.

Відповідно до п.п.27, 28 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08 травня 2018 року №865, після закінчення СПЕ впродовж не більше ніж 20 робочих днів складається форма первинної облікової документації №100/о «Висновок судово-психіатричного експерта №____», затверджена Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 28 липня 2014 року №527, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України від 13 серпня 2014 року за №959/25736. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об’єктів, поданих на дослідження, цей строк може бути продовжено з інформуванням органу (особи), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта) та за клопотанням якого (якої) експерт був залучений. Спільний висновок експерта комісії експертів підписують експерти, які брали участь у СПЕ і дійшли згоди. Якщо згоди між ними не було досягнуто, складають декілька висновків експертів (за кількістю точок зору). Упродовж 5 робочих днів після складання висновку експерта матеріали, які було надано для проведення СПЕ, повертають органу (особі), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта) та за клопотанням якого (якої) експерт був залучений, разом з висновком експерта.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

8. Неосудність, обмежена осудність. Формула неосудності

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч.1 ст.19 КК України).

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (ч.2 ст.19 КК України).

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Такий стан не робить особу неосудною (ч.3 ст.19 КК України).

У формулі неосудності є два критерії: медичний та юридичний (або психологічний). Необхідність двох критеріїв неосудності визначається тим, що психічні захворювання відрізняються різною тяжкістю (глибиною) порушення психічної діяльності. Тому не кожне порушення психіки виключає осудність.

Медичний критерій являє собою узагальнений перелік хвороб, які можуть зумовити неосудність, і складається з чотирьох ознак: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Юридичний критерій сформульований у законі як «неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними» під час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Юридичний критерій містить дві ознаки: інтелектуальну - неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і вольову - неможливість керувати своїми діями. Інтелектуальна ознака виділяє ті сторони психіки, які позбавляють особу можливості адекватно сприймати дійсність, осмислювати (розуміти) її, прогнозувати можливі наслідки своїх вчинків. Інтелектуальна ознака свідчить про нездатність особи діяти на підставі того, що є прийнятим і зрозумілим. Щодо вольової ознаки акцент зроблено на нездатності особи бути владною над собою, тобто адекватно організовувати і регулювати свою поведінку шляхом здійснення конкретних вчинків або шляхом відмови від їх здійснення.

Таким чином, юридичний критерій являє собою визначення того, як вплинуло психічне захворювання на психічну діяльність. Це означає, що застосування юридичного критерію в кожному конкретному випадку здійснюється шляхом судово-психіатричного (експертного) аналізу психічних порушень, розпізнаних відповідно до медичного критерію, і, отже, входить у компетенцію лікарів-судово-психіатричних експертів.

Для визнання особи неосудною необхідно встановити єдність двох критеріїв неосудності - медичного та юридичного - на певний час і стосовно конкретного суспільно небезпечного діяння даної особи.

Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Медичним критерієм обмеженої осудності є психічні розлади непсихотичного рівня, суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при збереженні критичної функції свідомості.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є нездатність повною мірою усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при наявності медичного критерію.

Неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч.2 ст.19 КК України) чи обмежено осудною (ч.1 ст.20 КК України) належить виключно до компетенції суду.

Примусові заходи медичного характеру у вигляді надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку застосовуються щодо осіб, які мають психічні розлади, наявність яких саме і є медичним критерієм обмеженої осудності (ст.20, ч.2 ст.94 КК України). До осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися лише цей вид примусових заходів медичного характеру. Своєрідність зазначеної психіатричної допомоги полягає в тому, що вона надається обмежено осудним особам у примусовому порядку одночасно з відбуванням покарання, призначеного за вироком суду.

9. Примусові заходи медичного характеру

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосовувати такі примусові заходи медичного характеру:

надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;
госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність провадження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

Питання продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру регламентовано статтями 95 КК України, 514 КПК України.

Особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника (ст.506 КПК України).

У кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру участь захисника є обов’язковою (ст.507 КПК України).

До особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть бути застосовані судом такі запобіжні заходи:

передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім’ї з обов’язковим лікарським наглядом;
поміщення до закладу з надання психіатричної допомоги в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.

Запобіжні заходи застосовуються судом до особи з моменту встановлення факту розладу психічної діяльності чи психічної хвороби.

Перелік спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги затверджено Наказами МОЗ України «Про затвердження Переліку спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги» від 20.03.2018 №516 та «Про внесення змін до Переліку спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги» від 05.07.2018 №1267.

Застосування передбачених запобіжних заходів здійснюється згідно із загальними правилами, передбаченими КПК України(ст.508 КПК України).

Правила застосування примусових заходів медичного характеру в спеціальному закладі з надання психіатричної допомоги затверджені Наказом МОЗ України від 31.08.2017 №992.