Прикладна етика

Професійна етика психолога

  • Мультимедійна презентація. Тема 1
  • Мультимедійна презентація. Тема 2
  • Лекційний матеріал. Тема 1
  • Контрольні питання
  • Тестовий контроль знань

    • Лекційний матеріал

    Тема 2. Формування системи моральних принципів і цінностей професійної діяльності
  • Вступ
  • 1. Формування цілісності особистості як запорука професіоналізму
  • 2. Моральні цінності, їх роль у житті людини
  • 3. Право як цінність. Етичні цінності правової держави
  • 4. Роль Етичного кодексу психолога у формуванні ціннісних орієнтацій професіонала
  • Висновки
  • Список джерел

    • Вступ

    Цінності - джерело мотивації діяльності. Вони багато в чому визначають трудові дії працівників, їх трудову поведінку, а отже, і результати роботи організації. Цінності людей значною мірою визначають цінності організації й у цілому її культуру. Тому вивчення цінностей працівників і створення умов для їх реалізації є найважливішою стороною діяльності організацій і професійних об’єднань.

    Дослідження етичних особливостей професійної діяльності психолога передбачає його перевірку на адекватність будови, відповідність етичним принципам та стандартам науки. Нормативи такого аналізу задаються етичними кодексами, які є основними документами професійних об’єднань психологів.

    Безумовно важливим для психології є зв’язок професійної етики з законодавством країни. Оскільки одне з основних завдань держави – правове забезпечення охорони прав і свобод людини, то цілком логічним буде звернення громадянина до правоохоронних органів та суду з приводу приниження гідності, порушення меж недоторканості особи або ушкодження її психічного чи фізичного здоров’я в результаті психологічних досліджень.

    Питання 1. Формування цілісності особистості як запорука професіоналізму


    1. Формування цілісності особистості як запорука професіоналізму

    Як саме маленька людина входить до дорослого життя? Давайте прослідкуємо механізм свідомого включення людини до лона культури – від вироблення ставлення до людства в цілому до свідомого вибору «культурної ніші» для власного існування:

    Саме ці позиції виступають як найважливіші складові поняття «картина світу» на рівні сприйняття «пересічної» людини конкретного культурно-історичного періоду. З огляду на вищесказане, ми можемо говорити про те, що будь-яка культура відрізняється від іншої, в першу чергу, своєю ціннісною структурою, що спирається на домінантні цінності (ціннісні орієнтації) індивіда. Згідно з Р. Інглхартом, протягом майже всієї історії пріоритетом для людства було виживання і це актуалізувало цінності групової солідарності, традиціоналізм, неприйняття інакшості і підкорення сильним лідерам. Модернізація, економічний розвиток і безпека, що утвердились в багатьох країнах після Другої світової війни, привели до руху до секулярно-раціональних цінностей і цінностей самовираження: зниження впливу релігії і авторитарних лідерів, поширенню демократії, толерантності, гендерної рівності тощо. Все це в свою чергу сприяє не тільки економічному зростанню, але і зростанню рівня щастя.

    Кожна національна культура є розмаїтою і багаторівневою та включає в себе багато елементів. Разом з тим у підвалинах культури можливо виокремити невелике число найбільш фундаментальних структур. Дослідники часто використовують для них термін цінності, який можна визначити як найбільш загальні cхильності надавати перевагу певному стану речей над іншими, вважати благом саме його. Ці конструкти є досить абстрактними та не завжди усвідомлювані, проте вони впливають на вибір цілей життя та засобів їхнього досягнення в різних сферах - від міжособистісних стосунків та підходів до виховання дітей до політичного устрою, релігійних поглядів та економічних відносин.

    Особистість народжується в процесі протиставлення і запитів власних бажань і волінь можливостям і запитам навколишнього світу.

    Людина як особистість є соціальною істотою. Соціальність людини означає, що вона може підтримувати своє життя і задовольняти свої потреби лише у певній суспільній структурі, адаптуватися до середовища лише створюючи і змінюючи цю структуру, знаходити своє місце в житті й реалізовувати себе лише у спілкуванні із собі подібними в інтерсуб’єктивному просторі соціальних зв’язків і відношень, що складаються і регулюються соціальними інститутами. Саме для відображення соціальної природи людини, розгляду її як суб’єкта соціокультурного життя, визначення її як носія індивідуального начала (інтереси, здатності, прагнення, самосвідомість тощо), що саморозкривається у контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності у філософській літературі найчастіше використовують поняття «особистость».

    В понятті «особистість» знімається протилежність зовнішнього і внутрішнього життя індивідуальної людини; власне, процес особистісного буття і відбувається як постійне зняття протилежностей між зовнішнім і внутрішнім у самореалізації людини. При цьому, особистість, узята поза зв’язком з індивідуальністю, поза її власним способом буття, є абстракцією і реально не існує.

    Самовизначення себе як особистості – це розуміння, що людина є не лише даною конкретною істотою, тілом, із усвідомленням і «вкоріненням» у власну тілесність (В. Розін), виразником не лише сформованої наративності одиничного буття, але й є частиною деякого ідеального світу, суб`єктом цінностей, членом роду людського, котрий виробив у ході історії моральні закони, і тому має у цій якості певні надзавдання, у тому числі – моральні. Мораль і починається, власне, з входження до світу цінностей, прикладання ціннісного критерію до своїх вчинків, себе й оточуючих людей.

    Що таке особистість? Особистість – це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується поняттям «індивід». Отже, особистість – це людина, індивід. Але він є одночасно і соціоприродною, і соціальною істотою. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального.

    Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку є біологічною суттю індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують її вже як суспільного індивіда. Зрозуміло, що відзначені дві сторони людського індивіда тісно пов'язані, є природною основою її здібностей. Ці здібності – вельми важлива умова високоефективної, продуктивної діяльності індивіда. Не можна відкидати ролі, наприклад, пам'яті чи музичного слуху індивіда у певних сферах людської діяльності. Адже природні задатки індивіда та його здібності можуть розвиватися у процесі пізнання (у тому числі і навчання) та практичної діяльності.

    Недарма генія визначають як поєднання краплини здібності та моря поту (тобто як результат напруженої праці). Якщо людина, наприклад дитина, здорова, то шляхом виховання, самовиховання, практики у неї можна сформувати найрізноманітніші як загальні, так і спеціальні (художні, математичні, лінгвістичні та ін.) здібності. Здібності вельми високого рівня розвитку називають талановитістю чи геніальністю. І талановитій людині, і генію як індивіду властива неповторна своєрідність якостей.

    Треба враховувати, що у процесі еволюції людини її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами. Тому точніше говорити не про «біологічну і соціальну», а про «соціально-біологічну» і «соціальну» природу людини. Сутність же людини соціальна. Хоч і вона в свою чергу спирається на ще глибший фундамент – матінку-Природу.

    Отже, індивід – це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціально значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість – це суспільний індивід, якому притаманні соціально значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціально значущих якостей у індивіда багато. Особистість же є певною цілісністю, системою багатоманітних якостей, рис індивіда. Система ж ця динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші соціальні якості, але є якості і непроминущі. Наприклад, інтереси особистості у різних умовах можуть бути різними, але інтерес як такий притаманний їй завжди. Він є рушійною силою дії індивіда.

    Особистість, таким чином, є системною якістю. Вона здобувається індивідом у практичній діяльності, зокрема у праці та у спілкуванні з іншими людьми. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли його, так би мовити, залучено до суспільних відносин, до спілкування з людьми. Тому поняття особистості треба розкривати через практичну діяльність. Така діяльність є основою формування та розвитку особистості. Чим повніше ми вивчаємо спілкування між людьми, міжособові стосунки, тим глибше пізнаємо суть та структуру кожного, хто вступає в ці стосунки.

    Людська особистість має величезну кількість взаємопов'язаних суспільно цінних рис. Серед них – розум, мудрість, емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання, інтуїція, здатність до самонавіювання, самооцінки, наслідування, ризиковість, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці якості мають як природні, так і соціально значущі риси.

    Щодо моральних якостей особистості, то вони носять тільки соціально значущий характер. Із численних моральних якостей можна виділити гуманізм, людяність, доброту, милосердя, совість, терпимість, ідейність, патріотизм, принциповість, ввічливість, добрі манери, працелюбність, єдність слова та діла, уважність, подвижництво, самозреченість, благородство, великодушність, скромність, вдячність, честь, свідомість, сором'язливість, переконання, миролюбство, смисл життя, справедливість, почуття нового, вірність, відповідальність.

    Звичайно, тим чи іншим індивідам властиві і багато негативних, аморальних якостей. До них, наприклад, можна віднести егоїзм, нігілізм, грубість, користолюбство, неробство, боягузтво, святенництво, чванливість, цинізм, здатність до зведення наклепу, зверхність, мстивість, злостивість, зарозумілість тощо.

    Багато рис особистості відносяться одночасно і до психологічних, і до моральних якостей. Наприклад, гуманізм, переконаність, сильний характер, емоції, мужність. Поняття «морально-психологічний клімат колективу» підкреслює, крім усього іншого, єдність моральних та психологічних якостей, які властиві членам даної соціальної спільності.

    Кожна із численних якостей даного індивіда може істотно відрізнятися від відповідної якості іншої людини, скажімо, за ступенем своєї розвиненості. Наприклад, мужність. Одна людина може у небезпечній для неї ситуації діяти вельми рішуче, мобілізовувати свої моральні та психологічні сили для досягнення певної мети, піти на самопожертву, принести у жертву свої інтереси в ім'я інтересів інших людей, навіть жертвувати власним життям. Інша ж людина не має цих якостей. У такого роду суб'єктів переважають почуття страху перед явищами, які загрожують здоров'ю або життю. Звичайно, діапазон ступенів розвиненості тієї чи іншої риси буває дуже широким у однієї і тієї ж людини залежно від періоду її життя, рівня соціального розвитку, світогляду, моралі чи конкретної життєвої ситуації. Різною є і суспільна значущість певних якостей людини.

    Усі ці як позитивні, так і негативні соціально значущі якості є продуктом впливу суспільства, соціальних спільностей, окремих людей на дану особистість, а також продуктом самовиховання. Сформовані ж суспільством і самою людиною її якості справляють величезний вплив на розвиток як суспільства, так і самої особистості. Саме тому ці риси, якості особистості називаються соціально значущими.

    Зазначений набір соціально значущих рис індивіда, які у кожній особистості певним чином комбінуються, взаємно посилюють чи послаблюють одна одну, є системною якістю. Подібна своєрідність особистості, її неповторність, сукупність її соціально значущих відмінностей від інших людей становлять індивідуальність. Це відмінність кожної конкретної особи від іншої в залежності від інтелекту, характеру, темпераменту, потреб, інтересів, здібностей, схильностей. Звичайно, всі ці прояви індивідуальності певною мірою спираються на природну основу, на анатомо-фізіологічні задатки людини. Але вони формуються, удосконалюються у процесі суспільної практики, спілкування з іншими людьми, засвоєння індивідом соціального досвіду.

    Таким чином, індивідуальність є такою системною якістю, яка виражає неповторну, оригінальну єдність природних та соціальних рис людини.

    Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у її власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, належним чином спрямовує її потреби й інтереси. Ціннісна орієнтація — це спрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей, що надає життю сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні переконання, глибинні і усталені симпатії та прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті особистість завжди здійснює вибір духовних цінностей, що само по собі є проявом людської свободи.

    Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. У ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Наявність усталених ціннісних орієнтацій свідчить про зрілість людини як особистості. Проявляються вони в діяльності та поведінці людини. Вони є своєрідним індикатором ієрархій переваг, до яких людина тяжіє у процесі своєї життєдіяльності. Ціннісна орієнтація, сформована на рівні переконань, адекватно проявляється в реальній поведінці й діяльності людини.

    Діяльність людини невіддільна від ціннісної орієнтації, яка спирається на ціннісні уявлення. Ціннісна орієнтація завжди носить індивідуальний характер. На відміну від неї, ціннісні уявлення, хоч і здаються людині суто індивідуальними, насправді ж завжди є типовими уявленнями певних соціальних груп, представником яких даний індивід виступає. Вони є зовнішніми стосовно до конкретного індивіда і лише привласнюються ним у результаті їх засвоєння. У такий спосіб забезпечується механізм взаємозв'язку і взаємодії індивіда й суспільства, одиничного і загального, внутрішнього й зовнішнього.

    Своєрідною моделлю становлення ціннісної орієнтації особи виступають її життєві плани, які є прерогативою індивідуальної свідомості. Вони діалектично поєднують найближчі цілі з широкою програмою дій на віддалене майбутнє, суб'єктивний світ людини, її прагнення й ідеали з реальними життєвими обставинами. Об'єктивні умови, які є первинними стосовно суб'єктивних планів, змушують людину будувати своє майбутнє з урахуванням реальних можливостей. Отже, життєві плани є відображенням в індивідуальній свідомості панівних суспільних відносин, специфіки соціального стану, особливостей мікросередовища та інших факторів, які обумовлюють ймовірність реальної життєвої програми індивіда. В іншому відношенні життєві плани спонукають людину до діяльності з метою подолання меж свого наявного буття, оскільки під впливом сукупності вона сформувала певні прагнення, виробила відповідні установки і т. п. У цьому розумінні життєві плани не тільки відображають об'єктивні обставини, але певною мірою і створюють їх.

    Ціннісна орієнтація формується на підґрунті базових (основних, ключових) цінностей, зміст і співвідношення яких в історії як окремої людини, так і людства в цілому надзвичайно різноманітні. У різні часи (епохи) у різних адресатів цінностей — окремої людини чи соціальних спільностей орієнтації були різними. Вони спрямовували свого адресата або на потойбічний світ, або на особисте життя, або ж на суспільство, до якого він належав.

    У першому випадку чітко проглядається ціннісна орієнтація релігійного та об'єктивно-ідеалістичного типу. Гносеологічно це пояснити неважко. Обмеженість людських знань про природу як Всесвіт, залежність людини від тематичних (для неї) сил природи, вічність Світу в часі і його нескінченність (безмежність) у просторі — що є апріорно очевидним — змушують її схилятися перед ним. Людина відчуває і переживає страх перед таємничими силами природи. Будучи незадоволеною своїм «посейбічним» життям, не знаходячи виходу із структури, в якій опинилася, але продовжуючи пошук такого виду, вона змушена апелювати до «потойбічної» сили. Для такої людини остання надія — знайти порятунок десь «там», оскільки в реальному оточенні вона його не знаходить. Саме ось «та» сила і є основною (якщо не єдиною) цінністю, на яку орієнтується людина.

    У другому випадку людина зорієнтована на себе (за формулою «на Бога надійся...»), розраховує на власні сили. На нашу думку, важливим при цьому було б дослідження аксіологічного аспекту проблеми духовного світу людини, зокрема її світогляду. Специфіка останнього полягає в тому, що його предметом є не просто світ речей та явищ, не абстрактний світ загалом, що протистоїть людині, і не сама людина, а людина стосовно світу, який відображається в її свідомості через його значущість для суб'єкта відображення і для суспільства загалом. При світоглядному відображенні людина не просто пояснює дійсність як позалюдське буття, а оцінює її через призму індивідуального і соціального досвіду, суспільних потреб та інтересів, виражаючи при цьому певне ставлення до неї, мотивуючи необхідність перебудови її в потрібному для себе напрямі.

    Ціннісно-орієнтаційна (аксіологічна) функція світогляду є однією з провідних серед інших його функцій. У світогляді людини навколишній світ відображається не сам по собі, поза залежністю від людини, а через призму її інтересів, завдяки чому вона стає реальною силою, здатною перетворювати дійсність у бажаному для себе напрямі. Розуміння суб'єкта пізнання як суспільного індивіда передбачає не пасивно-споглядальне відображення світу, а критично-творче його перетворення в процесі суспільної практики. При світоглядному відображенні людина не просто споглядає, пояснює дійсність у чистому її бутті, а оцінює через призму індивідуального і соціального (можливо, навіть історичного) досвіду, з позиції суспільних і особистих потреб та інтересів, виражаючи при цьому відповідне ставлення до неї, мотивуючи певним чином необхідність її перетворення.

    Це пояснюється насамперед тим, що у процесі трансформації знань у світогляд беруть участь не тільки розум (тобто раціональна сфера духовного світогляду особи), а й чуттєво-емоційна й вольова сфери. Те чи інше явище суспільного життя — як і особистого — сприймається людиною крізь призму її почуттів, що стає можливим лише при суб'єктивному переживанні актуальних подій, при особистій зацікавленості в тому, що відбувається. Людина оцінює навколишню дійсність, формує своє ціннісне відношення до неї.

    Відбувається процес, у якому формується соціальна установка, внутрішня готовність людини до дії відповідно до засвоєних знань. Такі знання перетворюються на переконання людини, стають її життєвими правилами, виступають духовною основою життєвої позиції. Таким чином, переконання людини (на особистому рівні вони синтезуються у світогляд) є своєрідним сплавом раціонального, чуттєвого, емоційного і вольового. Проявляються вони як ціннісні орієнтації особи і як такі, що регулюють її свідомість, поведінку і діяльність.

    Кожний індивід на відповідному етапі соціалізації відчуває потребу особистісного сприйняття певних норм, ідеалів, тобто потребу в науковому світогляді. Потреба людини в науковому світогляді пояснюється рядом факторів.

    По-перше, будучи специфічним утворенням у свідомості людини, світогляд є таким компонентом духовного світу людини, в якому синтезуються, інтегруються інтелектуальні, морально-політичні й емоційно-вольові можливості індивіда. Саме тому світогляд функціонує як струнка система переконань, особистісних установок, пов'язана з практично-перетворюючою діяльністю і стимулююча її.

    По-друге, світогляд служить способом узагальненого усвідомлення людиною свого ціннісного ставлення до дійсності.

    По-третє, світогляд, до якого людина приходить у підсумку великої і важкої свідомої роботи, в загальній структурі соціальних якостей особи виконує провідну роль. Він інтегрує в життєву позицію її різноманітний індивідуальний і соціальний досвід з питань пізнавального й емоційно-оціночного освоєння дійсності. Особистістю може бути тільки людина, яка має своє соціальне «Я», тобто свій світогляд, своє яскраво виражене відношення до життя, усталену (стійку) позицію.

    По-четверте, у змістовому плані світогляд є системою ціннісних орієнтацій людини. Формуючись на основі актуальних потреб, здібностей, нахилів і переконань людини, ціннісна орієнтація організовує і спрямовує її суспільну поведінку, соціальну діяльність, обґрунтовує вибір найбільш раціональних шляхів і засобів реалізації сутнісних сил людини. Вона функціонує як своєрідна вісь структури особи; осередок її життєвої позиції. Навколо ціннісної орієнтації групуються почуття і помисли людини.

    Людина відчуває потребу в науковому світогляді тому, що проблема світогляду по суті є проблемою самої людини. Ця проблема безпосередньо пов'язана з такими життєво важливими питаннями, як усвідомлення й розуміння людиною свободи і необхідності, цінності й оцінки, сущого і належного; перспективне бачення своїх життєвих цілей і смислу буття; уміння вибору доцільних засобів активізації своєї позиції. Як особлива форма суспільної свідомості людини світогляд формує спрямованість, тип активності особи, її натуру як діяча. На основі світогляду людина формує головні орієнтири життєдіяльності — цілі, ідеали, критерії оцінки й особистого вибору, життєві проекти тощо, приймає ті чи інші життєво важливі рішення, їх реалізація і складає смисл життя людини.

    У третьому випадку переважає орієнтація на суспільство. Це відбувається тоді, коли у людини послаблюється віра в авторитет «святого духу» (свідченням чого може бути процес секуляризації) або ж вона втрачає (втратила) віру у власні сили. Тоді вона переорієнтовується на суспільство як основну цінність.


    2. Моральні цінності, їх роль у житті людини

    Найгостріше проблема цінностей постала в Європі після заклику Ф. Ніцше (1844 – 1900) до переоцінки усіх, так званих традиційних цінностей. Ф. Ніцше показав принципову відмінність у цінностях та їх ієрархії в різні історичні епохи, в різних суспільствах. Якщо цінності мають плинний характер, одні й ті ж предмети, події, відношення чи норми в різні періоди, для різних суспільних груп набувають різної цінності, то постають питання: «Що ж таке цінність? Що визначає її статус у бутті людини та суспільства?»

    Цінності виступають формами утримання й закріплення споріднених, спільних смислів. Вони відіграють роль упорядників життя людини і суспільства. Цінності виконують консолідуючу функцію у створенні певного життєвого світу як поля взаємодії різних індивідів. Визнаючи певні цінності, індивід включається у певне співтовариство, бере на себе зобов’язання виконувати вимоги та приписи, діяти за правилами. Проте цінності не тільки поєднують людей, складають ґрунт для певного життєвого світу, а й відмежовують їх від інших можливих ціннісних світів. Звідси – можливість конкуренції між цінностями, яка часто переходить у відкриту боротьбу.

    Вищі моральні цінності – (добро, свобода, сенс життя, щастя) – поняття, що мають регулятивний характер, організовують моральне життя загалом; ідеї, що роблять моральну поведінку можливою. Моральні норма, принцип, оцінка, ідеал, ціннісна орієнтація, моральні якості особистості – це і є моральні цінності, або цінності моральної свідомості. Поряд з ними у моральній свідомості існує система понять, що відображають вищий рівень цінностей моралі взагалі і моральної свідомості зокрема. Це поняття добра і зла, справедливості і блага, сенсу життя і щастя, обов’язку і совісті, гідності і честі, любові і дружби, відповідальності тощо. Вони називаються вищими, оскільки забезпечують моральну саморегуляцію поведінки і діяльності. Моральні цінності характеризуються такими властивостями, як об’єктивність, трансцендентність, всезагальність, єдність, одиничність, ієрархічність, інтенціональність.

    Питання об’єктивності і абсолютності моральних цінностей є одним з найбільш дискусійних і складних. Очевидно, що твердження про об’єктивність моральних цінностей не заперечує існування суб’єктивних моральних цінностей. На чому ж базується твердження про об’єктивність моральних цінностей? На захист цієї тези можна навести факт певної єдності в наших моральних оцінках, теоріях, дискусіях. Оцінки, ідеї про одну й ту ж моральну цінність, без сумніву є суб’єктивними, можуть бути різними, але ми завжди знаємо, хоча б частково, що оцінюється, що відображається в ідеях, про що йде суперечка, ми можемо один одного зрозуміти. Підтвердженням об’єктивності і трансцендентності моралі є наявність загальнолюдських моральних цінностей.

    Характерною рисою моральної цінності як об’єктивної якості є також те, що вона за своєю природою постає особливою якістю. Моральна цінність безпосередньо не проявляється в фізичному просторі і часі, вона не є первинною якістю, не відчувається окремими органами чуттів. Її відображення свідомістю носить більш складний характер і реалізується через сприйняття, інтуїцію, світогляд.

    Наступна важлива особливість моральних цінностей полягає в тому, що вони можуть бути позитивними або негативними, але вони не можуть одночасно характеризуватись двома протилежними якостями, що характерно для реальних окремих об’єктів і суб’єктів. Іншими словами, моральні цінності не містять в собі протилежних якостей, тобто якостей добра і зла одночасно.

    Цінності не лише об’єктивні, але й трансцендентні. Поняття «трансцендентне» є багатозначним. У схоластичній філософії «трансцендентне» означає те, що виходило за межі чуттєвого досвіду. Для середньовічної філософії «трансцендентне» було і божественне, ангельське буття, і диявольське, демонічне буття. З сучасної точки зору «трансцендентне» – це те, що існує незалежно від простору і часу як форм буття матерії. Всяке трансцендентне за визначенням є надприродним, якщо природу пов’язувати з матеріальним буттям.

    Про трансцендентну «надприродність» свідчать наступні аргументи:

    1. Моральні цінності не є звичайними природними якостями;
    2. Моральні цінності не є повністю продуктом соціальної творчості самої людини, наприклад його суспільного договору.

    Мораль не формується повністю політикою або правом, як вважали Т. Гоббс і Дж. Локк. Не можна за договором чи законами любити або бути справедливими.

    З трансцендентністю моральних цінностей пов’язана наступна їх характеристика – всезагальність. Моральні цінності всезагальні в тому сенсі, що з ними інтенціонально пов’язане все реальне, будь-яка форма і вид буття. Це не означає, що будь-яка річ – це сукупність усіх моральних цінностей, це означає лише, що будь-яка річ, предмет чи суб’єкт мають відношення до добра чи зла в тій чи іншій мірі. Єдність або цілісність моральних цінностей означає, що всі їх елементи знаходяться в органічному взаємозв’язку.

    Одиничність моральних цінностей означає їх унікальність. Моральні цінності не можна звести до інших цінностей і феноменів. Наприклад, мораль як світ цінностей не можна звести ні до економіки, ні до політики, ні до релігії чи психології, вона, включаючи і кожну окрему її цінність, характеризується певною самобутністю, автономією.

    Сукупність моральних цінностей утворює особливий світ зі своєю структурою, де можна виділити певне «ціннісне ядро» або «ціннісний центр» і певну ієрархію конкретних цінностей: фундаментальні моральні цінності – базові моральні цінності – головні системні моральні цінності – предметні моральні цінності.

    Як показує аксіологічний аналіз моралі, її фундаментальними цінностями добра є буття, єдність і одиничність, взяті саме як цінності. Ці моральні цінності рівні одна одній за своїм ціннісним змістом, і в тому сенсі вони автономні, не зводяться одна до одної і незамінні одна одною. Ці цінності визначаються як фундаментальні, оскільки лежать в основі всієї системи моральних цінностей.

    Базовими моральними цінностями в неживій природі є природність, благо, софійність, в живій природі – життя, індивідуальність, органічність, в соціальній природі – життя, особистість, соборність. Системні суспільні моральні цінності визначаються сферою людської життєдіяльності, в якій вони функціонують. Для економіки – це благо, господарність, справедливість, для політики – мир, свобода, солідарність, для права – легальність, гідність, рівність. В духовній сфері існує своя система цінностей як синтез моральних цінностей релігії, мистецтва, науки та інших духовних інститутів.

    Ранг моральних цінностей визначається такими критеріями:

    Інтенціональність моральних цінностей означає їх спрямованість на предмет і на суб’єкт. Пізнання моральних цінностей неможливе без пізнання самої природи, суспільства і людини.

    Значущість універсальних цінностей, їх здійснення і дія неможлива, якщо вони не укорінені у «життєвому світі» людини, не пов’язані з її повсякденним буттям, не стають сенсом її життя.

    Поняття «життєвий світ» на початку ХХ століття ввів до наукового вжитку німецький філософ Е. Гуссерль. « Життєвий світ» – це світ донаукового життя з його хаосом невпорядкованого споглядання, з його здогадками, забобонами й передбаченнями, а також як ціннісна основа всіх ідеальних утворень і теоретичних конструкцій науки. Вчений у своїй роботі наголошував: якщо наука буде розвиватися відірвано від життєвого світу людини, це неминуче призведе до кризи і, відповідно, до втрати непотрібних людині у побуті наукових напрацювань.

    Саме цінності, укорінені у життєвому світі, виступають тим культурним кодом, що визначає загальнозначущі орієнтири в діяльності людей, інтегрує їх повсякденну поведінку у суспільне ціле, регулює соціальні конфлікти, акумулює в собі обґрунтування доцільності відповідного способу життя, виправдання соціальних інститутів.

    Подібні погляди не могли не позначитися на сучасній моделі людини, її (людини) ціннісних орієнтацій. Так сучасний неофрейдист К. Роджерс пропонує альтернативний комплекс цінностей, в центрі якого перебуватимуть змінні елементи процесу, що є характерним і адекватним для життєдіяльності сучасної людини, а не суто статистичних характеристик.

    До таких цінностей належать:

    Якщо людство обере такий комплекс цінностей, то тоді виникнуть зовсім інші проблеми і питання і, відповідно до них, і переорієнтація людської життєдіяльності.

    Людина живе в суспільстві, ставить перед собою цілі й прагне їх здійснити, шукає смисл життя, своє призначення у своїй же діяльності. За тим, у чому людина бачить сенс свого життя, які цілі переслідує, якими засобами намагається їх досягти, тобто на що спрямовані сутнісні сили людини як діяча, можна судити про саму людину, про її ціннісну сутність, про її мораль, місце в суспільстві (колективі), її цінність для життєдіяльності інших людей, серед яких вона живе. Отже, характер діяльності людини в системі суспільних відносин як об'єктивоване в діях і вчинках суб'єктивне розуміння нею мети свого життя виступає синтезованим критерієм її суспільної цінності як особи.

    Виходячи з гармонії особистих і суспільних інтересів, індивід формує суспільний ідеал, який і є його життєвим орієнтиром, дороговказом у житті. Тут ми вже виходимо на надзвичайно складну проблему, яка вимагає свого дослідження, діалектики потреб та інтересів у динамічній системі «людина - колектив – суспільство». Актуальність її підсилюється ще й тим незаперечним фактом, що історія розвитку суспільства підійшла до такої межі, коли проблема орієнтації окремого індивіда (соціальної спільності) на загальнолюдські цінності стала безальтернативною.

    Н. Рейнвальд вказує на необхідність аналізу ціннісних орієнтацій у зв'язку з властивостями особистості, оскільки вони, «як і будь-які інші мотиви, взяті ізольовано, не становлять собою самостійних структурних компонентів особистості». Дослідниця визначає п'ять найважливіших базових властивостей особистості: колективізм, працьовитість, допитливість, естетичність, організованість. Вони складаються й закріплюються в діяльності людини, яка повторюється і відповідає схильності до певних дій. Іншими словами, це соціальні настанови, ціннісні орієнтації.

    На думку автора, перші чотири властивості містять у собі мотивацію, у п'ятій властивості виражені вольові якості особистості, значимі для підсумкової результативності діяльності. Властивість особистості стає при такому підході диспозицією, що виникає внаслідок попередньої діяльності та ціннісної орієнтації. З цього усього випливає, що властивості особистості не тільки перебувають у певних взаємозв'язках з ціннісними орієнтаціями, але й через співвідношення оцінок особистісних властивостей найближчого оточення та самооцінок вказують на орієнтацію в ньому.

    Практичне втілення цінностей - норми. Тобто зміст цінності відображається у вимогах і приписах. Тому в практиці піддають аналізові не абстрактні цінності, а нормативно-ціннісні системи.

    Інша форма практичного буття цінностей - символи, тобто певні знакові комплекси (графічні, звукові або у формі дій), які безпосередньо-чуттєво передають зміст тих чи тих цінностей. Наприклад: герби, прапори, торгові знаки, банкноти та ін.

    Людина не абсолютно вільна у вчинках, оскільки перебуває під тиском норм у різних сферах її життєдіяльності у вигляді схвалення чи несхвалення, безпосередніх заборон або приписів. Вони можуть бути явними, закріпленими у законодавстві нормами, що передбачають санкції (покарання) у випадку їх нехтування чи порушення – юридичні (правові) норми – закони, і неявними, неартикульованими, що не мають сили примусу й не передбачають покарання у разі їх порушення – етичні, естетичні та інші норми. Звідси виникає розрізнення ситуацій:

    Виділяють три типи відхилень, або девіантної поведінки:

    1) негативні – відхилення від норм, які передбачають санкцію, тобто тягнуть за собою покарання, ізоляцію, перевиховання, лікування чи інше (сфера права);

    2) нейтральні – відхилення, які не мають характеру явної, відкритої загрози суспільному життю та не тягнуть за собою чітко встановлених покарань (сфера моралі, моди, мистецтва тощо);

    3) позитивні – відхилення від застарілих норм, термін дії яких вичерпався в ході розвитку системи, й нові обставини вимагають їх перегляду й навіть усунення як зайвих, невиправданих часом перешкод.

    Поняття «норма» входить у два семантичні кола як «міра дії» та як «міра оцінки». У першому «норма» постає характеристикою актуального, дійсного буття, а в другому – ідеального, бажаного.

    Норма, як і сама людина, належить одночасно до двох світів: реального та потенційного. Потенційний світ – це світ ще не здійснених можливостей, який передбачає вибір і свободу.

    Для адекватного розуміння норми важливо враховувати, що нормативний вплив здійснюється як обмеження ступенів свободи в поведінці людини, при цьому чітко визначається:

    Функціонування цінностей – це їх вплив на людську діяльність, людську поведінку, суспільне життя, розвиток культури. Зрозуміло, що вплив цей здійснюється і проявляється по-різному, залежно, з одного боку, від характеру того чи того виду цінності – релігійних чи естетичних, політичних чи моральних, а з іншого – від особливостей аксіологічного суб’єкта – індивідуального чи сукупного, тієї чи тієї соціальної групи чи людства у цілому, нарешті, від того, чи функціонує цінність усередині духовного світу суб’єкта, впливаючи так чи інакше на його цілісну свідомість, діяльність і поведінку, чи ж, будучи втіленою, опредметненою тим чи іншим чином, вона стикається з цінностями інших суб’єктів і отримує можливість здійснювати вплив на їхню свідомість, поведінку, зміну ціннісних орієнтацій.

    Перший аспект цієї тримірної функціональної системи визначається, у свою чергу, подвійно:

    Співставлення масштабів дії релігійних і політичних цінностей: поле дії перших безмежне, оскільки релігійно осмислюється весь світ – природа, суспільство, культура і сама людина, а сфера дії політичних цінностей порівняно вузька, обмежена суспільними стосунками великих соціальних груп. У цьому смислі за широтою поля дії до релігійних цінностей наближаються цінності естетичні, а найвужче поле дії мають цінності правові. Що стосується залежності функціонування цінностей від змін ієрархічної структури аксіосфери, то тут знову ж таки найбільш показове зіставлення, скажімо, структури аксіосфер релігійної свідомості Середньовіччя і позитивістськи зорієнтованої свідомості буржуазного суспільства епохи науково-технічної революції. Не менш показове порівняння дійової активності моральних цінностей у тих ієрархічних структурах, які складаються в аксіосферах шкільного вчителя й інженера, чи учителя, який усвідомлює свою роль вихователя, й учителя-педагога, який бачить смисл своєї діяльності тільки у викладанні фізики чи фактографічно-трактованої історії...

    Другий вимір даної функціональної системи – масштабно-суб’єктний; його крупноплановий розгляд дозволяє побачити істотні відмінності в реальній дії цінностей у житті кожного типу суб’єкта: якщо найбільшу цілісність і спонтанність мають цінності часткового суб’єкта в духовному світі особистості, то вже в цілісному її розгляді ми бачимо, як світогляд, самосвідомість і поведінка індивіда виявляються залежними від діалогічної взаємодії ціннісних позицій різних його суб-суб’єктів, а програма політичної партії – від зіткнення й протиборства різних її фракцій, що в екстремальній ситуації призводить узагалі до розколу й утворення нових партій; якщо ж звернутися до суб’єкта-людства, то вплив його цінностей на його буття можливий, як уже зазначалося, тільки у майбутньому, коли воно усвідомлює себе як єдиного суб’єкта і принцип «примату загальнолюдських цінностей» перестає бути всього-на-всього лише красивою фразою і благим наміром.


    3. Право як цінність. Етичні цінності правової держави

    Однією з визначальних цінностей цивілізації постає феномен права. Право можна розглядати як сукупність етнічних спільних цінностей (справедливість, порядок, правдивість, вірність, надійність тощо). Право в широкому розумінні підтверджує визнану суспільством обґрунтованість і виправданість певної поведінки людей, можливість і свободу такої поведінки.

    Право часто пов’язують з діяльністю держави і визначають як зовнішній, державний регулятор дій людини; регулювання ж дій і відносин людей у даному випадку відбувається за допомогою законів, законодавчих актів.

    Правове регулювання життя сприяє збереженню його впорядкованості. Є інші типи регулювання соціальних відносин – мораль, релігійні й моральні норми і заповіді. Свого часу найбільш жорсткі з них відійшли до сфери права, були формалізовані, - принаймні, є така думка. Правовому регулюванню підлягає те, що найбільш небезпечно для життя в суспільстві, що потребує більш чіткого, певного і дієвого регулювання, ніж регулювання повсякденними моральними нормами. За порушення моральних норм спільнота «карає» порушника осудом, за порушення правових – покарання, що здійснюють відповідні державні органи у відповідності із буквою закону.

    Але право не зводиться виключно до регулювання людської поведінки за принципом «злочин – покарання». Розвинене законодавство фіксує і ступені допустимої свободи, забезпечує дотримання прав людини.

    І в своїй обмеженості, і в останній, позитивній функції право, будучи досягненням цивілізації, пов’язане з культурою, хоча ці зв’язки є доволі складними. Так, є перепони до здійснення права як культури. Ця перепона – формальність, знеособленість, «зовнішність» права по відношенню до людини. Якщо розглядати право як добро для всіх і кожного, то воно є більш цінним за окрему живу людину.

    На вищому рівні культури цінні не права самі по собі, не порядок, не закон. Цінною є жива конкретна людина. Але що це означає стосовно законодавства?

    Будь-які закони створюються, формулюються, тлумачаться і застосовуються людьми. В контексті культури є важливим, щоб закони – від задуму до здійснення – були орієнтовані не на інтереси держави, не на забезпечення зручності, ефективності у керівництві людьми, не на те, щоб тримати людей в узді. Культурний зміст закону тією мірою, якою він можливий – це його спрямованість на захист інтересів особистостей, які формують суспільство, і, відповідно, інтересів нормального суспільства, в якому за допомогою законів визначені і гарантовані ступені свободи особистості.

    Правова культура як «уміння», «навичка» користуватися правами включає в себе:

    Сьогодні зміст правової культури не може замикатися лише на юридичному просторі власної країни, держави, а виходить далеко за її межі.

    У «позитивному праві» формулюються невід’ємні права людини. Права людини – це все те, що робить людину людиною, це права індивіда, без яких він не може існувати як член суспільства, це – умова і засіб безпеки і розвитку індивіда (забезпечення життя людини, її гідності і свободи діяльності в усіх сферах суспільного життя), спосіб збереження необхідних для особи природних і соціальних якостей.

    Третім поколінням прав людини за часом їх прийняття є культурні права (див. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із урахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави. За своїм змістом культурні права і свободи – це суб'єктивні (особистісні) права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це – певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку.

    Утвердження і забезпечення права людини на освіту в будь-якій країні є одним з найважливіших обов'язків держави. Це зумовлено тим, що освіта в сучасному глобалізованому й інформатизованому світі все більше стає вирішальним чинником суспільного прогресу і національної безпеки, важливою складовою повного розвитку людської особистості, збільшення поваги до прав і свобод людини. Сьогодні цілком очевидно, що без необхідної освіти людина не зможе забезпечити собі належних умов життя і реалізуватись як особистість, а також усвідомити і захистити свої права. Високий рівень освіченості населення є важливим чинником, що позитивно впливає на створення сприятливих умов для повної реалізації прав і свобод людини і громадянина. Саме освіта на сьогоднішній день є засобом передання традицій мислення і життєдіяльності, формування соціальних трафаретів і стереотипів.

    Кожен має право на освіту, визначається у ст. 26 Загальної декларації прав людини. Встановлюється вимога безоплатності загальної та початкової освіти та обов'язковість останньої. Право на освіту є одним із найважливіших прав людини, що визначає не тільки соціальний розвиток людини, а і його соціальний статус. У ст.13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплюється спрямованість освіти на повний розвиток людської особистості і збільшення поваги до прав людини та основних свобод. Вона повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими та релігійними групами. У Протоколі до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. зроблено застереження, що жодна людина не може бути позбавлена права на освіту, а держава має поважати право батьків відповідно до їх релігійних і філософських переконань забезпечувати освіту і навчання своїх дітей. Ці положення відображено у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (для України набула чинності у 1963 р.), розвинено і закріплено у Конвенції про права дитини 1989 р.

    Право на вільний доступ до культурних цінностей знайшло своє конституційне закріплення порівняно недавно. Дуже часто це право пов'язують зі свободою творчості та захистом інтелектуальної власності. Загальна Декларація прав людини у ст. 27 закріплює право кожного вільно брати участь у культурному житті суспільства, захоплюватись мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами. У ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплено право на захист моральних та матеріальних інтересів особи, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.

    Заохочення та захист культурних прав людини є завданням спеціалізованої міжнародної організації – ЮНЕСКО. До компетенції ЮНЕСКО входить захист права на освіту, права на використання наукових досягнень, права на безперешкодну участь у культурному житті та інші. ЮНЕСКО видала низку рекомендацій щодо закріплення та гарантій здійснення культурних прав. Вони знайшли своє відображення і під час прийняття Конституції України 1996 року. У Конституції України культурні права людини представлені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст.54).

    З метою створення умов для вільного користування громадянами культурною спадщиною України держава, відповідно до ст. 4, 14 Закону України „Про охорону культурної спадщини” , заносить усі її об’єкти (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні) до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, визначає порядок здійснення права власності на об’єкти культурної спадщини, режим їх утримання та використання, надання їх у користування, їх консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації і ремонту, визначає заходи щодо охорони пам’яток, забороняє діяльність, яка створює їм загрозу, здійснює інші необхідні заходи.

    Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності реалізується за допомогою низки законодавчих актів, якими забезпечується право на вибір та провадження інтелектуальної, творчої діяльності, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, авторські права і пов'язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва, винаходи, моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальної праці. Ці права гарантуються тим, що без згоди автора (власника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків, визначених законом.

    Головний принцип демократичної правової держави — цінність індивіда та рівність всіх громадян перед законом незалежно від статі, кольору шкіри та віросповідання. Відповідно, українська держава, яка через Конституцію проголосила себе «демократичною та правовою», законодавчо закріпила принцип рівності всіх громадян перед законом. Одним із основоположних засад реалізації прав людини є принцип рівності. Конституція України визнає, що всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах (ст. 21)

    Як міжнародні акти у сфері захисту прав людини, так і національне законодавство приділяють серйозну увагу принципу рівності у правах та недискримінації. Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 2), Європейська конвенція про захист прав людини (ст. 14) гарантують індивідам захист від дискримінації. Дискримінація (латин. discriminatio – «розрізнення») – невиправдана відмінність у правах і обов’язках людини за певною ознакою. В якості ознаки може виступати будь-яка значуща відмінність людини, наприклад, раса, національність, громадянство, стать, релігійні переконання, сексуальна орієнтація, вік, інвалідність, рід занять тощо.

    Так, наприклад, згідно зі ст. 14 Європейської конвенції, користування правами і свободами, передбаченими цією Конвенцією, забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою щодо статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження чи іншої обставини. Протокол № 12 від 4 листопада 2000 р. до Європейської конвенції про захист прав людини (набув чинності 1 квітня 2005 р.) розширив заборону дискримінації незалежно від того, йдеться про права, що захищаються Конвенцією, чи інші права.

    Відповідно до ст. 1 Протоколу («Загальна заборона дискримінації»), користування будь-яким правом, визнаним законом, має бути забезпечене без жодної дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою. Конституція України (наприклад, ст. 21 та 24) також забороняє дискримінацію та нерівне ставлення.

    Однак таке абстрактне проголошення права на захист від дискримінації було б нічого незначущим висловом, якби не мало практичного вираження у створенні тих юридичних механізмів, які забезпечили б його реалізацію. У той же час новоприйнятий Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» також не прописує конкретні процедури та механізми захисту від дискримінації, а адміністративне та кримінальне законодавство не передбачає конкретних видів відповідальності за неї.

    Дискримінація протягом ХХ сторіччя була одним із основних інструментів у найрізноманітніших державах і політичних системах. Наймасштабніше розповсюдження як інструмент державної політики дискримінація отримала в тоталітарних режимах: сталінському СРСР і нацистській Німеччині. Дискримінаційні заходи могли бути метою або використовуватися державою як інструмент для досягнення інших цілей. У першому випадку мотивом для застосування дискримінаційних заходів було відокремлення – або виокремлення – групи від іншої частини соціуму й недопущення членів цієї групи до певних занять чи соціальних благ (заборона займатися професійною діяльністю, обмеження свободи пересування, обмеження у правах) і т. п. У другому випадку дискримінаційні заходи застосовувалися для того, щоби створити сприятливі умови для маніпуляції цією групою в майбутньому.

    З давніх часів людство замислювалось над тим, як зробити світ справедливішим. Приниження одних людей іншими, разюча нерівність, ставлення до собі подібних, як до худоби, рабство – все це не могло не турбувати мислячу частину населення землі. І світ поступово змінювався.

    Важливим етапом у цій еволюції була епоха Просвітництва. Відома велика кількість праць вчених філософів, правників того часу, що містять справжні винаходи в гуманітарній сфері, якими ми успішно користуємося й зараз. Такі винаходи того часу стали ґрунтом для побудови сучасних демократій. Чого варті теоретичне обґрунтування розподілу державної влади на функціональні гілки Шарлем Луї Монтеск’є, теорія суспільного договору Жан-Жака Руссо і т. п. Досягненням того часу була й поява документів, що вперше піднімали до рангу юридичних норм природні права людини – те, чим людина володіє лише в силу своєї людської природи. Ту епоху характеризує розвиток саме ідей свободи і рівності. Все більше викристалізовувалось розуміння рівності в людській гідності, в правах, рівності перед законом. Саме ідея рівності в правах, протиправність не обґрунтованої нічим диференціації, стала основою для появи принципів свободи від дискримінації, заборони дискримінації, як одного з центральних принципів сучасної концепції прав людини.

    Заборона дискримінації нині – це категорія, що належить до сучасної концепції прав людини і є юридичною нормою, покликаною захищати індивідуума від будь-якої спроби влади обмежити в правах без раціонального на те обґрунтування. Свобода від дискримінації випливає з універсальної ідеї прав людини, яка, своєю чергою, з’являється зі створенням Організації Об’єднаних Націй і прийняттям 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини.

    Свобода від дискримінації – це загальний принцип, один із відправних пунктів Загальної декларації прав людини.

    Однією із кричущих форм дискримінації є расизм. Расизм – сукупність концепцій, основу яких складають положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив расових відмінностей на історію і культуру суспільства, про споконвічний поділ людей на вищі і нижчі раси. При цьому перші визнаються єдиними творцями цивілізації, покликаними до панування, другі – нездатними до створення і навіть засвоєння високої культури та приреченими на експлуатацію.

    Апартеїд – крайня форма расової дискримінації, що полягає в позбавленні за расовою належністю цілих груп населення політичних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції. Розглядається сучасним міжнародним правом як злочин проти людства.

    Історія становлення рівності має багатовікові традиції, що відображають розвиток демократії у суспільстві. Принцип рівності людей багатоаспектний. Основний підхід до його визначення полягає в тому, що зазначаються ознаки, які не спроможні впливати на сутність цього принципу. Одним з проявів принципу рівності є рівність чоловіків і жінок, тобто незалежність рівного підходу від статі, що дістав назву принципу гендерної рівності.

    Національні конституції гарантують рівність основних прав та свобод для всіх громадян, і більша їх частина прямо констатує забезпечення рівності прав громадян незалежно від їх віку, раси та статі. Майже всі уряди підписали Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН у 1948 р., деякі інші міжнародні угоди, які беруть під захист жінок та дітей, серед них — Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка вважається міжнародним біллем щодо жіночих прав.

    Гендер (англ. gender — «стать», від лат. genus — «рід») — у феміністичних та гендерних дослідженнях соціально-біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка», психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей, а також психо-біологічні особливості, на які впливає біологічна стать, цілісна психічна репрезентація статі, сповнена динамічним глибинним, когнітивним та поведінковим поняттям жіночого та чоловічого, здобута індивідом у результаті набуття індивідуального гендерного досвіду. Тобто гендер — це соціальний конструкт, який визначає соціальну стать людини. Коли говорять про гендерну рівність, мають на увазі рівність статусів чоловіка та жінки в різних сферах соціального буття.

    Гендерна рівність — складова загального принципу рівності як принципу демократичної побудови суспільства. Право розуміється сьогодні як рівна міра свободи всіх і кожного — чоловіків і жінок.

    Конструкція гендерної рівності розкривається через категорію прав людини як універсального стандарту рівності, який є єдиним для обох статей.

    Коли йдеться про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, під цим поняттям можуть розумітися:

    а) формальна рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо);

    б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги певній соціально-демографічній групі для створення однакових з іншими групами умов на старті);

    в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідації для конкуруючих сторін перешкод, які можуть бути зумовлені попередньою дискримінацією).

    Дотримання неупередженого ставлення до особи незалежно від статі сьогодні сприймається як невід’ємна складова демократичних перетворень та сталого розвитку будь-якого суспільства. Проблеми рівності у будь-якій сфері, - зазначається у передмові одного з монографічних видань, - не може розглядатися поза межами права, оскільки саме право розуміється як рівна міра свободи всіх і кожного - і чоловіка, і жінки.

    Не менш важливою цінністю правової держави є свобода совісті. Свобода совісті - це одне з фундаментальних прав і свобод людини, поза якими її нормальне існування не можливе.

    Свобода совісті виступає як можливість і здатність людини вільно, без будь-якого зовнішнього силового тиску, лише за велінням власної совісті обирати незалежну світоглядну позицію і на цій основі робити власний вибір та нести відповідальність за свої вчинки й думки. Свобода совісті у такому значенні є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду. Її складовим елементом буде виступати також свобода релігійних уподобань, яка передбачає:

    1) право вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної;

    2) рівність усіх віруючих і невіруючих перед законом;

    3) рівні можливості для віруючих і невіруючих у користуванні політичними і громадськими правами.

    Тому свобода совісті є одним з конкретних проявів свободи особи в суспільстві і є однією із загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. Визнання свободи совісті означає разом з тим визнання цінності вільної особистості, її духовного суверенітету, яка у своєму духовному самовизначенні підзвітна лише своїй совісті, а для віруючої людини - Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

    Також свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватись нерелігійних переконань; свободу індивідуально або ж спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію або вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні або нерелігійні погляди та переконання. Вона базується на ряді важливих принципів: відокремлення церкви від держави, відокремлення школи від церкви, заборона встановлення обов’язкових переконань і світогляду.

    Оскільки релігійні відносини - складовий елемент суспільних відносин, суб’єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов’язана регулювати їх за допомогою законодавства. Гарантуючи можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому зв’язку конституції багатьох країн свободу віросповідання поєднують з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов’язків. Наприклад, у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловживань під релігійними гаслами.


    4. Роль Етичного кодексу психолога у формуванні ціннісних орієнтацій професіонала

    Діяльність психолога-професіонала пов'язана з так званим «людським фактором», тому вона вимагає слідувати певним нормам, які регламентують у першу чергу взаємостосунки з клієнтами та колегами, своєрідному «кодексу честі» професіонала. Від того, як побудує свою роботу психолог, залежать долі його клієнтів. Тому він особливо відповідальний у виборі моральної позиції, принципів, методів роботи, які їй відповідають.

    Спроб розробити «кодекс честі» психолога доволі багато, хоча, наскільки нам відомо, вони існують лише в «локальних» варіантах, прийнятих в окремих асоціаціях.

    Спонтанна поява перших професійно-етичних кодексів передувала виникненню наукових етичних поглядів та теорій. Вона відноситься до періоду ремеслового розподілу праці в умовах розвитку та становлення середньовічних цехів у ХI-ХII ст. Саме у цей період з'явилися цехові устави, які містять ряд моральних вимог стосовно певної професії, характеру праці та учасників трудового процесу. Поява етичних кодексів, як писаних, так і неписаних, отримала щоденну потребу в регулюванні взаємостосунків між людьми в тій чи іншій професійній сфері і була проявом моральної свідомості. Конкретні ситуації, в яких опинялися люди, виконуючи свої професійні завдання, визначали зміст професійної етики.

    Наукові основи професійної етики спеціалістів системи «людина-людина» закладені деонтологією (від грецьк. deonthos - повинний) - вченням про належну поведінку, вчинки, спосіб дій. Виникнення деонтології пов'язане з ім'ям англійського священика, філософа І. Бентама (ХVIII ст.), який вкладав у це поняття релігійно-моральний зміст. У сферу деонтології входить вивчення моральних якостей спеціалістів, які визначають виконання професійного обов'язку і ставлення до об'єкта діяльності, а також вивчення взаємостосунків всередині колективу, особливостей професійного виховання, а також аналіз тих специфічних моральних норм, які властиві даній професії.

    Деонтологія швидко поширилась і вкоренилась в медицині, виражаючи комплекс етичних правил, норм і принципів, якими керується лікар. Цілком очевидно, що уявлення про виняткову важливість моральних, етичних питань у діяльності лікаря склались задовго до появи терміну «деонтологія». Про це свідчать висловлювання лікарів стародавнього світу, їх заповіти, які дійшли до нашого часу. Яскравим прикладом морального кодексу лікарів, своєрідним символом обов'язку та відповідальності і для сучасних лікарів є «клятва Гіппократа».

    Мабуть, лікарі перші зрозуміли, наскільки важливим є слово у взаємодії з пацієнтом і наскільки великою є роль етичних засад діяльності лікаря, його етичної культури, етичних моральних переконань щодо професійної діяльності.

    Згодом з'явилися етичні кодекси у юристів, викладачів, зараз - у політтехнологів, фахівців із паблік-рілейшнз, журналістів тощо. Усе це свідчить про те, що разом із дотриманням певних норм законодавства, правових норм необхідно дотримуватися ще й етичних норм, які не відображені у законодавстві.

    Лікарська етика близька до етики психологів. Між психологічними та лікарськими принципами існує нерозривний зв'язок. Так само, як і при підготовці медичних спеціалістів, етика перетворюється в саму суть становлення психолога-професіонала. Етика поряд з отриманням теоретичних знань з психології людини і набуттям навичок діагностичної, дослідницької, профорієнтаційної і консультаційної роботи, визнається обов'язковим і вагомим елементом професійного, особистісного і духовного росту психолога.

    У зарубіжних країнах кодекси психолога виникли на початку минулого століття й активно розвивалися, але не тільки в плані аналізу практики і внесення коректив у статут чи в кодекси, а й у плані наукових досліджень етичних аспектів діяльності психолога.

    В основі етичних кодексів лежать моральні норми, які виражають собою категорії добра, тобто такі загальні принципи, вироблені в історії людської культури і цивілізації, слідування яким складає благо для людей, приносить їм користь, робить їх щасливими. Етичні кодекси ґрунтуються на нормах моралі, а не права. Це означає, що людина, яка його порушує, не підлягає суду у відповідності з законом, не може отримати покарання, яке допускає застосування до неї мір примусу. У роботу психолога етичний кодекс вводиться тому, що далеко не всі проблеми, з якими у житті зіштовхується психолог, можуть мати однозначне і точне правове вирішення, бути розписаними і представленими у формі юридичних норм, які регламентують дії психолога в тій чи іншій соціальній ситуації. Йому часто доводиться діяти і приймати рішення на основі інтуїції та відчуттів, що не допускається в юридичній практиці.

    Джерелами, на основі яких вироблено норми етичного кодексу психолога, є: філософія, релігія, культура, звичаї, традиції, ідеологія, політика, які виступають як сфери чи атрибути людської діяльності, що задають базові принципи моралі для створення та функціонування етичного кодексу.

    У більшості професійних організацій, які об'єднують психологів, психоконсультантів та ін., кодекси професійної етики схожі перш а все тим, що відображають модель стосунків двох людей: психолога та досліджуваного/клієнта.

    Найбільша міжнародна організація психологів - Міжнародний союз психологічної науки - The International Union of Psychological Science, заснований у 1951 р. і на сьогодні об'єднує психологів 54 країн (національних психологічних асоціацій). Міжнародний союз організовує всесвітні психологічні конгреси (останній XXVI Міжнародний психологічний конгрес відбувся у 1996р. в Канаді). Окрім національних асоціацій до Міжнародного союзу входять різноманітні міжнародні об'єднання спеціалізованої спрямованості - наприклад, Міжнародна асоціація прикладної психології, Європейська асоціація експериментальних соціальних психологів, Міжнародне товариство вивчення розвитку поведінки та ін.

    Поряд з всесвітніми психологічними конгресами, Союз організовує і конференції за спеціальними тематиками.

    Американська психологічна асоціація прийняла у січні 1963 р Етичні стандарти психолога (надруковані в журналі «Американський психолог», січень, 1963р.), поправки внесені у вересні 1965 р. та грудні 1972 р.

    Існують самостійні кодекси психологів різних шкіл або спілок, кожен із них може по-своєму трактувати прийнятну та неприйнятну поведінку психолога, і які-небудь спірні чи складні випадки повинні розглядатися крізь призму кодексу тієї школи чи асоціації, в якій психолог-«винуватець» перебуває.

    Етичний кодекс психолога в Україні було прийнято на І Установчому з'їзді Товариства психологів України 20 грудня 1990 р. у м.Києві.

    У документі зазначено, що він є сукупністю етичних норм, правил поведінки, що склалися у психологічному співтоваристві й регулюють його життєдіяльність. Психолог надає великого значення гідності та цінності буття окремої людини. Він приймає на себе зобов’язання поліпшувати розуміння людиною самої себе та інших людей. Слідуючи цим зобов’язанням, він охороняє благополуччя кожної людини, яка може мати потребу у його допомозі, а також будь-якої людини, що може бути об’єктом його вивчення.

    Діяльність психолога має бути спрямована на досягнення таких гуманітарних і соціальних цілей, як добробут, здоров’я, високої якості життя, максимальний розвиток індивідів і груп у різних формаціях індивідуального і соціального життя. Оскільки психолог є не єдиним професіоналом, чия діяльність спрямована на досягнення цих цілей, то співробітництво з представниками інших професій є бажаним і в деяких випадках необхідним, без будь-яких упереджень щодо компетентності будь-яких з них.

    Психологи не повинні брати участь або сприяти розробці методів, спрямованих проти свободи індивідів та їх фізичної або психічної недоторканості. Вони не застосовують методів і процедур, не апробованих центральними органами Товариства психологів України. Об’єктом досліджень і впливу психологів є внутрішній світ особистості, тому їхні контакти з іншими людьми мають бути теплими, доброзичливими, цілющими.

    В Україні існує Комісія з етики, заснована Товариством психологів України. Вона провидить роботу, спрямовану на правильне тлумачення психологами Етичного кодексу, здійснює контроль за його додержанням, забезпечує формування у психологів сприйняття цього Кодексу як зобов'язання перед громадськістю, як одного з важливих актів чинного законодавства.

    Окрім Товариства психологів існує сила-силенна громадських організацій - професійних співтовариств (наприклад, Ліга практикуючих психологів, Асоціація професійних психологів, Асоціація політичних психологів і т.д.). На жаль, ці організації малопотужні та не досить впливові. Немає в науковому співтоваристві й людей, які б солідно та ґрунтовно працювали над проблемами професійної етики.

    Тим часом у США та Західній Європі написано сотні книг, які стосуються цього питання. Суперечливість проблематики змушує періодично змінювати етичні кодекси, вносити доповнення. Їх переглядають на кожному з'їзді психологів. Так, наприклад, Американська асоціація психологів, у якій підхід до етичних питань, мабуть, найбільш структурований, протягом останніх тридцяти років тричі виправляла кодекс професійної етики.

    Подібні кодекси прийняті в кожній країні. Вони різняться окремими положеннями, але всі ґрунтуються на нормах моралі, загальнолюдських цінностях та легітимності діяльності психолога.

    Проаналізувавши етичні кодекси різних країн та асоціацій, можна виділити такі позиції:

    1) Моральні якості самого психолога. В етичних кодексах згадуються моральні якості психологів, але їх перелік невеликий і варіюється в залежності від країни. Наприклад, часто зустрічаються такі критерії, як добросовісність, відповідальність, терплячість, чесність, співпереживання і співчуття. При цьому акцент на значимості моральних якостей професіонала робиться тільки в кодексі скандинавських психологів.

    Наприклад, багато професійних завдань психологів неможливо регулювати нормальними правилами. Відповідно, життєво важливе значення має індивідуальна етична свідомість психолога, його почуття відповідальності та професійної компетентності. Таким чином, можна припустити, що в кодексах більшою мірою відображені аспекти професійної діяльності, а не особисті якості професіонала.

    2) Характеристика моральних відносин психолога і клієнта. Дана сфера представлена в кодексах більш визначено. При згадуванні про стосунки з клієнтом у всіх кодексах зроблено акцент на дотримання прав і свобод особистості, відкритості та поваги. Це повністю відповідає принципам гуманізму й альтруїзму в людських взаємостосунках.

    3) Опис професійно важливих якостей. У різних кодексах опис професійно важливих якостей робиться по-різному. Виділяється або наявність необхідних знань, умінь і навичок, або наявність важливих для роботи особистісних якостей (наприклад, товариськості, терплячості тощо). В іспанському та німецькому кодексах зроблено акцент на знання, уміння і навички, а в американському та російському - на особистісні характеристики та здібності.

    Таким чином, можна припустити, що в кодексах відображені особливості психологічної практики кожної конкретної країни чи організації, яка брала участь у створенні етичного кодексу. Моральні якості професіонала як окрема категорія не виділяються. В основному, моральні вимоги переломлюються через відносини з клієнтом і зовсім не зобов'язують психолога бути таким самим у повсякденному житті.

    Професійний статус психолога базується на його здібностях і кваліфікації, необхідних для виконання його обов’язків. Психолог повинен бути професійно підготовлений і мати спеціалізацію у застосування методів, інструментарію та процедур, які застосовуються в даній області. Частиною його роботи є постійне підтримування на сучасному рівні своїх професійних знань і умінь. Для того, щоб дотримуватися принципу справедливості, потрібна здатність оцінювати відмінності між людьми, забезпечувати рівність можливостей, уникати дискримінації людей або соціальних груп, а замість цього враховувати їх законні особистісні та соціальні особливості.

    Особистісні якості спеціаліста мають першорядну важливість для клієнта. Багато з особистісних якостей, що вважаються важливими в роботі, мають моральні компоненти, отже, розглядаються як гідність або чесноти особистості. Принцип самоповаги включає активні дії з поліпшення якості життя та побудови взаємин з клієнтами. Однією з обов’язкових вимог етики психологічних досліджень, яка зафіксована в усіх кодексах професійної етики, також відображена у чинному законодавстві України, є інформування учасників про зміст дослідження та отримання від них добровільної згоди на участь у ньому.

    Найдетальніше проблема «поінформованої згоди» окреслена у Кодексі етики та практики Американської психологічної асоціації (від 2002 р.). У ньому зазначено, що згода на участь у психологічному дослідженні має бути оформлена документально і підписана двома сторонами: психологом і учасником дослідження. Психологи не повинні використовувати владу або перевагу стосовно клієнта, які надає їм професія, для отримання прибутку або одержання переваг як для себе, так і для третіх осіб.

    Проблема етичності роботи психолога означає, що всі фахівці неминуче зустрічаються з ситуаціями, в яких існують суперечливі зобов’язання. У таких ситуаціях виникає спокуса відмовитися від будь-якого етичного аналізу, щоб уникнути відчуття нерозв’язної етичної напруги. Етичний кодекс спрямований на те, щоб допомогти в подібних обставинах, звертаючи увагу на різноманітність етичних чинників, які потрібно прийняти до уваги і альтернативні способи досягнення етичності, які можуть виявитися більш корисними.

    У вирішенні спірних питань психолог має керуватися положеннями Етичного кодексу. Арбітром може бути Комісія з етики Товариства психологів України. За порушення чинного законодавства, Статуту Товариства психологів та Етичного кодексу на психолога можуть бути накладені Комісією з етики такі стягнення: – попередження; – догана; – виключення з членів Товариства. У разі виявлення порушень психологами, які не є членами Товариства, Комісія з етики звертається до інших громадських організацій чи державних установ з тим, щоб вони вжили необхідних заходів до винного.


    Висновки

    Отже, цінності - це те, що особливо важливо для людини. Їх усвідомлення та реалізація дають їй можливість сформуватись як особистість, відчути задоволення від праці.

    Психологія як професія керується принципами і спирається на цінності, загальні для всіх професійних етик: повага до особистості, захист прав людини, почуття відповідальності, чесності і щирості у відношенні до клієнта, обачність у застосуванні інструментів і процедур, професійна компетентність, послідовність у досягненні мети та її наукові засади.

    Існує нерозривний зв'язок між професійною етикою і правами людини. Можна стверджувати, що сучасний феномен професіоналізму як такий, що спирається принципи професійної етики став можливим завдяки реалізації прав людини у світі.

    Одним із найголовніших принципів професійної діяльності і загальнолюдської моралі є заборона дискримінації, що постає ціннісним надбанням правової держави. «Свобода від дискримінації», «заборона дискримінації» є одночасно і самостійним правом людини, і одним із принципів, покликаним забезпечити дотримання прав людини і основоположних свобод. Протидія дискримінації – це боротьба за свої права і свободи.

    Виражена орієнтація на цінність іншої людини в професійній діяльності психолога передбачає адекватне сприйняття ним своїх можливостей впливу на Іншу людину, заснованих на переживанні почуття професійного обов’язку і відповідальності за свої професійні дії. Цілком ймовірно, що ця професійна діяльність психолога – один із способів, що створюється в сучасній культурі, для збереження психічної реальності як особливої характеристики життя.


    Список джерел

    Рекомендована література:

    1. Аболіна Т. Г., Нападиста В. Г., Рихліцька О. Д. та ін. Прикладна етика. Навч. посіб./ За наук. ред. Панченко В.І. К.: «Центр учбової літератури», 2012. 392 с.
    2. Айраксинен Т. Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому його немає. – Львів, 2017. 208 с.
    3. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / Пер. з англ. О.Буценка. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. 280 с.
    4. Декомб В. Клопоти з ідентичністю. Переклад з французької, передмова примітки Валентина Омельянчика. К.: Стилос, 2015. 281 с.
    5. Кумеда Т.А. Ціннісні орієнтації особистості в сучасному суспільстві Практична філософія. 2010. № 4. С. 211 – 217.
    6. Марценюк Т. Гендер для всіх. Виклик стереотипам. К.: Основи, 2017. 256 c.
    7. Основи професійної етики та естетичної культури: Навч. пос./ За заг. ред. канд. філос. наук Г.М. Петрової, канд. мист. Т.А. Кумеди. К.: КНТ, 2012. 192 с.
    8. Основні принципи професійної етики поліцейського: пам’ятка / В. М. Кравець, Т. А. Кумеда, О. В. Павлишин, Г. М. Петрова та ін. ; за наук. ред. М. В. Костицького. Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2020. 48 с.
    9. Правові засади захисту особистісних цінностей та суспільної моралі : зб. нормативних актів України / Ю.Ж. Шайгородський (уклад.), К.П. Меркотан (уклад.). К.: Український центр політичного менеджменту, 2007. 440 c.
    10. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: Закон України від 08.09.2005.
    11. Скейлз Енн. Фемінізм у праві: активізм, юридична практика та правова теорія. К., 2019. 215 с.
    12. Тюріна Т.Г. Феномен духовності особистості: монографія:: для педагогів, психологів, філософів. Л.: Сполом, 2009. 232 с.
    13. Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Харків, 2016. 160 с.