Професійна етика психолога

Мультимедійна презентація. Тема 1

Мультимедійна презентація. Тема 2

Лекційний матеріал. Тема 2

Контрольні питання

Тестовий контроль знань

Лекційний матеріал

Тема 1. Сутність, завдання, історія виникнення та розвитку

Вступ

1. Професіоналізм як моральнісна риса особистості

2. Поняття і соціальна обумовленість професійної етики

3. Становлення етичного забезпечення професійної діяльності у західноєвропейському
культурному просторі

4. Справедливість, законність і гуманізм як основні принципи професійної етики

Висновки

Список джерел

Вступ

Вступ. Глобальні зміни, що відбуваються нині у всьому світі, не могли не позначитися на внутрішньому світі людини. Особливо це виявляється в наш час, коли Україна знаходиться на стадії економічного, політичного і соціального реформування.

Поява інформаційних технологій спричинила до змін традиційних уявлень про професійну працю, професіоналів і професіоналізм. У сучасній літературі професіоналізм найчастіше розглядається як особлива властивість людей систематично, ефективно і надійно виконувати складну діяльність у найрізноманітніших умовах. У понятті «професіоналізм» відбивається такий ступінь оволодіння людиною логічною, етичною і психологічною структурами професійної діяльності, що відповідає існуючим у суспільстві стандартам й об’єктивним вимогам. Людина може набути цю властивість у результаті спеціальної підготовки і довготривалого досвіду роботи, а може й не набути її, а лише «рахуватися» професіоналом. Відповідно, діяльність такої особи професійною вважатися не може.

Специфіка роботи з людьми, чим позначена професійна діяльність психолога, передбачає не лише наявність технічної вправності оформлення документів і знання діючого законодавства, а й етичну і психологічну готовність працювати з різними категоріями громадян, вести конструктивний діалог, досягати взаєморозуміння з клієнтом. Професійна діяльність, отже, включає в себе не лише інформаційну складову, а й етичну та психологічну, опанування яких і вирізняє професіонала від «ремісника».

У плюралістичному, розшарованому економічно, соціально і духовно світі йде активний пошук об’єднуючих засад, що дозволять людству вижити й відповідально будувати майбутнє у діалозі та співпраці, ґрунтуючись на взаєморозумінні та солідарності. Професійна етика потенційно здатна виявитися певною основою для солідаризації професіоналів, острівцем відродження громадських цінностей і підтримки та розвитку моралі.

1. Професіоналізм як моральнісна риса особистості

Професіоналізм – це інтегральна психологічна характеристика людини праці, яка відображає рівень і характер оволодіння людиною професією, яка означає, що людина виконує свою трудову діяльність на високому рівні.

Професіоналізм включає високі результати праці, ефективне виконання професійної діяльності при взаємодії з іншими людьми, наявність професійно важливих якостей особистості. Тому поняття «професіоналізму» охоплює три сторони праці: професійну діяльність, професійне спілкування, особистість професіонала.

Сучасний тип праці вимагає такого професіоналізму, в основу якого покладено системне навчання до початку роботи і вміння маніпулювати символами, яке необхідне у дослідній, конструкторській діяльності і програмуванні. Така професійна кваліфікація вимагає трирівневої освіти: професійного навчання, формального навчання (школа) і культурної освіти. Причому остання повинна стати базовою і підготувати людину адекватно функціонувати в її соціальному і культурному оточенні.

Через підготовку людини до професійної діяльності виявляються її здібності, нахили, які потім реалізуються у суспільній практиці. У цьому процесі важливу роль відіграють всі ступені професіоналізації людини - від її професійної орієнтації до розподілу робочих місць на виробництві.

Професіоналізм як здатність людини до виконання доцільної діяльності, перетворюючої світ, не можна розуміти вузько – лише тільки з точки зору володіння певною майстерністю. Потрібен ширший підхід, який включав би духовно-моральнісні характеристики людини, без яких неможливе найбільш ефективне виконання професійної діяльності. Недарма у суспільній думці виникли такі поняття як професійна честь і гідність. Моральна суть людини набуває вияву у створюваних речах через майстерність. Остання поєднана з гідністю. І чим вища професійна майстерність людини, тим сильніше розвинуте в неї почуття гідності. Справжній професіоналізм також передбачає відповідальність працівника.

Професіоналізм включає і ставлення працівника до ефективності власної діяльності. Орієнтація на ефективність означає, що працівник бачить смисл діяльності у підвищенні результативності своєї професійної праці.

Професіоналізм – необхідна умова самореалізації людини в суспільстві, але тільки його недостатньо. Професіоналізм людини спирається і на інші сутнісні риси людини.

Сучасний професіонал повинен творчо мислити, самостійно вирішувати складні проблеми в конкретному виді діяльності. Крім того, йому необхідно у відповідності до змін виробництва удосконалювати свою кваліфікацію, адаптуючись до нових знань, техніки і технологій. Системне підвищення кваліфікації стає обов'язковою умовою успішної роботи будь-якої людини, зайнятої професійною діяльністю.

Професіоналізм передбачає формування інтелекту, що розуміють у даному випадку як здатність до вирішення нових завдань, здатність до отримання нового знання. Інтелектуальна культура, по-перше, передбачає, що для інтелектуальної діяльності необхідний певний запас знань. Особлива роль у необхідному, обов'язковому пласті знань відводиться саме професійним знанням.

Отже, інтелектуальний розвиток включає в себе і професійну компетентність. Причому грань тут достатньо умовна. Оскільки творчість, вміння знаходити принципово нові рішення вимагають широкої ерудиції, володіння знаннями з різних галузей, то тут постає проблема відбору інформації. По-друге, важливим є наявність культури мислення, без якої не може сьогодні реалізувати себе жоден професіонал у будь-якій сфері діяльності.

Таким чином, професіоналізм пов'язаний і з освітою. Здатність людини до праці залежить від рівня і якості загальних і професійних знань. Саме ці показники визначають інтелектуальний потенціал робітників і спеціалістів. Знання законів розвитку природи і суспільства, широкий світогляд, який формується в людини з перших кроків її життя, але особливо в процесі освіти, створює основу творчості на виробництві, в усій суспільно-корисній діяльності. Проте пряма механічна залежність між рівнем загальноосвітньої підготовки і професіоналізмом не завжди показова. Освіта створює основу професіоналізму, але останній не зводиться тільки до першого. Професіоналізм формується, в кінцевому рахунку, всім стилем життя людини, він істотно залежить і від особистісних рис людини.

Особливо тісно професіоналізм пов'язаний із моральною сферою життя людини, насамперед трудовою мораллю. Останню означуємо як систему норм і оцінок, які регулюють поведінку людини у сфері праці. У даній якості трудова мораль виступає однією із складових трудової мотивації. Вона має надзвичайне значення у професійній діяльності людини. Особистість, підготовлена в моральному відношенні до реальної професійної діяльності, легше адаптується до її нових умов. Конкретні вияви трудової моралі різноманітні:

• міра поширення трудових порушень трудової дисципліни;
• ставлення до якості продукції;
• структура потреб, що задовольняються працею;
• співвідношення старанності і ініціативності в структурі основних характеристик особистості працівника;
• відносини "керівництво - підпорядкування" у процесі трудової діяльності та ін.

На основі цих індикаторів можна робити висновок про моральний еталон працівника-професіонала, який відповідає кожному конкретному періоду розвитку суспільства.

В європейському просторі у розумінні професіоналізму ставляться дещо інші акценти. Так, висловлюючи свою думку з приводу феномену професіоналізму Ч. Маккалам, зазначив, що нині слова «професія», «професійний» часом вживаються більш широко для позначення осіб, які займаються різними ремеслами чи справами. Попри те, що особи можуть мати подібну підготовку (й інколи процедуру ліцензування), їхні асоціації передусім зосереджені, подібно до середньовічних гільдій, на просуванні інтересів власних членів. Вони більше подібні на ремісницькі, аніж на професійні організації.

Що ж, відтак, характеризує «професію»? По-перше, розуміння професіонала містить етичний/моральний вимір. Це визнано й Преамбулою Типових правил професійної поведінки, якою встановлено, що правники мають керуватися «особистою совістю» та «моральними судженнями». Надійний моральний дороговказ є просто необхідним.

По-друге, як відзначив Д. Майстер у праці «Справжній професіоналізм»: «професіоналізм є, передусім, внутрішньою позицією, радше ніж сукупністю компетенцій». Великих професіоналів вирізняє їхня здатність пишатися власною роботою, своєю відданістю якості, своєю вірністю інтересам клієнта. До того ж, справжній професіонал пристрасно відданий якості, інтересам клієнта, є вірним публічним інтересам та втіленню ідеалів правосуддя.

Професійна діяльність – це активність людини, яка спрямована на перетворення предмету праці з метою отримання результату, який відповідає суспільним і особистісним матеріальним і духовним потребам. Професійне спілкування – це активність людини, яка спрямована на встановлення взаємодії і співробітництва з іншими людьми в процесі перетворення предмету праці; таке спілкування може виступати як один із засобів підвищення ефективності професіональної діяльності.

Особистість професіонала – це сукупність психічних якостей, властивостей, станів людини праці, яка дають можливості для виконання ним професіональної діяльності і разом з тим які змінюються і удосконалюються в процесі праці.

Показники ефективності професіональної діяльності:

1. Результативні показники:

• ефективність, доцільність, відповідність результату поставленій меті;
• результативність (наявність результатів у вигляді змін в предметі праці, які відповідають стандарту в професії, стабільність високих результатів);
• оптимальність, досягнення найкращих результатів в даних умовах при мінімальній затраті часу і сил;
• постановка нових завдань, знаходження нестандартних технологій, професійна майстерність .

2. Процесуальні показники:

• різноманітність завдань професійної діяльності;
• використання новітніх, гнучких технологій;
• досконале володіння конкретним видом діяльності (спеціалізація);
• досконале володіння суміжними видами діяльності (універсалізація);
• володіння знаннями, вміннями і навичками на рівні вимог до певної кваліфікації, розряду, категорії (кваліфікація).

3. Показники професіонального спілкування:

• зростання результативності професійної діяльності при її колективному виконанні;
• оволодіння прийомами роботи «в команді»;
• проектування нового професійного середовища, створення нових форм ділового і творчого спілкування;
• забезпечення взаєморозуміння, взаємопізнання, взаємокорекції, в сумісній трудовій діяльності;
• раціональне розподілення функцій і ролей в спільній трудовій діяльності;
• безконфліктна співпраця з колегами;
• забезпечення позитивного психологічного клімату у професійній діяльності;
• дотримання професійної етики, норм спілкування, які прийняті в даному професійному середовищі.

4. Показники зрілості особистості:

• розуміння системи моральних цінностей, менталітету професії;
• здатність до накопичення і аналізу власного професійного досвіду;
• проектування себе як професіонала;
• максимальне використання людиною своїх можливостей;
• вироблення індивідуального стилю професійної діяльності;
• здатність підтримувати задоволеність працею;
• використовувати всі можливості для професійного вдосконалення.

Високі рівні сформованості у людини професіональної діяльності, професіонального спілкування, зрілості особистості створюють основу для розвитку різних видів професійної компетентності.

Професійна компетентність – це здатність людини розв’язувати певне коло професійних завдань. Професіоналізм складається із багатьох видів професійної компетентності. Вчені виділяють певні групи професійної компетентності, а саме: компетентність в професійній діяльності, компетентність в професійному спілкуванні і компетентність в реалізації особистості професіонала.

Види компетентності в професійній діяльності:

• спеціальна (знання своєї справи);
• технологічна;
• правова;
• економічна;
• суб’єктивна;
• професіологічна (поінформованість у світі професій).

Види компетентності в професійному спілкуванні:

• комунікативна, спілкувальна (здатність до співпраці);
• соціально-перцептивна (здатність до сприйняття іншої людини);
• діагностична (здатність до вивчення іншої людини);
• етична;
• емпатійна;
• міжкультурна, соціокультурна (терпимість до інших культур);
• конфліктна.

Види компетентності в розвитку особистості професіонала:

• індивідуальна, ауто психологічна (вміння вивчати себе);
• культурна (здатність до засвоєння культурних норм, які прийняті в даному суспільстві як еталонів для розвитку своєї особистості);
• рефлексивна.

Формування професіоналізму виступає як процес проходження психофізіологічних особистісних змін, які відбуваються під час тривалого виконання людиною службових обов’язків, що забезпечують якісно новий, більш ефективний рівень вирішення складних професійних завдань в особливих умовах. У науці і практичній діяльності закріпилася особистісно-діяльнісна парадигма професіоналізму, яка базується на системних уявленнях про становлення особистості в професійній діяльності.

Професійна спроможність виникає завдяки інтегруванню всієї багаторівневої структури особистості з її вродженими та набутими здібностями, якостями у трудовий процес, професійне середовище і проявляється у відповідних способах діяльності, поведінкових характеристиках, які дістали назву компетентностей.

На сьогодні в Україні існує низка нормативних моделей, які певною мірою враховують особистісний чинник професійної діяльності. Це, передусім, професіограма – емпірично обґрунтована характеристика особливостей певного виду трудової діяльності, яка містить відповідні вимоги до працівника. Структура професіограми включає морфологічний опис діяльності, психограму та соціограму.

Інша модель, професійно-кваліфікаційна характеристика, що практично не оперує вимірюваними показниками професійної спроможності і з погляду оцінювання професійної придатності більшою мірою спирається на освітній стандарт. На особливу увагу заслуговує освітньо-кваліфікаційна характеристика, яка ґрунтується на первинному моделюванні професійної спроможності працівника і містить комплекс вимірюваних якостей, які формуються на етапі професійного навчання.

Можна виділити наступні базові положення щодо моделювання професіоналізму працівників на засадах компетентнісного підходу:

1. Розгляд професіоналізму в контексті інтегрування людини у професійну діяльність, професійне становлення особистості дає можливість адекватно визначати вимоги та кваліфікаційні критерії на різних етапах індивідуальної професіоналізації, оцінювати відповідні професійні якості особистості, цілеспрямовано нарощувати професійний потенціал працівника.

2. Професіоналізм працівника формується в межах двох діяльнісних контурів: зовнішнього, пов’язаного з перетворювальною діяльністю, спрямованою на зовнішні для людини об’єкти (інформацію, процеси, людей тощо), та внутрішнього, пов’язаного із самоперетворювальною діяльністю, спрямованою на самоактуалізацію і професійний розвиток людини у процесі праці. За умов поєднання цих складових і виникає нова якість – професіоналізм як здатність до стабільно успішного, кваліфікованого виконання професійних функцій і завдань.

3. Структура зовнішнього діяльнісного контуру включає такі базові складові: виробничу, пізнавальну, соціально спрямовану. Вона формується як ієрархічна з домінуванням виробничої, яка затребує інші дві у співвідношенні, обумовленому змістом діяльності. При цьому сама виробнича діяльність може базуватися більшою мірою на когнітивній або соціально спрямованій складових, що, наприклад, має місце у випадку надання послуг політичному керівництву та надання послуг населенню.

4. Структура внутрішнього діяльнісного контуру включає: самоактуалізацію, самоаналіз, самооцінку, самопроектування, саморегулювання, навчання. Ці складові самоперетворювальної діяльності базуються на таких підструктурах особистості: когнітивно-рефлексійній, емоційно-вольовій, перцептивно-комунікативній, ціннісно-мотиваційній. Розвинутість зазначених підструктур особистості є передумовою успішного інтегрування службовця у професійну діяльність.

5. Професійна спроможність службовця відображується у його виробничій поведінці, яка включає не тільки операційну, а й особистісну складові, і може бути описана поведінковими характеристиками, які відповідають структурі професійної діяльності – від найбільш загальних складових (напрямів, функцій) до спеціалізованих відповідно до конкретних робочих завдань. Визначення сукупності таких спостережуваних характеристик (компетентностей) є найбільш доцільним для встановлення чіткої відповідності працівника вимогам робочого місця.

6. У термінах компетентностей професійна спроможність структурується на кластери (комплекси близьких за природою професійних характеристик, які вирізняються високим ступенем взаємовпливу). Такі комплекси мають бути визначені, передусім, для згаданих вище зовнішнього та внутрішнього контурів діяльності. Структура кластеру у термінах компетентностей вибудовується на основі визначених для посади видів робіт. Для системи органів публічного управління рівні компетентнісної кваліфікації мають кореспондуватися з категоріями посад і рангами, виступати підставою для кар’єрного розвитку.

7. Особистісно-діяльнісна парадигма професіоналізму передбачає ґрунтовне компетентнісне забезпечення самоперетворювальної діяльності. Кластер акме-компетентностей має виражену аутопсихологічну спрямованість і базується, передусім, на акме-технологіях. Базові акме-компетентності можуть бути визначені таким чином: володіння засобами самодіагностики; рефлексія професійної діяльності та особистісно-професійних якостей; мотивування професійного самовдосконалення; формування я-концепції та програми власного професійного розвитку; регулювання професійної діяльності, поведінки відповідно до норм професійної етики.

8. Для опису професійної спроможності працівника пропонується чотири базові кластери компетентностей: операційно-технологічні, когнітивні, соціально-психологічні, акме-компетентності. Перший кластер обумовлений предметом праці на посаді і формується відповідно до конкретних функцій і завдань. Три останні є більшою мірою загальними для діяльності на посадах публічної служби. Наявність рівнів компетентності у кожному кластері робить модель досить гнучкою як щодо опису посади, так і опису фактичної професійної спроможності службовця.

Опис профілів компетенцій має характер вимоги щодо працівника та дає змогу у зіставних показниках оцінити його професійну спроможність. Визначення рівнів компетенції, а значить і кваліфікаційних рівнів, які мають кореспондуватися з категоріями і рангами службовців, є безпосереднім завданням фахівців.

В науковій літературі викладено різноманітні класифікації ознак професіоналізму діяльності. Наприклад, А. Рінкен обстоює наступні критерії:

• відповідність діяльності особливому рівню (якості) завдань, що вирішуються;
• особлива кваліфікація, висока ділова компетенція, що ґрунтується на науковій освіті осіб, котрі належать до професії;
• особлива професійна корпоративність, в основі якої лежить позаекономічна орієнтація на певні цінності;
• позапартійна ділова професійна робота.

А.Е. Жалинський вважає ознаками професіоналізму діяльності психолога такі властивості:

1) здійснення цієї діяльності за правилами, виробленими і закріпленими у встановленому порядку;

2) відповідність процесу і результатів діяльності певним вимогам, що можуть мати нормативно-правовий та професійно-етичний характер;

3) підконтрольність діяльності державним органам і (або) корпорації спеціалістів;

4) оплатність діяльності;

5) гарантії її здійснення у встановлених випадках, включаючи доступ до неї зацікавлених осіб.

Взаємодія людини зі світом реалізується в її активності, найважливішою формою якої є трудова і професійна діяльність. Тому найважливішою умовою збереження власної індивідуальності у протистоянні із соціальною, економічною і політичною дійсністю, є становлення індивідуального професіоналізму. При цьому професіоналізм не обмежується характеристиками висококваліфікованої праці, він є особливим світоглядом.

Становлення людини як професіонала – це не лише можливість набуття кваліфікованої роботи, економічне забезпечення себе і близьких. Становлення індивідуального професіоналізму людини (диференціюючи дане поняття від професіоналізму як характеристики професійного співтовариства) – це процес самоформування особистості, забезпечення її цілісності, конструктивної спрямованості. «Стрижень» професіоналізму забезпечує людині виживання її особистості у суперечливому і мінливому світі, в якому відбувається ломка традиційних і нав’язування нових цінностей.

Разом із тим, без взаємодії етики з педагогікою, психологією і соціологією не можна розібратися у моральному світі особистості, виявити реальні мотиви людських вчинків, визначити шляхи й методи формування моральної культури особистості в тому чи іншому соціоморальному середовищі.

2. Поняття і соціальна обумовленість професійної етики

Будь-яка професія легітимізується у суспільстві через корисність, затребуваність і необхідність її для суспільства; професійна діяльність націлена за своєю суттю на покращення і полегшення життя людей у спільноті.

Суспільство динамічне, перебуває в процесі постійних змін. Кожне нове покоління висуває нові запити і вимоги до професійної діяльності. На динаміку змін у суспільстві істотно випливає врахування / не врахування особистісних задатків молодих людей при їх професійній орієнтації, можливості набуття ними професійних компетенцій відповідно до особистих схильностей та уподобань. Чим повніше ця здатність реалізується, тим швидше відбуваються суспільні перетворення і формуються нові запити щодо оптимізації різних сфер професійної діяльності.

Професіоналізм як властивість і вимога до професійної діяльності закріплюється у відповідних нормативних (при потребі - нормативно-правових) актах, є метою спеціалізованого навчання, основою для визначення вимог до суб’єктів, що її здійснюють. Чим складніша суспільна організація, тим більш розгалуженою є система професійної діяльності і професійної зайнятості населення. У процесі розвитку людства змінюється не тільки кількість професій, але й їх склад, співвідношення. У наш час з’являються нові професії і зникають старі, стираються межі між багатьма з них, а деякі, навпаки, постійно діляться, дробляться, множаться.

Як правило, ефективності професійної діяльності сприяє дотримання норм корпоративної та професійної етики.

Корпоративна етика – це сукупність норм, принципів і традицій, що формують моделі поведінки у колективі. Інакше кажучи, це система норм і принципів поведінки, що регулюють відносини всередині однієї професійної спільноти .

Професійна етика – це система цінностей, принципів і правил поведінки певної професійної спільноти, які формують моральні стандарти професійної діяльності. Також під цим поняттям розуміють галузь етичної науки, яка вивчає дану систему. Норми професійної етики регулюють насамперед професійну взаємодію з владними інституціями та громадянським суспільством, а не лише відносини всередині колективу.

Професійна етика формує патріотизм, відповідальне ставлення до органів державної влади, інших організацій, об’єднань та окремих громадян, забезпечує моральний характер взаємовідносин у професійній діяльності. Становлення цих принципів і норм відбувається під зовнішнім впливом суспільства, як запит, очікування і визначення меж професійної діяльності і професійної компетенції.

Етичні вимоги, що містяться в правових нормах, приймаються добровільно представниками професії, пов’язаної із взаємодією в системі «людина – людина», та є обов’язковими до виконання. Невиконання цих правил може мати юридичні наслідки (звільнення з посади, відсторонення від справи).

Детальна регламентація на рівні нормативно-законодавчої сфери діяльності правоохоронців має і практичну, й ідейно-етичну складову, від дотримання яких, знання та вміння застосовувати набуті знання на практиці залежить професіоналізм правозахисника і правоохоронця.

Професіонал відшукує оптимальний варіант поєднання настанов трудової моралі й орієнтирів професійної етики. Вищим мірилом професіоналізму є здатність до поєднання загальноприйнятних людських цінностей із нормативними вимогами відповідної професійній спільноти .

Професіонал не є революціонером, месією, Прометеєм. Він виходить із чітко окреслених меж своєї професійної компетенції, враховуючи при цьому запити і виклики сьогодення. Оцінка професійної діяльності, реформування і внесення змін до професійних компетенцій лежить на суспільстві, громадському активі, а не на працівниках певної професійної галузі. Так, якщо професійна діяльність не відповідає запитам суспільства, за оцінкою останнього (підкріпленого у ЗМІ, соціологічних опитуваннях тощо) є не результативною / неефективною, така діяльність піддається реформуванню або ж цей вид професійної діяльності повністю скасовується.

Питання співвідношення моралі і професійної моралі (професійної етики) залишається досить гострою проблемою сучасного етичного дискурсу. Згідно з однією з переважаючих у теоретичних дискусіях точок зору, будь-яка професійна група сповідує власні моральні принципи, які суттєво відрізняються від принципів інших професійних груп. Мається на увазі, що фахівці певної професії в силу їх знань і соціальної ролі володіють унікальними моральними позиціями, які можуть бути не тільки відмінними, але і протилежними моральним позиціям інших людей. Згідно з цим баченням, існує розмаїття етичних систем, професійних етик, жодна з яких не має певних переваг і які неможливо звести до загальнішої етики.

Інше, кардинально протилежне, судження виходить з того, що вимоги професійної моралі не відрізняються від загально-моральних установок, тому немає сенсу виділяти ще якісь особливі «моралі», крім універсальної. Критики першої теорії відзначають, що цей підхід призводить до домінування політичних чинників над етичними і до морального релятивізму, при цьому він украй песимістичний, так як проголошує принципову неможливість вирішення будь-яких конфліктів між представниками різних професійних груп. Такі уявлення свідомо сприймають мораль як непотрібну, а всі зусилля, спрямовані на виявлення «людського в людині» — марними, оскільки передбачається, що будь-яка група існує в своєму замкненому, «корпоративному» моральному світі. Втім, протилежна позиція теж має свої слабкі місця, бо не враховує всю складність і своєрідність конкретизації моральних норм у кожній специфічній сфері людського існування.

Як відзначають дослідники, норми професійної моралі, на відміну від загальноморальних норм, створювалися під сильнішим впливом зацікавлених організацій і теоретичної думки. У них міститься більший елемент раціонального обґрунтування, так як у професійних груп технологічно доцільні і власне-моральні сторони діяльності тісно пов’язані і взаємозалежні (так, що створюється іноді видимість їх повної тотожності — тоді норми професійної моралі здаються лише втіленням професійного такту, ритуалу і ділової процедури) (Ю. Согомонов, О. Титаренко, А. Харчев; 1980).

Для моралі характерними атрибутами є спрямованість на вище благо, універсальність, неінституціоналізованість, неформальність, а професійна етика характеризується частковістю, інституціоналізованістю, формалізованістю. Конкретизація загальноморальних норм наближає моральні норми, оцінки, ідеї, уявлення до реального буття, збагачує моральне життя, але лише за умови домінування загальних принципів, норм і цінностей над усіма конкретними випадками їх застосування, при існуванні потужних орієнтуючих і мотивуючих начал, які дозволяють «приборкати» відцентрові устремління в моральному житті суспільства.

Проблема взаємовідносин професійної та загальнолюдської моралі обговорюється і в дещо іншому ракурсі: чи можна автоматично приписувати професіоналам високі моральні якості? Професіонали, віддані інтересам суспільства, орієнтовані служити швидше громадськості, ніж собі, керуються прийнятими професійною групою етичними стандартами — вважають деякі дослідники (наприклад, Т. Парсонс, Б. Барбер та ін.). Інші теоретики (І. Ілліч, Н. і Дж. Перрі та ін.) переконані, що професіонали дотримуються власних інтересів і швидше налаштовані проти служіння суспільству. Саме професіонали зацікавлені бути монополістами в своїй сфері, контролювати входження в професію і доступ до знань, претендують на автономію від громадського контролю. Оптимістично мислячі прихильники першого підходу на це відповідають: якщо професіоналізм і створює монополії фахівців, то для клієнтів він вирішує і певні проблеми, які також хвилюють уряди — він служить гарантією компетентності, дає надію на саморегулювання і хоча б на частку безкорисливості.

Професія як система задає певну соціальну «матрицю професійної поведінки» людини як суб’єкта, що виходить за межі і часом «перекриває» інші «поведінкові матриці» — нормативну етику, особистісні відносини, правові відносини тощо. Тому не можна не погодитися з тим, що професійна етика як відносно самостійна моральна підсистема містить у собі небезпеку самоізоляції. Така система здатна стати джерелом відцентрових тенденцій у моральному житті і обумовити загострення протиріч суспільного життя, в той час як професійна етика, в кінцевому рахунку, повинна бути орієнтована на пошук вирішення цих протиріч.

Підставами для претензії професії на автономію (у тому числі у виробленні професійно-етичних стандартів) можуть бути тільки підвищені вимоги для професіоналів, які перевершують мінімальні моральні норми, і ретельний самоконтроль професійної групи. Однак це рідко зустрічається на практиці. Тому громадський контроль стає одним з основних регуляторів професійного життя. Крім того, зміни, які професійні організації могли б здійснити в інтересах суспільства, складаються у прийнятті жорсткіших кодексів етичної поведінки, в розширенні інформації про свою діяльність, в активній демістифікації свого жаргону, у спрощенні своєї мови. Дослідники відзначають: мораль живить професійну мораль, надає їй ширший моральний горизонт, дозволяє узагальнити новий досвід у сфері праці, визначити нові норми та заборони в професійній моралі, подолати застарілі моральні правила та оцінки.

Вимоги професійної етики відіграють орієнтуючу та регулюючу роль у житті професіоналів, загострюють увагу на усвідомленні професійного призначення як грані покликання, певним чином формують ставлення людини до власного життя, уявлення про успіх, щастя, справедливість тощо. Безумовно, що в ситуаціях, коли професійно-етичні вимоги суперечать моральним установкам, перевага повинна залишатися за моральними цінностями та орієнтирами, бо вони тонкіше визначають сутність суспільних змін, у тому числі тих змін, які відбуваються в професійному полі.

Зрозуміло, що від рецепта до його реалізації досить довгий і неоднозначний шлях. Тривають дискусії про можливості узгодження зазначених протиріч. Але загальна установка щодо вирішення конфлікту між суспільною мораллю і професійною етикою виходить з того, що кожна професія є частиною суспільного організму й покликана служити йому, тому професійно-етичні установки повинні відповідати прийнятим у суспільстві принципам і нормам моралі.

Однак, незважаючи на фрагментарність, певну «схильність» до самоізоляції і підтримки корпоративного інтересу, і професійна мораль, і професійна етика мають досить потужний потенціал для підтримки моралі в сучасному постмодерному суспільстві. Одним з перших системно взаємовплив держави, етики та професійної діяльності розглянув Е. Дюркгейм. У роботі «Професійна етика та державна мораль» він фіксує існування специфіки моральних відносин у різних професіях. На щаблях ієрархічної системи моралі професійні етики стоять нижче загальнолюдських цінностей, які втілюються державою. Але в ситуації, коли державний контроль над громадянами стає гіпертрофованим, професійні спільноти з їх професійною етикою здатні захистити людину від надмірних державних посягань. Професійна етика стає засобом згладжування суспільних протиріч, вважає мислитель.

Моральні кодекси фіксують основні професійно-етичні приписи та підтримуються комітетами, що засновані при професійних асоціаціях. Професійні асоціації виникають спонтанно на добровільній основі. Цікавою, хоча і не безперечною, залишається ідея соціолога щодо того, що в процесі подальшого поділу праці саме ці утворення покликані протистояти падінню державної моралі. Професійна мораль впливає на розвиток моралі загальнолюдської, адже під її дією:

• проходить певне перетворення, переакцентування, у ряді випадків — переосмислення моральних уявлень, норм, оціночних суджень, відповідних морально-психологічних почуттів;
• з’являються нові акценти в способах «зчеплення», когеренції норм, моральних цінностей, поведінкових правил між собою і з усіма іншими (правовими, адміністративно-організаційними, праксіологічними та ін.) вимогами та максимами, зі всевладним звичаєм, змінюється місце відповідних цінностей і норм у складній конфігурації ціннісного універсуму;
• виникають нові установки, дозволи та заборони, що не мають застосування ніде, крім певної сфери діяльності, які максимально сприяють підвищенню її результативності, посиленню гуманістичних орієнтацій діяльності в даних сферах і професіях.

У професійної етики є досить потужний засіб підтримки професійних цінностей, яким не володіє в достатній мірі суспільна мораль. На відміну від моралі суспільної професійна етика, і частково, професійна мораль, є інституалізованими формами суспільної регуляції .

Останнім часом дослідники все частіше звертають увагу на те, що «діяльність з підтримки громадського порядку не може бути ефективною поза опорою на спеціалізовані соціальні інститути. Вони, в свою чергу, побудовані на основі примусу, а також на основі централізації процесу винесення оцінок і прийняття рішень. Цю соціальну специфікацію моралі можна позначити як «часткова інституціоналізація». Існує два її основні напрямки:

1) мораль вибірково санкціонує механізми правового регулювання і політичного прийняття рішень;

2) мораль втілюється в системі спеціалізованих кодексів, підтримуваних авторитетом спільнот різного типу: територіальних, професійних, пов’язаних з участю індивідів у діяльності організацій тощо.

Однак не слід спрощено ставитися до впливу інституціональних факторів на професійну етику та моральні установки професіоналів або переоцінювати інституціональні засоби підтримки моралі. Інституціональні засоби можуть призводити до механічного користування приписами й втрати професіоналами здатності орієнтуватися в некодифікованих, неоднозначних ситуаціях, здійснювати моральний вибір і нести моральну відповідальність за прийняті рішення та дії. У результаті у професіоналів формується так звана «прищеплена нездатність» (Т. Веблен): вузький кругозір, негнучкість у спілкуванні з громадянами та у реагуванні на ситуації, консерватизм, відсутність схильності до застосування творчих підходів.

Слушним видається вердикт Б. Сутора: позиція, згідно з якою діяльність людей звільнена від будь-якої моральної напруги, оскільки суспільна мораль втілена та дієва в інститутах, є хибною, тому що інститути — це не механічно діючі установи, а соціально-культурні духовні утворення. Діючі люди можуть бажати і виконувати задум інститутів або виступати проти нього і зловживати інститутами.

Діяльність найкращої інституціональної системи в кінцевому рахунку залежить від того, як її використовуватимуть. Потреби, інтереси, мотиви, переживання, зусилля конкретних людей наповнюють змістом функціонування інститутів. Налаштування громадян, ступінь зрілості громадянського суспільства, політична воля впливають на дієвість інституціональних механізмів.

Досить сильною базовою підставою, імпульсом для розвитку суспільної моралі може також стати культивоване в професійній етиці ставлення до праці як до безумовної цінності. При цьому не тільки як до цінності, яка дозволяє фізично виживати, а й як до цінності, яка дозволяє виживати духовно, творчо реалізувати себе у трудовій діяльності.

Протягом останніх десятиліть спостерігається зниження значимості трудової етики в системі ціннісних орієнтацій людини. Це пов’язують із серйозними соціальними змінами, зокрема, зі зростанням питомої ваги етики задоволень, зменшенням зусиль щодо стимулювання до праці, що є наслідком розширення соціальних функцій держави тощо.

Питання посилення задоволення від роботи, збільшення в трудовій діяльності творчих елементів стає одним з центральних в етиці праці. Вважаємо, що відновлення поваги до праці здатне каталізувати інтерес до громадянських цінностей: поваги до себе як одного з творців суспільства — творця суспільного багатства, суспільно значимої продукції та послуг, переростає в очікування такої поваги з боку оточуючих і держави, а також у вимогу захисту прав і свобод людини і громадянина.

У ситуації економічної кризи та в посткризовий період, у ситуаціях, коли загострюється конкуренція, особливо підвищується значимість професіоналізму. Зростання попиту на професіоналів знову виводить на перший план питання про співвідношення професіоналізму та професійної етики. Сьогодні широко визнана дефініція Е. Грінвуда, згідно з якою ідеальний тип професіоналізму включає:

1) фундамент системи теоретичних знань,

2) авторитет професійної групи серед клієнтів,

3) широку суспільну підтримку і схвалення цього авторитету,

4) моральний кодекс, який регулює відносини професіонала з клієнтами,

5) професійну культуру, яка забезпечується в рамках офіційних професійних асоціацій.

При цьому, на наш погляд, не тільки моральний кодекс, а й інші чотири компоненти професіоналізму мають свої моральні та професійно-етичні зрізи, адже знання етичних основ професії входить у систему теоретичного багажу; авторитет і широка громадська підтримка професійної групи неможливі без реалізації її членами моральних смислів професії; професійно-етична і моральна культура представників професії є важливими складовими професійної культури.

Нині стверджується розуміння того, що будь-яка діяльність має моральні зрізи і залежить від моральних, професійно-етичних диспозицій взаємодіючих сторін. Існуюча ситуація ставить професійні спільноти, суспільство в цілому перед необхідністю чіткої фіксації розуміння професіоналізму, який включає професійно-етичні і враховує моральні характеристики особистості. При такому підході професіонал визначається як людина, яка не тільки знає технології та вміє їх застосувати, але й наповнює свою роботу певним моральним змістом. На наш погляд, професійна етика є певним «мостом» між моральними вимогами і професійними обов’язками — компромісом, який дозволяє знаходити вихід з «конфлікту інтересів» між ними. У цьому випадку порушення норм професійної, трудової етики може привести до руйнування загальних моральних установок, до деградації особистості.

Сьогодні в багатьох сферах професійної діяльності все частіше виникає попит на особистості, здатні до саморефлексії, самоконтролю, здійснення вибору. Багато професійних спільнот вимагають переважання в своєму складі орієнтованих на самовдосконалення і самореалізацію, самореалізованих, морально зрілих особистостей. Особистість (з розвиненими самосвідомістю, самооцінкою, відповідальним, творчим ставленням до світу, до інших людей, до самої себе) формується, зокрема, і в процесі трудової діяльності та спілкування в професійному середовищі, водночас сама впливає на розвиток цього середовища.

Людина відчуває себе самоактуалізованою у професійному полі, якщо у неї є можливість і бажання розкрити свій творчий хист, працювати творчо, з самовіддачею у процесі професійної діяльності, якщо професія стає покликанням. Повноцінна професійна самореалізація детермінована і детермінує професійну гідність, яка має значний моральний потенціал для саморегуляції поведінки не тільки в полі професії, але також стає суттєвою складовою почуття власної гідності людини.

Нині в якості конструктивного начала особистості все частіше розглядається відповідальність. У професійній діяльності професійна відповідальність стає основою особистісного морального статусу професіонала, який включає у себе сконцентровані навколо професійної місії цінності, моральні і професійно-етичні принципи і норми, відносини і поведінку.

Як моральні істоти, люди здатні приймати і нести відповідальність за свої наміри, дії або бездіяльність, зокрема — у сфері професії. Здатність людини тримати відповідь за свою поведінку в полі професійної діяльності є суттєвою складовою відповідального ставлення до життя і виступає показником зрілості особистості.

Інтерес до проблеми професійної відповідальності зростає з новими змінами в суспільному розвитку, з неможливістю регулювати суспільні процеси тільки засобами права і традицій. «Запуск» моральної відповідальності у професійній діяльності стає чинником залучення особистісного потенціалу співробітників, потужним важелем підтримки моральності і професійної етики, механізмом підвищення ступеня самореалізації людини в професії.

У професійній сфері важливо об’єднати інституційні та моральні засоби стимулювання моральної відповідальності. Організаційні перетворення, підвищення якості продукції та надання послуг, посилення гнучкості управлінських процесів, справедливу кадрову політику тощо тут необхідно поєднувати з розвитком людського потенціалу працівників, з підтримкою морально налаштованих професіоналів. Зараз мова йде навіть про «необхідність політичної програми інституціалізації моральної відповідальності» (З. Бауман).

На прикладі аналізу професійної гідності та професійної відповідальності можна побачити, що професійно-етичні цінності здатні не лише на суспільному, але й на особистісному рівні стати підтримуючим чинником моральних установок. Суть професійної етики зовсім не обов’язково полягає в тому, щоб змінювати чиїсь моральні переконання. Можливо варто покладатися на ці переконання. Віра в моральну зрілість професіоналів, створення можливостей для його (переконання) повноцінної професійної реалізації може стати підтримкою особистої професійно-етичної саморегуляції.

Таким чином, професійна етика може бути певною основою для солідаризації професіоналів, сприяти підтримці громадських цінностей і розвитку моралі. Оскільки професійні спільноти з їх професійною етикою здатні захистити людину від надмірних посягань держави, а професійні асоціації спроможні протистояти моральному занепаду, професійна етика здатна стати засобом згладжування суспільних протиріч.

Професійна етика має потужний засіб підтримки професійних цінностей, оскільки вона є інституалізованою формою суспільної регуляції й опирається на спеціалізовані соціальні інститути. Імпульсом для розвитку суспільної моралі може стати підтримка в професійній етиці цінності праці, що, у свою чергу, позитивно впливатиме на ствердження громадянських цінностей: повага до себе як одного з творців суспільного багатства, призводить як до очікування такої поваги з боку оточуючих і держави, так і до вимоги захисту прав і свобод людини і громадянина.

Попит на особистість, що виникає у багатьох сферах професійної діяльності, спонукає до саморефлексії, самоконтролю, здійснення відповідального вибору та відповідальних дій. Повноцінна професійна самореалізація детермінована і детермінує професійну відповідальність і професійну гідність, які мають значний моральний потенціал для саморегуляції поведінки не тільки в полі професії, і є суттєвою складовою почуття відповідальності та власної гідності людини.

Безумовно, етичні проблеми, які виникають у професійній діяльності, часто не можуть бути вирішені в межах самої професії. Вони перетинаються з іншими суспільними проблемами і вимагають ширшого розгляду, тим самим стимулюючи професіоналів до масштабнішого бачення питання, глибшої етичної рефлексії. Таким чином, необхідність вирішення професійно-етичних проблем може стимулювати «розмикання» вузькоспрямованого професійного бачення і пошук ширших етичних підстав суспільного життя в цілому, а з іншого боку — цінності та принципи, підтримані професійною етикою, здатні стати опорою моралі на сучасному етапі розвитку суспільства.

Етика психологічного напряму пов'язана з етикою суспільства. До питань етики психології можна підходити з точки зору юридичних норм, а можна - з точки зору духовно-моральних.

Ф.Г. Майльонова говорить, що «проблема етики в психології - це насамперед проблема рівнів рефлексії. І звідси - хто є суб'єктом звернення? Само собою зрозуміло, це не ті, хто навіть не знає, що таке етика, не знає і не замислюється, що таке вибір, а ті, для кого це питання вже стоїть, хто цим займається, цим мучиться... Але я бачу етику не тільки як «механізм катування», а ще й як те, що рятує від цих мук, тому що від цих мук нікуди не дінешся, вони завжди будуть, були і є, тому що людина, особливо людина, яка рефлексує, мислить, живе у ментальному світі постійно зіштовхується з ситуацією, коли їй необхідно вибирати: або що-небудь із рівновеликих цінностей, або найменше зло, або добро й добро: коли обране одне - інше знищується вибраним. Така ситуація найбільше мучить, в ній неможливо жити, якщо не вибирати». Вчена вважає, що цьому можна навчати. Тому етика повинна допомогти в тому як вибирати, як формувати систему цінності, що є більш цінним, а що менш цінне, що заради чого.

Професійна етика психолога - це реалізація психологом у своїй діяльності специфічних моральних вимог, норм поведінки як у взаємостосунках з колегами, науковим співтовариством, так і досліджуваними, респондентами, особами, які звернулися за психологічною допомогою; сукупність моральних норм, які визначають ставлення людини до свого професійного обов'язку та регулюють відносини людей у трудовій сфері. Змістом професійної етики є кодекси поведінки, які визначають певний тип моральних взаємовідносин між людьми і способи обґрунтування даних кодексів.

Призначення професійної етики полягає не тільки в тому, щоб розкрити об'єктивні причини виникнення, закономірності й тенденції розвитку морально-професійних відносин, не тільки конкретизувати зв'язки моральних норм, принципів та оціночних суджень сучасної моралі, уявлень про добро, справедливість відповідно до особливостей професійної діяльності, а й показати сам характер впливу цих загальнолюдських моральних норм і принципів на практику професійних стосунків, розкрити те, як вони відбиваються у свідомості представника тієї чи іншої професії та втілюються в його поведінці, ставленні до людини як споживача послуг.

Професійну етику не меншою мірою цікавлять і «антиномії професійних вчинків», які виявляються у конфліктних формах поведінки, і в зв'язку з цим - розкриття засобів розв'язання конфліктів у рамках конкретної професії. На підставі цього вона пропонує практичні рекомендації з урахуванням конкретних історичних умов і суспільних завдань. Професійна етика покликана також дати рекомендації щодо розкриття причин деформації морально-професійної свідомості, і шляхів, методів її викорінення.

Результатом реалізації цінності професіоналізму є формування довіри до себе і своєї професійної діяльності. Довіра – ставлення до іншої особи та до її дій, яка ґрунтується на впевненості в її правоті, вірності, добросовісності, чесності.

Під довірою найчастіше мають на увазі:

• надійність виконання зобов’язань;
• передбачуваність;
• точність, ефективність виконання обов’язків.

Дійове функціонування права (як зазначав І.Кант: «Право однієї людини закінчується там, де починається право іншої людини») є передумовою створення довірливих відносин. Однак навіть у правовій державі довіра не виникає автоматично, її примноження потребує часу та зустрічних зусиль з боку соціальних груп та інститутів.

Складовими професійної етики публічного службовця виступають: цінності, принципи, норми професійної діяльності та етичний інструментарій, що має забезпечувати дотримання і реалізацію перерахованих вище складових у практичній діяльності.

Цінності, які відстоює публічна служба у демократичному суспільстві – наголошення на людській, соціальній та культурній важливості, якими виступають гідність людини, повага до неї, справедливість, солідарність тощо. Верховенство права , гідність людини, професіоналізм - базові цінності професійної діяльності публічного службовця; вони мають регулятивну значущість, конститутивність використання, формують фундамент розуміння сутності і призначення публічної служби .

Верховенство права є гарантованою Конституцією основою співіснування людей в українському суспільстві; має закріплення і реалізацію у політичних програмах, зокрема у політичному курсі на євроінтеграцію. Гідність людини як усебічне утвердження цінності людської особи й особистості, що є вихідним у побудові будь-якого політичного, економічного, соціального чи освітнього проекту. Професіоналізм як форма самовизначення, стилю життя, способів діяльності і алгоритмів дій, що розгортаються у публічній сфері, є ознакою соціальної зрілості, автономії і суверенності особи.

Професійна діяльність, професіоналізм – це не лише знання про процесуальність / певний алгоритм дій, а й розуміння та виконання етичних норм і приписів щодо здійснення професійної діяльності . Ці норми і приписи є похідними від основних принципів професійної етики.

Цінності верховенства права, гідності людини, професіоналізму відіграють вирішальну роль у формуванні професіонала. Зазначені цінності постають «формулами» моральності професіонала, суб’єктивний характер сприйняття яких залежить від рівня освіти і життєвих ціннісних орієнтацій працівника .

Роль цінностей у процесі набуття професійних навичок і вмінь – надання раціональної, системної єдності ідейному конструкту професійної діяльності публічного службовця. Так, кожна з цінностей реалізується через ряд принципів професійної діяльності, що зафіксовані у нормативних і нормативно-правових актах. Саме поєднання і реалізація цінностей і принципів професійної діяльності у світогляді професіонала сприяє досконалості й цілеспрямованості особистості публічного службовця, дозволяє протистояти корупційним загрозам і ризикам, а також професійній моральній деформації.

Для представників будь-якої професії етичне поводження - не простий звук, а життєва необхідність. Це зумовлено тим, що люди, які реалізують себе у будь-якій професії, зацікавлені в суспільній довірі, високій якості своїх послуг, незалежно від поводження окремих представників цієї професії.

Для професіоналів дуже важливо, щоб їхні клієнти, а також треті особи, що користуються їх послугами, довіряли їх якості. Якщо люди, яким надаються послуги, не вірять, наприклад, своїм лікарям, психологам, адвокатам чи аудиторам, то здатність зазначених фахівців обслуговувати своїх клієнтів значно зменшується.

3. Становлення етичного забезпечення професійної діяльності у
західноєвропейському культурному просторі

Кожна епоха має свій комплекс вироблених морально-професійних норм, які стають певною духовною реальністю. Морально-професійні норми можуть жити своїм власним життям і перетворюватися на об'єкт осмислення, вивчення, аналізу і засвоєння, стають силою, що спрямовує поведінку представника тієї чи іншої професії.

Становлення професійної етики не було єдиним лінійним процесом. Етична регуляція з’являлася у різні епохи у тих сферах людської діяльності, щодо яких приходило усвідомлення їх ціннісної значущості для життя та добробуту людини.

Пам’ятки писемності фіксують появу найперших форм етичної регламентації спеціалізованої діяльності більше трьох тисячоліть тому. У 1500 р. до н.е. в Давній Індії вони були представлені у клятві лікаря. У європейському культурному просторі найдавніші етичні норми спеціалізованої діяльності зафіксовані також у медицині – у «Клятві» давньогрецького лікаря Гіппократа (V–IV ст. до н. е.) проголошувалось: «Я скеровую режим хворих до їх вигоди відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримуючись від будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам нікому проханого у мене летального засобу і не покажу шляху до подібного задуму… Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво». Клятвою утверджувалися орієнтація на благо пацієнта, повага його життя і ролі лікаря в його підтриманні, незаподіяння шкоди тощо. Отже, етична регламентація найперше виникла у діяльності, що спрямована на допомогу конкретній людині і взаємодію з нею.

У Давньому Римі сформувалися зведення етичних правил щодо юридичної та педагогічної діяльності. Але поява етичної регламентації цих галузей відбувалася в умовах досить зневажливої оцінки праці взагалі. Для доби античності характерне презирливе ставлення до фізичної праці, вона не була сутнісною ознакою людини, виконувалася рабами. Ремесла і мистецтва також були справою невільних і найнижчих верств античного світу. Певне виключення робилося для праці на землі. А людиною була вільна істота – громадянин, чиїм призначенням були політичні справи, публічна і військова діяльність, тобто діяльність поза матеріального виробництва. Як вказував А.Я. Гуревич, дії у політичному просторі були дозвіллям – саме ці значення містить давньогрецьке слово σχολή (лат. schola): вільний час, відпочинок, але з конотацією часу, присвяченого вченості і вченим бесідам, а також у значенні школа й особливо філософська школа.

Отже, в добу античності були створені перші форми етичної регламентації професійної діяльності. Їх особливістю була акцентуація комунікативного аспекту дій фахівців при зневажливому ставленні до праці самої по собі.

Християнство докорінно змінило такий стан справ, але зрушення відбувалися поступово. Текст Біблії давав підстави вважати працю свідченням людської недосконалості, оскільки вона стала покаранням після гріхопадіння. Водночас, праця визнавалася невід’ємною складовою власне людського життя, а неробство – одним із найтяжчих гріхів.

Кожному належало займатися своєю справою, і середньовічні верстви – духівництво, воїнство, селянство – визначалися саме за видами діяльності, до якої були призначені від народження: oratores, bellatores, laboratores – відповідно "ті, хто моляться", "ті, хто борються", "ті, хто працюють". Не перетворюючись на самоціль, праця почасти виконувала місію духовного укріплення людини, запобігаючи впадінню у гріх.

Різні види діяльності мали свою соціальну вагу. Діяльність у сільському господарстві і ремісництво були справами найнижчих верств, військова діяльність – призначенням аристократії. Однак середньовічна людина жила «не хлібом єдиним» – вона мала турбуватися не про задоволення матеріальних потреб, а про духовне спасіння і вічне життя. Біблійна Марія була вища за Марфу, споглядальне життя у Середньовіччі ставилося вище за активне.

З ХІІ ст. у слововжиток увійшов термін «професія» із самого початку з чіткими ціннісними змістами. У німецькій мові слово Beruf мало два смисли: покликання і спеціалізація; в англійській – profession – також містило значення сповідання й обітниці. Як зазначає Г.С. Батигін, початковий смисл слова «професія» полягав у відкритій заяві про прийняття чернечої обітниці. Професіонали не працюють, а служать: вони віддали себе справі і нічого не просять натомість.

У поняття «професія» були вкладені дух подвижництва, високого служіння, орієнтованість на позачасові і неутилітарні цінності тощо. Першими професіоналами Середньовіччя стали юристи, медики, викладачі університетів. Для всіх них був характерний ряд рис: наявність університетської освіти, переважна належність до духівництва, професійна орієнтованість на взаємодію з людьми, відповідно, клієнтами, пацієнтами, учнями.

У професійній діяльності доби Середньовіччя засадничою була перш за все етична сторона, на другому місці – її важливість для суспільства, а прибутковість стояла на останньому. Протягом усієї доби панували сильні упередження проти торгівельної діяльності й особливо лихварства.

Виникнення перших професійно-етичних кодексів відноситься до періоду ремісничого поділу праці в умовах становлення середньовічних цехів у XI-XII ст. Саме тоді вперше констатується наявність в цехових статутах ряду моральних вимог по відношенню до професії, характеру праці та її співучасників.

Будівництво храмів, їх облаштування зажадало зодчих і ковалів, склярів і живописців, срібних справ майстрів, ткачів і золотошвейок. У цій необхідності «трудитися для Бога» (а не для себе) - і корінь високої якості вироблених виробів, і причина поширення професійних технологій в просторі культури. Суворе проходження зразком «Божого дому», «писання Лика» зумовило канонічність ремесел, всієї культури.

Авторитет майстра в ремісничому співтоваристві (цеху) ґрунтується на паралелі з авторитетом Творця і є передумовою для формування ставлення до праці як до «творіння», що зрівнювалася з особливою ретельністю і старанням.

Цілком автономно від вказаних процесів середньовічного світу в добу Відродження були створені етичні програми професійної діяльності в галузі державного управління. Дві найвідоміші праці доби поєднані ідейним задумом – дати поради особам, які займаються державними справами, – але адресати цих повчальних творів різняться. Праця Н. Макіавеллі «Державець» (1531) є, по суті, комплексом етично змістовних рекомендацій державцю, правителю. Б. Кастільйоне адресував свою книгу діалогів «Придворний» (1528) особі, для якої придворне життя – це професійна діяльність. У Кастільйоне змальовано стиль життя і звичаї при дворі правителя, визначено стратегію поведінки і взагалі моральнісний образ придворного.

Найбільший внесок у справу легітимації професій у XVII ст. зробила Реформація, а точніше – етичні програми пуританських сект того часу. М. Вебер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» намагався з’ясувати міру впливу релігійного чинника на формування капіталістичного духу як особливої духовної налаштованості доби, в якій активно відбувався розподіл праці і з’являлася її етична регламентація. Дослідження М. Вебера стало засадничим для розуміння трудової етики пуританізму часів становлення капіталізму в Європі.

Етико-релігійні норми пуританізму виходили з ідеї успіху у земному житті як свідчення обраності Богом. Тому людині належало піклуватися про земне процвітання і підтверджувати приналежність до обраних, сумлінно працюючи у своїй сфері. Багатство уявлялося нагородою за професійне служіння, а збагачення набувало релігійно-етичної місії. Тому ставлення до праці наповнилося релігійним змістом покликання. М. Вебер вказував на масове розповсюдження такої етичної установки.

Оскільки пуританські погляди найперше розповсюджувалися у середовищі міських жителів, буржуа, то легітимовані були міські практичні професії, і, в першу чергу, виробнича і підприємницька діяльність шляхом піднесення чеснот працелюбства, ощадливості, чесності тощо. Розвиток капіталізму пришвидшив процеси розподілу праці, інтенсифікував формування професійної діяльності як спеціалізованої трудової діяльності і заклав її етичну основу, перш за все легітимувавши виробництво і підприємництво.

Розквіт цехової організації ремісничого праці в Європі припадає на кінець XV - початок XVI ст., коли ручна праця була особливо вправною і цехи мали великий вплив на суспільство. Віра у всемогутнього, всезнаючого Бога надавала цілісність духовному світу особистості, якому сприяє постійна релігійна рефлексія: гріх чи ні, угодний Господу вчинок, діяння, намір. У зв'язку з цим формується уявлення про те, що «погана людина не може зробити гарну річ», оскільки все, що робиться людьми, робиться з Божою допомогою, а Господь допомагає тільки істинно віруючим.

«Геній і злодійство - дві речі несумісні?» - питання, що виникає пізніше, на порозі формування моралі Нового часу. Для середньовіччя подібного питання не виникало, оскільки людина з її моральної сутністю все скоєне мислила у нерозривному зв'язку, цілісно.

Історичні події ХХ ст. невідворотно змінили ціннісний простір західноєвропейського світу. Революції і світові війни, винайдення атомної енергії та її широке застосування в озброєнні й господарстві, досягнення науки в галузі медицини і біотехнологій тощо зумовили необхідність принципово нових підходів до етичного забезпечення професійної діяльності.

Посилилася потреба в етичному регулюванні у тих професіях, діяльність яких пов’язана із виконанням специфічних суспільних функцій. У кожній з них актуалізація власне професійно-етичної складової спричинена подіями, які унаочнили збільшення соціальної ваги ризиків, що їх певна професія несла у життя окремої людини і суспільства в цілому, та зростання суспільних очікувань щодо етичної регламентації професійної діяльності.

Змінився також і характер запиту на етику – потреба у професійному і громадському контролі за дотриманням етичних норм і принципів професійної діяльності зумовлюють розробку спеціальної етичної інфраструктури, що регламентує діяльність фахівців в етичному ключі і дозволяє зробити її підконтрольною і прозорою. Наприклад, лікарська етика отримала потужні імпульси для розвитку після Другої світової війни, коли світова громадськість дізналася про злочини нацистської медицини. Після гучних судових процесів був сформульований «Нюрнберзький кодекс» (1947), в якому зафіксовані етичні правила і застереження щодо проведення медико-біологічних експериментів на людях. Цією подією був започаткований процес етичної регламентації медицини на міжнародному та національному рівнях.

Інженерна етика виникла на межі ХІХ та ХХ ст. з появою самої професії інженера. Свобода самовизначення професіонала, можливості колегіального контролю над професійною діяльністю інженера, як і правила професійної ввічливості, обов’язки по відношенню до роботодавця були зафіксовані вже в перших етичних кодексах інженерів. Ряд гучних скандалів і техногенних катастроф, серед яких найстрашніша – аварія на Чорнобильській АЕС (1986), – привернули увагу громадськості до проблеми відповідальності інженерів за суспільну безпеку, здоров’я та благополуччя населення.

Для того, щоб більш рельєфно побачити зміст і характер зрушень, які відбулися у професійній етиці на сучасному етапі соціокультурного процесу, слід зазначити наступне. У західній культурі від античності до кінця ХІХ ст. виокремився ряд професій. У кожній професії етична регламентація виникала і циркулювала автономно як зведення етичних приписів і була імпліцитною. Йдеться про професійний етос, в якому було акумульовано правила і зразки прийнятної поведінки, практичної мудрості, стиль життя певної професійної групи. Часом етична регламентація певних професій есплікувалася у клятвах, етичних кодексах, а також у дидактичній літературі.

Сучасні етичні кодекси як частина професійних стандартів містять етичні принципи, норми і правила. Кодекси етики – це сукупність норм правильної, належної поведінки для представників певної професії. Вони є певною гарантією якості для суспільства, оскільки містять інформацію про стандарти і обмеження діяльності працівників певної сфери. Метою створення етичних кодексів є запобігання неетичній поведінці.

Етичні кодекси максимально повно відображають специфіку організації, в якій вони прийняті. Тому етичні кодекси мажуть стосуватись як представників однієї професії, так і співробітників однієї організації. Наприклад, етичний кодекс американської хімічної компанії «Проктер енд Гембл», заснованої в 1837 році, складається з 11 розділів. Окрім співробітників компанії, в кодексі приділяється увага її клієнтам, партнерам, постачальникам і замовникам.

Кодекс компанії «Кока-кола» складається з п’яти розділів. У першому розділі визначене коло зобов’язань, що стосуються бухгалтерських рахунків і звітів компанії. Співробітники звітують про свою діяльність перед керівництвом, яке потім звітує перед акціонерами, урядовими структурами та іншими юридичними особами. У другому розділі описуються потенційні конфлікти, пов’язані з інтересами службовців. Службовцю забороняється мати особисту зацікавленість стосовно постачальників компанії, конкурентів чи клієнтів. Третій розділ регулює стосунки компанії з державними установами, офіційними особами, клієнтами і постачальниками. Четвертий розділ регламентує участь службовців в діяльності політичних партій та інших компаній, що не повинна позначатися на якості їхньої роботи. П'ятий розділ вказує на те, яким чином на практиці повинні реалізовуватись правила кодексу. Опираючись на досвід діяльності відомих американських, французьких і японських фірм, можна стверджувати, що їхні значні прибутки – це результат суворого дотримання встановлених норм і правил поведінки на робочому місці.

На І Установчому з’їзді Товариства психологів України 20 грудня 1990 року в м. Києві прийнято Етичний кодекс психолога. Цей нормативний акт є гарантом високопрофесійної, гуманної, високоморальної діяльності психологів України, здійснюваної залежно від спеціалізації та сфери їх інтересів. Даний Кодекс являє собою сукупність етичних норм, правил поведінки, що склалися у психологічному співтоваристві й регулюють його життєдіяльність.

Об'єктом досліджень і впливу психологів є внутрішній світ особистості, тому їхні контакти з іншими людьми повинні бути теплими, доброзичливими, цілющими. Етичний кодекс сприяє більш успішному здійсненню психологами своєї професійної діяльності. Зокрема, шкільним і вузівським психологам допомагає у підвищенні ефективності навчання і виховання учнів та студентів; психологам у галузі охорони здоров'я — у виконанні функцій, пов'язаних з профілактикою захворювань, лікуванням, реабілітацією пацієнтів; психологам у сфері державного управління — у психологічному забезпеченні загального і галузевого управління.

Заснована Товариством психологів України Комісія з етики проводить роботу, спрямовану на правильне тлумачення психологами Етичного кодексу, здійснює контроль за його додержанням, забезпечує формування у психологів сприйняття цього Кодексу як зобов'язання перед громадськістю, як одного з важливих актів чинного законодавства.

З 1977 році у Вашингтоні успішно функціонує «Центр етичних проблем». Його основна місія – допомога фірмам і організаціям у створенні і коригуванні етичних кодексів, підтримка високого етичного рівня атмосфери в колективі. У японських компаніях практикують розробку так званих етичних карт – набору правил і рекомендацій для кожного працівника, в якому конкретизований етичний кодекс організації. В них також містяться дані про консультанта організації з етичних питань.

Для усталення ідеї професії надзвичайно важливим стало розрізнення приватного життя і публічної сфери, що відбулося у добу Модерну. Приватне життя – простір індивідуального росту і самореалізації, захищений від втручання сторонніх осіб, де людина є приватною особою. Публічна сфера – вільний від втручання держави простір взаємодії громадян як приватних осіб у вирішенні економічних, політичних і соціальних проблем на засадах самоорганізації. Професійна діяльність є невід’ємною складовою публічної сфери. Співвіднесення себе з іншими супроводжувалося необхідністю певного опосередкування, яким стала ідея спільного блага. Ідея спільного блага є критерієм корисності і легітимності професії.

Отже, професійна етика розвивається у тих галузях трудової діяльності, де об’єктом праці є людина в уразливих модусах свого буття, утворюються складні і багатомірні відносини між представниками професії та громадськістю, а також наявний високий ступінь конфліктності чи екстремальності.

4. Справедливість, законність і гуманізм як основні принципи професійної етики

Питання 4. Справедливість, законність і гуманізм як основні принципи професійної етики

Основні принципи професійної етики – це базові норми і вимоги, які не можна порушувати за жодних умов, оскільки це ставить під загрозу як легітимність здійснення професійної діяльності і довіру громадськості до професійної спільноти, так і існування людської спільноти в цілому.

Розглянемо це положення на прикладі аналізу базових принципів професійної етики.

а) справедливість

Категорія справедливості безпосередньо містить у собі певну часову двозначність: моральне завдання на майбутнє і моральну вимогу до сьогодення.

Справедливість – це одна з вироблених в історії людства форм надання індивіду належного в його соціокультурному бутті; позаяк, ідея справедливості керує соціальною практикою і задає орієнтири ідеального розвитку як суспільства в цілому, так і людини зокрема.

Справедливість – це незмінна форма пошуку рівноваги у суспільному житті, однак зміст цієї форми не є константою, а таким, що історично змінюється.

Ми виявляємося чутливими передусім до несправедливості: «Несправедливо!», «Яка несправедливість!», - виголошуємо ми. Саме у формі скарги ми відкриваємо для себе поле несправедливого та справедливого. Проте значення несправедливості є не лише більш гірким, але й більш проникливим, ніж справедливості; оскільки справедливість є найчастіше тим, якого бракує, а несправедливість – тим, що панує, і люди мають більш чітке бачення того, чого бракує людським стосункам, ніж того, яким чином ці стосунки правильно зорганізувати.

Практичний рівень вираження справедливості.

Що ж викликає обурення? З одного боку, це нерівним розподіл, який ми вважали неприйнятним, з іншого, недотримані обіцянки, які розхитували нашу первісну наївну довіру до слова; покарання, які нам здавалися надмірними у порівнянні з дрібними крадіжками, або ж похвали, які довільно одержував хтось, а не ми, - тобто оцінки, які не були справді заслуженими.

Перелічимо ці мотиви обурення: непропорційні винагороди , недотримані обіцянки, нерівні розподіли. Чи не віднайдемо ми в цьому згодом певні елементи правопорядку: карне право, право врегулювання договорів і обмінів, дистрибутивну (розподіляючу) справедливість? Навіть більше, чи не побачимо ми в обуренні чітко визначеного очікування, а саме – очікування слова, яке встановило б між антагоністами справедливу дистанцію, котра покладе край їхній сутичці? У цьому змішаному очікуванні перемоги слова над насильством і полягає моральна спрямованість обурення.

Характерною рисою ідеї справедливості є те, що люди як окремі індивіди одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. У цьому контексті найкращим залишається узагальнене визначення Юстиніана: справедливість – це постійна і вічна воля віддавати кожному належне.

Розвиваючи цю думку, треба, по-перше, звернути увагу на те, що належним можуть бути і винагорода, і покарання. Справедливість покарання вимагає дотримання таких трьох умов:

1. щоб покарання було накладене із застосуванням певних процедур тільки на тих, хто був визнаний винним у скоєнні правопорушення;
2. щоб покарання було однаковим для всіх, тобто міра покарання завжди має залежати від тяжкості правопорушення;
3. щоб покарання було пропорційним злочину: не надто суворим і не надто м’яким.

Витлумачення останньої умови залежить від ставлення до покарання взагалі: є воно засобом стримування чи засобом відплати. Тому ця умова є більш спірною, ніж дві перші.

Покарання, за якого нехтують якоюсь із цих трьох умов, є несправедливим. Менш очевидним є те, яку точку зору слід прийняти, коли всі умови дотримані, але правопорушник частково або й цілковито залишився непокараним. Традиційно це сприймається як акт милосердя або прощення, але постає питання, чи правомірно не зважати на справедливість у цьому випадку. Деякі мислителі вважали, що справедливість встановлює верхню межу покарання, але не стоїть на заваді прощенню, і це тільки додає їй досконалості. Ця ідея геніально виражена Шекспіром: «Владар земний стає подібним Богу, підсолоджуючи справедливість милістю».

Інші схилялися до позиції І.Канта: те, чого вимагає справедливість, мусить бути виконано незалежно від обставин. «Навіть якщо громадянське суспільство має саморозпуститися…, спочатку слід стратити останнього вбивцю, котрий залишився у в’язниці, аби кожен отримав те, чого заслужив своїми вчинками…»

Інший бік проблеми покарання: повертаючись до нашого «обурення» несправедливістю. Є суттєва перешкода, що заважає сприйняттю справедливої дистанції між мною як «позивачем» та «порушником» справедливості (тобто між антагоністами розподілів обмінами і винагородами, які наше обурення виголошує несправедливими). Ця перешкода полягає в бажанні помсти, тобто у прагненні вчинити справедливо щодо самого себе, нехай навіть додаючи до насильства нове насильство і до страждань нові страждання.

Великим завоюванням у цьому стало розмежування між помстою і справедливістю. Замість короткочасності, одномоментності помсти справедливість вводить розведення протагоністів на певну відстань, символом якого у кримінальному праві виступає встановлення певного проміжку між злочином і покаранням. Але як інакше може бути встановлений такий проміжок, якщо не завдяки виходу на сцену певного третього, який не є жодним із протагоністів?

Головним критерієм, де справедливість починає себе вирізняти від несправедливості, є співставлення справедливості і безсторонності як неупередженості у сформульованому протистоянні. Справедлива дистанція, опосередковуюча роль третього, безсторонність, – виступають як великі синоніми чуття справедливості.

Цю роль відіграє/ перебирає на себе судочинство у суспільстві. А ще глибше – закон як моральний принцип і принцип законності як основа співжиття людей.

Ми з вами визначилися, що справедливість є одним із принципів, які регулюють взаємовідносини між людьми з приводу розподілу (перерозподілу), в тому числі взаємного (в обміні, даруванні - віддаровуванні), а також соціальних цінностей. Соціальні цінності розуміються в дуже широкому значенні. Це – свобода, сприятливі можливості, прибутки і багатства, ознаки престижу і поваги тощо.

Вже з простого перерахування соціальних цінностей видно, що справедливість – це принцип, що регулює відношення між людьми як членами співтовариства, які внаслідок останнього мають певний статус, наділені обов’язками і правами. Оскільки саме справедливість зміцнює зв’язки між людьми у спільноті на основі законності і гуманності, тому вважається, що справедливість – це те, що сприяє загальному благу.

Концепції та види справедливості

У сучасному світі функціонує п'ять концепцій справедливості, що поєднують елементи відплатної (ретрибутивної) і розподільчої (дистрибутивної) справедливості.

Перша – егалітарна концепція справедливості. Егалітарна концепція справедливості вимагає, щоб всі члени суспільства отримали рівні блага, тобто, щоб розподіл благ здійснювався за принципом відплатної (ретрибутивної) справедливості. У даній концепції справедливість оцінюється як вища за рангом цінність, заради якої можна пожертвувати іншими цінностями, зокрема свободою, гідністю, щастям людей. І в цьому полягає один з основних етичних недоліків егалітарної концепції, оскільки тут порушується об'єктивна ієрархія, властива системі моральних цінностей.

Егалітарна концепція справедливості допускає встановлення жорстких, формальних інститутів, які б сприяли реалізації її норм. Зокрема, передбачається інститут суспільної власності, плановоцентралізована економіка, авторитарний або тоталітарний режими в державі. Проте практика свідчить про економічну неефективність подібних заходів і в цілому про економічну неефективність егалітарної справедливості.

Наступну концепцію справедливості можна визначити як ліберальну справедливість. Згідно цієї концепції істиною вважається розподільча (дистрибутивна) справедливість стосовно праці, яка реалізується через вільний розподіл. Тут визнається свобода стартових можливостей, вільний доступ до будь-яких соціальних статусів. Свобода трактується як відсутність будь-яких обмежень реальних можливостей індивідів. І в цій якості свобода постає як рівна можливість для всіх. Проте ця рівність є суто формальною, оскільки стартові можливості насправді нерівні у суб'єктів. Стверджується рівність існуючих у людей можливостей. Багаті повинні мати право реалізувати свої незрівнянно більші можливості, надані їм їхнім капіталом, ніж можливості бідних, що володіють лише рівністю, не маючи інших реальних можливостей. Ліберальна концепція справедливості також передбачає встановлення певних соціальних інститутів для реалізації її норм. У економіці визначальну роль відіграє ринок, в системі охорони здоров'я і освіти – платні форми. Держава визнається політичним гарантом свободи вибору.

Третя концепція справедливості – демократична. Її основний принцип полягає в максималізації благ для всіх і кожного члена суспільства. Вона поєднує в собі елементи ретрибутивної та дистрибутивної справедливості, оскільки справедливим тут вважається розподіл як стосовно праці, так і стосовно потреб залежно від соціальних та індивідуальних можливостей. Демократична справедливість, на відміну від егалітарної, визнає справедливими певні індивідуальні відмінності, але, на відміну від ліберальної справедливості, узаконює соціальні механізми, що зрівнюють шанси людей в розподілі благ, створюють рівні можливості для всіх.

Найбільш відомим реальним втіленням демократичної справедливості є утилітаризм. Серед недоліків утилітаризму варто вказати на те, що він визнає справедливою будь-яку відмінність у володінні благами, і не ставить питання про етичні межі добробуту, про справедливість обмеження накопичення благ, про справедливість перерозподілу. Цей недолік пов'язаний з позицією утилітаризму, що ототожнює добро і користь.

Четверта концепція справедливості – елітарна справедливість. В даному випадку справедливість розуміється як рівно відкритий доступ талантам. Визнаються справедливими соціальні і економічні нерівності, якщо в їх основі лежать інтелектуальні відмінності. Тому соціальні механізми повинні бути відповідним чином орієнтовані. В даній концепції не врахована моральна і правова рівність людей.

У сфері розподілу матеріальних благ елітарна справедливість постає як антигуманна, бо нічого не пропонує тим людям, які досягли найменшого успіху. В даному випадку формальна відмінність, формальна справедливість стоїть вище, ніж реальна етична рівність осіб, милосердя, любов.

П'ята концепція – це справедливість як чесність Дж. Ролза. Ця концепція припускає рівність основних прав і свобод і нерівність в розподілі благ, якщо вона сприяє покращенню життя найменш пристосованих.

Дж. Ролз допускає існування «нерівностей», при яких не програють і найменш забезпечені люди, вважаючи, що це стимулюватиме господарську діяльність найбільш продуктивних членів суспільства. Нерівність є узаконеною і це стосується нерівності на основні засоби виробництва, в тому числі приватну власність на землю.

Базові принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом:

1. Кожен має рівні права та цілком задовільну систему однакових основних свобод, яка є однаково можливою для всіх;

2. Соціальні та економічні нерівності мусять розподілятись так, щоб:

а) бути найкориснішими для найменш забезпечених членів суспільства;

б) бути пов’язаними зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей.

Такі принципи цілком відповідають засадам соціально орієнтованої держави, з демократичною системою організації і відповідною економікою.

Поняття «соціальна справедливість» у всіх своїх аспектах може трактуватись наступним чином:

1) в аспекті соціальних проблем: безробіття, відсутність підтримки при хворобі чи старості, неможливість отримати освіту і т. ін.;

2) в контексті корекційної справедливості, яка випливає із несправедливих соціальних відносин минулого (аборигени, раби, поневолені народи та ін.), охоплює досить конкретний зміст.

Справедливість як різновидовий концепт найчастіше реалізується в зарубіжній психології в рамках традиції, започаткованої ще Аристотелем щодо виокремлення форм, видів та типів справедливості, беручи за основу ті чи інші критерії та норми, що їх реалізують. К. Муздибаєв, визначаючи справедливість як сукупність принципів та процедур, що регулюють розподілення життєвих благ і випробувань, прав і обов’язків індивідів та суспільних груп, пропонує звести її до трьох основних форм: розподільчої (дистрибутивна, результативна), виправної (караючої, кримінальної) та процедурної (процесуальна складова, що стосується прийняття рішення).

Дж. Колквіт пропонує чотири види справедливості, що стосуються процесу прийняття рішень: дистрибутивну (розуміється ним як неупередженість та розподіл стосовно зусиль), процедурну (стосується організації процесу винесення рішення), міжособистісну (пов’язана з тим, наскільки чемно та поважно обійшлись з учасником взаємодії) та інформаційну (визначається мірою поінформованості учасників щодо процедури прийняття рішення). Переживання справедливості може носити індивідуальний, груповий та суспільний характер і бути зумовлене гостротою конфлікту між «справедливо-для-мене» (мені більше, ніж іншим) та «справедливо-для всіх» (всім порівну) у позиції суб’єкта.

б) законність

У кожній складній формі суспільства так чи інакше постає питання про законність (легітимність): чи заслуговує існуючий у суспільстві лад на вірнопідданість його членів і, якщо так, то чому? У сучасних суспільствах ця проблема стає дедалі помітнішою, зачіпаючи все ширше коло людей. Можливо, нам допоможе розібратися у цьому вихідна постановка даного питання, сформульована Ж.-Ж. Руссо на світанку Нового часу: «Людина народжується вільною, але всюди вона у кайданах. Як так сталося? Я не знаю. Що ж могло узаконити це? Сподіваюсь, що зможу відповісти на це питання. Але суспільний лад є священним порядком і слугує всьому іншому за основу. Проте цей порядок походить не від природи; він ґрунтується на договорі. Проблема в тому, що це за договір.»

Таким чином, за Ж.-Ж. Руссо: оскільки за умови, що усталений порядок не відбиває порядку космічного, то будь-які його заборони, вимоги і правила, що суперечать волі людини, є порушенням свободи – моєї свободи і нашої свободи. Небажані обмеження стають кайданами; обмеження тільки тоді отримують силу закону, коли вони підтверджені волею людей.

Сучасні концепції законності можна поділити на три типи:

• феномен законності має надприродне походження, або ж це такі закони, що відображають притаманні природі цілі (вони лежать поза сферою людської діяльності);
• сучасне життя має договірний характер; тому питання законності обмежується тими договорами, які впорядковують відносини між громадянином і державою і забезпечують таку законність шляхом досягнення раціональної згоди громадян;
• концепції, в яких стверджується, що запровадження умовних норм і стандартів охоплює всі сфери життя, а відтак у них намагаються застосувати критерій взаємної згоди до всього способу життя, а не лише громадянського.

Взагалі ж, в історії склалася тверда тенденція вбачати нерозривний зв'язок між справедливістю і законом: бути справедливим і для окремої людини, і для публічної влади означає бути законослухняним. Закон містить у собі загальні правила про те, як люди повинні поводитися один з одним, і в окремих випадках визначає, які права надає кожному його власність, заслуги і тому подібне, що загалом властиве для консервативних поглядів або ж поглядів, з позиції забезпечення функціонування традиційного суспільства.

Так, справедливість означає повагу до цих звичаїв і прав. Але для більшості мислителів цієї традиції для того, щоб вважатися справедливим, сам закон теж має відповідати певним моральним вимогам. Це часто висловлювалося мовою природного права: за позитивним правом стоїть моральне право, яке можна осягнути розумом, і в конфліктних ситуаціях справедливість визначається саме на основі морального права. Хоч прихильники цієї доктрини критично підходили до загального права, за змістом її зазвичай вважають глибоко консервативною. Припускається, що в більшості випадків наявні закони просто формулюють природне право більш чітко і точно. Справедливість, таким чином, теж має консервативний характер. Це чеснота, що захищає суспільний лад, у якому кожна особа посідає місце, визначене законом.

в) гуманізм

У найширшому розумінні, гуманізм – це світоглядний принцип і принцип моральності, що означає визнання людини вищою цінністю, віру в людину, її здатність до самовдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особи, ідею про право людини на щастя, про те, що розвиток і внутрішнє зростання особи має бути кінцевою метою суспільства.

Особливою сферою поєднання справедливості, законності і гуманізму виступають права і свободи громадян України, засвідчені в Конституції України. Не випадково, що вони започатковують текст Конституції, «відсуваючи» на задній план загальні положення та принципи, характеристику конституційного устрою тощо. З огляду на ці міркування, Конституція – Основний Закон держави, який закріплює на вищому законодавчому рівні основні структурні та функціональні характеристики держави. Саме Конституція закріплює загальні положення, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, причому в основі такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід’ємними і становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи і є невичерпними.

Конституція закріплює принципи рівності конституційних прав і свобод громадян України незалежно від походження, соціального і майнового стану, посади, статі, раси, національності, мови, релігії, політичних та інших переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ніхто не повинен користуватися перевагами і пільгами, не встановленими законом, причому здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших осіб (принцип справедливості).

Конституція закріплює 2 групи прав і свобод. Одна з них – це так звані фундаментальні, абсолютні, невід’ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права – не даровані державою, а дані людині самою природою. Серед цих прав – право на життя, фізичну і моральну недоторканість, особисту свободу і безпеку, свободу совісті, вільний вираз і поширення думок, а також ряд інших прав і свобод, зафіксованих у міжнародних документах про права людини. Особливе значення має право приватної власності як природне невід’ємне право людини, найважливіше джерело її існування, гарантія економічної, політичної та особистої свободи (з правової точки зору).

Інша група – це права особи, які випливають із факту її правової належності до української держави – громадянства. Різновидом цієї групи є так звані «соціалістичні» права, даровані нам державою: право на працю, освіту, користування досягненнями культури тощо. Особливість їх полягає у тому, що це – квазі-права, тобто «несправжні», декларативні права, які не мають часто-густо матеріального, організаційного та юридичного забезпечення.

Принципово важливою є можливість обмеження конституційних прав законом. Загальне положення тут в тому, що підвищеному захисту підлягають перш за все фундаментальні, основні права і свободи громадян. Їм має бути забезпечений повний і безумовний захист всією судовою системою – від загального до Верховного Суду. Однак без обмежень обійтися практично не можливо. Є один цивілізований спосіб – все це робиться за допомогою так званих органічних законів, тобто законів, надзвичайно близьких до Конституції, що приймаються в особливому порядку і виконують особливі функції. Саме в таких законах можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод громадян.

Загалом гуманізм пронизує практично всі галузі права і правоохоронної діяльності. Він яскраво характеризує структурні елементи правової діяльності, (її цілі, засоби, форми і методи), систему морально-правових відносин. В Конституції України про це говориться: «Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Гуманізм як морально-правова вимога закріплена у нормах права, Конституції України, вона має ніби подвійний статус моральної і правової норми і постає як об’єктивна моральна якість права і правоохоронної діяльності. Гуманізм виступає не лише як принцип професійної етики, а й службовий обов’язок, який вимагає своєчасного реагування на всі негативні вчинки людей.

Таким чином, гуманізм в діяльності психологів та правоохоронців виявляється у спрямованості на боротьбу зі злом, захист інтересів усього суспільства і кожної особистості від порушень норм права і моралі, забезпечуючи тим самим умови для гідного і нормального життя, розвитку людини як вищої соціальної цінності.

В чому сила права? У виявленні гуманізму до тих, хто вже порушив закон і поставив себе поза законом. Необхідно, щоб право в особі кожного правопорушника завжди мало людину, яка ще може виправитися і стати повноправним членом суспільства. Ізолювавши злочинця, суспільство відгороджує себе від злочинних посягань з боку правопорушників, унеможливлюючи тим самим скоєння подібних злочинів знову.

Відбування покарання громадянське суспільство використовує для виправлення і перевиховання правопорушників. Саме такі цілі закладено в об’єктивний гуманістичний зміст нашого права і правоохоронної діяльності. Гуманізм цілей визначає і гуманістичну сутність засобів та методів боротьби з правопорушеннями і злочинністю. Головними з них є методи переконання та примусу, тобто якщо переконання не дають належних результатів і не діють, поліція та інші правоохоронні органи вдаються до примусових дій – обмеження того чи іншого конституційного права особи, необхідного в боротьбі зі злочинністю на сучасному етапі становлення і розвитку державності нашого суспільства на шляху демократизації і реформ.

Поліція практикує такі засоби примусу:

1. Засоби припинення правопорушень (затримання, привід, розшук, етапування). Усунення звинуваченого від посади та інші заходи (підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадських та інших організацій, взяття під варту, застава).

2. Засоби забезпечення розслідування (огляд, обшук, виїмка, освідчення, допит підозрюваних, потерпілих, свідків, експертиза, слідчий експеримент, слідча експертиза, одержання зразків для порівняльного дослідження, розміщення підозрюваного чи обвинуваченого до медичного закладу, арешт майна тощо).

Застосування визначених засобів примусу регламентоване законами і морально виправдане лише стосовно осіб аморальних, порушників законності і громадського порядку, хуліганів та інших категорій правопорушників. Вони спрямовані проти значної меншості в інтересах переважної більшості і мають за мету не тільки покарання, але й виправлення, перевиховання осіб, винних у ганебному вчинку або злочині. Характер і вид засобів примусу та інших заходів залежить від конкретного виду правопорушень.

Життя і здоров’я людини – одна з найвищих соціальних і моральних цінностей нашого суспільства. А захист прав громадян на життя і здоров’я – глибоко гуманістичне завоювання нашого законодавства і професійної етики. Повага до особистості, її честі і гідності – одна з головних вимог і вихідних моментів морального принципу гуманізму. Воно є складовою частиною конституційного положення про недоторканість особи (див.: ст.ст. 23, 27, 28, 29, 34 Конституції України). Повага до людини, її честі - це відношення до неї як вищої цінності, вона реалізується у конкретних нормах: ввічливому ставленні до людини і громадянина; визнанні особистих прав людини; рівності і справедливості; віри у чесноти людини; повага до особистих її переконань, устремлінь і прагнень, делікатності і толерантності.

Неповага до людей з боку правоохоронців може виражатися у жорстокості, грубості, приниженні людської гідності, несправедливості, бездоказових обвинуваченнях або дискримінації, підозрілості, недовірі, черствості, різноманітних формах психологічного впливу, тискові на особистість тощо.

Вимогами поважати особистість пронизані правила затримання та проведення допиту, особистого обшуку, заходи припинення правопорушень, заходи щодо дітей та охорони майна, взяття під варту, власне пронизує всю діяльність працівників правоохоронних органів. Закон забороняє принижувати честь і гідність осіб, які підлягають освідченню, слідчий експеримент можливий лише за умови, якщо його проведення не пов’язане з приниженням гідності та честі осіб і оточуючих, які в ньому беруть участь. Закон забороняє домагатися показань у звинувачуваних, потерпілих, свідків шляхом насилля, погроз та інших незаконних заходів, а також в окремих випадках, навіть звільняє особу від відповідальності за відмову давати показання.

Докази, здобуті шляхом насилля, погроз, грубощів та інших незаконних заходів не мають доказової сили. Образа будь-якої людини – дорослої чи дитини, здорової чи душевнохворої - класифікується як злочин і становить сутність моральних збитків.

Однак, гуманне ставлення не означає всепрощення. Всепрощення до вбивці, хулігана, ґвалтівника - абстрактний гуманізм, гуманізм загалом навпаки, вияв беззаконня, неповага до чесних громадян і суспільства. Гуманізм визнає необхідність покарання, але не припускає жорстокості. Важлива власне не жорстокість, а сама невідворотність покарання, щоб кожний правопорушник відчував відповідальність за вчинений злочин перед суспільством.

Як ми бачимо, права людини лежать в основі і виступають етичною легітимацією для здійснення будь-якої правозахисної і – навіть ширше – будь-якої професійної діяльності. Проте реалізація даного твердження потребує не лише законодавчої поінформованості майбутнього фахівця, а й звернення до його особистісних переконань.

Як вже зазначалося, особистісна позиція формується не сумою певних знань, наявністю або відсутністю певної поінформованості, а здатністю бути особистістю, утримувати в собі відчуття і розуміння честі, гідності. Любов, співчуття, відповідальність за іншого формуються, в першу чергу, в процесі виховання і самовиховання. І цей процес є безперервним, незважаючи на вікову категорію «вихованця».

Проблема професійної освіченості заявляє про себе на повний голос при застосуванні на практиці законодавчих норм, оскільки ситуації, які розглядає сьогодні професіонал, не завжди є типовими. В даній ситуації однієї професійної підготовки для фахівця замало. Тут і мистецтво спілкування з людьми, і психологічний аналіз мотивів людської діяльності, і вміння наполягти на вирішенні проблем виключно у правовому полі, і відстояти цінність права як основи регулювання життя людей в державі.

З точки зору професійної етики, це є вмінням позиціонувати себе та інших в інтерсуб’єктивному, по своїй суті, правовому полі. А ширше – вміння узгоджувати приватні інтереси з інтересами спільноти на користь спільноти, що неможливо здійснити без сформованої гуманітарної бази, ази якої закладаються у школі й розвиваються під час навчання у вищому навчальному закладі.

Проте сучасне суспільство часто демонструє нам суттєвий розрив між різними пластами життєвого простору нашого суспільства – світом наукової об’єктивності, правової дійсності і життєвим світом людини. Чому ж так відбувається? Можливо, річ тут не лише у певному рівні професійної підготовки і неналежному знанні законодавчих норм професійної діяльності. Можливо, проблема ширша і охоплює собою всю життєдіяльність особи – від культури побуту, повсякдення до професійних навичок, професійної самореалізації. І в цьому ракурсі оминути увагою особливості життєвого світу людини ми не маємо права.

Життєвий світ – це світ донаукового життя, повсякдення, не обтяженого науково-раціоналістичним сприйняттям. Установки, закладені в життєвому світі, є більш стійкими і всеохоплюючими, ніж ті, що закладаються послідовно раціональним шляхом у процесі соціалізації. Саме на рівні життєвого світу індивід гармонійно і цілісно переживає Всесвіт з його соціальною і ціннісною ієрархією, що уявляється органічним, природним способом співжиття людей. І це до-логічне, чуттєво-образне переживання світу буде супроводжувати людину протягом її життя, виступаючи тінню, а почасти – і фундаментом життя осмисленого і раціоналізованого.

Вважаючи, що саме з життєвого світу проростають цінності культури, наукові конструкції, філософські установки, ми, тим самим, надаємо цьому простору «позитивного» виміру, в якому позитивно орієнтоване, прогресивне, ідейне, сучасно затребуване у соціальному просторі виходить на перший план і – разом із тим – витісняє хаос «невпорядкованого» споглядання до-логічного традиціоналістського пласту у житті кожної людини. Власне, введення до широкого наукового вжитку поняття «ідентичність» у значенні самототожності, злитності «Я» і мало на меті відновити єдність особи в її життєвому світі як вихідного вектора її ціннісних орієнтацій і, разом із тим, певного бар’єру у сприйнятті ряду ідей та інновацій суспільного життя.

У такому розрізі сприйняття поняття «життєвий світ» близьке поняттю «культура», коли введення останнього до багатоаспектної площини застосування призвело до ряду симптоматичних кліше щодо оцінки даного феномену як однозначно позитивного. Найчастіше використання даного поняття пов’язується з ототожненням площини культури виключно із цінностями, культовістю, духовністю та високими ідеалами. Однак це не завжди є правомірним, оскільки при такому ототожненні ми маємо визнати в якості цінностей злочинність, наркоманію, алкоголізм та інші негативні явища сьогоднішнього життя, що також є феноменами культури, а не явищами природного світу.

Як влучно підмітив видатний грузинський філософ ХХ століття Мераб Мамардашвілі: «Оперування високими поняттями – найбільша спокуса для людини, якій вона залюбки піддається, гадаючи, що вже сам факт звернення до них вивищує її... Історичний досвід показує, що культура не є сукупністю високих понять або високих цінностей. Вона не є цим хоча б тому, що ніякі цінності, жодні досягнення і жодні механізми не є в даному випадку гарантією. З будь-яких висот культури можна зірватися у прірву».

Дані слова можна застосувати і по відношенню до концепту прав людини як феномену правової та інтелектуальної культури. Розірваність, неузгодженість між життєвим світом і декларативним, по суті, інтелектуальним концептом прав людини – і є тією прірвою, в яку необачно може злетіти людина перед лицем Іншого, нового і непізнаного, відмовляючи йому в праві бути.

На сьогодні професіонал – це невпинна робота над собою у напрямку недискримінації у багатоманітності життєвих стратегій і людських доль. Однак власне подвигом сучасного науковця, професіонала, гідним наслідування, має бути приклад історії особистого життя, в якому концепт прав людини і життєвий світ складають єдиний несуперечливий простір – простір професійної і особистої біографії.

Отже, справедливість, законність та гуманізм є основними принципами професійної етики, від дотримання яких напряму залежить функціонування повноправного громадянського суспільства в Україні.

Висновки

Сучасні уявлення про професіоналізм, які будуються на засадах особистісно-діяльнісної парадигми, компетентнісного підходу, є тією концептуальною базою, яка дає поштовх до побудови ефективної індивідуальної професіоналізації в системі діяльності органів виконавчої та законодавчої влади. Ознака професіоналізму відображає специфіку психологічної практичної діяльності, так само, як і будь-якої іншої професійної діяльності, оскільки:

• відокремлює її від правової поведінки в цілому, що здійснюється в тих або інших ситуаціях всіма суб’єктами права;
• визначає обсяг і зміст вимог власне до оплачуваної суспільством систематично здійснюваної діяльності та її суб’єктів.

Професіоналізм як властивість і вимога до психологічної практичної діяльності закріплюється у відповідних нормативно-правових актах, є метою психологічного навчання, основою для визначення вимог до суб’єктів, що її здійснюють, і т. ін.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що сенс і призначення професійної етики пов'язані з гуманізацією суспільної праці. Закладені в традиційних морально-професійних кодексах, кодексах честі лікаря, юриста, педагога, журналіста та ін., гуманістичні імперативи мають загальнолюдське значення. У наш час завдяки технічній могутності та ефективності людина виявляється здатною скоїти (через некомпетентність, безвідповідальність) багато зла, внаслідок чого гинуть матеріальні й духовні цінності. Зростає диспропорція між скоєним людиною і її здатністю нести моральну відповідальність. Це стає однією з передумов виникнення морально-професійних чи етичних кодексів широкого кола сучасних професій.

Етичні принципи і цінності дають суб’єкту здатність критично оцінювати ідеї, роблять професіонала морально чутливим, протидіють появі так званої «моральної сліпоти», почуттю безглуздості і втрати критеріїв (З.Бауман, Л.Донскіс). Власні ціннісні установки й ідейні концепти (цінності і цілі) професійної діяльності для людини можуть становити єдине ціле – тоді постає професіонал, той ідеал, до якого прагне кожен, але як ідеал він не є назавжди досягнутим звершенням, опанованим набуттям. Він є результатом безперервного здійснення процесів самоосвіти і самовиховання. Проте збіг ціннісних установок та ідейно-раціоналістичних концептів може мати і ситуативний і/чи локальний характер, що також слід враховувати у теорії і практиці психологічної діяльності.

Список джерел

Рекомендована література:

1. Аболіна Т. Г., Нападиста В. Г., Рихліцька О. Д. та ін. Прикладна етика. Навч. посіб./ За наук. ред. Панченко В.І. К.: «Центр учбової літератури», 2012. 392 с.
2. Василевська Т.Е. Етика в публічній службі: Підручник. К.: НАДУ, 2018. 256 с.
3. Колтунович Т.А. Етичний кодекс психолога. Чернівці : Рута, 2007. 231 с. Режим доступу: http://medbib.in.ua/etichniy-kodeks-psihologa654.html
4. Лазор О.Д., Лазор О.Я. Державна служба в Україні: навч. посіб. / Львівський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. Вид. 3-тє, доп. і переробл. К.: Дакор, 2009. 560 с.
5. Основи професійної етики та естетичної культури: Навч. пос./ За заг. ред. канд. філос. наук Г.М. Петрової, канд. мист. Т.А. Кумеди. К.: КНТ, 2012. 192 с.
6. Основні принципи професійної етики поліцейського: пам’ятка / В. М. Кравець, Т. А. Кумеда, О. В. Павлишин, Г. М. Петрова та ін.; за наук. ред. М. В. Костицького. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2020. 48 с.
7. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К.: Кондор, 2008. 354 с.
8. Петрова Г. Основні цінності і принципи професійної етики поліцейського. Філософські і методологічні проблеми права. № 1, 2020. С. 32-43.
9. Правові засади захисту особистісних цінностей та суспільної моралі : зб. нормативних актів України / Ю.Ж. Шайгородський (уклад.), К.П. Меркотан (уклад.). К. : Український центр політичного менеджменту, 2007. 440 c.
10. Скейлз Енн. Фемінізм у праві: активізм, юридична практика та правова теорія. К., 2019. 215 с.
11. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник. 6-те вид., випр. і доп. К.: Знання, 2007. 336 с.