ТЕМА 4. Морально-етичні проблеми сучасності

Мультимедійна презентація

Тестовий контроль знань: базовий курс

Лекційний матеріал

Вступ

1. Сучасний стан формулювання та розв’язання морально-етичних проблем

2. Біоетика як новий погляд на морально-етичні проблеми сучасності

3. Евтаназія як морально-етична і правова проблема

4. Естетика здоров’я та здоровий спосіб життя як цінність сучасності

Висновки

Список джерел

Вступ

Кожній історичній епосі відповідає своя система соціальних зв’язків й етичних норм, а також певні аксіологічні теорії. Орієнтація сучасної соціокультурної ситуації на гуманізм як ціннісне ставлення по відношенню до кожної людини у суспільстві, демократичність як запоруку відкритості й багатогранності культури та діалогізм як принципову парадигму людського буття, має свій «зворотній вияв» у проблемі дезорієнтації особи внаслідок множинності легітимних соціальних ролей, з одного боку, а з іншого, - проблему «мозаїчності» індивіда, його нагальну потребу у віднайденні себе у найпростіших типологічних вимірах людського буття, таких як гендер, вік, соціальна та етнічна група, нація тощо.

1. Сучасний стан формулювання та розв’язання морально-етичних проблем

Глобальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, неминуче позначаються на концептуальній моделі людини і світу, в якому вона живе. Традиційні уявлення про закономірності становлення особистості, розвитку інтелекту, творчого потенціалу збагачуються новими теоріями, концепціями, інноваційними технологіями, моделями, варіативними освітніми програмами, вимагають посилення уваги до фундаментальних основ розвитку теорії і практики. Дискусії з даного кола питань набули загострення наприкінці ХХ ст., що було пов’язано, перш за все, з фундаментальними змінами становища людини в сучасному світі, невизначеністю у ставленні до релігії, відсутністю єдиного методологічного підходу у сучасній філософії й інших соціально-гуманітарних науках тощо.

В країнах, що постали на терені колишнього СРСР, до всього цього додалася гостра криза основних життєвих орієнтацій, пов’язана із затяжним і болісним процесом зламу усталених форм існування за відсутності ясної перспективи попереду. Досить часто люди впадали у відчай, давали вихід злим пристрастям, втрачали сенс життя, відчуваючи безглуздя власного існування. В останні роки в українському соціумі яскраво виявляють себе різке соціальне розшарування, розповсюдження бідності в багатьох соціальних класах і верствах населення, зниження до критичної точки авторитету і довіри до державних інститутів, втрата преважною частиною громадян життєвих перспектив, зростання рівня авторитаризму населення, розповсюдження соціальних фобій тощо. Ось чому на противагу цій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба у віднайденні оновленої надійної системи духовних орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Ідея Н.Макіавеллі: «Мета виправдовує засіб», що була сформульована в інтересах збереження цілісності і незалежності країни в XVI ст., а знайшла реалізацію в СРСР, в умовах ствердження ідеології індивідуалізму стала не актуальною.

Вже наприкінці ХІХ ст. мислителі піддають критиці пріоритет будь-яких форм колективної ідентичності (роду, держави, релігій і церкви і т.д.) над індивідом. Так, Ф.Ніцше піддає критиці європейську культуру найближчих для нього двох століть, яка бачиться йому апокаліптичною: «Ми, європейці, присутні при видовищі жахливого світу руїн, де дещо ще гордо височіє, де багато підгнило і продовжує моторошно стирчати на місці, а велика частина вже звернулася до руїни».

Людину Ф.Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності. Мислитель бачив, що людська недосконалість, гріховність не долається раціональним самовдосконаленням; саме тому культу істини, що пропагує наука, не зробить людину щасливою і не змінить її.

Найбільш істотна відмінність між людьми, на думку Ф.Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знову-таки за природою. Відповідно розрізняється і їх мораль. Сильні («господарі», за термінологією Ніцше) цінують особисту гідність, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю і невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі («раби» за тією ж термінологією) цінують те, що в більшій мірі виражається в їх слабкості жалісливість, альтруїзм, розсудливість та інші. Саме за наголос на потребі розвивати моральні якості «рабів» Ф.Ніцше не сприймає християнство, вважаючи його таким, що псує природу людини. Мислитель відкидав концепцію гріха і страху, які є основою християнської віри, як дуже шкідливі для людини і для людства в цілому.

Іншим противником релігії виступив відомий австрійський психіатр З.Фрейд. На думку вченого, релігія береться відповісти на питання про мету і сенс життя. Сама ідея про мету життя існує остільки, оскільки існує релігійний світогляд. Ось чому З.Фрейд намагається розглянути сенсожиттєву проблему інакше. Чого люди вимагають від життя і чого прагнуть в ньому досягти? Важко помилитися, вважає вчений, відповідаючи на це питання: люди прагнуть до щастя, вони хочуть стати і бути щасливими.

З.Фрейд вважав, що життєва мета визначається програмою принципу насолоди; цей принцип визначає і керує діяльністю людини. Його цілеспрямованість не підлягає сумніву, в той час як його програма ставить людину у ворожі відносини з усім світом: така програма нездійсненна. За зауваженням Фрейда, в плані створення світу був відсутній намір зробити людину щасливою.

У першій половині ХХ ст. одним з провідних напрямків етики і філософії виступає екзистенціалізм, що отримає назву «філософії свободи». В екзистенціалізмі заперечується раціоналістично-просвітницька традиція тлумачення свободи як пізнаної необхідності. Екзистенціалізм ототожнює екзистенцію і свободу. Екзистенція, витлумачена як «спрямованість-на», має певні нюанси. У релігійному екзистенціалізмі трансцендування — шлях до Бога. М. Бердяєв пише, що справжній вибір — це вибір у собі образу Божого, який складає сутність людини, але прихований від неї, доки вона живе у світі буденності. У Гайдеґґера трансценденція є «ніщо», а отже, вибір свого Я передбачає необхідність поставити себе перед крайньою межею буття — смертю. У такий спосіб людина здобуває свободу, звільняючись від сущого — предметного та соціального світу. Звертає на себе увагу відсутність критерію «справжнього буття», оскільки особа щоразу поставлена перед необхідністю вибирати з «ніщо».

Велика увага в екзистенціалізмі приділяється поняттю совісті. Оскільки моральні критерії добра і зла в екзистенціалізмі відсутні, вибирати особа має не між добром чи злом. Поняття «совість» пов’язується з вибором себе — з відповідальністю особи перед собою. Діяти згідно із совістю, або інакше — бути свобідним, означає бути собою, тобто не чинити і не думати так, як чинять і думають інші. Правда, у філософії Сартра простежується моральний критерій вибору, адже, як пише він, «вибираючи себе, ми вибираємо усіх людей». Зокрема наша дія, що створює із нас людину, якою б ми хотіли бути, не може не створювати в той же час «образ людини, якою вона, згідно з нашим уявленням, повинна бути».

Ця ж тенденція простежується і щодо розуміння цінності свободи. Сартр пише: «Свобода, як визначення людини, не залежить від іншого, але, тільки-но починається дія, я зобов’язаний бажати разом з моєю свободою свободи інших; я можу приймати як мету мою свободу лише у тому випадку, якщо поставлю своєю метою також і свободу інших». Свободу Сартр бачить основою усіх інших цінностей людського життя. Пафос самоутвердження суб’єктом «себе-свободи» звучить у словах Сартра, коли він говорить: «Ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, в закину-тості вона сама буде вирішувати свою долю, оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення у себе саму, але у пошуку мети ззовні, якою може бути звільнення або ще будь-яке конкретне самоутвердження».

Екзистенціалізм — філософія, що має виражене моральне спрямування на особистість із метою дати їй відвагу та наснагу утвердитись усупереч недосконалості світу. Як пише А. Камю, «духовні конфлікти втілюються і знаходять собі притулок — піднесений або жалюгідний — у серці людини. Конфлікт зумовлюється суперечністю між бажанням людини утвердитися у «щасті і розумності», з одного боку, та ірраціональністю світу — з іншого». Зіткнення цих двох начал призводить до абсурду як метафізичної сутності буття. Однак людина не повинна уникати конфлікту, що відкриває абсурдність буття. А.Камю пише: «Подібно до того, як небезпека дає людині незамінний випадок осягнути саму себе, метафізичний бунт дає свідомості все поле досвіду. Бунт є постійною даністю людини самій собі. Це не прагнення, адже бунт позбавлений надії. Бунт є впевненістю у переважаючій силі долі, але без смиренності, що зазвичай її супроводжує».

Як закономірне явище, обумовлене всім ходом історії (війна віросповідань епохи Реформації, європейське Просвітництво, ствердження ідеології індивідуалізму), виникає таке явище сучасності, як плюралізм. Завдяки зазначеним факторам був запущений і прискорений процес диференціації, що розклав гомогенні і стабільні відношення так званих староєвропейських спільнот, зв’язок між церквою і державою і породив відкриті суспільства, які складаються з багатоманітних груп із власними інтересами, переконаннями і способами поведінки. В емпіричному плані плюралізм означає багатобічність сфер пізнання і релігій (релігійний плюралізм), цінностей (ціннісний плюралізм), суспільних груп (соціальний плюралізм) і сил, що проводять певну політику (політичний плюралізм). Плюралізм свідчить (і в цьому його нормативний зміст): багатобічність і відмінність визнаються і схвалюються; за всіх своїх функціональних відмінностях групи мають рівні права для власного вільного розвитку. Саме ідея плюралізму зазвичай несе в собі вимогу рівності національних і локальних культур на противагу уніфікації та глобалізації культурного процесу.

Постмодернізм як позначення специфічних тенденцій духовного життя західної цивілізації другої половини ХХ століття переходить від констатації неспроможності глобальних «зазіхань розуму» до спроб окреслити орієнтири «пост-некласичного» інтелектуального досвіду. Констатуючи занепад тоталітарних ідеологій, екстремістсько-революційних спроб підпорядкувати їм хід історії і суміжних «партизанських» технологій модернізму, постмодернізм висуває в якості головного творчого принципу радикальний плюралізм стилів і художніх програм, світоглядних моделей та мов культур. «Природній», справжній світ культури, згідно з постмодернізмом, позбавлений звичної для нашої свідомості ієрархічності. Всі елементи культурного простору абсолютно рівноцінні і рівнозначні, будь-який поділ на «високе» і «низьке», «елітарне» і «масове» є визначально абсурдним.

Так, з 1960-х років прихильники фемінізму та постмодернізму, які критикують ліберальні і марксистські теорії вивільнення індивідів, намагаються розвінчати міф про однорідність та універсалізм, що ствердився у політичній думці починаючи з доби Просвітництва. Замість «громадянина», «особистості» або ж «пролетаріату», «партії» ці критики говорять про людські суб’єкти, які мають різні й неспіввимірні ідентичності, що неможливо «примирити» у межах єдиного дискурсу.

Однак поняття плюралізму виокремлює лише багатобічність і конкуренцію і не доповнює їх елементами спільності і кооперації, виявляючись, таким чином, однобічним, недіалектичним поняттям, що стверджує багатоманітність на противагу єдності, конкуренцію – на противагу кооперації, а також позаісторичність – на противагу всезагальній історії. Плюралізм є критичною категорією з обмеженою пояснюючою й лігітимуючою функцією, яку в жодному випадку на можна абсолютизувати, втрачаючи її смисл – служіння свободі і справедливості.

На той час як плюралізм висуває багатоманітність рівноправно вільних груп, толерантність як один із виразів моральності у сучасному світі означає дієвість і гарантії свободи інших, точніше поваги до іншого світогляду і способам поведінки, вільним у своїй інаковості. Зароджуючись у свободі релігії, толерантність проявляється перш за все там, де багатоманітне наповнення індивідуального і соціально-історичного самоздійснення розуміється як завдання і одночасно як шанс креативної гуманності і вільно визнається таким, що є характерним для сучасної картини світу.

Найсильніша форма толерантності – вільне визнання іншого, його інаковості – ґрунтується на достоїнствах і свободі кожної людської особистості. До позиції толерантності належить той, хто визнає самовизначення (право на життя, прагнення до розвитку і свободу) інакомислячого. Толерантність виходить із визнання іншого як вільної і повноправної особистості, яка має людське достоїнство і право формувати свої власні переконання, жити у відповідності з ними самостійно або разом із однодумцями. Вона виходить із того, що це право не завдасть шкоди й іншим.

Толерантність закінчується там, де порушуються свобода і достоїнство людини. Толерантність не веде до стабілізації наявних відношень, до збереження статус кво і ще менше – до мазохістської терпимості до безправ’я. Якщо є необхідність у захисті свободи і людського достоїнства, толерантність перетворюється на звинувачення, критику і протест. Критерієм межі толерантності може слугувати вимога: нікому не дозволяй обмежувати свою свободу, якщо вона не обмежує свободу інших.

Означені проблеми не стоять осторонь громадського життя і знаходять своє відображення не лише в політичних, ідеологічних, філософських системах, а й у системі виховання, запровадженої у певному суспільстві. Так, кожна культурно-історична доба репрезентувала власний підхід і власне вирішення проблеми виховання «справжньої людини» відповідно до ідеалу свого часу. ХХ століття у цьому винятком не було. Однак, саме у ХХ столітті в Європі перед новим напрямком наукового дослідження філософією виховання (philosophy of education) було поставлено ряд питань, що вимагали комплексного підходу до власного вирішення, оскільки торкалися і царини психології, і педагогіки, і філософії, і, навіть, етнографії та культурології. Це, по-перше, яку особистість потрібно активізувати в індивіді відносно потреб і запитів сучасності у процесі його соціалізації й, по-друге, якими моральними принципами має керуватися у житті людина. Саме філософія виховання постала новою наукою, яка вивчає і обґрунтовує моделі моральнісної самоідентифікації індивіда з метою його самореалізації та самоздійсненні у сучасному світі.

У сучасній культурі, як справедливо зазначив В.Біблер, в одному просторі свідомості знаходяться різні духовно-культурні спектри. Різні спектри цінностей – східний, західний, середньовічний християнський, гуманістичний доби Відродження, новочасовий просвітницький смисли буття – не відходять у минуле, не розподіляються за гегелівською «драбиною зняття» і «сходження», в якій одне – нижче, друге – вище, третє – сходинка до вищого. Ці культурні спектри одночасові, вони мають сенс лише один щодо одного, у справжньому діалогічному спілкуванні один із одним, лише в актуальній культурі для мого культурного буття.

Слід зазначити, що необхідність для «Я» віднаходити свою моральну ідентичність через приналежність до певних спільнот і соціокультурних конструктів, таких як гендер, етнос, нація тощо, не тягне за собою обов’язку приймати моральні обмеження, обумовлені специфічними особливостями даних спільнот. Ці особливості – початок конструювання особистості у побудові власного ціннісно-смислового універсуму; в цьому і полягає пошук блага, пошук універсального.

Однак, як справедливо відмічає Е.Макінтаєр, жоден соціокультурний конструкт чи спільнота, з якими пов’язаний чи просто контактує індивід, не може бути проігнорованим чи знищеним. Як зазначає філософ, критикуючи моральний універсалізм і максималізм Нового часу, «втеча від конкретних культурних форм моралі до цілковито універсальних максим, притаманній людині як такій (що є характерним і для філософії Канта, і для деяких напрямів сучасної аналітичної філософії моралі) – це ілюзія, причому ілюзія з болісними наслідками. Коли люди беззастережно ототожнюють те, що насправді є їхньою особистою й особливою справою, з якимсь універсальним принципом, вони зазвичай поводяться значно гірше і небезпечніше, ніж у разі, якби вони цього не робили». Дана позиція ще раз наголошує на тому, що проблема співіснування і взаємозв’язку колективної й індивідуальної ідентичності не втрачає своєї актуальності.

Риторика «відмінності», «багатоманітності» (навіть «мультикультуралізму») є центральною для сучасної культури. Проте в окремих формах цей дискурс схиляється до ствердження вибору як такого. Ідея свободи самовизначення частково відповідає за наголос на виборі як вирішальному міркуванні; однак необхідним є усвідомлення, що незалежно від суб’єктивної волі існують певні межі, стандарти, модуси тощо для надання форми індивідуальному життю. Ми бачимо тут сутність людської істоти, поставленої між вибором самоствердження і легшими формами уникнення відповідальності, плавання за течією, пристосування до мас тощо. Ця сутність видається дійсною, такою, яку відкрито, а не визначено кимсь.

Ціннісні орієнтації – це, насамперед, надання переваги або відкидання певних смислів як життєорганізуючих начал і (не) готовність вести себе у відповідності з ними. Зміст даного поняття задає: загальну спрямованість інтересам і прагненням особистості; ієрархію індивідуальних уподобань і взірців; цільову і мотиваційну програми; рівень амбіцій і престижних уподобань; уявлення про належне і механізми селекції за критеріями значущості; міру готовності і рішучості (через вольові компоненти) до реалізації власного «проекту» життя.

Несуперечність і цілісність систем ціннісних орієнтацій може розглядатися як показник стійкості й автономності особистості. Відповідно, їхня суперечливість і “розірваність” – як свідоцтво незрілості і маргінальності особистості, що фіксується через нездатність людини винести оцінку і прийняти рішення (або, навпаки, готовність діяти за раз і назавжди встановленим стереотипом), з одного боку, і розбіжність вербальної та невербальної поведінки – з другого.

Сучасний етап у розвитку етичної науки пов'язаний з питаннями, від характеру вирішення яких багато в чому залежить становище людини у світі. Й оскільки філософія не без підстав завжди пов'язувалася з людською мудрістю, а етика — з мудрістю життя, їм по праву й належить осмислювати ступінь неблагополуччя в людському домі, піднестися до осягнення стану світу, шляхом аналізу того, що відбувається, знайти причини, котрі потрясають основи специфічно людського способу існування. В цьому зв'язку актуалізується моральна проблематика, що органічно вплітає щонайгостріші питання людства в життєву тканину індивідуального морального розвитку, загальне людства в те неповторне, творче, що переживається в почутті.

Сьогодні виникає сумнів щодо можливості наукового аналізу моралі, в тому числі й теоретичного пізнання і дефініцій. Серед прихильників ціннісної орієнтації в етиці посилюється тенденція відмови від колишніх претензій на науковість, від наукового аналізу моралі й здобутих таким чином знань, спостерігається цілковита переорієнтація на моральні цінності як умову адекватного відтворення своєрідної місії моралі.

Спроби осмислення того, яким чином відбувається освоєння моральних цінностей, переносяться в площину відтворення даного процесу. Моральний вплив, безпосередньо здійснюваний у формах проповіді, есе, уявляється способом адекватного відтворення моральних цінностей. Спираючись на досвідно відоме про особливості моральності, закріплене в ціннісних координатах, дослідники, як правило, концентрують увагу на розкритті зв'язку моральних цінностей з моральним учинком.

Відмова від спроб обґрунтування моралі з неморальних джерел, звернення до цілісно вираженої у вчинку своєрідності моралі веде до асоціативного способу відображення специфіки морального через відоме з його безпосереднього прояву в життєдіяльності людей. Головною для даної орієнтації сьогодні залишається ідея адекватного відтворення моралі або ж, як вона частіше формулюється прихильниками цієї орієнтації,— викладу моралі моральним способом.

Вартий обміркування той факт, що виведення специфіки моралі з моральних джерел, тобто з моральних цінностей, крім урахування історичного досвіду, в якому вони закріплені, увічнені, та особистого досвіду, в якому вони існують, передбачає наявність механізму їх реалізації, оживлення, й тут на перше місце висувається питання про те, яким чином це відбувається.

За всієї самоочевидності того, що моральні цінності мають загальнолюдський характер, вивести останній із моральних джерел, тобто з моральних же цінностей, так само неможливо, як неможливо пояснити їх реалізацію індивідуумом через інтеріоризацію. І справа тут не лише в тому, що за такого тлумачення «впровадження» моральних цінностей у моральну свідомість індивіда розраховане на максимально нетворчий акт і по суті є не що інше, як більш чи менш витончена маніпуляція його свідомістю, навернення його в чиюсь, а не в свою віру.

При найтонше побудованих асоціаціях і прихованому моралізаторстві ці цінності залишаються байдужими адресатові доти, доки не запрацює механізм, діями якого й створювалися моральні цінності. Та де гарантія, що пропоновані для відтворення морального операції забезпечені таким механізмом? Якщо врахувати, що початкове уявлення про моральність спирається на безпосередньо-досвідний характер її вираження, на рівень індивідуального морального розвитку проповідника, апелює до конкретної, індивідуальної форми буття, то де підстави для взаємодії і в чому вбачається її смисл? Можливо, в тому, що цінності стали реальністю? А де гарантії, що самі цінності будуть сприйняті адекватно, в тому числі й їхнім проповідником, що вони, як це мало місце в інтерпретаціях «золотого правила», з міри людяності не перетворяться на постулати Санчо Панса, котрий побачив цінність у шоломі Мамбріна, лише уявивши його тазком для гоління?

Подібні метаморфози відбуваються тому, що для вказаної інтерпретації необхідно принаймні... розуміти Дон Кіхота. Не можна не погодитися з прихильниками даної орієнтації, що в моральних контактах має місце особливе розуміння, котре означає співпереживання. Зауважимо, що осмислення механізму останнього можливе тільки на науковому рівні аналізу.

Однією з найвищих і абсолютних моральних цінностей, котрі реалізуються в індивідуальному світі особистості, виступає любов, неповторну своєрідність якої не можна висловити інакше, ніж через відтворення її конкретної, неповторної своєрідності. Але саме таким чином відкривається розумінню те, як слід підходити до питання про наукове пізнання. Розкрити іншому суть свого почуття, домогтися розуміння ним цього почуття на рівні його переживання, пізнати його — не те ж саме, що в гносеологічному розумінні означає його пізнання.

Ступінь сприйнятливості відтворюваного образу любові залежить не тільки від способу її відтворення, а й від адресата. Тут залежність його сприйняття розкривається не стосовно інтересу, освіченості, інформованості про любов і не від особистого досвіду цього адресата. Сам індивідуальний досвід, рівень розвитку почуттів свідчать про певну здатність загальнішого порядку, яка сягає своїми коренями в основи людини, її відносини зі світом. Саме в площині відносин індивідуально переживане почуття як таке або ж його недоступність для індивіда дістають пояснення і з боку його осягненості іншими. З'ясовується також, чому це можливе в такій формі, як співпереживання. Отже питання виходить за межі конкретного вияву почуття, потребує в своєму вирішенні визначення специфіки породжуючих його відносин.

Емпіричний аналіз породжує сентенцію, що у кожного своя любов, але він не може пояснити, в чому її суть і чому вона доступна не кожному. Ототожнення гуманізації етики з її «екзистенціалізацією» не наближує нас до вирішення вічного питання про рівність людства в його моральному, істинно людському змісті. Серед різних аспектів цього питання й той, якою стосується законна претензія: чому любов у таких нерівних частках дістається не тільки конкретним людям, а й епохам? Постулати типу «якою мірою міряєте...» не відповідають на питання «чому?»

В розвитку зарубіжних філософсько-етичних концепцій сьогодні посилюється тенденція до пошуку загальної основи моральних цінностей, джерела, що живить багатоманітність проявів людського універсуму. В працях Е. Фромма таким універсальним началом, яке розсуває межі людської спільності до планетарного буття, виступає любов. У осмисленні любові автор вбачає відповідь на всі проблеми людського існування. З цих позицій розуміється необхідність змін соціальної структури, розглядається механізм подолання відчуження. Зауважимо, що всі докази, так само як і визначення критерію істинності людських цінностей, пов'язані з аналізом людських відносин на рівні їхньої моральної форми — «істинно людського спілкування».

Полишаючи осторонь звичну до недавнього часу оцінку даної концепції як абстрактно-антропологічної, розглянемо, з чим пов'язане звернення до загального людського існування — до відносин: істинно людських і не істинно, формалізованих, анонімних, функціональних або ж, як їх сьогодні позначають, рольових. Розглядаючи любов як особливий спосіб ставлення людини до світу й до іншого, Е. Фромм абсолютизує в ній родову, іманентну людському розвиткові потребу, розкриту Марксом у безпосередності її прояву в способах освоєння людиною дійсності, серед яких і моральний спосіб освоєння.

У книзі В. Франкла «Людина в пошуках смислу» особливий інтерес являє те, як у процесі розробки конкретних методик психотерапії для подолання екзистенційного вакууму, пов'язаного з утратою людиною сенсу життя, В.Франкл, учений екзистенційної орієнтації, виходить за межі її основної тези — «існування передує сутності». Він розширює межі екзистенціалізму, долаючи при цьому закладені в ньому обмеження для проникнення в людську природу сенсу життя.

У даному контексті важливим видається процес, у якому пошуки шляхів і способів усунення дефіциту сенсу людського існування, здавалося б, обмежених рамками індивідуального буття й тому гранично конкретних, розширюються до масштабів Всесвіту, як тільки цей сенс усвідомлюється як людський, а його аналіз переміщується на сутнісний рівень.

Аналізуючи умови, що роблять можливою спробу самогубства, Франкл доходить висновку, що «уявити собі це можна в тому випадку, якщо людина як така — або якщо вона нею вже перестала бути; це принаймні було початково — добивається того, що знайти в своєму житті сенс і здійснити його». Отже, перед нами приклад того, як емпіричний аналіз, безумовно доцільний при розробці подібних методик, відкриває дорогу науковому аналізу, як тільки виникає необхідність заглиблення у вивчення явища, пов'язаного з проблемами людського буття.

Моральна проблематика, визначаючи предмет дослідницького інтересу і відповідні йому способи аналізу, зумовлює й докорінну зміну його напряму. «Вершинна психологія, котра включає в своє поле зору прагнення до сенсу», являє собою координати, що відкриваються логіці аналізу. їх можна підкріпити словами Гете про те, що, приймаючи людину «такою, якою вона є, ми робимо її гіршою; приймаючи ж її такою, якою вона повинна бути, ми змушуємо її бути такою, якою вона може стати».

Сказане дає підставу для висновку, що тенденція вітчизняної етики до протиставлення емпіричного аналізу моральних цінностей (відтворення їхньої своєрідності в безпосередності її вираження в життєдіяльності індивіда, в існуванні) науковому аналізові перспективна лише в плані критичного переосмислення етичних знань про моральне, які не підтверджуються практикою.

Розвиток даної тенденції не містить у собі можливостей для розв'язання проблем методологічного характеру, серед яких основною виступає проблема способів наукового визначення моральних цінностей. Апеляція до індивідуального існування в своїй претензії на спосіб аналізу моральних цінностей обмежена живою безпосередністю морального почуття, неповторно індивідуального, унікального переживання моральних цінностей.

Оскільки виявлення їхньої сутності лежить за межами індивідуального досвіду, а значить, можливе лише на рівні аналізу їхнього генезису та еволюції, досягнутого при з'ясуванні їхньої специфіки в контексті розробки проблеми людини, то пропонований підхід, виключаючи загальне — підставу для визначення цінностей як моральних, позбавляється критеріїв у визначенні їх наявності, рівня прояву в існуванні індивіда, можливості пізнання суспільної, духовної природи почуттів, пояснення співпереживання як механізму морального відношення.

Справа, отже, полягає не в тому, що теоретичний аналіз моральних цінностей неспроможний, а в рівні, на якому він здійснюється. Тут доречно повторити здавна відому й досі шановану філософами думку, що особистість усвідомлює себе стосовно суспільства, в якому живе, і стосовно людства, якому належить. Схоже, що її моральне самопочуття та пошуки виходу, способів подолання екзистенційного вакууму й виступають силами, що спонукають сьогодні екзистенційну філософію до перегляду ряду теоретико-методологічних положень.

Очевидно, прояснення істини, що забуття сутності людської також таїть у собі наслідки, як і забуття буття, і є поворотним кроком у розвитку дослідницької думки, схильної до гуманістичної ідеї оздоровлення людства ним же породженими цінностями. Й цілком чітко простежується закономірність, із якою в безпосередній реалізації моральних цінностей у життєдіяльності індивіда проявляється його людська сутність. Ця самоочевидність розгортається сьогодні в напрямі дедалі більшого вкорінення моральних цінностей в основу проблематики суспільно-історичного розвитку, усвідомлення їхнього іманентного людському розвиткові характеру, визначення їх як загальнолюдських цінностей.

Напевно, й вирішення питання про способи їх наукового визначення має здійснюватися в параметрах зв'язку людини та людства, існування та сутності. Розкриття механізму, діями якого втілюється виражений у моральних цінностях зв'язок між існуванням індивіда та його людською сутністю,— таким постає вихідне завдання при теоретичній розробці способів наукового визначення моральних цінностей у їхньому зв'язку з нормативним характером моральної свідомості.

Емпіричний аналіз не вичерпує методологічних проблем. Слід підкреслити, що процес емансипації людської індивідуальності, який стимулює сьогодні розвиток етичної думки, не дістав ще достатнього вираження в етиці саме через обмежені можливості емпіричного аналізу.

В окремих дослідженнях триває розробка теоретико-методологічних аспектів позначених проблем і це становить поки що їхні відмітні концептуальні особливості. В розвитку цих досліджень проглядається їхня залежність від діяльнісного підходу до моралі. Відхід від категоріальної системи в її гносеологічному обґрунтуванні та звернення до моральних цінностей у пошуках способу адекватного відтворення в теорії специфіки моралі здійснюється в цих дослідженнях у контексті розробки в них же висунутого визначення моралі як способу освоєння людиною дійсності.

Як бачимо, розуміння моралі і, відповідно, підхід до неї відкривають різні можливості для її вивчення етикою, а також різне тлумачення етики як науки. Сьогодні, коли значення моральності для нормального самопочуття людини виявляється у зв'язку з гострим дефіцитом таких істинно людських цінностей, як совість, сенс життя, почуття власної гідності, обов'язку та інших складових самодостатнього світу особистості, відкривається в їхньому значенні для розвитку людства в цілому, стає очевидним, що моральність не може бути зведена до виконання людиною правил поведінки. Тим більше, що самі правила вказують на певні норми й вимагають серйознішого обґрунтування їхньої своєрідності, ніж те, котре виводиться з потреб, що виникають у суспільній практиці людей. Покладені на особистість таким чином обов'язки недосконалі тим, що обертають мораль на спосіб приборкання індивіда, передбачають цю необхідність як започатковану наперед, керуючись тим, що людський індивід явно антисуспільний. І лише діючи згідно з правилами, виробленими суспільством, індивід стає суспільною істотою.

Врахування творчої діяльності і творчого потенціалу індивідуальності, включає можливість творчої участі індивідів у творенні суспільного співжиття з його неархаїчними, адекватними правилами співіснування людей. Без врахування цього творчого потенціалу ми приречені на утвердження моралі покори, яка знеособлює людину, пропонує моралізаторство на противагу своєрідній моральній діяльності людини. Подолання таких уявлень про мораль, які спростовуються сьогодні самим життям, і стало відправною точкою в сучасному розвитку етичних знань.

2. Біоетика як новий погляд на морально-етичні проблеми сучасності

Наприкінці XX століття людство усвідомило, що досягти істинного прогресу без високої моралі, моральних норм та правил неможливо. Вони конче потрібні не тільки для того, щоб захистити кожного окремого індивідуума — хворого чи здорового, дитину чи людину похилого віку, а й саме життя на Землі. Так народилася біоетика. Першу книжку, присвячену їй, написав американський учений В. Р. Поттер у 1969 році під багатообіцяючою назвою «Біоетика — міст у майбутнє». Якщо вдатися до аналізу ролі біоетики сьогодні та уявити її у майбутньому, то в цій назві немає жодного перебільшення. Навпаки, це необхідний портрет майбутнього.

Яке ж визначення біоетики, на наш погляд, є найбільш прийнятним?

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. У сучасному суспільстві вона стала ознакою цивілізованості.

Проблеми біоетики мають міждисциплінарний характер, до них причетні біологи, медики, екологи, філософи та правознавці, представники релігійних конфесій. Узагальнюючи наукові, суспільні, релігійні погляди, національні особливості, традиції, вони розробляють сукупність моральних принципів, норм і правил, яких необхідно дотримуватись у професійній діяльності. Найважливіші з них закріплюються відповідними законодавчими актами, знаходять відображення у міжнародних документах і конвенціях, деклараціях, хартіях. Ці принципи, норми та правила з часом змінюються відповідно до змін соціально-економічних умов суспільства, державної політики та громадської думки.

Досить згадати, як еволюціонувала проблема абортів у різних країнах — від повної заборони до вседозволеності, незважаючи на непохитну і незмінну позицію християнської церкви, яка розглядає штучне переривання вагітності як припинення життя до народження. Церква засуджує не тільки аборти, а й ту етичну байдужість, легкість, з якою вони здійснюються, часто заради прагматизму і примітивного меркантилізму. Так, у США проблема абортів нерідко стає причиною протистоянь у суспільстві.

Біоетика виникла не на голому місці. Їй передував тисячолітній досвід розвитку медичної етики та лікарської деонтології. Етичні норми і правила в медицині, вироблені ще Гіппократом, застосовуються і сьогодні, а його Клятва традиційно проголошується кожним, хто стає лікарем. «Канон науки про лікування», який створив видатний лікар Сходу, вчений-енциклопедист Авіценна (Ібн-Сіна), також містить чимало етичних принципів. До них, зокрема, належить вимога до лікаря зосередити зусилля на профілактиці хвороб, враховувати індивідуальні особливості та унікальність кожної людини.

Видатні українські вчені та лікарі М. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, В. Образцов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, О. Богомолець і багато інших не тільки неухильно дотримувалися високих етичних норм і принципів, а й розвивали та доповнювали їх. Вони застосували нові методи діагностики, лікування і профілактики лише після їх ретельного вивчення шляхом експериментів на тваринах, а часто і автоекспериментів. Їм було притаманне безкорисливе служіння людям, самопожертвування у виконанні свого обов'язку. Водночас на наших очах відбуваються зміни у самій медицині — вона поступово втрачає риси лікарського мистецтва, клінічного мислення і дедалі більше стає медициною технологій, досліджень, експериментів, клінічних випробувань. Сьогодні вже недостатньо дотримуватися звичайних принципів медичної етики і деонтології — підтримувати певні стосунки лікаря з хворим, його родичами та взаємини лікарів між собою.

Сучасні проблеми — такі, як пересадка органів і тканин, стовбурових клітин, екстракорпоральне запліднення, використання для лікування ембріональних тканин, генна терапія, штучна зміна статі, застосування трансгенних організмів з метою отримання харчових продуктів і, нарешті, клонування тварин і людини, про що так багато говорять сьогодні навіть у парламентах та урядах розвинених держав, — дуже ускладнили стару тезу, сформульовану ще Гіппократом, — «Не нашкодь!». Діапазон лікарських втручань, або, як тепер кажуть, медичних технологій, неймовірно розширився, зросла їхня віддача у лікуванні різних хвороб.

Проте разом з користю зріс і ризик. Лікарю нині часто не під силу розв'язати одвічну і дуже відповідальну та складну проблему "користь-ризик". До нових медичних технологій, що несуть багато невідомого та не завжди передбачуваного, слід додати деградацію навколишнього середовища внаслідок техногенних впливів, яка ставить під загрозу саме життя на Землі.

Отже, бурхливий науково-технічний прогрес у галузі біології та медицини, зміна середовища проживання людини спричинили безліч нових проблем, які не вкладаються у традиційну медичну етику та деонтологію, їх коло значно ширше. Можна сказати, що біоетика є сучасним етапом розвитку медичної етики. Проте таке визначення буде неповним. Біоетика — то філософське усвідомлення нових можливостей медичної і біологічної науки та їх співвідношення з правами людини. Це також пошук шляхів подальшої гуманізації медицини, досягнення справедливості.

Найважливіші біоетичні принципи не повинні залишатися тільки добрими намірами. Суспільство загалом і кожна людина зокрема зацікавлені в тому, щоб дотримання цих принципів регулювалося законом та жорстко контролювалося.

Потребу повсюдного етичного контролю за проведенням медико-біологічних досліджень в Україні ще доведеться усвідомити. На превеликий жаль, в нашій країні біоетику інколи трактують як своєрідну вуздечку для лікарів і біологів, як стримуючий фактор. Це не так. Насправді біоетика в багатьох випадках не має права вето, водночас дотримання біоетичних принципів сприяє зміцненню авторитету біологічної і медичної науки та системи охорони здоров'я, їх тіснішому зв'язку з громадськістю. До того ж, відкритість ученого-експериментатора, лікаря, наукових закладів, лікарень не тільки підвищує їх відповідальність за свої дії, а й захищає права і гідність усіх діючих сторін, у тому числі лікарів і пацієнтів.

Нерідко кажуть, що етика взагалі і біоетика зокрема — це для багатих країн, для заможних людей, а нам вона поки що не по кишені. Мимоволі виникає запитання: а скільки треба мати грошей у кишені, щоб бути моральною людиною, наскільки повинна бути наповнена державна казна, щоб у країні ці принципи домінували, стали нормою життя?

Безумовно, заперечувати вплив економічного рівня життя на мораль суспільства було б неправильно. Однак прямого зв'язку між ними ніколи не було і немає тепер. Мабуть, тут більшу роль відіграють традиції, національні особливості, виховання. Залишимо філософам вирішувати, які чинники є визначальними у формуванні етичного рівня суспільства в цілому та окремих його членів. Очевидним є інше: відкладати дотримання моральних норм і правил у біомедичних дослідженнях і лікарській практиці до тих пір, поки не розбагатіємо, неприпустимо і навіть небезпечно для будь-якого суспільства. Такими діями ми просто свідомо консервуємо свою відсталість.

Як же на практиці забезпечити впровадження біоетичних принципів?

Зарубіжний досвід свідчить, що насамперед треба мати належну правову базу, яка б не тільки декларувала самі принципи, а й передбачала механізми контролю за їх здійсненням. Такої бази в Україні поки що не існує, її доведеться створювати. Проте чекати ми не маємо права. Тому слід використовувати окремі статті «Основ законодавства про охорону здоров'я». Кожен науковий проект, який передбачає дослідження на людині нових діагностичних засобів, нових медичних технологій, потребує біоетичної експертизи. Як правило, її здійснюють комітети з біоетики, які повинні функціонувати при всіх наукових закладах, де проводяться такі дослідження, а також в усіх лікувально-профілактичних установах. До складу таких комітетів входять не тільки найавторитетніші працівники цих установ, а й представники громадськості.

Наше сьогодення ставить ще одне важливе завдання перед біоетикою — активно протистояти знахарству, так званому цілительству, відвертому шаманству, що набули в державі значного поширення і завдають величезної шкоди здоров'ю населення.

Основним принципом, яким мають керуватися у своїй діяльності біоетичні комітети, є повага до життя та гідності людини (здорової чи хворої). В усіх випадках без винятку інтереси людини мають бути вищими за інтереси науки і суспільства, вона повинна бути надійно захищеною від народження і до смерті. Саме це положення часто викликає дискусії. Проте не може бути сумніву, що коли відбувається жертвування інтересами особистості заради будь-яких суспільних інтересів, то це прямий шлях до перетворення людей на гвинтики, як уже траплялося в нашій історії.

У разі оцінки проектів, які передбачають використання експериментальних тварин, визначальною вимогою повинно бути гуманне ставлення до них. Саме воно віддзеркалює рівень організації біомедичного експерименту. Як приклад можна згадати ставлення до піддослідних тварин великого експериментатора-фізіолога І. П. Павлова. Його досліди на собаках, яких він оперував, і сьогодні можуть бути взірцем гуманного експерименту на тваринах.

Інститути та окремі групи вчених, які беруть участь у проектах на здобуття міжнародних грантів, напевно, вже стикалися із ситуацією, коли їхнє замовлення без належної біоетичної експертизи взагалі не розглядається. Так, у США Конгрес заснував національний Комітет при Президентові країни. Саме цей Комітет розробляє систему державного контролю за дотриманням етичних норм і правил. Згідно з федеральним законом на місцевому рівні (Institutional Review Board — IRB) у складі комітетів, крім професіоналів, обов'язково мають бути правознавці, представники громадськості. Експертиза здійснюється за спеціальною процедурою і охоплює всі без винятку дослідження, які проводяться на людях. Закон наділив такі комітети правом відхиляти проекти і навіть забороняти проведення досліджень, коли виявляються порушення біоетичних норм і правил.

У більшості європейських держав комітети з біоетики не мають права вето, їхні повноваження мають більше дорадчо-консультативний характер. Незважаючи на це, їх авторитет достатньо високий, щоб впливати на суворе дотримання біоетичних принципів у дослідженнях на людях, а також у клінічній практиці. Окрім того, високого рівня цій роботі надає «Конвенція про захист прав і гідності людини», яку прийняла Рада Європи ще в листопаді 1996 року. В країнах Східної Європи, де комітети з біоетики вже діють (Угорщина, Чехія, Польща), хоч і запозичується досвід інших країн, однак не копіюються існуючі там моделі, а формується власна практика, яка враховує національні особливості і традиції.

Комітет ВООЗ узагальнив досвід діяльності біоетичних комітетів різних країн та різних рівнів і на цій основі розробив детальні рекомендації стосовно їх організації, функцій, прав та обов'язків.

Останнім часом роботу в цьому напрямі розпочато і в Україні. Діють комітети з біоетики при президіях НАН та АМН України, підготовлено проект закону про біоетику та біоетичну експертизу, налагоджуються зв'язки з громадськістю, встановлено контакти з міжнародними організаціями, які опікуються цією справою, а також з комітетами окремих країн. Безперечно, це тільки початок. Попереду — повсякденна клопітка робота з біоетичної експертизи, біоетичними принципами ще належить оволодіти всім фахівцям, які працюють у галузі біології та медицини. Однак уже сьогодні виникає чимало труднощів, їх не уникнути і в майбутньому. Йдеться про те, що сама основоположна ідея біоетики — захист прав, свободи і гідності людини — є новою, до неї поки що не звикли не тільки медики та біологи, а й наше суспільство в цілому.

Уже йшлося про розбіжності, що їх викликає також одне з основних положень біоетики, яке вимагає, щоб інтереси і благо окремої людини превалювали над інтересами науки та суспільства. Біоетика, насамперед, означає більшу відкритість діяльності наших установ — інститутів, лікарень і окремих осіб, розширення їхніх зв'язків з громадськістю. Нормою мають стати такі поняття і процедури, як біоетична експертиза протоколу наукового дослідження, добровільна інформаційна згода, конфіденційність, гуманне ставлення до експериментальних тварин, громадське обговорення біоетичних проблем тощо.

Сьогодні, коли Україна стала членом Ради Європи, коли робляться рішучі кроки на шляху до інтеграції з європейською спільнотою, відкладати на майбутнє впровадження сучасних біоетичних принципів у дослідницьку та лікарську практику неможливо, насамперед тому, що це є однією з найважливіших ознак цивілізованості будь-якої країни. До того ж, країни — виробники лікарських засобів, медичних приладів, апаратів мають керуватися єдиними з країнами-імпортерами уніфікованими критеріями біоетичної експертизи. Тут не повинно бути подвійного стандарту, що, на превеликий жаль, нині інколи трапляється.

Успіх цієї важливої справи, без якої неможливо розбудувати цивілізоване суспільство, залежатиме від ініціативи зацікавлених у ній людей. А зацікавленими мають бути всі — науковці, лікарі, діячі сфери охорони здоров'я, керівники наукових установ, зрештою, пацієнти — як хворі, так і здорові люди. Тому що біологічна етика — то справді найважливіший заклик XXI сторіччя, звернений до нового суспільства.

Серцевиною етичної свідомості є моральний вибір і відповідальність за нього. Моральний вибір - це не одноразовий акт, а процес перманентний. Звідси постійний пошук, сумніви, корекції, вічна боротьба з собою й вічне собою невдоволення. «Ситуація морального вибору» є надзвичайно тяжкою й відповідальною. Людина не завжди є вільною в своєму моральному виборі. Моральний обов'язок іноді вимагає повстати проти власної думки. А погодження з громадською думкою може набути рис конформізму і, навіть, аморальності. Більш того, сьогодні ми є свідками поширення моралізаторської демагогії.

Сьогодні величезні успіхи наук медико-біологічного комплексу породжують низку складних проблем морального характеру. Нині дійшло до того, що людина почала розповсюджувати свій контроль на власну еволюцію і прагне не просто підтримувати себе, а покращати і змінити свою природу, спираючись на власне розуміння. Постає питання: а чи маємо ми право так робити і чи маємо відповідну кваліфікацію для цієї творчої ролі? Чи маємо ми моральне право експериментувати з майбутніми людськими істотами?

Недивлячись на редукцію біоетичної проблематики до проблем біомедичного комплексу, в сучасних варіаціях предмет біоетики суттєвим чином розширюється. Перш за все, береться до уваги та важлива обставина, що біоетика так чи інакше пов'язана з традиційними принципами класичної етики і, одночасно, з реаліями сьогодення. Можна сказати, що початок власне біологічної етики поклали роботи А. Швейцера, в яких він тлумачить етику як безмежну відповідальність за все, що живе. В його етиці «благоговіння перед життям» немає поділу на вище й нижче, або - на більш цінне й менш цінне життя. Для глибоко моральнісної людини кожна форма життя є священою.

З огляду на означену обставину виникає необхідність в екологічній етиці (термін часто тлумачиться як синонім біоетики), яка орієнтована на формування відчуття персональної та колективної відповідальності за стан біосфери перед сучасним та майбутніми поколіннями. Отже, якщо етика у витоках своїх була напрямком виключно «антропоцентричним», то з часом поняття моральності стало поширюватися на інші форми буття, зокрема сферу живого, а потім і на природу взагалі.

Cучасна біоетика інтегрує в єдине концептуальне ціле елементи етики класичної та новітні тенденції, зініційовані екологією, медичною деонтологією та бурхливим розвитком біотехнологій. Складність біоетичного дискурсу, крім всього іншого, спричинюється необхідністю інтеграції й поєднання природничонаукової та соціогуманітарної культури.

Між тим, біологічна етика зовсім не ставить за мету стримання або заборону новітніх біотехнологій, з якими пов'язується майбутнє цивілізації. Йдеться про необхідність скрупульозної й довготривалої експертизи, незалежного громадського контролю, аби визначити можливе й допустиме в їх розвитку, виключити негативні наслідки для людини й природного довкілля. Людина має право знати, що вона споживає, тому інформація мусить бути відкритою й об'єктивною. Інтенсивний розвиток новітніх біотехнологій безумовно має відповідати вимогам сучасної біологічної етики. А поглиблене дослідження й популяризація її проблем є справою пріоритетною й обов'язковою для кожної цивілізованої держави.

3. Евтаназія як морально-етична і правова проблема

Нині тема до правового статусу особи у суспільстві досить актуальна. Ряд міжнародних документів проголошують людину найвищою соціальною цінністю, зобов’язуються гарантувати її права та свободи як основоположні, що містять підвалини справедливості та миру в усьому світі.

Зокрема принциповим є «право на життя», особливо при розгляді питань застосування евтаназії, коли необхідно визначити чи кожен може повною мірою розпоряджатися власним життям.

Поняття «евтаназія» походить від грецького «eu» – «хороший» і «thanatos» – «смерть». Вперше цей термін застосував в XVI ст. англійський філософ Френсіс Бекон, який у праці «Advancement of Learning» вказував, що «…обов’язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновити здоров’я, але й у тому, щоб полегшити страждання та муки, які спричинюються хворобою, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може призвести до видужання, але й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на порятунок та можна лише зробити саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія… вже сама по собі є немалим щастям».

З огляду на становище сучасної моралі з поширенням суспільного песимізму, з одного боку, та бурхливим розвитком біології, медицини, психології – з іншого, науковий інтерес до евтаназії стрімко зростає.

Пожвавлення обговорення цієї проблеми пов’язане і з прогресом реаніматології, що дає змогу тривалий час боротися за життя людини. Водночас розгляд зазначеного питання стимулює «світоглядний плюралізм», який визначає існування різних типів ціннісних орієнтацій, враховуючи позицію, що припускає вбивство та «право на смерть». У зв’язку з цим актуальними є аспекти особистих прав людини: на здоров’я, гідне життя, гідну смерть, а також з’являється нове поняття «якості життя».

Різноманітність думок зумовило відхід від розуміння евтаназії як природної безболісної смерті, зараз це поняття гармонійно поєднує медичну, релігійну, морально-етичну та правову сторони. Беручи до уваги таку комплексність, доробками в цій сфері є наукові дослідження як у галузі юриспруденції (М.П. Чорнобрового, Р.О. Стефанчука, С.В. Лозінської, І.І. Котюка, А.В. Мусієнка,), філософії (Х.Л. Борхеса, А.А. Грицанова, С.С. Аванесова), так і в галузі медицини (О.Е. Боброва, О.Т. Безарова) тощо.

Аналіз історичних джерел свідчить, що явище евтаназії було наявне ще в Спарті, де чітко були задокументовані акти вбивства новонароджених хворих та немічних немовлят шляхом залишення їх в горах за містом як поживу хижим звірам. Така ж доля очікувала і старих, нездатних до воєнних дій людей. Законодавчо легалізація евтаназії відбулась у законах ХІІ таблиць, де було закріплено можливість позбавляти життя неповноцінних новонароджених. Загалом, досліджуючи етичні вказівки для лікарів того часу, слід зазначити, що в античний період сформувались дві моделі поведінки стосовно евтаназії. Перша модель такої поведінки була відображена в Кодексі Хаммурапі та базувалась на принципі таліону. В документі йшлося не стільки про сумління лікаря, скільки про високі професійні вимоги до нього, зокрема гарантувалася висока винагорода у випадку вдалого лікування або суворе покарання у випадку невдачі. Дії лікаря, який позбавив життя свого пацієнта, навіть за його бажанням, тлумачилося як невдале лікування. Зразком другої моделі поведінки є Клятва Гіппократа, що базувалася на почутті моральної відповідальності за свої дії, беззаперечної поваги до людського життя від моменту зачаття та була певним гарантом безпеки пацієнта. В ній зокрема йшлося: «…нікому, навіть за бажанням, не дам смертоносної отрути, і нікому не буду її радити…в чистоті та непорочності проводитиму своє життя та діяльність…».

Дещо змінилося ставлення до евтаназії в часи зародження християнства. Це насамперед пов’язано з тим, що християнство, як філософсько-релігійне вчення витоками своїми ґрунтується на принципі святості життя. Так, Святий Августин писав: «…ніколи не можна вбивати іншої людини, навіть якби дуже хотілося». Таке усталене бачення щодо евтаназії тривало впродовж усього періоду Середньовіччя, і лише у період Відродження з’явилися нові філософські погляди на проблему життя та смерті людини. Розглядаючи вказану проблему, Мартін Лютер висловив погляди щодо необхідності змін у структурі суспільства. Він перший у XVI ст. в одній зі своїх праць написав, що дитина з фізичними вадами є сатанинським плодом без душі, тому її вбивство не буде вважатися злочином. Суттєвим поштовхом в розвитку евтаназії як способу вирішення проблеми життя та смерті стали у праці Френсіса Бекона «Про гідність та примноження наук» та «Нова Атлантида».

Іншу позицію в «ідеології смерті» займав Герберт Маренс, який стверджував, що право на життя є незвичайним та невідчужуваним, а евтаназія є приклад тиранії щодо особи. В свою чергу мислителі епохи Просвітництва загалом уникали в своїх працях проблеми смерті та евтаназії, тому що цим самим порушувався міф про всесвітній прогрес. Так, Шарль Луї Монтеск’є, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо допускали самогубство і посередньо евтаназію як досягнення задоволення над стражданням. Імануїл Кант стверджував, що прагнення смерті хворого має тлумачитися як таке, що приносить добро людству, яке є вищим благом, ніж благо окремої особи. Більш жорстоку позицію у цьому спорі займав Фрідріх Ніцше, який був завзятим послідовником евтаназії. На його думку, в світі безперестанно відбувалася боротьба хворих (нижчих) із здоровими (вищими). Останні не повинні мати контакту з першими (вони мають бути ізольованими), і тим більше не опускатися до рівня, щоб бути їхнім лікарем чи санітаркою. Ф. Ніцше стверджував, що хронічно хворі повинні заохочуватися до самогубства. Такий же кінець повинен, на його думку, переслідувати також і хворих, які мають непристойність довго жити, нікчемно животіючи та втрачаючи відчуття майбутнього.

Після Першої світової війни термін «право на смерть» прижився в німецьких медичних та юридичних колах після публікації праці професорів Карла Біндінга (спеціаліста у галузі кримінального та конституційного права) та Альфреда Хохего (психіатра) за назвою «Згода на знищення без вартісного життя» (1920). У праці евтаназія представлена як «повна співчуття відповідь, в рамках контрольованого процесу, на прохання благаючого про смерть». На думку авторів, оскільки немає карності за самогубство, то цілком реально виключити і карність за евтаназію у випадку невиліковно хворих за їхнім бажанням, психічно хворих та осіб, що перебувають у стані летаргічного сну – без їхньої згоди. Крім того, авторами подавались пропозиції щодо створення при здійсненні процесу евтаназії спеціальної комісії, до складу якої входили б головний лікар, психіатр та юрист. Після розгляду пропозиції і прийняття комісією позитивної відповіді, дозволялося провести евтаназію.

Практична реалізація основних положень К. Біндінга та А. Хохего була запроваджена урядом Адольфа Гітлера. Лікарі-психіатри добровільно, без юридичного оформлення «відбирали» своїх пацієнтів. Знищення істот, «не вартих життя», які були баластом для Німеччини, відбулося в ім’я «вищої державної моралі». На початку умертвіння відбулося шляхом ін’єкції з морфіну, скополаміну та синильної кислоти. Однак, на думку тодішніх медиків, цей метод не був результативний, тому в 1940 році повсюдно почали використовувати окис вуглецю, який забезпечував «найбільш гуманну форму смерті». В дитячих шпиталях, які не були обладнані відповідними приміщеннями для вбивства чадним газом (прототипів газових камер), пацієнтів вбивали шляхом голодування.

Німецька евтаназійна програма (проект Т-4) спочатку поширювалася на розумово відсталих дітей, а згодом перейшла на важковиховуваних дітей, і навіть на тих, у яких вадою була форма вушної раковини. Особливе переслідування тоді здійснювалось щодо єврейської нації, представникам якої спочатку відмовляли в евтаназії. Однак з часом щодо них стали застосовувати спеціальне лікування, сутність якого полягала у масовому мордуванні, разом з іншими «непридатними» особами в концентраційних таборах і закладах, визначених у рамках проекту Т-4. Приблизно підраховано, що з допомогою лікарів загинуло близько 275–400 тис. людей. Однак реальну кількість жертв встановити неможливо з огляду на нехтування процедури реєстрації смертельних випадків. Засудження нацистської евтаназії відбулося не лише під час Нюрнберзького процесу, але й донині стає предметом тотальної критики на сторінках наукових видань.

Необхідно також зупинитися і на сутності явища. З-поміж ряду дефініцій (наприклад, «Короткий оксфордський словник» дає три визначення слову «евтаназія»: перше – «спокійна і легка смерть», друге – «засіб для цього», третє – «дії щодо її здійснення») найбільш визнаними вважають твердження, що евтаназія – це:

• ті умисно вчинювані діяння (дія чи бездіяльність) медичного працівника, які спрямовані на припинення нестерпних фізичних чи психічних страждань пацієнта та здійснюються за неодноразовим чи одноразовим проханням пацієнта або його законного представника, які є повністю, об’єктивно та своєчасно інформовані про наслідки такого втручання, з метою припинення цих страждань, що спричиняє смерть пацієнта;
• припинення (чи скорочення) життя людини або тварини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні муки, в задоволенні прохання без медичних показників у безболісній чи мінімально безболісній формі, для скорочення страждань.

Розкриваючи класифікацію, варто зазначити, що залежно від поведінки медичного працівника, евтаназія поділяється на активну («метод наповненого шприца» – здійснення певних дій, введення лікарських засобів, які пришвидшують настання смерті важкохворого пацієнта) та пасивнy («метод відкладеного шприца» – процедура незастосування засобів та невиконання медичних маніпуляцій, які підтримували б певний час життя важкохворого пацієнта. Виокремлюють також і «автоевтаназію» – добровільне припинення пацієнта свого життя з метою припинення власних страждань.

У свою чергу активна евтаназія іноді набуває певних форм, таких як:

• «вбивство з милосердя» – відбувається, коли лікар через нестерпні страждання безнадійно хворої людини та будучи не в силах їх усунути, вводить йому наддозу знеболюючого препарату, внаслідок чого настає бажана смерть;
• «самовбивство, що асистується лікарем» – відбувається, коли лікар лише допомагає хворій людині покінчити з життям;
• «власне активна евтаназія» – може відбуватися і без допомоги лікаря, коли пацієнт сам накладає на себе руки.

Від можливості висловити свою згоду на проведення евтаназії розрізняють добровільну (здійснюється за вільною згодою), недобровільну (здійснюється без згоди людини) та примусову (попри волю). Інколи останні два види іменують криптоназією (від грец. kryptos – таємний, thanatos – смерть).

Окремо в літературі є класифікація залежно від мотивації професійних рішень – на пряму та непряму. «Пряма евтаназія» застосовується, коли лікар має намір скоротити життя пацієнта, а «непряма евтаназія» наступає, коли смерть хворого прискорюється як побічний наслідок дій лікаря, що мав на меті іншу мету.

Проблема евтаназії вже давно не є темою дискусій лише в наукових колах, перегляд споконвічних загальнолюдських цінностей в наш час зумовив активну популяризацію в громадськості цього явища, що спричинило утворення організацій відповідно прихильників і противників евтаназії, які озброївшись взаємними контраргументами, відстоюють власні позиції. Зрештою перевагою останніх виступають релігійні та морально-етичні засади, що мають беззаперечний авторитет у сучасному суспільстві і зазвичай покладені в основу законодавства країн.

Історично перша спроба легалізації евтаназії відбулась в Австралії, коли в 1996 р. було прийнято відповідний закон. Проте ця спроба виявилась невдалою, оскільки цей законопроект був відкликаний через дев’ять місяців. На сьогодні в Австралії евтаназія є забороненою, а за порушення цієї заборони винна особа може бути за вироком суду довічно позбавлена волі.

Першість у питанні легалізації евтаназії сьогодні займає Голландія. Саме там 2 квітня 2002 р. було прийнято «Закон про припинення життя за бажанням чи допомогу в самогубстві», яким було легально закріплено можливість здійснення асистованого суїциду та евтаназії. Відповідно до цього закону кожен, хто досяг 16 років, має право самостійно визначити порядок та спосіб завершення свого життя. Для фізичних осіб у віці від 12 до 16 років для здійснення цього акту необхідним є згода своїх батьків чи інших законних представників. Лікар, який здійснює евтаназію, повинен бути впевнений у тому, що прохання хворого є самостійним, багаторазово повторюваним та добре обдуманим, а страждання особи, які вона відчувала, є тривалими та нестерпними. Окрім цього, вимагається проінформувати пацієнта про його стан та перспективи стосовно видужання. Схвалення евтаназії відбувається лише за колегіальним рішенням з урахуванням думок інших лікарів.

Другою державою в світі, яка законодавчо сприйняла ідею легалізації евтаназії, є Бельгія. 23 вересня 2002 р. парламент цієї держави ухвалив закон, за яким евтаназія та допомога в самогубстві стали легальними згідно з умовами, ідентичними до тих, що і в законодавстві Голландії. Відповідно до закону, право на евтаназію мають особи, що досягли 18 років.

Своєрідний підхід щодо легалізації евтаназії закріплений в законодавстві США. Там, у законодавстві практично усіх штатів евтаназія та самогубство з допомогою залишається протизаконно і неприпустимо. Проте, враховуючи, що в американській правовій системі велику роль відіграють прецеденти, то слід зазначити, що вперше пасивну евтаназію визнали допустимою у 1976 році. Так, Верховний Суд штату Нью-Джерсі у справі In re Quilian вирішив, що лікар мав право зупинити процес підтримування життя, якщо не було іншої раціональної можливості покращувати здоров’я пацієнта, а етична комісія шпиталю погодилася з таким рішенням.

В свою чергу, активна евтаназія американським законодавством трактується як убивство, а захист, що базується на мотиві «вбивство з жалості» є неприпустимими згідно з постулатом забезпечення охорони здоров’я людини та карністю на його посягання. Винятком із загального права став штат Орегон, який першим та єдиним легалізував допомогу у самогубстві шляхом прийняття у 1994 році закону «Про помирання з гідністю». Цей законодавчий акт вступив в дію через три роки за рішенням Верховного Суду США. Відповідно до цього закону, мешканець Орегона, який здатний розуміти свої дії і керувати ними, та є невиліковно хворим і за висновком лікарів може померти найближчі півроку, має право просити про допомогу у самогубстві, якщо двічі звернеться і письмово висловить своє бажання про надання смертоносних засобів. Для повної легалізації евтаназії та звільнення лікаря від відповідальності, він повинен мати документ на заняття професійною діяльністю в штаті Орегон, проконсультуватися з іншим лікарем щодо діагнозу та спільно дослідити можливість прийняття свідомих рішень пацієнтом. Окрім цього, він повинен довідатися, чи бажає пацієнт проінформувати своїх родичів про виконання такої процедури.

Деякі прецеденти щодо легітимності евтаназії є і в інших штатах. Так, наприклад, в 1990 році Верховний суд США в справі «Cruzan by Cruzan v. Director, Missuori Departament of Health, 497U. S. 260» визнав конституційним положення статуту штату Міссурі, який допускав евтаназію. Окремо слід звернути увагу і на те, що в штаті Каліфорнія в 1997 році було прийнято закон «Про право людини на смерть», за яким невиліковно хворі люди мають право оформити документ, де вони можуть засвідчити бажання відключити реанімаційну процедуру. І несподіванкою став штат Вашингтон, де 6 жовтня 2008 р. 52 % виборців підтримали право «гідної смерті».

У світі є ще декілька країн, які не визнають за евтаназією злочинності діяння. До таких, зокрема, слід віднести Швейцарію, Німеччину, Швецію та Фінляндію, де пасивна евтаназія перебуває за межами правового переслідування, Колумбію, яка дозволяє здійснювати за окремих обставин пасивну евтаназію, Японію, яка має спеціальну процедуру здійснення пасивної евтаназії. Окремо слід зазначити, що перший крок до легалізації пасивної евтаназії зробили також парламентарі Франції. Так, у грудні 2004 року вони переважною більшістю голосів схвалили законопроект, яким пропонують легалізувати пасивну евтаназію. Суттєвою особливістю закону є наявність у ньому права невиліковно хворого пацієнта вимагати припинити лікування, а також можливість застосування лікарями сильних знеболюючих засобів, навіть коли ті пришвидшують смерть пацієнта.

Проте наразі більшість схиляється до переконання про недопустимість застосування евтаназії. До рахунку міжнародних нормативно-правових актів, що регулюють права на життя і опосередковано порушують питання про евтаназію, належать: Загальна декларація прав людини від 16 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права віл 4 листопада 1966 року та ін. Зокрема Європейський суд з прав людини у всіх розглянутих ним справах, що стосувалися права на життя, послідовно робив акцент на обов’язку держави захищати життя. У зв’язку з цим ст. 2 Конвенції захисту прав та основних свобод людини не може бути розтлумачена як така, що передбачає діаметрально протилежне право – право на смерть. А Рада Європи (25 червня 1999 р.) визначила пріоритетним не легалізацію евтаназії, а розвиток паліативної допомоги, усунення болю та всебічна підтримка пацієнта, членів їхніх сімей та інших осіб, які здійснюють догляд за хворими, що помирають.

Долучається до цієї думки і попередньо затверджена «Венеціанська декларація щодо невиліковних хвороб» (жовтень 1983 року), «Декларація про евтаназію» (39-та Всесвітня медична асамблея 1987 року), а також «Положення про самогубство з допомогою лікаря» (44-та Всесвітня медична асамблея, вересень 1992 року), де зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на його прохання або на основі звернення з подібним проханням його близьких – неетична!

В Україні є декілька дискусійних думок з приводу цього питання. З одного боку, згідно зі ст. 27 Конституції України «кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини». Отже, право на життя належить до сфери відповідальності держави за його здійснення, а тому на державу покладається обов’язок захищати це право. Не вважається етичною евтаназія і згідно з «Етичного кодексу медичної сестри України» (ст. 10). Крім того, ч. 4 ст. 281 ЦК України містить положення, відповідного до якого «забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя», а ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я вже прямо і остаточно встановлює, що «медичним працівником заборонено здійснювати евтаназію – навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань».

У нашій країні порушення питання про легалізацію евтаназії несвоєчасне і недоречне, адже сприйняття українським суспільством медичної сфери позбавлене достатнього рівня довіри щодо надання ефективної лікарської допомоги. За відсутності належного діагностування можливість застосування евтаназії викличе негативні правові та моральні наслідки в розвитку медичної допомоги України.

Також слід зазначити, що в Україні немає традицій правдивого інформування хворого щодо його хвороби. Доказом є ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я «Пацієнт має право ознайомитись з історією своєї хвороби та іншими документами для подальшого лікування, але в особливих випадках, коли повна інформація може зашкодити його здоров’ю, лікар в праві її обмежити. В такому випадку він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси пацієнта. Таким же чином лікар діє, якщо пацієнт знаходиться в непритомному стані».

Однак хвороби, страждання та смерть – явища природні, а тому суспільство повинно подбати і про гідну смерть людини. Саме тому питання, як допомогти людині гідно подолати останній рубіж свого буття, як позбутися приреченим страху і страждань, пов’язаних із завершенням життя, залишається актуальним і одним з гуманістичним напрямів розв’язання цієї проблеми є створення хоспісів.

Хоспіс – це стаціонарний медичний заклад, в якому невиліковно хворі закінчують своє життя. Тут не лише зменшують фізичні страждання, а й допомагають духовно підгодовуватися до смерті.

Проте, за словами О. Т. Безарова, більшість тяжкохворих, як виявили результати дослідження, для сучасної системи охорони здоров’я України є економічним та, власне, моральним тягарем. Навіть створення спеціальних медико-соціальних закладів лише порушують проблему. Самі пацієнти вимагають розширення можливостей юридично закріпити заповідальні та інші волевиявлення, прагнуть уникнути моральних та фінансових затрат, які могли обтяжувати їхнє становище або їхніх рідних, коли підсумок відомий заздалегідь. За результатами опитування, що проводилося навесні 2007 року в нашій державі, 51% респондентів висловилися за те, щоб визнати евтаназію правом людини, 32% опитуваних заперечили цю пропозицію і 17 % утрималися. Найпоширенішими аргументами стали: «на мою думку, людина може собі дозволити вибрати: вмерти чи мучитись»; «у людини немає вибору при народженні…нехай же буде право на смерть»; «адже аборти роблять, хоча жінка вирішує долю дитини без згоди останньої…Чому ж не можна людині вирішувати за себе?».

При аналогічному дослідженні серед лікарів виявилося, що евтаназію для України актуальною вважають половина учасників опитування. Про необхідність прийняття відповідного закону, який би регулював механізм її здійснення висловилися 46,6 % лікарів. Проти ідеї виступило – 36 % респондентів і лише 17 % медиків не визначилися з відповіддю.

Ці результати змушують переглянути альтернативні пропозиції з приводу цього питання, заборона або легалізація евтаназії (залежно від остаточного вирішення) має бути чітко деталізована і регламентована в майбутньому.

Великий вплив на проблему відіграє і релігійний чинник, який, як вже зазначалося, формує основу моралі в суспільстві. Християнське віровчення виступає проти евтаназії. Основне твердження базується на тому, що життя дано Богом, народження і смерть – також у руках Божих. Тому людина не має права забирати життя, навіть якщо сама прагне померти. Процес помирання духовно важливий і не може перериватись. Для навколишніх вмирання і смерть людині, яка страждає, – духовний подвиг любові і милосердя. Ісус страждав до кінця і відмовився полегшити муки на Голгофі…

До заперечення евтаназії вдається й іслам. Мусульмани вірять, що лише Аллах вирішує, скільки людині жити. «Не вбивайте людину, крім лише як за правом, адже це заборонив Аллах» – засвідчує Коран (17, 33). Згідно з Ісламським кодексом медичної етики, «вбивство з милосердя, як і суїцид, знайде підтримку лише в атеїстичному способі мислення, за яким після земного життя наступає пустота». Проте штучно підтримувати життя у тілі з згасаючим розумом, кодекс також не вважає необхідним.

Буддизм чи не єдине віровчення, де в зазначеному питанні думок більше, ніж в будь-якій іншій традиційній релігії. Найпоширенішим твердженням сучасного буддизму виступає переконання, що смерть як етап переродження дуже важлива, однак наступне перевтілення не буде сприятливим, якщо самовільно перервати нинішнє, тим паче евтаназія обтяжує карму.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що боротьба між противниками і прибічниками евтаназії безкінечна, кожного разу знаходяться нові і нові аргументи на підтримку тієї чи іншої сторони, однак на думку Г.Ш. Чхартішвілі, можливо цинічно і прагматично, ці баталії – не що інше, як «майновий конфлікт» через право власності на життя.

Примирення між опонентами не відбудеться допоки суспільство не вирішить, ким є людина стосовно свого життя – власником чи вартовим? Якщо власником, то він має право чинити на власний розсуд, якщо ж вартовим, то певний час він звичайно здатний «розкрадати» власність, однак потім справжній господар може і суворо спитати…

Очевидно, що специфічність проблеми передбачає максимальне залучення дослідників немедичних спеціальностей з метою вивчення евтаназії як явища, головне ж, щоб таке довгоочікуване для багатьох право на смерть не перетворилося в обов’язок померти.

4. Естетика здоров’я та здоровий спосіб життя як цінність сучасності

Сучасна людина живе в умовах, що негативно впливають на її здоров’я: забруднене навколишнє середовище; їжа перенасичена барвниками, консервантами та іншими шкідливими речовинами; зменшення лісових насаджень, водойм, посівних площ тощо. Зрозуміло, що людський імунітет з кожним поколінням стає слабкішим, а організм все вразливішим до різноманітних хвороб.

Отже, доцільно осягнути погляди стародавніх філософів на здоровий спосіб життя, їхню філософію здоров’я людини з метою актуалізації раціональних ідей та їх залучення до розв’язання сучасних проблем у контексті концепції оздоровлення сучасного суспільства.

У філософії поняття «здоровий спосіб життя» поєднує елементи, що стосуються фізичної, психічної, соціальної і духовної сфер здоров’я.

До сфери фізичного здоров`я включають такі чинники: індивідуальні особливості анатомічної будови тіла, перебіг фізіологічних функцій організму в різних умовах спокою чи руху, довкілля, генетична спадковість, рівень фізичного розвитку органів і систем організму.

Сфера психічного здоров’я включає в себе індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей людини (збудженість, емоційність та ін.). Психічне здоров’я пов’язане зі специфікою мислення, характеру, здібностей, що обумовлюють особливості індивідуальних реакцій на однакові життєві ситуації, вірогідність стресів, афектів.

Соціальне здоров’я пов’язане з економічними чинниками, стосунками індивіда зі структурними одиницями соціуму – сім’єю, організаціями, з якими створюються соціальні зв’язки тощо. Соціальне здоров’я детерміноване характером і рівнем розвитку головних сфер суспільного життя – економічної, політичної, соціальної, духовної, які в реальності діють одночасно і їх інтегрований вплив визначає стан здоров’я людини.

Духовне здоров`я залежить насамперед від духовного світу особистості, який формується під впливом складових духовної культури людства – освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, життєва самоідентифікація, ставлення до сенсу життя, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей у контексті власних ідеалів і світогляду – все це обумовлює стан духовного здоров’я індивіда.

Першою систематизацією уявлень про здоровий спосіб життя можна вважати староіндійські пам’ятки – Веди, яких викладені основні принципи поведінки, що є передумовою здорового способу життя. Ведичні знання про здоров’я, як науку життя, ґрунтуються на філософії Санг’ї та Йоги. Практичне застосування філософії санг’ї та йоги допомагає душі звільнитися від матеріальних страждань (мокша). За ведичним вченням, здоров’я – це не лише відсутність фізичних хвороб, а й щастя розуму та душі. Особистість вважається здоровою, коли всі складові організму людини збалансовано взаємодіють.

Згідно Вед, один із принципів здорового способу життя – досягнення стійкої рівноваги психіки. Головна умова такого стану – абсолютна внутрішня воля, незалежність людини від фізичних і психологічних факторів впливу навколишнього середовища. Іншим важливим шляхом, що забезпечує встановлення внутрішньої рівноваги, вважається шлях серця, тобто любові до усього живого в цьому світі як до вираження вищої сутності буття.

Термін «здоров’я» не означає лише відсутність хвороби. Здоровою вважається лише людина, яка досягла самоусвідомлення і самореалізації, тобто внутрішньої гармонії.

У Ведах містяться рекомендації, через які види діяльності можна досягти єдності духовного, психологічного та фізичного стану:

• духовна – виконання прописаних релігією обов’язків: поклоніння Богові, молитви, відвідування храмових служб і т.д.;
• психологічна – відвертання розуму від шкідливих об’єктів;
• тілесна – дотримання певної дієти; прийом лікарських засобів; виконання фізичних вправ йоги тощо.

Східна філософія завжди акцентує взаємозв’язок, взаємовплив психічного і тілесного начал. Китайські мислителі вважали, що дисгармонія організму виникає як наслідок психічного розладу. Філософи виокремлювали п’ять хворобливих настроїв, котрі порушують і паралізують енергію всього людського організму: гнів, «затьмареність» переживаннями, заклопотаність і зневіра, сум і смуток, страх і тривога.

Отже, східна філософія заснована на розумінні людини як психофізіологічної цілісності, що нерозривно пов’язана з навколишнім середовищем, природою, космосом та зорієнтована на здоровий спосіб життя.

Видатний античний філософ і лікар – Гіпократ у трактаті «Про здоровий спосіб життя» зосереджує увагу в основному на фізичному здоров’ї людини. Він тлумачить даний феномен як гармонію, до котрої варто наближатися шляхом проведення низки профілактичних заходів.

Саме в античний період з’являються перші концепції здорового способу життя: «пізнай самого себе», «піклуйся про самого себе».

У той час, коли у східній філософії здоров’я розглядається через призму нерозривного зв’язку між духовним і фізичним станом людини, в античній філософії домінує увага до фізичного виміру здорового способу життя.

У XX столітті перед людством виникла нагальна потреба створити концептуально виважену стратегію здорового способу життя в реально існуючих умовах, а не будувати утопічні плани ізоляції індивіда від усіх можливих патогенних впливів. Стародавня філософія – багате джерело для формування програми здорового способу життя сучасної людини. Одна із потенційно продуктивних ідей у цьому плані – ідея про взаємообумовленість фізичного і психічного здоров’я індивіда.

Можливість реалізації здорового способу життя починається з організації життєвого простору людини та розумного використання нею вільного часу. Вільний час є одним з важливих засобів формування особистості людини; саме в умовах вільного часу найбільш сприятливо відбуваються рекреаційно-відбудовні процеси, що знімають інтенсивні фізичні та психічні навантаження. Використання вільного часу є своєрідним індикатором культури, кола духовних потреб та інтересів конкретної особистості або окремої соціальної групи. Як частина вільного часу дозвілля залучає особистість своєю нерегламентованістю і добровільністю вибору його різних форм та демократичністю.

Вільний час набуває цінності лише тоді, коли використовується для всебічного розвитку особистості, він призначений для того, щоб людина мала можливість розкрити себе, піднятися до вищого рівня прояву своїх здібностей, повніше задовольнити свої постійно зростаючі потреби. У вільний час ми вчимося, виховуємо дітей, читаємо книги, дивимося телевізор, ходимо в кіно, театр, на концерти, займаємося самоосвітою, спілкуємося з товаришами і друзями, буваємо на природі тощо.

Дозвілля – це сукупність занять у вільний час, за допомогою яких задовольняються безпосередні фізичні, психічні і духовні потреби, в основному відновлювального характеру. На відміну від природної основи відновлення сил людини, дозвілля є специфічним, соціальним способом регенерації цих сил. До дозвілля імовірніше всього можна віднести такі види занять, як читання, перегляд телепередач, відвідування кінотеатрів, театрів, концертів, спілкування з друзями, заняття спортом, розваги, прогулянки, ігри, пасивний відпочинок і т. ін. Для занять у години дозвілля характерна в основному самоособистісна спрямованість їхнього змісту. У межах дозвілля в основному здійснюється споживання культури, а не її творення: людина прагне задовольнити свої потреби в насолоді, задоволенні, розвазі. Дозвілля розвиває особистість.

Всебічний розвиток людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх напрямках діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та ін.). Але для цього потрібно розвинути структуру особистості, зробити її комунікативною, здатною до перетворюючої художньої діяльності, сформувати ціннісні орієнтації. Це можливо за умови різноманітності змісту, форм і способів діяльності людини та їх оптимального поєднання у процесі її культурного розвитку.

Поняття здорового способу життя. З позицій викладеного розуміння феномена здоров`я людини походить визначення поняття здорового способу життя: це все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров`я, все, що сприяє виконанню людиною своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя - праці, відпочинку, побуту.

Складові здорового способу життя містять різноманітні елементи, що стосуються усіх сфер здоров`я - фізичної, психічної, соціальної і духовної. Найважливіші з них - харчування (в тому числи споживання якісної питної води, необхідної кількості вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, спеціальних продуктів і харчових добавок), побут (якість житла, умови для пасивного і активного відпочинку, рівень психічної і фізичної безпеки на території життєдіяльності), умови праці (безпека не тільки у фізичному, а й психічному аспекті, наявність стимулів і умов професійного розвитку), рухова активність (фізична культура і спорт, використання засобів різноманітних систем оздоровлення, спрямованих на підвищення рівня фізичного розвитку, його підтримку, відновлення сил після фізичних і психічних навантажень).

Для усвідомлення здорового способу життя важливі поінформованість і можливість доступу до спеціальних профілактичних процедур, що мають уповільнювати природний процес старіння, наявність належних екологічних умов, інших складових здорового способу життя, що стосуються переважно не тільки фізичного і психічного, а також соціального і духовного здоров`я.

Проблема формування здорового способу життя досить ретельно висвітлюється в багатьох соціально-філософських, педагогічних, соціологічних, медичних працях. Особливої актуалізації ця проблематика набула у другій половині ХХ століття як у світі в цілому, так й в Україні.

Тенденції розвитку країн колишнього Радянського Союзу протягом 80-90-х років, змусили суспільство по-новому поставитись до складових здоров’я та формування здорового способу життя, зокрема молодого покоління. Слід підкреслити, що цим питанням приділяють увагу різні науки – медицина, гігієна, охорона здоров’я, екологія, педагогіка, психологія, соціологія, фізична культура і нова наука - валеологія. Формуванню здорового способу життя в учнівської молоді, формуванню ціннісних орієнтацій підлітків на здоровий спосіб життя, організації здорового способу життя школярів, медико-біологічним та психолого-педагогічним основам здорового способу життя, принципам формування здорового способу життя молоді присвячені наукові праці та посібники. У деяких школах викладається курс валеології - наука про здоровий спосіб життя.

Виявлена обмеженість суто медичного підходу, що визначає здоров`я як відсутність хвороби. За сучасними уявленнями здоров`я розглядають не як суто медичну, а як комплексну проблему, складний феномен глобального значення. Тобто здоров’я визначається як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії, як об`єкт споживання, вкладу капіталу, індивідуальна і суспільна цінність, явище системного характеру, динамічне, постійно взаємодіюче з оточуючим середовищем. Стан власне системи охорони здоров`я обумовлює в середньому лише близько 10% всього комплексу впливів. Решта 90% припадає на екологію (близько 20%), спадковість (близько 20%), і найбільше - на умови і спосіб життя (близько 50%).

Звідси походить загальноприйняте у міжнародному співтоваристві визначення здоров`я, викладене в Преамбулі Статуту ВООЗ (1948 р.): «Здоров`я - це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад».

Крім розглянутого підходу, що став базовим для українсько-канадського проекту «Молодь за здоров’я», існує широкий перелік дещо інших підходів до визначення поняття здоров’я людини. У своїй праці «Соціальні технології культивування здорового способу життя людини» Л.П. Сущенко проводить досить детальний аналіз відомих поглядів, визначень та підходів до поняття здоров’я. На її думку, - «у даний час усе більше утверджується точка зору, відповідно до якої здоров’я визначається взаємодією біологічних та соціальних чинників, тобто зовнішні впливи опосередковані особливостями функцій організму та їх регуляторних систем». Існує визначення здоров’я як стан оптимальної життєдіяльності людини. В науковій роботі аналізується понад 200 визначень поняття «здоров’я». Дискусія щодо визначення поняття здоров’я ще триває, але важливим є визнання того, що здоров’я людини не зводиться до фізичного стану, а передбачає психоемоційну врівноваженість, духовне та соціальне здоров’я.

Поняття сфер або складових здоров`я. Світова наука розробила цілісний погляд на здоров`я як феномен, що інтегрує принаймні чотири його сфери або складові - фізичну, психічну (розумову), соціальну (суспільну) і духовну. Всі ці складові невід`ємні одна від одної, вони тісно взаємопов`язані і саме разом, у сукупності визначають стан здоров`я людини. Для зручності вивчення, полегшення методології дослідження феномена здоров`я наука диференціює поняття фізичного, психічного, соціального і духовного здоров`я. Цей принцип диференціації був закладений у групування індикаторів опитування з урахуванням змісту кожної сфери.

До сфери фізичного здоров`я включають такі чинники, як індивідуальні особливості анатомічної будови тіла, перебігу фізіологічних функцій організму в різних умовах спокою, руху, довкілля, генетичної спадщини, рівня фізичного розвитку органів і систем організму. Ще наприкінці ХХ ст. у зв’язку зі зростанням ролі культури в суспільстві і людського чинника в ньому почалося інтенсивне осмислення фізичної культури, крім медико-біологічного і педагогічного аспектів знання, також і психологічного, соціального, культурознавчого і філософського. Вивчення методом аналізу цієї проблеми свідчить про те, що в кожному з цих спрямувань дослідження фізичної культури є певні досягнення. У той же час у цих проблемах залишається багато питань дискусійного характеру, які, як правило, пов’язані з недостатнім урахуванням біосоцікультурної сутності людини, розумінням її як цілісності.

До сфери психічного здоров`я відносять індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей людини, наприклад збудженість, емоційність, чутливість. Психічне життя індивіда складається з потреб, інтересів, мотивів, стимулів, установок, цілей, уявлень, почуттів тощо. Психічне здоров`я пов`язане з особливостями мислення, характеру, здібностей. Всі ці складові і чинники обумовлюють особливості індивідуальних реакцій на однакові життєві ситуації, вірогідність стресів, афектів.

Духовне здоров`я залежить від духовного світу особистості, зокрема складових духовної культури людства - освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, життєва самоідентифікація, ставлення до сенсу життя, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей у контексті власних ідеалів і світогляду - все це обумовлює стан духовного здоров`я індивіда.

Соціальне здоров`я пов`язане з економічними чинниками, стосунками індивіда із структурними одиницями соціуму - сім`єю, організаціями, з якими створюються соціальні зв`язки, праця, відпочинок, побут, соціальний захист, охорона здоров`я, безпека існування тощо. Впливають міжетнічні стосунки, вагомість різниці у прибутках різних соціальних прошарків суспільства, рівень матеріального виробництва, техніки і технологій, їх суперечливий вплив на здоров`я взагалі. Ці чинники і складові створюють відчуття соціальної захищеності (або незахищеності), що суттєво позначається на здоров`ї людини. У загальному вигляді соціальне здоров`я детерміноване характером і рівнем розвитку головних сфер суспільного життя в певному середовищі - економічної, політичної, соціальної, духовної.

Зрозуміло, що у реальному житті всі чотири складових - соціальна, духовна, фізична, психічна, і діють одночасно і їх інтегрований вплив визначає стан здоров`я людини як цілісного складного феномена.

Поняття передумов здоров`я. До основних передумов здоров`я зараховують вісім чинників: мир, дах над головою, соціальна справедливість, освіта, харчування, прибуток, стабільна екосистема, сталі ресурси. Ті з передумов, наявність (відсутність, недостатність) яких у цілому або частково можливо було визначити засобами опитування, відбивають відповідні індикатори.

Мир. Поняття миру розуміється ширше, ніж відсутність стану війни в державі. Очевидно, що відсутність мирних стосунків в сім`ї, конфлікти з ближнім оточенням, на роботі, де працює людина, наявність конфліктів в громаді або поміж громадами (міжетнічних, міжконфесійних) суттєво зашкоджують усім складовим здоров`я - фізичній, психічній, духовній, соціальній.

Дах над головою. Поняття даху над головою дещо більше, ніж наявність будь-якої домівки. Потрібен певний рівень побутових умов, сталість майнових правовідносин, наявність інших чинників, що створюють відчуття впевненості у майбутньому щодо захисту власного майна від можливих негараздів природного або суспільного походження. Важливим є рівень розвитку соціальних інституцій, дія яких забезпечує відчуття захищеності особистості та її майна (правопорядку, аварій, надзвичайних ситуацій тощо).

Соціальна справедливість, рівність, неупередженість. Наявність цих передумов здоров`я гарантує всім громадянам однакові можливості доступу до послуг соціальних інституцій, рівні громадянські, майнові, соціальні права, неможливість обмежень законних прав і інтересів людини з боку будь-яких сильних або владних структур. Наявність цих передумов створює у людини відчуття захищеності і впевненості в майбутньому, а також надає рівні (в межах чинного законодавства) потенційні можливості в реалізації потреб і здібностей, набуття гідного соціального статусу незалежно від расових, національних, релігійних, майнових, статевих, вікових визначників. І незалежно від ступеня використання цих можливостей конкретними особистостями, сам факт їх наявності у суспільстві справляє позитивний вплив на стан індивідуального і громадського здоров`я.

Освіта. Рівень здоров`я, як правило, безпосередньо пов`язаний з рівнем освіти. Чим вище середній рівень освіти в певному соціальному середовищі, тим кращі узагальнені показники здоров`я воно демонструє. Природно, що піклування про власне і громадське здоров`я неможливо без знання того, чому це необхідно і як це робити. Притому доцільно розуміти поняття освіти в даному контексті не тільки як освіту суто валеологічну, а значно ширше - як загальну освіту в цілому. Чим ширше знання основних природничих, наукових, філософських, гуманітарних положень, тим більше можливостей створювати у суспільстві системне уявлення про проблему здоров`я взагалі. Крім того, поняття освіти потрібно розуміти комплексно: і як надання інформації, і як навчання методам, прийомам і навичкам здорового способу життя, і як виховання в дусі безумовного пріоритету цінностей індивідуального і громадського здоров`я в усіх його проявах, сферах, рівнях.

Харчування. Це поняття розглядається не тільки утилітарно, як засіб ліквідації почуття голоду або мінімальної підтримки життєдіяльності організму. Воно включає забезпечення широким верствам населення доступу до споживання якісної питної води, необхідної кількості вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, продуктів підвищеної біологічної цінності, фітопродуктів, спеціальних продуктів і харчових добавок тощо, що поліпшує стан здоров`я і протидіє природному процесу старіння.

Прибуток. Передбачається наявність фінансових можливостей для забезпечення не тільки мінімальних потреб існування, а й для створення в суспільстві послуг і товарів, необхідних для здорового способу життя, забезпечення спроможностей їх споживання.

Стабільна екосистема. Мається на увазі не тільки стабілізація нормальних екологічних умов там, де вони ще не зазнали шкоди від попередньої виробничої діяльності, а й відновлення пошкоджених екологічних утворень з метою запобігання подальшому порушенню екобалансу планети. Лише активна реституційна діяльність може забезпечити у майбутньому стабільність планетарної екосистеми з оптимальними фізико-хімічними параметрами для існування людства.

Сталі ресурси. Поняття містить не лише запобігання вичерпанню енергоресурсів, корисних копалин, виробничій сировини. Мається на увазі зважене господарювання щодо фінансових і матеріальних ресурсів країн, громад, окремих людей, незадіяних ресурсів виробництва, матеріалів та інструментів, інтелектуальних ресурсів, потенціалу громадських і приватних ініціатив. Вихідна теза така - чим більше всіляких ресурсів є в активі певного структурного утворення (людини, громади, організації, регіону), тим більші потенційні можливості спрямування цих ресурсів на заходи стосовно здоров`я.

Ще однією важливою проблемою, на яку хотілося б звернути увагу в цій темі – є проблема культурно-етичного песимізму та правового нігілізму у сучасному суспільстві.

Феномен культурно-етичного песимізму та його причини є ледь не правилом гарного тону сьогодні (як і протягом майже всієї людської історії) є невдоволення сучасністю. Побутує невиразне, але досить поширене й активно діюче у сфері іміджу уявлення, ніби людина культурна, інтелігентна, духовна просто-таки повинна бути незадоволена сучасною культурою — інакше сумнівною стає її власна претензія на високий культурний рівень.

Але що саме не задовольняє багатьох у сучасній культурі? Відповідаючи на таке запитання, незадоволені сучасністю, як правило, говорять про те, що сучасна культура жорстока, негуманна, бездуховна і т.п. При ньому посилаються для порівняння на «високі» культури минулого. Але чи справді є підстави для оцінки такого порівняння не на користь сучасної культури?

Критичне ставлення до сучасності було характерним для людства протягом усього його існування. Вже в сивій давнині, в міфах, які відбивали уявлення тогочасних людей про історичний процес, найкращі, «золоті» часи людства, як правило, відносилися в минуле. Представники фактично всіх прадавніх культур були переконані, що в «їхній» час люди і, відповідно, життя стали гіршими, ніж були колись. Причому йшлося про «погіршення» людської природи та життя як на рівні макроісторії, тобто протягом значних відрізків часу, від епохи до епохи, так і на рівні, так би мовити, мікроісторії, тобто протягом індивідуального людського життя.

Значна частина людей старшого віку завжди була схильна вважати, що «колись», тобто за часів їхньої молодості, люди були кращими (більш порядними, працелюбними, добрими тощо), мистецтво ліпшим, розваги пристойнішими і т.д.

Однак така досить поширена негативна у віковому ракурсі динаміка світосприйняття пояснюється здебільше суб'єктивними чинниками. Не секрет, що на суто психологічному рівні багатьма людьми категорії людської молодості і старості сприймаються як позитивний (молодість) і негативний (старість) члени ціннісної опозиції. Молодість асоціюється з цінностями краси, здоров'я, можливістю продовження ролу, значною свободою життєвого вибору (професії, стилю життя, партнера і т.д.). Старість же пов'язана із значними втратами фактично в усіх зазначених позиціях. З віком часто приходять хвороби, які суттєво можуть впливати на індивідуальне емоційне тло світосприйняття і світорозуміння. З роками в людини, як правило, поступово зменшується кількість варіантів різноманітних життєвих виборів, а на виправлення зроблених помилок залишається все менше часу і, відповідно, можливостей. Крім того, з віком часто приходить розчарування від невиконаних життєвих планів, життєвий досвід позбавляє численних оптимістичних ілюзій.

Цікаво, що навіть матеріальний світ, який людина бачить навколо себе в молоді роки, в буквальному значенні виглядає яскравішим. Пов'язаний цей факт із тим, що рогівка людського ока з часом поступово жовтіє і тому кольори, які бачить літня людина, справді часто є менш свіжими, контрастними, живими і яскравими, ніж ті, які вона бачила навколо себе раніше. В історії мистецтва відомими є ситуації, коли літній художник починав раптом виявляти незадоволення колоритом написаних у молоді роки картин. А інколи і намагатись «виправити» ту чи іншу ранню роботу, як то було, наприклад, з І. Рєпіним.

На рівні повсякденних розмов про те, в якому ціннісному та моральному напрямі (негативному чи позитивному) розвиваються людські відносини, суспільство, культура загалом, можна іноді почути аргументи, що починаються зі слів: «Колись я не боявся...» (наприклад: повірити людині, піти сам до лісу, вийти ввечері на вулицю тощо). Але слід розуміти, що навіть якщо все сказане цілком відповідає дійсності, то це ще не означає, що причини подібних суб'єктивних змін світовідчуття пов'язані тільки з погіршенням у суспільстві рівня безпеки, моралі тощо. Адже можуть бути й інші цілком логічні пояснення таких фактів.

Так, у свої молоді роки людина, можливо, не мала необхідності вирішувати занадто важливі справи: не мала настільки відповідальної посади, щоб хтось міг хотіти скористатися її довірою з нещирими намірами; не розпоряджалася такими матеріальними благами, щоб ризик обману був значним. Скажімо, вирішити повірити приятелю-студенту в тому, що він післязавтра віддасть позичені у вас сьогодні чотири гривні, значно легше, ніж буде колись через тридцять років довіритись тому ж самому колишньому співкурснику в тому, що без особливих вагань і ризику, і навіть без нотаріального оформлення ви можете позичити йому на два місяці ті гроші, що їх ви кілька років збирали на придбання квартири для власної родини (навіть те, що він таки вчасно повернув колись ті чотири гривні, видаватиметься недостатнім аргументом, щоб беззастережно повірити на слово і в цій ситуації). Або: цілком зрозуміло, що в молодої людини можуть бути й інші потреби та пріоритети, крім власної безпеки, які змусять її вийти пізно ввечері на вулицю, навіть не згадуючи про цілком реальні ризики. Слід ураховувати й те, що молода людина справді може почуватися іноді безпечніше від літньої хоча б з тієї причини, що в разі небезпечної ситуації їй суто фізично легше постояти за себе або хоча б утекти від нападника.

Висновки

Отже, як ми бачимо, будь-яка проблема сучасного суспільства має морально-правове підґрунтя, від усвідомлення якого залежить як бачення всієї площини даної проблеми, так і наявність найбільш доцільних варіантів їхнього розв’язання в певних соціокультурних умовах.

Усвідомлення вихідних морально-етичних основ будь-якої проблеми у площині професійної діяльності є запорукою найраціональнішого підходу до їх розв’язання.

Список джерел

1. Булеца С.Б. Право фізичної особи на життя та здоров’я: порівняльно-правовий аспект./ Ужгородський національний університет. – Ужгород, Поліграфцентр “Ліра”, 2006.
2. Гошовський Я. Ресоціалізація депривованої особи: Монографія. – Дрогобич: Коло, 2008. – 480 с.
3. Єрмоленко А. Дискурс-етична легітимація соціальних інститутів сучасного суспільства// Філософська думка. – 2009. - № 5. – С.82-89.
4. Канке В.А. Современная этика. – М: Омега-Л, 2008. - 394 с.
5. Капиус О.С. Эвтаназия в свете права на жизнь. – М.: Издательский дом “Камерон”, 2006.
6. Корнилова Л.Е. Самоучитель стареющего человека: экскиз индивидуального подхода. – изд. 2-е, перераб. и доп. – К.: НИИ НБУ им. В.И. Вернадского, 2009. – 307 с.
7. Лютий Т.В. Маргінальність у людському бутті.// Грані людського буття: Позитивні та негативні виміри антропо-культурного. – К.: Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2010. – С.217-233.
8. Москаленко В.Ф., Попов М.В. Біоетика: філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми. – Вінниця: Нова книга, 2005.
9. Онфре М. Сила життя. Гедоністичний маніфест. К.: Ніка-Центр, 2016. 192 с.
10. Основні принципи професійної етики поліцейського: пам’ятка / В. М. Кравець, Т. А. Кумеда, О. В. Павлишин, Г. М. Петрова та ін.; за наук. ред. М. В. Костицького. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2020. 48 с.
11. Поттер ван Р. Биоэтика: мост в будущее./ Украинская асоциация по биоэтике/ Ю.В. Дубровин (пер. с англ.), Т.Г. Будковская (пер. с англ.), С.В. Вековшинина (пер. с англ.). – К.: Видавець Вадим Карпенко, 2002.
12. Трухин И.А. Прихотливые тропы современной морали. – К.: Центр учебной литературы, 2007. – 463 с.
13. Четверте покоління прав людини: особливості правового регулювання, проблеми та перспективи розвитку в сфері охорони здоров’я: монографія / за заг. ред.: д.ю.н., проф С.Б. Бурлеци; д.ю.н., доц. М.В. Менджул. Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2020, 444 с.
14. Шаап С. Мстива отрута: Ріст невдоволення / Сібе Шаап; з нід. пер. С.Святенко. К.: Вид-во Жупанського, 2015. 224 с.
15. Шестовалова Л.М. Самогубство як явище: Науковий нарис. – К.: НАВСУ, 2000.