ТЕМА 1. Етика як філософська дисципліна.
Історія розвитку етичних вчень

Мультимедійна презентація

Тестовий контроль знань: базовий курс

Лекційний матеріал

Вступ

1. Етика як наука про мораль

2. Структура, функції моралі

3. Етика, мораль, моральність: співвідношення понять через історію розвитку та
становлення етичних вчень

Висновки

Список джерел

Вступ

Людина не лише пізнає, конструює й завойовує світ, вона і живе у світі, переживаючи і своє власне буття у ньому і проблеми, що виникають між людьми, виробляючи певні принципи свого індивідуального і соціального співіснування. Вирішення проблем такого співіснування і є сферою етики, чи то буде відношення людини до оточуючого світу, до природи чи до іншої людини. З етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини. Добро і зло, справедливість, рівність, свобода, відповідальність, доля, призначення людини на землі і сенс її земного життя – ось далеко неповний перелік питань, що хвилюють кожного з нас.

Давно помічено, що «етичний лікнеп» сприяє гармонізації відносин індивіда з членами сім'ї, колективу, суспільства. І хоча поведінка людини загалом залежить від двох основних факторів – спадковості й виховання, однак важливу роль відіграють у ній як внутрішні переконання особи, так і значимі для особи поради та повчання. Отримання ж етичних знань має сприяти виробленню стереотипів оптимальної поведінки особи з отриманням їхнього теоретичного раціонального обґрунтування.

Однак готових універсальних правил поведінки на всі випадки життя, як відомо, не існує. Тому ми будемо розглядати основні проблеми, що постають перед нами у площині моралі, та шукати способи їх розв’язання як з точки зору загальнолюдської моралі, так і з врахуванням основних принципів і вимог професійної етики.

1. Етика як наука про мораль

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «етос». Спочатку під етосом розумілося звичне місце сумісного проживання, дім, людське житло, звірине лігво, пташине гніздо. У подальшому воно стало переважно позначати стійку природу будь-якого явища, звичай, норов, характер; так, в одному з фрагментів Геракліта йде мова про те, що етос людини є її божеством. Така зміна смислу повчальна: вона виражає зв'язок між колом спілкування людини і її характером.

Відштовхуючись від слова «етос», Аристотель утворив прикметник «етичний» для того, щоб позначити особливий клас людських якостей, названих ним етичними чеснотами. Етичні чесноти є властивостями характеру, темпераменту людини, їх також називають душевними якостями. Вони відрізняються, з одного боку, від афектів як властивостей тіла і, з іншого боку, від діаноетичних чеснот як властивостей розуму. Наприклад: страх – природний афект, пам'ять – властивість розуму, а поміркованість, мужність, щедрість – властивості характеру. Для позначення сукупності етичних чеснот як особливої предметної області знання і виділення самого цього знання як особливої науки Аристотель увів термін «етика».

У самостійну науку етика виділилася наприкінці XVІІІ ст. Величезну роль у цьому процесі зіграв видатний німецький філософ Іммануїл Кант. Саме він фактично відзначив тривалий, складний період становлення етики як самостійного вчення. На відміну від своїх попередників, які намагалися так чи інакше обґрунтувати рішення моральних проблем посиланнями на психологію, антропологію, богослов’я, німецький філософ стверджував, що етика нічого не запозичає з інших наук про людину, а закони, принципи моралі істотно відрізняються від емпіричного знання і до всякого досвіду (арriori) закладені в нашому розумі. Кант прагнув розробити «чисту моральну філософію» як цілком самостійну науку. На його думку, моральне поводження повинне відбуватися не зі схильності, вигоди, наслідування, а з однієї поваги до морального закону, етика – це вчення не про наявне, а про належне (про те, як мусить бути). Моральна філософія досліджує зовсім інший світ – світ свободи. Якщо фізика є наукою про закони природи, то етика – наука про закони свободи. Саме така позиція дала підстави говорити про світоглядну позицію І.Канта, в основу якої покладено ідея обов’язку людини за здійснений вчинок та відповідальності за нього.

Сутнісну проблему етики складає питання: як у поведінці людини співвідносяться один з одним загальний і приватний (особистісний) інтерес особи. Вирішити дану проблему, виходячи з індивідуалістичної незалежної позиції особи, не можливо. Потрібно звертатися до чогось, що знаходиться безпосередньо поза межами особи і має загально значимий, імперативний (наказовий) й узгоджувальний індивідуальні інтереси в загальному характер. Цим феноменом щодо даної проблеми може виступати лише мораль.

Таким чином, етика – це філософська наука про сутність і закономірності розвитку моралі, її ролі в житті суспільства та людини. Етика є нормативною наукою, до того ж вона найзагальніша нормативна наука, яку називають іще практичною філософією.

Етику визначають як прагнення осмислити наш індивідуальний та суспільний досвід таким чином, щоб встановити правила, які повинні управляти поведінкою людей, виробити цінності, яких варто дотримуватися, а також виховати такі риси характеру людей, які їм корисно в собі розвивати.

Етика орієнтується на вироблення нових, більш універсальних форм співжиття людей, на заохочення співавторства рівних у своїй гідності громадян шляхом включення до спільної справи суспільного упорядкування задля реалізації спільного суспільного блага.

Етичні вчення виявляються, перш за все, у принципах усвідомлення соціальних відносин, а саме – у спробі регулювати людську поведінку в умовах, коли зовнішні обмеження (право, релігія, звичаєві норми) втрачають свою силу. Акумулюючи моральний досвід, етичне мислення систематизує і організовує його, створює раціональні шаблони поведінки людини, формує правильний вибір вчинку в конкретних ситуаціях, співвідношення мети і засобів у практичній діяльності. Мета етики – не знання, а вчинки.

Що ж таке мораль? Мораль – це стала система поглядів та уявлень, реалізована у нормах, звичаях і традиціях, що регулюють взаємозв’язки між людьми у спільноті. Мораль характеризує людину з точки зору її здатності жити в людському співтоваристві. Вона окреслює внутрішню смислову межу людської діяльності, що задається самою людиною. Мораль дозволяє і зобов’язує людину розглядати власне життя й оточуючу дійсність так, як ніби вони залежали від її вибору; саме завдяки їй життя людини і суспільства набуває цілісності, внутрішньої осмисленості.

Ми можемо розглядати мораль і як сукупність цінностей і норм, що орієнтують людину на духовний ідеал вільного єднання; дана традиція витлумачення цього феномену займає центральне місце у більшості філософських концепцій і проходить крізь усю історію європейської культури. Так, як ми вже зазначали, етикою обстоюється позиція, що, для того, аби могло скластися співжиття як єдино можливий спосіб людського існування, необхідно прийняти його в якості визначальної й безумовної цінності.

На відміну від етики як науки, мораль може і не виражати (їй не обов’язково) думку у чистому вигляді – у вигляді логічно стрункої наукової істини. Відбиваючи оточуючу людину соціальну дійсність, утримуючи в собі пізнавальні моменти, мораль користується ними у перетвореному вигляді, специфічно імперативно, у зв’язку з полярною протилежністю добра та зла.

Одним із основних у науковій літературі постає питання про природу і походження моралі; від цього підходу залежить, в першу чергу, тлумачення сутності даного феномену та його ролі в житті людини. Так, розмаїття концепцій моралі можна систематизувати в трьох основних підходах за принципом розкриття зазначеного питання. Це: 1) креаціоністські та ідеалістичні концепції моралі, де її підґрунтям вважається божественне або інше поза історичне, зовнішнє по відношенню до людини задане начало;

2) натуралістичні (еволюціоністські) обґрунтування моралі, де моральні якості людини виводяться безпосередньо з її біологічно заданої в еволюції «тваринної» природи;

3) концепції, в яких походження моралі виводиться з соціально-історичних умов людського буття (теорії, що спираються на принцип історизму у розвитку).

Досліджуючи природу моралі як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або інший поведінковий акт людини — в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючись до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій (найбільших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому. Проте зазначені універсалії — предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо).

Що ж, зрештою, являє собою мораль як модифікація подібного загального відношення людини до світу? Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на це запитання. Як зазначав московський професор О.І. Титаренко, мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Що це, власне, означає? По-перше, мораль як предмет етики є концентрованим виявом саме практичного, активно-перетворювального ставлення людини до життя. Вона знаходить свої духовні витоки в царині людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького філософа І. Канта. Відповідно до цього, й етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо. Етику вирізняє її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією немає й підстав говорити про мораль загалом.

По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином оцінені, причому саме у зв'язку з розглянутим її практичним спрямуванням. Яку краватку я зав'яжу сьогодні, підете ви на балетну виставу чи на концерт рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть перевагу дівчина, котрій ви симпатизуєте, — всі ці життєві обставини, як і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і елементарна людська тактовність полягає в тому, щоб не тягти мораль туди, де їй робити нічого. Навіть щонайістотніші якості людини, як помітили ще давні стоїки, з погляду моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як щось нейтральне. Життя, здоров'я, насолода, сила, багатство — все це, на думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом для моралізування. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвідповідальну — мораль вступає у свої права. Щоправда, як видно із сказаного, критерій оцінюваності як такої все ще залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім.

Третій суттєвий момент наведеного визначення пов'язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності. Потрібна була нинішня глобальна екологічна криза, що поставила на край небуття людство, а з ним і все життя на Землі загалом, щоб ми належним чином усвідомили просту, зрештою, обставину: природу в принципі врятувати неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини річ, якщо не визнавати за нею статусу самоцінності, не розглядати її як суб'єкт потенційно безмежної сукупності моральних зв'язків. Тільки нині ми почали усвідомлювати всю правоту магістральної традиції світової етичної думки, що від давніх Вед до А. Швейцера стверджувала благоговіння перед життям у найрізноманітніших його проявах.

Коли за примхою начальства недолюдки з вертольотів розстрілюють у степу беззахисних сайгаків — згадаймо відомий роман Ч. Айтматова «Плаха», — це є кричущим злочином проти основ моральності незалежно від будь-яких міркувань про можливі наслідки цього для самої людини. Коли хімкомбінат отруює своїми стоками прекрасне озеро, гублячи все живе в ньому, — це неподобство й гріх, незважаючи на те, чого більше матиме від цього сьогодні людина — шкоди, а може, й користі. Так само коли завзяті прихильники нового руйнують чи спотворюють пам'ятки старовини або ж просто прирікають їх на загибель — це не просто антикультурне діяння, що духовно спустошує нинішні й обкрадає майбутні покоління; це й моральний злочин проти тих, хто колись вкладав у спорудження цих пам'яток свої працю та досвід, серце та душу, — будував церкви й молився в них Богові, жив у своїх містах, захищав їх від ворогів.

Загалом, нині ми бачимо, як найгострішого морального значення набувають, здавалося б, найіндиферентніші до моралі ланки й аспекти взаємодії людини й дійсності — в економіці, в політиці, в науковому пізнанні тощо; космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з Сонячною системою і Всесвітом у цілому. Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проблем спонукають до перегляду антропоцентричної парадигми в етиці (тобто однобічної орієнтації на людину та її потреби) і повернення на новому рівні до традиційного розуміння моралі саме як певного модусу відношення до дійсності, до світу загалом — як до конкретних людей і соціальних груп, так і до представників світу природи і цінностей культури, до Космосу в усій безмежності його потенційних уособлень, до абстрактно-загальних категорій буття, таких як радість, страждання, смерть, любов тощо. (Природно, втім, що й за цих умов людина залишається для людини найближчим і найцікавішим предметом, тому є підстави вважати, що міжлюдські стосунки й надалі збережуть свою роль якщо не єдиної, то принаймні провідної, найдинамічнішої галузі етичного освоєння дійсності.)

Оскільки ми утверджуємося в розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми світовідношення — стає більш очевидним саме філософський характер етики як науки. Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського буття і відношення до світу. Але повернімося, нарешті, до нашого визначення моралі.

Четвертим з істотних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла — так би мовити, в силове поле напруги між цими протилежними полюсами — й осмислюється в цьому зв'язку. Власне моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті відношення до дійсності, які виражають це протистояння, акумулюють у собі його напругу. До власне етичного аналізу проблем добра і зла ми ще звернемося надалі. Поки ж обмежимося загальною філософською констатацією: так само як людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, осмислюється ним із середини й не існує у відриві від нього; й так само як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, висвітлюється й ошляхетнюється ним — так само ж і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра й Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культури, повноту її смисложитгєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про незамінне місце моралі, морального світогляду і світовідношення в системі культури людства.

Підкреслюючи знову й знову філософський характер науки етики в й фундаментальних основах, ми, проте, маємо зробити в цьому зв'язку й декілька суттєвих застережень. Адже донедавна поняття «філософія», «філософський» в офіційному слововжитку виступали в єдиному ряді, єдиному смисловому ланцюзі з такими термінами, як «ідеологія», «партійність», «непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й тепер переконаний мало не в синонімічності всіх цих виразів: якщо «філософ» — то вже й «ідеолог», і «пропагандист» . Саме з огляду на ці передсуди важливо мати на увазі: філософічність етики як необхідної складової людської культури означає по суті дещо принципово інше.

По-перше, філософія у справжньому її розумінні не тільки не є ідеологією, але нерідко прямо протистоїть останній. Сутність ідеології можна тлумачити по-різному, але в будь-якому разі вона обіймає певну сукупність загальних уявлень про людину, її потреби, місце у світі, життєве призначення тощо — уявлень, які, оволодіваючи народними масами, сприяють їхньому згуртуванню, утвердженню однодумства в їхньому середовищі — отже, полегшують справу керування, маніпулювання цими масами в тих або інших інтересах. Саме через це насадження певної ідеології — неодмінний клопіт будь-якої авторитарної правлячої верхівки, будь-яких соціальних сил, що прагнуть закріпитися при владі.

Що ж до філософії, й зокрема філософської етики, то вона, навпаки, народжується саме тоді, коли людині набридають ідеологічні аксіоми й вона відчуває потребу сама, за допомогою власного розуму розібратися в сенсі власного буття, в одвічних таємницях людської присутності у світі. Саме з цього в особі Сократа й розпочинала свій шлях європейська філософія. Сказане, втім, не означає, що всі ідеології однаково погані, що ідеологія не здатна виконувати в суспільстві певних конструктивних функцій або взагалі не потрібна йому. Філософія може не тільки брати на себе функцію критики та викриття ідеології, а й сприяти її утвердженню. Важливо лише не забувати, що в самій своїй основі філософія й ідеологія — речі різні.

По-друге, філософію загалом і етику як філософську дисципліну неможливо звести й до того, що досі зветься в нас суспільними науками або суспільствознавством у широкому розумінні слова. Те, що філософія й етика буцімто науки суспільні, — уявлення, по суті, того ж ґатунку, що й знаменита марксистська теза про сутність людини як сукупність суспільних відносин. Існує, звичайно, цілий комплекс конкретних наукових дисциплін соціологічного напряму, які вивчають суспільство, соціум у найрізноманітніших його конкретних проявах. Проте щодо етики й філософії в цілому важливо усвідомити, що власну предметну та проблемну специфіку і, так би мовити, власне натхнення вони дістають, лише звертаючись до цілісності людського існування і людської присутності у світі. Саме людина як така — її цілісність, неповторність, призначення — є для філософії предметом основної зацікавленості; що ж до суспільства, то воно входить до сфери її інтересів остільки, оскільки людина в ньому живе (отже постає як суспільна істота) й відчуває на собі вплив процесів, що в ньому відбуваються. Таким чином, ми маємо підстави розглядати й філософію, й етику зокрема передусім як дисципліни гуманітарні, як галузі знань про людину в цілісності її життєвих проявів.

Яке ж місце посідає етика у філософському осмисленні людського буття? Докладну відповідь на це запитання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз звернімо увагу лише ось на що. Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика — це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб'єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей. Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ, етика висуває і розробляє свого роду культуру меж — тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта.

Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візій, у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв'язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історичних прикладах проаналізований нами.

Етика — наука про людське ставлення до світу в його безпосередньому життєвому вияві, у відносинах між людьми. Етика здобуває мудрість людського способу життя на тому його переломі, де людяність проявляється в своїй безпосередності. Якісна визначеність цієї безпосередності, яка становить ядро людського способу взаємодії зі світом,— суспільність — виражена адекватно у відносинах людини до іншої людини, суспільства, людства, породжується у цих відносинах і розвивається в них.

Самопородження, самовизначення людини в процесі її діяльності, освоєння світу осмислюються етикою з боку її усуспільнення моральним способом, яке визначає цілі моральності та її сенс для людського розвитку. Предмет етики — людина в її власних, людських стосунках з іншими людьми, людством - уводить етику в світ безпосередньо, конкретно вираженої людяності, її індивідуально неповторних проявів у житті особистості, її творчості, творення в цьому процесі.

Мудрість життя полягає в його людському розумінні, яке розкривається в моральних відносинах, справді суспільній, вираженій у своїй життєвій повноті формі зв'язку людей — моральності. Межі предмета етики, котрий розвивається в межах людського ставлення людини до іншого як до людини, за універсального значення цього, морального ставлення, яке визначає його змістову та функціональну своєрідність, всепроникний характер, є підставою для виокремлення етики в самостійну науку.

Етика розвивається в напрямі пошуку наукової (понятійної) мови, якою говорив би предмет, прагне відтворити в теоретичних знаннях своєрідність моральності. Як ми мали можливість переконатися, складність вирішення поставленого завдання визначається специфікою самого предмета, моральності. Як із боку багатоаспектності її вираження в життєдіяльності людей, що випливає з її основоположного для життя людини характеру й універсальності прояву, так і з боку її загальнолюдського змісту, що зумовив усеісторичний характер моральності, і в той же час її конкретно-історичних модифікацій відповідно до соціально-суспільних умов кожного з історичних етапів,— пізнати моральність як простий об'єкт неможливо.

Так само неможливо, розчленивши цю складну систему на елементи, що піддаються формалізації, відтворити багаторівневий характер розвитку моральності, виразити в єдності моральних цінностей, норм, правил діалектичний процес усуспільнення людини моральним способом, розкрити цей шлях як рух її індивідуальної, моральної свідомості до суспільної моральної свідомості й від неї — до усвідомлення своєї причетності до людства. Розділяючи процес на складові елементи, ми втрачаємо живу безпосередність морального, невіддільну від розвитку, в якому один період переходить в інший, створюючи фундамент для сходження людини до самої себе.

У розв'язанні вказаних завдань і полягають сучасні шукання етичної науки. Відповідно до навантаження, що випало на її долю, етика по-новому осмислює моральність, прагне розкрити особливості моральної детермінації людського розвитку, групує проблеми в безпосередньому зв'язку з проблемою людини.

Особливості етичних знань зумовлюються тим, що в моральному відношенні внутрішній світ людини взаємодіє із зовнішнім світом, а результат усвідомлюється на рівні глибинних підвалин людської неповторності індивіда в почутті спільності, переживається у співпричетності до інших. Цим визначається імперативність моральних норм, виражена в почутті обов'язку, специфічно моральна норма прояву історичної необхідності, спонукуваного потребою людини бути людиною, суспільною істотою, а також добровільний характер її здійснення, що постає як моральна норма виконання обов'язку. Як основа всієї багатоманітності людського співвідношення зі світом, його початком і наслідком, моральна діяльність, що породжує суспільність, є передумовою людського розвитку. Тому питання про співвідношення нормативності й науковості в етиці навряд чи можна розкрити інакше, ніж через аналіз змістової специфіки предмета науки — моральної діяльності, яка існує в безпосередності відносин живих, цілісних індивідів, будучи стрижневою, сенсожиттєвою для їхнього існування формою суспільного зв'язку. Саме моральна діяльність виражає суспільну сутність людини, загальне людства.

Розгляд моралі як форми людської діяльності стосовно родової, суспільної, людської сутності й відкриває основу єдності нормативності та науковості в етиці, розуміння цієї єдності як умови розвитку етичної науки. Принцип діяльнісного підходу до моралі дає можливості для проникнення в глибинні підвалини нормативно-ціннісного характеру моральності. Маючи на сутнісному рівні аналізу моралі можливості вичерпного пояснення її специфіки, цей принцип підходу вбирає в себе описовий рівень у вивченні моральності, так званий нормативний, а через виниклий із його основи теоретичний, етичний рівень, підноситься до сутнісного рівня й повертається до першого, перевіряючись, підтверджуючись у ньому.

Філософські знання людської діяльності переводять розуміння моральної діяльності на рівень, що відкриває її сенсожиттєве значення для людського розвитку. Такі теоретичні знання випливають із перших і підтверджуються ними, але здобуваються на сутнісному, світоглядному рівні аналізу моральності.

Виходячи з такого розуміння ролі етичного знання, визнаючи специфіку моральної свідомості, яка докорінно відрізняється від етичних знань, ми вправі розглядати в цих межах і питання про вплив етичного знання на моральну свідомість індивідів і суспільну мораль, дослідити шляхи та можливості такого впливу.

Узагальнюючи попередні міркування, можна зробити такий висновок: у науці етиці дістає теоретичного вираження складний процес розвитку моральності. Історично сформований характер етичних знань визначається особливостями реальної моральності, загальнолюдський смисл якої є основою, що зв'язує етичні вчення в єдиний контекст розвитку науки етики як філософської дисципліни.

2. Структура, функції моралі

Як ми вже побачили, поняттям мораль, як правило, позначають звичаї, традиції та норми певної спільноти. Для створення та заявлення про себе будь-якої спільноти надзвичайно важливим є три фундуючі складові моралі: звичаї, знання, що їх супроводжують, а також засоби контролю, які їх впорядковують; саме наявність такої основи якнайефективніше здатна чинити опір різноманітності та історичності (а також змінам) правил поведінки.

За такого підходу більш повне уявлення про сутність моралі дає аналіз її структури та функцій. Як правило, в академічній етиці ХХ ст. у структурі моралі виділяють три основні елементи: моральну свідомість, моральну діяльність, моральні відносини.

СТРУКТУРА МОРАЛІ

Найскладнішим елементом загальної структури моралі є моральна свідомість. Моральна свідомість, виступаючи специфічною формою суспільної свідомості, є системою поглядів, ідей, уявлень про належну поведінку, що відповідає соціальним інтересам, «тяжінням» особи до соціального, до спільноти. В моральній свідомості суб’єкта відбивається система принципів і норм, які визначають межі легітимних дій, вчинків людини відповідно до їх моральних цінностей.

Для моральної свідомості характерна наявність уявлень, покликаних від імені соціальної спільноти ”керувати” особистістю в різних сферах життєдіяльності (за допомогою норм, принципів тощо). Ця свідомість задає моделі “належного” життя, сенсу життя, призначення, щастя тощо, яка також слугує визначенню лінії поведінки. Саме у сфері моральної свідомості формується моральна ідентичність індивіда: співвідношення розуміння, що є благом і добром для людей і що є благом і добром для мене.

Моральна свідомість має суспільну та індивідуальну складову. До першої належать теоретичні вимоги, норми, кодекси, ідеали, категорії, заборони і правила поведінки, до другої – мотиви, почуття, переконання особистості. Самосвідомість особистості значною мірою визначається і залежить від суспільної свідомості, яка базується на суспільному буття.

МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ

Моральна свідомість, що є ідеальною, містить емоційно-чуттєвий і раціональний рівні відображення моральної практики. Перший виражається через систему моральних почуттів і соціально-психологічних механізмів суспільної свідомості загалом, другий – через систему раціонально сформованих понять, тверджень, кодексів поведінки; разом вони виступають нормативно-оціночними властивостями моральної свідомості.

Емоційно-чуттєвий і раціональний компоненти свідомості суб’єкта перебувають у нерозривному зв’язку, але вирішальна роль у моральному житті належить, безумовно, переконанням, які формуються під впливом соціального середовища та виховання. Моральні переконання об’єднують почуття й розум, надають стійкості поведінці, твердості характеру, визначають загальну спрямованість поведінки суб’єкта.

Чуттєво-емоційний рівень моральної свідомості містить сукупність моральних почуттів і переживань. Почуття – це особлива форма відношення людини до явищ дійсності, зумовлена відповідністю чи невідповідністю останніх потребам людини. Порівняно з раціональною сферою свідомості, почуття більш особистісні, суб’єктивні, індивідуальні; загалом вони виражають відношення людини до світу як смислу свого буття. Моральні почуття – це також і внутрішня реакція людини на вчинок, який вона скоїла сама, чи на вчинки інших людей. Як наслідок цієї реакції, виникає певне ставлення до вчинку, що може виявитися у формі особистісних внутрішніх переживань: відчутті сорому, каяття, докору сумління, або ж у вигляді переживань, спрямованих назовні: співчуття, ненависть, злоба.

На раціональному рівні моральна свідомість постає логічно обґрунтованим комплексом питань, що утримують нормативно-ціннісний зміст моральних норм, моральних принципів та ідеалів.

Моральні норми – це найпростіші форми моральних вимог, поставлених перед кожною людиною. Норми моралі відрізняються від інших засобів соціальної регуляції – права, традиції, звичаю – тим, що вони передбачають свободу вибору, ґрунтуються, як правило, на внутрішніх санкціях, таких як сором, докори сумління, муки совісті, усвідомлення власного обов’язку. Вони так само, як і звичаї, мають спонтанний характер виникнення, але, на відміну від останніх, утримують в собі заклик до самовдосконалення, до перетворення дійсності, тобто в них закладено протиставлення належного і сущого.

Перетворення норм моралі із зовнішнього фактору у самосвідомість – процес складний і винятково важливий. Здійснюється він не лише через систему морального виховання, а й шляхом активного включення людини в усі сфери суспільної діяльності. Ось чому ми робимо наголос на усвідомленому прагненні особи до соціального життя, спільноти. З одного боку, шляхом включення індивіда до суспільної діяльності його самосвідомість включає в себе моральні норми колективного співжиття, які багато в чому накладають самообмеження на дану персону. А з іншого боку – особа свідомо прагне до самообмеження на шляху до входження у суспільне життя як єдино можливе місце для власної самореалізації і самоздійснення.

Складнішою формою моральної свідомості порівняно з нормами є принципи моралі, які мають більш узагальнене вираження вимог моралі. Саме моральні принципи є серцевиною моралі, розкривають її гуманну спрямованість. Принципи моралі – найбільш загальні вимоги до поведінки людини в її ставленні до середовища і до себе, які визначають основну лінію її діяльності.

Найважливіші принципи моралі – гуманізм, справедливість, законність. Якщо норми моралі не мають беззастережної сили і за певних умов відступ від них не тільки допустимий, а й необхідний (наприклад, вимога говорити правду не означає, що треба видавати чужі секрети будь-кому), то принципи є безумовними моральними вимогами, слідування яким обов’язкове в усіх випадках життя.

Разом із тим важливо пам’ятати, що будь-який теоретичний принцип є абстракцією, спрощенням реальності. Життя не може бути побудоване лише у відповідності з ним. Це значить, що у вирішенні питання моральної мотивації, морального обов’язку належить поєднувати різні принципи. Як це робити – питання, які намагаються практично розв’язати політики, сфера управління у цілому. Щодо етики, то її задача полягає в тому, щоб показати переваги і недоліки судження, побудованого на основі того чи іншого принципу, виявити можливу сферу його застосування, а також необхідні обмеження й застереження при перенесенні у певну іншу сферу.

Найбільш широкою й узагальненою формою моральної свідомості є моральний ідеал. Моральний ідеал – це поняття моральної свідомості, в якому моральні вимоги, що ставляться перед людьми, виражені в образі морально-досконалої особи, уявленні про особистість, яка увібрала в себе всі найкращі моральні якості.

На відміну від моральних норм, що визначають поведінку людей у повсякденних ситуаціях, ідеал вказує на кінцеву мету морального розвитку (найвища моральна досконалість суспільства й особи). Його значення і роль в житті суспільства й особи визначається тим, що ідеал: вказує на вищих зразок (норму) морального розвитку особи й суспільства; виступає вищим критерієм оцінки діяльності людей сьогодення крізь призму майбутнього; є активною рушійною силою, стимулом подальшого вдосконалення людини й суспільства.

Однак ідеали лише тоді мають силу, коли вони спонукають до практичних дій, до вольових зусиль людей, спрямованих на здійснення вчинків. Учинок розглядається тут не стільки як одномоментний акт, скільки процес дії.

Сфера морального проявляється у реальній поведінці людей. Моральні устої особистості і соціально значимі області її прагнень – як вихідна умова співжиття людей – виявляються єдиною системою. У той самий час, моральне не є ідеологічною (закритою) системою, оскільки передбачає певний вияв свободи шляхом пошуку універсального «позитиву» у самореалізації та самоздійсненні індивідів.

Таким чином, наступним елементом структури моралі є моральна діяльність людини. Моральна діяльність, як і будь-яка інша людська діяльність, має мету, засоби і результати. Кожна діяльність переслідує конкретну мету (людина планує, передбачає) і разом із тим, у ній завжди присутній моральний мотив (в ім’я чого діє людина: добра, справедливості, інших моральних цілей чи містить злий умисел). Це – моральний зміст мети.

У будь-якій предметній діяльності можуть використовуватися законні прийнятні чи незаконні з точки зору досягнення мети засоби. Наприклад, в діяльності працівників поліції при проведенні допиту, що переслідує гуманну ціль, можуть використовуватися як гуманні (опитування, переконання, факти, версії), так і негуманні засоби: погроза, психологічний тиск, насильство. Це - один з аспектів морального змісту засобів діяльності.

Так само, як мета і засоби, предметна діяльність і результат зі своїми ранніми чи пізніми, позитивними чи негативними наслідками сприятимуть досягненню морального ідеалу або ж навпаки. Це головний аспект моральної характеристики людської діяльності.

Розглянуті аспекти складають зміст поняття «моральна діяльність». Таким чином, моральна діяльність виступає як сторона, аспект, якісна ознака людської діяльності в будь-якій її сфері: матеріальній, політичній, правовій, побутовій тощо, оскільки останні продиктовані моральними мотивами (почуттям обов’язку, спрямуванням до добра, встановлення справедливості у реалізації суспільних ідеалів) і можуть бути піддані моральній оцінці.

Третім – і основним – структурним елементом моралі є моральні відносини. Однією з важливих особливостей моральних відносин є їх універсальність, що пронизує всі сфери життя і діяльності людей. Моральні відносини – це той ціннісний каркас особистісних зв’язків, закріплений у природі людей, який визначає їх самопочуття, розуміння сенсу і значимості буття, канали морального спілкування, регуляції поведінки й передання морального досвіду.

Моральні відносини існують як сукупність тих залежностей і зв’язків, в які вступають люди в процесі моральної діяльності. У них відбивається об’єктивний соціальний інтерес суспільства, певної соціальної верстви, колективу, особистості. Вони закріплюють на практиці зразки поведінки і виступають як єдина, внутрішньо організована, взаємо підлегла і взаємопов’язана сукупність норм, заборон, існують як певна система. Кожний індивід, незалежно від своєї волі і бажання, прямо чи опосередковано включений до сфери таких моральних установок.

Однак зауважимо, що структурна система моральних відносин може бути цілісною лише в результаті поєднання у ній моральної свідомості і моральної діяльності. Для прикладу: для хірургічного лікування рана, яку наніс злочинець, і виробнича травма – однакові. Але з точки зору моралі, рана, яку наніс злочинець, є свідомим посяганням на життя й гідність іншої особи. Саме така дія має аморальне значення, вимагає морального засудження і з юридичної точки зору кваліфікується як злочин.

Таким чином, мораль як форма суспільної свідомості має специфічні властивості, що виявляються в процесі діяльності і взаємовідносин між людьми. Це:

• Імперативність, що виражається у виховній та пізнавальній функціях моралі, як властивість повеління, припису, вимоги. Вона є вираженням морального закону, іманентної властивості моралі, через яку реалізується її сутність. Імперативність – це форма вираження вимог і приписів моралі, спосіб реалізації її норм і принципів. Імперативність завжди виявлялася одним із засобів узгодження суспільних і особистих інтересів, у взаємодії яких провідне начало об’єктивно належить суспільному інтересу.
• Нормативність як регулятивна функція моралі, що забезпечується за допомогою певних норм, правил, установок, повчань, заповідей тощо. Моральні норми, як спосіб досягнення необхідного результату у відносинах між людьми, програмують відповідним чином поведінку індивідів, визначають спрямованість їх дій.
• Оціночність як ціннісно-орієнтовна функція моралі: мораль завжди передбачає схвалення чи осуд явищ соціальної дійсності, пов’язаних із поведінкою особистості, групи, колективу тощо. Оціночність встановлює відповідність чи невідповідність вчинку, мотиву або поведінки вимогам моралі, передбачаючи врахування конкретних обставин і можливостей дій особистості на основі визнання моральних цінностей.

Функціональний аналіз моралі дає змогу розкрити деякі її особливості. Серед найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються. Так, регулятивна функція включає в себе оцінно-імперативну й орієнтуючу, а виховна — мотиваційну й деякі інші. До того ж суто функціональний підхід до вивчення моралі таїть у собі загрозу її недооцінювання: мораль, а водночас і найвищі вселюдські цінності, можуть розглядатися як засіб досягнення локальних цілей — прагматичних, політичних тощо.

Регулятивна функція моралі. Цю функцію моралі здебільшого вважають головною, доводячи, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). Саме завдяки їм мораль виконує регулятивну роль. Відомо, що в житті суспільства взаємодіють дві протилежні тенденції: упорядкованість, що забезпечує його стабільність, і хаос, який загрожує його існуванню. Щоб усунути цю загрозу, суспільство вдається до різних регулятивних засобів — права, політичних й адміністративних механізмів. Проте силові важелі регулювання життя суспільства не завжди дають бажаний ефект. До того ж при їх використанні часто ігнорують необхідність рахуватися із вселюдськими цінностями і провідну істину моралі, яка проголошує основною цінністю людину. А це негативно впливає й на розвиток суспільства.

До специфічних особливостей моральної регуляції поведінки людини належать:

• повноцінний вияв у моралі свободи, самостійності особистості. Жоден із засобів регулювання людської поведінки не здатен забезпечити такої їх реалізації;
• універсальність, однакова зорієнтованість на кожну людину;
• поширеність на всі сфери життя людини;
• заснованість на протиставленні належного (ідеального) існуючому;
• постановка перед людиною максимальних вимог. Здебільшого вони є нездійсненними, оскільки ідеалу не можна досягти;
• опора на громадську думку і внутрішнє переконання особистості, передусім — на її сумління;
• пов'язаність переважно з духовними санкціями, насамперед з громадською думкою та особистим самоосудом чи схваленням своєї поведінки.

Поведінка людей регулюється й іншими позаінституційними засобами, насамперед звичаями, які історично передують моралі. Звичай — вид суспільної діяльності, яка історично (і стихійно) склалася і поширилася в суспільстві чи колективі; загальний, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватися індивіди, групи, суспільство загалом.

У людському житті, попри всю його різноманітність і ускладненість, ситуації часто повторюються, що вимагає від людини однотипних вчинків. Загальноприйняті у конкретному суспільстві прийоми і способи праці, форми суспільно-політичної діяльності, шлюбно-сімейного життя, взаємини людей у побуті, релігійні ритуали тощо — усе це утворює звичаї в найширшому розумінні. У вузькому розумінні звичаями вважають дії, які відтворюються масами стихійно. Саме їх часто ототожнюють з мораллю, а ще частіше — з моральністю.

Звичаї відрізняються від моралі насамперед неможливістю вибору, оскільки людина змушена діяти так, як це прийнято у конкретній спільноті. На вимогу «Роби так, як мусять робити всі інші люди» людина чинить відповідно до моральних вимог і своїх переконань, насамперед відповідно до свого сумління, тобто здійснює вибір. Якщо мораль різко протиставляє належне сущому, то звичай їх ототожнює: «Роби так, як роблять усі інші». Звичаї відіграють важливу роль у житті суспільства, оскільки вони є наймасовішою формою регуляції людського життя. Адже в буденних ситуаціях людина спілкується, діє згідно з певними, звичними для неї, її спільноти, середовища загалом, традиціями. Лише в неординарних ситуаціях, коли вчинок пов'язаний із необхідністю вибирати, людина не може покладатися на звичне, тобто на звичай, шукаючи адекватних рішень у сфері моралі. У цій ситуації доводиться робити самостійний вибір — вибір моральний.

Як і мораль, звичай є необхідним засобом регулювання поведінки людей. Він об'єднує, цементує спільноту, визначає буденні взаємини її індивідів, формуючи та оберігаючи її традиції, а відповідно, і забезпечуючи її стабільність. Мораль або підсилює роль звичаю, якщо для неї такий стан речей виправданий, або діє опонуюче щодо невиправданого, на її погляд, звичаю, намагаючись подолати його. Правда, засудження мораллю конкретного звичаю не завжди виправдане, оскільки й мораль не є абсолютною досконалістю. Оптимально, коли дія, що відповідає звичаю, реалізується згідно з моральним вибором. Тоді вона перестає бути звичаєвою, а стає вчинком, тобто моральним феноменом.

Крім позаінституційних, існують інституційні форми регулювання поведінки людей зі своїми специфічними нормами. Основною з них вважають право, норми якого встановлюються і проголошуються від імені держави.

Оцінно-імперативна функція моралі. Суть її полягає в тому, що мораль осмислює дійсність такою, якою вона повинна бути, тобто як ідеальну модель належного. Це осмислення охоплює процедуру морального оцінювання дійсності, насамперед відповідності поведінки, вчинків людей найвищим уселюдським цінностям, добру. Наслідком такого осмислення є відповідні повеління.

Комунікативна функція моралі. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Поза спілкуванням немислимі становлення і розвиток людини як особистості, функціонування суспільства загалом. Змістовність спілкування людей значною мірою залежить від рівня їх моральної культури, яка за належних умов виявляється у доброзичливості, взаємоповазі, приязні. Саме у такій площині реалізується комунікативна функція моралі.

Пізнавальна функція моралі. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред'являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися), про добро і зло, честь і гідність тощо. Моральна свідомість загалом належить до буденного рівня, тому це пізнання має інтуїтивний характер. Щоб спростувати скептичне ставлення до пізнавальної ролі моралі, потрібно враховувати, що вона є однією з могутніх сил, які зумовлюють рефлексію, тобто осмислення людиною власних дій і їх законів; діяльність самопізнання, що розкриває специфіку духовного світу людини. Так, будь-який моральний осуд громадською думкою змушує людину замислитися над відповідною моральною проблемою, а відтак і звернутися до етики, тобто теорії моралі. Моральні проблеми постійно оволодівають свідомістю, переживаються, осмислюються. Результати такого осмислення відображаються на моральних почуттях. Саме тому їх іноді називають «почуттями-теоретиками». Отже, чогось людину навчає мораль, а чогось (глибше і ґрунтовніше) — її теоретичне мислення, пробуджене неспокоєм моральної самосвідомості, наприклад докорами сумління.

Виховна функція моралі. Мораль не лише збагачує індивіда інформацією про людське буття, а й допомагає йому орієнтуватися в житті як системі цінностей. Вона апелює не стільки до розуму, скільки до уяви і почуттів, виконуючи виховну функцію. Завдяки моралі здійснюється передавання досвіду попередніх поколінь, формуються уявлення індивіда про добро і зло, гідність і честь, справедливість, що сприяє його самовдосконаленню, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно з вимогами суспільства, викорінювати вади. Гуманізуюча роль моралі виявляється і в орієнтації особистості на найвищі вселюдські цінності в осмисленні мети і сенсу життя, виборі власного життєвого шляху.

Орієнтуюча функція моралі. Пізнавальна функція моралі не тотожна науковому пізнанню. Вона збагачує людину не просто знаннями об'єктів самих по собі, а орієнтує у світі культурних цінностей, допомагає ставитися до них диференційовано, віддаючи перевагу вищим цінностям, які відповідають її потребам, інтересам і смакам. Мораль орієнтує не тільки в повсякденному житті. Адже від рівня моральної культури залежить і те, чи буде людина прагнути орієнтуватися «на добро», обираючи життєвий шлях та розв'язуючи різноманітні особистісні проблеми.

Отже, поняття мораль можна розглядати у трьох значеннях:

1) «Мораллю» називають сукупність концепцій, суджень, почуттів, звичок, що стосуються відповідних прав та обов’язків людей щодо себе самих, визнаних і загалом шанованих у певний період і у певній цивілізації. Саме в цьому сенсі говорять про китайську мораль чи теперішню європейську мораль. У цьому значенні «мораль» фіксує серію соціальних фактів, аналогічних серіям фактів подібного роду: релігійних, юридичних, лінгвістичних тощо. Вище був розглянутий саме такий підхід.

2) «Мораллю» інколи називають і науку про ці факти, як «фізикою» називають науку про природні явища. Саме в такий спосіб моральні науки протиставляють наукам фізичним. Однак тоді як слово «фізика» слугує винятково для позначення науки, об’єкт якої називають «природою», слово «мораль» використовується для позначення водночас і науки, і предмета науки.

3) «Мораллю» можна також назвати застосування цієї науки. Під «прогресом моралі» розуміють мистецтва соціальної практики, наприклад, більшу справедливість, проявлену в стосунках між людьми, більшу людськість у відносинах соціальних верств чи націй. Це третє значення чітко відрізняється від двох попередніх, які так само чітко різняться між собою.

Моральна філософія другої половини ХХ ст. приходить до усвідомлення «фрагментації моральності» (Е. Макінтаєр), фрагментації на рівні культур і субкультур, країн і держав, загальнолюдської та гендерної політики в тому чи іншому суспільстві. Науковцями відмічається, що перехід від локальних традиційно організованих форм життя до більших і складних систем призвів до того, що різні сфери суспільства почали структуруватися за законами ефективного функціонування з урахуванням великих мас людей, але – в силу великої кількості осіб, – незалежно від їх волі, без активної особистої зацікавленості та залучення безпосередньо до громадянського життя.

Для означення сучасних характеристик спільнот, більш повного і точного відображення їх різноманітності у сучасному соціокультурному дискурсі найчастіше користуються поняттями «звичай» / «норма» та «ментальність». Поняття ж «етика» і «мораль» натомість відносять до сфери публічного і/ чи професійного, де вони розглядаються як фундуючі складові будь-якої корпоративної культури.

Заміна моральних приписів описом звичаїв і норм є визначальною рисою появи «суспільства нормалізації», як його називав М.Фуко. Біополітика, яка його організовує через контроль за гігієною, здоров’ям, родиною, сексуальністю, стала можливою завдяки тому, що спирається не стільки на систему заздалегідь встановлених моральних правил та настанов чи на теологічну (релігійну) догму, скільки на систему знання та контролю, а ця система не лише облаштовує життя індивідів, а й звужує останніх до глобального суб’єкта: населення. Відтак саме поняття «звичаїв» дає змогу забезпечити поєднання тілесної дисципліни (одиничне) та нормалізації чи регуляції цього населення (колективне). Це поняття також дає змогу визначити та ідентифікувати частину цього населення як чужу та застосовувати до неї політику виключення. Скажімо, опис чи карикатура відмінних звичаїв якогось певного населення стає систематичною складовою расистського дискурсу.

Ментальність – це загальна духовна налаштованість, відносно цілісна сукупність думок, вірувань, навиків духу, яка створює картину світу і скріплює єдність культурної традиції або будь-якого товариства; це те спільне, що народжується з природних даних і соціально обумовлених компонентів і розкриває уявлення людини про життєвий світ, характеризуючи собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості.

Іншими словами, під ментальністю найчастіше розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності. Ментальність постає як вираження життєвих і практичних установок людей, стійких образів світу, емоційних рис, властивих даному суспільству і культурній традиції. Отже, ментальність – це певна інтегральна характеристика людей, які живуть в конкретній спільноті, що дає змогу описати своєрідність бачення цими людьми оточуючого світу і пояснювати специфіку їх реагування на нього.

Російський історик і культуролог, один із перших науковців, котрі відстоювали потребу у використанні даного поняття в процесі здійснення історичного дослідження А.Я.Гуревич вважає, що поняття “картина світу” до певної міри може замінюватися поняттям “ментальність” – із тією лише різницею, що картина світу – це значною мірою усвідомлене уявлення, зафіксоване у конкретних витворах культури, а ментальність не рефлектується свідомістю, але більшою мірою переживається (емоційно) і реалізується (у поведінці). Навряд чи та чи інша людина здатна відповісти на питання: “Якою є твоя картина світу?” Однак, “саме картина світу, що включає в себе, зокрема, уявлення про особистість і її відношення до соціуму, про свободу, рівність, честь, добро і зло, правду і працю, про сім’ю і сексуальні стосунки, про хід історії і цінності часу, про співвідношення нового і старого, про смерть і душу (картина світу в принципі невичерпна), – саме ця картина світу, успадкована від попередніх поколінь, така, що постійно підвладна змінам у процесі суспільної практики, лежить в основі людської поведінки”.

Ментальність є не лише засобом вивчення культурних і соціальних трафаретів, а й способу мислення. Поява даного поняття не випадкова. Якщо у XIX ст. для визначення індивідуальних рис певного соціуму було недостатньо терміну "народ" і в науковому обігу з'явився термін "нація", то у XX ст. відповідно до нових досягнень таких наук, як психологія, культурологія, соціологія тощо, зокрема у галузі дослідження підсвідомих та ірраціональних аспектів життя людини і соціуму, склалась аналогічна ситуація з термінами "нація", на його зміну прийшло поняття "ментальність". Термін "нація" так чи інакше передбачає створення певної національної ідеології з містично-пріоритетним відношенням до власної державної інституції. Світові інтегральні процеси XX ст. послаблюють ці потреби, трансформуючи їх в інший вимір – ментальні знання про людину, суспільство, певну епоху.

Можна прослідкувати певні етапи у розробці поняття ментальності. Одне з перших уявлень про ментальність ми отримуємо з ототожнення даного поняття і національного характеру (А. де Токвіль, “Демократія в Америці”, 1835-1840). Досліджуючи суспільну свідомість Америки, А. де Токвіль намагається відшукати першопричини упереджень, звичок і пристрастей, поширених у даному суспільстві. Це і складає, на його думку, національний характер. Для подальшого розкриття власної позиції, науковець представляє масштабний опис етосу демократичного суспільства в Америці, зрушень у суспільній свідомості, способі життя, сім’ї, вихованні, культурі, що відбуваються під впливом зміни об’єктивних умов. Однак вживання поняття ментальність виключно у значенні національного характеру не прижилося.

Дещо іншого значення поняття “ментальність” набуває у Л.Леві-Брюля (“Ментальні функції в нерозвинутих суспільствах”, 1910). Психолог, який виходив у своїй діяльності із засад позитивізму[*], соціолог, етнограф Л.Леві-Брюль досліджував здебільшого примітивні (нерозвинені – з точки зору європейця) суспільства. Вчений зібрав величезний науково-дослідний матеріал досліджень народів Африки, Австралії та Океанії, використавши його як основу власної теорії про колективні уявлення, що визначають відношення первісної людини до світу і докорінно відрізняють її мислення від мислення сучасної людини, заперечуючи, тим самим, положення інших етнографів, чиї погляди бралися за основу у тогочасній науці, - Е.Тайлора і Д.Фрезера про однаковість мислення людей на всіх стадіях історичного розвитку людства.

Для первісного мислення, зазначає вчений, характерними є не логічні закони, а закони партиципації (співпричетності), згідно з якими суб’єкт може бути одночасно самим собою і ще будь-якою істотою в іншому просторі і часі, що найкраще виражено в уявленні про тотем[**]. Для позначення “дологічного” як специфічного типу мислення колективного рівня примітивних народів, для якого характерні злитість, синкретизм, нерозчленованість думки і дії, і для підкреслення його специфічних рис у функціонуванні на даному історичному періоді, науковець пропонує застосувати поняття “первісна ментальність”.

В даному контексті є сенс говорити і про античну й середньовічну ментальність, що позначена певним стилем мислення, характерним для більшості народів в цей історичний період. Ця позиція утвердилася завдяки розробці поняття «ментальність» представниками школи «Анналів». Так, М.Блок розглядав ментальність як повноту внутрішнього душевного життя людини, сферу її вражень і переживань, що утворилися під впливом і самі безпосередньо чинять вплив на суспільне життя.

«Анналісти» здійснили надзвичайно важливу річ: вони розглянули історію з позицій «навпаки». Маючи в своєму арсеналі результати культурної діяльності певної соціальної групи людей конкретної епохи і визначивши з допомогою розробленого ними міждисциплінарного методу дослідження найімовірніші природні і соціальні фактори даної епохи, що породили дану культуру, вони змогли відстежити, так би мовити, «чисту сферу людських дій» – ментальність. Цю зумовленість поведінки людини, її реакцій, її вибір один із представників цієї школи Ф.Бродель називає ментальністю епохи. І це одне з найточніших і з найзагальніших визначень даного поняття.

Аналіз ментальності як “соціального характеру” знаходимо в роботах видатного неофрейдиста-психолога Е.Фромма (“Втеча від свободи”, 1941; “Мати чи бути?”, 1976). На думку вченого, соціальний характер – це взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери із соціально-економічною структурою. “Соціальний характер членів суспільства, - пише він, - формується під впливом його соціально-економічної структури таким чином, що їм хочеться робити те, що вони мають робити. У свою чергу соціальний характер чинить вплив на соціоструктуру суспільства, діючи при цьому або як цемент, що надає їй ще більшої стабільності, або, за певних обставин, як динаміт, що готовий її підірвати”.

У цьому контексті ми можемо говорити про ментальність певного міста чи селища, школи чи університету, виробничого колективу чи студентської групи. У сучасній літературі, присвяченій гендерній[***] проблематиці, інколи використовуються поняття «жіноча» чи «чоловіча ментальність», що позначає певний специфічний стиль мислення і світосприйняття.

Ментальність є характеристикою колективної свідомості і колективного несвідомого, духом певної людської спільноти. Говорити про ментальність особи безвідносно до колективу, певної соціокультурної ситуації чи визначеного історичного часу – не коректно.

Ментальність постає як спосіб самостояння людини перед світовим цілим, що наперед передбачений і закодований у тій наявній структурі змістів, пріоритетів, логік, яку кожна людина вже застає у світі, де вона народжується. Це те, що дає можливість просторові культури бути самим собою; підготування кола того, що може потрапити в горизонт дії осмисленого рішення, та сам імовірний набір засобів такого осмислення. Загалом менталітет – це те спільне, що об’єднує свідоме і позасвідоме, раціональне й інтуїтивне, суспільне й індивідуальне, теоретичне й практичне.

“Невизначеність – наслідок того, що це явище не усвідомлюється людьми”, – надає коментарій відносно вивчення феномену ментальності корифей російської історичної науки А.Я.Гуревич. Однак більшість західних вчених обстоюють думку, що навіть найкращі розробки теорій ментальності не дадуть можливості говорити про універсальність фактору ментальності, оскільки він піддається модифікації як історичній, так і соціокультурній. А вітчизняний філософ В.Горський зазначає, що проблема ментальності потребує подальшого дослідження і не може бути успішно реалізована на рівні сучасного знання предмету. Тому поняття «ментальність» найчастіше використовується в сучасній гуманітаристиці як описовий узагальнюючий аспект певних сутнісних характеристик конкретно-історичної спільноти.

3. Етика, мораль, моральність: співвідношення понять через історію розвитку та
становлення етичних вчень

Давайте прослідкуємо, яким чином співвідносяться між собою поняття «етика», «мораль», і «моральність».

Так, етику як проблемну сферу філософії визначають наступні константи: а) сутність моралі як об’єкта дослідження; б) спосіб її теоретичного осмислення; та в) опис у соціокультурному контексті основними парадигмами філософствування (східною та західною). Завдання етики завжди полягало в осмисленні і вирішенні проблем, що постають перед моральною свідомістю, з позицій загальної концепції світу і місця людини в цьому світі. Етика – це моральна свідомість, тільки така, що піднялася до теоретичного розгляду власних проблем.

Етичні інтуїції Сократа визначили суть морального теоретизування у західній парадигмі філософствування. Це – раціональність як спосіб осмислення людиною світу і формування смисложиттєвих програм, основа активного ставлення до дійсності, розмірковування про пріоритетну роль моральності в духовній культурі, абсолютизація індивідуального пізнання, пошуку і набуття людиною моральних цінностей.

Однак попри всю відмінність у підходах та методі розкриття проблематики досліджень, незмінною залишається як основна тема етики: розмірковування про природу моралі, так і її основне питання: «що я маю робити?». Розглянемо схему.

Для прикладу, перед нами завдання, яке нам необхідно вирішити, якщо ми бажаємо досягти певну мету. Поїхати на відпочинок до Криму, в Карпати чи залишитися вдома? Стати державним службовцем чи працівником приватного підприємства?

У зазначених дилемах розумна дія, яку потрібно зробити, вже частково детермінована/ наперед визначена тим, чого ми бажаємо: мова йде про раціональний вибір засобів при заданій меті або про розумне осмислення цілей при наявності певних уподобань. Наша воля вже фактично визначена бажаннями і цінностями: для подальшого визначення вона відкрита лише там, де нам надається альтернатива у виборі засобів і цілей.

До того часу, поки питання: «Що я маю робити?» стосується прагматичних завдань, ми, спираючись на емпіричну інформацію у наших спостереженнях, дослідженнях, співставленнях і роздумах, діємо, виходячи з позицій ефективності або за допомогою інших правил вирішення проблем. Практичне міркування здійснює тут рух у межах, визначених горизонтом доцільності, завдання якого знайти потрібні технічні засоби, стратегії чи програми.

Результат такого роздуму – рекомендації, що мають у простих випадках форму обумовленого імперативу. Імператив – це повеління, настійлива вимога, належність дії, виражена у вимозі до неї. Дане звернення до дії говорить, що «потрібно» або що «необхідно» зробити в даному випадку, якщо ми хочемо реалізувати певні цінності або цілі.

Однак як тільки самі цінності стають проблематичними, питання: «Що я маю робити?» виводить нас за межі доцільності. Наприклад, у ситуації вибору професії, коли схильності й інтереси особи ще не визначені. В даному разі ми обираємо не лише професію, а й своє майбутнє, самого себе як особистість: «Що я за особистість і ким я хотів би бути?»

Вибір, що стосується тривіальних або побутових уподобань, не потребує обґрунтування (одяг, марка авто тощо). Проте, стійкими або «сильними» уподобаннями є оцінки, що зачіпають не лише виняткові схильності та уподобання, але й самосвідомість особистості, спосіб життя, характер; вони невіддільні від тотожності нашого Я. А це вже потребує обґрунтувань.

Важливі ціннісні рішення, починаючи з Аристотеля, розглядаються як кардинальні питання життя, яке треба добре прожити. Невірне рішення – союз із невідповідним партнером, неправильний вибір професії – може зіпсувати все життя. Практичний розум, який тут спрямований не лише на можливе і доцільне, але й на добре (благо), вступає тим самим до царини етики.

Сильні оцінки вплетені в контекст розуміння людиною самої себе. Так, відповіді на етичні питання зазвичай мають форму безумовного імперативу такого типу: «Ти повинен обрати таку професію, яка дозволить тобі відчувати, що ти потрібен людям». Імперативний зміст подібних рішень можна зрозуміти як належне (те, що має бути), не залежне від особистих цілей та уподобань і все ж абсолютну. Те, що ти «повинен» або тобі «необхідно» вчинити певним чином, означає тут: для тебе вчиняти таким чином є «добром», до того ж «добром» протягом довгого часу і завжди. Саме в цьому контексті Аристотель говорить про шляхи досягнення хорошого і щасливого життя. Сильні оцінки орієнтовані на певну для мене абсолютну мету, на вище благо самодостатнього життя, що в самому собі утримує свою цінність.

Однак питання: «Що я маю робити?» знову змінює своє значення, як тільки мої дії починають зачіпати інтереси інших людей, що неухильно веде до конфліктів, які мають вирішитися неупереджено, тобто з моральної точки зору, – і тут перед нами уже принципово нова якість окресленого питання.

Прагматичні завдання ставляться щодо перспективи певної діючої особи, яка виходить зі своїх цілей та уподобань. Моральні проблеми з цієї точки зору взагалі не можуть бути поставлені, оскільки інші особи можуть відіграти в даному контексті лише роль засобів і умов, що обмежують реалізацію власного плану дій. Там, де мова йде про стратегічні дії, їх учасники вважають, що кожен приймає рішення егоцентрично, наслідуючи власні інтереси – це, безумовно, призводить до конфлікту між учасниками, бодай латентного. Конфлікт цей можна винести за дужки, приглушити на певний час, узяти під контроль або навіть поставити на службу взаємним інтересам. Однак без радикальної зміни перспективи й установки конфлікт учасників не може бути усвідомлений як моральна проблема. Якщо я можу добути необхідні мені гроші лише шляхом укриття якихось фактів, що мають відношення до справи, то з прагматичної точки зору значення має лише можливий успіх мого шахрайства. Але той, хто робить проблемою саму допустимість цього шахрайства, ставить питання іншого роду, а саме – моральне питання про те, чи могли б усі люди захотіти, щоб кожен у моїй ситуації вчиняв відповідно тій самій максимі.

Етичні питання ще не потребують повного розриву з егоцентричною точкою зору: життя, гарне для мене, зачіпає спільні для багатьох життєві форми. Етичні питання мають іншу спрямованість, ніж питання моральні: перші не стосуються врегулювання міжособистісних конфліктів, що виникають через протилежність інтересів у процесі діяльності. Етичні судження відходять з позиції «Я», за кожним етичним судженням стоїть конкретне «Я», що відповідає за нього і життя, діяльності чи, взагалі, життєвої позиції якого ці судження безпосередньо стосуються.

Питання: «Чи хотів би я бути такою людиною, яка з крайньої потреби дозволить собі невеличкий обман у відношенні до анонімної страхової компанії?» не є питанням моральним: мова ж іде про самоповагу і, можливо, про повагу до мене інших людей, але не про рівну шану до кожного, не про ту симетричну повагу, яка кожна людина відчуває до цілісної єдності всіх людей.

До моральної точки зору ми наближуємося вже тоді, коли починаємо перевіряти наші максими на сумісність із максимами інших людей. Максимами І.Кант називав ті, наближені до ситуації більш чи менш тривіальні правила поведінки, у відповідності з якими вибудовується пересічна практика індивіда. Вони звільнюють діючу людину від тягаря щоденно приймати рішення і разом створюють послідовну життєву практику, в якій відображається характер і спосіб життя. Так, максими регулюють розклад дня, щоденну поведінку, підхід до різних проблем, способи вирішення конфліктів тощо.

Максими утворюють свого роду площину перетину етики і моралі, оскільки можуть розглядатися одночасно і з етичної, і з моральної точки зору. Так, максима «разочок можна дозволити собі невеличкий обман» може бути поганою (нехорошою) для мене, якщо вона не відповідає образу людини, якою я хотіла б вважатися. Але таж максима може бути одночасно і несправедливою – саме тому, що всезагальне наслідування її не буде однаково гарним для всіх.

Перевірка максим, яка керується питанням: «Як я хочу жити?», використовує практичний розум інакше, ніж у іншому випадку – коли я розмірковую про те, чи може, на мою думку, регулювати наше сумісне життя та максима, яку всі наслідують. У першому випадку перевіряється, чи гарна максима для мене і чи підходить вона до ситуації; у другому – чи можу я хотіти, щоб кожен прийняв дану максиму як всезагальний закон. У першому випадку мова йде про етичні міркування, у другому – про моральні, хоча й в обмеженому сенсі, оскільки результат такого морального роздуму все ще не є відокремленим від особистої перспективи окремого індивіда.

Категоричний імператив уперше пориває з егоцентризмом Золотого правила моралі («Не роби іншому того, чого не хотів би, щоб робили тобі»), визнаючи максиму справедливою лише тоді, коли всі можуть хотіти, щоб кожен наслідував її в аналогічних ситуаціях. Необхідно, щоб кожен міг побажати: максима нашої поведінки має стати всезагальним законом. Тільки максима, що здатна претендувати на всезагальність у перспективі всіх, кого вона стосується, може вважатися нормою, яка заслуговує всезагальне схвалення і повагу, тобто є морально обов’язковою. На питання: «Що я маю робити?» моральна відповідь дається у тому випадку, якщо вона співвідноситься із питанням: «Що належить робити кожному?»

Моральні заповіді – це категоричні, або безумовні, імперативи, що прямо виражають значимі норми або такі, що імпліцитно мають до них відношення. Саме імперативний смисл цих заповідей і дозволяє зрозуміти в якості належного те, що не залежить ні від суб’єктивних цілей та уподобань (практичний вибір), ні від абсолютної для людини мети – гарного, вдалого або не змарнованого життя (етичний вибір).

Отже, моральні заповіді постають у формі морального закону, яким керуються люди у своїй вільній діяльності, накладаючи самі на себе необхідність зберігати його, усвідомлюючи його переваги і важливість. Закон залишається завжди незмінним і не втрачає своєї обов’язкової сили, тому він є чимось від нас незалежним, заданим, загальним. «Належно» чи «необхідно» вчиняти певним чином – це означає тут скоріше: вчиняти так – справедливо, і тому це є наш обов’язок.

Етичні судження спрямовані на раціональну підготовку важливого ціннісного вибору, що зачіпає спрямування всієї життєвої практики. Тут іде мова про герменевтичне саморозуміння індивіда і про відповідь на вирішальне питання мого життя: чи буде воно щасливим або невдалим? Верхньою межею відповідного етико-екзистенційного дискурсу є рекомендація, що допомагає правильно зорієнтуватися у житті, виправити особистий життєвий курс.

Моральне судження про вчинки і максими (наближені до ситуації більш чи менш тривіальні правила поведінки, у відповідності до яких будується повсякденна практика індивіда) роз’яснює легітимні правила поведінки, якої потрібно очікувати від кожного індивіда перед обличчям міжособистісних конфліктів, де суперечливі інтереси порушують встановлений порядок сумісного життя. При цьому мова йде про обґрунтування і застосування норм, що стверджують взаємні обов’язки і права. Верхньою межею відповідного морально-практичного дискурсу є узгодження відносно того, як знайти справедливе вирішення конфлікту в області регульованої нормами поведінки.

Однак, оскільки мораль існує на двох рівнях: загальнолюдському та особистісному, то вона виступає одним зі способів вирішення протиріч між всезагальним й індивідуальним, на чому, власне, і наголошує етика. Однак при переході всезагального в індивідуальне і навпаки, утворюється простір, який, в силу свого «перехідного» характеру, відрізняється нечіткістю приписів і санкціонуванням їх лише на індивідуальному рівні в інстанції совісті. Це – сфера моральності, яка, на відміну від моралі, є тісно пов’язаною із герменевтичними проблемами індивідуального сприйняття і розуміння. Інакше кажучи, відповідність нашої волі моральним нормам, відповідність правил і норм, яких ми дотримуємося, моральному закону і є сферою моральності, що знаходить пряме вираження у вчинках людей. Особливістю моральності є нормативне розпорядження, націленість на певні дії. Відповідно, моральнісне є стихією життєвого втілення, процесуальністю дії в життєвому пориві. Моральність, за Гегелем, - це образ думок, совість і воля осіб, втілена в їхніх діях.

Моральність починається з проблемної ситуації, коли вчинок як смисложиттєвий акт, вибір, де людина виявляє себе як особистість, здійснюється як акт морального вибору. Так, Е.Муньє зазначає: «Обираючи те чи інше, я кожен раз опосередковано обираю самого себе і вибудовую власне «Я» через цей вибір». В цьому і полягає свобода індивіда, розгортаючись через вибір як індивідуалізоване моральнісне діяння в системі регламентованих норм і принципів моралі.

Одним із виявів моральності особистості виступає толерантність. Толерантність не є універсальною моральною цінністю, оскільки є певним компромісом між тими принципами, на яких вибудовується сфера людини, її взаємини з оточуючими, зі світом у цілому. Відомо, що в основі будь-якого компромісу як різновиду операціонально-інструментальної або прагматичної згоди - взаємні поступки, тимчасовість та обмеженість сфери застосування. Отже, толерантність, що виявляється у прагненні індивіда досягти взаєморозуміння й узгодження різних звичаїв, традицій, інтересів, думок без застосування примусовості, методами роз'яснення, освіти, виховання, - це «шлях до злагоди, в основі якої завжди перебуває компроміс з іншими і з самим собою».

Одним з різновидів такого компромісу може бути той, на якому базувалась теорія толерантності Дж. Локка. Філософ убачав у ній не лише усвідомлене й позбавлене негативного емоційного нашарування надання свободи іншому у визнаних законом межах, а й захист цього іншого від проявів антитолерантності. Сформульоване мислителями Нового часу класичне розуміння даного поняття: толерантність (від лат. tolerantia — стійкий, терпимий, що допускає відхилення) – це загальна цінність й компонент миру, а також розуміння між релігіями, народами й різними соціальними групами.

Проголошуючи ідеї толерантності, людина має насамперед висувати відповідні вимоги до самої себе. Іншими словами, бути толерантним означає стримувати власні прояви стосовно чогось або когось чужого чи відмінного завдяки проявам вольового акту. У цьому випадку толерантність перестає бути результатом байдужості, імітацією терпимості.

У 1995 році Організацією Об'єднаних Націй було прийнято «Декларацію принципів толерантності» - основоположний міжнародний документ, в якому сутність толерантності детермінується як «повага, прийняття та правильне розуміння всієї багатоманітності культури, форм самовияву й прояву». Особлива увага звертається на те, що толерантність - це не поступка чи потурання, а насамперед «активне ставлення до дійсності, що формується на основі визнання універсальних прав і свобод людини». При цьому наголошується, що таке визначення не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань. Це означає «визнання того, що люди із природи своєї відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність». Крім того, «погляди однієї людини не можуть бути нав'язані іншим».

Толерантність – це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних від наявних у нього поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру. Водночас толерантність не можна ототожнювати з уседозволеністю, безпринципністю щодо протиправних дій, порушення норм і правил поведінки, умов співжиття. Цю якість, зазначає дослідник, не можна розглядати у відриві від її першопричини - рівності. Без рівності, на його переконання, толерантність утрачає сенс. Але якщо є рівність, толерантність виникає автоматично. Тому ця категорія виступає методологічним інструментом забезпечення рівності, його невід'ємною складовою, яка обумовлює саме існування рівноправ'я - де-юре і де-факто.

Толерантність може бути високою та низькою, конструктивною та деструктивною. Конструктивна толерантність сприяє вдосконаленню взаємовідносин у людському суспільстві, посилює вірогідність стійкого існування та вдосконалення системи. Деструктивна - навпаки, посилює вірогідність протилежних, суперечливих процесів, адже її носії, не усвідомлюючи цього, створюють передумови для руйнування кооперації в людському суспільстві, «потураючи розповсюдженню соціальної деструктивної резистентності - поширенню настроїв тривожності, недовіри, ненависті між різними соціальними прошарками».

У цьому контексті особливого значення набуває соціокультурна толерантність, що є ознакою впевненості особи в собі й усвідомлення надійності своїх позицій, «ознакою відкритої для всіх ідейної течії, яка не боїться поєднання з іншими точками зору, не усувається від духовної конкуренції». Цей тип толерантності виявляється у прагненні досягти взаємної поваги, розуміння й узгодженості різнорідних інтересів і поглядів без застосування тиску, переважно методами роз'яснення та переконування.

Х.С.В. Вайденфельд відстоює думку про те, що толерантність, або терпимість, - це «основний стрижень, завдяки якому забезпечується інтерактивна функція сучасної демократії». Тому її виховання має базуватись на прищепленні знань і навичок, необхідних для життя, в основі якого - терпимість і визнання рівних для всіх прав.

У сучасних зарубіжних концепціях толерантність розглядається як основна доброчинність, або ментальне ставлення, як свобода різних типів поведінки, ціннісних орієнтацій і культурної діяльності. Отже, толерантність - це одна з можливих реакцій на різноманітність. Ця якість - відповідь на зіткнення з поглядами та вчинками, які значно відрізняються від наявних у людини вірувань та ідеалів. Вона немовби пропонує директиву, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки, дає розуміння того, як розв'язати конфлікт мирним шляхом із залученням усіх пов'язаних з ним акторів і базується на визнанні рівності прав для всіх.

Відомий підхід, згідно з яким толерантність розуміється як принцип «індивідуального й етично мотивованого рішення витримати конфлікт або врегулювати його мирним шляхом, ґрунтованим на переконанні, що інші, задіяні в конфлікті індивіди користуються такими самими правами». Це визначення ще раз наголошує на тому, що толерантність актуальна лише у зв'язку з конфліктом. За відсутності конфлікту питання про толерантність не виникає. У конфліктних ситуаціях толерантність виступає дієвим керівництвом, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки. Саме спроба побачити все в реальному вимірі допомагає всім учасникам конкретної ситуації прийняти переконання й погляди один одного як правильні та дієві.

Такий підхід до конфлікту відкриває шляхи для здійснення різних потреб його учасників. На основі цього робиться висновок, що толерантність є підґрунтям демократичної згоди і не підлягає кількісному визначенню. Наведене тлумачення толерантності значно відрізняється від концепцій, які описують масштаби та стадії толерантності, розрізняють активну й пасивну толерантність. У ньому не розглядається проблема з моральної точки зору і воно не претендує на міжкультурну цінність. Основна мета тут убачається в розробці концепції толерантності, яка «могла б застосовуватись при вихованні в дусі громадянськості й виборі способів поведінки в конфліктній ситуації».

У цьому контексті актуалізується питання мотивації вибору певного способу дії в будь-якій ситуації. Адже відомо, що різні мотивації відіграють вирішальну роль у розмежуванні поняття толерантності та інших понять - байдужості, солідарності, милосердя. Лише за умов, коли індивід припускає, що «всі люди мають однакові права на повний розвиток своїх здібностей, він зможе або визначити різноманітність і суперечливість поглядів унаслідок розуміння їх необхідності, або спільно шукати розв'язання конфлікту». Тут варто згадати концепцію толерантності групи Бертельсманна, учасники якої наводять такі відмінності в мотивації вчинків: «Якщо орієнтація на ненасильство передбачає наявність конфлікту, то мотивацією до дії слугує не принципове визнання прав інших розвивати свої можливості повною мірою». Тобто в даному разі такі дії базуються не на толерантності, а на прагненні оминути конфлікт - егоїстичному бажанні одержати вигоду від ситуації необхідності дотримуватись певної поведінки в ієрархізованому середовищі тощо.

Сучасне розуміння: толерантність – це повага і визнання рівності, права інших на власні думки і погляди; має на меті прийняття інших такими, якими вони є, і взаємодію з ними на основі згоди. Толерантність – одна з фундаментальних цінностей демократії.

Для забезпечення толерантності у суспільстві державна влада має сприяти створенню такого інформаційного поля, яке б культивувало в людині і суспільстві настанову на самообмеження, злагоду та співробітництво, на емоційну стабілізацію, на злагоду культур. Це також визнання легітимності законних інтересів іншого, що не розходяться з мораллю, і відвертість відносно до його досвіду, готовність до діалогу і до розширення власного досвіду у цьому випадку.

Як правило, виділяють чотири основних компоненти вироблення здатності до толерантності:

• психологічну стійкість;
• систему позитивних установок;
• комплекс індивідуальних якостей;
• систему особистих та групових цінностей.

Діапазон прояву толерантності досить широкий: від вміння виявляти самоконтроль, до відсутності прояву дискримінації й нетолерування таких дій відносно інших осіб.

Толерантна особистість має вироблені навички:

• позитивної взаємодії;
• стійкості до стресів, конфліктних ситуацій, поведінкових відхилень, агресивної поведінки, порушення меж та норм;
• успішної комунікації;
• розвиток здатності індивіда до мобілізаційної реакції;
• соціальної активності та компетентності;
• коректування самооцінки, розвиток почуття власної гідності та поваги гідності інших;
• соціально-психологічної стійкості до багатоманітності світу, до етнічних, культурних, соціальних та світоглядних розбіжностей;
• соціальної чуттєвості, здатності до емпатії та співчуття;
• аналізу та пізнання власного «Я» та свого «Я» серед «Інших»;
• критичного аналізу суджень інших та самостійності власних, їх рефлективності;
• творчого застосування отриманих знань, умінь та навичок в розмаїтті життєвих ситуацій та обставин тощо.

Толерантність обумовлює співробітництво, взаємодію людей, комфортне і продуктивне співіснування, життя в одному мультикультурному суспільстві. Толерантність передбачає вміння і здатність поважати, приймати і визнавати права інших людей, їх інтереси, смаки і свободу. Проте агресію, насильство, жорстокість толерувати не можна.

Отже, толерантність – це інтегративна моральна категорія, що характеризує терпиме ставлення до відмінних поглядів, думок, вірувань, передбачає вміння конструктивно розв'язувати конфлікти, долати суперечності, контролювати власну поведінку.

Що сьогодні стоїть на заваді єдності спільнот? Не лише низький рівень правової культури і правовий нігілізм, відсутність згуртованості суспільства, втрата почуття єдності, солідарності і спільності. Це і відмова від ствердження гідності людини, що, власне, унеможливлює відновлення соціальних відносин, які втрачають у певний проміжок часу свої актуальність і сенс.

Для будь-кого у сучасному мультикультурному світі проблема співвідношення особистого і колективного / суспільного перетворюється в сутнісну проблему особистісного самовизначення та самоідентифікації. Досить часто саме крізь призму даної проблеми особисте (особиста позиція людини, яку вона стверджує історією власного життя, своєю біографією, родиною, колом спілкування, хобі тощо) транспонується на колективне (те, що виноситься на загал, постає «соціальним лицем» особи) й артикулюється через дискурс «норми». При цьому формулюються узагальнення на кшталт: «суспільне (колективне, професійне, групове тощо) ставлення до цього феномену (явища) є таким...» Як правило, подібні твердження постають хибними узагальненнями, які функціонують лише у реальному чи уявному колі спілкування мовця. Автор судження ховає своє «Я» за абстрактних колективним «ми», ніби присвоюючи собі й своїм словам додаткової значущості й істинності, нівелюючи, тим самим, і власну позицію, і свою життєву історію.

Найгірше, коли відбувається перенесення оцінок з площини особистого («життєвого світу») у значимий суспільний дискурс. Одне з найперших правил співжиття людей наголошує, що аналіз суспільного простору можливий лише на загальновизнаних, узгоджених засадах, які на сьогоднішній день задає правова реальність. Ба більше, правова реальність постає інтерсуб’єктивною платформою соціальної взаємодії, її своєрідними вісями координат, що унеможливлюють втрату відчуття реальності й утвердження атомізованого простору приватності.

Ми входимо у світ загальноприйнятої відмінності і несхожості, яку належить толерувати у просторі суспільному і, якщо це для людини є не прийнятним (міжрасові шлюби, нерівні у віці пари, дивні друзі, нецікаві ідеї, дивні речі тощо), виключаються з простору особистого, з її особистого життя. При цьому толерування не означає прийняття для себе і схвалення. Це – дозвіл Іншому бути. Іншій людині. Іншому світогляду. Іншому способу життя. Різному Іншому. Співіснування цієї інаковості дозволить людині лишатися самою собою і мати свій, обраний для себе, захищений приватний простір.

Висновки

Знання про мораль формується постійно, чому сприяють нові дослідження не тільки вчених-етиків, але і філософів, соціологів, богословів, психологів, істориків, педагогів – усіх, хто звертається до проблем людського буття. Наприклад:

• філософія сприяє не тільки виявленню світу моральних цінностей, але і збагненню їх людиною;
• психологія аналізує моральні почуття, їхню роль у духовному світі людей;
• релігія (богослов’я) розглядає всі проблеми моралі специфічно з погляду віри, виходячи з догматів Священного писання;
• педагогіка прагне розібратися в моральному світі людської особистості, виділяє мотиви вчинків, дає рекомендації у виховному процесі.

Таким чином, етика прагне не тільки виявляти сутність моралі, але і координувати дослідження моралі різними науками. Сама по собі етика не створює визначені норми, саму мораль, а прагне з’ясувати походження і природу моралі, критерії моральних цінностей, сутність людських чеснот. Її головним питанням є проблема моральної волі і морального вибору (співвідношення цілей, засобів і результатів).

Отже, етика підходить до моральнісного життя не з описової, а з нормативної точки зору. Вона визначає норми, тобто судить про те, що добре, що погано, і судження ці обґрунтовує, показуючи, чому все саме так, а не інакше. На противагу їй, мораль задає орієнтири поведінки без врахування специфіки індивідуальності та можливості її реалізації у соціумі. Право на власну реалізацію особистість має відстояти, створивши власний моральнісний життєвий простір, засвідчений/ стверджений індивідуалізованим діянням. Однак цей простір не є чимось відособленим від моралі, оскільки саме «закон моральний є дороговказом до досконалості», – як стверджував професор філософії Київської духовної академії І.М. Скворцов (1795-1863).

Список джерел

1. Аріелі Д. Чесно про (не)чесність. Л.: Вид-во Старого Лева, 2019. 288 с.
2. Бадью А. Етика. Нарис про розуміння зла / Ален Бадью; пер. з фр. Володимира Артюха та Андрія Рєпи. К.: Комубук, 2016. 192 с.
3. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / Пер. з англ. О.Буценка. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. 280 с.
4. Декомб В. Клопоти з ідентичністю. Пер. з фр., передмова, примітки Валентина Омельянчика. К.: Стилос, 2015. 281 с.
5. Єрмоленко А. Етичні засади обґрунтування соціальних теорій. Ціннісно-нормативне обґрунтування соціальних теорій. К.: Наукова думка, 2013. С.7-117.
6. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. К.: Либідь, 2009. С.15-124.
7. Мораль / Етика. Європейський словник філософії. Лексикон неперекладностей. Т.2. Під кер. Б.Кассен. Пер.з фр. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. С.372-383.
8. Петрова Г.М., Кумеда Т.А., Шумейко О.В. Культурологія: Конститутивні проблеми: Навч. посібник / За заг. ред. канд. філос. наук Г.М. Петрової. – К.: Атіка, 2009. – 356 с.
9. Рікер П. Право і справедливість. К.: Дух і Літера, 2002. 196 с.
10. Фюрст М., Тринкс Ю. Філософія / Пер. з нім. Вахтанга Кібуладзе. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, Інститут релігійних наук св.. Томи Аквінського, 2018. – 544 с.