Прикладна етика

Професійна етика публічного службовця

  • Мультимедійна презентація 1
  • Відеолекція
  • Контрольні питання
  • Тестовий контроль знань

    • Лекційний матеріал

    Принципи і стандарти професійної етики як складової запобігання і протидії корупції. Етичні кодекси як інструменти запобігання та протидії корупції
  • Вступ
  • 1. Професіоналізм як моральнісна риса особистості
  • 2. Поняття і сутність професійної етики
  • 3. Етичні кодекси в системі публічної служби
  • 4. Подарунковий етикет
  • Список джерел

    • Вступ

    Глобальні зміни, що відбуваються нині у всьому світі, не могли не позначитися на внутрішньому світі людини. Особливо це виявляється в наш час, коли Україна знаходиться на стадії економічного, політичного і соціального реформування.

    Поява інформаційних технологій спричинила до змін традиційних уявлень про професійну працю, професіоналів і професіоналізм. У сучасній літературі професіоналізм найчастіше розглядається як особлива властивість людей систематично, ефективно і надійно виконувати складну діяльність у найрізноманітніших умовах. У понятті «професіоналізм» відбивається такий ступінь оволодіння людиною логічною, етичною і психологічною структурами професійної діяльності, що відповідає існуючим у суспільстві стандартам й об’єктивним вимогам. Людина може набути цю властивість у результаті спеціальної підготовки і довготривалого досвіду роботи, а може й не набути її, а лише «рахуватися» професіоналом. Відповідно, діяльність такої особи професійною вважатися не може.

    Специфіка роботи з людьми, чим позначена професійна діяльність публічного службовця, передбачає не лише наявність технічної вправності оформлення документів і знання діючого законодавства, а й етичну і психологічну готовність працювати з різними категоріями громадян, вести конструктивний діалог, досягати взаєморозуміння. Професійна діяльність, отже, включає в себе не лише інформаційну складову, а й етичну та психологічну, опанування яких і вирізняє професіонала від «ремісника».

    У плюралістичному, розшарованому економічно, соціально і духовно світі йде активний пошук об’єднуючих засад, що дозволять людству вижити й відповідально будувати майбутнє у діалозі та співпраці, ґрунтуючись на взаєморозумінні та солідарності. Професійна етика потенційно здатна виявитися певною основою для солідаризації професіоналів, острівцем відродження громадських цінностей і підтримки та розвитку моралі.


    1. Професіоналізм як моральнісна риса особистості

    Професіоналізм – це інтегральна психологічна характеристика людини праці, яка відображає рівень і характер оволодіння людиною професією, яка означає, що людина виконує свою трудову діяльність на високому рівні.

    Професіоналізм включає високі результати праці, ефективне виконання професійної діяльності при взаємодії з іншими людьми, наявність професійно важливих якостей особистості. Тому поняття «професіоналізму» охоплює три сторони праці: професійну діяльність, професійне спілкування, особистість професіонала.

    Сучасний тип праці вимагає такого професіоналізму, в основу якого покладено системне навчання до початку роботи і вміння маніпулювати символами, яке необхідне у дослідній, конструкторській діяльності і програмуванні. Така професійна кваліфікація вимагає трирівневої освіти: професійного навчання, формального навчання (школа) і культурної освіти. Причому остання повинна стати базовою і підготувати людину адекватно функціонувати в її соціальному і культурному оточенні.

    Через підготовку людини до професійної діяльності виявляються її здібності, нахили, які потім реалізуються у суспільній практиці. У цьому процесі важливу роль відіграють всі ступені професіоналізації людини - від її професійної орієнтації до розподілу робочих місць на виробництві.

    Професіоналізм як здатність людини до виконання доцільної діяльності, перетворюючої світ, не можна розуміти вузько – лише тільки з точки зору володіння певною майстерністю. Потрібен ширший підхід, який включав би духовно-моральнісні характеристики людини, без яких неможливе найбільш ефективне виконання професійної діяльності. Недарма у суспільній думці виникли такі поняття як професійна честь і гідність. Моральна суть людини набуває вияву у створюваних речах через майстерність. Остання поєднана з гідністю. І чим вища професійна майстерність людини, тим сильніше розвинуте в неї почуття гідності. Справжній професіоналізм також передбачає відповідальність працівника.

    Професіоналізм включає і ставлення працівника до ефективності власної діяльності. Орієнтація на ефективність означає, що працівник бачить смисл діяльності у підвищенні результативності своєї професійної праці.

    Професіоналізм – необхідна умова самореалізації людини в суспільстві, але тільки його недостатньо. Професіоналізм людини спирається і на інші сутнісні риси людини.

    Сучасний професіонал повинен творчо мислити, самостійно вирішувати складні проблеми в конкретному виді діяльності. Крім того, йому необхідно у відповідності до змін виробництва удосконалювати свою кваліфікацію, адаптуючись до нових знань, техніки і технологій. Системне підвищення кваліфікації стає обов'язковою умовою успішної роботи будь-якої людини, зайнятої професійною діяльністю.

    Професіоналізм передбачає формування інтелекту, що розуміють у даному випадку як здатність до вирішення нових завдань, здатність до отримання нового знання. Інтелектуальна культура, по-перше, передбачає, що для інтелектуальної діяльності необхідний певний запас знань. Особлива роль у необхідному, обов'язковому пласті знань відводиться саме професійним знанням.

    Отже, інтелектуальний розвиток включає в себе і професійну компетентність. Причому грань тут достатньо умовна. Оскільки творчість, вміння знаходити принципово нові рішення вимагають широкої ерудиції, володіння знаннями з різних галузей, то тут постає проблема відбору інформації. По-друге, важливим є наявність культури мислення, без якої не може сьогодні реалізувати себе жоден професіонал у будь-якій сфері діяльності.

    Таким чином, професіоналізм пов'язаний і з освітою. Здатність людини до праці залежить від рівня і якості загальних і професійних знань. Саме ці показники визначають інтелектуальний потенціал робітників і спеціалістів. Знання законів розвитку природи і суспільства, широкий світогляд, який формується в людини з перших кроків її життя, але особливо в процесі освіти, створює основу творчості на виробництві, в усій суспільно-корисній діяльності. Проте пряма механічна залежність між рівнем загальноосвітньої підготовки і професіоналізмом не завжди показова. Освіта створює основу професіоналізму, але останній не зводиться тільки до першого. Професіоналізм формується, в кінцевому рахунку, всім стилем життя людини, він істотно залежить і від особистісних рис людини.

    Особливо тісно професіоналізм пов'язаний із моральною сферою життя людини, насамперед трудовою мораллю. Останню означуємо як систему норм і оцінок, які регулюють поведінку людини у сфері праці. У даній якості трудова мораль виступає однією із складових трудової мотивації. Вона має надзвичайне значення у професійній діяльності людини. Особистість, підготовлена в моральному відношенні до реальної професійної діяльності, легше адаптується до її нових умов. Конкретні вияви трудової моралі різноманітні:

    На основі цих індикаторів можна робити висновок про моральний еталон працівника-професіонала, який відповідає кожному конкретному періоду розвитку суспільства.

    В європейському просторі у розумінні професіоналізму ставляться дещо інші акценти. Так, висловлюючи свою думку з приводу феномену професіоналізму Ч. Маккалам, зазначив, що нині слова «професія», «професійний» часом вживаються більш широко для позначення осіб, які займаються різними ремеслами чи справами. Попри те, що особи можуть мати подібну підготовку (й інколи процедуру ліцензування), їхні асоціації передусім зосереджені, подібно до середньовічних гільдій, на просуванні інтересів власних членів. Вони більше подібні на ремісницькі, аніж на професійні організації.

    Що ж, відтак, характеризує «професію»? По-перше, розуміння професіонала містить етичний/моральний вимір. Це визнано й Преамбулою Типових правил професійної поведінки, якою встановлено, що правники мають керуватися «особистою совістю» та «моральними судженнями». Надійний моральний дороговказ є просто необхідним.

    По-друге, як відзначив Д. Майстер у праці «Справжній професіоналізм»: «професіоналізм є, передусім, внутрішньою позицією, радше ніж сукупністю компетенцій». Великих професіоналів вирізняє їхня здатність пишатися власною роботою, своєю відданістю якості, своєю вірністю інтересам клієнта. До того ж, справжній професіонал пристрасно відданий якості, інтересам клієнта, є вірним публічним інтересам та втіленню ідеалів правосуддя.

    Професійна діяльність – це активність людини, яка спрямована на перетворення предмету праці з метою отримання результату, який відповідає суспільним і особистісним матеріальним і духовним потребам. Професійне спілкування – це активність людини, яка спрямована на встановлення взаємодії і співробітництва з іншими людьми в процесі перетворення предмету праці; таке спілкування може виступати як один із засобів підвищення ефективності професіональної діяльності.

    Особистість професіонала – це сукупність психічних якостей, властивостей, станів людини праці, яка дають можливості для виконання ним професіональної діяльності і разом з тим які змінюються і удосконалюються в процесі праці.

    Показники ефективності професіональної діяльності:

    1. Результативні показники:

    2. Процесуальні показники:

    3. Показники професіонального спілкування:

    4. Показники зрілості особистості:

    Високі рівні сформованості у людини професіональної діяльності, професіонального спілкування, зрілості особистості створюють основу для розвитку різних видів професійної компетентності.

    Професійна компетентність – це здатність людини розв’язувати певне коло професійних завдань. Професіоналізм складається із багатьох видів професійної компетентності. Вчені виділяють певні групи професійної компетентності, а саме: компетентність в професійній діяльності, компетентність в професійному спілкуванні і компетентність в реалізації особистості професіонала.

    Види компетентності в професійній діяльності:

    Види компетентності в професійному спілкуванні:

    Види компетентності в розвитку особистості професіонала:

    Формування професіоналізму виступає як процес проходження психофізіологічних особистісних змін, які відбуваються під час тривалого виконання людиною службових обов’язків, що забезпечують якісно новий, більш ефективний рівень вирішення складних професійних завдань в особливих умовах. У науці і практичній діяльності закріпилася особистісно-діяльнісна парадигма професіоналізму, яка базується на системних уявленнях про становлення особистості в професійній діяльності.

    Професійна спроможність виникає завдяки інтегруванню всієї багаторівневої структури особистості з її вродженими та набутими здібностями, якостями у трудовий процес, професійне середовище і проявляється у відповідних способах діяльності, поведінкових характеристиках, які дістали назву компетентностей.

    На сьогодні в Україні існує низка нормативних моделей, які певною мірою враховують особистісний чинник професійної діяльності. Це, передусім, професіограма – емпірично обґрунтована характеристика особливостей певного виду трудової діяльності, яка містить відповідні вимоги до працівника. Структура професіограми включає морфологічний опис діяльності, психограму та соціограму.

    Інша модель, професійно-кваліфікаційна характеристика, що практично не оперує вимірюваними показниками професійної спроможності і з погляду оцінювання професійної придатності більшою мірою спирається на освітній стандарт. На особливу увагу заслуговує освітньо-кваліфікаційна характеристика, яка ґрунтується на первинному моделюванні професійної спроможності працівника і містить комплекс вимірюваних якостей, які формуються на етапі професійного навчання.

    Можна виділити наступні базові положення щодо моделювання професіоналізму працівників на засадах компетентнісного підходу:

    1. Розгляд професіоналізму в контексті інтегрування людини у професійну діяльність, професійне становлення особистості дає можливість адекватно визначати вимоги та кваліфікаційні критерії на різних етапах індивідуальної професіоналізації, оцінювати відповідні професійні якості особистості, цілеспрямовано нарощувати професійний потенціал працівника.
    2. Професіоналізм працівника формується в межах двох діяльнісних контурів: зовнішнього, пов’язаного з перетворювальною діяльністю, спрямованою на зовнішні для людини об’єкти (інформацію, процеси, людей тощо), та внутрішнього, пов’язаного із самоперетворювальною діяльністю, спрямованою на самоактуалізацію і професійний розвиток людини у процесі праці. За умов поєднання цих складових і виникає нова якість – професіоналізм як здатність до стабільно успішного, кваліфікованого виконання професійних функцій і завдань.
    3. Структура зовнішнього діяльнісного контуру включає такі базові складові: виробничу, пізнавальну, соціально спрямовану. Вона формується як ієрархічна з домінуванням виробничої, яка затребує інші дві у співвідношенні, обумовленому змістом діяльності. При цьому сама виробнича діяльність може базуватися більшою мірою на когнітивній або соціально спрямованій складових, що, наприклад, має місце у випадку надання послуг політичному керівництву та надання послуг населенню.
    4. Структура внутрішнього діяльнісного контуру включає: самоактуалізацію, самоаналіз, самооцінку, самопроектування, саморегулювання, навчання. Ці складові самоперетворювальної діяльності базуються на таких підструктурах особистості: когнітивно-рефлексійній, емоційно-вольовій, перцептивно-комунікативній, ціннісно-мотиваційній. Розвинутість зазначених підструктур особистості є передумовою успішного інтегрування службовця у професійну діяльність.
    5. Професійна спроможність службовця відображується у його виробничій поведінці, яка включає не тільки операційну, а й особистісну складові, і може бути описана поведінковими характеристиками, які відповідають структурі професійної діяльності – від найбільш загальних складових (напрямів, функцій) до спеціалізованих відповідно до конкретних робочих завдань. Визначення сукупності таких спостережуваних характеристик (компетентностей) є найбільш доцільним для встановлення чіткої відповідності працівника вимогам робочого місця.
    6. У термінах компетентностей професійна спроможність структурується на кластери (комплекси близьких за природою професійних характеристик, які вирізняються високим ступенем взаємовпливу). Такі комплекси мають бути визначені, передусім, для згаданих вище зовнішнього та внутрішнього контурів діяльності. Структура кластеру у термінах компетентностей вибудовується на основі визначених для посади видів робіт. Для системи органів публічного управління рівні компетентнісної кваліфікації мають кореспондуватися з категоріями посад і рангами, виступати підставою для кар’єрного розвитку.
    7. Особистісно-діяльнісна парадигма професіоналізму передбачає ґрунтовне компетентнісне забезпечення самоперетворювальної діяльності. Кластер акме-компетентностей має виражену аутопсихологічну спрямованість і базується, передусім, на акме-технологіях. Базові акме-компетентності можуть бути визначені таким чином: володіння засобами самодіагностики; рефлексія професійної діяльності та особистісно-професійних якостей; мотивування професійного самовдосконалення; формування я-концепції та програми власного професійного розвитку; регулювання професійної діяльності, поведінки відповідно до норм професійної етики.
    8. Для опису професійної спроможності працівника пропонується чотири базові кластери компетентностей: операційно-технологічні, когнітивні, соціально-психологічні, акме-компетентності. Перший кластер обумовлений предметом праці на посаді і формується відповідно до конкретних функцій і завдань. Три останні є більшою мірою загальними для діяльності на посадах публічної служби. Наявність рівнів компетентності у кожному кластері робить модель досить гнучкою як щодо опису посади, так і опису фактичної професійної спроможності службовця.

    Опис профілів компетенцій має характер вимоги щодо працівника та дає змогу у зіставних показниках оцінити його професійну спроможність. Визначення рівнів компетенції, а значить і кваліфікаційних рівнів, які мають кореспондуватися з категоріями і рангами службовців, є безпосереднім завданням фахівців.

    В науковій літературі викладено різноманітні класифікації ознак професіоналізму діяльності. Наприклад, А. Рінкен обстоює наступні критерії:

    А.Е. Жалинський вважає ознаками професіоналізму діяльності психолога такі властивості:

    1) здійснення цієї діяльності за правилами, виробленими і закріпленими у встановленому порядку;

    2) відповідність процесу і результатів діяльності певним вимогам, що можуть мати нормативно-правовий та професійно-етичний характер;

    3) підконтрольність діяльності державним органам і (або) корпорації спеціалістів;

    4) оплатність діяльності;

    5) гарантії її здійснення у встановлених випадках, включаючи доступ до неї зацікавлених осіб.

    Взаємодія людини зі світом реалізується в її активності, найважливішою формою якої є трудова і професійна діяльність. Тому найважливішою умовою збереження власної індивідуальності у протистоянні із соціальною, економічною і політичною дійсністю, є становлення індивідуального професіоналізму. При цьому професіоналізм не обмежується характеристиками висококваліфікованої праці, він є особливим світоглядом.

    Становлення людини як професіонала – це не лише можливість набуття кваліфікованої роботи, економічне забезпечення себе і близьких. Становлення індивідуального професіоналізму людини (диференціюючи дане поняття від професіоналізму як характеристики професійного співтовариства) – це процес самоформування особистості, забезпечення її цілісності, конструктивної спрямованості. «Стрижень» професіоналізму забезпечує людині виживання її особистості у суперечливому і мінливому світі, в якому відбувається ломка традиційних і нав’язування нових цінностей.

    Разом із тим, без взаємодії етики з педагогікою, психологією і соціологією не можна розібратися у моральному світі особистості, виявити реальні мотиви людських вчинків, визначити шляхи й методи формування моральної культури особистості в тому чи іншому соціоморальному середовищі.


    2. Поняття і сутність професійної етики

    Професійна етика формулює й обґрунтовує систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері визначеної професії, враховуючи очікування і запити суспільства щодо певної професії, а також окреслення меж професійної діяльності та професійної компетенції.

    Норми і принципи професійної етики публічної служби, як правило, виносяться на широке обговорення громадськості. Процес публічної дискусії сприяє не лише реалізації принципів відкритості і прозорості професійної діяльності публічних службовців, формуванню критеріїв оцінки якості їх роботи, а також і виробленню уніфікованого понятійного апарату для всіх професій, зайнятих у сфері державної служби, що слугує створенню єдиного смислового простору соціальної дії і сприяє соціальній комунікації й порозумінню. Окреслення меж професійної діяльності і професійної компетенції працівника публічної служби необхідно для того, щоб чітко прописати його повноваження і відповідальність за ввірений йому обсяг роботи.

    Професійна етика надає роз’яснення і рекомендації щодо формування моделей мислення, діяльності і взаємодії у професійній діяльності публічного службовця. Так складається світоглядна культура професіонала.

    Професійна етика вирізняється:

    Положення професійної етики публічного службовця мають деонтологічний характер, сформульовані у них норми обов’язкові до виконання. Чіткість, зрозумілість та належне відображення у нормативних документах норм і вимог професійної етики забезпечують ефективність роботи працівника.

    Професіонал виходить із чітко окреслених меж своєї професійної компетенції, враховуючи при цьому запити і виклики сьогодення. Оцінка професійної діяльності, реформування і внесення змін до професійних компетенцій покладена на суспільство, громадський актив, а не на працівників певної професійної галузі. Так, якщо професійна діяльність не відповідає запитам суспільства, за оцінкою останнього (підкріпленою у ЗМІ, соціологічних опитуваннях тощо) є не результативною / неефективною, така діяльність піддається реформуванню або ж цей вид професійної діяльності повністю ліквідується.

    Результатом реалізації цінності професіоналізму є формування довіри до себе і своєї професійної діяльності. Довіра – ставлення до іншої особи та до її дій, яка ґрунтується на впевненості в її правоті, вірності, добросовісності, чесності.

    Під довірою найчастіше мають на увазі:

    Дійове функціонування права (як зазначав І.Кант: «Право однієї людини закінчується там, де починається право іншої людини») є передумовою створення довірливих відносин. Однак навіть у правовій державі довіра не виникає автоматично, її примноження потребує часу та зустрічних зусиль з боку соціальних груп та інститутів.

    Довіра тісно пов’язана із легітимністю влади, яка виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою і залежить від їх світосприйняття, та визнанням соціальної ієрархії, суспільного розподілу праці як атрибуту розвинутого суспільства.

    Легітимність (від лат. legitimus — згідно з законами, правомірний, законний) – результат процесу, в ході якого:

    а) авторитет (влада, начальство) набуває визнання з боку підвладних, – коли йдеться про службову/ соціальну «вертикаль», або ж

    б) усі учасники соціальних / публічних відносин визнають / виробляють загальні стандарти (мірила) цих відносин як символічного посередника, що забезпечує взаємне виконання зобов’язань, – коли йдеться про «горизонталь», як от: взаємодія поліції з населенням на засадах партнерства.

    Легітимність – це переконаність людей у тому, що авторитет, який стоїть перед ними, несе вагомий моральний зміст.

    Легітимність – соціально-психологічна ознака державної влади, авансована її підтримка, виправдання, схвалення. Відсутність даної ознаки у конкретної влади якщо не унеможливлює, то мінімізує будь-які її зусилля; присутність – ці зусилля помножує.

    Громадянське суспільство як «співавторство рівних у своїй гідності громадян» (А.Гусейнов) формує складну систему взаємозалежних відносин різного рівня взаємопідпорядкування. Відчуття своєї громадянської ідентичності не можливе без включення до спільної справи суспільного упорядкування задля реалізації спільного суспільного блага. На цій ідеї побудована мотиваційна складова для будь-якої професійної діяльності у суспільстві.

    Запобігання і протидія корупції напряму пов’язані із функціонуванням принципів і норм професійної етики. Так, професійною етикою обґрунтовується, зокрема, необхідність публічності і прозорості як універсальних принципів протистояння корупції у всіх сферах громадського життя. А стимулювання відкритості до нових знань, поділяння принципу безперервного навчання як підтримка кваліфікаційного рівня, регіональна ротація працівників для отримання не лише інтелектуального, а й емпіричного, життєвого досвіду мають забезпечувати якісну підготовку кадрів публічної служби.

    Розглянемо ці та інші питання детальніше.

    Особливості професійної етики публічного службовця

    Складовими професійної етики публічного службовця виступають: цінності, принципи, норми професійної діяльності та етичний інструментарій, що має забезпечувати дотримання і реалізацію перерахованих вище складових у практичній діяльності.

    Цінності, які відстоює публічна служба у демократичному суспільстві – наголошення на людській, соціальній та культурній важливості, якими виступають гідність людини, повага до неї, справедливість, солідарність тощо. Верховенство права, гідність людини, професіоналізм - базові цінності професійної діяльності публічного службовця; вони мають регулятивну значущість, конститутивність використання, формують фундамент розуміння сутності і призначення публічної служби.

    Верховенство права є гарантованою Конституцією основою співіснування людей в українському суспільстві; має закріплення і реалізацію у політичних програмах, зокрема у політичному курсі на євроінтеграцію. Гідність людини як усебічне утвердження цінності людської особи й особистості, що є вихідним у побудові будь-якого політичного, економічного, соціального чи освітнього проекту. Професіоналізм як форма самовизначення, стилю життя, способів діяльності і алгоритмів дій, що розгортаються у публічній сфері, є ознакою соціальної зрілості, автономії і суверенності особи.

    Професійна діяльність, професіоналізм – це не лише знання про процесуальність / певний алгоритм дій, а й розуміння та виконання етичних норм і приписів щодо здійснення професійної діяльності. Ці норми і приписи є похідними від основних принципів професійної етики.

    Цінності верховенства права, гуманізму, професіоналізму відіграють вирішальну роль у формуванні професіонала. Зазначені цінності постають «формулами» моральності професіонала, суб’єктивний характер сприйняття яких залежить від рівня освіти і життєвих ціннісних орієнтацій працівника.

    Роль цінностей у процесі набуття професійних навичок і вмінь – надання раціональної, системної єдності ідейному конструкту професійної діяльності публічного службовця. Так, кожна з цінностей реалізується через ряд принципів професійної діяльності, що зафіксовані у нормативних і нормативно-правових актах. Саме поєднання і реалізація цінностей і принципів професійної діяльності у світогляді професіонала сприяє досконалості й цілеспрямованості особистості публічного службовця, дозволяє протистояти корупційним загрозам і ризикам, а також професійній моральній деформації.

    Основні принципи професійної етики публічного службовця – це основоположні ідеї, керівні начала, що покладені в основу публічної служби, в яких фіксуються ціннісні та ідеологічні засади публічного життя суспільства. Принципи найбільш узагальнено виражають моральні вимоги, задають спрямування, пріоритети, на яких вибудовується публічна служба та якими мають керуватися публічні службовці у своїй діяльності. Недотримання цих вимог ставить під сумнів легітимність здійснення професійної діяльності, підриває довіру до професіоналізму як до певної кваліфікаційної якості людини, загрожує загальною недовірою громадськості до програм державного менеджменту і, у крайніх своїх виявах, соціальними заворушеннями.

    Принципи державної служби України фіксуються в Законі України «Про державну службу». До них відносять принципи:

    1) верховенства права;

    2) законності;

    3) професіоналізму;

    4) патріотизму;

    5) доброчесності;

    6) ефективності;

    7) забезпечення рівного доступу до державної служби;

    8) політичної неупередженості;

    9) прозорості;

    10) стабільності.

    У «Загальних правилах етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування» зазначається, що етична поведінка державних службовців ґрунтується на принципах державної служби, визначених Законом України «Про державну службу», а також загальних вимогах до поведінки цих осіб, визначених Законом України «Про запобігання корупції».

    Етичні принципи і цінності дають суб’єкту здатність критично оцінювати ідеї, роблять професіонала морально чутливим, протидіють появі так званої «моральної сліпоти», почуттю безглуздості і втрати критеріїв (З.Бауман, Л.Донскіс). Власні ціннісні установки й ідейні концепти (цінності і цілі) професійної діяльності для людини можуть становити єдине ціле – тоді постає професіонал, той ідеал, до якого прагне кожен, але як ідеал він не є назавжди досягнутим звершенням, опанованим набуттям. Він є результатом безперервного здійснення процесів самоосвіти і самовиховання. Проте збіг ціннісних установок та ідейно-раціоналістичних концептів може мати і ситуативний і/чи локальний характер, що також слід враховувати у теорії і практиці публічної служби [6].

    Отже, принципи професійної етики задають загальний напрямок професійної діяльності. Норми професійної етики вказують, які конкретно вчинки має здійснити публічний службовець, як він мусить поводитися у типових ситуаціях. Норми, стандарти поведінки публічних службовців – конкретні вказівки щодо того, як мають діяти представники публічної служби, щоб їхня поведінка відповідала їх суспільно-правовому статусу.

    Діяльність публічного службовця регламентуються такими нормами і стандартами:

    До етичного інструментарію, за допомогою якого здійснюється реалізація цінностей, принципів і норм професійної етики публічного службовця належать: етичні кодекси, професійна соціалізація, координуючі органи, механізми звітності та нагляду, взаємодія і вплив громадянського суспільства та ін.

    Професійна діяльність має ставати реалізацією особистісних смислів людини-працівника в межах правового і морального поля професії. Якщо у професії людина не має можливості для самореалізації, то тоді професійна етика перетворюється виключно на засіб тиску та примусу.

    Корупційні загрози і ризики у діяльності професіонала виникають за наступних умов:

    1) коли завдання професійної групи протистоять інтересам громадянського суспільства, що сприяє формуванню професійного егоїзму і групової поруки, спокусі протиставити себе як професіонала співгромадянам і мати зиск («неправомірну винагороду») від такого протиставлення.

    2) неможливості самореалізації особи в професії:

    3) особистісні риси працівників, їх життєві орієнтири і цінності, егоїзм як крайня форма прояву індивідуалізму, що націлюють їх на задоволення своїх потреб за рахунок оточення, - і, як наслідок, виявляє себе відсутність бажання співпраці, чуття солідарності та колективізму.


    3. Етичні кодекси в системі публічної служби

    Етичні кодекси складають серцевину професійної етики та є визначальним елементом етичного інструментарію. Етичний кодекс – це сукупність етичних правил, вимог, норм, що приписуються до виконання. В етичних кодексах фіксується:

    норми і правила, що усвідомлюються та увійшли в практику більшості представників професії, є історичним завоюванням суспільства і професійного середовища;

    вимоги, приписи, які є раціонально та морально обґрунтованими, але часто порушуються.

    Необхідність у кодифікуванні основних етичних вимог до представників публічної служби зумовлена потребами в:

    Перерахуємо основні загальноприйняті кодекси поведінки для представників публічної влади: Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб (ООН, 1996), Європейський кодекс поведінки для місцевих і регіональних виборних представників (Рекомендації Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, 1999), Модельний кодекс поведінки державних службовців (Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи, 2000).

    Так, етичні кодекси вважаються важливим засобом боротьби з корупцією та закритістю публічної служби. Ці кодекси орієнтовані на забезпечення поваги до інституцій публічної служби з боку широкого загалу, установлення продуктивної, здорової атмосфери у професійних колективах публічних службовців, обмеження свавілля у відносинах із громадянами та у внутрішньо професійних відносинах.

    Крім того, як зазначалося Комітетом міністрів Ради Європи, різноманітність завдань, які виконуються сучасною державною адміністрацією (членами якої є особи з різним вихованням та походженням), підвищує необхідність кодифікації правил поведінки порівняно з попередніми періодами, коли більш гомогенний персонал виконував схожі функції та поділяв подібні цінності.

    Метою етичних кодексів у публічній службі є:

    Сукупність етичних приписів необхідно для підвищення рівня раціональності й моральності у професійній діяльності публічних службовців, окреслення рамок дозволеного, вияву чітких орієнтирів службової поведінки, створення певних шаблонів, які її роз'яснюють, прийняття етично обґрунтованих управлінських рішень. Закріплені ззовні норми відкривають можливості для достатньо вільного орієнтування в стандартних, повсякденних ситуаціях, позбавляючи публічних службовців необхідності постійно здійснювати моральний вибір. У кодексах прописуються настанови для дії в ситуаціях конфлікту між загальноморальними і професійно-етичними нормами та права представників публічної служби. Етичні кодекси спроможні бути основою для формування соціальної відповідальності влади та кожного із її представників і підставою для суспільної оцінки публічних службовців - розрахунок лише на неписані правила не дає можливості громадськості контролювати владу. Єдині етичні стандарти поводження мають стати інструментом кадрової політики, мірилом професійно-етичних якостей і норм поведінки під час прийому, проходження та кар'єрного просування на публічній службі.

    В етичних кодексах публічних службовців обов'язково фіксуються цінності та принципи, норми й стандарти етики публічних службовців. Отже, в етичних кодексах зазвичай розглядають питання, які, за задумом розробників, будуть сприяти професіоналам гідно виконувати їхню професійну місію та допоможуть запобігати, навчать протистояти та примусять уберегтися від корупційних дій.

    Етичні кодекси задають орієнтири для самовдосконалення представників публічної служби і спроможні справляти значний виховний вплив.

    Однак, якщо кодекс «змальовує» лише ідеального публічного службовця, такий кодекс стає відірваним від життя і його неможливо впровадити. Тому правила поведінки мають орієнтуватися на образ «належного публічного службовця» - такого, яким він має бути сьогодні, а не колись у гіпотетичному майбутньому. Важливо, щоб положення документа не були важко досяжними та відірваними від реального життя - штучно створений кодекс приречений на нереалізованість. Ідеал публічного службовця фіксується в кодексі в ціннісних настановах та принципах, нормативна ж складова кодексів має бути тісно пов'язаною із сьогоденням та закладати засади незалежної поведінки службовця. Такий підхід дає змогу: 1) зафіксувати в кодексі не ефемерні, а дійсні критерії, на основі яких можливо оцінювати професійно-етичні складові індивідуальної діяльності службовців; 2) налаштувати їх на вдосконалення та реалізацію належної (тобто відповідної, необхідної, гідної) поведінки.

    Залежно від домінуючих засобів впливу кодекси етики мають різні назви. Це можуть бути етичні кодекси, кодекси поведінки, кодекси честі, стандарти чи правила етичної поведінки тощо. Саме тому на етапі розробки документа необхідно чітко визначити передбачуваний його формат - орієнтованість кодексу на морально саморегулювання чи адміністративну регуляцію, на функціонування у вигляді заяви про наміри чи як правового документа.

    Етичні кодекси

    Сукупність професійно-етичних цінностей, принципів, норм, стандарти поведінки, що приписуються для виконання

    Етичні правила

    Набір точних професійно-етичних норм поведінки та конкретних вказівок, детальне визначення порядку реалізації вимог; застосування етичних регуляторів

    Кодекс поведінки

    Нормативні акти, в яких визначаються стандарти поведінки в професії; встановлюють механізми дисциплінарних впливів та відповідальності за порушення

    Правила або стандарти поведінки

    Набір точних норм поведінки та конкретних вказівок, детальне визначення порядку реалізації вимог; механізми контролю й санкції не є суто етичними

    Кодекс честі

    Заяви про наміри

    Необхідними умовами для ефективного функціонування кодексів є:

    Існують галузеві кодекси чи стандарти етичної поведінки працівників. Так, крім офіційно затверджених етичних кодексів, окремі установи розробляють власні правила поведінки для співробітників. У таких кодексах, створених на основі загальних правил поведінки публічних службовців, особлива увага приділяється гострим етичним питанням та ризикам, з якими стикаються ці організації.

    Кодекси потребують постійного оновлення, адже вимоги, що в них фіксуються, мають відображати актуальні етичні проблеми публічної служби. У цьому плані етичні кодекси асоціацій публічних службовців є більш гнучкою формою фіксації змін у власному професійному середовищі.

    У сфері публічної служби у багатьох випадках моральна, професійно-етична регуляція замінюється регуляцією правовою. Такий підхід у застосуванні до кодексів є досить поширений й обґрунтовується дослідниками як більш дієвий в ієрархічній системі виконавчої влади.

    Хоча часто етичні кодекси публічних служб (або підзаконними нормативними актами) справді дієвими вони стають тоді, коли світоглядно усвідомлюються, входять до особистісного світу людини, закріплюються внутрішньо та реалізуються на практиці, тобто набувають характеру моральних регуляторів. В іншому разі ці кодекси виконують функцію зовнішнього примусу, в їхній реалізації існує небезпека легалізації примусового «вдосконалення» і порушення моральної автономії особистості. Будь-який зовнішній контроль (а правові норми підтримуються саме зовнішнім стосовно індивіда контролем) не настільки ефективний, як добровільне регулювання поведінки.

    Слід враховувати й те, що крім формального кодексу, інституціонально-рольове поводження укладає цілий комплекс неписаних (утім відшліфований роками і ретельно підтримуваних професійною групою та широкою спільнотою) правил, обмежень, традицій. Такі неформальні настанови часто мають значний моральний потенціал, оскільки їхнім основним засобом є побудова гармонійних відносин в організаціях, упровадження морально обґрунтованих цінностей, вплив на переконанні працівників. Ефективне використання неформальних настанов зменшує необхідність у формальних контрольних механізмах і санкціях.


    4. Подарунковий етикет

    Подарунки, а точніше кажучи, звичай робити їх, укорінений у нашому побуті. Крім сімейних дат (день народження, річниця весілля, отримання диплому тощо), «подарунковими» днями давно вже стали загальнонародні свята (Новий рік, Різдво, Восьме березня та ін.).

    Дарування – одна із найдавніших ритуальних дій, що поєднувала членів громади в єдину спільноту: виразно підкреслюючи соціальну стратифікацію, ця дія слугувала зв’язком між різними соціальними стратами, поєднуючи різні професійні чи родові групи в єдине ціле. Практика єднання людей у процесі дарування зберігається і сьогодні; через подарунок надається і підкреслюється визнання, повага і шана дарувальника по відношення до тієї особи, якій робиться дарунок.

    Робити подарунки – це мистецтво, якому можна і потрібно навчитися. Без перебільшення, подарунок – це найяскравіший прояв внутрішньої культури людини: у плануванні і виборі подарунку проявляються смак, фантазія, винахідливість і такт того, хто його робить.

    Подарунки не робляться малознайомим людям. Не варто дарувати персональні подарунки своїм керівникам, тим, хто стоїть на службовому щаблі вище за вас. Це може бути витлумачено як підлабузництво, як прагнення виділитися. І той, кому призначений подарунок, також може опинитися у двозначній ситуації. Тому прийнято у виключних випадках (ювілеї, вихід на заслужений відпочинок тощо) робити колективні подарунки для керівника: від відділу, управління і т.д.

    Цінність подарунка визначається зовсім не його грошовою вартістю. Не варто дарувати друзям або знайомим дорогі подарунки. Вручення коштовних подарунків є не проявом людської близькості, а символом матеріального статку. Такі подарунки припустимі тільки серед близьких родичів.

    У випадку, якщо ви одержуєте від знайомих, як вам здається, надто дорогий подарунок, варто сказати: «Спасибі, але мені не пристало його приймати. Очевидно, тепер уже нічого не поробиш, але повірте, що такий подарунок мене більше засмутив, ніж порадував». Хоча і не дуже приємно говорити такі речі, однак зовсім неприємно їх вислуховувати.

    Від подарунку відмовляються, коли приймати його непристойно, коли це надто інтимний, особистісний предмет або коли подарунок є настільки коштовним, що, прийнявши його, ви будете почувати себе боржником. При відмові підкреслюють подяку за увагу і мотивують свою відмову, уникаючи гучних слів. Якщо ви вирішили не приймати подарунок, відмовляйтеся ввічливо й категорично і поверніть його. Подібна незручність, як правило, не означає повного припинення дружніх відносин із дарувальником.

    Причиною відмови від подарунку може бути не лише почуття власної гідності і такту, але й елементарна законослухняність громадянина (Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції», ст.23), особливо коли взаємини між дарувальником і тим, хто приймає подарунок, мають не лише приватний, а й публічний характер.

    Так, у п.2 ст.23 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» зазначається, що посадовій особі можна приймати подарунки, «які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність», разом із тим, накладаючи обмеження, виходячи із собівартості цих дарунків. Чи збігаються норми законодавства із традиційним, звичаєвим уявленням про гостинність?

    Окреслимо умови прийняття подарунку від колег, малознайомих осіб поза оцінкою його грошової вартості, покладаючись виключно на традиції і норми подарункового етикету.

    По-перше, дотримання вимоги публічності дії дарування. Перевірте себе, чи готові ви оприлюднити подарунок і ім’я того, хто його подарував? Так, згідно із загальновизнаними нормами про гостинність, бажано, щоб особа, яка приймає подарунок, відразу, у присутності дарувальника його відкрила, похвалила і подякувала. Неввічливо відкласти подарунок, не розгорнувши його.

    По-друге, здійснення акту рівноцінного віддарування. Якщо подарунок для вас надто коштовний і ви не зможете подарувати рівний по ціні навзаєм, то від такого подарунку слід одразу і категорично відмовитись. Це допоможе уникнути несиметричних відносин залежності і наперед зобов’язаності. Особливо делікатними й уважними слід бути до цієї умови у «нерівних» взаємовідносинах: між людьми, різними за віком, статтю, соціальним статусом. Поза родинним колом віддарування увагою, щиросердям, підтримкою є нерівноцінним і неприпустимим.

    По-третє, дотримання акту гостинності: чи готові ви запросити до власної оселі, до кола своєї сім’ї того, хто робить вам подарунок? Якщо ні, то від подарунку слід відмовитись.

    Як бачимо, норми подарункового етикету не суперечать нормам антикорупційного законодавства; знання і розуміння етикетних норм поведінки надає можливість прийняття правильного рішення у професійній міжособистісній взаємодії, не даючи товаристськості колег вийти на межу панібратства, де солідарності співробітників протистоять «друзяцтво» і компанійство як дифузні і не бажані у сфері професійної діяльності форми міжособистісної взаємодії.

    Отже, зробимо висновки.

    Якими б не були нормативно-правові або організаційні основи діяльності публічної служби, їх утворюють самі люди. Тому головним завданням антикорупційних зусиль у даному секторі має стати вплив на людську поведінку, тобто сприяння проявам професійної та етичної поведінки і, у той же час, перешкоджання використанню державної посади з метою персонального збагачення. Ось чому одним із ефективних підходів до антикорупційної діяльності є перешкоджання корупційним діям шляхом підвищення моральних, репутаційних втрат, «морального тягаря» корупційної поведінки.

    Важливим у роботі публічного службовця є розуміння, що вихованість, шляхетність, етичність і законність є взаємообумовлюючими у житті і професійній діяльності. Так, на прикладі подарункового етикету було продемонстровано поєднання культури поведінки, що ґрунтується на шані, повазі і визнанні, із нормами діючого законодавства.

    Завдання публічної служби – ефективне забезпечення комплексної взаємопов’язаної діяльності службовців, спрямованої на вироблення і реалізацію публічної політики та управлінських рішень, здійснення регулятивних та обслуговуючих функцій в інтересах усього суспільства чи його окремих складових – здійснюється через діяльність конкретних працівників публічної служби. Від їх професіоналізму, компетентності, етичності, спроможності протистояти корупції залежить належне виконання завдань і функцій публічної служби, її імідж в очах громадян та міжнародної громадськості.


    Список джерел

    Рекомендована література:

    1. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / Пер. з англ. О.Буценка. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. 280 с.
    2. Василевська Т.Е. Етика в публічній службі: Підручник. К.: НАДУ, 2018. 256 с.
    3. Василевська Т. Е., Саламатов В. О. Етика державного службовця як засіб запобігання та протидії корупції: навч.-метод. Матеріали. К. : НАДУ, 2011. 72 с.
    4. Декларація принципів толерантності: резолюція 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листоп. 1995 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_503.
    5. Енаф М. Ціна істини: дар, гроші, філософія. / Пер. з фр. Олексія Панича. – К.: Дух і літера, 2019. 512 с.
    6. 6. Загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. Офіц. вісн. України від 27 верес. 2016 р.№ 74.
    7. Основні принципи професійної етики поліцейського: пам’ятка / В. М. Кравець, Т. А. Кумеда, О. В. Павлишин, Г. М. Петрова та ін.; за наук. ред. М. В. Костицького. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2020. 48 с.
    8. 8. Про державну службу: Закон України від 22 січ. 2016 р. Відом. Верхов. Ради України.№ 4.
    9. Петрова Г. Деонтологічні засади службової діяльності: службовий етикет правоохоронця (поліцейського) [Текст]: пам’ятка / Петрова Г.М. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2015. С.89-92.
    10. 10. Про державну службу: Закон України від 22 січ. 2016 р. Відом. Верхов. Ради України.№ 4.
    11. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовт. 2014 р. № 1700-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.
    12. Рекомендація No R (2000) 10 Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи щодо кодексів поведінки державних службовців (прийнята Комітетом міністрів на 106 сесії 11 травня 2000 року). URL: http://www.dridu.dp.ua/cpk/Lib/7_Zapobigannya%20ta%20protydiya%20proyavam%20korup/Legislation/Legislature/Rekomend_poved_DS.pdf.