Навчальні матеріали

Тема 9. Українська РСР (УСРР) та її право

  • 1. Радянське державне будівництво
  • 2. Кодифікація та розвиток права

    • 1. Радянське державне будівництво

    Становлення радянської влади в Україні. Захоплення більшовиками влади у Петрограді 25 жовтня 1917 р. докорінно змінило долю народів, що проживали на території колишньої Російської імперії. Після цього перевороту 27 жовтня 1917 р. Українська Центральна Рада (УЦР), що була створена 4 березня 1917 р. у Києві, прийняла резолюцію, якою засудила збройний переворот у Петрограді та не визнала легітимною владу рад робітничих і солдатських депутатів, оскільки вони представляли лише частину революційної демократії.

    Після невдалої спроби на радикальні заклики агітаторів РСДРП(б) захопити владу у Києві наприкінці жовтня 1917 р.[*] більшовики змінили тактику боротьби за Україну. Було розпочато агітацію за переобрання складу УЦР, що мало відбутися на Всеукраїнському з’їзді рад у грудні 1917 р. Таким чином більшовики сподівалися легітимно прийти до влади. Одночасно виступи більшовиків, які відбувалися в багатьох населених пунктах України, мали на меті підірвати ще не усталений та остаточно не витворений внутрішній лад УНР, ослабити її сили перед збройним вторгненням в Україну, що його активно готували російські більшовики[1]. У цьому контексті 4 грудня Центральна Рада отримала від Ради Народних Комісарів (РНК; Раднарком) Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), головою якої був В. Ленін, ультиматум, в якому визнавалася УНР і право націй на самовизначення. Водночас Центральну Раду було звинувачено у проведенні «двозначної буржуазної політики», у перешкоджанні скликанню Всеукраїнського з’їзду рад, а також у тому, що УЦР «веде боротьбу проти українських Рад, допомагає Каледіним стягувати війська на Дон, заважає радянській владі спрямувати необхідні військові сили через терен братнього українського народу для придушення корніловського заколоту»[2]. Документ містив ряд вимог до УЦР, головною з яких було визнання радянської влади в Україні. У випадку відмови, Раднарком заявляв, що він вважатиме Центральну Раду в стані війни, як зазначалося в ультиматумі, «з радянською владою в Росії і на Україні». УЦР не погодилася на поставлені вимоги.

    Подібні звинувачення, що лунали на адресу Центральної Ради, сприяли тому, що політична боротьба в Україні на початку грудня 1917 р. загрожувала перерости у збройне протистояння. У Києві місцеві більшовики почали підготовку повстання проти уряду УНР. Українській владі вдалося випередити змовників, роззброївши в ніч на 13 грудня російські частини київської залоги[3]. Протягом грудня Генеральний Секретаріат і Раднарком обмінювались дипломатичними документами, делегаціями організацій, які намагались бути посередниками при розв’язанні конфлікту, проте стосунки дедалі більше загострювались. Ще тривав переговорний процес, коли 9 грудня радянські загони, які прямували на Дон, прибули до Харкова і почали поступово брати під свій контроль міста Лівобережжя. Фактично із середини грудня тривала неоголошена війна між радянською Росією та УНР[4].

    Водночас, всупереч обвинуваченням РНК РСФРР, 4 грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на який прибуло близько 2,5 тис. делегатів. З’їзд висловив підтримку Українській Центральній Раді, тож плани більшовиків переобрати склад УЦР було зірвано. Перебуваючи у значній меншості (127 делегатів), більшовики залишили з’їзд і переїхали до Харкова. Там вони об’єдналися із делегатами ІІІ з’їзду рад Донецького та Криворізького басейнів, який 9 грудня, як влучно зазначають сучасні вітчизняні дослідники, «розпочав роботу у розпал боротьби за місто», коли «російські червоногвардійські війська захопили Харків»[5]. Об’єднаний з’їзд пройшов 11–12 грудня. Більшовики так само назвали своє зібрання – Всеукраїнським з’їздом рад. Фактично він нелегітимно був проголошений репрезентативним форумом українського народу, а в радянській історіографії отримав назву «Перший Всеукраїнський з’їзд Рад», таким чином заперечуючи першість київського з’їзду.

    На цьому з’їзді були присутні близько 200 делегатів, які представляли лише 89 із 300 рад, що були утворені на той час в Україні[6]. Представників українського селянства практично не було. Зважаючи на це, харківський з’їзд аж ніяк не міг називатися Всеукраїнським. Проте 12 грудня 1917 р. так званий Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Українську Народну Республіку Рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів як федеративну частину Російської Республіки[7]. При цьому зберігалася назва УНР: Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали також Українською Народною Республікою, аби перехопити популярність справжньої УНР[8]. За зразком органів влади радянської Росії, вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України як вищий орган державної влади, що мав діяти між з’їздами і уряд – Народний Секретаріат.

    Отже, в Україні сформувалось два центри влади – у Києві і Харкові. Їх наявність дала змогу російським більшовикам твердити про те, що вони залишаються осторонь війни, яка розгорнулась в Україні, і демонстративно ставитися до неї як до «внутрішнього» конфлікту. А коли 4 січня 1918 р. Народний Секретаріат оголосив війну Центральній Раді, то Раднарком мав підстави вважати вторгнення радянських військ з Росії в Україну не агресією проти суверенної УНР, а братерською допомогою радянському уряду України в його боротьбі з контрреволюційною Центральною Радою. Тому на кінець грудня 1917 р. в Україну було направлено до 20 тис. радянських військ під командуванням народного комісара В. Антонова-Овсєєнка та начальника штабу М. Муравйова[9].

    Однак у свій перший прихід в Україну більшовики не змогли утримати владу. За умовами Брестського мирного договору (1918 р.) РСФРР змушена була визнати незалежність УНР. Тож, не наважуючись на відкрите збройне протистояння військам Німеччини та Австро-Угорщини, більшовицькі війська, попередньо завантаживши ешелони награбованим зерном та іншими продуктами, залишили територію України.

    Таким чином, проголошення й перша спроба поширення в Україні радянської влади відбулися збройним шляхом. Яскравим підтвердженням цього є наказ М. Муравйова за № 14: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, цілком підтримуємо силою цих багнетів…»[10].

    До другої спроби захоплення України більшовики готувалися більш ретельно. У липні 1918 р. у Москві було створено Комуністичну партію (більшовиків) України (КП(б)У), імітуючи її під самостійну політичну організацію. 28 листопада 1918 р. у м. Суджа Курської губернії створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України і, нібито виконуючи його розпорядження, більшовики розпочали черговий наступ в Україну. Водночас означений уряд у Маніфесті від 29 листопада 1918 р. оголосив про повалення влади гетьмана і поновлення в Україні радянської влади, скасував усі закони, накази, договори як гетьмана та його уряду, так і УЦР та закликав до боротьби проти Директорії. 6 січня 1919 р. цей уряд встановив нову офіційну назву радянської держави за аналогією з радянською Росією – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 28 січня 1919 р. статус уряду змінено з тимчасового на постійний, відділи уряду на кшталт російських назвали народними комісаріатами, а сам уряд – Радою Народних Комісарів (РНК) УСРР.

    УСРР з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад (6–10 березня 1919 р.) першої її Конституції оформилась як радянська форма державності. З’їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), що працював між з’їздами і наділявся законодавчими та контролюючими функціями. На з’їзді затверджено склад уряду, створено постійно діючу Президію ВУЦВК на чолі з Г. Петровським.

    Остаточна редакція Конституції УСРР після доопрацювання була прийнята на засіданні ВУЦВК 14 березня 1919 р. В основу Конституції УСРР покладено текст Конституції РСФРР. Вона складалася із 4 розділів та 35 статей[11].

    У першому розділі «Основні положення» визначалося, що УСРР є організацією диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями і експлуататорами капіталістами і поміщиками (ст. 1). Завданням цієї диктатури проголошувалося здійснення переходу від буржуазного до соціалістичного ладу, шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення контрреволюційних виступів з боку імущих класів (ст. 2). Соціалістичні перетворення в економічній сфері передбачали ліквідацію приватної власності на землю та інші засоби виробництва, у політичній – наділення політичними правами виключно трудящих, експлуататори таких прав позбавлялися (ст. 3). Декларувався намір УСРР увійти до складу єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки з’являться умови для її створення (ст. 4).

    У другому розділі «Конструкція радянської влади» визначалися структура, компетенція та порядок формування центральних та місцевих органів влади. До числа вищих органів влади належали:

    Місцевими органами радянської влади були сільські та міські ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів та обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди рад і обрані ними виконкоми (ст. 18).

    У третьому розділі «Декларація прав і обов’язків працюючого і експлуатованого народу України» закріплено основні громадянські та політичні права громадян: на свободу об’єднань у громадські організації, на збори, мітинги, свободу слова, друку, совісті, безкоштовну освіту (ст. 23–26). Основними обов’язками громадян Конституція визначала охорону здобутків Великої Робітничо-Селянської Революції (ст. 29), а також декларувала лозунг: «Хто не працює – той не їсть» (ст. 28). Соціально-економічні права громадян у першій Конституції радянської України закріплення не дістали.

    Четвертий розділ Конституції містив опис герба УСРР: на червоному щиті у променях сонця зображено золоті серп і молот та напис «УСРР», навколо щита – вінок з колосків, внизу стрічка із написом російською і українською мовами «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Прапором УСРР стало червоне полотнище з написом золотими літерами у верхньому куті «УСРР».

    Таким чином, відповідно з Конституцією, УСРР мала ознаки незалежної держави, але фактично перетворювалась на сателіт більшовицької Росії. Державність у радянській Україні зазнавала дедалі більших обмежень.

    Однак прийшовши в Україну, більшовики розгорнули політику русифікації та «воєнного комунізму», чим відвернули від себе населення України. Форми боротьби селянства влітку 1919 р. дають підстави розглядати розмах антибільшовицького селянського повстанського руху як загальнонародну селянську війну[13], що значною мірою унеможливило існування влади більшовиків в Україні. Сюди ж додалися дії об’єднаних військ Армії УНР та Української Галицької Армії, які наступали із заходу, а також Добровольчої армії А. Денікіна, що насувалася з півдня. За таких обставин більшовики знову змушені були залишити терени України.

    Третя спроба захопити Україну виявилася більш вдалою. Більшовики врахували свої помилки. Так, було визнано, що реквізиція збіжжя та колективізація вороже налаштовували українське селянство до них, а також відбулося недооцінювання націоналізму, який має глибоке народне коріння[14]. Водночас 17 грудня 1919 р. у Москві створено Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, який до 19 лютого 1920 р. був тимчасовим вищим законодавчим і виконавчим органом влади УСРР. Його очолив Г. Петровський. На початку 1920 р. більшовицькі війська від імені новоствореного уряду знову встановили контроль в Україні. ІV Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся 16–20 травня 1920 р. у Харкові, відновив діяльність радянських більшовицьких органів влади, визначених Конституцією УСРР 1919 р.

    Утворення та діяльності міліції радянської України 1919 – 1941 рр. Перші загони робітничої міліції почали створюватися уже після Лютневої революції 1917 р. У великих містах згідно з рішеннями місцевих рад робітничих депутатів формувалися робітничі дружини, бойові дружини, загони робітничої міліції, їх основним завданням була охорона громадського порядку. Тож на початку свого існування робітнича міліція була добровільним громадським об’єднанням.

    Формування радянської міліції як державного органу почалося під час другого захоплення України більшовиками. 9 лютого 1919 р. Раднарком прийняв Декрет «Про організацію міліції», у якому постановляв: «З метою охорони революційного порядку, особистої безпеки громадян, а також для боротьби з кримінальними злочинними елементами» заснувати робітничо-селянську міліцію. Виконання цього завдання покладалося на Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) УСРР[15]. На роз’яснення усіх організаційних питань НКВС УСРР розробив Інструкцію щодо організації робітничо-селянської міліції. В Інструкції встановлювалося, що міліція є виконавчим органом робітничо-селянської влади, перебуває у безпосередньому підпорядкуванні місцевих рад, а загальне керівництво її діяльністю здійснює НКВС УСРР. Інструкція зобов’язувала працівників міліції попереджувати та припиняти порушення порядку, встановленого радянською владою, стежити за виконанням усіма громадянами декретів, законів і розпоряджень вищих органів радянської влади, сприяти органам радянської влади у здійсненні покладених на них обов’язків, стежити за виконанням санітарних правил, за справністю доріг мостів, вживати заходи щодо охорони порядку під час пожежі, паводку чи іншого стихійного лиха. Окрім перелічених обов’язків, на міліцію покладалося провадження дізнання у кримінальних справах. На службу в міліції могли бути прийняті громадяни УСРР, які досягли 21‑го року, достатньо освічені, користуються виборчими правами та визнають радянську владу. Впродовж 1919 р. було утворено спеціалізовані служби міліції: залізничну, річкову, морську, а також судово-кримінальний розшук. У 1920 р. для здійснення загального керівництва усіма структурними підрозділами міліції у системі НКВС УСРР було утворено Головне управління радянської робітничо-селянської міліції, його першим начальником призначено О.М. Чайковського.

    Формування міліції радянської України відбувалося під пильним контролем більшовицької партії. З РСФРР для роботи в міліції УСРР було направлено 263 особи командного складу, 3 610 міліціонерів і 96 працівників кримінального розшуку[16]. Основним завданням міліції на той час була боротьба з бандитизмом – так тоді називалися будь-які виступи проти встановлення більшовицького панування в Україні. У виборі методів боротьби міліція нічим обмеженою не була. Водночас потрібно відзначити, що міліція УСРР створювалась поспіхом, під час воєнних дій, коли майже всі сили були спрямовані на посилення армії. Справедливо, на нашу думку, становище радянської міліції у перші півтора року її існування описувалося у газеті «Комуніст» від 21 грудня 1921 р.: «Міліціонери усіх видів служби являли собою у переважній більшості натовп людей, суцільно недисциплінований, непідготовлений, босий та роздягнутий»[17].

    Після поразки Української революції 1917 – 1921 рр. та переходу до розбудови радянської держави змінилися завдання, які ставилися перед міліцією, виникли можливості щодо її організаційного зміцнення. Відтепер партія вимагала від міліції суворого дотримання законності. У 1921 р. РНК УСРР прийняла постанову «Про тимчасову передачу міліції у підлеглість військового командування України», відповідно до якої за п’ять місяців військове командування повинне було укомплектувати кадри міліції командним персоналом, озброїти та провести військові навчання. Таке короткострокове перепідпорядкування дозволило покращити стан дисципліни, поліпшити матеріально-технічне оснащення. Для посилення контролю за діяльністю міліції при Головному управлінні міліції та при кожному губернському управлінні засновувалися політсекретаріати[18].

    У 1922 р. відбулася кодифікація кримінального та кримінально-процесуального законодавства. Таким чином визначалося правове поле діяльності міліції. Однак великою проблемою залишався низький рівень освіченості співробітників міліції, адже вона формувалася з робітників і селян, більшість з яких мали так звану «домашню освіту». Для розв’язання цієї проблеми було прийнято рішення про відкриття курсів для професійної підготовки вищого і молодшого складу міліції, старших міліціонерів і агентів кримінального розшуку. Виконання цього завдання покладалося на губернські виконавчі комітети[19]. Так, у всіх губерніях УСРР були створені шеститижневі курси червоних міліціонерів. У столиці УСРР м. Харкові курси розпочали свою роботу з 11 червня 1921 р., наступного року їх було реорганізовано у Школу старшого командного складу робітничо-селянської міліції УСРР. У 1925 р. Школу переведено до м. Києва, нині це Національна академія внутрішніх справ[20].

    Основним завданням міліції у 1920-х роках залишалася боротьба з так званим бандитизмом, що панівною владою трактувалося як будь-який непослух чи опір утвердженню більшовицького режиму[21], а також боротьба з кримінальною злочинністю, передусім зі злочинами проти особи та власності, службовими злочинами, фальшивомонетництвом, підпалами, самогоноварінням, хуліганством та ін. Водночас на міліцію покладались й інші, не властиві для неї функції, зокрема: допомагати органам санітарного нагляду, відслідковувати наявність двірників у домоволодіннях, вручати судові повістки, видавати різноманітні довідки, здійснювати стягнення штрафів за безквитковий проїзд на залізницях тощо[22]. Через брак нормативно-правових актів, які б конкретизували поле діяльності міліції, перманентно вона була обтяжена завданнями, які небагато мали спільного з правоохоронною діяльністю. Надмірна завантаженість міліції зумовлювала низьку продуктивність її основної праці.

    Згодом такі завдання нерідко переростали у функціональні обов’язки міліції. Так, у 1923 р. черговий експеримент влади, спрямований на збільшення контролю над своїми громадянами і обмеження неконтрольованого їх пересування навіть у межах власної країни, призвів до того, що міліція почала видавати громадянам посвідчення особи з трирічним терміном дії[23]. Внаслідок цього на початку 1920‑х років у адміністративній діяльності правоохоронних органів з’явилася паспортна справа. Остаточно вона була закріплена за міліцією після запровадження в Союзі Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) 27 грудня 1932 р. єдиної паспортної системи[24]. Однак згідно з Положенням про робочо-селянську міліцію, прийнятим РНК Комісарів СРСР 25 травня 1931 р., спочатку до відання органів міліції належали питання нагляду за дотриманням громадянами і посадовими особами правил прописки, обліку населення за особливими правилами, роботи адресних столів, видачі громадянам посвідчень особи[25]. Проте згодом до компетенції міліції було віднесено й видачу паспортів.

    Посилення у 1930‑х роках процесів централізації, обмеження суверенних прав союзних республік і концентрації владних важелів у Москві призвели до ліквідації у 1930 р. НКВС УСРР. Органи міліції та кримінального розшуку було підпорядковано органам Державного Політичного Управління (ДПУ) УСРР.

    Перехід у державі до політики суцільної колективізації сільського господарства вніс свої корективи у діяльність міліції. Зокрема, основним завданням, що ставилося у ті роки панівною партією перед правоохоронними і судовими органами, стало сприяння усіма можливими засобами виконанню плану хлібозаготівель. Останні стали однією з економічних причин Голодомору, що розгорнувся в Україні 1932 – 1933 рр.

    Рятуючись від «розкуркулення»[*] і голоду, селяни самовільно почали переселятися до міст. Зупинити цей процес й мала введена в СРСР у грудні 1932 р. паспортна система. У Положенні про паспорти зазначалося: «Усі громадяни СРСР у віці від 16 років, які постійно проживають у містах, робітничих селищах, працюють на транспорті, в радгоспах і на новобудовах, зобов’язані мати паспорт»[26]. Селян у цьому переліку не було. Селянину навіть для короткострокового виїзду з постійного місця проживання потрібно було брати довідку – дозвіл від місцевої влади[27]. За порушення паспортного режиму винуваті підлягали адміністративному покаранню у виді штрафу у розмірі до 100 карбованців, при повторному порушенні – притягалися до кримінальної відповідальності.

    Наступним кроком у формуванні командно-адміністративної системи в СРСР та, відповідно, і в УСРР стало утворення 10 липня 1934 р. НКВС СРСР на базі Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) СРСР. До його складу на формально рівних засадах увійшли Головне управління державної безпеки (ГУДБ; таку назву отримало ОДПУ) та Головне управління робітничо-селянської міліції (ГУРСМ), однак домінуючим стало ГУДБ. Постановою ВУЦВК від 11 липня 1934 р. створено НКВС УСРР як союзно-республіканський наркомат, що підпорядковувався одночасно РНК УСРР та НКВС СРСР. У 1936 р. у складі ГУРСМ було створено Державну автомобільну інспекцію, а у 1937 р. – Відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності.

    У роки «Великого терору» (1937 – 1938 рр.) проведення масових арештів та чисток покладалося загалом на органи державної безпеки, однак міліція була зобов’язана надавати їм необхідну допомогу. Так, відповідно до оперативного наказу Наркома внутрішніх справ СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р. «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів», розслідування щодо «куркулів та інших антирадянських елементів» покладалося на органи державної безпеки, а стосовно кримінальних злочинців – на міліцію[28].

    Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 лютого 1941 р. НКВС СРСР було розділено на два самостійних комісаріати: Народний комісаріат внутрішніх справ і Народний комісаріат державної безпеки[29]. Органи міліції залишалися у віданні НКВС СРСР.

    Отже, упродовж 1919 – 1941 рр. відбувалося структурно-організаційне становлення радянської міліції. Її основним завданням була охорона так званого революційного порядку. Панівна більшовицька партія постійно намагалася використати міліцію для реалізації своїх планів.

    Конституція УСРР 1929 р. Перетворення, що відбулися протягом 1920‑х років у всіх сферах життя радянської України зумовили потребу внесення відповідних змін до чинної в республіці Конституції. Тому 15 травня 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив нову Конституцію УСРР[30]. Вона складалася із 5 розділів, 82 статей.

    Конституція УСРР 1929 р., як і перша Конституція радянської України, законодавчо закріплювала принципи диктатури пролетаріату, радянська влада проголошувалась «владою переможного пролетаріату та трудового селянства», а експлуататорські класи, до яких належали представники опозиційних партійних угруповань, позбавлялися політичних і багатьох громадянських прав[31].

    У першому розділі – «Засади» декларувалося, що «Українська республіка є соціалістична держава робітників та селян» (ст. 1). У другій і третій статтях визначався правовий статус УСРР як суверенної договірної держави, яка добровільно входить до складу СРСР і зберігає за собою право вільного виходу із Союзу. Встановлено принцип верховенства загальносоюзних органів державної влади і загальносоюзного законодавства. Конституційно закріплювалося входження до складу УСРР Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки (АМСРР; ст. 18).

    У другому розділі «Організація радянської влади», так само як і в Конституції УСРР 1919 р., визначалися структура, компетенція та порядок формування центральних та місцевих органів влади. До числа вищих органів влади належали:

    Отже, система вищих органів влади і управління за Конституцією УСРР 1929 р. залишалася такою ж, як і за Конституцією УСРР 1919 р. Однак із входженням України 1922 р. до складу СРСР її суверенні права були обмежені. Функції вищих органів влади УСРР зводилися до законодавчого закріплення і виконання рішень з’їздів Російської комуністичної партії (більшовиків) [РКП(б); з 1925 р. – Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) – ВКП(б)] [*].

    У третьому розділі Конституції УСРР 1929 р. – «Про виборчі права» зазначалося, що право обирати й бути обраним до рад мають, незалежно від статі, віри, раси, національності, осілості тощо, громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років і які зайняті суспільно корисною працею. Відповідно, політичних прав були позбавлені особи, які використовували найману працю, торговці, духівництво та ін. (ст. 66–69)

    У четвертому розділі – «Про бюджет Української Соціалістичної Радянської республіки» визначалося, що питання розподілу видатків і прибутків УСРР регламентується законодавством СРСР (ст. 72).

    Останній розділ Конституції містив опис герба та прапора УСРР, які залишилися незмінними та встановлювалося, що столицею УСРР є м. Харків.

    Отже, Конституція УСРР 1929 р. закріпила правовий статус УСРР як союзної республіки з досить широкими суверенними правами, що по суті було ширмою, за якою приховувалася диктатура панівної комуністичної (більшовицької) партії.

    Адміністративно-територіальна реформа в УСРР у 1920-1930-х рр. Молдавська АРСР у складі радянської України (1924 – 1940 рр.). У період становлення радянської влади територія України поділялася на губернії, повіти, волості, як і за часів її перебування у складі Російської імперії. У 1922 р. розпочався процес реформування адміністративно-територіального устрою. З цією метою було створено Центральну адміністративно-територіальну комісію, яка, готуючи проект нового адміністративно-територіального поділу, повинна була врахувати цілий ряд факторів, зокрема, чисельність населення, його етнографічні характеристики, особливості економічного розвитку регіонів, конфігурацію шляхів сполучення тощо. 12 квітня 1923 р. друга сесія ВУЦВК прийняла постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України». В УСРР зберігся поділ на губернії, однак замість 102 повітів було створено 53 округи, а замість 1989 волостей – 706 районів.

    Однак досить швидко почали виявлятися різного роду прорахунки, тож процес реформування було продовжено. З метою подальшого скорочення управлінських витрат у 1925 р. ліквідовано губернії і, таким чином, запроваджено триступеневу систему управління: центр-округ-район. У наступні роки кількість округів і районів змінювалася у напрямі їх зменшення. В результаті відбувалося укрупнення адміністративно-територіальних одиниць. Безумовним здобутком реформи стала поява 12 національних районів (сім німецьких, чотири болгарських, один польський, один єврейський).

    Наступний етап реформування почався у 1930 р. З початком суцільної колективізації сільського господарства виникла потреба посилити управлінську ланку на місцях. Тому «з метою наближення органів державного управління до трудящих мас» було ліквідовано округи та встановлено двоступеневу систему управління: центр-район. Територію УСРР поділили на 503 адміністративно-територіальні одиниці: АМСРР, 18 міст як окремі адміністративно-територіальні одиниці та 484 райони. Уважалося, що директиви, які надходять з центру безпосередньо у район, будуть виконуватися швидше. Проте управління з центру півтисячею адміністративно-територіальних одиниць виявилося обтяжливим, узагальнення величезної кількості звітів, що надходили з районів, викликало значні труднощі та продемонструвало неефективність двоступеневої системи управління. У 1932 р. в УСРР утворено п’ять областей: Харківську, Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську, до кінця того ж року сформовано Донецьку та Чернігівську області, у 1937 р. – Житомирську, Кам’янець-Подільську (з 1954 р. – Хмельницька), Миколаївську, Полтавську, у 1938 р. – Ворошиловградську (з 1961 р. – Луганська), у 1939 р. – Запорізьку, Кіровоградську та Сумську області. Таким чином відновлено триступеневу систему управління, яка зберігається в Україні і зараз.

    На частині території Одеської та Подільської губерній у 1924 р. було утворено АМСРР у складі УСРР. Із 7 березня до 12 жовтня 1924 р. вона мала статус автономної області у складі УСРР. 23 квітня 1925 р. І Всемолдавський з’їзд рад ухвалив Конституцію АМСРР, яку затвердили на ІХ Всеукраїнському з’їзді рад 10 травня 1925 р. Конституція АМСРР складалася з семи глав та 48 статей. АМСРР мала таку саму систему центральних органів радянської влади, як і УСРР: з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, ЦВК та його Президію, РНК. Народні комісаріати поділялися на республіканські і об’єднані за таким же принципом, як і в УСРР. АМСРР мала свого представника з дорадчим голосом у центральних органах влади УСРР.

    На територію АМСРР поширювалася чинність нормативно-правових актів СРСР та УСРР. Власна законотворчість автономії поширювалася майже виключно на галузі, якими керували республіканські наркомати. Державними мовами були молдавська, українська та російська. Столицею АМСРР були міста Балта (1924 – 1928 рр.), Бірзула (1928 – 1929 рр.). У 1929 р. столицю перенесено до м. Тирасполь.

    Сучасні дослідники вважають АМСРР штучним витвором, інспірованим Москвою у контексті реанімації вже значною мірою дискредитованих ідей «світової революції». У такий спосіб більшовицьке керівництво намагалося радикалізувати прорадянські настрої в окупованій Румунією Бессарабії з метою її повернення за наявності сприятливих умов і створення геополітичного плацдарму для здійснення прориву на балканському напрямку[32].

    У 1938 р. надзвичайний ІІ Всемолдавський з’їзд рад прийняв нову Конституцію автономії. Було проголошено нову назву республіки – Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР). За зразком Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) закріплено нову систему вищих органів влади: Верховна Рада (ВР) МАРСР, її Президія та уряд – РНК МАРСР.

    МАРСР як автономія у складі УРСР проіснувала до 2 серпня 1940 р., коли ВР СРСР прийняла Закон «Про утворення союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки» – МРСР, до складу якої увійшли території МАРСР та частина Бессарабії, що була відібрана у Румунії.

    Конституція УРСР 1937 р. 30 січня 1937 р. у Києві в ході Надзвичайного ХІV з’їзду рад (25–30 грудня) затверджено нову Конституцію України[33]. Назва республіки змінилася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку. В основу Конституції УРСР 1937 р. покладено Основний Закон СРСР («Сталінська Конституція») від 5 грудня 1936 р. Структура органів влади в Україні була приведена у відповідність із союзною[34].

    Конституція 1937 р. складалася з 13 розділів. У першому розділі УРСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, вся влада в якій належала радам депутатів трудящих (ст. 3). Конституція проголосила перемогу соціалізму в державі та непорушність соціалістичних відносин. Соціалістична власність фіксувалася у двох формах – державній (всенародне добро) та кооперативно-колгоспній (громадська, соціалістична власність колгоспів і кооперативних організацій). Законом захищалося право особистої власності громадян на їх трудові доходи та заощадження, на житловий будинок і підсобне хатнє господарство, право спадкування особистої власності громадян, а також особиста власність членів колгоспного двору. Земля закріплювалася за колгоспами у безплатне і безстрокове користування. Допускалося існування дрібного приватного господарства одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтувалося на особистій праці й виключало експлуатацію людини людиною.

    Другий розділ декларував добровільне об’єднання УРСР з іншими радянськими республіками в союзну державу – СРСР, а також республіканський суверенітет УРСР, недоторканність її кордонів і право виходу із Союзу. Наведені положення свідчать про формальність Конституції, невідповідність її змісту тодішнім життєвим реаліям. Установлювався адміністративний поділ України на сім областей (Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Одеську, Харківську, Чернігівську) та Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну республіку.

    Конституція УРСР 1937 р. не відображала зовнішньополітичної діяльності України як самостійної держави. Україна зникла з міжнародного спілкування, було ліквідовано її дипломатичні представництва в інших державах, а всю діяльність на міжнародній арені передано Народному комісаріату закордонних справ СРСР[35].

    Найвищим органом державної влади (ст. 20), єдиним законодавчим органом УРСР (ст. 23) стала Верховна Рада УРСР, яка обиралася громадянами на чотири роки за нормою: один депутат від 100 тис. населення. Чергові сесії Верховної Ради скликалися двічі на рік, позачергові – за рішенням Президії Верховної Ради чи на вимогу не менше третини депутатів.

    Постійним колегіальним органом у період між сесіями Верховної Ради, підзвітним їй, була Президія Верховної Ради, до якої входили голова, два заступники, секретар і 15 членів (ст. 28). Депутати отримали право недоторканності. Президія мала такі повноваження (ст. 30): скликання сесії Верховної Ради УРСР, тлумачення законів УРСР, видання указів, проведення всенародного опитування (референдуму), скасування постанов і розпоряджень РНК УРСР та Молдовської АРСР, а також місцевих органів влади, надання права громадянства УРСР та почесних звань, здійснення права на помилування засуджених громадян.

    Фактично укази Президії Верховної Ради були законодавчими актами вищої сили, а їх затвердження на сесії Верховної Ради мали суто формальний характер.

    РНК як уряд УРСР і найвищий виконавчий та розпорядчий орган державної влади республіки (ст. 39) утворювалася Верховною Радою, була відповідальною перед нею і підзвітною їй та Президії Верховної Ради. Компетенція РНК визначалась у ст. 43 і обмежувалась не лише ст. 14 Конституції СРСР 1936 р. та законами УРСР, а й законами СРСР і постановами й розпорядженнями союзної РНК. Галузями державного управління керували союзно-республіканські та республіканські народні комісаріати.

    Окремі розділи Основного закону визначали найвищі органи державної влади і органи державного управління Молдавської АРСР, але у межах компетенції автономії.

    Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР були відповідні ради депутатів трудящих (ст. 72), які обиралися населенням відповідних округів, районів, міст, селищ, станиць і сіл на два роки (ст. 73). Виконавчими та розпорядчими органами місцевих рад вважалися виконкоми (ст. 78). Безпосередні управлінські функції на місцях здійснювали управління чи відділи виконкомів.

    Нова система рад ззовні набувала ознак парламентської системи, але насправді ради не були самостійною владою в традиційній формі, оскільки реальну владу акумулював партійний апарат, що перетворився у керівний орган тоталітарної держави. Це було відбито у Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р., які вперше включили положення про комуністичну партію як керівну установу всіх громадських і державних організацій[36].

    Як і раніше, в Конституції УРСР не було реального поділу на гілки влади. Конституція закріпила основні соціально-економічні права громадян: на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби чи втрати працездатності, на освіту, рівноправність громадян незалежно від їх національності та раси, державну охорону матері й дитини. Гарантувалася свобода слова, друку, зборів і мітингів, забезпечення недоторканності особи, житла, тайни листування тощо. Конституція УРСР 1937 р. стала першим в історії вітчизняного конституціалізму документом, який юридично закріпив принцип рівноправності жінок і чоловіків (ст. 121)[37]. Проте одночасно із декларуванням загальновизнаних демократичних прав і свобод, у Конституції було закріплено статус «ворога народу», яким вважалася особа, яка робила замах на суспільну, соціалістичну власність, що проголошувались священною і недоторканною основою радянського ладу (ст. 130).

    Відбулися зміни у виборчій системі Української республіки. Вибори проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні (ст. 133). Усі громадяни УРСР, які досягли 18 років, мали право брати участь у виборах депутатів, за винятком божевільних осіб і осіб, засуджених судом із позбавленням виборчих прав (ст. 134). У попередній Конституції 1929 р. була закріплена категорія осіб, які не обирали та не могли бути обраними.

    Ураховуючи масові репресії та діючий тоталітарний політичний режим влади, декларовані в Основному Законі права і свободи стали взірцем цинізму і юридичної догми.

    Проголошення державної незалежності Карпатської України (15 березня 1939 р. Вагомими чинниками її виникнення стали багатовікова боротьба карпатських українців за встановлення української державності та передусім кропітка діяльність у міжвоєнний період національно-патріотичних сил регіону в усіх сферах громадського і політичного життя[38], тогочасна політична ситуація. Щодо останньої варто констатувати, що з початком насильницького розчленування Чехословаччини 1938 р. увагу світової громадськості привернуло становище й майбутня доля Закарпаття, яке поступово виходило за рамки попереднього міжнародно-правового врегулювання. В боротьбу за новий його статус вступили впливові зовнішньополітичні сили. Ставали можливими три головних варіанти розвитку подій: чехословацький, угорський, нарешті – орієнтація на існування окремої держави «Карпатська Україна». Перший зводився до залишення пом’якшених зв’язків між Закарпаттям і Прагою. У жовтні 1938 р. щойно створена Руська національна рада висунула вимогу реальної автономії Закарпаття, домагаючись поступок від центру. Проте через кілька днів був створений уряд автономії на чолі з А. Бродієм – прихильником угорської орієнтації. Через два тижні уряд очолив А. Волошин, який орієнтувався на існування закарпатської державності. Остаточне слово у розв’язанні питання «Підкарпатської Русі» належало Німеччині, якій після Мюнхенської угоди 1938 р. фактично була надана свобода дій у Центрально-Східній Європі. Згідно з рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. від Підкарпатської Русі на користь Угорщини відійшло близько 100 населених пунктів, зокрема міста Ужгород, Мукачево[*] і Берегове. 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент змінив Конституцію Чехословацької Республіки від 29 лютого 1920 р., доповнивши її постановами про федеративний устрій. Тоді ж була ухвалена окрема Конституційна грамота Підкарпатської Русі, згідно з якою край вважався федеративною частиною Чехословаччини. 30 грудня 1938 р. запроваджено нову назва краю – «Карпатська Україна».

    Уряд Карпатської України, який після рішень Першого Віденського арбітражу перемістився з м. Ужгород у м. Хуст, складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ, шкільництва, справедливості (юстиції) і комунікації. Кожне міністерство мало кілька ресортів (відділів). Функції установчої влади взяв на себе обраний населенням Закарпаття Сейм (Сойм).

    15 березня 1939 р. на засіданні Сойму проголошено самостійність Карпатської України та ухвалено конституційні закони – «Закон число 1» і «Закон число 2»[39], що визначали окремі основи державного ладу незалежної держави.

    «Закон число 1» містив вісім статей, в яких визначалися: незалежність держави; назва держави; форма правління – республіка на чолі з президентом, обраним соймом; статус української мови як державної; барви державного прапору – синя (горішня) і жовта (долішня); державний герб – колишній крайовий герб, доповнений двома новими елементами, а саме тризубом і хрестом – «медвідь у лівім червонім півполі і чотири сині і три жовті смуги у правому півполі, і тризуб Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі»; державний гімн – «Ще не вмерла Україна». Закон ставав чинним після його прийняття.

    «Закон число 2» передбачав надання уряду повноваження видавати за згодою Президента тимчасові розпорядження з силою закону.

    Обидва закони лише окреслили головні атрибути державності та не містили конституційних норм про правовий статус особи й громадянина, організацію центральних і місцевих органів влади, здійснення правосуддя тощо.

    Президентом Карпатської України Сойм обрав Августина Волошина[40].

    Розчленування Чехословаччини в середині березня 1939 р. зняло будь-які покрови з гітлерівської політики. Не бажаючи надто посилювати Будапешт приєднанням Словаччини, Берлін погодився на включення всього Закарпаття до Угорщини. 15 березня 1939 р. німецькі війська рушили на Прагу. Одночасно розпочали загальний наступ угорці. Нечисленні загони Карпатської Січі, що формувалися за рахунок добровольців, не змогли зупинити вторгнення значно більших і краще озброєних сил супротивника. Уряд і новообраний Президент А. Волошин змушені були залишити територію Закарпаття[41].

    Таким чином, Карпатська Україна першою з усіх українських земель вступила у боротьбу із нацизмом, продемонструвавши всьому світу прагнення до незалежності та соборності українських земель. Недовгий період її існування став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби українців за встановлення власної державності.

    Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. З початком Другої світової війни Організація українських націоналістів (ОУН), що складалася з двох частин: радикальної – на чолі із С. Бандерою ОУН(б) та поміркованої – на чолі із А. Мельником ОУН(м), розпочала формування похідних груп для того, щоб на зайнятій німцями території УРСР організувати українську владу. Обидві частини ОУН сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для відновлення незалежної Української держави.

    Активніше діяла ОУН(б), що 30 червня 1941 р. у Львові всупереч волі німців, котрі в ході бойових дій на той час окупували майже всю Західну Україну, проте не встигли організувати в ній свою владу, проголосила Акт відновлення Української держави. У ході засідання Народних зборів, що відбулись у будинку Товариства «Просвіта», Я. Стецько оприлюднив текст самостійницького Акта. За оцінкою фахівця з історії українського націоналізму професора І. Патриляка, цей Акт не був колабораційним, оскільки готувався в цілковитій таємниці від керівництва Рейху і став «громом серед ясного неба» для нацистів[42].

    У пункті 1‑му Акта проголошувалося відновлення Української держави і містився заклик до українського народу боротися за її суверенну владу на всіх національних землях. У пункті 2‑му йшлося про створення на західноукраїнських землях української влади, підпорядкованої майбутньому національному уряду в Києві. Пункт 3‑й містив запевнення, що самостійна Українська держава буде тісно співпрацювати з Німеччиною.

    Збори створили уряд – Українське Державне Правління – на чолі з Я. Стецьком. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт відновлення України і передала благословення митрополита А. Шептицького.

    1 липня 1941 р. розпочало діяльність Львівське обласне правління. Голова Державного правління Я. Стецько 5 липня 1941 р. сформував Крайове правління. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР К. Левицький. За вказівкою міністерства державної безпеки під керівництвом М. Лебідя було організовано Українську державну міліцію, впродовж кількох тижнів почали функціонувати сотні міліцейських станиць, котрі згодом стали основою Української повстанської армії та збройного революційного підпілля[43].

    У той же час проголошена держава не мала атрибутів: дипломатичного визнання, армії, грошової одиниці, митної системи тощо. ОУН(б) домоглася лише декларації державності, не втіливши її в конкретні форми.

    Незважаючи на заявлену в Акті лояльність до Німеччини, після консультацій з Берліном, нацистська служба безпеки (СД) заарештувала Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 розстріляли.

    С. Бандеру гітлерівці тримали під домашнім арештом у м. Краків, вимагаючи відкликання Акта. С. Бандера відхилив вимогу. Тоді разом із Я. Стецьком його відправили до Берліна. Обидва опинилися у концтаборі Заксенгаузен (за 30 км від Берліна). ОУН(б) пішла у підпілля і розпочала підготовку збройного повстання проти окупантів.

    Формування кордонів УРСР у ХХ ст. У кінці 1930-х років обстановка в Європі характеризувалася наявністю двох полюсів. З одного боку, це була фашистська Німеччина, що очолила так званий «антикомінтернівський» пакт, до якого входили також Японія та Італія. З другого – Радянський Союз. Німеччину й СРСР розділяли нездоланні суперечності.

    23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад. Якщо укладення акта з потенційним агресором можна було тлумачити як спробу відвернення війни, то зовсім інакше можна розцінювати таємні протоколи до пакта «Ріббентропа–Молотова», де йшлося про задоволення територіальних вимог обох держав. Безпосереднім результатом пакта став початок агресії Німеччини проти Польщі 1 вересня 1939 р. Згідно з пактом, СРСР був поставлений у становище фактичного союзника Німеччини. Вермахт, громлячи польські війська, стрімко наближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, що за таємними протоколами мали підпасти під контроль СРСР. 17 вересня 1939 р. радянським військам було наказано вступити на території Західної України й Західної Білорусії. З 18 вересня всі засоби масової інформації (ЗМІ) СРСР повідомляли про радянсько-польську війну, друкувалися військові зведення з фронтів. Головними завданнями радянських військ визначалось якнайшвидше захоплення Львова й блискавичний розгром війська Польщі[44]. Уже 22 вересня частини Червоної армії увійшли до Львова. Того ж самого дня в Брест-Литовському на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. Водночас підрозділи Червоної армії приймали від німців захоплені ними населені пункти, які, за домовленостями, входили до сфери впливу СРСР. Зокрема, 22 вересня передано Стрий, 24 вересня – Дрогобич. Радянські війська рухалися до річки Сян, перекриваючи доступ відступаючим

    польським частинам, які, намагаючись уникнути німецького чи радянського полону, пробивалися до польсько-румунського та польсько-угорського кордону. Нерідко бойові дії велись у взаємодії з частинами вермахту. Так, 27–28 вересня 1939 р. у районі Журавинець радянські війська разом з німцями розбили чотиритисячну кінну групу (5–6 кавалерійських полків) польських військ під орудою генералів В. Андреса та К. Плісовського, що намагалися перейти кордон з Угорщиною[45].

    Після цього, 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений спільними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим документом – Договором про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною. До нього додавалось декілька таємних протоколів, згідно з якими регулювався обмін населенням між СРСР і Німеччиною, узгоджувалось придушення будь-якої «польської агітації», змінювались межі «сфер впливу», визначені пактом «Ріббентропа–Молотова»[46]. У ЗМІ була оприлюднена лише основна частина договору.

    Щоб узаконити радянський режим у Західній Україні, 22 жовтня 1939 р. було проведено вибори до Народних Зборів Західної України (НЗЗУ). Вибори проходили за безальтернативним списком кандидатів і являли собою «вибір без вибору». НЗЗУ відбулися у Львові 26–28 жовтня, проголосили встановлення радянської влади у Західній Україні (йшлося про Галичину та Волинь), входження останньої до складу СРСР і її возз’єднання з УРСР, конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, націоналізацію банків і великої промисловості. Було обрано комісію, яка передала прийняті декларації Верховним Радам СРСР і УРСР. Після цього акту Н33У припинили свою діяльність. Відповідно, 1 листопада 1939 р. ВР СРСР, а 15 листопада 1939 р. ВР УРСР ухвалили законодавчі рішення про возз’єднання Західної України з УРСР. На новоприєднану територію поширювалося чинне законодавство СРСР і УРСР. У Західній Україні було утворено шість областей: Львівську, Станіславську, Тернопільську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську.

    Наприкінці червня 1940 р. Червона армія зайняла Бессарабію та Північну Буковину, після цього 2 серпня 1940 р. ВР СРСР приєднала Північну Буковину, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до УРСР. 7 серпня 1940 р. ВР УРСР ухвалила це рішення й утворила на цих землях нові області – Чернівецьку та Аккерманську (з 7 грудня 1940 р. перейменована в Ізмаїльську).[47] З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР на них розпочалися процеси примусової радянізації відповідно до вже виробленого зразка.

    Переможне для СРСР закінчення Другої світової війни створило умови для завершення процесу возз’єднання українських земель в єдиній державі. 26 листопада 1944 р. з’їзд Народних комітетів Закарпатської України у м. Мукачеве прийняв маніфест про возз’єднання з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини.

    Територіальні зміни у складі УРСР відбувалися і в повоєнні роки. Так, 25 червня 1945 р. між СРСР і Чехословацькою Республікою укладено Договір про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до України. 22 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР у складі УРСР утворено Закарпатську область. 16 липня 1945 р. у Москві підписано радянсько-польський договір про державний кордон, який передбачав розмежування територій у районі річки Солонія і міста Крилов (українські етнічні землі Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя). На початку 1950‑х років на прохання Польщі Україна поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшла територія довкола міста Кристинополя (нині Червоноград)[48].

    19 лютого 1954 р. було прийнято Указ Президії ВР СРСР про передачу зі складу РРФСР до складу УРСР Кримської області[49]. Таке рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною. Однак при цьому замовчувалося, що «дарунок» є батьківщиною кримських татар, примусово депортованих сталінським режимом. Утримання Криму породжувало багато матеріальних і політико-ідеологічних проблем, оскільки його економіка перебувала у стані занепаду, а переважну більшість населення становили росіяни – колишні працівники органів безпеки та військові, яких режим за вірну службу «нагороджував» місцем поселення. Вони завжди були готові виявити свою ворожість до всього українського – чужого для них, що часто сприймалося ними як «буржуазно-націоналістичне». Слід відзначити, що передача півострова Україні являла собою антисталінський крок, оскільки Хрущов ще у 1944 р. звертався з такою пропозицією до Сталіна, проте отримав відмову[50].

    Отже, на середину 1950‑х років завершився процес врегулювання територіальних питань, а з ним закінчилось й формування державної території УРСР.

    Конституція УРСР 1978 р. У зв’язку з ухвалою програми побудови комуністичного суспільства радянське партійно-державне керівництво у 1962 р. дійшло висновку щодо проведення конституційної реформи, яка завершилась прийняттям Конституції УРСР 1978 р. Однак, після усунення від влади М. Хрущова, в СРСР відбулася зміна економічної і соціальної ситуації, що призвело до гальмування розробки проекту Основного закону. Лише 7 жовтня 1977 р. ВР Союзу РСР прийняла наступну Конституцію, яка відобразила новий стан розвитку радянської держави – побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх союзних республік. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією ВР УРСР прийнято четверту і останню Конституцію УРСР. Вона була повною рецепцією загальносоюзної Конституції і складалася із преамбули, 19 глав і 10 розділів. Останні мали такі назви: І. Основи суспільного ладу УРСР; ІІ. Держава і особа; ІІІ. Національно-державний адміністративно-територіальний устрій УРСР; ІV. Ради народних депутатів УРСР і порядок їх обрання; V. Найвищі органи державної влади і управління УРСР; VІ. Місцеві органи державної влади і управління в УРСР; VІІ. Державний план економічного і соціального розвитку УРСР і бюджет УРСР; VІІІ. Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; ІХ. Герб, прапор, гімн і столиця УРСР; Х. Дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

    Конституція проголошувала Українську РСР соціалістичною загальнонародною державою, що виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Народ проголошувався носієм влади. Він мав здійснювати державну владу через ради народних депутатів. Усі інші державні органи були їм підконтрольні й підзвітні. Вперше закріплювався статус народних депутатів як повноважних представників народу.

    За Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними державами. Головною гарантією суверенітету було закріплення за УРСР права виходу зі складу СРСР, але механізм здійснення цього права не передбачався, що свідчило про декларативний характер цієї конституційної норми. Нова Конституція була пронизана ідеями, що спрямовувались на зміцнення командно-адміністративної системи. Стаття шоста Конституції встановлювала монополію у державі єдиної партії, проголошуючи комуністичну партію «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», що визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму. Таким чином, всі важливі питання, які належали до компетенції ВР УРСР і навіть до компетенції ВР СРСР, вирішувала Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). На чолі з Політбюро вона поєднувала законодавчі, управлінські й контрольні функції, втручалася в роботу центральних органів управління, а через свої партійні осередки на місцях – у роботу місцевих рад. Створення інших політичних партій уважалося неконституційним і за відповідні дії передбачалося притягнення до кримінальної відповідальності.

    Розходились з життям і конституційні норми, що встановлювали демократичні права й свободи громадян: свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій, право об’єднуватись у громадські організації, гарантії недоторканності особи (статті 48, 49, 52).

    Конституція УРСР 1978 р., як і три попередні Конституції радянської України, була політичним документом, що розроблявся в ідеологічних відділах Комуністичної партії. Конституцією заперечувався, так би мовити, «буржуазний» принцип поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Відносини людини і держави утверджувалися без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини. З огляду на це, а також на підставі статусу квазідержави, якою була Україна, означений конституційний акт з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави.

    Варто більш детально розглянути органи влади і управління УРСР за Конституцією 1978 р. Найвищим органом влади республіки, як і за попередньою Конституцією УРСР 1937 р., вважалася Верховна Рада УРСР. Лише їй належало право прийняття законів. За Конституцією УРСР 1978 р., кількісний склад Верховної Ради становив 650 депутатів. Депутатом ВР УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 18 років. Депутати обиралися громадянами у виборчих округах з рівною кількістю населення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні не на чотири, як раніше, а на п’ять років[51].

    Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання УРСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів для вирішення нагальних питань. Згідно з Конституцією УРСР 1978 р., сесії ВР УРСР складалися із засідань парламенту, а також із засідань постійних та інших комісій Верховної Ради, що проводяться в період між ними.

    Відповідно до ст. 112 Конституції УРСР, Верховна Рада обирала з-поміж депутатів постійні комісії, пізніше – комітети, «для попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, а також для сприяння проведенню в життя законів Української РСР та інших рішень Верховної Ради Української РСР і Президії, контролю за діяльністю державних органів та організацій»[52]. Кількість постійних комісій законодавством не обмежувалась. Завдання, права і обов’язки постійних комісій урегульовувались Положенням про постійні комісії ВР УРСР 1966 і 1980 рр.[53] Окрім того, у разі потреби Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії з будь-яких питань, віднесених до відання УРСР. Однак діяльність комісій була малоефективною. Ними допускалися дублювання та підміна роботи однієї постійної комісії іншою. До того ж не всі депутати могли працювати на відповідному професійному рівні. Верховна Рада також утворювала Комітет народного контролю УРСР, що очолював систему органів народного контролю в республіці (ст. 113).

    Конституція УРСР 1978 р. визначила деякі інші важливі положення організації та діяльності Верховної Ради, її місце та роль у системі державних органів. Зокрема уповноважила ВР УРСР: обирати Президію Верховної Ради – постійно діючий орган, що звітував Верховній Раді в усій своїй діяльності і здійснював у межах, передбачених Конституцією, функції найвищого органу державної влади УРСР у період між її сесіями; утворювати вищий законодавчий і розпорядчий державний орган влади (уряд) – Раду Міністрів; обирати вищий судовий орган – Верховний Суд УРСР.

    Визначальним заходом у формуванні ВР УРСР були вибори. Правовими засадами проведення виборів залишалось Положення про вибори до Верховної Ради, затверджене Президією Верховної Ради УРСР у грудні 1950 р. Пізніше до нього неодноразово вносились зміни та доповнення. Так, у грудні 1978 р. дев’ята сесія ВР УРСР дев’ятого скликання прийняла Закон «Про вибори до Верховної Ради», що став, по суті, вершинним у формуванні виборчої системи в Українській РСР.

    Виборчий процес забезпечувався системою діючих комісій – центральною, окружними та дільничними, які знаходилися під жорстким контролем Комуністичної партії. Нею контролювалися всі виборчі кампанії. Державою витрачалися величезні кошти, щоб привернути увагу населення до виборів. Напередодні виборів повсюди проводилась пропагандистська робота. Громадянам доводилися «досягнення» Комуністичної партії, соціалістичної економіки, радянської демократії, спрямовані на зростання добробуту народу. Проте одномандатна система виборів практично позбавляла кандидатів у депутати конкурентності. У виборчому бюлетені зазначалася лише одна кандидатура, схвалена партійною верхівкою, що вже гарантувало статус депутата. В умовах адміністративно-командної системи суспільство було позбавлене можливості протидіяти такій антидемократичній практиці.

    Соціальний склад депутатів Верховної Ради також перебував під пильним наглядом партії. Поступово в ній зменшувалося представництво депутатів з числа працівників базових галузей і повільно зростала питома вага представників невиробничої сфери – чиновників та партійних функціонерів.

    Позитивним моментом в історії українського парламентаризму було те, що кількість депутатів жіночої статі у Верховній Раді УРСР постійно зростала. Завдяки негласним квотам частка депутатів жіночої статі у загальному числі депутатів з 1947 до 1985 рр. збільшилась з 112 (26,9 %) до 234 (36 %)[54].

    Явними ставали негативні процеси, зокрема для України. Так, у національному складі депутатського корпусу зменшувалась питома вага депутатів-українців і зростала кількість представників російської та інших національностей. Незначним було й поповнення молоддю. Депутатський корпус залишався політизованим. Серед безпартійних депутатів переважали люди інтелектуальної праці.

    У реальному житті Верховна Рада УРСР практично не контролювала уряд, фінансові витрати міністерств і відомств. Лише виконувала окремі законодавчі функції, «одноголосно» схвалюючи підготовлені апаратом Центрального комітету Компартії України (ЦК КПУ) рішення.

    Постійно діючим органом законодавчої влади республіки була Президія ВР УРСР, яка також обиралася Верховною Радою і була їй підзвітна. До її складу входили Голова, три заступники Голови, Секретар і двадцять членів Президії. Очолював Президію Голова ВР УРСР. Конституція УРСР 1978 р. визначала такі повноваження Президії: призначення виборів до Верховної Ради і місцевих рад народних депутатів; скликання сесій ВР УРСР; координація діяльності постійних комісій ВР УРСР; здійснення контролю за дотриманням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; здійснення керівництва діяльністю місцевих рад народних депутатів; призначення виборів до районних (міських) народних судів; скасування постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР, рішень обласних, міських рад народних депутатів у разі їх невідповідності законам; видання актів про амністію і здійснення помилування громадян, засуджених судами УРСР; призначення і відкликання дипломатичних представників УРСР в іноземних державах і міжнародних організаціях; надання громадянства УРСР; встановлення та присвоєння почесних звань УРСР, нагородження Почесною Грамотою Президії ВР Ради УРСР тощо. За обсягом повноважень статус Президії можна умовно наблизити до «колективного президента» держави. Відповідно до ст. 114 Конституції УРСР порядок діяльності Верховної Ради УРСР та її органів визначався регламентом Верховної Ради та іншими законами УРСР, котрі видавалися на основі Конституції Української РСР[55]. У реальному житті Президія ВР УРСР не була самостійною. Практично будь-яке її рішення, постанови чи укази проходили попереднє узгодження в ЦК КПУ. Тобто вирішальне слово було за ЦК КПРС.

    Вищим органом державного управління вважалася Рада Міністрів УРСР – Уряд Української РСР. Рада Міністрів УРСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів УРСР. У складі Ради Міністрів для вирішення ряду питань державного управління як постійний орган діяла Президія Ради Міністрів. У своїй діяльності уряд країни був відповідальний перед ВР УРСР, не менше одного разу на рік звітував про свою роботу перед нею. А в період між її сесіями – перед Президією.

    Конституція УРСР 1978 р. визначала такі повноваження Ради Міністрів УРСР: забезпечення керівництва народним господарством і соціально-культурним будівництвом; розробка та внесення до ВР УРСР поточних і перспективних планів економічного і соціального розвитку та державного бюджету УРСР; забезпечення комплексного економічного і соціального розвитку УРСР, економічних районів, областей і міст республіканського підпорядкування; координація та контроль діяльності підприємств, установ і організацій союзного підпорядкування з питань, віднесених до відання УРСР; здійснення керівництва діяльністю виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів; утворення в разі необхідності комітетів, головних управлінь та інших відомств при Раді Міністрів УРСР у справах господарського і соціально-культурного будівництва; здійснення заходів щодо зміцнення грошової і кредитної системи, організації державного страхування та єдиної системи обліку і статистики; надання ВР УРСР звітів про виконання планів і бюджету республіки; здійснення заходів щодо захисту інтересів держави, охорони соціалістичної власності і громадського порядку, забезпечення та захисту прав і свобод громадян; розробка і здійснення заходів щодо забезпечення зростання добробуту і культури народу, розвитку науки і техніки, раціонального використання та охорони природних ресурсів тощо. Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпорядження, що були обов’язковими на всій території республіки.

    За Конституцією центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі уряду. Союзно-республіканські міністерства і відомства підпорядковувались як Раді Міністрів УРСР, так і відповідним загальносоюзним структурам, а республіканські – тільки Раді Міністрів УРСР. Кількість міністерств і відомств була не сталою. Якщо у 1967 р. існувало 27 союзно-республіканських міністерств, то у 1978 р. їх нараховувалось 29. Перелік центральних органів державного управління містився у Законі «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 р.[56]

    У зазначений період місцевими органами влади були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради депутатів трудящих (а за Конституцією УРСР 1978 р. – Ради народних депутатів). У 1960 – 1970‑х роках діяльність місцевих Рад депутатів трудящих регулювалась республіканськими законами «Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих» від 2 липня 1968 р. і «Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих» від 15 липня 1971 р.[57] На території УРСР діяв також загальносоюзний Закон «Про статус депутатів Рад трудящих в СРСР» від 29 вересня 1972 р.[58]

    За Конституцією УРСР 1978 р. вибори делегатів до рад народних депутатів проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Основною формою роботи місцевих рад були сесії, які скликалися не менше чотирьох разів на рік.

    До повноважень рад народних депутатів входило: вирішення усіх питань місцевого значення, виходячи із загальнодержавних інтересів та інтересів громадян, які проживали на території ради, проведення в життя рішень вищих державних органів, участь у обговоренні питань республіканського й загальносоюзного значення, внесення з цих питань своїх пропозицій; керівництво на території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом, затвердження планів економічного та соціального розвитку, місцевого бюджету і звітність про їх виконання, керівництво підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами й організаціями, забезпечення дотримання законів, охорони державного і громадського порядку, прав громадян; забезпечення у межах своїх повноважень комплексного економічного і соціального розвитку на їх території, здійснення контролю за дотриманням законодавства розташованими на цій території підприємствами, установами й організаціями вищого підпорядкування, координація та контроль їх діяльності у галузі землекористування, охорони природи, будівництва, благоустрою, використання трудових ресурсів, виробництва товарів народного споживання, соціально-культурного, побутового й іншого обслуговування населення.

    Виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад були виконавчі комітети. До їх компетенції входило скликання сесій рад, організація підготовки і проведення виборів до рад, координація постійних комісій тощо. У структурі виконкомів існували відділи й управління, які створювалися при усіх місцевих радах, за винятком сільських, селищних і районних у містах. У своїй діяльності відділи та управління підпорядковувалися відповідній раді, її виконкому та відповідному галузевому вищому органу державного управління. Конституція УРСР 1978 р. збільшила строк повноважень місцевих рад до 2,5 років (за попередньою Конституцією – 2 роки)[59].

    З метою підвищення ефективності діяльності місцевих рад, їх права і обов’язки були розширені й конкретизовані у прийнятих 1979 р. нових редакціях законів про районну раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті раду народних депутатів УРСР; про селищну раду народних депутатів УРСР; про сільську раду народних депутатів УРСР; про обласну раду народних депутатів УРСР, прийнятому 1980 р. У квітні 1984 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про дальше поліпшення роботи Рад народних депутатів». Проте на практиці роль рад не вдалося підвищити. Їм відводилась лише декоративна роль у системі влади. Ради не мали власних джерел фінансування та повністю залежали від коштів центру. Управління громадськими і державними справами фактично здійснювали їхні виконавчі комітети, що складалися з управлінців-професіоналів – керівників міністерств, відомств, виконкомів та їх відділів. Саме ці чиновники складали основу рад, яка не змінювалась роками.

    Політичне керівництво СРСР розуміло невідворотність змін у внутрішній та зовнішній політиці країни. На квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС лідер держави Михайло Горбачов проголосив початок перебудови під оптимістичним гаслом «прискорення соціально-економічного розвитку». Водночас важливим складником перебудови мало стати реформування політичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом.

    Реформи на загальносоюзному рівні привели до змін у статусі УРСР як союзної республіки. 27 жовтня 1989 р. було прийнято Закон УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». У преамбулі до нього зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою розвитку демократії, удосконалення виборчої системи, діяльності рад народних депутатів тощо. Голова Верховної Ради УРСР набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Склад Верховної Ради скорочувався до 450 депутатів (раніше було 650). Змінювалася виборча система, зокрема передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати. На розвиток цього положення було спрямовано закони «Про вибори народних депутатів Української РСР» і «Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР» від 27 жовтня 1989 року.

    Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла ще один закон – «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», яким скасовувалася стаття шоста Конституції про керівну роль Комуністичної партії. Закріплювалися правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними та громадськими справами.

    Законами України визначалися організація й порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фактично виводилися з підпорядкування союзного центру. На Верховний Суд Української РСР покладалася функція вищого судового контролю та нагляду за судовими установами республіки (ст. 149). Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою республіки, був відповідальний перед нею і їй підзвітний (ст. 163).

    Згідно з Законом «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», прийнятим 7 грудня 1990 р., розпочався процес переведення місцевих рад із режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування. За Законом систему місцевого самоврядування складали сільські, селищні, міські ради народних депутатів та їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян. Органи місцевого самоврядування отримали значні права в економічній і соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях, що сприяло демократизації влади в УРСР.

    Закон «Про утворення Автономної республіки Крим» від 19 липня 1991 р. передбачав створення Кримської Автономної Республіки, що зумовило заміну адміністративно-територіального устрою, системи і компетенції державних органів.

    Значною подією стало запровадження в Україні посади Президента УРСР, з приводу чого 5 липня 1991 р. було ухвалено закони «Про заснування посади Президента УРСР», «Про Президента УРСР», «Про вибори Президента УРСР».

    Законом від 21 травня 1991 р. було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади УРСР. Уряд став називатися Кабінетом Міністрів УРСР (раніше – Рада Міністрів УРСР), а посада голови Ради Міністрів замінялася посадою прем’єр-міністра

    З метою упорядкування функціональних повноважень відомств в Україні 13 травня 1991 р. ухвалено Закон «Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління УРСР».

    Комітет конституційного нагляду перейменовано в Конституційний Суд УРСР, який обирався ВР УРСР на 10 років у кількості 23 членів.

    Проте увесь законотворчий процес у республіці погоджувався у Москві, звідти ж здійснювався й ретельний нагляд за цією діяльністю. Тому функціональна діяльність гілок влади Української РСР не відзначалася продуктивністю, що об’єктивно принижувало її конституційний статус.

    Отже, визначальним чинником насильно утвердженого в Україні радянського державного устрою стала інтеграція більшовицької партії у владу. Радянська державність зазнавала все більших обмежень. Відбулось зрощення партійної бюрократії з державницьким апаратом. Система реформаторських заходів, що періодично проводились в УСРР/УРСР, мала вимушений, непослідовний і заідеологізований характер. За умов зміцнення командно-адміністративної системи посилилась централізація державного механізму, порушувалися права й свободи громадян, придушувалися вияви пробудження національної свідомості українського народу, що призвело до кризи тоталітарної системи.


    2. Кодифікація та розвиток права

    Особливості розвитку права радянської України у 1920-х роках. Перехід до мирного будівництва після завершення революційних подій 1917 – 1921 рр. і встановлення в Україні радянської влади, викликало в панівного режиму потребу реформування системи законодавства, що відображало б нові реалії суспільно-політичного життя. Особливістю розвитку права у 1920‑х роках було те, що стратегічні рішення про подальший розвиток держави приймалися не вищими органами державної влади, а з’їздами більшовицької партії. Так, Х з’їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики (НЕП), рішенням ХІІ з’їзду РКП(б) покладено початок політиці коренізації (її проведення в Україні називалося українізацією), ХІV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, а ХV з’їзд ВКП(б) – на колективізацію сільського господарства та затвердив перший п’ятирічний план. Потім, відповідно до партійних рішень, приймалися й закони.

    За Конституцією 1924 р. Союз РСР проголошувався федеративною державою, кожен суб’єкт якої мав право на формування власних органів законодавчої влади і власної системи законодавства, пріоритет при цьому мало загальносоюзне законодавство.

    Перша кодифікація права радянської України. Проголошення НЕПу зумовило потребу у закріпленні його основних положень у нормативно-правових актах. На початку 1920‑х років у радянських республіках було проведено інтенсивну кодифікаційну роботу, першість у якій зберігала РСФРР. Відповідно, на основі і за зразком кодексів РСФРР розроблено кодекси радянських республік, у тому числі й УСРР. Упродовж 1921 – 1927 рр. створені і набули чинності кодекси, що містили систематизовані норми головних галузей радянського права: Кримінальний кодекс (1922 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1922 р.), Земельний кодекс (1922 р.), Кодекс законів про працю (1922 р.), Цивільний кодекс (1923 р.), Цивільно-процесуальний кодекс (1924 р.), Виправно-трудовий кодекс (1925 р.), Кодекс законів про сім’ю (1926 р.), Адміністративний кодекс (1927 р.).

    Так, Цивільний кодекс УСРР прийнято постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 р. і введено у дію з 1 лютого 1923 р. Кодекс складався з чотирьох розділів: «Загальна частина», «Речове право», «Зобов’язальне право» і «Спадкове право». У першому розділі визначалися основні положення, суб’єкти (особи), об’єкти (майно) права та позовна давність. Кодекс гарантував захист цивільних прав законом, однак лише у тих випадках, коли вони здійснюються відповідно до їх соціально-господарського призначення. Водночас Цивільний кодекс не містив чіткого визначення поняття «соціально-господарське призначення», що відкривало широкі межі для суддівського тлумачення закону. Кодекс закріплював цивільну правоздатність за усіма громадянами УСРР, які не обмежені у правах судом. У повному обсязі правоздатність і дієздатність наставали із досягненням повноліття – 18 років. Кожен громадянин УСРР та союзних радянських республік мав право вільно пересуватися та селитися на території УСРР, обирати незаборонені законом заняття і професії, набувати і відчужувати майно у межах, встановлених законом, укладати будь-які угоди, організовувати відповідно до закону промислові та торговельні підприємства.

    Визначалися підстави, за яких особа могла бути визнана відповідними установами недієздатною: душевна хвороба чи слабоумство; марнотратство, внаслідок якого особа може розтратити усе своє майно. Суб’єктами цивільних правовідносин були фізичні та юридичні особи, останні могли бути як державні, так і приватні. Окремо наголошувалося, що існування юридичної особи може бути припинено відповідним органом державної влади, якщо її діяльність суперечить інтересам держави. Невизначеність дефініції «інтереси держави» так само відкривала широкий простір суддівському тлумаченню закону.

    У розділі «Речове право» визначалися форми власності, які існували в УСРР: державна, кооперативна та індивідуальна. Закріплювалося виняткове право держави на землю, надра, ліси, води, залізниці та їх рухомий склад, літальні апарати. Усі ці об’єкти були повністю вилучені з цивільного обігу. Володіння землею дозволялося лише на умовах користування, що детальніше регламентувалося Земельним кодексом УСРР.

    В індивідуальній власності могли перебувати ненаціоналізовані будівлі, торговельні та промислові підприємства з кількістю робітників, яка не перевищувала встановлену відповідним законом, знаряддя праці, гроші, цінні папери, золоті, срібні монети, іноземна валюта, предмети домашнього вжитку. Законно існуючим кооперативним організаціям надавалося право володіти власністю на рівні з приватними особами, єдиною відмінністю було те, що законодавець не обмежував кількість працівників на підприємствах кооперативів

    Третій розділ Цивільного кодексу присвячено зобов’язальному праву. У ньому зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з договорів, а також на інших, визначених у законі, підставах, зокрема внаслідок безпідставного збагачення та заподіяння шкоди іншій особі. Цивільний кодекс містив вимоги щодо укладання та визначав підстави для розірвання договорів позики, дарування, майнового найму, купівлі-продажу, обміну, позики, підряду, поручительства, довіреності, страхування. В умовах переходу від політики «воєнного комунізму» до НЕПу законодавче закріплення укладання названих договорів було особливо нагальним.

    Останній розділ Цивільного кодексу містив норми спадкового права. Допускалося успадкування за законом і за заповітом. Кодекс обмежував коло спадкоємців: ними могли бути (і за законом, і за заповітом) лише діти, внуки, правнуки, вдова (вдівець) та непрацююча особа, що перебувала на повному утриманні померлого. Закон також обмежував вартість спадкового майна: вона не могла перевищувати 10 тис. золотих карбованців (як і вартість подарунка). Надлишок переходив у власність держави, у випадку якщо його не можна було відокремити без шкоди для майна, між органами держави і фізичною особою встановлювалася спільна власність на майно.

    Таким чином, Цивільний кодекс містив норми, що дозволяли втілити в життя проголошений партійним з’їздом НЕП, при цьому законодавець чітко закріплював перевагу держави у сфері цивільних правовідносин.

    Кримінальний кодекс (КК УСРР) УСРР було прийнято постановою ВУЦВК від 23 серпня 1922 р. та введено у дію 15 вересня 1922 р. КК УСРР включав 227 статей і складався з двох частин – Загальної та Особливої. У Загальній частині встановлювалося, що завданням КК УСРР є правовий захист держави трудящих від злочинів та від суспільно небезпечних осіб, що здійснюється шляхом застосування до порушників революційного правопорядку покарання чи інших заходів соціального захисту. Злочином називалася будь-яка суспільно небезпечна дія чи бездіяльність, що загрожувала основам радянського ладу і правопорядку, встановленого робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період (ст. 6). Кодекс визначав, що суспільна небезпека особи виявляється у вчиненні дій, шкідливих для суспільства, чи діяльності, яка являє собою серйозну загрозу суспільному правопорядку. У ст. 8 КК УСРР формулювалася мета покарання та інших заходів соціального захисту: попередження нових правопорушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства; призвичаювання порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; позбавлення злочинця можливості вчинення інших злочинів.

    Призначаючи покарання, суди повинні були керуватися «соціалістичною правосвідомістю з дотриманням керівних начал і статей цього Кодексу» (ст. 9). У випадку відсутності у КК УСРР прямих вказівок на окремі види злочинів законодавець дозволяв застосування закону за аналогією, тобто покарання призначалося за тими статтями Кримінального кодексу, що передбачали схожі за важливістю і характером злочини. Таким чином, законодавець знову таки відкривав широкий простір суб’єктивному розсуду правозастосовних органів.

    У розділах Особливої частини виділялися такі види злочинів: державні (контрреволюційні та проти порядку управління); посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку та публічний порядок. Встановлювалися такі види «покарання та інших заходів соціального захисту»: вигнання за межі УСРР на певний строк чи безстроково; позбавлення волі; примусова праця; умовне засудження; конфіскація майна (повна чи часткова); штраф; обмеження у правах; звільнення з посади; громадський осуд; зобов’язання залагодити шкоду. Якщо у санкції відповідної статті була передбачена вища міра покарання, то у справах, які знаходилися у провадженні революційних трибуналів, застосовувався розстріл. Вища міра покарання (розстріл) не могла бути застосована до осіб, які на момент вчинення злочину не досягли 18 років. Позбавлення волі призначалося на строк від шести місяців до десяти років, примусова праця – від семи днів до одного року.

    Призначаючи покарання суд повинен був визначати такі обставини: а) чи вчинено злочин з метою відновлення влади буржуазії, чи виключно в особистих інтересах винного; б) спрямовано злочин проти держави чи окремої особи; в) вчинено злочин у стані голоду і нестатків чи ні; г) вчинено злочин з корисливих мотивів чи ні; ґ) вчинено злочин з повним усвідомленням заподіяння шкоди чи внаслідок неосвіченості і неусвідомленості наслідків; д) вчинено злочин професійним злочинцем, рецидивістом чи вперше; е) вчинено злочин у складі злочинної групи, чи однією особою; є) вчинено злочин із застосуванням насильства чи без такого; ж) вчинено злочин із завчасно обдуманим наміром, жорстокістю та хитрістю чи у запалі, з необережності, через легковажність чи під впливом погроз та примушування іншої особи. Таким чином, законодавець зобов’язував суд з’ясовувати суб’єктивну сторону злочину і враховувати обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

    Упродовж кількох наступних років кримінальне законодавство УСРР поповнилося загальносоюзними нормативно-правовими актами. Це, зокрема, «Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» (1924 р.), «Положення про злочини державні» (1927 р.), «Положення про військові злочини» (1927 р.). З їх урахуванням у 1927 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс УСРР.

    Замість терміна «покарання» у новому КК УСРР вживався термін «заходи соціальної оборони», які поділялися на судово-виправні, медичні та медично-педагогічні. До системи «заходів соціальної оборони» було внесено ряд змін, зокрема введено новий «захід соціальної оборони» – проголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства УСРР, а відтак і громадянства СРСР з вигнанням за його межі назавжди. Розстріл – виключний «захід соціальної оборони» – відтепер могли призначати суди загальної юрисдикції. До числа осіб, щодо яких законодавець не дозволяв застосування розстрілу, було включено вагітних жінок. Позбавлення волі призначалося на строк від одного дня до десяти років, при цьому встановлювалося обов’язкове додаткове покарання у виді «заходів виправно-трудового впливу».

    КК УСРР 1927 р. передбачалася можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які не вчиняли протиправних діянь. Згідно зі ст. 34 цього Кодексу суд мав право застосувати усі «заходи соціальної оборони», крім видалення за межі СРСР, якщо визнає, що особа є суспільно небезпечною через свою минулу злочинну діяльність або через зв’язок із злочинним оточенням. КК УСРР не містив визначення дефініції «зв’язок із злочинним оточенням», що так само відкривало широкий простір для суддівського розсуду.

    У 1922 р. ВУЦВК прийняв перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР (КПК УСРР), який містив норми, що регламентували діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду щодо розслідування кримінальних справ та здійснення правосуддя. КПК УСРР закріплював ряд демократичних принципів кримінального процесу: здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом, публічність, гласність судового розгляду, провадження судочинства однією з двох державних мов (українською або російською) або мовою більшості населення, встановлення об’єктивної істини, забезпечення обвинуваченому права на захист, ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме порушення, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень.

    Досудове розслідування кримінальних справ здійснювалося у формі дізнання та слідства і покладалося, відповідно, на органи дізнання та слідства. До органів дізнання належали органи міліції та кримінального розшуку, органи Державного політичного управління та деякі інші урядові установи і посадові особи. Органам міліції та кримінального розшуку надавалося право порушувати кримінальну справу та провадити дізнання за будь-яким фактом злочину. Основною кримінально-процесуальною дією органу дізнання було опитування підозрюваних і свідків, інші дії – обшук, виїмку, огляд – могли здійснювати лише у випадках, якщо були достатні підстави вважати, що сліди злочину чи інші речові докази можуть бути знищені чи приховані. У чітко визначених КПК УСРР випадках органам дізнання надавалося право затримувати підозрюваного.

    Якщо при провадженні дізнання у кримінальній справі не було виявлено ознак злочину, орган дізнання направляв увесь матеріал дізнання прокурору для закриття справи. У разі порушення справи про злочин, за вчинення якого відповідними статтями КК УСРР передбачена відповідальність у виді позбавлення волі на строк до одного року, орган дізнання провадив необхідні процесуальні дії для встановлення особи винного і направляв справу безпосередньо до суду. Якщо у санкції відповідної статті КК УСРР передбачалося покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року – такі справи орган дізнання був зобов’язаний передати слідчому для провадження досудового слідства. Нагляд за провадженням дізнання покладався на прокурора.

    Слідчими, за КПК УСРР 1922 р., визнавалися народні слідчі при народних судах, слідчі (старші слідчі) при радах народних суддів і при революційних трибуналах, військові слідчі та слідчі у важливих справах при Народному комісаріаті юстиції (НКЮ) УСРР. Таким чином, слідчі перебували у подвійному підпорядкуванні: в адміністративних питаннях – судам, нагляд за їх процесуальною діяльністю здійснював прокурор.

    Прокуророві надавалося право знайомитися з усіма матеріалами досудового слідства, давати вказівки слідчому щодо напряму і доповнення слідства. Вказівки прокурора були обов’язковими для слідчого. Водночас, у випадку незгоди слідчого з рішенням прокурора, КПК УСРР надавав слідчому право оскаржити його до суду.

    Справи, що надійшли до суду, спочатку розглядалися у розпорядчому засіданні суду, де вирішувалося питання про обґрунтованість та правильність формулювання обвинувачення. Результатом розгляду ставало одне з таких рішень: а) про закриття справи; б) про направлення справи на додаткове розслідування; в) про затвердження обвинувального висновку та віддання обвинуваченого до суду.

    Судами першої інстанції у справах проти основ радянського ладу були революційні трибунали, решта справ належала до юрисдикції народного суду. Перегляд судових рішень здійснювався у формі касаційного та наглядного провадження, апеляційного оскарження КПК УСРР не передбачав.

    У 1924 р Президією ЦВК СРСР було затверджено «Основи судоустрою Союзу РСР і союзних республік» та «Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік», що викликало потребу внести зміни до кримінально-процесуального законодавства союзних республік. Таким чином, у 1927 р. ВУЦВК прийняв новий Кримінально-процесуальний кодекс УСРР.

    За КПК УСРР 1927 р. права органів досудового розслідування було розширено. Так, провадячи дізнання у справах, у яких досудове слідство не було обов’язковим, органи дізнання могли провадити усі слідчі дії, встановлені Кодексом для провадження досудового слідства. Нагляд за провадженням дізнання відтепер покладався не на прокурора, а на слідчого. Закриття кримінальних справ, в яких провадилося дізнання, теж передавалося слідчому. Тож стосовно органу дізнання слідчі виконували фактично ті самі функції, які щодо них самих виконували прокурори. Слідчий позбавлявся права оскаржувати рішення прокурора до суду. У 1929 р. слідчі були виведені з підпорядкування судових органів і повністю передані під контроль прокуратури. З початком суцільної колективізації компетенція слідчих була ще більш розширена: за відсутності прокурора чи за його вказівкою обов’язок підтримання обвинувачення у суді покладався на слідчого[60].

    КПК УСРР 1927 р. розширював також повноваження прокурора. Так, якщо у справі, в якій провадилося досудове слідство, прокурор визнавав за потрібне змінити кваліфікацію злочину, і ця зміна потребувала застосування закону про більш тяжкий злочин, прокурор повертав справу для додаткового розслідування. У цьому випадку слідчий повинен був провести такі слідчі дії: а) пред’явити обвинувачення; б) допитати обвинуваченого; в) оголосити обвинуваченому про закінчення слідства і, за його бажанням, пред’явити йому матеріали справи; г) скласти обвинувальний висновок. Отже, лише на підставі вказівки прокурора і показань обвинуваченого можна було змінити обвинувачення на більш тяжке, і особисте зізнання обвинуваченого ставало основним доказом його вини[61]

    КПК УСРР 1927 р. суттєво послабив права сторони захисту. Відтепер захисника дозволялося допитати, якщо були підстави вважати, що йому щось відомо про злочини, передбачені ст. 542 – 5414 КК УСРР (так звані контрреволюційні злочини). І навпаки, КПК УСРР 1927 р. значно посилював обвинувачувальну сторону в судочинстві, що надалі було використано панівним режимом при проведенні репресій проти селянства у роки суцільної колективізації та Голодомору 1932 – 1933 рр., масових репресій у період «Великого терору» (1937 – 1938 рр.).

    Формування права в УСРР у 1930–ті роки було тісно пов’язано з процесами, що відбувалися у політичному та економічному житті держави. Становлення тоталітаризму, згортання НЕПу та перехід до соціалістичної модернізації економіки відображалися у виробленні відповідної правової бази. Проголошення на листопадовому 1929 р. Пленумі ЦК ВКП(б) курсу на суцільну колективізацію сільського господарства потребувало суттєвих змін земельного права та зумовило появу нової галузі радянського права – колгоспного права. Одним із методів суцільної колективізації стала реалізація політики «ліквідації куркульства[*] як класу». План кампанії розкуркулення було затверджено таємною постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», відповідно до якої виділялося три категорії так званих «куркульських господарств»: перша – «куркулі – учасники і організатори антирадянських виступів і терористичних актів», вони повинні бути ізольовані у в’язницях і концтаборах; друга – ті, хто чинив «менш активний опір кампанії розкуркулення», повинні разом із сім’ями бути виселені у північні райони країни; третя – ті, хто не чинив опору «розкуркуленню», їм надавалися гірші земельні ділянки[62]. Правової форми партійне рішення набуло у постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. «Про заборону орендувати землю і застосовувати найману працю в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації», відповідно до якої скасовувалася дія закону про дозвіл оренди землі і застосування найманої праці. Облвиконкомам надавалося право застосовувати у цих районах усі необхідні заходи для боротьби з «куркульством», включаючи повну конфіскацію їх майна, яке передавалося у фонд колгоспу та виселення цієї політично неблагонадійної для режиму категорії населення за межі окремих районів і областей. Важливо, що при визначенні цих, так би мовити, неблагонадійних осіб більшовики керувалися насамперед їх «… соціальним походженням, суспільним і професійним статусом часів Російської імперії й громадянської війни, а також партійною належністю»[63].

    Правовою основою діяльності колгоспів став Зразковий статут сільськогосподарської артілі, затверджений постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 березня 1930 р. У Статуті зазначалося, що наймити, бідняки та середняки добровільно об’єднуються у сільськогосподарську артіль для того, щоб спільними засобами виробництва і спільною працею збудувати велике колективне господарство (колгосп). До артілі заборонялося приймати «куркулів» та інших осіб, які позбавлені виборчих прав. Передбачалося усуспільнення землі, худоби, знарядь праці, усіх насіннєвих запасів, господарських будівель. Кожен, хто вступав до артілі, був зобов’язаний зробити грошовий вступний внесок у розмірі від 2 до 10 відсотків власності усього майна, як усуспільненого, так і неусуспільненого.

    Дозволялося залишити в особистій власності жилі будинки, присадибні ділянки, одну корову, невелику кількість дрібної худоби, птицю, дрібний сільськогосподарський реманент. Усі межі земельних наділів членів артілі знищувалися, земля неподільно мала залишатися у безстроковому користуванні артілі. Особам, які виходили з артілі, їх земельні наділи не поверталися, вони могли отримати наділ лише з вільних земель держфонду.

    Однак селяни, особливо ті, які мали міцне господарство, не поспішали вступати до колгоспу. Станом на 1 жовтня 1930 р. в УСРР питома вага усуспільненої орної землі складала 34,1 %[64] Тож поряд із «розкуркуленням» іншим методом суцільної колективізації став податковий тиск. Постановою ЦК ВКП(б) від 2 квітня 1930 р. для колгоспів запроваджувалися ряд пільг, таким чином основний податковий тягар лягав на плечі одноосібників. У 1932 р. податок уже перевищував суму доходу від одноосібного господарства[65]. Зловмисне невиконання зобов’язань тягло за собою кримінальну відповідальність. Так званих «куркулів» і «заможників», до яких доводилися тверді завдання, належало притягати до кримінальної відповідальності за ст. 58 КК УСРР, бідняцько-середняцьку частину села – за ст. 119 КК УСРР. Однак санкція ст. 58 КК УСРР була м’якшою (позбавлення волі на строк до одного року, або примусова праця чи штраф у подвійному розмірі невиплачених платежів), порівняно з санкцією ст. 119 КК УСРР (позбавлення волі на строк до п’яти років з конфіскацією усього чи частини майна або без неї). Тому до КК УСРР були внесені окремі зміни і доповнення: у травні 1928 р. передбачений ст. 58 КК «захід соціальної оборони» у виді штрафу був посилений з двократного до п’ятикратного розміру невиплачених платежів, а у липні 1928 р. – до десятикратного. У 1931 р. ст. 58 КК УСРР доповнено другою частиною, санкція якої передбачала вже не штраф, а конфіскацію усього чи частини майна як обов’язковий додатковий «захід соціальної оборони»[66]. Стягування означених штрафів і конфіскація майна широко застосовувалось владою в українському селі під час Голодомору 1932 – 1933 рр., який фактично став найефективнішим терористичним методом радянської влади в упокоренні селян, здійсненні колективізації та максимальної викачки хліба з селянських господарств, а згодом із колгоспів[67].

    Загалом кримінальне законодавство радянської України поповнилося рядом нормативно-правових актів, характерною рисою яких було розширення переліку дій, які підпадали під категорію злочинів, та посилення суворості покарання.

    Оскільки українське селянство уже не було спроможним збройно протидіяти більшовицьким методам господарювання, то однією з форм його протесту суцільній колективізації став забій власної худоби з метою уникнути її усуспільнення. Для подолання опору було визначено новий склад злочину –«хижацький забій худоби». За вчинення цього злочину встановлювалося покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років. Окрім цього райвиконкоми наділялися повноваженнями позбавляти «винних» права користування землею, а також отримали можливість конфісковувати їх худобу та сільськогосподарський реманент.

    Відомим нормативно-правовим актом, спрямованим на охорону соціалістичної власності, стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», названої в народі «законом про п’ять колосків». Встановлювалося, що соціалістична власність є священною і недоторканною, особи, які на неї посягають, визнаються ворогами народу. Тож за крадіжку державного майна та прирівняного до нього за своїм значенням майна колгоспів, кооперативів і вантажів на залізничному та водному транспорті встановлювалася «вища міра соціального захисту» – розстріл з конфіскацією усього майна, із заміною, за пом’якшуючих обставин, на позбавлення волі на строк не менше десяти років із конфіскацією усього майна. Детальніше підстави та межі застосування постанови роз’яснювалися співробітникам органів кримінальної юстиції та державної безпеки таємною Інструкцією від 16 вересня 1932 р. Згідно з Інструкцією «вища міра соціального захисту» встановлювалася для «соціально чужих елементів» – «куркулів», колишніх торговців, спекулянтів, а також посадових осіб: голів колгоспів, керівників та посадовців державних установ і підприємств, за крадіжку чи розтрату, вчинені у великих розмірах. Пом’якшуючими вину обставинами могли бути поодинокі випадки розкрадання та розкрадання у незначних розмірах. Щодо працюючих одноосібників та колгоспників, викритих у розкраданні майна, Інструкція зобов’язувала призначати десятирічне позбавлення волі. В останні роки науковці з’ясували, що співробітники органів кримінальної юстиції, очевидно, усвідомлюючи надмірність санкцій, встановлених постановою від 7 серпня 1932 р., у переважній більшості продовжували притягати винних за фактами крадіжки до кримінальної відповідальності за ст. 170 КК УСРР[68].

    Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 р. до КК УСРР введено новий склад злочину – спекуляція. Під неї підпадали такі дії, як скуповування чи перепродаж приватними особами з метою наживи продуктів сільського господарства та предметів масового вжитку. Встановлювалося покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять і більше років з конфіскацією усього або частини майна.

    Засобами репресій і голоду сталінському керівництву вдалося подолати опір селянства. Проте ця перемога дісталася ціною життя мільйонів українців. Значні демографічні втрати зумовили кримінальну відповідальність за здійснення аборту. У випадку його виявлення до лікарів застосовувалось тюремне ув’язнення на строк від одного до двох років, для жінки – громадська догана.

    Посилювалася також відповідальність за вчинення господарських злочинів. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 8 грудня 1933 р. вина за випуск недоброякісної продукції покладалася персонально на керівників підприємств та осіб адміністративно-технічного персоналу, і встановлювалася відповідальність у виді позбавлення волі на строк п’ять і більше років. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 25 липня 1934 р. кримінальні кодекси союзних республік мали доповнюватись статтею, якою встановлювалася відповідальність за обважування і обмірювання покупців у виді позбавлення волі на строк до десяти років.

    Особливу увагу у 1930‑х роках сталінське керівництво приділяло злочинам проти держави. Відповідно до загальносоюзних актів у 1934 р. КК УСРР доповнено статтями про зраду батьківщини. Під покарання підпадали дії, вчинені громадянами Союзу РСР, які шкодили воєнній могутності країни, її державній незалежності або недоторканності території. За шпигунство, видачу воєнної або державної таємниці, перехід на бік ворога, втечу або переліт за кордон встановлювався так званий «вищий захід соціальної оборони» – розстріл з конфіскацією усього майна, за пом’якшуючих обставин – десять років позбавлення волі з конфіскацією усього майна. У випадку втечі або перельоту за кордон військовослужбовця – повнолітні члени його родини, якщо вони чимось сприяли, або хоча б знали про зраду і не повідомили про це владу, каралися позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією усього майна. Усі інші повнолітні члени родини такого військовослужбовця, які проживали разом з ним, каралися позбавленням виборчих прав і засланням до віддалених районів Сибіру на п’ять років. Таким чином, було розширено перелік випадків, за яких до кримінальної відповідальності могли бути притягнуті особи, які не вчиняли ніякої протиправної дії.

    У 1937 р. для посилення боротьби з такими злочинами, як шпигунство, шкідництво, диверсії строк позбавлення волі збільшили з десяти до двадцяти п’яти років.

    На рубежі 1920 – 1930‑х років було внесено ряд змін і до КПК УСРР, спрямовані на спрощення процесу та скорочення процесуальних строків. Це було особливо актуальними у роки колективізації, адже саме методом кримінальної репресії сталінське керівництво прагнуло подолати опір селянства. У цей час діяльність органів кримінальної юстиції більшою мірою регламентувалася не законом, а підзаконними актами: обіжниками, інструкціями, директивними листами Народного комісаріату юстиції УСРР тощо. Так, обіжником НКЮ УСРР від 17 липня 1931 р. вимагалося у справах про невиконання плану хлібозаготівлі досудове розслідування і розгляд справи провадити у суді за 3–5 днів. Для цього пропонувалося відкинути як зайву формальність ряд процесуальних вимог. Для прискорення розгляду хлібозаготівельних справ створювалися спеціальні судово-слідчі бригади, які виїжджали у села. Вважалося, що найбільший позитивний ефект розслідування матиме, коли воно відбуватиметься, по-перше, у найкоротші строки, по-друге, публічно. Із встановленням колгоспного ладу сталінське керівництво знову почало вимагати від співробітників органів кримінальної юстиції неухильного дотримання процесуальних вимог.

    Вбивство 1 грудня 1934 р. секретаря Ленінградського міськкому і обкому ВКП(б) С. Кірова дало підстави для прийняття постанови ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік». У постанові вимагалося, щоб у справах про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади слідство закінчувати у строк, не більший 10 днів, обвинувальний висновок вручати обвинуваченому за одну добу до розгляду справи у суді, а справи слухати без участі сторін, касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати, вирок до вищої міри покарання виконувати негайно після його винесення. Досудове розслідування у цих справах провадили зазвичай органи державної безпеки. Для судового розгляду у складі обласних судів, Головного Суду АМСРР і Найвищого Суду УСРР були створені спеціальні колегії.

    У 1937 р. постановою ЦВК СРСР надзвичайний порядок судочинства, встановлений для розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти, було поширено і на розгляд справ про контрреволюційне шкідництво та диверсії. У роки «Великого терору» (1937 – 1938 рр.) більшість політичних справ, сфабрикованих органами державної безпеки, розглядалися уже не судами загальної юрисдикції, а спеціально створеними позасудовими органами: особливими «трійками» НКВС-УНКВС, особливою «двійкою» – Наркомом внутрішніх справ і Прокурором СРСР, та особливою нарадою при НКВС СРСР.

    Отже, розвиток законодавства у 1930‑х роках відображав процес утвердження тоталітарного режиму. Були знехтувані демократичні принципи, закріплені у кодексах УСРР на початку 1920‑х років, закони приймалися з метою захисту інтересів держави та, передусім, сталінського керівництва.

    Основні риси правової системи. Зміни у суспільно-політичному житті, що відбувалися в СРСР після смерті Й. Сталіна, зумовили потребу реформування правової системи. У 1958 – 1984 рр. прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік щодо 16 галузей права і сфер суспільного життя. Кодифікаційні роботи сприяли подальшому вдосконаленню законодавства, з’явилися Зводи законів СРСР і Зводи законів УРСР. У 1960 – 1980‑х роках відбувається друга кодифікація законодавства в Україні. Зокрема, 1960 р. прийняті Кримінальний кодекс УРСР, Кримінально-процесуальний кодекс УРСР, Закон УРСР «Про судоустрій Української РСР»; 1963 р. – Цивільний кодекс УРСР, Цивільно-процесуальний кодекс УРСР; 1969 р. – Кодекс законів УРСР про шлюб та сім’ю; 1970 р. – Земельний кодекс УРСР, Виправно-трудовий кодекс УРСР; 1971 р. – Кодекс законів про працю УРСР, Водний кодекс УРСР; 1976 р. – Кодекс про надра УРСР; 1979 р. – Лісовий кодекс УРСР; 1983 р. – Житловий кодекс УРСР; 1984 р. – Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення і низка таких кодифікованих законодавчих актів, як Закон УРСР «Про охорону здоров’я», Закон УРСР «Про державний нотаріат», Закон УРСР «Про народну освіту» тощо. Законодавство УРСР розвивалося під безпосереднім впливом загальносоюзних нормативних актів. Тому жоден з названих кодексів і законодавчих актів не мав особливостей, які б підкреслювали самобутність республіки та її право на створення самостійної правової системи. Характерною рисою права тих часів було встановлення пріоритету держави над особистістю і визнання керівної ролі КПРС.

    Адміністративне законодавство розвивалося шляхом видання законів та інших актів, що регулювали відносини в окремих сферах і галузях державного управління. Норми адміністративного права були складником цивільного, трудового, фінансового та інших галузей права. 13 жовтня 1980 р. уперше в історії загальносоюзного законодавства були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративне правопорушення. Вони стали базою для кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність. У грудні 1984 р. прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення (до цього діяв Адміністративний кодекс УРСР 1927 р.).

    Кодекс мав забезпечувати охорону суспільного ладу Української РСР, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку; зміцнення законності, запобігання правопорушенням, повагу до прав, честі і гідності громадян.

    Уперше в радянському праві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку). Ним визнавалась протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Кодекс визначав види адміністративних стягнень. Встановлювався вік адміністративної відповідальності – 16 років. До осіб віком від 16 до 18 років, що вчинили адміністративні правопорушення, передбачалося застосування переважно заходів впливу (зобов’язання вибачитися перед потерпілим, попередження, догана).

    Отже, Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення поліпшив регулювання суспільних відносин у галузі державного управління.

    Розвивалось цивільне право. В означений період застосовувався Цивільний кодекс, прийнятий Верховною Радою УРСР у липні 1963 р. та введений в дію з 1 січня 1964 р. Чинне цивільне право спрямовувалось на захист і зміцнення соціалістичної власності та створення умов для функціонування соціалістичної економіки. Значна увага приділялася договірним відносинам. Але поступово застосування цивільно-правових договірних відносин скорочувалось, водночас поширилось застосування надзвичайних адміністративно-правових заходів (встановлення добових завдань, планових норм тощо).

    Дещо розширили сферу цивільно-правового регулювання норми Конституції УРСР 1978 р. Громадяни отримали право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність (до цього подібні делікти підлягали захисту в кримінально-правовому порядку). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1981 р. були внесені зміни і доповнення до загальносоюзного і, як наслідок, до цивільного законодавства УРСР. Зазначені корективи спрямовувались на зміцнення державної і суспільної власності, розширення цивільно-правових гарантій, підвищення ролі прямих договорів, охорони особистих немайнових прав громадян, вдосконалення зобов’язальних відносин, планової та договірної дисципліни.

    Сімейне законодавство спрямовувалось на зміцнення сім’ї, захист інтересів матері та дитини, охорону здоров’я молодого покоління. Сімейні відносини регулювалися прийнятими 27 червня 1968 р. Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю та Кодексом про шлюб і сім’ю УРСР 1969 р.

    Кодекс встановлював порядок і умови одруження, регулював особисті та майнові відносини, що виникають між подружжям, батьками і дітьми, іншими членами сім’ї. Визначав обов’язки батьків щодо виховання дітей, відносини, що виникають в зв’язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадського стану.

    Законним визнавався лише шлюб, укладений в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС; рос. мовою – ЗАГС).

    Обряд церковного вінчання не мав юридичної сили. Визначалися умови вступу до шлюбу: взаємна згода, досягнення шлюбного віку (для чоловіків – 18, для жінок – 17 років), неперебування в іншому шлюбі, відсутність близької спорідненості та дієздатність. Припинення шлюбу здійснювалось у судовому порядку. Розірвання шлюбу в органах РАЦС допускалося за взаємною згодою подружжя, якщо воно не мало неповнолітніх дітей, а також у випадках розлучень з особами безвісно відсутніми, недієздатними або засудженими до позбавлення волі на три і більше років.

    Активно розвивалось житлове законодавство. Так, 30 червня 1983 р. Верховною Радою УРСР прийнято Житловий кодекс УРСР. Кодекс розроблено відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1981 р.). Він охоплював багато раніше встановлених правил союзного і республіканського законодавства. Складався з семи розділів і шести глав, які містили 193 статті. У розділі 1‑му визначено завдання і склад житлового законодавства, види житлового фонду, компетенцію СРСР і УРСР у галузі регулювання житлових відносин, житлові права і обов’язки громадян. Розділ 2‑й містив норми щодо управління житловим фондом, про органи, які здійснювали державне управління і державний контроль у галузі використання й забезпечення збереження житлового фонду. Центральне місце в Кодексі присвячено питанням забезпечення громадян житловими приміщеннями й користування цими приміщеннями в будинках різних житлових фондів (розділ 3‑й). У розділі 4‑му містилися положення про забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатацію і ремонт. Норми 5‑го розділу встановлювали види порушень житлового законодавства, за які винні підлягали кримінальній, адміністративній або іншій відповідальності, та обов’язок із відшкодування шкоди, заподіяної житловому фондові. В розділі 6‑му регулювався порядок вирішення житлових спорів. Завершував Кодекс заключний 7‑й розділ, де містилися положення щодо забезпечення житловими приміщеннями громадян, направлених за кордон, тощо. Норми Кодексу становили правовий механізм реалізації гарантованого Конституціями СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) права громадян на житло, визначали порядок надання громадянам жилої площі та підстави для поліпшення житлових умов.

    Основу трудового законодавства становив Кодекс законів про працю УРСР (КЗпП УРСР), прийнятий Верховною Радою УРСР 10 грудня 1971 р. відповідно до Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 р.) із змінами і доповненнями (1981 р., 1983 р.). Це був єдиний законодавчий акт, у якому систематизовувались норми, що регулювали трудові відносини робітників і службовців у республіці.

    КЗпП УРСР складався із преамбули і 18 глав, до яких увійшло 265 статей. Преамбула містила виклад основних принципів соціалістичної організації праці. Глави Кодексу присвячено: загальним положенням; колективному договорові, трудовому договорові, робочому часу; часові відпочинку; нормуванню праці; заробітній платі, гарантіям і компенсаціям трудовим; гарантії про покладання на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудовій дисципліні; охороні праці; праці жінок; праці молоді; пільгам тим, хто навчався без відриву від виробництва; індивідуальним трудовим спорам; професійним спілкам, участі робітників і службовців в управлінні виробництвом; державному соціальному страхуванню; нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.

    Конституція УРСР 1978 р. серед основних прав громадян визначила право на працю, тобто право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості, але не нижче встановленого державою мінімального розміру. Гарантувалося також право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, а також із урахуванням суспільних потреб.

    У 1983 р. загальносоюзними органами влади було прийнято ряд нормативно-правових актів, що посилювали боротьбу з прогульниками та іншими злісними порушниками трудової дисципліни. До злісних порушників трудової дисципліни санкціонувалося застосування таких видів стягнень, як переведення на певний строк на нижче оплачувану роботу, зменшення прогульникам чергової відпустки на кількість днів прогулу та ін. Було також підвищено відповідальність робітників та службовців за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству при виконанні ними трудових обов’язків, у тому числі за випуск бракованої продукції.

    Увага держави приділялась й природноресурсовому законодавству. Курс на індустріалізацію, що продовжувався радянським урядом й після завершення Другої світової війни, призводив до забруднення навколишнього середовища та виснаження природних ресурсів. У СРСР та Українській РСР, як його складника, цю проблему почали вирішувати з прийняттям нормативних актів, що регулювали раціональне природокористування. 8 липня 1970 р. Верховною Радою УРСР прийнятий Земельний кодекс УРСР. Відображаючи основні положення Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1969 р.), цей Кодекс встановлював монопольне право власності держави на землю. Земельний кодекс УРСР складався з 11 розділів: загальні положення; землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості; землі транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного лісового фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр; державне землевпорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства.

    10 грудня 1970 р. були прийняті Основи водного законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 9 червня 1972 р. затверджено Водний кодекс УРСР. Водне законодавство мало забезпечити раціональне використання вод для потреб населення і народного господарства, охорону вод від забруднення і виснаження, поліпшення стану водних об’єктів, зміцнення законності в галузі водокористування. Водне законодавство визначало компетенцію СРСР і союзних республік у галузі регулювання водних відносин, форми участі громадських організацій і громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних ресурсів, встановлювало державний контроль за використанням і охороною вод, кримінальну й адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства. Основу водних відносин складала, як і у випадку із землею, державна власність на воду.

    У 1975 р. затверджені Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра. Вони передбачали заходи щодо охорони надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також охорони прав підприємств у цій галузі. Закон встановлював відповідальність за порушення законодавства про надра. На тій же основі були побудовані і прийняті 1977 р. Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до загальносоюзного законодавства також були прийняті Кодекс УРСР про надра (1976 р.) та Лісовий кодекс УРСР (1979 р.).

    25 червня 1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про охорону атмосферного повітря» і Закон «Про охорону і використання тваринного світу». 27 листопада 1981 р. Верховна Рада УРСР також прийняла відповідні закони УРСР.

    Таким чином, на початку 80-х років ХХ ст. в СРСР і Українській РСР формуються всі умови, необхідні для виділення природоохоронної діяльності в окрему функцію держави, що, в свою чергу, привело до формування галузі екологічного права.

    Кримінальне право. Період «хрущовської відлиги» позначився і на кримінальному праві. Так, з Кримінального кодексу УРСР, прийнятого 28 грудня 1960 р., вилучено такий вид покарання, як оголошення ворогом народу з позбавленням громадянства УРСР (отже, і СРСР) й вигнанням назавжди за межі країни. Скасовано норми, що позбавляли активного й пасивного виборчого права, права на пенсію та права займати виборні посади в громадських організаціях. Збереглися такі обмеження, як позбавлення права займати певні посади, військового або спеціального звання, батьківських прав.

    Кримінальній відповідальності та покаранню підлягали лише особи, винні у вчиненні злочину. Кримінальне покарання застосовувалось тільки за вироком суду. Кодекс підвищив вік кримінальної відповідальності з 16 років (раніше – з 14 р.). При вчиненні тяжких злочинів кримінальна відповідальність наставала з 14 років (раніше – з 12 р.). Питання про відповідальність особи за незначні злочини, вчинені вперше, передавалось до товариського суду.

    Максимальний строк позбавлення волі складав 10 років (раніше – 25 р.). Скорочено строки заслання і вислання. Водночас КК УРСР зберігав норми, спрямовані на боротьбу з інакомисленням (ст. 56 – «зрада Батьківщині», ст. 61 – «шкідництво», ст. 62 – «антирадянська агітація і пропаганда» та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

    Кримінальне законодавство постійно зазнавало змін і доповнень. Так, 11 липня 1969 р. прийнято Закон СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу СРСР і союзних республік», згідно з яким до КК УРСР внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, умовно-дострокове звільнення від покарання, погашення судимості тощо. У 1970 р. в радянському кримінальному праві введено умовне засудження та позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці. 1972 р. вводиться поняття тяжкого злочину і дається вичерпний перелік його видів. У 1977 р. запроваджуються відбування покарання в колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, та відстрочка виконання вироку для неповнолітніх засуджених, розширюється коло засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутої частини покарання більш м’яким.

    З метою узгодження кримінального законодавства з положеннями Конституції УРСР 1978 р. до КК УРСР були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. У 1980 р. до складу злочину щодо зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина введено зґвалтування малолітніх.

    Зміни і доповнення, що вносились до КК УРСР спрямовувались на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 р.), рецидивною злочинністю (липень, жовтень 1982 р.), розкраданням державного і громадського майна (грудень 1982 р.) тощо.

    Виправно-трудове право. Виконання кримінального покарання покладалося на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. прийнято Виправно-трудовий кодекс УРСР. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. У Кодексі визначались порядок та умови відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбавлення волі; підстави звільнення від покарання; допомога особам, звільненим із місць ув’язнення, та спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання; участь громадськості у перевихованні засуджених, а також регламентувалась діяльність виправно-трудових установ.

    8 лютого 1977 р. до Основ виправно-трудового законодавства СРСР включено новий розділ про порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці. 15 березня 1983 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

    Процесуальне право. З початку 60‑х років ХХ ст. радянське судочинство в Україні регулювалось Кримінально-процесуальним кодексом УРСР (введений в дію 1 квітня 1961 р.), Цивільним процесуальним кодексом УРСР (введений в дію 1 січня 1964 р. з наступними змінами і доповненнями), а також відповідними Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік.

    Кодекси розширили коло учасників процесу та їх процесуальні права, чіткіше розрізняли докази і засоби доказування, або джерела доказів.

    Кримінально-процесуальний кодекс УРСР містив норми про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у судах першої, касаційної та наглядової інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характеру тощо.

    У Цивільному процесуальному кодексі УРСР зазначалося, що правосуддя у цивільних справах здійснюється лише судом на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі, національності, расової належності та віросповідання.

    Відбувався подальший розвиток процесуального законодавства. Так, 11 липня 1969 р. прийнято Положення про попереднє взяття під варту, яке чітко визначало порядок застосування цього запобіжного заходу. Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення звинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред’явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи. Участь захисника у попередньому слідстві не була обов’язковою. Він міг бути допущений до участі у справі також з моменту пред’явлення обвинувачення, але лише за постановою прокурора.

    Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 р. У той же час, у судочинстві, як і в інших сферах правоохоронної діяльності, поширювалися негативні тенденції. В період застою партійні органи всіляко контролювали і стимулювали діяльність прокурорів та суддів, вимагаючи від них винесення відповідних рішень. Така практика унеможливлювала утвердження принципу розподілу влади, характерного для правової держави. Унаслідок цього більшість демократичних принципів процесуального права у практичній діяльності правоохоронних органів не реалізовувалось.

    Процес перебудови, що в 1985 – 1991 рр. відбувався в усіх сферах суспільно-політичного життя СРСР, істотно вплинув не лише на союзну правову систему, але й України, як її складник. Вносилися численні зміни і доповнення до нормативно-правових актів, приймалися нові законодавчі акти як на союзному рівні, так і на рівні УРСР. Практично не залишилось жодної галузі права, яка б не зазнала реформування.

    Суттєві зміни стосувалися Конституції (Основного Закону) УРСР. Зміни до Конституції УРСР дозволили реформувати діючі державно-правові інститути, усю політичну, економічну та соціальну систему правовідносин.

    Низку законів та інших нормативно-правових актів у республіці прийнято внаслідок Чорнобильської катастрофи. Вони були спрямовані на вирішення екологічних проблем. Зокрема у березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про екологічну обстановку у республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення». На захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та вирішення пов’язаних з нею проблем медичного і соціального характеру були спрямовані закони УРСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р. та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», введеного в дію 1‑го квітня 1991 р.

    Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливий без кардинального реформування трудового законодавства. Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. передбачав розробку законодавчих актів про працю. Окремі інститути трудового права врегульовували закони УРСР від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР» та «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.

    Реформування суспільства і держави спричинило відповідні зміни й доповнення у кримінальному законодавстві. Так, важливим кроком на шляху реабілітації безвинних людей, які зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання чи релігійні переконання, став Закон УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Зміни у напрямі реформування кримінального права були відображені в прийнятих Верховною Радою СРСР 2 липня 1991 р. Основах кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік.

    Певному відродженню духовності українського народу сприяло прийняття Закону УРСР «Про мови в Український РСР» від 28 жовтня 1989 р.

    Демократизація суспільного життя спричинила розвиток процесуального законодавства. Так, 30 червня 1987 р. прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій службових осіб, які обмежують права громадян». Громадяни отримали реальну можливість судового захисту своїх прав від свавілля чиновників.

    Закон УРСР «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. визначив основні завдання, права і обов’язки працівників міліції.

    Отже, радянське право мало переважно декларативний і суперечливий характер, розроблялось і спрямовувалось ЦК КПРС, служило ідеологічною основою для забезпечення пріоритету держави над суспільством і особою, перетворюючи на фарс усі права й свободи, формально надані союзним республікам. Розширивши компетенцію союзних органів, Конституція СРСР 1977 р., а відтак й Конституція УРСР 1978 р., ще більше нівелювали право народу України на незалежний політичний, економічний і культурний розвиток.

    В УСРР/УРСР спостерігається посилення централізації державного механізму, судових і правоохоронних органів. Тоталітарний режим прикривався доктриною народовладдя. Партійне керівництво СРСР сприймало УРСР як об’єкт, а не суб’єкт міжнародного життя. Комуністична партія УРСР остаточно втратила автономні права. Проводячи лінію Москви, вона перетворилась в інструмент русифікації УРСР. Радянський парламентаризм в Україні мав умовний характер. Ради, які складали єдину систему органів державної влади в центрі і на місцях – від сільської і районної ради – до Верховної Ради УРСР функціонували лише формально, камуфлюючи реальну владу КПРС. Єдина ознака, що єднала практику системи рад і справжній парламентаризм – їх виборність, в умовах комуністичної диктатури мала декларативний характер. Люди вимушені були жити за подвійними стандартами, що сприяло поширенню у суспільстві подвійної моралі, апатії, цинізму, настроїв зневіри. Лише в роки перебудови у законодавстві УРСР визначився новий для радянської правової системи принцип поваги до прав і свобод людини, за своїм змістом більш демократичний і гуманний. Проте комплексний підхід до законодавства залишався недосконалим і непослідовним, що негативно впливало на розвиток правової системи в цілому, в якій продовжували зберігатися старі норми, неузгодженість та суперечливість норм права.