Тема 7. Суспільно-політичний лад і право українських земель у складі Австрійської, Австро-Угорської та Російської імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

1. Основні риси історичного розвитку українських земель кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

2. Розвиток державного та суспільного ладу в землях України

3. Джерела та галузі права на теренах України, підпорядкованих Австрійській, Австро-
Угорській і Російській імперіям

1. Основні риси історичного розвитку українських земель кінця ХVІІІ –
початку ХХ ст.

Остання чверть XVIII ст. в українській історії – це час значних соціальних, економічних і політичних змін, обумовлених новою геополітичною ситуацією в Центральній і Східній Європі.

Так, Галичина увійшла до складу Австрії внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Австрійський уряд штучно об’єднав Західну і Східну Галичину, здебільшого населених відповідно поляками та українцями, в один адміністративний округ – Королівство Галичини і Лодомерії (Володомерії), що користувалося внутрішньою автономією.

У 1809 – 1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814 – 1815 рр.) був повернений Австрії. 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії[1].

З метою зміцнення кордонів і покращення сполучення між провінціями в 1774 р. Австрія окупувала Буковину (зокрема Північну Буковину – нинішня Чернівецька область) із подальшим дипломатичним оформленням цієї анексії в 1775 р. Завершилося приєднання краю до Австрії 12 жовтня 1777 р., коли населення Буковини всіх станів присягнуло на вірність Габсбургам. Розвиток Буковини у складі Австрії пройшов через етапи військового (1774 – 1786 рр.), окружного – у складі Галичини (1787 – 1849 рр.) та крайового (1849 – 1918 рр.) управління[2].

Окрім того, з XVI ст. (1526 р.) у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства опинилося Закарпаття.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі потрапили під владу Австрії, а з 1867 р. увійшли до складу Австро-Угорської імперії. Остання, як дуалістична (двоєдина) Австро-Угорська монархія, проіснувала до 1918 р.

Австро-Угорщина виникла в результаті перетворення монархії австрійських Габсбургів на основі компромісної угоди між австрійськими та угорськими правлячими колами. Союз цих сил Габсбурги прагнули використати для придушення національно-визвольного та демократичного руху в імперії. Новостворена держава поділялася по р. Лейті на Цислейтанію, що мала 14 земель (Верхня та Нижня Австрія, Галичина, Чехія (Богемія), Буковина, Герц, Істрія, Трієст та ін.) й Транслейтанію (Угорщина, Фіуме, Хорватія, Славонія, Банат, Словаччина та ін.). Монарх коронувався кількома коронами: імператора Австро-Угорщини, імператора Австрії (у Відні), королівською угорською короною св. Стефана (в Будапешті) та ще додатково чеською короною св. Вацлава (у Празі).

За угодою 1867 р. Угорщина стала окремим самостійним королівством, на чолі якого стояв представник династії Габсбургів. Угорщина отримала повну політичну й адміністративну автономію, власний парламент, уряд, окреме угорське підданство для громадян, власну конституцію, правову систему. Було відновлено в чинності угорську квітневу конституцію 1848 р. В Австрії, на відміну від Угорщини, 21 грудня 1867 р. було прийнято конституцію, що закріпила нові форми державного ладу та управління в багатонаціональній державі[3]. З українських земель до австрійської частини монархії увійшли Галичина та Буковина, до угорської – Закарпаття.

Державна економічна політика Австрії у західноукраїнських землях зводилася до використання їх природних багатств і була спрямована на те, щоб залишити їх аграрно-сировинним придатком промислових районів Австрії, а згодом – Австро-Угорщини. Австрійська влада гальмувала розвиток місцевої промисловості, зокрема машинобудівної. У промисловості було зайнято всього близько 2 % населення. Визискувальна політика Австро-Угорської імперії стосовно Галичини виявилася і в основній її галузі – нафтодобувній промисловості. Нафту видобували та вивозили з Галичини переважно як сирий продукт. Переробка її зосереджувалася здебільшого в центральних районах Австро-Угорщини, що позбавляло край можливості розвивати нафтопереробну промисловість. Це було характерним і для інших галузей промисловості західноукраїнських земель: гірничої, лісової, шкіряної тощо. Найрозвиненішу галузь промисловості в Галичині становило ґуральництво (виробництво алкоголю): напередодні Першої світової війни понад 58 % усіх ґуралень Австро-Угорщини знаходилися в Галичині.

У Галичині, Буковині та в Закарпатті за найнижчого рівня заробітної платні існував найдовший робочий день – від 10 до 12 годин, а нерідко – 14–16 годин на добу. На низькому рівні знаходилися охорона здоров’я, праці, техніка безпеки. Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Більша частина орної землі, лісів і пасовищ належала поміщикам, монастирям, церкві. Селянське господарство за характером було переважно малоземельним, унаслідок чого близько половини всіх селянських господарств стали нерентабельними. Нерідко доходило до продажу селянських господарств з молотка. На початку XX ст. значного розмаху набули страйки сільськогосподарських робітників.

Водночас в Австрійській імперії в період правління Марії-Терезії була здійснена модернізація суспільства, зокрема в галузі освіти. Витоки українського відродження були пов’язані з освітніми та релігійними реформами Марії-Терезії та імператора Йосифа ІІ[4].

У свою чергу, внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.), здійснених Австрією, Пруссією та Росією, вона припинила своє існування. Правобережна Україна і Західна Волинь поряд уже з Лівобережжям стали російськими провінціями. Крім того, відповідно до умов зазначеного вище Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р., основою якого став Карасубазарський договір 1 листопада 1772 р. Російської імперії з Кримським ханатом, проголошувалась незалежність останнього. Однак уже 8 квітня 1783 р. Катерина ІІ, пославшись на порушення договору з боку Османської імперії, своїм указом приєднала Кримський ханат до Російської імперії. Це приєднання було визнано Константинопольською конвенцією 28 грудня 1783 р. та остаточно затверджено Ясським мирним договором 1791 р.[5] Таким чином, на початок ХІХ ст. більшість українських земель (окрім Галичини, Буковини та Закарпаття) перебували у складі Російської імперії.

Після ліквідації в 1764 р. Гетьманщини царський уряд спрямував зусилля на повну інкорпорацію українських земель до складу Російської імперії, жорстку централізацію й уніфікацію їх адміністративно-територіального устрою. У 1764 р. створено Новоросійську губернію з Нової Сербії та Новослобідського козачого полку у складі Катеринославської та Єлисаветградської провінцій і Бахмутського повіту. У 1765 р. скасовано полково-сотенний поділ Слобожанщини, а на його місці створено Слобідсько-Українську губернію з органами управління за російським зразком. У 1775 р. у Лівобережжі та Слобожанщині організовано чотири намісництва – Харківське, Чернігівське, Київське і Новгород-Сіверське. Того ж року, після зруйнування Запорозької Січі, Південну Україну розділено на Новоросійську та Азовську губернії.

Після приєднання Кримського ханства в 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Тоді ж Азовську і Новоросійську губернії об’єднано в Катеринославське намісництво. З поділами Речі Посполитої і приєднанням Правобережжя та Волині розпочалися нові адміністративні реорганізації. У 1796 р. у Російській імперії в контексті адміністративно-територіальних перетворень було ліквідовано намісництва та відновлено губернії.

Поширюючи суспільно-політичну і правову системи в українських землях, царська влада змушена була враховувати існуючі реалії (місцеві традиції державного будівництва, правовий уклад, наявні владні структури та інституції самоврядування) й часто, зробивши крок уперед у певному напрямі, вона зупинялася, а то й робила крок назад. Її першочерговими завданнями були військове та політичне утримання надбаних земель, їх соціальна і політична стабільність, тому перевага надавалася посиленню політичного контролю над управлінською раціональністю.

Отже, поділені фактично між двома державами – Російською та Австрійською (з 1867 р. Австро-Угорською) імперіями, українці впродовж тривалого часу були найчисельнішою етнічною групою в Європі, позбавленою своєї державності та національної правової системи. Соціальний, економічний і політичний розвиток українських земель розвивався в контексті загальних закономірностей, характерних для Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперії. Визначальною в цей період була криза феодально-кріпосницького устрою, формування елементів нового капіталістичного ладу, реформування різних сфер та інститутів суспільної дійсності, зокрема, держави та права.

2. Розвиток державного та суспільного ладу в землях України

Австрія XVII – першої половини XIX ст. – це типова монархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівство Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. До буржуазно-демократичної революції 1848 р. губернатори призначалися лише з австрійців. Королівство поділялося на округи (циркулі) на чолі з окружними старостами. У контексті реалізації політики освіченого абсолютизму в 1775 р. у Галичині створено становий сейм, який на практиці жодною мірою не обмежував абсолютної влади монарха.

Після створення Австро-Угорської монархії кожна з двох держав отримала свій двопалатний парламент. В Австрії він дістав назву рейхсрат (Державна рада), а в Угорщині – сейм. Апарат державного управління в кожній державі складався та функціонував незалежно від управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового та морського, закордонних справ і фінансів.

Централізувала державу особа австрійського імператора, який одночасно мав титул угорського короля. До повноважень імператора належали: верховне головнокомандування армією; право формувати уряд; призначення чиновників різноманітних рангів, викладачів і професорів середніх і вищих навчальних закладів, що фінансувалися за рахунок державного бюджету; вирішення питань війни та миру; розгляд клопотань про помилування осіб, засуджених до смертної кари або тюремного ув’язнення. Усі судові рішення виносилися від імені імператора.

Ухвалені австрійським рейхсратом чи угорським сеймом рішення потребували обов’язкового підпису імператора. Монарх був недоторканним, він не відповідав ні перед сеймом, ні перед Державною радою. Законодавча та виконавча влада в державі розподілялися між імператором, сформованим ним урядом і народними представництвами (Державною радою та крайовими сеймами). Проте імператор певною мірою володів і законодавчими повноваженнями, хоча формально вони обмежувалися Державною радою (парламентом). Закони ухвалював парламент (а не одноособово імператор, як це було за абсолютної монархії), однак імператор мав право затверджувати ці закони або ж їх відхиляти, не підписавши законопроекту. Крім того, імператор самостійно видавав законодавчі акти, що обов’язково засвідчувалися підписом прем’єр-міністра або одного з міністрів.

Ради міністрів, окремо в Австрії та Угорщині, були найвищими органами виконавчої влади. Прем’єр-міністри та члени уряду формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Раді міністрів підпорядковувалася крайова влада. У Галичині та в інших 14 провінціях Австрії призначався намісник (штатгальтер), а на Буковині – крайовий президент (ландшеф). При цьому майже всі галицькі намісники (11 із 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю.

Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років торкнулися також місцевого управління. Усю територію Галичини було диференційовано на 74 повіти, які очолили начальники повітів[6]. На Буковині також запроваджено повітову систему місцевого управління. Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялася в окремий коронний край. Основними територіальними одиницями Угорщини були жупи (області) та комітати. Із 71 жупи Угорщини чотири перебували на території Закарпаття. Кожна жупа поділялася на комітати управління, до яких входило 30 осіб чиновників.

У Галичині та на Буковині, окрім урядових органів адміністративного управління, існували ще органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Повноваження сеймів у бюджетній сфері зводилися до встановлення додатків до безпосередніх державних податків.

Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повноваженнями. Місцеві органи влади зосереджувались у сільських представництвах, що включали сільські управління на чолі зі старостами.

Для всієї Галичини існували спільні органи державного управління. Виняток становили лише судові установи. Для переважно польського населення Західної Галичини функціонував Вищий крайовий суд у Кракові, для численного українського населення Східної Галичини – аналогічний суд у Львові. У першій половині XIX ст. у Галичині й на Буковині для розгляду цивільних справ існували чотири крайових суди – у Львові, Станіславі, Тернополі, Чернівцях. Кримінальні справи розглядали вісім судів з апеляційною інстанцією у Львові. Крім того, у містах діяли магістратські суди, а в селах функції правосуддя виконували мандатори, яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости.

Революція 1848 р. започаткувала процес реформування судової системи. Перетворення мали буржуазний характер і були спрямовані на те, щоб остаточно відокремити суд від адміністрації, ліквідувати станові суди. Процес реформування судової системи торкнувся і правового захисту. Його основні положення знайшли відображення у таких нормативно-правових актах: Тимчасове положення про адвокатський порядок від 16 липня 1849 р., розпорядження міністерства юстиції від 7 серпня 1850 р. (врегульовувався порядок складання адвокатського іспиту). 17 січня 1850 р. ухвалений Кримінально-процесуальний порядок, яким проголошувався принцип гласності судового розгляду та запроваджувався суд присяжних. Завершеного вигляду судова система набула після ухвалення Конституції 1867 р. і відповідних законів, що стосувалися судоустрою.

У другій половині XIX ст. в українських землях Австро-Угорщини функціонували такі суди: 1) повітові – поділялися на цивільні та кримінальні відділи; 2) окружні – виступали як суди першої інстанції з деяких цивільних (визнання особи померлою, усиновлення, торгові спори тощо) і другою інстанцією з тяжких кримінальних справ; 3) вищий крайовий – був другою інстанцією для окружних та останньою для повітових судів у цивільних справах. У Галичині існували два вищі крайові суди: один у Львові для Східної Галичини, інший у Кракові для Західної.

Верховний судовий і касаційний трибунал залишався найвищою судовою інстанцією в державі. Його очолював президент суду, посада якого прирівнювалася до посади міністра імперського уряду.

Поза загальною судовою системою знаходився створений 1867 р. Імперський суд, що розглядав суперечки між австрійськими краями і справи щодо зловживання владою з боку міністрів та намісників.

У 1875 р. для вирішення адміністративних суперечок між державними органами та громадянами у Відні засновано Адміністративний трибунал без нижчих адміністративних судів. Особливе становище в системі судів належно Верховному маршалківському суду на чолі з великим придворним маршалком. Цей суд зберігав феодальний характер. Він здійснював правосуддя щодо членів панівної династії, за винятком самого імператора. Другою інстанцією для нього був Вищий крайовий суд у Відні, останньою – Верховний судовий і касаційний трибунал.

Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій – військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Одночасно з проведенням судових реформ в Австро-Угорщині було створено державну прокуратуру. За органами суду та прокуратури зберігалося право контролю за діяльністю жандармерії, що виконувала поліцейські функції та як військова одиниця підпорядковувалася міністрові оборони, а як правоохоронна – міністрові внутрішніх справ. Важливе місце в державному житті посідала адвокатура[7].

У свою чергу, державний лад Російської імперії впродовж ХІХ – початку ХХ ст. (до 1906 р.) розвивався в межах спадкової абсолютної монархії з унітарною формою державного устрою, авторитарним політичним режимом, централізованим бюрократичним апаратом. Українські землі, перебуваючи у складі Російської імперії, були підпорядковані її центральним і місцевим органам влади та управління.

На чолі Російської держави стояв цар, імператор – абсолютний монарх, його особа вважалася «священною та недоторканною». Він мав необмежену державну владу, вияв його волі в письмовій або усній формах вважався юридичною нормою, обов’язковою до виконання, а підписаний ним нормативно-правовий акт – законом. Самодержець оголошував стан війни, укладав договори з іноземними державами, був головнокомандувачем армії та флоту. Жалував титули, ордени та інші відзнаки, станові права. Від імені Російської імперії здійснював судову владу, мав право помилування, пом’якшення вироків тощо.

До центральний органів державної влади Російської імперії належали:

• Комітет міністрів (1802 – 1906 рр.) – вищий адміністративний орган державного управління Російської імперії. Функціонував як нарада міністрів при особі імператора для координації міжвідомчих зв’язків. Засідання передбачалося скликати разом з Державною радою. Однак відбувалися вони нерегулярно, а спільні засідання взагалі не практикувалися. На колегіальний розгляд Комітету міністрів виносилися справи, для ухвалення яких бракувало законодавчої бази, а також ті, які стосувалися інтересів кількох відомств. У різні роки через Комітет міністрів були оголошені височайші повеління, маніфести та положення з найважливіших питань державного життя (зокрема про поширення російських законів у повному обсязі на Лівобережну, Правобережну та Південну Україну і Крим з повним підпорядкуванням центральним органам влади та управління). Зі створенням 1861 р. Ради міністрів функції Комітету міністрів дещо скоротилися, але ненадовго[7];
• Рада Міністрів (1861 – 1917 рр.) – вищий орган виконавчої влади Російської імперії. Створена імператором Олександром ІІ для координаційного забезпечення підготовки і проведення буржуазних (ліберальних) реформ 1860 – 1870 рр. До її складу входили міністри та головноуправляючі на правах міністрів, голови Комітету міністрів і Державної ради та інші сановники, яких призначав імператор, котрий очолював її роботу. Із впровадженням Основних державних законів 1906 р. Рада міністрів набула деяких повноважень уряду, відповідального перед імператором, який продовжував призначати голову та міністрів;
• Державна рада (1810 – 1917 рр.) – дорадчий і законодавчий орган, що розробляв проекти законів для затвердження імператором. До неї входили представники вищих органів влади та великі землевласники. Кількість членів Державної ради не було чітко визначеною. У різні періоди вона змінювалася в межах 40 – 80 осіб. На засіданнях головував імператор, за його відсутності – один із членів Державної ради;
• Сенат (1711 – 1917 рр.) – один з найвищих органів державної влади в Російській імперії. Його повноваження постійно змінювалися. У середині ХІХ ст. Сенат остаточно перетворюється на вищу судову та наглядову інстанцію. Значення Сенату зросло за царювання Олександра ІІ після проведення судової реформи, з утворенням 1866 р. кримінального та цивільного касаційного департаментів. Окрім того, продовжувалася практика сенатських ревізій органів місцевої адміністрації;
• Власна його імператорської величності канцелярія (1812 – 1917 рр.) – одна з вищих державних установ Російської імперії. Утворена в кінці ХVІІІ ст. за імператора Павла І. Загальнодержавні функції розпочала виконувати з 1812 р., поступово перетворилася на орган, який зв’язував імператора з усіма державними установами з найважливіших питань внутрішньої політики. Для ведення справ було створено шість відділень. Кожне з них було фактично самостійним вищим державним органом, відповідальним лише перед імператором. Перше відділення канцелярії (з 1826 р.) відало звітністю міністрів перед імператором, підготовкою «височайших» указів, стежило за стягненням недоїмок, наглядало за службою вищих чиновників. Друге відділення (1826 –1882 рр.) здійснювало кодифікацію законів – складало різноманітні збірники законодавчих актів Росії. Третє відділення (1826 – 1880 рр.) займалося політичним розшуком і слідством (його виконавчим органом був Окремий корпус жандармів), а четверте – відало благодійними установами та жіночими навчальними закладами. П’яте і шосте відділення вважалися тимчасовими. П’яте (1836 – 1856 рр.) розробляло проект реформи про державних селян і наглядало за її проведенням. Шосте відділення (1842 – 1845 рр.) готувало реформу управління на Кавказі та займалося головним чином питаннями служби вищих чиновників.

Серед органів місцевого державного управління Російської імперії виокремлюють:

• генерал-губернаторів і губернаторів. Ключову позицію в місцевому адміністративному апараті царської Росії займав губернатор. Інститут губернаторів з’явився в Московії за царювання Петра I, який 19 грудня 1708 р. вказав «для всенародної користі учинити губернії та до них розписати міста»[9]. У 1803 р. українські землі було поділено на дев’ять губерній: Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Слобідсько-Українську (з 1835 р. перейменована на Харківську), Катеринославську, Таврійську та Херсонську. Усі вони об’єднувалися у три генерал-губернаторства: до Київського входили правобережні губернії, до Малоросійського – лівобережні, до Новоросійсько-Бесарабського – південні губернії та Бессарабська область (1812 – 1826 рр.).
• Генерал-губернаторів і губернаторів призначав особисто імператор з вищих чиновників, знатних дворян. Вони були представниками вищої урядової влади на місцях і зосереджували у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліцейську, наглядову та судову владу. Їм підпорядковувалися війська, поліція та жандармерія. Система губернського управління складалася з губернатора, губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого правління – казенної палати, рекрутського присутствія, палати маєтностей, присутствія поліції, суду та ін. У свою чергу, генерал-губернатор очолював декілька губерній і, поєднуючи владу цивільну та військову, наділявся надзвичайними повноваженнями;
• градоначальників – посадові особи, які очолювали градоначальства, тобто особливі адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії. Градоначальства засновувались окремими законодавчими актами в містах, що мали важливе політичне значення – портових, прикордонних і військово-стратегічних, а також для боротьби з антиурядовими виступами. Крім міста, градоначальство могло охоплювати й прилеглі населені пункти. Посада градоначальника прирівнювалася до посади губернатора. Градоначальник призначався особисто імператором за поданням міністра внутрішніх справ. В українських губерніях градоначальство засновувалося згідно з указом Сенату 1802 р., існували, зокрема, Одеське, Таганрозьке, Феодосійське, Севастопольське, Миколаївське та інші градоначальства;
• земських справників і земський суд (до 1837 р. – «нижчий» земський суд) представляли повітове правління. На відміну від російських губерній, де земський суд обирався дворянськими зборами, в українських губерніях (крім Слобідсько-Української) увесь склад призначався губернським правлінням. Членами суду, як і земським капітаном-справником, могли бути лише вихідці з дворянського стану. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за громадським порядком, контролював виконання законів;
• волосного голову – очолював волосне правління, до якого входили волосний староста та волосний писар. Волость являла собою адміністративну одиницю, що складалася з кількох суміжних сіл.

Управління в містах здійснювалося поліцейськими органами, що називалися управами благочиння, котрі підпорядковувалися безпосередньо губернаторові. Селянська реформа 1861 р. започаткувала зміни в системі місцевого управління. Нею запроваджувалися сільське та волосне самоврядування. Подальші корективи були внесені земською 1864 р. і міською 1870 р. реформами. Як наслідок, органами селянського самоврядування ставали волосний сход, волосний старшина та волосний суд, а також сільський сход і сільський староста. При цьому волосний сход складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків тощо. На сход обирали також по одному представнику від кожних 10 дворів. На нього покладалось обрання волосних посадових осіб, суддів волосного суду, розв’язання господарських і громадських справ волості.

Волосний старшина обирався волосним сходом строком на три роки. Він здійснював поліцейські, адміністративні та контрольні функції стосовно селян, які мешкали на території волості.

У свою чергу, волосний суд ухвалював рішення щодо дрібних майнових спорів і провадив судочинство за незначними злочинами, вчиненими особами селянського стану. Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи, що відали селянськими питаннями: мирові посередники, повітові з’їзди мирових посередників і губернське присутствіє в селянських справах.

Органи селянського самоврядування повною мірою не виправдали сподівань царату. Тому з 1 січня 1864 р. Положенням про губернські та повітові земські установи в контексті проведення земської реформи впроваджувалися нові органи місцевого управління – земства. До їх відання належало управління місцевим господарством, освітою, медичним обслуговуванням, благоустроєм, шляхами сполучення тощо. Діяльність земств контролювалася Міністерством внутрішніх справ, губернатором і предводителем дворянства. Керівництво земських установ затверджувалось імператором або міністром внутрішніх справ. Зазначеним вище Положенням запроваджувалися розпорядчі та виконавчі органи земського управління. Перші поділялися на губернські та повітові земські збори, другі – відповідно на губернські та повітові земські управи. Члени цих установ називалися гласними. Їх обирали на три роки за досить складною куріальною системою з майновим цензом від землевласників, міських і сільських громад. У 34 із 78 губерній Російської імперії земське управління впроваджувалося впродовж 15 років. На Правобережній Україні земські установи було запроваджено лише в 1911 р.

Губернські і повітові земські збори були першими виборними представницькими органами Російської імперії, побудованими на певних демократичних засадах. Вони, по суті, відтіснили органи державної влади від вирішення багатьох місцевих проблем. Історичний урок земств полягає в тому, що навіть в найважчих суспільно-політичних та економічних умовах можлива плідна, сумлінна праця на благо піднесення народного добробуту[10].

Зміни торкнулися й системи управління в містах. У 1870 р. було започатковано міську реформу. У містах створювалися органи місцевого управління. Вони поділялися на три ланки: міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган), міська управа (виконавчі повноваження). Міські виборчі збори скликалися лише в період проведення виборів. На зборах обиралися гласні (члени) міської думи, які на чотирирічний строк обирали міську управу. Очолював міську думу та управу міський голова. Голова губернського міста затверджувався міністром внутрішніх справ, повітового – губернатором. В Україні міська реформа 1870 р. проводилася поетапно. Спершу вона запроваджувалась у великих містах: Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі. Лише через п’ять років охопила Правобережжя, а до кінця 1880 р. була проведена на всій території України, що входила до складу Російської імперії.

Зміни в державному ладі імперії на початку XX ст. пов’язані з революційними подіями 1905 – 1907 рр., в яких активну участь взяло населення України. Ці зміни вплинули й на державно-правове становище українських губерній.

Відтак, режим пішов на поступки, ухваливши програму політичних перетворень. Для її втілення було ухвалено низку нормативно-правових актів, найголовнішими серед яких були такі: 1) Маніфест про вдосконалення державного порядку від 17 жовтня 1905 р. Він надавав населенню основні політичні права, зокрема свободу слова, зборів і союзів, гарантував недоторканність особи; 2) Положення про запровадження нової Державної думи від 20 лютого 1906 р., що визначало її статус як дорадчого органу. Законопроекти думи мали затверджуватися Державною радою та імператором; 3) Указ про реорганізацію Державної ради від 20 лютого 1906 р. Він фактично перетворив раду у верхню палату парламенту, частина якої призначалася імператором, а частина обиралася вищими верствами населення; 4) Основні державні закони Російської імперії в новій редакції від 23 квітня 1906 р., згідно з якими визначалось, що вся повнота влади зосереджувалася в руках імператора, однак про абсолютний її характер не йшлося. Законодавча влада здійснювалась імператором разом з Державною радою та Державною думою. Більшість дослідників вважають, що Основні закони 1906 р. перетворили абсолютну монархію в Росії в особливий вид конституційної монархії – парламентську[11].

У цілому в Росії з різними строками функціонували чотири Державні думи: І Державна дума (27 квітня – 7 липня 1906 р.), ІІ Державна дума (20 лютого – 3 червня 1907 р.), ІІІ Державна дума (1 листопада 1907 р. – 9 червня 1912 р.), ІV Державна дума (15 листопад 1912 р. – лютий 1917 р.).

Незважаючи на намагання імператорського оточення ліквідувати інститут парламентаризму в особі Державної думи, вона залишалася центром політичного життя. Беручи участь у думських баталіях, українські депутати набували досвіду, який мав їм знадобитися для будівництва власної держави. Функціонування Державної ради, Державної думи та проведення виборів вносили зміни і в діяльність губернських правлінь, земське, міське та дворянське самоврядування.

Переходячи до розгляду судової системи, варто зазначити, що з проголошенням 27 березня 1793 р. маніфесту Катерини II про приєднання Правобережжя до Російської імперії в Україні складалася судова система зі значними регіональними особливостями. З початком 1830-х років особливості судової системи України поступово нівелювалися. До середини 40-х років ХІХ ст. вона приводилась у відповідність із чинною в інших російських губерніях. Відмінність полягала в тому, що в Україні судді призначалися, а в Росії обиралися. Царськими указами 1828 і 1829 рр. у судах Правобережної України було запроваджено російську мову. Однак повної уніфікації судової системи було досягнуто лише з проведенням судової реформи 1864 р. У контексті її реалізації запроваджувалися нові принципи судочинства і процесу, а саме: 1) незалежність суду, відокремленість його від адміністрації; 2) створення безстанового суду; 3) рівність усіх перед судом; 4) запровадження інституту присяжних засідателів та присяжних повірених; 5) запровадження прокурорського нагляду; 6) усність, гласність, публічність судових засідань; 7) забезпечення рівності сторін; 8) змагальність процесу; 9) презумпція невинуватості (провину особи повинен був довести суд). Зазначені вище принципи унормовувались такими правовими документами: Учреждение судебных установлений, Устав уголовного судопроизводства та Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями від 20 листопада 1864 р.[12]

Реформою передбачалося створення місцевих і загальних судів. До місцевих належали мирові судді та з’їзди мирових суддів. Функціонували за такою формулою: один суддя на одну судову дільницю. Мировий суддя обирався на три роки повітовими земськими зборами, а у великих містах – міськими думами. Обраних кандидатів затверджував Сенат. Мирові судді мали право розглядати справи про дрібні злочини і проступки. З категорії цивільних їм були підсудні справи з сумою позову, що не перевищувала 500 рублів. Справи розглядались однією особою в порядку скороченого судочинства. Мирові судді поділялися на дільничних і почесних мирових суддів. До останніх належали ті, хто безоплатно виконував судові функції. Апеляційною інстанцією для мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який територіально відповідав мировому округу. З’їзд складався з усіх дільничних і деяких почесних мирових суддів.

До загальних судів належали окружні суди та судові палати. Окружні суди – це суди першої інстанції, що запроваджувалися для кількох повітів чи однієї губернії, становлячи судовий округ. Суди складались з двох відділень – кримінального та цивільного. Кримінальне відділення поділялося на коронний суд і суд присяжних засідателів. Участь присяжних дозволялася лише у кримінальних справах. Кандидати у присяжні відбиралися спеціальними комісіями та затверджувалися губернатором. Присяжними не могли бути працівники суду, прокуратури, поліції, священики. Окружним судам були підсудні всі (за деякими винятками) кримінальні справи, що не входили до юрисдикції мирових судів, а також цивільні, в яких сума позову перевищувала 500 рублів.

Друга інстанція – судова палата, одна на кілька губерній. Вона складалася з двох департаментів – цивільного та кримінального. До відання судових палат відносилися справи про державні, посадові злочини, деякі злочини проти релігії. Вищим судовим органом був Сенат – орган, що формувався за указом імператора. Він вважався верховним касаційним судом для всіх судових органів, а також судом першої інстанції зі справ особливого значення. Разом з цим, поряд з новою системою судоустрою продовжували діяльність станові суди для духівництва, військових, селян. Існував Верховний суд, що розглядав справи стосовно вищих цивільних посадових осіб, генералітету, придворної аристократії.

У результаті судової реформи 1864 р. було проведено реорганізацію прокуратури. Її головним завданням стало підтримання державного обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та місцями ув’язнення. Одночасно створювалася адвокатура, що була незалежною від суду та прокуратури, виконувала функції захисту обвинувачених у суді в кримінальних справах або представляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися повіреними (присяжні та приватні). Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося створювати лише в губернських і повітових центрах. Вони дістали право посвідчувати документи та оформляти угоди.

Реформування судової системи в українських землях, підпорядкованих Російській імперії, мало свої особливості. По-перше, запровадження змін відбувалось значно повільніше порівняно з іншими регіонами Російської імперії. Це призвело до того, що судова реформа в губерніях України проводилася майже одночасно з контрреформаторськими заходами (1880 – 1890 рр.), які скасовували частину її новаторських положень. Так, суд присяжних позбавлявся повноважень на розгляд справ про політичні злочини; ліквідовувався інститут присяжних засідателів, замість них запроваджувалися земські начальники в сільській місцевості, міські судці в містах. По-друге, передбачені реформою загальні суди створювалися лише в південних губерніях і Полтавщині, в інших губерніях України дозволялося створювати лише місцеві суди. Причому увесь склад мирових суддів Правобережної України не обирався, а призначався міністром юстиції[13].

Судова реформа виявилася найбільш успішною та прогресивною з погляду ефективності проведених змін. Проте вона не завершила процес перебудови суспільно-політичного життя країни. Упродовж 60 – 70 рр. ХІХ ст. було проведено й інші державно-правові реформи, зокрема, поліцейську, військову, тюремну.

Так, у низці буржуазних реформ другою за порядком проведення стала поліцейська реформа. Відповідно до Тимчасових правил про устрій поліції в містах та повітах губерній, що керуються по загальному установленню від 25 грудня 1862 р. у кожному повіті замість міської та земської поліції створювався єдиний поліцейський орган – повітове поліцейське управління на чолі зі справником, якого призначав губернатор або генерал-губернатор. Повіт поділявся на більш дрібні адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, яким у 1878 р. були надані помічники – поліцейські урядники. У сотнях (дільницях) і селищах поліцейські функції здійснювали соцькі та десяцькі, які належали до «нижчих чинів поліції». У містах створювалася міська поліція на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці – дільничні. У 1880 р. був створений Департамент державної поліції (у 1883 р. він був перейменований у Департамент поліції) Міністерства внутрішніх справ, що об’єднав керівництво як загальною, так і політичною поліцією. Одночасно на міністра покладалося управління Окремим корпусом жандармів. Цим, по суті, було завершено централізацію всього поліцейського апарату. Поліцейська реформа 60‑х років XIX ст. зумовлювалася необхідністю посилення влади поліції в державі у зв’язку зі скасуванням кріпосного права та втратою поміщиками влади над селянами. Однак ця реформа не мала комплексного характеру, оскільки питання про чітке визначення кола обов’язків поліції та проведення кодифікації поліцейського права не було вирішено[14].

Військова реформа 1864 – 1874 рр. була зумовлена поразкою Російської імперії в Кримській війні 1853 – 1856 рр. Остання продемонструвала повну непридатність збройних сил імперії. Військову реформу розпочато 1864 р. Було скорочено строк служби рекрутів до 15 років, поліпшено технічне оснащення армії тощо. Водночас 1 січня 1874 р. прийнятий Статут про військову повинність. Замість станової рекрутської повинності запроваджувалася загальна воєнна повинність для всього чоловічого населення. Призов на військову службу здійснювався щорічно за жеребом серед осіб, яким виповнилося 21 рік. Строк служби в піхоті встановлювався шість років, на флоті – до семи років. Особи, які відбули службу, зараховувалися в запас: на дев’ять років – для осіб, які проходили службу в сухопутних військах, і на три роки – для тих, хто служив на флоті. Для осіб, які мали вищу освіту, строк служби скорочувався до шести місяців, а з середньою освітою – до півтора року. Удосконалювалася система управління військами. Вся країна поділялась на військові округи, яких в українських губерніях було три (Київський, Харківський і Одеський). Унаслідок реформи збройні сили Російської імперії перетворилися на армію буржуазного зразка, але зі збереженням деяких феодальних пережитків (дворянського офіцерського корпусу, системи поведінки офіцерів з солдатами, тілесних покарань тощо)[15].

У ході проведення тюремної реформи в 1879 р. відбулася централізація управління тюрмами. Так, у складі Міністерства внутрішніх справ створено Головне тюремне управління, а в 1895 р., з урахуванням міжнародного пенітенціарного досвіду, воно перейшло під юрисдикцію Міністерства юстиції. При цьому ліквідовано гамівні та робочі будинки, арештантські роти і боргові тюрми, які не відповідали новим умовам соціально-економічного та політичного розвитку держави. У 1890 р. розпочалося реформування місцевих органів тюремного управління: в губерніях стали створюватися особливі тюремні інспекції.

Щодо розвитку суспільного ладу в українських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії, то слід відзначити, що на найвищому щаблі там перебували магнати і шляхта, великі торговці, духовенство. Місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта в Галичині були в основному польського походження, в Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині – австрійські та румунські.

Дискримінації некатолицьких конфесій було покладено край цісарським патентом 1781 р., згідно з яким католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було зрівняно у правах. До православної церкви в імперії австрійських Габсбургів ставилися неприхильно. Лише на Буковині позиції православної церкви залишалися міцними.

Міщани не утворювали єдиного цілісного стану. Вони поділялися на обивателів (інтелігенція, ремісники, поміщики, духовенство), буржуазію (купецтво, банкіри, майстри, цехмістри) та робітників (наймити-селяни, чорноробочі, підмайстри ремісників). У промисловості переважали іноземні капітали, та й більшість заможних городян складали чужоземці. Однак робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними ставали переважно зубожілі селяни та ремісники.

У найбільш залежному становищі перебували селяни, з яких 70 % були поміщицькими, а 30 % – державними. Після хвилі революційних виступів, що прокотилися всією Австрійською імперією, у 1848 р. в Галичині скасовано кріпосне право. Аграрна реформа в сільському господарстві включала такі заходи: 1) ліквідовувалася юридична залежність селянина від поміщика; 2) селяни наділялися земельною власністю; 3) селяни мали сплатити поміщикам вартість кріпосних повинностей. Однак ліквідація кріпацтва не виправдала усіх сподівань. Під час розподілу наділів у поміщиків опинилися найкращі землі. Більшість селян залишилися малоземельними та економічно неспроможними, багатьох з них (халупників, комірників) було звільнено взагалі без землі. Вони одразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність останніх перейшли майже всі ліси, пасовища і водойми, за користування якими селяни змушені були відробляти або плати поміщикам. При цьому сплата викупу за ліквідацію кріпацьких повинностей мала дискримінаційний характер. Український селянин сплачував суму, втричі більшу, ніж чеський селянин, і вп’ятеро більшу, ніж німецький. І все ж аграрна реформа 1848 р. стимулювала розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві. Суттєвою ставала роль промислової й банківської буржуазії, інтенсивніше формувався робітничий клас як в Австрії загалом, так і в західноукраїнських землях зокрема.

Утворення Австро-Угорської імперії не покращило становище українського населення, яке й надалі зазнавало соціального, національно-культурного та іншого гніту. До того ж, у політичному житті монархії переваги і привілеї надавалися польським (у Галичині), румунським (на Буковині) та угорським (у Закарпатті) магнатам і шляхті. Українці вважались другорядним, неповноцінним народом[16].

У свою чергу, в українських землях Російської імперії після ліквідації Гетьманщини суспільний лад пройшов швидку організаційну адаптацію, набравши ідентичних форм, що існували імперії.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів (міщанство) та селянство. Перші два стани звільнялися від сплати податків.

Міщани та селяни належали до податкових станів. Водночас з розвитком промисловості в Україні інтенсивно розпочинають формуватися такі нові соціальні групи, як буржуазія та наймані робітники (промисловий пролетаріат), а також інтелігенція.

Дворянство (поміщики) в українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Політика царизму щодо українського дворянства спрямовувалася на подальше його зрівняння у правах із дворянством Росії. Так, низкою загальних і спеціальних законів першої половини XIX ст. українське дворянство зрівняли у правах з російським. Останнє систематично нарощувало свою земельну власність на українських теренах насамперед у південних губерніях. Загальною політикою царату стосовно дворянства стали заходи, спрямовані на підтвердження і зміцнення прав цього стану. У губерніях, повітах, волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Після селянської реформи 1861 р. дворянство втратило абсолютне право розпоряджатися долями кріпаків. Проте воно не позбавилося свого панівного становища в суспільстві. Адже дворяни зберігали у своїй власності величезні земельні посілості. Особливими законами захищалося життя, честь, свобода та здоров’я дворянина. Крім того, представники дворянства займали вищі посади в центральних і місцевих органах державної влади.

Духівництво, як і раніше, диференціювалося на чорне, тобто чернече, монастирське, та біле – приходське, парафіяльне. Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань тощо. У першій половині ХІХ ст. було дозволено вступати до лав духівництва представникам інших станів. Також став можливим вихід зі стану духівництва, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.

Міське населення було найбільш строкатим за соціальною ознакою та поділялося на міських обивателів (власне міщан), купців, цехових і так званих робочих людей. У 1832 р. верхівка купецтва отримала певні привілеї, зокрема почесне громадянство. При цьому варто зазначити, що колонізація степової частини України, розвиток промисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання вже існуючих. Міста диференціювалися на губернські, повітові, заштатні (не були адміністративними центрами) та містечка.

Селяни – найчисельніша, основна верства населення українських губерній. У найбільш загальному вигляді селянство поділялося на вільних, державних і кріпаків (поміщицьких). Так, у першій половині ХІХ ст. близько 5,4 млн українських селян вважалися кріпаками. Найбільше кріпаків було на Правобережжі. Тут вони становили 58 % загальної кількості населення, на Лівобережжі – 35 %, на Півдні – 25 %. Кількість державних селян сягала 4,2 млн, що становило 41 % усіх селян.

У середині XIX ст. царський уряд усвідомив, що перешкодою розвитку капіталістичних відносин є прив’язаність селянина до землі та свого поміщика. Цю проблему певною мірою розв’язала селянська (аграрна) реформа від 19 лютого 1861 р. Саме в цей день російський цар Олександр ІІ ухвалив низку законодавчих актів (загалом 17 документів), що започаткували процес звільнення селян від кріпацької залежності. Серед них – Маніфест про відміну кріпосного права та Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності – надавали колишнім кріпакам статус вільного сільського обивателя, але не відразу, а після проходження двох років. Упродовж зазначеного строку вони вважалися тимчасово зобов’язаними. Перебуваючи в такому правовому статусі, селянин отримував особисту свободу, майнові права, право викупу своєї садиби, вступу на службу, навчання, ведення торгівлі, звільнявся від частини оброку. Панщина скорочувалася до 70 днів на рік. Поміщики втрачали право продажу селян, передавання їх на службу іншим; заборонялося переселення без їхньої згоди, направлення до виправних закладів тощо.

Порядок і механізм виходу селян з кріпацької залежності регламентувалися згаданим вище Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності. Першим кроком на цьому шляху мало бути укладення двосторонньої угоди між поміщиком і селянином – уставної грамоти. За допомогою мирового посередника вона мала бути укладена протягом двох років. При цьому реформа передбачила збереження за поміщиками права власності на всю землю, крім присадибних ділянок селян, яку останні могли викупити разом з польовим наділом. У зв’язку з тим, що в абсолютної більшості селян коштів на викупну операцію не було, царизм запропонував позику Селянського державного банку. Саме від нього поміщик отримував 75 – 80 % викупної суми, решту – 20 – 25 % селянин сплачував самостійно. Кошти, виплачені банком, селянин мав повернути впродовж 49 років і додатково 6 % річних від суми позики.

Головна ідея селянської реформи 1861 р. полягала в тому, що після викупу створювалася общинна власність на землю. Община мала стати нижчою ланкою адміністративного управління в селі. Проте від кріпацтва звільнялися лише поміщицькі (приватновласницькі) селяни. Порядок виходу з кріпацтва інших категорій селянства (двірських, дрібнопомісних, кріпацьких і посесійних робітників, удільних і державних) регулювався окремими законами, їх звільнення мало свою специфіку.

Особливість проведення селянської реформи в українських землях зводилася до такого: для окремих регіонів України царський уряд видав окремі місцеві положення про поземельний устрій поміщицьких селян; з огляду на високу родючість і значну концентрацію хліборобського населення у Південній та Лівобережній Україні розміри селянських наділів були меншими, ніж у середньому по Росії; на Правобережжі реформа проводилася за іншою, ніж на Півдні й Лівобережжі, процедурою. Надання селянам землі здійснювалося на основі відомостей інвентарної реформи 1847 – 1848 рр.

Незважаючи на те, що селянська реформа тривала понад 40 р., невирішеними залишилася значна частина питань. З огляду на це, 1906 р. у Росії було розпочато Столипінську аграрну реформу селянського надільного землеволодіння, спрямовану на підвищення продуктивності сільського господарства. Ця реформа передбачала такі заходи: виокремлення селян з общини та закріплення за ними землі у приватну власність; створення хутірного та відрубного (фермерського) господарства; переселенська політика. Найшвидше процес закріплення землі у приватну власність відбувався у Правобережній і Південній Україні. Однак Столипінська аграрна реформа в силу низки причин не вирішила найбільш важливе питання в сільському господарстві – безземелля та малоземелля та водночас поглибила внутрішню соціальну диференціацію селянства[17].

Буржуазія та робітники – це дві верстви суспільства, які формуючись одночасно, перебували в стані антагонізму одна до одної. Буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна, промислова) мала привілейоване становище. Царизм намагався заохочувати розвиток капіталістичної промисловості, сприяв індустріальному розвитку країни, але робив це в умовах збереження численних кріпацьких пережитків.

Інтелігенція ‒ люди розумової праці, зайняті у сфері освіти, науки, літератури, мистецтва, охорони здоров’я, юридичної діяльності, виробничих технологій. Частка інтелігенції у структурі суспільства була невисокою – до 2 %. Однак саме ця соціальна верства перебрала на себе роль проводиря українського руху, заклала його теоретичне підґрунтя, давши наукове обґрунтування різних аспектів національної ідеї[18]. Згодом – в Українську національно-демократичну революцію 1917 ‒ 1921 рр. – саме інтелігенція очолила боротьбу за відновлення української держави.

Отже, суспільно-політичний лад і правовий статус населення західноукраїнських земель визначалися функціонуванням адміністративно-управлінських інститутів і застосуванням законодавства Австрійської (Австро-Угорської) імперії. Революція 1848 р. утвердила капіталістичний спосіб виробництва і зумовила зміни в організації населення та місцевого управління в Галичині, Закарпатті та на Буковині. Водночас специфіка державного і суспільного життя українських земель у складі Російської імперії фактично зійшла нанівець. Уніфікаторські дії царату були спрямовані на позбавлення українського народу не лише залишків державної автономії, а й на ліквідацію його культурно-національних особливостей. У державному та суспільному ладі українських земель Російської імперії спостерігалася тенденція, спрямована на зміцнення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи, посилення національного гніту та уніфікацію організації населення.

3. Джерела та галузі права на теренах України, підпорядкованих Австрійській,
Австро-Угорській і Російській імперіям

З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Проте лише на початку XIX ст. австрійська правова система в західноукраїнських землях стала панівною. Особливість запровадження нових нормативно-правових актів у Австрійській імперії полягала в їх початковій апробації на галицьких землях. Лише після вдалого завершення правового експерименту той чи інший закон або кодифікований акт мав шанси бути впровадженим в інших регіонах «клаптикової» монархії.

19 серпня 1791 р. австрійським урядом ухвалено Галицьку Конституцію, що діяла лише до 1805 р. Проте вона відіграла роль каталізатора розвитку національної свідомості галицької інтелігенції, що сприяло активізації подальшої боротьби українців за національне відродження.

У 1776 р. законодавча комісія, максимально врахувавши правові особливості кожної провінції, подала на підпис ерцгерцогині Марії-Терезії проект Цивільного кодексу Австрії, що складався з восьми томів і трьох розділів (права особи, майнові та облігаційні права). За часів імператора Йосифа II Кодекс було доповнено новими нормами. Зокрема перший розділ – положеннями про права подружжя, взаємні права та обов’язки батьків і дітей тощо. Цісарські поправки, що мали надзвичайне значення для розвитку держави та суспільства, дістали назву патентів. Із 1787 р. вони набрали чинності в австрійських провінціях, у тому числі й у Галичині. Провідними засадами у цивільно-правових відносинах імперії можна назвати такі: охорона приватної власності (землі, майна), передусім землевласників і буржуазії; збереження для селян права успадковувати землю, яку обробляли їхні батьки; рівність громадян перед законом; свобода договірних відносин, спадкоємство, опіка; цивільний і церковний шлюб, розширення прав жінок, позашлюбних дітей, вдів та вдівців. Кодекси виокремлювали в окремі статті процес, особисті права, речові докази, речові та майнові права[19].

Паралельно проводилася робота над підготовкою Цивільно-процесуального кодексу, що набув юридичної сили в Галичині з 1782 р. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 р. діяв у Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Судова практика використовувала цей Кодекс до кінця XIX ст. У 1898 р. набрав чинності новий Цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської монархії. Його відмінною рисою стало впровадження буржуазних принципів судочинства: усності, гласності та змагальності.

Кримінальне право та процес також мали тривалий період систематизації. Збірником, що діяв частково в Галичині, став запроваджений у грудні 1768 р. Кримінальний кодекс під назвою Терезіана (від імені Марії-Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань. Запроваджений 1787 р. новий Кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив протиправні діяння на карні злочини, що розглядалися судами, та поліцейські проступки (незначні правопорушення), які передавалися на розгляд адміністративних органів. Особливість цього Кодексу полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.

Пройшовши апробацію у Східній Галичині, 1803 р. набрав чинності на всій території Австрії новий Кодекс кримінального права. Він складався з двох частин: перша – про злочини, друга – про норми процесуального права. Із змінами, внесеними 1852 р., цей Кодекс залишався чинним у Галичині до 1932 р. Водночас у Закарпатті 1879 р. набув юридичної сили Угорський кримінальний кодекс.

В українських землях у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ – початку ХХ ст. чинними були такі джерела права:

• звичаєве право, магдебурзьке право, Третій Литовський статут;
• Зібрання малоросійських прав (1807 р.) – кодифікований збірник норм цивільного права, що існував на початку XIX ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його основу складали норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські статути, а також Саксонське зерцало (лат. Speculum Saxonum, нім. Sachsenspiegel) – німецький середньовічний збірник правових норм. Офіційно збірник затверджено не було і лише частково він увійшов до Зводу законів Російської імперії;
• Повне зібрання законів Російської імперії (1830 р.) – найповніша збірка законодавчих актів Російської імперії. Вміщувала 40 томів законів (30 920 актів) і шість томів додатків (покажчики, книги креслень і малюнків), охоплювала законодавство з 1649 р. до 1825 р.;
• Звід законів Російської імперії (1832 р., 1842 р., 1857 р.) – п’ятнадцятитомне офіційне зібрання законодавчих актів Російської імперії, створене за ініціативою імператора Миколи І. Збірник систематизований за галузями права (наприклад, томи 1 – 3 містили основні закони, постанови, том 10 – цивільні та межові закони, том 15 – кримінальні закони та ін.);
• Указ «Про запровадження в губерніях Чернігівській і Полтавській загальних про судочинство законів імперії» (1843 р.). З метою уніфікації правової системи на території цих губерній могли застосовуватися 53 статті Зводу законів цивільних, що враховували особливості місцевого права;
• Уложення про покарання кримінальні та виправні (1846 р., за редакціями 1866 і 1885 рр.) – законодавчий акт Російської імперії, яким визначались форми вини, стадії здійснення злочину, види співучасті, обставини, що обтяжували та пом’якшували вину. В ньому збережено тілесні покарання, від яких звільнялися лише представники привілейованих верст;
• фабричне законодавство – низка законодавчих актів, що регулювали відносини власників підприємств і найманих робітників. В українських губерніях були поширені зі значним запізненням. Серед них – закони «Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» 1882 р., «Про заборону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах» 1885 р., «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості» 1897 р та ін.;
• Зібрання узаконень і розпоряджень уряду. Видавалися двічі на тиждень. У них містилися маніфести, укази сенату, постанови, що мали силу закону та підлягали внесенню в Повне зібрання законів;
• постанови Сенату. Затверджувались імператором і мали силу закону.

Аналізуючи кримінальне право, слід наголосити на тому, що його норми другої половини XIX ст. закріплювалися в 15-му томі Зводу законів Російської імперії та Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1846 р., за редакціями 1866 і 1885 рр. Виокремлювалися такі види злочинів: 1) злочини проти віри (єресь, перехід православного до іншої віри, безчинство в церкві тощо); 2) злочини проти держави (замах чи намір позбавити влади царя або здійснити насильницькі дії проти імператорської родини тощо); 3) злочини проти порядку управління (організований виступ робітників проти власника чи управителя підприємства, повстання кріпаків проти поміщиків, масові безпорядки тощо); 4) злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа честі тощо); 5) майнові злочини (пограбування, розбійний напад тощо); 6) шлюбно-сімейні злочини (злочини дітей проти батьків тощо).

Система покарань була надзвичайно складною. Покарання поділялися на два види – кримінальні та виправні. До перших належали: а) позбавлення всіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або з висланням на каторжні роботи; б) клеймування засуджених до каторжних робіт; в) тілесні покарання. У свою чергу, до виправних належали: 1) догана; 2) штраф; 3) арешт; 4) ув’язнення; 5) передання на службу до виправних арештантських рот тощо.

У контексті висвітлення цивільного права варто зазначити, що Звід законів Російської імперії вперше дав визначення права власності як права «володіти, користуватись і розпоряджатися майном вічно та потомствено». Речі поділялися на рухомі та нерухомі, родові та придбані, подільні та неподільні, споживчі та неспоживчі, вилучені з обігу і невилучені.

Значна увага приділялася зобов’язальному праву. Договори укладалися як письмово, так і усно, але для таких їх видів як позика, дарування, поклажі передбачалася лише письмова форма. З-поміж численних різновидів договорів найважливішими були договори обміну, оренди, постачання, підряду, позики, товариства, найму, страхування.

Спадкування здійснювалося як за заповітом, так і за законом. Обов’язковою умовою укладення заповіту був здоровий глузд і тверда пам’ять у людини та досягнення нею 21-річного віку. За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і дочки, але перевага надавалася першим.

Сімейне право визнавало суб’єктом шлюбних відносин чоловіка з 18 і жінку з 16 років. Особам, які досягли 80 років, вступати до шлюбу заборонялося. Законним вважався лише церковний шлюб. Не дозволявся шлюб між християнами і представниками інших вірувань, четвертий шлюб, а також новий без розірвання попереднього[20].

Отже, основними джерелами права в західноукраїнських землях у складі Австрії та Австро-Угорщини були закони імператора і парламенту, інші нормативно-правові акти австрійської влади. Розвиток капіталістичних відносин зумовив перегляд і видання нових кодексів, які разом з цим зберігали цілу низку середньовічних норм. Водночас в українських землях у складі Російської імперії з кінця ХVIII – до початку ХІХ ст. діяли норми місцевого права. У середині ХІХ ст. було проведено загальноімперську систематизацію нормативно-правових актів. Визначальними для ґенези права в другій половині ХІХ ст. були закони, що приймалися в ході буржуазних реформ і контрреформ. Поширення робітничого руху привело до створення у 1880 – 1890‑х роках низки актів фабричного законодавства. Незважаючи на те, що в нових нормативно-правових документах закріплювалися буржуазні принципи правового регулювання суспільних відносин, у більшості галузей права переважали старі феодальні норми.