Навчальні матеріали

Тема 6. Українська гетьманська держава (Військо Запорозьке) та її право (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.)

  • 1. Формування Української національної держави у ході Визвольної війни під проводом
    Б. Хмельницького, поразка у боротьбі за національне визволення. Державний і
    суспільний лад козацько-гетьманської держави
  • 2. Судова система та судочинство
  • 3. Обмеження і подальша ліквідація автономного ладу України
  • 4. Джерела та галузі права Української гетьманської держави. Систематизація (кодифікація)
    українського права у другій половині XVIII ст.

    • 1. Формування Української національної держави у ході Визвольної війни під
    проводом Б. Хмельницького, поразка у боротьбі за національне визволення.
    Державний і суспільний лад козацько-гетьманської держави

    Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. під проводом Богдана (Зиновія) Михайловича Хмельницького (27.12.1595 – 27.07.1657 рр.; ймовірні місця народження – Черкаси, Чигирин, Суботів, Лисянка[1]) знаменувала подальший крок у напрямі власного державотворення. Саме з іменем цього українського полководця і державного діяча пов’язана багатолітня боротьба українського народу за визволення з-під польського гніту а також за створення власної держави.

    Причини національно-визвольної війни такі: а) посилення економічного гніту як сільського, так і міського населення; б) наступ на «права та вольності» українського козацтва, заборона на отримання таких прав для значної частини покозачених селян і міщан; в) незахищеність української шляхти від сваволі польських поневолювачів; г) переслідування православного духівництва та національно-релігійні утиски інших верств населення[2].

    Провідною метою революційних прагнень українського народу стала ідея створення незалежної соборної держави, основу якої становили б суверенітет українського православного населення, з одного боку, та ліквідація застарілої моделі соціально-економічних відносин – з іншого.

    У збройній боротьбі з польською владою активну участь взяли всі прошарки українського народу, окрім незначної частини українських світських і духовних феодалів.

    Початком Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр. вважається прибуття Б. Хмельницького у січні 1648 р. до Запорозької Січі та обрання його на козацькій раді гетьманом. Саме тоді Б. Хмельницьким було проголошено курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої. Водночас боротися з Польщею лише своїми силами Україна не могла, слід було шукати союзника. Завдяки дипломатії Б. Хмельницького ним став кримський хан Іслам-Гірей ІІІ (1604 – 1654 рр.; кримський хан у 1644 – 1654 рр.).

    У травні 1648 р. у боях під Жовтими Водами та Корсунем козацько-селянське військо на чолі з Б. Хмельницьким ущент розгромило наступальні військові сили Речі Посполитої. Ці успіхи сколихнули все населення України. До кінця червня 1648 р. повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну. У вересні під Пилявцями відбувся черговий бій, який завершився перемогою українського війська. Супротивник зазнав нищівної поразки. На початку жовтня армія Б. Хмельницького оточила Львів і могла здобути його. Але через небажання Б. Хмельницького зруйнувати прекрасне місто і завдяки великому викупу на користь кримськотатарського полководця та політичного діяча Тугай-бея (1601 – 1651 рр.)[*] облогу було знято[3]. Упродовж листопада (6–21 листопада) тривала облога Замостя, захоплення якого відкривало шлях на Варшаву. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. До середини листопада козацьке військо разом із загонами місцевих повстанців завершили визволення етнічної української території, де розпочалося інтенсивне створення державних інституцій, формування полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. Однак замість того, щоб закріпитися на західних рубежах, гетьман і старшини уклали 21 листопада 1648 р. із новообраним польським королем[**] Яном ІІ Казимиром Ваза (1609 –1672 рр.) перемир’я, унаслідок якого армію було відведено за умовну лінію р. Горинь – м. Кам’янець (нині м. Камянець-Подільський)[4].

    На другий день нового 1649 р. Б. Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва, який вітав його дзвонами в церквах, гарматними пострілами на замку і тисячними натовпами люду. Тут, узимку 1649 р., він переосмислив результат минулорічної боротьби, окреслив майбутні перспективи. Слушною з цього приводу є думка Н. Полонської-Василенко, що саме перебування Б. Хмельницького у Києві відіграло велику роль у формуванні його поглядів щодо майбутньої державності України. Зокрема, українська дослідниця зазначає, що «… розмови з київською елітою відкрили очі йому [Хмельницькому – авт.] на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю і утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід на Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького ... переходило багато спольщених українців-шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана»[5].

    Подальша війна між польською армією та козацьким військом розгорнулася влітку 1649 р. У серпні супротивні сторони зіткнулися на околиці м. Зборова. У розпал битви кримський хан перейшов на бік польського короля, вирішивши таким чином завершення Зборівської кампанії не на користь козацького війська. У зв’язку з цим 18 серпня 1649 р. між гетьманом Б. Хмельницьким і польським королем Я. Казимиром було підписано Зборівській договір. Ця угода зберігала вольності Війська Запорозького. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким. Під управління гетьманської адміністрації переходили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, з яких виводились війська Речі Посполитої, а усі посади могли займати лише українські шляхтичі православної віри. Київському митрополитові надавалося місце в польському сенаті. Шляхта одержала право повернутися до маєтків. Селяни та міщани мали виконувати повинності. Вирішення питання про ліквідацію уніатської церкви в Україні покладалося на польський сейм. Усім учасникам козацького повстання надавалась загальна амністія. Фактично Зборівський договір підсумував першу фазу Визвольної війни. Незважаючи на його ратифікацію польським сеймом 8 січня 1650 р., цей договір не влаштовував ні польську шляхту з її прагненням реваншу, ні українське козацтво, що відчуло реальність створення власної держави. Не міг він задовольнити і повстале селянство, яке не отримувало практично нічого. Це був тимчасовий компроміс, і його тимчасовість чітко усвідомлювалась всіма сторонами[6], що й спричинило розгортання подальших бойових дій. Вирішальна битва відбулася 28–30 червня 1651 р. під Берестечком. Б. Хмельницький був усунутий його союзниками – татарами від керівництва українською військовою дружиною саме у той момент, коли прибув до ставки Іслам-Гірея ІІІ, з метою зупинити втечу татарського війська, яка розпочалась під тиском війська Речі Посполитої. У результаті українське військо, позбавлене керівника, зазнало поразки. Однак, незважаючи на значні втрати на полі бою та на околицях Берестечка, основна частина козаків на чолі з наказним гетьманом Іваном Богуном вийшла з оточення[7].

    Перемога під Берестечком дозволила військам Речі Посполитої перейти в наступ і на початок вересня 1651 р. окупувати північні, центральні й західні райони козацької України. Лише під Білою Церквою Б. Хмельницький зміг зупинити просування супротивника та змусив польського гетьмана М. Потоцького піти на переговори, що завершилися 28 вересня 1651 р. підписанням невигідного для України Білоцерківського договору. Відповідно до умов цієї угоди кількість реєстрового козацтва скоротилася наполовину – до 20 тис. осіб. Юрисдикція козацької адміністрації звужувалася і поширювалася лише на територію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися польським військам. Козаки, які не потрапили до реєстру, мали повернутись у підданство шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю, розривав союз із Кримським ханством та позбавлявся права зносин з іноземними державами. Виборність гетьмана скасовувалася. Оголошувалася амністія повстанцям з української шляхти, поновлювалися права православної церкви. Козаки та українське суспільство в цілому були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Б. Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Було зрозуміло, що боротьба має незабаром розгорітися з новою силою.

    Подальшими важливими подіями Визвольної війни у процесі українського державотворення стали бої української армії з польсько-шляхетськими військами під Батогом і Жванцем. У червні 1652 р. під Батогом Речі Посполитій було завдано нищівної поразки. Однак цей успіх української сторони був тимчасовим. Уже в наступній, «жванецькій», воєнній операції армія Б. Хмельницького зазнала розгрому. Кримський хан знову відійшов від союзницьких зобов’язань. У такій ситуації гетьман змушений був шукати нового союзника. Знайшов він його в особі московського царя.

    Так, 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив рішення розірвати мирний договір з Польщею та прийняти гетьмана Б. Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями, як зазначалось, під високу царську руку. Фактично тоді Москва пішла на те, щоб поставити козацтво над руською шляхтою і вважати його репрезентантом українського світу, чого майже шість років так наполегливо добивався гетьман[8].

    На переговорах з царськими представниками в січні 1654 р. у м. Переяславі домовились, що остаточний текст договору має бути затверджений у Москві. З цією метою туди прибула козацька делегація на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею. У березні 1654 р. було укладено договір, що отримав назву Березневих статей Б. Хмельницького[9]. До складу цих статей увійшли: «Просительні статті» з 23 пунктів і царські укази до них, «Статті Богдана Хмельницького» з 11 пунктів та царські укази до них, царські жалувані грамоти про вольності Запорозького війська, про права православної шляхти. На жаль, оригінали цих документів не уціліли. Основний зміст Березневих статей зводився до того, що у них зберігалися права і привілеї Війська Запорозького, українських козаків, шляхти, міщанства. Також йшлося про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації та збирання нею спеціального податку для царської скарбниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського староства. Передбачалося право гетьмана щодо зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, залишення селян у феодальній залежності, збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацької залоги у фортеці Кодак. При цьому гетьманові заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі. Про всі свої зовнішньополітичні кроки під час прийняття іноземних посольств в Україні гетьман повинен був повідомляти до Москви.

    Спочатку обидві сторони не тільки не порушували умов договору, а й допомагали одна одній. Так, одразу після його укладення об’єднані українсько-московські підрозділи рушили до Білорусії, де відвоювали в поляків значну частину території. У 1655 р. Б. Хмельницький разом з московськими військами вступив до Галичини, завдавши під Львовом поразки загонам Речі Посполитої, яку в цій безнадійній ситуації врятувала дипломатія. До Москви було надіслано пропозицію про перемир’я. Зокрема, запропоновано обговорення питань щодо встановлення державних кордонів та неперспективного, як на наш погляд, обрання королем царя Олексія Михайловича після смерті бездітного Яна Казимира. У м. Вільно 24 жовтня 1656 р. між Московською державою та Річчю Посполитою підписано сепаратне перемир’я. Українська делегація на переговори не була допущена. В історіографії утвердилась думка, що Віленське перемир’я викликало обурення Б. Хмельницького та козацької старшини. Однак частина дослідників вважає, що Б. Хмельницький уже був готовий до цього. Водночас укладання перемир’я розв’язало українській стороні руки, адже стосунки між українською та російською сторонами все більш ускладнювались. Видається справедливою думка сучасного вітчизняного дослідника В. Горобця про те, що Віленське перемир’я слід розглядати лише як успіх польської дипломатії, яка, завдяки досягнутим домовленостям, змогла відтягнути частину військ з російського фронту на шведський[10]. Урешті військовий союз України з Московською державою проти Корони Польської втратив силу. Сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков констатують, що Б. Хмельницький, розчарувавшись у політиці Москви, вносить суттєві корективи до зовнішньополітичного курсу Війська Запорозько[11]. Гетьман змушений був шукати нових союзників. Тому уже в жовтні 1656 р., ігноруючи протести Москви, Б. Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбургом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у цій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та об’єднати їх з правобережною Україною [12]. Проте навесні 1657 р. Б. Хмельницький у зв’язку із хворобою змушений був передати владу синові Юрію. А 6 серпня 1657 р. він помер. Поховали Б. Хмельницького в Іллінській церкві у Суботові.

    Після смерті гетьмана в Україні розгорілась боротьба за владу. Розпочався найдраматичніший період в історії Української гетьманської держави, який в історіографії переважна більшість дослідників називає «Руїна». Здебільшого під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Б. Хмельницького (1657 р.) до початку гетьманства І. Мазепи (1687 р.). На нашу думку, цим терміном доречніше позначати не період в історії України та її державності, а економічний і суспільно-політичний стан у державі, який відзначався загальним занепадом, кровопролитними війнами на теренах України та розпадом української державності в умовах Національної революції 1648 – 1676 рр. Доцільно відзначити, що у новітніх дослідженнях, зокрема вчених Інституту історії України НАН України, «Руїною» називають руйнацію господарського життя, нових форм соціальних зв’язків та державно-політичних структур, розгортання козацько-старшинських міжусобиць і окреслюють періодом 1657 – 1676 рр. – другою фазою зазначеної вище революції. Перша фаза припадає на 1648 – 1657 рр. (тобто збігається із Визвольною війною під проводом Б. Хмельницького) і характеризується наростанням національно-визвольної боротьби та її найвищою результативністю[13].

    Незавершеність Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, а з нею і державотворчого процесу, відсутність у суспільстві єдності щодо консолідації української державницької ідеї, переважання у свідомості еліти, соціальних верств і прошарків особистих, групових, станових інтересів над національними та державними, слабкість центральної влади й утвердження після смерті Б. Хмельницького республікансько-олігархічної форми правління, що сприяло розгортанню міжусобної боротьби за булаву і породило всевладдя старшин на місцях, прорахунки гетьманських урядів у внутрішній політиці, значні масштаби люмпенізації суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів, деструктивна політична роль, яку відігравала наприкінці 1650‑х – у першій половині 1670‑х років Запорозька Січ, та втручання (у різних формах) іноземних держав, спрямоване на ліквідацію самостійної Української держави – все це призвело до поразки Національної революції 1648 – 1676 рр., а відтак і боротьби за національне визволення.

    Однак, з огляду на європейський революційний рух раннього Нового часу, революція в Україні 1648 – 1676 рр. становила важливу і невід’ємну його частину. У сучасних дослідженнях стверджується, що за довготривалістю, складністю та суперечливістю протікання боротьби за незалежність, нерівномірністю й імпульсивністю її розвитку, важливою роллю релігійного фактора, переплетінням національно-визвольної боротьби із соціальною, подібністю соціально-економічних районів, що стали ядром утворення державних організмів, відсутністю єдності серед політичної еліти, що негативно позначилося на перебігові революційного процесу, тощо ця революція є найбільш спорідненою з революцією 1566 – 1609 рр. у Нідерландах. Революція в Україні дала поштовх для відновлення державного життя, формування української державницької ідеї, розвитку національної свідомості, становлення на теренах держави нової моделі соціально-економічних відносин, збагачення традицій національно-визвольної та соціальної боротьби[14]. Найбільш вагому роль у цьому процесі відіграла Визвольна війна 1648 – 1657 рр. на чолі з Б. Хмельницьким, яка за своєю суттю стала першим етапом (фазою) Національної революції 1648 – 1676 рр.

    Щодо суспільного ладу Української гетьманської держави перш за все доречно зазначити, що у 60 – 70-х роках XVII ст. провідні місця в суспільних відносинах держави почали посідати представники військової козацької знаті. Вони брали безпосередню участь у визвольній війні, після закінчення якої продовжували виконувати військову службу на користь Війська Запорозького.

    Провідний стан українського суспільства дістав назву знатного військового товариства. У свою чергу, воно поділялося на три основні прошарки: 1) бунчукове товариство – відомі своїми заслугами, авторитетом чи соціальним становищем особи, яких гетьман брав під свій бунчук (гетьманський знак). Відтоді бунчукові товариші потрапляли під особисту юрисдикцію гетьмана. У своїй більшості це була генеральна старшина; 2) військове товариство – до його складу входили авторитетні козаки, які залишилися за межами кількісно визначеного бунчукового товариства. Вони підпорядковувалися Генеральній військовій канцелярії, судочинство щодо них проводив особисто гетьман; в) значкове товариство – особи, які приймалися «під значок» (прапор, корогва), вилучалися з козацького загалу та передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковникам надавалося право зараховувати до складу значкового товариства. Як правило, зі складу знатного військового товариства формувалася козацька старшина[15].

    На відміну від Польщі та Литви, на другому рівні ієрархічної соціальної піраміди українського суспільства опинилася українська шляхта. Нечисленна, вона не стала провідним станом у козацькій державі, хоча після Визвольної війни отримала ряд привілеїв.

    Найширші військові обов’язки в Українській гетьманській державі покладалися на козаків. Після війни 1648 – 1657 рр. перехід селян до козацького стану було значно обмежено. Отримати статус козака могли лише особи, що одружувалися на козацькій дочці або вдові. Частина військових обов’язків перекладалася на плечі селян – козацьких підсусідків.

    Міщани – це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу відмежування міщан від решти суспільних верств сприяло отримання містами прав на самоврядування. Такі міста називалися магістратськими. У Гетьманщині налічувалося 12 міст із магдебурзьким правом, серед них – Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Глухів, Батурин та ін. Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація цих міст також обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління, зокрема від сотенного уряду (адміністрації). Як у магістратських, так і в ратушних містах відбувався інтенсивний процес соціального розшарування. Залежно від економічного становища міське населення диференціювалося на три групи: а) міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духівництво, знатні військові товариші, які працювали в місті); б) середній прошарок (ремісники і торговці); в) міські низи (незаможні ремісники та дрібні торговці).

    В Українській гетьманській державі землі, що належали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях «вільні» військові села, а також їхні мешканці залежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл вважалися особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні кошти на користь держави. Ці кошти становили основний фонд для пожалувань знатному військовому товариству, козацькій старшині та шляхті. Групу залежних селян становили піддані козацької старшини, знатного військового товариства. Їх кількість зростала за рахунок селян «вільних» військових сіл.

    Щодо духівництва слушно відзначити, що вищі церковні ієрархи обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство – на сільських сходах. Їх обрання затверджував глава держави – гетьман. Незважаючи на певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні церковних питань.

    Формування державного ладу Української гетьманської держави відбувалося в умовах бойових дій, що, звичайно, вплинуло на спосіб організації державної влади. В Українській гетьманській державі було створено характерні тільки їй органи центральної та місцевої влади.

    Гетьман (від нім. Hauptmann – воєначальник, отаман, ватажок) – глава Української держави, відновленої після Визвольної війни 1648 – 1657 рр. під проводом Б. Хмельницького. Обирався спочатку на довічний термін. Після укладення Березневих статей 1654 р. з Московським царством, розпочалося обмеження повноважень гетьмана. Його формально обирали на Генеральній раді на невизначений термін за погодженням із царським урядом. У ХVІІІ ст. новообраний гетьман затверджувався в Москві чи Петербурзі, укладаючи водночас з Російською імперією спеціальний договір (статті).

    На початку 1660‑х років посада гетьмана утверджувалася окремо на Правобережжі та Лівобережжі, як наслідок поділу України, до якого призвели її окупація польськими та московськими військами, соціальні конфлікти та чвари між політичними групами. На Правобережній Україні посада гетьмана існувала із 1663 р. до 1681 р. (П. Тетеря, П. Дорошенко, С. Опара, Ю. Хмельницький, М. Ханенко, О. Гоголь, С. Куницький, А. Могила, Г. Гришко), на Лівобережній – із 1663 р. до 1764 р. з перервами у 1722 – 1727 рр. та 1734 – 1750 рр. (Я. Сомко, І. Брюховецький, П. Дорошенко (1668 р. на короткий час під своєю булавою об’єднав Лівобережну та Правобережну частини України), Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа, І. Скоропадський, П. Полуботок, Д. Апостол, К. Розумовський). Частина гетьманів була обрана козацькою старшиною, інші призначалися (польським королем, російським царем, деякі – іншими гетьманами як тимчасові керівники певної території – так звані наказні гетьмани). У 1710 – 1742 рр. гетьманом України в еміграції був Пилип Орлик. Титул гетьмана як керівника держави був відновлений 1918 р. Тоді упродовж квітня – грудня 1918 р. на чолі Української держави стояв гетьман Павло Скоропадський.

    Гетьман очолював вищу державну адміністрацію – генеральну старшину (генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, два генеральні осавули), до якої входило найближче оточення гетьмана. Генеральна старшина разом з полковниками утворювала Генеральну раду. Остання мала значний вплив на державні справи.

    Як главі держави гетьману належала вища законодавча, виконавча і судова влада. Законодавчі акти гетьман затверджував після ухвалення їх Генеральною радою. Він також очолював збройні сили країни. У разі обставин, що заважали гетьманові керувати військом, призначався наказний гетьман, який виконував тимчасові функції головнокомандувача на час воєнного походу. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та Запорозьку Січ. Гетьман організовував діяльність центральних органів управління, здійснював нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки з державного фонду. За гетьманом закріплювалося право налагодження дипломатичних зв’язків з іноземними країнами. В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема повноваження гетьмана часто перетиналися з компетенцією Генеральної ради. Після смерті Б. Хмельницького царський уряд усіляко намагався обмежити повноваження наступних гетьманів.

    Генеральна (військова, козацька) рада (1648 – 1750 рр.) – колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, що виконував адміністративні, законодавчі, управлінські та судові функції. Лише Генеральній раді належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи полковників. У Генеральній раді брали участь: козацьке військо, знатне військове товариство, козацька старшина, вище православне духівництво та представники міської адміністрації (війти і бурмістри), інколи селянство та міщани (останні у випадку скликання так званої Чорної ради[16]). Зазвичай ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьманові. Він відкривав засідання та головував на ньому. Окрім виборів гетьмана, до компетенції Генеральної ради належали окремі питання зовнішньої політики, воєнного характеру, ухвалювалися судові рішення, які для гетьмана були обов’язковими до виконання. Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася. Під кінець ХVІІ ст. Генеральна військова рада втратила значення центрального державного органу на користь гетьмана і Ради Старшини, а згодом її значення як центрального органу влади зовсім занепало. У ХVІІІ ст. Генеральна військова рада стає лише формою урочистого військового параду при обранні нового гетьмана. Остання Генеральна військова рада відбулась у лютому 1750 р., на якій було проголошено гетьманом України Кирила Розумовського.

    Старшинська рада (Рада старшини) – один з органів центральної ради 1648 – 1781 pp., який спочатку функціонував нарівні з владою гетьмана та Генеральною радою. Практика скликання старшинських рад була запозичена від Запорозької Січі, де вони широко використовувались як інструмент вирішення нагальних поточних справ чи підготування механізму реалізації прийнятих загальною радою постанов. У роки становлення Української держави значення старшинських рад, до складу яких входили передовсім полковники та генеральна старшина, а також вище духівництво, обрані січова старшина та представники міської знаті, незмірно зростало. Однак в останні роки свого життя гетьман Б. Хмельницький рідше скликав старшину на раду і не всі справи, як раніше, ставив на її розгляд. За наступників Б. Хмельницького значення інституту старшинської ради знову зросло. Вага ради значно посилилась після невдалого виступу І. Мазепи проти царя. Старшинські ради виконували функції дорадчого органу. Складалися з двох палат. Верхня палата – колегія генеральної старшини – була постійною установою, нижня – старшинські з’їзди, що скликалися двічі на рік: на Різдво Христове та Покрову. Засідання проводилось у гетьманській резиденції. На них головував сам гетьман. Рішення зборів ухвалювалися гетьманом разом зі старшинською радою за традиційною письмовою формулою: «прирадили гетьман та старшина»[17]. Чіткого розмежування повноважень старшинської ради з компетенцією гетьмана та Генеральної ради не було. Старшинська рада здебільшого вирішувала питання внутрішньої політики, розпоряджалася фінансами, організовувала військове постачання, розглядала судові справи, за відсутності гетьмана – колегіально очолювала державу. Старшинська рада дедалі більше ставала державною організацією, що розвивалась у бік своєрідних форм станового парламентаризму. Однак завершеного вигляду як станово-представницька установа старшинська рада не набула. Цьому, перш за все, завадила жорстка політика московських царів, спрямована на обмеження автономних прав України. Стрімкий занепад старшинської ради припав на 1760‑ті роки, коли Катерина II усунула з посади гетьмана К Розумовського, ліквідувавши таким чином інститут гетьманства.

    Гетьман разом з генеральною старшиною утворював генеральний уряд – центральний державний орган, що очолював усю систему управління держави і був постійно діючою структурою. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандувач, законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави.

    Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які очолювали окремі галузі управління. Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорозького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією відносно полкових і сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перелічені державні особи входили до ради генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

    Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах. Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась і сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.

    Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани — козаками. Не збереглося жодних законодавчих актів, за якими можна було б установити функції цих органів управління. В основу їх діяльності, треба гадати, були покладені традиції та звичаєве право[18].

    Генеральна військова канцелярія – вищий державний військово-адміністративний орган у Гетьманщині. Утворився ще в роки Визвольної війни і діяв до скасування гетьманства у 1764 р. За посередництвом Генеральної канцелярії гетьман здійснював адміністративне, судове, військове, фінансове управління. Її очолював генеральний писар. Канцелярія поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу («присутствіє»). «Розпорядче присутствіє» канцелярії складалося з кількох генеральних старшин, інколи виконувало функції політичного та судового контролю. Генеральна канцелярія набула значення колегіального органу виконавчої влади з правом вирішення важливих питань поточного державного управління, видання нормативно-правових актів нарівні з гетьманом, надання старшині чинів тощо[19]. У Генеральній канцелярії складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність до козацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апеляції на вироки Генерального суду тощо. Намагаючись обмежити компетенцію Генеральної військової канцелярії, Петро І у 1720 р. вилучив з її ведення фінансові й судові справи, а в 1722 р. підпорядкував канцелярію Малоросійській колегії[20].

    У козацькій державі сформувалась полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа на козацькій території центральної частини українських земель започаткована 1648 р. В її основу покладався полково-сотенний устрій козацького війська. Завершеного вигляду реформа набула після Зборівського миру 1649 р. До Визвольної війни ця територія поділялася на шість полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Переяславський і Канівський. Територія, що відносилася до кожного полку, охоплювала містечка і села, де жили козаки. За Зборівським мирним договором 1649 р. між Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром козацький реєстр включав 40 тис. чол. (насправді, козаків було в кілька разів більше). Командування козацького війська, виходячи із традиційного адміністративно-територіального устрою українських земель, що складався із повітів і староств, поділило весь реєстр на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивницький, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський[21].

    Кількість полків та їх територія зазнавали істотних змін. Так, 1648 р. існував Лисянський полк на чолі з М. Кривоносом. Зі смертю останнього полк увійшов до Корсунського полку та відновлювався у 1649, 1651, 1657, 1664 – 1665 рр.[22] Після 1650 р. виникли Брагінський і Овруцький полки, які, однак, незабаром припинили своє існування. На Волині утворилися Зв’ягільський, Гощанський і Любартівський полки (з яких тривалий час діяв лише перший), на Поділлі – Подністрянський. У 1651 р. із Білоцерківського полку виділився Паволоцький. Часткові територіальні зміни відбулися у Кальницькому (дістав назву Вінницького), Київському та Ніжинському полках. Протягом 1654 – 1657 рр. у ході війни проти Речі Посполитої та розгортання воєнних дій на території Білорусії виникли ще чотири полки: Подільський, Волинський, Чавський (спочатку називався Білоруський) і Турівсько-Пінський.

    Деякі зміни відбулися у полковому устрої Лівобережної України. Зокрема, Гадяцький полк, що виник на початку Визвольної війни, у 1649 р. був приєднаний до Полтавського, оскільки територія першого під назвою Галицького староства стала ранговою гетьманською маєтністю. У 60-х роках XVII ст. це староство було ліквідоване, а на його території створено Зінківський полк, який через кілька років знову перейменовано на Гадяцький. У 1654 р. до Ніжинського полку приєднано сім сотень Чернігівського полку, кілька округів з Чернігівського та Стародубський повіт зі Смоленського воєводства. Великий за територією Ніжинський полк став незручним для управління. Тому в 1663 р. з нього виділено Новгородський, Глухівський, Сосницький і Стародубський полки. Щоправда, перші три існували недовго[23].

    За реформою полковники ставали не тільки командирами військових одиниць, а й керівниками адміністрацій, управляли фінансами, були вищою судовою інстанцією. Наступним за ієрархією посадовцем у полку був осавул. У кожному полку посаду осавула обіймали дві особи. Перший осавул – здійснював поліційні функції, проводив слідство, виконував вироки. Другий – безпосередньо допомагав полковникові в його військових справах. Повноваження хорунжого обмежувалися зберіганням та охороною військових символів полку. На посаду писаря призначалися освічені люди з цивільних осіб. Писар відав полковою канцелярією, діловодством, забезпечував дипломатичне листування. Усі перелічені старшини входили до полкового уряду.

    У свою чергу, полк поділявся на сотні. До кожної сотні входило кілька містечок і багато сіл. Сотні підпорядковувалися полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) і канцелярія. Влада сотника була майже необмеженою на території сотні. Козаки – мешканці сіл – входили до куреня, на чолі якого був отаман, який призначався сотенним правлінням. Полково-сотенна система управління являла собою характерний елемент української державності, адже полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але в жодній з них полково-сотенна організація не отримала як в Україні військової, адміністративної та судової влади.


    2. Судова система та судочинство

    Суди, що діяли в Українській гетьманській державі одразу після виступу Б. Хмельницького, можна умовно поділити на такі:

    Спочатку найвищим судом Української гетьманської держави був Генеральний військовий суд. За часів Б. Хмельницького до нього входили генеральний суддя та писар. Згодом склад суду розширився і включав двох генеральних суддів, писаря та представників від генеральної старшини. Діяв як суд першої інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів[24]. До його компетенції належали справи про державні злочини, невиконання розпоряджень гетьмана, а також земельні суперечки з виїздом на місце тощо. Був найвищою апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Рішення Генерального військового суду могло бути оскаржене у гетьмана. Із XVIII ст. апеляційною установою на вироки Генерального військового суду в політичних і кримінальних справах стала Генеральна військова канцелярія[25]. Водночас у судовому процесі гетьманської держави було також відоме відновлення процесу. Він належав до надзвичайного способу перегляду судового рішення або вироку і відрізнявся від інших форм апеляцій тим, що впроваджувався після набрання рішенням законної сили. Причин для відновлення процесу було багато, головна з них – поява нових обставин, раніше не відомих суду, сторонам та їх представникам. У практиці відновлення процесу було пов’язане із встановленням фактів зловживання суддів та інших учасників процесу. Поновлення судового процесу відбувалося за умови, коли присуд було видано через підступ протилежної сторони або адвоката, який був підкуплений і зрадив інтереси свого клієнта, чи їх обману на підставі фальшивих доказів. До них належали обставини, що були встановлені після завершення судового процесу і до того не були відомі судові[26] . Окрім цього, сучасні дослідники наголошують, що відновлення процесу допускалось також і в тих випадках, коли шляхом обману і підступу рішення суду було винесено заочно[27].

    Згодом на провідні позиції у державі вийшов суд гетьмана, який мав необмежену компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих чинів. Вирок не підлягав оскарженню. Однак у XVIII ст. компетенція гетьмана, як найвищого судді, часто обмежувалася російським урядом[28].

    Окрім зазначених вище судів, на теренах Української гетьманської держави (Військо Запорозьке) також діяли й міські суди, що поділялися на суди магістратські та ратушні. Магістратськими називалися суди, що провадили судочинство в містах, заснованих на магдебурзькому праві. Ратушні суди функціонували у містах, що не мали магдебурзького самоврядування та підпорядковувалися козацькій старшині.

    На території козацько-гетьманської держави «Військо Запорозьке» після підписання Березневих статей 1654 р. також діяли й інші суди: 1) сільський суд або суд війта – розглядав дрібні цивільні та кримінальні справи, до складу суду входив війт як його голова, вибрані представники місцевого селянства, інколи священики та управитель власника села; 2) доменіальні суди – суди землевласників або їхніх управителів над залежним сільським населенням; 3) церковні суди – за доби Української гетьманської держави мали досить обмежену компетенцію, їм підлягали справи, що поширювався лише на внутрішні справи духівництва, а також питання про шлюб і сім’ю[29].

    У 60‑х роках XVIII ст. гетьман К. Розумовський провів судову реформу, яка, насамперед, торкнулася козацьких судів. Її наслідком стало значне зменшення апеляційних установ, відокремлення судової влади від адміністративної та повернення до судочинства, що існувало за доби Великого князівства Литовського. Так, в останні десятиліття існування гетьманської держави «Військо Запорозьке» відновили діяльність земські, гродські та підкоморські суди. Окрім них, у гетьманській державі діяли цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.

    Суб’єктами судового процесу були чоловіки з 18‑ти років та жінки з 14‑річного віку. Сторонами не могли виступати невільники, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок у суді виступали їхні чоловіки, неодружених – батьки. Лише вдови могли представляти в суді свої інтереси та інтереси своїх дітей.

    Суддями в українсько-гетьманській державі виступали козацькі старшини та міщани, які досягли 21‑річного віку, але не старші 70 років, і котрі мали певний майновий ценз. Не могли бути суддями жінки, прокляті церквою, нехрещені, а з національних меншин – євреї та цигани.

    Існував на той час й інститут адвокатури. Адвокатами могли бути лише «ґрунтовні особи», тобто землевласники, які виконували обов’язки захисника на підставі письмового договору з однією зі сторін, що виступали у справі. Адвокати складали присягу на дотримання кодексу захисника. У разі його порушення закон передбачав для останнього застосування кримінального покарання.

    В Українській гетьманській державі також існував інститут попереднього слідства, яке проводили у кримінальних справах судові органи чи адміністрація. Їм дозволялось тримати під вартою підозрюваного, а також накладати арешт на його майно.

    Судовий процес у козацько-гетьманській державі розпочинався з подання письмової або усної заяви про злочин чи позову у цивільній справі. Процес мав змагальний характер. Обидві сторони в словесному двобої намагалися довести свою правоту, вмотивовуючи свої слова відповідними доказами. Основними різновидами доказів у суді в українсько-гетьманській державі вважалося особисте зізнання однієї зі сторін, публічні та приватні письмові документи, свідчення свідків, присяга, огляд місця події (злочину), речові докази, зізнання під час тортур, висновки експертів (фахівців у різних сферах суспільного життя). Після перевірки наданих доказів суд упродовж трьох днів мав винести вирок. До смертної кари особа засуджувалась тільки після ухвалення вироку гетьманом. Це покарання не застосовувалося до вагітних жінок, неповнолітніх хлопців віком до 16, дівчат – до 13 років. Якщо засудженого до смерті неодружена дівчина обирала собі за чоловіка, він залишався живим.

    Страта проводилась публічно, у місцях найбільшого скупчення людей, зазвичай біля ганебного стовпа. Тут виконувалися також калічні покарання: відрізання вуха, носа, ноги, руки, побиття батогом.

    Для тримання злочинців існували в’язниці. За перебування у в’язниці з майна арештованого стягувалося мито. В’язня обмежували в рухах: йому одягали на ноги «диби», а на шию чіпляли «гусака» – дві дошки з вирізами для шиї та рук. У залізні кайдани закували здебільшого політичних злочинців[30].

    Без сумніву, створення Української гетьманської держави (Військо Запорозьке) сприяло розвитку національної системи права. Фактично, сукупність взаємопов’язаних між собою досить розвинутої, як на той час, системи права та засобів її реалізації існували у гетьманській державі вже у 80‑х роках XVIII ст.[31] Варто відзначити, що поруч із законами та іншими нормативно-правовими актами Речі Посполитої і Московського царства в Українській гетьманській державі все частіше застосовувалися джерела права місцевого, українського походження.


    3. Обмеження і подальша ліквідація автономного ладу України

    Згідно з волею Б. Хмельницького після смерті останнього гетьманом України став його син – Ю. Хмельницький. Оскільки шістнадцятилітній Юрій ще навчався у Київському колегіумі, то на раді козацької старшини у Чигирині 23 серпня (2 вересня) гетьманом було обрано військового писаря Івана Виговського. З метою підтвердження правомочності гетьманської елекції 21 (11) жовтня 1657 р. І. Виговський скликав Генеральну раду Війська Запорозького. Тоді ж визначено пріоритети зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду та характер його взаємин із російським царем Олексієм Михайловичем. Зокрема, було ратифіковано українсько-шведський договір 1657 р., ухвалено рішення щодо поновлення союзницьких взаємин із Кримом і Туреччиною, висловлено небажання іти на поступки урядові Олексія Михайловича в справі обмеження українського суверенітету. У сфері внутрішньої політики гетьман гарантував відновлення діяльності інституту Генеральної військової ради як найвищого розпорядчого органу, а також розширення привілеїв козацтва[32].

    У вересні 1658 р. між гетьманом І. Виговським і польським урядом було підписано Гадяцький договір про унію України з Польщею та Литвою. За цим договором передбачався вихід України з-під протекторату Московської держави та створення у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств Великого князівства Руського і входження його до складу Речі Посполитої як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі та Литви. У договорі зазначалося, що Велике князівство Руське очолюватиме гетьман, якого обиратимуть українські стани довічно та затверджуватиме король. Гетьману належало командування всіма військовими силами. Водночас йому заборонялися зовнішньополітичні зносини з іншими країнами, окрім Кримського ханства. Вводилися нові посади в Україні – канцлера, маршалка та ін. Намічалося запровадити судовий трибунал з діловодством українською мовою, державну скарбницю, власну монету. Стосовно української армії, то вона мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого регулярного війська. Згідно з трактатом церковну унію передбачалося скасувати в усіх трьох державах федерації. Незважаючи на те, що польський сейм ратифікував далеко не перший варіант тексту угоди, Гадяцький договір в Україні не знайшов підтримки і не набув чинності. Більше того в Україні проти гетьмана та його політики досить швидко сформувалась потужна опозиція, підтримувана Москвою. І. Виговський розгромив опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Царат, побачивши крах опозиції, дедалі більше став втручатися у внутрішні справи Української держави, що призвело до початку війни Московської держави проти України. 28–29 червня 1659 р. під Конотопом відбулася вирішальна битва. Московська армія була розбита. Проте скористатись перемогою українській стороні не вдалося: частина козацької старшини виступила проти зовнішньої політики І. Виговського. Останнього 11 вересня 1659 р. на Чорній раді у містечку Германівка було усунуто від влади, а на посаду гетьмана знову обрано Ю. Хмельницького, який був ще зовсім молодим, але за його спиною уже тоді стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко та ін. І. Виговський не бажав війни на два фронти, та ще й громадянської. Уникаючи подальшого кровопролиття між українцями, він склав булаву.

    З метою відновлення, так би мовити, «дружніх» відносин з Москвою Ю. Хмельницький у жовтні 1659 р. підписав Переяславські статті, що значно обмежили автономію Гетьманщини. Вони підтверджували Березневі статті 1654 р. і були доповнені новими нормами, що суттєво звужували автономію України. Значна частина положень стосувалася управління українсько-гетьманської держави. З одного боку, розширювалася компетенція Генеральної ради. Зокрема, остання отримала право обирати не лише гетьмана і генеральну старшину, а й полковників. Гетьман без згоди Генеральної ради не мав права звільняти з посад обраних полковників. З іншого боку, повноваження цього органу значно обмежувалися. Так, рада втрачала право на усунення гетьмана від влади без дозволу царя. Козацько-гетьманська держава самостійно не могла вирішувати питання щодо військових походів в інші країни. У Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані мали розташовуватися російські залоги на чолі з воєводами. Поряд з іншими важливими положеннями передбачалося надавати козацьке військо за вказівкою царя на державну службу, гетьман зобов’язувався не вступати в переговори з Річчю Посполитою тощо.

    Проте вже в 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави та постригся в ченці під іменем Гедеона. У зв’язку з цим козацька рада в Чигирині обрала гетьманом полковника П. Тетерю, кандидатуру якого затвердив на цій посаді польський король. У цей час на Лівобережній Україні гетьманом було обрано І. Брюховецького. Вибори двох гетьманів і затвердження їх польським королем і російським царем де-факто засвідчили поділ України на дві частини. Юридичне закріплення цього поділу знайшло відображення в Андрусівському договорі, укладеному в січні 1667 р. між Московською державою та Річчю Посполитою, без участі українських представників. Згідно з його умовами між зазначеними воюючими країнами[*] укладалося перемир’я на 13,5 років. Територія Української гетьманської держави поділялася на три частини: Лівобережжя відходило до Москви, Правобережжя закріплювалося за Польщею, а Запорозька Січ переходила під спільне управління обох держав. Київ з околицями упродовж двох років мав підпорядкуватися Московському царстві. Проте в договорі закріплено ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Московією назавжди.

    Територіальний розкол України поглибився у 1681 р., після того як Московська держава уклала договір з Туреччиною, яка закріпилася на Правобережній Україні. У договорі обумовлювався перехід під контроль Туреччини Південної Київщини, Брацлавщини та Поділля. Москва утримувала Лівобережну Україну, а також території з Києвом, Васильковом, Трипіллям, Запорозькою Січчю. Землі між Дністром і Бугом упродовж 20 років мали залишатися нейтральними та незаселеними.

    Останню крапку в процесі поділу правобережних українських земель у XVII ст. було поставлено 1686 р. з підписанням так званого Вічного миру між Московським царством та Річчю Посполитою. Зміст договору складався на основі умов Андрусівського перемир’я. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. У свою чергу, Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини, в 1699 р. було приєднано до Польщі.

    За правління одного з найвідоміших державних діячів України гетьмана І. Мазепи (гетьманування: 1687 – 1709 рр.) наступ на автономні права Української гетьманської держави з боку московського царя Петра І посилився. Це викликало супротив І. Мазепи та штовхнуло його на таємні перемовини з ворожою щодо Росії Швецією та перехід з кількома тисячами козаків на бік шведів. Завершальною фазою протистояння І. Мазепи і Петра І стала Полтавська битва 27 червня 1709 р., що завершилася поразкою об’єднаних українсько-шведських військ. Після смерті І. Мазепи у вересні 1709 р. гетьманом в еміграції було обрано 5 квітня 1710 р. генерального писаря П. Орлика.. Під час його обрання старшинська рада ухвалила «Пакти й Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького…» (Конституція П. Орлика[*]).

    При цьому в Україні гетьманом було обрано І. Скоропадського, по смерті якого 1722 р. Петро І взагалі заборонив демократичну процедуру виборів. Водночас 16 травня 1722 р. створено Першу Малоросійську колегію – центральний орган російської колоніальної адміністрації в Українській гетьманській державі, який діяв до 1727 р. Колегія складалась з шести штабний офіцерів царської армії на чолі з президентом колегії Степаном Вельяміновим. Цьому органу надавалося право в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися в гетьманській державі. До колегії фактично перейшла вся повнота державної влади. Гетьман (з 1722 р до 1724 р. наказний гетьман – Павло Полуботок) виконував лише дорадчі функції при колегії. Без її згоди гетьманові заборонялося видавати нормативні акти, віддавати накази генеральній старшині тощо. Фінансова система також контролювалася Малоросійською колегією. Зібрані податки відправлялися до Росії. Із запровадженням колегії в Україні утворилося двовладдя, адже продовжував існувати ще один центральний орган – Генеральна військова канцелярія.

    Лише смерть Петра І та загроза війни з Туреччиною змусили царський уряд піти на ліквідацію колегії.. Відновивши гетьманство та дозволивши у 1727 р. обрати гетьманом Данила Апостола, після його смерті царський уряд вдруге заборонив вибори. Для управління справами України московський уряд створив нову адміністрацію під назвою Правління гетьманського уряду (1734 – 1750 рр.), що складалася з шести осіб (три росіянина і три українця). Правління очолював князь Олексій Шаховський. Він був наділений необмеженою владою. На власний розсуд міг заміщати українських представників, виступав за повне усунення козацької старшини від державної влади[33].

    Лише у 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна дозволила відновити посаду гетьмана України. Ним було обрано Кирила Розумовського, брата фаворита цариці – Олексія Розумовського. Останній гетьман К. Розумовський зумів дещо розширити права української автономії. Зокрема, відання справами і міждержавні зносини було передано із Сенату до Колегії закордонних справ. Запорозьку Січ і Київ повернули в підпорядкування гетьману. Розпочато реформи у війську та судочинстві.

    Зі вступом на російський престол 1762 р. Катерини II процес ліквідації автономних прав українсько-гетьманської держави відновився. На прохання імператриці К. Розумовський «добровільно» зрікся гетьманської булави.

    1764 р. указом Катерини ІІ гетьманство було остаточно ліквідовано. У «Маніфесті до малоросійського народу» від 10 листопада йшлося про складення К. Розумовським своїх повноважень. Вибори нового гетьмана маніфестом не передбачалися. Для управління Україною було створено Другу Малоросійську колегію (1764 – 1786 рр.). Цей орган царської влади мав на меті остаточно ліквідувати залишки політичної автономії України. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин, її очолював президент Петро Рум’янцев. Уже в перші роки існування колегія ліквідувала Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи козацько-гетьманської держави своїм департаментам. Істотних змін зазнало управління козацьким військом. Так, військово-оперативне керівництво здійснював сам П. Рум’янцев, а нагляд за станом боєздатності покладався на військову експедицію колегії. Правління колегії ознаменувалося переданням українських клейнодів і печаток російській цариці. Це символізувало втрату автономного статусу України. Останнім форпостом українського національного духу та державницьких традицій залишалася Запорозька Січ. Однак уже 4 червня 1775 р. вона була зруйнована російськими військами під командуванням генерала Петра Текеллі. Верхівка козацької старшини була репресована, а кошового Петра Калнишевського заслано до Соловецького монастиря. 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Її територію було приєднано до Новоросійської губернії.

    Отже, спільне існування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічного Московського царства, а згодом Російської імперії, можливе було лише як тимчасове об’єднання у зв’язку із зовнішньополітичними факторами. Подальше їх співіснування прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її державності, а згодом і автономного ладу.

    Водночас слід відзначити й спроможність військово-державницьких структур козацько-гетьманської держави в умовах її тотального нищення російським царатом до самозбереження з використанням міжнародних обставин і внутрішніх резервів. Це яскравий приклад прагнення українців мати власну державу, що знайшло своє відтворення в заснуванні Задунайської Січі. Так, незадовго до руйнування Запорозької Січі козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. За таких обставинах османський султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія із Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди – булаву, бунчук, печатку і висвячену Константинопольським патріархом корогву. Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 р. Руйнація Запорозької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. Маніфести Катерини II від 5 травня 1779 р. та 27 квітня 1780 р з проханням до козаків повернутися до рідного краю з обіцянками дати кожному з них землю і службу за російськими чинами успіхів не мали.


    4. Джерела та галузі права Української гетьманської держави. Систематизація
    (кодифікація) українського права у другій половині XVIII ст.

    Створення Української гетьманської держави стимулювало розвиток національної системи права. Незважаючи на те, що в Україні використовувались нормативно-правові акти Речі Посполитої та Московського царства, дедалі більше застосовувались джерела права місцевого, українського, походження. Увесь комплекс джерел права можна зобразити таким чином:

    У галузі права Української гетьманської держави залежно від ступеня суспільної небезпеки розрізнялось три основні види протиправних діянь: злочин, провина та проступок.

    Виокремлювалися такі основні різновиди злочинів: а) злочини проти релігії; б) злочини проти держави; в) військові злочини та злочини проти порядку управління; г) злочини проти життя; ґ) злочини проти особистої свободи; д) злочини проти честі; е) злочини про моралі; є) майнові злочини.

    Визначалися такі основні види кримінальних покарань: а) смертна кара; б) калічницькі покарання; в) ганебні покарання; г) позбавлення волі; ґ) вигнання за межі держави чи заслання; д) позбавлення честі; е) конфіскація майна; є) головщина (відшкодування, що виплачувалося головником (убивцею) родичам вбитого за рішенням суду); ж) інші штрафи; з) дисциплінарні покарання.

    Право власності на землю посідало провідне місце у системі цивільно-правового регулювання. Суб’єктами власності на землю були: а) Українська гетьманська держава (Військо Запорозьке); б) козаки та селяни; в) православна церква та монастирі; г) Запорозька Січ. При цьому формується нова форма земельної власності – рангові маєтки та рангові землі, що надавалися козацькій старшині за службу.

    Зобов’язальне право в Українській гетьманській державі виникало як з договорів, так і з деліктів (правопорушень). Найбільш розповсюдженими були цивільно-правові договори: купівля-продаж, позика, оренда, дарування. Усі договори, що передбачали зобов’язальні наслідки, мали укладатись у письмовій формі.

    Спадкове право доби Української гетьманської держави містило норми успадкування як за заповітом, так і за законом. Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу. Заповідачем не могли бути ті, хто засуджені до смертної кари, політичні злочинці, які перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судовому порядку. За законом майно успадковували лише кровні родичі. Першу чергу спадкоємців становили рідні сини спадкодавця, другу – онуки. Донькам майно діставалося лише за відсутності синів. Позашлюбні діти не мали права на успадкування майна.

    За шлюбно-сімейним правом для чоловіків право на одруження наставало з 18 років, для жінок – з 16-річного віку. Звичаєве право та законодавство другої половини XVII – XVIII ст. в українсько-гетьманській державі визнавало шлюб справою добровільною. Шлюбні відносини припинялись у двох випадках – унаслідок розлучення або смерті одного з подружжя. Повторний шлюб дозволялося укладати через шість місяців після розлучення або смерті чоловіка чи дружини. Вступивши до шлюбу, дружина переходила під опіку свого чоловіка[40]. Стосунки між чоловіком і дружиною в українській сім’ї ґрунтувалися на високих морально-етичних нормах, на відміну від російської сім’ї, де існував деспотизм чоловіка, який міг жорстоко карати дружину. Стосунки в українській сім’ї оберігали гідність дружини, ґрунтувались на взаємній повазі і взаємному визнанні прав. Вихованням дітей у сім’ї займалась зазвичай мати, в родині домінували свобода, справедливість, доброта і рівноправність. Рівність до шлюбу певною мірою слугувала передумовою рівності у шлюбі, а незалежність дружини переходила інколи в пряме панування її в сім’ї[41].

    У другій половині XVIII ст за ініціативою козацько-старшинської верхівки, підтриманої царським урядом, розпочинається систематизація українського права. Цей процес зумовила низка причин: по-перше, на території України діяла велика кількість джерел права, норми яких нерідко суперечили одна одній, що створювало труднощі під час їх застосування; по-друге, поширюється російське законодавство, котре не завжди збігалося з українським; по-третє, українські феодали прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством і намагалися це зробити через систематизацію права. У зв’язку з цим було створено спеціальну кодифікаційну комісію, яка працювала понад 15 років. Результатом її роботи став звід законів «Права, за яким судиться малоросійський народ» (1743 p.). Це був збірник детально систематизованих документів, чинних в Українській гетьманській державі. Складався він з передмови, 30 розділів, які поділялися на артикули та пункти. Провідною ідеєю цього збірника був захист феодального ладу, розширення прав шляхти та старшини щодо експлуатації селянства. Водночас тут обґрунтовувалося й право українсько-гетьманської держави на автономне самоврядування, що не відповідало офіційній політиці царського уряду, спрямованій на уніфікацію всього законодавства. З огляду на це збірку так і не було затверджено Сенатом, де вона пролежала 12 років. Як наслідок «Права, за яким судиться малоросійський народ» не набули чинності, проте використовувалися в судовій практиці. Водночас цей звід дає уявлення про правову культуру та розвиток правових ідей в Українській гетьманській державі. При цьому комісія, що уклала звід законів, розробила ще один збірник норм права під назвою «Процес короткий приказной, виданий при резиденції гетьмана» (1734 р.). Автор цього зводу невідомий донині[42].

    У 1750 – 1758 рр. за дорученням гетьмана К. Розумовського кандидат у члени Генерального суду Ф. Чуйкевич підготував збірник «Суд і розправа в правах малоросійських», що мав такі розділи: а) про докази; б) про судову організацію; в) про процес; г) про апеляції та ін. Цей збірник хоч і не набув офіційного значення, але його основні положення були використані під час проведення судової реформи 1760 – 1763 рр. Слідом за Ф. Чуйкевичем приватну кодифікацію чинного права провів В. Кондратьєв, упорядкувавши 1764 р. збірник «Книга Статут і прочії права малоросійські». Збірник В. Кондратьєва став цінним посібником для суддів.

    У 1767 р. робоча група на чолі з О. Безбородьком за дорученням президента Другої Малоросійської колегії П. Рум’янцева уклала збірник «Екстракт малоросійських прав», що містив норми (екстракти – витяги) державного, адміністративного та судового права. У 1786 р. у зв’язку політикою царату, спрямованою на ліквідацію автономії України, і введенням єдиного для всієї імперії губернського поділу був розроблений «Екстракт з указів, інструкцій та установ», що включав як норми українського, так і норми російського законодавства. Цей збірник був затверджений Сенатом і розісланий у судові та адміністративні установи для практичного застосування[43].

    Отже, у загальному вигляді розвиток системи права України XVII – XVIII ст. відбувався в руслі двох тенденцій: збереження самобутності місцевого права, яку намагалася відстояти українська козацька старшина та централізація й уніфікація права, яку старався нав’язати Україні царський уряд.