Тема 1. Історія держави та права України як наука і
навчальна дисципліна. Стародавні держави і право
на території сучасної України

1. Історія держави та права України як наука і навчальна дисципліна. Мета, предмет,
завдання та методологічні основи її вивчення. Періодизація, джерела права та
історіографія історії держави і права України

2. Родоплемінна консолідація в українських землях як вагомий чинник формування
протодержавних об’єднань

3. Державний устрій і суспільний лад Скіфського царства. Джерела та основні риси права

4. Античні держави Північного Причорномор’я та Боспорське царство: суспільний лад,
державний устрій і право

1. Історія держави та права України як наука і навчальна дисципліна. Мета, предмет,
завдання та методологічні основи її вивчення. Періодизація, джерела права та
історіографія історії держави і права України.

Розгляд історії держави та права України (ІДПУ) як науки та навчальної дисципліни розпочнемо словами українського прозаїка, драматурга, політичного і державного діяча Володимира Винниченка: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта – Австрія. А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ, знову безпомічний, жде, якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві – оддасть. Вигідніше собі лишити – лишить. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна[1].

Погоджуючись зі словами В. Винниченка, висловленими ним у 1918 р., додамо, що протягом всієї подальшої, так би мовити новітньої історії, українці потрапили під сильний асиміляційний тиск. Окрім втрат, спричинених асиміляцією, вони зазнали ще й безпосередніх величезних біологічних втрат. Дослідники сьогодні переконують в тому, що сумарна кількість жертв двох світових війн, репресій, колективізації та голодоморів 1921 – 1923, 1932 – 1933 рр. надзвичайно велика: у 1914 – 1945 рр. в Україні загинули майже кожний другий чоловік і кожна четверта жінка[2]. А далі був голодомор 1946 – 1947 рр., заохочення українців до освоєння північних і східних регіонів Росії, значна частина з яких залишались там на постійне місце проживання та зросійщилась, українські політичні в’язні умирали в таборах Мордовії, Сибіру та північних районах Росії ще в середині 1980‑х років… . А якщо додати до того майже абсолютну незацікавленість найбільших світових держав українською справою у ХХ ст., то стає зовсім не зрозумілим, як наприкінці того ж століття українцям вдалося проголосити свою політичну самостійність й утворити життєздатну та досить стабільну державу.

Власне дати відповідь на це та інші запитання і допоможе нам «Історія держави та права України» як наука та навчальна дисципліна. Водночас завдяки їй ми встановимо правомірність твердження дослідників про те, що українська нація бере свої корені з Трипільської культури, розглянемо перші державні утворення на теренах сучасної України, що надасть можливість простежити закономірності державно-правового розвитку України, долучимося до думки, репрезентованої дорадянською та еміграційною історіографією, що українська нація виводиться з часів Русі[3], і встановимо особливості державно-правового розвитку України, розглянемо пріоритетне значення Середнього Подніпров’я та роль інших регіонів у консолідації українського етносу та окреслимо витоки української державності[4] тощо.

Частиною загальносвітової історії держави і права є виникнення, розвиток і функціонування держави і права в Україні. Історія держави і права України – одна з базових юридичних наук і навчальних дисциплін історично-теоретичного напряму. Тому досліджувати і вивчати її варто як юридичну науку і навчальну дисципліну. Кожна наука та навчальна дисципліна має свій предмет, об’єкт і завдання дослідження, які підпорядковані досягненню поставленої мети.

Історія держави та права України як юридична наука – це система знань, теорій, гіпотез, практичних узагальнень та прикладів щодо виникнення і функціонування державно-правових явищ у різні періоди розвитку українського суспільства.

Історія держави та права України як навчальна дисципліна – це педагогічно адаптована система понять щодо державно-правових явищ, закономірностей, законів, суспільно-політичних систем, спрямованих на вироблення у тих, хто навчається, необхідного рівня знань, умінь і навичок. Історія держави та права України вивчається в навчальних закладах юридичного профілю. Учні, студенти, курсанти, слухачі вивчають державу і право в різні періоди розвитку суспільства на теренах нинішньої незалежної України.

Предметом історії держави і права України як науки та навчальної дисципліни (тобто те, що вивчається в рамках науки та навчальної дисципліни) є історія виникнення, становлення, розвитку різноманітних типів і форм держави та права, а також державно-правових інститутів і суспільно-політичних систем, що функціонували на території України, у їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності; еволюція української державної і правотворчої традиції в цілому; закономірності та взаємовплив історичного і державно-правового розвитку на теренах сучасної України.

Об’єктом історії держави і права України як науки та навчальної дисципліни (тобто те, на що спрямовується наша увага в рамках науки та навчальної дисципліни) виступають право та сама держава (у нашому випадку Україна і її право) в історичному розрізі.

Мета навчальної дисципліни «Історія держави і права України» – зорієнтувати майбутніх юристів у витоках українського державо- і правотворення, на ґрунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в Україні, де має утвердитися верховенство закону. Останнє є досить актуальним у сучасних умовах революційних подій у суспільстві, що постали в результаті Революції Гідності і виборюється у протидії як із внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Тож можемо впевнено говорити, про значну вагу цієї наукової дисципліни, важливість оволодіння знаннями, що вона дає, не лише в науковому та навчальному, а й у суспільно-політичному сенсі. Переконані щодо впливової ролі майбутніх кваліфікованих молодих юристів, а згодом досвідчених фахівців у розбудові незалежної держави та нової системи права високогуманістичного та загальноєвропейського зразка.

Для засвоєння основних теоретичних положень з дисципліни важливо усвідомити, що історія державних і правових феноменів вивчається в часових та просторових рамках. Так, часовими рамками дисципліни «Історія держави та права України» є момент виникнення держав на теренах сучасної України і теперішній стан її державної правової системи, просторовими – територія, яку займала Україна протягом усього історичного часу.

У контексті виникнення державностей на теренах сучасної України варто взяти до уваги і процес формування протодержавних об’єднань, зокрема серед автохтонного населення.

Досягнення мети навчальної дисципліни «Історія держави та права України» передбачає вирішення таких завдань:

• пізнати історію державно-правового розвитку України;
• визначити стійкі тенденції та закономірності розвитку історико-правових явищ в українському суспільстві;
• простежити формування національної свідомості серед населення України, його високих моральних і правових цінностей, виробити (зміцнити) повагу до минулого українського народу, гордість за його здобутки у сфері державного будівництва та правотворення.

Вивчаючи закономірності історичного розвитку, зокрема, історія держави та права України намагається виявити головні причини і наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. Головним чином, до них належать органи влади, центрального та місцевого управління, юстиції. Організація і діяльність цих органів розглядається як окремо, так і в цілому – в системній єдності, оскільки важливо уявити загальну картину і обставини їхньої еволюції і взаємодії.

Варто відзначити, що історія держави і права України є важливим складником історії українського народу, а отже, пов’язана з іншими соціально-гуманітарними дисциплінами і насамперед з історією України, яка вивчає усю сукупність виробничих, соціальних, ідеологічних та інших відносин людей. У свою чергу, історія держави і права України має справу лише з такими суспільними категоріями, як держава і право в минулому[5], тобто предмет її вивчення – більш вузький. За допомогою загальних і специфічних наукових методів вона виявляє закономірності розвитку державотворчих процесів та правових систем в історії. Саме тому історія держави і права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України – її державного механізму, форм державної єдності, права.

Історія держави і права тісно пов’язана з теорією держави і права. Проте відмінність між ними полягає в тому, що остання узагальнює найхарактерніші закономірності всієї людської цивілізації, а історія держави і права вивчає конкретні державно-правові системи, їхні особливості та характерні риси, зокрема тих з них, що існували на теренах сучасної України. Історія держави і права використовує результати узагальнень, категорії та поняття, розроблені теорією держави і права, й водночас на основі досвіду державотворення дає конкретний історико-правовий матеріал для таких узагальнень.

Історія держави та права України перегукується з історією держави та права зарубіжних країн, зокрема у вирішенні притаманних обом дисциплінам завдань. Як одна, так й інша застосовують спільні методи дослідження, виконують аналогічні функції, використовують однаковий категоріально-понятійний апарат, проте різняться за предметом дослідження.

Взаємовплив спостерігається також між історією держави та права України й історією вчень про державу та політологією, зокрема коли мова йде про розвиток державно-правової думки в Україні. Також історія держави та права України пов’язана з філософією, особливо історією української філософії та філософією права. Оскільки означена навчальна дисципліна вивчає й чинні правові інститути та галузі, то вона стикується із конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним та процесуальним правом.

В ході наукових досліджень з питань історії держави і права вчені застосовують методологічний інструментарій. Загальноприйнятий методологічний інструментарій дослідника – це система принципів (правил), методів, прийомів, способів і засобів наукового пізнання. Методологічний інструментарій можна розглядати як органічно цілісний і взаємозумовлений комплекс трьох основних компонентів: 1) принципи (правила) дослідження; 2) методи (прийоми, способи) пізнання; 3) засоби (спеціальні або допоміжні) дослідження: оргтехніка, комунікаційні та інформаційні технології, обчислювальна техніка тощо. Щоправда серед науковців існують певні дискусії щодо правомірності зарахування засобів дослідження до методологічного інструментарію дослідника.

Досить часто правилами наукового дослідження слугують усталені в науці принципи історизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності та ін. Поєднання в роботі принципів історизму і об’єктивності, єдності історичного і логічного дають можливість науковцю висвітлити ту чи іншу тему в проблемно-хронологічному контексті, що, зокрема, в історії держави та права значною мірою сприяє розв’язанню поставлених наукових завдань. Так, державотворчі закономірності в певний історичний період можуть бути зрозумілими за умови розкриття логіки тогочасного правового життя, взаємовпливу цих процесів у конкретних історичних реаліях.

Звернемо увагу на наукові методи дослідження. Це способи (прийоми) пізнання конкретних історико-правових явищ історії держави і права України. Серед них найбільш застосовувані такі: порівняльно-історичний метод, метод правової аналогії, статистичний метод, метод історизму, метод об’єктивізму, метод системності та ін.

Порівняльно-історичний метод дозволяє виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, що населяли українські землі в різні історичні епохи. Метод правової аналогії найчастіше застосовується у тому разі, коли відомості про певні явища не збереглися у первісній формі або є фрагментарними. Заповнити прогалини пізнання можна шляхом зіставлення їх з іншими подібними фактами та подіями. Статистичний метод стає у пригоді при дослідженні кількісних аспектів історичного процесу, коли об’єкт пізнання характеризується числовими показниками. Метод історизму розглядає природні та соціально-культурні явища у динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв’язку, у відношенні до конкретно-історичних умов їхнього існування. Метод об’єктивізму бере за основу будь-якого знання об’єктивний досвід. У своїй кінцевій формі суб’єктивізм може розглядати існування будь-чого залежно від усвідомленості про нього суб’єкта. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі та свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб (принцип історичного детермінізму)[6]. Метод системності полягає в дослідженні об’єкта як цілісної множини елементів у сукупності відношень і зв’язків між ними, тобто вивчення об’єкта як системи.

Досліджуючи історію держави і права України як історично-правову науку, слід звернути увагу на той факт, що ця наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує зокрема і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення минулих помилок у державотворчому та правовому розвитку України. Погодимось із загальноприйнятною нині думкою сучасних істориків права, що незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому[7].

Осягнути змістове наповнення історії держави і права як навчальної дисципліна сприяють методи навчання. Останні поділяються на два види: як інструмент діяльності педагога для виконання навчальної функції – викладання та як спосіб пізнавальної діяльності студентів (курсантів, слухачів) з оволодіння знаннями, уміннями та навичками. В цілому загальні методи навчання є багатовимірним педагогічним явищем, що містить у собі низку аспектів: гносеологічний (відповідність закономірностям пізнання); логіко змістовий (використання методів навчання відповідно до законів мислення і змісту навчального матеріалу); психологічний (урахування психологічних механізмів пізнання); педагогічний (досягнення навчальної мети).

Найбільш прийнятними при вивченні історії держави і права України, як і багатьох інших суспільних дисциплін, є методи навчання, виокремлені за зовнішніми проявами їх форм, тобто за джерелами інформації, які мають засвоюватись. На основі такого підходу виділяють три групи методів навчання: словесні, наочні, практичні. До словесних методів навчання належать лекція, бесіда, пояснення. Чільне місце у групі словесних методів посідає метод роботи з книгою, хоча і дещо умовно. Здобувачі освіти мають усвідомлювати, що основним джерелом отримання наукової інформації є книга. Тому важливо навчити їх методам і прийомам самостійної роботи з книгою: читання, переказ, виписування, складання плану, таблиць, схем тощо. Для цього доречним буде застосовувати інструктаж, який посідає окреме місце у навчальному процесі, є важливим етапом у підході до оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності. Важливо, щоб студенти (курсанти, слухачі) розуміли не лише що треба робити, але і як це робити.

Ефективності в оволодінні знаннями з історії держави і права України сприяє широке застосування наочних методів навчання. Вони зумовлені діалектичними закономірностями пізнання і психологічними особливостями сприймання. Наочні методи передбачають, передусім, використання демонстрації (наприклад, першоджерел – оригінальних документів, в яких відображена первісна інформація; показ науково-документальних фільмів щодо українського правотворення і державотворчих процесів в Україні та на її теренах тощо), ілюстрації (показ фотографій, малюнків, схем, графіків, графічних зображень та ін., тобто того, що стосується закономірностей історично-правового та державного розвитку України, виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем в її землях) та спостереження (наприклад, сприймання та аналіз державно-правового розвитку сучасної України).

На досягнення завершального етапу процесу пізнання спрямовуються практичні методи навчання. Ці методи сприяють формуванню умінь і навичок, логічному завершенню ланки пізнавального процесу стосовно конкретного розділу чи теми з історії держави і права України, або ж усієї навчальної дисципліни. Під час занять з історії держави та права може застосовуватись практична робота (спрямована на використання набутих знань у розв’язанні практичних завдань) і вправи (передбачають цілеспрямоване, багаторазове повторення студентами (курсантами, слухачами) певних дій чи операцій з метою формування окремих умінь і навичок).

Важливе значення для опанування предмета історії держави і права України має періодизація курсу. Рекомендована у навчальних і наукових виданнях періодизація є достатньо умовною, на чому постійно наголошують їхні автори. Перед тим як запропонувати найбільш прийнятну, на наш погляд, періодизацію історії держави і права України, доречно навести вислів професора Івана Огієнка: «Недоля рано спіткала народ український. Якраз тоді, коли заклалась була велика держава, коли сподіватись було кращого життя, татари вкрали наш край і підрізали крила народу-орлу. І ця татарська неволя навіки важким тягарем лягла нашому народові, навіки наклала йому боляче тавро… А там за татарами пішла Литва, а за Литвою Польща, а за Польщею Москва – так Україна спадала з обіймів в обійми, йшла без спочинку, йшла без змоги спинитись і утворити собі по серцю вільне життя… Земля, що її з давніх-давен запосів український народ, була надзвичайно родючою, була землею надзвичайно багатою, і вона стала народові нашому на щастя й на нещастя, вона завше муляла очі ворогам нашим і вабила їх до себе»[8].

В сучасній науковій літературі простежується закономірна тенденція, спрямована на розмежування історії української державності і національного права, адже періоди розвитку української держави й українського права не збігаються[9]. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалось за відсутності української держави. Тому, наприклад, у навчальному посібнику «Історія держави і права України» за редакцією професора О. Шевченка, автори виділяють лише шість періодів в історії українського права, у той час як колектив двотомного академічного курсу «Історія держави і права України» називає 25 періодів у розвитку Української держави і її права[10]. Деякі дослідники у такій періодизації історії держави і права України керуються теорію суспільно-економічних формацій, де принципове значення надають рабовласницьким, феодальним, капіталістичним і соціалістичним державно-правовим утворенням[11]. Інші вчені, принципово відкидають формаційний підхід, а за основу періодизації беруть цивілізаційну теорію, де, на їх переконання, періоди історичного розвитку визначаються ідейно-духовними та історично-культурологічними факторами, обумовлюючи при цьому, що правознавця перш за все в історії цікавлять державно-правові форми, факти і явища[12].

Однак, уважаючи слушним твердженням щодо доцільності у визначенні періодизації історії держави і права України виходити з сутності предмета дисципліни «Історія держави та права України»[13], наводимо періодизацію, що спирається на загальні закони виникнення, розвитку і змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України.

Етапи розвитку держави і права України:

1) початок державно-правового розвитку на теренах сучасної України (середина І тис. до н. е. – середина І тис. н. е.);

2) Давньоруська держава та її право (VІ ст. – середина ХІV ст.);

3) держава і право в українських землях у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої Польської (ХІV ст. – ХVІІІ ст.);

4) державний та суспільно-політичний лад і право Запорозької Січі та Української гетьманської держави (друга половина ХVІ ст. – кінець ХVІІІ ст.);

5) державно-правовий поступ в українських землях у складі Австрійської, Австро-Угорської та Російської імперій (кінець ХVІІІ ст. – початок ХХ ст.);

6) національна державність і право за доби Української революції 1917 – 1921 рр.;

7) становлення і розвиток Української радянської республіки та її права (1917 – 1991 рр.);

8) розбудова і розвиток сучасної Української держави і права.

Ця періодизація враховує факт, що в історичному процесі державно-правового розвитку України при змінах форми влади, в тому числі й при втраті національної державності, тривав процес еволюції правових відносин на національному ґрунті.

Автори навчального посібника «Історія українського права» за редакцією професора І. Безклубного зазначають, що українське право – це заснований на звичаях і законах українського народу узгоджений механізм, який забезпечує регулювання відносин людей та утворених ними об’єднань[14]. Загалом джерело права – це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість. Це засіб існування й вияву правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю й підтримуються державним примусом. Джерела права не віддільні від поняття юридичної норми. Вони є формою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначеними[15].

У названі вище періоди історії держави і права України спостерігається різне співвідношення закону і сформованого на основі звичаєвого права загального права. На перших двох етапах звичаєве право і закон, за твердженням дослідників, складали два основних джерела українського права. Формуючись від середини ХІV ст. на основі звичаєвого права, загальне право, як більш динамічне, поступово стає головним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, піднесені чесноти миролюбства, працьовитості, гідності і загалом свідомості народу. Тому й законодавство національної української держави із середини ХVІІ ст. базувалось на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця ХVІІІ ст., збагачуючи й доповнюючи одне одного. Подальші періоди наведеної періодизації характеризуються домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.

Сучасна історично-правова наука джерелами права, у площині історії держави та права України, визнає звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Про них як про джерела права говорять, перш за все, в сенсі факторів, які живлять появу і дію права[16].

Визначити стан дослідження історії держав і права на теренах сучасної України, простежити розроблення цієї наукової проблеми вченими та науковими інституціями допомагає історіографія – спеціальна галузь історичної науки. Термін «історіографія» застосовується у трьох значеннях: як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; як науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

Відомості щодо історії держав, закономірностей їх виникнення та права в українських землях містяться починаючи із творів античних і візантійських авторів, відображені у ранньосередньовічних європейських та арабських хроніках. Значне місце серед тих дослідників належить Геродоту, який у V ст. до н. е. одну з книг своєї багатотомної «Історії» присвятив Скіфії.

Розглядаючи сучасну історіографію науки та навчальної дисципліни «Історія держави та права України» в цілому, слід зазначити, що автори, які торкалися цього питання, за основу своїх досліджень брали узагальнення за джерелами права на ранішніх етапах становлення української держави та права. Новітня історіографія включає в себе розгляд друкованих праць підготовлених, як окремими авторами, так і авторськими колективами. З цього приводу аргументованою є така думка О.В. Дудник: «Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від виокремлення у самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та оформлення в окремий навчально-універсальний курс. На жаль, донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки історії держави і права України»[17].

Як вважає В.М. Іванов, перші спроби дослідити виникнення давньоруської держави і права були здійснені в літописах на початку ІІ тисячоліття. Упорядник і редактор першого з відомих літописів – «Повісті минулих літ» (бл. 1113 р.) чернець Києво-Печерського монастиря Нестор відводить давньоруській державі центральне місце, пов’язує історію Русі зі світовою. Зауважимо, що призначення влади князя він убачає в тому, щоб «правду діяти на цьому світі, у правді суд судити». Цілком імовірно, що і раніше були намагання відповісти на питання «откуда есть пошла земля Руська». Недаремно серед джерел «Повісті», окрім грецьких хронік та місцевих переказів, за твердженням академіка О. Шахматова, були давньоруський літописний звід 1037 – 1039 рр. та два київських – 1073 і 1095 рр., які не збереглися. Важливим джерелом для пізнання державно-правового розвитку України є також мемуарно-історична література ХVІ ст. – першої половини ХVІІ ст. (мемуари М. Литвина, «Щоденник» Е. Лясоти, «Опис України» Г. Боплана та ін.). 1647 р. у друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Синопсис» – перша друкована праця з історії України[18].

Видатними працями з історії держави і права України, які з’явилися у ХVІІІ ст., є козацькі літописи С. Величка та Г. Граб’янки. У них зображено побут, устрій, військову організацію козацтва, визначено причини повстань і визвольної війни проти іноземного панування. На думку деяких науковців, їхні праці – це вже спроба переходу від літописання до історичної науки[19].

Фактично дослідження історії українського права розпочалося у XVIII ст. вченими-правознавцями і юристами-практиками Української гетьманської держави – І. Борозною, В. Стефановичем, Ф. Чуйкевичем, О. Безбородьком, Ф. Давидовичем, які виступили упорядниками збірок українського права XVІ – XVIII ст. Ці автори заклали основи формування національної історико-юридичної науки.

Науковий погляд на розвиток історіографії української держави і права започаткувала «Історія Русів», хронологія датування якої коливається в межах 1760 – 1820 рр. Невстановлений автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжої доби – як самостійне державне життя під управою київських князів. Стверджується, що козаки – прямі нащадки русів, й обґрунтовується, відтак, право українського народу на самостійний державно-політичний розвиток»[20]. Проте в цілому українська історико-юридична наука перебувала у складі польської та російської. Про її усамостійнення не йшлося навіть і на дискусійному рівні[21]. Однак вже кінець XIX – початок ХХ ст. позначився діяльністю у Києві так званої «школи історії західно-руського права», яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович.

Центральне місце серед тих, хто у кінці ХІХ ст. – першій третині ХХ ст. обґрунтовував історичну закономірність здобуття Україною державності, належить М. Грушевському. Концепція вченого передбачала не тільки самобутній шлях історичного розвитку українського народу, а й охоплювала, на його думку, усі періоди державно-правового розвитку, що знайшло відображення у роботі «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства»[22], а згодом у фундаментальній праці «Історія України-Руси»[23]. Історико-правові погляди М. Грушевського виходять з розуміння українського історичного процесу, який розглядався ученим у контексті єдиного культурного потоку на тлі еволюційного розвитку людства.

Справжнього розквіту історія держави і права України пережила у 1920‑ті pp., коли у складі Всеукраїнської акадамії наук (ВУАН) діяли дві історико-правові установи – Комісія з вивчення звичаєвого права (голова А. Крістер) та Комісія з вивчення історії західноруського і українського права (перший голова – І. Каманін, а згодом – М. Василенко). Однак репресії проти української інтелігенції і диктат більшовицької ідеології, що посилилися в 1930-ті роки, перервали плідну працю українських дослідників щодо вивчення історії української держави і права.

Чимало праць з історії держави і права України вийшли у світ в роки незалежності України, в яких подається й аналізується величезний фактичний матеріал, діалектично поєднується узагальнення з ретельним висвітленням особливостей розвитку української державності та права. Із середини 1990‑х років в Україні масово друкувалися досить швидко адаптовані у навчальному процесі підручники та посібники з історії держави та права України. З формуванням на початок 2000‑х років новітніх методів та підходів наукових досліджень їх якісний рівень значно зріс.

Сьогодні громадськість, і науковці все більше консолідуються навколо науково виваженої ідеї, що сучасна незалежна Україна є спадкоємницею всієї правової спадщини, яка протягом віків створювалась в українських землях[24].

2. Родоплемінна консолідація в українських землях як вагомий чинник формування
протодержавних об’єднань

За роки радянського тоталітарного режиму ігнорувалась давність державотворення на теренах сучасної України. Особливо це стало відчутним після прийняття постанов ЦК КП(б)У – 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР» та 12 вересня 1947 р. «Про покращення викладання і політико-виховної роботи у вищих навчальних закладах», де проголошувалась боротьба за «рішучий підйом і підвищену якість всієї ідеологічної роботи»[25]. Тому в історіографії замовчувалися прото- та давньодержавні формування, що на основі проукраїнських етнокультур наші предки створили ще до великокняжої держави з центром у Києві. Нині ця тема набуває все більшої актуальності[26].

Окремі дослідники вважають, що у середині VІ – ІІІ тисячоліть період середина VІ – ІІІ тисячоліття до н. е. на території сучасної України існувала держава Аратта[27]. Це твердження досить часто трапляється і в навчальній літературі[28], рекомендованій Міністерством освіти і науки України. Однак у науковців з цього приводу немає одностайності[29], як і щодо ототожнення Аратти з Трипільською культурою, яка значною мірою поширювалась на теренах сучасної України, та виводу з Аратти месопотамського Шумеру[30]. Проте достовірні матеріали маємо про існування на теренах сучасної України досить високої, як на той час, Трипільської цивілізації, в означений вище період[31]. Коли шукають корені народів, які жили на землях України, так чи інакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля – це перший хліб, перший метал, початок планетарного землеробського світогляду на землях, які нині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізації Європи. Однак в їх культурі ще багато таємниць: в розписі посуду, спіралеподібних зображеннях, малюнках тварин тощо закодовані легенди та міфи трипільців[32] і, відповідно, їх спосіб життя. Трипільці зробили дуже вагомий внесок у формування сучасної культури України[33]. Трипільські племена займали простори від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. В Україні пам’ятки Трипільської культури найбільше згруповані в Середній Наддністрянщині, Надпрутті, Надбужжі та Наддніпрянщині. Досліджуючи пам’ятки трипільської та наступних культур, археолог Вікентій Хвойка наприкінці ХІХ ст. започаткував новий напрям у дослідженні етногенезу українського народу і дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров’я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею щодо поступального етнічного розвитку українців із часів Трипільської культури[34], Ця ідея отримала подальше наукове обґрунтування у творчості М. Грушевського[35]. Окремі дослідники твердять, що їх представники вже тоді жили об’єднаними племенами[36]. У період енеоліту проходить розквіт патріархату, йде процес консолідації суспільної організації племен, відбувається формування великих, спільних за походженням, об’єднань. В цілому на кліматично зручних для проживання українських землях ще від появи перших людей безперервним ланцюгом нашаровуються археологічні пам’ятки, що свідчить про тамтешні безперервні цивілізаційні процеси.

Проте більшість вчених запевняє про виникнення племінних союзів на теренах сучасної України здебільше в епоху бронзи. Тоді ж, на думку антропологів, почав формуватися на антропологічній основі якогось союзу племен фізичний тип українського народу. Залишається актуальним і неспростовним у науці твердження основоположника української антропології Федора Вовка, що сучасні українці становлять досить монолітний антропологічний тип[37]. Мусимо визнати, що формування останнього є вагомим чинником у процесі етногенезу того чи іншого народу. Етногенез, а згодом і консолідація архаїчних праукраїнців у племінні союзи як початків протодержавних утворень, проходили одночасно, щоправда з різною інтенсивністю, зважаючи на зовнішні впливи, як у Правобережному Поліссі, так і в українському лісостепу, степових та причорноморсько-степових просторах. Водночас відзначимо, що ці процеси відбувались синхронно з початком складання протоетнічної карти сучасної Європи.

Яскравим культурним утворенням раннього бронзового віку Східної Європи є Усатовська культура*[*] (3 600 – 2 900 рр. до н. е.)[38]. Її дослідженню сприяли розкопки пізнього етапу Трипільської культури, зроблені вперше 1921 р. археологом М. Болтенком біля с. Усатове на Одещині, а згодом й археологічні дослідження 1960‑х років. Населення Усатовської культури, поширеної на теренах сучасної південної України, між Південним Бугом і Дунаєм, у Молдові та Румунії, маючи свої характерні риси, ще зберігало окремі ознаки суспільного та культурного життя притаманних пізнім фазам Трипільської культури. Багатство й складність усатовських похоронних комплексів свідчать про високий ступінь розвитку, соціальну нерівність та виділення вождів – патріархів[39]. На подальший суспільний розвиток населення цієї культури вплинули тісні зв’язки з чужими етнічними племенами степової України і східних територій та племена пізньоямної культури, що поширювались із задонсько-прикаспійського ареалу і займали степові простори від Кавказу до Середнього Дніпра. Проте етнічним наповненням Ямної культури (3 600 – 2 300 рр. до н. е.) у Правобережній Україні стали місцеві племена[40]. Деякі тогочасні археологічні знахідки (булави, кинджали і особливо скіпетри) розглядаються як символ влади племінних вождів і вказують на виділення із загальної племінної маси панівної верхівки. Можемо говорити, що уже тоді існувало суспільне самоврядування, що складалося із племінної ради, військових та цивільних вождів.

Про вождівство як протодержавне утворення ще у 1981 р. висловився відомий науковець Л.С. Васильєв. За його визначенням вождівство або чіфдом – це структура, що заснована на принципах конічного клану, очолювана сакралізованим лідером і знайома із соціальною стратифікацією. На відміну від держави, ця структура позбавлена ще легалізованого примусу і насильства. Її головною функцією є адміністративно-економічна[41].

Наявність вождів і родових старійшин у спільноті Катакомбної культури (2700 – 2000 рр. до н. е.), племена якої змінили ямне населення, яскраво засвідчують тогочасні поховання. На теренах України культура поширилась у східній і південній її частинах. Серед науковців існують дискусії щодо походження катакомбної спільноти: одні дослідники висловились за міграційне її походження, серед інших панує автохтонна гіпотеза, що набула визнання ще у 1930-х роках.

Завершити традицію утворення великих етнокультурних об’єднань у Східній Європі за доби бронзи судилося зрубній культурно-історичній спільноті. Населення Зрубної культури (ХVІІІ – ХІІ ст. до н е.) витіснило племена Катакомбної культури і розселились у степовій та лісостеповій смузі між Дніпром та Уралом. Сприятливі кліматичні умови – здебільшого волога та тепла погода призвели до демографічного вибуху у середовищі зрубної спільності, пік якого припав у лісостепу на XVI – XV ст. до н. е., а у степу – на XIV – XIII ст. до н. е. Однак це призвело до виснаження природних ресурсів та розпаду зрубної культурно-історичної спільності[42] і їх культурної трансформації. Носії Зрубної культури справили помітний вплив на населення лісової смуги Східної Європи, що відобразилось на Поздняківській та Приказанській культурах, узяли безпосередню участь у формуванні Білозерської (ХІІ – Х ст. до н. е.) та Бондарихинської (ХІ – VІІ ст. до н. е.) культур заключного етапу доби бронзи.

Сучасний вітчизняний вчений-антрополог, професор С. Сегеда виводить зв’язок Білозерської культури, назва якої походить від поселення на березі Білозерського лиману (нині Каховського водосховища), із кімерійцями[43]. Носії зазначеної культури були поширені в степовій смузі України та Молдови, окремі їх пам’ятки представлені на Нижньому Доні, на території Кубані і в Криму. Дослідники А. Яртись, С. Шендрик, С. Черепанова та інші вважають культуру кімерійців пізньою частиною Білозерської[44].

Кімерійці були першим народом на землях сучасної України, про який згадують історики. Мешкали на теренах між Дністром і Доном, Таманському, Керченському і Кримському півостровах, займалися землеробством, ремеслами, кочовим скотарством (переважно конярством). Геродот писав про вождів (царів) у кімерійців: кімерійське військо ще до Креза, який царював у першій половині VI ст. до н. е., напало на Іонію. Наталія Полонська-Василенко зазначала, що царями у кімерійців були племінні ватажки[45]. Водночас науковці констатують: «До складу державного утворення, яке побудували кімерійці, входили чималі території – від Дунаю і Карпат на заході до Кубані на сході»[46]. На півночі межа цього державного утворення не окреслена. Можливо, це пов’язано з тим, що зовнішня активність кімерійців була напрямлена, в основному, на Середземномор’я. Етногенеза кімерійців не з’ясована: одні дослідники обґрунтовують їхнє азійське походження, а інші – називають Середню Наддіпрянщину. Військово-політичне державне об’єднання кімерійців проіснувало з ІХ до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен[47]. «Кімерійський» період припадає на перехідний час від доби бронзи до ранньозалізної доби. Він охоплює Чорноліську культуру, Чорногорівську та Новочеркаську групи пам’яток, пізні етапи Висоцької, Лужицької та Ґава-Голіградської культур[48].

Родоплемінна консолідація синхронно проходила і в лісових та лісостепових регіонах Центральної та Східної Європи в процесі зміни ряду культур, поширення яких мало місце й на теренах сучасної України – культури шнурової кераміки (бойових сокир; середина III – початок II тис. до н. е.), Тшинецько-комарівської (XVIII – XIII ст. до н. е.), Білогрудівської (XI – IX ст. до н. е.) та інших культур. Частина вчених вважає, що племена Тшинецько-комарівської культури поклали початки формування праслов’ян як окремої гілки індоєвропейської спільноти народів[49]. Носії Висоцької (у сучасних Галичині та Волині), Лужицької (північно-західна Україна і далі на захід до р. Ельби), Бондарихінської (лісостеп Лівобережжя) та інших культур проживали поряд з кімерійцями, що приводило до їх взаємовпливу, де не виключенням були й елементи суспільних взаємин. На думку сучасних вчених, від періоду появи слов’ян, тобто від середини II тис. до н. е., з деякою гіпотетичністю можна простежити безперервність культурно-історичного розвитку суспільства в українських теренах[50], що значною мірою сприяє науковими методами відстежити або встановити будь-яке суспільно-історичне явище[51], в тому числі й родоплемінну консолідацію в українських землях як вагомий чинник протодержавних, а згодом й перших державних утворень.

У лісостеповій смузі України північніше від кімерійців (від середньої течії Дністра до середньої течії Ворскли) мешкали представники Чорноліської культури (XI – VIII ст. до н. е.), у формуванні яких простежується два основних етнічних компоненти – праслов’янський та фракійський[52]. Ймовірно, племена цієї культури ворогували з кімерійцями, оскільки на території поширення Чорноліської культури знайдено великі оборонно-укріплені городища з кількома лініями валів та ровів. Науковці припускають, що рівень військового мистецтва її носіїв був не нижчим за кімерійський[53], проте саме останні зашкодили цій місцевій культурі перетворитися на цивілізацію[54].

О.І. Тереножкін, В.А. Іллінська та Б.О. Рибаков розглядають Чорноліську культуру як один з етапів тривалого культурно-історичного розвитку пращурів слов’ян – від виокремлення протослов’янського масиву в часи середньої бронзи (тшинецько-комарівська спільнота) до формування Зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) як уже власне слов’янської[55]. Носії останньої спочатку займали територію Середнього Подніпров’я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингент становили місцеві праслов’янські племена, котрі зазнали культурних та й інших впливів як ірано-, так і балтомовного етнічних масивів. Значна кількість укріплених тут городищ, масове виникнення і функціонування яких припадає на означений час – Журжинське (бл. VІІІ – ІІІ ст. до н. е.)[56], Трахтемирівське (VІ ст. до н. е.) городища, Велике Ходосівське городище-сховище (VІ – V ст. до н. е.) та ін., свідчить про наявну потужну систему оборони і, скоріш за все, далеко не мирний характер цих впливів. Наявність лише у Києво-Черкаському регіоні 14 подібних городищ[57] свідчить про спроможність місцевого населення протистояти впливу прийшлих етносів, що могло відбуватися за консолідації тамтешніх спільнот у протодержавні утворення.

Занепад Скіфії у ІІ ст. до н. е. значною мірою позначився на подальших етноконсолідаційних процесах місцевого населення, що раніше входило до складу Великої Скіфії: на праслов’янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися від попередніх. Так, приблизно у І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку й етнічної визначеності, що почали виділятися із племінного об’єднання венедів*[*], які за новітньою етнологією були об’єднанням багатьох народів, до якого входили і слов’яни. З часом це призвело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів та антів**[**].

У ІV ст. анти вже мали велике державне об’єднання, яке у період найвищого свого піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани. На той час в антів вже існували приватна власність на землю та майнове розшарування. За істориком Йорданом, анти жили між Дністром та Дніпром[58]. Археологи припускають, що у VI – VII ст. анти розселилися на великому терені між Дунаєм і Сіверським Дінцем. Етимологія іранського етноніма «анти» пов’язана з поняттям «пограничні жителі», тобто близька до етноніма «поляни».

Антське об’єднання очолював цар, але його владу обмежувалась всенародним віче. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу державності. Царі почали створювати військові дружини, з яких пізніше виділялися заможні люди. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків, жінок та дітей. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Не сприйнявши рабовласництва в чистому вигляді, анти тим самим уникли незавидної долі Римської імперії, яка внаслідок кризи рабовласницької системи господарювання розпалася.

Тривалий час анти досить мирно співіснували із сусідньою на південь готською державою. Східногерманські племена готів у ІІ ст. просунулися в український південь з пониззя Вісли і осіли у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Вони заснували одне з перших державних утворень на території сучасної України – королівство Оюм (у перекладі з готської мови – «країна вод»), яке проіснувало тут до V ст. Готи протягом II–VIII ст. відігравали значну роль в історії ранньосередньовічної Європи. Відсутність помітних слідів готів у лісостеповій зоні України свідчить про досить мирний характер утворення нового державного об’єднання. Виступаючи разом, анти і готи успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. У III ст. вони спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини, яку негайно почали колонізувати слов’янські племена. Хвиля праукраїнських племен ринула не лише на Балкани, а й далі. Поселення праукраїнців з’явилися навіть на Пелопоннесі та в Малій Азії. Навіть сьогодні науковців дивує разюча схожість топонімів і гідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, Подунав’я і межиріччя Ельби й Одеру. Антропологічно центральноукраїнський тип подібний до словаків, сербів, хорватів. Й досі зберігається спорідненість української мови із сербською та лужицькою. Однакове значення мають в українців і сербів слова важити, вулиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, комин, лагодити, лаяти, люлька, гуня, ватра, плахта, сукня, торба та багато інших[59].

Дальшому розширенню праукраїнської державності перешкодила навала уйгурських племен аварів. Розгромивши 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років завдали поразки племенам Північного Причорномор’я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснували Аварський каганат на чолі з царем Бояноад. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішно протистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Вони не тільки захищалися від них лінією фортець, а й робили походи на кочовища аварів. Але без серйозної підтримки Візантії, відірвана від свого етнічного масиву, частина антів не могла встояти проти переважаючих сил кочовиків. До того ж, нова територія не була ними достатньо освоєна й укріплена та, напевне, і місцева людність не завжди підтримувала пришельців. У 602 р. анти зазнали нищівної поразки від аварів під проводом царя Апсиха. Відтоді анти не згадуються давніми авторами. Праукраїнське антське об’єднання розпалося. Однак це не означало повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частина праукраїнців дійсно загинула, інша – підкорилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів, решта – відійшла у віддалені від аварів регіони. Ними стали Балкани, Центральна Європа, Мала Азія й лісостепова зона України[60].

На політичній єдності антів позначилася відносна відособленість окремих територій антського державного утворення. Про це свідчить виділення з антської спільноти племен Київської культури (ІІІ – перша половина V ст.), що сформувалась як самостійна на базі Зарубинецької та під певним впливом Черняхівської культур й утвердилася на просторі від Середнього і Верхнього Подніпров’я до курського Посейм’я. На місці колишньої, у своїй основі сформованої на ґрунті культури зарубинецьких хліборобських племен, єдиної Черняхівської культури (ІІ – V ст.), що мала західний (Західна Україна та Центральна Європа), північно-західний (Прибалтика) та південний (пізньоскіфський) вектори антропологічних зв’язків[61], утворюються принаймні три самостійні культури V – VІІ ст. – Празька, Колочинська, Пеньківська. Перша поширилась на землях удовж Прип’яті до Верхньої Вісли і через Середній Дністер та Прут до Дунаю, друга – у басейнах Десни, Сейму, Сожу. Пеньківська культура утвердилась у Середньому і частково у Нижньому Подніпров’ї, басейні Південного Бугу й до Дністра. На території Празької культури проживали в основному частина пізніших літописних древлян, волиняни, дуліби; Колочинської – сіверяни й частково радимичі; Пеньківської – поляни, уличі, тиверці.

Матеріальна культура праукраїнських племен чимдалі більше уніфіковувалася. Етнічним, а згодом і політичним центром консолідації праукраїнців стали племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я[62]. Про близькість праукраїнських союзів племен напередодні виникнення Руської держави свідчить, поряд з іншими даними, і спільність багатьох мовних процесів, що тоді, як зазначають дослідники, відбувалися у тих східнослов’янських діалектах, на основі яких поступово сформувалася українська мова"[63].

По-різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об’єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров’ї та у верхів’ях Західного Бугу державу волинян. Вона підтримувала союзницькі відносини з Візантією у боротьбі проти аварів. Однак проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів й опинилися під їхньою владою.

Набагато успішніше відбувалася консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов’язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либідь. Заручившись підтримкою візантійського імператора, Кий почав боротьбу проти Аварського каганату. Зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися до Середнього Подніпров’я, де й заснував Київ.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об’єднання південної частини схiднослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами, водночас відбувався процес об’єднання північної частини схiднослов’янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами. У ІХ ст. два політичні центри були об’єднаними під владою Києва[64], створивши велику, відносно єдину Давньоруську державу. Цим завершився процес консолідації східних слов’ян.

Отже, консолідація родоплемінних об’єднань, що перебували на теренах сучасної України з часів їх виникнення, є вагомим чинником форм їх самоорганізації. Етногенез та родоплемінна консолідація синхронно проходили в лісових, лісостепових та степових регіонах як серед місцевих (автохтонних), так і пришлих етносів. Простежується безперервність етнокультурного розвитку спільнот в українських землях та їх взаємовплив. Суто науковими методами відстежити безперервність родоплемінної консолідації безпосередньо праукраїнців та встановити цей процес як чинник їх протодержавних, а згодом й перших державних утворень вдається лише від середини II тис. до н. е. – початку формування праслов’ян.

3. Державний устрій і суспільний лад Скіфського царства. Джерела та основні риси
права

Однією з перших держав, що існувала на теренах сучасної України була Скіфія (Скитія) – велике етнополітичне об’єднання, очолюване безпосередньо кочовиками скіфами-сколотами (сколоти – самоназва, принаймні на середину VI ст. до н. е.). Етнонім сколоти застосовується лише до тих іранців-кочовиків, які близько межі VII–VI ст. до н. е. вдерлися до Північного Причорномор’я, підкорили населення Степу та Лісостепу й утворили державне об’єднання.

Грецький історик Геродот писав, що Скіфія мала вигляд квадрата, кожна із сторін якого дорівнювала близько 700 км. Одна з цих сторін на заході починалася від Дунаю, а протилежна на сході сягала Дону. Південна сторона впиралася в Чорне море, а протилежна на півночі закінчувалася зоною лісів (нинішнє Полісся). сягала Дону.

Зазначені терени населяли різні етноси. За тим-таки Геродотом, на заході, північніше Ольвії, жили калліпіди й алазони, між Дністром і Дніпром (Борисфеном) – скіфи-орачі, а на схід від Дніпра – осілі землеробсько-скотарські племена, або скіфи-землероби. Останні два – праслов’янське населення з традиційною для цих країв хліборобською культурою. На схід від нижньої течії Дніпра проживали степові кочовики-скотарі, чи царські скіфи і скіфи-кочовики. Власне вони й були скіфами, азійськими народом, і становили ядро Скіфії та панували над усіма іншими племенами. Залежне від них населення сплачувало данину.

Геродот зазначав, що Скіфія поділялася на адміністративно-політичні території (області), в округах кожної з яких розташовувались святилища бога війни Ареса (Арея), а також на адміністративно-територіальні одиниці (номи) на чолі з посадовими особами (номархами). Геродот запевняв, що за царя Колоксая вся Скіфія була поділена на царства між його трьома синами.

Як бачимо, Скіфія складалася із царств, а ті, своєю чергою, – з областей і номів. Але, на жаль, ці скупі відомості про адміністративно-територіальний поділ не дають нам повної уяви про Скіфію як політичне об’єднання племен. Відомо, що царі були вождями-воєначальниками, але вони, крім того, виконували й релігійні функції, при здійсненні яких важливе місце відводилося жерцям-ворожбитам (енареям). Військо скіфів також використовувалося царями як виконавчий орган, тому воно формувалося відповідно до адміністративно-територіального поділу. Провідну роль у ньому відігравали скіфи-кочовики.

Царські скіфи, посідаючи панівне становище серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії. Найбільше піднесення цієї держави пов’язують з правлінням царя Атея (Атая) (бл. 358 – 339 рр. до н. е.), якого традиційно вважають чи не найвидатнішим династом Скіфії.

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялась від розвинутих рабовласницьких і феодальних держав. Зокрема, виникнення державного апарату не знищило повністю колишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді. Але держава скіфів була політичною організацією за своїми основними функціями: підтримання відносин залежності й панування; зміцнення верховної влади; накопичення багатств у руках пануючої верхівки[65]. Найважливіші питання життя держави розглядалися на народних зборах усіх воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям, базилеям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн кінця IV ст. до н. е. Під їхнім керівництвом відбувалася консолідація всіх скіфських племен. Це об’єднання більшість скіфологів вважає початком становлення держави скіфів. Заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши інших вождів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. Об’єднавши племена й народи від Азовського моря до Дунаю, він перетворив Скіфію на могутнє царство з центром на нижньому Дніпрі, де на рубежі V–ІV ст. до н. е. виникло велике укріплене Кам’янське городище (в районі сучасного м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області). На думку науковців, виникнення цього поселення на місці зимовищ кочових скіфів пов’язане з процесом переходу тогочасних мешканців тамтешніх земель до осілості. Пізніше це городище відігравало роль економічного центру степового Надчорномор’я, де концентрувалися торгові зв’язки Степової Скіфії з її сусідами, в першу чергу – з грецькими містами Північного Причорномор’я[66].

Починаючи від Атея, народні збори втратили силу. В апараті державного управління, що складався з найближчих родичів царя (династа*)[*], найвідданіших слуг і військової верхівки, найвпливовішим наближений до царя дорадчий органом стала царська рада. Вся повнота законодавчої та розпорядчої влади належала верховному цареві.

У 339 р. до н. е. війська Філіпа ІІ Македонського розгромили сили Атея. З цього часу почався занепад Великої Скіфії. У ІІІ ст. до н. е. володіння скіфів значно зменшились під тиском сарматів. У ІІІ – II ст. до н. е. згадуються два пізньоскіфські державні утворення – Мала Скіфія – одне у Нижньому Подніпров’ї та Тавриці (Тавроскіфія), інше у Добруджі.

Тавроскіфія (столиця – Неаполіс, поблизу сучасного Сімферополя) найбільшого піднесення досягла у ІІ ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака. Була важливим ремісничо-торговельним і культурним центром. Скіфія вела успішну боротьбу з античними містами-державами, зокрема взяла під контроль Ольвію. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду. Однак на рубежі II – III ст. н. е. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів, а вторгнення 375 р. гунів призвело до остаточного розпаду Скіфії.

Видатний археолог, дослідник скіфських старожитностей М.І. Ростовцев, розглядаючи характеристику скіфського суспільства, відзначав значну подібність його структури до структури Хозарського каганату і Золотої Орди, що дозволило трактувати Скіфію як військово-феодальну державу[67]. На думку професора О.І. Тереножкіна, у скіфів, очевидно, простежувалось співіснування двох устроїв – феодального, що пронизував усі ієрархічні рівні власне скіфського суспільства від верховного владики до рядового номада, і рабовласницького, що базувався на підневільній праці, де як раби використовувалися полонені супротивники[68]. Не вважав Скіфію класично рабовласницькою державою й історик античності А.С. Семенов-Зусер, який у праці «Родова організація скіфів Геродота» стверджував, що Скіфія була заснована на патріархально-родовому ладі, який уже вступив у стадію розкладу[69]. Сучасні фахівці схильні вважати, що скіфське суспільство було більш ранньофеодальним, яке вирізнялося багатоукладністю[70]. Це дещо розходиться із наявною на основі повідомлень Геродота думкою в історіографії, що Скіфія була рабовласницькою державою[71]. Так, археолог В.Ю. Мурзін піддає сумніву єдине достовірне джерело, де йдеться про наявність у скіфів інституту рабства – розповідь Геродота (кн. IV, пункт 2)[72]. Науковець запевняє, що коли Геродот говорив «про якихось сліпих рабів (згадування про їхню сліпоту є, імовірно, неправильним трактуванням інформації, викладеної його скіфськими співрозмовниками), які доїли кобилиць», то йшлося про суто патріархальне рабство[73].

Правовою основою у скіфських племен були давні звичаї, а також нові норми, що їх встановлювала царська влада, спрямовані захищати приватну власність на рухоме майно, худобу, житло, рабів. Однак фіксація норм права не могла бути здійснена, оскільки скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною. Згадки про них трапляються в пізніших літописах Русі. Значну інформацію черпаємо із поховань, розкопки яких свідчать, що об’єктами приватної власності у скіфів також були зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Певний вплив на норми права справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та ін.

Цивільно-правові норми захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім’ї. Зобов’язальне право, що було досить розвиненим, регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори посвідчувалися та скріплювалися клятвою. Геродот описує процедуру клятвопринесення у скіфів так: «У великий глиняний ківш наливають вина та примішують до нього кров тих, що укладають договір, зробивши укол шилом, або невеликий надріз ножем на тілі, потім занурюють у чашу меч, стріли сокиру та дротик. Після здійснення цього обряду вони моляться, а потім п’ють суміш, як ті, що домовляються, так і найдостойніші з присутніх»[74]. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися розграбуванням майна, зокрема, худоби, захопленням полонених з подальшим перетворенням їх на рабів[75].

Основною господарською ланкою скіфського суспільства, як зазначає А.І. Тереножкін у праці «Про суспільний лад скіфів», була мала (парна) сім’я, яка володіла землею, худобою та іншим майном. Однак Страбон відзначав у деяких скіфських племен спільність жінок. За твердженнями того ж Страбона та Гіппократа, старша жінка посідала серед інших привілейоване становище. Оскільки шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату, то відлік родоводу провадився за чоловічою лінією. Майно після смерті батька успадковував молодший син, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні. По смерті чоловіка вдова нарівні з майном успадковувалася старшим братом померлого.

У скіфів досить рано оформились поняття про злочин, під яким розумілося, насамперед, завдання шкоди окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають злочини проти царя – замах на його здоров’я або життя, зокрема за допомогою чаклування, непокора царському наказу. Жорстоко переслідувалося нехтування законами, порушення звичаїв та боговідступництво. Відомі злочини проти власності (крадіжка, пограбування тощо). До тяжких злочинів відносилося завдання особі тілесних ушкоджень, образа, зокрема образа дією.

Система покарань у скіфів була нескладною. Смертна кара мала, мала зазвичай кваліфікований характер. З нарративних джерел відомі такі її різновиди, як страта через відрубування голови або спалення живцем. Страта через спалення відбувалася таким чином: наповнивши віз хмизом та запрігши до нього биків, злочинців зв’язували по руках та ногах, затикали роти, і у такому вигляді клали їх серед хмизу, потім підпалювали його, лякали биків та гнали їх. Існували й калічницькі покарання. До злочинців також могло застосовуватися вигнання. Серед науковців існує думка, що у скіфів протягом тривалого часу зберігався інститут кровної помсти. Але ця точка зору ґрунтується лише на не цілком певному свідченні Геродота.

Ймовірно, що справи про злочини, що не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у формі здійснення змагального процесу, який рухався ініціативою зацікавлених сторін. Як докази часто бралися до уваги свідчення ворожбитів («гадателів»), які здійснювали гадання за допомогою вербових лозин або липової кори. У разі, якщо звинувачуваний заперечував свою вину, царями запрошувалися нові ворожбити у подвійній кількості і, якщо вони на підставі своїх гадань підтверджували обвинувачення, звинувачений страчувався. Якщо ж другі «гадателі» виправдовували його, то каралася на смерть перша група ворожбитів. Вагомим доказом вважалися ордалії у формі судового поєдинку. За оповіддю Геродота, якщо родичі «посваряться» через виникнення між ними цивільно-правової суперечки або через образу, вони мають битися «перед лицем царя». Переможець вважався правим. Вважалося, що таким чином боги виявили свою волю. Коли один зі скіфів перемагав іншого, він, зазвичай відрубував голову противника[76].

Отже, Скіфія – велике етнополітичне об’єднання, очолюване безпосередньо царськими скіфами (скіфами-кочовиками), була однією з перших держав, що існувала на землях сучасної України і у різний час протягом VII ст. до н. е. – ІV ст. н. е. займала її територію від Лісостепу до Криму. Племена, залежні від царських скіфів, платили їм данину і брали участь у війнах на їхньому боці. У ранньофеодальному скіфському суспільстві, сформованому як військово-феодальна держава з наявним патріархальним рабством, виникнення державного апарату повністю не знищило колишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні. Однак вся повнота влади належала верховному цареві, якому підпорядковувались царі, вожді племен і старійшини родів. Соціальну верхівку становила могутня у військовому відношенні скіфська знать, що зосереджувала у своїх руках значні багатства. Як виконавчий орган царями використовувалося військо, яке формувалося відповідно до адміністративно-територіального поділу. З утвердженням ролі верховного правителя народні збори втрачали силу, посилився наближений до царя дорадчий орган – царська рада, що складався з найближчих родичів царя, найвідданіших слуг і військової верхівки. Є підстави вважати, що скіфське право досягло достатньо значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувало, принаймні частково, свої найголовніші функції: регулятивну, охоронну, орієнтаційну, оціночну, виховну.

4. Античні держави Північного Причорномор’я та Боспорське царство: суспільний
лад, державний устрій і право

У процесах державотворення, що відбувались на теренах сучасної України, зокрема Північного Причорномор’я і Криму, велику роль відіграли античні міста-держави, які виникли внаслідок так званої Великої грецької колонізації VІІІ – VІ ст. до н. е. З числа колонізаторів переважали малозаможні та безземельні греки-землероби, менше були представлені ремісники, купці та мілетська аристократія. Представники останньої були й купцями і судновласниками, господарями ремісничих ергастерій[*] тощо. Колонізація Північного Причорномор’я перш за все здійснювалась з метою господарського освоєння вільних земель, а тому мала аграрний характер.

Спочатку грецькі купці і мореплавці, які епізодично з’являлися у Причорномор’ї, налагодили регулярні торговельні зв’язки з місцевими племенами, заснували там спеціальні станції, так звані емкорії. Останні були використані колонізаторами з Мілета, Корінфа, Фокеї, Мегари, Афін та інших грецьких міст для створення місцевих поселень. Одним із найперших таких поселень у Північному Причорномор’ї стало місто Борисфеніда (Борисфен) на Березанському півострові (тепер острів при вході у Дніпровсько-Бузький лиман). Хроніка Євсевія відносить його заснування до 645 р. до н. е. або ж 642 р. до н. е. Український археолог А. Добролюбський на підставі археологічних досліджень стверджує, що Борисфен міг бути розташований на місці сучасної Одеси[77].

У другій чверті VI ст. до н. е. вихідці з Мілета збудували на правому березі Бузького лиману в місці його злиття з Дніпровським місто Ольвію[78]. В тому ж столітті було зведено інші міста-колонії: Пантікапей та Феодосію у Східному Криму, Керкінітиду на місці сучасної Євпаторії, Тіру поблизу сучасного Білгород-Дністровського та ін. У V ст. до н. е. зусиллями вихідців із Гераклеї Понтійської постав Херсонес (біля Севастополя). На думку сучасних українських дослідників, чисельність названих міст була різною і залежала від рівня розвитку міста (Ольвія – близько 20 тис., Херсонес – близько 15 тис.)[79]. Ці міста згодом перетворилися на поліси, тобто міста-держави з особливою формою соціально-економічної і політичної організації, властивої Стародавній Греції. До поліса входили територія міста (або кількох міст) і сільська округа (хора) навколо міста із землеробськими поселеннями. Розквіт цих міст припадає на V – ІV ст. до н. е.

У своєму розвитку міста-держави Північного Причорномор’я пройшли три основні етапи: 1) ранньоантичний (VІІ – І ст. до н. е.) – охоплює період з часу грецької колонізації до захоплення Понтійським царством всіх причорноморських держав; 2) римський (І ст. до н. е. – 70–і роки ІV ст. н. е.) – характеризується початком боротьби Римської імперії з Понтійським царством, її перемогою і поширенням впливу на все Північне Причорномор’я; 3) пізньоантичний (70-ті роки ІV ст. – середина VІ ст.) – дослідники виділяють лише для Пантікапея та Херсонеса, які увійшли до складу Візантії[80].

Суспільний лад міст Північного Причорномор’я і Боспорського царства характеризувався наявністю рабів і рабовласників. Проте соціальна строкатість суспільства показує, що основна частина населення – це вільні землероби, ремісники, торговці. Серед панівного класу – землевласники, купці, господарі галузей виробництва та ін., дедалі більше значення набували судновласники (навклери). Значної економічної сили вони набрали у Боспорі, зокрема у портових містах Горгипії та Фанагорії. Так, лише в Горгипії їх нараховувалося 45 осіб, що свідчить про достатньо високий рівень розвитку торгового судноплавства. Значну чисельність у суспільстві представляли осілі чужоземці.

Повноправними громадянами були тільки чоловіки – громадяни міст. Принцип рівноправності лежав в основі відносин між громадянами. Жінки не мали політичних прав, хоч і вважалися вільними. Не мали громадянських прав і чужоземці. Проте статус громадянства вони могли набути за великі заслуги перед містом. Найнижче в соціальній ієрархії античних міст‑держав та Боспорського царства перебували безправні раби, яких було віднесено до об’єктів права. Серед джерел рабства виділялися військовий полон, народження від рабині, купівля рабів на невільничих ринках або у сусідніх племен.

У суспільстві окрім вільних громадян і рабів існували ще й залежні або напівзалежні категорії людей. Вони працювали у різних сферах життя міст, могли бути особисто вільними, проте економічно залежними. Тому соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу людини, адже могли бути як бідні громадяни, так і багаті вільновідпущеники.

Коли на волю відпускали рабів, їх покровителем ставала релігійна громада. Водночас вільновідпущеник не поривав повністю зв’язків з патроном і мав поважати його, надавати йому різні послуги та матеріальну допомогу. Ігнорування цим могло призвести навіть до повернення йому статусу раба. Хоча вільновідпущеники вважалися вільними людьми, проте їх правоздатність була дещо обмежена. Так, їм не дозволялось служити в римських легіонах, а в І ст. було заборонено брати участь у роботі народних зборів та голосувати. Найбільшого поширення інститут вільновідпущених набув у римський період і особливо у пізню його епоху, адже експлуатація вільновідпущеників ставала дедалі вигіднішою за експлуатацію рабів. Іноді вільновідпущеникам давали ділянку землі, майстерню, лавку тощо, частину доходу з яких вони мали віддавати патрону.

Інколи за мужні дії під час війни влада міст-полісів також давала рабам волю. Одним з таких прикладів є рішення міської влади Ольвії 331 р. до н. е., коли рабам дарували волю за мужність під час облоги міста військами О. Македонського, що його згадує давньоримський письменник та філософ Амбросій Макробій. На нашу думку, цей факт свідчить не лише про важливість привілеїв громадян, заради яких неповноправні мешканці свідомо погодилися взяти участь у війні, себто ризикувати власним життя, як про це справедливо заявляють сучасні дослідники[81]. Є й твердження в історіографії щодо такої акції, як про вимушений захід правлячої верхівки міста з метою утримання під контролем соціально-політичної ситуації та згуртування мешканців перед існуючою загрозою[82]. Можна твердити, що подібні факти не були поширеними, скоріш за все, вони являли собою певний виняток із правил.

За формою правління державний лад античних полісів Північного Причорномор’я представлений демократичними (V – II ст. до н. е.) або аристократичними (починаючи з I ст. до н. е.) республіками.

У містах-державах найвищим органом управління були народні збори всього вільного населення, об’єднаного в одну общину. До неї не входили раби, іноземці та жінки. Фактично вся влада зосереджувалася в руках невеликої групи міської рабовласницької знаті, яка через різні органи управління та народні збори (агора, апела, еклесія, віче) впроваджувала в життя свою волю решті громадян.

Справи для розгляду в народних зборах полісів готували спеціальні ради (герусія, буле), які складалися із виборних членів, що засідали у спеціальних місцях. В Ольвії, наприклад, таким місцем був храм Зевса. Всі закони й декрети, як правило, складалися від імені ради і народу, тобто народних зборів. Готуючи закони, члени ради збирали відомості про бажання повноправних громадян. Ці бажання оформлялися в проекти декретів чи постанов. Останні затверджувалися на народних зборах.

Інакше кажучи, народні збори приймали рішення у формі декретів чи постанов, виконували законодавчі функції, а ради були їхніми робочими органами. Ухвалені на тривалий час найважливіші закони карбувалися на камені й виставлялися на центральному майдані міста. Інколи народні збори (а під час перерв у їхній роботі – ради) виносили рішення у формі псофізмів, які, на відміну від законів, стосувалися лише деяких випадків і окремих осіб. Існували псофізми проксенічні й почесні. Із середини III ст. до н. е. проксенії висувалися приватними особами – аристократами, а почесні псофізми – різними урядовими установами (колегіями, магістратами тощо). Псофізми як різновид законів набули поширення в період аристократизації державного устрою. Окрім того, народні збори призначали посадових осіб і здійснювали контроль за їхньою діяльністю, обирали з-поміж повноправних громадян переважно аристократів, кубернетів (управителів) або магістрів (урядовців міст держави).

Кубернети й магістри у Греції та Римі, а також у грецьких полісах Північного Причорномор’я представляли виконавчу гілку влади й виконували управлінські функції в державній, політичній, економічній, культурній та інших сферах життя. Магістри, об’єднані в колегії, називалися магістратурами. Найвпливовішими з-поміж міських магістрів були архонти і їхні колегії. Вони керували магістратурами й здійснювали верховне управління.

Відомий фахівець історії давньогрецьких поселень Північного Причорномор’я академік В.В. Латишев ще у 1887 р. відзначав, що тамтешні архонти становили колегію з п’яти осіб на чолі з президентом (першим архонтом), яка щороку змінювалася. Іменем цього еконіма називали рік. Перший архонт мав широкі повноваження. Зокрема, він видавав розпорядження (підзаконні акти), завідував ритуалами, дбав про сиріт і вдів, головував у суді. Архонти скликали народні збори й доповідали про найважливіші події, пропонували шляхи розв’язання внутрішніх проблем, керували зовнішніми зв’язками, фінансами, регулювали карбування монет, на яких зазначалося ім’я першого архонта[83]. Останньому належало право керувати військом, хоча військовими справами міста займалася окрема колегія стратегів. На стражі законів стояла колегія номофілаків, яка наглядала за поведінкою мешканців та слідкувала за дотриманням законів. Прокурорські або адвокатські функції здійснювала колегія продиків (юристів). Питаннями торгівлі відала колегія агораномів. Останні також стягували з іноземців мито за право торгівлі на ринку, реєстрували приватні договори, призначали ціни на деякі товари, конфісковували та знищували зіпсовані товари, контролювали діяльність грошових мінял і домагалися дотримання законів, які регулювали грошовий обіг тощо. Зазвичай від їхніх перевірок були вільні тільки торговці хлібом[84].

У надзвичайних випадках, коли держава внаслідок певних форс-мажорних обставин не мала змоги забезпечити громадян міст необхідною кількістю хліба, і з огляду на це ціна на зерно стрімко зростала, тоді у грецьких полісах обиралася колегія ситонів, головним обов’язком якої була закупівля хліба за цінами, встановленими державою. За матеріалами археологічних досліджень, науковці підтверджують існування такої колегії в Ольвії наприкінці ІІІ – ІІ ст. до н. е.[85] Доречно зауважити, що в грецьких полісах Північного Причорномор’я, як і в інших державах еллінської ойкумени вже був напрацьовано певний досвід організаційно-правової діяльності, спрямованої на забезпечення продовольчої безпеки держави[86].

Серед управителів важливе місце посідали стратеги та члени їхніх колегій, що керували військовими справами під орудою першого архонта.

Для розгляду важливих фінансових справ народні збори створювали спеціальні колегії на чолі з верховним розпорядником. Посилаючись на декрет Протогена, дослідники зазначають, що в Ольвії у III ст. до н. е. фінансова колегія налічувала 9 осіб[87].

Важливу роль у системі влади античних міст-держав Північного Причорномор’я відігравав суд. Він належав до числа обов’язкових державних установ. У судочинстві брали участь судді, прокурори, свідки, позивач, відповідач. Як правило, судочинство було публічним, і за його діяльністю могло стежити практично все населення. За допомогою суду влада карала порушників законів, а страх перед правосуддям мав утримувати людей від політичних, громадських, релігійних і кримінальних злочинів.

Спочатку суди Ольвії і Пантікапея копіювали відповідні процедури Мілета, тому що колоністи якийсь час продовжували жити за законами і звичаями своєї метрополії. Далі, в V ст. до н. е., коли Ольвія і деякі інші міста Північного Причорномор’я увійшли до Афінського морського союзу, вплив Афін проник у різні сфери життя цих держав, і вони почали орієнтуватися на афінське судочинство.

Пізніше, в елліністичні часи, судочинство уніфікувалось у всьому грецькому світі[88]. Тому уявляється можливим змалювати в загальних рисах перебіг засідання грецького суду в Північному Причорномор’ї, ґрунтуючись не лише на місцевих археологічних матеріалах, а й на повідомленнях античних авторів. Зокрема такі новітні наукові узагальнення знаходимо у дослідженнях М. Скржинської[89].

Так, звертатися до суду з позовом дозволялося лише повнолітнім і повноправним громадянам держави або іноземцям, котрим було дароване почесне право місцевого громадянства. Вони могли виступати позивачами від імені неповноправних осіб: господар – за раба, старший у родині чоловік чи опікун – за жінок і неповнолітніх дітей, а також за приїжджих і вільних, але неповноправних жителів. Як відповідачів до суду притягали людей усіх станів. Суд мав кілька відділень, що спеціалізувалися на конкретних питаннях. Роль голови кожного відділення виконували державні посадові особи. До їх функцій входило також приймання скарг, ведення попереднього слідства, одержання документів від кожної зі сторін.

Перед судовим засіданням за жеребком визначався склад присяжних із числа обраних народом громадян на роль суддів. Вони давали клятву, що будуть виконувати рішення, керуючись законами, а за відсутності відповідного закону, – виходячи з найвищої справедливості. За кілька днів перед розглядом скарги глашатай на агорі і на вулицях оголошував дату судового засідання. Суд збирався в будь-які дні, крім святкових і днів, що вважалися тяжкими і нещасливими. У такі дні судили лише вбивць. При оголошенні вироку були присутніми поняті. Вони свідчили у разі нез’явлення у призначений термін тих, кого закликали до суду, що запрошення було зроблене. Суд мав право розглянути справу без одного з учасників скарги, та це інколи інколи для нього було невигідним. Голова суду заздалегідь збирав показання свідків. Із кола свідків виключалися жінки, неповнолітні й близькі родичі. Свідчення рабів одержували, неодмінно вдаючись до тортур, бо вважалося, що лише тоді вони кажуть правду. Усі слова свідків записували і разом з іншими документами, наприклад, виписками з відповідних законів, вміщували до ехіна – спеціальної глиняної або бронзової посудини. Його запечатували і відкривали лише під час засідання суду. Документи кожної зі сторін у тяжбі зберігались в окремому ехіні. На судовому засіданні заборонялося додавати нові документи і посилатися на ті, що були відсутні в ехіні.

У день суду присяжні збирались у визначеному за жеребкуванням приміщенні дикастерію. Засідання починалося з молитви богам і, певно, жертвоприношень. Далі секретар викликав позивача і відповідача, просив назвати їх імена і читав текст скарги. Після цього на спеціальне підвищення (бему) виходив позивач і виголошував свою промову. Слідом за ним виступав відповідач. Після завершення промов учасників спірних справ судді голосували, кидаючи до урни псефи. Потім їх висипали на стіл, і голова вів підрахунок. При рівній кількості голосів «за» і «проти» справа вважалася виграною позивачем. Головуючий оголошував результати голосування і міру покарання.

Найсуворішу кару – смерть застосовували за державну зраду, за посягання на державний лад, за зрадництво, за відкидання державної релігії, за навмисне вбивство. Наступна за тяжкістю кара – вигнання з поліса. Вона супроводжувалася позбавленням громадянських прав і, як правило, конфіскацією майна. Ще один вид суворого покарання – навернення в рабство порушників закону із числа вільновідпущеників і осіб, що незаконно видавали себе за громадян. У низці випадків підсудного карали обмеженням громадянських прав, а якщо винний продовжував незаконно користуватися відібраними у нього правами, його засуджували до більш тяжкої кари, аж до страти. Проте більшість судових вироків обмежувалася накладенням грошових штрафів різного розміру або конфіскацією майна. У ряді випадків розмір штрафу визначався законом[90].

У Боспорському царстві суддями в деяких справах виступали царі. У ІV – ІІІ ст. до н. е. вони називали себе архонтами. Однак царі Боспора не завжди утруднювали себе довгими процедурами судочинства. Так, Левкон запросив до дикастерію підозрюваних у зраді триєрархів, але замість розгляду вини розпорядився їх убити. У демократичній Ольвії такі розправи в суді були неможливими. Проте бажання незаконним шляхом вплинути на суддів і свідків проявлялось у жителів обох названих держав[91].

Слід відзначити, що у полісах Північного Причорномор’я практикувався й третейський суд. Дослідниця судочинства у містах означеного регіону М. Скржинська зазначає, що у ІІ ст. до н. е., коли у Херсонесі не вщухали внутрішні чвари серед громадян, а влада не могла їх вгамувати, вирішили закликати відомого й шанованого всіма ольвіополіта Нікерата. Він зумів примирити ворогуючі сторони, за що херсонесити вшанували його встановленням статуї і бюста у своєму місті[92].

Прикметною рисою державного устрою полісів Північного Причорномор’я був розвиток демократії вільних громадян. Однак з V ст. до н. е. розпочалися аристократизація і узурпація влади. Ці процеси збіглися з періодом кризи іонійських міст і розгромом Мілета персами 494 р. до н .е.

Угруповання аристократів Пантікапея виявилося найвпливовішим. Тут у 80‑х роках V ст. до н. е. владу захопила династія Археанактидів разом з прибічниками. Під їхнім керівництвом відбулося об’єднання грецьких полісів, що існували на берегах Керченської протоки, в одну державу – Боспорське царство[93]. У цій державі грецькі поліси, що увійшли до неї внаслідок союзу, зокрема, Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса, зберігали певну самостійність. Однак верховна влада в царстві належала архонтові (василевсові) й була такою ж великою, як у монарха. Спершу тут правили Археанактиди, а з 438 р. до н. е. – Спартокіди. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоч кожен з них як незалежне місто-держава мав своє право. Влада у Боспорському царстві трималася на війську, в основному найманому. В разі крайньої необхідності скликалося ополчення громадян міст-держав. Боспор мав і військовий флот. У римський період його збройні сили були запорукою захисту рабовласницького світу від кочовиків північного сходу Причорномор’я (скіфів, сарматів, аланів, готів та інших).

Боспорська держава існувала з 80‑х років V ст. до н.е. до Ш ст. н. е. А царством почала називатися на початку III ст. до н. е., коли один з представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем[94].

У IV – ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство досягло найбільшого розквіту й поширило свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. Однак у другій половині II ст. до н. е. його спіткала гостра економічна та зовнішньополітична криза, яку пов’язують із загостренням стосунків із так званим варварським оточенням і посиленням Скіфського царства на чолі із Скілуром (час царювання: бл. 130 р. до н. е. – 114/113 рр. до н. е.). Останній зазіхав на незалежність Боспору, розширив свою владу на грецькі поліси Північно-Західного Причорномор’я, на весь степовий Крим, пониззя Дніпра та Південного Буга, а на місці невеликого поселення розбудував нову столицю – Неаполь Скіфський. Очевидно, Скілур включив до складу своєї держави Ольвію та намагався встановити протекторат і над Херсонесом. Жителі останнього вели завзяту боротьбу зі скіфами Скілура та його сина Палака (час царювання: бл. 114/113 р. до н. е. – 111 р. до н. е.) і згодом вичерпали свої сили[95]. Тоді херсонесці вибрали собі покровителя в особі правителя Понтійського царства Мітридата VІ Євпатора (роки життя: 132 р. до н. е. – 63 р. до н. е.), який надіслав на допомогу військо на чолі із Діофантом. Останній підкоривши скіфів, згодом під понтійську владу навернув і Боспорське царство. Невпевнений у своїх силах боспорський цар Персідад V (р. н. невідомий – бл. 109 р. до н. е.) близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітридату VІ. Сучасні науковці запевняють, що підкорення Боспорського царства відбулось в результаті високої ефективності понтійської експансії в регіоні, досягнутої Мітрідатом VІ внаслідок застосування різноманітних методів, у тому числі й запозичення римської дипломатичної традиції, принаймні під час діяльності Діофанта[96]. Боспор у планах Мітридата VІ мав стати опорною базою в боротьбі проти Риму. Але, зазнавши в цій боротьбі цілковитої поразки, Мітридат VІ у 63 р. до н. е. покінчив життя самогубством. З того часу почався період політичної залежності Боспорської держави від Риму. Щоправда римські імператори розглядали Боспор як союзну державу. У середині III ст. Боспорська держава зазнала навали готів, що підірвало її економічне життя. А навала гунів у 70‑х роках IV ст. призвела до її остаточної загибелі.

Боспорське царство мало принципово відмінні від інших грецьких держав Північного Причорномор’я політичну будову. Воно може вважатися першою патримоніальною монархією на території України. Цар був єдиним розпорядником влади, верховним власником землі й іншого майна, вищим авторитетом для своїх підданих. Функції верховного уряду зосереджувалися в його оточенні. Останнє було також основним джерелом рекрутування державних кадрів. Навіть заможні аристократи – соціальна опора монаршої влади – рекрутувалися через царську службу (аристопіліти). Царська влада також використовувала рабів як найвідданіших слуг[97]. Однак початково держава становила конфедерацію грецьких полісів, які зберігали автономію у внутрішньому житті й характерні для демократії державні органи – народні збори і раду та полісних магістратів. Міські громади могли навіть випускати власні гроші, а іноді й слали послів[98]. Проте варто погодитись із фахівцями, які доводять, що залишки полісної демократії на Боспорі зникли за панування Риму. Цей процес особливо швидко призвів до знищення самоврядності в номах, де окружна знать здійснювала управління від імені монарха, але користувалася великою самостійністю[99]. Незважаючи на це, залишок демократичних інститутів, хоч їхній авторитет був ледь помітний порівняно з царським, та авторитет загальногрецької культурної традиції з її сильними демократичними ідеалами дає підстави сучасним дослідникам робити висновок, що Боспорське царство становило собою монархію з територіями міст, де існувало демократичне самоуправління полісного зразка[100]. Цим самим Боспорське царство було одним із перших ареалів, де вироблялася традиція міського самоуправління в умовах автократичної влади, що стала важливим компонентом європейської цивілізаційної спадщин.

У містах-державах Північного Причорномор’я вкорінювалася правова система тих метрополій, які їх засновували. Здебільшого це була система афінської рабовласницької демократії. Але на неї впливали звичаєве право й традиції місцевого та сусіднього населення. Основу права становили закони народних зборів, декрети ради міста, постанови колегій та посадових осіб, які приймалися з урахуванням звичаїв і традицій, а також місцеві звичаї. Пізніше поширились й норми римського права. У Боспорському царстві джерелом права також виступала законодавча діяльність царів.

Законами регулювалися суспільні відносини. Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини власності, зокрема право приватної власності на будинок, майно, худобу, землю тощо. Земля і раби могли бути як у

приватній, так і в державній власності. Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили активний розвиток зобов’язального права.

На підставі зобов’язального права розроблялися договори про позику, дарування, заставу тощо. Про це свідчать письмові джерела, зокрема декрет у честь впливового громадянина Ольвії Протогена (III ст. до н. е.), де значиться про його великі позики Ольвії, коли місто перебувало у важкому становищі. Благодійники, позичаючи гроші, удостоювались почестей і ще більше збагачувались самі. Угоди укладалися у відповідних установах при свідках та у присутності державних чиновників. Останні отримували за це від сторін певну плату.

Значного розвитку набуло кримінальне право. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці тощо), у Боспорському царстві – також повстання, змова та замах на життя царя. Підлягали покаранню й особи, викриті у зазіханні на приватну власність. Серед видів покарань застосовувались смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

Отже, античні держави Північного Причорномор’я та Боспорське царство були складним і багатофункціональним механізмом, який засвідчує існування тисячолітніх державотворчих традицій на теренах сучасної України. Тогочасні передові грецькі та римські державно-правові інститути, соціально-економічні і культурні надбання накладали відбиток на розвиток ранньослов’янського населення, в тому числі й Середнього Подніпров’я, що без сумніву мало значний вплив на розвиток праукраїнської державності.

Таким чином поєднання методологічного інструментарію, притаманного «Історії держави та права України» як науці та навчальній дисципліні, значною мірою сприяє можливості осягнути державно-правову спадщину України, що сформувалась протягом віків. Видається доцільним поділити історію українського державотворення та права на вісім періодів, виходячи із загальних законів виникнення, розвитку і змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України. При цьому враховано, що при змінах форми влади, в тому числі й при втраті національної державності, в українських землях тривав процес еволюції правових відносин на національному ґрунті. Безперервність етнокультурного розвитку спільнот в українських землях та їх взаємовплив спостерігається з Трипільської культури. Етногенез та родоплемінна консолідація місцевих (автохтонних) та прийшлих етносів, що синхронно проходили в українських землях, та їх взаємовплив стали вагомим чинником формування протодержавних, а згодом і перших державних утворень праукраїнців. Відстеження цих процесів суто науковими методами видається можливим лише від середини II тис. до н. е. – початку формування праслов’ян. На їх розвиток та динаміку праукраїнської державності в цілому певною мірою наклали відбиток протодержавні утворення та перші держави, які існували на теренах сучасної України у різний час. У цьому контексті вагомого значення згодом набули тогочасні передові грецькі та римські соціально-економічні і культурні надбання, а також їх державно-правові інститути.