Навчальні матеріали
Тема 4. Суспільно-політичний лад і право України під владою Польщі та Речі Посполитої
Посполитої Польської ХІV – ХVІІІ ст.
1. Загальний хід історичних подій в українських землях під владою Польщі та Речі
Посполитої Польської ХІV – ХVІІІ ст.
На початку XIV ст. у Польському королівстві відновився процес об’єднання польських земель. Незворотності централізаційні тенденції набули за часів правління польського короля Казимира III (1333 – 1370 рр.). У 1340-х роках до своїх володінь Казимир ІІІ долучив до Польського королівства західноукраїнські землі – Галицьку, Белзьку та Холмську, що остаточно були приєднані в 1387 р. Це був типовий для епохи Середньовіччя акт анексії, що мав на меті зміцнити польські кордони та встановити контроль над трансєвропейським торговельним шляхом, який через Краків, а далі – через Володимир, Львів і Галич пролягав у Причорномор’я, зокрема до генуезьких колоній Криму. Інтереси польської шляхти збігалися з інтересами краківської церковної єпархії й авіньйонської папської курії[*], котрі прагнули поширювати католицизм на Сході[1]. Окрім того, скориставшись внутрішніми чварами в Литві, Польща 1430 р. поширила свою владу на Західне Поділля з центром у Кам’янці. Відтоді адміністративно вся територія Польського королівства поділялася на Велику Польщу, що складалася з п’яти воєводств, розташованих на мазовецьких і пруських землях, і Малу Польщу, до якої належали й приєднані українські етнічні території.
Від кінця XIV ст. упродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польського королівства та Великого князівства Литовського, спрямований на взаємне зближення. Такий курс був зумовлений здебільше такими обставинами: а) ослабленням Великого князівства Литовського, зростанням антифеодальних виступів, загостренням внутрішньополітичних і національно-релігійних суперечок; б) необхідністю організації опору агресії хрестоносців – Тевтонському та Лівонському орденам[*], які становили на той час значну воєнну загрозу для двох держав; в) поступовим політичним зміцненням Московської держави, що намагалася розширити свої володіння за рахунок сусідніх країн, насамперед Литви та Польщі; г) воєнною загрозою з боку Османської імперії та її васала – Кримського ханства[2].
Результатом тривалого зустрічного руху держав стало затвердження на Люблінському сеймі 1 липня 1569 р. унії, яка юридично оформила об’єднання Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину федеративну феодально-кріпосницьку державу – Річ Посполиту (дослівно республіка), що проіснувала до 1795 р. Таким чином на геополітичній мапі Європи постала нова держава, яка на довгі роки тісно пов’язала історичні долі польського, литовського, українського та білоруського народів. Ця подія практично до кінця XVIII ст. докорінно змінила політичну ситуацію в цілому регіоні та широким відлунням наклала відбиток на події ХІХ і ХХ ст.
Виокремлюють такі основні умови, за яких відбулося об’єднання: а) на чолі новоствореної держави ставав король польський, він же одночасно й великий князь литовський, який обирався на спільному польсько-литовському сеймі; б) король присягав на вірність двом народам; в) передбачалася єдина зовнішня політика; г) підтверджувались усі права та вольності шляхти і привілеї для окремих осіб, за князями зберігалися їх родові титули; ґ) укладені до унії міжнародні договори обох країн денонсувалися, якщо вони були спрямовані проти однієї з договірних сторін; д) запроваджувалася спільна монета; е) узаконювалося право набувати землі для польської шляхти у Литві та для литовської в Польщі. При цьому частина земель Лівонського ордену (під назвою Інфляндія) мала увійти до Речі Посполитої як кондомініум (спільне володіння) Литви й Польщі.
Водночас після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно ще мало у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, фінансову систему (скарб). Не зазнали змін після укладення Люблінської унії й владні символи, зокрема герби обох держав. Для Корони Польської й надалі символом держави залишався коронований «Білий орел», розташований на червоному полі, а для Великого князівства Литовського – гербовий знак «Погоня», тобто також на червоному тлі срібний вершник з піднесеним над головою мечем[3].
Проте Велике князівство Литовське втратило донедавна належні йому українські землі – Брацлавщину, Київщину, Волинь, Поділля, Підляшшя, що були інкорпоровані Польщею напередодні укладання Люблінської унії. Українські землі в складі Польщі були поділені на воєводства: старі – Руське, Белзьке та Подільське, й нові – Волинське, Брацлавське, Київське, а з 1630‑х років – Чернігівське.
На чолі воєводства стояв воєвода, якого призначала польська влада, надаючи йому практично необмежені повноваження. У нових воєводствах певний період зберігав чинність Литовський статут, діяли попередньо створені суди, руська мова вжалася урядовою. Проте згодом ситуація кардинально змінилася. Як наслідок, були ліквідовані рештки української державності, що зберігалися у Великому князівстві Литовському, посилилися процеси полонізації та покатоличення українців.
Сучасна історіографія неоднозначно оцінує наслідки Люблінської унії для українських земель. З одного боку, отримавши за унією право володіти землями на території всієї новоствореної держави, польська шляхта розпочала поширювати свій вплив, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників, що призвело до утворення латифундій. Суттєво погіршилося становище українських селян, які поступово перетворилися на повністю залежних від панів кріпаків. Польська мова, право, католицька релігія впроваджувалися в усіх українських землях, що підпали під владу Корони Польської. З іншого боку, варто звернути увагу й на те, що Люблінська унія сформувала умови для об’єднання українців, які проживали на різних територіях, дала поштовх урбанізаційним процесам і залученню українських земель до гуманістичних процесів, які знаменували розквіт Відродження в Європі[4].
Водночас із політичним захопленням та економічним закабаленням українського населення Річчю Посполитою відбувалося релігійне й національно-культурне поневолення. Польські магнати та шляхта разом з католицьким духовенством намагалися поширити вплив на провідні верстви українського народу, його еліту, полонізувати українське селянство та міщанство, послабити значення православної церкви. Між католицьким і православним духовенством тривали гострі дискусії, суперечки, в які втягувалися й миряни. Релігійну кризу в українських землях ХVI ст. повинна була вирішити Берестейська церковна унія 1596 р. – церковно-історична подія, внаслідок якої більшість ієрархів Київської митрополії перейшли з-під юрисдикційного підпорядкування Константинопольському патріархату під верховенство Римського престолу, зберігаючи візантійсько-слов’янську обрядовість, власні ієрархічно-адміністративні структури, канонічний правопорядок і духовно-культурну спадщину.
Головною причиною унії був глибокий занепад православного церковного життя в українських землях у складі католицької Речі Посполитої. Основними безпосередніми чинниками релігійної кризи були такі: втрата національної освіченої еліти та полонізація знаті; залежність ієрархії й духовенства від волі світських патронів, корумпованість і деморалізація кліру; занепад богословських наук, традиційної соборної практики управління; втрата зв’язків з іншими центрами східного християнства та відсутність підтримки Константинопольської церкви, яка під османським правліннями після падіння Константинополя 1453 р. сама опинилася на межі виживання. Обезсилювали православну церкву в Речі Посполитій також протестантські течії, що з’явились у Польщі та Литві (вони впливали не лише на панівну католицьку, а й, частково, на православну церкву). Загроза протестантизму, закиди та відверті утиски з боку католиків, усвідомлення кризи власного церковного життя на фоні змін у сусідів були тими рушіями, які вивели православних з інерції застою. Опинившись перед викликом християнства Заходу, деякі церковні діячі поступово почали вбачати там готові моделі та засоби для проведення змін у Київській митрополії. Ініціативу в духовно-культурному відродженні виявили миряни, нечисленні, але заможні та впливові, православні магнати, а також міщани, об’єднані в братства.
У жовтні 1596 р. у м. Бересті (Бресті) було скликано церковний собор, на який зібралося вище духовенство, численні можновладці, священики, делегати від шляхти та міщан. Від самого початку його учасники поділилися на прихильників і противників об’єднання з Римом. При цьому одночасно відбувалися два церковні собори. Берестейський собор проголосив унію з католицькою церквою. Відповідно до її умов визнавалися влада папи римського як першоієрарха всієї християнської церкви та основні догми католицької церкви. Однак зберігалися східний обряд, церковно-слов’янська літургічна мова, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, користування старим (юліанським) календарем, право нижчого духовенства одружуватися. Православний же собор відлучив уніатів від церкви, а акт унії визнав нечинним. У такій ситуації обидва собори оголосили рішення своїх супротивників неправомочними й апелювали до польського короля Сигізмунда III, який підтримав унію, а рішення православного собору оголосив нечинним. Король обіцяв уніатській церкві свою підтримку, православному духовенству, яке визнало Берестейську церковну унію, – зрівняння у правах з католицьким, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, уніатським єпископам – місця в сенаті Речі Посполитої, а шляхті та міщанам, які прийняли унію, – рівні права з католиками латинського обряду, право займати посади в державному та місцевих урядах. Як наслідок, українські землі було поділено в релігійному плані на два табори, що розпочали довготривалу внутрішню міжусобицю.
Берестейська церковна унія 1596 р. не стала об’єднавчою. Крім православної та католицької церков, в українських землях було засновано третю церкву – уніатську, або греко-католицьку. Православна церква та релігія почали зазнавати ще більших утисків. Стосовно уніатської церкви, то й вона не визнавалася поляками рівноправною з католицькою. Між церквами посилювалися незгоди, римо-католики не визнавали уніатів повноцінними підданими, оскільки ті були іншої національності. Незважаючи на звернення Папи Римського, шляхта не допустила уніатських єпископів у сенат. Однак уніатська церква, всупереч сподіванням польської влади, не стала знаряддям на шляху полонізації та латинізації українців, а навпаки, постійно захищала споконвічні права та самобутність українського народу.
Отже, захоплення українських земель Королівством Польським, а згодом входження їх до Речі Посполитої, мало переважно негативні наслідки для подальшої долі українського народу, його державності та права. Національне життя і традиції українського народу зазнали тяжких потрясінь у формі полонізації та покатоличення. Польська шляхта з погордою ставилася до всього українського, білоруського, литовського тощо. У цей період було закладено підвалини протиріч, що існуватимуть між українцями та поляками упродовж століть і періодично призводитимуть до більш або менш гострих конфронтацій – у першу чергу на соціальному, національному та релігійному ґрунті.
2. Державний і суспільний лад та судова система
2. Державний і суспільний лад та судова система
Система централізованих органів державної влади та управління в українських землях, що потрапили до складу Королівства Польського, а з 1569 р. – до Речі Посполитої, у своєму розвитку пройшла декілька етапів.
Перший етап охоплював період з другої половини XIV ст. до першої половини XV ст. У цей період Польща являла собою станово-представницьку монархію на чолі з королем та однопалатним парламентом. До останнього входила королівська рада (магнати й католицькі священики), а також представники від шляхти. У короля концентрувалася законодавча, виконавча, судова, адміністративна та військова влада. Важливими функціями короля були зовнішні зносини, укладення миру й оголошення війни, роздача земель за державну службу.
Другий етап (друга половина XV ст. – 1572 р.) – період станово-представницької монархії на чолі з королем і двопалатним парламентом. У 1476 р. було створено шляхетську палату, що дістала назву посольської зборні (ізби)[*]. Відтоді вальний (загальний) сейм Польського королівства та Речі Посполитої складався з двох палат – сенату та посольської зборні. До верхньої палати – сенату – входили представники світської та духовної знаті, які володіли значними земельними посілостями і перебували у привілейованому становищі. До нижньої палати сейму – посольської зборні – входили шляхтичі та незначна кількість міських жителів. Король став носієм виконавчої, судової та, певною мірою, законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні ухвали й рішення сейму визнавалися нечинними.
На третьому етапі (1572 – 1791 рр.) – відбулось послаблення королівської влади. Видозмінилася монархічна форма державного правління в Речі Посполитій. Вона перетворилася на виборну, обмежену (парламентську) монархію. В історіографії форму державного правління Речі Посполитої цього етапу часто визначають як «шляхетську демократію», або «шляхетську республіку», що не відповідає дійсності. Насправді Річ Посполита являла собою парламентську монархію ранньомодерного часу, в якій домінуюче становище (в політично-правовому відношенні) займала привілейована верства – шляхта.
Державний лад Речі Посполитої визначався взаємодією трьох основних владних складників: монарха (короля), парламенту (вального сейму) та місцевих шляхетських зборів (шляхетських сеймиків)[5].
Королівська влада значною мірою була обмежена шляхетськими привілеями, сеймовою постановою Nihil novi («Нічого нового») 1505 р., за якою король міг приймати нові закони у країні за згодою вального сейму, і відповідно до так званих Генріхових артикулів (Генрікових статей) 1573 р. – зобов’язанням зберігати незмінним лад Речі Посполитої, яке заприсягали новообрані королі (починаючи з Генріха Валуа, звідси й назва)[6].
«Артикули» Генріха Валуа, французького принца, обраного королем Речі Посполитої після смерті Сигізмунда ІІ Августа, останнього з династії Ягеллонів – це постійні конституційні норми, що діяли в Речі Посполитій. За Генріховими артикулами король зобов’язувався: не використовувати титул спадкового короля (останнього можна було обирати лише шляхом вільної елекції); скликати вальний сейм кожні два роки строком не більше, ніж на шість тижнів; скликати шляхетське ополчення та запроваджувати нові податки й мита за згоди вального сейму; не приймати важливі рішення (особливо ті, що стосувалися війни та миру) без згоди ради сенаторів, яка мала перебувати при королі (т. зв. сенатори-резиденти, яких призначав вальний сейм, і четверо з яких постійно мешкали при королівському дворі); зберігати всі привілеї, засади устрою і права Речі Посполитої, причому декларувалася залежність короля від прав Речі Посполитої (права вважалися вищими від короля). У випадку порушення привілеїв королем чи невиконання ним своїх зобов’язань шляхтич мав право відмовити в послуху королю.
Попри значні обмеження влади монарха в Речі Посполитій у правовій сфері (насамперед законодавчій) королівська влада фактично не була слабкою: король у сеймовому законодавстві мав ініціативу та право вето; розпоряджався державними маєтностями (королівщинами); роздавав гродові й негродові староства; призначав на всі світські й найвищі духовні посади (але не міг позбавити їх); у судовій сфері за посередництвом коронного канцлера здійснював «справедливість», тобто був вищою судовою інстанцією для окремих категорій населення; видавав документи, які були джерелами права для міст; надавав особисті привілеї, мав право видавати імунітетні грамоти для підсудних або засуджених (але не міг помилувати або амністувати останніх); здійснював верховне головнокомандування збройними силами держави; вирішував низку питань зовнішньої політики (прямо або через сенат чи вальний сейм) і представляв країну на міжнародній арені, зрештою, при королівському дворі фактично знаходився центр публічного життя Речі Посполитої.
Головна слабкість влади монарха в Речі Посполитій полягала в його виборності: король не міг призначати наступника на трон чи навіть агітувати на його користь. Тому Річ Посполита формально була позбавлена правлячої династії (хоча до 1669 р. наступним правителем ставала особа, пов’язана з попередніми монархами). Іншим вразливим місцем правового статусу короля стала зафіксована в «Генріхових артикулах» норма про непокору королеві: у випадку навмисного порушення королем прав і внесення суттєвих змін у державний лад кожен шляхтич міг відмовитися коритися королеві та публічно оголосити про це (що могло призвести до детронізації короля).
У свою чергу, вальний сейм Речі Посполитої зосереджував у своїй компетенції законодавчу владу і складався з трьох невід’ємних елементів («станів»): монарха, сенату та посольської зборні ( ізби)[7].
Сенат Речі Посполитої – це верхня палата вального сейму, в якій домінували магнати. Членами сенату ставали в результаті королівського призначення довічно. До сенату входили католицькі єпископи, архієпископи, воєводи, каштеляни, державні чиновники вищого рангу, які виступали під назвою міністрів. Після Люблінської унії кількість сенаторів стабілізувалася на рівні 140 осіб. Першим сенатором вважався глава польської католицької церкви. Сенат скликався королем одночасно з посольською зборнею, але засідання проводились окремо. До компетенції сенату належали: розгляд проектів конституцій (постанов), ухвалених посольською зборнею; обговорення питань зовнішньої політики; участь в розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля.
Посольська зборня (ізба; від польськ. Izba Poselska) – це нижня палата вального сейму, до якої кожного разу обиралися представники від шляхти всіх воєводств і земель. До її складу входили 170[8], а згодом 190 депутатів – послів від земської шляхти. Вона обговорювала внесені королем проекти сеймових конституцій (постанов), ухвалювала рішення в окремих справах. Кожен депутат мав право законодавчої ініціативи. Після закінчення роботи сейму посли звітували на земських сеймиках, які обрали їх до вального сейму. Хоча тематика сеймових дебатів пропонувалася королем, а остаточну редакцію ухвалювали на спільному засіданні сенаторів і послів, ключову роль у прийнятті сеймових конституцій (постанов) відігравала посольська зборня, якою формувалися сеймові постанови. Усі питання в посольській зборні ухвалювали одностайно. Достатньо було одному делегатові проголосувати проти, щоб зірвати ухвалення будь-якого рішення, навіть якщо за нього проголосують усі інші депутати (т. зв. ліберум вето, лат. liberum veto, польс. nie pozwalam – «не дозволяю»).
Шляхта часто вдавалися до «ліберум вето» для зриву невигідних ухвал, систематично порушували роботу сейму, посилюючи анархію в країні. Так, протягом 1652 – 1764 рр. з 55 сеймів лише сім були доведені до кінця, а 48 – зірвані[9]. З метою ухвалення узгоджених рішень перед засіданням вального сейму всі три стани підписували спільне зобов’язання, яке називалося конфедерацією. Формально вальний сейм мав відбуватися раз на два роки (т. зв. звичайний вальний сейм), проте на практиці чіткого графіку роботи вального сейму (як і чіткого регламенту) не існувало. Задля прийняття нагальних ухвал (стосовно податкових і воєнних питань) скликалися короткі, двотижневі, «надзвичайні» вальні сейми, а під час безкоролів’я – конвокаційні (визначали порядок виборів короля та життя країни за відсутності монарха), елекційні (супроводжували вибори короля) і коронаційні (пов’язані з коронацією новообраного монарха).
Таким чином, вальний сейм Речі Посполитої мав такі повноваження: а) ухвалював конституції (постанови); б) установлював розміри та нові види податків; в) скликав посполите рушення (народне ополчення – васальна військова повинність шляхти); г) проводив нобілітацію (надавав шляхетство); ґ) укладав міжнародні договори та союзи; д) здійснював помилування та амністував засуджених; е) окреслював напрям зовнішньої політики країни тощо. Така компетенція вального сейму зберігалась аж до ухвалення Конституції («Урядового закону») 3 травня 1791 р., після чого Річ Посполита на незначний період перетворилася на конституційну спадкову монархію.
На загальнодержавному й регіональному рівнях влада не була чітко організована та здійснювалася через систему центральних (коронних і литовських) і земських (у кожному воєводстві, землі та повіті) урядів, що пожиттєво призначав король, виключно з числа шляхти. Ключову роль в управлінні Речі Посполитої відігравали особи, які займали так звані міністерські уряди: а) великий, або коронний, маршалок (відав королівським двором); б) надвірний маршалок – заступник коронного; в) коронний канцлер і підканцлер (відповідали за королівську канцелярію); г) коронний підскарбій (відав державною скарбницею); ґ) коронний гетьман – головнокомандувач збройних сил Речі Посполитої.
Суттєву роль у публічному житті Речі Посполитої відігравали земські сеймики – зібрання шляхти окремих воєводств, земель і повітів, котрі складали нижню ланку парламентсько-представницької системи і водночас були органами місцевого самоврядування. Сеймики обирали представників на вальний сейм, кандидатів на судові уряди, збирачів податків, вносили пропозиції на вальний сейм, займалися різноманітними місцевими справами (збір податків, підтримання громадського спокою тощо).
Адміністративно-територіальними одиницями у складі Речі Посполитої були провінції, воєводства, землі та повіти, а також князівства. У складі Речі Посполитої виділялися три провінції: Велика Польща, Мала Польща (територія Королівства Польського) та Литва (на території Великого князівства Литовського). Українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, перебували в межах Малопольської провінції й утворювалися сім воєводств: Руське, Подільське, Белзьке, Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське. Очолював воєводство воєвода, якого призначав король. Йому належала військова, виконавча та судова влада у воєводстві. Воєвода також очолював місцеву адміністрацію – уряд. Заступниками воєводи були каштеляни та старости. Воєводства поділялися на різну кількість повітів, на чолі з повітовим старостою, тому іноді вони і називалися староства. Руське воєводство поділялося не на повіти, а на землі. Центральний повіт воєводства очолював каштелян – комендант. Староста (каштелян) наділявся широкими адміністративними та судовими функціями. До повітового уряду входили маршалок, стольник, хорунжий, канцеляристи, підсудки. Станово-представницькими органами у воєводстві та повіті були земські (місцеві) шляхетські сеймики. Найнижчою ланкою поділу вважалася волость на чолі з волосним старостою та підпорядкованим йому писарем. У деяких місцях волость називалась округом (Чернігівщина), в інших – підстароством (Правобережжя). Волость складалася з сільських общин.
Міста поділялися на фортеці, очолювані каштелянами, приватновласницькі, державні, керовані міськими радами – ратушами та вільні (з магдебурзьким правом), на чолі з магістратом. Ратуша і магістрат складалися з двох палат: виконавчої – ради та судової – лави. До ради входили райці (радники), яких очолював бурмістр, а лава (скабінат) складалася з 12 лавників (присяжних), очолюваних війтом (суддя). До повноважень місцевої адміністрації входили господарські функції, самооборона, збір податків, здійснення суду як першої інстанції[10].
Становлення суспільної організації в українських землях, що перебували у складі Королівства Польського, відбувалося під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. Тісні зв’язки Польщі із західноєвропейськими країнами сприяли формуванню замкнених суспільних верств, що дістали назву станів. Спочатку правові відмінності між станами були непомітними, дозволялося безперешкодно переходити з одного стану до іншого. Згодом право переходу було обмежене, врешті-решт стало майже неможливим.
При цьому суспільний лад ґрунтувався на землеволодінні та душеволодінні за службу (державну й військову), поземельній залежності від землевласника (приватного чи державного). Існують усі підстави вести мову про таку суспільно-економічну систему, як феодальна. Однак сучасна західна, в тому числі й українська, історико-правова наука, на відміну від радянської (марксистської), де за основу феодального ладу брався соціально-економічний аспект, інтерпретує її в контексті інституційно-правових засад, основними рисами якої визнається васальна залежність і спадкове землеволодіння. Згідно з новітніми підходами феодальна система передбачала як безумовну власність на землю (алод – вотчину), так і умовну, тимчасову (феод – двір, маєток, наділ). Суспільство мало чітку станову стратифікацію та структурованість. Тобто соціальне і правове становище певної верстви соціуму визначалося розмірами земельної власності та відношенням до неї (володінням, користуванням, розпоряджанням). Відповідно, усе населення українських земель у складі Польського королівства та Речі Посполитої можна розділити на три великі групи: а) пануючу верхівку; б) загал вільного населення; в) напіввільних і невільників.
Найвищу верству суспільства становила аристократія – магнати – нащадки Рюриковичів і Гедиміновичів. Наближеною до них була титулована знать – княжата, які походили з багатого та родовитого руського боярства. Обидві групи утворювали військову, урядову, державно-адміністративну, судову та економічну еліту країни. До нетитулованої знаті належала шляхта (польс. szlachta) – провідний суспільний привілейований соціальний стан в українських землях у складі Великого князівства Литовського, Польщі, Речі Посполитої ХІV – ХVІІІ ст. Це державні та військові службовці, які за свою службу отримали землю з селянами, мали власні суди, користувалися привілеями, мали сеймове самоврядування, через яке впливали на вибори короля та його рішення. Розширення станових прав шляхти, посилення її політичного впливу було пов’язане з політикою королівської влади, спрямованою на ліквідацію феодальної розробленості та утворення централізованої держави. Шляхта не була замкнутим кланом чи корпорацією та поповнювалася вихідцями з духовенства, козацтва, селянства, а також служилими безпомісними урядовцями та військовими – боярами (панцирні, путні, замкові слуги) і зем’янами (рицарі). Панівне державно-правове становище шляхти в суспільстві закріпили Генріхові артикули. У другій половині XVIII ст. шляхта в Речі Посполитій становила майже 10 % населення, що було найвищим показником у Європі. При цьому шляхетство передавалося у спадок, право надавати особі шляхетське звання мав лише вальний сейм, шляхта звільнялася від сплати мита, встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров’я, честь і гідність шляхтича, присягу шляхтича в суді вважали незаперечним доказом[11]. На приєднаних наприкінці XIV ст. галицьких землях українська шляхта мала значно менші права та привілеї порівняно з польською аристократією. На відміну від польських, українські шляхтичі змушені були сплачувати до королівської скарбниці грошові й натуральні податки, ремонтувати дороги та замки. Після Люблінської унії 1569 р. посилилася залежність української шляхти від магнатів, причому значну частину її було покатоличено і спольщено.
До загалу вільного населення належало православне духовенство, яке традиційно поділялося на біле (диякони (протодиякони), ієреї, протоієреї, пресвітери, протопресвітери) та чорне (монахи (ієродиякони, ієромонахи) та єпископат)[12]. Воно володіло землями, мало власну юрисдикцію та юстицію (суди). Після 1596 р. (Берестейської унії) з’явилася чітка конфесійна структурованість духовенства на православне, уніатське та католицьке. Привілейоване становище посідала католицька церква, яка володіла декількома сотнями сіл. Православна церква втратила свої переваги та навіть опинилася перед небезпекою повного знищення.
Жителі міст – міщани – перебували під владою держави (короля), приватного власника (магната чи церкви) або користувалися самоврядуванням. Від цього залежали їхні податки, повинності, судова підпорядкованість, землекористування. Міщани розділялися на багату верхівку (патриціат – купці, лихварі, урядовці), середній стан (бюргери – ремісники, підприємці) та бідноту (плебс – різноробочі, наймити). Крім того, в українських містах жили іноземці – євреї, чехи, німці, вірмени, греки, які мали власне самоуправління й суди, а також цехову систему – з відповідними статутами, касами, старшиною і судами.
У XVI ст. в українських землях в окремий стан сформувалося козацтво, яке поділилося на реєстрове, городове та низове (запорозьке) з відповідним правовим статусом кожне.
Найнижчу сходинку тогочасного суспільства займали селяни. Вільні мали власну землю, господарство, платили податки (чинш), відбували панщину (тягло), повинності (ремісничі та службові) й могли вільно переходити з одного маєтку в інший (похожі селяни). Напіввільними були грошові боржники, які, сплативши борг, ставали вільними, а не сплативши – невільниками – непохожими селянами. Невільниками ставали колишні холопи і челядь. Хоча вони і працювали на землі, мали сім’ї та господарство, особистої свободи були позбавлені, тому в праві, судах, успадкуванні залежали від пана. Після об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством 1569 р. (Люблінська унія) українське селянство було повністю закріпачено за «Артикулами» короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Статутом 1588 р. Селяни стали абсолютно залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками, їхнє правове становище мало чим відрізнялося від рабського. Феодали отримали змогу втручатися навіть у особисте життя селян: могли давати чи не давати дозвіл на шлюб, брали плату за дозвіл на похорон, примушували селян користуватися лише панськими млинами та шинками, які часто здавали в оренду євреям. Селян зневажали, не вважаючи за повноцінних людей. Польське панство та шляхта називали їх «худобою», «бидлом»[13].
Суди Польського королівства та Речі Посполитої можна розділити на три групи: державні, станові та спеціальні. Державні суди поділялися на центральні та провінційні (місцеві). Центральні суди охоплювали: а) власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядав справи. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, а також будь-які справи, які король бажав узяти до свого провадження; б) суд вального сейму – засідав у період роботи сейму. На ньому головував король. До компетенції сеймового суду відносили злочини проти держави, посадові злочини, образу короля тощо; в) суд королівських асесорів – розглядав справи, що стосувалися населення міст, розташованих у королівських вотчинах. Правосуддя здійснював коронний канцлер; г) суд референдаріїв – приймав рішення щодо спорів між збирачами податків з королівських вотчин і селянами, які на них жили й працювали; ґ) суд великого маршалка – під його юрисдикцією перебували всі справи, що стосувалися порушення правопорядку й тиші у столиці Королівства Польського; д) комісарський суд – створювався з уповноважених королем осіб, спеціально призначених для розгляду певної справи.
Місцеві, або провінційні, суди очолювали відповідні адміністратори: намісники, воєводи та старости в землях, воєводствах, повітах і волостях. Вони були одноособові та розглядали позови всіх вільних і залежних від держави людей. У 1566 р. замість них запроваджено нову структуру місцевого судоустрою: земські суди – обиралися шляхтою, діяли в усіх повітах, складалися з судді, підсудка та писаря і розглядали цивільні позови шляхти та незначні кримінальні справи; гродські (замкові) суди – правосуддя чинили староста, намісник чи воєвода одноособово, розглядали лише кримінальні справи; підкоморські (поземельні) суди – діяли в кожному повіті, були одноособовими – судив призначений королем підкоморій із заступником – коморником. Вони розглядали межові та земельні спори.
Вищою апеляційною інстанцією для всіх державних судів, як зазначалося вище, був король. Проте після змін 1578 р. суддівську компетенцію короля дещо звужено. Король не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього перейшли до Коронного трибуналу – станового шляхетського суду вищої апеляційної інстанції. Останній складався з 33 членів – 27 представників від шляхти та шість – від духовенства. Членів Коронного трибуналу – шляхтичів – обирали на земських сеймиках, по одному – два від воєводства строком на рік. Депутатів від духовенства призначали вищі духовні ієрархи. Очолював Коронний трибунал обраний самим трибуналом маршалок. Депутати від духовенства обирали додатково свого голову – президента. Трибунал як остання інстанція розглядав апеляції на вироки та рішення земських, гродських і підкоморських судів. Часто шляхта подавала свої справи безпосередньо в Коронний трибунал, особливо після зниження ролі земських судів. Таким чином Коронний трибунал міг виступати судом першої інстанції.
Водночас для Брацлавського, Київського та Волинського воєводств апеляційним судом був Луцький трибунал. Останній утворений на вимогу представників української шляхти на вальному сеймі у Варшаві 1578 р. Луцький трибунал складався з суддів (депутатів), яких мали обирати на воєводських сеймиках із представників шляхи: 25 – від Волинського і по чотири – від Брацлавського та Київського воєводств. Фактично ж діяв у складі шести депутатів: п’ять – від Волинського воєводства, один – від Брацлавського; від Київського воєводства не було обрано жодного представника. Через це Луцький трибунал був трибунальським судом лише для трьох повітів (Луцького, Волинського та Кременецького) Волинського воєводства. З початком засідань Луцького трибуналу, як і будь-якого трибунальського суду, припинялася діяльність земського суду: весь земський уряд брав участь у сесіях трибунальського суду. У 1589 р. Луцький трибунал було ліквідовано, а його повноваження передано Коронному трибуналу Речі Посполитої.
До станових судів належали: а) міські (або лавничі) суди війта та 12 лавників; б) доменіальні суди – суд пана над селянами; в) духовні (церковні) суди для духовенства та всіх християн щодо справ проти віри і церкви; г) громадські (або копні) суди для селян; ґ) козацькі суди, які з’явилися наприкінці XVI ст.
Спеціальні та корпоративні суди мали такий поділ: а) суди окремих національних громад (євреїв, вірмен, греків); б) цехові суди міських ремісничих корпорацій; в) ярмаркові, митні суди.
У суді доказами вважалися: а) особисте зізнання; б) присяга; в) показання очевидців (свідків); г) офіційні (королівські) привілеї; ґ) приватні документи (боргові зобов’язання) тощо. При цьому не могли бути свідком особа, яка раніше засуджувалася за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі[14].
Отже, перебування українських земель у складі Польського королівства та Речі Посполитої характеризувалося повною ліквідацією української автономії, поширенням влади польських органів управління та судочинства, станової організації суспільства. Опинившись під владою Польщі, з її відверто колонізаторською політикою, український народ не лише втратив свою державність, а й зазнавав постійної дискримінації та поневірянь. Водночас до позитивних аспектів польського панування в українських землях слід віднести отримання містами законодавства та системи управління, формування зв’язку українського народу із західною політичною та правовою культурою, зокрема усвідомлення права на відродження власної державності та правової системи.
3. Джерела та галузі права
В українських землях, що входили до складу Королівства Польського, а згодом Речі Посполитої, чинними джерелами права були:
а) звичаєве право – система санкціонованих державою правових звичаїв, які були джерелом права в українських землях у складі Польщі та Речі Посполитої. Звичаєве право зберігало свої позиції впродовж ХIV – XV ст. Про це свідчить припис короля 1493 р. усім судовим установам про врахування в суді давніх звичаїв народу. У Литовському статуті за редакцією 1588 р. підтверджено роль звичаєвого права як допоміжного джерела права. Можливість використання звичаєвого права передбачали й поширені в українських землях збірки магдебурзького права;
б) Руська Правда – систематизований збірник норм давньоруського права, які продовжували діяти в українських землях Польського королівства в XIV – першій половині XV ст.;
в) Магдебурзьке право – феодальне міське право, що склалося в німецькому місті Магдебург 1188 р., а згодом поширилося в багатьох інших містах Європи, зокрема українських, стало символом феодального міського самоврядування. В українських землях часто іменувалося «німецьким правом». Польські королі та великі князі литовські надавали містам магдебурзьке право, за яким ті звільнялися від управління та суду феодалів. У числі перших це право отримали: Хуст (1329 р.), Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.[*], магістрат утворився й запрацював у 1494 – 1497 рр.).
Українські міста з магдебурзьким правом отримували самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесл і торгівлі та звільнялися від феодальних повинностей (окрім гужової). Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання міської влади, визначало її функції та основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства й оподаткування, регламентувало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо. Так, головним органом влади визначався магістрат, який складався з ради (розпорядчого органу) та лави (судового органу). До ради населення міста щорічно обиралися від шести до 24‑х райців і писар на чолі з бурмистром, до лави (скабінат) – 12 лавників (присяжних) на чолі з війтом (суддею). Війт (солтис) вважався найвищим міським урядовцем. До молодших урядовців належали комісар (межувальник), городничий (комунальна служба), возний (судовий виконавець), кат, інстигатор, перекладачі, канцеляристи. Міщани, які жили за магдебурією, вважалися вільними, мали право власності в місті, платили податки в міську казну, виставляли ополчення. Місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, кошти від яких потрапляли в міський бюджет. Цивільні тяжби городян розглядали і рада, і лава. Судовий процес у них мав усний, гласний і змагальний характер. Кримінальні справи належали до компетенції лави, а судовий процес був інквізиційний, з допитами і тортурами (за потреби). Апелювати можна було лише до королівського суду, який затверджував вирок. Діловодство в містах велося польською або латинською мовами[15]. Водночас у статутах багатьох українських міст з магдебурзьким правом зазначалося, що вся міська влада слугує лише тим, хто визнає католицьку віру. Православних українців вважали людьми другосортними, виділяючи їм окремі квартали, здебільшого за межами міста. У Львові, наприклад, українці мешкали переважно на одній вулиці, яка називалася Руською, їхнє представництво в міських органах управління та судах було суто символічним;
г) Вислицький статут 1347 р. – перший кодифікований збірник польського права, що мав чинність в українських землях. Містив норми як публічного, так і приватного права. Статут визначав правовий статус окремих станів суспільства, насамперед шляхти та духовенства. На обидва стани покладалися обов’язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння. Якщо з якихось причин священик не міг її виконати, обов’язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. Інакше земельне володіння відбиралося та поверталося до королівського земельного фонду. Шляхта зобов’язана була відбувати службу в межах країни, її участь у воєнних операціях поза межами Польщі визнавалася справою добровільною, з окремою грошовою оплатою. Згодом Вислицький статут (Мала Польща) був об’єднаний з Петраківським статутом (1346 р., Велика Польща) у загальний судебник, що дістав назву «Повний звід статутів Казимира III» (приблизно 1420 – 1423 рр., польс. «Zwod zupefny statutow Kazimerza Wielkikgo»). З прийняттям останнього Корона Польська зробила рішучий крок до кодифікації права в загальнопольських масштабах;
ґ) Вартський статут (1420 – 1423 рр.) містив норми шлюбно-сімейного, спадкового та опікунського права. У деяких його статтях йшлося про речове право та відповідальність за його порушення, судове мито та судову компетенцію сільських старост[16];
д) Третій Литовський статут 1588 р. (Литовський статут за редакцією 1588 р.) – кодифікований збірник різногалузевих норм права. Він складався з 14 розділів і 488 артикулів, регулював державний і судовий устрій, цивільно-правові (шість розділів), кримінально-правові (чотири розділи) й процесуально-правові відносини. У загальному плані Третій Литовський статут закріпачував селян і встановлював привілейоване становище шляхти в державі;
е) королівські закони, загальні та особисті привілеї, законодавство сеймиків, вального сейму;
є) судова практика: рішення вищих королівських судів і місцеві з’їзди феодалів створювали обов’язкові судові прецеденти для вирішення аналогічних справ.
Протягом ХVI ст. у Королівстві Польському було здійснено зібрання поодиноких статутів і законів в єдиний збірник. У 1505 р. було схвалено Збірник законів польських, а в 1532 р. – новий Збірник законів польських, який було опубліковано в 1533 р. Наприкінці ХVI ст. головним джерелом права у Речі Посполитій стали конституції, схвалені вальним сеймом. Розрізняли конституції вічні, дія яких не була обмежена часом, і конституції тимчасові, які мали діяти протягом визначеного строку. Основні норми державного ладу вважалися незмінними. Насамперед це були Генріхові статті 1573 р., об’єднані після елекції 1632 р. в один нормативно-правовий акт з пактами – конвентами. У другій половині ХVIІ ст. перманенті затримки в діяльності вального сейму Речі Посполитої призвели до відставання законодавства від розвитку суспільних відносин. Поряд із сеймовими конституціями король видавав едикти, військові артикули, ординації. У 1782 р. було завершено роботу з систематизації польського законодавства в єдиний Збірник законів.
Переходячи до аналізу кримінального права, варто наголосити на тому, що за римською правовою традицією злочини поділялися на публічні та приватні. До публічних злочинів відносилися: образа королівського маєстату – злочини проти особи короля; злочини проти держави (повстання, передача ворогу державної таємниці, підбурювання до бунту тощо). Серед державних злочинів вирізнялися ті, що порушували громадський порядок під час проведення судового засідання: оголення меча в залі суду, вхід до судового приміщення без дозволу суду, відмова від виконання судового вироку; злочини проти релігії (віровідступництво – перехід до нехристиянської віри, богохульство, єресь); злочини проти громадського порядку та спокою (розбійні напади, насамперед напад на шляхетський будинок); злочини проти особи (заподіяння тілесних ушкоджень, статеві злочини, образа честі, вбивство); майнові злочини (крадіжка, що поділялася на просту й кваліфіковану – із застосуванням зброї).
Покарання за злочин залежало насамперед від соціального статусу потерпілого. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розмірі 60 гривень, що відповідав розміру пені за вбивство. З-поміж покарань у польському законодавстві виділялися: смертна кара, яка диференціювалася на звичайну (відрубування голови, повішення, утоплення, розстріл) і кваліфіковану (спалення на вогнищі, четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування тощо); кари на тілі (відрізання вуха, таврування та ін.); позбавлення честі та опала; покарання біля ганебного стовпа; позбавлення волі; конфіскація майна; грошові покарання (штрафи).
Водночас у польському середньовічному кримінальному праві виокремлювалися інститути необхідної оборони, співучасті у скоєнні злочину, форм вини та ін. Так, передбачалася різна відповідальність для родичів, які спільно вчинили суспільно небезпечне діяння.
У межах цивільного права слід відзначити, що його суб’єктами в Польському королівстві були дієздатні та правоздатні фізичні особи. Правоздатність окремих осіб залежала від віку, статі, станової належності. Панівний шляхетський стан користувався повною правоздатністю, тоді як залежне населення перебувало в безправному становищі. Право розрізняло обсяг правоздатності дівчат, заміжніх жінок, вдів. Найнижчим рівнем правоздатності володіли дівчата, які не мали права розпоряджатися належним їм майном.
Правом земельної власності в українських землях у складі Польщі та Речі Посполитої користувалися король (надавав землі в довічне або тимчасове володіння), католицька церква та магнати-латифундисти. Земельна власність охоронялася в законодавчому порядку. Польське законодавство дозволяло звертатися до суду впродовж місяця в разі здійснення насильницької конфіскації земельних володінь.
За західним зразком у Речі Посполитій почали з’являтися майорати. Це певний комплекс маєтків, які вилучались із загальної юрисдикції, а правові відносини в них урегульовувалися окремими статутами. У майоратах уводився особливий порядок успадкування, який унеможливлював розподіл майна між спадкоємцями та забороняв право успадкування земельної власності жінкам. Після смерті батька майорат неподільно отримував старший син.
Для польського цивільного права були характерними такі види договорів: купівлі-продажу, позики, застави, найму, поклажі (депозиту), підряду. Факт укладення договору фіксувався у спеціальних судових книгах. Утім, не вийшли з ужитку й символічні обряди. Зберігали популярність рукобиття та могорич. Найбільш уживаними способами забезпечення виконання зобов’язань в українських землях, що перебували під польською владою, були іпотека (застава) та поручительство.
У польському земельному праві перевага надавалася спадкуванню за законом. За загальним правилом 3/4 батьківського майна переходило до синів, а 1/4 успадковували дочки незалежно від їхньої кількості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових частках. Через заповіт дозволялося успадковувати гроші та рухомі речі.
Укладення шлюбу регламентувалося нормами католицького права та відбувалося на підставі обряду вінчання. Для вступу в шлюб необхідними були досягнення шлюбного віку та згода батьків. Підставою для припинення шлюбу за церковними канонами була лише смерть одного з подружжя. Як виняток, допускалося розлучення, однак це не давало можливості сторонам для укладення нового шлюбу.
Панівне становище в родині мав чоловік. Дружині належало право розпоряджатися лише рухомим майном, придбаним на власні кошти. Жінка, яка вступала до шлюбу, отримувала від батьків чи братів посаг. Наречений мав зробити дружині шлюбний дарунок, що дорівнював вартості посагу. Управління посагом належало чоловікові, але без згоди дружини він не мав права його відчужувати. Діти перебували під владою батьків до виокремлення повнолітніх синів з відповідною часткою майна, а дочки – до заміжжя. Повнолітній син, який проживав у родині батьків, був обмежено правоздатним і не мав права вчинення юридичних дій без згоди батька. Опікунські права над неповнолітніми дітьми належали матері. Вона здійснювала їх доти, доки вдруге не виходила заміж. Якщо діти залишалися повними сиротами або мати виходила заміж, то право опіки переходило до найближчих родичів.
Отже, в українських землях під владою Польського королівства, а згодом Речі Посполитої сформувалася своєрідна система джерел права. Підґрунтям для неї виступили джерела давньоруського права, що істотно позначилося на змісті та формах правового регулювання суспільних відносин. При цьому генеза державного та суспільного ладу в Королівстві Польському та Речі Посполитій зумовила необхідність адекватної зміни попередніх джерел права та запровадження нових. Тому правова система в українських землях протягом ХIV – першої половини XVII ст. сформувалася на основі місцевого звичаєвого права та нормативно-правових актів Польського королівства та Речі Посполитої у формі судебників, статутів, сеймових і королівських конституцій тощо.