Навчальні матеріали
Тема 5. Військово-політичний устрій та право Запорозької Січі
1. Виникнення козацтва та створення Запорозької Січі
Справедливо твердив дослідник козацтва Дмитро Яворницький, що слово «козак», або правильніше «казак», безумовно є східним словом. Так, з багатьма іншими воно має поширене у тюркських мовах закінчення «ак» – аксак, байрак, гайдамак, кабак, табак, чумак та ін. З огляду на судження мовознавців, вчений запевняв, що у слові «казак», або точніше «кай-сак», вбачається два слова: «кай» – легко і «сак» – в’юк, тобто легков’ючний. Тюрки перейняли слово «сак» у найдавніших арійців і утворили з нього складне «кай‑сак»[1]. Існують й інші трактування цього слова. Водночас у перекладі з тюркської воно означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання»[2]. На думку відомого сучасного вітчизняного історика В. Щербака, слово «козак» походить від давньотюркського «кьоз‑», що означає ходити, бродити, мандрувати і вперше зафіксоване в словнику половецької мови зі значенням «вартовий», «бадьорий» та у написі початку ХІV ст. до збірника святих Сурожа[3].
Коріння українського козацтва сягає глибини століть, що засвідчують різноманітні відомості про попередників українського козацтва – літописних бродників, берладників та ін. Проте історичні джерела переконливо демонструють появу українського козацтва у ХV ст. Так, документальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічається в уставній грамоті 1499 р. Великого князя Литовського Олександра київському війтові й міщанам про воєводські прибутки: «Которыи козаки зъ верху Дніпра й съ иншихъ сторонъ ходять водою на низь, до Черкасъ й далъй, а што тамъ здобудуть, съ того воеводъ десятое мають давати…»[4]. Щоправда у сучасних вітчизняних підручниках першу писемну згадку про українське козацтво датують й 1492 р[5].
Водночас привертає увагу повідомлення літописця XVI ст. Мартина Бєльського, де він зазначає, що 1489 р., під час переслідування татар, які вдерлися на Поділля, сином короля Казимира IV Яном Альбрехтом попереду литовського війська до притоки Бугу Саврана йшли козаки, що добре знали Побужжя. На думку видатного українського вченого М. Максимовича, козаки стають історично відомі в Україні з 1471 р., коли Київське князівство було перетворене на воєводство. Інший видатний український історик В. Антонович повідомляв, що козаками 1491 р. називалися селяни в Червоній Русі[*], які повстали на захист своїх прав. У 1503 р. стають відомими черкаські козаки, козаки князя Димитрія[6]. Ті й інші вже становили нерегулярне військо у Великому князівстві Литві, адже 1499 р. існування запорозьких козаків було офіційно визнано в уставній грамоті Великого князя Литовського Олександра, яка була надана київському військовому загону: «Которые козаки з верху Днепра и с иншних сторон ходят водою на низ до Черкас и далей». Уряд організував їх для захисту кордонів Литви від татарських нападів. На думку відомого дослідника козацтва В. Щербака ідея утворення козацької твердині у південних українських кордонах виникла у керівництва Великого князівства Литовського ще в 20–30‑х роках XVI ст.[7]. Проте реалізувати її у той час не вдалося через брак коштів. Тому організація захисту південних кордонів держави була віддана під команду місцевих старост, тобто керівників земель (областей), міст і замків держави.
Згодом козацтво офіційно було визнане з боку Речі Посполитої. Її перший монарх Сигізмунд Август ІІ у червні 1572 р. доручив коронному гетьманові Ю. Язловецькому створити загін з 300 козаків і взяти їх на державну службу. Перед ними ставились завдання охороняти південні кордони Польщі та встановити контроль над запорожцями. Так з’явилось реєстрове козацтво (козаків вносили в спеціальний список – реєстр). Реєстровці отримали клейноди, посилили свою «армату» (артилерію), стали отримувати щорічне грошове винагородження. Саме у такий спосіб польський володар намагався посилити антагонізм між старшинами козаків і голотою, щоб краще контролювати буйне козацтво[8]. Водночас, за задумом, реєстрові козаки протиставлялись запорозьким та міським козакам. Статус реєстрових козаків не був чітко визначений і нормативно забезпечений: на практиці польська адміністрація у будь-який час могла викреслити козака з реєстру.
Зародившись на теренах так званого Великого Кордону, контактної зони, яка протягом тривалого часу розділяла Європейську та Азійську, Християнську та Мусульманську цивілізації, українське козацтво[*] за порівняно незначний відрізок часу (протягом кількох століть) не лише зросло чисельно і продемонструвало яскраві зразки військової звитяги, але й стало провідною верствою тогочасного українського суспільства[9].
Утворення козацтва є результатом складного процесу, в якому брали участь різні етнічні та соціальні групи, серед яких: дружинники руських князів, що втратили владу і землі внаслідок литовської експансії; селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»; частина української шляхти, позбавлена іноземцями власності; різноманітні категорії служилих людей й, очевидно, зрусифіковані половці. Проте в історіографії утвердилось кілька версій щодо походження козацтва: 1) «хозарська» – ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами; 2) «чорно-клобуцька» – вбачає в них нащадків «чорних клобуків» – тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі; 3) «черкаська» – вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров’я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані; 4) «татарська» – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства – козацтво; 5) «автохтонна» – доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані Великому князю Литовському; 6) «болохівська» – пов’язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського панування добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів; 7) «бродницька» – висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі – «бродниками», які жили у пониззі Дунаю; 8) «уходницька» – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю; 9) «захисна» – пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі; 10) «соціальна» – факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізації в нових місцях проживання. Однак жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер[10].
Серед причин, які зумовили появу українського козацтва, дослідники виділяють такі: а) соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів та шляхти, юридичне оформлення кріпосної залежності селянства від феодалів); б) економічні (брак орної землі, необхідність колонізації вільних земель «Дикого поля» – степів за Дніпровськими порогами); в) політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); г) національно-релігійні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення, наступ католицької церкви на права православних); ґ) стратегічні (загроза з боку Кримського ханства)[11].
Основними джерелами формування козацтва, яке досить скоро стало новою соціальною верствою в Україні, було селянство, що, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення і посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, бортництва, рибальства. Водночас із самого початку існування важливою справою козаків, з метою протидії кримським татарам щодо їх спустошливих походів в Україну, була також організація походів проти татар. Спосіб життя та постійна небезпека з боку кримських татар заставляли козаків об’єднуватися і в стратегічно зручних місцях Дикого поля та в пониззі рік Дністер, Південний Буг, Дніпро і їх притоках будувати невеличкі захисні містечка – прообрази майбутньої Січі. Останніх у ХV – першій половині ХVІ ст. було настільки багато, що це знайшло своє відображення у фразеології української мови – де байрак, там і козак та ін.[12] Уже тоді ці укріплення отримали такі назви, як «засіки», або «січі», що походять від слів «сікти», «рубати». Вони являли собою дерев’яні фортифікаційні споруди, зроблені з січених, рублених колод[13]. Хоча, на думку Д. Яворницького, таке поняття, як «січ», склалося лише на початку XVIІ ст.[14] Визначаючи кількість таких козацьких укріплень, що утворились до появи Хортицької Січі, відомий вчений Д. Бантиш-Каменський називав Канівську та Переволочинську Січі[15]. Щоправда на той час січами, у поширеному в історіографії розумінні, вони не були, проте за своїми функціями відповідали пізнішим загальновизнаним козацьким січам. Однак уже в ХVІ ст. основним центром розселення козацтва та будівництва укріплень все більше стає Запорожжя, або Низ (територія поблизу Дніпровських порогів). Звідси і назва козаків – запорозькі, або низові.
Життя українських козаків було підпорядковано постійній протидії не лише турецько-татарським агресорам. Запорожці вели боротьбу і проти феодальних Польщі та Литви, об’єднаних 1569 р. в єдину державу – Річ Посполиту. Її правлячі кола проводили щодо України колоніальну політику і встановили там режим соціально-економічного, політичного, національного, релігійного пригноблення, що особливо тяжко відбивалось на становищі простого люду та сприяло зростанню чисельності козацтва і його авторитету як захисника.
Першим, хто поставив пересування козаків на межі з Диким полем у районі Канева і Черкас під свій контроль, був канівський (не пізніше як з 1510 р.) і черкаський (з 1514 р.) староста Остафій Дашкевич. Він разом зі своїм патроном старостою луцьким, брацлавським, вінницьким князем Костянтином Острозьким докладали максимальних зусиль для захисту південних територій Литовсько-Руської держави. Оскільки уряд останньої, на відміну від попередніх правителів Великого князівства Литовського – Ольгерда і Вітовта та київських князів Олельковичів, з багатьох причин виявився неспроможним забезпечити ефективний захист від нападів Кримської держави, яка на початок ХVІ ст. поширила свій вплив від Чорного моря до р. Синюха, то оборона українських земель майже повністю стала справою місцевого населення та адміністрації прикордонних міст[16].
Зусилля на протистояння наростаючій агресії з боку кримських татар направив канівський і черкаський староста (1550 – 1553 рр., 1554 р.) Дмитро Вишневецький (Байда). Він проводив на Подніпров’ї досить самовладну політику. Справі, на його думку, значною мірою сприяло б військове фортифікаційне укріплення за дніпровими порогами. Тому в 1552 р. (за іншими даними на початку 1553 р.) на о. Хортиця Д. Вишневецький розпочав будівництво фортеці. Очевидно, Вишневецький намірився здійснити те, чого раніше прагнув О. Дашкевич[17]. «На острові Хортиця проти Кінських вод, коло кримських кочовищ, ставить він замок і громадить навколо себе козаччину», – писав М. Грушевський[18]. У 1556 р. будівництво потужного хортицького замку завершено. Однак М. Грушевський переконаний, що Запорозька Січ остаточно сформувалася лише у 80‑х роках XVI ст. вже після заснування Д. Вишневецьким замку на о. Хортиця[19]. Його позицію фактично поділяють сучасні дослідники українського козацтва В. Смолій та В. Степанков, які зазначають, що Запорозька Січ була створена низовими козаками у 70–80‑х роках на о. Томаківка, а на Хортиці в 50–70‑х роках XVI ст. виникли лише її зародки[20]. Місцем першої Запорозької Січі вважають укріплення на о. Томаківка й сучасні дослідники В. Щербак, А. Горбик та ін. Хортицьке укріплення ототожнюють з першою Запорозькою Січчю Ю. Мицик, В. Сергійчук, Н. Яковенко та ін.[21] Незважаючи на такі розбіжності в поглядах вчених, беззаперечним є той факт, що життя єдиною громадою в небезпечних умовах прикордоння сприяло формуванню військово-політичної організації запорозького козацтва. У цьому велика заслуга Д. Вишневецького та використання з такою метою його дітища – фортифікаційного укріплення на о. Хортиця.
Хортицька Січ стала моделлю для пізніших центрів січового козацького товариства, яке формувалося на добровільних засадах із чоловіків православного віросповідання: Томаківська (60–70 рр. XVII ст.), Базавлуцька (1593 – 1638 рр.), Микитинська (1638 – 1652 рр.), Чортомлицька (1652 – 1709 рр.), Кам’янська (1709 – 1711 рр., 1730 – 1734 рр.), Олешківська (1711 – 1728 рр.), Нова (1734 – 1775 рр.) Січі. Після зруйнування Запорозької Січі 1775 р. російськими військами козаки знайшли притулок на території сучасної Румунії, де з дозволу турецького султана заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р.
Організаційне становлення Запорозької Січі, за визначенням вітчизняних дослідників козацтва, пройшло три основні етапи: 1) кінець XV – перша половина XVI ст. (зародковий, побутовий етап) – створення козаками у Дикому полі примітивних оборонних споруд – «засік», «січей» для збереження отриманої під час промислів здобичі, зимівлі та захисту від нападів ординців; 2) середина XVI ст. – поступове просування цих оборонних осередків вниз по Дніпру, створення князем Д. Вишневецьким Хортицього замку за дніпровськими порогами, що став своєрідним прообразом легендарної Запорозької Січі; 3) 60–80 роки XVI ст. – заснування низовими козаками справжньої військово-політичної «козацької твердині» на о. Томаківка, яка стала класичним зразком для створення наступних Запорозьких Січей[22].
Запорозька Січ стала козацькою військово-територіальною політичною організацією, а її виникнення – одним з визначальних етапів розвитку українського козацтва і формування Української козацької держави. Запорозька Січ, як цілком самостійна політична сила, дістала міжнародне визнання. Так, наприкінці ХVI ст. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Московського царства, Кримського ханства та інших країн[23]. Січ формувалася на таких глибоко демократичних традиціях та принципах, як повне заперечення феодально-кріпосницької залежності й станової нерівності, рівність всіх січовиків у праві на володіння земельними угіддями, участь в органах самоуправління, вільний вступ до січового товариства, незалежно від соціальної, національної чи релігійної належності тощо. Спочатку прийом до козаків був дуже простий: потрібно було лише правильно перехреститися. До січової громади приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Саме тут плекалися справжня солідарність і дружба синів різних народів, справжнє січове братерство. Адже крім українців, котрі становили переважну більшість січового товариства, тут було чимало росіян та білорусів, литовців і грузинів, вірмен, вихідців із південнослов’янських земель. Іноді потрапляли на січ італійці, французи й навіть араби[24]. Згодом, як запевняв Д. Яворницький, доступ на січ став дещо обмеженим і був можливим за таких п’яти обставин: «бути вільною і неодруженою людиною, говорити малоросійською мовою, присягнути па вірність російському царю, сповідати православну віру та пройти відповідний рід навчання»[25]. Час перебування козака на січі впливав на його соціальний статус.
Запорожців ділили на січових і зимових козаків. Перші мешкали на січі по куренях. Січові козаки визнавалися привілейованою частиною козацтва. Лише вони мали право обирати козацьку старшину зі свого середовища, одержувати грошове і хлібне жалування, брати участь у розподілі військової здобичі. Усі вони були неодруженими або вважали себе такими. Сімейним козакам дозволяли жити поблизу січі на лугах і берегах річок і лиманів, де виникали слободи чи окремі зимівники або хутори. Там ці козаки займалися хліборобством і скотарством, торгівлею та ремеслом. Усі козаки у сукупності утворювали одне військо, яке офіційно іменувало себе «Славним низовим запорозьким військом і товариством», або інакше – «Військо дніпровське, кошове, верхове і все, що перебуває на лугах, на паланках, і на всіх урочищах морських, дніпровських і польових, і кошовий отаман, старшина і чернь»[26]. На думку українських науковців, чисельність населення Запорожжя у другій половині XVIII ст. коливалась від 120 тис.[27] до 200 тис. осіб[28]. Фахівець в галузі історичної демографії В. Кабузан, використавши перепис російських чиновників 1778 р., установив, що 111 624 осіб обох статей проживали на колишніх землях Запорозької Січі, з них українці становили 88 %[29].
Запорозькі козаки, позбавлені офіційного статусу в Польській державі, на відміну від реєстровців, мали самостійно виживати. Тому серед них було звичайним явищем військове найманство. Запорожці брали участь у Тридцятилітній війні в Європі (1618 – 1648 рр.), а також у війні французької Корони проти протестантів Ля Рошелі, у польсько-російських війнах першої третини XVII ст. В останніх запорожці виступали на боці Речі Посполитої, але зневага польського уряду до запорозьких вольностей змусила П. Сагайдачного в 1620 р. запропонувати цареві Михайлу Романову взяти на службу все Військо Запорозьке.
Січ брала активну участь у козацько-селянських повстаннях під проводом М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Я. Острянина та ін. Привід для всіх цих повстань був єдиний – різке посилення соціального, національного та релігійного гноблення українського люду. Зрозуміло, що всі ці повстання незмінно закінчувалися поразкою від регулярних військ Речі Посполитої, яка в перший половині XVII ст. ще залишалася могутньою європейською державою.
У ході Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр. під проводом Б. Хмельницького та протягом певного часу після неї Запорозька Січ намагалася зберігати традиційні самоврядні інституції. Однак, за умовами Андрусівського перемир’я 1667 р., проводити незалежну політику під спільним російсько-польським контролем вона не була в змозі.
Наприкінці XVII ст. січ вже не стоїть на авансцені політичних, релігійних і соціальних справ усієї України. Натомість запорожці зосередилися на власних справах, тобто справах відносно невеликого, майже ізольованого козацького братства, чисельність якого рідко перевищувала 10 тис. вояків. Січ існувала в незалюднених степах між Українською гетьманською державою на півночі та Кримським ханством на півдні. У 1686 р. вона цілковито перейшла під владу царя. Проте запорожці часто вступали в конфлікти не лише з гетьманами, а й з кожною країною, що намагалася їх підпорядкувати. До кінця XVII ст. вони продовжували напади на татар і турків. Значною мірою це була протидія татарській агресії, яка спрямовувалась в українські землі навіть ще у середині XVIIІ ст., про що свідчать напади ногайських татар 1747 р. на маєтки в околицях міста Звенигородка[30].
Типовим запорозьким отаманом XVII ст. був Іван Сірко, що зажив собі слави безстрашного ватажка успішних нападів на Кримське ханство, але він часто нехтував, а то й загострював політичні проблеми, що стояли перед українською спільнотою[31].
Петро І змушений був миритися з існуванням Запорозької Січі. Однак, після переходу кошового отамана К. Гордієнка разом з гетьманом І. Мазепою на бік Карла XII, він вдався до каральної експедиції російських військ в Україну та ліквідації Запорозької Січі. Лише у 1734 р. імператриця Анна Іоанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Відновленій Запорозькій Січі за угодою між царським урядом і запорожцями дарувалася автономія та поверталися всі колишні січові землі. Проте існування українського автономного утворення у складі Російської імперії суперечило інтересам царату. Водночас російські поміщики неодноразово скаржились на запорожців, які брали активну участь у антипоміщицьких козацько-селянських повстаннях. Тому, як тільки після російсько-турецької війни 1769 – 1774 рр. Запорозька Січ втратила для імперії своє військово-стратегічне значення як форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії, імператриця Катерина II 1775 р. віддала наказ про ліквідацію козацької твердині. У червні того ж року Запорозьку Січ було повністю зруйновано, а все майно та козацькі архіви вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді і засудили до каторги.
Запорожці, які відмовились від російського підданства, заснували з дозволу турецького султана Задунайську Січ. Для цього султан виділив козакам острів Святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди – булаву, бунчук, печатку і висвячену Константинопольським патріархом корогву. Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 р. З початком російсько-турецької війни 1828 – 1832 рр. кошовий отаман Й. Гладкий організував повернення частини задунайських козаків до Російської імперії. У відповідь османський уряд жорстоко розправився з рештою задунайців. Сама ж Задунайська Січ була повністю зруйнована. Царський уряд 1828 р. створив з українських козаків, які вернулися з османських володінь, Азовське козацьке військо, призначивши наказним отаманом Й. Гладкого, а після закінчення війни надав їм землі між Маріуполем і Бердянськом.
У підсумку наведемо твердження відомого українського дослідника Т. Чухліба, який, узагальнюючи наукові доводи В. Щербака, С. Леп’явка, П. Саса, В. Брехуненка, Н. Яковенко та інших вчених, запевняє, що козацтво Середнього Подніпров’я і Запорожжя ХVІ – початку ХVІІ ст. усвідомлювало себе як «рицарська (збройна) людність у межах східних воєводств Речі Посполитої»[32]. Переконливо можемо говорити, що в означений час Запорозька Січ сформувалась як організація з ознаками державності, де публічна влада козацтва виражала і захищала не лише його інтереси, а й загальносуспільні потреби. Січ сприяла поширенню в Україні демократичних засад суспільних відносин, виконувала функції оборони всього українського населення. Наявність козацької твердині сприяло утвердженню серед козацтва та в українському суспільстві ідеї створення власної держави.
2. Військово-адміністративний і судовий устрій, судочинство
Запорозька Січ не була державою в повному розумінні цього слова, але
мала стільки яскраво виражених ознак державності, що її не раз цілком справедливо називали справжньою козацькою республікою. У військовому відношенні січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5–10 паланок[33]. Наприкінці існування Нової Січі відповідно – 38 куренів і вісім паланок. Як бачимо, в запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: як житло і як самостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значення – невеличка козацька фортеця і певна частина території Запорозької Січі, яка знаходилася поза межами самої січі. У буквальному значенні, в перекладі з турецької, слово «паланка» означає невеличку фортецю. У запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління. Під кінець існування Запорозької Січі на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, на правому березі Дніпра було три, а на лівому – п’ять паланок. На чолі паланки стояв полковник. Найдавніші і найбільш заселені – Кодацька та Самарська паланки. З числа міст справді козацьким було Черкаси, внаслідок чого й самих козаків у російських джерелах XVI – XVII ст. нерідко називали черкасами[34]. Великими козацькими містами стали Чигирин, Корсунь, Канів.
Сучасні дослідники, покликаючись на наукову спадщину українського історика і правника М. Слабченка, акцентують увагу на тому, що «історія була змішана з правом до такого ступеня, що інколи було важко вирішити, де закінчується перша і починається друга»[35]. Однак, ґрунтуючись на принципі наступності державності українського народу, українська історіографія визнає факт успадкування деяких історичних традицій, зокрема вічових Київської та Галицько-Волинської держав у Запорозькій Січі, а отже, адміністративно-територіального устрою, а також виборності старшини. В. Смолій і В. Степанков переконливо довели, що серед основних принципів козацького устрою домінувало право обирати органи самоуправління і бути обраним до них[36]. Тому з певними застереженнями переважна більшість вчених веде мову про військово-державне облаштування Січі, адже посади в ній були одночасно державні й військові. Проте, структура суспільних (державних) інституцій Запорозької Січі була надзвичайно простою.
Вищим, так би мовити законодавчим, органом влади була загальна козацька рада. Брати участь у ній мали право усі без винятку низові козаки. Інколи ради відбувалися і на представницькій основі, у вигляді депутацій від куренів, або ж виключно старшинські. Ті зібрання козаків, що проводилися за їх власною ініціативою називалися чорними радами.
До основних повноважень загальної козацької ради входили: спільне обговорення всіх найважливіших питань життєдіяльності січового товариства, визначення основних принципів побудови військового устрою, обрання керівництва, обговорення та вирішення питань війни і миру, прийняття рішення про участь у військових походах, визначення своєї позиції під час переговорів з представниками інших країн, розподіл земельних угідь, що знаходилися в межах Вольностей Війська Запорозького. Кращі з цих земель розподілялися між курінями січового товариства, а решта відходила сімейним козакам і не козакам – так званому «підданству»[37]. За встановленою традицією козацькі ради, збиралися, як правило, щороку першого січня для переобрання кошового отамана і старшини. Однак, якщо виникала гостра необхідність, вони скликалися позачергово три-чотири рази на рік[38]. На таких надзвичайних радах розглядався широкий спектр питань або одне, яке на той час було надзвичайно важливим для запорожців.
Січова рада організаційно складалася з малого (старшинського) кола і великого кола рядових козаків, причому перевага при вирішенні питань віддавалась останньому. Формально в колі кожен мав рівне право голосу. Але підрахунку голосів не існувало, на око або на слух визначалась думка більшості присутніх. З середини ХVІІІ ст. загальна військова рада починає діяти також як законодавчий орган, який видає загальнообов‘язкові норми, що фіксуються в письмовому вигляді[39]. У разі потреби козацька рада виступала в ролі вищої судової інстанції.
Існували також ради (сходки) по куренях і паланках, на яких козаки цих підрозділів вирішували власні військово-адміністративні та господарські питання, обирали своїх ватажків – курінних отаманів, паланкових полковників та курінну й паланкову старшину.
Традиційним місцем проведення загальної козацької ради зазвичай була січ. Проте, оскільки рада являла собою насамперед орган військової влади, пріоритетною і головною умовою її проведення була присутність на ній усього Війська Запорозького. Тому місце проведення ради, як правило, козаками не абсолютизувалося. Ради відбувалися там, де для цього виникала гостра потреба. Наприклад, козацькі ради скликалися навіть під час воєнних походів, у степу чи на волості. Зокрема, відомі такі місця позачергового проведення козацьких рад, як Суха Діброва – урочище між Ржищевом і Білою Церквою, Маслів Став – нині село Маслівка й поруч урочище, розташовані на лівому березі річки Росави, та ін.
Управлінням військовими, адміністративними, судовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького відала військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Наступні після них старшини і військові службовці лише їм допомагали.
На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (військову, адміністративну, судову й, у певному розумінні, духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. У мирний час він очолював управління січовою організацією на всій території Запорозьких Вольностей. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв воєнну здобич, прибутки, царське жалування, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, отримував королівські й сеймові конституції, царські укази, гетьманські універсали й ордери, представляв січ у міжнародних відносинах тощо. Він приймав із Києва духовних осіб і призначав духівництво для січової та паланкових церков. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував тільки скликавши військову раду. На час своєї відсутності у січі отаман призначав заступника, який звався наказним кошовим отаманом. З огляду на постійну залежність від січової ради та короткотерміновість перебування на посту, січовий отаман, звичайно, являв собою вид органу республіканського типу. Офіційно кошовий титулувався «мосціпане отамане кошовий», «його вельможність пан кошовий отаман», «його благородіє пан кошовий отаман»; неофіційно ж звався батьком, панотцем, вельможним добродієм[40].
Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, перебувавючи на січі, засвідчив великий авторитет цієї посадової особи в козацькому товаристві, а його обрання він описав так: «коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча додає, що недостойний, і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх батьків (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: “Слава! Слава!”. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому»[41].
Другою за ієрархією посадовою особою на Січі був військовий суддя, який у випадку відсутності кошового отамана виконував його повноваження як «наказний отаман», а також відповідав за судочинство та козацьку скарбницю. Крім виконання зазначених функцій, військовий суддя був хранителем великої срібної печатки війська.
Військовий писар відав усіма письмовими справами війська, вів документацію, здійснював облік прибутків і витрат. Серед його обов’язків важливе місце належало зовнішньополітичним справам. Від імені кошового отамана та всього війська він здійснював листування з володарями й вельможами різних держав. Перебуваючи на своїй посаді тривалий час, багато хто з них істотно впливав на політику й громадське життя Запорожжя. Військовий писар обирався з найбільш освічених козаків. При писарі був помічник – виборний військовий підписарій, крім нього іноді ще й кілька «канцелярських службовців», хоча справжньої канцелярії на Запорожжі не існувало.
Значний обсяг робіт виконував військовий осавул. Він відповідав за громадський порядок, стежив за ладом і пристойністю серед козаків. На нього покладалися військово-поліцейські й комендантські функції із забезпечення громадського порядку як безпосередньо в Січі, так і на всій території Запорозьких Вольностей. Військовий осавул організовував охорону зимівників і шляхів, захищав інтереси війська на прикордонній смузі. До його повноважень також належало виконання інтендантських функцій: заготівка продовольства для війська на випадок війни, приймання хлібного та грошового жалування й розподілення його за наказом кошового. У походах осавул керував військовою розвідкою, під час бою уважно стежив за діями і допомагав тій чи іншій частині війська залежно від ситуації. Помічником йому обирали військового підосавулія. Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев’яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями[42].
У військовій начальницькій ієрархії після січової старшини йшли курінні
отамани. Їх обирали лише козаки певного куреня на своїх зборах з числа найбільш досвідчених, хоробрих і винахідливих січовиків. Часто курінним отаманом ставав представник колишньої військової старшини. За січовою традицією лише той з козаків, хто обіймав певний час посаду курінного, мав змогу реально претендувати на обрання кошовим отаманом Запорозької Січі. Безпосереднім обов’язком курінних було забезпечення продовольством та предметами першої необхідності власного куреня, а також зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці. Отамани піклувалися про козаків куреня, а козаки авторитетного курінного часом слухали більше, ніж кошового чи когось із військової старшини. Тому досить часто у надважливих справах кошовий отаман намагався впливати на січовиків через курінних отаманів.
Важлива роль у системі військово-адміністративного управління січі належала військовим служителям: довбишу, пушкарю, товмачу, кантарджію,
шафарю та ін.
Так, військовий довбиш, або политаврник, відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради, перед воєнними походами або під час прийому на січі послів та інших важливих осіб. На довбиша також покладалися обов’язки збирання податків і мита, інколи він виконував окремі доручення отамана. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш.
До основної сфери діяльності військового пушкаря належали догляд і готовність до використання військової артилерії, гармат, мортир, забезпечення та належне зберігання ядр, дробу, свинцю, пороху. Також відав військовою в’язницею.
Військовий товмач здійснював обов’язки перекладача на січі, мав знання з польської, турецької, татарської та інших мов. Як знавця з іноземних мов з метою розвідки кошовий отаман нерідко відряджав його таємно за межі Вольностей Війська Запорозького, інколи навіть у ворожий табір.
Охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх
торгівців на січі, був військовий кантарджій (від «кантар», з турецької – вага). На нього також покладалося збирання податків з усіх привезених на січ товарів, продуктів, горілки й вина.
Військові шафарі (з польської – економи, домоправителі) займалися економічними питаннями, вели книги прибутків-видатків. Разом із підшафарями збирали мито з проїжджих купців і промисловців на головних перевозах через Дніпро, Буг, Самару.
Окрему частину військових чиновників становили булавничий, бунчуковий та хорунжий, котрі персонально відповідали за збереження булави, військового прапору (хоругви) і бунчуків, що були символом влади кошового отамана[43].
За даними сучасних вітчизняних дослідників, в останні роки існування Нової Січі у керівних структурах налічувалася 120 осіб, які становили її командно-адміністративний апарат. У цілому це означало, що на 100 запорозьких козаків припадало менше одного посадовця[44].
Високий статус у соціальній ієрархії мали так звані «батьки» або «сивовусі діди» – колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хворобу. Маючи величезний авторитет за свою звитяжність в молоді літа та мудре управління військом, вони були опорою всього товариства, носіями й хранителями козацьких звичаїв і традицій. «Діди» могли виступати навіть проти військової старшини чи кошового отамана у випадках порушення ними усталених січових порядків. На січовому майдані вони займали місце відразу після січової старшини, на курінних сходках – відразу за курінним отаманом[45].
Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вищою за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Запорозької Січі, у своїх паланках. Похідну старшину становили полковник, осавул і писар. Паланкову – полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. Їхня влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами січі, у слободах і зимівниках. Влада паланкового полковника у межах його паланки була значною: він фактично виконував функції кошового отамана в межах паланки[46].
Незважаючи на те, що думки вчених дещо розходяться щодо чіткості в кількості судових інстанцій у Запорозькій Січі та законодавчого їх унормування[47], все ж усі одностайно вважають ці інстанції важливим чинником державотворчих процесів. Варто погодитись із дослідником апарату управляння Запорозької Січі І. Паньонком, що козацькі суди становили певну систему і мали свої особливості, які, з іншого – про серйозність захисту існуючих прав, а з другого – про простоту формування судових органів шляхом виборності з козацького братства. Водночас характерною ознакою запорозького судочинства було дотримання авторитету судових інстанцій та зважання вищої інстанції на постанову нижчої[48].
Чинними на Запорожжі були такі судові установи: а) паланковий суд або суд паланкового полковника. Вважався судом першої інстанції. Його компетенція поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же – голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні покарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Вони розглядалися колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря, обраних на три роки[49]; б) курінний суд або суд курінного отамана – суд другої інстанції. Розглядав апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетенція якого поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позивача і відповідача до різних куренів, справу розглядав суд отаманів обох куренів; в) суд військового (генерального) судді. Був у Запорозькій Січі судом першої інстанції з тяжких кримінальних справ. Вирок міг бути оскаржений до найвищої судової установи – кошового отамана, а в тому разі, коли військовий суддя виконував обов’язки наказного кошового отамана (за відсутності останнього) і від його імені виносив вироки, вони могли бути оскаржені лише до козацької ради; г) суд кошового отамана. Здійснював юрисдикцію на усій території Запорожжя. Його вироки були остаточними, оскарженню не підлягали. Мав право помилування та перегляду вироку в бік його пом’якшення; ґ) суд козацької ради – своєрідний верховний суд Запорозької Січі. Збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення найрезонансніших справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків[50].
Військова старшина виконувала як адміністративні, так і судові функції. У куренях роль судді покладалася на курінних отаманів, у паланках – на паланкових полковників. Здійснення основних судових функцій доручалося військовому судді, який безпосередньо розглядав кримінальні й цивільні справи. Обов’язком його було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо.
Система запорозького судочинства спиралася на козацькі звичаї, основним правовим джерелом яких було давнє звичаєве право. Тому, виносячи вироки злочинцям, керувалися, перш за все, освяченими плином віків «законами предків» – звичаями і традиціями, що передавалися із покоління в покоління. Проте у тяжких кримінальних справах право остаточного рішення залишалося за кошовим отаманом, який вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Рішення суду у таких випадках повідомлялося особливим документом, в якому писалося: «За наказом пана кошового отамана...»[51]. За рішенням кошового отамана такі справи могли виноситися на розгляд ради старшини, а справи про найбільш резонансні злочини передаватися на розгляд загальної військової ради.
Певні судові функції виконували й інші військові старшини. Військовий писар викладав присуд кошового отамана або старшини на раді, сповіщав засуджених. Військовий осавул здійснював оперативно-розшукові заходи із затримання злочинців, проводив дізнання, попереднє слідство та організовував виконання судових вироків. Військовий довбиш доставляв на січ затриманих злочинців, приковував засуджених до ганебного стовпа, був присутнім при виконанні судових вироків. Злочинці, що чекали на суд, знаходились під наглядом військового пушкаря, – тимчасово їх утримували у
військовій пушкарні[52].
Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. В противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не бажали примирення, то військовий суддя або кошовий отаман «заохочував» обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним запорозьким звичаєм, мали приносити до суду калачі[53].
Злочинними визнавалися діяння, що посягали на військово-політичні, економічні, соціальні й моральні основи січової громади, завдавали шкоди життю, здоров’ю, честі і гідності людини.
Судочинство й виконання вироків здійснювалося публічно. Як докази використовувалися визнання підсудним своєї провини, пояснення потерпілих, покази свідків, речові докази, письмові документи (у справах цивільно-правового характеру) та ін. Судовий процес мав обвинувачувано-змагальний характер, що відображалося в процедурі розв’язання конфліктів на теренах Вольностей Запорозьких, а згодом й Української гетьманської держави. Козацьке судочинство стало продовженням давньоруських традицій судового процесу та часів Галицько-Волинської і литовсько-руської держав.
Отже, Запорозька Січ не мала усіх ознак держави, а являла собою своєрідне державне утворення. У військово-адміністративних органах влади та управлінні, що утвердились на Запорожжі, простежуються зародки майбутньої української державної організації. Небезпідставно дослідники відлік її становлення ведуть з часу існування Запорозької Січі. Характерно, що ця своєрідна за структурою система влади була спроможна виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики. Судова система на Запорожжі ґрунтувалась на принципах демократичності, змагальності, колегіальності. Це було запорукою дотримання особистих прав козаків у суді, а вся процедура, від розслідування злочину до винесенням (у тому числі й обрання покарання) і виконання вироку, спиралися виключно на звичаєве право.
3. Право Запорозької Січі
Дослідники Г. Міллєр та Д. Яворницький ще у ХІХ ст. стверджували, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод»[54].
Запорозьке козацтво, спираючись на свій попередній досвід, у ході становлення козацтва як нового українського суспільного стану запровадило певні норми суспільної життєдіяльності, виробило відповідно до обставин правовий світогляд, сформувало своє неписане січове право, джерелом якого стало козацьке звичаєве право.
Козацьке звичаєве право – це сукупність звичаєво-правових норм поведінки, вироблених у процесі виникнення козацтва та перетворення його в XVI – XVIII ст. на велику суспільну верству та звичаєво-правових інститутів, які ці норми об’єднували. Розвитку та утвердження як юридичного феномену козацьке право отримало у Запорозькій Січі, адже там існував механізм його адміністративно-правового забезпечення та судової апробації. Також воно набуло поширення серед козацьких формувань Правобережжя і Лівобережжя, а згодом південних районів України.
Видаються переконливими думки дослідників, що козацьке право не могло формуватися виключно на підставі правовідносин нового суспільного стану. У нього були й глибокі історичні корені, і певна рецепція звичаєво-правових норм. Тому в історіографії виділяють три головні чинники утворення козацького права, які визначали його змістовне наповнення: 1) спадкування більш давніх правових норм українського народу (йдеться про чинні в час формування козацтва українські правові звичаї, в т. ч. копне право, адже козаки – насамперед колишні селяни); 2) формування нових норм на основі військової, суспільної, адміністративної та судової практики (ці норми були наділені духом свободи, демократії, поєднаним із військовою дисципліною); 3) рецепція звичаєво-правових норм інших народів[55].
Козацькі товариства саме в умовах запорозької вольниці мали найбільш ідеальні умови для правотворчості з метою регулювання всіх сторін суспільного життя козацької громади та її зовнішніх зносин[56]. Починаючи з ХІХ ст. на цьому наголошували переважна більшість вчених. Так, один з перших дослідників адміністративно-судового устрою Української гетьманської держави О.М. Лазаревський, підкреслював, що козацьке право «витворилося самим життям, природними потребами самого народу, без будь-яких штучних… регламентацій…»[57].
Козацьке звичаєве право заперечувало феодальну залежність і станову нерівноправність, регламентувало процедури обрання старшини та здійснення судочинства, правила воєнних дій, порядок землекористування, визначало види злочинів і систему покарань[58]. Чинність норм козацького права на Запорозькій Січі забезпечувалася не тільки їхнім загальним визнанням, а й судовими органами, які, своєю чергою, також були результатом звичаєвої правотворчості. Водночас, безперечною є думка дослідників, що під впливом судової практики козацькі правові звичаї отримували не тільки гарантії їхньої чинності, а й зазнавали еволюції в нових умовах, взаємодіяли та синтезувалися з копними правовими звичаями[59]. Також забезпеченню дієвості права у Запорозькій Січі слугувала її пов’язаність з православ’ям, яке виступало ціннісно-нормативним джерелом козацьких звичаїв[60].
Козацьке звичаєве право регулювало владні відносини у Запорозькій Січі. Звичаєво-правова організація влади вибудувала її триступеневу структуру: 1) вищий рівень (загальна військова рада та Кіш); 2) середній рівень (паланкове управління); 3) низовий рівень (курінне управління)[61]. За цією моделлю будувався не тільки весь адміністративний апарат Запорозької Січі та визначався статус її чиновників (від кошового отамана до канцеляристів), а й згодом було утворено механізм Українсько-гетьманської козацької держави з поділом на загальнодержавний, полковий і сотенний рівні влади. Як видно, організація влади, та власне, й назви посад і органів влади у запорожців мали військове походження. Це зумовлювалось не лише способом та умовами їх життя, а й мілітарним відтінком норм козацького права. Влучно зазначає М. Бедрій, що, незважаючи на домінування у містах магдебурзького права, козацьке право його доповнювало та пристосовувало до українських реалій. Натомість у селах переважали козацькі правові звичаї, дотримання яких контролювали сільські керівники (отамани, назва яких також мала козацьке походження)[62].
Структура влади у Запорозькій Січі була пронизана демократичними формами правління. Навіть кошовий отаман, який зосереджував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу не міг завадити існуючій січовій демократії, адже цьому перешкоджали такі традиції, як щорічне переобрання кошового отамана та діяльність представницького органу козацтва – загальної військової ради. На рівні паланок та куренів також діяла козацька рада. Скоріш за все такі інститути козацького права були успадковані від вервного права, де віча як демократичні зібрання існували на рівні держави, окремих князівств, міст та сіл. Проте не варто оминати й той факт, що в окремі історичні моменти послідовний козацький демократизм доходив до необмеженого всевладдя, а іноді й свавілля, особливо на чорних радах. На думку відомих сучасних вітчизняних науковців В. Смолія та В. Степанкова, обране керівництво було заручником доброї чи злої волі, хвилинного спалаху позитивних або ж негативних емоцій козацького загалу і постійно відчувало над собою загрозу втрати не лише посади, а й самого життя[63].
Щодо права власності, то козацьке право розрізняло власність приватну і колективну. За козацьким звичаєвим правом дослідники виділяють такі основні підстави набуття права власності: а) створення речі власноручно; б) отримання плоду від власноі речі (дерева, тварини тощо); в) розподіл військової, мисливської чи рибальської здобичі; г) укладення договору (у т. ч. шляхом торгівлі); ґ) отримання спадщини; д) знахідка (у т. ч. скарб); е) давність володіння[64]. Стосовно набуття права власності на землю, то найбільш поширеною на Запорожжі була займанщина – освоєння земель, які не перебували у чиїй-небудь власності. Право першого зайняття вільної землі ставало підставою володіння цією землею[65]. Оскільки Запорозьку Січ завжди оточували неосвоєні землі без правової належності, то інститут займанщини у запорожців став важливою частиною козацького права.
Приватна власність в умовах існування січового товариства була доволі обмеженою. Це визначалося українською правовою ментальністю, індивідуалізмом, а отже, становило життєву необхідність. Натомість формування права колективної власності зумовила спільна праця козаків під час мисливської чи рибальської ватаги, чумацької валки, торговельної компанії чи військового походу. Аналізуючи колективну власність запорожців, дослідник М. Бедрій влучно, як на наш погляд, подав її три види за класифікацією професора І. Бойка: 1) загальновійськова – належала всій Запорозькій Січі, а її розпорядником виступав Кіш відповідно до рішень загальновійськової ради чи кошового отамана; 2) курінна – власність куреня, розпорядником якої був кошовий отаман; 3) власність промислово-торговельних організацій (насамперед чумацьких і рибальських)[66]. Відзначимо, що у майнових відносинах звичаєве право у Запорозькій Січі не допускало жодних дискримінацій серед козацтва, адже ґрунтувалося на засадах рівноправності усього товариства. Так, при виборі тих чи інших земель строком на один рік застосовували жереб, наступного року жеребкування повторювалось.
Розвивалось зобов’язальне право. У козацькому праві підставами виникнення зобов’язання були договір і шкода (делікт[*]). У Запорозькій Січі укладалися різні цивільно-правові договори купівлі-продажу, міни, дарування, позики, найму та ін. Найпоширенішим був договір міни, який переважав навіть у зовнішній торгівлі[67]. Під час укладення договорів козаки дотримувалися формальностей, передбачених українським звичаєвим правом. Відтак факт укладення договору супроводжувався рукобиттям, могоричем, присутністю свідків тощо. Рукобиття означало те, що договір вважався укладеним з моменту побиття чи потискання рук. Свідки забезпечували непорушність умов договору, в разі потреби могли підтвердити його у суді. До моменту випиття могорича сторони могли змінювати умови договору, проте після цього вони вважалися непорушними[68]. Козацьке право передбачало цивільну відповідальність за делікти: заподіяння шкоди майну, потраву (випас худоби на чужій земельній ділянці), розкрадання тощо. Відшкодуванню підлягала пряма дійсна шкода, що відшкодовувалася за згодою сторін або на підставі рішення козацького суду[69].
Від цивільної відповідальності козацьке звичаєве право відрізняло кримінальну відповідальність. Суб’єктом злочину, за козацьким правом, Запорозької Січі могли бути особи, які досягли шістнадцятирічного віку. Осудними вважалися навіть психічно хворі люди. Залежно від об’єкта посягання у Запорозькій Січі виокремлювали такі види злочинів: 1) військова зрада, якою визнавали пияцтво під час військових дій, невиконання наказу старшин і дезертирство; 2) службові злочини, до яких віднесли зловживання службовим становищем і розкрадання скарбниці; 3) злочини проти порядку управління й суду; 4) різноманітні злочини проти особи – від образи й завдання тілесних ушкоджень до вбивства; 5) майнові злочини, до яких належали крадіжка, пограбування і знищення чужого майна; 6) порушення моральних норм – статеві збочення, приведення на січ жінки (не виключенням були матері, сестри або дочки), образа жінки, перелюб[70].
Покарання у запорозьких козаків залежало від ступеня тяжкості вчиненого злочину і мало на меті кару та перевиховання злочинця, відновлення прав потерпілого, превентивне залякування та покуту гріха[71]. Тому система покарань у Запорозькій Січі була багатоступінчастою – від осуду до страти. Остання ділилася на просту (відсікання голови, повішання, розстріл, в окремих випадках – утоплення, побиття киями на смерть та ін.) і кваліфіковану (підвішування за ребро на гак, закопування живцем у землю, рідше – посадження на палю тощо).
Наприклад, за вбивство козаком козака, обвинуваченого закопували в землю разом із своєю жертвою[72]. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну. П’яного козака під час морського походу викидали за борт, а під час сухопутного маршу – прив’язували до коня і пускали у степ.
Для виконання страти у запорозьких козаків не існувало ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то його, як правило, наказували страчувати іншому злочинцеві. Якщо ж на той час був лише один засуджений до страти, то його залишали чекати до того часу, поки не з’являвся другий. Новий злочинець страчував попереднього.
За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі і мали місце лише в середовищі паланкових козаків[73]. На думку вчених, звільнення злочинця від смертної кари дівчиною було перейнято із копного права. Однак засуджений мав право відмовитися від такої пропозиції, прийнявши смерть[74]. Водночас, якщо козак був хоробрим воїном, то його могли звільнити від смертної кари, і натомість йому визначали штраф[75].
Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (побиття палицями, батогами, різками), ганебні (прив’язування до ганебного стовпа на майдані, публічне шельмування та ін.).
Одним з найпоширеніших видів покарань згодом стало ув’язнення, яке поділялося на кару в’язницею (тюремне) і арешт. Ув’язнення в тюрмі верхній, як правило, було на невеликі строки, часто-густо «до покори», і вважалося легким покаранням. Важкою формою ув’язнення було перебування в «тюрмі
спідній», камері при ратушах, тобто ув’язнення підземне. До того ж воно вважалося карою більш ганебною. Арешт застосовувався переважно до шляхти й козацтва. Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади, церковна покута, відкликання образи, публічне прохання прощення. Набуло поширення також церковне каяття, яке як додаткове покарання накладали за злочини проти родини і людяності. Так, у великі свята злочинець, стоячи в церковних дверях, прилюдно каявся за свою провину. Як приватні покарання застосовувалися грошові виплати, розмір яких визначався залежно від стану скривдженого та наслідків злочину: головщина за вбивство (від 24 до 120 крб.), заплата за образу (від 4 до 60 крб.)[76]. З поширенням російського законодавства, починаючи з середини ХVIІІ ст., стало застосовуватись заслання на каторгу (довічно або на певний строк).
За дрібні провини застосовували покарання винного у ганебного стовпа.
Залежно від обставин це покарання могло полягати у простому побитті киями прикутого до ганебного стовпа злочинця. Проте інколи воно переростало в нещадне й жорстоке биття, яке могло завершитись смертю засудженого. Також за вчинення незначних правопорушень застосовувалось покарання, спрямоване на обмеження козацьких прав, зокрема щодо зайняття виборних посад. Таке покарання, як побиття різками застосовувалися дуже рідко, адже вважалось, що воно значно принижувало лицарську честь[77].
Таким чином, обґрунтованою є думка дослідників, що на початок Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр. козацьке право як історичний тип українського звичаєвого права вже існувало, мало внутрішню систему та регулятивні властивості. Відтак, утворення Української козацької держави, що відбулось в ході означеної війни, було не історичною випадковістю, а закономірним результатом еволюції українського права та ходу історії[78]. У цей період козацьке право втратило свою колишню корпоративність і вийшло далеко за межі Вольностей Запорозьких, адже відродження української державності, у свою чергу, сприяло його подальшому розвитку. В цьому контексті мав рацію відомий український вчений-правознавець О. Шевченко, який переконливо запевняв, що поява незалежної Української держави сприяла «трансформації звичаєвого права окремих земель у суто національне, так зване загальне право»[79].
Отже, виникнення Запорозької Січі зумовлено внутрішніми потребами козацтва, необхідністю захисту українських земель від зовнішньої загрози, що стали вагомими чинниками консолідації нової суспільно-політичної верстви і поширенню духу та ідей козацтва по всій Україні. Запорозька Січ мала велике історичне значення для українського народу. Вже наприкінці XVI ст. вона перетворилася на зародок державності. Обставини подальшого розвитку Запорозької Січі справили безпосередній вплив на формування демократичних засад суспільно-політичного устрою січовиків. Козаки зуміли виробити оригінальну суспільну організацію з послідовним демократизмом, яка за своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків і являла собою центр визвольного руху. Важливою передумовою відродження Української держави в ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького було козацьке звичаєве право, яке стало юридичним підґрунтям реалізації українським народом свого права на самовизначення шляхом розбудови власної державності.