Навчальні матеріали

Тема 3. Державно-правове становище України у складі Великого князівства Литовського

  • 1. Утворення й особливості розвитку Литовсько-Руської держави
  • 2. Суспільний лад та еволюція центральних і місцевих органів влади
  • 3. Судоустрій і судочинство
  • 4. Джерела та характерні риси права

    • 1. Утворення й особливості розвитку Литовсько-Руської держави

    Після розпаду Київської держави і занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток українських земель був тісно пов’язаний з Великим князівством Литовським (офіційна назва – Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське) – монархічною державою у Східній Європі. Самостійно вона існувала з 30‑х років ХІІІ ст. до 1596 р., коли в результаті Люблінської унії Польща й Литва злилися воєдино у Річ Посполиту й надалі мали управлятись одним загальнообраним володарем, який коронувався у Кракові як польський король і Великий князь Литовський. Тоді ж Велике князівство Литовське втратило не лише право на власні сейми та зовнішні зносини, а й будь-яке політичне значення, хоч і зберегло елементи державної окремішності у вигляді власної адміністрації та фінансової системи, армії, урядів, законодавства.

    Фактором, що пришвидшив формування Великого князівства Литовського стала агресія німецьких рицарів-хрестоносців, які виступали під гаслом християнізації язичників-литовців. Інтенсивному зростанню держави сприяв і занепад давньоруських князівств, спричинений навалою Батия (співвідношення східно-слов’янських та власне литовських земель у складі Великого князівства Литовського 1341 р. було 2,5 до 1, а 1430 р. – 12 до 1). Основну частину українських земель приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Як хронологія, так і характер цього приєднання й досі залишаються дискусійними. Наявний у ньому елемент загарбання іноді мінімізують антиординським спрямуванням литовської політики та її традиціоналізмом. Ближчою до історичних реалій є думка про договірну природу взаємин між володарями Литви та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литовсько-татарського кондомініуму (сумісного володіння), який проіснував до кінця 90‑х років ХІV ст., коли ярликом хана Тохтамиша було формально скасовано режим підлеглості Орді руських земель Великого князівства Литовського. Про характер взаємин між слов’янським населенням і литовськими князями на початковому етапі литовської експансії фактичні відомості практично відсутні. Втім, ці взаємини, очевидно, не були конфронтаційними з огляду на те, що в устрої молодої держави домінували руські мовно-культурні й суспільно-політичні традиції. Політичний устрій Литви у ХІV ст. мав риси діархії – співправління володарів, які княжили у Вільно (нині м. Вільнюс) і Троках (нині м. Тракай). Лише наприкінці ХІV ст. за Вільно закріпився статус столичного міста[1].

    На думку М.С. Грушевського, «… в середині і в другій половині ХІІІ ст. в східних українських землях державне життя приходить до повного упадку, дані землі підпадають під безпосередню владу Орди, або дуже тісно залежали від неї. Західна Україна жила державним життям довше, – до неї простягають руки сусідні держави. Претендентами на галицько-волинські землі виступають Литва, Польща, Угорщина. Литва, утримуючи в своїх руках галицько-волинську спадщину, прагнула зібрати й східноукраїнські землі. Боротьба всіх претендентів між собою та з татарською Ордою, що спробувала здержати цю окупацію українських земель, затягнулася надовго, але нарешті закінчиться тим, що Польща рядом війн, династичних трактатів і уній збере в своїх руках претензії й здобутки всіх цих сторін та, незважаючи на труднощі від Татар і опозицію самої людності, в кінці ХVІ ст. у першій половині ХVІІ ст. доходить, хоч на дуже короткий час, до фактичного володіння всіма українсько-руськими землями.

    Історія боротьби всіх цих сусідів за українські землі та участі в цій боротьбі самого українського народу становить зміст середнього періоду нашої історії – щодо політичного боку»[2].

    Велике князівство Литовське виникло як об’єднання різних земель і князівств Литви та Західної Русі в результаті еволюції їхніх соціально-економічних і політичних відносин. Процес державотворення на литовських землях зумовлювався передусім становленням феодального суспільства, а на феодально роздроблених західноукраїнських землях – необхідністю політичної консолідації для захисту інтересів панівної верхівки, суспільного поступу та боротьби із зовнішніми ворогами. Велике князівство Литовське як ранньофеодальна монархія утворилося за князя Міндовга (1219 – 1263 рр.), який уперше згадується в Іпатіївському літописі 1219 р., коли він разом зі своїм старшим братом Довспрунгом контролював території на південному сході сучасної Литви[3].

    Приблизно у 1240-х роках Міндовг змінив порядок управління литовськими землями та проголосив себе єдиновладним їх володарем. Зміцнивши свою владу на литовських землях, він почав поширювати її і на суміжні слов’янські землі, що раніше входили до складу Русі. Першими до Литви перейшли землі Середнього Понімання (сучасні південно-західна Білорусь та південно-східна Литва) – так звана Чорна Русь[*], з містами Новогродок, Вовкависьк, Городня, Слонім. Літописці не наводять жодних свідчень насильницького підпорядкування цієї землі литовцями, тож, найвірогідніше, вокняжіння тут Міндовга відбулося за згодою місцевого населення. У Новогродку деякий час навіть знаходилася резиденція литовського князя[4].

    Значно зміцнилася Литовська держава при Великому князеві Литовському Гедиміні (1316 – 1341 рр.). М. Грушевський зазначав, що «… за часів Гедиміна литовська окупаційна політика в руських землях була сильно розвинена. Литовський уряд свідомо вступив на дорогу збирання руських земель. Гедимін сам титулував себе «королем литовським і руським», а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконання, що всі руські землі мають до нього належати»[5].

    У 1320‑х роках литовці поширили свій вплив на білоруські території: спочатку приєднали Полоцьке князівство, а наприкінці XIII – початку XIV ст. – Вітебське. Згодом Мінська земля також потрапила до складу Литви. Залежними територіями стали Турово-Пінське князівство (басейн р. Прип’яті), а потім Берестейщина, що в західній її частині називалася Підляшшям[6].

    Утвердження Литви в українських землях розпочалося з 1340 р., коли литовський князь посів князівський стіл у Галичині та Волині. У свою чергу, польський король Казимир 1349 р., скориставшись поразкою литовських князів на р. Страві від Тевтонського ордену, відвоював у литовців Галичину[7]. Зрештою, після запеклої боротьби Литви і Польщі території, що колись належали Галицько-Волинському князівству, були поділені між цими державами. У 1352 р. укладено мирну угоду, за якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва – на Волинь[8].

    У середині XIV ст. князівство Литовське розпочало експансію у Наддніпрянську Україну. Скориставшись ослабленням монголо-татарського ярма, литовський князь Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину та Новгород-Сіверський.

    Восени 1362 р. в битві під Синіми Водами (нині р. Синюха на території сучасної Кіровоградської області) князеві вдалося отримати важливу перемогу над військами трьох татарських орд: Кримської, Перекопської та Ямболукської (Джамбойлуцької), що на той час уже виділилися з колишнього улусу Ногая та контролювали Поділля і степові території Північного Причорномор’я. Війська Ольгерда, які взяли участь у Синьоводській битві, складалися з його відбірної рицарської дружини і загонів місцевого боярства з Київської та Чернігово-Сіверської земель, загонів волинян під началом Любарта і подолян під началом Коріатовичів.

    Битва під Синіми Водами стала першим великим успіхом у боротьбі з монголо-татарами з часів нападу орд хана Батия на Русь. Вона продемонструвала можливість успішного протидіяння нащадкам войовничого Батия, а також підняла авторитет Ольгерда як об’єднувача руських земель. Адже московські князі, зокрема сучасник Ольгерда Іван Калита, у цей час демонстрували лояльність щодо правителів Золотої Орди і про організацію спротиву навіть не мріяли.

    У результаті перемоги до Великого князівства Литовського відійшло Поділля. Таким чином, крім власне Литви, кордони Русько-Литовської держави стали окреслюватись білоруськими землями, Правобережною Україною і Чернігово-Сіверщиною. На початок 1360-х років майже всі українські землі, за винятком західних територій, підпорядкованих польському та угорському королям, уже належали литовським князям, нащадкам Гедиміна[9]. Після приєднання земель колишньої Південно-Західної і Західної Русі Велике князівство Литовське перетворилось на велику феодальну державу, в якій понад 90 % населення складали українська та білоруська народності[10].

    Характерно, що входження українських земель до Великого князівства Литовського проходило майже без збройної боротьби, криваві сутички відбувалися тільки з татарами, які вважали ці землі сферою свого впливу. Литовці здобули прихильність українського населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та дотримувалися місцевих звичаїв, мови, релігії. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо», – проголошували вони. І дійсно, місцеве управління, організації влади галицьких і волинських князів, норми права, устрій земель певний час залишались без змін[11].

    Таким чином, на початку XV ст. утворилася держава, до якої входили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України (Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України) та західні землі сучасної Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська та Орловська область).Незважаючи на те, що держава мала офіційну назву Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, в історіографії її часто називають Литовсько-Руською державою, підкреслюючи, що переважна більшість території князівства становили приєднані східнослов’янські землі.

    Науковці не є одностайними щодо оцінки такого підпорядкування. Водночас майже всі автори, утому числі й сучасних підручників та посібників для вищої школи, погоджуються з існуванням руської (української – авт.) автономії у складі Великого князівства Литовського[12].

    З приєднанням наприкінці XIV ст. величезних східноєвропейських просторів становище Великого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену, набіги кримських татар, небезпека з боку Московського царства, яке проголосило своїм гаслом «збирання руських земель», спонукали Литву до пошуків надійного союзника для організації опору зазіханням сусідніх держав. Ним стало Королівство Польське, що переживало на той час період політичного піднесення[13].

    З укладенням династичного шлюбу між литовським князем Ягайлом і польською королевою Ядвігою та підписанням у 1385 р. Кревської унії об’єднавча ідея отримала перспективу втілення. Однак Кревська унія зустріла опір частини литовської, української й білоруської шляхти[14]. На заваді процесу об’єднання став Великий князь Литовський Вітовт. У 1392 р. Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським. Городельський сейм 1413 р. надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 р. Велике князівство Литовське, маючи тісні відносини з польською короною, існувало як самостійне державне утворення.

    Водночас варто зазначити, що інша частина українських земель – Північне Причорномор’я та Кримський півострів – потрапила до складу Золотої Орди (Кипчацького ханства), утвореної онуком засновника Монгольської імперії Чингісхана, – Бату. Вторгнення наприкінці XIV ст. на територію Золотої Орди середньоазійського правителя Тамерлана привело до розпаду держави на чотири незалежні ханства – Астраханське, Казанське, Сибірське та Кримське. Останнє було засноване 1443 р. намісником Кримського улусу Хаджі-Гіреєм. Воно простягалося просторами Криму, Північного Причорномор’я, Приазов’я та Прикубані. Проіснувавши упродовж кількох десятиліть як самостійне державне утворення, Кримське ханство наприкінці XV ст. визнало свою васальну залежність від Османської імперії. З утворенням ханство розпочало перманентні війни з північними сусідами – запорозькими козаками, Польщею, Московією, донськими козаками. Ханство становило значну загрозу Великому князівству Литовському і найперше – українським землям, які були південними рубежами держави.

    У цілому для державно-правового розвитку Великого князівства Литовського характерним є синтез ранньофеодальних інститутів незавершеного феодалізму корінної Литви з розвиненими інститутами пізньофеодального (роздробленого) ладу Західної Русі.

    Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. Тому слушно поставити запитання: Чи була Литовсько-Руська держава спадкоємницею Давньокиївської держави та Галицько-Волинської Русі? Дослідники по-різному оцінюють її місце серед різних форм державності українського народу. Одні з них взагалі замовчують факт існування такої держави (як, між іншим, і Галицько-Волинського князівства). Інші (Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний, С. Юшков, К. Софроненко) схильні вбачати у приєднанні українських земель до Литви м’який процес їх «включення», «входження». Автори посібника «Історія держави та права України» В. Кульчицький, М. Настюк, Б. Тищик, навпаки, вважають, що литовські правителі мали загарбницькі цілі, зберігаючи устрій на захоплених землях доти, доки це не суперечило їхнім інтересам[15]. Варто погодитися із тими науковцями, які цю проблему розглядають у різних хронологічних відрізках по-різному.

    Так, певний час руські князівства (землі) зберігали свою автономію. Офіційна назва держави – Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для Київської Русі. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що фактично являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна подяка української аристократії литовському князю за визволення українських земель. У невеликих уділах до влади прийшли українські князі. Таким чином, національна знать залишилася усунутою від влади тільки на вищих щаблях управлінської системи. Великий литовський князь зобов’язувався «давати оборону» князям руської землі, а вони, у свою чергу, обіцяли йому «покору». Такі ж васальні відносини зберігалися і в тому випадку, коли замість місцевого руського князя управителем землі ставав родич чи ставленик литовського князя. Удільні князі перебували у васальній залежності від Великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, виступали у військові походи. Також вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях – на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення війська князі мали право переводити в бояри представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звільнялися від різноманітних повинностей і були зобов’язані відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи, як на помісному, так і на вотчинному праві. Литва ще не мала достатньо підготовленого апарату для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. Тому на місцях залишилися старі органи влади. У рамках литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи своєї державності: територію, суспільно-політичну організацію, військо, фінанси, судову систему, податки тощо[16]. На той час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід[17].

    Ситуація дещо почала змінюватись уже після Кревської унії 1385 р. Відповідно до неї Великий князь Литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він зобов’язався прийняти католицизм і зробити його державною релігією на своїй батьківщині. Литовські, українські та білоруські землі приєднувались до Польського королівства. Кревська унія зміцнила позиції Польщі та Литви у їх протистоянні німецьким рицарям і Московській державі, але разом з цим вона відкрила Польщі шлях до повного загарбання територій, споконвічно заселених українцями. Наступним кроком до зближення Литви та Польщі стало укладення Городельської унії 1413 р., яка урівняла в правах польську та литовську шляхту. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, входила в родинні зв’язки з польською знаттю, масово приймала католицьку віру. Українські та білоруські феодали також більше дбали про власне благополуччя, ніж про інтереси народу та держави. Унія збільшила розрив між католицькою і православною знаттю, покатоличені українські феодали все частіше переходили до стану свого колишнього противника. Польща встановлювала дедалі суворіший контроль над управлінням литовськими, українськими та білоруськими землями. І все ж обидві держави ще зберігали свій суверенітет, хоча Литовсько-Руське князівство все більше відчувало свою васальну залежність від сусіда.

    У 1569 р. в результаті підписання Люблінської унії Королівство Польське та Велике князівство Литовське об’єднались у нову державу – Річ Посполита, з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною і монетою, єдиною зовнішньою політикою. Депутати Великого князівства Литовського склали присягу на вірність державній унії. Литва зберегла обмежену автономію у місцевому самоуправлінні, організації війська, у судочинстві.

    Унії позбавили Велике князівства Литовське статусу потужного об’єднувача руських земель. Майже всі українські землі після 1569 р. у литовській автономії вже не були (крім Берестейщини та Пінщини), а увійшли до складу Польщі і були включені до шести воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам’янці) та Брацлавського (з центром у Брацлаві). На степових окраїнах – південній Київщині та Поділлі – порядкували коронні старости з широкими адміністративними й судовими повноваженнями. Усього таких старост було вісім.

    Після Люблінської унії Україна зазнала потужної польської експансії. Організованій державі з агресивною шляхтою, освіченим і заможним міщанством, церквою, що твердо й непоступливо провадила свою політику, українське суспільство могло протиставити надто слабкі сили. На українську територію поширювалися нові форми соціального, державного, релігійного та національного життя[18].

    Отже, Литовсько-Руська держава стала спадкоємицею Давньокиївської держави та Галицько-Волинської Русі і територіально, і політико-адміністративно. Можна говорити, що Литва зробила вагомий внесок в українське державотворення. І цей факт є цілком слушним не лише з огляду на названі вище особливості історичного розвитку, а і зважаючи на державотворення багатьох сусідніх народів.


    2. Суспільний лад та еволюція центральних і місцевих органів влади

    Перенесення в Литовсько-Руську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку «державного» феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХV – ХVІ ст. Соціальні відносини розвивались у напрямі оформлення замкнених суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало в Київській Русі, прийшла в Україну з заходу, через Польщу. На відміну від класів, які відображають відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюють їх економічний статус, стани виникли внаслідок закріплення в законі прав, привілеїв та обов’язків населення.

    Найбільшим землевласником був Великий князь Литовський. Йому і його родові належало близько половини усіх земель держави. Прибутки від них йшли на покриття державних витрат і потреби двору. Великокнязівські володіння в Україні розташовувались біля Київського, Житомирського, Луцького, Володимирського, Вінницького, Кременецького та інших замків. Великий князь роздавав свої маєтності литовським, українським і польським можновладцям на правах вотчинного (дідичного) або умовного володіння («на поживаньє», «в хлебокормленьє», «до волі і ласки господарской» тощо), від чого його земельний фонд поступово зменшувався.

    Наступна після великого князя феодальна верства, так звана князівсько-панська аристократія, складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Земельні володіння й маєтності українських феодалів були зосереджені головним чином на Волині (князів Острозьких, Заславських, Сангушок, Чорторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських), на Київщині (бояр Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів), а також на Брацлавщині. На Чернігівщині й Західному Поділлі переважали володіння польських панів Ордовонжів, Бугацьких та ін. Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися на магнатів (вищий феодальний стан)[19].

    До боярсько-шляхетської аристократії, яка посідала найвище місце в суспільній ієрархії Литовсько-Руської держави, входили: князі; пани (магнати); шляхта; «путні бояри» або «панцерні слуги»; «ходачкова» або «загородна» шляхта. Окрім аристократії, суспільні прошарки держави представляли духівництво, «ходачкова» або «загородна» шляхта, міщани, селянство та залежне населення.

    Князі були вихідцями з руських князівських родів і власниками великих земельних угідь. До цієї привілейованої верстви увійти не було ніякої можливості, навіть при наявності багатств і урядових посад. Титул передавався лише у спадок від батька до сина. Наймогутніші князівські роди називалися «княжатами головними», а решта, що були знатного походження, але мали землю середньої посілості, – «княжатами-повітниками» (службовими). Обидві групи князів на своїх територіях користувалися привілеями – мали право видавати розпорядження своїм підданим, наділяти їх землями на умовах служби, встановлювати податки, повинності, пільги, судити підданих. Князі «головні» мали повну владу у своїх володіннях і навіть з ними могли вийти зі складу держави. Службові князі також могли перейти під владу іншої держави, але без «вотчини» (їх земля переходила у спадок до родичів). За князями було закріплено право участі в сеймі та великокнязівській раді. За «головними княжатами» участь у великокнязівській раді була закріплена не за особисті заслуги чи внаслідок перебування на певних державних посадах, а лише завдяки давності й знатності їхніх родів. До виключних прав князів «головних» належало право особистої підсудності великому князеві. Їм також дозволялося мати військові підрозділи, які в разі воєнних дій слід було відправити до об’єднаного литовського війська.

    Пани (магнати) не мали князівських титулів, але відрізнялися давністю роду, спадковими землеволодіннями та привілеями. Вони, зокрема, підлягали юрисдикції великого князя, брали участь у воєнних діях під власними хоругвами, мали право домініального суду над підданими, були спадковими членами пани-ради. У засіданнях пани-ради брали участь представники 50 родів, з яких лише чотири були українськими.

    Шляхта – це середні та дрібні землевласники, які отримали земельні наділи за свою військову службу. Якщо у XIV – XV ст. шляхтичем міг стати представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у воєнних діях, то у XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмежений, а згодом і зовсім унеможливлений. Представникам шляхетської верстви надавалися широкі політичні та економічні права і привілеї. Їм належало виняткове право обіймати всі державні посади. Шляхтич розпоряджався майном своїх підданих. Слово шляхтича, висловлене під час судового засідання, мало найвищу доказову силу. Життя шляхтича охоронялося посиленими карами. Так, за образу шляхтича простолюдинові відрубували руку.

    Ураховуючи високий політичний статус шляхтича, закон забороняв йому певні види діяльності, несумісні зі шляхетським званням. Станові привілеї втрачали шляхтичі, які займалися ремеслом чи торгівлею. Позбавлення шляхетських прав передбачалося за вчинення крадіжки.

    «Путні бояри» або «панцерні слуги» – проміжна верства між шляхтою та селянством. Путними їх називали тому, що вони несли «путну» (подорожну) службу кур’єрів, гінців великого князя на професійних засадах, здійснювали будівництво та ремонт фортечних укріплень. До цього загалу потрапили також зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням Люблінської унії ця категорія населення отримала рівні права з панами та шляхтою[20].

    «Ходачкова» або «загородна» шляхта – посередня верства між шляхтою і селянством, що жила більшими гніздами малоземельних хліборобів на панських, шляхетських і королівських землях, за що була обтяжена певними повинностями на користь землевласників. Вона, рекрутуючись з колишнього українського боярства, позбавленого своїх привілеїв і маєтностей, відсунута на останній рубіж суспільно-громадського життя, довго притримувалася предківської віри й національності, тоді як повноправна українська шляхта згодом цілком полонізувалася<[21].

    Знать, що увійшла в середовище обласканого королем панства, до середини ХVІІ ст. в основному ополячилися. Лише дрібне боярство, «ходачкова» шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадила свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій[22].

    Духівництво поділялося на римо-католицьке і православне. Перша категорія звільнялася від податків, чотири католицькі єпископи були постійними членами князівської ради. Становище православного духівництва ставало дедалі гіршим. Процес проникнення православ’я в культуру литовців стримувався державними актами Кревської та Городельської уній і остаточно був зупинений Люблінською унією. Посилився наступ державного католицизму на Велике князівство Литовське. Традиційні принципи організації і устрою православної церкви, за яких спостерігалось єднання церкви із світськими колами, за умови активної участі останніх у церковному житті, – стали деградувати. Великі литовські князі, а згодом і польські королі присвоїли собі «право подавання», тобто роздавання церковних посад. Великий князь мав право втручатись у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обирались, а призначалися князем. Хто більше платив за «чолобиття» або більше чимсь прислужився королю, той і одержував більшу церковну посаду та високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів обіймали люди, які не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх загребущих рук церковні й монастирські маєтки, гроші, вони неймовірно збагачувалися[23]. Православна церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади.

    Однак після втрати державності саме православна церква стала для українського народу єдиним інститутом захисту його самобутності, національної належності, духовною опорою у протистоянні католицизму і зовнішній експансії[24].

    Міщани у XV ст. становили близько 15% усього населення і поділялися на три категорії: а) патриціат (купецько-лихварська верхівка, цехові майстри, урядники місцевого самоврядування і суду); б) бюргери (дрібні купці й торгівці); в) міський плебс (позацехові ремісники, міська біднота, слуги).

    Міста поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Більшість міст, розташованих у тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях України, належали феодалам. Так, 1625 р. у Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х роках XVII ст. налічувалося більше 1000 міст і містечок.

    У XIV – XV ст. в українських містах активно стало впроваджуватись магдебурзьке право. Однак вперше його характерні риси з’явились у західних українських містах ще в ХІІІ ст. Це пов’язується з німецькою колонізацією, що активно проходила у Галицько-Волинських землях із середини ХІІІ ст.: перші німецькі громади з’явилися в Холмі (нині м. Хелм, Польща), Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Галичі, Володимирі. То була перша хвиля поширення магдебурзького права в українських землях. Надалі його поширення пов’язане з бурхливим урбанізаційним процесом. Одними з перших магдебурзьке право отримали міста Володимир (1324 р.; нині м. Володимир-Волинський), Сянок (1339 р.; нині м. Санок, Польща), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.; нині м. Кам’янець-Подільський), Перемишль (1389 р.). Магдебурзьке право спочатку запроваджувалося для німецьких колоністів та інших іноземців, згодом – і для православного населення міста[25].

    У XV – XVI ст. магдебурзьке право значно поширилось у містах Правобережної України. Час можливого запровадження магдебурзького права в Києві припадає на 90‑ті роки XVI ст. Дослідники звужують цю дату до 1494 – 1498 pp.[26]Зазначимо, що міста з магдебурзьким правом існували майже в усій Європі (окрім Московії)[27].

    Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну певну суму грошей, частина натуральних повинностей ліквідовувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі, місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників. Таким чином, міста, отримавши магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням[28].

    З подальшим поглибленням суспільного поділу праці, який сприяв відокремленню ремесла від землеробства, у містах збільшувалася чисельність неземлеробського населення. Оскільки в містах зростав попит на продукти сільського господарства, а у селах – на ремісничі вироби, то в українських землях наприкінці XIV ст. й особливо у XV – XVI ст. бурхливо розвивалася торгівля, розширювався внутрішній ринок. Торги і ярмарки ставали звичним явищем, зміцнювалися економічні зв’язки між окремими містами й землями. Розвиток ярмаркової діяльності наочно ілюструє відокремлення промислово-торговельної діяльності від землеробства. Уже в ХVІІ ст. кожному українському місту і містечку при його заснуванні надавалось право на один-три ярмарки на рік[29].

    Із середовища скупників, баришників, спекулянтів, перекупників, що з’явилися з розширенням торговельно-економічних відносин згодом постав професійний купецький прошарок. Спочатку купецтво як соціальна верства було нечисельним. У XV – XVI ст. торгівлею займалися самі виробники продукції або власники маєтностей. Проте пізніше купецтво стало відігравати важливу роль у житті міст та суспільства.

    Симбіозом торгівлі і транспорту в українських землях у ХVІІ ст. стає чумацтво – торгово-транспортний промисел. Це унікальне явище для України бере свої витоки від караванної торгівлі часів Русі і перетворюється на рентабельне підприємництво, що стимулювало до заняття ним різних суспільних верств населення – селян, міщан, козаків, духовенства, а згодом і поміщиків[30].

    Завдяки торгівлі зміцнювалися зв’язки з білоруськими, польськими, литовськими, молдавськими, італійськими, московськими та іншими землями. Розвивалась міжнародна торгівля. Великі князі, місцеві магнати й шляхта, зрозумівши значення торгівлі як джерела доходів, створювали митниці. Вони знайшли широке розповсюдження у Великому князівстві Литовському та Королівстві Польському.

    Однак основним заняттям більшості української людності залишалося сільське господарство. Тому найбільший прошарок суспільства становило селянство (80 %). На селянстві лежав увесь тягар відробітків, натуральних і грошових податків на користь держави, феодалів і церкви.

    Основою господарства українських сіл було «дворище», воно об’єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада («копа»)мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні отамани або старшини.

    Мешканці сіл за видами занять поділялися на хліборобів і ремісників, за правовим становищем – на великокнязівських та приватновласницьких. За ступенем залежності від феодалів розрізняли три категорії сільського населення: 1) вільні, котрі не залежали від пана після виконання своїх зобов’язань; 2) напіввільні, з правом виходу від свого господаря лише за певних умов; 3) невільники[31].

    Особисто вільні або «похожі» селяни могли в будь-який момент покинути землевласника, вони мали особисту власність, платили повинності. Поділялися на такі категорії: а) тяглі селяни – ті, які, працюючи на землі, застосовували тяглову силу коня чи вола; б) ремісники, які мешкали в сільській місцевості і виготовляли вироби для потреб села (ковалі, чинбарі, ткачі, кушніри, теслі, бондарі та ін.) і службові селяни – сільські жителі, що виконували певну службу (рибалки, бортники, конюхи та ін.); в) чиншові селяни – особи, які користувалися земельним наділом і за його оренду сплачували натуральний податок – чинш. У разі користування землею впродовж кількох поколінь набували право власності на неї.

    Напіввільне селянство – «закупи» або «непохожі» – категорія селян, які не мали права покинути землевласника, доки не повернуть боргу. У разі відпрацювання кредиту ставали вільними, в іншому випадку – рабами.

    До залежного населення належали раби та отчичі. Раби перебували у господаря як його власності. Вони мали право на особисте майно, отримували «місячину» (певну кількість продуктів харчування на місяць), могли виступати свідками на суді, але не свідчити проти свого власника. Отчичі – це кріпаки. Вони були особисто залежними, проте мали певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітковий чинш[32].

    Після входження у другій половині ХIV ст. українських земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій. Згодом державний лад Великого князівства Литовського став синтезом давньоруських і польських державотворчих традицій (з домінуванням останніх). Це позначилося на всіх державних органах Великого князівства Литовського.

    На чолі держави стояв Великий князь – монарх, який здобував княжий стіл на змішаних підставах наслідування і вибору (вибір одного з синів Великого князя).

    Взаєминам між Великим князем і місцевими князями властивий був васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників, у першій половині ХV ст. місцеві князівства було перетворено на провінції єдиної держави. А привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевими князями і перетворив їх на підданих Великого князя[33].

    Однак з посиленням у XV ст. влади Великого князя (в тогочасних актах його називають господарем), його влада не набула таких централізованих самовладних форм, які мали місце у західноєвропейських державах чи Московії. Князь будував свою владу на численних хартіях, що стосувалися як окремих регіонів, так і шляхетсько-магнатського стану[34].

    Здійснювати державне управління з 1413 р. йому допомагала державна рада, що складалася з обласних намісників. Згодом державна рада стала називатися пани-радою. У кінці XV – на початку XVI ст. пани-рада стала органом законодавчої влади. За привілеєм 1492 р.найважливіші державні справи князь вирішував разом з панами-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків із державної скарбниці, судових рішень. До складу означеного органу влади входило близько 80 осіб, серед яких були чотири католицькі єпископи, представники місцевої адміністрації та центральної влади. Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, – із правом оголошувати війну включно.

    Згодом з’являється шляхетський вальний сейм. Уперше він відбувся у 1507 р., з приводу збору коштів на війну з Московією. В ньому, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган.

    Становлення сейму як представницького парламентського органу тривало до середини ХVI ст. Якщо спочатку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, то з 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по два представника від повіту. Крім вибору депутатів на повітових сеймиках, вироблялась писана інструкція, положень якої депутати мали дотримуватись на сеймі. Пани-рада стала верхньою палатою сейму – «лавицею», до другої палати– «кола» входили представники шляхти. Компетенція сейму певною мірою наближалась до компетенції Великого князя і панів-радних. Сейму належало право ухвалювати державні податки (насамперед у разі їх збільшення). Ухвали сейму затверджувалися Великим князем у формі його «отказів» (відповідей)[35].

    Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім за погодженням з панами-радою та сеймом урядовців. Першою особою був маршалок земський (найвищий державний сановник, виконував функції князя за його відсутності та головував на зборах панів-ради). Його заступником був маршалок двірський, який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією відав канцлер, його заступник – підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником був двірський підскарбій.

    Військом командували гетьман земський (пізніше великий) і гетьман двірський (польний), до відання якого згодом відійшло наймане («кварцяне») військо. Збройні сили війська Литовсько-Руської держави поділялися на дві частини: загальне ополчення і постійну армію. Постійні професійні війська складались, у свою чергу, з боярсько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Основною силою вважалася кіннота – важкоозброєна («панцерна») та легка. Піших частин було менше. З ХІV ст. вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам’янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі[36].

    Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий, які, крім виконання своїх безпосередніх функцій, нерідко виступали в ролі посланців князя чи його представників у різних регіонах держави чи за її межами. Немало з цих посад обіймали українські пани й шляхта[37].

    Місцева литовська адміністрація з’явилася після ліквідації удільних князівств. Управління у землях стали здійснювати намісники-державці. Згодом, після поділу територій на воєводства і повіти, Великий князь призначав воєвод, їх заступників – каштелянів та повітових старост. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління складався зі службовців з староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше з’явилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі та ін.[38]

    Відповідно до магдебурзького права в містах України створювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій – міської ради і лави.

    До міської ради щорічно обиралися ратмани («радці» або «райці») – як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від шести до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких – пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали радців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самоврядування виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників та судового війта, а у деяких випадках і цехових старшин.

    Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повноваження. Бургомістр і ратмани розпоряджалися міськими доходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпечували функціонування міських служб[39]. Православних зобов’язували проживати в певних районах міста. Їх було позбавлено можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежено у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани, які користувалися самоврядуванням, хоча й були юридично незалежними, однак виконували повинності, як загальнодержавні, так і встановлені міською владою. До останніх належали утримання міської адміністрації, податки до міської скарбниці, церковна десятина. Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску з міщан зростав опір міського населення, яке домагалося самоуправління.

    Проте варто пам’ятати, що устрій міст Литовсько-Руської держави не був однорідним. Деякі міста тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком, інші – підлягали владі урядовців чи феодалів.

    Важливе місце у системі місцевого самоврядування належало сільським громадам або «копам». Управління в громаді здійснювали обрані на віче на один рік старець чи отаман і громадська рада. Вони забезпечували збір податків, розподіляли обов’язки між членами громади, здійснювали громадський (копний) суд.

    Отже, незважаючи на те, що українське державотворення в Литовсько-Руській державі обмежувалося місцевим самоврядуванням, зберігалися вікові традиції цього процесу. Суспільний лад і державний устрій в українських землях розвивались й надалі.


    3. Судоустрій і судочинство

    Спочатку суд Литовсько-Руської держави був подібний суду Київської Русі. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченню князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем разом з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер. Система церковних судів діяла як і за доби Русі.

    Після Кревської 1385 р. унії судоустрій почав зазнавати західноєвропейського і польського впливу.

    Загалом у розвитку судової системи в українських землях за Великого князівства Литовського дослідники вирізняють три періоди.

    Перший – від захоплення території руських князівств у середині XIV ст. до укладення Кревської унії між Литвою і Польщею. Він характеризувався подальшим пануванням місцевого права в усіх його галузях. Незначні зміни торкнулися структури й компетенції судових установ. Виник суд Великого князя над підлеглими йому князями.

    Другий період – від 1385 р. до ухвалення Другого Литовського статуту в 1566 р. Тоді було ліквідовано адміністративні одиниці – удільні князівства (Волинське у 1452 р., Київське у 1471 р.), а замість князів, як повідомляє літопис, «стали воєводи». Відтоді й розпочався інтенсивний процес проникнення західноєвропейського і польського права в Україну. У цей період судова система включала такі судові органи:

    а) державні суди, які перебували під безпосередньою юрисдикцією Великого князя Литовського та його урядовців. У свою чергу, вони поділялися на «суд господаря», комісарський, межовий, асесорський, маршалківський, суд панів-радних, приятельський:

    б) доменіальні суди (суди феодалів-землевласників). Спочатку це були суди приватних власників над залежним і напівзалежним населенням. Наприкінці ХIV ст., за західноєвропейським зразком, їх юрисдикція поширилась і на вільне населення, що мешкало у межах панських імунітетів. Доменіальні суди функціонували на підставі привілейних судових грамот, наданих владою землевласникам. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. урегулював їх компетенцію. Вищою апеляційною інстанцією для них був Великий князь Литовський;

    в) міські суди – автономні суди міст, які отримали магдебурзьке право. Окрім міської ради – законодавчого та адміністративного органу, в таких містах існувала лава присяжних – судова установа міста, яка, зазвичай, складалась з 12 членів, головою був війт. За відсутності війта засідання вів його заступник – ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів;

    г) копні суди – громадські суди, які діяли на всій українській етнічній території. Існували з часів Давньоруської держави – громадські або колишні «вервні» суди. Населення певної території у такий спосіб об’єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів.

    Скликалися для розв’язання суперечок між сусідами (мала копа), між членами всієї громади (велика копа) та жителями окремих громад (згромаджена копа). Розглядались як цивільні, так і кримінальні справи, злочини за якими були здійснені на копній території. Серед цивільних справ переважали суперечки щодо володіння земельними ділянками, невиконання зобов’язань, шлюбно-сімейні справи. З кримінальних вирізнялися майнові злочини – крадіжка, пограбування, розбій, підпал. Практикувалася кваліфікована смертна кара, насамперед, повішення, спалення, четвертування.

    У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (складалися із жителів кількох сіл, а той містечок). Територія копи складалася з кількох десятків сіл. Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10–20 осіб. Це мали бути «люди добрі, ні в чому не запідозрені, зацні й неосуджені та віри гідні». Крім головних учасників – «сходаїв», на суд запрошувались інші члени селянських сімей, а також селяни сусідніх громад («люди сторонні»), які не мали права втручатися у справи.

    Засідання копного суду проходили на заздалегідь визначеному місті –«коповищі», в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації – возного, який складав протокол і донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Судили, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

    Характерно, що копні суди проводили широке коло слідчих дій, які зазвичай покладалися на «гарачу копу» (групу сусідів потерпілого): опитування або вивідування, оглядання, гоніння сліду, звід, трус, допит, розшук обвинуваченого та ін. Під час судового слідства з метою «домучитися признання» допускалося застосування проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на колесі. Але «мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день й не переходячи за певні межі – не охромити або до смерті не замучити». Рішення копного суду виконувалися звичайно «завитою копою».

    Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину ХVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у ХVIІ – на початку ХVIІІ ст., зокрема на Правобережжі, а на думку окремих вчених, інколи застосовувались й пізніше.

    Беззаперечною видається думка сучасних вітчизняних вчених про те, що діяльність копних судів вагомо вплинула на розвиток судових органів і здійснення судочинства в українських селах. Так, М. Бедрій влучно підкреслив це тим фактом, що апробовані столітньою практикою копні правові звичаї застосовувались у сільському судочинстві навіть у ХІХ ст., а подекуди – і на початку ХХ ст., незважаючи на те, що влада Російської й Австрійської імперій від ХІХ ст. сприймала копне судочинство як «селянські самосуди» та переслідувала його учасників[40];

    ґ) церковні суди, в яких, порівняно з періодом Руської держави, компетенція судів була значно вужчою, а покарання були менш суворими. Розглядалися справи осіб духовного стану, розлучення, визнання незаконності шлюбів, їм були підсудні також усі справи монастирських селян.

    Третій період організації та діяльності судових органів за доби Великого князівства Литовського датується від запровадження Другого Литовського статуту до остаточного розпаду Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. Саме Другим Литовським статутом князівство Литовське було поділене на староства, а ті, своєю чергою, – на повіти. Цим же статутом фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 р. Белзьким привілеєм, за яким магнати, під натиском шляхти зреклися права на привілейовану підсудність. Великим князем була створена нова система державних судів: 1) гродські (замкові) суди, де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя; 2) земські шляхетські суди (шляхетські трибунали), які обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо). Засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя; 3) підкоморські суди, де розглядалися земельні справи. Створювалися відповідно з Другим Литовським статутом 1566 р. в кожному повіті. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був коморник.

    Дієву роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний – посадова особа, яка збирала необхідні для суду докази, виїжджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті та заподіяння тілесних ушкоджень, виступала в суді з цього приводу офіційним свідком.

    В українських землях Литовсько-Руської держави тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний судовий процес. Чіткого розмежування кримінального процесу і цивільного на той час не було. Судочинство починалося заявою заінтересованої особи або її родичів. Позивач мав назву «сторона поводова», або «істець», відповідач – «сторона опорна», або «позваний». Позивач повинен був сам зібрати і надати суду докази. Але у ХVI ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті, з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу.Допускалося представництво сторін. Статутом 1529 р. уводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками.Суб’єктами злочину виступали особи, які досягали 16-ти років. Попередні слідчі дії проводилися возним. Судовий вирок називався «декретом». Доказами за Литовсько-Руської держави визнавалися: а) особисте зізнання; б) письмові документи; в) речові докази, знайдені при огляді місця злочину, а також безпосередньоу підозрюваного – «лицо» (звідси «факт на лицо»); г) покази свідків; ґ) присяга; д) жереб; е) зізнання під час тортур; є) характеристика підсудного «добрими людьми».

    Отже, судоустрій і судочинство Литовсько-Руської держави спочатку зберігали риси, характерні Давньоруській державі. Однак після Кревської унії 1385 р. вони почали зазнавати західноєвропейського і польського впливів, що привело в середині ХVІ ст. до реформування судової системи.



    4. Джерела та характерні риси права

    Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Литовські князі й урядовці, не маючи що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були

    дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.

    Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у

    формі привілейних грамот (привілеїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше – станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї – важливі пам’ятки законодавства достатутової доби. Вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духівництву, міщанам), церквам, монастирям. Так, привілей Ягайла 1387 р. та Городельський привілей 1413 р. передбачали створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків[41]. Так, перший забороняв католикам одружуватися з православними, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви. Городельський привілей ще більше звужував права православних, їм заборонялося обіймати вищі посади в державі, брати участь у засіданнях панів-ради, шляхетських з’їздах чи сеймиках.

    Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській – 1494 р., 1507 р., 1529 р., Волинській – 1501 р., 1509 р. Правові джерела цієї групи визначали правове становище окремої території в політичній системі всієї держави. У них знайшли відображення також норми кримінального, цивільного і фінансового права, визначалися права та обов’язки шляхетського стану, духівництва, міщан тощо.

    Переважна більшість привілеїв відігравала значну роль в соціально-економічному та державно-політичному житті країни. Так, Віленський привілей 1457 р. урівнював литовську і українську шляхту у правах із польською. Їм дозволялося здійснювати судочинство щодо селян, вони звільнялися від податків і повинностей, отримували право вільного виїзду за кордон. Водночас шляхті й духівництву заборонялося селити у своїх володіннях непохожих селян і невільників. Привілеєм фактично був започаткований процес закріпачення селянства.

    Віленський привілей 1492 р. закріпив пріоритетне становище панів-ради в політичній системі Великого князівства Литовського. Цим законом князь обмежив власні права. Пани-рада наділялася законодавчими функціями. Жодне ухвалене разом із князем рішення не могло бути скасовано князем без погодження з радою.

    Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Широка дипломатична діяльність відображена в міжнародних договорах з Тевтонським орденом (1367 р.). Значний вплив на становище українських земель надалі мали договори з Польщею 1385, 1401, 1413 та 1569 років.

    У другій половині XV ст. з’являються збірники, в яких здійснюються спроби уніфікації чинного законодавства. Однією з перших таких праць став Судебник Казимира IV Ягеллончика, ухвалений 1468 р.на провінційному сеймі у Вільно. В його основу покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність .Щоправда, простежується в змісті цього збірника й ідея рівності усіх верств населення перед законом.

    Своєрідним джерелом права є документи, що виходили передусім з канцелярії Великого князівства Литовського. Ці великокнязівські архіви, що велися латиною, староруською та старопольською мовами і відомі нині під назвою «Литовська метрика», – охоплюють період з першої половини XV ст. до 1794 р. і є пам’яткою державного діловодства. Однак Литовська метрика багатьма дослідниками визнається не лише як архів великокняжої канцелярії, а й як державний архів Великого князівства Литовського[42].

    Серед документів Литовської метрики є посольські акти, інструкції, дипломатичне листування з кримськими ханами, московськими царями, матеріали військового та оборонного характеру, переписи війська Великого князівства Литовського, сеймова документація, обласні привілеї тощо. Левову частку становлять матеріали щодо шляхетського землеволодіння, державного й церковного господарства, суспільного й економічного статусу великих землевласників, міщанства і селянства, питань торгівлі, митної системи. Литовська метрика містить основний комплекс офіційних актів щодо меж державної території Великого князівства Литовського та її історичних регіонів, територіально-адміністративних одиниць, а також етнічних громад, населених пунктів, генеалогії князів, панів, бояр та зем’ян, біографій політичних і державних діячів. Книги Литовської метрики наповнені різноманітними матеріалами, що стосуються повсякденного життя, звичаїв і традицій різних прошарків населення, соціальних конфліктів. Вони дають змогу вивчати також і соціально-економічний та етнокультурний розвиток земель, що перебували у складі Великого князівства Литовського, зокрема, українських, литовських, білоруських і деяких російських[43].

    Найважливішою пам’яткою права Литовсько-Руської держави були Литовські статути. Упродовж 60 років литовський уряд тричі здійснював кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»)[44].

    Перший Литовський статут, ініціатива створення якого належить шляхті, ухвалений на сеймі 1529 р. Він містив норми державного, цивільного, шлюбно-сімейного, спадкового, земельного, лісового, мисливського, кримінального та процесуального права.

    Роботи з підготовки Першого Литовського статуту проводилися упродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна та судова практика органів державної влади, звичаєве право, норми писаного права (Руська правда, Судебник Казимира 1468 р., привілеї та грамоти Великого князя Литовського), пристосоване до місцевих потреб польське право, а також норми канонічного права (Номоканон, Еклога тощо).

    Дослідники запевняють, що під час роботи над проектом Першого Литовського статуту кодифікатори вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних завдань, що зводилися до розмежування норм права за окремими галузями, розміщення їх за системним методом, уведення юридичних новацій, що раніше були невідомі литовсько-рускому праву.

    Литовський статут 1529 р. став першим у тогочасній Європі систематизованим зводом різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище різних соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління та суду[45].

    У 30 – 40‑х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському зміцніло економічне та правове становище шляхетства. Тому Литовський статут 1529 р. уже не задовольняв значну частину шляхти, яка наполегливо вимагала ввести зміни до статуту відповідно до своїх інтересів. Упродовж 20 років Великий князь та магнати відхиляли наполегливі прохання шляхти. Проте 1551 р. з метою розробки проекту Другого Литовського статуту було створено спеціальну комісію з десяти осіб (п’ятеро католиків і п’ятеро православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних». Проект було затверджено на засіданні сейму 1554 р., а чинності статут набув з 1566 р. Він законодавчо закріпив панування шляхти в суспільно-політичному житті Великого князівства Литовського[46].

    Другий Литовський статут 1566 р. складався з 14 розділів і 367 статей (артикулів). У першому розділі було передбачено положення, що проголошували основні принципи литовсько-руського права та норми державного права; у другому – норми про військову службу; у третьому – права та привілеї шляхти; у четвертому йшлося про організацію судової гілки влади; у п’ятому – про сімейне право; у шостому – про опікунське право; у сьомому – про договірне право; у восьмому – про спадкове право; у дев’ятому – про правове регулювання земельних спорів; у десятому – про лісове та мисливське право. Останні чотири розділи встановлювали правила кримінальної відповідальності: одинадцятий – за насильства та злочини проти шляхти, дванадцятий – за злочини проти простих людей, тринадцятий – за майнові злочини, чотирнадцятий – за інші злочини[47].

    Другий статут був своєрідним містком між двома феодальними епохами, переходом від панування магнатів, яке узаконено Першим статутом, до повного панування шляхти за Третім статутом. У Другому статуті усім землевласникам, незалежно від величини їхнього землеволодіння, були надані повні права і свободи, узаконено утвердження шляхетської демократії. Другий статут дуже короткий час діяв власне на литовських і білоруських землях – з 1566 р. до 1588 р. Основний ареал його поширення і дії – українські землі[48].

    Третій Литовський статут 1588 р. був класичним кодексом феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини. Він складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. Перший розділ включав правові норми про державні злочини й загальні засади правової системи. Другий розділ передбачав військові обов’язки шляхти, а третій – норми державного права. Інші одинадцять розділів були подібними до відповідних розділів Другого статуту. Це перший Литовський статут, який було видруковано. Мова оригіналу цього документа – давньоруська[49].

    Литовські статути відбивають рівень правового життя та стратегічні напрями розвитку правової культури тогочасного суспільства. Вони стали важливим джерелом права в українських землях і забезпечували спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Давньоруській і Галицько-Волинській державах.

    Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно – як дозвіл Великого князя Литовського на запровадження у містах магдебурзького право. Останнє із середини XIV ст. швидко набувало поширення в українських землях, які входили до складу Польщі та Великого князівства Литовського. На 60-ті роки XV ст. тільки на підвладній Литві території магдебурзьке право отримало 21 українське місто[50].Як збірники норм цього прававикористовувались приватні переклади магдебурзьких кодексів налатинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзькогоправа.

    У цілому, незважаючи на тогочасне прогресивне значення, міське право не було впорядкованою системою правових норм, а залишалось складним конгломератом правових звичаїв, канонічного права, реципійованого римського права, судової практики, актів володарів, коментарів юристів тощо[51].

    У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не існувало.

    Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, наведені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Особливо значущими були норми про рівність осіб вільних станів перед законом: «Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають» (cт. 9). Прикметно, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Усе ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських і копних судах.

    Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожалування князя з умовою несення служби) – тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше феодали домоглися передавання земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів[52].

    Цивільні справи, в яких відповідачем виступали неповнолітні діти, судами не розглядалися доти, доки особа не досягне свого повноліття. Суб’єктами правовідносин у суді виступали дорослі діти, але якщо вони жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини – від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.

    Щодо розвитку права власності доречно відзначити, що об’єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких належала земля, будівлі, ліси, та рухомі – всі інші рухомі речі. Головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності. Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності підтверджувальних документів на нерухоме майно, воно відбиралося і передавалося до скарбу литовського князя[53].

    Характерним правовим явищем в аспекті права власності на землю був інститут застави. Крім нерухомостей, за Литовськими статутами, об’єктами застави були й рухомі речі, зокрема, коні й худоба. Спочатку відома форма застави, коли кредитор одержував заставлену річ не лише у своє користування і розпорядження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником. Пізніше виникла інша форма застави, яка полегшила становище боржника. За неї заставлена річ лишалася власністю боржника, а до кредитора переходило тільки право користування і володіння. В українських землях набула розповсюдження також застава «на урок» (протягом не тільки одного заставного строку, а кількох, аж до викупу майна нащадками), за якою заставне право кредитора ніколи не переходило у право власності. На відміну від західноєвропейського чи московського права, у такий спосіб забезпечувалося збереження родових маєтків.

    Розвинулося сервітутне право – право користування чужими речами – лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини у разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

    На ґрунті звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав набувало розгалуження зобов’язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб‘єктів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових маєтків, як і наділи вільних селян, могли бути об’єктом продажу[54].

    Договори у Великому князівстві Литовському укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї зі сторін та засвідчував дієздатність контрагента. Загалом зобов’язальні відносини не набули значного поширення. Широко застосовувались договори найму або оренди, поруки. В умовах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися договори міни та дарування. З розвитком грошових відносин набули розповсюдження договори купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебільшого здавалося в оренду або передавалось у заставу. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих прошарків населення.

    Спадкування відбувалось за законом, заповітом і на основі звичаю.

    За законом – у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, а потім уже онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки четвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж материнського майна сини не мали переваги. За відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.

    За заповітом – рухоме майно і набута самим заповідачем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки, заповідач вимушений був рахуватися з колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у «добрій пам’яті й розумі». За цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбавлені невільники й полонені, «виволанці», божевільні, ченці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом визначалася наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов’язково мало переходити їхнім дітям, «для несення служби з землі, на якій вони сиділи». Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна[55].

    У цей період набуло значного розвитку шлюбно-сімейне право. У тогочасному законодавстві – це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча, у своїй основі, воно мало норми, що склалися в Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаним елементом шлюбу стає вінчання[56]. Однак за звичаєвим правом в українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися й без вінчання в церкві. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Проте шлюб набував законної сили з виконанням кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укладення шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок[57].

    За статутом 1566 р. шлюбний вік для жінок наставав з 15 років, а для чоловіків – з 18. Не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб дедалі більше набував ознак правового договору.

    З XVI ст. у Литовсько-Руській державі узаконили форму церковного шлюбу. Почастішали заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. Шлюб укладався в обумовлений термін. У шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його панівне становище в родині. Він був власником будинку, а отже, і всіх осіб, які проживали в ньому.

    За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з посагом. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканність посагу дружини гарантувалася «віном» чоловіка, тобто актовим записом[58].

    Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від періоду Руської правди, поняття незаконнонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, а й на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдова-шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські маєтки. Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки[59].

    Кримінальне право мало становий характер. Виявлялося це, з одного боку, у тому, що життя, майно, честь феодалів захищалися посиленими карами. З іншого – деякі злочини, вчинені феодалами, каралися менш суворо або зовсім не каралися[60].

    У праві Литовсько-Руської держави ХІV – першої половини ХV ст. не було сформульовано визначення злочину, незважаючи на те, що цей термін все ж був відомий у перекладах грекомовних текстів[61]. Злочин розуміли як завданий конкретній особі або групі осіб збиток – фізичний, матеріальний або моральний. У текстах документів неодноразово зазначалося, що відповідальність накладається за «обиду», образу. У князівських Уставах трапляється й більш широке розуміння злочину, що було запозичене з візантійського права[62].

    У русько-литовському праві для визначення поняття злочину знайшли широке застосування терміни «кривда», «виступ» або «гріх». Литовські статути вирізняли такі види злочинів:

    а) злочини проти віри. Закон заохочував перехід із іудейства чи ісламу до православ’я чи католицизму. Однак перехід християнина у зворотному напрямі передбачав спалення – тих, хто намовив до прийняття іншої віри;

    б) злочини проти життя. Законодавець розрізняв убивство навмисне, ненавмисне і з необережності. За скоєння вбивства навмисного передбачалася смертна кара, а також відшкодування родичам за смерть близької людини. Їм сплачувалася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут визначав й інші форми насильницького позбавлення людини життя, а саме: убивство пана його слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків, що тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку возили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася втoпленням у цільному мішку, до якого поміщали домашніх тварин – кота, собаку, курку, а також вужа;

    в) злочини проти сім’ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі батьків і за відсутності бажання потерпілої; двоєженство; викрадання заміжньої жінки з її волі чи без неї; укладання шлюбу між кровними родичами;

    г) злочини проти моралі. До цієї групи відносили зґвалтування. У цій справі основним доказом для суду вважався крик потерпілої. Якщо вона цього не робила або ніхто не чув – факт злочину був відсутній. У разі доведення своєї правоти, потерпіла отримувала нав’язку (відшкодування за завдані побої, рани, образу честі). Покарання могло бути скасоване, якщо потерпіла погоджувалася вийти заміж за кривдника;

    д) злочини проти держави. Називалися «образа маєстату господарського». До них відносили такі діяння, як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада державі. За їх вчинення передбачалися смертна кара, позбавлення шляхетської честі й конфіскація майна;

    е) майнові злочини. Це – крадіжка (покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинення злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкодувати завданих збитків чи повернути вкраденого, то застосовувалась смертна кара); пограбування (обкладалося лише різноманітними штрафами); розбійний напад (посягання на особу з корисливою метою передбачало смертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був затриманий безпосередньо на місці злочину);знищення або спалення майна (навмисний підпал житлового будинку передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна – рибальство в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина передбачали штрафи у розмірі 12 коп. грошей);

    є) замах на життя особи та її майно. Визначався термінами «наїзд» або «кґвалт». Під ними статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень або матеріальних збитків. На організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучасників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося тюремне ув’язнення строком на один рік і шість тижнів.

    Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській державі, в узагальненому вигляді мала такий вигляд: 1) грошові стягнення (головщина, нав’язка, ґвалт, вина, заклад, шкода); 2) фізичні та майнові покарання (смертна кара, болісні та членоушкоджувальні покарання, тюремне ув’язнення, позбавлення прав або виволання, позбавлення честі).

    Поряд із загальною системою покарань у Великому князівстві Литовському розповсюдженими були й допоміжні санкції. Вони застосовувались як додаткові або для заміни основних, у разі неможливості їх застосування. З‑поміж них виокремлювалися такі: вигнання за межі держави; позбавлення спадкових прав; каяття; передання в тимчасову чи довічну неволю; усунення з посади (стосувалося лише шляхетського стану)[63].

    Отже, литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право, а Литовські статути стали видатною пам’яткою права литовського, українського та білоруського народів.

    Таким чином, незважаючи на те, що національно-політичне життя в українських землях від середини ХІV ст. до 1569 р. не могло розгорнутись у всій повноті, для українського народу перебування у складі Литовсько-Руської держави загалом мало позитивне значення, адже ця держава розвинулась на основі державницько-правових традицій і культурних надбань Русі. Давньоруська мова в ній стала державною, православна віра – домінуючою, а фактична влада в українських землях зосередилась у руках нащадків руських князів і бояр, які, до того ж, мали значний вплив на політику Литви.