Навчальні матеріали
Тема 2.2. Держава та право Русі. Особливості політичного розвитку Галицько-Волинської держави та її права
1. Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави та її занепад
Часи правління Великого князя київського Мстислава Великого (1125 – 1132 рр.), найстаршого сина Володимира Мономаха та його першої дружини Ґіти (дочки англійського короля Гарольда ІІ Ґодвінсона) вважаються завершальним етапом існування єдиної Русі. Наступний етап (до 1240‑х років) визначається як період удільної роздробленості, самостійного й незалежного існування майже 15 давньоруських князівств[1].
У реальному житті між цими етапами відчутної різниці не було. Удільна роздробленість не призвела до розпаду Русі. Вивчення основних інститутів державної влади (собор, рада, снем, віче, ряд), різних форм васально-ієрархічних відносин серед княжого правлячого роду та з’ясування місця Руської православної церкви в житті країни переконують, що Русь і на цьому етапі зберігала державну єдність. Політичним, культурним та економічним її зосередженням, як і раніше, був Київ. І не випадково за володіння ним князі продовжували змагатися аж до монголо-татарської навали. З Києвом кожен з князів пов’язував надії на досягнення становища старійшини. Не завжди так ставало, але Київ давав такі можливості. Звичайно, величезна принадна сила Києва була пов’язана насамперед з традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль відігравали й ті реальні переваги, які отримував князь, оволодівши великокняжим столом. У його руках опинялося найбільше місто Русі, в якому, до того ж, сидів митрополит Київський і всієї Русі. Крім того за Києвом зберігався обширний великокнязівський домен, котрий в усі часи вважався спільною родовою спадщиною давньоруських князів[2].
То ж по смерті Мстислава розпочалася жорстока боротьба між його молодшими братами та дітьми за київський престол. Непересічними київськими володарями були Ярополк Володимирович (1132 – 1139 рр.), Всеволод Ольгович (1139 – 1146 рр.), Ізяслав Мстиславович (1146 – 1154 рр.). Їхнє правління супроводжувалось постійними міжкнязівськими усобицями і боротьбою з половецькою загрозою. Жоден із них не досяг становища своїх попередників, але всім їм удавалося утримувати загальноруську єдність. Певну автономію зберігали у цей час лише Володимиро-Суздальське князівство, князь якого Юрій Долгорукий не полишав надії стати Великим київським князем, а також Галицьке князівство, очолюване енергійним Володимирком Володаревичем.
Дещо стабілізувати становище в країні вдалось Ростиславу Мстиславовичу (1159 – 1167 рр.). Зайнявши великокняжий стіл, він досяг становища старшого князя Русі, практично зупинив міжусобиці, не вдаючись до зброї. За його княжіння переважно мирними були взаємини Русі з половцями.
Ситуація різко змінилась після зайняття київського княжого столу Мстиславом Ізяславичем (1167 – 1169 рр.; 1170 р.). Проти його старшинства виступив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Останній 1169 р. організував похід на Київ. Столиця Русі після облоги була взята і піддана пограбуванню. На думку фахівців, це був звичайний епізод боротьби за владу, за старшинство серед давньоруських князів, які були представниками єдиної династії.
Вчені звертають увагу на те, що у літописній давньоруській пам’ятці кінця ХІІ ст. «Слово о полку Ігоревім» відображено заклик до єднання тогочасної Русі, який був своєрідним соціальним замовленням часу. Проте його реалізація була ускладнена інерцією міжкнязівських протистоянь. Боротьба за великокняжий стіл доповнилася й боротьбою в межах окремих земель. Посилився у цей час і половецький натиск на руські землі. Поразка новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на берегах Каяли, про яку йдеться у «Слові», відкрила, так би мовити, «ворота на Руську землю»: хан Кончак сплюндрував Посулля, а хан Кза пограбував околиці Переяслава.
Успішним організатором великополовецької боротьби виступив Великий князь київський Святослав Всеволодович (1180 – 1184 рр.), а його помічником – переяславський князь Володимир Глібович. Блискучі перемоги руських дружин 1187 – 1192 рр. змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця і припинити спустошливі набіги на Русь. Певних успіхів було досягнуто в цей час і у стабілізації внутрішнього становища південної Русі. При Святославі та його співправителі Рюрику Ростиславичу здійснювалось велике будівництво у Києві, Чернігові, Смоленську, Галичі, Білгороді та інших містах. Близько 1183 р. визначилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі Всеволодом Юрійовичем.
Після смерті Святослава відбувається новий спалах міжусобної боротьби. Активну участь у ній взяв волинський князь Роман Мстиславович – зять Рюрика Ростиславовича. У боротьбі Київ переходив із рук в руки, але мало хто із князів міг затриматися в ньому надовго. Більше за інших поталанило Мстиславу Романовичу (1214 – 1223 рр.) та Володимирові Рюриковичу (1224 – 1235 рр.). Щоправда нічого істотного для стабілізації внутрішнього становища Русі ці князі зробити так і не змогли. Внутрішня боротьба за київський стіл Данила Галицького призвела до того, що напередодні монгольського наступу Київ взагалі залишився без князя: Михаїл Всеволодович (1238 – 1239 рр.; 1241 – 1246 рр.) пішов з нього доброю волею, наляканий наближенням орди, щоправда 1241 р. повернувся до зруйнованого Києва та Чернігова; Ростислава Мстиславовича Смоленського, котрий зайняв київський стіл після Михаїла, вигнав із Києва Данило Галицький[3].
Як стверджує академік П.П. Толочко, природний, хоч і суперечливий, хід історичного розвитку Русі був нагло порушений вторгненням монгольських військ Батия. Будучи економічно і культурно розвиненою країною, хоча і враженою іржею політичного сепаратизму, Русь не змогла зберегти себе як держава у двобої з монголами.
Данило Романович (Галицький) напередодні монгольської навали взяв під свою владу Київ. Тисяцьким там він посадив боярина Дмитра. Останній й очолив оборону міста наприкінці 1240 р. Варто відзначити, що на момент захоплення Києва монголами в Південній Русі фактично відновилося державне утворення, прообразом якого було політичне об’єднання Романа Мстиславича початку XIII ст.[4]
Данило Галицький, розгромивши у вирішальній Ярославській битві 1245 р. війська угорського та польського государів і галицьких бояр, завершив боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Далі Романовичі – Данило разом з братом Васильком, прагнули створити протимонгольську коаліцію, успішно воювали з монгольським полководцем Куремсою.
Як бачимо, на середину ХІІІ ст. на політичній авансцені в руських землях з’явилось Галицько-Волинське князівство – державне утворення на заході Русі, що склалося з Галицької та Волинської земель зі столицею в м. Галич.
У свій час такі велетні української державотворчості, як Володимир Великий та Ярослав Мудрий розуміли, що західні українські землі варті не тільки ближчої уваги, але й жертовних зусиль, щоб їх утримати в межах Київської держави. З того розуміння відбулися протипольські походи Володимира Великого у 981 р. і його сина Ярослава у 1038 р. В обох випадках задокументовано належність так званих Червенських Градів[*] до Української держави. Однак ті землі були предметом постійних польських та угорських зазіхань, а деколи ставали жертвою дипломатичних торгів поміж претендентами на київський княжий стіл і польськими володарями. Так було за Святополка Окаяного, який у боротьбі з Ярославом за Київ заплатив Червенськими містами за допомогу Болеславові Хороброму; повторилося те й за Ізяслава Ярославича, що звабив Болеслава Сміливого на Київ тихою згодою на польську окупацію Надсяння (Посяння). Назагал київські князі не виявляли не тільки охоти, але й змоги оборонити Підкарпаття від його західних та південних сусідів, і тому політичне відокремлення тих земель від Києва, здійснене правнуками Володимира Великого – Ростиславичами, слід вважати спасінням національно-політичного самозбереження тих земель.
Ростиславичі Галицькі – рід правителів Галичини та Волині з династії Рюриковичів, започаткований Рюриком, Володарем і Васильком Ростиславичами 1084 року. Династія правила близько 150 років.
«Тридцятилітнє князювання Ростиславичів у Галичині, – говорив М. Грушевський, – становить дуже важливу добу в історії цієї країни: низкою завзятих, більше чи менше щасливих воєн, оборонили Ростиславичі самостійність Галицької землі від Польщі, Угорщини й Волині. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною, з національного й історичного погляду, сама собою ясна, але й боротьба з Волинню не була позбавлена цієї ваги, хоч, на перший погляд, може виглядати на просту міжусобицю. Важливо було, щоб Галичина перестала бути прищіпкою до київського стола, якою так довго була Волинь, щоб вона стала метою для своєї династії… Завдяки діяльності Ростиславичів, цю галицьку програму виконано. Забезпечено існування галицької держави й галицької династії, колонізацією поширено її простір, і тим помножено її сили для подальшої боротьби; заложено підвалини для росту ваги цієї далекої від центра української волості, й треба було тільки чоловіка, що зумів би використати вже зроблене й повести Галичину по наміченій дорозі». Такий чоловік знайшовся в особі Володимира Володаревича, прозваного Володимирком[5].
Від утворення (друга половина ХІ ст.) Галицьке князівство, власне, розвивалося так, як і решта складників єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого князем Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку своїх сусідів, по смерті засновника роздробилося. Однак уже в середині ХІІ ст. воно знову об’єдналося і стало могутньою державою (з 1141 р. столиця – Галич, нині це Івано-Франківська область). Кордони держави сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на Дунаї було засновано місто Новий Галич (тепер Галац на території Румунії)[6]. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу[7].
Особливістю Галичини було економічно сильне і політично впливове боярство. На це було кілька причин: по-перше, галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не з князівських дружинників, яким давали землю за службу; по-друге, вони багатіли на торгівлі сіллю, запаси якої були у Прикарпатті; по-третє, як урядники князів, бояри збирали значне мито з купців, які проїздили Галичину, – тут було перехрестя торгових шляхів; по-четверте, найбагатші бояри могли наймати власні дружини; по-п’яте, віддаленість від Києва спонукала бояр у боротьбі з князями звертатися за допомогою до Польщі та Угорщини: вони вели власну зовнішню політику.
Галицька земля складалася з трьох удільних князівств: Перемишльського, Теребовлянського і Звенигородського. У 1144 р. Звенигородський князь Володимирко об’єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі. Як окреме князівство Галицька земля досягла розквіту за сина Володимира, князя Ярослава Осмомисла (роки княжіння:1153 – 1187).
У деяких, переважно іноземних, джерелах ХVІ – ХVІІІ ст. Галицьке князівство називається Червона Русь. Уперше термін «Червона Русь» вжив венеціанський картограф Фра Мауро для позначення земель у басейні р. Дон. Польський історик початку ХVІІ ст. Ш. Старовольський називає «Червоною Руссю» всі українські землі. Однак поступово термін «Червона Русь» закріпився в історичній та географічній літературі на позначення території Королівства Русі – колишнього Галицького князівства (за адміністративним поділом ХV – ХVІІІ ст. – Руське воєводство та Белзьке воєводство). Назва «Червона Русь» – книжного походження, серед місцевого населення поширення не набула. Виникла, імовірно, під впливом складених географічних назв народів Сходу, у яких кольори позначали сторони світу. Деякі польські історики здійснювали безпідставні спроби пов’язати назву «Червону Русь» із Червенськими градами для того, щоб поширити на всю територію «Червоної Русі» тенденційні висновки про «неукраїнський характер» Червенських градів. Із цією ж метою в польській публіцистиці 1920 – 1930‑х років термін «Червона Русь» писали як «Червенська Русь». Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. окремі автори з числа москвофілів пропагували термін «Червона Русь» для штучного протиставлення українців Галичини решті українського народу. В сучасній історичній літературі на позначення південно-західної частини Київської Русі до ХІV ст. вживають терміни «Галицька земля», «Галицько-Волинське князівство», «Галицько-Волинська Русь», а для періоду починаючи з ХІV ст. – «Галичина», «Західна Україна»[8].
У свою чергу, Волинська земля стала самостійною державою в середині XII ст., за правнука Володимира Мономаха – Мстислава Ізяславовича. Його син Роман Мстиславович остаточно встановив кордони князівства на заході Русі. Бояри Волинської землі залежали від свого князя, оскільки отримували маєтності за службу йому. Тому вони були більш віддані сеньйору, завжди його підтримували, корилися. Саме волинський князь об’єднав Галичину та Волинь в одну державу. Так, скориставшись смертю в Галичині останнього Ростиславича, Роман Мстиславович у 1199 р. захопив Галич та утворив єдину Галицько-Волинську державу з центром у Галичі.
Роман Мстиславович (1199 – 1205 pp.) був могутнім українським князем і видатним політичним діячем свого часу. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх давньоукраїнських князів кінця XII – початку XIII ст., за що був прозваний «Великим».
За час свого тридцятирічного князювання у Володимирі на Волині Роман Мстиславич створив власну модель державного управління. По-перше, він розумів, що князівська влада буде сильною лише за умови її незалежності від земельної аристократії. З цією метою Роман Мстиславич обмежив сваволю бояр. По-друге, князь спирався на віддану дружину, не шкодував коштів на її вишкіл та озброєння. Однак, на відміну від багатьох інших державних діячів, Роман Мстиславич, як зазначав історик М. Котляр, «дбав про широку суспільну підтримку своїм заходам, спираючись на середні й вищі верстви городян багатьох волинських міст, насамперед стольного Володимира». Так, зважена політика, що її проводив Роман, дала змогу суттєво зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічний і військовий рівні[9]
З таким досвідом державотворчої діяльності князь підійшов до 1199 р., коли приєднав Галицьке князівство до Волинського, створивши Галицько-Волинську державу. Приєднавши Галичину, Роман зіткнувся з місцевою боярською опозицією. Князь повів рішучу боротьбу з непокірним боярством, спираючись на допомогу селян і міщан. Одних вдалося упокорити, других – вигнати з держави, а третіх – і на горло скарати. «Не погнівивши бджіл, не їстимеш меду», – любив повторювати князь. Усі розуміли гіркий сарказм Романа, але народ його любив. Ще й нині в Карпатах співають веснянки (гагілки), в яких є добрі згадки і про князя Романа.
Хоча правив Роман Мстиславович лише шість років, він зміг зміцнити позиції центральної влади. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі» і «царем на Русі». Цьому сприяла й зовнішня політика князя. Зокрема Роман Мстиславович воював з Литвою, а полонених примушував працювати на своїх землях. Про нього навіть склали приказку: «Романе, Романе! Погано живеш – Литвою ореш». Окрім того, Роман втручався у справи Київського князівства, двічі громив половецькі орди, половці лякали його іменем дітей.
У 1201 р. Роман Мстиславович зайняв Київ, а в 1203 р. остаточно приєднав його до своїх володінь. Кияни самі відкрили йому Подільські ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Роману. Отже, в його державу ввійшла більшість українських князівств. Але це об’єднання не було тривалим. Улітку 1205 р. Роман здійснив похід на Польщу. Переправляючись через Віслу під містечком Завихостом, загін потрапив у засідку до поляків. Під час бою князь загинув. Далі держава Романа поринула у 40-річну міжусобну війну.
Після смерті Романа Мстиславовича його вдова Ганна, залишилася з двома малолітніми синами: Василькові було два роки, Данилові – чотири. Галицькі бояри вигнали їх з Галичини. Волинські бояри підтримали княгиню та княжичів. Згодом родина жила в Польщі, Данило виховувався при дворі угорського короля. А у Галицькій землі в різні роки правили новгородські, сіверські, чернігівські, белзькі князі, угорські королевичі. На короткий період навіть боярин Владислав Кормильчич захопив престол і проголосив себе князем, що було нечуваним зухвальством на той час.
Досягнувши повноліття, сини Романа Мстиславовича спочатку утвердилися на Волині й розпочали тривалу боротьбу за батьківську спадщину в Галичині. Кілька разів Данило захоплював Галич, але втриматися там йому не вдавалося. Лише у 1238 p., вигнавши звідти чернігівських князів, він знову об’єднав два князівства в одну державу. Літописець зазначає, що жителі Галича «кинулися до нього, як діти до батька, як бджоли до матки, як спраглий до джерела. Прийнявши стіл свого батька, відсвяткував перемогу і поставив свій прапор на Німецьких воротах». Столицю держави князь переніс у місто Холм (тепер у складі Польщі). Волинською частиною держави правив Данилів брат Василько. Особливістю Галицько-Волинської держави був дуумвірат – спільне правління двох найвищих посадових осіб, у цьому разі – Данила та Василька Романовичів.
Укріпившись у Галичині, Данило одразу ж почав відновлювати окраїнні кордони держави батька. У 1238 р. під Дорогичином війська Данила зустрілися з хрестоносцями у кривавій січі, ворог був розгромлений ущент, магістр лицарів взятий у полон. Залишки хрестоносців рятувалися втечею з поля бою. Воєнні й дипломатичні успіхи піднесли авторитет Данила Галицького як визначного державного діяча, полководця та дипломата.
У 1239 р. Данило приєднав Київське князівство, посадивши там намісником воєводу Дмитра, якому довелося керувати обороною міста від орд Батия. Таким чином Данило підтвердив свою владу над більшою частиною України. На кінець 30‑х років XIII ст. кордони Галицько-Волинського князівства сягали від Закарпаття до Дніпра і від Берестя до Чорного моря. Князь сприяв розвитку ремесла, торгівлі, засновував нові міста – Холм, Львів, названий на честь сина Лева. Усього в Галичині в цей час налічувалося кілька десятків міст.
Однак укріпленню та зміцненню відновленої держави завадила монголо-татарська навала. Уперше Данило Романович зіткнувся з ордами у битві на річці Калка у 1223 р. Тому, передбачаючи нове нашестя, князь будував і укріплював замки, міста і фортеці в Галичині й на Волині.
Після погрому Київської землі наприкінці 1240 р. монгольські орди рушили далі на захід. Здолавши впертий опір на лінії зведених галицькими Романовичами укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині на Случі, на початку 1241 р. вони вступили на землі Волині. Потужним натиском монголи завоювали Володимир, Галич, Звенигород та інші західноруські міста. Уцілілими залишились лише Крем’янець, Данилів і Холм, мури яких вистояли під натиском нападників. Важливою перевагою перших двох було їх розташування на високих пагорбах, тому нападники не мали змоги застосувати стінобійні машини та іншу облогову техніку[10].
Данило не дав татарам зовсім знищити свою державу. Галицьке-Волинська земля зазнала меншого спустошення та руйнування, ніж інші землі Русі.
Скрутним становищем, що створило в державі нашестя Батия, вирішили скористатися західні та північні сусіди – угорці, поляки, литовці. Однак, провівши військову реформу і створивши регулярну піхоту та озброєну боярську кінноту, Данило переходить у наступ. Він здійснив успішний похід проти литовців. У 1243 р. на деякий час приєднує Люблін і Люблінську землю. У 1245 р. під містом Ярославом Данило Галицький ущент розгромив об’єднане польсько-угорське військо, яке йшло на загарбання Галичини. Ця блискуча перемога князя зупинила надовго агресивні наміри Польщі та Угорщини щодо Галичини.
Найскладнішими були стосунки із Золотою Ордою. Данило не визнавав її влади. Лише 1246 р. під загрозою воєнного вторгнення князь поїхав у Сарай-Бату. В Орді він пробув 25 днів, і хан дав ярлик на княжіння – «доручив йому землю його». Повернувшись, Данило Галицький почав створювати антимонгольську коаліцію європейських держав. Він підписує союз з недавніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Укладає угоду з Володимиро-Суздальським князем. Данило веде переговори з римським папою Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти Орди. Як організатору коаліції папа надає Данилу королівський титул. У 1253 р. у Дорогочині Данило Галицький був увінчаний королівською короною. Факт коронації мав велике значення для зміцнення авторитету Данила Романовича передовсім на міжнародній арені. Бажаний ефект насамперед очікувався на західному напрямку, де князь воював з литовцями та ятвягами. Утім, дослідники зазначають, що західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, а тому Інокентій ІV лише фактично формалізував існуючий стан[11].
Проте союзники не надали князю реальної допомоги, коли прийшла біда. У 1254 – 1257 pp. Данилу самотужки довелося воювати з численним військом золотоординського темника Куремси, завдаючи йому відчутних поразок. Тоді в Золотій Орді вирішили покарати непокірного князя. У 1258 р. до Галицько-Волинського князівства вдерлися полчища ханського намісника Бурундая. Не маючи підтримки від союзників, Данило прийняв вимоги ординців.
Решту життя князь витратив на внутрішні державні справи. Він замінив багатьох бояр, обмежив залежність від них селян і ремісників, заохочував купців, займався сімейними справами. Останні місяці він тяжко хворів, майже осліп. Помер Данило Галицький ще не зовсім старим у 1264 р. у місті Холмі. Оцінюючи його діяльність, сучасник-літописець записав: «Король Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі і церкви поставив, і оздобив їх різними прикрасами. І братолюбством він світився, був із братом своїм, Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».
Завдячуючи мудрій політиці Данила Романовича, котрий скористався з вкрай вигідного за тих умов географічного розташування Галицької та Волинської земель на крайньому Заході Русі і родинною напруженістю в династії Батия, його князівство перебувало в найбільш м’якій, порівняно з іншими руськими землями, залежності від Золотої Орди. А це сприяло стрімкому господарському розвиткові регіону, що, у свою чергу, привабило сюди масову міграцію населення не лише зі східних руських князівств, а й із Польщі, Німеччини, Угорщини. Наслідком же економічного піднесення стало динамічне містобудування, реорганізація війська (Данило вперше у Русі одягнув свою важкоозброєну кінноту в європейські рицарські обладунки)[12]. У тих надзвичайно складних роках XIII ст. успіхи князя Данила були справді визначними.
Після смерті 1264 р. Данила Галицького держава втрачає свою єдність. На це згубно вплинули татарська навала та зростання агресії з боку Угорщини, Польщі, а потім і Литви. Князь Василько не зміг замінити брата. Князівство поділилось на уділи. Головою держави вважався Василько, який жив на Волині. У Володимирі княжив його син Володимир, а Галичину поділили сини Данила – Мстислав, Шварн і Лев. Новим Холмським володарем став менший син Данила Шварн, який успадкував усю батьківську владу і був володарем України-Руси від Карпат до Дніпра. Після смерті короля Шварна Даниловича найголовніші територіальні одиниці сконцентрувалися у руках спадкоємця престолу Лева І Даниловича, який затвердив у 1271 р. столицею обширних володінь місто Львів. Спираючись на джерела, вчені підкреслюють, що монголо-татари визнавали Лева великим князем Руси-України, а усi західноєвропейські володарі називали Лева Даниловича королем Русі. Тому окремі дослідники відкидають твердження, що українська держава у другій половині ХІІІ ст. почала занепадати[13]. Так, В. Ідзьо наголошує на розвитку в той період королівської влади в Руси-Українi, адже влада там, як і у більшості західноєвропейських держав, передавалася, на його переконання, вiд батька до сина, хоча про це й замовчує волинський літописець[14].
Лев І Данилович (1269 – 1301 pp.) значно розширив батьківські володіння, приєднавши частину Закарпаття з містами Ужгород і Мукачеве, відновив владу над Любліном і Люблінською землею. У 1297 р. Лев Данилович став єдиним князем об’єднаної Галицько-Волинської держави після смерті бездітного брата Мстислава, якому у спадщину у свій час відійшла Волинь від Володимира Васильковича. Був васалом Золотої Орди. У 1270‑х – 1280‑х роках Лев Данилович невдало намагався стати краківським князем, ходив у походи на Литву та ятвягів, залучаючи до них татар. У 1283 р. разом з татарами воював в Угорщині, на певний час захопивши частину її території. Сучасні дослідники вважають Лева І мужнім воїном і полководцем, але нерозважливим і нестриманим політиком[15]. Так, коли 1267 р. Великий князь Литовський Войшелк віддав Литву чоловікові своєї сестри, молодшому братові Лева – Шварнові, а сам постригся в ченці, розлючений Лев Данилович убив Войшелка. Це стало причиною того, що довір’я між правлячими елітами обох країн було порушено і після смерті Шварна Даниловича Великим князем Литовським став литовець Тройден. Велике князівство Литовське було назавжди втрачене для Романовичів, і канула у вічність ідея створення Русько-Литовської держави під зверхністю Романовичів. Сучасний вітчизняний дослідник М. Котляр запевняє, що через безперервні війни з близькими і далекими сусідами, які вів Лев Данилович, Галицьке князівство й Галич (давній) у роки його князювання підупали[16].
По смерті Лева Даниловича владу над Галицьким і Волинським князівством у своїх руках зосередив його старший син Юрій І Львович (1301 – 1308 pp.). Титулував себе «королем Русі, князем Володимирії». Переніс столицю до Володимира (нині м. Володимир-Волинський). Втратив Люблінську землю, прилучену Данилом Галицьким. Започаткував союз із Тевтонським орденом. Політичним успіхом Юрія Львовича стало утворення з його ініціативи окремої Галицької митрополії[17].
Сини Юрія І, Андрій І і Лев II правили спільно Галичиною та Волинню у 1308 – 1323 pp. Обставини смерті князів залишаються невідомими. Найімовірніше, вони загинули у боротьбі проти монголів, адже 1323 р. польський король Владислав І Локетек у листі до Папи Римського Іоанна ХІІ повідомляв, що князі Лев і Андрій Юрійовичі, «які захищали Польщу від татар, недавно загинули»[18]. Оскільки Андрій І та Лев II не мали дітей, то галицькі й волинські бояри запросили на княжий престол їхнього небожа Юрія (сина сестри Марії та мазовецького князя Тройдена І з династії Пястів). Ставши володарем Галицько-волинської держави близько 1325 р., він перейшов у православну віру і став іменуватися Юрієм II (1325 – 1340 pp.). Використовував титул «Юрій Божою ласкою князь Русі, Галичини, Володимирщини»[19].
У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією у противагу Польщі, відносини з якою були ворожими[20]. Попри своє польське походження відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а після смерті польського короля Владислава І Локетека (1333 р.) відновив союз із тевтонцями. Але коли Юрій ІІ у союзі з татарами захопив Люблін, стосунки з Польщею та Угорщиною загострилися вкрай. Поляки й угорці почали готуватися до походу в Галичину. Щоб уникнути навали, Юрій II у 1338 р. підписав у Вишеграді угоду, згідно з якою після смерті Юрія ІІ територія його володінь мала б відійти польському королю Казимиру ІІІ Великому як старшому за титулом родичу. Дізнавшись про це, бояри розпустили чутки, ніби князь повертається до католицизму і близько 21 березня 1340 р. в результаті заколоту отруїли його у Володимирі. Юрій ІІ не залишив по собі нащадків. Відразу після його смерті у внутрішні справи Галицько-Волинської держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Влада перейшла до боярської олігархії на чолі з Дмитром Дедьком, який у 1340 – 1349 рр. був фактичним правителем держави і титулувався «управителем і старостою Руської землі». Восени 1349 р. польське військо вторглося в Галичину та Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). Галицько-Волинська держава припинила своє самостійне існування. Тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за її територіальну спадщину завершилась у 1352 р., коли між цими державами було укладено мирну угоду, за якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва – на Волинь.
Таким чином, цілком справедливим є твердження вчених, що Галицько-Волинське князівство стало формою та опорою української державності, продовжило і розвинуло тенденції орієнтації українців на Європу[21]. На фоні занепаду Русі воно стало продовжувачем державної організації на території України, її головним політико-правовим центром до середини XIV ст. Спадкоємець політичних, культурно-етнічних традицій Київської Русі – об’єднане Галицьке-Волинське князівство (королівство) – продовжило ранній період української державності та відіграло надзвичайно важливу роль в державотворчому процесі. Зокрема, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; модернізувало давньоруську державну організацію: розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; продовжило славні дипломатичні традиції Русі, адже ще 100 років після встановлення золотоординського поневолення представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені[22]. Військова міць української держави давала можливість протягом сторічь успішно захищатися від нападу кочових народів. Український народ виступив своєрідним щитом народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали.
2. Суспільний лад і державний устрій, судова система
Як і в Русі, у Галицько-Волинській державі існувала певна структура суспільства, де кожній групі визначалося чітко окреслене місце. Населення поділялося на вільних, напіввільних і невільних людей. До категорії вільних належали бояри, духовенство, частина сільського та міського населення.
Одну з провідних ролей у суспільно-політичному житті князівства відігравала аристократія та знать – боярство, яке поділялося на велике, середнє та дрібне. Особливістю розвитку Галицько-волинської землі було те, що боярський клан був дуже впливовим, особливо в Галичині, адже формувався він з місцевої земельної аристократії ще з родоплемінних часів. У боротьбі за владу та вплив політично сильні князі вели з ними криваву боротьбу, а слабкі потрапляли під їх повний контроль. Великі (знатні) бояри – «мужі галицькі» – були великими землевласниками, володіли спадковими маєтностями, вотчинами, посідали найвищі посади в державі[23]. Дрібні та середні бояри служили князю або великому боярину, тримали землю до кінця служби, до кінця життя, довічно (з правом передачі у спадщину). У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу. Так, Володислав Кормильчич – у роки малолітства Данила та Василька Романовичів, або Дмитро Детько – після смерті Юрія II.
Князі здійснювали тиск на опозиційно налаштованих бояр через військо нового типу, започатковане у середині XIII ст. Данилом Галицьким. Якщо раніше наймане військо формувалося з чужоземців чи вихідців з інших княжінь, то тепер воно створювалося на основі народного ополчення, до якого входили місцеві селяни, міщани, дрібні бояри. За військову службу вони отримували платню або земельні наділи. Це мало важливе значення, бо саме тоді служиле боярство почало відмовлятися від військової служби.
Духовенство поділялося на біле та чорне. Воно володіло спадковими землями (якщо син священика переймав посаду батька) та залежними селянами (монастирі), не платило податків, звільнялося від обов’язків перед князем.
Селяни традиційно іменувалися смердами, які жили общинами. Особисто вони були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника землі – князя (держави), боярина, монастиря, платили їм татарщину (гроші державі), серебщину (грошовий оброк), дякло (натуральний оброк) і відбували повинності (громадські роботи, військову службу тощо). Зростання боярського землеволодіння призводило до посилення залежності селян від феодалів.
Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торговельних зв’язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст[24]. У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст, найбільші серед них – Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Берестя (пізніше Брест), Холм, Перемишль. Окрім традиційних торговельно-ремісничих занять, значний прибуток городяни мали від торгівлі сіллю. Міста також були адміністративними та релігійно-культурними осередками держави.
Жителі міст – міщани, граждани – поділялися на заможну купецько-лихварську верхівку («мужі градські», містичі), яка захопила міське управління та підтримувала владу князя. Середній прошарок тут утворювали ремісники, майстри, дрібні торговці, які об’єднувалися в корпорації – цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі із старостою. До міських низів належали «робітні люди», «люди менші» тощо, тобто вся біднота та робоча сила, яка цілком залежала від перших двох груп.
У ХІІІ ст. у містах Галичини та Волині поширились німецькі колонії. Німецьких майстрів активно залучали Данило Галицький та його наступники до відбудови міст, розвитку ремесел і торгівлі[25]. Німці-колоністи отримали право організовувати в містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування у 1287 р. війтівств у Львові, Володимирі, Луцьку, а згодом у Сяніку, Галичі, Ярославі, Перемишлі. З приходом німців у Русі з’явилось й магдебурзьке право. Згодом серед переселенців значну частину становило населення, яке зазнавало гонінь у власних державах через релігійні переконання[26].
Категорію напіввільних становили закупи – селяни-боржники, які, збіднівши, втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр, беручи в борг зерно, худобу, інвентар, землю, гроші.
На нижньому суспільному щаблі були невільники, яких, як і в часи Русі, називали холопами. Проте їх експлуатація в умовах існування Галичини та Волині не була вигідною, і їх поступово перетворювали на кріпаків, надаючи землю та можливість вести власне господарство. Холопи в правовому сенсі цілком залежали від власника, були частиною його майна і приватною власністю.
У Галицько-Волинському князівстві значною мірою зберігалися характерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Проте функції та повноваження Великого князя, Боярської ради, віча мали свої особливості.
Верховна законодавча, виконавча, політико-адміністративна та судова влада належала Великому князю. Князь здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків. Крім того, князь карбував монети, розпоряджався скарбницею. Прерогативою великокнязівської влади була зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпископи. Атрибутами великокняжої влади були вінець (корона), герб, печатки, прапор та інші. Ці та інші державницькі атрибути розвивались під впливом західноєвропейської геральдики, акумулювали в собі нашарування значень і смислів, притаманних тій епосі та періоду української державності, виконували функцію легітимації суб’єкта державного управління і вказували на його місце в системі владних відносин[27]. На початку XIV ст. гербом Галицько-Волинської держави стало зображення золотого лева на синьому щиті, а прапором-корогвою – синє полотнище із зображенням лева.
Наявність широких владних повноважень дає підстави вважати Великого князя самодержцем. Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки, що було особливістю розвитку суспільного ладу та державного устрою в Галицькій і Волинській землях: галицько-волинські князі не мали сильної соціально-економічної опори й певною мірою залежали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада часто мала обмежений характер: без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили його вдові правити від імені малолітнього сина Данила, і за згодою боярської ради «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич. А Юрій Львович за порадою бояр 1289 р. приєднав Берестейщину. За князювання Юрія ІІ (Юрія-Болеслава Тройденовича) найважливіші документи підписувались великим князем спільно з боярською радою. Тобто за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією, обмежена впливом боярської олігархії.
Ще однією особливістю державного управління у Галицько-Волинській землі було застосування дуумвірату – спільного правління двох найвищих посадових осіб[28]. Перш за все йдеться про співправління Данила та Василька Романовичів, Андрія і Лева II Юрійовичів. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 р. і до смерті правив спільно з братом Васильком, який керував більшою частиною Волині. Данило і Василько провадили спільну внутрішню і зовнішню політику, разом ходили у воєнні походи. Їх співправління посилило централізацію влади й зумовило єдність державного управління, надало князівству рис унітарної держави, хоча стверджувати про цілком унітарний характер Галицько-Волинського князівства дослідники достатніх підстав не мають[29].
Рада бояр, яка відігравала помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства, не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким і потребувало підтримки, або зовсім у протилежному разі – коли князь намагався обмежити права бояр або останні розходились у поглядах з князем. У першому випадку Боярська рада формально діяла як дорадчий орган центральної влади при князеві, у другому – ставала відкрито опозиційною до княжої влади силою. Самою своєю суттю Боярська рада була різновидом олігархічної форми правління, що здебільше протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства. Тому князі часто взагалі обходилися без ради бояр. Так, відома вітчизняна дослідниця Н. Яковенко, характеризуючи протистояння князів і бояр у Галицькій та Волинських землях, досить вдало наводить цитату з літопису, де автор, оповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, зазначав, що він «думи не любив з мужами своїми»[30].
Органом державної влади були також князівські з’їзди (снеми). Під час їх роботи укладалися угоди, підписувалися мирні договори. Проте рішення князівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер.
Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спорадично, або стихійно князем чи боярами в часи як зовнішньої загрози, так і внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово роль віча занепала і до XIV ст. звелася нанівець.
У Галицько-Волинському князівстві, як і в більшості великих князівств Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Своєрідність її полягала в тому, що особи, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функції управління в межах усієї держави. Тут двірцево-вотчинні посади швидше, ніж в інших руських князівствах, перетворювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в князівському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соцького та ін. Ця категорія осіб мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолютно всі посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. Хоч цей апарат і підлягав князеві, він був противагою князівській владі[31].
Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький). Він керував князівським доменом і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках й забезпечував охорону.
Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами, виконував зовнішньополітичні та інші доручення князя.
Фінансову систему очолював стольник. Він забезпечував своєчасне надходження доходів із князівських володінь.
Серед інших чинів у літописи згадують про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, що супроводжували й охороняли князя.
Центральною фігурою, яка визначала характер та зміст реалізації влади на рівні удільних князівств і волостей, був князь. Саме він призначав посадовців, які впроваджували його внутрішню політику та управляли територіями. Місцеве керівництво у воєводствах здійснювали воєводи, у волостях – волостелі, у містах – тисяцькі та посадники. Управлінські посади в землях передавалися у спадок. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, підпорядкований княжим урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником і суддею. Посадовці на містах мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом «кормління», що робило ці посади досить прибутковими.
Державний устрій Галицько-Волинського князівства й місцева адміністрація були збережені й після руйнівного нападу 1259 р. досвідченого монгольського полководця Бурундая та номінального визнання галицько-волинськими князями як свого вищого сюзерена хана. Адже володіння короля Данила та князя Василька, незважаючи на гегемонію Золотої Орди, що продовжувала зберігатись у Східній Європі, не були ні підкорені, ні перетворені на васальні від Сараю[32]. Водночас той факт, що хан тримав своїх баскаків у руських землях, які контролювали місцеву адміністрацію, заперечує твердження про інкорпорацію цих земель Золотою Ордою. Остання, як зазначає український учений-медієвіст О. Головко, не поширила на Південно-Західну Русь систему баскацтва, яку монгольська ставка наприкінці 50‑х років ХІІІ ст. остаточно запровадила в Південно-Східній Русі[33].
Судова система у Галицько-Волинській державі не була відділена від адміністративної та складалася з державних, церковних і домініальних судів. Судовий процес охоплював такі ж елементи, як і раніше в Русі, і мав змагальний характер.
Вищою судовою інстанцією був князь, а в окремі періоди – Боярська рада. Особистий суд князя тривалий час зберігав значною мірою релігійний ореол і розглядався як самий справедливий суд після Божого[34]. З процесом одержавлення судової влади княжий суд поступово втрачав свою сакральність.
Від імені князя нерідко суд здійснював двірський, який був «суддею князівського двору». Певні функції щодо забезпечення князівського судочинства належали також княжим тіунам, вірникам, мечникам, отрокам. Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям.
У приватних володіннях судова влада, як і раніше, належала власникам цих земель: вони судили залежних від них селян.
Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна. Однак церковне судочинство княжої доби здійснювалося в межах, встановлених княжим законодавством. Первісно розглядаючи лише справи внутрішнього церковного устрою та віри, зокрема і шлюбно-сімейних відносин, церковні суди наділяються князями дедалі більшою юрисдикцією у світській сфері.
Прикметною рисою цього періоду є нерозривний зв’язок судової влади з релігією. Суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду. При вчиненні досудових дій і в судовому процесі передбачалося широке застосування релігійних присяг. Належне, хоча й не дуже значне, місце відводилося ордаліям. Нарешті, якщо князь не міг, на думку сторін, справедливо вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку («поля») як безпосереднього «Божого суду». Все це створювало певний сакральний ореол навколо княжого суду, посиленню якого сприяли канони православ’я, за якими світський володар був вищим за церковних ієрархів. Земний судовий процес порівнювався зі Страшним судом. Відповідно лише освячені Божою владою інституції, князь і церква, могли здійснювати правосуддя.
З першої половини XII ст. на тлі соціальних перетворень почався процес одержавлення судової влади, головними елементами якого стали виникнення ієрархічної структури судових органів та пов’язане із цим «обезкняження» суду. Це відбувалося внаслідок майже повного передання князем розгляду судових справ своїм службовців. Посилилося фіскальне значення суду. Суд став важливим джерелом прибутків державної скарбниці та одним із головних джерел утримання княжих службовців.
Князі надавали судові привілеї релігійним особам і організаціям, а згодом і світським особам, переважно аристократії. Вони існували у двох формах: виключення, частково чи повністю, певної особи з-під загальної світської юрисдикції та наділення певних осіб частиною судової влади (доменіальний суд).
Отже, суспільний лад і державний устрій Галицько-Волинської держави мали свої особливості: значну вагу у суспільстві відігравали бояри, а у державному управління застосовувався дуумвірат. Галицько-волинські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Характерно, що у Галичині та Волині суспільний лад і державний устрій залишалися незмінними й під час навали монголів та тривалої їх гегемонії у Східній Європі. Судова система, що тут діяла, мала характерні для усієї Русі риси. Усталені принципи й інститути судової влади стали надалі міцною основою для розвитку судочинства в Литовсько-Руській державі.
3. Джерела та основні риси права
У ХІІ – першій половині ХІІІ ст. у Галицько-Волинській державі функціонувала система права, основні засади якого сформувалися ще в ранньофеодальний період. За своїм змістом і призначенням вони збігаються з правилами, зафіксованими в нормах Руської правди. Але поряд з цим, унаслідок еволюції суспільно-економічних відносин, відбувався перегляд застарілих норм права. Водночас втрата політичної незалежності, інкорпорація українських земель сусідніми країнами стали головними причинами того, що важливі джерела права Галицько-Волинської Русі, які б дали змогу повністю охарактеризувати систему феодального права, не збереглися.
Так, система права Галичини та Волині ґрунтувалася на досить міцній джерельній базі. Слушно назвати такі джерела права:
1) досить розвинена система правових звичаїв, що врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши їх на норми звичаєвого права. Це насамперед кровна помста, ордалії, свідчення в суді, порядок успадкування майна;
2) норми статей Руської правди. Її правова спрямованість (захист приватної власності) не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському;
3) князівське законодавство. Репрезентовано уставами, угодами та грамотами князів, заповітами, статутами тощо.
З числа документів звертаємо увагу на Грамоту князя Івана Ростиславича (Берладника) 1134 р., яка визначала правовий статус іноземних купців і регламентувала умови торгівлі з ними. Вона розкриває економічні зв’язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита[35]. Незважаючи на дискусії щодо справжності документа, усі дослідники одностайні в думці щодо його наукової ваги[36].
Інший правовий документ – «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що у період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт князя на ім’я своєї жінки (княгині). У ньому зазначено право княгині успадкувати «город свой Кобрынь, и с людьми, и с данью, село Городе... и с мытом и другие села». Далі в документі йде мова про закуплені раніше князем землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давыдовича Федорка». Цей приклад показує, що Галицькі князі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими документами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамотами[37]. «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.
Ще один правовий документ – грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р., містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь держави: «Се аз князь Мстислав, сын королев, внук Романов, уславляю ловчее на еберстыны и в веки за их королому: со ста по две лукне меду, а по два овца, а по пятнадцать десятков лну, а по сту хлеба, а по пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур»[38].
Зміст наведених та інших документів свідчить про зростання князівського домену і врегулювання права успадкування; про унормування феодальних повинностей й умов їх виконання; про правове регулювання торговельно-економічних відносин та ін.;
4) міжнародно-правові акти. Наочними можуть бути угоди князів з орденом хрестоносців (1308 – 1335 рр.) та ін.;
5) канонічне право. Перш за все представлене у церковних уставах князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, які були проголошені для регулювання відносин між церковною і цивільною владою, оскільки після хрещення Русі при княжому дворі служили люди, які не бажали визнавати права і владу церкви. Однак прошарок таких людей у суспільстві був тривалий час досить значним, звідки й наявність на теренах Русі такого явища, як двовір’я – поєднання у світогляді й звичаєвості народу етнічної (дохристиянської) та християнської релігій. У документах містяться детальні описи прав християнської церкви, надані їй цивільною владою, а також права, що походять з природи Церкви як Божої інституції[39].
Вплив норм канонічного права посилюється в Русі з утвердженням християнства. У цій сфері значного поширення набуває візантійське право та його джерела: Закон судний людям (перероблення деяких візантійських та єврейських законів); Номоканони (у Русі їх називали Кормчою книгою – юридичні збірники, що містили як церковні правила, так і настанови римських та візантійських імператорів стосовно церкви. існує близько 180 різних її редакцій і списків ХІІ – ХVІІІ ст. Редагувалася й укладалася у Києві та центрі Волинського князівства – місті Володимирі, нині м. Володимир-Волинський[40]); Еклога (офіційне законодавче зведення візантійського права VIII ст.); Прохірон (своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантії); Книги законні (переклад візантійських законів);
6) магдебурзьке право. У часи пізнього середньовіччя це право пов’язувалося не лише з німецькою колонізацією, що активно ширилась у Галицько-Волинських землях із середини ХІІІ ст. (німецькі громади з’явилися в Холмі (нині м. Хелм, Польща), Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Галичі, Володимирі – перша хвиля поширення магдебурзького права в українських землях), а й з бурхливим урбанізаційним процесом, який супроводжувався наданням локаційних привілеїв (від лат. locatio – заснування). Останні з початком ХІІІ ст. ширились у землях Чеського та Угорського королівства, із середини того ж століття – в усіх землях Польського королівства, а в ХІV ст. – й у землях України[41]. Факт поширення магдебурзького права в українські землі відстежуємо у грамотах на самоврядування містам Володимир (1324 р.; нині м. Володимир-Волинський), Сянок (1339 р.; нині м. Санок, Польща), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.; нині м. Кам’янець-Подільський), Перемишль (1389 р.). Магдебурзьке право спочатку стосувалось лише німецької та польської людності, але згодом воно поширилось на все населення міста[42].
Серед пам’яток права цього періоду також – збірник постанов галицько-волинських правителів та договори («ряди») князів із народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах[43].
Цивільно-правові норми зазначених джерел передбачали інститут права власності та зобов’язальних дій. Набуте шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити «як буде воля». Існували застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Сімейне право, як і раніше, передбачало шлюб, опіку та успадкування. Норми кримінального права збереглися головним чином незмінними з часів єдиної Русі. Щоправда з’явилися й новели. Зокрема такий вид злочину як змова проти князя та його влади. Поряд зі штрафами почали застосовувати такі види покарань, як смертна кара, ув’язнення у фортеці, вигнання, конфіскації, причому не лише до суспільних низів, але й до відомих, багатих і знатних бояр.
Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Упроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків і послухів), надання доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі не сталося.
Таким чином основою правової системи Галицько-Волинської держави залишалось давньоруське право. Основними джерелами права були норми звичаєвого права й Руської правди, розвивалось князівське законодавство та канонічне право. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява в містах магдебурзького права. Воно поширювалось головним чином, на німецьких колоністів, поляків, інших іноземців, виводячи їх з‑під юрисдикції місцевих феодалів.
Отже, Галицько-Волинська держава стала історичною спадкоємницею та правонаступницею Давньоруської держави. Вона увібрала в себе кращі державно-правові традиції Русі, доповнивши їх суспільно-політичними і правовими нормами середньовічної Європи.
Галицькі та Волинські землі стали буферною зоною між Золотою Ордою і європейськими державами. З усіх давньоруських земель лише галицькі й волинські землі зберегли певну самостійність від Золотої Орди, перебуваючи водночас в орбіті геополітичних інтересів Угорщини, Польщі та Литви.
Особливістю суспільно-політичного устрою було сильне економічне і політичне становище в державі впливового боярства. Значною мірою воно обмежувало владу галицько-волинських князів, які не мали широкої економічної й соціальної бази. Іншою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства став дуумвірат – одночасне правління двох князів.
Правова система держави ґрунтувалася переважно на джерелах давньоруського права. На його подальший розвиток впливало князівське законодавство. Розвивалось канонічне право. Привілейований суспільний прошарок – феодальна верхівка, правовими засобами захищала свої інтереси, закріплювалося становище залежного населення. Особливістю правової системи Галицько-Волинської держави став вплив західноєвропейського середньовічного права і як наслідок – поява в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки що підлягали тільки іноземці. На українське населення, яке було переважно православним, дія магдебурзького права на той час ще не поширювалась.