Тема 10. Розпад СРСР і відродження Української незалежної держави (1991 р. – початок ХХІ ст.)

1. Політико-правові передумови проголошення незалежності України в 1991 р. та юридичне
оформлення державного статусу

2. Конституційний процес та Основний Закон України 1996 р. Конституційні зміни
2004 – 2016 рр.

3. Формування органів публічної влади і національної правової системи

4. Зовнішня політика України: принципи, зміст, геополітичні виклики

1. Політико-правові передумови проголошення незалежності України в 1991 р. та
юридичне оформлення державного статусу

У середині 1980-х років під впливом глибокої кризи в суспільстві Радянського Союзу назріла потреба комплексного оновлення економічних, соціальних, політичних, правових інститутів і відносин. Проте це неможливо було реалізувати на старому економічному фундаменті та при збереженні командно-адміністративної системи управління. З огляду на це політика «перебудови» не виправдала себе, а гласність як основний компонент цієї політики, що мав бути спрямований на максимальну відкритість у діяльності державних установ і свободу інформації, обернулася простою демагогією й утопією. У багатьох національних республіках з’явився антиурядовий рух протесту, почастішали вияви національно-визвольної боротьби, що були об’єктивною реакцією на антидемократичну внутрішню політику влади щодо неросійських народів[*]. Водночас в СРСР розгорається низка складних міжнаціональних і міжетнічних конфліктів. Як наслідок, значного розвитку набули тенденції розпаду СРСР. Для України у ХХ ст. виникла чергова можливість національно-державного відродження.

В Україні підняли голос протесту письменники, поети, працівники культури, вчителі. Вони висловлювали незадоволення статусом української мови, ставили вимогу об’єктивного висвітлення історії України. Водночас виникали організації та групи, що переслідували політичні цілі. У цьому процесі важливе значення мало повернення в Україну із заслання навесні 1987 р. колишніх дисидентів, які відновили діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Остання влітку 1988 р. була перейменована в Українську Гельсінську спілку (УГС), яку очолив Левко Лук’яненко.

Визначальну роль серед демократичних опозиційних сил кінця 1980‑х – початку 1990‑х років у боротьбі за незалежність України відіграла громадсько-політична організація «Народний рух України за перебудову» (далі НРУ, Рух), установчий з’їзд якої відбувся у Києві 9–10 вересня 1989 р. Тоді в актовому залі Київського політехнічного інституту 1109 делегатів представляли 280 тис. членів Руху, згуртованих у 1247 організаціях всієї України[1]. Головою організації обрали поета і громадського діяча Івана Драча, головою Секретаріату – правозахисника та члена УГС Михайла Гориня. У широкому розумінні значення з’їзду можна оцінювати за його надзвичайним впливом на тогочасний політичний, національно-психологічний і моральний стан суспільства України. Це був нерукотворний пам’ятник українській інтелігенції, яка знайшла в собі сили піднятись на боротьбу за відродження національної ідеї, незалежності, мови, культури, символіки. З’їзд поклав початок багатопартійності в Україні[*], зробивши важливий і правильний крок до загальної демократизації суспільства[2].

Подальше піднесення політичної та громадської активності населення відбулося під час виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р. Депутатський корпус значно оновився: до складу рад обрано значну кількість депутатів від різних громадських політизованих організацій. Однак більшість депутатських місць здобули представники старого державного апарату, партійні функціонери. Водночас Верховна Рада УРСР почала працювати в парламентському режимі. Активізації та демократизації її діяльності сприяло утворення в ній опозиційної групи з депутатів-демократів – Народної ради на чолі з Ігорем Юхновським, яка у прийнятті рішень протистояла консервативно-комуністичній парламентській більшості, так званій «групі 239» (група «За суверенну Радянську Україну»).

В умовах демократизації суспільства першим кроком до здобуття Україною незалежності стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України – політико-правового акта проголошення державного суверенітету України. Декларація складається з преамбули та десяти розділів. У преамбулі зазначено, що, виражаючи волю народу України та виходячи з низки інших підстав, Верховна Рада проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. У розділі І Декларації «Самовизначення української нації» наголошено на тому, що УРСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. В інших розділах Декларації проголошено, що від імені всього народу може виступати лише Верховна Рада УРСР; народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження національним багатством України. Задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Водночас проголошено, що УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин. Курс України на європейську інтеграцію відображало положення Декларації про те, що УРСР безпосередньо братиме участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Принциповим було положення Декларації про визнання переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Утім, слід відмітити, що Декларація була прийнята Верховною Радою в той час, коли УРСР входила до складу СРСР як одна з союзних республік. І цей її статус певною мірою знайшов своє відображення в тексті Декларації про державний суверенітет України. Так, у ній зазначалося, що УРСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР[3].

Не маючи юридичної сили закону, Декларація про державний суверенітет відіграла суттєву роль в утвердженні реального суверенітету України та стала правовою основою для будівництва Української держави в новому форматі – її незалежності. Декларація піднесла державницький дух української нації, вселила віру в її відродження на ґрунті повного здійснення свого невід’ємного права на самовизначення.

Хоча за своїм змістом Декларація відповідно до її назви присвячена насамперед і головним чином державному суверенітету, насправді її зміст значно ширший і багатогранніший, реально вона проголошує основні засади майбутнього державного та суспільного ладу України, статусу людини і громадянина, організації державної влади тощо. Згодом Декларація про державний суверенітет України була покладена в основу Акта проголошення незалежності України 1991 р. У ній також записано, що Декларація «є основою для нової Конституції». Не можна стверджувати, що Декларація не була використана у процесі підготовки і прийняття Конституції України 1996 р. Разом з цим чимало корисних положень Декларації не враховано в ході конституційного процесу.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України напруження в українському суспільстві зросло. Спроба з боку влади утихомирити опозиційні сили призвела восени 1990 р. до Революції на граніті, або Студентської революції на граніті (2–17 жовтня) – кампанії широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори, що була ініційована «Українською студентською спілкою» та «Студентським братством»[4]. Кульмінацією подій стало голодування студентів із 24 міст України[5], що його одними із перших на площі Жовтневої революції в Києві (нині – Майдані Незалежності) розпочали студенти Київського університету імені Тараса Шевченка[6]. Загалом станом на 16 жовтня 1990 р. у голодуванні брали участь 298 осіб, із них 16 голодували з першого дня[7].

Вимоги студентів зводилися до такого: 1) недопущення підписання нового союзного договору; 2) перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше осені 1991 р.; 3) повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями виключно на території республіки; 4) націоналізація майна Компартії України та Ленінської Комуністичної Спілки Молоді (ЛКСМ) України; 5) відставка Голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, який підтримував союзоцентристську ідею. Революція на граніті не мала на той час аналогів у Європі, адже «оксамитові революції» у Східній Європі 1989 р. проводили досвідчені політики. Студентська акція завершилася частковим виконанням вимог та підписанням постанови Верховною Радою УРСР щодо гарантування їх виконання в цілому. Таким чином, Революція на граніті була першою перемогою визвольного руху початку 1990-х років[8]. Вона відіграла важливу роль у становленні незалежності України, продемонструвала, що з системою можна не лише боротися – її можна перемагати.

Навесні 1991 р. Президент СРСР Михайло Горбачов, спираючись на результати всесоюзного референдуму від 17 березня 1991 р., спробував організувати переговори між керівниками республік щодо умов підготовки й укладання нового союзного договору[*]. На всесоюзний референдум виносилося питання стосовно необхідності збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права та свободи людини будь-якої національності. У свою чергу, Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук запропонував одночасно із загальносоюзним референдумом провести в Україні опитування населення щодо сутності майбутнього Союзу. Поставлене на опитування додаткове запитання мало таку редакцію: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Позитивно на запитання союзного референдуму відповіли 70,16 % громадян, які проголосували. Натомість підтримали Декларацію про державний суверенітет України 80,17 % учасників референдуму. Це дало народний мандат керівництву УРСР на переговорах із союзним центром.

23 липня 1991 р. у Ново-Огарьово було розглянуто останній варіант договору про Союз Суверенних Республік. Документ передбачав перерозподіл влади на користь республік, що викликало невдоволення вищої загальносоюзної номенклатури. Побоювання втратити владу спонукало партійне керівництво СРСР з числа консерваторів до спроби силоміць повернути країну до старих порядків. З цією метою 19–21 серпня 1991 р. в СРСР було вчинено спробу державного перевороту. Самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Віце-президента СРСР Г.І. Янаєва, Прем’єр-міністра СРСР В.С. Павлова, Голови Комітету державної безпеки СРСР В.О. Крючкова, Міністра оборони СРСР Д.Т. Язова, Міністра внутрішніх справ СРСР Б.К. Пуго та інших намагався усунути від влади Президента СРСР М.С. Горбачова. Державний комітет з надзвичайного стану заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити його розпаду. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мітинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В окремих районах СРСР на шість місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з її Президентом Борисом Єльциним. Керівництво Верховної Ради УРСР заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні. Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилась остаточно дискредитованою[9].

Спроба державного перевороту в СРСР 19–21 серпня 1991 р. виявила залежність союзних республік від розвитку подій у Москві. В умовах, коли суверенітет України опинився під реальною загрозою, Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії надвечір 24 серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України – політико-правовий документ, яким засвідчувався новий статус Української держави (392 депутати проголосували «за», чотири – «проти»). Однак, на думку багатьох фахівців, лише повний провал путчу зберіг Україну від втрати національного суверенітету та повернення її до тоталітарних часів. Того ж дня були прийняті дві постанови Верховної Ради УРСР: «Про проголошення незалежності України», в якій було обумовлено проведення референдуму 1 грудня 1991 р. на підтвердження Акта проголошення незалежності, та «Про військові формування на Україні».

В історичному для України Акті зазначалося, що, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Вказувалося також, що з проголошенням незалежності на території України мають чинність виключно Конституція і закони України[10]. Акт ліквідував історичну несправедливість і започаткував новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави. У постанові Верховної Ради України «Про День незалежності» від 20 лютого 1992 р. – 24 серпня проголошено Днем незалежності України, державним загальнонародним святом[11].

Водночас Верховна Рада УРСР постановою «Про проголошення незалежності України» оприлюднила рішення про проведення 1 грудня 1991 р. референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України[12]. Окрім того, Верховна Рада України прийняла постанову «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту», де було визнано необхідним створення Ради оборони України, військових формувань, підпорядкованих республіканським органам влади та управління, республіканської гвардії, а також прискорене формування Конституційного Суду України. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю та забезпечити її конвертування[13].

З метою визначення державної території, правового статусу державних органів, майнових прав і обов’язків України Верховною Радою республіки прийнято Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Згідно з цим Законом Україна виступила універсальною правонаступницею УРСР і частково – правонаступницею СРСР. Законом встановлювалося таке: з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні є її Верховна Рада; до прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР; закони й інші акти УРСР діяли на території України за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України; органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України; державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 р.; Україна підтверджувала свої зобов’язання за міжнародними договорами, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов’язків за договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки; Україна не несла відповідальності за кредитними договорами СРСР, підписаними після 1 липня 1991 р. без згоди України; усі громадяни СРСР, які постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України; Україна гарантувала забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини[14].

У зв’язку з постановою Верховної Ради України «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України» від 11 жовтня 1991 р. – 1 грудня 1991 р. громадяни України взяли участь у всенародному референдумі. У бюлетень для таємного голосування було внесено Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Всього у волевиявленні взяли участь 84,18 % громадян від загальної кількості внесених до списків. Ствердну відповідь – «Так, підтверджую» – на питання бюлетеня дали 90,32 % тих, хто проголосував. Проти – «Ні, не підтверджую» – проголосувало 7,58 %. Недійсними було визнано 2,10 % бюлетенів.

Схваливши на всенародному референдумі 1 грудня 1991 р. Акт проголошення незалежності України, народ України надав цьому документові реальної сили та започаткував новий етап розвитку історії України[15]. Того ж дня на альтернативні основі Президентом України було обрано Л.М. Кравчука, зя якого проголосувало 61,59 % виборців[16].

5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентів і народів світу», в якому наголошувалося, що Договір про утворення СРСР від 30 грудня 1922 р. Україна вважає стосовно себе недійсним. А вже 7–8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі (неподалік від Мінська) керівники Республіки Білорусь (С.С. Шушкевич), Російської Федерації (Б.М. Єльцин) та України (Л.М. Кравчук) констатували факт розпаду СРСР як суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності та уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (так звану Мінську угоду 1991 р.). Пізніше, 21 грудня 1991 р., в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизстану, Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення Співдружності Незалежних Держав (далі – СНД). Однак Статут організації Україною й досі не ратифіковано, тому формально Україна є лише спостерігачем і не є членом СНД. 19 березня 2014 р. секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО) України А.В. Парубій озвучив рішення цього координаційного органу про початок виходу України з СНД.

Останнім акордом в історії існування СРСР став виступ М.С. Горбачова на центральному телебаченні 25 грудня 1991 р., під час якого він повідомив, що у зв’язку з утворенням СНД припиняє свою діяльність на посту Президента СРСР. Ніщо так добре не ілюструє реалій радянського колапсу, як доля С.К. Крикальова, радянського космонавта, запущеного в космос у травні 1991 р. Він кружляв над землею ще й наприкінці року, оскільки не було команди про його повернення. Він залишив СРСР ще як наддержаву, а мав повертатись у світ, де СРСР уже не було[17].

Проголосивши незалежність, Україна увійшла як повноправний член до цивілізованих країн світу. Уже 2 грудня 1991 р. нову суверенну державу визнали Польща та Канада. 25 грудня 1991 р. Україну визнали США, впродовж 1992 р. – ще 64 держави. Визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні. 30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. – Організації з безпеки та співробітництва в Європі). Важливе значення для України мало визнання її з боку Російської Федерації, яка намагалася зберегти за собою роль керівного центру в межах СНД. Керівництво України підтримувало курс на економічне співробітництво з колишніми радянськими республіками, але категорично виступало проти створення наддержавних структур, які б загрожували суверенітету країни. Україна розглядала СНД міжнародним механізмом, що мав існувати на основі двосторонніх взаємовигідних відносин між країнами – членами цього союзу.

Однак найбільш складними виявилися українсько-російські відносини: стала проблема кордонів, насамперед пов’язаних з Кримським півостровом. Факти свідчать, що Російська Федерація намагалася робити все, щоб повернути втрачені раніше території. Економічна залежність, примножена родинними або іншими зв’язкам мільйонів людей в обох країнах, змушувала керівників України постійно погоджуватися на компроміси. Вони успішно уникали пасток, що розставлялися перед молодою державою у вигляді подвійного громадянства, другої державної мови, наднаціональних органів СНД тощо. Протидія колосальному зовнішньому та, навіть, внутрішньому (особливо в Криму) тиску стала можливою завдяки зростаній підтримці країн Заходу, які провадили на теренах Східної Європи власну геополітику[18].

З перших днів проголошення незалежності розпочалася робота з формування та нормативного визначення державних символів України.

Так, 4 вересня 1991 р. було прийнято постанову Верховної Ради України «Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора». 15 січня 1992 р. ухвалено Указ Президії Верховної Ради України «Про Державний гімн України»[*]. 28 січня 1992 р. синьо-жовтий прапор проголошено Державним прапором України. Малим гербом України затверджено золотий Тризуб.

Сьогодні державні символи незалежної України визначає ст. 20 Конституції України 1996 р. Відповідно до норм цієї статті державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. У свою чергу, великий великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Таке формування пов’язане з тим, що донині Верховна Рада України не затвердила великий Державний Герб, а замість нього використовується лише його головний елемент – малий Державний Герб у вигляді Знака Княжої Держави Володимира Великого (Тризуб). Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Закон України «Про Державний Гімн України» був ухвалений парламентом 6 березня 2003 р., згідно з яким затверджені слова Державного Гімну України в межах першого куплету та приспіву твору П. Чубинського, а також визначені заходи, під час яких виконання його є обов’язковим. Столиця України – місто Київ. Усі державні символи України мають глибокий історичний зміст, давні традиції використання та вживання й овіяні славою боротьби українського народу за свою соборність і незалежність, їхнє використання та захист регламентується чинним законодавством[19].

Державною мовою в Україні визнано українську мову, тобто мову титульної нації, яка історично сформувалася й автохтонно існує на території своєї держави, становить більшість населення країни і дала назву цій державі. Визнання за українською мовою на конституційному рівні (ст. 10 Конституції України 1996 р.) статусу єдиної державної ґрунтується на тому, що українська мова є мовою корінного, автохтонного і титульного етносу України та невід’ємним державницьким атрибутом, що зберігає свою історичну спадкоємність з часів Київської Русі.

Отже, здобуття незалежності Україною в 1991 р. є закономірним історичним процесом. На руїнах радянської імперії відродилася незалежна Українська держава. Водночас проголошення України самостійною, суверенною та незалежною державою поставило на порядок денний потребу масштабних змін у державно-правовій організації, зокрема, необхідність нормативно-правового забезпечення процесу становлення незалежної національної державності та визначення державних атрибутів; закріплення правового статусу людини і громадянина; створення основ національного державного ладу; формування правової системи, передусім, розроблення і прийняття нових нормативно-правових актів (або внесення змін до чинних), які відображали б нову історико-правову дійсність.

2. Конституційний процес та Основний Закон України 1996 р. Конституційні
зміни 2004 – 2016 рр.

Процес творення нової Конституції України був досить тривалим і охоплював кілька етапів. Перший етап новітнього конституціоналізму України розпочато Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. У цьому документі зафіксовано, що Декларація «є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод». Спираючись на Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР 24 жовтня 1990 р. затвердила склад першої Конституційної комісії, що повинна була розробити проект Концепції нового Основного Закону. Комісія опрацювала один за одним сім варіантів документа. 19 червня 1991 р. Концепція нової Конституції України була схвалена парламентом і оприлюднена. Вона стала помітною віхою на шляху новітнього конституціоналізму України, хоча чимало її положень було результатом політичного компромісу. Так, Концепція вперше в історії українського конституціоналізму визначила фундаментальні (методологічні) засади. Серед найважливіших варто назвати такі: визнання людини як найвищої соціальної цінності та пріоритетності прав і свобод особи; пріоритет загальнолюдських цінностей; стабільний характер Конституції; прямий характер дії норм Конституції. Незважаючи на те, що Концепція була схвалена до проголошення незалежності України, більшість підходів цього документа залишаються визначальними для подальшої конституційної діяльності[20].

На основі Концепції нової Конституції України Конституційна комісія підготувала перший проект Конституції від 1 липня 1992 р., який після досить бурхливого обговорення Верховною Радою був опублікований для всенародного обговорення. Відповідною постановою Верховної Ради України термін всенародного обговорення проекту встановлювався до 1 листопада 1992 р. Всенародне обговорення проекту нової Конституції України офіційно тривало з 15 липня до 1 грудня 1992 р.

З урахуванням результатів всенародного обговорення опублікованого проекту Конституції було підготовлено його новий варіант – у редакції від 27 травня 1993 р. Проект послідовно проводив лінію на утвердження України як незалежної держави, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У проекті було закріплено норми, що містилися в Загальній декларації прав людини, пактах ООН про політичні, громадянські, економічні, соціальні та культурні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного марафону та увійшли в остаточний текст Конституції України. Дебати викликали суперечливі позиції Президента України Л.М. Кравчука та Голови Верховної Ради України І.С. Плюща щодо проблеми поділу державної влади. Різні думки висловлювалися стосовно форми державного правління в Україні – парламентська чи президентська республіка. Наступний проект Конституції України, підготовлений Конституційною комісією, датується 26 жовтня 1993 р. і є остаточним результатом обговорення проекту Конституції на восьмій сесії Верховної Ради України. Після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес в Україні остаточно загальмувався. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.

Другий етап конституційного процесу розпочинається після проведення дострокових парламентських і президентських виборів в Україні й охоплює період з 10 листопада 1994 р. до 8 червня 1995 р. У листопаді 1994 р. розпочала діяльність нова Конституційна комісія, створена за принципом представництва всіх гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л.Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О.О. Мороз. Проте конфронтація між двома основними суб’єктами конституційного процесу не дозволила зрушити з місця проблему. Комісія провела п’ять засідань, проте, крім організаційних питань, за більше ніж півроку свого існування не ухвалила жодного рішення стосовно змісту проекту нової Конституції України.

Лише в червні 1995 р. політичну кризу припинив Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р. Конституційний Договір за своєю природою був особливим джерелом конституційного права. У творенні цього джерела взяли участь одночасно представники законодавчої та виконавчої влади. Об’єктом Конституційного Договору були суспільні відносини, виникнення і розвиток яких пов’язані з найважливішими (фундаментальними) аспектами побудови та функціонування держави як організації влади. Йшлося, зокрема, про правовий статус різних гілок державної влади, принцип поділу влади, механізм його здійснення. Сторонами (суб’єктами) Конституційного Договору виступали найвищі органи відповідних гілок державної влади: Президент України та Верховна Рада України. Конституційний Договір укладено на час до прийняття нової Конституції України. Він був тимчасовим актом, тимчасовою угодою. На період дії Конституційного Договору призупинялася чинність правових, у тому числі й конституційних, норм, які суперечили відповідним положенням цього Договору. Конституція 1978 р. не скасовувалася. Укладаючи Конституційний Договір, Президент і Верховна Рада визнали за необхідне створити належні умови для прискорення та успішного завершення конституційного процесу в Україні, щоб прийняти нову Конституцію України не пізніше року з дня підписання Конституційного Договору. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад, розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.

У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці, відбулися три офіційні читання. Однак у черговий раз конституційний процес було заблоковано. З огляду на це в парламенті виникла неофіційна депутатська погоджувальна комісія на чолі з М.Д. Сиротою. На початку травня 1996 р. вона була затверджена Верховною Радою України як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи значні труднощі, комісія погоджувала думки різних фракцій і партій у кожній спірній нормі проекту Конституції[21]. 28 червня 1996 р., після тривалих дебатів, Основний Закон держави був ухвалений Верховною Радою України. За введення в дію нової Конституції проголосував 321 депутат, проти – 45, утрималося – 12, не голосували – 17. 28 червня в Україні відзначається державне свято – День Конституції. Конституційне оформлення незалежності України перетворило український народ з носія суверенітету на його володаря. Українська держава посіла серед держав світу осібне і рівне становище.

Конституція України 1996 р. складається з преамбули та 14 розділів (перші 13 розділів охоплюють 166 статей, останній розділ містить 17 перехідних положень). Відповідно до Основного Закону Україна є суверенною і незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Суспільне життя в Україні ґрунтується на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України. У визначенні прав і свобод людини Конституція України 1996 р. виходить з того, що людини, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8) як один із провідних елементів загальних засад конституційного ладу будь-якої сучасної демократичної, правової держави, являючи собою похідну всіх загальних засад права. Суттєвою ознакою демократичного характеру української Конституції є визнання конституційних норм нормами прямої дії. Це означає, що гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Тут в Основному Законі України закріплено широкий спектр прав і свобод людини та громадянина, що охоплює всі без винятку права і свободи, які демократичною світовою спільнотою прийнято вважати за відповідні гуманістичні стандарти в цій сфері суспільного та державного життя. Другий розділ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» є найбільшим за обсягом і включає 48 статей. Утім доводиться констатувати, що Конституцію України характеризує фіксація широкого кола соціальних і економічних прав, але з недостатніми гарантіями можливостей їх реалізації.

Основний Закон України визначає правовий статус та повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні – парламенту; Президента України як глави держави, котрий виступає від її імені, а також є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина; Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади, а також судових органів. На конституційному рівні закріплено територіальний устрій України і правовий статус Автономної Республіки Крим як невід’ємної складової частини України. Передбачено й принципові засади організації місцевого самоврядування в країні. Таким чином, чинна Конституція України 1996 р. стала основою побудови та діяльності всього державного апарату, органів місцевого самоврядування, судових і правоохоронних органів, оновлення всіх галузей вітчизняного законодавства.

У 1996 – 1997 рр., практично відразу після прийняття Конституції України, в державі здійснюються перші спроби конституційних змін. Сутність критики Основного Закону 1996 р. зводилася до того, що в ньому фактично було закладено не баланс, а конфлікт виконавчої та законодавчої влад. Так, уряд практично не контролювався парламентом, а парламент не відчував відповідальності за дії уряду.

16 квітня 2000 р. за народною ініціативою проведено всеукраїнський референдум, що мав конституційний характер. Суспільство було залучено до дискусії щодо форми та змісту державно-політичних перетворень. Однак лише в серпні 2002 р., після публічного виголошення Президентом України Л.Д. Кучмою ідеї реформування, реформа почала набирати потужних обертів. Основними завданнями змін до Конституції України було створення ефективної, політично відповідальної влади, гілки якої б не конфліктували чи конкурували між собою, а змагалися за кращу пропозицію для суспільства та перехід до парламентсько-президентської форми державного правління[22].

Події в суспільстві, насамперед Помаранчева революція, які відбулися під час проведення виборів Президента України 2004 р., стали каталізатором завершення політичної (конституційної) реформи. Законом України від 8 грудня 2004 р. до Конституції були внесені перші зміни. Вони стосувалися виборчої системи, організації державної влади, перерозподілу повноважень між Президентом і Верховною Радою України щодо формування уряду. Цими змінами передбачався перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми державного правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження строку повноважень Верховної Ради України до п’яти років. Цей Закон набув чинності з 1 січня 2006 р.

Політична (конституційна) реформа передбачала, що центром політичної влади в Україні ставала Верховна Рада у складі 450 народних депутатів, яких обирають на пропорційні основі в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі на п’ять років. Передбачалося, що Верховна Рада протягом місяця повинна буде сформувати коаліцію депутатських фракцій, до якої має потрапити більшість депутатів. Така коаліція протягом двох місяців від моменту обрання парламенту мусить сформувати уряд. Якщо першого чи другого не буде зроблено в означений строк, Президент має право достроково припинити повноваження парламенту. Отже, йшлося про зростання ролі депутатських фракцій, що мали стати центром стимулювання національного розвитку. Однак Конституція України (із змінами, внесеними у 2004 р.) діяла до 2010 р. 30 вересня Конституційний Суд України визнав Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. таким, що не відповідає Конституції України, у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Конституційні Суд України поновив чинність Конституції 1996 р. і звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 р. При цьому сумніви щодо легітимності Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20‑рп/2010 висловила низка відомих вітчизняних юристів.

1 лютого 2011 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Цим Законом передбачено збільшення строків повноважень народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів до п’яти років, а також визначено дати чергових виборів до Верховної Ради України та Президента України: остання неділя жовтня 2012 р. та остання неділя березня 2015 р., відповідно. Цей Закон набрав чинності 4 лютого 2011 р. Окрім того, 19 вересня 2013 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» (щодо повноважень Рахункової палати). Цей Закон набрав чинності 6 жовтня 2013 р.

Однак у ході подій, що відбулися в українському суспільстві наприкінці 2013 – на початку 2014 рр., означених як феномен Євромайдану та Революція Гідності, Верховна Рада України без рішення профільного комітету та висновку Конституційного Суду України 21 лютого 2014 р. прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Наступного дня, 22 лютого 2014 р., ураховуючи, що названий Закон не був підписаний Президентом України В.Ф. Януковичем, який у неконституційний спосіб усунувся від виконання конституційних повноважень і обов’язків, парламент ухвалив постанову «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222‑ІV, від 1 лютого 2011 року № 2952‑VІ, від 19 вересня 2013 року № 586‑VII». Цією постановою парламент стабілізував ситуацію в державі та попередив неконтрольований розвиток революційних подій, зберіг у країні легiтимнiсть конституцiйного правопорядку. 1 березня 2014 р. Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» був опублікований за підписом в. о. Президента України О.В. Турчинова та набув чинності 2 березня 2014 р.

З метою наближення правової системи України до європейських стандартів 2 черевня 2016 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», котрий набув чинності 30 вересня 2016 р. Цим Законом закладено оновлені конституційні засади судової влади й суміжних інститутів – прокуратури та адвоктури. На думку законодавця, конституційні зміни в частині правосуддя мають сприяти реалізації повномасштабної судової реформи та оновлення суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань, а також відновленню довіри людей до судової гілки влади, забезпеченню належного функціонування прокуратури та адвокатури.

Отже, Конституція України 1996 р. змінювалася шість разів. Від 30 вересня 2016 р. чинною є Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 р., 1 лютого 2011 р., 19 вересня 2013 р., 21 лютого 2014 р., 2 червня 2016 р. Незважаючи на суперечливий характер конституційного процесу, пов’язаного із внесенням змін, Конституція України є фундаментом сучасного політичного і правового життя в державі. Двадцять років дії Основного Закону України довели її високу соціальну цінність. Водночас від майбутніх змін Конституція не застрахована. Проте це не може бути виправданням нігілістичного ставлення до неї, а тим більше порушення її норм. Конституція України повинна перетворитися на реальний договір народу та влади, в якому б враховувалися права та інтереси всіх верств населення.

3. Формування органів публічної влади і національної правової системи

З проголошенням незалежності Україна за формою державного правління сформувалася як республіка змішаного виду: до прийняття Конституції України 1996 р. існувала як парламентсько-президентська республіка; з 28 червня 1996 р. – президентсько-парламентська; за Конституцією України в редакції від 8 грудня 2004 р. – парламентсько-президентська; з 30 вересня 2010 р. – президентсько-парламентська; за Основним Законом України в редакції від 2 березня 2014 р. – парламентсько-президентська. Зміна різновиду республіканської форми правління безпосередньо відображалася на організації та функціонуванні публічної влади. До того ж, напрям розвитку органів публічної влади визначала ще й та обставина, що проголошена незалежною Українська держава позиціонувала себе як демократична. Тому відразу пріоритетним вектором державотворчого процесу стає формування трьох гілок державної влади – законодавчої, виконавчої та судової[23].

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Остання формується шляхом виборів народних депутатів. В умовах незалежності депутатський корпус Верховної Ради України постійно складав 450 народних депутатів, але виборча система зазнавала неодноразових змін. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років. Народні депутати України працюють у парламенті на постійній основі. Їхній статус визначається Конституцією України 1996 р. і Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення ними присяги. Законами України народним депутатам надається широке коло прав і повноважень. Для керівництва своєю роботою Верховна Рада України обирає Голову, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України. До прийняття Конституції 1996 р. у структурі Верховної Ради України існувала Президія Верховної Ради України, повноваження якої в законодавчій сфері істотно зменшилися із запровадженням інституту президентства України. На керівництво Верховної Ради України покладається організація її роботи, представництво Верховної Ради України перед іншими державами і міжнародними інституціями, організація роботи її апарату тощо.

Парламент України працює сесійно. Сесії Верховної Ради України можуть бути й позачерговими. Останні скликаються Головою парламенту на вимогу не менше третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України. Усі свої рішення Верховна Рада України приймає виключно на пленарних засіданнях шляхом особистого голосування народних депутатів. Голосування може бути або відкритим нефіксованим чи фіксованим (поіменним) за допомогою електронної системи підрахунків, або таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Засідання проводяться відкрито і гласно. Водночас Верховна Рада України може також прийняти рішення про проведення закритого засідання. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р. встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради.

Важливою структурною ланкою Верховної Ради України є постійно діючі депутатські комісії. З 1996 р. комісії перейменовано на комітети, які стали тим головним функціональним органом, через який на шляху до пленарного засідання Верховної Ради проходять пропоновані проекти законів і постанов. Для сприяння роботі комітетів у їх структурі можуть створюватися підкомітети та робочі групи. Крім парламентських комітетів, у структурі Верховної Ради України працюють також тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії. Тимчасові спеціальні комісії створюються для підготовки і попереднього розгляду питань, їм надаються права профільних комітетів, а для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, у парламенті створюються тимчасові слідчі комісії. Проте висновки цих комісій не є вирішальними для суду та органів слідства. Верховна Рада України є політично структурованою. До її складу входять депутатські фракції, які організовуються виключно на партійній основі. У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

У структуру Верховної Ради України також входять Рахункова палата, створена 1996 р. для здійснення парламентського контролю за надходженням і використанням коштів Державного бюджету України, та з 1997 р. – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який від імені Верховної Ради України здійснює парламентський контроль за дотримання прав та свобод людини і громадянина.

Інститут Президента України Верховна Рада запровадила у структуру державної влади згідно із Законами «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р. Правовий статус і повноваження Президента України зазнавали змін, що закріплювалися конституційно. Так, з липня 1991 р. Президент визначався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, з лютого 1992 р. – главою держави і главою виконавчої влади України, з червня 1996 р. – главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина.

Статус Президента України та порядок його обрання визначаються Конституцією України 1996 р., Законом України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. та іншими нормативно-правовими актами. Окрім повноважень, які безпосередньо випливають з поста глави держави, Президент України наділений широкими повноваженнями у сфері формування та спрямування діяльності органів виконавчої влади. У цьому й полягає особливість його правового статусу згідно з Конституцією України 1996 р. Свої конституційні повноваження Президент здійснює через вертикаль влади, до складу якої входять Адміністрація Президента України (з січня 2005 р. до лютого 2010 р. – Секретаріат), Рада національної безпеки і оборони України. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Функції уряду покладаються на Кабінет Міністрів України. Становлення структури та зміни в організації діяльності Кабінету Міністрів України відбувалися у процесі розбудови незалежної Української держави. Процес реорганізації урядових структур фактично розпочався з 25 лютого 1992 р., коли були скасовані попередні союзні міністерства, а замість них створено 26 міністерств у системі українських органів влади. Відтоді вони не мали безпосередньо керувати виробництвом, а відповідали за проведення державної політики в різних галузях господарства. Відповідно до змін, внесених до Конституції УРСР у травні 1991 р., Кабінет Міністрів України визначено як найвищий орган державного управління УРСР. На такій правовій основі Кабінет Міністрів функціонував до прийняття Конституції України 1996 р., яка встановила, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До складу уряду входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.

Сфера компетенції Кабінету Міністрів України поширюється на забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розроблення проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення його виконання після затвердження Верховної Ради України; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки країни, громадського порядку, ведення боротьби зі злочинністю; організацію та забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямування і координацію роботи органів виконавчої влади тощо. Кабінет Міністрів України видає обов’язкові до виконання акти – постанови і розпорядження, які підписує Прем’єр-міністр України. Порядок організації діяльності Кабінету Міністрів України встановлював Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів від 5 червень 2000 р., а згодом – Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 р. Останній визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

Концепція організації місцевої влади й управління за роки незалежності змінювалася декілька разів. Так, на районних і обласних рівнях були ліквідовані виконавчі комітети і запроваджувався інститут представників Президента – голів державних адміністрацій. Ці зміни в організації місцевої державної влади були закріплені в таких нормативно-правових актах: Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 7 грудня 1990 р., яким місцеві ради були звільнені від виконання невластивих їм функцій державного управління на місцях, і відповідно створювались державні адміністрації на чолі з представниками Президента України в районах та областях, а також у містах Києві та Севастополі, яким були делеговані повноваження представляти державну владу на місцях; Закон України «Про представника Президента України» від 5 березня 1992 р., яким представник Президента України визначався як глава місцевої державної адміністрації відповідно в області, містах Києві, Севастополі, районі, районах міст Києва і Севастополя. Напрям створення місцевої влади як представництва Президента було припинено з прийняттям Закону України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» від 3 лютого 1994 р. Цей Закон повертав владу на місцях Радам та їх виконкомам. З прийняттям Конституції України 1996 р. в областях, районах, містах Києві та Севастополі створювалися місцеві державні адміністрації, повноваження яких визначалися Конституцією та Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1994 р.

Популяризувалася ідея розширення повноважень органів місцевого самоврядування. Правовий статус органів і посадових осіб місцевого самоврядування, органів самоорганізації, порядок їх утворення та діяльності визначався такими законами України: «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р., «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 р., «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р., «Про асоціації органів місцевого самоврядування» від 16 квітня 2009 р., «Про місцеві вибори» від 14 липня 2015 р. тощо.

З проголошення незалежності Українська держава фактично заново створювала і розбудовувала судові та правоохоронні органи. Так, Концепція судово-правової реформи від 28 квітня 1992 р. передбачала здійснення судочинства в Україні судами загальної (Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольські міські суди, військові та арбітражні) та конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України). Їх організація та порядок діяльності визначалися, окрім існуючої Конституції, законами України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р., «Про організацію судового самоврядування» від 2 лютого 1994 р., «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. та ін.

Правові засади для створення нової судової системи, здатної в сучасних умовах розвитку українського суспільства ефективно й надійно захищати права та свободи людини і громадянина, закріпила Конституція України 1996 р. Вона зокрема визначила більш високий, ніж раніше, правовий статус Верховного Суду України.

Певний етап у справі узагальнення майже десятирічного досвіду організації та діяльності всіх судових органів знаменували закони від 21 червня 2001 р., прийняті у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку дії п. 12 «Перехідних положень» Конституції України, та з метою розвитку її положень. Так звану малу судову реформу складали закони про внесення змін до Кримінально-процесуального, Цивільно-процесуального, Арбітражного процесуального кодексів України, «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про арбітражний суд» та ін.

Конституційні принципи організації судової влади в Україні знайшли своє втілення в Законі «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. За цим Законом систему судів загальної юрисдикції складали: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України. Останній визначено Законом як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів України» від 7 липня 2010 р. передбачив створення Вищого спеціалізованого суду України для розгляду цивільних і кримінальних справ, зменшення кількості суддів Верховного Суду України та обмеження його функцій, ліквідацію військових судів, обов’язкове призначення членами Вищої ради юстиції суддів, обраних безстроково. Широкі повноваження щодо формування суддівського корпусу та притягнення суддів до відповідальності отримала Вища кваліфікаційна комісія суддів.

Новий етап судової реформи офіційно стартував з ухваленням 2 червня 2016 р. Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та нового Закону «Про судоустрій і статус суддів», які ці зміни мають реалізувати в життя. До ключових засад нового етапу судової реформи 2016 р., оголошених владою, належать: наближення національної судової системи та суміжних правових інститутів до стандартів і передових практик Європейського Союзу (далі – ЄС); побудова системи правосуддя, здатної гарантувати реалізацію права на справедливий суд; забезпечення балансу функціональної й політичної незалежності судової влади та її підзвітності громадянам України; оптимізація судоустрою та процедури судочинства відповідно до збалансованого підходу до принципів доступності правосуддя і розумності; підвищення суспільної довіри до судової влади. Разом з цим певні положення нових конституційних норм можуть неоднозначно сприйматися та потребують критичної оцінки на предмет потенційного ризику зловживання правом під час прийняття наступних імплементаційних законів у цій сфері.

Із незалежністю України відкрилась нова сторінка в історії прокуратури нашої держави. Після прийняття 5 листопада 1991 р. Закону України «Про прокуратуру» та низки інших нормативно-правових актів створено правову основу організації та діяльності органів прокуратури незалежної України. Питанням регламентації діяльності прокуратури було присвячено розділ VII Конституції України 1996 р., відповідно до якого на прокуратуру України покладалося: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Зараз розділ VII «Прокуратура» виключений зі змісту Конституції України 1996 р. відповідно до зазначеного вище Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 черевня 2016 р. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає чинний наразі Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р.

У демократичних державах невід’ємним складником правової системи й основним інститутом захисту особи, її прав і свобод є адвокатура. Правовий статус адвокатури початково визначався Законом України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., а на сьогодні регламентується Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р., в якому закріплено правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.

Служба безпеки України створювалася на основі Комітету державної безпеки УРСР відповідно до постанови Верховної Ради України «Про створення Служби національної безпеки України» від 20 вересня 1991 р. Організація та діяльність Служба безпеки України регламентовані законами України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р., «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., «Про контррозвідувальну діяльність» від 26 грудня 2002 р., «Про загальну структуру і чисельність Служби безпеки України» від 20 жовтня 2005 р. та ін. Служба безпеки України має статус державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Вона також є спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності, охорони державної таємниці та головним органом у сфері боротьби з тероризмом.

Відродження держави зумовило необхідність перебудови, а фактично – створення нової міліції України. Першим серед основних нормативно-правових актів, що регламентував діяльність міліції України, став Закон України «Про міліцію», прийнятий 20 грудня 1990 р. Історичне значення цього Закону полягало в тому, що він визначав зміст, завдання та принципи діяльності міліції України на початку її становлення як правоохоронного органу незалежної держави, а також її відмінні ознаки від міліції часів радянського тоталітаризму. Надалі нормативно-правова основа діяльності та правового статусу міліції була доповнена законами України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р., «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. та ін.

У контексті загальнонаціонального плану реформ наприкінці 2014 р. в Україні розпочалося стратегічне реформування міліції. Його мета полягає в перетворенні репресивної моделі міліції України в демократичну модель європейського зразка – демілітаризований, децентралізований і деполітизований легітимний публічний спеціалізований інститут – Національну поліцію. У ході реалізації цієї реформи було прийнято Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р., відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону Національна поліція України – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом. Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Проголошення незалежності зумовило формування в Україні розгалуженої системи законодавства. Процес її створення розпочався у трьох напрямах: по-перше, шляхом адаптації частини норм радянського (соціалістичного) права до ринкових відносин і плюралістичної демократії; по-друге, прийняття нормативно-правових актів у тих сферах суспільних відносин, що були не врегулюванні чинним законодавством; по-третє, проведення широкомасштабної кодифікації законодавства.

Перетворення економічної системи забезпечувалося насамперед нормами цивільного та господарського законодавства. Були прийняті, зокрема, такі важливі закони України: «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р., «Про банкрутство» від 14 травня 1992 p., «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 p., «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р.

16 січня 2003 р. прийняті Цивільний і Господарський кодекси України. При цьому Цивільний кодекс України визначається кодифікованим нормативно-правовим актом (законом), яким регулюються особисті немайнові та майнові відносини, учасниками яких є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Ухваливши новий Цивільний кодекс, Україна зробила важливий крок до наближення власної національної правової системи до романо-германської правової сім’ї. Аналізуючи зміст Кодексу, вчені наголошують на широкому запозиченні норм римського приватного права, запровадженні норм, притаманних цивільному законодавству розвинутих європейських країн, тощо. Сфера правового регулювання цивільних відносин настільки розширилася, що це дало підставу іменувати зазначений нормативно-правовий акт Кодексом громадянського суспільства, або Кодексом приватного життя[24].

Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), які ґрунтуються на різноманітності господарських суб’єктів різних форм власності. Цей Кодекс має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти її гармонізації з іншими економічними системами[25].

Водночас перехід до ринкових відносин змусив законодавців звернути увагу на захист трудових прав працівників. Було внесено важливі зміни до Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 р., прийняті закони України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку» від 16 грудня 1993 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 p., «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. та ін.

Аграрне (земельне) право поповнилося Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду від 31 жовтня 1991 p., законами України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 p. (тепер втратив чинність), «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 p. (тепер втратив чинність), Земельним кодексом від 25 жовтня 2001 p. Вони дали підставу для роздержавлення землі, ліквідації колгоспів і створення сільськогосподарських підприємств різного типу та форм власності. Відповідно до норм чинного Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Водночас використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Особливого значення набувають проблеми розробки та вдосконалення екологічного законодавства. В Україні за роки незалежності були напрацьовані та схвалені закони, що регулюють забезпечення екологічної безпеки: «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 р. (тепер втратив чинність), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р., «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 р., «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р., Кодекс цивільного захисту населення від 2 жовтня 2012 р. тощо. Відносини в галузі охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.

Активно в Україні проходив розвиток кримінального права, спочатку через внесення до Кримінального кодексу України змін і доповнень. У березні 1992 р. з нього були вилучені такі види покарань, як заслання та вислання. У грудні 1994 р. було прийнято Закон України «Про посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини проти держави», що передбачав відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку змову чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність України, масові безпорядки. Було переглянуто склади державних злочинів, різко скорочувалося застосування виключної міри покарання – смертної кари[*]. У 1995 р. уперше почав діяти мораторій на виконання смертної кари в Україні, однак згодом смертні вироки знову продовжили виконувати. Це стало загрозою для України щодо виключення її з Ради Європи, адже відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в цій міжнародній організації. Проте вже у березні 1997 р. в Україні знову було введено мораторій на виконання смертної кари. 29 грудня 1999 р. цей вид покарання взагалі скасували: Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. Керуючись цим рішенням, Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу України, вилучивши термін «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України. Новий Кримінальний кодекс України було прийнято 5 квітня 2001 р. Він набрав чинності 1 вересня того ж року.

Сучасне кримінальне право України базується на принципах законності, демократизму, рівності, справедливості, гуманізму, невідворотності відповідальності тощо. Єдиним джерелом кримінального права є закон – нормативно-правовий акт, прийнятий вищим органом законодавчої влади, який містить норми права, що встановлюють принципи, загальні правила і підстави кримінальної відповідальності, мету та види кримінальних покарань, а також відносить конкретні суспільно небезпечні діяння до категорії злочинів і визначає покарання за їх скоєння.

Зовнішньою формою вираження кримінального права є кримінальне законодавство, яке становить Кримінальний кодекс України, котрий ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права та законах України про кримінальну відповідальність, прийнятих після набрання чинності Кримінального кодексу й які включаються до нього після набрання ними чинності[26].

Після утвердження Конституції України 1996 р. було прийнято низку законодавчих актів і в інших галузях права, які створили правові засади для сталого розвитку економіки, культури, соціальної сфери тощо.

Так, станом на 2016 рік в Україні чинними є 22 кодекси, з них три прийнято до здобуття Україною незалежності. Загалом за роки незалежності України в державі прийнято 19 кодифікованих нормативно-правових актів (деякі з них мають дві та більше редакцій): Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 p., Митний кодекс України від 13 березня 2012 р. (попередні редакції – від 12 грудня 1991 р., 11 липня 2002 p.), Повітряний кодекс України від 19 травня 2011 р. (попередня редакція – від 4 травня 1993 p.), Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р., Кодекс України про надра від 27 липня 1994 p., Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 p., Водний кодекс України від 6 червня 1995 p., Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. (попередня редакція – від 21 червня 2001 p.), Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 p., Господарський кодекс України від 16 січня 2003 p., Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 p., Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 p., Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 p., Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 p., Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р., Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р., Кодекс цивільного захисту населення від 2 жовтня 2012 р.

На сьогодні, як спадок від радянського законодавства, чинними залишаються Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р., Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р., Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р.

Отже, динамічне державоправотворення, що з 1991 р. відбувається в сучасній незалежній Україні, характеризується як складний, тривалий і суперечливий процес, який спрямований на пошук власного шляху історичного поступу. Нині є всі підстави стверджувати, що набуття Україною ознак демократичної, соціальної, правової держави виявилося набагато складнішим, ніж передбачалося. Тому подальше реформування державно-правової системи в контексті реалізації положень довгоочікуваної Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, від 27 червня 2014 р. є одним з першочергових завдань. Разом з цим сучасний етап державно-правового будівництва в Україні значно ускладнений анексією Російською Федерацією невід’ємної частини України – Автономної Республіки Крим (2014 р.), а згодом й російською збройною агресією в Донецькій і Луганській областях України[*].

Водночас потрібно усвідомити, що кризова ситуація, в якій на Водночас потрібно усвідомити, що кризова ситуація, в якій зараз опинилася Україна, зумовлена не лише зовнішніми, а й численними внутрішніми причинами, у тому числі й ерозією законності, підривом авторитету закону в суспільстві. На підтвердження останнього судження досить лише згадати про неправові («диктаторські», дискримінаційні, «драконівські») закони, прийняті Верховною Радою України 16 січня 2014 р.[27] Ці законодавчі акти, на переконання більшості експертів, значно обмежували права та свободи людини і громадянина, надавали органам державної влади значні дискреційні повноваження у сфері покарання учасників акцій протесту та мали на меті криміналізувати дії опозиції й громадянського суспільства під час Революції Гідності. 28 січня 2014 р. Верховна Рада України в 361 голос скасувала більшість неправових законів від 16 січня 2014 р.

4. Зовнішня політика України: принципи, зміст, геополітичні виклики

За об’єктами (сферами) діяльності теоретико-правова наука поділяє функції цивілізованої держави на внутрішні та зовнішні. З проголошенням державної незалежності України 24 серпня 1991 р. на порядок денний постали завдання не лише внутрішнього порядку, а й, насамперед, міжнародно-правової легітимізації здійсненого акту, тобто визнання іноземними країнами її суверенного статусу, з одного боку, та формування власної зовнішньої політики і відповідних зовнішньополітичних структур, з іншого.

Сам Акт проголошення незалежності не став відправною точкою, з якої почався відлік суверенітету української держави для інших країн. Лише після референдуму, що відбувся 1 грудня 1991 р., у ході якого 90,32 % населення висловилися за незалежність, розпочався процес визнання України як суб’єкта міжнародного права іноземними державам. Уже наступного дня незалежність України визнала Польща, яка й стала першою країною, що започаткувала факт правової легітимізації молодої держави і зафіксувала на міжнародному рівні факт прагнення українців до самостійного економічного, політичного та духовного розвитку. Того ж дня Канада долучилася до цього процесу, а вже 3 грудня – був підписаний протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою. Наступного дня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня – Росія, Болгарія, Аргентина, Болівія, Хорватія. Загалом до кінця 1991 р. Україну визнало 57 держав світу, а за перший рік незалежності – 130 держав, 106 із яких налагодили з нею дипломатичні відносини[28]. Україну як незалежну суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановили з нею дипломатичні відносини. Поступово розбудовувалося й зовнішньополітичне відомство. Так, у 2007 р. дипломатичний корпус в Україні налічував майже 2 500 працівників, зокрема 1 214 фахових дипломатів[29]. Діє понад 100 дипломатичних іноземних установ: посольства, відділення посольств, представництва міжнародних організацій, генеральні консульства, почесні консульства тощо.

З огляду на участь України як засновника і учасника ООН у міжнародних відносинах ще в умовах її перебування як суб’єкта федерації у складі СРСР, 17 вересня 1992 р. вона приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (1978 р.), тобто взяла на себе відповідальність за виконання міжнародних домовленостей, укладених Українською PCP у попередній період. Слушно нагадати, що до здобуття незалежності у складі уряду радянської України[*] функціонувало повноцінне Міністерство зовнішніх справ, хоча самостійної зовнішньої політики воно не проводило. Його рішення на міжнародній арені були суголосними з позицією аналогічного Міністерства радянського Союзу.

Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л.М. Кравчука до Франції, США і Канади. У їхніх межах політичні діячі та громадськість цих країн були ознайомлені з політичною й економічною ситуацією в Україні, її перспективами як незалежної держави, основними принципами та напрямами української зовнішньої політики. Одночасно було закладено фундамент для встановлення взаємовигідних контактів між підприємницькими колами західних країн і представниками українського промислового й аграрного бізнесу.

Після результатів референдуму та обрання 1 грудня 1991 р. першого Президента України Л.М. Кравчука визнання державної самостійності відбувалося не лише на двосторонньому, а й на рівні міжнародних організацій. Так, 30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер – Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 р., приєдналася до Північноатлантичної ради зі співробітництва (з 1998 р. – Рада євроатлантичного партнерства). Українська держава стала повноправним членом світового товариства, важливим скадником системи міжнародних відносин.

Широкому визнанню самостійної Української держави сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму і забезпеченні прав людини, а також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі й розвиток міжнародної співпраці у всіх сферах. Зокрема, Верховна Рада 5 грудня 1991 р. виступила із Зверненням до парламентів і народів світу, в якому зазначалося: Українська держава буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, ратифікованими Україною, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатись до Гельсінського заключного акта[*], який, зрештою, в лютому 1992 р. й був підписаний президентом Л.М. Кравчуком.

Окрім міжнародного визнання незалежності України, цей період вирізняється активним процесом становлення її головних зовнішньополітичних напрямів і пріоритетів. Вони формувалися на засадах основоположних документів – Декларації про державний суверенітет, Акта про незалежність України. Однак повноцінну теоретичну основу зовнішньої політики Україна ще належало створити.

Позаяк Україна географічно розташована на лінії розмежування Європи та Азії, то в основу національної концепції міжнародної політики був закладений принцип багатовекторності зовнішньополітичних орієнтацій. На найвищому політичному рівні їх визначалося, принаймні, три: східний (Росія, країни СНД); західний (країни ЄС, США, Канада); південно-східний (Туреччина, країни Сходу). Кожен із українських президентів, до повноваження яких конституцією віднесено представлення держави на міжнародному рівні, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави та ведення переговорів і укладення міжнародних договорів, визначався зі своїми пріоритетами. З перших років незалежності України Президент держави Л.М. Кравчук у зовнішній політиці взяв курс на дистанціювання від Росії і зближення з країнами Заходу, яке передбачало набуття членства в НАТО, інтеграцію до ЄС. Другий Президент України Л.Д. Кучма запропонував політику нейтралітету, яка передбачала одночасний з Росією вступ до НАТО і інтеграцію до ЄС. Після Помаранчевої революції Президент В.А. Ющенко відстоював західний вектор зовнішньої політики України, а у Верховній Раді й уряді намагалися її збалансувати за рахунок покращення відносин з Росією. У цей період відбулася активізація євроатлантичних прагнень України. У березні 2008 р. Президент України В.А. Ющенко, прем’єр-міністр Ю.В. Тимошенко та Голова Верховної Ради А.П. Яценюк звернулися до Генерального секретаря НАТО з листом, в якому висловлювали сподівання на підтримку країн-членів Альянсу прагнень України стосовно її приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ НАТО). На Бухарестському саміті Альянсу, що відбувся на початку квітня 2008 р., держави-члени євроатлантичної спільноти наголосили на вагомому внеску України у спільні з блоком операції, визнали її перспективи на членство в НАТО, проте ПДЧ надано не було. На жаль, німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії Плану дій щодо членства в НАТО. Військова агресія Російської Федерацію в Грузію у 2008 р., анексія Криму та розв’язання збройного конфлікту на Сході України – це, у тому числі, й наслідок недалекоглядної політики провідних держав-членів Альянсу. Коли б Україна мала інший статус у відносинах з НАТО, навряд чи сьогодні Росія наважилася б на відкриту агресію[30].

За часів керівництва державою В.Ф. Януковича Україна перетворилася на політичний придаток Росії, коли депутатами Верховної Ради, очільниками міністерств, у тому числі й силових, були громадяни Російської Федерації, частина яких так і не стала громадянами України. Позбавлений у 2015 р. Верховною Радою України статусу президента, В.Ф. Янукович під час свого перебування на посту глави держави, виступав за позаблоковий статус України, а співпрацю з НАТО він визнавав лише в окремих, чітко окреслених напрямах. І, нарешті, після перемоги Революції Гідності вектор міжнародних відносин різко перемістився в бік Західної Європи загалом та ЄС зокрема.

З усіх можливих альтернатив лише євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в сім’ї європейських народів. Для України інтеграція в Євросоюз – це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому цей вектор є стратегічною метою державної політики України. Підвалини для міжнародної співпраці з державами-членами ЄС і США були закладені у грудні 1991 р., коли міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючих в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство і співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р., що набула чинності 1 березня 1998 р., започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Україна була першою з-поміж країн колишнього СРСР, з якою ЄС підписав Угоду про партнерство і співробітництво.

Після набуття чинності Угоди, Указом Президента України «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11 червня 1998 р. було визначено основні напрями інтеграційного процесу, які включали такі заходи, як адаптація законодавства України до законодавства ЄС; забезпечення прав людини; економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС; зміцнення основ демократії; співробітництво у забезпечення безпеки та охорони довкілля тощо. Мета і завдання євроінтеграційного курсу підпорядковані досягненню стратегічної мети України – набуття повноправного членства в ЄС.

Відповідно до встановлених Європейською Радою у 1993 р. критеріїв членства в ЄС країна-кандидат на вступ має досягти стабільності інститутів, що гарантують демократичний розвиток, забезпечити верховенство права, дотримання прав людини, захист національних меншин, існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск ринкових сил у рамках Союзу, бути готовою взяти на себе зобов’язання, які випливають із членства в Союзі[31].

Відносини України із загальноєвропейськими структурами постійно поглиблювалися. У вересні 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Європи. У червні 1996 р. було затверджено Стратегію інтеграції до ЄС. У липні 1997 р. підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору, в якій країни НАТО визнавали Україну одним із ключових факторів забезпечення стабільності у Європі. У грудні 1999 р. ухвалено Спільну стратегію ЄС щодо України, яку замінив План дій Україна – Євросоюз, підписаний у лютому 2005 р., строк дії якого був розрахований на три роки[32]. Власне, стратегія Плану дій полягала в наданні Європейським Союзом певних стимулів в обмін на виконання Україною відповідних вимог, передбачених документом[33]. Утім, у документі не було враховано амбітну мету України щодо вступу в ЄС.

Наступним етапом співробітництва мали стати підготовка Угоди про вільну торгівлю та надання Україні статусу Асоційованого члена ЄС. Вона велася в умовах переговорного процесу, починаючи з березня 2007 р. Упродовж п’яти років було проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках трьох робочих груп: одна розробляла проект з політичного діалогу, зовнішньої та безпекової політики; друга – з юстиції, свободи і безпеки; третя – з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу. Крім того, було проведено 18 раундів переговорів щодо створення зони вільної торгівлі.

Підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом і Україною планувалося на 28 листопада 2013 р., але не відбулося. За кілька днів до початку саміту у Вільнюсі, керівники уряду України, як слухняні виконавці волі колишнього Президента України В.Ф. Януковича, вирішили призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію з ЄС. Таке розпорядження було офіційно оприлюднено на той час прем’єр-міністром України М.Я. Азаровим. Натомість, на третьому саміті ЄС «Східне партнерство» у Вільнюсі 28 листопада 2013 р. ЄС парафував подібні угоди з Молдовою та Грузією. Саме з цих подій і розпочалася в Україні Революція Гідності, котра привела до ганебної втечі В.Ф. Януковича і його оточення до Росії та реанімації в державі євроінтеграційного курсу.

Угода про асоціацію України з ЄС, зрештою, була підписана новою постреволюційною владою у два етапи. Спочатку 21 березня 2014 р. під час позачергового саміту Україна – ЄС прем’єр-міністром А.П. Яценюком підписано політичну частину Угоди, а 27 червня 2014 р. у ході засідання Ради ЄС Президентом України П.О. Порошенком та керівництвом Європейського Союзу і главами держав та урядів 28 держав – членів ЄС підписана й економічна частина, яка разом з рештою тексту Угоди становить єдиний документ. 16 вересня 2014 р. Європейський парламент ратифікував Угоду про асоціацію одночасно з Верховною Радою України (у вигляді телемосту). За ратифікацію проголосувало 355 депутатів Верховної Ради та 535 депутатів Європарламенту. З 1 листопада 2014 р. набуло чинності часткове застосування деяких частин Угоди про асоціацію. Стаття 4 Угоди про асоціацію, у котрій йдеться про встановлення Поглибленої та Всеосяжної Зони Вільної Торгівлі (ПВЗВТ), частково вступила в силу 1 січня 2016 р.[34] Повністю Угода між Україною та ЄС набере чинності після її ратифікації усіма державами-членами ЄС, відповідно до національних процедур, а також Радою Європейського Союзу.

Справжнім випробовуванням України на шляху до асоціації стала одна із держав-членів ЄС – Королівство Нідерландів, яка не повідомила про ратифікацію, попри те, що її парламент ще 7 липня 2015 р. проголосував, а король на наступний день підписав відповідний акт. Громадяни, відповідно до національного законодавства, зібрали майже 430 тис. підписів (при необхідних 300 тис.) за проведення консультативного референдуму. Виборча рада Нідерландів призначила референдум, який відбувся 6 квітня 2016 р. Волевиявлення, за явки виборців, що становила 32,28 %, продемонструвало такі результати: проти підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС проголосувало 61 % учасників референдуму, за – понад 38 %. Нідерланди, устами прем’єр-міністра країни, оприлюднили пропозиції щодо умов завершення ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, в яких пропонувалося ухвалити додаток до Угоди про асоціацію. У ньому мали міститися гарантії того, що документ у разі ратифікації не дає Києву перспективи членства в ЄС, не відчиняє перед українцями двері для трудової міграції у країни ЄС, не надає їм гарантій колективної безпеки та отримання військової допомоги і не зобов’язує ЄС до фінансової підтримки України[35]. У грудні 2016 р. Євросоюз ухвалив відповідний додаток до Угоди, чим продемонстрував свою солідарність із занепокоєними громадян Нідерландів. Такий крок з боку ЄС дозволив поновити політичний діалог у парламенті країни. За день до припинення своєї роботи у зв’язку з черговими виборами Нижня палата парламенту Нідерландів 23 лютого 2017 р. проголосувала за ратифікацію Угоди з Києвом. Ратифікація Сенатом як верхньою палатою парламенту була відкладена до проведення парламентських виборів, на яких євроскептикам не вдалося отримати достатньо голосів для формування уряду. Зрештою, 30 травня парламент Нідерландів завершив процес ратифікації Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною, яка в повному обсязі почала функціонувати з 1 вересня 2017 р.

Угода про асоціацію визначає не тільки юридичні відносини України та Євросоюзу, а й спонукає Україну до соціальних і економічних реформ. За своїм обсягом і тематичним наповненням вона є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором з третьою країною, який укладався Європейським Союзом у минулому. Головний компонент цієї Угоди – створення всеохоплюючої зони вільної торгівлі, яка визначатиме правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС. Починаючи з 1996 р. і донині взаємний товарооборот між Україною і ЄС зростає. Однак з боку країн ЄС дедалі частіше лунає заклик, що боротьба з корупцією в Україні є ключем до налагодження більш тісних зв’язків між Києвом і ЄС. Проте, як наголошують європейські та українські експерти, цьому перешкоджають корупційні скандали, що вибухають в Україні і проходять на фоні агресії на Донбасі та тиску Росії з метою дестабілізації ситуації в Україні[36].

Найпроблемнішим для України був і залишається східний вектор зовнішньої політики. Налагодження взаємин з Росією стало за увесь 25‑річний період нинішньої доби української державності найбільш важким напрямом дипломатичної діяльності. Ескалація відносин розпочалася в січні 1992 р., коли Державна дума Російської Федерації, порушуючи ратифіковані нею угоди про недоторканність кордонів, поставила під сумнів конституційність актів 1954 р. про входження Криму до складу України. Незабаром новою постановою парламент Росії намагався повернути федеральний статус місту Севастополю як головній базі неподільного Чорноморського флоту, на що українська сторона відреагувала як на зазіхання на територіальну цілісність держави.

Не менш гостро постало питання базування Чорноморського флоту Росії на території України. Після тривалих переговорів, у травні 1997 р. у Києві підписано Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування російського Чорноморського флоту на території України. Документом передбачалося, що розрахунок за використання об’єктів у Криму Росія має здійснювати шляхом щорічного зменшення державного боргу України перед Росією на суму близько 10 млн доларів. Відповідно до умов Угоди, Чорноморський флот Російської Федерації мав перебувати на території України до 2017 р. Щоправда, у 2010 р. у Харкові тодішній Президент України В.Ф. Янукович підписав нову Угоду із Росією про пролонгацію базування російського Чорноморського флоту в Севастополі до 2042 р.

У тій чи іншій формі протистояння тривало до грудня 1997 р., коли після довгих і виснажливих переговорів був підписаний широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Російська сторона займала деструктивну позицію щодо укладення договору, проте він закріплював визнання сторонами суверенітету одна одної. Чи не найважливішим аспектом цього документа є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності та непорушності існуючих між двома суверенними країнами кордонів. Верховна Рада України ратифікувала документ 14 січня 1998 р., Державна дума – 25 грудня 1998 р., а верхня палата російського парламенту – лише 17 лютого 1999 р. Підписання договору сприяло пожвавленню економічних зв’язків між Україною та Росією, були узгоджені спільні міграційні правила, умови перетину державного кордону тощо.

Однак і після цього між сусідніми державами не були до кінця узгоджені лінії міждержавного кордону в Азовському морі та Керченській протоці. Найбільш гостро ця проблема проявилась у жовтні 2003 р. Росія в односторонньому порядку з боку Таманського півострова почала споруджувати дамбу в напрямку українського острова Тузла. Цей острів площею 3,5 км2 має довжину 6,5 км, ширину – 500 м, відстань від острова до українського берега – 4 км, до російського – 5,5 км, до краю російської коси Тузла – 1,2 км. Конфлікт набув такого загострення, що тільки втручання Президента України Л.Д. Кучми та Президента Російської Федерації В.В. Путіна дозволило його владнати. Росія припинила будівництво дамби за 180 метрів від острова.

Особливою проблемою перших років незалежності України була доля ядерної зброї на її території (15 % світового потенціалу). З розпадом СРСР вона стала власністю України, що не передбачалося умовами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 р. Західноєвропейські партнери відкрито висловлювали своє невдоволення перспективою мати країну-сусіда з таким арсеналом. США і Росія також чинили тиск на керівництво держави, щоб примусити його позбутися зброї масового ураження, мотивуючи свої вимоги неспроможністю України впоратися з Чорнобильською катастрофою. Відтак, керуючись нормами міжнародного права, 10 січня 1994 р. Україна відмовилася від ядерної зброї. Було обумовлено, що весь ядерний арсенал колишнього СРСР, у тому числі й України, перейде під контроль Росії. Країна, що мала третій у світі після США і Росії ядерний потенціал, добровільно віддала росіянам боєголовки і крилаті ракети, підірвала пускові шахти, а 43 стратегічні супербомбардувальники Ту-160 і Ту-95 МС пішли на металобрухт. Натомість, 5 грудня 1994 р. Україна отримала гарантії безпеки від Великобританії, США та Росії, підписавши у Будапешті Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У ст. 2 документа йде мова про зобов’язання країн-підписантів утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що «ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України». Згодом до Меморандуму приєдналися Франція та Китай. Утім, Париж і Пекін не поставили свого підпису під документом, обмежившись відповідними заявами[37]. У квітні 2010 р. Росія і США підписали в Празі договір про скорочення ядерної зброї та її носіїв. Обидві держави ще раз підтвердили зі свого боку гарантії безпеки для України.

Таким чином, молода держава стала першою країною у світі, яка добровільно відмовилася від власного ядерного потенціалу, отримавши статус країни, що не володіє ядерною зброєю, та декларативні гарантії окремих країн для своєї безпеки. Однак Меморандум не є міжнародним договором, оскільки не має юридично зобов’язуючої сили: парламенти країн-гарантів його не ратифікували. Зобов’язання країн‑гарантів не виходять за рамки, передбачені Статутом та низкою резолюцій ООН. До того ж під Меморандумом відсутні підписи представників Франції та Китаю. А це означає, що вони не зобов’язані на вимогу Києва розпочинати консультації. Це свідчить про те, що Україна, практично, не отримала чітких міжнародно-правових гарантій безпеки.

Підтвердженням на практиці юридичної неспроможності залучити країн-гарантів до виконання узятих на себе зобов’язань стала військова агресія Російської Федерації на Півдні, а згодом і Сході України, яка розпочалась після самоусунення від влади Президента України В. Януковича та його втечі до Росії внаслідок активного спалаху масових антиурядових протестів і розстрілу учасників Майдану. Генеральною прокураторою України висунуто підозру В. Януковичу у державній зраді та порушено низку кримінальних справ за іншими фактами його протиправної діяльності.

Вторгнення, що розпочалося 20 лютого 2014 р., було підтримано парламентом Російської Федерації 1 березня 2014 р. на запит Президента В.В. Путіна та під приводом надуманої загрози життю громадян і особового складу військового контингенту Збройних сил Російської Федерації, що перебували у Криму. Військові російських Збройних сил без розпізнавальних знаків здійснювали захоплення та блокування адміністративних будівель, установ зв’язку, в тому числі телевізійних каналів і українських військових частин у Криму, аеропортів у Сімферополі і Севастополі. Представники української влади та громадськість одразу заявили про початок військового вторгнення сил Російської Федерації та їхньої причетності до цього захоплення. Військове вторгнення викликало подальше зростання активності масових протестів у Києві та інших регіонах України. Однак Російська Федерація мотивувала це вторгнення, спираючись на власну зовнішньополітичну доктрину, що допускала силове втручання як захист так званого російськомовного населення в інших державах[38].

З метою легітимізації відторгнення Кримського півострова від України, окупації його території, 27 лютого 2014 р. Верховною Радою Криму у закритому режимі був призначений референдум про статус Криму. До бюлетеню було внесено два питання: про відновлення конституції Криму 1992 р. і про входження Криму до складу Росії.

Усупереч українському законодавству і без участі офіційних міжнародних спостерігачів, псевдореферендум таки відбувся 16 березня 2014 р. Його проведення не відповідало принципам і нормам міжнародного права, адже необхідний для окупанта результат забезпечувався збройною присутністю російських солдат, козачих загонів та силовими заходами так званих ополченців. Кримсько-татарське населення на заклик Меджлісу в своїй абсолютній більшості його бойкотувало.

Росія визнала перемогу на псевдореферендумі прихильників входження Криму до її складу. Процедура прийняття (насправді, анексії) Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації завершилась підписанням договору «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і утворення в складі Російської Федерації нових суб’єктів», що був ратифікований Державною думою 21 березня 2014 р., а 11 квітня 2014 р. Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь були незаконно включені до Конституції Росії як суб’єкти федерації. Разом з військовим чинником значною мірою анексія Криму Російською Федерацією була уможливлена тривалою та цілеспрямованою інформаційно-пропагандистською діяльністю Кремля[39].

Унаслідок відверто агресивних дій Росії проти України міжнародні відносини між державами різко загострилися. 23 лютого 2014 р. Росія відкликала з Києва свого посла, а пізніше надала притулок В.Ф. Януковичу. У зв’язку з окупацією Криму Російською Федерацією 17 березня 2014 р. посол України в Росії був відкликаний до Києва, а 15 квітня 2014 р. Верховна Рада України ухвалила закон, що визнає територію Криму «тимчасово окупованою територією України». Законодавчий орган України 27 січня 2015 р. ухвалив постанову, в якій дії Росії в Криму та Донбасі були кваліфіковані як агресія відносно України, а в затвердженій у вересні 2015 р. новій військовій доктрині України Російська Федерація оголошена її військовим супротивником[40].

Офіційно висловлену у 2014 р. позицію України підтримала міжнародна спільнота. Зокрема, Генеральна Асамблея ООН 27 березня 2014 р. на 68‑й сесії прийняла резолюцію про підтримку територіальної цілісності України. Ухвалюючи резолюцію, Генасамблея послалася на передбачені у ст. 2 Статуту зобов’язання всіх держав утримуватися в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави і вирішувати свої міжнародні суперечки мирними способами. У своєму рішенні Генеральна Асамблея, окрім того, спиралася на Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний у Гельсінкі 1 серпня 1975 р., Будапештський меморандум 5 грудня 1994 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. і Алма-Атинську декларацію від 21 грудня 1991 р.

У тексті резолюції відзначається, що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 р., не був санкціонований Україною, тому, не маючи законної сили, він не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя. Крім того, у зазначеній резолюції Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави відмовитися і утримуватися від дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності та територіальної цілісності України, в тому числі і від будь-яких спроб змінити кордони України за допомогою погрози силою або інших незаконних способів, а також не визнавати будь-які зміни статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на основі згаданого вище референдуму і утримуватися від будь-яких дій або кроків, які можна було б розуміти як визнання будь-якого таким чином зміненого статусу.

За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН, проти – 11 країн: Росію підтримали лише Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве, Венесуела. Велика частина країн утримались під час голосування – це 58 країн на чолі з Китаєм.

Резолюція Генеральної Асамблеї має, на жаль, рекомендаційний характер – на відміну від рішень Ради Безпеки ООН, які є обов’язкові для виконання усіма країнами світу.

Крім того, 3 квітня 2014 р. Комітет Міністрів Ради Європи розглянув ситуацію в Україні, зокрема, в контексті військової агресії з боку РФ. У схваленому за підсумками дискусії рішенні Комітет Міністрів Ради Європи чітко заявив про те, що незаконний референдум, який відбувся в Автономній Республіці Крим і у м. Севастополь 16 березня 2014 р., та протиправна анексія Російською Федерацією цієї частини території України не можуть бути підставою для будь-якої зміни їхнього статусу та державно-правової належності.

Після схвалення Генеральною асамблеєю ООН резолюції «Територіальна цілісність України» зазначене рішення Комітету Міністрів Ради Європи стало черговим вагомим кроком у напрямі до широкого міжнародного засудження неправомірних дій Російської Федерації[41].

Структури Європейського Союзу також не залишили факт анексії Криму Росією без належного реагування. Так, у квітні 2014 р., відразу після його окупації та початку військових дій на Донбасі, Росія була позбавлена права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) і права бути представленою в Бюро ПАРЄ, президентському та постійному комітетах. 28 січня 2015 р. ПАРЄ ухвалила резолюцію щодо пролонгації санкцій проти Росії з боку держав-членів ЄС. Значних зусиль для цього доклала Постійна делегація України у ПАРЄ та її представник – депутат Верховної Ради України професор Олександр Шевченко. У своїй промові він уперше у стінах ПАРЄ охарактеризував путінський режим найбільшою загрозою для людства у ХХІ ст. Цей виступ став переломним під час голосування щодо продовження політики санкцій проти Росії[42].

Можна констатувати, що військова агресія РФ в Україну пройшла три фази. Перша – розпочалася 20 лютого 2014 р. з порушень Збройними силами Росії державного кордону України в районі Керченської протоки та залучення до цього процесу військових підрозділів, розташованих на території Автономної Республіки Крим (АРК)[43]. Її завершальним етапом стала наприкінці березня анексія території Криму. Друга фаза розпочалася у квітні 2014 р., коли керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення так званих Донецької народної республіки (7 квітня 2014 р.) і Луганської народної республіки (27 квітня 2014 р.). Початок третьої фази було покладено 27 серпня 2014 р. масштабним вторгненням на територію Донецької та Луганської областей України регулярних частин російських Збройних сил[44].

Таким чином, анексія Російською Федерацією Криму, спроба окупації її військами Донецької та Луганської області засвідчили фактичну декларативність Будапештського меморандуму, адже він не передбачає жодних санкцій для ядерних держав, які порушують його приписи. Утім, усі держави-підписанти Меморандуму (крім Російської Федерації) виконали зобов’язання, покладені на них у тексті документа: утримувалися від дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності України; не застосовували проти нашої держави ядерної зброї; звернулися до Ради Безпеки ООН стосовно ситуації в Криму та проводили консультації з цього питання. Однак Будапештський меморандум не містить жодних зобов’язань цих держав застосувати силу задля захисту територіальної цілісності України. Отже, нашій державі не було надано практичних гарантій безпеки та, як наслідок, не був створений механізм їх застосування[45].

Україна в умовах військової агресії та гібридної війни з боку Росії має максимально скористатися всебічною підтримкою світової спільноти. Пріоритетним національним інтересом України у сфері зовнішньополітичної діяльності повинен стати розвиток і подальше поглиблення відносин стратегічного партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Економічні відносини після підписання та ратифікацією Угоди про асоціацію між Україною та ЄС мають розбудовуватися у якісно новому інтеграційному форматі. Угода повинна стати черговим кроком на шляху до досягнення кінцевої мети європейської інтеграції – набуття повноправного членства України в Європейському Союзі.

Як бачимо, відродження 1991 р. на руїнах радянської імперії незалежної України було закономірним історичним процесом. Історико-правова дійсність вимагала нормативно-правового забезпечення процесу становлення української незалежної національної державності та формування новітньої правової системи. Проте українцям не вдалося повною мірою скористатися мирними і спокійними умовами державо-, правотворення. З 2014 р. Україна протистоїть масштабній гібридній війні з боку колишнього стратегічного партнера – Російської Федерації. Період відносної стабільності в новітній історії української державності минув. Доводиться констатувати, що російська збройна агресія, є продовженням багатовікової експансії Московської держави з її імперськими устремліннями до самодержавства, згодом – більшовизму й путінізму з неошовінізмом проти України. Упродовж багатьох століть відбувались російсько-українські війни – збройні конфлікти між українськими державами чи їхніми утвореннями, з одного боку, та російською державою, з іншого. У ході цих воєн Московське царство, Російська імперія, радянський Союз, Російська Федерація мали і мають на меті будь-яким чином обмежити суверенність українського народу, недопустити розвитку і процвітання незалежної Української держави[46].

Нинішня епоха боротьби за утвердження держави, реальну її самостійність є часом гартування та зміцнення, дорослішання й оздоровлення українського суспільства, яке зі зброєю в руках захищає загальнолюдські цінності – свободу, незалежність і територіальну цілісність держави, людську гідність, права людини, демократію і верховенство права, по суті виступаючи форпостом європейського і світового правопорядків.

Беззаперечно, віковічне прагнення українців бути повноправним і впливовим учасником цивілізаційних процесів, належати до європейського співтовариства як за ментальністю, так і за рівнем життя, розбудовувати своє суспільство і українську державність на принципах, які, почасти, називають європейським цінностями, у далекій чи близькій перспективі неодмінно приведе до втілення нашої заповітної мрії та досягнення поставленої мети.