Навчальні матеріали

Тема 6. Правовий статус людини і громадянина в Європейському Союзі

  •    1. Правовий статус громадян Європейського Союзу
  •    2. Характеристика інституту правового статусу людини та громадянина у
    Європейському Союзі та його джерела
  •    3. Громадянство Європейського Союзу
  •    4. Основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина у
    Європейському Союзі
  •    5. Гарантії прав та свобод людини і громадянина у Європейському Союзі
  •    Список рекомендованих джерел

    • 1. Правовий статус громадян Європейського Союзу

    Маастрихтський договір 1992 р. запровадив інститут громадянства Європейського Союзу. Як випливає із змісту ст. 2 Договору про Європейський Союз, воно запроваджене як засіб захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць ЄС.

    Зміст цього інституту розкривається в іншому документі – Договорі про Європейське співтовариство, його частині другій (статті 17-21). Але в ній мова йде лише про політичні права, тоді як соціально-економічні права розпорошені по всьому договору.

    Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство будь-якої держави-учасниці ЄС. Питання про те, кого вважати громадянином держави-учасниці вирішується згідно із законодавством відповідної держави. У ст. 17 Римського договору зазначається, що громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство.

    Серед політичних прав відзначимо, насамперед, електоральні права (ст. 19). Кожен громадянин Союзу, що постійно проживає на території держави-учасниці ЄС, громадянином якої він не є, має право на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у муніципальних виборах такої держави-учасниці, а також у виборах до Європейського Парламенту.

    Громадяни ЄС мають комплекс прав на звернення до органів Європейського співтовариства (ст. 20). По-перше, кожен громадянин має право звертатися до Європейського Парламенту з питань, що його безпосередньо стосуються. По-друге, гарантується право подання скарги до Омбудсмана на порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства. По-третє, громадяни ЄС мають право звертатися до будь-якого інституту Співтовариства будь-якою із 12 офіційних мов Союзу і отримати відповідь такою ж мовою.

    Нарешті, громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на території третьої країни, у якій держава-учасниця, громадянином якої він є, не має свого представництва, мають право вимагати надання такого захисту від діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв будь-якої держави-учасниці ЄС на тих самих умовах, що й громадяни такої держави (ст. 21).

    Питання про становлення принципу дотримання основних прав і свобод людини в діяльності Співтовариств і Союзу має цікаву історію.

    Зважаючи на суто економічний характер Європейських співтовариств, питання про захист прав людини не було виокремлене як таке, що потребує нормативного врегулювання в установчих договорах. Виняток становили кілька норм, що стосувалися суто економічних прав людини. Передбачалося, що політичними питаннями, до яких належать права людини, повинна займатися спеціальна організація – Рада Європи, що була створена у 1949 р.

    Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після отримання Співтовариствами реальної законотворчої влади, становлення принципів верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках держав-учасниць, виникла реальна загроза правам людини, гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.

    На юридичному рівні проблема була розв’язана Судом Співтовариств, який у 70-х роках минулого століття у рішеннях за низкою справ проголосив, що у правопорядку Співтовариства основні права людини захищаються як “загальний принцип права Співтовариства”. Ця норма стала судовим прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом Співтовариства правовий акт, що порушує такі права, може бути скасований Судом Співтовариств.

    Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський Союз. Значення прав людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить повагу до прав людини до принципів, на яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6 встановлює, що “Союз поважає основні права людини, – як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-учасниць конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариств”. Стаття 46 Договору надає під юрисдикцію Суду Співтовариств право перевіряти дії інститутів ЄС на предмет їх відповідності п. 2 ст. 6.

    7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Союзу – Європейського парламенту, Ради Союзу та Європейської Комісії – була підписана і урочисто проголошена Хартія Європейського Союзу про права людини.

    Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб’єктивні права і свободи, їх гарантії, деякі загальні принципи, а також норми, що визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія складається з преамбули і 54 статей, що об’єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською: права людини розташовані не за видами, як це традиційно прийнято (особисті, політичні, соціальні, економічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони спрямовані. Тому Хартія не використовує класичного протиставлення громадянсько-політичних і соціально-економічних прав, навпаки, вона закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.

    На сьогодні Хартія не є юридично обов’язковим документом. Планується надати цьому документу найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом включення всього тексту Хартії до установчого документу Європейського Союзу.


    2. Характеристика інституту правового статусу людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела

    Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі багато в чому визначається природою цього міжнародного утворення, історією й перспективами його розвитку.

    Положення Маастрихтського договору вносять зміни й доповнення в установчі документи Співтовариств (Договір про утворення Європейського об’єднання вугілля й стали 1951 р., Договір про установу Європейського економічного співтовариства 1957 р., Договір про установу Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р.), містять нововведення щодо створення й діяльності Європейського Союзу.

    Важливе місце серед них займають положення про громадянство Європейського Союзу. Цьому присвячується ч. II Договору про Європейське Співтовариство «Громадянство Союзу», статті 17-22, і, як додаток до Договору – Декларація про громадянство держави – учасниці. Зміст статей 17 і 21 змінено Амстердамським договором про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновують європейські співтовариства й ряду пов’язаних з ними актів 1997 р.

    Джерела правового регулювання статусу людини та громадянина у Європейському Союзі. Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі можна характеризувати як явище, джерелами якого є міжнародні акти.

    Визначаючи правовий статус людини й громадянина Європейський Союз, усвідомлюючи свою духовну й моральну спадщину, виходить із таких загальних і неподільних цінностей, як людське достоїнство, свобода, рівність і солідарність, і опирається на принципи демократії й законності. У центр своєї діяльності він ставить людську особистість, засновуючи громадянство союзу й створюючи сферу свободи, безпеки й правосуддя. Сприяючи збереженню й розвитку цих загальних цінностей, союз у той же час поважає як розмаїтість культур і традицій народів Європи, так і національну самобутність держав-учасниць і форми організації їхньої державної влади на національному, регіональному й місцевому рівнях; він прагне сприяти збалансованому й довгостроковому розвитку й гарантує вільний рух людей, товарів, послуг і капіталу, а також свободу створення об’єднань.

    Визначаючи правовий статус людини та громадянина Європейський Союз як об’єднання демократичних держав, що визнали міжнародні акти про права й свободи людини безсумнівно як джерела цього статусу визнає міжнародні акти, такі як Загальну декларацію прав людини ООН, пакт про соціальні та економічні права ООН, міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН, конвенцію по захисту прав людини й основних свобод і інші міжнародні договори по правах людини. При цьому варто мати на увазі, що міжнародні пакти про права людини – це договори, держави – учасники яких офіційно домовилися й погодилися дотримуватися їхніх положень, уклали їх для того, щоб поважати, гарантувати й вживати заходів для повного здійснення широкого спектра прав і свобод людини.

    4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова йде дійсно про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й розвитку поваги до цих прав. Цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує міжнародний механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні цінності всього людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є унікальним, життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були утворені й діють два органи: Європейська Комісія із прав людини і Європейський суд по правах людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.

    У рамках Ради Європи в 1960 році в Туріні була прийнята Європейська соціальна хартія, що вступила в силу в 1965 році. Безумовно, основним джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості (включно із забороною на селекцію людей і клонування). Хартія також забороняє катування, рабство, примус до праці, торгівлю людьми.

    У сфері свобод документ установлює такі права, як право на особисту свободу та безпеку, право на повагу особистого та сімейного життя, право на захист персональних даних, право женитися та створювати родини, право на свободу думок і сповідання релігії, право на свободу висловлення й інформацію, право на свободу зборів, право на свободу науки й мистецтв, право на освіту, право на вибір професії й роботи, право на ведення бізнесу, право на власність, право на притулок, право на захист у випадку переміщення або екстрадиції.

    У Хартії також проголошується рівність всіх перед законом, заборона дискримінації, рівність між чоловіками й жінками, культурна, релігійна і язикова розмаїтість. Документ визнає права дітей і осіб похилого років, права на інтеграцію в суспільство осіб з фізичними або іншими обмеженнями.

    У Хартії встановлені права працівників на одержання інформації, на протести, на захист у випадку необґрунтованого звільнення й чесні умови праці. Крім того, установлені права на охорону здоров’я й захист навколишнього природного середовища, визначені громадянські права. У документі також визначається, що будь-який громадянин Європи у випадку порушення його прав може звернутися до Європейського Омбудсмену. Хартія також надає право громадянам ЄС опротестовувати порушення своїх прав не тільки проти національних урядів, але й проти європейських керівних органів у Європейському суді в Люксембурзі.

    Великобританія в ході переговорів про нову Угоду ЄС домоглася права не застосовувати на своїй території положення Хартії фундаментальних прав. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск також заявив про намір одержати таке право для своєї країни. Не можна не згадати у зв’язку із цим Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи й правила, що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким повинне відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.

    В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна привести також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини: Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960 року, Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року, Конвенція про політика в області зайнятості від 9 липня 1964 року, Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року, Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989 року, Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року та ін.


    3. Громадянство Європейського Союзу

    Класична теорія громадянства розуміє в якості сутності цього юридичного інституту стійкий правовий зв’язок між певною людиною та певною державою, що виражається у взаємних правах і обов’язках. У зв’язку із зазначеним слід визначити, що громадянство Європейського Союзу це не зовсім громадянство в його звичайному розумінні.

    Громадянство ЄС не заміняє громадянства держави й не накладає додаткових обов’язків. Його одержують всі ті, хто на момент приєднання до ЄС мають громадянство держав-учасниць Європейського Союзу.

    Особливі права громадянина ЄС покладаються додатково до прав громадянина, гарантованим конкретною державою.

    Додатково до чинних сьогодні прав і обов’язків громадяни країн-учасниць ЄС входять індивідуальні демократичні права громадян ЄС:

    Концепція громадянства Європейського Союзу звичайно аналізується на трьох на вид суперечливих рівнях: його інтеграція свіжою судовою практикою Європейського Суду (European Court of Justice) в існуюче вільне переміщення, його обмеження в договорах про вступ з новими Державами-учасницями щодо вільного переміщення робітників, і його перевизначення самими новими Державами-учасницями.

    В Договорі про ЄС (Маастрихтський договір) громадянство Союзу визначається гранично коректне, цьому присвячена ст. 17 Договору. Амстердамський договір 1997 р. вносить нову редакцію даної статті: "Сьогоденням установлюється громадянство Союзу. Кожна людина, що має громадянство держави-учасниці, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу доповнює, а не заміняє громадянство держав-учасниць".

    Громадянство Союзу й національне громадянство держав-учасниць не те саме. Громадянство Союзу субсидіарне національному.

    З формальної сторони, така кількісна констатація інституту громадянства Європейського Союзу найбільш прийнятна. Громадянин держави-учасниці автоматично стає громадянином Союзу.

    Йому не потрібно звертатися в які-небудь органи для придбання громадянства Союзу.

    Документи, що засвідчують громадянство – національні загальногромадянські й закордонні паспорти громадян держав-учасниць – уніфіковані за формою й змістом і носять позначку про входження держави в ЄС.

    Питання ж про наявність або відсутність в особи громадянства держави-учасниці, підстави його придбання й припинення, перебуває винятково в компетенції держав-учасниць, як це підкреслюється в Декларації про громадянство держави-учасниці.

    Зміст громадянства становлять взаємні права й обов’язки людини й держави.

    Маастрихтський договір визначає основні права громадян Союзу в статтях 17-21.

    Ст. 18 установлює право громадян Союзу на вільне пересування й постійне проживання на території держав-учасниці.

    Ст. 19 наділяє громадян Європейського Союзу правом обирати й бути обраним у Європейський Парламент і в місцеві органи влади в тій державі, де вони постійно проживають.

    Ст. 20 надає право користуватися на території третіх країн дипломатичним захистом з боку посольства або консульського представництва кожного з держав-учасниць.

    Ст. 21 Договору про ЄС проголошує право громадян Європейського Союзу на звернення з петиціями в Європейський парламент або до Омбудсмену Співтовариства. Відповідно до редакції ст. 21, внесеної Амстердамським договором, таке звернення з петицією можливо на кожній з 12 офіційних мов Союзу.

    Ст. 22 визначає, що Рада за пропозицією Комісії й після консультацій з Європейським Парламентом одностайною ухвалою може приймати положення, що мають метою усталити або доповнити права громадян Союзу.

    Право Європейського Союзу не містить "стандартного" переліку основних прав і свобод людини й громадянина, що як правило відбивається в конституціях держав-учасниць. Договір про Європейський Союз 1992 р. переборює цю недосконалість, установлюючи в ст. 6, що Союз поважає основні права особистості:

    Громадянство Союзу надає якісно нові права громадянам держав-учасниць, пов’язані з розширенням їхніх просторових можливостей. Положення про громадянство встановлюють безпосередній зв’язок між Союзом і громадянами.

    Інститут громадянства Європейського Союзу – втілення ідеї створити союз не тільки держав, але й народів, об’єднання людей. Громадянство Європейського Союзу має ідеологічне значення.

    З листопада 1996 року діє програма "Громадяни – вище всього", ціль якої складається в забезпеченні населення держав-учасниць Союзу інформацією про право громадян Союзу на проживання, навчання й роботу в будь-якій державі-учасниці.

    Власне громадянство надає Європейському Союзу риси державності.

    Доповнення, що з’явилося в закордонних паспортах громадян ЄС в 90-і роки: на темно-червоній обкладинці документа стоїть тепер не тільки назва країни, громадянином якої ви є, але й: "Європейське співтовариство". Саме це й означає, що особа – громадянин Європейського союзу.

    Громадянин ЄС може жити й працювати в будь-якому куточку Євросоюзу.

    Громадянин Євросоюзу, має право жити й працювати в будь-якому населеному пункті ЄС – причому, без спеціального дозволу на роботу.

    Переїзд в іншу державу ЄС обумовлений виконанням певних умов. Працівник по найманню повинен спочатку не тільки довести, що він працює, але й що його зарплата не нижче розміру соціальної допомоги, що нараховується в країні, у яку він має намір переїхати. Громадяни ЄС не тільки вправі жити й працювати в будь-якому населеному пункті Євросоюзу, але й брати участь у комунальних виборах, а також висувати на них свою кандидатуру.

    Існує дві інстанції, куди громадяни ЄС можуть звертатися зі скаргами:

    Кожний громадянин країни-учасниці Європейського Союзу (ЄС) одночасно є громадянином Європейського Союзу. Європейське громадянство доповнює громадянство держави-учасниці, але не заміняє його. Це означає, що громадянство Європейського Союзу саме по собі громадянством не є, а тільки супроводжує громадянство країни-учасниці ЄС. Отже, бути тільки громадянином Європейського Союзу неможливо.

    Громадянство ЄС надає право на:

    Виключення становлять деякі сфери, у яких установлені обмеження (поліція, збройні сили, закордонні представництва). Крім того, громадянин ЄС може в будь-якій країні-учасниці ЄС надавати суспільні послуги, тобто вести самостійну бізнес-діяльність.

    У громадянина Європейського Союзу, крім економічних і соціальних прав, є чітко визначені політичні права.

    Згідно до положень Маастрихтському договору, кожний громадянин ЄС може обирати та бути обраним на виборах у Європейський парламент і на місцевих виборах у країні-учасниці ЄС, громадянином якої він не є, але в якій він постійно проживає.

    Громадянство Європейського Союзу також дає в широких межах право на консульський і дипломатичний захист у третіх країнах.

    Це означає, що, перебуваючи проїздом або проживаючи в державі, де немає дипломатичного представництва країни-учасниці ЄС, у особи, що має європейське громадянство є можливість звернутися за допомогою в дипломатичне представництво будь-якої держави-учасниці ЄС. Наприклад, подорожуючи по Єгипту й ставши жертвою крадіжки або нещасного випадку така людина може звернутися за допомогою в посольство Франції, що допоможе їй повернутися у свою країну.


    4. Основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина у Європейському Союзі

    Права людини, демократія та верховенство закону є головними цінностями Європейського Союзу. ЄС розглядає права людини як загальні й неподільні. ЄС активно захищає права людини й у границях Союзу, і в усьому світі.

    Політика ЄС у сфері прав людини зосереджена на захисті громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав. ЄС приділяє особливу увагу заходам щодо захисту прав жінок, дітей, меншостей і переміщених осіб.

    Основним документом, що визначає права й свободи людини й громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав (Charter of Fundamental Rights), яка була офіційно проголошена на саміті в Ніцці 7 грудня 2000 р.

    Хартія, створена на основі таких важливих джерел, як Європейська Конвенція по правах людини, загальні конституціональні традиції й інструменти міжнародного права, підтвердила й підкреслила значимість і важливість дотримання основних свобод для громадян ЄС.

    Хартія містить у собі громадянські, політичні, економічні та соціальні права, розділені на глави: гідність, свобода, рівність, солідарність, права громадян, правосуддя тощо.

    Хартія основних прав Союзу (надалі хартія) становить II частину конституційного договору. Хартія являє собою новий етап в інтеграції Європи. Преамбула хартії встановлює, що Європейський Союз (надалі Союз) усвідомлює свою духовну й моральну спадщину, що ґрунтується на людському достоїнстві, свободи, рівноправності, єдиних основних цінностях солідарності. Основою Союзу є принцип демократії й правової держави.

    У хартії затверджуються права, які випливають із загальних державно-правових правил, міжнародних обов’язків держав-учасниць, договору ЄС, установчих договорів об’єднань, конвенції по захисту прав людини й основних свобод, із прийнятих Європейським Союзом і Європейською Радою соціальних хартій, а також із судової практики Суду Європейського Союзу і Європейського Суду по правах людини. Конвенції по правах людини й пакти ООН були основою при створенні каталогу основних прав.

    Основні права, що містяться в хартії, несуть у собі принцип неподільності, що міститься в традиційному трактуванні прав людини, де сполучене покоління прав людини й політичних прав з поколінням економічних, соціальних і культурних прав, а також колективних прав.

    Преамбула хартії встановлює, що володіння правами накладає відповідальність і обов’язки перед іншими особами, людським суспільством і майбутнім поколінням.

    Значення хартії виражається в зосередженні прав і їхньої значимості в конституціях держав Європи й міжнародних договорів. Оскільки хартія містить загальновизнані права людини, які встановлені в різних міжнародних договорах по правах людини, ці права застосовні вже прямо у внутрішньодержавних правах. Хартія встановлює основні права, які є в громадян Європейського Союзу, у кожного з них (у тому числі в людей, що легально проживають на території Європейського Союзу) і в юридичних осіб, місце розташування яких зареєстровано на території держав-учасниць.

    Хартія складається з 54 статей, які розподілені в 7 главах. Перші шість глав (Достоїнство, статті 61-65 , Свободи, статті 66-79, Рівноправність, статті 80-86, Солідарність, статті 87-98, Права громадян, статті 99-106, Правосуддя, статті 107-110) містять найважливіші принципи й неподільні цінності, на які опирається Європейський Союз. Сьомий розділ (Загальні положення, статті 111-114) установлює загальні підстави й поширення виконання хартії. Права людини, що розглядалось вище, визначені також в загальній декларації прав людини ООН, у пакті соціальних і економічних прав ООН, у міжнародному пакті про громадянські і політичні права ООН, у конвенції по захисту прав людини й основних свобод і в інших міжнародних договорах по правах людини. Тому аналіз змісту Хартії доцільно розглядати у порівнянні з вказаними документами.

    Перший розділ розглядає людську гідність (стаття 61), право на життя (стаття 62), право на недоторканість особи (стаття 63), заборона катувань і жорстокого або принизливого поводження або покарання (стаття 64), заборона рабства й примусової праці (стаття 65). Стаття 62 установлює право на життя. Право на життя встановлює також стаття 3 загальної декларації прав людини ООН, стаття 2 Європейської конвенції про права людини. У державах-учасницях Євросоюзу й у країнах, що приєднуються, страта скасована. Вимога про скасування страти в Європі випливає із протоколу номер 6 Європейської конвенції про права людини про скасування страти.

    Стаття 63 співвідноситься зі статтею 62 і розвиває права, які пов’язані з розвитком науки й техніки. «Конвенція про права людини й біомедицина» Ради Європи й додатковий протокол, що забороняє клонування людини, докладно розглядають тематику, що міститься в статті.

    Стаття 65 установлює заборону на рабство й примусову працю, сюди ж ставиться заборона на торгівлю людьми. У цей час торгівля людьми є однієї з визнаних форм рабства, з якої особливо широко борються держави-учасниці Європейського Союзу.

    Гарантуються свободи, визнані в правовому просторі Європейського Союзу: право на свободу й безпеку (стаття 66), повага до особистого й сімейного життя (стаття 67), захист особистих даних (стаття 68), право одружуватися й створювати родину (стаття 69), свобода думки, совісті й релігії (стаття 70), свобода вираження й інформації (стаття 71), свобода зборів і об’єднань (стаття 72), свобода мистецтв і наук (стаття 73), право на освіту (стаття 74), свобода вибору професії й право на працю (стаття 75), свобода підприємництва (стаття 76), право на власність (стаття 77), право на притулок (стаття 78), захист у випадку виселення, вигнання або видачі (стаття 79).

    Стаття 77 установлює, що кожний має право на повагу до приватного й сімейного життя, житла й засобам спілкування. Цей принцип є вже й у загальній декларації прав людини (стаття 12). Державні установи, місцевого самоврядування і їхні офіційні особи не мають права втручатися в сімейне або приватне життя, інакше, як у випадках і в порядку, установлених у законом, з метою захисту здоров’я, моральності, громадського порядку, прав і свобод інших людей, з метою припинення злочину або піймання злочинця. Стаття 69 установлює, що право на одруження й право на створення родини гарантують внутрішньодержавні закони, що регулюють використання цих прав.

    Стаття 70 установлює, що в кожного є право на свободу думки, совісті й віросповідання. Це право включає свободу міняти віру або переконання, а також свободу одному або разом з іншими привселюдно або приватно виконувати релігійні обряди. Аналогічні принципи встановлюються в загальній декларації прав людини (стаття 18). У Європейській конвенції про права людини (стаття 9) на додаток до цього додане, що свободу проповідувати свою релігію й переконання можна обмежити тільки рамками, передбаченими законом, і якщо це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах суспільної безпеки або для захисту громадського порядку, здоров’я й моральності, прав і свобод інших осіб. Стаття 70 п.2 установлює право відмови від виконання військової служби з переконань, використання цього права визнається й регулюється національними законами.

    Стаття 74 установлює право кожного на освіту та на доступ до професійно-технічного навчання й підвищення кваліфікації. Подібним чином це право встановлюється й у загальній декларації прав людини в статті 26.

    Стаття 77 установлює право володіти отриманою законним шляхом власністю, використати її й успадковувати, а також установлює захист інтелектуальної власності.

    Стаття 78 установлює, що право на притулок гарантовано Женевською конвенцією від 28 липня 1951 року й Протоколом від 31 січня 1967 року, що стосується статусу біженця, і відповідно до конституційного договору. У цій статті є конкретне посилання на конвенцію ООН, що є загальновизнаним договором про права людини. Стаття 79 доповнює попередню статтю відповідними положеннями.

    У III главі («Рівність») цій частині встановлюються загальновизнані основи рівності: рівність перед законом (стаття 80), заборона дискримінації (стаття 81), культурна, релігійна і язикова розмаїтість (стаття 82), рівність чоловіків і жінок (стаття 83), права дитини (стаття 84), права людей похилого віку (стаття 85), інтеграція людей з недоліками в суспільство (стаття 86). Стаття 80 установлює, що всі рівні перед законом. За аналогією загальна декларація прав людини встановлює, що все народжуються вільними й рівними по своєму достоїнству й правам. Стаття 81 установлює, що заборонено всяку дискримінацію, у тому числі дискримінацію по статі, расі, кольорам шкіри, етнічному або соціальному походженню, генетичним особливостям, мові, віросповіданню або переконанням, політичному або якому-небудь іншому поглядам, приналежності до національних меншостей, власності, народженню, інвалідності, віку або за половою орієнтацією.

    Стаття 82 установлює надання уваги меншостям через повагу до культурної, релігійної і язикової розмаїтості. Стаття 83 установлює, що рівність чоловіків і жінок повинна забезпечуватися у всіх сферах, включаючи працевлаштування, роботу, оплату. Рівність чоловіків і жінок забезпечується рівним захистом прав людей різних підлог. Стаття 84 установлює, що й діти мають право на необхідні для їхнього благополуччя захист і догляд. Вони можуть вільно виражати свої думки. Ці думки повинні враховуватися в питаннях відповідно до їх віку й зрілості. У будь-якій діяльності, що стосується дітей, незалежно від того, чи здійснюється вона суспільними органами влади або приватними установами, головна увага повинна приділятися інтересам дитини. Кожна дитина має право підтримувати особисті відносини й прямій контакт із обома батьками, якщо це не суперечить його інтересам.

    Права дітей установлені ООН у конвенції про права дитини, у прийнятті якої брали участь всі держави-учасниці й держави-кандидати Євросоюзу, що уможливлює застосовувати вимоги конвенції всім державам. Хартія містить у першу чергу загальновизнані права, які не перешкоджають систематичному дотриманню прав дитини, що містяться в конвенції. Стаття 85 визнає права людей похилого віку на гідне й незалежне життя і їхнє право на участь у соціальному й культурному житті. Стаття 86 указує, що Союз визнає й поважає право людей з недоліками одержувати пільги, націлені на забезпечення їх незалежності, їх соціальної й професійної інтеграції й участі в житті суспільства.

    IV-та глава Хартії має назву «Солідарність». Солідарність (єдність, спільність інтересів) як окреме основне право дотепер не розглядалася в міжнародних договорах по правах людини, хоча воно й існувало весь цей час. У першу чергу солідарність проявляється у втіленні в життя третього покоління «колективних» прав людини. Солідарність є основною людською цінністю, що поширюється на окремі родини, групи людей, громади, жителів держав або цілі етнічні групи. У цій частині гарантується право працівників на інформацію й консультацію в межах підприємства (стаття 87), права на колективні переговори й дії (стаття 88), право на одержання послуг із працевлаштування (стаття 89), захист у випадку необґрунтованого звільнення (стаття 90), гарні й справедливі умови праці (стаття 91), заборона дитячої праці й захист молоді на роботі (стаття 92), на захист сімейного й професійного життя (стаття 93), соціальне забезпечення й соціальну допомогу (стаття 94), охорона здоров’я (стаття 95), доступність служб загальноекономічного характеру (стаття 96), захист навколишнього середовища (стаття 97), захист споживача (стаття 98).

    Стаття 92 установлює заборону на дитячу працю. Мінімальний вік працевлаштування не повинен бути нижче мінімального віку закінчення школи, крім правил, передбачених для користі молоді й за обмеженими виключеннями. При допуску молоді до роботи повинні забезпечуватися умови праці, що відповідають її віку, і передбачатися захист від економічної експлуатації й будь-якої роботи, що може завдати шкоди їхньої безпеки, здоров’ю або фізичному, розумовому, моральному або соціальному розвитку молоді або бути перешкодою одержанню освіти. Стаття 32 конвенції ООН по правах дитини також передбачає умови при надходженні дітей на роботу.

    Стаття 94 установлює, що для боротьби з асоціальністю й бідністю Союз визнає й поважає право на соціальну допомогу й допомогу в житловому пристрої, щоб гарантувати гідне існування всім тим, хто відчуває недолік засобів до існування, відповідно до правил, установленим законодавством Союзу й національних законів і практикою. Стаття 95 установлює право кожного на медичну профілактику й лікування на умовах, установлених відповідно до національних законів і практикою. При розробці й проведенні в життя політики й дій Союзу у всіх сферах варто забезпечувати захист здоров’я людей на високому рівні.

    Стаття 97 установлює, що високий рівень захисту навколишнього середовища й робота з поліпшення навколишнього середовища повинні бути складовою частиною політики Союзу й забезпечуватися відповідно до принципу її довгострокового розвитку. Охорона навколишнього середовища є однієї з основних сфер співробітництва держав, членів Євросоюзу. Передумовою цього може стати тільки висока самосвідомість, закладена ще в дитинстві. Абзац 1 статті 29 конвенції ООН про права дитини встановлює, що навчання дитини повинне бути спрямоване на виховання поважного її відношення до навколишнього середовища.

    Стаття 98 установлює, що політика Союзу повинна гарантувати високий рівень захисту прав споживача. У цей час захист прав споживача – тема, що стосується кожного з нас, тому що Євросоюз своєю політикою дає напрямки, за яких стежать держави відповідно до внутрішньодержавних правових актів. Це припускає поінформованість споживача в області захисту своїх прав.

    П’ята глава Хартії визначає права громадян Європейського Союзу. У цій частині встановлюється право обирати й виставляти свою кандидатуру в Європейський Парламент (стаття 99), право обирати й виставляти свою кандидатуру на муніципальних виборах (стаття 100), право на гідне управління (стаття 101), право доступу до документів (стаття 102), Європейський омбудсмен (стаття 103), право звертатися із клопотанням (стаття 104), право свободи пересування й місця проживання (стаття 105), дипломатичний й консульський захист (стаття 106).

    Стаття 99 установлює, що кожний громадянин Союзу має право обирати й виставляти свою кандидатуру на виборах у Європейський парламент у державі-учасниці ЄС, у якій він проживає, на тих же умовах, що й піддані цієї держави. Громадянин Союзу є підданий держави-учасниці співдружності, тому він є й членом Союзу. Союзне громадянство доповнює громадянство держави співдружності й не заміняє його. Стаття 100 установлює, що кожний громадянин Союзу має право обирати й виставляти свою кандидатуру на муніципальних виборах у державі-учасниці, у якій він проживає, на тих же умовах, що й піддані цієї держави.

    Стаття 101 є так званим новим правом, що виникло у зв’язку з необхідністю активізувати роботу інститутів Європейського Союзу й наблизити їхню діяльність до людей. Стаття встановлює, що кожний має право на те, щоб його справи розглядалися установами й відомствами Союзу неупереджено в розумні строки. Тут же закріплюється право кожного на відшкодування Союзом будь-якого збитку, заподіяного його установами або службовцями при виконанні своїх обов’язків, відповідно до принципів, загальних для законодавств держав-учасниць. Відповідно до цього положення установи й службовці Європейського Союзу відповідають за заподіяний збиток. Стаття гарантує право кожного звертатися по допомогу в інститути Союзу на одній з мов законодавчого договору й одержувати відповідь на тій же мові.

    Стаття 103 установлює, що будь-який громадянин Союзу й будь-яка фізична або юридична особа, що перебуває або має зареєстроване відділення в державі-учасниці має право звертатися до омбудсмену у зв’язку з випадками, що відкрилися, адміністративної самоправності в роботі інститутів або установ союзу, виключення становить тільки діяльність Європейського Суду й Верховного Суду. Європейський омбудсмен є зовсім незалежним при виконанні своїх завдань.

    Стаття 105 установлює, що кожний громадянин Союзу має право вільного пересування й проживання в межах країн співдружності. На жаль, ця стаття не стосується трудової діяльності, тому частина країн співдружності встановила тимчасові обмеження для працівників нових країн, що приєдналися, які бажають приступитися до роботи в державах-учасницях Союзу. Стаття встановлює, що право вільного пересування й проживання можна надавати відповідно до конституційного договору й підданим третіх країн, які законно проживають на території держав-учасницях Союзу. V глава Хартії встановлює, крім прав громадян, також права кожної людини (стаття 101 і 105).

    Права й свободи пов’язані зі здійснення правосуддя закріплені в VI главі Хартії. Положеннями цієї частини гарантується право на ефективний правовий захист і справедливий суд (стаття 107), презумпція невинності й право на захист (стаття 108), принцип законності й принцип пропорційності карних злочинів і покарань (стаття 109), право не піддаватися суду або покаранню повторно в карному порядку за той самий злочин (стаття 110). У цій главі зібрані загальноприйняті принципи правової держави, які містяться в загальній декларації по правах людини, інших договорах ООН по правах людини, у Європейській конвенції про права людини.

    Стаття 107 установлює, що кожний, чиї гарантовані законодавством Союзу права й свободи виявилися порушені, має право на ефективний правовий захист через суд відповідно до умов дійсної статті. Відразу застережується, що особам, що мають недолік коштів, повинна надаватися юридична допомога в такому ступені, у якій вона необхідна, щоб гарантувати ефективний доступ до правосуддя. Можливість реалізації даної статті буде залежати від доступності правової допомоги в державі. Стаття 108 установлює, що кожний, кому пред’явлене обвинувачення, уважається невинним доти, поки його провина не доведена в законному порядку. Це загальновизнаний юридичний принцип, що випливає із загальної декларації прав людини (стаття 11), інших договорів ООН по правах людини, Європейської конвенції о правах людини (стаття 6).

    З огляду на міждержавний статус Європейського Союзу Хартія в главі VII визначила загальні положення про тлумачення й застосування хартії. У цій частині встановлюється область застосування (стаття 111), сфера застосування й тлумачення прав і принципів (стаття 112), рівень захисту (стаття 113), заборона на зловживання правами (стаття 114).

    Стаття 111 установлює, що положення хартії, з урахуванням принципу ступінчастості передбачені для інститутів і установ Союзу й для держав-учасниць лише в тім, що стосується виконання законодавства союзу. Тому вони поважають права, випливають їхнім принципам і компетентно їх розвивають відповідно до конституційного договору. Обмовляється також, що хартія не розширює прав Союзу, не покладає надії на нові завдання й не змінює основні положення в інших главах конституційного договору.

    Стаття 112 установлює, що обмеження визнаних хартією прав і свобод повинне встановлюватися законодавчо й з урахуванням сутності цих прав і свобод. Відповідно до принципу пропорційності можна встановлювати обмеження тільки у випадку, якщо вони потрібні й дійсно відповідають загальноприйнятим інтересам Союзу або необхідні для захисту прав і свобод інших осіб. Таким чином, хартія відповідно до цієї статті визнає основні права, які випливають із загальних законодавчих традицій держав-учасниць, ці права трактуються відповідно до цих традицій. Стаття 113 установлює, що статті хартії не можуть трактуватися як обмежуючі або суперечні правам людини й основним свободам, визнаним у відповідних сферах їхнього застосування законодавством Союзу, міжнародним правом і міжнародними угодами, укладеними Союзом або всіма державами-учасницями Союзу, включаючи Європейську Конвенцію про права людини, і Конституціями держав-учасниць Союзу.

    Таким чином, хартію необхідно трактувати в повному обсязі як сукупність прав і свобод, які підтримують збереження й розвиток загальноєвропейських цінностей.

    Крім закріплення фундаментальних прав і свобод особлива увага в Європейському Союзі приділяється правам біженців і емігрантів, а також боротьбі з расизмом, ксенофобією й іншими видами дискримінації відносно меншостей.

    У ЄС законодавчим шляхом установлені права п’яти мільйонів робочих-емігрантів, включаючи право родин на возз’єднання. Певні кроки були зроблені для створення Загальноєвропейської системи біженців (Common European Asylim System) з погодженими процедурами присвоєння й позбавлення статусу біженця. Крім того, для надання допомоги при розміщенні, інтеграції й добровільній репатріації біженців був створений Європейський фонд біженців (European refugee fund).

    Відповідно до Програми дій Співтовариства по боротьбі з дискримінацією (Community Action Programme to Combat Discrimination) ЄС фінансує діяльність по боротьбі з расизмом і ксенофобією в межах Союзу, включаючи міжнаціональні обміни й створення мережі неурядових організацій, що спеціалізуються на захисті прав людини.

    Захист осіб, що належать до меншостей, є невід’ємною частиною політики ЄС в області прав людини. Стаття 6 Угоди про ЄС посилається на Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод, стаття 14 якої говорить, що "користування правами й свободами, визнаними в дійсній Конвенції, повинне бути забезпечене без якої б то не було дискримінації по ознаці статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, приналежності до національних меншостей, майнового положення, народження або по будь-яким іншим ознакам".

    Більше того, Хартія основних прав установлює рівність перед законом всіх людей (стаття 20), а також забороняє дискримінацію по будь-якій підставі (стаття 21) і жадає від ЄС захисту культурної, релігійної й лінгвістичної розмаїтості. Серед програм по фінансовій підтримці проектів, присвячених питанням меншостей, можна назвати програму "Європейська ініціатива для демократії й прав людини". Для підтримки проектів по захисту прав людини в усьому світі Європейським Союзом фінансується Європейська ініціатива для демократії й прав людини (European Initiative for Democracy and Human Rights).

    Програма спрямована на розвиток демократії й поваги прав людини й підтримує проекти в чотирьох основних сферах:

    Програма фінансує проекти, пов’язані з рівноправністю статей і захистом дітей, підтримує спільні проекти між ЄС і іншими організаціями, що займаються захистом прав людини, такими як: Організація об’єднаних націй (ООН), Міжнародний комітет Червоного Хреста, Рада Європи, Організація по безпеці й співробітництву в Європі (ОБСЄ).


    5. Гарантії прав та свобод людини і громадянина у Європейському Союзі

    Гарантії прав і свобод – це умови, засоби, заходи, спрямовані на забезпечення практичного їхнього здійснення, охорону й захист.

    У зв’язку із цим гарантії прийнято класифікувати на політичні, економічні і юридичні. По джерелах гарантії діляться на міжнародно-правові й внутрішньодержавні. По способу впливу на ті, що забезпечують, що охороняють і захищають.

    Гарантії прав і свобод, надавані їм в ЄС, по обсягу й змісту менше, ніж такі ж гарантії, надавані державами-учасницями ЄС і відносяться до міжнародно-правових.

    Політичні й економічні гарантії забезпечуються в Європейському Союзі волею й активними діями його членів, спрямованими на закріплення власне прав і свобод, а також процедури їхнього здійснення, охорони й захисту в міжнародних документах, імплементації цих положень у національне законодавство, економічні – участю цих держав у забезпеченні діяльності інститутів ЄС, покликаних гарантувати права й свободи. Юридичні гарантії більшою мірою є захищаючими й найбільш яскраво проявляються в діяльності таких інститутів як Європейський суд по правах людини і Європейська комісія із прав людини.

    Європейський Союз (ЄС) надає громадянам значну кількість суб’єктивних прав, забезпечених судовим захистом.

    Комунітарні права [1] – тобто права й свободи, що виникають у приватних осіб у силу права ЄС, – як правило, мають економічний і соціальний характер і необхідні для ефективного функціонування єдиного ринку (вільного руху товарів, робочої сили, послуг і капіталів). Мова йде, наприклад, про права на вільне пересування працюючих у рамках Союзу і їхнє працевлаштування в іншій державі-учасниці, на створення підприємств і економічну діяльність, на надання послуг, на безперешкодний рух капіталів; про заборону дискримінації по національній і статевій ознаці, кількісних обмежень у торгівлі й еквівалентних їм заходів, монополістичних дій і т.д.

    Система судового захисту комунітарних прав у ЄС має ряд відмінних рис.

    По-перше, безпосередній судовий захист названих прав здійснює не Суд ЄС, а національні суди держав-учасниць, оскільки відповідно до установчих договорів приватні особи, за рідкими вилученнями, не мають процесуальну правоздатність у Суді ЄС. Таким чином, вони не мають можливості оскаржити в Суд ЄС незаконні дії (бездіяльність) інститутів Союзу, держав-учасниць і приватних осіб, що порушують їхні права й законні інтереси. Проте, вони вправі звернутися в національний суд, і той зобов’язаний надати приватним особам судовий захист їх комунітарного права точно так само, якби вони звернулися за захистом суб’єктивного права, наданого ним національним правом. Правовою підставою для цього служить ст. 10 Договору про ЄС, що встановлює, що національні суди як органи влади держав-учасниць зв’язані зобов’язаннями, закріпленими в цій статті, як і будь-який інший орган держави. Вони зобов’язані застосовувати в розглянуті ними суперечках норми права Союзу, що є невід’ємною частиною їхнього національного права, так само як і будь-які національні правові норми.

    По-друге, право ЄС, за загальним правилом, не містить єдиних процесуальних норм і способів захисту, спрямованих на судовий захист саме комунітарних прав, а опирається в цих питаннях на національні правові системи. Іншими словами, право ЄС породжує в приватних осіб суб’єктивні права, а національні правові системи повинні забезпечити їхню реалізацію способами захисту. Таким чином, судовий захист комунітарних прав здійснюється відповідно до національного процесуального права й способів захисту. Держави-учасниці володіють у даній сфері так званою процесуальною автономією.

    Хоча спочатку установчі договори про створення ЄС не передбачили створення системи уніфікованих способів судового захисту відносно позовів, подаваних у національні суди держав-учасниць з метою захисту комунітарних прав, Суд ЄС сформулював ряд неписаних вимог і норм-принципів, які повинні застосовуватися національними судами при розгляді подібних справ. Головна мета цих вимог і принципів – забезпечити приватним особами ефективний захист їх комунітарних прав і повна дія права ЄС у державах-учасницях.

    Відповідно до системи, установленої Договором про ЄС, фактичне застосування й судовий захист права Союзу, за загальним правилом, залежать від правових систем держав-учасниць. Нормотворчі повноваження інститутів Союзу доповнюються повноваженнями держав-учасниць, що застосовують право Союзу й забезпечують йому судовий захист. У результаті завдання, покладене на національні суди по захисту прав приватних осіб, здійснюється в рамках національних систем судового захисту. Інакше кажучи, приватна особа для судового захисту суб’єктивного права, що у нього виникло в силу права Союзу, використає національні процесуальні норми й способи захисту. Тому ступінь надаваного судового захисту в підсумку залежить від національних судів, національного процесуального права й національних способів захисту.

    З одного боку, перевага такої системи полягає в тім, що право ЄС примусово виконується в тих же судах відповідно до тих же процесуальних норм, що й національне право. Таким чином, вона сприяє реальній інтеграції права ЄС у національні правопорядки. Більше того, ця система припускає мінімальний ступінь втручання в питання організації системи відправлення правосуддя. Отже, держави-учасниці володіють у даному питанні не тільки процесуальною, але й інституціональною автономією.

    Держави-учасниці зобов’язані забезпечити наявність компетентного суду для розгляду справ про комунітарні права. Крім того, держави-учасниці зобов’язані стежити за тим, щоб їхній суди «надавали прямий і негайний захист, а права в кожній справі ефективно захищалися».

    Іншими словами, повинні існувати особливий суд і процесуальні норми, за допомогою яких приватна особа може захистити свої права, джерелом яких є право Союзу. Національні ж суди застосовують найбільш підходящі, на їхню думку, способи захисту, наявні в національному праві, тому що питання про те, який суд є компетентним і які процесуальні норми повинні застосовуватися, за загальним правилом, перебувають у компетенції держав-учасниць. (У деяких випадках ситуація може бути іншою: наприклад, коли право Союзу чітко встановлює зобов’язання держави-учасниці передбачити конкретний вид судового захисту зацікавленим особам.)

    Суд ЄС обмежив розсуд держав-учасниць у питаннях захисту комунітарних прав, установивши дві мінімальних вимоги, яким повинне відповідати національне процесуальне право. Відповідно до першої вимоги, що у доктрині називають вимогою заборони дискримінації (non-discrimination), матеріальні й процесуальні умови, що регулюють відповідні позови по примусовому виконанню права Союзу, не можуть бути менш сприятливими, чим відповідні умови, що ставляться до аналогічних позовів національного характеру. Друга вимога, що у літературі йменують вимогою ефективності (effectiveness), передбачає, що зазначені умови не повинні робити фактично неможливим здійснення прав, породжуваних правом Союзу.

    Говорячи про співвідношення вимог заборони дискримінації й ефективності, необхідно відзначити наступне. Практика Суду ЄС свідчить про те, що просте застосування однакових умов (вимога заборони дискримінації) саме по собі не є достатньою гарантією їхнього виконання. Суд ЄС указав на те, що «вимога заборони дискримінації не повинна виправдувати застосування мір, що роблять повернення зборів, зроблених у порушення права Союзу, фактично неможливим, навіть якщо таке положення справ поширюється й на платників податків, які мають аналогічні вимоги по національному праву».


    Список рекомендованих джерел

    1. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / І. А. Грицяк . – К. : К.І.С., 2004. – 260 с.
    2. Довгань В. М. Європейський Парламент. Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу: Монографія / В. М. Довгань. – К. : КНТ, 2007. – 204 с.
    3. Дэйвис К. Право Европейского Союза / К. Дэйвис; пер. со 2-го англ. изд. – К. : Знання, 2005. – 406 с.
    4. Европейское право: учебник для вузов / под ред. проф. Л. М. Энтина. – М. : Норма, 2004. – 720 с.
    5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / В. Кернз. Пер. з англ. – К. : “Знання”, 2002. – 381 с.
    6. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / пер. Геннадія Друзенка та Світлани Друзенко, за заг. ред. Геннадія Друзенка. – К. : «К.І.С.», 2010. – 536 с.
    7. Копійка В. В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. – К. : Ін Юре, 2001. – 448 с.
    8. Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина: Підручник для вищих навчальних закладів / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко, А. С. Фастовець. – К. : Вид. КНЕУ., 2002. – 460 с.
    9. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / В. М. Бесчасний, В. П. Філонов, О. В. Філонов, В. М. Субботін та ін. ; за ред. В.М. Бесчасного. – 2-ге вид., стер. – К. : Знання, 2011. – 366 с.
    10. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / За заг ред. Р.А. Петрова. – 3-тє видання, змінене і доповнене. – К. : Істина, 2010. – 376 с.
    11. Право Європейського Союзу : підр. / за ред. В. І. Муравйова. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 704 с.
    12. Право Європейського Союзу: підручн. / за ред. О. К. Вишнякова. – Одеса : Фенікс, 2013. – 883 с.
    13. Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник / Б. Н. Топорнин. – М. : Юристъ, 2001. – 456 с.
    14. Тюшка А. В. Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / А. В. Тюшка. – К. : К.І.С., 2007. – 228 с.