Навчальні матеріали

Тема 3. Статус Європейського Парламенту

1. Європейський парламент в системі органів Європейського Союзу

2. Формування Європейського парламенту

3. Форма роботи та склад Європейського парламенту

4. Функціонування Європейського парламенту

5. Функції та повноваження Європейського парламенту

6. Законодавчий процес у Європейському парламенті

Список рекомендованих джерел

1. Європейський парламент в системі органів Європейського Союзу

Європейський парламент в системі органів Європейського Союзу

Європейський Парламент.

Термін «парламент» є латинського походження, що означає «говорити», «розмовляти». Парламент є найважливішим загальнонаціональним представницьким органом. На даний час у Європі функціонують щонайменше дві установи, що своїми назвами принаймні вказують на зв'язок з «парламентом» у його загальнонаціональному розумінні. Це Європейський Парламент та Парламентська асамблея Ради Європи.

Європейський Парламент — одна з основних інституцій Європейського Союзу та є наднаціональним органом, який представляє інтереси близько 500 мільйонів громадян держав-учасниць ЄС.

Попередником теперішнього Європейського Парламенту була Загальна Асамблея Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Повноваження Асамблеї, однак, були досить обмежені — вона здійснювала незначний контроль за діяльністю Верховного органу і загальне спостереження за деякими іншими сферами діяльності ЄОВС. Представники Асамблеї не обирались населенням, а призначались від держав-учасниць.

Заснована в 1952 році, як Загальна Асамблея Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) і перейменована в європейську Парламентську Асамблею в 1958 році, вона стала Європейським парламентом у 1962 році.

У 1962 році депутати Асамблеї прийняли рішення про зміну назви на «Європейський Парламент». Але в офіційних документах Співтовариств ця назва почала вживатись значно пізніше, після набрання чинності Єдиного європейського акта з 1 липня 1987 року.

Перші прямі вибори відбулися в 1979 році.

Історичні етапи виборів до Європарламенту

1979 – ЄС - 9 - 9 держави-членів: Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Великобританії, Данії і Ірландії (410 депутатів).
1984 – ЄС - 10 - 9 держави-членів + Греції в 1981 році.
1989 – ЄС - 12 - 10 держави-членів + Іспанії і Португалії в 1986 році.
1994 – ЄС - 12 - 12 держави-членів.
1999 – 15 країн ЄС - 12 держави-членів + Австрії, Швеції і Фінляндії в 1995 році.
2004 – ЄС- 25 - 15 держави-членів + Польща, Угорщина, Словенія, Словаччина, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр і Мальта в 2004 році.
2009 – ЄС- 27 - 25 держави-членів + Болгарії і Румунії в 2007 році.
2014 – ЄС-28 держав-членів.

Перший термін: 1979 - 1984
Другий термін: 1984 - 1989
Третій термін: 1989 - 1994
Четвертий термін: 1994 - 1999
П'ятий термін: 1999 - 2004
Шостий термін: 2004 - 2009
Сьомий термін: 2009 - 2014
Восьмий термін: 2014 - 2019

Європейський Парламент (Європарламент) найчастіше характеризують як представницький орган Європейського Союзу і Європейських Співтовариств, який діє незалежно від держав-учасниць, а його діяльність практично виведена з-під контролю національних парламентів (це формулювання базується на положеннях ст. 189 Договору про ЄС. Згідно з цими положеннями Європарламент складається з представників народів держав-учасниць, об'єднаних в Співтовариство).

2. Формування Європейського парламенту

Місце розташування. Європейський Парламент (англ. European Parliament) розташований у м. Страсбург (Франція), де проводяться щорічні сесії, та в м. Брюссель (Бельгія), де проводяться засідання парламентських комітетів. Європарламент може збиратися для проведення у Брюсселі позачергової сесії на вимогу більшості його депутатів або на вимогу Ради чи Комісії, як правило не довше двох днів.

Строк повноважень, депутати. Європарламент обирається терміном на п’ять років.

Кожна держава-учасниця ЄС сама встановлює процедуру проведення виборів. Вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій, що на практиці означає звичайну для демократичних країн заборону імперативного мандата.

На даний час депутати Європарламенту обираються відповідно до національного законодавства держав-учасників. За винятком Великої Британії, яка використовує мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Вибори до Європарламенту в усіх інших державах-учасницях відбуваються за пропорційною системою.

Умови неможливості обрання чи несумісності мандата встановлюються згідно загального правила національним законодавством держав-учасниць.

Деякі з положень, що стосуються несумісності мандата, встановлені нормативно-правовими актами Співтовариств та Союзу. Акт «Про введення загальних та прямих виборів депутатів Європейського Парламенту» 1976 року був затверджений рішенням Ради ЄС, а потім ратифікований всіма державами-учасницями, тому й вважається джерелом первинного права ЄС. Акт закріплює, що депутат Європейського Парламенту може бути одночасно депутатом парламенту держави-учасниці.

Водночас встановлений перелік посад, несумісних з мандатом депутата Європейського Парламенту:

член уряду держави-учасниці; член Комісії;
суддя, генеральний адвокат або канцлер Суду ЄС;
член Рахункової Палати;
член Консультативного комітету ЄОВС або член Економічного та соціального комітету ЄЕС і Євратому;
член комітету або іншого органу, який відповідно до статутних договорів розпоряджається коштами Співтовариств чи безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання; член Ради Керівників або Директорату, або службовець Європейського інвестиційного банку.

Дострокова вакансія депутатського мандату є можлива з причин смерті депутата, добровільної відставки, незалежно від мотивів, або примусової відставки, пов'язаної з втратою депутатського мандату. Останнє рішення про втрату мандата приймається більшістю голосів від конституційного складу. Права і обов'язки депутата визначаються самим Європейським Парламентом, який встановлює загальні умови здійснення депутатських повноважень. Відповідний акт має бути погоджений Радою ЄС, яка приймає рішення на основі принципу одноголосності після отримання висновків Комісії.

Таким чином, стосовно євродепутатів діє класичний конституційно-правовий принцип несумісності. Так, згідно зі ст. 6 Акта, діяльність члена Європейського Парламенту визнана несумісною з діяльністю члена уряду держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною державою-членом. Разом з тим передбачається подвійний мандат, тобто поєднання мандата депутата національного парламенту й депутата Європейського парламенту. Несумісність поширена також на багатьох посадових осіб Співтовариства.

В Акті зазначається, що ніхто не може голосувати на виборах більше одного разу, а також що голосування повинне відбуватися в усіх державах-учасницях з четверга по неділю одного й того самого тижня.

Найбільш важливе положення міститься у ст. 7 Акта: до прийняття у майбутньому Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн виборчу систему та процедуру, вибори в кожній країні повинні проводитися відповідно до прийнятих у ній виборчими законами. Отже, слід говорити не про виборче право Співтовариства, а про виборче право за виборами депутатів Європейського Парламенту окремих держав.

Підкреслимо, що національне виборче законодавство європейських держав за наявності великої кількості загальних рис, має і значні відмінності. Загальні принципи виборчого права було остаточно зафіксовано у 2002 р., проте Співтовариство і на цей раз відмовилося від спроби створити єдині правові норми за виборами депутатів Європейського Парламенту. Виборча система в усіх державах-членах пропорційна. Як вже вказувалось, винятком є Велика Британія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається мажоритарна система. Істотною перешкодою у створенні єдиного виборчого закону Співтовариства стала позиція Великої Британії, яка не погоджується на введення пропорційної системи під час виборів Європейського Парламенту, побоюючись, що це може сприяти введенню пропорційної системи, і під час обрання палати громад.

Як відомо, на результати виборів за пропорційною системою певний вплив може справляти поділ країни на виборчі округи. У 14 країнах (Швеції, Фінляндії, Словаччині, Словенії, Данії, Литві, Греції, Естонії, Угорщині, Чехії, Кіпрі і Мальті, Португалії, Люксембурзі) створюється єдиний виборчий округ. В інших країнах, де вибори здійснюються за пропорційною системою, утворюються декілька виборчих округів: у Великій Британії — 11, Польщі — 13, Італії — 5, Франції — 8, причому, як правило, границі округів визначаються адміністративно-територіальним поділом країни.

Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні дуже гострою є проблема національних відносин між фламандцями та валлонами. Законом 1984 р. установлено, що з 24 депутатів Європейського Парламенту, яких обирають у країні, 11 обираються від валлонського регіону (офіційна мова французька) і 13 — від фламандського регіону (офіційна мова фламандська). Водночас у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького, фламандського населення та населення Брюсселя, мешканці якого є носіями обох мов. Підрахунок голосів проводиться за регіонами, причому кожний виборець столиці країни самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону має бути віднесений його голос. Отже, у законодавстві Бельгійського Королівства відображено унікальний територіальний устрій цієї країни, що є однією з небагатьох монархій, яка має яскраво виражені риси федералізму.

Цікавим є той факт, що активне виборче право надається в більшості країн громадянам, які досягли 18-літнього віку, і лише в Греції — громадянам, що досягли 20 років. Як правило, активним виборчим правом користуються не тільки громадяни певної країни, а й громадяни інших держав Співтовариства, які проживають у цій країні і на момент виборів перебувають на її території. Однак у Бельгії громадяни інших держав-членів можуть голосувати тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають у цій країні, і не можуть реалізувати своє право голосу в державах їхнього походження. Бельгійці, які проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може передаватися також за дорученням. У Данії у виборах депутатів Європейського Парламенту не беруть участі жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни, які проживають в інших державах — членах Співтовариства, можуть голосувати в грецьких консульствах, а якщо вони постійно проживають у країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони повинні повернутися в Грецію. Іспанці, які проживають за кордоном, можуть голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени палати лордів Великої Британії не беруть участі у виборах у палату громад, але можуть брати участь у виборах Європейського Парламенту.

Пасивне виборче право у різних країнах відрізняється. У Бельгії, Греції, Ірландії, Люксембурзі і Великій Британії право бути обраним належить громадянам, які досягли 21 року. У Данії, ФРН, Іспанії й Португалії нижча межа встановлена у 18 років. У Франції обраною може бути людина не молодше 23 років, а в Італії й Нідерландах — не молодше 25 років.

У деяких країнах вжиті заходи проти висування кандидатур партіями й особами, які не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у депутати, що зібрав менше 5 % голосів виборців, не береться до уваги при розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати вноситься застава, яка до впровадження єдиної європейської грошової одиниці становила 100 тис. франків, що не поверталися, якщо список на виборах не набере принаймні 5 % голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Вона повертається, якщо кандидат набере не менше однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не представлена в другій палаті парламенту. У Великій Британії при висуванні кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не повертається, якщо кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.

Багато із зазначених обмежень є досить дієвими. Наприклад, під час загальних виборів у Європейський Парламент у червні 1989 р. у Франції з 15 загальнонаціональних списків дев'ять не змогли переступити 5-відсотковий рубіж.

Визначення переможців виборних перегонів також здійснюється у різний спосіб.

Вибори в Європейський Парламент викликають менший інтерес населення порівняно з виборами в національні парламенти. Це приводить до проблем абсентеїзму в рамках усього Європейського Співтовариства. Відсоток виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижчий, ніж на національних виборах. Наприклад, якщо в 1984 р. у виборах у Європейський Парламент брало участь 63 % усіх виборців, то в червні 1989 р. — усього лише 58,4 %. В окремих країнах активність виборців була ще нижчою. У червні 1989 р. у Франції взяло участь у голосуванні менше 49,4, а в Нідерландах — 47,2 % виборців.

Хоча повноваження Європейського Парламенту не настільки значні, політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом відносно Загального ринку.

Депутати в Європарламенті працюють у складі груп з певною політичною ідеологією й не розділені за ознакою державної приналежності. При цьому як зазначалось, депутати Європарламенту можуть бути одночасно членами національних органів законодавчої влади, а не виконавчої влади. Поряд з цим, вони не повинні входити до складу Європейської Комісії або Ради ЄС.

3. Форма роботи та склад Європейського парламенту

Форма роботи. Європарламент проводить одну щорічну сесію. Він збирається без спеціального рішення про скликання у другий вівторок березня у Страсбурзі (Франція). Парламентарі засідають один раз на рік. Сесія триває 5-6 тижнів і відбувається у м. Страсбурзі в Палаті Європи.

Європарламент може збиратися на позачергові сесії на вимогу більшості депутатів, які входять до його складу, на вимогу Ради або Комісії. Європарламент проводить свої пленарні дебати на 24 мовах.

Склад Європарламенту.

За своїм складом Європарламент є однопалатним — внутрішня організація якого пов'язана з особливостями його функціонування та працює на постійній основі. Структура і порядок функціонування Парламенту регулюються його Внутрішнім регламентом. Після завершення процесу входження в ЄС Хорватії чисельність Європарламенту виросла до 766 депутатів. Згідно Лісабонського договору кількість парламентарів не повинно перевищувати 750 плюс Голова (всього 751). Кожна держава-учасниця ЄС має від 6 до 96 місць в Європейському Парламенті за принципом дигресивної (убуваючої) пропорційності

У 1979 році відбулися перші прямі вибори до Європарламенту.

Водночас встановлений перелік посад, несумісних з мандатом депутата Європейського Парламенту — член уряду держави-учасниці; член Комісії; суддя, генеральний адвокат або канцлер Суду ЄС; член Рахункової Палати; член Консультативного комітету ЄОВС або член Економічного та соціального комітету ЄЕС і Євратому; член комітету або іншого органу, який відповідно до статутних договорів розпоряджається коштами Співтовариств чи безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання; член Ради Керівників або Директорату, або службовець Європейського інвестиційного банку.

Європарламент може збиратися для проведення у Брюсселі позачергової сесії на вимогу більшості його депутатів або на вимогу Ради чи Комісії, як правило не довше двох днів.

Парламент збирається на пленарні засідання кожного місяця (окрім серпня) в Страсбурзі, (з понеділка по четвер). У Страсбурзі депутати відвідують 12 пленарних засідань. Паралельно з цими заходами, які вони також повинні, звичайно, присвятити час своїм виборцям.

Шість раз на рік, Парламент також проводить зустрічі в Брюсселі протягом двох днів (середа і четвер).

4. Функціонування Європейського парламенту

Парламенти відіграють важливу роль в управлінні та формуванні державної політики, для виконання таких функцій сам парламент повинен бути дієздатним та раціонально організованим. Тому при розгляді питання внутрішньої структури Європарламенту слід відзначити такі необхідні риси для реалізації повноважень в системі органів Євросоюзу як:

чіткі правила внутрішньої процедури,
наявність допоміжних структур,
незалежність депутата.

Рішення приймаються Парламентом за загальним правилом абсолютною більшістю його членів, присутніх на засіданні.

Кворум складає не менш ніж третину від загального складу депутатів.

Спеціальні процедури можуть бути встановлені для прийняття окремих конкретних рішень. Так, прийняття позитивного рішення з питання розширення Союзу вимагає не тільки кваліфікованої більшості голосів, але і в якості обов'язкової умови — присутність на засіданні абсолютної більшості загального складу депутатів.

Якщо в залі присутні менше третини парламентаріїв, а запиту про перевірку кворуму не надходило, то Парламент має право продовжувати роботу в звичному режимі та приймати рішення, що мають юридичну силу.

Голосування депутатів завжди реалізується особисто парламентаріями, а порушення цього принципу кваліфікується як серйозне порушення порядку засідання відповідно до ст. 132 Внутрішнього регламенту, і відтак депутат притягується до дисциплінарної відповідальності.

За своїм характером голосування може бути відкритим, поіменним і таємним.

У якості загального правила використовується відкрите голосування за допомогою підняття рук або електронної системи.

Таємне голосування застосовується під час призначення органів і посадових осіб ЄС, а також на вимогу 1/5 від загального складу Парламенту. Поіменним голосуванням Парламент призначає Президента і весь склад Єврокомісії, а також виносить їй вотум недовіри відповідно до ст. 32-34 Внутрішнього регламенту.

Поіменне голосування також відбувається на вимогу 32 членів Парламенту, але заявлена одночасно вимога про таємне голосування має в даному випадку перевагу. Парламентські дебати публікуються в «Офіційному віснику ЄС».

Роботою Парламенту керує його Голова, який обирається з числа парламентаріїв на половину строку самої легіслатури, тобто на два з половиною роки.

Голова керує засіданнями палати, здійснює адміністративні та дисциплінарні функції, приймає участь поряд з Президентом Комісії та особою, яка головує в Раді, в представництві Співтовариства та Союзу. Відповідно до ст. 19 Внутрішнього регламенту Європарламенту до основних повноважень голови належить: «керувати діяльністю Парламенту і його структур, відкривати, переносити і закривати пленарні засідання, виносити проекти рішень на голосування та представляти Парламент».

Голові допомагають 14 заступників та 5 квесторів, які обираються одночасно і входять під керівництвом Голови до складу Бюро Парламенту. Питаннями порядку денного займається конференція голів, до якої входять керівники парламентських груп (фракцій) та комітетів.

Аналізуючи внутрішню структуру Парламенту вважаємо за необхідне розглянути інститут квесторів Європарламенту. Квестори, відповідно до ст. 29 Внутрішнього регламенту, це посадові особи Парламенту, які відповідають за виконання адміністративних і фінансових завдань, що безпосередньо стосуються депутатів, вони ведуть спеціальний реєстр професійної діяльності депутатів. Для цього кожен член Парламенту зобов'язаний щорічно подавати квесторам декларацію, що містить відомості про його професійну діяльність та доходи. До повноважень квесторів також належить видача перепусток особам, «які часто відвідують Європарламент з метою надання депутатам інформації в межах їх мандата», в тому числі представників лобістських груп. Це свідчить про унікальність Європейського Парламенту як інституту з політичного лобіювання процесів європейської інтеграції.

Винятково важливу роль у роботі Парламенту відіграють комітети, які створюються на постійній або тимчасовій основі (місце перебування - Брюссель (Бельгія).

Це можуть бути комітети загального та спеціалізованого характеру, чисельний склад яких є досить різноманітний. Члени комітетів обираються на вимогу та пропорційна чисельності політичних груп, водночас до уваги беруться фактори географічного поділу.

Засідання постійних комітетів займають, як правило, від одного до двох тижнів щомісяця.

Комітети, які створюються на постійній основі, складаються в залежності від предмету розгляду. В Європейському Парламенті створено 20 комітетів: із закордонних справ; розвитку, міжнародної торгівлі; бюджетного і контролю за виконанням бюджету; з економічних і фінансових питань; праці та соціальних питань; з питань навколишнього середовища, здоров'я та безпеки харчових продуктів; промисловості та енергетики; спільного ринку та захисту прав споживачів; транспорту і туризму; регіонального розвитку; сільського господарства і рибальства; культури та освіти; з правових питань; з громадянських свобод та внутрішньої політики; з конституційних питань; прав жінок; з питань петицій.

Комітети обирають свої керівні органи, в тому числі голову та генерального доповідача.

Комітети виконують основну масу роботи з підготовки проектів рішень для подальшого розгляду на пленарних засіданнях Європарламенту; комітети беруть участь у здійсненні установчої та бюджетно-фінансової діяльності Європарламенту; у здійсненні об'єктних — внутрішніх та зовнішніх функцій тощо. Комітети також надають можливість обговорення конкретних питань з участю представників Комісії та Ради ЄС. Парламентські комітети в рамках своєї компетенції здійснюють парламентський нагляд за виконавчою владою. Отже, комітети в межах своєї компетенції беруть участь у реалізації майже всіх функцій Європарламенту.

Амстердамський договір формально закріпив створення тимчасових слідчих комісій Парламентом, які створювались раніше на основі спільного рішення Парламенту, Комісії та Ради, прийнятого 6 березня 1995 року. Комітети готують як чергові сесії цього органу, так і зустрічі політичних груп, які представлені в Європарламенті. Європарламент обирає голову з-поміж його депутатів (ст. 197 Договору про заснування ЄС).

Одним важливим чинником незалежності Європарламенту є об'єднання депутатів у політичні партії та фракції на загальноєвропейському рівні. Це розглядається як важлива передумова для формування європейської ідентичності й вираження політичної волі громадян Союзу (ст. 191 Договору про заснування ЄС).

В розпорядженні Європейського Парламенту знаходяться численні технічні служби та служба перекладу, які об'єднуються в Секретаріат Європейського Парламенту. Секретаріат Парламенту і деякі інші служби розміщуються в Люксембурзі, що призводить до того, що парламентарі майже безперервно знаходяться в роз'їздах і витрати на переїзди та тимчасове проживання складають досить значні суми.

У роботі Європарламенту важливе значення мають гарантії забезпечення діяльності депутатів.

Заробітна плата депутата приблизно відповідає зарплаті, яку отримують депутати національного представницького органу. Оскільки єдиного правила в цій сфері немає, то різниця в отриманій зарплаті між членами Європарламенту з різних держав-учасниць виявляється досить значною. Безпосередньо з бюджету ЄС нараховуються також дотації та виплати, які іноді перевищують основну винагороду. При цьому діє правило, згідно з яким депутати Європейського Парламенту платять податки з тієї частини свого доходу, яка встановлюється національним законодавством. Дотації та додаткові виплати Євросоюзу не обкладаються податком в державах-учасницях.

Крім того, на депутата розповсюджуються також правила Угоди про привілеї та імунітети, яка укладена між Співтовариствами та державами-учасницями. Депутатські привілеї та імунітети, які надаються членам легіслатури, майже аналогічні тим, які встановлені для національних парламентаріїв у державах-учасниць, наприклад, правила індемнітету та імунітету. Всім парламентарям компенсуються витрати, пов'язані з численними переїздами і зміною місця проживання, адже основні пленарні засідання Парламенту проводяться в головній резиденції Європейського Парламенту в Страсбурзі.

Члени Європейського Парламенту, які знаходяться на своїй національній території, користуються всіма імунітетами, якими володіють національні парламентарі (не затримання, непідсудність і т. д.). У випадку, коли вони знаходяться на території іншої держави-учасниці Союзу, відповідні імунітети розповсюджуються на них на основі Протоколу про імунітети та привілеї. Депутат не підлягає кримінальному переслідуванню за судження, висловлені ним протягом парламентських дебатів та голосування або в зв'язку виконання ним посадових повноважень і обов'язків. Згідно загального правила звільнення від кримінального переслідування, затримання і арешту повинно діяти в період проведення сесій Парламенту.

5. Функції та повноваження Європейського парламенту

У системі інституційного механізму європейської інтеграції Європарламент виконує низку важливих функцій. Зокрема, він є форумом для проведення демократичних дебатів. Його повноваження зосереджені в таких сферах, як:

участь у нормотворчому процесі,
здійснення контролю над діяльністю інститутів Євросоюзу,
зовнішні зносини (відносини),
фінансування діяльності Євросоюзу.

Унікальною є роль Європарламенту як інституту з політичного лобіювання процесів європейської інтеграції. Політичні дебати в Європарламенті суттєво впливають на визначення подальших кроків, спрямованих на поглиблення європейської інтеграції.

Законодавчі повноваження Європарламенту є дуже обмеженими. Установчими угодами йому надана компетенція щодо формулювання положень та ухвалення актів вторинного законодавства Євросоюзу в тісній співпраці з його іншими інститутами (ст. 251, 252 Договору про заснування ЄС).

Більш розвинутими є контрольні повноваження Європарламенту. Він вважається інститутом, який здатний здійснювати демократичний контроль над іншими структурами Євросоюзу.

Серед контрольних повноважень Європарламенту найбільше значення має право на винесення вотуму недовіри Комісії. З такою пропозицією може виступити кожен член Європарламенту. У разі, якщо вотум недовіри підтримає подвійна більшість — 2/3 поданих голосів, яка представляє більшість членів Європарламенту, — усі члени Комісії колективно подають у відставку (ст. 201 Договору про заснування ЄС). За всю історію існування Євросоюзу питання про вотум недовіри Комісії ставилося на голосування лише один раз.

Європарламент затверджує і може відправляти у відставку шляхом винесення вотуму недовіри 2/3 своїх членів голову Комісії (ст. 214 Договору про заснування ЄС).

Для здійснення своїх контрольних повноважень щодо Комісії Європарламент широко використовує інститут інтерпеляції, коли Комісія відповідає усно чи письмово на запитання, поставлені депутатами. Крім того, Європарламент щорічно затверджує як програми діяльності Комісії на новий рік, так і загальні звіти про її роботу за рік, що минає (ст. 197 Договору про заснування ЄС).

Контроль Європарламенту за діяльністю Ради є набагато вужчим. Так, Рада заслуховується Європарламентом відповідно до процедури, визначеної самою Радою (ст. 197 Договору про заснування ЄС). Правило 19 процедури Ради передбачає можливість направляти голову або члена Ради для участі в сесіях Європарламенту (ст. 197 Договору про заснування ЄС). Починаючи з 1960 р. відповідно до практики, що склалася, голова Ради робить перед Європарламентом усний звіт про діяльність очолюваного ним органу за рік, що минув.

Для здійснення своєї контрольної функції Європарламент наділений повноваженнями проводити розслідування. Так, на вимогу чверті його членів він може створити тимчасовий комітет з метою розслідування можливих порушень чи недоліків у впровадженні права Євросоюзу, за винятком випадків, коли такі виявлені факти розглядаються в суді, і поки ця справа ще не вирішена (ст. 193 Договору про заснування ЄС).

Європарламент на час його повноважень після кожних виборів призначає омбудсмена. Останній уповноважений приймати скарги від будь-якого громадянина Співтовариства, будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка мешкає або має зареєстрований офіс в одній з держав-учасниць, щодо порушень у діяльності інститутів та органів ЄС, окрім судових. Омбудсмен проводить розслідування правопорушень та інформує особу, яка подала скаргу, про результати такого розслідування (ст. 195 Договору про заснування ЄС).

Отже, на практиці й громадяни України, якщо вони мають зареєстровані в державах-учасниць офіси, можуть звертатися до омбудсмена, якщо їхні права порушуються інститутами або органами ЄС.

Установчими угодами передбачені різні форми участі Європарламенту у сфері зовнішніх зносин: від консультацій до надання згоди на ті чи інші дії в цій сфері.

Так, угоди про створення асоціацій з однією чи кількома державами або міжнародними організаціями, угоди, які створюють інституційні рамки шляхом організації процедури співпраці, угоди, які мають важливі бюджетні наслідки для Євросоюзу, та угоди, які містять поправки до актів, прийнятих із застосуванням процедури спільного прийняття рішень Радою та Європарламентом, укладаються після отримання згоди Європарламенту (ст. 300.3 Договору про заснування ЄС). Останній також дає згоду на початок переговорів про прийняття держав до Євросоюзу (ст. 49 Договору про Євросоюз).

Згода Європарламенту необхідна і для дій проти держав-учасниць, котрі допускають суттєві умисні порушення принципів, на яких базується Євросоюз (ст. 7 Договору про Євросоюз).

При укладанні всіх міжнародних угод, окрім торговельних, Європарламент надає консультації. З Європарламентом. повинні консультуватися й у разі внесення змін до установчих угод (ст. 8 Договору про Євросоюз).

Європарламент залучений також до проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Він консультує головуючу в Євросоюзі державу-учасницю із приводу здійснення спільної політики в цих галузях, а також може звертатися з цих питань до Ради та давати їй рекомендації. Європарламент організовує щорічні дискусії про стан справ у цих сферах (ст. 21 Договору про Євросоюз).

Європарламент має важливі повноваження в бюджетній сфері. Хоча бюджет готує Комісія, Європарламент має право змінювати проект бюджету. Йому також належить останнє слово у прийнятті або відхиленні бюджету (ст. 272.6, 8 Договору про заснування ЄС). Європарламент дає Комісії дозвіл стосовно виконання бюджету (ст. 276 Договору про заснування ЄС).

Бюджетні повноваження дають Європарламентові змогу впливати на всю політику Євросоюзу.

Розглянувши процедури формування, склад та структуру Європейського Парламенту, права та обов'язки депутатів можна зробити висновок, що за всіма формальними ознаками Європарламент є виборним представницьким органом Європейського Союзу. Прямі вибори депутатів Європарламенту змінюють міждержавну природу Співтовариств і Союзу на наднаціональну та додають легітимності даному органу.

6. Законодавчий процес у Європейському парламенті

Повноваження. Європейський Парламент бере участь у законотворчому процесі, й за останні роки його повноваження у цій сфері неабияк розширилися. За Лісабонським Договором, нормативні акти ЄС приймаються за “звичайною законодавчою процедурою” (англ. ordinary legislative procedure) та “спеціальною законодавчою процедурою” (англ. special legislative procedure).

За “звичайною законодавчою процедурою” рішення приймаються спільно Європейським Парламентом і Радою Міністрів. Ця процедура складається з трьох фаз:

1) Європейська Комісія направляє свої пропозиції до Ради Міністрів та Європейського Парламенту. Європейський Парламент висловлює свою позицію, з урахуванням якої Рада Міністрів кваліфікованою більшістю приймає “спільну позицію” та надсилає її до Європейського Парламенту.

2) Протягом трьох місяців Європейський Парламент може: а) прийняти “спільну позицію” або не прийняти жодного рішення (у цьому випадку акт вважається прийнятим відповідно до положень “спільної позиції”); б) відхилити документ абсолютною більшістю голосів (у цьому випадку документ вважається неприйнятим); в) запропонувати доповнення абсолютною більшістю голосів (у цьому випадку текст з доповненнями надсилається до Європейської Комісії та Ради Міністрів, які висловлюють свою думку щодо доповнень.

3) Протягом трьох місяців Рада Міністрів кваліфікованою більшістю може прийняти всі доповнення Європейського Парламенту, тоді акт вважається прийнятим. Якщо Рада Міністрів не погоджується з доповненнями, створюється Узгоджувальний комітет, який протягом шести тижнів повинен виробити спільний текст акта. У разі недосягнення домовленості щодо спільного тексту документа, акт вважається неприйнятим. Якщо вдалося досягти домовленості стосовно спільного тексту документа, Рада Міністрів та Європейський Парламент, кожний відповідно до власної процедури, повинен прийняти його протягом шести тижнів. У разі неприйняття акту одним із названих інститутів, він вважається неприйнятим (ст. 294 Договору про діяльність ЄС).

За “спеціальною законодавчою процедурою” Рада Міністрів після одностайного рішення про прийняття нормативного акту повинна отримати обов’язкову згоду (англ. consent) чи погодження (англ. consulting) Європейського Парламенту. В деяких випадках відповідно до сфери їх компетенції також необхідно отримати згоду деяких інших інститутів ЄС (Європейського Центрального Банку, Рахункової Палати, Економічного та Соціального Комітету, Комітету Регіонів тощо). Згідно зі ст.ст. 223(2), 226-228 Договору про діяльність ЄС, за “спеціальною законодавчою процедурою” Європейський Парламент, за згодою Ради Міністрів та за погодженням з Європейською Комісією, може приймати регламенти щодо виконання державами-членами ЄС та інститутами ЄС власних обов’язків перед ЄС.

За Лісабонським Договором, Європейський Парламент отримав право законодавчої ініціативи, яке з початку заснування ЄС належало виключно винятково Європейській Комісії. Згідно зі ст. 289(4) Договору про діяльність ЄС, в окремих випадках законодавчі акти ЄС можуть бути прийняті за ініціативою групи держав-членів ЄС, Європейського Парламенту, або за вимогою Європейського Суду Правосуддя або Європейського Інвестиційного Банку.

Європейський Парламент на вимогу 1/4 частини своїх членів може створювати тимчасові Комітети для розслідування випадків порушення законодавства ЄС або його неправомірного впровадження (ст. 226 Договору про діяльність ЄС). Європейський Парламент обирає Омбудсмена, якому надаються повноваження розглядати скарги щодо порушень у діяльності інститутів і органів ЄС та провадити розслідування (ст. 228 Договору про діяльність ЄС), розглядати скарги від громадян ЄС, фізичних та юридичних осіб, зареєстрованих або тих, що перебувають у будь-якій державі-члені ЄС. Європейський Парламент має обговорювати на відкритих сесіях щорічний загальний звіт, який надає йому Європейська Комісія (ст. 233 Договору про діяльність ЄС). Проте зараз, після останніх змін, внесених до Правил процедури, обговорення не відбувається. Його замінено на обговорення законотворчої програми, яку щороку представляє в Європейський Парламент Голова Європейської Комісії.

Європейський Парламент затверджує Голову Європейської Комісії, кандидатуру якого визначають за спільною згодою уряди держав-членів. Після цього уряди держав-членів, за погодженням з кандидатом на посаду Голови, визначають інших осіб для призначення членами Європейської Комісії і її склад у цілому затверджується Європейським Парламентом (ст. 14(1) Договору про ЄС).

Європейський Парламент може відправити Європейську Комісію у відставку, якщо винесе їй вотум недовіри, прийнятий кваліфікованою більшістю 2/3 голосів. У цьому разі Європейська Комісія повинна колективно піти у відставку (ст. 234 Договору про діяльність ЄС). Проте відставка набирає чинності тільки після призначення нової Європейської Комісії. Таким чином, якщо Європейський Парламент не затверджує запропонований новий склад Європейської Комісії, який фактично може бути таким самим, Європейська Комісія у попередньому складі може виконувати свої функції як завгодно довго.

Список рекомендованих джерел

Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / І. А. Грицяк . – К. : К.І.С., 2004. – 260 с.
Довгань В. М. Європейський Парламент. Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу: Монографія / В. М. Довгань. – К. : КНТ, 2007. – 204 с.
Дэйвис К. Право Европейского Союза / К. Дэйвис; пер. со 2-го англ. изд. – К. : Знання, 2005. – 406 с.
Европейское право: учебник для вузов / под ред. проф. Л. М. Энтина. – М. : Норма, 2004. – 720 с.
Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / В. Кернз. Пер. з англ. – К. : “Знання”, 2002. – 381 с.
Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / пер. Геннадія Друзенка та Світлани Друзенко, за заг. ред. Геннадія Друзенка. – К. : «К.І.С.», 2010. – 536 с.
Копійка В. В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. – К. : Ін Юре, 2001. – 448 с.
Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина: Підручник для вищих навчальних закладів / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко, А. С. Фастовець. – К. : Вид. КНЕУ., 2002. – 460 с.
Право Європейського Союзу : навч. посіб. / В. М. Бесчасний, В. П. Філонов, О. В. Філонов, В. М. Субботін та ін. ; за ред. В.М. Бесчасного. – 2-ге вид., стер. – К. : Знання, 2011. – 366 с.
Право Європейського Союзу : навч. посіб. / За заг ред. Р.А. Петрова. – 3-тє видання, змінене і доповнене. – К. : Істина, 2010. – 376 с.
Право Європейського Союзу : підр. / за ред. В. І. Муравйова. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 704 с.
Право Європейського Союзу: підручн. / за ред. О. К. Вишнякова. – Одеса : Фенікс, 2013. – 883 с.
Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник / Б. Н. Топорнин. – М. : Юристъ, 2001. – 456 с.
Тюшка А. В. Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / А. В. Тюшка. – К. : К.І.С., 2007. – 228 с.

Ілюстрована інформація.

URL: https://europa.eu/european-union/about-eu/institutions-bodies/european-parliament_en