Навчальні матеріали

Тема 4. Європейська комісія. Рада Європейського Союзу

  •    1. Статус Європейської комісії ЄС
  •    2. Процедура формування та склад Європейської комісії ЄС
  •    3. Повноваження Європейської комісії ЄС
  •    4. Склад та порядок формування Ради Європейського Союзу
  •    5. Повноваження Ради Європейського Союзу
  •    Список рекомендованих джерел

    • 1. Статус Європейської комісії ЄС

    Європейська Комісія.

    Європейська Комісія (англ. European Commission) – це інститут ЄС, наділений найбільшими виконавчими повноваженнями, оскільки її головною функцією є забезпечення належного функціонування та розвитку спільного ринку.

    Європейська Комісія – незалежний орган, що представляє спільні інтереси всіх держав-учасниць ЄС. Термін "Комісія" відноситься як до Колегії уповноважених так і до самої інституційної установи - штаб-квартира якої розташована в м. Брюссель (Бельгія), з офісами в Люксембурзі. Комісія також має офіси відомих як «представництва» в усіх країнах-учасницях ЄС.

    Форма роботи. Європейська Комісія діє на засадах колегіальності та проводить постійні і спеціальні наради. Члени комітету зустрічатися раз на тиждень - як правило, по середах в м. Брюссель (Бельгія) Якщо Європарламент проводить свої пленарні сесії в м. Страсбурзі, уповноважені Комісії зазвичай знаходяться також в парламенті.

    Порядок денний кожного засідання визначається програмою роботи Комісії. Щодо кожного пункту порядку денного визначається комісар з питань відповідної політики.

    Засідання і дебати Комісії не є відкриті для громадськості, але порядок денний і час проведення є гласним. Комісія також проводить наради в особливих обставинах, за вимогою Рада міністрів для обговорення важливих питань.

    Склад. З моменту створення (1958 р.) до Європейської Комісії входили по одному представнику від кожної держави-учасниці Європейського Співтовариства, за винятком Великої Британії, Іспанії, Італії, Німеччини та Франції, що мали по два представники. Але Ніццький договір змінив цей порядок.

    Зараз до складу Європейської Комісії входять по одному представнику від кожної держави-учасниці ЄС. До складу Комісії входить Голова та 27 уповноважених (комісарів). Членами Комісії можуть бути тільки громадяни держав-учасниць. При цьому вона не може включати більше двох громадян від однієї країни.


    2. Процедура формування та склад Європейської комісії ЄС

    Лісабонський Договір пропонує з 2014 р. зменшити кількість членів Європейської Комісії до 2/3 від загальної кількості держав-учасниць ЄС. За новим порядком передбачається система ротації, за якою всі держави-учасниці матимуть рівні права.

    Члени Європейської Комісії призначаються на п’ятирічний термін, але їх повноваження можуть бути продовжені на новий строк (ст. 17 Договору про ЄС). Процедура призначення членів Європейської Комісії включає етапи:

    1) Європейська Рада кваліфікованою більшістю голосів пропонує Європарламенту кандидатуру Голови Європейської Комісії;

    2) запропонований кандидат обирається Європейським парламентом більшістю голосів (якщо дана кандидатура не отримала необхідних голосів, Європейська рада на основі кваліфікованої більшості протягом одного місяця може пропонувати нову кандидатуру, яка обирається Європарламентом за тією ж процедурою);

    2) Рада Міністрів за спільною згодою з обраним Головою затверджує список інших осіб, яких він пропонує призначити членами Комісії. Вони визначаються на основі пропозицій від держав-учасниць відповідно до встановлених критеріїв;

    3) склад Європейської Комісії отримує згоду Європейського парламенту;

    4) після затвердження Європейським парламентом, Голова і члени Європейської Комісії мають бути призначені Європейською Радою, яка ухвалює кваліфікованою більшістю постанову.

    Під час виконання своїх обов’язків члени Європейської Комісії є незалежними та їх не може бути усунено з посади урядом держави, громадянами якої вони є. Членам Європейської Комісії заборонено керуватися інструкціями уряду своєї країни чи іншого органу. Вони мають керуватися інтересами ЄС в цілому, а не окремої держави-учасниці ЄС (ст. 17 Договору про ЄС).

    Європейська Комісія має піти у відставку у випадку, якщо Європейський Парламент висловить їй вотум недовіри (ст. 17(8) Договору про ЄС). ЄСП також може відправити у відставку окремого члена Європейської Комісії з причин, якщо він не відповідає посаді, яку обіймає, або у разі вчинення ним правопорушення (ст. 247 Договору про діяльність ЄС).


    3. Повноваження Європейської комісії ЄС

    Повноваження.

    Головні напрями діяльності Комісії являються:

    1. визначення завдань та пріоритетних напрямів діяльності;
    2. законодавча ініціатива у парламенті і Раді ЄС;
    3. управління і реалізації політики ЄС і бюджету;
    4. дотримання європейського права (спільно з Судом);
    5. представляти ЄС на міжнародній арені (переговори щодо торговельних угод між ЄС та третіми країнами тощо).

    Основні робочі мови Європейської комісії: англійська, німецька і французька.

    Європейська Комісія має виключне право ініціювати прийняття рішень у ЄС (ст. 17 Договору про ЄС), окрім випадків, визначених в ст. 289(4) Договору про діяльність ЄС. Вона може подавати свої пропозиції стосовно будь-якого питання, що входить до компетенції ЄС. Рада Міністрів та Європейський Парламент, не маючи права ініціювати прийняття рішень в ЄС, можуть звернутися до Європейської Комісії із спеціальним запитом представити свої пропозиції з приводу певного питання. Проте навіть якщо Європейська Комісія готує пропозиції за запитом іншого органу вона залишається політично відповідальною за представлені пропозиції.

    Європейська Комісія є гарантом дотримання законодавства ЄС державами-учасницями ЄС, інститутами ЄС, іншими юридичними та фізичними особами. У разі, якщо Європейська Комісія дійде висновку, що держава-учасниця ЄС порушує законодавство ЄС, Європейська Комісія може звернутися до відповідної держави з вимогою припинити порушення своїх зобов’язань. Якщо держава-учасниця ЄС не відреагує на прохання Європейської Комісії або вжиті нею заходи не задовольнять Європейську Комісію, остання вповноважена передати справу на розгляд Європейського Суду Правосуддя (ст. 258 Договору про діяльність ЄС).

    Європейська Комісія може ініціювати справу проти Ради Міністрів і Європейського Парламенту, якщо дійде висновку, що дії цих органів суперечать законодавству ЄС (ст. 265 Договору про діяльність ЄС).

    Європейська Комісія має певні повноваження щодо юридичних і фізичних осіб. Так, вона може накладати штрафи та інші санкції за порушення ними законодавства ЄС про конкуренцію та транспорт.

    Європейська Комісія є головним виконавчим органом ЄС, який забезпечує виконання рішень, затверджених Радою Міністрів. При цьому вона має широкі повноваження щодо вибору форм і методів здійснення своїх завдань.

    Європейська Комісія відповідає за підготовку проекту бюджету ЄС.

    Комісія відповідає за виконання бюджету ЄС та управління програмами, що здійснюються всередині ЄС та за його межами і фінансуються з боку ЄС (наукові, освітні, програми допомоги третім країнам, включно з фінансовою). Вона готує звіт про виконання бюджету ЄС для затвердження Європарламентом.

    Координаційна, виконавча та управлінська функції Комісії передбачають здійснення делегованих повноважень, схвалення виконавчих актів, координацію дій держав-учасниць у сфері охорони здоров’я, збір інформації, здійснення перевірок, проведення досліджень, організацію консультацій.

    Мандат Комісії з президентом Жозе Мануелем Баррозу з Португалії закінчився 31 жовтня 2014.

    27 червня 2014 року 26 з 28 учасників зустрічі на вищому рівні лідерів Євросоюзу підтримали кандидатуру Жан-Клода Юнкера на посаду голови нової комісії. Повноваження почалися в листопаді 2014 року.

    Інституційною новацією в Європейській Комісії стало також поєднання посади Віце-президента ЄК із посадою Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки. Крім того, відбулось об’єднання портфелів члена ЄК з питань розширення та члена ЄК з питань Європейської політики сусідства.

    Фактично ЄК є одним із ключових центрів впливу в ЄС. Президент Єврокомісії разом із Президентом ЄР представляє Євросоюз на самітах з третіми країнами. Зберігаються повноваження ЄК щодо міжнародного представлення ЄС у технічних питаннях, якими до запровадження інституційних змін опікувались Європейські Співтовариства, та частково питання юстиції і безпеки.


    4. Склад та порядок формування Ради Європейського Союзу

    Штаб-квартира Європейської Ради та Ради Європейського Союзу

    Штаб-квартира Європейської Ради та Ради Європейського Союзу в Брюсселі (Бельгія).

    URL: https://hqroom.ru/shtab-kvartyra-evropeiskogo-soveta-y-soveta-evropeiskogo-soiuza-v-briussele.html

    Рада Європейського Союзу (Council of the European Union) – інституція Європейського Союзу, головний орган ухвалювання рішень в Європейському Союзі. Рада Європейського Союзу, поряд із Європейською Радою, Європейською Комісією, Європейським Парламентом і Судом відповідно до положень Договору про Європейський Союз, є одним із головних органів управління Європейського Союзу.

    Раду ЄС було створено 1952 року. Якщо Європейська Комісія відіграє значною мірою адміністративну роль, то Рада Міністрів ЄС здійснює політичне лідерство. Рада ЄС також відіграє ключову роль в тих галузях європейської інтеграції, де ухвалення рішень відбувається на міжурядовому рівні.

    Рада ЄС (далі – Рада Міністрів) – це інститут Європейського Союзу, який наділений повноваженнями на здійснення законодавчої влади та ухвалення правових рішень, що є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами, яким вони адресовані.

    Рада Міністрів (англ. Council of the European Union), яка розташована в м. Брюссель (Бельгія), є одночасно міждержавним та наддержавним органом, який об’єднує ці дві сфери, оскільки Рада Міністрів, з одного боку, є інститутом ЄС, а з іншого – складається з представників держав-учасниць. Разом з Європейським Парламентом Рада Міністрів бере участь у законотворчому та бюджетному процесах. Крім того, Рада Міністрів приймає більшість рішень з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також щодо координації економічної політики ЄС.

    Склад. Рада Міністрів складається з представників від кожної держави-учасниці ЄС (28), які представляють свою державу на міністерському рівні та мають повноваження виступати від імені свого уряду. Як правило, цими представниками є міністри закордонних справ, але ними також можуть бути інші міністри, залежно від питання, що обговорюється. Таким чином, делегати відстоюють як інтереси своєї держави, так і ЄС в цілому. Головування в Раді Міністрів по черзі здійснюють представники трьох держав-учасниць ЄС на 18-місячний строк у порядку, який визначається Радою Міністрів (ст. 236 Договору про діяльність ЄС).

    Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки та фінансів (Екофін), сільського господарства тощо. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші – раз на півроку.

    Засідання Ради Міністрів проводяться закрито, якщо вона одностайно не прийме рішення про відкрите засідання. Рішення в Раді Міністрів приймаються голосуванням міністрів держав-учасниць ЄС. Відповідно до характеру питання, що розглядається застосовується один з трьох видів голосування:

    1) проста більшість – стосується процедурних питань;

    2) кваліфікована більшість (коли кожна країна використовує визначену кількість голосів (наприклад: Німеччина – 29 голосів, Мальта – 3 голоси)) – стосується питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі;

    3) одностайне схвалення – застосовується при розгляді питань про вступ нових держав-учасниць до ЄС, оподаткування, співробітництва в галузі закордонних справ і безпеки, правосуддя та внутрішніх справ.

    Основними напрямами роботи Ради ЄС є такі:

    Основними функціями Ради є координаційна, законодавча, формувальна, контрольна та бюджетна функцію.


    5. Повноваження Ради Європейського Союзу

    Повноваження. Провідною функцією Ради Міністрів є забезпечення координації загальної соціально-економічної політики держав-учасниць ЄС. Формування Внутрішнього ринку ЄС потребує проведення спільної політики держав-учасниць ЄС у таких сферах, як гармонізація законодавства, соціальна політика, освіта, культура, охорона здоров’я, промисловість, транспорт та ін. Проте вони не знаходяться у виключній компетенції ЄС. Вироблення спільної політики в цих сферах потребує активної співпраці самих держав-учасниць ЄС. Саме Рада Міністрів має забезпечити координацію цієї діяльності.

    На виконання цієї функції, Рада Міністрів має повноваження приймати рішення і здійснює це відповідно до положень Договору про ЄС (ст. 16 Договору про ЄС). У більшості випадків вона може приймати рішення тільки на підставі розроблених Європейською Комісією пропозицій та після консультацій з Європейським Парламентом. Якщо Рада Міністрів бажає внести зміни до пропозиції, то таке рішення може бути прийнято лише одностайно, проте такі зміни та доповнення не можуть змінювати основ пропозиції.

    Рада Міністрів може надавати право на впровадження норм, встановлених Європейською Комісією, а також висувати вимоги до виконання цих повноважень. В особливих випадках Рада Міністрів може залишати за собою право самостійно здійснювати повноваження щодо імплементації прийнятих нею законодавчих актів.

    Закріпленими за Радою повноваженнями в узагальненому вигляді є:

    1) повноваження на законодавчу діяльність;

    2) право на висунення та призначення президента Єврокомісії, Верховного представника Європейського Союзу, членів Єврокомісії, Економічно-соціального комітету, Комітету регіонів, Європейської рахункової палати, Європейського суду, правління Європейського центрального банку, адміністративної ради Європейського інвестиційного банку, Економічно-фінансового комітету, комітетів з вивчення окремих проблем Євратому;

    3) право звільняти з посади членів правління Європейського інвестиційного банку, а також порушувати питання про звільнення з посади членів Європейської комісії за рішенням Європейського суду;

    4) право вимагати від Єврокомісії ініціювання нового правового акта;

    5) обмежені функції контролю за діяльністю Єврокомісії щодо виконання бюджету;

    6) координаційні повноваження в сфері економічної політики та політики зайнятості;

    7) право наділяти Єврокомісію повноваженнями на ведення переговорів з третіми країнами чи міжнародними організаціями;

    8) право на укладання договорів з третіми країнами чи міжнародними організаціями;

    9) право на встановлення посадових окладів;

    10) право на складання проекту плану бюджету;

    11) право на встановлення обсягу власних коштів співтовариства.

    Голова Ради ЄС, або Президент – це не конкретна фізична особа, а держава – член Європейського Союзу загалом. Від його імені відповідні обов’язки виконують міністри та інші відповідальні посадові особи, які ведуть засідання, підписують ухвалені Радою рішення тощо. Голова Ради визначає пріоритетність питань і пропонує компромісні рішення. Залучення до головування накладає на державу-члена певні обов’язки та обмеження, оскільки головування загалом вимагає не лише переходу від ролі сторони до ролі арбітра, але й наявності необхідних адміністративних та політичних можливостей для виконання цієї ролі.

    Голова Ради виконує такі завдання:

    До найважливіших функцій голови Ради та його апарату належать адміністративна, ініціативна, координаційна, та представницька. У зв’язку зі зростаючою складністю вирішуваних завдань, роль Президента Ради також продовжує зростати.

    В межах адміністративної функції ця держава складає графік і порядок денний численних засідань, що відбувають протягом головування не лише на рівні Ради, але й на рівні Комітету постійних представників і значної кількості робочих груп, що функціонують під її егідою. Держава, що головує, також має право з власної ініціативи розпочати голосування, а у випадках, якщо за ініціативи члена Ради або Комісії Рада більшістю голосів ухвалить відповідне рішення, вона навіть зобов’язана це зробити. На державу, що головує, покладається обов’язок ведення протоколу та підбиття підсумків цих засідань, підготовка прескомюніке, які за потреби опубліковують. Ця держава також підписує ухвалені Радою акти.

    Ініціативна функція передбачає організаційні дії держави-члена, що головує, спрямовані на створення умов для досягнення консенсусу, оскільки вона не може здійснювати жодного примусу стосовно урядових делегацій інших держав-членів. Успіх програми діяльності цієї держави залежить від того, як вона зможе поєднувати різні пріоритети держав-членів і визначити лінії компромісу з важливих питань. В межах співробітництва у сфері зовнішньої та безпекової політики та співпраці поліцій і судів у кримінально-правовій сфері держава, що головує, з дозволу Ради розпочинає переговори щодо укладання угод з однією чи декількома державами-членами або міжнародними організаціями.

    Голова Ради здійснює також координаційну функцію, яка полягає у визначенні пріоритетів між важливими й побічними питаннями, оперуванні термінами й часом, збільшуючи або зменшуючи їх, і загалом визначає здатність Голови Ради досягати компромісу з найскладніших питань. Із цього приводу цікавим є приклад урегулювання Головою серйозних протиріч, що виникають між членами Ради у процесі обговорення, який дістав назву tour de table (франц.) – обхід столу. Він обходить стіл, за яким засідають члени Ради, та шляхом індивідуальної бесіди з кожним намагається змінити позицію тих, хто заперечує проти ухвалення акту. Нерідко, хоча й не завжди, йому це вдається.

    Представницька функція Голови Ради здійснюється ним у двох напрямках:

    У здійсненні представницької функції Голови Ради йому надають допомогу Генеральний секретар Ради та держава-член, яка здійснюватиме наступне головування – тобто майбутня головуюча держава. Остання здійснює de facto функції заступника Голови (de jure такої посади в Раді не передбачено). Відповідно до внутрішнього регламенту Ради (параграф 2, ст. 20), «Голові надає допомогу представник держави-члена, яка буде головувати наступною. На вимогу Голови та відповідно до його інструкцій, останній за необхідності є його заступником, який бере на себе деякі адміністративні завдання, забезпечує наступництво роботи Ради».

    До повноважень Голови Ради належить скликання засідань Ради, складення проекту порядку денного, плану роботи Ради, проведення голосування, а також підписання протоколів і правових актів, прийнятих Радою самостійно або у співпраці з Європейським Парламентом. Крім того, Голова представляє Раду в контактах з іншими органами Європейського Союзу і третіми суб’єктами.

    Голова Ради також виступає постійним представником ЄС загалом з питань зовнішньої політики і політики безпеки. Головування проводиться по черзі – заміна головуючого відбувається кожні 6 місяців у порядку, визначеному Радою, та забезпечує, таким чином, представництво кожної держави. Практика обіймання посади Голови Ради є максимально наближеною до міжурядового складу цього інституту. Однак, обіймаючи посаду Голови, держава-член бере на себе відповідальність за Раду та Європейський Союз загалом (особливо у межах другої та третьої опор). Відповідно, він повинен дбати про інтереси усіх країн та народів, що становлять цю організацію, за необхідності жертвуючи при цьому вузьконаціональними, внутрішньополітичними завданнями та пріоритетами. Наприклад, держави-члени на період головування у Раді намагаються не проводити дострокових виборів, уникати загострення внутрішніх конфліктів, що досягається спільними зусиллями правлячої партії (коаліції) та опозиції.

    Відповідальність Голови має суто політичний характер (її не передбачено установчими договорами), при цьому вона може бути як негативною, так і позитивною. Голова, який бере на себе відповідальність за роботу найголовнішого законодавчого органу Європейського Союзу, сприймається громадськістю як основна рушійна сила роботи цього інституту. Від Голови також значною мірою залежить престиж Європейського Союзу на міжнародній арені.

    Залежно від того, наскільки успішно працює Рада та яке зовнішньополітичне положення Союзу, визначається й неформальний рейтинг і авторитет самого Голови. Отже, посідаючи цей впливовий піст, держави-члени намагаються якомога ефективніше виконати свої повноваження та навіть змагаються одне з одним, хто зробить це краще.

    2) Спеціалізований склад, до якого, залежно від предметної компетенції галузевої Ради та, відповідно, того, які міністри є його членами, входять різні спеціальні «формації», зокрема такі:

    1. Рада з загальних питань
    2. Рада закордонних справ
    3. Економічна та фінансова рада (ECOFIN)
    4. Рада юстиції та внутрішніх справ
    5. Робоча група, соціальна політика, рада з питань охорони здоров'я та споживчої політики (EPSCO)
    6. Рада з питань конкуренції (COMPET)
    7. Рада з питань транспорту, зв'язку та енергетики (ТТЕ)
    8. Рада з питань сільського господарства та рибальства (AGRI)
    9. Рада з питань навколишнього середовища (ENVI)
    10. Рада з питань освіти, молоді та культури (EYC).


    При цьому кожен уряд делегує до цих органів одного зі своїх членів – міністра відповідної компетенції. Перелік «формацій» Ради закріплено в її внутрішньому регламенті, у положеннях із відповідною назвою «Перелік формацій Ради».

    Окрім наведених, є ще один спосіб комплектування Ради, коли в її засіданнях беруть участь вищі посадові особи виконавчої влади держав-членів. Таку «формацію» в установчих договорах прийнято називати «Рада у складі глав держав або урядів». З урахуванням форми правління, цей склад зазвичай включає 14 прем’єр-міністрів та одного президента (французького, оскільки Франція – це напівпрезидентська республіка).

    Рада на вищому рівні збирається дуже рідко, оскільки «перші особи» держав-членів переважно зустрічаються у межах іншого органу – Європейської Ради. Остання, на відміну від Ради, не схвалює нормативних актів, проте, з іншого боку, не стримується жорсткими процедурними правилами, як це є в Раді. Разом із тим, у деяких випадках для вирішення питань, що мають найбільшу політичну значущість, установчими договорами прямо передбачено збір Ради саме в такій «формації». Наприклад, Рада у складі глав держав та урядів уповноважена здійснювати констатацію порушення окремими країнами ЄС загальних принципів конституційного ладу, і після цього Рада вже у звичайному складі може ухвалити рішення про застосування відповідних санкцій.

    3) Генеральний секретаріат, який є адміністративним органом, допоміжним у роботі Ради Європейського Союзу. Генеральний секретаріат також працює у Брюсселі, здійснює підготовку рішень Ради і контроль за їх виконанням.

    Генеральний секретаріат є підрозділом Ради, який забезпечує організаційну та технічну сторони роботи цього інституту, а також може представляти Раду перед іншими органами Європейського Союзу (у тому числі в Суді ЄС). Він відіграє важливу роль у взаємодії різних дієвих осіб, яка відбувається у процесі діяльності Співтовариства. Зокрема спочатку виникає діалог між делегаціями держав-членів у межах спеціалізованих робочих груп, потім – на рівні КОРЕПЕРу, і насамкінець – на рівні міністрів. Паралельно відбувається діалог між делегаціями держав-членів і Комісією, а також у кожній державі-члені між різними компетентними органами управління задля інтегрування приписів Співтовариства та поєднання їх із вимогами національного законодавства.

    На чолі цього органу стоїть Генеральний секретар, котрий із набранням чинності положеннями Амстердамського Договору також виконує функції Верховного Представника у справах спільної зовнішньої політики та політики безпеки (цю посаду з 1999 року дотепер обіймає Хав’єр Солана). Йому допомагає Заступник Генерального Секретаря, відповідальний за управління Секретаріатом. Через те, що посада Верховного Представника у справах СЗіПБ забирає багато часу, поточною роботою Секретаріату керує de facto Заступник генерального секретаря Ради. Відповідно до ст. 207 р. 2 ДЄС, як Генеральний секретар Ради, так і його Заступник призначаються Радою в результаті одностайного рішення.

    Окрім своїх повноважень щодо керівництва Секретаріатом, Генеральний секретар (або його заступник) скріпляють своїм підписом акти, які ухвалюються Радою (перший підпис ставить Голова). Вони також забезпечують розсилання та публікацію рішень Ради. Генеральний Секретар може призначатися також як депозитарій в угодах Європейських Співтовариств та Союзу, які укладаються ними з третіми країнами та міжнародними організаціями, та конвенцій, укладених між державами – членами Союзу. До складу Генерального Секретаріату входять 7 головних управлінь, або генеральних дирекцій, які виконують підготовчу роботу для Ради за такими напрямками:

    Загалом штатна чисельність головних управлінь є значною і становить близько 2,5 тис. службових осіб. На відміну від інших допоміжних органів і від самої Ради, співробітниками Генерального секретаріату є не представники держав-членів, а посадові особи, які перебувають на цивільній державній службі Європейських Співтовариств. Посадовці Генерального секретаріату складають звіти робочих засідань різних груп, та направляють звіти робочих груп КОРЕПЕРові, а потім – Раді. Вони також надають допомогу державі, що головує, та пропонують до її послуг свій досвід.

    Генеральний секретаріат працює на постійній основі, а його співробітники отримують грошове винагородження за свою роботу безпосередньо з бюджету Європейського Союзу. Роль Генерального секретаріату істотно зросла після набуття чинності Договором про Європейський Союз. В системі «трійки», що об’єднує чинного голову Ради, комісара у сфері зовнішніх відносин та Генерального секретаря Ради, саме Генеральний секретар забезпечує безперервність, цілісність і прозорість заходів, які здійснює Європейський Союз. Крім того, роль, яку відіграє Генеральний секретар стосовно органів Ради, поширюється також і на Європейську Раду.

    4) Комітет постійних представників, на який спирається Рада у своїй діяльності.

    У структурі Ради функціонує декілька різних комітетів, що складаються з посадовців держав-членів ЄС. У зв’язку з тим, що члени Ради мають різний статус (постійні та непостійні члени), основна робота з підготовки сесій Ради ЄС здійснюється Комітетом постійних представників – КОРЕПЕР (COREPER – від французької назви «le Comitee des representants permanents»), який складається з дипломатичних співробітників, що мають вищий ранг. У зв’язку з тим, що засідання Ради тривають кілька днів протягом місяця, а її члени мають у своїх країнах постійні обов’язки міністрів або державних службовців (державні службовці не мають права голосу), Комітет перебрав на себе переважну частину підготовчої роботи. Комітет є постійно діючим органом, що включає представників країн-членів при Європейському Союзі (або їх заступників).

    КОРЕПЕР було засновано внутрішнім регламентом Ради у 1958 р. відповідно до моделі Координаційної комісії, створеної 7 грудня 1953 р., яка складалася з найвищих посадовців держав-учасниць. Його основна функція полягає в уважному вивченні пропозицій, які надходять від Комісії, до винесення остаточного рішення. У свою чергу, КОРЕПЕРу надають допомогу кілька робочих груп, що займаються конкретними галузями. Такий передавальний процес (робоча група – КОРЕПЕР – Рада) дає можливість вирішувати окремі питання на відповідному рівні, залишаючи Раді більш складні та суперечливі рішення. Проте, при цьому остаточне рішення завжди залишається за Радою.

    Представники в Комітеті мають ранги послів і призначаються відповідними урядами, як правило, на тривалий термін. Постійні представники розглядають у межах цього Комітету питання, що передаються на розгляд міністрів під час засідань Ради. Головує тут посланець тієї країни, яка на той момент головує в Раді Європейського Союзу. У кожної держави є постійне представництво в Брюсселі. Комітет має у своєму розпорядженні власний апарат, а за необхідності може створювати робочі групи для реалізації покладених на нього завдань. Рішення з обговорюваних питань Комітет приймає консенсусом.

    КОРЕПЕР є постійним органом, який проводить попереднє обговорення питань, що виносяться на розгляд Ради, і таким чином забезпечує безперервність функціонування останньої. Загалом роль КОРЕПЕРу у процесі ухвалення рішень є значною, оскільки на практиці 90% рішень Європейського Союзу фактично приймаються ним того, як вони виходять на міністерський рівень.

    Діяльність КОРЕПЕРу здійснюється на двох рівнях – на рівні послів та на рівні заступників послів. Це пов’язано з тим, що з 1962 р. КОРЕПЕР було поділено на дві частини, засідання яких відбуваються окремо у різні дні тижня. Так, на рівні послів (так званий КОРЕПЕР ІІ) здійснюється підготовка роботи Ради із загальних справ, справ економіки та фінансів, юстиції, внутрішніх справ і цивільної безпеки, а також справ розвитку. Розподіл завдань, прийнятий головою КОРЕПЕРу ІІ разом із Секретаріатом Ради, є гнучким та може варіюватися залежно від важливості питань та робочого навантаження різних структур КОРЕПЕРу. Його засідання, як правило, проходять у четвер, за винятком тижнів, що передують засіданням Ради «з загальних питань» або Ради «Екофін» (економіка та фінанси), – у таких випадках його засідання відбуваються по середах.

    Всі інші Ради готуються на рівні заступників послів (КОРЕПЕР І), або «першої частини». КОРЕПЕРу І зокрема належить підготування роботи Ради з питань внутрішнього ринку, справ споживачів і туризму, промисловості та енергетики, досліджень, транспорту й телекомунікацій, рибальства, довкілля, зайнятості та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти та молоді, культури та сільського господарства, ветеринарні та фітосанітарні питання. Його засідання відбуваються по середах, іноді – по п’ятницях.

    Як свідчить сама назва, КОРЕПЕР є постійно діючим органом. Він функціонує на основі робочих груп і комітетів, до складу яких входять експерти різних галузей. Під час переговорів посланці готують два переліки справ: перелік «А» та перелік «В». Відповідно до цього, порядок роботи КОРЕПЕРу поділено на дві частини:

    Під час ухвалення остаточної редакції порядку денного на початку засідання можна додати новий пункт на вимогу однієї чи декількох делегацій, що потребує одностайної згоди КОРЕПЕРу. Після того, як питання технічного характеру перевірено робочими групами, Комітет постійних представників прагне знайти компроміс і згладити суперечності, які виникають між країнами-учасницями. Якщо Постійні представники країн-учасниць ЄС дійшли згоди, то винесення Радою остаточного рішення фактично є формальністю і, навпаки, в тому випадку, якщо згоди не досягнуто, прийняття компромісних рішень покладається на міністрів.

    Напрямки, визначені КОРЕПЕРом, завжди може переглянути Рада, оскільки лише вона наділена повноваженнями ухвалювати рішення. Загалом КОРЕПЕР не є інституцією Європейського Союзу, а лише структурним підрозділом Ради, який здійснює підготовчу роботу і не має власних повноважень та не наділений правом ухвалювати рішення. В межах другої та третьої опор у Раді створено ще два важливих органа, які відіграють значну роль у здійсненні підготовки т реалізації рішень Ради. Це, по-перше, Комітет з питань політики та безпеки. Він складається з керівників політичних департаментів міністерств закордонних справ держав-членів. До його відання належить слідкування за обстановкою та сприяння формуванню політики шляхом направлення своїх висновків Раді. В межах повноважень, делегованих Радою, він здійснює політичний контроль та стратегічне керівництво операціями з урегулювання криз.

    По-друге, це Координаційний комітет, який діє в межах третьої опори. Він включає вищих посадових осіб, до відання яких належать питання боротьби зі злочинністю та забезпечення співробітництва судових органів. Під егідою Ради діють численні робочі групи з конкретних питань. Їх завданнями є підготовка рішень Ради та контроль діяльності Єврокомісії у випадку, якщо їй делеговано певні повноваження Ради. Засновницькі договори запроваджують також існування деяких спеціалізованих комітетів, на які покладається координація діяльності Ради в окремих галузях. Це, передусім, економічний і фінансовий, спеціальний, політичний комітети та комітет з питань зайнятості. Ці комітети не відіграють провідної ролі, проте в їх складі діють експерти, яких направили відповідні міністерства різних держав-членів для розгляду конкретної ситуації в цих державах, тому вони з власної ініціативи, або на вимогу Ради та Комісії можуть подавати відповідні висновки.


    Список рекомендованих джерел

    1. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / І. А. Грицяк . – К. : К.І.С., 2004. – 260 с.
    2. Довгань В. М. Європейський Парламент. Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу: Монографія / В. М. Довгань. – К. : КНТ, 2007. – 204 с.
    3. Дэйвис К. Право Европейского Союза / К. Дэйвис; пер. со 2-го англ. изд. – К. : Знання, 2005. – 406 с.
    4. Европейское право: учебник для вузов / под ред. проф. Л. М. Энтина. – М. : Норма, 2004. – 720 с.
    5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / В. Кернз. Пер. з англ. – К. : “Знання”, 2002. – 381 с.
    6. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / пер. Геннадія Друзенка та Світлани Друзенко, за заг. ред. Геннадія Друзенка. – К. : «К.І.С.», 2010. – 536 с.
    7. Копійка В. В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. – К. : Ін Юре, 2001. – 448 с.
    8. Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина: Підручник для вищих навчальних закладів / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко, А. С. Фастовець. – К. : Вид. КНЕУ., 2002. – 460 с.
    9. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / В. М. Бесчасний, В. П. Філонов, О. В. Філонов, В. М. Субботін та ін. ; за ред. В.М. Бесчасного. – 2-ге вид., стер. – К. : Знання, 2011. – 366 с.
    10. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / За заг ред. Р.А. Петрова. – 3-тє видання, змінене і доповнене. – К. : Істина, 2010. – 376 с.
    11. Право Європейського Союзу : підр. / за ред. В. І. Муравйова. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 704 с.
    12. Право Європейського Союзу: підручн. / за ред. О. К. Вишнякова. – Одеса : Фенікс, 2013. – 883 с.
    13. Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник / Б. Н. Топорнин. – М. : Юристъ, 2001. – 456 с.
    14. Тюшка А. В. Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / А. В. Тюшка. – К. : К.І.С., 2007. – 228 с.

    Вибори Президента Європейської Комісії

    Вибори Президента Європейської Комісії

    URL: http://www.consilium.europa.eu/en/infographics/election-european-commission-president/