Навчальні матеріали

Тема 5. Статус Європейської Ради та інших органів ЄС

  •    1. Європейська рада Європейського Союзу
  •    2. Рішення Європейської Ради та порядок їх реалізації
  •    3. Рахункова палата Європейського Союзу
  •    4. Європейський Центральний Банк Європейського Союзу
  •    5. Суд Європейського Союзу
  •    Список рекомендованих джерел

    • 1. Європейська рада Європейського Союзу

    Штаб-квартира Європейської Ради та Ради Європейського Союзу

    Штаб-квартира Європейської Ради та Ради Європейського Союзу в Брюсселі (Бельгія).

    URL: https://hqroom.ru/shtab-kvartyra-evropeiskogo-soveta-y-soveta-evropeiskogo-soiuza-v-briussele.html

    Історія. Європейська Рада – це установа, яка продовжила розпочату в 1962 році в Парижі конференцію керівників урядів і держав тодішніх Європейських Співтовариств. Витоки створення Європейської ради сягають початку шістдесятих років, оскільки подібні Європейські конференції на найвищому рівні практикувалися від 1961 до 1974 рр.

    Європейську раду було сформовано на основі так званої «конференції у верхах», яка на початку відбувалася несистематично (10 – 11 лютого 1961 р. у Парижі, 17 – 19 липня 1961 р. – у Бонні, 29 – 30 травня 1967 р. – у Римі, 1 – 2 грудня 1969 р. – у Гаазі, та 9 – 10 грудня 1974 р. – знов у Парижі). У цих конференціях брали участь глави держав та урядів, а після конференції в Гаазі (Нідерланди) – також і міністри закордонних справ та керівники Комісій. З часом ці зустрічі отримали офіційний статус і стали відомі як «Європейська Рада».

    Так, на самміті в Фонтенбло (Франція) у 1974 р. було погоджено, що керівники держав та урядів країн-учасниць разом із їхніми міністрами закордонних справ регулярно проводитимуть конференції на найвищому рівні з метою обговорення найбільш важливих питань розвитку Співтовариств, особливо у тих випадках, коли узгоджене рішення не було ухвалено на рівні інститутів. Глави держав та урядів постановили зустрічатися регулярно три рази на рік: один раз у Брюсселі, а два наступних – у столицях чи інших містах країн-учасниць. Натомість назва «Європейська рада» існує, починаючи від зустрічі, що відбулася дещо пізніше – в м. Дубліні (столиця Ірландії) в березні 1975 р.

    У основі створення Європейської ради лежала ідея французького президента Шарля де Голля про проведення неформальних самітів лідерів держав Євросоюзу, що покликаний було перешкоджати зниженню ролі національних держав у рамках інтеграційного утворення. Неформальні саміти, що проводилися з 1961 р., в 1974 р. на саміті в Парижі були формалізовані за пропозицією Валєрі Жіскар д'Естена, що займав у той час пост президента Франції.

    Таким чином, Європейська рада була створена в 1974 році з метою проведення неофіційних форумів глав держав-учасниць ЄС для обговорення відповідних питань. Свій офіційний статус Європейська Рада отримала в Маастрихтському договорі 1992 року, який передбачає, що Європейська рада дає Союзу необхідний імпульс для визначення загальних політичних принципів. У Лісабонському договорі від 1 грудня 2009 року, Європейська Рада стала одним з семи інститутів Євросоюзу.

    Статус. Європейська Рада – найвищий орган політичної координації і планування Євросоюзу. Лісабонський договір (розділ 3 Положення стосовно інститутів) вказує, що Європейська рада є інститутом Євросоюзу. Європейська рада дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає політичні орієнтири і пріоритети. Вона не здійснює законодавчих функцій.

    Місце перебування. Спочатку Європейська Рада не мала постійного місця знаходження. Кожного разу вона збиралася у столицях чи інших містах країни, яка головувала в Раді Європейського Союзу. Засідання Європейської ради проводяться зазвичай у Брюсселі (Бельгія), який у теперішній час прийнято вважати неофіційною столицею Європи, або на території головуючої держави.

    Склад. Структура. Порядок формування. Складається з глав держав-учасниць ЄС або їх урядів (у яких глава держави монарх) і Голови Європейської Комісії, яким допомагають міністри закордонних справ і один комісар Європейської Комісії. У її роботі бере участь Високий представник Євросоюзу з зовнішніх справ і політики безпеки.

    Європейська рада, діючи на основі кваліфікованої більшості, за погодженням з Головою Комісії призначає Високого представника Євросоюзу з зовнішніх справ і політики безпеки.

    Європейська рада обирає її Голову (Президента) кваліфікованою більшістю голосів на два з половиною роки з правом бути переобраним ще на один строк.

    Президент Європейської Ради. Під час неформальної зустрічі в Брюсселі 19 листопада 2009 року, першим постійним президентом Європейської ради одноголосно в листопаді 2009 року був обраний Херман Ван Ромпей який вступив на посаду з набуттям чинності Лісабонського договору 1 грудня 2009 року, та який закінчився 31 травня 2012 року. 1 березня 2012 року Херман Ван Ромпей був переобраний на другий термін, який почався 1 червня 2012 року і тривав до 30 листопада 2014 року. 1 грудня 2014 року обраний Дональд Туск (Термін повноважень закінчується 31 травня 2017 року).

    Президент Європейської ради:

    Президент Європейської ради на своєму рівні і у своїй якості представляє Європейський Союз у зовнішніх відносинах з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

    Президент Європейської Ради є також головою саміту Єврозони. У цій ролі він грає провідну роль в управлінні Єврозоною.

    Не менш ніж один раз на місяць він обговорює питання Єврозони з президентами держав-учасниць Єврогрупи, щоб визначити, проведення економічної політики і конвергенції, питання розширення в Єврозоні та її стратегічні орієнтири.

    Президент Європейської Ради протягом строку свого головування здійснює вище керівництво Союзу у сфері міжнародних відносин.

    Форма роботи. Європейська рада скликається її головою два рази на півроку (двічі кожні шість місяців). Президент, за потреби, може скликати спеціальне засідання.

    Процедуру роботи Європейської Ради, засідання якої зазвичай тривають протягом двох днів, визначено таким чином, що перед початком її пленарних засідань проводяться окремі зустрічі у вузькому складі, тобто так звані «неформальні бесіди». У таких неформальних зустрічах, як правило, не беруть участь не тільки допоміжний персонал, але й навіть міністри закордонних справ. На офіційне пленарне засідання виносяться лише ті питання та проекти рішень, які пройшли попередню апробацію та стосовно яких досягнуто консенсус. Однак, це не виключає можливості дискусій та гострих дебатів протягом обговорення рішення на пленарних засіданнях.

    Перше засідання Європейської ради відбулося 10 – 11 березня 1975 р. в Дубліні. З самого початку існування Європейської Ради, за рішенням політичних лідерів країн-учасниць, ці зустрічі призначалися три рази на рік.

    В ході цих зустрічей обговорюється:

    У разі потреби скликаються також позапланові засідання, присвячені, як правило, одному питанню, що вимагає ухвалення політично значущого рішення.

    Після кожного свого засідання Європейська рада зобов’язана звітувати Європейському Парламентові про зміст своїх слухань, а також подавати щорічний письмовий звіт про поступ, досягнутий Союзом.

    У такий спосіб, із залученням Європейського Парламенту до систематичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент дебатів стосовно майбутнього європейської інтеграції.

    Фактично повноваження Європейської ради може бути визначено не стільки на підґрунті нормативних текстів, скільки в результаті аналізу практики її діяльності. Досвід підтверджує, що в межах Європейської ради ухвалюються всі найбільш важливі рішення з надзвичайно широкого спектру питань, що належать до всіх сфер відання Співтовариств та Союзу.

    Повноваження. Повноваження Європейської Ради вперше було визначено в Лондонській Декларації, яку прийнято 29 – 30 червня 1977 р. у м. Лондоні (Великобританія). Пізніше положення установчих договорів, якими визначено статус Європейської Ради, було дещо розширено й доопрацьовано в Урочистій Декларації про Європейський Союз, прийнятій на саміті в Штутдгарді (місто у Німеччині, столиця землі Баден-Вюртемберґ) 19 червня 1983 р.

    Першим Договором, у якому чітко сформульовано повноваження Європейської Ради, є Договір про створення Європейського Союзу, проте у цьому договорі повноваження Європейської ради окреслено значно вужче, аніж у раніше згаданих деклараціях. Частина 1 статті 4 Договору про ЄС ще раз наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має забезпечити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і повинен визначити загальнополітичні керівні принципи цього: відповідно до цього, Європейська рада «… надає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає узагальнені вектори його політики».

    Надавши імпульс розвиткові нових напрямів в європейській політиці, що належить до рішення проблем у галузі споживання, екології і соціальної сфери, Європейська рада ініціювала створення валютного союзу і сприяла зміцненню співпраці у сфері зовнішньої політики.

    Європейська рада ухвалює рішення про відстрочення прав будь-якої держави-учасниці ЄС, керівництво якого викриють в систематичному порушенні основних прав і свобод людини.

    Розглядає питання подальшого розширення Європейського союзу, питання зовнішньої політики і політики безпеки, а також оборони.

    Європейська Рада обговорює також стратегічні питання діяльності ЄС. Про кожне своє засідання вона представляє Європейському Парламенту доповідь і щорічну письмову доповідь про прогрес ЄС.

    Досягнуті на основі консенсусу домовленості слугують у майбутньому директивами для розроблення та проведення спільної політики держав-учасниць ЄС.

    Такі директиви не мають загального застосування, а встановлювані ними права та обов’язки набувають юридичної сили тільки за умови введення їх відповідними національними урядами до системи законодавства. Однак, директиви Європейської Ради покладають на держав-учасниць обов’язки забезпечити досягнення визначених ними цілей у встановлені терміни, надаючи національним органам право вибору механізму їх імплементації.

    Європейська Рада визначає основні стратегічні напрями розвитку ЄС. Це означає, що основною місією Європейської Ради є вироблення генеральної лінії політичної інтеграції. До переліку тем, які постійно обговорюються на засіданнях Європейської Ради, входять також питання про стан європейської економіки та міжнародних відносин.

    Спільно з Радою Міністрів, Європейська Рада наділена політичною функцією, яка полягає у зміні основоположних договорів європейської інтеграції.

    З самого початку існування Європейської Ради, створюючи механізм політичної консультації, що відрізняється від подібного механізму щодо інституцій Співтовариства, уряди держав-учасниць диференціювали питання міжнародної політики на міжурядовому рівні, з одного боку, і дії Співтовариств, що ґрунтуються на правових зобов’язаннях, зафіксованих у договорах, – з іншого.

    В діяльності Європейської Ради особливі акценти поставлено на тіснішу співпрацю в політичних, економічних, технологічних та індустріальних аспектах європейської безпеки.

    Європейська Рада може прийняти до розгляду практично будь-яке питання, що має істотне значення для життєдіяльності та еволюції Співтовариств та Союзу. Цьому, зокрема сприяє формула, відповідно до якої на розгляд Європейської Ради може бути передано усі спірні проблеми, що виникають на інших рівнях, в тому числі на рівні Ради.

    Саме завдяки Європейській Раді було досягнуто домовленості, які призвели до прямих виборів до Європарламенту, а також введення нової європейської валюти. Крім того, поштовх до створення Європейського Союзу було надано спеціальним комітетом, який утворено у Європейській Раді.

    Отже, на Європейську Раду було покладено завдання забезпечити надання такого стимулу.

    Тому на сьогодні роль Європейської Ради полягає, по-перше, у тому що вона забезпечує форум для вільного й неофіційного обміну думками між головами урядів, по-друге, класифікує компетенційні питання, закріплені в засновницькому договорі, питання політичного співробітництва та спільного опікування стосовно держав-учасниць та, по-третє, генерує імпульси для прогресивного розвитку Співтовариства. Її основна роль загалом полягає у розвитку Союзу як європейської юридичної особи та його статусу у світі.

    Європейська Рада може ухвалювати тільки загальнополітичні рішення, які згодом дістають законодавчого обґрунтування під час зустрічей Ради на рівні міністрів.

    Питання, які виносяться на розгляд засідань Європейської Ради, а також ухвалені нею рішення визначають стратегію та майбутнє ЄС загалом. Цілком природним є те, що всі ці питання потребують серйозного попереднього розроблення та узгодження, особливо у тих випадках, коли позиції окремих держав-учасниць, не співпадають за багатьма критеріями.

    Зокрема основними з питань, які вирішує Європейська Рада, є такі:

    Важливим елементом підготовки засідань Європейської Ради є визначення мети її проведення. Виходячи з цього планується порядок денний Європейської Ради шляхом узгодження пропозиції держав-учасниць. Крім цього, визначаються й напрями врегулювання та розв’язання питань, що включено до порядку денного. Після цього приймається рішення про скликання Європейської Ради, яке стосується питань уточнення складу, часу й місця проведення тощо.

    Проведенню засідань Європейської Ради передує також значна організаційна й підготовча робота – забезпечення необхідних приміщень, допоміжних служб, підготовка документів та ін.

    Необхідну підготовчу роботу напередодні сесій проводять не тільки головуючий, але й Рада ЄС та Європейська Комісія, а також спеціалізований допоміжний апарат.

    Важливу роль у цьому механізмі відіграє, відповідно до положень Амстердамського договору 1997 р., Високий представник з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Він також є Генеральним секретарем Ради.

    Мета та організаційні засади діяльності Європейської Ради повинні відповідати цілям ЄС та принципам європейського права. Метою проведення засідань Європейської Ради зокрема є таке:

    Під час проведення засідань Європейської Ради також здійснюється:


    2. Рішення Європейської Ради та порядок їх реалізації

    Прийняття рішень. Європейська рада приймає рішення шляхом консенсусу, якщо установчими договорами не передбачено інше. У деяких випадках Європейська рада приймає рішення одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів відповідно до положень установчих Договорів.

    Європейська Рада не видає правових актів самостійно, вона постає як орган стратегічного планування та політичного керівництва. У зв’язку з цим, рішення Європейської Ради мають політичний, а не правовий характер. Відповідно, вони не є нормативно-правовими актами та є політично обов’язковими лише для держав-учасниць (але не для приватних юридичних або фізичних осіб).

    Єдиним виключенням при цьому є лише загальні стратегії у сфері зовнішньої політики, які, однак, також мають переважно політичний характер.

    Такі рішення, з урахуванням самої їх природи, не підлягають оскарженню в судовому порядку.

    Ще однією важливою особливістю рішень Європейської Ради є те, що вони є обов’язковими для держав, які їх підтримали, та не є обов’язковими для держав, які утрималися під час голосування.

    Отже, рішення Європейської Ради – це ухвалені на основі консенсусу країн-учасниць політично значущі директивні вказівки, яким мають відповідати та якими повинні керуватися у своїй практичній діяльності уряди держав-учасниць та інститути ЄС.

    Порядок ухвалення рішень. Неформальний характер роботи Європейської Ради, що відзначається створенням особливої атмосфери доброзичливості, визначає й порядок ухвалення рішень цим органом. Всі рішення члени Європейської Ради ухвалюють консенсусом, тобто на підставі загальної згоди, але без голосування.

    Прийняття рішень на основі консенсусу загалом означає відсутність формальної процедури голосування, коли узгоджене рішення приймається за відсутності формальних заперечень з боку будь-якої держави-учасниці. При цьому на прохання окремих членів Ради, які загалом не мають заперечень із питання, що розглядається, у протокол засідання може бути внесено заяву чи обумовлення, що видаються їм важливими в контексті деяких положень рішення, що ухвалюється.

    За своєю сутністю такого роду рішення Європейської Ради більш наближені до рекомендацій, аніж до обов’язкових нормативно-правових актів.

    На практиці всі рішення, які є найважливішими для Союзу та долі європейської інтеграції загалом, обговорюються, узгоджуються та втілюються у форму рекомендацій як державам-учасницям, так і інститутам ЄС саме Європейською Радою.

    Останніми роками до практики Європейської Ради ввійшла традиція проведення тематичних сесій, на яких обговорюється чітко визначене коло питань у конкретній сфері суспільного життя (економіка, зовнішня політика тощо). Документ, який розробляє за підсумками кожного засідання Європейська Рада, має назву «висновки». Він містить не юридичні норми, а положення програмного характеру, які адресовано державам-учасницям та інститутам ЄС.

    Висновки Європейської Ради дають оцінку ситуації в різних сферах суспільного життя (в тому числі й за кордоном), а також містять рекомендації органам публічної влади Союзу та держав-учасниць (при цьому формулювання мають форму пропозицій: Європейська Рада «запрошує» Комісію до внесення законопроекту, «пропонує» Раді Європейського Союзу та Європарламентові розглянути й затвердити рішення тощо).

    Висновки – це загальний формальний підсумок роботи Європейської Ради.

    Засідання Європейської Ради мають закритий характер. Їх підсумки повідомляється у короткому комюніке, в якому викладено перелік питань, що обговорювалися, а також резюме ухвалених рішень.

    В широкому значенні термін комюніке визначено як офіційне повідомлення уряду про підсумки міжнародних переговорів та угоди, які досягнуто між державами.

    Роз’яснення підсумків засідання Європейської Ради детально викладається в заяві головуючого. Більш докладно результати сесії Європейської ради викладаються у окремій спеціальній доповіді, яка надається Європейському парламенту.

    У тексті комюніке у виді викладення переліку питань, що обговорювалися, а також визначення шляхів та напрямів їх вирішення, повідомляються підсумки проведення зустрічі глав держав та урядів, наприклад: «…Європейська Рада закликала міжміністерські конференції враховувати необхідність вирішення таких питань, як економічна і соціальна єдність держав-учасниць; покращення охорони навколишнього середовища з метою забезпечення довгострокового розвитку; розвиток охорони здоров’я, зокрема посилення боротьби з розповсюдженням захворювання; дослідницька робота з метою підвищення конкурентності Співтовариства; енергетична політика з метою посилення безпеки і підвищення ефективності співробітництва всіх європейських країн; утворення в Співтоваристві великих інфраструктури, які б дозволяли завершити утворення загальноєвропейської інфрасистеми; розвиток обміну в сфері культури й освіти…».

    Рекомендації Європейської Ради також знаходять своє викладення у комюніке, наприклад: «…Європейська Рада рекомендувала конкретизувати поняття європейського громадянства. Малися на увазі громадські права, соціальні та економічні права, єдиний захист громадян Співтовариства за межами його кордонів. Необхідно було розглянути можливість утворення механізму захисту прав громадян, що охороняються Співтовариством…».


    3. Рахункова палата Європейського Союзу

    Рахункова палата ЄС (Люксембург)

    Рахункова палата ЄС (Люксембург).

    Рахункова палата (Палата аудиторів) (англ. Court of Auditors) була створена у 1975 році, розташована у Люксембурзі та здійснює моніторинг рахунків ЄС, перевіряє легальність та регулярність доходів і видатків із бюджету ЄС, забезпечує загальне фінансове управління.

    До її складу входять по одному представнику за пропозицією від кожної держави-учасниці ЄС, які призначаються Радою після консультації з Європарламентом на 6-річний строк з правом переобрання на повторний строк.

    Члени Рахункової палати із свого числа обирають президента на строк до трьох років (строк може поновлюватись). Клаус-Хайнер Лене (Німеччина) був обраний президентом Рахункової палати 13 вересня 2016 року.

    Її членами можуть бути особи, які належали у своїх країнах до органів зовнішнього аудиту, або ті, хто має спеціальну кваліфікацію для обіймання цієї посади.

    Рахункова палата налічує близько 800 працівників, зокрема перекладачів, адміністраторів і аудиторів.

    При виконанні своїх обов’язків члени Рахункової палати не повинні отримувати жодних інструкцій від будь-якого уряду чи будь-якого органу, вони також не можуть бути задіяними в будь-якій іншій діяльності.

    Повноваження. Рахункова палата має право перевірки (аудиту) будь-якої особи або організації, які фінансуються з фондів ЄС. Таким чином це гарантує, що гроші європейських платників податків витрачаються належним чином. Рахункова палата часто проводять перевірки на місцевому рівні. Висновки Рахункової палати є предметом доповідей Комісії і національних урядів держав-учасниць ЄС.

    Рахункова палата зобов’язана представити Європейському парламенту і Раді річний звіт за попередній рік.

    Рахункова палата також дає висновки щодо законодавства ЄС з фінансових питань для підтримки дій ЄС по боротьбі з шахрайством.

    Рахункова палата не наділена самостійними юридичними повноваженнями у сфері припинення фактів зловживання рахунками Євросоюзу та забезпечення дотримання законів ЄС у фінансовій сфері. Якщо аудитори виявили факти шахрайства або інші порушення вони інформують OLAF - Європейське бюро по боротьбі з шахрайством.


    4. Європейський Центральний Банк Європейського Союзу

    Європейський Центральний Банк.

    Європейський Центральний Банк.

    Європейський Центральний Банк (англ. – The European Central Bank) розташований у м. Франкфурт-на-Майні (Німеччина).

    Це головний орган в Європейській системі центральних банків, яка складається з Європейського Центрального Банку та центральних банків держав-учасниць ЄС. Найвищим органом Європейського Центрального Банку є Рада керівників Європейського Центрального Банку, до якої входять члени Дирекції Європейського Центрального Банку і керівники національних центральних банків.

    До функцій Європейської системи центральних банків належать:

    1) визначення та здійснення валютної політики ЄС;

    2) проведення міжнародних валютних операцій;

    3) підтримка та регулювання офіційних резервів іноземних валют держав-учасниць ЄС;

    4) сприяння належному функціонуванню системи платежів держав-учасниць ЄС.

    Розпочав роботу з 1 червня 1998 року. Центральний офіс — у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Чинний голова — Маріо Драґі.

    ЄЦБ є центральним банком для єдиної валюти в Європі, євро. Основним завданням ЄЦБ є підтримка купівельної спроможності євро і, таким чином ціновій стабільності в зоні євро. Зона євро включає 17 країн Європейського союзу, які ввели євро з 1999 року.

    Європейський центральний банк (ЕЦБ) з 1 січня 1999 відповідає за проведення грошово-кредитної політики в зоні євро - другою за величиною економікою у світі після Сполучених Штатів.

    Єврозона була створена в січні 1999 року, коли ЄЦБ узяв на себе відповідальність за грошово-кредитну політику від національних центральних банків з одинадцяти країн-учасниць ЄС. Створення зони євро і новою наднаціональною установа ЄЦБ, стало важливою віхою в тривалому та складному процесі європейської інтеграції.

    Умовою для вступу в зону євро для усіх сімнадцяти країн було виконанням умов конвергенції. Ця ж умова поширюється на інші країни ЄС, які бажають перейти на євро. Критерії передбачають встановлені економічні і правові передумови для успішної участі в економічному і валютному союзі.

    Критерії конвергенції:

    Критерії конвергенції (зближення) (Convergence Criteria) (Маастріхські критерії, діють з 1993 року та визначають фіскально-валютні критерії для країн-членів ЄС. Саме цими критеріями керується ЄС при прийнятті нових членів до складу ЄС) — умови, виконання яких дає державам ЄС право приєднатися до третього етапу Економічного й монетарного союзу (ЕМС). Договір про ЄС визначає п’ять критеріїв конвергенції, які стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок. А саме:

    відношення державного дефіциту до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 3%;

    відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 60%;

    стабільність цін і сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення оцінювання; при цьому показник росту інфляції не може більш ніж на півтора відсотки перевищувати відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів;

    довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більш, ніж на два відсотки відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів;

    протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни, нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів.

    Початково Єврозона нараховувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 року (готівка 1 січня 2002 року).

    Пізніше євро ввели в 7 країнах:

    Можливе розширення Єврозони

    Країни Європейського союзу, які не використовують євро: Болгарія; Великобританія; Угорщина; Данія; Литва (намічається перехід з 1 січня 2015); Польща; Румунія; Хорватія; Чехія; Швеція.


    5. Суд Європейського Союзу

    Суд ЄС. (Люксембург).

    З моменту свого створення в 1952 році, місія Суду Європейського Союзу полягає в забезпеченні "верховенства права в тлумаченні і застосуванні" установчих договорів.

    Складається з трьох судів. Суд (1952), Загальний суд (створений в 1988) і спеціалізовані суди (Цивільного трибуналу (створений в 2004). З моменту свого створення, близько 15000 рішень було прийнято трьома юрисдикціями.

    У рамках цієї місії, Суд Європейського Союзу:

    Суд ЄС є судовим органом Європейського Союзу, у співпраці з судами держав-учасниць, приймає рішення щодо застосування і однакового тлумачення права Співтовариства.

    Місце перебування. Штаб-квартира Суду Європейського Союзу в Люксембурзі.

    Склад. Суд складається з 28 суддів (представлені по одному судді від кожної держави-учасниці) і 8 генеральних адвокатів.

    Суддів і генеральних адвокатів призначають за загальною згодою урядів держав-учасниць після консультації з комітетом, якому доручено дати висновок про придатність кандидатів виконувати свої відповідні функції.

    Термін їх повноважень складає шість років, з можливістю продовження. Вибір здійснюється з числа осіб, незалежність яких не викликає сумнівів і які мають право на призначення на вищі судові посади у своїх країнах або є юристами з визнаним авторитетом.

    Кожні три роки відбувається часткова заміна суддів та генеральних адвокатів.

    Судді обирають зі свого складу Голову Суду строком на три роки (може бути переобраним).

    Судді й генеральні адвокати, чий термін повноважень закінчився, можуть бути призначені повторно.

    Обов’язки генерального адвоката, який має діяти з повною неупередженістю і незалежністю, полягають у тому, щоб у відкритому судовому засіданні надавати обґрунтовані висновки по справам, які вимагають його участі.

    Функції та сфера повноважень Суду ЄС. У своїй діяльності Суд ЄС виконує функції міжнародного, конституційного, частково адміністративного та цивільного суду.

    Як міжнародний суд він вирішує суперечки між державами-учасницями, які стосуються об'єкта установчого договору, а також між державами-учасницями та інститутами ЄС чи між останніми.

    До держави-учасниці, яка не виконує рішень Суду ЄС, останній може застосовувати санкції у формі одноразових виплат або штрафів (ст. 260 ДФЄС).

    Виконуючи роль конституційного суду, Суд ЄС розглядає законність законодавчих актів, прийнятих спільно Європарламентом і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій і висновків, а також актів Європарламенту і Європейської ради, що мають правові наслідки для третіх сторін.

    Виконуючи функції адміністративного суду, Суд ЄС має юрисдикцію в будь-якому спорі між ЄС та його службовцями, а також у випадках вирішення спорів стосовно відшкодування збитків, заподіяних інститутами ЄС чи його службовцями при виконанні ними своїх обов'язків.

    Як цивільний Суд також може надавати висновки стосовно арбітражних застережень, вміщених у контракті, укладеному ЄС або від його імені.

    Він також розглядає апеляції на рішення Загального суду.

    Суб’єкти позову. З позовами до Суду можуть звертатися:

    Здатність фізичних та юридичних осіб звертатися до Суду ЄС обмежена випадками:

    1) коли вони оскаржують законність актів, які мають пряме й безпосереднє відношення до таких осіб;

    2) коли вони оскаржують регламентні акти, які їх стосуються і які не вимагають виконавчих заходів;

    3) коли йдеться про бездіяльність інститутів у формі неприйняття щодо таких осіб актів обов'язкового характеру.

    До Суду ЄС можуть також звертатися національні суди держав-учасниць з проханням винести преюдиціальне рішення стосовно тлумачення установчих договорів, дійсності і тлумачення актів інститутів ЄС, тлумачення статутів органів, створених за рішенням Ради. У разі такого звернення судовий розгляд справи у відповідному національному суді призупиняється до винесення рішення Судом ЄС. Після отримання преюдиціального рішення Суду ЄС національний суд приймає остаточне рішення у справі.

    Право Суду ЄС виносити рішення у преюдиціальному порядку забезпечує однакове тлумачення і застосування права Євросоюзу в усіх державах-учасницях.

    Форма роботи. Суд засідає у повному складі (пленумом), але може також формувати палати: Велику палату, до складу якої входять з 13 суддів, та палати, до яких входять від трьох до п'яти суддів.

    У повному складі Суд засідає, як правило, для розгляду справ:

    Загальний Суд (англ. General Court) не є самостійним інститутом або органом ЄС. Він є органом, що підпорядковується Європейському Суду і у своїй діяльності доповнює його. Загальний Суд створено у 1988 році з метою посилення захисту прав та інтересів осіб шляхом запровадження другого рівня судової влади, що дозволило Європейському Суду зосередитись на своєму головному завданні щодо забезпечення одноманітного тлумачення та застосування права ЄС.

    Склад. Загальний Суд. До Загального суду входить по одному судді від кожної держави-учасниці. Вимоги до кандидатів у судді ті самі, що й у випадку формування складу Суду. Судді також призначаються за спільною згодою урядів держав-учасниць на шість років з правом бути переобраними повторно.

    Як і Суд, Загальний суд може засідати у повному складі (пленумом) або створювати палати з трьох чи п'яти суддів. Правила процедури передбачають також проведення засідань у Великій Палаті для вирішення основних категорій справ.

    Передбачено також можливість вирішення суддями нескладних справ одноосібно у випадках їх невідкладного характеру, коли немає труднощів щодо питань права або фактів.

    У Загальному суді немає генеральних адвокатів. Їх функції можуть виконувати судді при розгляді справи на пленарному засіданні.

    Загальний суд наділений юрисдикцією розглядати та виносити рішення у судових справах першої інстанції або у справах, які стосуються законності актів, ухвалених інститутами ЄС, розгляду звернень держав-учасниць, інститутів ЄС, фізичних чи юридичних осіб про бездіяльність інших інститутів, органів чи установ об'єднання, вирішення певних категорій спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків у випадку позадоговірної відповідальності Союзу, спорів за участю службовців Євросоюзу, надання висновків на основі арбітражного застереження, за виключенням тих, які передані спеціалізованим судам, та тих, які Статутом про Суд ЄЄ зарезервовані для Суду.

    Повноваження. Загальний суд в основному розглядає позови проти ЄС від фізичних та юридичних осіб, а саме:

    а) розгляд суперечок між ЄС і його службовцями;

    б) позови в межах процедури судового контролю, з якими звертаються фізичні або юридичні особи (але не інститути і не держави-члени ЄС);

    в) позови про притягнення до позадоговірної відповідальності та відповідальності за контрактами, укладеними з фізичними та юридичними особами.

    Ніццький та Лісабонські договори розширили юрисдикцію Загального Суду. Відповідно до цих змін Загальний Суд має юрисдикцію розглядати та виносити рішення у судових справах першої інстанції або у справах, визначених ст.ст. 263, 265, 268, 270 та 272 Договору про діяльність ЄС, за винятком справ, що належать до компетенції спеціалізованих судів та тих, що віднесені Статутом Суду до компетенції Європейського Суду Правосуддя.

    На рішення Загального Суду на підставі питань права може бути подано апеляцію до Європейського Суду Правосуддя. Рішення Загального суду може бути оскаржено до Суду протягом двох місяців, але тільки в правових питаннях.

    Юрисдикція Загального суду.

    1. Прямі дії і звернення принесли фізичних або юридичних осіб від актів установ, органів, підрозділів і установ Європейського союзу (до якого вони адресовані або відносно них безпосередньо і індивідуально), а також проти нормативно-правового акту (що безпосередньо зачіпають їх інтереси і не спричиняє за собою здійснення заходів) або більш у разі бездіяльності з боку установ, органів, підрозділів і установ. Цілком можливо, це скарги, поданою компанією на рішення комісії про накладення штрафу;
    2. Претензії і скарги держав-учасниць відносно Комісії;
    3. Скарги відносно держав-учасниць Ради про заходи, прийняті у сфері державної допомоги на торгівлю заходів захисту ("демпінг"), а також дії, які вона здійснює виконавчу владу;
    4. Претензії за збиток, викликаний інститутів ЄС або його службовцями;
    5. Претензії і вимоги, засновані на договорах, що укладаються Співтовариства, які забезпечують явні юрисдикцію Суду;
    6. Скарги на торговельну марку Співтовариства;
    7. Скарги питанням права тільки відносно рішень Трибуналу Європейського Союзу.

    Крім того, Загальний Суд має розглядати справи про оскарження рішень спеціалізованих судів, створених на підставі ст. 257 Договору про діяльність ЄС, а також може приймати попередні рішення щодо запитів національних судів держав-членів ЄС відповідно до ст. 267 Договору про діяльність ЄС у сферах, визначених Статутом Загального Суду.

    Ніццький договір передбачив можливість створення спеціалізованих судів Європейського Суду Правосуддя в окремих сферах правового регулювання для розгляду певних видів справ у першій інстанції. Такі суди можуть створюватися за рішенням Ради Міністрів та Європейського Парламенту на подання Європейської Комісії та за згоди Європейського Суду Правосуддя або на подання Європейського Суду Правосуддя та за згоди Європейської Комісії. Рішення про створення таких судів має відповідно зазначати правила їх організації, юрисдикцію та повноваження (ст. 257 Договору про діяльність ЄС).

    Члени спеціалізованих судів мають обиратися з осіб, чия незалежність є безсумнівною, та що відповідають вимогам для призначення суддею. Вони призначаються Радою Міністрів одностайно. Рішення, прийняті спеціалізованими судами, можуть бути оскаржені лише на підставі питань права та тільки якщо це прямо зазначено у рішенні про створення спеціалізованого суду, на підставі фактичних питань до Загального Суду.

    Спеціалізовані суди можуть створюватися при Загальному суді за рішенням Європейського парламенту та Ради для розгляду в першій інстанції певних видів справ у спеціальних сферах. Члени спеціалізованих судів призначаються Радою з осіб, чия незалежність не викликає сумнівів та які мають необхідну компетентність для зайняття судових посад.

    Рішення спеціалізованих судів можуть підлягати апеляції до Загального суду як на підставі питань права, так і з питань факту. Винесені у цьому зв'язку рішення Загального суду можуть підлягати перегляду Судом ЄС.

    Юрисдикція спеціалізованих судів обмежується ДФЄС, оскільки їх діяльність пов'язана із Загальним судом.

    Із спеціалізованих судів уже функціонує тільки Трибунал зі справ публічної служби ЄС.

    Трибунал зі справ публічної служби Європейського Союзу складається з семи суддів, які призначаються Радою строком на шість років, який може бути продовжений на підставі конкурсу і наданого висновку відповідного комітету, що складається з семи членів, які обираються з числа колишніх членів Суду і Загального суду та адвокатів з визнаним авторитетом.

    При призначенні суддів, Рада забезпечує збалансований склад Трибуналу на з врахування географічного представництва з числа громадян держав-учасниць відносно національних правових систем.

    Судді Трибуналу обирають з свого числа президента строком на три роки з можливістю переобрання.

    Трибунал повинен засідати в палатах з трьох суддів. У разі складності або важливості правових питань, щодо їх розгляду може бути призначений пленум Трибуналу. Крім того, у випадках, передбачених власними процедурними правилами, можуть проводитися розгляд справ у складі п'яти членів палати (Колегією) або суддею одноосібно.

    Трибунал маючи власний секретаріат, також користується послугами Суду для інших адміністративних і мовних потреб.

    Трибунал є судовим органом Союзу спеціалізованого суду по спорах, що виникають з державної служби Європейського Союзу тобто має повноваження вирішувати спори, пов'язані з державною службою Європейського Союзу.

    Трибунал компетентний розглядати спори між Європейським Союзом і його співробітників відповідно до статті 270 TFEU, (щорічно виникає близько 120 подій, пов'язаних із співробітниками установ Союзу, що нараховує близько 35 000 чоловік).

    Ці спори торкаються не лише питань фактично договорів про надання послуг (оплата праці, розвиток кар'єри, найму, дисциплінарні заходи тощо), але і щодо фондів соціального страхування (хвороби, старості, інвалідності, виробничих травм, догляду за дітьми тощо).

    Крім того, трибунал наділений юрисдикцію щодо розгляду суперечок між будь-яким органом, організацією або установою і його співробітниками (наприклад, спори між Європолом, Відомством по гармонізації на внутрішньому ринку (OHIM) або Європейським Центральним банком та їх співробітниками).

    Він не може розглядати спори між національними урядами і їх співробітниками.

    Винесені Трибуналом рішення можуть бути оскаржені протягом двох місяців у Загальному суді ЄС тільки з питань права.


    Список рекомендованих джерел

    1. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник / І. А. Грицяк . – К. : К.І.С., 2004. – 260 с.
    2. Довгань В. М. Європейський Парламент. Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу: Монографія / В. М. Довгань. – К. : КНТ, 2007. – 204 с.
    3. Дэйвис К. Право Европейского Союза / К. Дэйвис; пер. со 2-го англ. изд. – К. : Знання, 2005. – 406 с.
    4. Европейское право: учебник для вузов / под ред. проф. Л. М. Энтина. – М. : Норма, 2004. – 720 с.
    5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / В. Кернз. Пер. з англ. – К. : “Знання”, 2002. – 381 с.
    6. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / пер. Геннадія Друзенка та Світлани Друзенко, за заг. ред. Геннадія Друзенка. – К. : «К.І.С.», 2010. – 536 с.
    7. Копійка В. В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. – К. : Ін Юре, 2001. – 448 с.
    8. Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина: Підручник для вищих навчальних закладів / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко, А. С. Фастовець. – К. : Вид. КНЕУ., 2002. – 460 с.
    9. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / В. М. Бесчасний, В. П. Філонов, О. В. Філонов, В. М. Субботін та ін. ; за ред. В.М. Бесчасного. – 2-ге вид., стер. – К. : Знання, 2011. – 366 с.
    10. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / За заг ред. Р.А. Петрова. – 3-тє видання, змінене і доповнене. – К. : Істина, 2010. – 376 с.
    11. Право Європейського Союзу : підр. / за ред. В. І. Муравйова. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 704 с.
    12. Право Європейського Союзу: підручн. / за ред. О. К. Вишнякова. – Одеса : Фенікс, 2013. – 883 с.
    13. Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник / Б. Н. Топорнин. – М. : Юристъ, 2001. – 456 с.
    14. Тюшка А. В. Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (Монографія) / А. В. Тюшка. – К. : К.І.С., 2007. – 228 с.