Тема 8. Правове регулювання страхової діяльності

Глава 8.1. Страхова діяльність як об’єкт правового регулювання

1.1. Історичні аспекти виникнення та розвитку страхування

1.2. Фінансові правовідносини у сфері страхування

1.3. Зміст та особливості страхової діяльності

Глава 8.2. Державне регулювання страхової діяльності

2.1. Регулювання страхової діяльності

2.2. Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України

2.3. Відомче регулювання страхової діяльності

2.4. Ліцензування страхової діяльності

Глава 8.1. Страхова діяльність як об’єкт правового регулювання

1.1. Історичні аспекти виникнення та розвитку страхування

Зміни, які відбуваються в житті суспільства, та стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до Європейського Союзу та світового співтовариства стають визначальним фактором економіко-правових перетворень в Україні, у тому числі у питаннях подальшого розвитку інституту страхування.

Зауважимо, що страхування – одна із найдавніших категорій суспільних відносин. Людство завжди прагнуло уникнути негараздів. Не маючи можливості запобігти їх виникненню та впливу, воно намагалося обмежити згубний вплив небажаних подій. Вважається, що первинні форми страхування виникли у далеку давнину. Виникнувши у період розпаду первіснообщинного ладу, воно поступово стало супутником суспільного виробництва. Спочатку страхування було тісно пов’язане зі словом “страх”. Власники майна відчували страх за його збереження, за можливість знищення або втрати у зв’язку зі стихійним лихом, підпалом, крадіжками та іншими непередбаченими небезпеками, що супроводжують людське життя.

Ризиковий характер життєдіяльності – головна причина хвилювань кожного власника майна і товаровиробника за своє матеріальне благополуччя. На цьому ґрунті виникла ідея відшкодування матеріального збитку шляхом солідарного його розподілу між зацікавленими власниками майна. Якби кожний окремо взятий власник намагався відшкодувати збитки за свій рахунок, то він мав би створювати матеріальні і грошові резерви, рівні за розмірами вартості того майна, яке було пошкоджено.

Тим часом життєвий досвід, заснований на багаторічних спостереженнях, дав змогу дійти висновку про випадковий характер настання надзвичайних подій і нерівномірності завданих збитків. Кількість зацікавлених юридичних та фізичних осіб досить часто буває більшою, ніж кількість потерпілих від різних небезпек. За таких умов солідарний розподіл збитку між зацікавленими суб’єктами відчутно зменшує наслідки лиха та інших випадковостей. Чим більше суб’єктів бере участь у розподілі збитку, тим менша частка коштів припадає на одного учасника. Так виникло страхування, сутність якого полягає у солідарному замкненому розподілі збитків.

Найпримітивнішою формою розподілу збитку було натуральне страхування. За рахунок запасів зерна, фуражу та інших однорідних, легко подільних продуктів, потерпілим селянським господарствам які формувалися шляхом подушних натуральних внесків, надавалася матеріальна допомога. З розвитком товарно-грошових відносин натуральна форма поступилася місцем страхуванню у грошовій формі.

Розподіл збитку у грошовій формі створив широкі можливості найперше для взаємного страхування, коли сума збитку відшкодовувалася його учасниками на солідарних засадах або після кожного страхового випадку, або в кінці господарського року. Взаємне страхування в умовах розвитку капіталістичних відносин переросло у самостійну галузь страхової справи. Таким чином утворився універсальний засіб страхового захисту приватної власності.

Термін страхування, який виражає перерозподільні відносини з приводу відшкодування збитку, треба відрізняти від інших смислових значень цього слова. Наприклад, поняття страхування застосовують у значенні підтримки в якійсь справі, оберігання від нещасного випадку під час проведення небезпечних робіт, виконання циркових номерів тощо.

У галузі страхової справи цей термін застосовують у значенні інструмента відшкодування збитку.

Сутність, функції та призначення страхування формувалися історично, відбиваючи як рух, тенденції загального історичного розвитку, так і особливості національного саморозвитку. Враховуючи обидва фактори, синтезуючи історичні й теоретичні аспекти дослідження, можна визначити потребу і функції страхування як одного з різновидів людської діяльності, з’ясувати суспільно-політичні, історико-культурні передумови появи страхування, основні тенденції, закономірності, національну специфіку та етапи розвитку.

Зміст і характер, функції й адресації, а отже, і роль страхування змінювалися залежно від загального рівня суспільного й культурного розвитку, особливостей кожного етапу страхового процесу.

Існує достатньо історичних фактів, які підтверджують існування страхування в найпростішій формі ще в епоху Античності. Основною сферою дії страхування в античному суспільстві були торгівля і ремесло. Ще тексти Цицерона, Тита Лівія і Светонія вказують на існування угоди страхування у древніх римлян, хоч і без специфічної правової форми. У цих текстах вказані узгодження між постачальниками різних товарів і представниками римської держави про те, що ризик втрати цих товарів під час морського перевезення лежить на державі.

У шумерів вже у 3 тис. до н. е. торгівцям видавали суми грошей у формі позики чи створювали “спільну касу” для захисту їх інтересів на випадок втрати вантажу під час перевезення. На острові Родос у 916 році до н. е. був прийнятий ордонанс, в якому була представлена система розподілу втрат у випадку загальної аварії.

Відомі перші колективні угоди: фінікійських купців – власників торгових суден – про колективну компенсацію збитків при втраті або ушкодженні судна (3 тис. років до н. е.).

Приблизно у 970-931 роках до н. е. єгипетські каменярі, які брали участь у спорудженні пірамід, заснували каси взаємодопомоги на користь своїх колег або їхніх родин при каліцтві або загибелі від нещасного випадку.

Дійшли до нас і перші угоди про страхову взаємодопомогу, які укладалися у торгівлі (як у морській, так і у сухопутній). Об’єктами страхування виступали як товари, так і транспортні засоби, в більшості випадків – морські кораблі, верблюди, осли та інші тварини. У близькосхідній Азії ще за 2 тисячоліття до н. е. в епоху вавилонського царя Хаммурапі учасники торгового каравану укладали між собою угоду про те, щоб разом нести збитки від грабежу, крадіжки чи втрати на шляху. Подібні угоди укладалися, за даними Талмуда, в Палестині і Сирії на випадок крадіжок, падежу вола, втрат від нападу хижих тварин у будь-кого з учасників каравану.

Угоди про взаємне розподілення збитків від морських неприємностей укладалися також на берегах Персидської затоки, у Фінікії, а в Древній Греції укладалися угоди безпосередньо між купцями, між піратами, також між піратами і купцями та стосувалися не лише поділу доходів від розбійних нападів, але й поділу втрат від морських небезпек.

Зародження християнства та утворення ранньохристиянських общин сприяло розвитку ідей взаємності з метою соціальної підтримки бідних. Християнські общини, які не сприймалися владою, збиралися на околицях міста в закритих будівлях, активно використовували взаємно-страхові форми для підтримки своїх членів. Кожна община представляла собою примітивне товариство взаємного страхування. Його члени у загальний фонд вносили все, що мали, і на рівних правах отримували засоби для існування. Залишок такого фонду використовувався общиною для викупу полонених за віру та організації їх похорону, лікування хворих, допомоги бідним, калікам. Деякі кошти йшли на будівництво храму.

Таким чином, в історії людства було достатньо фактів, що підтверджують існування найпростішої форми страхового захисту у давні часи.

У галузі мореплавства знайдено угоди про взаємний розподіл збитків від аварії корабля та інших небезпек між купцями на берегах Перської затоки, у Фінікії. Є відомості про те, що у Стародавній Греції існували угоди купців-піратів щодо питань розподілу доходів від торгово-розбійницьких операцій та розподілу збитків від морських небезпек, пов’язаних із цими операціями.

Прийнято вважати, що найрозвинутішим, порівняно з іншими народами, взаємне страхування у постійних організаціях статутного типу було у Стародавньому Римі.

Римські професійні корпорації були організаціями, що об’єднували своїх членів на основі суспільно-економічних, релігійних, побутових і особистих інтересів. Однією з головних цілей цих колегій було забезпечення своїм членам достойного поховання (похоронна процесія, пам’ятник тощо). Крім того, ці колегії виконували функції взаємодопомоги. Згідно з правилами професійних колегій, ті хто до них вступав сплачували внески – вступний та щомісячні.

Середньовічне страхування спочатку мало такі самі риси, як і античне, тобто воно було багато в чому схожим за своїм характером до страхування у професійних колегіях та організаціях рабовласницького суспільства і пройшло у своєму розвитку такі самі стадії:

від взаємодопомоги взагалі, без диференціації за видами нещасних випадків, за формами і розмірами взаємної підтримки – до конкретизації і навіть спеціалізації взаємодопомоги, з уточненням кола страхових випадків, форм і розмірів страхових виплат;
від розподілу збитку – до системи періодичних, чітко визначених страхових внесків, до попереднього акумулювання страхового фонду.

В Україну класичне страхування прийшло із Західної Європи ще в XVIII ст. з виникненням філій англійських страхових компаній. У 1857 р. в Одесі було створено Російське товариство пароплавства і торгівлі, величина страхового капіталу якого становила один мільйон рублів. Цей фонд застосовували при страхуванні суден.

Завдячуючи науковим дослідженням, на сьогодні є відомості про те, що перша страхова компанія на території України була заснована у 1863 році в м. Полтава і мала назву – “Общество взаимного страхования от огня”. Поступово, з розвитком страхування, подібні компанії з’явилися у таких українських містах як Київ, Львів, Одеса та Харків. Вони обслуговували переважно заможних громадян, купців та фабрикантів у межах відповідного міста. Страхувальникам, які укладали договір страхування на декілька років, надавались певні пільги, і, навіть, застосовувалось безоплатне страхування, по так званому “золотому полісу”.

З поступовим розвитком відносин у суспільстві крокувала вперед і галузь страхування. Впевненішою стає поступальна хода у сфері особистого страхування, яке з’являється в Україні у 30 роках ХІХ століття. Страхуванням життя, крім акціонерних товариств і ощадних кас, займались також і товариства взаємного страхування, одне з яких було розташоване у м. Києві.

Проте, на той час, основним видом страхування і надалі залишається страхування від вогню, так як переважна кількість будівель були дерев’яні. Проте, слід зазначити, що поняття “страхування від вогню” значно розширилося.

Набули поширення товариства взаємного страхування серед землевласників. За прикладом Ліфляндського товариства у Києві створюється товариство взаємного страхування землевласників, основним напрямом діяльності якого було відшкодування збитків, завданих вогнем землевласникам Київської, Подільської та Волинської губерній. З 1894 року встановлюється державний нагляд за діяльністю акціонерних страхових товариств, який здійснювався Міністерством внутрішніх справ. Інспектори цього міністерства утримувались на кошти від спеціальних внесків страхових організацій.

У 1909 році у м. Харкові засновується товариство страхування від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств.

У дореволюційні роки одним із важливих центрів розвитку страхового ринку в Україні була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також філії провідних страхових компаній міст Санкт-Петербургу та Москви, іноземних страховиків, діяльність яких була дозволена з 1885 року.

За роки часів Радянської влади страхування в Україні розвивалося нерівномірно. У 1921 році почався перехід до нової економічної політики. Так, 6 жовтня 1921 року був прийнятий декрет ради народних комісарів “Про державне майнове страхування”, яким передбачалося організувати у всіх місцевостях державне майнове страхування приватних господарств від пожеж, пошесті на худобу, градобою рослинних культур, а також аварій на шляхах водного і сухопутного транспорту.

На селі з кінця 1921 року будівлі, худоба, посіви охоплювалися обов’язковим окладним страхуванням.

Разом з тим, страхування кооперативних і громадських підприємств, куди ввійшли і колгоспи, було переведено на державну основу. Відповідну роботу мали виконувати органи Держстраху СРСР, які також організували роботу з обов’язкового та добровільного страхування громадян.

З березня 1929 року набуло значного поширення колективне страхування та вже до 1940 року цей вид страхування став збитковим.

У повоєнні роки було вжито важливих заходів, спрямованих на посилення ролі страхування у розвитку економіки країни, у тому числі відбулися зміни і в організаційних структурах Держстраху СРСР.

Починаючи з 1968 року введена безготівкова форма сплати страхових внесків через бухгалтерії підприємств і організацій, що сприяло активному розвитку операцій по особистому страхуванню громадян.

У 1973 році підвищено страхове забезпечення по страхуванню будівель та споруд.

З 1988 року державні підприємства отримали право на здійснення добровільного страхування майна та відповідальності. Нормативно-правовою базою державного страхування на той час було законодавство СРСР, а також правила та інструкції, що видані Міністерством фінансів СРСР.

Після законодавчого введення деяких елементів ринкової економіки в колишньому Радянському Союзі (особливо з появою Закону “Про кооперацію” 1988 року) почали створюватися перші страхові кооперативи, їх частка в загальних обсягах страхування була незначною – не більше 1 %. Проте, існування кооперативів протягом 1988-89 років мало велике значення щодо набуття першого досвіду роботи в ринкових умовах, підвищення кваліфікації кадрів, взяття під страховий захист “нетрадиційних” для Держстраху СРСР ризиків, зокрема вантажів, відповідальності за невиконання угод третіми особами тощо.

Коли в 1990 році межі чинного законодавства в напряму розвитку ринкових відносин були розширені, почали створюватися перші комерційні страхові компанії.

Так, період 1990-93 років характеризувався бурхливим зростанням кількості страхових компаній в умовах невпорядкованого законодавства.

На сучасному етапі побудови економіки ринкового типу, страхування, як один із механізмів управління ризиками, сприяє захисту майнових інтересів громадян та підприємств, а також безпеці та стабільності підприємництва. Роль страхування особливо важлива в контексті економічних реформ, оскільки воно стимулює розвиток ринкових відносин і ділової активності, поліпшує інвестиційний клімат.

Ступінь розвитку страхового ринку відображає можливості економічного зростання країни. Сприяючи перерозподілу ризиків між суб’єктами господарювання та відшкодуванню збитків за рахунок нагромадження, страхування дає змогу підвищити ефективність економіки в цілому та окремих його галузей. Тому розвиток національної системи страхування – одне з важливих стратегічних завдань у сфері створення інфраструктури ринку. Для України, де практично всі види діяльності характеризуються підвищеним ризиком, це має особливе значення.

1.2. Фінансові правовідносини у сфері страхування

Страхування є одним з елементів фінансової системи держави. Сутність страхування як ланки фінансової системи полягає в його відносній самостійності й одночасно в неможливості функціонування без взаємодії з іншими фінансово-правовими інститутами.

Зокрема, мобілізація страхових фондів відбувається за допомогою руху грошових коштів від фінансів підприємств чи бюджетної системи; розподіл страхових виплат означає зворотній рух грошових коштів з бюджетної системи або спеціальних страхових фондів. Страхування досить тісно пов’язане та має спільні риси з кредитом, оскільки також тимчасово мобілізує частину грошових коштів фізичних чи юридичних осіб.

Страхування – один з видів публічної фінансової діяльності, що обумовлений необхідністю втручання держави у процес перерозподілу збитків, які лягають на окремі категорії фізичних чи юридичних осіб або ж на саму державу.

За допомогою страхування ризики окремих осіб лягають на групу осіб, які діють у цій же сфері суспільного виробництва та схильних до подібних небезпек.

Які-небудь непередбачені ситуації, що виступають об’єктом страхування, мають ймовірний характер, тобто настають далеко не завжди та не зачіпають всіх учасників страхових відносин.

Тому особливість страхування полягає у безумовній фінансовій вигоді, яка отримується в наслідок створення на солідарній основі загального фонду, призначеного для покриття непередбачених збитків чи видатків.

Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Дане визначення містить наступні юридичні ознаки страхування: наявність у одного з учасників страхових відносин майнового або немайнового інтересу, який необхідно охороняти; порушення охоронюваного інтересу повинно мати випадковий, непередбачений характер; захист охоронюваного інтересу здійснюється на платній основі; при настанні страхового випадку виплачується грошова сума; формування спеціального грошового фонду, за рахунок якого проводиться грошова виплата.

З правової точки зору страхування створює комплексну галузь законодавства. Водночас, відносини в галузі страхування регулюються нормативно-правовими актами, що відносяться до різних галузей права, зокрема господарського, цивільного та ін.

До предмету фінансового права входять ті страхові відносини, в яких держава виступає в якості учасника.

Участь держави у певних страхових відносинах необхідна у зв’язку з реалізацією нею соціальних функцій. Як наслідок, виникає необхідність пенсійного та медичного страхування, страхування засобів водного транспорту та відповідальності власників наземних транспортних засобів, страхування цивільної авіації тощо.

У сучасному суспільстві страхування є необхідною умовою державної фінансової діяльності, так як:

по-перше, підвищення рівня розвитку виробництва впливає на ступінь безпеки суспільства й обумовлює зростання різноманітних ризиків: пожежі, фінансових збитків, техногенних катастроф, природних катаклізмів, негативних соціальних обставин тощо;
по-друге, страхування є стабільним джерелом довгострокових накопичень держави. Залучаючи грошові кошти фізичних та юридичних осіб в якості страхових внесків, держава не повністю витрачає фонди страхових резервів, оскільки не завжди настають юридичні факти, що тягнуть необхідність страхових виплат. В результаті держава отримує можливість використовувати тимчасово змобілізовані фінансові ресурси на поточні публічні потреби, а страхові резерви інвестувати в довгострокові проекти;
по-третє, страхування дозволяє раціонально здійснювати використання бюджетних коштів. Як відомо, наявність державних функцій означає необхідність їх реалізації, що супроводжується фінансовими витратами. Страхові фонди є гарантами компенсації державі її непередбачених втрат, а крім того, гарантують матеріальну компенсацію фізичним та юридичним особам у тих сферах діяльності, які віднесені до суспільно значимих. В обох випадках фонди страхових резервів беруть на себе зобов’язання з фінансування непередбачених збитків чи несприятливих наслідків, звільняючи таким чином бюджетну систему від тягаря додаткових витрат.

До початку незалежності нашої держави система страхування відігравала допоміжну роль, оскільки відшкодування збитків в основному здійснювалося державою, яка виділяла кошти з бюджету на ліквідацію негативних явищ та процесів, а також їх наслідків.

Страхування як ланка фінансової системи держави виконує три взаємопов’язані функції:

захист майнових інтересів публічних і приватних суб’єктів; за допомогою здійснення страхової діяльності держава отримує можливість компенсувати свої збитки чи втрати інших суб’єктів права, що виникли в результаті непередбачуваних чи несприятливих обставин. Страхування є ефективним інструментом здійснення державою соціальної політики;
накопичення публічних фінансових ресурсів за рахунок залучення страхових внесків від інших суб’єктів; реалізуючи цю функцію, держава мобілізує та виокремлює додаткові фінансові ресурси;
зниження ризику непередбачуваних бюджетних витрат.

У процесі здійснення державою діяльності у сфері страхування складаються фінансові правовідносини, які мають свій зміст.

Об’єктами страхування можуть бути майнові та немайнові суб’єктивні інтереси, можливість страхування яких юридично визнана. До таких об’єктів відносяться інтереси, пов’язані: з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника чи застрахованої особи; володінням, користуванням та/чи розпорядженням майном; відшкодуванням страхувальником заподіяної їм шкоди особі чи майну фізичної або ж юридичної особи.

Страхові правовідносини складаються не лише щодо захисту будь-яких інтересів, але і в процесі здійснення страхової діяльності. Тому об’єктами страхових правовідносин також є:

страховий ризик – певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання;
страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі;
страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.

Різноманіття страхових відносин дозволяє їх класифікувати за різними ознаками.

Залежно від форми організації страхування виділяють:

добровільне страхування, яке здійснюється на підставі договору майнового чи особистого страхування, що укладається фізичною або ж юридичною особою (страхувальником) зі страховою компанією (страховиком);
обов’язкове страхування, здійснюване в межах законодавства, основні умови якого також визначаються відповідними законодавчими актами країни.

В залежності від об’єктів страхування виділяють:

особисте страхування – майновий захист життя, здоров’я, працездатності, а також пенсійне забезпечення;
майнове страхування – захист інтересів, пов’язаних з правом власності на будь-які об’єкти;
страхування відповідальності – захист інтересів, пов’язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних особі чи майну.

Нині в Україні діють декілька фондів соціального страхування: Фонд соціального страхування України (було утворено у 2015 році шляхом злиття Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності) та Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Кожен з них функціонує, здійснюючи в межах наданих повноважень перевірки правильності нарахування, своєчасності та повноти перерахування та надання страхових внесків тощо.

Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.

Фонд, якщо інше не передбачено законами України, не може займатися іншою діяльністю, крім тієї, для якої його створено, та використовувати свої кошти на цілі, не пов’язані з цією діяльністю.

Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України та використовуються тільки за цільовим призначенням. До коштів Фонду застосовується казначейська форма обслуговування в порядку, передбаченому для обслуговування Державного бюджету України.

У свою чергу Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із цим Законом і статутом Фонду.

Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом. Діяльність Фонду регулюється Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Законом України “Про зайнятість населення” та іншими законами у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування та статутом Фонду, який затверджується правлінням Фонду.

Фонд не може провадити будь-яку діяльність, крім передбаченої чинним законодавством та статутом Фонду. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України. Усі застраховані особи є членами Фонду.

Разом з тим, страхування в Україні ще не зайняло належного місця у системі заходів захисту майнових інтересів держави, фізичних та юридичних осіб. З метою зміцнення фінансової системи варто посилити державне регулювання страхування. Особливо слід розвивати фінансову діяльність держави на страховому ринку, враховуючи євроінтеграційні прагнення нашої держави.

1.3. Зміст та особливості страхової діяльності

В умовах сучасного державотворення страхування є важливим та необхідним видом діяльності, який забезпечує загальну економічну стабільність, розвиток усіх сфер господарювання, ефективний захист від численних природних, техногенних та інших ризиків, реалізацію державної соціальної політики тощо. Повноцінний розвиток страхового ринку дає помітний імпульс росту національної економіки, оскільки страхування сприяє ефективному способу перерозподілу фінансових ресурсів країни.

Загальновідомо, що чим більше суб’єктів держави охоплюватиметься різними формами й видами страхування, тим потужнішим буде їхній захист і тим менше коштуватимуть збитки окремій особі.

Необхідність страхового захисту має кілька аспектів: природний, економічний, соціальний, юридичний та міжнародний.

Із позицій природних інтересів суспільства в цілому та окремих його громадян страхування виникло як засіб збереження матеріального добробуту за настання випадкових, непередбачуваних, а також передбачуваних, але небажаних і таких, яких не можна уникнути, випадків із метою розподілу заподіяних окремим громадянам збитків між багатьма іншими членами суспільства, а відтак ‑ полегшення тягаря втрати тих, хто постраждав.

Економічна зумовленість страхового захисту пояснюється необхідністю створення такого різновиду людської діяльності, яка ґрунтувалася б на мобілізації фінансових ресурсів з метою відшкодування збитків, спричинених настанням шкідливих для здоров’я та/чи матеріального добробуту подій як фізичним, так і юридичним особам, а також створювала б сприятливі умови для безперервного процесу суспільного відтворення.

У соціальному плані страхування є формою (способом) участі держави, роботодавців та громадян у справі захисту особистих інтересів і створення у такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності у суспільстві.

У юридичному аспекті страхування є різновидом цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством. Страхова діяльність здійснюється за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних відмінностей у законодавствах різних країн, уніфікації способів захисту інтересів господарюючих суб’єктів та розробки таких юридичних норм, які забезпечили б страховикам наявність достатніх фінансових гарантій.

Таким чином, потреба страхового захисту викликана прагненням обмежити як матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов’язані з певними ризиками.

У науковій літературі відображені різні позиції щодо формулювання поняття “страхування”, формування його змісту та ролі.

Слово “страхування” давно увійшло в словниковий склад української мови. Воно має аналоги в інших мовах: “insurance” ‑ в англійській та “versichrung” ‑ у німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження, в основі якого слова “seecerus”, “sine”, які означають “безтурботний”, що в даному випадку відображає ідею застереження, захисту та безпеки.

В енциклопедичному словнику “Економіка страхування і перестрахування” подаються наступні визначення поняття “страхування”:

економічна категорія, сукупність форм і методів формування цільових грошових фондів і їх використання для відшкодування збитків, завданих різноманітними небажаними подіями (страховими випадками), а також для надання допомоги громадянам та/чи їхнім сім’ям унаслідок настання певних подій у їхньому житті (дожиття, травми, інвалідності);
форма забезпечення зобов’язань у господарському й цивільно-правовому обігу, що реалізується через систему фінансової компенсації на випадок несприятливих обставин в обмін на переважно регулярну сплату невеликих грошових сум (страхових премій), які формують страховий фонд, що включається уповноваженою на те особою (страховиком) у прибуткові акти. При цьому цілеспрямована господарська діяльність страховика здійснюється у формі фінансового посередництва, що ґрунтується на глибоких знаннях вірогідності настання страхового випадку.

У фінансово-правовій теорії, що обслуговувала адміністративно-командну економіку, було сформульовано та обґрунтовано тезу про те, що страхування є страховою частиною загальнодержавних фінансів. У минулому це положення було вагомим для українського суспільства, оскільки дозволяло значну частину страхових сум використовувати як доповнення бюджетних ресурсів держави. Проте, у кінцевому рахунку такі дії призвели до фактичної деградації страхування.

Тож, у загальному, сутність страхування можна визначити як різновид підприємницької діяльності, за допомогою якої забезпечуються надання страхових гарантій щодо захисту майнових інтересів громадян і суб’єктів підприємницької діяльності. Надання страхових гарантій забезпечується через систему економічних відносин цивільно-правового характеру шляхом сплати страховиками грошових коштів (внесків) страховику, а в разі настання страхового випадку, визначеного договором страхування або законом, ‑ відшкодуванням (виплатою) страхових сум по завданих збитках.

Завдяки страхуванню збираються значні кошти, створюються страхові фонди, які використовуються для компенсації збитків, понесених унаслідок лих чи інших непередбачених подій особам, що сплатили страхові внески, а також для надання допомоги громадянам у разі настання певних подій у житті.

Зміст страхування, як і зміст фінансів, пов’язаний із формуванням і використанням фондів грошових коштів. Якщо для фінансів завжди необхідні грошові відносини та притаманне формування фондів грошових коштів, то страхування може бути й у натуральній формі.

Особливість страхування полягає в існуванні системи замкнених перерозподільних відносин між його учасниками. Важливим для здійснення ефективних страхових операцій є забезпечення перерозподілу збитків за допомогою спеціального грошового страхового фонду, сформованого за рахунок страхових премій. Доходи державного бюджету формуються шляхом сплати платежів фізичними та юридичними особами, а використання цих коштів виходить далеко за межі платників. У страхуванні відбувається перерозподіл збитку за часовою й територіальною (просторовою) ознаками. Отже, під час страхування виникають перерозподільні відносини, пов’язані з формуванням і використанням страхового фонду, що наближують страхування до фінансів, але водночас підкреслюють його особливості. Рух грошових коштів у страхуванні підпорядкований ступеню вірогідності заподіяння збитку в разі настання непередбачених подій.

Ще одна особливість наближує страхування до категорії кредиту. Це відплатність коштів страхового фонду. Відомо, що саме кредит забезпечує повернення отриманої грошової суми. Однак щодо відплатності страхового платежу як ознаки страхування, слід мати на увазі, що вона перш за все відноситься до страхування життя. Таке повернення платежів має обов’язків характер. При майновому страхуванні, страхуванні від нещасних випадків, інших видах страхування виплати страхового відшкодування чи страхового забезпечення можливі лише в разі настання страхових випадків у розмірах, обумовлених відповідними документами. Економічний зміст таких виплат відрізняється від повернення страхових платежів.

Економічні відносини страхування є складними та багатогранними. Економічну категорію страхування характеризують такі ознаки:

а) під час страхування виникають грошові перерозподільні відносини, зумовлені наявністю страхового ризику як імовірності та можливості настання страхового випадку, здатного завдати матеріальних та інших збитків;

б) для страхування характерні замкнені перерозподільні відносини між його учасниками, які пов’язані з солідарним розподілом суми збитку одного чи декількох суб’єктів на всіх суб’єктів, залучених до страхування;

в) страхування характеризується розподілом збитків, подолання яких фінансується із утвореного грошового фонду цільового призначення, який формують за рахунок фіксованих внесків учасників страхування. Оскільки кошти фонду використовують тільки між учасниками його створення, розмір страхового внеску відображає частку кожного з них у розподілі збитку. З огляду на це, чим ширше коло учасників страхування, тим менший розмір страхового внеску, тим доступніше та ефективніше страхування;

г) страхування передбачає перерозподіл збитку як між різними територіальними одиницями, так і в часі;

д) характерною рисою страхування є повернення мобілізованих у страховий фонд платежів.

Економічний зміст страхування виражається функціями:

1) формування спеціалізованого страхового фонду коштів ‑ полягає у формуванні фонду грошових коштів як плати за ризики, які беруть на себе страхові компанії. Цей фонд може формуватись як у примусовому порядку, так і в добровільному з огляду на економічне і соціальне становище, з урахуванням інтересів держави, яка регулює розвиток страхової справи в країні.

Запаси та резервні фонди забезпечують стабільність страхування, надають гарантію виплат і відшкодувань. Формуванням спеціалізованого страхового фонду вирішується проблема інвестицій тимчасово вільних коштів у банківські й інші комерційні структури, вкладення коштів у нерухомість, придбання цінних паперів тощо.

2) відшкодування збитку й особисте матеріальне забезпечення громадян ‑ притаманна саме економічній категорії. Право на відшкодування збитків мають лише ті суб’єкти, фізичні й юридичні особи, які беруть участь у створенні страхового фонду. Завдяки цій функції страхування забезпечує реалізацію цієї економічної необхідності страхового захисту здоров’я громадян, збереження їхнього майна, суспільну та виробничу діяльність, а також окреслює коло ризиків, пов’язаних із діяльністю юридичних осіб.

3) попередження страхового випадку та зменшення розміру збитків від стихійних лих і нещасних випадків – передбачає широкий комплекс заходів, у тому числі фінансування заходів щодо недопущення або зменшення наслідків нещасних випадків і стихійних лих. Економічна суть цієї функції полягає у тому, що, володіючи страховими фондами, компанія об’єктивно зацікавлена у довгостроковому використанні цих коштів.

Глава 8.2. Державне регулювання страхової діяльності

2.1. Регулювання страхової діяльності

Необхідно зазначити, що питання про доцільність регулювання страхових відносин в умовах перехідної економіки може виникнути тільки за умови ігнорування світового досвіду. Інша справа, що форми і методи, ступінь розповсюдження, деталізація такого регулювання відрізняються в залежності від особливостей країни, ступеня її економічного розвитку, національних традицій, інтеграції у світове співтовариство та інших характеристик.

У світі існує три типи систем страхового регулювання. Домінуючою є система, коли регулювання страхування здійснюють на рівні вищих органів виконавчої влади (Японія, Німеччина, Швеція, Великобританія). Другий тип – дуалістична побудова системи нормативних актів, коли деякі аспекти страхування регулюються на національному рівні, але основні нормовстановлюючі повноваження передають місцевим (територіальним) органам влади (Канада). Третій тип – відсутність національного законодавства у сфері страхування та регулювання страхових відносин тільки на рівні місцевої влади (США).

Особливості систем страхового регулювання, що використовуються у різних країнах, виникли не відразу, а в результаті довготривалої еволюції, іноді протягом кількох сторіч. Спочатку ці системи створювалися як засіб контролю за платоспроможністю страховиків та запобігання випадків невиконання ними своїх зобов’язань. Основними засобами досягнення цілей були обмежувальні та контрольні заходи. Обмежувально-контрольна система сьогодні реформується у напрямі “розумної лібералізації”, яка допоможе, з одного боку, знизити вартість страхових послуг за рахунок підвищення гнучкості страховиків, з іншого – залишити в підпорядкуванні державних органів оптимальну кількість інструментів для недопущення ринкових провалів.

Зауважимо, що регулююча функція держави у сфері страхування може виявлятися у різних формах: прийняття законодавчих актів, що регламентують страхування; встановлення видів обов’язкового страхування; проведення податкової політики; встановлення пільг страховим компаніям для стимулювання їхньої діяльності; створення особливого правового механізму, який забезпечує нагляд за функціонуванням страхових компаній.

Слід підкреслити, що державне управління економікою здійснюється шляхом впливу держави на організацію й регулювання господарської діяльності суб’єктів ринку з метою їх упорядкування і підвищення результативності. До функцій державного управління відносять планування (прогнозування), організацію, регулювання, кадрове забезпечення й контроль економіки країни або окремих її галузей.

Необхідність державного регулювання страхової діяльності як однієї із складових державного управління економікою визначаються такими чинниками:

страхування забезпечує сталий розвиток суб’єктів економіки шляхом компенсації збитків при настанні страхових випадків і є ефективним механізмом ринкової економіки;
страхування забезпечує суб’єкти економіки інвестиційними засобами;
страхування взаємодіє з багатьма суб’єктами економіки й громадянами, забезпечуючи соціальну стабільність суспільства. Невиконання зобов’язань, визначених у договорах страхування, порушує соціальну рівновагу, претензії щодо невиконання зобов’язань пред’являються державі.

При державному регулюванні страхової діяльності використовуються і відповідні методи державного регулювання.

Залежно від форми впливу виокремлюють такі групи цих методів:

непрямі (ринкові), що регламентують поведінку суб’єкта ринку у визначеному державою напрямі, шляхом створення певного економічного середовища (інструменти фіскальної, тарифної, цінової, кредитної, грошової, бюджетної, інвестиційної тощо економічної політики, а також методи морального переконання);
прямі, що безпосередньо впливають на суб’єктів ринку (адміністративно-правові, економічні інструменти – нормативно-правові акти, державні плани, програми, ліцензії, квоти тощо).

Пряме державне втручання в механізм функціонування страхової діяльності здійснюється за допомогою: 1) законодавчої бази; 2) нагляду за страховою діяльністю.

Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конкретні страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності, зокрема:

Система законодавства щодо регулювання страхової діяльності. Така система складається з:

загального законодавства;
спеціалізованого страхового законодавства;
підзаконних актів.

Норми та принципи правового регулювання страхової діяльності визначені Конституцією України, міжнародними угодами, законами та постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, інструкціями, методиками, наказами, листами міністерств і відомств, нормативними актами уповноваженого органу, що здійснює нагляд за страховою діяльністю, зокрема: Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Нацфінпослуг).

Основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Конституція України та Закон України “Про страхування”. Найбільш загальні принципи здійснення страхування викладені у Господарському кодексі України.

Законодавство визначає права та обов’язки суб’єктів страхового ринку, договірні відносини між сторонами, порядок та умови здійснення страхових виплат, страхового відшкодування, форми страхування, перелік добровільних та обов’язкових видів страхування, систему державного регулювання, повноваження органів державного регулювання, умови ліцензування страхової діяльності, вимоги до правил страхування, умови забезпечення платоспроможності страховика, вимоги до його статутного капіталу, формування страхових резервів, правила і напрями розміщення коштів страхових резервів тощо.

Загальні аспекти державного регулювання страхового ринку характеризують такі основні законодавчі акти:

Закон України “Про господарські товариства”;
Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”;
Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення” тощо.

У свою чергу, нормативно-правові акти міністерств та відомств деталізують ті чи інші законодавчі норми.

Так, склад податків, які сплачуються страховиками, визначається Податковим кодексом України, а порядок їх сплати – відповідними наказами, інструкціями Міністерства фінансів України, Державної фіскальної служби України тощо.

Нормативними документами міністерств та відомств регулюється діяльність страхових посередників, механізм проведення операцій з перестрахування, особливості функціонування товариств взаємного страхування, діяльність аварійних комісарів тощо.

Система заходів прямого державного регулювання – нагляду за страховою діяльністю включає:

реєстрацію страхових компаній;
видачу ліцензій на проведення певних видів страхування;
здійснення контролю за діяльністю страховиків та їх об’єднань.

Порядок реєстрації страховиків встановлюється нормативними актами Нацфінпослуг. Ведення Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) України як складової частини Державного реєстру фінансових установ, здійснюється Нацфінпослуг, яка є його розпорядником та адміністратором, відповідно до Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 28.08.2003 року № 41 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.09.2003 року за № 797/8118 (з останніми змінами та доповненнями).

2.2. Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України

Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України – це система збору, обліку, нагромадження та зняття з реєстру даних, що стосуються ліцензування страхової діяльності та нагляду за страховою діяльністю страховиків. У реєстр заносяться дані про страховиків, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Ліцензія є обов’язковою та видається на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

Ведення Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) України як складової частини Державного реєстру фінансових установ здійснюється Нацфінпослуг, яка є його розпорядником та адміністратором, відповідно до Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 28.08.2003 № 41 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.09.2003 за № 797/8118.

Порядок реєстрації, ліцензування та контролю за діяльністю страховиків визначений в Законі України “Про страхування” та в іншій законодавчій та нормативно-правовій базі зі страхування.

Від організації державного страхового нагляду, його функціонування залежить подальший розвиток страхової діяльності, її спрямованість на вирішення економічних проблем в державі, адже страхові компанії, збираючи та накопичуючи значні грошові кошти, живлять своїми вкладеннями банківську систему, надають страховий захист великій кількості фізичних та юридичних осіб, мають можливість широкого та довготривалого використання страхових коштів і тим самим вирішують інвестиційні потреби суб’єктів господарювання.

Державне регулювання також важливе для проведення послідовної політики стосовно форм, методів і масштабів участі іноземного капіталу у страховому бізнесі.

Взаємовідносини страховика й держави будуються на таких принципах:

страховик не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава – за зобов’язаннями страховика;
не допускається, за винятком обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна громадян, перестрахування, страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика та страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству України;
держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції у здійсненні страхової діяльності;
втручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів забороняється, якщо воно не пов’язано з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

Залежно від засобу впливу методи державного регулювання поділяються на:

правові (заходи держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм поведінки суб’єктів права);
адміністративні (прямий вплив держави на діяльність суб’єктів ринку за допомогою ліцензій, санкцій, норм, стандартів регулювання, цін тощо);
економічні (непрямий вплив держави на суб’єктів ринку шляхом бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної тощо державної економічної політики);
пропагандистські (роз’яснення і популяризація мети та змісту регулювання; засоби морального заохочення).

Слід враховувати, що організація державного регулювання страхової діяльності потребує витрат державних фінансів. Ця проблема в країнах Європи, наприклад, у Німеччині, вирішується шляхом часткового фінансування органу державного регулювання самими суб’єктами страхового ринку. Крім цього, у середовищі страхового ринку, де пріоритетними є саморегулювання, конкуренція тощо, необхідно орієнтуватися на непрямі методи державного регулювання страхової діяльності.

Необхідно зазначити, що страховий ринок як частина фінансової сфери є об’єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання страхування спрямоване на:

забезпечення формування і розвиток ефективно функціонуючого страхового ринку;
створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм;
недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників;
дотримання вимог законодавства України про страхування.

Основні чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання страхової діяльності, пов’язані з:

захистом страхувальника;
економічною політикою, що проводиться державою.

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов’язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспроможності кожного конкретного страховика.

Державне регулювання розвитку страхової діяльності здійснюється у таких напрямах:

пряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;
законодавче регулювання (прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів);
здійснення спеціального нагляду за діяльністю відповідно до інтересів страхувальників та загальнодержавних потреб.

Страховий ринок у будь-якій країні, у тому числі й в Україні, розвивається в межах, що встановлені державою. Ні для кого не секрет, що страхування в нашій країні поки ще не користується належним авторитетом і попитом. Причин тому багато. Це й історичні традиції, і рівень економічного розвитку країни, життя населення, підготовки менеджерів, економічної освіти населення в цілому, і репутація вітчизняних страховиків тощо. Але не меншу роль тут відіграє сама держава.

На сьогодні в Україні реалізація державної політики щодо розвитку страхового ринку та його державно-правове регулювання здійснюються через відповідну систему органів законодавчої та виконавчої влади.

Законодавча влада формує законодавчу базу: зокрема, визначає сферу страхової діяльності. У складі Комітету з питань фінансової політики і банківської діяльності Верховної Ради України утворені та діють чотири підкомітети, які прямо чи опосередковано торкаються сфери правового регулювання страхової діяльності, зокрема:

підкомітет з питань банківської діяльності, взаємодії з Національним банком України, фінансового моніторингу, запобігання легалізації та відмиванню незаконних доходів;
підкомітет з питань цінних паперів, фондового ринку, діяльності рейтингових агентств та електронної комерції;
підкомітет з питань діяльності небанківських фінансових установ та захисту прав споживачів фінансових послуг;
підкомітет з питань страхової діяльності.

Організаційні та кадрові питання державного нагляду та регулювання відповідно до Конституції України визначаються Указами Президента України.

До структури Адміністрації Президента України входять наступні департаменти, які в межах наданих повноважень забезпечують реалізацію державної політики у сфері страхування, зокрема:

головний державно-правовий департамент;
головний департамент правової політики;
головний департамент з питань економічної політики;
головний департамент з питань внутрішньої політики.

Виконавча влада впроваджує прийняті закони, стежить за їх виконанням учасниками страхової діяльності. До функцій Кабінету Міністрів України за Конституцією України входить:

забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку України (пункти 3 та 4 статті 116);
утворення, реорганізація та ліквідація відповідно до законодавства міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які діють в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (пункт 91 статті 116)
призначення на посади та звільнення з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України (пункт 92 статті 116).

Відповідно до Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, останній:

забезпечує проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної та податкової політики (пункт 3 статті 2);
спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює контроль за їх діяльністю(пункт 9 статті 2).

2.3. Відомче регулювання страхової діяльності

Спеціально уповноваженим державним органом виконавчої влади у сфері страхування є Нацфінпослуг, що створена згідно із Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 затверджене Положення про Нацфінпослуг, згідно з яким це державний колегіальний орган, що підпорядкований Президенту України та підзвітний Верховній Раді України.

Нацфінпослуг як колегіальний орган утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Нацфінпослуг. Голова та члени Нацфінпослуг призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу. Термін повноважень Голови та члена Нацфінпослуг становить шість років. Одна й та ж особа не може бути Головою та/або членом Нацфінпослуг більше двох термінів підряд. Нацфінпослуг набуває повноважень з моменту призначення більше половини її загального кількісного складу.

Основними завданнями Нацфінпослуг у цілому та його структурних підрозділів у межах наданих законодавством повноважень є:

формування та забезпечення реалізації політики державного регулювання у сфері ринків фінансових послуг (крім ринку банківських послуг і ринків цінних паперів та похідних цінних паперів);
розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг та вирішення системних питань їх функціонування;
забезпечення розроблення та координації єдиної державної політики щодо функціонування накопичувальної системи пенсійного страхування;
здійснення в межах своїх повноважень державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і дотриманням законодавства у відповідній сфері;
захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг;
узагальнення практики застосування законодавства України з питань фінансових послуг і ринків та розроблення пропозицій щодо їх вдосконалення;
розроблення і затвердження обов’язкових до виконання нормативно-правових актів з питань, що належать до її компетенції;
координація діяльності з іншими державними органами;
запровадження міжнародно-визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг.

До структури апарату Нацфінпослуг входять наступні департаменти та служби:

організаційно-розпорядчий департамент;
департамент ресурсного забезпечення та інформаційних технологій;
департамент страхового регулювання та нагляду;
департамент регулювання та нагляду за кредитними установами;
департамент розвитку ринків фінансових послуг та міжнародного співробітництва;
департамент юридичного забезпечення та ведення реєстру фінансових установ;
департамент консолідованого нагляду та методології, на ринках фінансових послуг;
департамент регулювання та нагляду за установами накопичувального пенсійного забезпечення та управителів фондів фінансування будівництва та фондів операцій з нерухомістю;
департамент регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг фінансовими компаніями;
управління персоналом;
відділ фінансів, бухгалтерського обліку і звітності;
сектор внутрішнього аудиту та службових перевірок;
головний спеціаліст з питань запобігання та виявлення корупції.

Основними завданнями департаменту страхового регулювання та нагляду Нацфінпослуг є:

забезпечення проведення у межах своєї компетенції єдиної та ефективної державної політики у сфері надання страхових послуг;
участь у розробці і реалізації стратегії розвитку ринків страхових послуг в Україні;
здійснення в межах своєї компетенції державного регулювання та нагляду за наданням страхових послуг і додержанням законодавства у цій сфері;
узагальнення в межах своїх повноважень практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків страхових послуг, розроблення і подання у встановленому порядку пропозицій щодо його розвитку і вдосконалення;
розроблення у межах своїх повноважень проектів нормативно-правових актів та проведення експертизи таких актів;
захист прав споживачів страхових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення правопорушень законодавства у сфері надання страхових послуг;
організація та проведення заходів з реєстрації, ліцензування та дозвільних процедур на ринку страхування.

Страховики можуть створюватися в організаційно-правовій формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю. Усі ці форми мають ряд спільних ознак:

колективний характер власності та управління;
обмежені характеристики майнової відповідальності учасника, при яких він ризикує тільки коштами, вкладеними до статутного фонду страховика;
кожен учасник страховика має частку прибутку, розподілену на дивіденди;
єдина схема управління, що включає такі колегіальні органи, як:

а) загальні збори;

б) рада директорів (спостережна рада);

в) правління;

г) ревізійна комісія.

кожен учасник страховика має в загальних зборах ту кількість голосів, що відповідає його частці в статутному фонді. Учасників страховика повинно бути не менше ніж три.

Страховик реєструється як суб’єкт підприємницької діяльності та інформація про нього вноситься до Державного реєстру фінансових установ. При цьому:

1) мінімальний розмір статутного капіталу страховика, який займається видами страхування іншими ніж страхування життя, установлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя – 10 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України;

2) статутний капітал страховика повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Допускається формування статутного капіталу страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Нацфінпослуг, але не більше ніж 25 % від загального розміру статутного капіталу. Чинним законодавством забороняється використовувати для формування статутного капіталу векселі, кошти страхових резервів, бюджетні кошти, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, а також вносити нематеріальні активи.

Загальний розмір внесків страховика до статутних капіталів інших страховиків України не може перевищувати 30 % його власного статутного капіталу, у тому числі розмір внеску до статутного капіталу окремого страховика не може перевищувати 10 %. Ці вимоги не поширюються на страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, у разі здійснення ним внесків до статутного капіталу страховика, який здійснює страхування життя.

Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до установчих документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання вимог законодавства.

Страховик, який отримав ліцензію на страхування життя, не має права займатися іншими видами страхування.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними.

В установчих документах (статуті та/або установчому договорі) мають бути зазначені обраний юридичною особою вид підприємницької діяльності та інформація щодо розміру статутного капіталу страховика, для юридичних осіб, які не є акціонерними товариствами, інформація про розподіл часток статутного капіталу між засновниками (учасниками) із зазначенням розподілу часток у відсотках, їх кількості та грошового розміру.

Страховик має право розпочати страхову діяльність у разі, якщо:

облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами;
внутрішні правила страховика відповідають вимогам законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;
професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають вимогам, установленим нормативно-правовими актами.

Страховик зобов’язаний дотримуватись умов забезпечення платоспроможності відповідно до вимог статті 30 Закону України “Про страхування” і нормативно-правових актів, які встановлюють відповідні вимоги. Для цього він зобов’язаний формувати, обліковувати і розміщувати страхові резерви в порядку та на умовах, визначених статтею 31 Закону України “Про страхування” і відповідними нормативно-правовими актами.

При здійсненні діяльності з обов’язкових видів страхування страховик зобов’язаний утворювати централізовані страхові резервні фонди згідно з вимогами відповідних нормативно-правових актів й дотримуватись порядку та правил їх проведення, застосовувати форми типового договору, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків, що встановлені Кабінетом Міністрів України.

З метою забезпечення майбутніх страхових виплат в залежності від видів страхування (перестрахування) страховики утворюються страхові резерви. Страхові резерви в обсягах, що не перевищують технічних резервів, а для страхових компаній із страхування життя – математичних резервів, утворюються у тих валютах, в яких вони несуть відповідальність за своїми страховими зобов’язаннями.

2.4. Ліцензування страхової діяльності

Ліцензійні умови провадження страхової діяльності затверджені постановою Кабінетів Міністрів України від 7 грудня 2016 р. № 913 “Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів)”.

Вони розроблені відповідно до вимог Законів України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про страхування”, “Про господарські товариства”, “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення”, Указу Президента України від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 “Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг” та інших норматив-но-правових актів, які регламентують відносини, що виникають у сфері здійснення страхової діяльності. Зазначені ліцензійні умови встановлюють вимоги, обов’язкові для виконання під час провадження страхової діяльності та на день отримання ліцензії.

Нацфінпослуг своїми нормативно-правовими актами може також встановлювати додаткові вимоги до умов здійснення окремих видів страхування. Зокрема, Нацфінпослуг встановила додаткові ліцензійні умови щодо здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Відповідно до вимог нормативно-правових актів України щодо страхування Нацфінпослуг видає фінансовим установам ліцензію на проведення певного виду страхування, визначеного статтями 6 та 7 Закону України “Про страхування”.

Для отримання ліцензії на право проведення конкретних видів страхування фінансова установа зобов’язана виконати всі вимоги нормативно-правових актів України, які регулюють страхову діяльність.

Після отримання відповідної ліцензії в Нацфінпослуг страховик має право здійснювати страхову діяльність на всій території України. Страховик має право здійснювати страхування через свій відокремлений підрозділ за умови внесення інформації про відокремлений підрозділ до Державного реєстру фінансових установ.

Ліцензія чинна до закінчення строку дії ліцензії або її анулювання. При цьому, здійснення страхової діяльності після закінчення строку дії ліцензії або її анулювання не допускається.

Якщо страховик має намір провадити зазначені в ліцензії види страхування після закінчення строку її дії або в разі його реорганізації, то він зобов’язаний отримати нову ліцензію. Нова ліцензія видається не раніше ніж в останній робочий день дії попередньої ліцензії.

Ліцензія, що видана страховику Нацфінпослуг, не підлягає передачі для використання іншими юридичними або фізичними особами для здійснення страхової діяльності.

За видачу ліцензії на кожен вид страхування, переоформлення ліцензії, видачу дубліката ліцензії – справляється плата в розмірі, встановленому нормативно-правовими актами Нацфінпослуг. Плата за видачу ліцензій сплачується одноразово з розрахунку за кожний рік користування ліцензією у порядку встановленому нормативно-правовими актами Нацфінпослуг.

Страховик повинен розмістити отриману ліцензію в доступному для огляду місці за своїм місцезнаходженням.

Ліцензія видається на здійснення окремого виду страхування та дає одночасно право на проведення перестрахування за цим видом страхування. Страховик (перестраховик) України має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного і обов’язкового страхування, на проведення яких він отримав ліцензію.

Укладення страховиком України (цедентом, перестрахувальником) договорів перестрахування з перестраховиками (страховиками, страховими брокерами) – нерезидентами, у тому числі з тими, які мають свої представництва в Україні, дозволяється у випадках, передбачених нормативно-правовими актами України.

Страховик зобов’язаний прийняти та зареєструвати в Нацфінпослуг правила страхування, які відповідають вимогам статті 17 Закону України “Про страхування” і вищезазначеним Ліцензійним умовам.

Ліцензії на обов’язкові види страхування видаються відповідно до цих Ліцензійних вимог та особливих умов ліцензування, установлених Кабінетом Міністрів України. Ліцензія на конкретний вид обов’язкового страхування видається, якщо страховик має досвід здійснення добровільного страхування не менше ніж два роки, якщо інше не передбачено законодавством.

Для отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності заявник відповідно до цих Ліцензійних умов подає до Нацфінпослуг документи, перелік яких передбачено Законами України “Про страхування” і “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, а саме:

друковану сторінку з веб-сайту Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців з інформацією про заявника, завізовану його керівником (подається заявником за бажанням);
копії установчих документів, засвідчені в установленому законодавством порядку;
довідки банків, що підтверджують розмір сплаченого статутного капіталу, або аудиторський висновок аудитора, внесеного до реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, щодо підтвердження формування та розміру сплаченого статутного капіталу, а також, відповідно до Ліцензійних умов, щодо підтвердження перевищення вартості нетто-активів (чистих активів) над розміром статутного капіталу на останню звітну дату, що передує поданню документів на отримання ліцензії. Для новостворених страхових компаній – довідки банків, що підтверджують розмір сплаченого статутного капіталу або аудиторський висновок аудитора;
довідку про фінансовий стан засновників (учасників) страховика, підтверджену аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю;
правила (умови) страхування;
економічне обґрунтування запланованої страхової (перестрахувальної) діяльності;
інформацію про учасників страховика;
інформацію про голову виконавчого органу та його заступників, яка має бути підписана керівником страховика і скріплена печаткою, копію диплома голови виконавчого органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копію диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, засвідчені печаткою страховика і відповідним підписом;
інформацію про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Нацфінпослуг.

Крім того, заявник повинен подати до Нацфінпослуг:

завірену заявником копію затверджених в установленому порядку правил проведення внутрішнього фінансового моніторингу;
завірену заявником копію документа про призначення працівника, відповідального за проведення внутрішнього фінансового моніторингу, з інформацією про керівних посадових осіб або фахівців, які є відповідальними за проведення фінансового моніторингу.

Усі зазначені документи належать до категорії документів довгострокового зберігання, тому вони повинні подаватися в швидкозшивачі, з внутрішнім описом та пронумерованими аркушами.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

недостовірність даних (інформації) у документах, поданих заявником для отримання ліцензії;
невідповідність заявника згідно з поданими документами цим Ліцензійним умовам;
невідповідність поданих документів, що додаються до заяви, вимогам законодавства.

Підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на проведення страхової діяльності може бути невідповідність поданих документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих про видачу ліцензії, заявник може подати до Нацфінпослуг нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника Ліцензійним умовам фінансова установа може подати до Нацфінпослуг нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене в судовому порядку.

У разі прийняття Нацфінпослуг позитивного рішення про видачу ліцензії Нацфінпослуг оформлює ліцензію не пізніше ніж за п’ять робочих днів з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.

Після видачі фінансовій установі ліцензії на право проведення конкретних видів страхування інформація про страховика вноситься до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) України.

У разі створення страховиком нового відокремленого підрозділу, що провадитиме страхову діяльність згідно з отриманою ліцензією, для здійснення страхової діяльності страховиком через такий відокремлений підрозділ страховик зобов’язаний повідомити та подати до Нацфінпослуг заяву про внесення інформації про відокремлений підрозділ до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) України та реєстраційну картку з інформацією про такий відокремлений підрозділ.

Наявність такої заяви і реєстраційної картки, яка заповнюється окремо для кожного відокремленого підрозділу, та внесення інформації про відокремлений підрозділ до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) України є обов’язковою умовою здійснення страхової діяльності через такий відокремлений підрозділ.

Підставами для переоформлення ліцензії є:

зміна найменування страховика, якщо ця зміна не пов’язана з реорганізацією страховика;
зміна місцезнаходження страховика.

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії страховик зобов’язаний протягом десяти робочих днів подати Нацфінпослуг заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню та нотаріально засвідчені копії відповідних документів, що засвідчують зазначені зміни.

Підставами для видачі дубліката ліцензії є:

втрата ліцензії;
пошкодження ліцензії.

Підставами для тимчасового зупинення (обмеження) дії ліцензії є:

систематичне порушення страховиком законодавства про фінансові послуги у разі застосування до нього не менше ніж двох заходів впливу протягом календарного року;
установлений перевіркою факт відсутності страховика за місцезнаходженням, зазначеним у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців та/або Реєстрі, та/або неповідомлення страховиком про зміну свого місцезнаходження Нацфінпослуг у строки, визначені законодавством;
недопуск інспекційної групи до проведення перевірки (інспекції) страховика та/або ненадання на запит інспекційної групи у визначений нею строк документів та інформації, що стосуються предмета перевірки та необхідних для проведення перевірки (інспекції);
повторне аналогічне протягом календарного року порушення страховиком законодавства, що регулює діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;
повторне аналогічне протягом календарного року порушення страховиком законодавства про фінансові послуги;
невиконання страховиком вимог цих Ліцензійних умов;
недотримання страховиком на будь-яку дату вимог законодавства в частині формування та/або розміщення страхових резервів, інших гарантійних страхових резервних фондів, а також обов’язкових критеріїв і нормативів достатності капіталу та платоспроможності, ліквідності, прибутковості, якості активів та ризиковості операцій, інших показників і вимог, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами;
неподання або подання не в повному обсязі страховиком до Нацкомфінпослуг звітності відповідно до законодавства;
неподання або подання не в повному обсязі страховиком документів в установлений строк на письмову вимогу Нацфінпослуг;
встановлення факту надання страховиком Нацфінпослуг недостовірної інформації;
ненадання в установлений цими Ліцензійними умовами строк інформації та документів, що підтверджують зміни чи доповнення до документів, поданих для одержання ліцензії.

Підставами для анулювання (відкликання) ліцензії є:

заява страховика про анулювання ліцензії;
рішення про скасування державної реєстрації страховика як юридичної особи;
виявлення недостовірних даних (інформації) в документах, поданих страховиком для одержання ліцензії, якщо така інформація вплинула на прийняття рішення про видачу ліцензії;
неусунення страховиком порушень законодавства про фінансові послуги, що стали підставою для раніше застосованих до нього заходів впливу відповідно до законодавства;
неможливість страховика забезпечити виконання вимог ліцензійних умов, установлених для страхової діяльності, зокрема початок відповідно до вимог нормативно-правових актів процедури ліквідації страховика;
нездійснення страховиком страхової діяльності відповідно до виданої ліцензії протягом останніх 12 місяців;
неусунення страховиком порушень, що стали підставою для тимчасового зупинення (обмеження) дії ліцензії протягом 3 місяців з дати прийняття рішення про тимчасове зупинення (обмеження) дії ліцензії.