Лекційні матеріали

ТЕМА 9. ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

  • Вступ
  • 1. Міжнародні відносини як середовище існування української держави
  • 2. Зовнішня політика держави в сучасних умовах
  • 3. Визначальні засади зовнішньої політики України
  • Висновки
  • Рекомендована література

    • ВСТУП

    У традиційних суспільствах (рабовласницькому, феодальному) прагнення до завоювання нових земель було цілком природним. Звичайно, завоювання освячували ідеєю "боговибраності" якого-небудь народу. Суперечки та конфлікти між державами переростали у війни. За 56 віків людської цивілізації відбулося понад 14,5 тис. війн, у яких загинуло близько 3,6 млрд людей.

    Військова сила держави вважалася самостійною категорією і лише приблизно відповідала рівню її соціально-економічного розвитку. Не випадково "варварські племена" не раз руйнували цивілізовані країни. Кожний розумів мир як свою перемогу. Пакс Романа – мир по-римському – настав, коли все Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.

    Після великих географічних відкриттів XV ст., у міру розвитку капіталізму в Європі відбулися зміни у міжнародній політиці: вона набула глобального характеру. XX століття багате на міжнародні події. Усе сторіччя пройшло під знаком небезпеки та виявилося найкривавішим в історії людства. На зміну блоковому протиборству імперій, після Першої світової війни прийшла Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, що була схвалена країнами-переможницями: США, Англією, Францією, Італією, Японією.

    У центрі цієї системи вперше стала міжнародна організація – Ліга націй. Але вона не змогла подолати міжнародні проблеми, і знову почалася світова війна.

    1945 року було створено ООН, але переможна ейфорія тривала недовго. Система міжнародних відносин, що була сформована у роки "холодної війни", суттєво відрізнялась від проектів воєнної пори. За понад 70 післявоєнних років у світі відбулося понад 250 воєн, в яких брали участь 90 держав і загинуло понад 35 млн людей.

    Але у міру нагромадження ядерної зброї змінилися акценти у формулі прусського генерала фон Клаузевиця: "Війна – це продовження політики іншими засобами". Ядерна війна вже не може бути продовженням політики.

    У наш час світове співтовариство налічує 197 країн. Сучасні країни світу мають різний рівень економічного, соціального та духовного розвитку, з'єднані у різні міжнародні і регіональні організації. Це об'єктивно зумовлює необхідність постійного розвитку та удосконалення міжнародних відносин, зовнішньої політики кожної країни.

    Тому розгляд сутності та змісту міжнародних відносин, зовнішньої політики держав, дипломатії, геополітики та інших важливих явищ і процесів у міжнародній сфері сприятиме адекватному розумінню основних напрямків та цілей зовнішньої політики сучасної України.


    1. Міжнародні відносини як середовище існування української держави

    Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми, в яких можна вирізнити економічний, соціальний, політичний, духовно-культурний та інші аспекти.

    Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей:

    По-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів у силовому полі міжнародного права. Це відносини конкуренції і конфлікту, компромісу і консенсусу, координації і реординації, і лише як виняток ‑ панування й підкорення.

    Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють.

    У загальному розумінні міжнародні політичні відносини – є відносинами між національними політичними системами та створеними ними міжнародними організаціями.

    У більш конкретному розумінні:

    міжнародні політичні відносини ‑ це відносини між державами і народами, а також міжнародними та іншими організаціями, щодо реалізації своїх інтересів на міжнародній арені.

    За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами можуть набувати політичного характеру.

    Таким чином політичний аспект міжнародних відносин, тобто політичні міжнародні відносини складають основний зміст міжнародних відносин вцілому.

    По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких грунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.

    По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус ‑ він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.

    По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей.

    Таким чином, міжнародні відносини – це система політичних, економічних, правових, культурних, військових та інших відносин між державами і народами, а також міжнародними та іншими організаціями на міжнародній арені.

    Міжнародні відносини є динамічним соціальним феноменом, тобто явищем, якому властива суттєва мінливість. Тобто характер міжнародних відносин змінюються відповідно до зміни зовнішніх умов та внутрішніх чинників. На сучасному етапі розвитку світової спільноти провідними тенденціями розвитку міжнародних відносин є:

    1) посилення взаємозалежності та цілісності світу. Це зумовлено тим, що розв'язати проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці XX ст., можливо тільки спільними зусиллями всіх народів;

    2) збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку.

    3) загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до розв'язання проблем;

    4) підвищення ролі політичних засобів у подоланні конфліктів і протиріч.

    Як зазначалося вище, для з’ясування сутності міжнародних відносин потрібно дослідити структуру і діяльність найактивніших їх суб’єктів.

    Під формально-юридичним кутом зору питання щодо суб'єктів міжнародних відносин можна вирішити через визначення суб'єктів міжнародного права.

    У міжнародному праві прийнято розрізняти первинні та похідні (вторинні) суб'єкти. До першої групи належать держави і народи, що реалізують право на самовизначення (борються за незалежність), їх поява на міжнародній арені ‑ об'єктивна реальність природно-історичного процесу розвитку. Це і пояснює їх віднесення до групи первинних суб'єктів міжнародного права. Ці суб'єкти володіють всіма елементами міжнародної правосуб'єктності.

    Похідні суб'єкти міжнародного права створюються на основі волевиявлення первинних. Обсяг прав і обов'язків похідних суб'єктів залежить від мети і намірів їх творців, що, як правило, закріплюється в міжнародному договорі, який є засновницьким документом похідного суб'єкта. До цієї групи суб'єктів міжнародного права належать міжурядові організації (ООН, ЮНЕСКО, НАТО та ін.) і державоподібні утворення (раніше ‑ це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг тощо). Сьогодні лише Ватикан може бути віднесений до державоподібних утворень.

    Враховуючи викладене вище є потреба зупинитися на таких основних групах суб'єктів міжнародних відносин як: держави, міжнародні організації, а також міжнародні суспільні рухи (з огляду на їх зростаюче значення на міжнародній арені).

    Насамперед потрібно визнати, що держави були й залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Як уже зазначалося нині у світі налічується близько двохсот держав.

    У сучасному світі провідну роль відіграють держави так званої “Великої сімки” (G-7) ‑ міжнародний клуб урядів семи високорозвинених країн світу. До складу "Великої сімки" (G-7) входять Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Японія, Канада і Сполучені Штати Америки, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політики своїх держав.

    У 1991, після закінчення холодної війни, СРСР, а потім Росія, почали зустрічі з G7. З саміту 1994 року в Неаполі група стала відомою як P8 (Політична вісімка) або «G7 плюс 1». За ініціативою президента США Білла Клінтона Росії дозволили брати повнішу участь починаючи з 1997, коли група отримала назву Велика Вісімка (Група Восьми або G8). Після саміту на той час Великої вісімки 2008 року, група могла б змінити назву на G9, оскільки президент Єврокомісії брав участь як рівний учасник у всіх заходах саміту. У 2014 році через військову агресію Росії щодо України держави G7 призупинили підготовку до саміту Великої вісімки в Сочі, запланованого на червень 2014, члени «сімки» вирішили провести свій саміт у Брюсселі в ті ж дні, коли повинен був відбутися саміт «вісімки» в Сочі.

    Велика сімка (G7) створювалась як неформальний форум, тому у неї немає адміністративної структури, на відміну від інших міжнародних організацій, таких як ООН чи Світовий Банк. Група G7 не має постійного секретаріату чи кабінетів для учасників.

    Президентство у групі ротується серед країн-учасниць на річний термін, що починається з 1 січня. Країна-президент групи відповідає за планування та проведення серій зустрічей на міністерському рівні, керує на саміті голів урядів, що проводиться посеред року.

    Зустрічі міністрів збирають разом міністрів з метою обговорення питань, що складають взаємний або глобальний інтерес. Обговорюються теми: здоров'я, втілення у життя законів, праці, економічного та соціального розвитку, енергетики, навколишнього середовища, зовнішньоекономічних відносин, правосуддя та питань внутрішньої політики, тероризму та торгівлі.

    Також проводилися окремі серії зустрічей, так звані «8+5» (на той час), започатковані у 2005 році на саміті у Шотландії, які відвідували міністри фінансів та енергетики усіх восьми (на той час) країн-учасниць групи, а також Бразилії, Китаю, Індії, Мексики та Південної Африки.

    Ще однією формою співпраці провідних держав світу є формат “Великої двадцятки”. “Велика двадцятка”, “Група двадцяти” або просто G20 ‑ це глобальний міжнародний форум, що об'єднує провідні світові економіки. У країнах, які входять у цю організацію, сконцентровано близько 85 % всієї світової торгівлі.

    Роком створення G20 є 1999 рік. Відповідне рішення про створення такого форуму було прийнято на зустрічі міністрів фінансів "Великої сімки" у Вашингтоні. Перша установча конференція організації відбулася вже в грудні того ж року в Берліні.

    Поштовхом до заснування G20 стала так звана Східноазіатська економічна криза 1998 року, наслідки якої торкнулися практично всієї планети. «Сильні світу цього» усвідомили потребу в такій глобальній організації, яка могла б прогнозувати і попереджати подібні кризи у світовій економіці.

    До складу міжнародного форуму входить 19 провідних світових економік (США, Канада, Великобританія, Італія, Японія, Німеччина, Франція, Росія, Бразилія, Мексика, Південно-Африканська Республіка, Індія, Китай, Австралія, Аргентина, Південна Корея, Індонезія, Саудівська Аравія, Туреччина), а також Європейський Союз в якості колективної організації. Крім того, на зустрічах і саміти G20 часто присутні і представники інших міжнародних організацій ‑ МВФ, Світового банку, Європейського Центрального банку.

    Організація була створена з єдиною основною метою: домагатися стабільного і стійкого зростання світової економіки в інтересах усіх без винятку країн на планеті. Головна форма діяльності ‑ це зустрічі і саміти, які країни-учасники G20 відвідують щорічно. Щороку вибирається одна держава на роль глави організації. В ній же і проводиться черговий саміт. Тимчасовий секретаріат G20 також розташовується на території цієї країни.

    До індустріально розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн ‑ Таїланд, Філіппіни, деякі арабські держави та ін.

    Другу групу суб'єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації.

    Міжнародні організації виникли ще в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений 1874 році. Першою постійно діючою міжнародною політичною організацією стала Ліга Націй, яка була створена в 1919 році для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки. Ліга Націй проіснувала до 1946 року.

    Інтенсивне виникнення міжнародних організацій розпочалося після Другої світової війни. Це пояснювалося прагненням націй встановити нову систему колективної безпеки, спрямовувати розвиток світової економіки і, зокрема, транснаціональних корпорацій, шукати шляхи міждержавної інтеграції.

    Міжнародні організації як об'єднання держав характеризуються такими загальними ознаками:

    Так в кінці XX століття в світі налічувалось близько чотирьох тисяч міжнародних організацій, з яких більшість були міждержавними чи міжурядовими, тобто створеними державами, точніше їх урядами, які, як правило, й представляють ту чи іншу державу на міжнародній арені.

    Якщо ж міжнародна організація створююється не на підставі домовленості між урядами країн, що уповноважені представляти їх на міжнародній арені, то такі організації мають статус неурядових міжнародних організацій.

    Саме міжурядові організації є суб'єктами міжнародного публічного права, оскільки вони:

    1) складаються з суверенних держав-членів, які представлені урядами;

    2) створюються через укладання установчого міжнародного договору чи інших міжнародних нормативно-правових документів установчого характеру;

    3) юридично закріплюють формальну рівність країн-учасниць у межах організації.

    Як правило, створення міжурядової міжнародної організації відбувається в декілька етапів:

    1) ініціатива однієї чи більше держав;

    2) підготовка та узгодження установчих документів;

    3) проведення установчої конференції;

    4) скликання керівних органів організації;

    5) формування постійно діючих органів;

    6) фіксована дата початку діяльності.

    Міжнародна організація припиняє діяльність в результаті узгодженого колективного волевиявлення членів організації.

    В політичній науці використовують різноманітні критерії класифікації міжнародних організацій. Так, за критерієм меж компетенції міжнародні організації поділяють на:

    1) загальної компетенції, тобто такі, що охоплюють різні сфери співробітництва;

    2) спеціальної компетенції ‑ спрямовані на співробітництво держав у певній сфері.

    За критерієм способу приєднання нових членів, міжнародні організації поділяються на:

    1) відкриті ‑ вступ до такої організації здійснюється одностороннім рішенням держави про приєднання до відповідного міжнародного установчого договору;

    2) напіввідкриті ‑ рішення про вступ приймається більшістю голосів інших країн-учасниць;

    3) закриті ‑ прийняття нових держав-учасниць може бути здійсненим лише шляхом згоди всіх держав ‑ членів міжнародної організації.

    За критерієм кола повноважень міжнародні організації поділяються на:

    1) класичні міжурядові, в яких кожна держава-член зберігає всю повноту власного суверенітету;

    2) інтеграційні міжнародні угруповання, в яких держави-часниці добровільно делегують частину своїх суверенних прав і повноважень міжнародній організації.

    За географічним колом учасників організації поділяють на:

    1) глобальні, тобто відкриті для участі всіх держав світу (наприклад, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітню торговельну організацію (ВТО) та інші.);

    2) регіональні ‑ відкриті для участі держав певної частини світу (зокрема, Рада Європи, Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА));

    3) субрегіональні, що охоплюють держави частини регіону (наприклад в субрегіоні Центральної і Східної Європи можна виділити такі субрегіональні міжнародні організації як Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), Вишеградську групу, Чорноморську асоціацію економічного співробітництва (ЧАЕС)).

    До глобальних міжнародних організацій відносимо Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітню торговельну організацію (ВТО) та інші.

    Однією з найбільших за кількістю членів (193 держави станом на 01.01.2017) і найвпливовішою сучасною міжурядовою міжнародною організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі:

    Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5 ‑ постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10 ‑ непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН, складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН.

    Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів ООН належать також Економічна і соціальна рада. Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.

    Загалом, міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров'я та ін.

    Укладаючи угоду з ООН, такі організації можуть набувати характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 спеціалізованих установ, зокрема: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров'я; Світовий банк, (який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку); Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

    Найвідомішими міжнародними міжурядовими організаціями регіонального масштабу є: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південно-східної Азії, Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.

    Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи ‑ утворена ще 1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об'єднує 47 держав. Рада Європи (РЄ) утворена 5 травня 1949 року «з метою досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їх економічному та соціальному прогресу».

    Головним завданням РЄ є координація законодавств країн-учасниць для забезпечення норм ліберальної демократії, які викладені у Європейській конвенції з прав людини (1950 р.) та Конвенції із захисту прав людини та фундаментальних свобод (1953 р.). Штаб-квартира РЄ знаходиться в м. Страсбурзі, Французька Республіка.

    9 листопада 1995 р. відбулася урочиста церемонія вступу України до РЄ, у Страсбурзі на площі перед Палацом Європи було піднято Державний прапор України і вона стала 37 членом цієї міжнародної організації.

    Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат.

    До недавнього часу найближчою Україні міжнародною міжурядовою організацією регіонального масштабу була створена у грудні 1991 року Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об'єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україну. Щоправда Україна, не підписавши Статут СНД від 22.01.1993 р., де-юре не є державою-членом Співдружності, а має статус держави – засновниці та держави – учасниці СНД.

    Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об’єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав держав, Рада глав урядів, Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Міжпарламентська асамблея держав-учасниць СНД.

    Проте, Співдружність Незалежних Держав, на відміну від інших міжнародних організацій (ООН, ЄС, РЄ, ОБСЄ), усунулася від прийняття відповідальних політичних рішень щодо базових принципів існування Співдружності. З урахуванням цього, Українська сторона нотою МЗС України від 19.03.2014 р. заявила про припинення головування в СНД у 2014 році Відповідно, починаючи з квітня 2014 року, співробітництво України в рамках СНД зведено до мінімуму. Україна вийшла з низки багатосторонніх угод в рамках СНД та припинила членство у багатьох органах галузевого співробітництва.

    В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати такі міжнародні міжурядові організації, як регіональні інтеграційні міжнародні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Така колективна співпраця характеризується значно вищим ступенем інтеграції. Для її забезпечення створюються спеціальні наддержавні інституції, на користь яких країни-члени передають (делегують) повноваження щодо прийняття рішень, обов'язкових для всіх членів інтеграційного угруповання у тих сферах компетенцій, які ним визначені.

    Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 28 європейських держав з населенням понад 550 млн людей. Загальний валовий внутрішній продукт Європейського Союзу становить понад 18,4 трлн. $. (1-ше місце в світі). В ЄС запроваджується єдина валюта ‑ євро. Де-факто столицею Європейського Союзу Брюсель. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація.

    Керівними інституціями ЄС є: Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк, Європейський суд аудиторів та Європейський парламент. Парламент обирається на п'ять років громадянами Європейського Союзу. ЄС є повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, Світової організації торгівлі та має представництва у «Великій Сімці» та «Великій двадцятці».

    Важливими суб'єктами міжнародних відносин є такі міжурядові міжнародні організації як воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії. Найвпливовішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949 році блоку НАТО входять 28 країн.

    До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи.

    Потрібно також згадати, що з початку 60-х років XX ст. у Європі формується специфічна форма міжнародної регіональної співпраці ‑ Єврорегіони.

    Єврорегіоном є географічно окреслений простір, що охоплює прикордонні території двох або більше держав, органи влади прикордонних районів яких прагнуть співпрацювати між собою і координувати діяльність у різних сферах, що становлять інтерес для них.

    У 1963 р. утворено перший франко-німецько-швейцарський регіон "Basi liens is", що охоплював прикордонні місцевості у долині Рейну. Згодом десятки Єврорегіонів виникли на кордонах Німеччини та Франції, Голландії та Бельгії, Швеції і Данії, Франції та Іспанії і практично на всіх кордонах західноєвропейських держав. На початку 90-х років XX ст. Єврорегіони створюють Східноєвропейські країни, особливо Польща та Чехія. Україна активно співпрацює з західними сусідами у межах Єврорегіонів "Буг" та "Карпати".

    Єврорегіони, як форма міжнародної співпраці, визначаються, насамперед, тим, що основними суб'єктами відносин у них є не національні уряди держав, а владні органи тих адміністративних одиниць, які безпосередньо межують між собою вздовж кордону. Наприклад, у межах Єврорегіону "Буг" співпрацюють між собою Люблінське воєводство з польського боку та Волинська область і частина Львівської — з українського. У рамках Єврорегіонів здійснюється локальна співпраця переважно у господарчій, екологічній, культурній та інших галузях. Загалом центральні уряди сприяють діяльності Єврорегіонів, оскільки їх функціонування поліпшує стосунки між сусідніми державами та сприяє децентралізації двосторонніх відносин.

    Міжнародні міжурядові організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм притаманна тенденція до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р. Міхельс. Аппарат міжнародних організацій, який складається з численних високооплачуваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю.

    В сучасному світі все більшу роль на міжнародній арені відіграють міжнародні неурядові організації. Дотепер тривають дискусії щодо визначення поняття міжнародної неурядової організації. Деякі фахівці намагаються віднести їх до різновиду транснаціональних корпорацій. Широке міжнародне визнання отримало визначення міжнародної неурядової організації, зафіксоване в резолюції Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОР ‑ головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН) № 1296 від 23 травня 1968 р., де зазначено, що

    міжнародною неурядовою організацією вважається “будь-яка міжнародна організація, не заснована на підставі міжурядової угоди”.

    Європейська конвенція про визнання прав юридичної особи міжнародної неурядової організації, прийнята РЄ в 1986 р., виокремлює три ознаки міжнародних неурядових організацій:

    а) некомерційний характер діяльності;

    б) створення відповідно до внутрішнього акта будь-якої держави;

    в) здійснення діяльності у двох і більше державах.

    Деякі міжнародні неурядові організації були створені спеціально для сприяння розвитку міжнародного права. Наприклад, Інститут міжнародного права був створений у Генті (Бельгія) в 1873 р. з метою сприяння прогресу міжнародного права і його кодифікації. Ідея створення інституту належить відомому харківському юристові-міжнароднику Д.І. Каченовському (1827-1872). На сесіях інституту в результаті обговорення ухвалюються проекти конвенцій і резолюції. Матеріали сесій та інших документів публікуються у спеціальних збірниках.

    У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був заснований Соціалістичний інтернаціонал (СІ). Провідну роль у створенні СІ зіграли британські лейбористи, СДПН, соціалістичні партії Бельгії, Італії, Франції. На перших порах до його складу увійшли 34 соціалістичні і соціал-демократичні партії, які нараховують близько 10 млн. чоловік. У програмній декларації «Цілі і завдання демократичного соціалізму» була висунута мета: поступово, без класової боротьби, революції і диктатури пролетаріату домогтися трансформації капіталізму в соціалізм. Партії Соціалістичного інтернаціоналу представлені великими фракціями в парламентах багатьох західних країн. 8-9 листопада 1999 р. в Парижі відбувся XXI з'їзд Соціалістичного інтернаціоналу. На з'їзду були присутні 1200 делегатів, які представляли 1 43 партії з 100 країн. Про важливість проходив з'їзду говорить і те, що серед делегатів були присутні президент Аргентини і одинадцять прем'єр-міністрів.

    Така відома міжнародна неурядова організація, як Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), виявила значну активність у розробленні і прийнятті Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р.

    Інша досить авторитетна міжнародна неурядова організація ‑ Міжнародна амністія прикладає чимало зусиль у справі дотримання прав людини, особливо в місцях позбавлення волі, збираючи інформацію про порушення прав людини в різних державах і повідомляючи її ООН і міжнародній громадськості.

    Екологічна міжнародна неурядова організація “Грінпіс” активно сприяє забезпеченню екологічної безпеки на нашій планеті. Сфери діяльності МНУО постійно розширюються. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.

    Неурядові міжнародні організації, а також деякі міжурядові міжнародні організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів ‑ антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тощо, які також є суб'єктами міжнародних відносин.

    У повоєнні роки зросла роль профспілок ‑ наймасовішою організації працівників найманої праці. До початку 90-х років тільки об'єднані в міжнародні організації профспілки налічували понад 315 млн. чоловік. На Всесвітньому конгресі в Будапешті (1969 р.) був схвалений «Орієнтаційний документ профспілкових дій». Цей документ орієнтував трудящих домагатися ліквідації економічного і політичного панування монополій, створення демократичних інститутів влади, забезпечення активної участі робітничого класу в управлінні економікою. У центрі уваги були також питання єдності міжнародного профспілкового руху. Важливу роль у міжнародному профспілковому русі відіграє Міжнародна конфедерація вільних профспілок (МКВП). МКВП створила регіональні організації: Азіатсько-Тихоокеанську, Міжамериканську, Африканську. Як частина МКВП в 1973 р. була створена Європейська конфедерація профспілок (ЄКП). Після Другої світової війни в країнах Заходу активізували свою діяльність профспілки, що знаходяться під впливом церкви. У 1968 р. Міжнародна конфедерація християнських профспілок (МКХП) змінила свою назву. XII конгрес МКХП постановив іменувати організацію Всесвітньої конфедерацією праці (ВКП). ВКП захищає права людини і профспілкові свободи, бореться за поліпшення становища населення в «третьому світі», закликає до активізації жінок у суспільному житті; закликає до боротьби проти всіх видів експлуатації та дискримінації.

    Представники екологічного руху в багатьох країнах активно виступають проти сверхіндустріалізацію, нераціональної експлуатації природних ресурсів. Особлива увага приділяється проблемам, пов'язаним з небезпекою переростання екологічної кризи в екологічну катастрофу, яка може призвести до загибелі людської цивілізації. У зв'язку з цим екологічний рух виступає за заборону випробувань ядерної зброї, обмеження і припинення військової діяльності, роззброєння. Екологічний рух розглядає роззброєння і пов'язану з ним конверсію військового виробництва як найважливіший потенційне джерело додаткових ресурсів, матеріальних та інтелектуальних, для вирішення екологічних проблем. Серед масових громадських рухів екологічні течії є найбільш організованими і розвиненими в теоретичному і практичному планах. Вони створили в багатьох країнах свої політичні партії «зелених» і міжнародні організації (Грінпіс), єдину фракцію в Євро-парламенті. Рух «зелених» підтримує активну співпрацю в рамках ООН, багатьма неурядовими організаціями.

    Серед масових рухів у західних країнах важливе місце займає антивоєнний рух. Ще в роки другої світової війни він консолідувався на демократичній антифашистської основі, що стала в післявоєнний період базою масового руху прихильників миру.

    У 60-70-e роки посилилось жіночий рух. Представники жіночого руху в країнах Заходу активно виступають проти монополії чоловіків на владу в суспільстві, за рівне представництво жінок у всіх сферах діяльності і всіх соціальних інститутах.

    З викладеного вище неважко помітити, що форми міжнародної співпраці, як зовнішні вияви міжнародних відносин, безпосередньо залежать від кількості учасників. Що більша кількість сторін бере участь у співпраці, то складніші механізми та інститути її забезпечення.

    Так двостороння співпраця здійснюється за допомогою міністерств закордонних справ, спільних торгових палат, особливо поширених, після Другої світової війни, товариств дружби, які своєю чергою розвивають співпрацю на рівні громадськості. На нижчих рівнях співпраця здійснюється підприємствами, державними та приватними організаціями, інституціями тощо.

    Багатостороння співпраця більш складна, позаяк, забезпечення співдії трьох і більше сторін вимагає координації та узгодження дій. З цією метою створюються спеціальні інституції та секретаріати, координаційні групи, комісії тощо. Коло їхніх функцій охоплює питання технічного забезпечення діяльності міжнародних об'єднань, що працюють на багатосторонній основі. До них належать і деякі міжнародні організації: Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав, Організація Американських Держав (ОАД) тощо. Спільною рисою всіх перелічених вище міжнародних організацій є те, що кожна держава, узгоджуючи свою зовнішньополітичну чи економічну (зрештою, як і будь-яку іншу), діяльність з іншими членами організації, водночас діє на міжнародній арені цілком самостійно. Будь-яка держава, що співпрацює з іншими на багатосторонній основі, залишає за собою певну суверенність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вона залишає за собою повне право приєднуватись чи ні до рішень, що приймаються більшістю членів організацій. При багатосторонній співпраці учасники володіють значною автономністю, рівень інтеграції ‑ середній.

    У процесі багатосторонньої співпраці держави лише координують діяльність у сфері політики, економіки, культури, інформації тощо. Вони також вступають у специфічні відносини, які формуються на спільній зацікавленості держав незалежно від стану політичних стосунків між ними.

    За змістом діяльності в межах багатосторонньої співпраці виокремлюють такі типи відносин:

    Значно вищим ступенем інтеграції характеризується колективна співпраця. Для її забезпечення створюються спеціальні наддержавні інституції, на користь яких країни-члени передають (делегують) повноваження щодо прийняття рішень, обов'язкових для всіх членів інтеграційного угруповання у тих сферах компетенцій, які ним визначені. Інтеграція учасників міжнародних відносин на колективній основі передбачає на першому етапі тісну координацію їх дій у тих сферах, співпраця яких визначена як принципова, на другому ‑ злиття в єдиний національний, політичний, економічний, військовий, правовий простір. Сфера управління ними передається наднаціональним інституціям, тоді як внутрішні (національні) органи влади залишають за собою лише оперативне управління.

    Загалом у структурі міжнародних відносин розрізняють три основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв'язуваних питань, ступенем складності.

    Глобальний рівень міжнародних відносин формується навколо проблем, які зачіпають інтереси й потреби всіх держав і народів. Це так звані глобальні проблеми сучасності, до яких, зокрема, належать проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, мирного розв'язання збройних конфліктів; подолання економічної і культурної відсталості народів; пошук шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; соціально-екологічні проблеми, зумовлені подальшим погіршенням природного середовища проживання людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки стратегії і тактики їх розв'язання необхідні об'єднання зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжнародних інститутів. Провідними міжнародними організаціями, здатними розв'язувати проблеми на глобальному рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи.

    Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень міжнародних відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості того чи іншого регіону. Суб'єктами відносин на цьому рівні є держави та різноманітні міжнародні організації регіонального масштабу, про які йшлося вище.

    Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв'язків між державами. Пріоритет у міжнародних відносинах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних держав. Політика у сфері двосторонніх відносин грунтується на принципах, розроблених ООН.

    Двостороння співпраця здійснюється за допомогою міністерств закордонних справ, спільних торгових палат, особливо поширених, починаючи з післявоєнних часів, товариств дружби, які своєю чергою розвивають співпрацю на рівні громадськості. На нижчих рівнях співпраця здійснюється підприємствами, державними та приватними організаціями, інституціями тощо.

    Нині у міжнародних відносинах протистоять два процеси: міжнародні конфлікти й міжнародне співробітництво. Найвищим вважається ступінь конфліктності для регіонів Близького Сходу, колишньої Югославії, колишнього СРСР, Африки, окремих "гарячих точок" Європи. У Сербії, Хорватії, Грузії, Чеченській Республіці та деяких районах Північного Кавказу, нажаль і в Україні конфлікти перетворилися на справжні воєнні дії із людськими жертвами, руйнуванням міст і сіл. Тому дуже важливою проблемою міжнародних відносин є припинення воєнних конфліктів, подолання конфліктних ситуацій шляхом переговорів, компромісів і досягнення балансу інтересів між ворогуючими сторонами.

    Традиційно мирне співіснування визначається як стан відносин між державами, при якому вони не вдаються до застосування воєнної сили.

    Потрібно зазначити, що мирне співіснування можливе у двох випадках:

    1. Сторони не мають між собою принципових суперечностей, оскільки їх інтереси не є взаємовиключними.

    2. Між сторонами існують серйозні суперечності, але з тих чи інших причин вони відмовляються від застосування воєнної сили, що не випливає зі стану відносин між ними, а є результатом прагнення урядів держав ухилитись від загострення стосунків та потенційного зіткнення.

    Тобто у першому випадку сторони не мають потреби вдаватись до сили, і такий стан стосунків між ними є тривалим і стабільним. У другому випадку мирне співіснування є певною мірою вимушеним, таким, що може бути порушене настільки швидко, наскільки швидко загострюватимуться їх відносини.

    Цілком очевидно, що мирне співіснування ґрунтується на дотриманні сторонами основних принципів міжнародного права, які також можна називати принципами мирного співіснування, їхній зміст викладений у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці згідно зі Статутом ООН, прийнятій Генеральною Асамблеєю у 1970 pоці, та у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 pоку, а також в їх тлумаченнях, запропонованих в окремих рішеннях Міжнародного Суду ООН.

    Загальновизнаними у стосунках між державами вважають такі зафіксовані у наведених вище міжнародно-правових документах принципи:

    1. Принцип суверенної рівності держав;
    2. Принцип не застосування сили;
    3. Принцип мирного розв'язання спорів;
    4. Принцип невтручання у внутрішні справи держав;
    5. Принцип територіальної цілісності держав;
    6. Принцип непорушності кордонів;
    7. Принцип поваги до прав людини;
    8. Принцип рівноправності й самовизначення народів;
    9. Принцип співробітництва;
    10. Принцип добросовісного виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом.

    Водночас доволі скептично можна ставитись до ідеї політичної інтеграції всього людства чи під егідою ООН, чи найрозвиненіших держав світу та інтеграційних об'єднань, що ними утворені. На думку А. Бовіна, причина полягає у відсутності стійкого балансу інтересів держав світу.

    Так само, принаймні на середньострокову перспективу, збережуться принципові розбіжності між НАТО та Росією щодо розмежування сфер впливу в світі.

    Досить показовою є криза в Сирії, де відсутність спільних інтересів і оцінок ситуації призвела до розколу серед провідних держав світу, наслідком якого стало істотне погіршення відносин між ними.


    2. Зовнішня політика держави в сучасних умовах

    Коли йдеться про зовнішню політику, яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут ‑ система організацій та установ. У першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяльності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути ‑ політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб'єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут. Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов'язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним політичним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо. Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру.

    Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін «міжнародна політика», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

    Тому, міжнародна політика ‑ це сукупна діяльність держав, народів, а також міжнародних та інших організацій щодо реалізації своїх інтересів на міжнародній арені.

    Іншими словами міжнародна політика є сферою міжнародних політичних відносин.

    Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визначається через діяльність держави.

    Зазначене вище розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб'єкти якої, наприклад біржі, банки, корпорації, можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави.

    Таким чином, зовнішня політика ‑ це закордонна діяльність держави щодо реалізації своїх інтересів на міжнародній арені.

    Дії всіх інших суб'єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.

    У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої.

    Зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. Саме внутрішня політика визначає головні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Однак зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєвішому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення внутрішньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посиленням взаємозалежності держав зростає і залежність внутрішньої політики від зовнішньої.

    Зазначені вище властивосі взаємозв’язку внутрішньої і зовнішньої політики значною мірою визначаються особливостями останньої.

    Перша особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням.

    Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників.

    Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється.

    Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики полягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики.

    Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави.

    Таким чином, можна констатувати, що зовнішня політика – це концептуально і юридично визначена діяльність держави й інших інститутів політичної системи суспільства щодо реалізації національних інтересів у відносинах з іншими державами, народами та міжнародними організаціями.

    Разом з тим, зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головню ж метою зовнішньої політики – є створення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечити національну безпеку та добробут народу.

    Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у даний момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

    Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів.

    Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільноти, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами ‑ дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними.

    Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави, які сприяють забезпеченню головних інтересів в системі міжнародних відносин. Наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки з іншими державами тощо.

    Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв'язок.

    Головні інтереси держави протягом усього часу її існування залишаються практично незмінними. Змінюються лише форма їх вираження і засоби реалізації. З приводу своїх головних інтересів держава найменш схильна йти на компроміси й поступки в міжнародних відносинах. Саме зовнішня загроза цим інтересам штовхає державу на шлях використання воєнної сили як останнього аргументу в міжнародних відносинах.

    Специфічні інтереси є більш динамічними; вони змінюються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. В різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші ‑ з'являються. За певних обставин специфічний інтерес приноситься в жертву головному, але буває й так, що специфічний інтерес переростає у головний, стає визначальним у всій зовнішній політиці держави.

    На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками.

    Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші:

    а) забезпечення національної безпеки держави;

    б) збільшення сили держави;

    в) зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

    У широкому розумінні національна безпека ‑ це такий стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин.

    У конкретнішому розумінні, національна безпека ‑ це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави у політичній, економічній, воєнній, екологічній, інформаційній, культурній сферах від внутрішніх і зовнішніх загроз.

    Отже вона має, внутрішній і зовнішній аспекти.

    Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспільства й держави.

    Безпека особи полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм та суспільних інститутів, які б надавали їй можливість розвивати й реалізовувати соціально значущі інтереси й потреби, не зазнаючи протидію з боку суспільства і держави. Найвиразніше безпека особи проявляється в забезпеченні її прав і свобод.

    Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість реалізувати права і свободи всіх соціальних груп і протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства.

    Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління суспільством, координації діяльності соціальних груп і політичних сил, а також дійових інститутів їх захисту.

    У країнах розвиненої демократії пріоритетною є безпека особи. Безпека держави й суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи. У критичні для країни періоди на перше місце має виходити безпека суспільства або держави. Авторитарні й тоталітарні політичні режими зазвичай висувають на переше місце безпеку держави за рахунок безпеки особи.

    У змістовному плані розрізняються політична, економічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки.

    З огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиток у всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. На основі цієї концепції формується система національної безпеки як сукупність правових інститутів та органів законодавчої і виконавчої влади, які забезпечують оптимальні і стабільні умови для життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалізації концепції національної безпеки створюється спеціальний орган (в Україні – Рада національної безпеки і оборони України) з найвищих посадових осіб держави і керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи виконавчої влади. Забезпечення національної безпеки відповідає життєвим потребам держави.

    Без забезпечення національної безпеки неможлива реалізація інших цілей держави, і взагалі здійснення зовнішньої політики. Тому інші цілі зовнішньої політики підпорядковуються забезпеченню національної безпеки. У періоди загрози політичному існуванню держави вона використовує всі доступні їй засоби для досягнення цієї основної мети.

    Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Коли йдеться про силу держави, то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Одним із вирішальних чинників, які визначають силу держави, є її міжнародна вага, або авторитет.

    Міжнародний авторитет держави у кінцевому підсумку визначається її сукупним національним продуктом. У західній політології досить поширена точка зору, згідно з якою міжнародний авторитет держави тримається на її воєнній силі.

    Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є професіоналізм зовнішньої політики. Велике значення має моральний потенціал держави, який у міжнародних відносинах виступає і як чинник реальної політики. Високий моральний престиж визначає високий рівень довіри з боку союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну, а й матеріальну підтримку. Через зовнішню політику держава може свідомо примножувати свою силу, наприклад через економічне співробітництво з іншими державами, приналежність до міжнародних економічних, політичних і воєнних об'єднань, отримання економічної допомоги від інших держав тощо.

    Важливою ціллю зовнішньої політики держави є зростання її престижу і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані. Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її міжнародними позиціями.

    Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя засоби зовнішньої політики поділяються на:

    Зовнішня політика держави виконує три основних функції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорно-організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва.

    Найважливішим способом здійснення зазначених функцій зовнішньої політики держави є дипломатія, під якою звичайно розуміють контакти між державами і засоби їх реалізації. Тому дипломатична діяльність є одним із найважливіших напрямів зовнішньополітичної діяльності держави.

    Слово "дипломатія" походить з грецької "диплома" (у Стародавній Греції – подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження).

    Дипломатія – це офіційна діяльність держав через їх органи політичної влади, міністріва іноземних справ, дипломатичні представництва за кордоном щодо захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

    Залежно від історичного моменту завдання дипломатії змінювались: від обслуговування війни до перетворення її на систему засобів проведення переговорів і забезпечення мирних умов взаємодії держав.

    У наш час на політичній карті світу існує 197 держав. Якщо уявити розмаїття відносин між ними як нитки, що їх зв'язують, то здебільшого вони будуть вичерпані тільки лінією підтримки дипломатичних відносин. Безперечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілкування між країнами виконує при колективному узгодженні інтересів.

    До основних форм дипломатичної діяльності належать: зустрічі глав держав та урядів; постійне представництво, здійснюване послами й місіями; участь представників держав у роботі міжнародних організацій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготовка та укладання міжнародних угод; дипломатичне листування у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін.


    3. Визначальні засади зовнішньої політики України

    Засади, на яких Україна втілює в життя свій зовнішньополітичний курс, ґрунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших важливих міжнародних документах.

    Основні цілі, геополітичні акценти, пріоритети та напрями зовнішньої політики сучасної України сформульовано у Декларації про державний суверенітет України, в Акті незалежності України, Конституції України, Законі України «Про основи національної безпеки України», Законі України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики ” та інших нормативно-правових актах.

    Серед перших документів, що визначив основні напрями, цілі і завдання зовнішньої політики України, ‑ Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 року. Декларація, зокрема, проголосила:

    Поряд з зазначеним вище, в Декларації проголошено намір України в майбутньому бути державою, яка дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

    Міжнародну суб'єктність України закріплює стаття Х, в якій йдеться про право на безпосередні відносини з іншими державами шляхом укладання договорів, обміну дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, створення дипломатичних та інших установ.

    24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося, що незалежність України та створення самостійної української держави ‑ України проголошується, зокрема, виходячи з права народів на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

    Основні напрями зовнішньої політики України було доповнено у Зверненні Верховної Ради України “До парламентів та народів світу” від 5 грудня 1991 року. У ньому йдеться: «Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими міжнародними документами».

    В Основному Законі України ‑ Конституції (стаття 3) ‑ людина піднесена до ступеня найвищої цінності: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

    Стаття 18 Конституції України проголошує: “Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

    Підвалини зовнішньополітичної діяльності держави були закріплені також у Законі України «Про основи національної безпеки України».

    Основні засади зовнішньої політики України закріплено у статті 11 Закону України “ Про засади внутрішньої і зовнішньої політики ”, зокрема у частині 1 статті 11 визначено що Україна як європейська держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне рівноправного взаємовигідного співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, виходячи насамперед з необхідності гарантування безпеки, суверенітету та захисту територіальної цілісності України.

    У частині 2 статті 11 Закону України “ Про засади внутрішньої і зовнішньої політики ” закріплено основні засади зовнішньої політики, якими є:

    1. забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

    2. забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних, економічних, енергетичних та інших інтересів;

    3. використання міжнародного потенціалу для утвердження і розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, її сталого економічного розвитку;

    4. створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також, етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України усіх національностей;

    5. утвердження провідного місця України у системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави;

    6. сприяння міжнародному миру і безпеці у світі, участь у всеосяжному політичному діалозі для підвищення взаємної довіри держав, подолання традиційних і нових загроз безпеці;

    7. поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації;

    8. підтримка зміцнення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах, забезпечення дотримання та виконання чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного права;

    9. запобігання конфліктам у регіонах, що межують з Україною, та врегулювання наявних конфліктів;

    10. забезпечення захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

    11. створення сприятливих умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, підтримання з ними сталих зв'язків;

    12. забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі;

    13. підтримка розвитку торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди;

    14. забезпечення з метою повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу інтеграції економіки України у світову економічну систему;

    15. розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку;

    16. підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір.

    Висвітлене вище, дає можливість окреслити основні пріоритети й напрями зовнішньої політики Української держави:

    1. Центральним напрямом зовнішньополітичної діяльності України є плідна робота в Організації Об'єднаних Націй, в її спеціалізованих органах, установах, структурах і міжнародних організаціях.
    2. Не менш значимим і пов'язаним із попереднім напрямом зовнішньої політики України є зовнішньополітична дипломатична діяльність.

      3. Дипломатичні відносини Україна встановлює на принципах рівноправності, суверенної рівності, невтручання один одного у внутрішні справи, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

      Дипломатичні відносини з Україною встановили 101 країна з 197. Одразу після проголошення незалежності України, її визнали 23 держави, будівництво відносин з якими стало пріоритетним.

    3. Пріоритетним напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за винятком країн, котрим за рішенням РБ ООН об'явлено економічну блокаду.
    4. Важливий напрям зовнішньої політики України – це участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу. Глобальні проблеми сучасності – це сукупність найгостріших світових проблем, розв'язання яких потребує об'єднання зусиль усіх народів і держав. Головна їх особливість полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовлено цілісністю сучасного світу.

    ВИСНОВКИ

    Підсумувати викладений вище матеріал можна виокремивши основні геополітичні пріоритети України на сучасному етапі її розвитку:

    1) виживання України як суверенної незалежної держави (всестороннє зміцнення національної безпеки української держави);

    2) повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

    3) посилення “дієспроможності України” в широкому розумінні цього терміну (розбудова економічного і політичного потенціалів за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, отримання відповідних гарантій безпеки);

    4) зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;

    5) припинення воєнних дій та повернення в межі міжнародного права відносин з Росією, що в майбутньому повинно сприяти переформатуванню двосторонніх відносин у напрямі розвитку рівноправної та взаємовигідної співпраці);

    6) зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи;

    7) сприяння формуванню “поясу стабільності” та регіональних структур безпеки (від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);

    8) активна участь у створенні й використання європейських і євразійських транспортних коридорів (налагодження надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини);

    9) протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічний захист економічного суверенітету (недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності);

    10) блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування.


    РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
    ТЕМА 9. Політика України в системі сучасних міжнародних відносин

    1. Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І.В.]; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    2. Герасимчук З.В., Лютак О. М.. Регіональна політика транскордонного співробітництва: механізм формування та реалізації: монографія / З. В. Герасимчук, О. М. Лютак; Луц. нац. техн. ун-т. — Луцьк : Надстир'я, 2010. — 186, [2] с.
    3. Грабовський О. І. Державна політика України у сфері соціально-економічного розвитку в контексті європейської інтеграції / Грабовський Олександр Ігорович ;, Львів. - Львів : Регіон. ін-т держ. упр. ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, 2018.
    4. Закон України "Про Кабінет Міністрів України" [Текст] : станом на 10 трав. 2018 р. - офіц. вид. - Харків : Право, 2018. - 46, [1] с.
    5. Ігнатьєва Т. В. Геополітика України в категоріях і поняттях: минуле та сучасність [Текст] : навч. посіб. [для студентів ВНЗ спец. "Політологія", "Історія України"] / Тетяна Ігнатьєва. - Кам'янець-Подільський : К-ПНУ ім. І. Огієнка, 2015. - 111 с.
    6. Ігнатенко Т. С. Політика формування середнього класу: сутність, складові та пріоритетні напрями в Україні [Електронний ресурс] / Т. С. Ігнатенко // Бізнес Інформ. - 2018. - № 4. - С. 214-221.
    7. Каріх І. Культурна політика як інструмент політики національної безпеки України [Електронний ресурс] / І. Каріх // Evropsky politicky a pravni diskurz. - 2017. - Vol. 4, Iss. 2. - С. 136-140.
    8. Конституція України [Текст]: станом на 22 січ. 2018 р.: відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2018. - 70, [2] с.
    9. Оверчук О.В. Інформаційне суспільство: державна політика Великої Британії: монографія / Ольга Оверчук. — Рівне : Видавець Олег Зень, 2010. — 207 с.
    10. Недбай В.В. Світова політика сучасності [Текст] : навчальний посібн. / В. В. Недбай. - Миколаїв : Швець В. Д., 2015. - 240 с.
    11. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
    12. Пиріг П. В. Україна та європейська політика. Самостійна робота студентів [Текст]: навч. посіб. / П. В. Пиріг. - Київ: ПрАТ "Вищий навчальний заклад "Київська гуманітарна академія", 2014. - 60 с.
    13. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2016. ‒ Т. 1. ‒ 516 с.
    14. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2017. ‒ Т. 2. ‒ 535 с.
    15. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
    16. Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
    17. Реалізація державної молодіжної політики в Україні [Текст]: монографія / С. М. Домбровська [та ін.]. - Харків: Нац. ун-т цивіл. захисту України, 2018. - 197 с.
    18. Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток (соціально-політичні, соціально-економічні, соціально-антропологічні виміри) [Текст]: [навч. посіб.] / [уклад.] Соснін О.В., Воронкова В. Г., Постол О. Є. – Київ: Центр навч. літ., 2015. – 554 с.
    19. Телешун С.О., Рейтерович І.В. Вплив фінансово-політичних груп на прийняття стратегічних рішень у сфері політики та економіки: українські реалії: монографія. – К.; Херсон, 2008. – 151 с.
    20. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.
    21. Урін О.В. Політологія: конспект лекцій. – 5-те вид., доповн. та переробл. – Кременчук: ПП Щербатих О.В., 2008. – 304 с.
    22. Федуняк С.Г. Діяльність європейських та євроатлантичних інститутів у сфері безпеки: навч. пос. для студ. ВНЗ. – Чернівці: Рута, 2008. – 327 с.
    23. Цимбалістий В.Ф. Теорія міжнародних відносин: навч. посіб. – 3-тє вид., доповн. та виправл. – Л.: Новий Світ-2000, 2009. – 357 с.
    24. Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України [Текст] : підручник / Людмила Чекаленко ; [за наук. ред. М. А. Кулініча] ; Дипломат. акад. України при М-ві закордон. справ України. - 2-ге вид., допов. і оновл. - Київ : LAT&K, 2015. – 477 с.
    25. Чернега О.Б., Іваненко І.А. НАТО та система міжнародної безпеки: навч. посіб. – Донецьк, 2009. – 228 с.
    26. Чернега О.Б., Білозубенко В.С. Спеціальні програми НАТО: навч. посіб. – Донецьк, 2009. – 219 с.
    27. Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» № 2411-VI від 01.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України.– 2010. – № 40. – ст.527.
    28. Тараненко Г. Г. Зовнішня політика України в умовах сучасних викликів глобальної і регіональної безпеки [Електронний ресурс] / Г. Г. Тараненко // Politology bulletin. - 2018. - Iss. 80. - С. 61-67.