Лекційні матеріали

ТЕМА 7. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК РУШІЙНА СИЛА ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

  • Вступ
  • 1. Поняття, стадії та типи політичного процесу
  • 2. Суб’єкти, об’єкти та засоби політики
  • 3. Політичне рішення та стадії його підготовки
  • 4. Модернізація політичного процесу та його особливості в Україні
  • Висновки
  • Рекомендована література

    • ВСТУП

    Сучасна історична реальність показує, що зміни політичного ладу, реформування політичної системи, владних структур і управління, уряду, створення конституційних нормативів, формування політичної культури, удосконалення діяльності парламенту, здійснення політичних реформ, прийняття законів та ін. - дії різноманітні за суттю і змістом. Всі ці дії не випливають одна з одної автоматично, а відрізняються за суб'єктами творення, за своїми масштабами і глибиною. Взаємодія суб’єктів політики з приводу державної влади, як явище динамічне, вимагає процесуального підходу, який дозволяє досліджувати причини виникнення тих чи інших проблем, процес прийняття та реалізацію політичних рішень, створення нових структур управління, взаємодію політичних інститутів, розробку програм, законів і нормативних актів, тобто мова йде про політичну практику, конкретне управління, обмін інформацією між суб’єктами політичного процесу, - це все становить сутність політичного процесу, що відбиває динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ і подій суспільства і є результатом боротьби інтересів різних політичних сил, соціальних груп і громадян, їх вплив на владні структури. Результатом взаємодії різних суб’єктів є творення стійких зв’язків і взаємовідносин, виникнення нових правил і норм, створення чи продукування ними нових політичних інститутів.

    Найбільш істотна відмінність процесуального тлумачення світу політики полягає в тому, що вона розкриває постійну мінливість різних рис та характеристик політичних явищ. В даному контексті мова йде про динамічну характеристику, яка розгортається в часі та просторі.


    1. Поняття, стадії та типи політичного процесу

    Під процесом загалом (від лат. рrocesso – просування) розуміється хід якогось явища, послідовна зміна його станів, стадій розвитку, а також сукупність послідовних дій для досягнення якогось результату (мети).

    Поняття політичного процесу – це абстракція, дещо спрощене зображення різноманітної політичної реальності.

    Разом з тим, процесуальний підхід у науці дає можливість досліджувати явища і факти в динаміці, в розвитку, в русі і виявляти причини цих змін. Це досягається шляхом визначення змін у часі, виявлення стадій, напрямку, інтенсивності, тенденцій цих змін, дослідження конкретних рішень та операцій.

    Політичний процес ‑ сукупність різних видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють всі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Суспільний (соціальний) процес ‑ сукупна послідовність дій соціальних спільнот, верств, груп, індивідів, що спрямовані на відтворення і забезпечення стабільного розвитку суспільної системи. Відображаючи реальності суспільства, реальності соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних різновидів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключні традиції та багато факторів, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. Політичний процес як суспільне явище, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють, а другі руйнують, треті розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя.

    Існують різні підходи до визначення характеру і змісту політичного процесу. Від вибраного методу дослідження залежить характер аналізу процесу: чи це буде мікрорівень з аналізом специфіки індивідуальної політичної поведінки, чи рівень політичного інституту чи системи для вивчення політичних процесів в масштабах країни.

    В якості основних підходів слід виділити інституціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, теорію раціонального вибору, дискурсний та деякі інші.

    Інституціоналісти вбачають основу політичного процесу у процесі формування, функціонування і розвитку політичних інститутів. Основну увагу представники інституціонального підходу приділяють вивченню основного суб’єкта політичного процесу – політичних інститутів. Інституціоналісти-класики вивчали формально-правові аспекти державного управління (конституційні документи і реалізацію їх положень в практиці інститутів влади, інституційні умови для державної служби, інституційну динаміку різних режимів). Сучасні інституціоналісти ‑ неоінституціоналісти (М. Дюверже, С. Ліпсет, П. Блау, Ч. Міллс, Б. Мур) – під інститутом розуміють скоріше не державні заклади і організації, а норми, правила, установки, взагалі, стійкі форми організації політичного процесу, що визначали діяльність, поведінку людей, стан політичної системи і всього суспільства.

    Біхевіористи розглядають політичний процес як процес індивідувальної і групової політичної поведінки. Біхевіористи акцентують свою увагу не на політичних інститутах, а на механізмах здійснення влади. Предметом їх аналізу є політична поведінка на індивідуальному і соціально-агрегованому рівнях. В полі зору біхевіористів опинились численні аспекти політичного процесу, пов’язані з політичною поведінкою, такі як лідерство, діяльність політичних партій і груп інтересів, голосування на виборах, участь в інших формах політичної активності, в тому числі і не конвенціональних (демонстрації, страйках). Вивчаючи ці різноманітні аспекти, вони намагаються відповісти на питання: чому люди ведуть себе в політиці так, а не інакше. Ініціаторами і послідовниками біхевіористського підходу до іналізу політичних процесів були, передусім, представники чикагської школи американської політичної науки – Б. Берельсон, П. Лазерсфельд, Г. Лассуелл, Ч. Мерріам та ін.

    Представники структурно-функціонального підходу сутністю політичного процесу вважають процес функціонування та взаємодії елементів політичної системи, які виконуючи свої функції і взаємодіючи між собою, складають її структуру. Прибічники структурно-функціонального аналізу, засновником якого є Т. Парсонс, уявляюсь суспільство як систему, що включає в себе стійкі елементи і способи зв’язків між ними, що в сукупності являє структуру системи. Кожний із цих елементів виконує конкретну функцію, важливу для підтримання системи в цілісності. Головною задачею дослідження, на думку представників даного підходу, є виявлення елементів системи, їх функцій і способів зв’язку між ними. Даний підхід використовується головним чином для вивчення політичних процесів на макрорівні.

    Теорія раціонального вибору вивчає людину як незалежного, активного політичного актора (діяча) з врахуванням характеру його орієнтацій, вибору оптимальної поведінки та інших характеристик. Ця теорія виходить із вторинності політики по відношенню до індивіда і із раціоналізації дій індивіда відповідно до із максимальної вигоди. Ціллю аналізу є пошук таких умов політичної гри, за якої її учасники вибирають деякі стратегії поведінки, вигідні і для них, і для інших. Даний підхід використовується для аналізу парламентської діяльності і формування коаліцій, поведінки виборців, міжнародних відносин, широко використовується при моделюванні політичних процесів. Основиними представниками теорії раціонального вибору є Д. Блек, Е. Даунс, М. Олсон, В. Райкер, Г. Симон, Г. Таллок та ін.

    Дискурсний підхід досліджує політичний процес як процес діалогу різних політичних сил, як процес пошуку компромісі і консенсусів політичних інтересів. Дискурсний підхід виходить з можливості вивчення політичного процесу безпосередньо через комунікацію з використанням вербальних і невербальних складових – через соціальний діалог, який відбувається з допомогою суспільних інститутів між індивідами, групами і соціальними інститутами. Для аналізу політичного дискурсу в 1980-і рр. був створений центр семіотичних досліджень, сконцентрований навколо Т. Ван Дейка. Дослідники центру приділяють увагу не тільки змістовним аспектам, але і техніці аналізу дискурсу, що дозволяє говорити про становлення самостійного методологічного підходу.

    Існують і інші підходи в дослідженні політичних процесів. Наприклад, Д. Істон використав системний аналіз, який розділив процес на чотири основні фази: вхід – вплив середовища на політичну систему в формі її підтримки і висування до неї вимог; конверсію – перетворення вимог на рішення; вихід – реакцію політичної системи у вигляді рішень і дій; зворотний зв’язок – повернення до вихідної точки рівноваги. Ця модель циклічного функціонування політичного процесу була популярною в другій половині ХХ ст.

    Дослідження політичного процесу з позиції боротьби еліт пов’язано з іменами В. Парето і Г. Моски. Вони розглядали в якості суб’єкта і рухомої сили політичного процесу еліту, якій протидіють контр еліти, а також народ, що виконує переважно пасивну роль.

    Повертаючись до пошуків сутності Підручник за редакцією Б. А. Ісаєва визначає політичний процес як динамічну зміну політичного життя, що полягає у виробництві компонентів політичної системи суспільства, а також у зміні її стану; активність політичних суб’єктів, пов’язана з боротьбою за владу і впливом на владні структури.

    Сучасний політологічний словник за редакцією В. А. Мельника визначає політичний процес як послідовну і довготривалу в часі зміну стану соціально-політичної дійсності, в першу чергу політичної системи суспільства і її окремих елементів, що відбувається в результаті узгодженої діяльності соціально-політичних суб’єктів (політичних сил), направлену на завоювання, утримання і використання в своїх інтересах політичної влади.

    Разом з тим, часто в літературі політичний процес розуміють як сукупну політичну діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, пов'язану з формуванням, функціонуванням і розвитком політичної системи. Таке розуміння політичного процесу має свої передумови. Воно базується на тій ідеї, що даний процес складається з нескінченної суми політично значущих дій саме всіх включених у нього учасників.

    Враховуючи зазначене вище, потрібно констатувати, що найбільш поширеним розумінням політичного процесу є його інтерпретація як процесу формування і розвитку політичних систем суспільства та їх елементів.

    Отже, політичний процес можна розуміти як:

    1) процес існування політичної системи суспільства, яка розвивається в просторі і часі у взаємодії з іншими політичними системами («сукупний цілісний макромасштабний політичний процес»);

    2) процес існування окремих елементів політичної системи суспільства, які розвиваються в просторі і часі у взаємодії з іншими елементами системи («конкретний одиничний політичний процес з кінцевим політичним результатом», наприклад, формування якоїсь партії, проведення виборів тощо).

    Зміст конкретного одиничного політичного процесу може бути найрізноманітнішим: розробка якоїсь концепції, починаючи з вихідної ідеї і закінчуючи розвинутою теорією (наприклад демократизація політичних відносин); формування суспільної думки про кандидатів на вибори, створення нових структур управління тощо.

    Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи потребу такого спрощення політичний процес можна було б визначити так:

    політичний процес – це послідовна зміна станів політичної системи та її елементів.

    Або більш повно і точно виражаючи сутність феномену політичного процесу можна сказати, що –

    політичний процес ‑ це сукупна діяльність суб'єктів політики, яка виражається у формуванні, функціонуванні і розвитку політичної системи та її елементів.

    Політичний процес можна розглядати на макро-, мезо- та мікрорівнях.

    Макрорівень пов’язаний з творенням політичної системи в цілому, її основних інститутів, таких як законодавча, виконавча, судова гілки влади національного рівня. Творення в даному контексті означає не тільки вибори чи перевибори цих інститутів, але і неперервність їх роботи протягом конкретного циклу, відтворення діяльності щоденно, після кожних відпускних канікул.

    Мезорівень політичного процесу включає мезосубпроцеси регіонального рівня: політичні події в регіонах, взаємодію центральної та місцевої влади з регіональною з приводу вироблення політики конкретного регіону, продукування регіональних еліт та політичних систем.

    Мікрорівень політичного процесу включає сукупність мікросубпроцесів, що складають локальний політичний субпроцес. Його також можна уявити як діяльність різних місцевих політичних суб’єктів.

    Політичний процес в цілому виступає як результат суми взаємодій субпроцесів макро-, мезо- і мікрорівнів, як результат впливу груп інтересів всіх рівнів на органи влади, що приводить до прийняття рішень, які враховують локальні, регіональні і центральні інтереси.

    Предметно-змістовні аспекти політичного процесу розкриваються з допомогою встановлення його відносин з іншими соціальними явищами. Пояснити структуру, організацію політичного процесу – означає зуміти його осмислити головним чином як деяку послідовність подій, що чергуються з серією певних акцій.

    Отже, виходячи з філософського розуміння поняття процесу (від лат. processus – просування), можна визначити політичний процес як “закономірну і послідовну зміну політичних явищ”.

    Якщо так, то тоді потрібно визнати, що політичний процес реалізується як сукупність взаємопов’язаних, структурно самостійних фаз, які мають свою визначеність і специфічні властивості. Такі фази і визначаються поняттям “стадії” політичного процесу. Інакше кажучи, кожна з них має свою мету і властиві лише їй риси, але, взяті разом, вони утворюють єдину послідовність, спрямовану на реалізацію загальних цілей, що формуються в політичній системі.

    Єдиний цілісний сукупний політичний процес поділяється на такі п’ять стадій:

    1) конституювання політичної системи;

    2) відтворення компонентів і ознак політичної системи;

    3) прийняття і виконання політико-управлінських рішень;

    4) контроль за функціонуванням і напрямом розвитку політичної системи;

    5) етап занепаду, розпаду політичної системи.

    У реальному політичному житті всі ці стадії взаємозумовлені, взаємопов´язані й становлять єдиний цілісний і динамічний процес. Водночас виділення в ньому окремих стадій дає змогу акцентувати увагу на особливостях дій і завдань, які вирішують його учасники.

    Стадію конституювання (формування) політичної системи можна розглядати як впорядкування суспільних зв’язків, результатом якого є розв’язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного, прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямованих на легітимізацію політичної системи. При цьому одним з вирішальних елементів стадії конституювання політичної системи є її легітимізація, яка відбувається шляхом законодавчого закріплення основних правових норм, що відбивають базові принципи організації й функціонування політичних систем. Як правило, з огляду на їх важливість, ці законодавчі норми фіксуються на рівні конституцій і входять до їх перших розділів. Наприклад, у Розділі І “Загальні засади” Конституції України перелічено такі положення щодо розвитку політичної системи України, як: а) Україна є демократична, соціальна, правова держава (Стаття 1); б) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (Стаття 3); в) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (Статя 6); г) в Україні визнається й діє принцип верховенства права (Стаття 8) тощо.

    Таким чином, формування політичної системи як перша стадія політичного процесу завжди тісно пов’язане із законодавчим і (безпосередньо) конституційним процесом. У цьому плані важко не погодитися з авторами, які, аналізуючи цю стадію політичного процесу, вказують на її тісний зв’язок з правовим процесом, коли право закріплює політичну владу, цементує політичну систему, аби в подальшому вона була здатна ефективно керувати соціально-економічними процесами, регулювати політичні відносини, боротися з негативними явищами в суспільному житті.

    В даному випадку йдеться тільки про те, що на цій стадії політичного процесу розвиток політичної і правової сфер відбувається паралельно, і саме державне право створюється як відбиток цінностей, покладених в основу діяльності політичної системи (адже це можуть бути як демократичні цінності свободи, справедливості та рівності, так і типові авторитарні цінності, для яких основою всього виступає необмежена і безконтрольна державна влада та її безумовний авторитет).

    Наступною важливою стадією політичного процесу є стадія відтворення основних компонентів та ознак політичної системи. Політична система повинна не просто бути утвореною, але й водночас бути спроможною підтримувати власне існування та свою внутрішню стабільність. На цій стадії політичного процесу особливого значення набуває чинник впорядкування діяльності політичних і правових інститутів, налагодження їх взаємодії у перебігу політичних подій.

    На відміну від першої стадії (конституювання), на якій важливо закласти основи функціонування кожного з перелічених політичних інститутів, на другому етапі наголос робиться вже на тому, яким чином ці інститути взаємодіють з іншими, та щоб їх функціонування не суперечило принципам, закладеним на першій стадії політичного процесу.

    Однак, крім конституційного встановлення цих принципів, існування політичної системи передбачає ще й їх реалізацію, чи точніше – забезпечення їх реалізації, яке складає зміст другої стадії політичного процесу. На цій стадії відбувається відтворення основоположних принципів, що конституюють зміст окремих політико-правових інститутів.

    Це відтворення відбувається шляхом безпосередньої реалізації в державно-правовому та суспільно-політичному житті конституційних приписів щодо функціонування окремих політико-правових інститутів. Більше того, аналіз цієї стадії дозволяє доволі чітко виокремити два аспекти:

    1) з одного боку, ‑ кожен з інститутів політичної системи повинен взаємодіяти з іншими таким чином, аби їхні зв’язки залишалися стабільними, прогнозованими і, головне, такими, якими вони мають бути відповідно до моделі політичної системи, покладеної в основу її конституювання.

    2) з другого ж боку, ‑ відтворення інститутів політичної системи, а також реалізація загальних принципів, які покладаються в основу їх функціонування, завжди відбувається на основі чинної в державі законодавчої бази. Тобто на даній стадії політичного процесу право перетворюється на нормативну основу функціонування всіх елементів політичної системи.

    При цьому особливу увагу варто зосередити на тому, що в ході відтворення базових компонентів політичної системи відтворюються ще й загальні її ознаки. Так як політичні системи не є своєрідними “законсервованими” політико-правовими утвореннями, які після закінчення першого етапу продовжують існувати у своєму первинному вигляді і зберігати “первинну форму”. Політичні системи змінюються, змінюються і їх складові елементи. Однак головною метою будь-якої політичної системи є пошук такої політичної стратегії розвитку, яка б дозволила їй залишатися стабільною і не змінювати свого типу. Стосовно демократичної політичної системи це означає, що, попри будь-які зміни в суспільстві та суспільних відносинах, а також в функціонуванні основних політико-правових інститутів, вона має зберігати свою демократичну сутність і форму. Саме тому цінність процесу відтворення елементів (інститутів) політичної системи полягає не стільки в тому, аби вони підтримували власне існування, але в тому, щоб у ході їх відтворення відбувалось відтворення основних ознак, які виступають основою загальної класифікації політичних систем. Інакше кажучи, важливість проведення демократичних виборів обумовлюється, перш за все, тим, що тільки у цьому випадку політична истема, де відбувається виборчий процес, може бути окреслена як демократична.

    Третьою структурною стадією політичного процесу, якій має бути приділено серйозну наукову увагу, є прийняття і виконання політичних рішень, чи, як їх ще називають, політико-управлінських рішень. Нині з усіх стадій політичного процесу ця стадія є найбільш дослідженою (тому зараз потрібно зазначити лише найважливіші моменти, які її стосуються).

    Під політичними рішеннями розуміється вибір варіанта політичної діяльності з метою задоволення суспільних потреб. Тобто політичне рішення – це вибір і обґрунтування певної програми політичних дій, направлених на реалізацію загального інтересу соціальних груп, суспільства, держави. Це головна складова політичного процесу, його управління, оскільки визначає предметність і спрямування політичного життя.

    Важливою структурною стадією політичного процесу є контроль за функціонуванням і напрямками розвитку політичної системи. В цьому контексті варто вказати, що зазначений контроль здійснюється не лише спеціально уповноваженими органами державної влади, але й окремими громадянами та їх організаціями, які складають основу громадянського суспільства.

    І нарешті п’ята стадія політичного процесу ‑ занепад, розпад політичної системи наступає коли політична система вичерпала свої можливості і ресурси та не може здійснювати адекватний викликам часу керівний вплив на суспільство.

    Макромасштабний політичний процес більш чи менш тривалого періоду складається із багатьох взаємопов’язаних і перехідних один в одного конкретних одиничних політичних процесів. Їх сукупність складає динамічну і цілісну сферу політичного життя суспільства.

    Разом з тим конкретний одиничний політичний процес є відображенням потреб й інтересів людей, які становлять початковий механізм його становлення і подальшої реалізації. Кожний окремий політичний процес, кожна його стадія детермінуються мотиваційним аспектом людської діяльності. Видалення із самого процесу суб'єктивного аспекту веде до знеособлення, тобто надання політичному процесу якості “надособовості” і “фатальності”.

    Окремі складові політичні процеси, як правило, містять такі стадії:

    Отже, в межах політичного процесу явища, пов’язані з публічною владою вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу.

    Перший ‑ це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і суспільством, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами.

    Режим функціонування – сукупна політична діяльність суб’єктів політики в межах сформованих політичних інститутів, що забезпечує підтримку стабільного функціонування політичної системи.

    Другий політичного процесу ‑ режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

    Режим розвитку ‑ сукупна політична діяльність суб’єктів політики щодо вдосконалення існуючих і формування нових політичних інститутів, що забезпечує підвищення ефективності та результативності функціонування політичної системи.

    І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються політичною елітою, втрачають управлінську здатність, а сам режим ‑ свою легітимність.

    Режим занепаду ‑ сукупна політична діяльність суб’єктів політики, наслідком якої є зменшення ефективності та результативності функціонування політичної системи та можливість її руйнування.

    Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб.

    Політичний процес перебуває у відповідному його змісту політичному просторі. Структура політичного процесу складається із таких елементів:

    1) Суб’єкта, носія влади.

    2) Об’єкта-мети, який повинен бути створеним або досягнутим як мета процесу.

    3) Засобів, методів, ресурсів, виконавців процесу.


    2. Суб’єкти, об’єкти та засоби політики

    З´ясування змісту понять “суб´єкт і об´єкт політики” має принципове значення для подальшого дослідження сутності та складових елементів політики.

    Суб´єкт політики ‑ це особа, соціальна група чи організація, які здійснюють політичну діяльність. Очевидно, що суб’єкт політики є джерелом політичної діяльності.

    У свою чергу політична діяльність (активність) – це цілеспрямована діяльність (активність), метою якої є здобуття, утримання та використання публічної влади.

    Суб´єктами політики є: в першу чергу органи публічної влади, політичні лідери, політична еліта, політичні партії, а також соціальні спільноти, етнонаціональні спільноти, громадські рухи, громадські організації, фізичні особи, територіальні спільноти, держави, об’єднання держав, міжнародні організації.

    Мабуть найактивнішим суб’єктом політики є держава, в особі органів державної влади, а також органи місцевого самоврядування, які разом з органами державної влади створюють систему органів політичної (публічної) влади в Україні.

    Крім поняття “суб´єкт політики”, в політології існує і поняття “об´єкт політики”, яке тісно пов´язане з поняттям "суб´єкт" та потребує спеціального розгляду.

    Об´єкт політики ‑ це суспільство, його частина або особа, на яку спрямовано політичний вплив суб’єкта політики.

    Об´єктами політики можуть бути: особа, об’єднання осіб чи організація, частина суспільства, або суспільство в цілому, держава, об’єднання держав, міжнародна організація.

    Іншими словами, суб´єкти політики, перелік яких дано вище, є і об´єктами політики. Слід відзначити або виділити притаманну їм усім ознаку: суб´єкти є одначасно й об´єктами політики, а об´єкти — суб´єктами. Пояснюється це реально існуючими в суспільстві чинниками.

    Перший з них полягає в тому, що суб´єкт політики діє не в якомусь вакуумі, а в цілком конкретних умовах даної держави: на нього впливають стан економіки і культури, суспільні відносини і т. ін., і в своїй діяльності він не може не враховувати цього впливу, стаючи, таким чином, об´єктом політики.

    Варто врахувати й другий чинник: у своїй діяльності суб´єкт політики зустрічає не лише підтримку тих сил, які поділяють його погляди і наміри, а й протидію інших суб´єктів політики, які не згодні з його намірами і діями й самі проявляють політичну активність. І в умовах підтримки, і в умовах протидії суб´єкт політики стає об´єктом політики.

    Іншими словами, не існує суб´єкта чи об´єкта в "чистому" вигляді, і тому розгляд їх як окремих категорій є умовним і потрібен лише для характеристики особливостей кожного.

    Особа як первісна клітинка суспільства є одночасно і складовою частиною певної соціальної чи етнонаціональиої спільноти, нерідко учасником громадського руху, громадської організації чи політичної партії. І особа, і, тим більше, політичний лідер, крім усього цього, виходять на рівень категорії "держава", маючи відношення до формування законодавчих органів і до формування державної політики. Причетність до соціальної чи етнонаціональиої спільноти стає основою для входження в певний рух, в організацію, партію і т. ін.

    Можна простежити і зворотний вплив, зворотний зв´язок. Усвідомлення причетності до певної соціальної чи етнонаціональної спільноти, руху, організації чи партії впливає на вироблення цілком конкретних особистих якостей у людини.

    Звичайно, що один і той же носій рис і властивостей (особа, спільнота і т. ін.) проявляє себе і як суб´єкт, і як об´єкт не завжди однаково. Усе залежить від обставин, в яких розгортається його політична діяльність.

    Узяти хоч би особу. Ще стародавні мислителі по-різному розуміли її можливості в політичних справах. Платон, наприклад, вважав, що політика доступна лише "мудрим", філософам від народження, що вона — "царське мистецтво" і простим людям не доступна. Арістотель, навпаки, розглядав людину як істоту політичну, бо, за його твердженням, "за межами політики живуть лише звірі і боги". Таким чином, співвідношення "суб´єкт — об´єкт" тлумачилось у першому випадку як заперечення здатності звичайної людини виявити себе в політичній сфері, а в другому — як обов´язковість, невідворотність участі кожного в політиці.

    Усі наступні історичні епохи дають незаперечне підтвердження того факту, що владні структури намагалися відсторонити людину від політики, а людина прагнула через участь у політичних процесах відстоювати свої інтереси. Не стала винятком у цьому і радянська система, яка формально проголосила народовладдя, а насправді громадяни перебували в стані політичного відчуження, вони не брали участі ні у виробленні, ні в здійсненні політики.

    Розпад СРСР і утворення на його терені незалежних держав відкрили широкі можливості для політичної емансипації особи. З об´єкта політики вона все більшою мірою перетворюється на суб´єкта. Це добре видно на прикладі України.

    Для особи в умовах України є характерним значні розбіжності в ступені причетності до політичних процесів. Частина громадян (за кількістю — незначна) прагне скористатися свободою слова і світогляду і стає на рівень активної участі в політиці (прагнення стати депутатом, входження´ до політичної партії тощо); інша частина дуже інертно ставиться до політики, зводячи свою участь у ній до голосування на виборах. Ще одна ‑ третя частина громадян (досить значна) — дуже негативно ставиться і до політики, і до політиків, вбачаючи в них причину всіх своїх бід.

    Процес формування лідерства в Україні йде суперечливо. Спостерігається тенденція до збільшення кількості лідерів (поява значної кількості партій, вибори в депутати на альтернативній основі, збільшення кількості мітингів, очолюваних своїми лідерами, і т. ін.) при недостатній якості їх, невисокому престижі. Більшість лідерів повторюють суб´єктивістські помилки своїх попередників, прагнуть проявити себе переважно як суб´єкти політики, якнайефектніше "подати" свою фігуру і найменшою мірою дбають про те, щоб виразити інтереси тих, хто висунув їх у лідери.

    Змінюється політичний статус соціальних спільнот. Донедавна офіційна пропаганда СРСР проголошувала, що робітничий клас ‑ це політичний авангард суспільства, що колгоспне селянство й інтелігенція ‑ це активна політична сила, а насправді всі вони були переважно об´єктами політики. Цифри кількості робітників і селян у Радах, "факти" їхньої участі у пресі тощо були звичайнісінькою бутафорією. Як суб´єкти політики соціальні спільноти України в сучасних умовах проявляють себе значно повніше. Це видно і на фактах політичних страйків гірників, і на функціонуванні оновлених виробничих профспілок, і в політико-культурницькій діяльності інтелігенції.

    Що стосується етнонаціональних спільнот, то їхня причетність до політики змінилася докорінно. В Україні, як і в інших колишніх республіках Союзу, вважалося, що ленінська національна політика — єдино правильна, здійснюється в інтересах усіх націй, народностей і національностей, і етнонаціональним спільнотам нічого не залишилося, як іти в руслі цієї політики, тобто бути її об´єктами. Створення суверенної української держави вивело український народ на шлях самостійної національної політики, він став творцем власної долі, активним суб´єктом політики.

    У своєрідному становищі щодо тандему "суб´єкт ‑ об´єкт" опинилися політичні партії. Переважно поспіхом створені, вони раптом одержали змогу визначити свою політику, тобто стати суб´єктами політики. Та процес виявився непростим: в умовах офіційної багатопартійності вони не всі і не відразу сформулювали власні програми, були на початковому етапі значною мірою об´єктами політики, зазнаючи впливу зовнішніх сил, тобто інших суб´єктів, зокрема, соціальних спільнот, у надрах яких вони зароджувались. А більш-менш оформившись, зважилися на боротьбу за владу, тобто почали схилятися в бік суб´єктів політики. Протиріччя, крайнощі у співвідношенні "суб´єкт — об´єкт" — одна з причин слабкості і непопулярності політичних партій в Україні.

    Не обійшли протиріччя та крайнощі й саму державу, яка є вирішальним суб´єктом і об´єктом політики. Держава в особі своїх законодавчих органів виявила велику активність у виданні законів, постанов і розпоряджень, тобто в плані функціонування як суб´єкт політики. Але при цьому не створила механізмів, які б давали змогу сприймати запити громадян, враховувати інтереси регіонів, тобто стати об´єктом політики. Тому далеко не всі політичні дії держави відповідають назрілим потребам суспільства, багато рішень залишається на папері, і від цього страждає авторитет держави як суб´єкта політики в очах населення.

    Загальний висновок щодо співвідношення "суб´єкт — об´єкт": для зваженої, послідовної політичної діяльності важливим є поєднання обох елементів. Суб´єкт лише тоді зможе проявити себе повною мірою, якщо він буде враховувати оточення, діяльність інших суб´єктів, тобто якщо буде виступати одночасно і як об´єкт політики. (Політологія (Ф.М.Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хилько та ін.)

    Ще одним важливим елементом політичної системи тісно пов’язаним з взаємодією суб’єктів та об’єктів політики є засоби політики. Засоби політики – це сукупність заходів, які застосовуються для здобуття, утримання та використання публічної влади, зокрема владного упорядкування життя суспільства.

    До засобів політики належать: пропагандистські кампанії, страйки, збройні дії, боротьба за голоси виборців, популістські обіцянки, критика суперників, залякування людей тощо, а також владно-політичні рішення щодо упорядкування життя суспільства.

    За відношенням до політичної влади засоби політики можна поділити на:

    1) засоби здобуття і утримання політичної влади (страйки, збройні дії, боротьба за голоси виборців, популістські обіцянки, критика суперників, залякування людей тощо);

    2) засоби використання політичної влади (прийняття нормативно-правових та індивідуальних актів, усні накази, розпорядження, вказівки та інші владні вимоги, контроль за втіленням у життя владно-політичних рішень щодо упорядкування життя суспільства, аналіз результатів виконання владно-політичних рішень та ін.).

    Ресурсами можуть бути знання, наука, технічні та фінансові засоби, настрій мас, ідеологія, громадська думка та інші фактори.

    Взагалі, існує досить багато типів політичних процесів. Загалом, їх можна класифікувати за деякими ознаками, які наведені нижче в таблиці, але і ця типологія не вичерпує всю багатогранність і різноманітність політичних процесів.

    Табл. 1.
    Ознака поділу
    Тип
    Природа процесу
    Творчий
    Руйнівний
    Тривалість перебігу
    Довготривалий
    Короткотривалий
    Одноманентний
    Рівень організації суспільства
    Глобальний
    Регіональний
    Місцевий
    Форма перебігу
    Явний
    Прихований
    Динаміка перебігу
    Бурхливий
    Спокійний
    Уповільнений
    Характер спрямування
    Прогресивний
    Регресивний
    Характер середовища, де відбувається процес
    Зовнішньополітичний
    Внутрішньополітичний
    Характер перебігу
    Еволюційний (безперервний)
    Революційний (дискретний)
    Охоплення учасників
    Загальний
    Локальний
    Спрямованість суб’єктів політики
    Конфліктний
    Компромісний
    Консенсусний
    Ступінь керованості
    Керований
    Стихійний

    У вітчизняній науці в залежності від соціокультурних і соціально-економічних характеристик процесу виділяють технократичний, ідеократичний і харизматичний політичні процеси.

    Політичний процес технократичного типу генетично властивий Західній політичній культурі. Він вирізняється наявністю традицій еволюціонізму, неперервної і поступової адаптації політичних інститутів і механізмів до перемінних умов середовища, пріоритетом технологічного (процесуального) підходу до внесення змін в політичну систему, виключенням із політичної практики радикальної ломки політичних структур, які формуються протягом століть.

    Політичний процес ідеократичного типу характерний для більшості держав, що переживають початкові стадії модернізації. Він вирізняється пануванням однієї ідеї (ідеології), по відношенню до якої існує (досягається чи декларується) загальнонаціональний консенсус. Пануюча ідея визначає цілі, зміст і напрямок політичного процесу, тип державного устрою, принципи і механізми формування і оновлення правлячої еліти, форми і способи участі громадян в політиці.

    Політичний процес харизматичного типу характеризується всевладністю політичного лідера з політичними цілями якого узгоджуються ідеологічні доктрини і політичні інститути. Він сам переважно визначає цілі, зміст і напрямок політичного процесу. Політичний процес харизматичного і ідеократичного типу характерний для Східного типу політичний культур.

    Традиційні суспільства (переважно в країнах, що розвиваються) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками політичне життя. Водночас функції політичних інститутів недостатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соціальні та технологічні зміни в суспільстві.

    Сучасні політичні системи, які формувалися в розвинених країнах світу, характеризуються більшим ступенем сприйняття нових умов, низьким рівнем політичного підкорення та конфліктності в наслідок високої спеціалізації та диференціації функцій політичних інститутів, їх здатності ефективно реагувати на вимоги соціальних груп.

    Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати «політичний розвиток» і «політична модернізація».


    3. Політичне рішення та стадії його підготовки

    Прийняття політичних рішень є прерогативою суб'єктів політики. Проте не всі вони можуть безпосередньо виконувати цю функцію. Це, зокрема, стосується базових, первинних суб'єктів – націй, соціальних класів, страт, демографічних і професійних спільнот. Маючи певні потреби і відповідні інтереси, вони самі безпосередньо не можуть приймати політичних рішень. Це здійснюють, репрезентуючи їх, відповідні політичні інститути – держава, політичні партії, суспільно-політичні рухи, правляча еліта (в тому числі бюрократія), політичні лідери. Звичайно, приймає рішення й індивід, визначаючи власну політичну поведінку.

    Політичні рішення розрізняють за сферою політичних відносин, тобто залежно від того, хто виступає суб'єктом політики, а хто – її об'єктом. Відповідно існують такі типи рішень:

    Перший тип – це рішення що приймаються суспільством або його територіальними спільнотами щодо упорядкування суспільного буття. (референдуми, плебісцити, рішення, що приймаються на громадських слуханнях щодо вирішення проблем суспільного буття тощо).

    Другий тип ‑ це рішення що приймаються суспільством або його територіальними спільнотами щодо формування, ліквідації, переформатування, органів політичної влад и (формування парламенту, відкликання депутата, перепризначення голови державної обласної адміністації тощо).

    Третій тип – рішення органів політичної влади щодо упорядкування життя суспільства. Саме такими є рішення державних органів з приводу тих або інших сторін життя суспільства, наприклад, стосовно виборчої системи, захисту національних інтересів у сфері міжнародних відносин.

    Четвертий тип – це рішення ієрархічно вищих органів політичної влади щодо функціонування ієрархічно нижчих органів політичної влади, наприклад, рішення кабінету міністрів з приводу зміни діяльності тих чи інших органів виконавчої влади (у межах конституційних повноважень).

    Предметом політичних рішень можуть бути зміни у політичній системі суспільства, в характері діяльності її інститутів. Може йтися і про різні сфери суспільного життя: політичні рішення щодо економіки, соціальної сфери, духовного життя.

    Прийняття політичних рішень – це діяльність, якій властиві фази (стадії).

    Перша фаза зумовлюється появою якоїсь потреби – економічної, соціальної, духовної чи політичної, яку треба задовольнити. У зв'язку з появою якоїсь незадоволеної потреби виявляється відповідний інтерес, який вимагає адекватних політичних рішень. Такий імпульс потрібно передати в центри прийняття рішень. Для цього використовуються різноманітні комунікації, що є складовими політичної системи.

    Друга фаза прийняття політичних рішень – це аргументація на користь інтересів, тобто обґрунтування потреби задоволення відповідних потреб. Ця аргументація завжди апелює до певних політичних ідеологій (у цьому полягає службовий характер останніх), що виявляються у повсякденному політичному житті країни. Характерно, що, згідно з різними ідеологічними доктринами, іноді різні політичні сили вимагають зовсім протилежних рішень з одного і того ж питання. Наприклад, йти Україні на ядерне роззброєння чи зберігати статус ядерної держави.

    Третя фаза – висування вимог до учасників прийняття політичних рішень, тиск на них. Для цього використовуються певні види соціотехніки, що сприяють згуртованості й репрезентативності груп, які висувають ті чи інші вимоги, домагаються відповідних політичних рішень.

    Соціотехніка – подання петицій на адресу уряду, створення громадських комітетів з участю осіб, що мають значний авторитет серед громадськості, тощо.

    До засобів тиску належать різноманітні способи опосередкованого впливу на осіб, котрі прийматимуть політичні рішення, шляхом формування громадської думки. При цьому широко використовуються засоби масової інформації.

    Дієвим способом висловлення вимог до центрів прийняття політичних рішень є масові акції – демонстрації, страйки, протизаконні дії – руйнування суспільної власності, захоплення громадських приміщень, блокування шляхів та ін.

    Четверта фаза – вибір пріоритетів і встановлення їхніх сфер. Ця фаза здійснюється на рівні центру прийняття політичних рішень. Для визначення суспільних пріоритетів, на які орієнтуються політичні рішення, використовуються різні методи, які дають змогу поєднати індивідуальні пріоритети з суспільними. Вибір пріоритетів здійснюється також шляхом компромісів або на основі голосування.

    У центрах прийняття політичних рішень існує п'ята фаза – координація інтересів і формулювання самих рішень. Утілюються політичні рішення в законах, указах і постановах урядових органів, у документах політичних партій.

    Підсумовуючи думки щодо змісту і сутності політичного рішення можна запропонувати таке визначення:

    політичне рішення – це вольовий акт компетентного суб’єкта політики спрямований на вирішення (з допомогою ресурсів політичної влади) актуальної суспільно-політичної проблеми, яка зачіпає інтереси всієї спільноти або її частини.

    Групи політичних рішень – М. Марков виділяв такі групи рішень: національні і регіональні, соціально-політичні і регіональні, державно-правові і директивні, глобальні і специфічні, стратегічні і тактичні, цільові, концептуальні, програмні, контрольно-керуючі, науково-обгрунтовані, емпіричні, інтуїтивні, рутинні і новаторські.


    4. Модернізація політичного процесу та його особливості в Україні

    Поняття «Політичні зміни» і «політичний розвиток» тісно пов'язані один з одним, і часто в політології вони виступають як тотожні. У теж час слід уточнити, що зміни самі по собі ‑ це різні зміни, які відбуваються протягом деякого часу. А розвиток – термін, який застосовується головним чином при аналізі політичного життя і політичної системи всього суспільства. Політичний розвиток – багатовимірний процес, при якому в результаті взаємодії різних політичних сил відбувається зміни в політичній поведінці, політичній культурі, в політичній системі суспільства. Політичний розвиток – це зростання здатностей політичної системи до гнучкого пристосування до соціальних умов, що змінюються, при збереженні можливостей для успішного функціонування системи. Політичний розвиток слід розглядати як зростання здатності політичної системи адаптуватися до нових вимог. Політичний розвиток також як і зміни можуть здійснюватися в еволюційній і революційній формі. Політичний розвиток повинен знаходитися в певному співвідношенні з соціальним розвитком, необхідна рівномірність і збалансованість протікання політичного і соціального розвитку. Прикладом невідповідності цих процесів є скидання шахського режиму ісламською революцією в Ірані в 1979 році, крах республіки Веймарської і встановлення влади Гітлера.

    У основі виділення традиційного і сучасного суспільства лежить типологія політичної системи, запропонована американськими ученими Г. Алмондом і Дж. Пауеллом, критерієм якої є міра структурної диференціації і культурної секуляризації суспільства. В рамках вказаної типології виділяють такі системи:

    Теорія політичного розвитку використовує як базові два останні типи систем, оскільки примітивні системи відійшли в минуле і надзвичайно рідкі виключення не впливають на спроможність теорії. В рамках теорії політичного розвитку традиційна і сучасна системи розглядається як дві основні стадії еволюції суспільства:

    Таким чином, політичний розвиток є процесом переходу від традиційної системи (традиційного суспільства) до сучасного у сфері політики. Загальна спрямованість цих змін пов'язана з раціоналізацією системи управління і політичної сфери життєдіяльності суспільства в цілому. Головна мета політичного розвитку – створення відкритої сучасної політичної системи, вільної від релігійних, ідеологічних догм, здатної сприймати будь-які альтернативи, варіанти політичних рішень і усвідомлено, раціонально вибирати найбільш прийнятні.

    У загальному руслі теорій політичного розвитку виникає теорія модернізації, яка є одній з найбільш впливових в сучасній політичній науці. Поняття «модернізація» з'являється на початку 50-х років ХХ ст для позначення процесів в країнах, які здійснювали перехід до сучасного суспільства (індустріального) від традиційної системи за допомогою вдосконалення економічної інфраструктури. У загальному сенсі модернізація означає процес оновлення (від англ. modern - сучасний).

    На різних етапах становлення цієї теорії значні вклад у формування її внесли такі дослідники як Ліпсет, Алмонд, Верба, Ростоу, Бжезінський та ін. Теорія модернізації була направлена на подолання песимістичних теорій Шпенглера, Тойнбі та ін. У її розвитку можна виділити декілька етапів:

    Сучасні теорії модернізації розглядають модернізаційний процес в рамках певного суспільства як свідоме устремління держави на здійснення якісних перетворень в суспільстві не шляхом копіювання досвіду передових країн, а шляхом гармонійного поєднання найпоширених політичних структур, цінностей, що мають універсальний (загальнолюдський) характер із специфікою даного регіону, країни, суспільства.

    Сучасна політична наука виділяє два типи модернізації:

    Політична модернізація – зміни політичної системи в процесі переходу від традиційного до сучасного суспільства, які в найзагальнішому вигляді з'являються у вигляді поступового поширення демократичних інститутів, підвищення політичної участі громадян і закріплення демократичних цінностей і норм в політичній культурі. Детальний розгляд процесу політичної модернізації дозволяє виділити наступні зміни:

    На сучасному етапі політична модернізація здійснюється в руслі модернізації суспільства в цілому і органічно вплетена в процес економічних і соціально-культурних перетворень. Тобто це процес, який йде одночасно і паралельно з економічною модернізацією (впровадження ринкових стосунків, техніки і технологій) і соціальною модернізацією. Соціальна модернізація включає процес розвитку, який характеризується соціальною мобілізацією, урбанізацією, зростанням освітнього і професійного рівня, підвищення мобільності населення, що відбувається на тлі поширення індивідуалістичних цінностей і секуляризації культури.

    Модернізація сприймається як одна з необхідних умов становлення нового світового порядку. Відповідно до цього погляду – основна закономірність соціального розвитку полягає в постійних змінах, ускладненні політичної, економічної, культурної структур, їх функцій відповідно до потреб ефективного функціонування суспільства як соціальної системи. Якщо розглядати модернізацію як процес демократизації суспільства, то слід врахувати, що демократичні цінності не виникають самі по собі, їх поява безпосередньо пов'язана із загальним розвитком нації. Про це слід пам'ятати, приступаючи до розгляду процесів соціальної і політичної модернізації в українському суспільстві.

    Модернізація – трансформація суспільно-політичної системи певної країни у напрямі досягнення стандартів, заданих розвиненими країнами-лідерами.

    Модернізація політичного процесу як суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

    1) спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого соціально-політичного простору дає якісно новий поштовх;

    2) свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

    Успіх модернізації в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

    С. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

    Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій . Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи.

    Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Це насамперед товарно-грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

    Тут хотіося б звернуи увагу на те , що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов'язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йде про те, що ці універсальні норми ‑ це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу. Але все ж, на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націо-ментальних характеристик.

    Отже, необхідність проведення усіх вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави, напрямлені на прискорення процесу модернізації, але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу. Тому виникає поняття так званої часткової модернізації, тобто існування такого проміжку часу, коли в межах системи співіснують нові елементи (як результат наявності модернізаційного процесу) та старі (різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу). У багатьох суспільствах модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури. Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища, які супроводжують прискорення, соціальні зміни. Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються протягом поколінь. Якщо давати формальне визначення, то часткова модернізація являє собою такий процес соціальних змін, котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур.

    Саме по собі переплетення традиційних і модернізованих елементів та структур у одному й тому ж суспільстві не обов'язково набуває негативних сенсів. Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим. Нажаль, все ж таки, часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів. Небезпека можливих неприродних "сполучень" ще й у том , що розвиток модернізації, народження нових модернізованих структур може слугувати традиційним модернізованим структурам, підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності, доходячи навіть до руйнування , придушення перспективних нововведень .

    Процес політичної модернізації в Україні історично належить, поза сумнівом, до вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, котрі намагаються "вписатись" у процес, який російський політолог В. Пугачов іменує "осучаснення навздогін".

    Проголошення України незалежною державою дало можливість для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду і власних потенційних ресурсів. Але, досягнувши певного стартового рівня для модернізації, Україна через розрив між бажаними наслідками політичних змін і реальними їх результатами опинилася в лабетах всепоглинаючого "дракона", що у політології дістав назву "синдром модернізації".

    Синдром модернізації – це протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

    Однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визнання природи й напрямку процесів, що відбуваються в ньому.

    Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації українського суспільства є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для цієї національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами.

    Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення кількості індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час прийняття політичних рішень.

    Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні.

    До глобальних трансформацій слід віднести появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України, руйнацію довготривалого імперського домінування на контрольованому нею просторі.


    ВИСНОВКИ

    Зміст політичного процесу може бути самим різноманітним: розроблення якої-небудь концепції, починаючи з початкової ідеї і завершуючи розвиненою теорією (наприклад, демократизація політичних відносин); формування громадської думки про кандидатів на вибори, створення нових структур управління та інші елементи.

    Характер і конкретний зміст політичного процесу визначаються особливостями цієї системи й існуючого режиму.

    Політичний процес детермінується об'єктивними чинниками й характеризується своїми закономірностями, що складаються внаслідок взаємодії інститутів і сил, що перебувають поза суб'єктом. Разом із тим всякий процес, суто сукупна діяльність соціальних і політичних груп, організацій та індивідів є своєрідною матеріалізацією свідомості й волі останніх. Характеризують політичний процес та відображають його різні аспекти поняття політичної діяльності, політичної участі, політичного функціонування, політичної модернізації тощо.

    Історія політики і її розвиток виражаються в раціоналізації політичного процесу, очищенні від примусу, вдосконаленні його засобів і методів, які полягають в їх демократизації і гуманізації, активній політичній участі, професіоналізації учасників і високій компетенції керівників процесу. Підвищена динаміка економічного, соціального, культурного життя сучасного суспільства вимагає більшої організованості, чесності, відповідальності, завершеності політичного процесу, всіх його етапів – продуманої концепції, ретельно підібраних і узгоджених елементів і чіткого виконання.


    РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
    ТЕМА 7. Політична діяльність як рушійна сила політичного процесу

    1. Алєксєєнко І.В. Міжнародні політичні процеси: навч. посібник. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – 289 с.
    2. Баранівський В. Ф. Політологія [Текст] : підручник / В. Ф. Баранівський ; Нац. акад. упр. - Київ : НАУ, 2016. - 235 с.Боринська О. Моніторинг виборчого процесу як сприяння розвитку демократії // Політ. менеджмент. – 2009. – № 1. – с. 79-86.
    3. Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І.В.]; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    4. Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). – 4-е изд. – М. : Академический Проект; Трикста, 2007. – 540 с.
    5. Зажигаев Б.В. Политический процесс в Украине: реальность и тенденции эволюции государственности (1991 - 2005 гг.) : монография. – К.: КиМУ, 2009. – 462 с.
    6. Закон України "Про Кабінет Міністрів України" [Текст] : станом на 10 трав. 2018 р. - офіц. вид. - Харків : Право, 2018. - 46, [1] с.
    7. "Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку", всеукраїнська науково-практична конференція (2018 ; Херсон). Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку", 9-10 лютого 2018 р. [Текст] / Херсон. держ. ун-т, Юрид. ф-т, Чорномор. нац. ун-т ім. Петра Могили, Півден. регіон. наук. центр Нац. акад. прав. наук України ; [редкол.: О. С. Саінчин та ін.]. - Херсон : Гельветика, 2018. - 123 с.
    8. Ігнатенко Т. С. Політика формування середнього класу: сутність, складові та пріоритетні напрями в Україні [Електронний ресурс] / Т. С. Ігнатенко // Бізнес Інформ. - 2018. - № 4. - С. 214-221.
    9. Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. – К.: К.І.С.: Аналітично-дослідницький центр "АНОД", 2000. – 191 с.
    10. Конституція України [Текст]: станом на 22 січ. 2018 р.: відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2018. - 70, [2] с.
    11. Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Б. Пинскер (пер. с. английского). М.: ИРИСЭН, 2008. – 423 с.
    12. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
    13. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2016. ‒ Т. 1. ‒ 516 с.
    14. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2017. ‒ Т. 2. ‒ 535 с.
    15. Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
    16. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
    17. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.
    18. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.
    19. Телешун с. Нові українські політичні реалії і процес формування засад громадянського суспільства // Політ. менеджмент. – 2008. – № 1. – с. 3-8.
    20. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.