Лекційні матеріали

ТЕМА 4. ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ

  • Вступ
  • 1. Сутність політичних відносин
  • 2. Класифікація та форми політичних відносин
  • 3. Соціальні функції політичних відносин
  • 4. Громадянське суспільство, правова держава і соціальна держава як невід’ємні атрибути
    розбудови демократичної політичної системи
  • Висновки
  • Рекомендована література

    • ВСТУП

    Який би елемент політичної реальності ми не розглядали, в якому б вимірі не аналізували, усюди знаходимо в тому чи іншому вигляді прояв політичних відносин і політичних інтересів, які організовуються і функціонують у відповідних інститутах. Ці поняття відносяться до числа основних в категоріальному апараті політологічної науки. Вони утворюють систему різноманітних, багаторівневих, стихійних і свідомих взаємозв'язків і взаємодій суб'єктів і об'єктів політики.

    Політичні відносини виділяються із загальної синкретичної структури суспільних відносин лише на початку Нового часу, з набуттям політичною діяльністю рис професіоналізму і усвідомленості. Особливо виділяються відносини політики з іншими суспільними системами - економічною, духовно-моральною, соціальною та ін. В структурі політичних відносин можна виявити і духовну (що пов'язано з процесами пізнання і набуття політичної свідомості, ідеології), і матеріальну (оскільки в результаті їх здійснення в суспільстві відбуваються реальні, відчутні зміни) складові.

    Політичні відносини – найважливіші складові суспільного життя. Виявлення їх сутності дозволяє розібратися в складних проблемах сучасності та визначити свою позицію до них. Сучасна людина постійно відчуває на собі вплив політичних відносин. В умовах демократичного переходу їх цивілізованість постає важливим чинником стабільності нашого суспільства. Саме їх регулюючий вплив на суспільні процеси повинен сприяти подоланню кризи. Кожен з нас повинен усвідомити для себе значення, сутність політичних відносин, виявити для себе механізми їх функціонування. від вирішення цієї проблеми, нашим суспільством, залежить просування його шляхом демократії. В змістовному плані вони характеризують різноманітні взаємодії еліти і електорату, еліти і контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різноманітних груп інтересів і політичних інститутів. Важливим показником політичного життя є характер політичних відносин, який віддзеркалює домінуючі складові функціонування державної влади, як то: чи то непримиренна боротьба політичних інтересів і партій, чи то прагнення цих сторін до суспільної згоди і порозуміння для вирішення загальних проблем; чи то громадянська війна, чи то громадянський мир; чи то постійне очікування соціального вибуху у будь-якій формі, чи то стабільність і почутті безпеки.

    Для розуміння сутності політичного життя принципово важливим є те, що інтереси людини в політиці більшою мірою носять надперсональний характер, тобто мають значення для тієї чи іншої частини населення. Ці інтереси взаємодіють з інтересами інших суспільних груп, тому для нормалізації міжнаціональної взаємодії (політичного життя) особливе значення має участь у них держави.

    Для політичного життя України останнім часом характерні нові тенденції. Кардинальні зміни в ньому відбулися з розпадом СРСР. Змінилася сама схема взаємовідносин людського загалу: відхід від пріоритету міжнародних проблем (”СРСР – міжнародне коло”) до пріоритету внутрішніх проблем. Таких як: громадянське суспільство – державна влада, її форма, її економічна, культурна, освітня, національна, екологічна та інша політика. З цих взаємовідносин провідними стають політичні. Через те, що від них (і це згодом розуміють усі) залежить успіх вирішення усіх інших питань.


    1. Сутність політичних відносин

    У процесі спільної політичної діяльності індивіди і соціальні спільноти вступають у певні відносини. Такі взаємовідносини соціальні суб'єкти здійснюють через організаційні структури, які вони створюють з політичними цілями. Завдяки політичним відносинам між цими структурами політична система функціонує як цілісність. Усі політичні структури з'єднуються в єдине ціле вертикальними і горизонтальними політичними відносинами. Розуміння сутності, форм політичних відносин у суспільстві, місця і ролі їх у політичній системі дає можливість з'ясувати політичні процеси і спрямувати їх. Якщо йдеться про суспільні відносини, то постають запитання: коли і з приводу чого вони виникають, які спонукальні причини цього, зміст відносин, процес їх проходження, наслідки? Ці запитання виникають і при аналізі політичних відносин як одного з видів суспільних відносин.

    Суспільні відносини — це різноманітні відносини, що виникають між народами, націями, соціальними групами, а також всередині них у процесі політичної, економічної, соціальної, культурної життєдіяльності. Окремі індивіди вступають у суспільні відносини як члени спільнот.

    До основних підходів розуміння політичних відносин можна віднести:

    1) взаємозв'язок суспільних груп між собою й інститутами влади;

    2) взаємодії суб'єктів політики, в ході яких відбувається обмін ідеями, вольовими спонуканнями, інформаційними ресурсами;

    3) форма взаємодії суб'єктів політики, вид суспільних відносин (поряд з економічними, соціальними і духовними), пов'язаний із завоюванням, затвердженням, функціонуванням, застосуванням, розвитком і зміною політичної влади.

    Фактори, які визначають розвиток політичних відносин.

    До них слід віднести:

    Суспільні відносини складаються в процесі діяльності й спілкування людей. Ця діяльність реалізується у певній сфері, і залежно від її змісту відносини набувають певного виду. Змістом будь-якого виду суспільних відносин є зв'язки, взаємодія людей шляхом обміну продуктами діяльності і самою діяльністю. Способом існування суспільних відносин є потреби й інтереси, що проявляються у різноманітній діяльності. Як і сам процес діяльності, всі суспільні відносини взаємопов'язані. Вони становлять певну систему, в якій своєрідне місце займають політичні відносини.

    Політичні відносини в системі соціальних відносин мають свої особливості, до числа яких відносяться:

    Політичні відносини — це різноманітні, зумовлені соціально-економічним і культурним рівнем суспільства взаємозв'язки і взаємодії, що виникають між соціальними спільнотами й індивідами, створеними ними політичними інституціями й організаціями з питань втілення політичних інтересів і політичних потреб у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади.

    Сутність політичних відносин становить питання про політичну владу, використання її в інтересах кожної з соціальних груп, держави, суспільства в цілому.

    Зміст цивілізованих політичних відносин становить заснована на ненасильницьких методах взаємодія суб'єктів політики з метою свідомого використання політичної влади, реалізації політичних інтересів і потреб.

    Політичні відносини у системі суспільних відносин мають властиві їм особливості. До них належать: надзвичайна різноманітність; глибока зумовленість соціально-економічними відносинами і культурним рівнем суспільства; визначеність політичними інтересами і політичними потребами; особливість вираження — у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади, втілення у політичних відносинах факту управління; регулювання відносно всіх інших видів суспільних відносин, у які вступають суб'єкти; прямий або непрямий вплив на систему суспільних відносин; охоплення широких мас, їх спільнот, створених ними організаційних структур участю у політичних відносинах; політичні відносини значно більше, ніж інші, впливають на забезпечення соціальної стабільності, на функціонування всіх структур політичної системи суспільства, забезпечують цілісність її.

    Послідовна зміна стану політичних відносин набуває вигляду політичного процесу. Вона може бути пов'язана не тільки з переходом політичних відносин від одного типу до іншого, а й розвитком всередині кожного з них. Типи політичних відносин можуть змінюватися революційним шляхом. Політичні відносини, що утвердилися, вдосконалюються шляхом реформ.

    Реформи як засіб удосконалення забезпечують наростання кількості існуючої якості, необхідної для переходу до нової якості. Як зміна, так і вдосконалення політичних відносин пов'язані з внутрішнім їх станом і як такі не залежать від бажань політичних лідерів. Це відбувається, наприклад, у такий спосіб.

    Якщо в суспільстві створюються умови, за яких об'єкт політики не хоче жити так, як раніше, а суб'єкт політики не може по-старому здійснювати політику і не звертається до реформ, то виникають об'єктивні передумови революції. При наявності зрілого суб'єктивного чинника складається загальнонаціональна криза, що може перерости у революцію. Якщо ж такого усвідомлення немає, то відбувається не революція з її докорінними змінами у політичних відносинах, а політичний бунт.

    Політичний бунт являє собою такий політичний виступ мас, який характеризується насильницьким зламом існуючих порядків. У ньому немає елементів організованості, слабкими є уявлення про практичні політичні дії, нечіткими залишаються цілі політичних змін. Політичні бунти не створюють нові політичні відносини. Найчастіше вони вносять дестабілізацію в існуючі політичні відносини. Вони можуть прискорити необхідність політичних змін, але самі не є засобом творення нових політичних відносин. Політичні бунти найбільш характерні для політичної боротьби рабів, кріпаків.

    Політичні відносини, впливаючи на всю систему соціальних відносин, відчувають на собі зворотний вплив. Так, зміна економічних відносин тим успішніша, чим рішучіше ламається стара і створюється нова система політичних відносин. Разом з тим політичні відносини можуть розвиватись послідовно як демократичні, маючи під собою як базу розвинені економічні відносини.

    Наведемо приклад. Якщо розглядати розвиток суспільства з позицій формаційного підходу, який утвердився в радянському суспільствознавстві як марксистсько-ленінський, то очевидним є те, що розвиток політичного процесу пов'язаний зі зміною і вдосконаленням політичних відносин. Політична революція розкривається як утвердження демократичних політичних відносин, їх необхідність є умовою консолідації загальнополітичних рухів. Політичні рухи — спосіб існування політичних відносин, їх історично спрямованої демократизації. Політичні рухи як суспільна діяльність спрямовані на реалізацію політичних інтересів, потреб і приведення у відповідність з ними політичних відносин. Як тільки клас, що прийшов до влади, вичерпує свій демократичний потенціал, політичні відносини набувають характеру відкритого панування і підкорення. Історично у цей час завжди формується новий прогресивний клас з новим суспільно-політичним інтересом. Спираючись на загальнополітичний рух, він приходить до влади. Такий безперервний політичний процес свідчить, що політичні відносини на кожному новому циклі політичного процесу включають розширену масу людей, які дедалі більше можуть реалізувати себе як особистість. Цим самим політичні відносини в результаті розмаху загальнополітичних рухів набувають характеру послідовної демократичності. Демократизація політичних відносин при переході від однієї стадії до іншої виступає як загально соціологічний закон. А якщо так, то соціалізм, що заявив про себе в СРСР, країнах Східної Європи та в інших країнах, саме через порушення цього закону не зміг реалізувати себе, адже всі революції, які передували соціалізму, утверджували нові політичні відносини, спираючись на новий суспільно-економічний уклад, що склався всередині старого ладу і займав визначальне становище в суспільстві. Тобто економічні відносини, що визріли, надавали стійкості новим владовідносинам і пов'язаним з ними іншим політичним відносинам.

    Пролетарська влада як форма політичної влади не мала зрілих соціально-економічних відносин, навіть початкової їхньої форми, засвідчуючи цим відсутність економічної стабільності. Без опори вона існувати не могла. Цією опорою і стали адміністративні методи управління і засновані на них адміністративно-політичні відносини. Чим нижчим був рівень економічної основи переходу до соціалізму, чим відсталішими виявлялись економічні відносини, тим довшим був процес утвердження нових політичних відносин, у тому числі і відносин влади. Абсолютизація політичних відносин, заснованих на адміністративних методах, означала розуміння їх як єдино можливих. Це, в свою чергу, стримувало розвиток економічних зв'язків, заснованих на праві, свободі, самоорганізації, ефективності. В результаті ми стали свідками руху до соціального глухого кута, відходу від "осі" загальнолюдського прогресу.

    Отже, політичні відносини у загальному процесі суспільного розвитку можуть або відігравати прогресивну роль, або стати гальмом розвитку, більше того — джерелом регресу. Якщо владу тримає у своїх руках реакційна соціальна група, інтереси якої суперечать потребам розвитку, то і політичні відносини, керовані нею, стримують політичний процес або відкривають шлях до регресу. Таким регресивним чинником можуть бути поразка країни у війні та підкорення країні, що перемогла, поразка внаслідок хибно обраної зовнішньої політики, а також неправильно здійснений вибір шляху політичного розвитку. Процес розвитку політичних відносин стримується також невисоким рівнем культури їх здійснення. Політична культура виявляється в історичній спадковості, зв'язку часів, нагромадженні політичних цінностей, дбайливому ставленні до зразків поведінки.

    Також політичні відносини характеризуються «комунікаційним виміром», або - точніше - політична комунікація як особливий, окремий випадок комунікації, що представляє собою інформаційний вплив політичних акторів один на одного і навколишнє соціальне середовище (суспільство) з приводу влади, владно-управлінських відносин в суспільстві, є атрибутом, невід'ємною властивістю політичних відносин, без якої останні не можуть ні існувати, ні мислитися. Підкреслимо, що під таким атрибутом політичних відносин розуміється не інформаційна взаємодія політичних акторів як один з одним, так і з суспільством, що припускає зворотний зв'язок між ними, а більш загальний випадок політичної комунікації - інформаційний вплив політичних акторів один на одного і на навколишнє соціальне середовище. Саме на подібну «уніполярну» комунікацію звертає увагу, зокрема, А.І. Соловйов, маючи на увазі безліч історичних прикладів, коли «влада просто інформує масу пасивних і зайнятих своїми приватними проблемами індивідів або політично" продавлює "рішення, реалізація якого не асоціюється у свідомості людей з їхніми власними інтересами.

    Термін «комунікація» в його нинішньому розумінні закріпився в словнику політичної науки відносно недавно. Мабуть, одним з перших, хто безпосередньо звертавсь до цього поняття в політологічному контексті на початок ХХ ст. був Ф. Ратцель який зазначив , що «передача інформації в політичному відношенні є найважливішою з усіх комунікаційних послуг». Тим часом окремі реалії, які визначаються сьогодні даним терміном, з'явилися значно раніше. Комунікація, що розуміється в широкому сенсі як передача інформації від людини до людини за допомогою мови, жестів, а також зображень і інших символьних форм, зафіксованих на матеріальних носіях, виникла і розвивалася разом з самим суспільством, причому в якості інструменту політичного впливу як мовна, так і візуальна комунікація використовувалася і осмислюються вже в далекій давнині.

    Під політичною комунікацією можна розуміти створення, відправлення, отримання та обробка повідомлень, контенту, які здійснюють істотний вплив на політику. Даний вплив може бути як прямим, так і непрямим, його результати можуть проявлятися як негайно, так і з часом. При прямому, або безпосередньому впливі можна говорити стосовно до таких видів політичних відносин, як заклик до участі в виборах, звернення за підтримкою того чи іншого політичного курсу, пропозиція схвалити і прийняти або, навпаки, вимога відхилити будь-який законопроект . Непрямий вплив повідомлень проявляється в тому, що вони можуть використовуватися для створення якихось «ідеальних моделей», «образів» дійсності і стереотипів, які впливають на політичну свідомість і дії політичних еліт і масової громадськості. Авторами і відправниками повідомлень можуть бути політики, журналісти, представники груп інтересів або окремі індивіди, які зовсім не мають відношення до жодних організацій - в даному відношенні їх приналежність до якої-небудь конкретної соціальної спільності або інституту не має визначального значення. Те ж саме можна сказати і стосовно до одержувачів повідомлень. Принципово важливим моментом тут є те, що повідомлення здійснює істотний політичний ефект, впливаючи на свідомість, переконання і поведінку індивідів, спільностей, інститутів, а також на середовище, в якому вони перебувають.

    Політичний меседж є ключовим аспектом політики, так як переважну частину політично значимої інформації ми сьогодні отримуємо саме завдяки поширюваним повідомленням, а аж ніяк не з власного досвіду. Доступність відомостей про події, що відбувалися в минулому, і прогнозування майбутніх подій стає можливим тільки завдяки передачі повідомлень. Як зауважив в зв'язку з цим Кеннет Берк: «Більша частина нашої реальності формується вербально. І лише дуже незначну частину реальності ми пізнаємо шляхом безпосереднього досвіду, повна ж картина складається завдяки системі символів. Що стосується таких абстрактних понять як «демократія» або «справедливість» і ще ряду політичних феноменів, то тут не існує емпіричної основи. Їх тлумачення повністю залежить від вербальних символів. Те ж саме можна сказати про більшість політичних явищ.

    К. Дойч назвав політичну комунікацію «нервовою системою державного управління», вважаючи політичні повідомлення фактором, що обумовлює політичну поведінку. На думку Ж.-М. Коттре, роль комунікації в політичному житті суспільства можна порівняти зі значенням кровообігу для організму людини. З таким же успіхом її можна назвати «джерелом життєвої сили» або «материнським молоком» політики, тому що політична комунікація є необхідною субстанцією, яка пов'язує воєдино різні частини суспільства і дозволяє їм функціонувати як єдине ціле. Політичні повідомлення, що циркулюють в суспільстві, породжують уявлення, які визначають сутнісну і якісну сторони політичного життя.

    Досить повне тлумачення політичної комунікації було запропоновано Р.-Ж. Шварценбергом. Він визначив це поняття як «процес передачі політичної інформації, завдяки якому вона циркулює від однієї частини політичної системи до іншої і між політичною системою і соціальною системою. Йде безперервний процес обміну інформацією між індивідами і групами на всіх рівнях ».

    Професор Массачусетського технологічного інституту Л. Пай підкреслював: «Політична комунікація має на увазі не односторонню спрямованість сигналів від еліт до маси, а весь діапазон неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, які здійснюють найрізноманітніший вплив на політику. Політичне життя в будь-якому суспільстві неможливе без усталених методів політичної комунікації ».

    До основних теорій, які досліджували природу політичної комунікації можна віднести:

    a) мікрорівневі:

    b) макрорівневі:

    В працях зарубіжних авторів зазвичай виділяються три основні способи політичної комунікації: комунікація за допомогою засобів масової інформації, в тому числі друкованих (преса, книги, афіші) та електронних (радіо, телебачення і т.д.); комунікація з допомогою організацій, зокрема, політичних партій, які служать сполучною ланкою між керуючими і керованими, і груп тиску; комунікація з допомогою неформальних контактів. Однак до числа цих способів можна також віднести і особливі комунікативні ситуації або дії - вибори, референдуми тощо. «У політичній комунікації, - як зазначають автори англо-американського «Словника політичного аналізу», - зазвичай мають справу з написаним або вимовленим словом, але вона може відбуватися і за допомогою будь-якого знаку, символу і сигналу, за допомогою якого передається смисл. Отже, до комунікації треба віднести і символічні акти - найрізноманітніші, такі як спалення повістки про призив до армії, участь у виборах, політичне вбивство або відправлення каравану суден в плавання по всьому світу. У значній своїй частині політична комунікація становить сферу компетенції спеціалізованих установ та інститутів, таких, як ЗМІ, урядові інформаційні агентства або політичні партії. Проте вона виявляється і у будь-яких випадках соціального спілкування, від бесід віч-на-віч до обговорення в палатах національного законодавчого органу».

    Таким чином, політична комунікація виступає як смисловий аспект взаємодії суб'єктів політики шляхом обміну інформацією в процесі боротьби за владу або її здійснення. Вона пов'язана з цілеспрямованою передачею і виборчим прийомом інформації, без якої неможливий рух політичного процесу. «За допомогою комунікації, - підкреслює Ю.В. Ірхін, - передається три основних типи політичних повідомлень: спонукальні (наказ, переконання); власне інформативні (реальні чи вигадані відомості); фактичні (відомості, пов'язані з встановленням і підтриманням контакту між суб'єктами політики). Політична комунікація виступає як специфічний вид політичних відносин, за допомогою якого домінуючі в політиці суб'єкти регулюють продукування і поширення суспільно-політичних ідей свого часу».

    Останнім часом політична комунікація розглядається як функціональний елемент політичної системи суспільства, що забезпечує взаємозв'язок між іншими її компонентами. Але в той же час політична комунікація виступає і як процес, як безпосередня діяльність політичних акторів з виробництва та розповсюдження політично значимої інформації, спрямована на формування (стабілізацію або зміну) способу мислення і дій інших соціальних суб'єктів. Тоді, з урахуванням «функціональної» і «процесуальної» складових, обсяг поняття «політична комунікація» в найбільш загальному вигляді повинен включати в себе всю сукупність феноменів інформаційного впливу і взаємодії в сфері політики, пов'язаних з конкретно-історичною діяльністю політичних акторів з приводу влади, владно-управлінських відносин в суспільстві.

    Поширення політично значимої інформації може здійснюватися різними способами, по різних каналах. Виходячи з характеристики джерела інформаційного впливу, Г.В. Пушкарьова визначає чотири основні канали політичної комунікації: офіційний, який регулює рух інформаційних потоків від політичних організацій, установ; при цьому розповсюджувана інформація носить інституціоналізований характер, вона фіксує прийняття політичних рішень, доводить їх зміст до відома громадян (державні нормативні акти, які набувають після опублікування силу закону, а також офіційні заяви, звернення, програми політичних організацій, які приймаються населенням до відома тощо); персональний, призначений для передачі політичної інформації конкретними учасниками політичних подій, лідерами політичних організацій і державних органів і припускає вираз останніми їх власної думки, своєї позиції, індивідуальних якостей (виступи політика перед аудиторією, у пресі, на радіо і телебаченні, особисті контакти з людьми) ; опосередкований, коли інформація виходить не від власне політичних структур або політичних і державних діячів, а від посередників, якими можуть бути ЗМІ, науково-дослідні і соціологічні центри, інші свідки і інтерпретатори політичних подій; і анонімний, тобто позбавлений достовірно відомого джерела інформації, ґрунтується на чутках, які нерідко поширюються в пресі та інших ЗМІ.

    Засоби масової інформації є найважливішим інструментом реалізації політичних стратегій на інформаційному ринку Ще в 1840 р, мабуть, передчуваючи їх майбутній політичний вплив, О. де Бальзак вперше назвав пресу «четвертою владою». А вже через століття, з перетворенням електронних ЗМІ, і перш за все телебачення, в невід'ємний елемент політичного дискурсу, головний інструмент проведення виборчих кампаній, цей соціальний механізм перетворився на потужний політичний інститут, на системний параметр публічної влади.

    Історично ЗМІ проникали на політичний ринок як органи партійній преси, а разом з тим постійно розширювали свою читацьку аудиторію. У міру розвитку цього процесу ЗМІ не тільки налагоджували зв'язки з населенням, завойовували належний громадський авторитет, а й привчали рядового громадянина відчувати себе учасником загальних процесів, усвідомлювати свою приналежність до держави і світу політики. Відсутність політичного нейтралітету, систематичне і безпосереднє спілкування ЗМІ з рядовими громадянами зробило їх таким же первинним інститутом політичної соціалізації, якими є сім'я, церква, система освіти. Оглядачі популярних видань, телекоментатори, провідні репортери і фахівці з реклами стали повсякчасними виразниками громадської думки, увійшовши тим самим в коло інтелектуальної політичної еліти, яка обслуговувала інтереси «середнього» європейця, американця, сприяла до участі пересічних громадян у теледебатах політиків, електронному голосуванні при проведенні виборів і референдумів, самостійного збору широкої політичної інформації тощо, в кінцевому рахунку створили передумови для виникнення системи теледемократії як нового способу участі громадян у владі.

    З політичної точки зору найбільш важливою диференціацією ЗМІ є їх поділ на: урядові, опозиційні і незалежні. Виділення цих категорій ЗМІ показує наявність різних, в тому числі протилежних завдань, які постійно присутні на інформаційному ринку. У найзагальнішому плані така структура показує, що ніякі, в тому числі урядові, постанови не мають монополію в інформаційному просторі, припускаючи наявність сил, навмисно діючих в цілях дискредитації і ослаблення впливу офіційної влади. При цьому незалежні засоби масової інформації можуть посилювати як про-, так і антиурядові позиції або займати самостійну позицію, критично оцінюючи діяльність і тих, і інших сил. Але в будь-якому випадку громадська думка стикається не з односпрямованими, а з різноспрямованими інформаційними потоками, виробляючи свої оцінки і підходи в ідейно конкурентному середовищі.

    В останні два десятиліття досить яскраво виявилися і нові політичні наслідки дій ЗМІ на інформаційному ринку. Так, намагаючись привернути увагу якомога ширшої аудиторії читачів (слухачів, глядачів) до поширюваних ними відомостей, вони постійно використовують прийоми, спрямовані на залучення і розваги людей. Орієнтуючись, таким чином, на масову увагу, ЗМІ прибирають одні, нібито «нудні», факти і надають сенсаційний характер іншим, прагнуть зробити свої матеріали оригінальними, своєрідно подають ті чи інші повідомлення. В такому оформленні повідомлення про політичні процеси неминуче набувають характер розваги, а сама політика перетворюється в якесь шоу, театралізовану виставу, карнавал. Конфлікти в полі влади постають в очах обивателя не як групова боротьба, пов'язана з певними структурами і доктринами, багата на явні чи приховані наміри, жорстку конкуренцію, а як життєва драма або спортивне змагання, наповнені епізодами з біографій своїх героїв, їх моральними переживаннями, зовнішніми атрибутами життя і т. ін.. Свідомо чи несвідомо при такому характері інформування про політичні процеси вимивається соціальний зміст дій інститутів влади і публічних політиків, а політика набуває неполітичної форми функціонування.

    Одним із ключових завдань ЗМІ є вплив на формування громадської думки. Громадська думка - найважливіший партнер держави, ЗМІ та інших політичних суб'єктів, зацікавлених в розширенні своєї політичної підтримки. З соціальної точки зору громадською думкою можна назвати найважливіше джерело інформації про інтереси громадян, механізм вираження їхнього ставлення до влади і її конкретних дій. Зі змістовної точки зору громадська думка - це не вся масова свідомість, а лише її верхівка, та сукупність оцінок і уявлень, яка об'єднує будь-яку групу (в тому числі більшість людей). Формуючи духовний клімат, впливаючи на політичну атмосферу в суспільстві, ці оцінки неминуче володіють політичним змістом і значенням для можновладців.


    2. Класифікація та форми політичних відносин

    Зміст політичних відносин визначається відносинами держави і суспільства, влади і людини, соціальних груп, верств і класів, які характеризуються рисами консенсусу (договору), конфліктності, єдності, співпраці, взаємодії, панування і підпорядкування.

    Іноді виділяють рівні існування політичних відносин: локальний, регіональний, національний, міжнародний, глобальний; зовнішньополітичний і внутрішньополітичний. Також вони можуть мати вертикальну і горизонтальну впорядкованість (наприклад, демократія і тоталітаризм). За механізмом свого прояву вони діляться на стихійні і свідомі.

    Історичний досвід показав, що політичні відносини є різноманітними за своїм характером, їх можна класифікувати за окремими принципами. Типологія політичних відносин виглядає приблизно так:

    1) за характером соціальних суб'єктів — міжнародні; міжнаціональні; між соціальними групами; між особами (індивідами, лідерами);

    2) за організацією соціальних суб'єктів політики — міждержавні; міжпартійні; між громадськими об'єднаннями; державно-партійні; між державою і громадськими об'єднаннями; між партіями і громадськими об'єднаннями;

    3) за характером відносин між суб'єктом і об'єктом політики — відносини панування; підкорення;

    4) за характером упорядкованості — координаційні; субординаційні;

    5) за характером різних сфер політичної влади — законодавчі, управлінські, судові;

    6) за характером тривалості — сталі, тривало існуючі політичні відносини, що виражають докорінні особливості даної політичної влади; рухомі, динамічні, що відображають зміну співвідношення соціально-політичних сил у процесі повсякденної політичної життєдіяльності суспільства;

    7) між світовими політичними структурами ~ міжурядові, сформовані національними урядами; неурядові організації, що складаються з національних організацій та асоціацій; транснаціональні організації, які створюються індивідами;

    8) за територіальною спрямованістю — у масштабах політичної системи однієї країни; у глобальному масштабі між політичними системами різних країн;

    9) за механізмом формування і прояву — стихійні; свідомі.

    Будь-яка форма є зовнішнім виразом змісту. Через такий зовнішній вияв можна визначити систему політичних відносин, їхню структуру, усталеність або зміну. Розвиток форм політичних відносин, їхня різноманітність, багатство свідчать про складність політичного життя. А така складність свідчить про розвиток як процес збагачення політичних відносин і про розвиненість їх як якісний стан і межі його досягнення. Складне, розвинене суспільство має безліч форм політичних відносин. Визначимо основні форми політичних відносин і зміст їх.

    Політична позиція — порівняно стійка сукупність взаємодій та взаємозв'язків політичних суб'єктів, що формує спосіб їхньої спільної діяльності.

    Ця форма політичних відносин відображає політичний інтерес суб'єкта політики при його взаємовідносинах з іншими суб'єктами політики. Політична позиція виступає як форма відносин між суб'єктами політики, які відіграють різну роль у політичному житті, посідають певне місце в системі влади. Політична позиція знаходить свій вияв у різних політичних цілях і настановах, ціннісних орієнтаціях, ідеалах, фіксується в політичних програмах, основних правових документах.

    Політичне співробітництво — форма політичних відносин, що відображає спільні дії суб'єктів політики, які не суперечать цілям кожного з них.

    Процес політичного співробітництва запобігає порушенням політичної стабільності, появі політичних сил, які протистоять владі. При цьому створюються сприятливі умови для суб'єктів політичної діяльності, відбувається згортання гострої політичної боротьби. Політичне співробітництво досягається на ґрунті політичної культури, компетентності суб'єктів політичної діяльності.

    Політичне співробітництво може здійснюватись як політичний компроміс. Політичний компроміс (від лат. comprotnissum — угода) є формою політичних відносин, за якої розв'язання конфлікту і досягнення на цій основі угоди відбуваються взаємними поступками сторін.

    Досягнення політичного компромісу як практичного втілення політичних відносин відбувається, якщо суб'єкти політики чітко знають об'єкт, предмет політичної незгоди, на вирішення якої спрямовані зусилля, усвідомлюють поступки, розуміють, як досягти їхньої межі, з'ясовують умови, за яких може бути здійснений політичний компроміс.

    Політичні компроміси досягаються в основному мирним шляхом. Проте можливі ситуації, які торкаються глибинних основ існування сторін або однієї з них. У таких випадках політичні відносини можуть мати безкомпромісний характер і вирішуватися іншими засобами, іноді шляхом насильства.

    Політичне співробітництво набуває не лише вигляду компромісу, а й конкуренції в політиці. Конкуренція в політиці (від лат. concurrentia — змагання, суперництво) — форма політичних відносин, що виражені у змаганні в процесі здійснення політичної діяльності між соціальними групами, окремими особами — політичними лідерами або індивідами, політичними партіями та іншими організаціями для досягнення поставленої мети.

    Політичний компроміс і політична конкуренція пов'язані узгодженням, з'ясуванням, утвердженням, близькістю політичних завдань і цілей. Цьому підкорена така форма політичних відносин, як політична консолідація.

    Політична консолідація (від лат. consolidatio — зміцнення, згуртування) — форма політичних відносин, що виражає об'єднання суб'єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин.

    Прикладом політичної консолідації може бути об'єднання прогресивних сил у боротьбі проти екстремізму, його правої форми — фашизму, проти всіх сил реакції. Проте політично консолідуватись можуть і реакційні, деструктивні сили, наприклад, для інтервенції, здійснення терору та ін.

    Політична консолідація як форма політичних відносин між суб'єктами політики виникає на основі розвинених політичних потреб подолання вузькості існуючих і розвитку нових зв'язків, виникнення нових політичних організацій, що потребують входження у політичну систему і розгортання політичної діяльності, формування нових політичних завдань, захисту від реакційних, деструктивних сил, при втраті контролю за політичною ситуацією і необхідності налагодження політичного функціонування з метою встановлення стабільності в суспільстві та ін.
    Політичний конфлікт — це форма політичних відносин, для якої є характерним відкрите зіставлення політичних інтересів і зіткнення соціально-політичних сил, що протиборствують і дії яких спрямовані на досягнення несумісних цілей, насамперед у сфері влади і власності.
    Політичний конфлікт — один із різновидів соціального конфлікту. Крім політичного існують конфлікти економічні, національні та ін. Вивченням конфліктів займається конфліктологія. Вона вивчає природу виникнення різних конфліктів, форми вираження, процес їхнього проходження і наслідки.
    Конфлікти — явище універсальне. Частота і гострота їх, масштабність, розширення діапазону впливу особливо зростають у суспільствах перехідного періоду. Це пояснюється багатьма причинами, головні серед них — відсутність традицій і навичок цивілізованого вирішення проблем, обмеженість відпрацьованих механізмів оволодіння процесами виникнення і протікання конфліктів, частоти їх змін, незрілість владних структур, несвоєчасне осмислення або взагалі відсутність будь-якої інформації про назрівання конфлікту та ін. У таких ситуаціях великого значення набувають превентивні заходи щодо недопущення конфліктів. Серед них політична практика знає такі: превентивна дипломатія; превентивні гуманітарні дії, зокрема з метою контролю й урегулювання ситуацій, пов'язаних з біженцями, у прикордонному районі з нестабільною обстановкою; превентивне розгортання військового або поліцейського персоналу та ін. У разі невміння уникнути конфлікту він порушує нормальний стан функціонування суспільства.

    Причиною виникнення конфліктів може бути не просто розбіжність інтересів різних груп, а насамперед нерозуміння політичними суб'єктами власних довгострокових інтересів, амбіції політичних лідерів або керівників цих груп, груповий егоїзм. Конфліктну ситуацію у відносинах між сторонами конфлікту, що складається, спричинює політичне напруження.

    Політичне напруження — це особливий стан політичного життя, що характеризується втратою довіри до влади, зростанням незадоволеності реальним станом життя, накопиченням агресивності серед окремих груп і верств населення, нагромадженням стресових ситуацій, втрачанням керованості поведінкою людей.

    Політичне напруження можуть посилювати економічні, соціальні процеси, катастрофи й лиха, активність екстремістських груп, дезорієнтація владних структур та ін.

    Розвиток конфлікту дає безліч традиційних форм поведінки його учасників. Серед них найбільш поширені компроміс, відступ, капітуляція тощо. Поряд з ними існує оптимальна форма розв'язання політичного конфлікту. Для цього необхідно, щоб усі учасники визнавали права й інтереси супротивника, а не зосереджували увагу лише на власних вигодах. Тільки так можна досягти становища, за якого всі сторони залишаться у виграші.

    Політичний конфлікт слід відрізняти від проблемної ситуації. Для конфлікту завжди характерною є несумісність інтересів або цілей, тим часом як проблемна ситуація пов'язана з технологією розв'язання політичних завдань, складностей у політичному житті.Однією з форм політичних відносин суб'єктів політики є політична боротьба.

    Політична боротьба — форма політичних відносин між суб'єктами політики, спрямованих на досягнення міцних позицій у системі владарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.

    В основі політичної боротьби лежать інтереси різних суб'єктів політики (соціальних спільнот, окремих осіб), прагнення втілити їх у життя. Об'єктом політичної боротьби є влада, процес владарювання, вся політична система суспільства.

    Політичні відносини у формі політичної боротьби мають і гостроту різної сили. Спокійніше здійснюються такі форми діяльності, як парламентська боротьба суперників, партійні взаємовідносини, а також відносини між партіями і громадськими організаціями, ідейна боротьба. До гострих форм політичної боротьби належать насильницькі методи вирішення політичної ситуації, збройна боротьба, громадянська війна та ін. Залежно від рівня політичної культури суб'єкти використовують різні форми політичних відносин.


    3. Соціальні функції політичних відносин

    Народи, нації, соціальні групи, окремі індивіди у процесі політичних відносин об'єднуються в певні організаційні структури. Це дає їм змогу сформулювати свій інтерес і реалізувати його у своїй діяльності. Вступаючи у певні політичні відносини, організаційні структури забезпечують цілісність політичної системи суспільства. У цій системі політичні відносини виконують роль зв'язку. Ця роль розкривається у соціальних функціях політичних відносин як порівняно самостійного структурного елемента даної політичної системи. Визначальними серед них є такі.

    Об'єднувальна функція. Політичні відносини забезпечують спрямованість волевиявлення суб'єктів політики. Спільна воля реалізується у політичній боротьбі, сутність якої розкривається у взаємодії різних політичних сил в ім'я досягнення певних політичних цілей. Спільні політичні цілі об'єднують політичні сили і відповідно формують, викликають до життя політичні відносини певної якості й необхідного рівня розвиненості. Отже, політичні відносини пов'язують владу, ЇЇ носіїв (організаційні структури) і політичну культуру в єдину цілісну систему, а саме — політичну систему.

    Координаційна функція. Політичні відносини виступають формою координації (горизонтальної та вертикальної побудови) політичної діяльності організацій, їхніх зусиль. Відносини по вертикалі забезпечують координацію дій державних, партійних, громадських органів, по горизонталі — зв'язки державних, партійних, громадських організацій. Без такої координації структура політичної системи розпадається. Саме координація діяльності різних органів і організацій з'єднує їх у цілісну систему, тобто політичну систему.

    Функція соціально-політичного творення. Розвинені активні політичні відносини можуть виникати і функціонувати (тобто втілюватись у діяльності суб'єктів політики) лише за певного рівня розвитку політичної системи суспільства. Розвинена політична система розширює, поглиблює, наповнює прогресивним змістом усі політичні відносини, а отже, вона є активною. Застійний стан політичних відносин, відсутність якісних змін, звуження змісту, згортання, уповільнення активності або взагалі припинення їх ведуть до розпаду політичної системи, а згодом і до розвалу.

    Політичні відносини, підтримуючи функціонування політичної системи, творять нове в самих суб'єктах політичного життя, наповнюють його змістом, оновлюють його організаційні структури. Звуження самостворення політичних відносин веде до застою, а іноді й до припинення функціонування політичної системи.

    Діяльнісна функція. Політичні відносини, функціонуючи, забезпечують існування політичної системи у стані життєдіяльності. Розвиток політичних відносин, різноманітність їхніх форм є виразом активності політичної діяльності в суспільстві, впливу її на інші види діяльності, входження у світовий політичний порядок.

    У процесі функціонування політичні відносини постійно розвиваються. Розвинені політичні відносини є результатом історичного цивілізаційного процесу.

    Політичні відносини розвиваються через внутрішнє самотворення. Виникає запитання: що зумовлює розвиток типів і форм політичних відносин, тобто які чинники впливають на творення і функціонування політичних відносин? Назвемо основні з них:

    1. Усвідомлення політичного інтересу як певної мети у здійсненні політичних відносин. Політичні інтереси виникають на ґрунті економічних інтересів, проте не зводяться до них. Вони можуть набувати великого значення, коли політичний інтерес переважає над іншими, особливо в періоди революцій. Якщо політичний інтерес класу, соціальної групи, нації збігається з тенденцією суспільного розвитку, то він може реалізовуватися в активній діяльності широких мас — соціальних спільнот. У цьому разі політичний інтерес прогресивного класу перетворюється на загальнополітичний. А діяльність по втіленню його і є не що інше, як вираження політичних відносин. Отже, політичний інтерес об'єднує маси на основі активності політичних відносин між різними соціальними спільнотами і як такий відповідає потребам соціального прогресу.
    2. Координація цілей і засобів досягнення їх, не допустимість розриву між ними. Така координація не є автоматичною. Необхідні для досягнення поставленої мети засоби можуть бути сформовані лише після того, як мине певний час. Засоби політичної дії сприяють упорядкуванню політичних відносин. Настанова на пошук простих засобів вирішення складних проблем політичних відносин характерна для політичного радикалізму.
    3. Наявність міцної політичної влади як умова стійких владовідносин у суспільстві. Посилення або послаблення політичної влади насамперед впливає на зміцнення (розквіт) або розпад (застій, звуження, припинення) політичних відносин, пов'язаних у суспільстві з владовідносинами.
    4. Правова регламентація політичних відносин. Упорядкованість політичних відносин визначається розвитком права, їх правовим забезпеченням. Право — це складний і розгалужений інструмент регулювання у суспільстві співвідношення політичних інтересів, зв'язків, широкої системи взаємовідносин особи або соціальної спільноти як суб'єкта політики з усією соціальною цілісністю. Право — гарант політично вільних відносин, умова свободи їх здійснення. Цей інструмент в умовах демократичної правової держави реалізується цілеспрямовано.
    5. Політичні відносини активно розвиваються при забезпеченні розвитку економічних відносин і культури суб'єктів політики.
    6. Розвиток демократичних засад у суспільстві. Політичні відносини в суспільстві є демократичними лише тоді, коли вони враховують інтереси різних соціальних спільнот. Оскільки політичні відносини за своєю сутністю покликані регулювати інтереси різних соціальних прошарків, то демократія виступає суттєвою умовою зрілих політичних відносин.
      Політична система як система політичного владарювання покликана спрямовувати механізм політичних відносин на здійснення самоврядування народу на основі соціальної справедливості, гуманізму і демократії.

    4. Громадянське суспільство, правова держава і соціальна держава як невід’ємні атрибути розбудови демократичної політичної системи

    Категорія «політична система» в сучасній політології все більш витісняє співвідносяться з нею поняття держави, управління і тощо. Вона позбавлена супутніх правознавчих значень, обумовлених «державою», а також дозволяє глибше дослідити неформальні структури, бо «управління» часто ототожнюється з формальними інститутами. В науці і техніці словом «система» називають складно організовану цілісність. У найзагальнішому вигляді система є поєднання якихось елементів, кожен з яких здатний переходити в різні стани. У цьому ж сенсі цей термін використовують у політології.

    Понятійний апарат досліджень політичних систем був запозичений у кібернетиків (гр. кybernetike - мистецтво управління). Французький етнограф, антрополог і соціолог Клод Леві-Стросс, узагальнивши системні дослідження в галузі соціальних наук, описав систему як сукупність ( «ансамбль») взаємозалежних елементів - вони пов'язані між собою відносинами такого типу, що коли характер одного з них змінюється, то змінюються і інші відносини, і в результаті перетворюється весь «ансамбль». Майже кожна система може розглядатися як підсистема, тобто елемент іншої системи вищого порядку. Системність передбачає певну ієрархію, підпорядкованість систем різного рівня. Система - не просто набір елементів. Між її елементами виникають особливого роду відносини - зв'язки. Чим більше елементів, тим більш насиченими є зв'язки між ними, тим складніше система.

    Застосування системного підходу в політології спирається на три фактори:

    Системний підхід до вивчення політичної сфери вперше застосував американський соціолог Толкотт Парсонс. Він розглядав суспільство як складну систему, що складається з відносно автономних частин: економічної, політичної, духовної та інтегративної (термін, що позначає державу). У кожної з цих систем є свої специфічні функції, а разом вони забезпечують життєдіяльність суспільства.

    Американський політолог Девід Істон розробив понятійний апарат системного аналізу в політології. Він вважав, що політична система строго впорядкована і розвивається за певними саме для неї правилами. Все інше - середовище, з яким взаємодіє політична система. Д. Істон ввів поняття «чорного ящика». Цей термін служить для позначення систем, чия структура і внутрішні процеси дуже складні або взагалі невідомі. Метод дослідження таких систем заснований на дослідженні їх реакцій на відомі (задані) вхідні впливу (сигнали).

    Політична система забезпечує управління суспільством, що і є її головним завданням і функцією. Вона регулює виробництво і розподіл соціальних благ за допомогою владних (насамперед державних) механізмів, а також впорядковує політичні відносини в суспільстві.

    З точки зору іншого американського політолога Габріеля Алмонда, політична система - це різні форми політичної поведінки державних і недержавних структур. Базовим в його концепції є поняття «роль» (замість інституту, організації, групи).

    Г. Алмонд розрізняє три великі класи об'єктів, включених в політичну систему:

    Системний підхід до вивчення політики дозволяє, з одного боку, побачити політичне життя як цілісну картину поведінки людей, а з іншого - опосередковує аналіз взаємодії політики з її середовищем. Таким чином витлумачена система допомагає знайти варіанти стабільного (урівноваженого) стану суспільства, його пристосування до внутрішніх і зовнішніх впливів.

    Поняття політичної системи є однією з найширших категорій в політичній науці, дає системний опис політичних явищ і процесів в їх тісному взаємозв'язку і взаємодії з навколишнім середовищем. Дане поняття дозволяє, з одного боку, виділити політичне життя з іншої частини суспільного життя, а з іншого - звести воєдино основні елементи політичного життя суспільства.

    Політична система - це універсальна керуюча система суспільства, компоненти якої пов'язані політичними відносинами і яка, в кінцевому підсумку, регулює взаємовідносини між соціальними групами, забезпечуючи стабільність суспільства і певний соціальний порядок на основі використання політичної влади.

    Аналіз функціонування політичної системи передбачає характеристику її внутрішньої структури. Політична система виступає як цілісне утворення, в єдності своїх частин. У той же час вона складається з відносно самостійних підсистем.

    У структурі політичної системи, як правило, виділяють наступні взаємодіючі підсистеми:

    1) Інституційна підсистема. Вона складається з політичних інститутів, кожен з яких може розглядатися як самостійна система. Вона включає державу та її органи, політичні партії і групи інтересів, виборчу систему, ЗМІ, церква і т.ін. Особлива роль належить державі як основному суб'єкту політики і влади.

    Цій підсистемі належить ключова роль, так як тут створюється нормативно-правова база, яка визначає умови, можливості і межі функціонування всієї політичної системи.

    2) Нормативна підсистема. Вона спирається на політико-правові норми, що історично склалися звичаї і традиції, що панують у суспільстві принципи.

    Нормативна підсистема регулює суспільні взаємозв'язки, формування і діяльність політичних інститутів, функціонування політичної системи і суспільства в цілому. Вона визначає не тільки цілі і напрямки функціонування всієї політичної системи, а й бажане і небажане, дозволене і недозволене з точки зору її зміцнення.

    3) Функціональна підсистема. Вона визначається формами політичної діяльності, способами здійснення влади, переважанням серед них насильницьких або ненасильницьких методів управління. Ця підсистема є основою політичного режиму, який забезпечує збереження існуючої влади.

    4) Комунікативна підсистема. Вона являє собою сукупність відносин, що виникають в процесі функціонування політичної системи (відносини з приводу управління суспільством, пов'язані з боротьбою за владу, неформальні відносини, які не закріплені в існуючих правових нормах), і включає різноманітні форми і принципи взаємодії.тЦя підсистема встановлює зв'язки між різними інститутами політичної системи (наприклад, партії - держава, групи інтересів - партії, політична система - економічна система і т.ін.). До неї відносяться канали передачі інформації, ЗМІ.

    5) Культурно-ідеологічна підсистема. Вона включає в себе політичні концепції, теорії, погляди і грає істотну роль у визначенні політичних цілей і шляхів їх досягнення. Культурно-ідеологічна підсистема забезпечує збереження і відтворення існуючої моделі суспільства. У той же час в ній відбуваються процеси, пов'язані не тільки з підтвердженням, а й з видозміною даної моделі суспільного устрою.

    Кожна з головних підсистем політичної системи суспільства організована на трьох рівнях влади:

    Дана структура простежується в політичній системі будь-якого суспільства, але в конкретних умовах різних держав ці підсистеми створюються і функціонують в різних формах. Тому реальні політичні системи сучасного світу дуже різноманітні.

    Політична система покликана вирішувати такі завдання:

    Головне призначення політичної системи - керівництво та управління суспільними справами. Політичне керівництво - це визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, управління - їх реалізація.

    Найважливішою передумовою і одночасно фактором формування політичної системи демократичного типу є наявність розвинутого громадянського суспільства. Громадянське суспільство характеризує всю сукупність різноманітних форм соціальної активності населення, не обумовлену діяльністю державних органів і втілює реальний рівень самоорганізації соціуму. Описуваний поняттям «громадянське суспільство» стан громадських зв'язків і відносин є якісним показником громадянської самодіяльності жителів тієї чи іншої країни, основним критерієм поділу функцій держави і суспільства в соціальній сфері.

    Громадянське суспільство являє собою особливу форму поєднання приватних і громадських інтересів громадян, яка протистоїть державі як власне «політичного тіла» (Г. Гегель). Як правило, воно формується на основі розвитку горизонтальної активності населення і виступає у вигляді різного роду добровільних (екологічних, жіночих, конфесійних, професійних тощо) асоціацій, об'єднань, комітетів громадян, які своєрідно структурують суспільство. При цьому, на думку Р. Дарендорфа, громадянське суспільство не може претендувати на досконалість, а часом навіть воно буває «не завжди законним». Але навіть включаючи до свого складу ті чи інші об'єднання, які не цілком вписуються в формально-правові рамки, громадянське суспільство виконує абсолютно необхідну для демократичного ладу функцію саморегуляції соціальних відносин, стримування інтервенції держави в ті відносини, які люди здатні регулювати, не вдаючись до допомоги політичних інститутів.

    В авторитарних і тоталітарних системах влади громадянська активність має, як правило, мобілізований характер, являючи собою наскрізь ідеологізовані і ініційовані державою форми прояву підтримки правлячого режиму. Допустима в цих системах активність громадян безпосередньо визначається статусом, становищем людей в ієрархічній будові суспільства, дозволяючи одним те, чого не дозволено іншим. При цьому люди діють в основному в рамках колективів, індивідуальна активність не заохочується. Всі прояви активності здійснюються тільки в рамках формальних інститутів і офіційної громадської думки, керівних установок правлячих кіл. Все решта є не прошарок підприємців, як на Заході, а інтелігенція. Це не просто звужує економічні можливості вкорінення громадянського суспільства, а й надає даному процесу дещо відірваного від соціальної структури характеру. У той же час становлення громадянського суспільства в Україні протікало і протікає при більш високому рівні міжетнічної, культурної інтеграції, що згладжує багато конфліктів. Подолання труднощів на шляху створення громадянського суспільства - запорука зміцнення української демократії.

    У літературі існують різні підходи до трактування цього поняття. Одні розглядають громадянське суспільство як сукупність суспільних інтересів і як сферу їх реалізації, які виходять за межі поля діяльності держави. Інші вважають, що громадянське суспільство - це вільна і незалежна від церкви і держави багатогранна суспільне життя. Треті під громадянським суспільством розуміють комплекс суспільних відносин, які протиставляються державі в будь-якій формі, тобто все, що не є держава. Очевидно, повністю відокремлювати державу від громадянського суспільства неправильно, бо існує безліч структурних зв'язків, які частково переплітаються і з державою, і з громадянським суспільством (наприклад, партії).

    Громадянське суспільство виступає як проміжна структура, сполучна ланка між громадянином і державою. Основи громадянського суспільства - вільна, повноправна, відповідальна за свої дії людина. Тому всі організації, інститути, групи, які покликані сприяти реалізації інтересів, цілей, прагнень окремої особистості, є несучими конструкціями будівлі громадянського суспільства. У розвиненому громадянському суспільстві вільно існують і створюються різні партії, масові громадські організації, рухи, групи за інтересами, переконаннями, різні асоціації і т.ін. У такому суспільстві всі вільні, рівноправні, активно беруть участь в управлінні. Тому держава і суспільство - це дві частини єдиного цілого, які живуть одним життям, доповнюючи один одного.

    Поняття "громадянське суспільство" виникло в далекій давнині. Його коріння сягають ідеї філософа Аристотеля, який визначав державу як сукупність громадян або громадянське суспільство. Ці поняття не розділялися до XV-XVIII ст. На думку Ніколо Макіавеллі, держава не повинна втручатися в приватне життя громадян і тим самим існувати незалежно від громадянського суспільства. Джон Локк відстоює першість громадянського суспільства, основою якого є власність громадян. Глибшу теоретичну розробку громадянському суспільству подав І.Кант. Він вважав, що головним у формуванні громадянського суспільства є співвідношення свободи кожного зі свободою іншого. На його думку, громадянське суспільство засноване на наступних трьох принципах: свобода члена суспільства як людини; рівність його з іншими як підданого; самостійність суспільства як громадянина. Ф.Гегель під громадянським суспільством розумів єдність різних осіб, пов'язаних між собою приватними інтересами. Він підкреслював самостійність існування громадянського суспільства і держави.

    Отже, громадянське суспільство являє собою систему недержавних громадських інститутів і спільнот людей, які створюють умови для самоорганізації індивідів і колективів, через які проявляються і здійснюються їх особисті інтереси і які створюють сукупність неполітичних відносин у суспільстві (економічних, соціальних, сімейних, національних, духовних, релігійних і тощо). Якщо державу уявити вертикальною (ієрархічною) структурою, то громадянське суспільство буде горизонтальною структурою, перебувати між особистістю і державою. Виникнення громадянського суспільства пов'язано з неможливістю забезпечити повний і постійний збіг інтересів держави і інтересів громадян.

    Досягнення оптимального стану громадянського суспільства можливо через демократизацію всіх сфер суспільного життя.

    1) Економічною основою громадянського суспільства виступає багатоукладна ринкова економіка, основою якої є приватна власність. В сучасних умовах різні форми власності, перебуваючи в рівних умовах, конкуруючи один з одним, створюють економічний фундамент громадянського суспільства. Недержавні підприємства, кооперативи, орендні колективи, акціонерні товариства, асоціації кооперативів та інші добровільні об'єднання громадян у сфері господарської діяльності - основа економічної сфери громадянського суспільства, яка гарантує економічні права громадян.

    2) Соціальною основою громадянського суспільства є так званий "середній клас", який в демократичних країнах становить до 60% населення (в Україні цей прошарок складає від 3,5 до 12%). До середнього прошарку відносять наукових і науково-технічних працівників, менеджерів, адміністраторів середнього рівня, інтелігенцію, фермерів, дрібних власників, робітників високої кваліфікації, працівників сфери послуг. Головні ознаки середнього прошарку - дохід, спосіб життя, суспільний престиж. Вони, як правило, працюють за наймом, володіють професійними знаннями, створюють своєю працею додаткову вартість.

    3) Політичною основою громадянського суспільства є багатопартійність, наявність масових демократичних рухів, організацій, асоціацій та інших груп населення за інтересами, органи громадського самоврядування. Важливу роль відіграє також громадська думка, недержавні ЗМІ, сім'я, благодійні фонди, творчі спілки, спортивні товариства, релігійні об'єднання громадян і тощо.

    4) Духовну основу громадянського суспільства становить плюралізм в області ідеології, свобода совісті, думки, слова, реальні можливості публічно висловити свою думку.

    5) Правова основа визначає найважливішу вимогу громадянського суспільства державі - забезпечити правовими методами соціальну справедливість, захищеність кожної людини. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок про те, що громадянське суспільство функціонує в країнах Західної Європи, США, де заохочувалася активність самої особистості, формувалося демократичне суспільство. Елементи громадянського суспільства будуть поступово формуватися в країнах СНД і в Україні, але цілком природно, що має бути ще тривалий шлях його розвитку і вдосконалення.

    Громадянське суспільство може існувати лише в умовах правової держави.

    Ідея правової держави має тривалу історію і займає важливе місце в політичних вченнях минулого. Думка про панування закону в житті народу, суспільства, держави народилася як противага самовладдю і сваволі особистості правителя. Ще давньогрецький філософ Платон писав: "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон владика над правителями, а вони - його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги ".

    У найзагальнішому вигляді правову державу можна визначити як державу, в якій панують право, закон. Інакше кажучи, правова держава - це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.

    Основоположними принципами правової держави є:

    1) верховенство правового закону, панування закону в усіх сферах суспільного життя. Закон, прийнятий верховним органом влади при строгому дотриманні всіх конституційних процедур, не може бути змінений, скасований або припинений ні відомчими актами, ні урядовими розпорядженнями, ні рішеннями партійних органів, хоча б які високі і авторитетні вони не були. Вся громадська діяльність здійснюється в суворій відповідності з законами, закріпленими Конституцією правової держави.

    2) реальність прав і свобод громадян. Цей принцип полягає у визнанні, затвердженні і належному гарантуванні прав і свобод людини і громадянина. Причому передбачається, що права і свободи людини не є якимось "даром" влади, а належать йому від народження. У цьому сенс традиційного для ідей правової держави протиставлення невідчужуваних прав індивіда феодальним уявленням про їх символічний характер.

    3) взаємна відповідальність держави і особистості. Цей принцип виражає моральні засади у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення. Держава шляхом видання законів бере на себе конкретні зобов'язання перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами і всім міжнародним співтовариством.

    Не менш важлива і відповідальність перед суспільством і державою. У зв'язку з цим викликає тривогу ослаблення почуття відповідальності у чималої частини населення, що породжене тривалим періодом застою, ослабленням інтересу громадян до справ суспільства і держави, зрівнялівкою тощо. Подолати відчуження громадянина від влади, від громадських і державних справ, підвищити відповідальність за свої вчинки можна лише звільнивши особистість, надавши широку можливість для самостійної творчості і ініціативи.

    4) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Даний принцип має на меті виключити монополізацію влади в руках однієї особи, органу або соціального прошарку і забезпечити відповідність всієї системи публічної влади вимогам права і їх послідовного дотримання.

    У правовій державі поділ влади включає в себе організаційно-правовий механізм їх взаємодії, взаємних стримувань і противаг з метою утримання кожної з них в межах своїх повноважень і разом з тим забезпечення самостійності і незалежності від інших влад. Поділ влади це показник розвиненості права і держави. Без поділу влади не може бути правової держави і правових законів.

    5) наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів. До них відносяться суд, прокурорський нагляд, арбітраж.

    Особливе місце займає проблема становища особистості в правовій державі. У цьому плані слід підкреслити, що сама по собі правова держава не самоціль, а соціально-історично обумовлена загальна форма вираження, організації, впорядкування і захисту свободи в суспільних відносинах людей. Зміст і характер свободи, її широта і обсяг визначаються рівнем розвитку суспільства. Свобода відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичної зміни і розвитку її змісту, але вона абсолютна як вища цінність і принцип і тому може слугувати критерієм людського прогресу, в тому числі і в області державно-правових форм, громадських відносин, положення особистості.

    У зв'язку з цим було б неправильно вважати правовим будь-яку державу лише на тій підставі, що в ній є право, закон, бо самі закони можуть бути різними. Тому важливо мати критерії, що дозволяють визначати ступінь демократичності законів, що діють в тій чи іншій країні. На основі багатовікового історичного досвіду склалися загальнолюдські уявлення про права і свободи особистості в демократичній правовій державі, які покладені в основу документів, прийнятих світовою спільнотою. До них відносяться: Статут ООН, а також прийняті цією міжнародною організацією "Загальна декларація прав людини", "Пакт про економічні, соціальні і культурні права", "Пакт про громадянські і політичні права" і ряд конвенцій (наприклад, "Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ","Конвенція проти дискримінації в галузі освіти, праці та зайнятості"," Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання "і ін.) в сукупності викладені в цих документах норми в області прав і свобод особистості складають міжнародні стандарти. Тільки співвідносячи з ними національне законодавство будь-якої країни, можна робити висновки про ступінь демократичності даної політичної системи і захищеності прав і свобод громадян цієї держави.

    Основним орієнтиром в цьому напрямку є "Загальна декларація прав людини", прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р Декларація являє собою звід найважливіших прав і свобод, без яких неможливий розвиток сучасної цивілізації і які знаходяться в системній єдності. У ній формулюються цивільні, політичні, соціальні, економічні та культурні права.

    Декларація проголошує, що "всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах". Причому в тексті Декларації підкреслюється, що всім комплексом прав і свобод люди повинні володіти незалежно від їх расової приналежності, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

    Серед найважливіших цивільних (особистісних), політичних прав і свобод в тексті Декларації зазначаються насамперед право кожної людини на життя, на свободу і особисту недоторканність; свободу від рабства і підневільного стану; свободу від катувань та жорстокості, нелюдського і такого, що принижує гідність поводження та покарання; право на рівний захист закону; свободу від довільного арешту, затримання або вигнання; свободу пересування; свободу совісті та релігії, свободу переконань і вільного їх вираження; право на притулок, громадянство; право володіти майном; право на свободу мирних зібрань, асоціацій; право брати участь в управлінні країною і рівного доступу до державної служби в своїй країні.

    До числа найважливіших соціально-економічних і культурних прав, викладених в Декларації, слід віднести: право на соціальне забезпечення і здійснення прав, необхідних для підтримки гідності людини і для вільного розвитку її особи в економічній, соціальній і культурній галузях; право на працю, на свободу вибору роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття, право на рівну оплату за рівну працю, на справедливу і задовільну винагороду; право створювати профспілки і входити в них для захисту своїх інтересів; право на відпочинок і дозвілля; право на забезпечення в разі хвороби, інвалідності, старості чи іншого випадку; право на освіту і багато інших права і свободи.

    Найголовніша гарантія безпеки людини міститься в принципі презумпції невинуватості, який в Декларації формулюється так: "Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому йому забезпечуються всі можливості для захисту ".

    Важливим документом, що становлять основу міжнародного співробітництва, є прийнятий ООН "Пакт про економічні, соціальні і культурні права", що проголошує право народів на самовизначення і встановлює зобов'язання держав в справі повного здійснення прав людини. Сюди ж відноситься "Пакт про громадянські і політичні права", який накладає зобов'язання на держави-учасників прийняти закони, що забороняють пропаганду війни, ворожнечі і насильства між людьми і народами.

    Важливо підкреслити, що правова держава не тільки проголошує права і свободи, а й створює розгалужений механізм соціально-правової захищеності людини. В цілому механізм забезпечення прав і свобод людини - це система взаємопов'язаних форм і засобів (нормативних, конституційних і процесуальних), що забезпечують належний захист і реалізацію певних прав і відповідних обов'язків.

    Що стосується функцій правової держави, то необхідно мати на увазі, що вони не залишаються незмінними, а трансформуються і наповнюються новим змістом у міру розвитку самого правової держави. Важливим етапом в цьому напрямку є формування правової соціальної держави.

    У зв'язку з цим слід вказати, що на ранніх етапах буржуазного розвитку поняття правової держави, відповідно до ідей лібералізму означало перш за все обмеження його втручання в економіку і забезпечення особистої свободи індивіда в розпорядженні власністю, в ринковій стихії. На даному етапі мова йшла в основному про захист особистісних (цивільних) і політичних прав. Це було перше покоління прав людини, що реалізують так звану негативну свободу і зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, регульовані цими правами.

    Однак реалізація ідей лібералізму, який проголошував формальну рівність всіх людей, на практиці призвела до різкого розшарування суспільства, збагачення небагатьох і зубожіння широких мас трудящих. У цих умовах формуються в другому поколінні права людини (так звані позитивні права), пов'язані з боротьбою громадян за поліпшення свого економічного становища, за соціальні права і підвищення культурного статусу. Для реалізації позитивних прав потрібно не відсторонення держави, а навпаки, - її організуюча, координуюча і інша діяльність, необхідне певне втручання в економіку і тощо. Але в такому разі держава повинна бути соціальною. Зрозуміло, що функції цієї держави (економічні, соціальні, культурні, правоохоронні) значно видозмінюються. Наприклад, в економіці від позиції невтручання соціальна правова держава переходить до певного регулювання з метою пом'якшити негативні наслідки для суспільства ринкової стихійності.

    Ідея соціальної держави була висунута німецьким вченим Лоренцем фон Штайном в другій половині XIX ст. Він писав, що соціальна держава "зобов'язана сприяти економічному та суспільному прогресу всіх своїх громадян, бо в кінцевому рахунку розвиток одного виступає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі йдеться про соціальну державу". У 1930 р німецький вчений Герман Геллер ввів поняття "соціальна правова держава".

    У різних визначеннях соціальної держави, що даються в західній і вітчизняній літературі, підкреслюється, що це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві .

    Історична практика формування правової соціальної держави в розвинених західних країнах (США, Німеччини, Англії, скандинавських країнах тощо) дозволяє зробити деякі висновки про умови, необхідні для формування соціальної держави.

    1) соціальна держава зароджується і формується не спонтанно, а на основі цілеспрямованої політики;

    2) необхідними передумовами становлення соціальної держави в будь-якій країні виступають правове, переважно конституційне, закріплення приватної власності, принципів змішаної економіки ринкового типу, соціальної та політичної свободи і демократії в формі правової держави, наявність розвиненої системи цивільного, трудового, економічного та іншого законодавства;

    3) так як сутність правової держави виражається в забезпеченні загального блага і блага окремої людини, то це обумовлює загальні принципи устрою і діяльності такої держави, а саме: відкритість державної влади, її демократизм і лібералізм, прихильність до громадянського суспільства і соціальної злагоди, соціальної справедливості і солідаризму, надання всім рівних можливостей, широка соціальна захищеність населення.

    У західній політології виділяють три основних типи соціальної держави: консервативний, ліберальний, соціал-демократичний. Розмежування цих типів здійснюється на основі наступних індикаторів:

    1. Масштабність захисту від стихійних ринкових сил і недостатнього (низького) рівня доходів населення.
    2. Масштабність соціальних прав і соціальної підтримки найбільш вразливих і бідних соціальних груп населення.
    3. Питома вага приватних (недержавних) асигнувань (витрат), спрямованих на страхування, пенсійне забезпечення, медичну страховку та інші соціальні потреби населення і співвідношення цієї частки з офіційними виплатами з бюджету.
    4. Масштаби індивідуального або колективного фінансування соціальних програм і потреб, включаючи індивідуальні та колективні внески людей в соціальній державі.
    5. Масштаби, в яких система соціального забезпечення диференційована і організована за різними професійними групами і групами соціального ризику, включаючи соціальні ризики, пов'язані з безробіттям, старістю, хворобами та ін.
    6. Ємність фондів перерозподілу соціальної політики, що складаються з податкових надходжень і надходжень до фондів соціального страхування від підприємців і підприємств.
    7. Масштаби гарантій і забезпечення повної зайнятості населення.

    Становлення соціальної держави - тривалий процес, дуже складний і суперечливий. Утримувати його в певних правових межах, не зменшуючи свободи одних і не знімаючи відповідальності за свою долю інших, допомагають вже сформовані в західних державах та які ввійшли в реальну практику принципи правової держави. Саме на їх основі можлива подальша гуманізація держави і суспільства.

    Важливо підкреслити, що при незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їхнього життя деформується вся структура прав і свобод людини: знижується політична активність, зростає політична апатія і зневіра в державу, індивіду стають далеко не завжди доступними юридичні гарантії прав і свобод (наприклад, право на захист). Ось чому яка би не складна була роль соціальної держави в сучасному суспільстві, однак без неї взагалі неможливо здійснення як економічних, соціальних і культурних прав, так і прав "першого покоління" - політичних і цивільних. Інакше кажучи, соціальна держава надає найбезпосередніший вплив на здійснення всього єдиного комплексу прав і свобод людини.

    Зі сказаного вище стає особливо зрозуміло, якою величезною складністю стоїть завдання перед українським суспільством, що реформується зі створення правової держави.

    Як було показано, питання про соціальні функції держави виникають на Заході за умови міцно утвердженої правової державності. Завдання створення соціальної державності просувається в Україні, за ситуації, коли правової держави ще немає, вона лише починає формуватися. Для виконання цієї мети необхідно перш за все подолати важку спадщину тоталітарної системи. В умовах тоталітаризму держава прагне до глобального панування над усіма сферами суспільного життя. З соціально-політичного життя усувається плюралізм. Насильно демонтуються соціально-класові бар'єри. Влада претендує на те, щоб представляти якийсь "загальний зверхінтерес" населення, в якому зникають, знеособлюються соціально-групові, класові, етнічні, професійні та регіональні інтереси. Тоталітаризм примусово знімає відношення: цивільне суспільство - держава, народ - політична влада. Держава повністю ідентифікує себе з суспільством, позбавляючи його своїх соціальних функцій саморегуляції і саморозвитку. Колективна ідентичність, скасовує індивідуальність. Держава деформує громадянське суспільство, сковує процес функціонування його елементів, зводить до мінімуму автономію і самостійність індивідів і соціальних груп.

    Таким чином, якщо формування соціальної правової державності в західних країнах здійснювалося в розвиненому громадянському суспільстві, яке створює умови з метою вирішення завдань, необхідних для гармонізації суспільних відносин, запобігання катаклізмів і різкого протистояння, то в Україні складається зворотна картина. Громадянське суспільство лише починає формуватися, відсутня необхідна для соціальної держави ступінь солідарності і єдності різних класів і соціальних груп. Моральна деградація людей, неминуча в посттоталітарному суспільстві, породжує глухоту по відношенню до знедолених і не сприяє вирішенню гострих соціальних проблем.

    Питання про соціальну державності виникло на Заході тоді, коли було створено потужний економічний потенціал, що дозволяє здійснювати заходи для перерозподілу доходів, не ущемляючи істотно свободи і автономії власників. В Україні такі умови ще тільки формуються.

    Серйозні помилки, допущені в процесі реформування українського суспільства, призвели до зниження економічного потенціалу країни, до крайньої поляризації суспільства, погіршення життєвих умов більшості населення. У такій обстановці ще більше ускладнюється завдання формування правової соціальної держави. І хоча Конституція України закріплює положення про те, що Україна - це демократична правова і соціальна держава, поки це тільки програмна установка, для здійснення якої потрібно тривала і напружена робота. Однак розвиток правової і соціальної державності - єдино можливий шлях для вільного суспільства, яким хоче стати Україна.


    ВИСНОВКИ

    Отже під політичними відносинами можна розуміти - взаємодію суб'єктів політики з приводу завоювання, отримання, використання, функціонування, розвитку, надання потрібної спрямованості і т. ін. політичної влади. Суб'єктами політичних відносин виступають окремі індивіди, групи, класи, прошарки, суспільства загалом, а також організації та інститути. Виділяються політичні відносини компромісу, консенсусу, кооперації, солідарності, суперництва, конфлікту, ворожнечі, війни і т.ін. До основних з них належать відносини політичного управління (між керуючими і керованими) і політичного володарювання (між пануючими і підлеглими). Сфера політичних відносин дуже рухлива, взаємопов'язана, має ряд рівнів, багато в чому залежить від рівня і характеру соціального розвитку, ступеня політизації життя суспільства. При тоталітарних і авторитарних режимах політичні відносини строго контролюються, політичне життя обмежується певними рамками. У демократичних умовах політичні відносини урізноманітнюються і вдосконалюються як всередині політичних інститутів і між ними, так і по лінії держава - громадянське суспільство, розвиваються в різноманітних політичних процесах і проявляються в широкій демократичній політичній участі. Сукупність усіх політичних відносин визначає, по суті, функціонування будь-якої політичної системи суспільства.

    Поняття політичної системи є однією з найширших категорій в політичній науці, дає системний опис політичних явищ і процесів в їх тісному взаємозв'язку і взаємодії з навколишнім середовищем. Дане поняття дозволяє, з одного боку, виділити політичне життя з іншої частини суспільного життя, а з іншого - звести воєдино основні елементи політичного життя суспільства.

    Найважливішою передумовою і одночасно фактором формування політичної системи демократичного типу є наявність розвинутого громадянського суспільства. Громадянське суспільство характеризує всю сукупність різноманітних форм соціальної активності населення, не обумовлену діяльністю державних органів і втілює реальний рівень самоорганізації соціуму.

    В свою чергу, громадянське суспільство може існувати лише в умовах правової держави як правової форми організації і діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.

    Кінцевим ідеалом розвитку сучасної розвинутої демократичної країни можна вважати становлення соціальної держави яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві, до чого прагне і сучасна Україна.


    РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
    ТЕМА 4. Політичні відносини

    1. Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. пр. Вип. 73, ч. 2 / Ред.: Л.В. Губерський. – К.: Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, Ін-т міжнар. відносин, 2008. – 275 с.
    2. Бойко О.Д. Політичне маніпулювання: навч. посіб. / Олександр Дмитрович Бойко. К.: Академвидав, 2010. – 432 с. (Серія "Альма-матер").
    3. Васильчук Є. О. Політичний радикалізм та екстремізм у молодіжному середовищі України [Текст] : монографія / Є. О. Васильчук. - 2-ге вид., випр. і допов. - Черкаси : Ольга Вовчок [вид.], 2015. – 414 с.
    4. Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І. В.] ; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    5. Гаєк Ф.А. Конституція свободи. – Львів: Літопис, 2002. – 556 с.
    6. Гонюкова Л.В., Максимець Б.М. Суспільно-політичні об’єднання: теорія і практика: навч.-метод. посібник. – К. : Генеза, 2009. – 234 с.
    7. Горбач О. Н. Політологія [Текст] : навч. посіб. / Олександр Горбач, Руслан Демчишак ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 3-тє вид., допов. та перероб. - Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2016. - 259 с.
    8. Ігнатенко Т. С. Політика формування середнього класу: сутність, складові та пріоритетні напрями в Україні [Електронний ресурс] / Т. С. Ігнатенко // Бізнес Інформ. - 2018. - № 4. - С. 214-221.
    9. Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. – К.: К.І.С.: Аналітично-дослідницький центр "АНОД", 2000. – 191 с.
    10. Колодій А., Харченко В., Климансъка Л., Космина Я. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2007. – 584 с.
    11. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: Подходы, решения, технологии. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 272 с.
    12. Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Б. Пинскер (пер. с. английского). М.: ИРИСЭН, 2008. – 423 с.
    13. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
    14. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2016. ‒ Т. 1. ‒ 516 с.
    15. Муляр В. І. Політологія [Текст] : навч.-метод. посіб. / Муляр В. І., Загурська-Антонюк В. Ф., Панасюк Н. В. ; [за заг. ред. В. І. Муляра] ; Житомир. держ. технол. ун-т. - Житомир : Волинь, 2015. - 154 с.
    16. Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
    17. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
    18. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.
    19. Сліпець П.П. Політичні цінності: теорія і методологія пізнання та реалізації. – К.: Знання України, 2009. – 251 с.
    20. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.
    21. Цимбалістий В.Ф. Теорія міжнародних відносин: навч. посіб. – 3-тє вид., доповн. та виправл. – Л.: Новий Світ-2000, 2009. – 357 с.
    22. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.