Лекційні матеріали

ТЕМА 2. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

  • Вступ
  • 1. Політика як соціальне явище. Основні підходи до визначення політики
  • 2. Структура та функції політики. Зв’язок політики з іншими сферами суспільного буття
  • 3. Основні етапи розвитку політичної думки
  • Висновки
  • Рекомендована література

  • ВСТУП

    Об’єктом дослідження політології прийнято вважати політику ‑ явище надзвичайно складне. Її соціальний, організаційний, ідеологічний, культурний зміст багатоманітний і багатовимірний. Незмінність структурних характеристик політики супроводжується неповторністю її конкретних виявів у процесі розвитку людської цивілізації. Як засіб організації й регулювання суспільного життя, політика не має собі рівних і, напевне, збереже своє значення в майбутньому.

    Що ж таке політика? В чому полягає сутність цього складного, багатовимірного і динамічного явища? Якою є і має бути роль політики у житті людини і суспільства? Як свідчить історія політологічної думки, ці питання завжди перебували у центрі уваги мислителів минулого, які лишили велику кількість визначень політики. Пошуки відповіді на поставлені запитання так само як і визначення місця і ролі політики у житті суспільства тривають і досі.

    Водночас потрібно констатувати, що розвиток політичної думки має тривалу і багату історію. Цей процес нерозривно пов’язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людство мало нагромадити досвід майже двох тисяч років державного управління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагальнень і висновків стосовно політичного життя як особливої сфери суспільних відносин.

    Історія соціально-політичних учень є однією з найважливіших складових частин духовного світу людства. Вона є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного та державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Завдяки взаємовпливу мислителів різних країн і епох, «спадковості» розвитку політичної думки формувалися універсальні, загальні для всього цивілізованого людства політичні цінності.

    Знайомство з історією політичної думки є основним джерелом знань про державно-політичне життя минулих поколінь, і найголовніше, є джерелом, спрямованим у майбутнє, завдяки можливості вчитися на історичних помилках і переймати культурні досягнення, даровані нащадкам найвидатнішими мислителями в історії людства. Тому було б великою невдячністю зі сторони нащадків досліджувати політику в її сучасному стані, без попереднього вивчення історії освоєння політичних явищ, тобто без осягнення генезису політичної думки. З огляду на це є потреба в короткому екскурсі в історію розвитку політичних вчень з “зупинками” на політичних міркуваннях найвидатніших мислителів в історії людства.


    1. Політика як соціальне явище. Основні підходи до визначення політики

    Походження поняття «політика» здебільшого пов'язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави і політичної влади.

    Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, поділ суспільства на верстви, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що безперервно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного співіснування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.

    «Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо.

    Неоднозначність побутових уявлень про політику пов'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому в науковому обігу існують різні тлумачення, в яких політика розуміється як:

    Отже, термін «політика» вживається нині в різних значеннях, а виник він ще в Античній Греції і походить від давньогрецького слова «роlis», що означає місто-держава. З цією назвою пов’язано й інший термін «роlіtіа», що дослівно означає «брати участь у політичному житті». З часу створення перших творів, присвячених вивченню держави і суспільного ладу (трактат Арістотеля «Політика» при дослівному перекладі також має назву «те, що стосується держави»), цей термін означав «державне життя», «державний устрій». За визначенням Арістотеля, політика характеризує людський спосіб життя та співжиття в межах держави. Він, визначаючи сутність людини, називав її «політичною твариною». Інший давньогрецький філософ Платон розумів політику як мистецтво, здатність жити разом в умовах полісу, шляхом дотримання певного комплексу правил соціального співжиття.

    Отже, з давніх часів політика пов’язується із вмінням досягати розподілу функцій громадян, зберігати їх спілкування і цілісність спільноти.

    При цьому слід враховувати, що при аналізі політики варто розглядати різні її елементи, грані та виміри. Це дасть змогу уникнути однобічного підходу до такого складного явища.

    Однією з традиційних детермінант політики й характерним та важливим для цієї сфери феноменом є влада. Відповідно політику визначають як діяльність і відносини щодо здійснення влади в суспільстві. Німецький політолог Макс Вебер зазначає, що політика – це прагнення влади, її завоювання й утримання в різних великих суспільних колективах.

    За Девідом Істоном, політика постає як реалізований владою розподіл цінностей.

    Слід зазначити, що до кінця XIX ст. політика пов’язувалась традиційно і переважно із державною владою, напрямами її діяльності та формами устрою, особлива увага зверталась саме на інституційний аспект розуміння політики.

    Інша позиція почала знаходити відображення у працях учених у XX ст. Вона репрезентує політику не лише як пов’язану з державною владою, а й із взаємодією та інтересами недержавних структур, у яких зосереджується влада (партії, групи тиску, ЗМІ тощо). Доповнює цю позицію підхід, сформований у другій половині XX ст. на базі політичного біхевіоризму. В цих дослідженнях політика асоціюється зі сферою діяльності людини (політичної людини), її інтересами, поведінкою тощо.

    У визначенні політики важливим є також виявлення її соціального змісту та спрямованості. Щодо цього можна виокремити два напрями.

    Перший напрям розглядає політику як відносини та об’єднання людей для досягнення загального добробуту, як діяльність щодо висловлення спільного інтересу. Для нього характерним є наголос на важливості політики як сфери компромісу, консенсусу, і тому вона визначається як спосіб соціальної інтеграції і спілкування (комунікації).

    Другий напрям щодо визначення соціального змісту політики абсолютизує її конфліктні передумови. Відповідно до цього підходу, політика розуміється як вираз боротьби й полягає у забезпеченні панування одних над іншими. Конкретні втілення: диктатура одного з класів (за К. Марксом) або ж обстоювання дихотомії «друг-ворог», «свій-чужий» (за К. Шмідтом). У такому разі політика є формою реалізації тих або інших етичних цілей.

    Розуміння соціального змісту політики характеризується розмаїттям підходів , зокрема :

    Політика також може розглядатися як нормотворчість, спрямована на врегулювання конфліктів, діяльність зі зміцнення відносин у суспільстві як досягнення домовленості.

    Політика, як бачимо, пов'язана з управлінням. Процес прийняття рішень у політиці має творчий характер, з елементами ризику, тому що результати не завжди можна передбачити.

    На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли люди були об'єднані кровнородинними зв’язками, не було потреби в розвиненій політиці. Тоді суспільство ще не зазнало різкого протиставлення інтересів. Механізм самоорганізації в отриманні та розподілі продуктів, догми релігії, традиції природним чином регулювали як процес задоволення потреб, так і підтримку цілісності соціуму. Однак із прогресом матеріального виробництва, ускладненням суспільства, зростанням його багатомірності постає проблема врегулювання суперечливих інтересів і збереження його цілісності. Племена об'єднуються у більш великі спільноти – народності, відбувається внутрішня диференціація суспільства за соціальними, етнічними, релігійними та іншими ознаками. Необхідними стають інші форми організації суспільства. Виникає держава, яка за рахунок використання засобів примусу забезпечує необхідні загальнообов'язкові форми соціальної поведінки для всіх верств населення. Якісно новий рівень регулювання міжгрупових відносин, поширених на значній території, зумовлює формування особливого прошарку людей, що здійснюють владу й управління. У підсумку чітко розмежовуються функції апарату управління та інших верств, якими керують.

    Як свідчить суспільно-історична практика, відносини з державною владою впливали на можливості задоволення соціальними групами своїх запитів і потреб. Необхідність вступати в опосередковані державою відносини з іншими групами та з самими центрами влади передбачала, у свою чергу, виокремлення владнозначущих інтересів та оформлення групових запитів і потреб. Це сприяло виникненню нових соціальних груп, а також збільшенню кількості людей, що спеціально здійснювали управління. Спираючись на такий підхід, політику можна визначити як систему відносин між людьми, які виникають із приводу організації та використання державної влади в суспільстві.

    Політичний характер суспільних відносин вимагає усвідомлення своїх інтересів як групою в цілому (на рівні політичних програм, цілей, ідеологій), так і кожним її представником. Людина повинна усвідомлювати свою належність до такої групи. Політичне усвідомлення інтересів включає співвідношення їх із запитами інших груп і визначення засобів та ступеня державного втручання у процес суспільної взаємодії. Коли спільнота не може усвідомити свої політично значущі інтереси, вона стає заручницею власної еліти або виявиться об’єктом маніпулювання з боку інших груп. Таким чином, усвідомлення інтересів виявляється необхідним для формування політичної волі, спрямованої на ефективну участь у політичному процесі.

    З огляду на викладене вище, можна визначити політику як сферу відносин між окремими індивідами та групами людей щодо використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих запитів, потреб та інтересів.

    Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені прояви політики, можна запропонувати її наступне визначення.

    Політика - це цілісна сфера суспільних відносин, які виникають у процесі здобуття, утримання та використання публічної влади з метою узгодження та задоволення індивідуальних, групових та суспільних інтересів (тобто з метою упорядкування життя суспільства).


    2. Структура та функції політики. Зв’язок політики з іншими сферами суспільного буття

    Для того, щоб краще дослідити політику як суспільне явище вчені застосовують такий прийом дослідження як класифікація. Вона полягає в поділі множини виявів політики на певні групи (класи) за конкретним критерієм, який називається класифікаційною ознакою, або підставою класифікації. Враховуючи складність політики, її класифікують за різними підставами класифікації:

    Потрібно також визнати, що політика має складну структуру. Потрібно нагадати, що структуру будь-якого об’єкта становить множина його сталих складових (елементів), об’єднаних взаємними зв’язками, які забезпечують цілісність та якісну визначеність об’єкта.

    Найчастіше у політиці, як складному соціальному феномені, виокремлюють п’ять основних елементів, які у своєму взаємозв’язку становлять структуру політики:

    Також до структури політики можна віднести засоби та ресурси політики.

    Потрібно коротко охарактеризувати ті складові структури політики, які необхідні для формування загального уявлення про неї.

    Насамперед потрібно зазначити, що влада, як форма соціального обміну полягає в тому, що людина, яка підпорядковується очікує, що позитивний ефект від послуги, яку вона отримає від владарюючого буде перевищувати затрати на підкорення йому. Тобто влада – це така форма суспільних відносин, за якої один суб’єкт здатний викликати бажані для нього зміни (поступки) у поведінці іншого суб’єкта, навіть коли останній не хоче таких змін. Виходячи з цього можна сказати, що політична владаце можливість і здатність суб’єкта політки змінювати потрібним чином поведінку об’єкта політики використовуючи засоби і ресурси політичної влади.

    У свою чергу суб’єкти політикице особи, соціальні групи, організації чи суспільства, які є джерелом політичної діяльності. Тоді як політична діяльність – це цілеспрямована діяльність, метою якої є здобуття, утримання та використання публічної влади для досягнення суспільно-значущих цілей. Найбільш впливовими суб’єктами політики є органи державної влади та місцевого самоврядування.

    Разом з тим, об’єктами політики виступають суспільство, його частина (класи, нації, різні об’єднання і організації, тощо) або особа, на які спрямовано політичний вплив суб’єкта політики.

    Політичні відносини – це стійкі соціальні взаємодії між суб’єктами політики з приводу здобуття, утримання та використання публічної влади.

    Засоби політики – це сукупність заходів (акцій, процедур, прийомів, тощо), які застосовуються для здобуття, утримання та використання публічної влади, а також владного упорядкування життя суспільства.

    Ресурси політики ‑ це сукупність матеріальних, фінансових, соціальних, організаційних, інформаційних та інших суспільних цінностей, які залучаються суб’єктами політики для здобуття, утримання та використання публічної влади.

    Нарешті, політична організація суспільства – це організована сукупність усіх політичних інститутів, політичних та інших організацій, що взаємодіють у процесі політичної діяльності ( таких як: органи публічної влади, політичні партії і рухи, громадські організації і рухи, засоби масової інформації та інші суб’єкти, що беруть участь у політичному житті). З іншої сторони, політична організація суспільства – це сукупність форм перебігу політичного життя суспільства, сукупність форм функціонування та взаємодії суб’єктів політики у процесі здійснення політичної діяльності.

    Важливо зазначити, що політика характеризується переважно трьома рівнями функціонування, такими як мікрорівень, макро- та мегарівень.

    Мікрорівень політики – це місцева та регіональна політика. Макрорівень – це загальнодержавна політика. Мегарівень – це зовнішня політика держави та її міжнародні відносини.

    Безумовно політика, як певна сфера життєдіяльності суспільства, відіграє важливу роль для його стабільного функціонування і розвитку, тобто здійснює на суспільство певний вплив. Напрями впливу політики на буття суспільства називають функціями політики.

    У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики:

    1) управління суспільством, налагодження суспільної взаємодії (важливий засіб цього – можливість використання примусу щодо членів суспільства);

    2) раціоналізація виникаючих суспільних протиріч, забезпечення цивілізованого діалогу громадян і держави та управління і керівництво суспільними процесами;

    3) виявлення і задоволення за допомогою політичної влади значимих інтересів соціальних груп. Через політику люди дістають додаткові можливості задовольняти свої потреби й інтереси;

    4) інтеграція різних верств населення, підтримання цілісності суспільної системи, стабільності та порядку шляхом узгодження їх інтересів з інтересами усього суспільства;

    5) розробка цілей всього суспільства і колективних суб’єктів, які його складають, організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення;

    6) соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);

    7) забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

    Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин.

    Тривалий час політика сприймалась як універсальна (всезагальна) форма людської активності. Розуміння певної її автономії дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.

    Це співвідношення різні мислителі оцінювали неоднаково. Деякі дослідники розуміли її як визначальну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фройд), розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Арістотель) чи релігії (Августин Блаженний); решта визначала її як відносно автономну рівноправну з іншими сферу суспільного життя.

    Існують дві діаметрально протилежні точки зору:

    1) одна з них детермінує політичні процеси неполітичними факторами,

    2) інша гіперболізує самодетермінованість політики, затверджує її непідвладність впливу інших сфер життя.

    Нині більш обґрунтованим видається підхід, за яким політика та інші сфери взаємодіють як відносно самостійні системи регулювання соціальних процесів, а можливу перевагу тих чи інших факторів і регуляторів зумовлено різними причинами (історична ситуація, менталітет тощо).

    В умовах стабільних демократій зв’язок політики з іншими сферами соціального буття має стійкий динамічний характер. Простежується тенденція до зниження ролі методів політичного регулювання, посилення впливу моральних, релігійних норм, методів самоорганізації в суспільстві.

    Перехідний стан політичного режиму, який часто супроводжується кризою, сприяє посиленню впливу факторів політичного характеру, підвищує значення політичної волі та рівня інституалізації політичних відносин. Особливо це виявляється в логіці дії авторитарного режиму, для якого політика – засіб пріоритетного впливу на посилення регульованості соціальних процесів.

    Щодо тоталітарного режиму, то в ньому політична сваволя досягає неосяжних розмірів. Політичні методи за суттю підміняють та девальвують чинники іншого порядку, а економічна доцільність поступається місцем ідеологічним міркуванням. Політика набуває гіпертрофованого значення, вона проникає навіть у особисте життя громадян.

    Розгляньмо в загальних рисах взаємодію політики з окремими важливими сферами людської життєдіяльності: економікою, правом, мораллю.

    Економіка справляє значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопментський підхід (від англ. розвиток) стверджує, що слабо розвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії.

    У західній політичній науці дослідники використовують таке поняття, як індекс комплексного розвитку, в якому економічні показники посідають важливе місце. Залежно від їх величини прогнозується перспектива встановлення стабільної демократії в тій чи іншій країні, що переживає етап модернізації.

    Зокрема, Б. Рассел синтезував показники соціально-економічного і політичного характеру та виділив п'ять типів держав, що відповідають п'яти типам соціально-економічного розвитку суспільства:

    1. Примітивні суспільства.
    2. Традиційні цивілізації.
    3. Перехідні суспільства.
    4. Суспільства промислових революцій.
    5. Суспільства високого масового споживання.

    Зв’язок економіки та політики можна також розглядати з позицій діалектики, адже не лише перша визначає другу, а й політика має регулюючі можливості щодо економіки, оскільки передбачає державно-владний примус – у разі потреби її вплив набуває особливого значення. Сьогодні не тільки ліберальні, а й консервативні західні ідеологи відмовляються від різко негативного ставлення до державного регулювання економіки й визнають потребу застосування цих важелів.

    У сучасній Україні, як і в інших державах, що переживають посттоталітарну трансформацію, питання посилення регульованості соціальних процесів є актуальним. Політичний аналіз виявляється потрібним для проведення ефективних економічних перетворень: встановлення конкурентного середовища, ствердження ринкових відносин, розвитку підприємництва. Заходи політичного характеру необхідні й для подолання негативних наслідків минулої системи та подолання кризових явищ перехідного періоду.

    Разом із тим успіх демократичних перетворень залежатиме від збереження динамічного балансу між чинниками політичного й економічного характеру. Доволі значимими, зокрема, є розвиток вільної економічної діяльності, утвердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва. Економіка та політика взаємодіють опосередковано і через інші соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що утворюють те чи інше суспільство.

    Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Зміст норм, які регулюють політичні відносини є своєрідним індикатором зрілості політики держави й визначає межі припустимої політичної поведінки суб'єктів політичної діяльності, особливо правлячої еліти. В умовах тоталітарного режиму закон служить політиці, не регламентуючи владне свавілля. За демократичного режиму – перед законом всі рівні. І в першу чергу він суворо регламентує діяльність органів політичної влади, вводячи такий принцип правового регулювання їх публічної діяльності: «дозволено лише те, що прямо передбачено в нормах закону». У той час, як для законодавства, яке регулює суспільні відносини у громадянському суспільстві, сфері реалізації приватних інтересів, керівним принципом є: «дозволено все, що прямо не заборонено в нормах закону».

    Осмислення проблеми співвідношення політики й моралі розпочалось ще в давні часи. У цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи:

    а) перший з них (Н. Макіавеллі, Г. Моска, Р. Міхельс, І. Бентам та ін.) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики;

    б) другий підхід (Платон, Арістотель, Е. Фромм та ін.), навпаки, розчиняє політичні підходи в морально-етичних оцінках, його представники висловлюють думку, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику);

    в) третій (А. Швейцер, М. Ганді та ін.) обстоює думку необхідності «ушляхетнення» політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.

    У політиці процес формування та реалізації інтересів первинно пов'язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні установки та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин добра та зла.

    Зрозуміло, що моральність політики умовна, тим більш, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на використання сили тільки тоді, коли має легітимність, тобто коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі.

    Однак у відносинах моралі та політики також необхідно встановити баланснеприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень і є шляхом до соціальних катастроф, так і нехтування моральними принципами, що характерно для багатьох, відомих історії диктаторських режимів.

    Якщо політика не відмежовується від моральних вимог, їй притаманне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та злагоду.

    Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості повинні бути об'єднані в інтегральній формулі з відповідними рівнями в системі етичних цінностей. Перевага одного із рівнів (елементів) негативна за своїм впливом, оскільки порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті установки, що об'єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає важливими чинниками мораль, яка виступає джерелом політичного розвитку, та політику – як засіб зміцнення та формалізації у праві універсальних норм і цінностей моралі.

    Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а й, разом з тим є об’єктами свідомого політичного керівництва й управління.


    3. Основні етапи розвитку політичної думки

    Традиційно науковці виділяють п’ять основних періодів розвитку політичної думки, або, п’ять основних концепцій в межах яких розвивалася політична думка (кожній з цих концепцій відповідає свій історичний період та етап розвитку людського суспільства):

    У подальшому викладі матеріалу лекції можна буде прослідкувати змістовну належність тієї чи іншої політичної теорії до однієї з перелічених концепцій.

    Політичні теорії Стародавнього світу.

    Стародавні суспільства мають багато спільних рис, зумовлених схожими умовами культурно-історичного розвитку, рівнем розвитку економічних відносин, способами господарювання, панівними світоглядними уявленнями та цінностями. Оскільки політичні відносини відображають реальне життя суспільства та держави, то у політичних уявленнях відображаються соціальна практика та специфіка суспільного буття. Політична думка тієї доби нерозривно пов'язана з особливостями суспільного устрою стародавніх держав – Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, міст-полісів Давньої Греції та різних форм держави Давнього Риму.

    Творці та носії міфологічної концепції політики – народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ–ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Китай. Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом зміцнення влади та державної централізації, що привело до створення політичних структур деспотичного типу.

    Ці структури мали такі основні особливості:

    Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств мають переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює Божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку.

    Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є теоретичним виправданням його необхідності. Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласницька ідеологія знайшла свій вираз у таких творах, як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину», в яких стверджується необхідність зміцнення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, хто не кориться верховній владі, гідні фізичної розправи, стверджують «Повчання».

    Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), які є однією з найдавніших пам’яток права і законодавства. Зміцнення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей – головна з ідей, викладених у цих законах.

    Політична думка Давньої Індії відображувала релігійно-політичну ідеологію буддизму та брахманізму. Послідовники буддизму вважають, що світом править природний закон, а людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм засновано на визнанні морально-духовної рівності людей. Для політичної думки Давньої Індії характерне поєднання ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом. Саме у Давній Індії вдалося досить детально розробити концепцію людських обов’язків, однак правам людини приділялось значно менше уваги.

    Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень до релігійно-міфологічних відбувся у Давній Персії і пов’язаний з ім’ям Заратустри. Згідно з його вченням, у світі відбувається боротьба добра і зла і врешті-решт переможе добро. Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх має захищати підданих від лиха, боротися зі злом у державі. Кастовий розподіл суспільства ґрунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

    Але найбільш теоретично обґрунтовані політичні теорії деспотичних держав, які мали раціоналістичний характер, були створені у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основне джерело існування азіатського деспотизму – розподіл суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує. Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували кілька варіантів розв’язання цієї проблеми (конфуціанство та легізм, моізм і даосизм).

    Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю і всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551 ‑ 479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями.

    Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є подібною владі батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

    Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

    Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, почуття обов’язку тощо.

    Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв’язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

    На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель - Мо Цзи (479-400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

    Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

    Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убогості. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

    Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій всебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis ‑ закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390 ‑ 338 pp. до н. є.). Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів ‑ «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

    Держава повинна ліквідувати розбещеність народу, встановити єдині нормативи для думок і дій громадян.

    Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих в Стародавньому Китаї представників школи фацзя. На думку останніх, суворі закони являються найкращим засобом державного управління. Легісти відмовились від традиційних моральних трактувань політики і здебільшого розробляли «техніку» здійснення влади, а у політичній теорії вбачали не сукупність уявлень про належне у державі, а вивірену програму та техніку загальнодержавних перетворень.

    Згідно з переконаннями законника-практика Шан Яна, висловленими ним у «Книзі правителя провінції Шан», закон є «вираз любові до народу» тому необхідно було:

    1) мати за повелінням законів у державі багато покарань та мало нагород;

    2) слід карати жорстоко навіть за дрібні порушення; наприклад, людина, що зронить на дорозі жар, щоб донести його до свого селища, має бути присудженою до смертної кари;

    3) варто роз’єднувати людей взаємною підозрілістю, слідкуванням та взаємним доносительством родичів та близьких один на одного;

    4) державний апарат має бути суворо централізований, а будь-яке прагнення особи до самостійності у суспільному житті є злочином;

    5) обмеження общинного самоврядування, підпорядкування його місцевій адміністрації;

    6) встановлення безпосереднього державного контролю над діями підданих.

    Таким чином, наполягаючи на домінуючій ролі єдиного для всієї держави закону, законники розуміли під ним репресивну, каральну дію та схвалювали страх, викликаний невідворотністю цієї дії.

    Позитивним здобутком законників була висунута ними концепція рівних можливостей, згідно з якою в апараті держави посади мають замішуватися не за іменитістю, а за воєнними здобутками та здібностями до управління.

    Реформаторська програма Шан Яна була реалізована в царстві Цинь, і сприяла його економічному та військовому зміцненню, але після смерті правителя Сяо Гуна самого реформатора було схоплено і страчено, на вимогу незадоволеної реформами родової аристократії.

    Пасивний протест відносно влади чиновників було сформульовано у книзі “Дао-де-цзин”, яка укладена легендарним мудрецем Лі Ером (Лаоцзи) та його послідовниками. Ними розвінчується ідея божественного походження влади, зло тлумачиться як породження «людського дао», тобто законів, встановлених правителями з порушенням небесного «дао», згідно якого люди рівні.

    Розумний правитель, вважали даоси, править країною за допомогою «благодійного недіяння», не нав’язуючи підлеглим свої уявлення про благо держави, не втручаючись у приватні справи громадян. Їх соціальний ідеал ґрунтувався на рівності людей більш високого ступеня, ніж це було встановлено у «великій родині» Конфунція.

    Політичний взірець даосів ‑ невеликі держави з малим населенням ‑ був звернений у минуле, бо правити мали представники спадкоємної знаті, які могли осягнути таємницю «дао» і повести за собою народ на правильному шляху «дао» за допомогою правильних дій – «де».

    Служіння народу вважалося у даосів найшляхетнішою справою для мудреця:

    “Серце мудрого, ‑ казали вони, ‑ складається з сердець народу”.

    В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

    Таким чином, основним досягненням китайської політичної думки було розроблення оригінальних методів політичного управління суспільством і їх утілення в дійсність.

    Території Стародавнього Середземномор’я, також відзначилися унікальними політичними моделями. Античний варіант політичного розвитку, насамперед у Давній Греції, представлений розмаїттям форм правління. Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, прагненням до розумної організації суспільного буття, яка втілена у численних давньогрецьких полісах.

    Античними мислителями була запропонована філософсько-етична концепція політики. Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму, розробляючи філософію політики, трактували державу як найвище втілення розуму. Розум для філософів того часу був не лише засобом для досягнення окремих благ, а й істинною метою. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

    Найвищого розвитку антична філософсько-політична думка досягла у вченнях давньогрецьких мислителів Сократа, Платона та Арістотеля.

    З ученням Сократа (469 до н.е. – 399 до н.е.) пов’язаний початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики.

    Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсякденною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян.

    Владу правителя, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, ‑ тиранією. Правління небагатьох, які дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших ‑ плутократією, а правління всіх ‑ демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи.

    Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля.

    Платон (427 – 347 pp. до н. є.) ‑ учень Сократа ‑ є одним з най видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

    Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він обґрунтував концепцію «ідеальної справедливої держави».

    Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала ‑ керівне, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани ‑ правителів, воїнів і виробників. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства. І нарешті є четверте, суспільне началосправедливість, яке полягає в тому, що люди займають в державі належне їхньому душевному началу місце: розумні – правлять, хоробрі – охороняють, ділові – займаються виробництвом.

    Ідеальна держава Платона ‑ це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократієювладою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — спочатку тимократієюправлінням честолюбців, потім олігархією – правлінням любителів грошей і розкоші, потім демократією – правлінням неосвіченого і некомпетентного народу, або тиранією – правлінням одинака-самодура, заснованому на беззаконні, свавіллі, жорстокості. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

    У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Вищою політичною цінністю вважав справедливість.

    Вчення Платона значно вплинуло на формування поглядів Аристотеля (384 – 322 pp. до н. є.) ‑ найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

    Держава, за Аристотелем, природне утворення, продукт природного розвитку суспільства. В її основі лежить природна потреба людини в спілкуванні і співпраці з іншими людьми, тобто в об’єднанні в спільноту, грецькою – поліс. Давньогрецький мислитель стверджує, що людина, за своєю природою не може жити одна, вона потребує контактів з іншими людьми для того, щоб бути людиною. Ізольована людина повинна володіти якостями бога, щоб лишатися людиною, інакше вона обов’язково перетвориться на тварину. В цьому полягає зміст відомого визначення Аристотелем людини як “політичної тварини”.

    А життя в державі-полісі дозволяє задовольнити всі потреби людини, і разом з тим не розчинитися в ньому як безлика соціальна одиниця, що зазвичай відбувалося з підданими величезних східних деспотій (Давнього Єгипту, Вавилону чи Персії). Тому мета полісу – благо його громадян, і лише за цим критерієм можна визначити гарна чи погана та, чи інша держава.

    У центрі політичного вчення Аристотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.

    За першою ознакою Аристотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету суспільне благо, а в неправильних ‑ лише своє особисте благо.

    Трьома правильними формами держави виступають в Аристотеля монархія, аристократія і політія.

    Трьома неправильнимитиранія, олігархія і демократія.

    Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

    Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.

    Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів.

    Аристотель обґрунтовував також ідею важливості розвитку середнього класу та приватної власності як невід’ємних атрибутів суспільного життя.

    Цікаве продовження думкам Аристотеля надав давньогрецький історик, військовий і політичний діяч Полібій (201р. до н.е. – 120р. до н.е.). Він висунув і обґрунтував ідею кругообігу форм правління у суспільстві, тобто він стверджував, що форми правління змінюються, переходять одна в одну і знову повертаються до початкової форми. На думку Полібія цикл кругообігу має такий вигляд: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Поділяючи точку зору Аристотеля щодо поділу форм правління на правильні і неправильні, Полібій зауважує, що з плином часу та відповідно до людської природи правильні форми поступово вироджуються в неправильні: царська влада ‑ в тиранію, аристократія – в олігархію, демократія – в охлократію. Єдиновладдя лише тоді є царством, коли народ добровільно віддає владу найдостойнішому, наймудрішому, влада небагатьох є аристократією, коли правлять наймудріші, влада багатьох є демократією, коли серед більшості є єдність спрямована на забезпечення добробуту всього народу як цілого, інтересам якого підпорядковуються індивідуальні інтереси.

    Одним з найдосконаліших вчень давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

    Марк Туллій Цицерон (106 – 43 pp. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу».

    Первинною основою суспільного життя, за Цицероном, безпосередньо пов’язаною з Богом, природою і розумом є справедливість.

    Справедливість – це абсолютна цінність, ціль людини і суспільства, захищаючи справедливість, держава, суспільство і людина захищає все людяне в людині, її Божественну сутність.

    Справедливість, на думку Цицерона полягає в тому, щоб:

    1) не шкодити іншим (вчиняти шкоду іншій людині є справедливим лише у відповідь на її протизаконні дії);

    2) служити загальному благу;

    3) керуватись в суспільному житті рівністю перед законом.

    Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих, він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це, батьківське ставлення до підданих, у влади оптиматівмудрість, у влади народусвобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія породжує небезпеку зрівнялівку .

    Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян. (таким ідеалом уявлялася Цицерону аристократична сенатська республіка Давнього Риму, у якій консули уособлюють монархічну складову, сенат – аристократичну, народні збори і трибуни ‑ демократичну).

    Від демократичних Афін до аристократичної Спарти, від Риму в період Республіки до Римської імперії антична політична думка здолала довгий шлях і була викладена у творах різних мислителів.

    На зміну античній політичній думці прийшла традиція нової епохи, яка ознаменувалася розвитком християнства. Воно успішно перетворювало політичні ідеали та філософські концепції на релігійні вчення про політику.


    Політична думка епохи Середньовіччя

    Від своїх витоків християнство несло в собі ідею, яка втілювала мрію про рівність і соціальну справедливість. Проте реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась першим християнським пророкам.

    У різні періоди епохи Середньовіччя було сформовано головні положення християнської церковно-релігійної доктрини.

    Так у період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354 – 430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

    У названій праці Августин виділяє два види людського співжиття, два гради. Град земний, в якому люди живуть керуючись плотськими потребами, і в них любов до себе доведена до рівня зневаги до Бога. І Град Божий, в якому люди живуть керуючись духовними потребами, і любов до Бога у них доведена до рівня презирства до себе.

    Походження держави Августин пояснює волею Бога, але сам процес виникнення держави відбувається природним еволюційним шляхом об’єднання людей спочатку у сім’ї, потім у держави для забезпечення внутрішнього порядку і добробуту, і зовнішньої безпеки. Безпосередньо стремління до об’єднання і спричиняє застосуваннясуспільного договору”, який полягає у розподілі обов’язків між членами спільноти, і переданні влади кращому: в сім’ї ‑ батьку, а в державі ‑ монарху. Саме видатні якості перших королів були запорукою наділення їх владою народом, але все це входило в божий замисел.

    Важливим є внесок Августина Блаженного в теоретичну розробку проблеми розподілу церковної і світської влади в державі. На його думку церковна і світська влада в суспільстві є суверенними і автономними. Будь-яке втручання однієї влади у сферу іншої є небезпечним. Але разом з тим, вони взаємодоповнюють одна одну і взаємодіють: світська влада захищає церкву від її ворогів – варварів і єретиків, а церква – виховує паству в дусі покори і виконання суспільних обов’язків. В той же час Августин вважав церковну владу вищою, тому що духовна сфера вища за світську, з огляду на її первинний характер і вічність людської душі.

    Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.

    Ще однією величною постаттю середньовічної політичної думки є Фома Аквінський (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Аристотеля для обґрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» (1265 ‑ 1266) і «Сумма теології» (1266 ‑ 1274). Наслідуючи Аристотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов’язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

    Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади. Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога». На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили. Третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога. З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.

    Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує законами і справедливістю, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи.

    Тобто єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.

    Свою правову концепцію Фома Аквінський вибудував спираючись на моральну категорію справедливості. Право, за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування.

    Джерелом права є закон, Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім, це природний закон, що є відображенням вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.

    Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав «правом народів», за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.

    Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості. Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них. Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.

    Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324 ‑ 1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270 ‑ 1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

    На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.

    Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім’ї об’єднуються в роди, потім роди ‑ в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку ‑ держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом учений розумів не всіх громадян держави, а лише представників впливових і заможних суспільних станів ‑ військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників.

    Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені ‑ обрані ним представники. Закони є обов’язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

    Політичне вчення Марсилія Падуанського відіграло значну роль у формуванні уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.

    Християнські мислителі відзначали, що людині Бог дав індивідуальний спосіб існування, та підкреслювали її цінність. При цьому християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а бачити у владі тягар відповідальності.

    Особливості політичної думки Відродження

    Теоретиків епохи Відродження більше цікавила проблема походження та засад держави, а не її цілі. Держава розглядається як унікальна незалежна організація, необхідна для захисту та безпеки людей. Розум у працях мислителів епохи Відродження виступав як інструмент та обґрунтовувався світський характер соціальних законів. Політична думка звільняється від ролі прямого продовження філософії та релігії, починає формуватися нова галузь знання.

    Головний світоглядний принцип мислителів Відродження: «Людина – центр Всесвіту» – у галузі політичної думки втілив Ніколо Макіавеллі (1469 ‑ 1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Політична теорія у флорентійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469 ‑ 1527 рр.) постала не в якості складової частини загально філософських поглядів, як це було раніше у Платона і Аристотеля, а як самостійна наука.

    На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об’єктивний характер. Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов’язується саме з Н. Макіавеллі. Він розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Політичним ідеалом Макіавеллі була Римська республіка як втілення ідеї міцної держави, що вміє зберігати внутрішній порядок та поширювати свій вплив на інші народи. Згідно Макіавеллі, держава має перебрати на себе виховні функції, що належали до цього часу церкві, тим самим вона має опікуватися доброчесністю громадян. Він звинувачує церкву в тому, що вона розхитала підмурки світської державності і послабила намагання громадян служити республіці. Останню Макіавеллі вважав кращою формою правління, бо вона кожного робить відповідальним за долю держави. Мислитель і політичний діяч Флоренції виступив за народний контроль над використанням влади, участь в управлінні державою надавав монарху, знаті і народу. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

    Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель». Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

    У політичних трактатах «Державець», «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції:

    Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Недоречно осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами.

    Виступаючи як приватна особа, вважав Макіавеллі, государ має керуватися турботою лише про зміцнення держави. Він постійно перебуває серед ворогів, тому не повинен довіряти нікому, йому припустимо вдаватися до підступності та насильства. Лише поєднуючи у собі якості лева і лисиці ‑ сили і розуму, государ здатний реалізувати свою політику. Государ не прив’язаний до своїх помічників (слуг) і легко має прощатись з ними по досягненні «проміжної» мети.

    По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, ‑ це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом "мета виправдовує засоби" отримала назву "маккіавелізм".

    Внесок Макіавеллі в політологію є величезним. Вважаючи політологію точною, дослідною наукою, узагальнюючи великий емпіричний матеріал, він зумів передбачити еволюцію державності від монархій до демократичних республік і довести практичну цінність політологічної науки. Його твором «Державець», написаним після трагічного завершення політичної кар’єри 1513 році, зачитувались мислителі і державні діячі наступних століть, в тому числі й такі одіозні політичні фігури як Сталін, Гітлер, Муссоліні.

    Політична спадщина Макіавеллі суперечлива і по-різному оцінюється в минулому і сьогоденні. Так Й.-Г. Фіхте називав його «дійсно життєдайним письменником», Г.В.Ф. Гегель характеризував як «дійсного політичного мислителя у високому і шляхетному розумінні». Сучасні політологи вбачають основну заслугу Н. Макіавеллі в реалістичному політологічному підході, звільненому від морально-релігійних і етичних упереджень.

    Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530 ‑ 1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.

    Жан Боден теоретично обґрунтував авторитаризм у політиці, вважаючи сувереном не народ, а державу. Бодену прийшлось бути свідком релігійних війн та розбрату між верствами населення, тому він у могутності держави, її міцному суверенітеті вбачав запоруку миру та спокою у суспільстві. Суверенітет це абсолютна, неподільна та постійна влада, яку римляни називали величчю.

    Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх повноважень, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею.

    Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Ж. Боден виокремлює такі пять основних ознак суверенітету:

    1) видання законів, обов’язкових для всіх;

    2) вирішення питань війни і миру;

    3) призначення посадових осіб;

    4) дія як суду в останній інстанції;

    5) помилування.

    Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сімї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сімю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

    Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

    Ж. Боден дав надзвичайно цікаві і влучні характеристики не лише окремим народам, а й населенню цілих регіонів. Він розглянув виникнення різних форм держави залежно від географічного середовища, природних умов, які впливають на специфіку життя людей, їх психологічні та інтелектуальні якості, особливості духовного складу, а отже, визначають доцільність певної форми держави.

    Мешканці Півночі, гірських регіонів створили демократію або виборні монархії, а Півдня і рівнинимонархії. Особливої уваги заслуговує його поділ народів на «здатних до політичного життя» і відповідно «не здатних». Саме ці міркування Ж. Бодена мають пряме відношення до витоків етнополітології та етнопсихології.

    Так, на думку французького вченого, народи півдня — хитрі, бережливі, релігійні, здатні до точних наук (математики, астрономії та ін.); народи півночі ‑ хоробрі (але недостатньо мудрі), жорстокі, здатні до обробки металів, виготовлення зброї та ін.; народи центральних регіонів (Європа) — мудрі, благорозумні, здатні до діалектики, торгівлі, політики, виробленню законів та ін.


    Політичні теорії Нового часу (XVI–XІX ст.)

    Складно чітко відмежувати політичну думку наступних періодів, адже класичні теорії Нового часу і Просвітництва стали продовженням ідей мислителів епохи Відродження, однак головним критерієм стає поява буржуазії, захист її інтересів і обґрунтування відповідного суспільно-економічного ладу.

    Таким чином, подальший розвиток політичної теорії у західних країнах відбувається на тлі буржуазних революцій в Нідерландах (1566–1609 рр.), Англії (1640–1688 рр.), Франції (1789–1794 рр.), Америці (1775–1783 рр.). Політичні ідеї нового класу – буржуазії, які народжувалися у попередній епосі, набувають всебічного розвитку у Новий час. На першому, початковому етапі розвитку новочасної політичної думки основну роль відіграють ідеї знищення обмежень, які феодальна держава накладає на свободу індивіда. Згодом ці ідеї логічно відображаються у громадській (суспільній) концепції політики, в якій акцент з індивіда переноситься на соціальні групи як суб'єкти політики.

    Політична наука Нового часу пов’язана з іменами найвидатніших мислителів багатьох країн, вона наче переміщується з однієї країни в іншу, йдучи за бурхливими суспільними подіями. Одним з таких мислителів є голландський мислитель Гуго Гроцій (1583—1645) Серед його численних праць з цієї проблематики чільне місце посідає трактат «Три книги про право війни і миру» (1625). У своїй головній праці Г. Гроцій висловлює думку про існування двох видів права: норм, що виникли «шляхом встановлення», і норм, що випливають «із самої природи». Неважко зрозуміти, що Гроцій має на увазі ідею про існування так званого природного права. «Матірю природного права є сама природа людини», ‑ стверджує Гроцій. Це право не залежить не тільки від людської сваволі, але й від волі бога.

    Людське ж право, за Гроцієм, має свої підрозділи. До нього входить право народів (міжнародне право) і право внутрішньодержавне, що встановлюється цивільною владою. З цього логічне постає питання про те, що собою являє держава. Гроцій дає вельми ґрунтовну відповідь. Виникнення держави він пояснює тією ж природною схильністю людини до спілкування. Люди первісно об'єдналися у державу, переконавшись на досвіді в неспроможності окремих розділених сімей протистоянню насильству. Гроцій підкреслює, що люди вчинили це «не за божим велінням, а добровільно». Таким чином, він дотримується так званої договірної теорії походження держави, котра стала типовою для буржуазних природно-правових концепцій. У згоді з цією теорією, Гроцій так визначає державу: «Держава є досконалий союз вільних людей, укладений задля дотримання права і загальної користі».

    Однак, поряд із цим Гроцій висловлює думку про існування верховної влади, яка приводить до дії весь державний організм, яка не знаходиться під чиїмось контролем, окрім самого носія цієї влади. Ця влада зайнята досягненням загальнодержавного інтересу, тобто досягненням народного блага, проте не завжди в прийнятний для народу спосіб. В свою чергу, народ, за Гроцієм, повинен підкорятися владі, і не має права на виявлення в будь-якій спосіб невдоволення нею. Народ добровільно віддається під владу володаря, і не має права виходу з-під неї в подальшому. Таким чином, Гроцій заперечує тезу про верховенство народу. В цьому його твердженні відбивається побоювання революційних виступів народних мас, характерне для тих буржуазних кіл, представником яких він був.

    Одним з видатних політичних мислителів Нового часу є англійський філософ Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.), якого вважають батьком сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651).

    Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині ‑ вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верховну владу над собою. Цією особою є держава, котра використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають його підданими. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога.

    Таким чином, уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою.

    Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій ‑ суверен ‑ ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами.

    Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою «славної революції» 1688 р., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обґрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632 ‑ 1704), насамперед у його праці «Два трактати про правління» (1690).

    Дж. Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невід'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, а й інтегрував їх у цілісне політичне вчення ‑ класичний лібералізм.

    За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти всіх». Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава, на думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об’єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності й застосовувати силу об’єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.

    Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою передусім право на життя й володіння майном, свободу і рівність. Це невід’ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства ‑ створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

    Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. У зв’язку з цим він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати лише загальнонаціональному представницькому органові — парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання. Виконавча влада повинна належати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федеративну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами.

    Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні. Інші види влади підпорядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

    Для Дж. Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо.

    Заслугою Дж. Локка є також обґрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи. Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі порушили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним.

    Вагомий внесок у розвиток політичної думки Нового часу зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної думки Шарль Луї Монтеск’є (1689 - 1755 рр.).

    Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об’єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний ‑ породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах ‑ схильні до підкорення чужій волі тощо.

    Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об’єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами). Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.

    Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск’є, мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск’є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія ‑ це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами.

    Ш. Монтеск’є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею. Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади III. Монтеск’є вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск’є, а й у політичній науці в цілому.

    Ідеї Монтеск’є про розподіл влад набули свого розвитку у працях засновників США. Вони пішли далеко уперед у розробці проблем політичної рівності та демократії порівняно з їхніми попередниками. Один з них – Джеймс Медісон (1751 - 1836 рр.) ‑ найвидатніший з теоретиків республіканізму. Він вважав, що народ ‑ єдине джерело влади, а представницька демократія і вибори ‑ характерна риса республіканського правління. Медісон творчо підійшов до теорії розподілу влади. Він розробив таку систему стримувань та противаг, згідно з якою кожна з трьох влад є відносно рівною, та унеможливлює тиранію більшості щодо меншості.

    Якщо Ш. Монтеск’є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму, то його співвітчизник ‑ видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712 ‑ 1778) захищав у цій боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо, в якій викладені його політичні погляди, має назву «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762).

    Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.‑Ж. Руссо використав для обґрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності ‑ фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з’являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

    Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ’ї.

    На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

    Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет, отже, належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

    Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народовладдя. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

    Якщо Локка і Руссо можна назвати інтелектуальними батьками народовладдя та натхненниками Великої Французької революції, то її теоретичним критиком та одним із засновників консерватизму був ірландський мислитель і політичний діяч Едмунд Берк (1729 ‑ 1797рр.). Адже консервативне політичне вчення з’явилося у результаті дослідження ним Великої французької революції 1789р., противником якої він був.

    Політичні погляди Берка найпослідовніше позначилися в його памфлетах проти Великої французької революції. Берк перший піддав ідеологію французьких революціонерів систематичній і безжалісній критиці. Корінь зла він бачив у зневазі традицій і цінностей, успадкованих від предків, в тому, що революція бездумно знищує духовні ресурси суспільства і накопичену століттями культурно-ідеологічну спадщину. Радикалізму французьких революціонерів він протиставляв неписану британську конституцію і її основні цінності: турботу про політичну наступність та природний розвиток, повагу до суспільних традицій і конкретних прав замість абстрактної ідеї закону, умоглядних побудов і заснованих на них нововведеннях. Берк вважав, що суспільство повинно прийняти за належне існування ієрархічної системи серед людей, що не зважаючи на недосконалість будь-яких людських порядків штучний перерозподіл власності може обернутися для суспільства катастрофою.

    Берк критично ставився до ідеї природних прав людини. Для нього держава та суспільство ‑ це результат природної еволюції, а не винахід людського розуму. Основна мета держави ‑ охороняти порядок та закон. Берк не довіряв людській природі та сумнівався у здібностях розуму людей покращувати життя.

    Значний внесок у розвиток політичних ідей здійснили видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724–1804 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762–1814 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831 рр.).

    Іммануїл Кант (1724 ‑ 1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797).

    І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб’єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом». Категоричний імператив проголошує: «Чини так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом загального законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх.

    Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як етики, так і права. Проте, наголошує І. Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації вимог категоричного імперативу, часто ця свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об’єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб’єктивною стороною ­ мисленням і почуттями — має керувати мораль.

    Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов’язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава ‑ первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об’єднання «множини людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов’язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої рішення і дії.

    Висунення та обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дає підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки.

    На відміну від І. Канта, його співвітчизник ‑ геніальний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 ‑ 1831) виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820).

    Позитивна наука про право, говориться в «Філософії права», є історична наука. Слідом за Монтеск’є, Гегель стверджує, що в законах відображається історичний досвід, національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови життя і т.п.

    Г. Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Громадянське суспільство, пише філософ, є перехідною ланкою між родиною і державою. З погляду поняття права громадянське суспільство ‑ це необхідний етап, з його взаємозв’язком особливого і загального, сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремих особистостей. «У громадянському суспільстві кожний для себе ‑ ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з іншими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші суть тому засоби для мети особливого». Таким чином, громадянське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, додає їм характеру загальності. Воно являє собою об’єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечення безпеки осіб і власності».

    По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип громадянського суспільства: воно «повинно захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід у свою чергу зобов’язаний дотримуватись права громадянського суспільства». Він попереджає про небезпеку бідності і багатства, зниження «відомого рівня існування» членів суспільства. Це веде до втрати почуття права, виникає чернь, а з нею ‑ зло, обурення, спрямовані проти багатих, суспільства, уряду і т.д. Гарантувати громадянський правопорядок покликані закони й установи (суд, поліція, корпорації).

    Внаслідок різниці інтересів індивідів, їх об’єднань, станів громадянське суспільство нездатне все ж самостійно врегулювати виникаючі соціальні протиріччя. Для цього необхідна політична влада ‑ держава як основа суспільства. Філософ відкидає ідею природного стану і договірного походження держави: договір має місце лише в приватно-правових відносинах і не може бути джерелом державності. Отже, в противагу поширеній у суспільствознавстві думці, що суспільство є механічна сума індивідів наділених розумом, незалежною волею ‑ вихідного суспільного розвитку, Гегель переконливо доводив: особистість є продуктом розвитку сім’ї, громадянського суспільства, держави, обумовлена ними і зобов’язана їм. Держава як загальне і ціле має зверхність над окремим і одиничним: доля людини мало важить на терезах історії.

    У вченні Гегеля про державу розумна держава саме і постає моральним цілим, ідейно-політичною єдністю, що знімає протиріччя в правовому громадянському суспільстві. Гегелівська розумна держава ‑ «є дійсність моральної ідеї», тут свобода «досягає свого вищого права», вона є «дійсність конкретної свободи». Отже, така держава – є втіленням ідеї розуму, свободи і права. «Держава ‑ це хід Бога у світі; її підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю». Держава, зауважує філософ, ‑ не витвір мистецтва, вона знаходиться у світі сваволі, випадків і оман. Легко виявляти недоліки в конкретних, поганих державах, важче осягати позитивне в них. Саме на позитивному, розумному «у внутрішньому організмі самої держави» і зосереджується філософ.

    Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Гегель, виявляється в поділі влади. Політична держава в його вченні підрозділяється на законодавчу владу, урядову і владу государя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск’є, так само вважає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але виступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію.

    Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767 ‑ 1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викладене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

    Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, тобто для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода ‑ це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

    Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов’язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

    Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

    Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

    Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805 ‑ 1859) ‑історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця ‑ «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

    Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристократії, з’єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

    Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.

    Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748 ‑ 1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. ‑ користь, вигода).

    У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв’язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь. На погляд І Бентама людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів ‑ це найвище благо та завдання держави.

    Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою підкорятися. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою і підтверджене санкцією за його не виконання. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метоюнайбільше щастя найбільшої кількості людей.

    І. Бентам вважав, що керуючись егоїстичними утилітарними інтересами, люди рідко вчиняють альтруїстичні вчинки. Виходячи з цього, законодавець має орієнтуватися на вузькоегоїстичні інтереси громадян. Це стосується в першу чергу можновладців. Тому потрібно створити такі закони, які б спрямовували діяльність владної верхівки на таке забезпечення своїх інтересів, яке б передбачало б паралельне забезпечення “найбільшого щастя для найбільшої кількості людей”.

    Поряд з політичними ідеями, які обґрунтовують виникнення та затвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або відстоюють усталені суспільні порядки (консерватизм), у XVI ‑ першій половині XIX ст. у Західній Європі розвивався напрямок суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях цілком заперечували як давній, феодальний, так і новий, буржуазний, соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних низів. Цей порядок отримав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478 - 1535 рр.) та італієць Томмазо Кампанела (1568 - 1639 рр.).

    Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516) «Золота книжечка, настільки ж корисна, як і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.

    Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.

    Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

    Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя ‑ заперечення приватної власності, суспільна організація виробництва й розподілу, обов’язковість праці, детальна регламентація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда ‑ знайшли подальше теоретичне обґрунтування у працях послідовників французьких соціалістів-утопістів Анрі де Сен-Сімона (1760 - 1825 рр.), Шарля Фур’є (1772 - 1837 рр.) та англійця Роберта Оуена (1771 - 1858 рр.), і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму.

    У творах соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов’язується із народовладдям, із широкою участю трудящих у керуванні суспільними справами. Соціалісти-утопісти вважали, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади буде становити організація виробництва та споживання, розвиток науки та культури. Сен-Симон писав, що у подальшому політичне правління людьми повинно перетворитися у розпорядження речами та керівництво процесами виробництва.

    Спираючись на вчення утопічного соціалізму, німецьку класичну філософію та англійську політекономію, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818 ‑ 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 ‑ 1895), відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з’ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

    Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса ‑ матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття ‑ це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив.

    За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

    Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В.І. Леніна, ідея марксизму ‑ ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

    Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. «Союзу комуністів» ‑ першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

    Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава ‑ це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині, її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

    Доля марксистської теорії велична і трагічна. Вона мала і має прихильників практично в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя.

    Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ульянов (Ленін) (1870 ‑ 1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм». Послідовне втілення ідей марксизму-ленінізму в суспільне буття СРСР під керівництвом ще одного ортодоксального марксиста – Йосипа Джугашвілі (Сталіна) (1879 ‑ 1953) привело до жорсткого тоталітарного режиму і мільйонів убитих і закатованих співвітчизників.

    По іншому підійшов до розвитку ідей марксизму Едуард Бернштейн (1850 ‑ 1932) ‑ німецький економіст, публіцист та політик, засновник реформістського (ревізіоністського) напрямку соціалізму, який став фундаментом для соціал-демократичної ідеології в її сучасному розумінні.

    У книзі «Проблеми соціалізму та завдання соціал-демократії», яка вийшла 1899 року, він виступив як супротивник філософських та економічних доктрин марксизму. За Бернштейном суспільний розвиток веде до зменшення конфлікту між робітниками і капіталом, що ставить під сумнів пророцтва К. Маркса про олігархічну систему, суспільний катаклізм і, як наслідок ‑ світову революцію. На противагу цьому пропонується еволюційний шлях поступової соціалізації суспільства. Як рецепти були запропоновані муніципалізація, лояльне робітниче законодавство, демократизація самоврядування, в тому числі ‑ громадського, співпраця класів (тоді як марксисти розглядали тільки їх боротьбу). Бернштейн при цьому не відкидає політичну та класову боротьбу: в багатьох ситуаціях його вимоги були радикальнішими за позицію марксистського крила партії. Наприклад, він рішуче підтримував загальний страйк 1904 року. На продовження критики марксового вчення Бернштейн протестує проти тези про те, ніби пролетар не має батьківщини.

    В брошурі «Як можливий науковий соціалізм» (Берлін, 1901) Бернштейн відкидає науковий соціалізм як такий, доводить беззмістовність цього терміну. Ідеї доповнюються у книзі «Обриси з історії та теорії соціалізму». Остаточно якісно новий підхід у політичній стратегії соціалістів формулюється у вислові: «Мета ‑ ніщо. Головне ‑ рух», яка швидко стала крилатою. Цей вислів символізує готовність відмовитися від очікування ефемерного комунізму заради поступового і постійного руху вперед через більші чи менші соціальні та демократичні завоювання. Бернштейн вважає за необхідне «поряд з розвитком і впливом продуктивних сил і відносин відводити належне місце правовим та моральним поняттям, історичним і релігійним традиціям епохи, впливу географічних факторів, до яких, безумовно, належить і природа самої людини, і її духовні здібності».

    Після Першої світової війни ідеї Бернштейна починають домінувати в соціал-демократичному русі. Поштовхом стає остаточний розрив між соціал-демократами та комуністами у 1914 ‑ 1918 роках, спричинений конфліктом між державницьким пріоритетом у перших і революційним ‑ у других.

    Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового Часу закладено засади та розроблено найважливіші положення класичної політичної думки й політичної науки загалом.


    Зародження і розвиток української політичної думки

    Політичні ідеї у Київській Русі та їх подальший розвиток на українських теренах у XVI ‑ XVII ст.

    Виникнення приватної власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та воєнні сутички в умовах співіснування з гунами, готами, печенігами, половцями зумовили виникнення великої феодальної держави східних слов’ян із центром у Києві – Київської Русі, яка у Х ст. набула чималої політичної ваги.

    Зміцненню феодального ладу, посиленню Давньоруської держави і княжої влади значно сприяло прийняття християнства у 988 р. Християнство прийшло на зміну нормам первісного суспільного ладу, відображаючи потребу суспільних еліт у новому типі ідеології та світогляду, і долучило Давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, зумовило розвиток писемності й освіти.

    Разом із християнським ученням у Київську Русь почали проникати нові політичні поняття, з допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях зміцнення княжої влади.

    До важливих пам’яток давньоруської літератури, в яких відображено актуальну для того часу політичну проблематику, належать «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона (1049 р.), літопис «Повість временних літ» (1113 р.), «Повчання Володимира Мономаха» (1125 р.), поема «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), «Моління Данила Заточника» (1229 р.).

    Головні ідеї цих творів – могутність і рівність руського народу з іншими великими народами; єдність землі руської і держави; захист підлеглих від порушень законів усередині країни.

    Найбільшого розвитку Давньоруська держава досягла в XI ст. за часів князювання Ярослава Мудрого, який був видатним правителем і залишив визначний політико-правовий документ – «Руську правду», однак після нього почалося дроблення держави, й у другій половині XII ст. вона розпалася на окремі князівства.

    Після татаро-монгольського панування у ХІV – ХVІ ст. на Русі відбувався процес ліквідації феодальної роздробленості, а новим центром об’єднання руських земель стало Московське князівство, яке мало політичні зв’язки із Золотою Ордою і проводило активну політику приєднання нових земель. У цей період складається політична ідеологія централізованої держави, в якій найбільшого значення набула проблема зміцнення самодержавства, а головним стає питання про роль Московської держави серед держав світу.

    Підсумком пошуків відповіді на це запитання стала концепція «Москва – третій Рим», що була остаточно сформульована у посланнях, автором яких є псковський чернець Філофей. Він вважає, що історія людства – це історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, що спрямовуються Богом.

    Як пише Філофей, першим світовим царством був Рим. Спадкоємцем Рима, або другим Римом, стала Візантія зі столицею у Константинополі. Візантія зрадила православ’я і за це покарана Богом – загинула під тиском турок у 1453 р. Єдиним носієм православ’я лишився «руський народ». А Москва стала третім Римом і буде ним до кінця світу. Великий князь Іван ІІІ наприкінці ХV ст. проголошує Московське князівство спадкоємцем гинучої Візантійської імперії, а 1547 р. Іван ІV Грозний вінчається на царство (титул був затверджений константинопольським патріархом 1561 р.).


    Політичні ідеї на українських землях від XIV ст. до новітнього періоду

    Таким чином, починаючи з XII ст. українські землі були роз’єднані й грабувалися – спочатку татаро-монгольськими загарбниками, а потім і тими, хто перебував на цих територіях – Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдовою, турками, кримськими татарами. Влада на цих землях переважно належала польському королеві, а від середини XVII ст. – і московському цареві. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, полонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а згодом в утворення Запорізької Січі, яку історики й політологи називають військовою демократією або християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів і військовою організацією на чолі з гетьманом.

    До цього періоду належить видатна пам’ятка української культури XVI ст. Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають на вірність українському народу сучасні президенти України. Культурний підйом в Україні посилюється у кінці XVI – на початку XVII ст., політична боротьба зумовила розвиток національно-культурного руху, появу братств – добровільних православних церковних об’єднань, які були громадськими культурно-освітніми православними об’єднаннями міського населення.

    На цей період припадає творчість письменника, мислителя, політика-захисника селянства Івана Вишенського (1545 ‑ 1620 рр.). Його політичне вчення було спрямоване не тільки проти національно-релігійного пригнічення, а й проти політико-правової системи Речі Посполитої. Його погляди були пронизані ідеєю рівності всіх людей від природи.

    У другій половині XVII ст. до братств долучаються представники культурної та політичної еліти українського суспільства, що не прийняли католицизм, а також козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Києво-Могилянська академія, створена Петром Могилою (1596–1647), – перший навчальний заклад такого рівня в Україні. У працях Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, що не співзвучні пануванню влади церкви. Він мріяв бачити царя мудрим правителем, батьком підданих, а церкві відводив роль радника, а не пана, виступав проти унії православної церкви з католицькою.

    Викладачі академії, релігійні та громадські діячі – Ф. Прокопович, І. Галятовський (бл. 1620 – 1688 рр.), Л. Баранович (1620 – 1693 рр.) та інші обстоювали ідею незалежності України від Польщі й союз з російським народом. Феофан Прокопович (1681 – 1736) активно пропагував реформи Петра І, створив теорію освіченого абсолютизму, згідно з якою освічений монарх є верховним носієм державної влади й спрямовує свою діяльність на загальну користь.

    З другої половини XVIII ст. у надрах феодально-кріпосної системи розвивається капіталістичний лад. Водночас у політичній думці починають формуватися прогресивні ідеї і розвивається політична ідеологія Просвітництва, характерними для якої є несприйняття кріпосного права, активний захист освіти, самоврядування, свобода та зразки європейського життя.

    Втіленням цих ідей стали погляди О. Радищева (1749 – 1802), який вважається першим російським письменником-революціонером. У творі «Подорож з Петербурга до Москви» мислитель показав економічну, соціальну та моральну згубність кріпосного права і самодержавства, вважаючи, що вони існують разом і підтримують один одного. У Росії та на українських землях продовжувався розвиток капіталістичних відносин, що сприяло поширенню ліберальних настроїв у суспільстві, насамперед серед частини дворянства.

    Найбільш яскравим представником Просвітництва в Україні був С. Десницький (бл. 1740 ‑ 1789). Він був перший в Україні, хто спробував розглянути питання сім’ї, релігії, права, власності з позиції історичного розвитку. Йому належить оригінальна соціально-політична концепція стадійного розвитку людського суспільства. Її головна ідея – думка про те, що основою прогресивного розвитку історії є укорінене у самій людині прагнення до самовдосконалювання.


    Основні напрями й тенденції розвитку вітчизняної соціально-політичної думки в новітній період (XIX – XX ст.)

    Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями, тісно пов’язані з історією України, відбивають політичні процеси і їх тенденції. Оскільки Україна довго входила до складу Російської держави, то й розвиток української політичної думки тісно пов’язаний з російською політичною думкою, також це зумовлено спільністю слов’янських соціально-політичних реалій та культурно-історичного коріння. Політична думка Росії та України у XIX ст. еволюціонувала в атмосфері кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це визначало спрямованість пошуку та основні політичні ідеї видатних мислителів того часу.

    Ідеологи ліберального дворянства М. Сперанський (1772–1839 рр.), М. Карамзін (1766–1826 рр.), революціонери-декабристи М. Бестужев-Рюмін (1801–1826 рр.), П. Пестель (1793–1826 рр.) та М. Муравйов (1795–1843 рр.) створили низку проектів ліберальних реформ щодо суспільних відносин та устрою державної влади.

    Найбільш опрацьованим із них був проект М. Сперанського. Намагаючись пристосувати до самодержавної форми правління теорію розподілу влад, М. Сперанський дав їй оригінальне тлумачення. Законодавча, виконавча та судова влади виступають у нього як прояви єдиної «державної волі». Імператор є «верховний законодавець», «верховний виконавець» та «верховний охоронець правосуддя». М. Сперанський пропонував заснувати Державну думу, міністерства та Сенат як орган судової влади.

    У 40-х роках XIX ст. в Україні оформлюються два головні напрями соціально-політичної думки: ліберально-демократичний і революційно-демократичний.

    До ліберально-демократичного належали М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов. До революційно-демократичного – Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші видатні діячі.

    Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку, як у країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством зумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і, як наслідок, засиллям і популярністю радикальних течій.

    Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського публіциста, історика та філософа М. Драгоманова (1841–1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади»» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у поєднанні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М. Драгоманов водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» – анархосоціалізм прудонівського зразку. На думку М. Драгоманова, гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядна «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

    Суть концепції, виробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

    Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. М. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива й без національно-державного відокремлення від Росії.

    Друга спроба переносу ліберальних ідей на український ґрунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX – поч. XX ст. На той час поширенню ліберальних ідей в нашій країні окрім М. Драгоманова сприяли Б. Кістяківський (1863–1920 рр.), М. Туган-Барановський (1871–1919 рр.), М. Ковалевський (1871–1916 рр.) та інші вчені й державні діячі.

    Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

    Політичним ідеалом революціонерів-демократів Л.Юркевич-Рибалки (1894-1919), Б.Грінченки (1863-1910), С.Єфремова (1876-1939), М.Порша (1877-1944), М.Шаповала (1882-1932), та інших була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, був неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, насамперед в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією, яка дозволить збудувати суспільство без експлуатації і суспільної нерівності всіх народів Росії.

    Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М. Грушевського (1866–1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на ґрунті національної та регіональної автономії.

    Політичні погляди М. Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України XIX ст. Він вважає, що створення держави має бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави М. Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об'єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

    Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що поряд із М. Грушевським здійснювали у 1918–1939 роках Р. Лащенко (1878–1929 рр.) та С. Шелухін (1864–1939 рр.). У своїх працях вони обґрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв'язки, зокрема, з Росією (Р. Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С. Шелухін).

    Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888), М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908) були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу над правами держави.

    У 30–50-х роках ХХ ст. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко (1880–1951 рр.) та І. Багряний (1906–1963 рр.). В. Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обґрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50–60-х роках ХХ ст. І. Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму в усіх його видах і переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

    У кінці XIX ст. у Росії та в Україні з’являється марксистський напрям політичної думки, який був представлений у творах Г. Плєханова (1856–1918 рр.), В. Леніна (1870–1924 рр.), П. Струве (1870–1944 рр.) та ін.

    Головне місце у працях цього часу належить критиці ідей ліберального народництва, особливо положенню про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна стала на шлях капіталістичного розвитку.

    Російський марксизм із самого початку не був цілісною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже швидко його представники розійшлися по різних політичних групах. Наприклад, В. Ленін очолив більшовицьку партію, Г. Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П. Струве перейшов на ліберально-демократичні позиції та ін.

    Не була послідовно марксистською й така ідеологічна течія, як ленінізм. «Руський марксизм» у формі ленінізму значною мірою розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво, виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, захоплення влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв'язок ленінізму з народництвом висловив М. Бердяєв (1874-1948). Він вказував, що у доктрині Леніна «відбулося непомітне з’єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що Ленін створив революцію «в ім'я Маркса, але не за Марксом».


    Політична думка в Україні в радянський і пострадянський період

    XX століття в історії України – століття боротьби за національне і соціальне визволення. У Російській імперії відбулися дві великі соціальні революції 1905 року і 1917 року.

    На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. За демократичними нормами не бажав йти уряд. Не були зацікавлені в їх становленні й революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

    У перші два десятиріччя в Україні сформувались різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були націоналістична, соціалістична і комуністична. Ідея української національної державності була провідною концепцією інтегрального націоналізму М. Міхновського (1873–1924), В. Липинського (1882–1931), Д. Донцова (1883–1973). Націоналізм, на їх думку, – велетенська і непоборна сила, яка єднає, спонукає до боротьби за самостійну державу. Ця держава мала будуватися на давніх народних традиціях на державному досвіді козацько-гетьманських часів. Парламентаризм не придатний для України. Українська держава вбачалась як сильна влада однієї особи – гетьмана. Щодо відносин із Росією, то вони відкидали ідею федералізму, крім тісного економічного й військового союзу.

    Національно-шовіністичні ідеї не поділяли не тільки комуністи та соціалісти, а й теоретики національної ідеї М. Міхновський, В. Винниченко, деякі діячі ОУН. Дуже несприятливим для розвитку політичної науки виявився наступний час. У країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й. Сталін (1878–1953 рр.), який висунув низку політичних (ідеологічних) постулатів, наприклад, про загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які призвели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва та влади.

    Українська Радянська Соціалістична Республіка, як й інші республіки СРСР, не здобула державної незалежності, перебувала під владою московського центру. Але слід віддати належне радянським комуністам за те, що вони зробили для консолідації української нації. Після Другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.

    Післясталінський період до середини 1980-х років було позначено політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, невмінням і небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та зарубіжний досвід становлення політичної культури. Разом із тим і тоді були носії розвиненої політичної свідомості й культури.

    1955 року створюється Радянська асоціація політичних наук, а з початку 1990-х років почався новий етап розвитку політичної науки. Його особливістю є обґрунтування шляхів становлення демократичного суспільства на засадах пізнання специфіки соціально-економічних, політичних та історичних умов життя країни.

    Після 1991 року, коли Україна здобула незалежність, соціально-економічну та політичну ситуації почали аналізувати українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, політичні лідери та державні діячі.

    Аналізуючи історію становлення і розвитку політичної думки в Україні, можна висновувати, що вона була й є складовою частиною світової політичної думки.

    За роки незалежності України у дослідженнях сучасної політичної ситуації можна вирізнити два напрями, визначені українськими політологами. Перший з них критикує націонал-лібералізм і пропонує обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію. Головними складовими цієї ідеології є такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; зближення з Росією; засудження розвалу СРСР; збереження монопольних позицій державного сектора економіки. Теоретиками цього напряму є Д. Видрін, Д. Табачник, Б. Гриньов, А. Деркач, А. Єрмолаєв.

    Прихильники другого напрямку, представниками якого є Є. Бистрицький, С. Макеєв, М. Томенко, О. Дергачов, пропонують відмовитись від етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв’язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства.

    Після здобуття Україною незалежності національна школа політології активно розвивається. Інтелектуальні сили політологів зосереджено у провідних навчальних закладах, наукових установах і громадських об’єднаннях. Зусилля українських політологів спрямовано на відродження національної та ствердження загальнолюдської політичної культури, формування національної демократичної доктрини.


    Основні напрями та національні школи сучасної західної політології

    Розглядаючи головні напрями розвитку сучасної політичної думки, насамперед треба скласти уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

    Основою сучасної західної політології є американська політична наука. На сьогодні у США існують близько 5 тис. коледжів політичних наук і понад 200 тис. фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Відомі політологи А. Бентлі (1870 – 1957 рр.), Ч. Мерріам (1874 – 1953 рр.), Г. Лассуелл (1902 – 1979 рр.) та Г. Моргентау (1904 – 1980 рр.) створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони застосували для вивчення політичного процесу і пов’язали з політологією такі методи досліджень, як біхевіоризм і психоаналіз.

    Нині американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямах:

    Серед провідних сучасних політологів США можна також назвати Р. Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота.

    У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

    Наприклад, в Англії, на базі американських досліджень було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

    Сучасна англійська політологія насамперед досліджує поведінкові проблеми, в яких можна виділити два головні напрями: економічний та соціологічний. Економічний напрям розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрям вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей, яких людина додержується здебільшого несвідомо.

    Серед відомих англійських політологів слід назвати, передовсім, Р. Джоунса, Д. Нетла, Е. Беркера, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Поппера, Д. Робертса, Е. Поттера.

    Поява політичної науки у Франції наприкінці XIX ст. пов’язана з іменами Л. Дюгі, М. Оріу, А. Есмена. Але найвідомішими вченими серед французьких політологів є Раймон Арон (1905–1983 рр.) та Морис Дюверже (нар. 1917 р.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій.

    Найпоширеніший напрям політології у Франції – вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій 1972 року, що змінило розподіл політичних сил у країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні й складання конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

    Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції належать дослідженням конституційного права та державних інститутів.

    Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія має політично-філософський характер, що можна побачити на прикладі наукових досліджень М. Вебера (1864–1920 рр.) та Р. Міхельса (1876–1936 рр.).

    М. Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважає, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому потрібна така технологія добору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

    Р. Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку, демократія без організації є неможливою, а з другого – з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більший офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія – неминучий підсумок демократії.

    З 70-х років XX ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрями: нормативістську політологію, яка ґрунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично-критичну науку про соціально-політичну владу.

    Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, К. Ленк, Р. Кенінг, Р. Лепсіус, К. фон Бейме, Т. Адорно, Ф. Нойман, Г. Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною, надати їй синтетичного характеру.

    Досить сильні політологічні школи склалися в Італії та Канаді.

    У межах соціологічного напряму в політології італійці В. Парето (1848 – 1920 рр.) та Г. Моска (1858 – 1941 рр.) розробили основи сучасної концепції еліти. Вони вважають історичною рисою всіх людських суспільств їх розподіл на еліту та нееліту, а кругообіг еліт, їх стабілізацію та деградацію – рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з цією концепцією, індивіди, наділені від природи схильністю до маніпулювання масами з допомогою хитрощів та обдурення («лисиці») або здібністю до застосування насильства («леви»), створюють два різні типи правління, які приходять на зміну один одному.

    Крім названих, активно працюють національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. З 1970 року функціонує Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Політологи Норвегії, Швеції, Фінляндії об'єднались у Скандинавську асоціацію політичних наук.

    Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують великі соціальні групи, зв’язки та залежності між ними. Провідними політологами Польщі є А. Боднар, Є. Вятр, Ю. Гайда, М. Карват, Т. Клементович.


    Основні проблеми політологічних досліджень у новітній період

    Серед головних проблем, яким приділяється увага в сучасній західній політології, можна виділити:

    Що стосується визначення предмета сучасної політології, то в західній політології поширилось уявлення про політику як діяльність, спрямовану на примирення різних інтересів у межах держави. Таке широке визначення політики веде за собою і широке розуміння науки політології, яка об’єднує політичну філософію та політичну теорію, теорію держави та права, політичну соціологію та теорію представництва і виборів, соціологію політичних відносин і політичну економію. Крім того, західні дослідники частково включають до політології дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, – політичну географію, політичну соціологію, політичну психологію.

    Підвищена увага до проблеми панування демократії та громадської думки є свідченням процесу демократизації суспільного життя в усіх його проявах.

    Індустріальний капіталізм вимагає мобільного та активного типу особистості. А центральна аксіома, на яку спирається західна система, – це суверенітет громадської думки. До Першої світової війни проблема громадської думки розвивалася в рамках теорії народного суверенітету. Тоді вважалося, що громадська думка може бути визнана громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка її не схвалювала. Після Першої світової війни почався етап соціологічного дослідження громадської думки та становлення суспільних інститутів, пов’язаних зі становленням і функціонуванням громадської думки як політичної сили. Головним практичним питанням стало: як зробити так, щоб люди думали так, як слід, а не інакше? Після перших же спроб маніпулювання громадською думкою виникла потреба соціологічного доказу суверенітету громадської думки та її позитивної ролі у суспільстві. Цю проблему досліджували У. Ліппман та Е.-Л. Бернейс. А 1935 року Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки. Це був початок нового етапу емпіричних досліджень громадської думки. Інститут громадської думки став одним із головних елементів політичної системи суспільства.

    У рамках вивчення громадської думки є ще один напрям – дослідження засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г. Алмонда та П. Фогейроля, дослідження О. Строуффера та П. Лазерсфельда про ставлення до комунізму, К. Дойча про ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу та ін.

    Наступною проблемою сучасної західної політології є дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Основна мета плюралізму в політиці – легітимація різноманітності, спрямована на затвердження свободи. Плюралізм розуміється сучасними політологами як форма вираження свободи виражати й захищати свої інтереси для всіх соціальних і політичних груп, діючих у межах конституції. Проблему політичного плюралізму у різні часи досліджували А. Бентлі, К. Керр, Ф. Харібсон, Р. Нісберг, В. Паккард, Дж. Данлор та ін.

    Остання із названих найважливіших проблем сучасної політології – це проблема пріоритету прав людини й громадянина як основа свободи. Необхідність забезпечення прав людини в межах ліберально-демократичного суспільства поставила два основні питання: 1) наскільки соціальний контроль і планування можна поєднати з демократією та 2) яким повинно бути співвідношення між громадськими свободами й державною та національною лояльністю.

    Відповісти на перше питання намагались американський теоретик Е. Росс у книзі «Соціальний контроль» та Дж. Кларк у книзі «Соціальний контроль бізнесу». На основі їх досліджень сформувалась школа демократичного планування та державного регулювання.

    Що ж до питання про співвідношення громадських свобод і лояльності, то у сучасному західному суспільстві превалюють настрої підпорядкування громадських свобод патріотичній лояльності. Однак при цьому традиції лібералізму не дають можливості таким настроям розвинутись. Громадські свободи перебувають у центрі демократичного ідеалу і не можуть бути залежні від інтересів національної безпеки чи державної (національної) лояльності.


    ВИСНОВКИ

    Таким чином, потрібно констатувати, що політика є складним, не позбавленим протиріч, але необхідним і важливим феноменом соціального світу.

    Як сфера діяльності суспільства вона характерна, тим, що ця діяльність, як правило стосується публічної влади, тобто здобуття, утримання, перерозподілу, використання влади в певній державно-організованій спільноті, або впливу на владні інституції.

    Як сфера суспільних відносин політика є ареною перетину інтересів різних великих соціальних спільностей: професійних спільнот, класів, націй, держав та інших.

    Як важливе соціальне явище політика є організовуючою силою здатною вести суспільство до добробуту і розвитку.

    Крім того, як складний соціальний феномен політика має багато типів, рівнів, структурних складових, вивчення яких дозволяє осягнути сутність, зміст та роль політики в суспільному бутті.

    Але дослідження політики є тривалим та складним пізнавальним процесом, який продовжується від стародавніх часів до сьогодення. Мислителі та дослідники багатьох поколінь та історичних епох збагачують скарбницю знань про політику, відкриваючи все нові й нові її сторони, характеристики, властивості, закономірності, з яких складають стрункі концепції і теорії, що вимальовують у свідомості людства різнобарвну картину політичного життя.


    РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
    ТЕМА 2. Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

    1. Бжезінський 3. Велика Шахівниця. – Л., Ів-Фр.: Лілея-НВ, 2004. – 236 с.
    2. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Олександр Погорілий (пер.). – К. : Основи, 1998. – 534 с.
    3. Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І.В.]; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    4. Винниченко й українська соціал-демократія: (зб. док. та матеріалів) / В.С. Лозинський (упоряд. та авт. передмова). – К. : Парламентське видавництво, 2008. – 248 с.
    5. Гелей С. Д. Політологія [Текст] : навчальний посібн. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - 9-те вид., переробл. і доп. - Львів : Видавництво Львівської комерційної академії, 2015. - 370 с. Шифр Ф/Г 311
    6. Горбач, О. Н. Політологія [Текст] : навч. посіб. / Олександр Горбач, Руслан Демчишак ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 3-тє вид., допов. та перероб. - Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2016. - 259 с
    7. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). – Х. : Каравела, 2002. – 216 с.
    8. Дарендорф Ральф. У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Анастасія Орган (пер.з нім.). – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 110 с.
    9. Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). – 4-е изд. – М. : Академический Проект; Трикста, 2007. – 540 с.
    10. Дюги Леон. Конституционное право. Общая теория государства. – Репр. воспр. изд. 1908 г. – О. : Юридична література, 2005. – XXX, 959 с.
    11. Історія політичної думки : підручник / за заг. ред. Н. М. Хоми [І. В. Алєксєєнко, Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна та ін.]. – Л. : «Новий світ – 2000», 2016. – 1000 с.
    12. Історія політичної думки: підручник: у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, І. Ю. Вільчинська та ін.]; 2-е вид., перероб. і доп. – Львів : «Новий Світ–2000», 2017. – Т.1.: Від зародження до початку XX ст. ‒ 404 с.
    13. Історія політичної думки: підручник: у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, І. Ю. Вільчинська та ін.]; 2-е вид., перероб. і доп. – Львів : «Новий Світ–2000», 2017. – Т.2.: XX ‒ початок XXI ст. ‒ 598 с.
    14. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2016. ‒ Т. 1. ‒ 516 с.
    15. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2017. ‒ Т. 2. ‒ 535 с.
    16. Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
    17. Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. – К.: К.І.С.: Аналітично-дослідницький центр "АНОД", 2000. – 191 с.
    18. Колодій А., Харченко В., Климансъка Л., Космина Я. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2007. – 584 с.
    19. Кулагін Ю.І., Полурез В. І.. Політологія. Практикум: навч. посіб. / Ю. І. Кулагін, В. І. Полурез; Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2010. — 231 с.
    20. Лейн Дэвид. Подъем и упадок государственного социализма: Индустриальное общество и социалистическое государство / И. Беляева (пер.с англ.), С. Иващенко (пер.с англ.). – К.: Институт социологии НАН Украины; Харьковский национальный ун-т им. В.Н.Каразина, 2006. – 256 с.
    21. Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Б. Пинскер (пер. с. английского). М.: ИРИСЭН, 2008. – 423 с.
    22. Парето Вильфредо. Компедиум по общей социологии / Государственный ун-т Высшая школа экономики / А.А. Зотов (пер.с ит.). – 2-е изд. – М. : Издательский дом ГУ ВШЭ, 2008. – 512 с.
    23. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
    24. Политология: учебник для студ. вузов, обуч. по гуманитарным и социально-экон. спец. / В.К. Мокшин (ред.). – М.: Академический Проект, 2008. – 606 с.
    25. Політологія: навчальний енциклопедичний словник-довідник для студентів ВНЗ І-IV рівнів акредитації / За наук. ред. д-ра політ. н. Н.М. Хоми [В.М. Денисенко, О.М. Сорба, Л.Я. Угрин та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2014. – 779 с.
    26. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. Кременя В.Г., Горлача М.І. – К.;Харків:Єдинорог, 2007. – 640 с.
    27. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
    28. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.
    29. Романюк А.С. Історія західних політичних вчень : Політичні доктрини ХХ-початку ХХІ ст. : Навч. посіб. Рекомендовано МОН / А.С. Романюк. – К. : Знання, 2011. – 255 с.
    30. Сучасна політична лексика : енциклопедичний словник-довідник / [І. Я. Вдовичин, Л. Я. Угрин, Г. В. Шипунов та ін.]; за наук. ред. Н. М. Хоми. – Львів : «Новий Світ – 2000», 2015. – 396 с.
    31. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.