Тематичний словник
Тема 1. Предмет, методи та функції політології
Основи політичної науки сягають своїм корінням ще стародавнього світу. Як самостійна навчальна дисципліна політологія почала формуватися у другій половині ХІХ ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, а в 1903 р. створена Американська асоціація політичних наук.
У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано під час Великої французької революції.
У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук.
У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про поширення політичної науки в Європі, починаючи з кінця ХІХ ст. Процес остаточного становлення політології в її сучасному розумінні завершився на міжнародному колоквіумі політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, де було визначено зміст предмету цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисципліни. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.
Політологія – система наукових знань про закономірності виникнення, функціонування та розвитку політики як цілісної сфери суспільних відносин. Головні проблеми, які вивчає політологія, це проблеми влади та узгодження інтересів різних політичних сил.
Політичні науки: політологія, політична філософія, політична соціологія, політична історія, політична психологія, політична теорія міжнародних відносин, політична географія, політична екологія та інші.
Об’єктом політології є політичне життя суспільства в різних його виявах (діяльність держави та її органів, політичних партій, політичних і громадських організацій, зовнішня політика, ідеологія і політичні рухи, поведінка і позиція людей, їх участь у політиці, дослідження і прогнозування політичних явищ і процесів, політичні відносини та політична культура).
Предметом політології є сутність, форми та закономірності явищ політичного життя суспільства, зміст, функціонування й розвиток політики та політичних систем, їхнє місце й роль у життєдіяльності людини, соціальних груп, націй і держави.
Основні фактори, які сприяли виникненню політології як науки:
Перший фактор – настійна об’єктивна потреба суспільства в науковому пізнанні політики, її раціональній організації, ефективному управлінні державою.
Другий фактор – розвиток самого політичного життя в процесі руйнування початкового синтезу філософського, наукового та емпіричного знання про політику, поділ політичного знання на філософський і науковий рівні на функціональній основі.
Третій фактор – ускладнення структури політичної системи суспільства, поява різного роду недержавних інститутів влади, явищ та процесів соціально-політичного життя.
Четвертий фактор – загальний процес становлення наукового знання світу й суспільства, коли диференціація єдиного філософського знання про природу людини та устрій суспільного життя спричинила необхідність наукового висвітлення суті політики і влади, їхньої ролі та функцій.
П’ятий фактор – постійний пошук пізнання політичних подій неполітичними й ненауковими засобами. Тому виникнення науки про політику – не суто наукове, але і ширше – соціокультурне явище.
Закони політичного життя суспільства. Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу – розширення сфери політичного життя та підвищення її ролі у суспільстві, закон посилення ваги народних мас в історичному процесі, результатом дії якого, зокрема, є розвиток демократії та самоврядування.
Основоположними для політології виступають закони структури, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їх внутрішню спрямованість та взаємозумовленість (наприклад, закон організації структурування політичних інститутів та ін.)
Закони функціонування політики визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює динаміку політичного життя на досягнутому ступені розвитку, використовує фактор часу, розкриває характер явищ політичного життя.
Закони розвитку політичного життя, політичних відносин – це закони якісних перетворень на основі зіткнення антагоністичних сил і тенденцій у межах певної сутності.
Основні категорії політології. Категорії – це загальні, фундаментальні поняття науки. Категорії політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування та розвитку.
Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, українська національна ідея та інші.
Категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух та інші.
Категорії функціонування: політична діяльність, політичний процес, політична модернізація, політичний конфлікт, політична боротьба та ін.
Категорії розвитку: політична революція, політична реформа, контрреволюція, еволюція та ін.
Функції політології: Теоретико-пізнавальна, світоглядна, методологічна, мотиваційно-регулятивна, прогностична.
Методи політології: Вирізняються три групи найважливіших методів, які використовує політична наука:
- загальні методи дослідження політичних об’єктів: соціологічний, нормативний, функціональний, структурно-функціональний, системний.
- загальнологічні методи: метод аналізу і синтезу, метод історичного та логічного аналізу, методи індукції та дедукції, моделювання, прогностичний метод.
- методи емпіричних досліджень (одержання первинної інформації про політичні факти): використання статистичних даних, аналіз документів, спостереження, анкетування, опитування, лабораторні експерименти.
Практичне значення вивчення політології полягає у здатності до елементарного раціонально-критичного осмислення політики, зокрема, національної, дозволяє оволодіти технікою і методикою проведення мітингів, виборчих кампаній, ведення дискусій та переговорів, сприяє розвитку навиків самовираження та аргументації.
Тема 2. Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки
Термін «політика» походить від давньогрецького слова «роlis», що означає місто-держава. З цією назвою пов’язаний і інший термін «роlіtіа», що дослівно означає "брати участь у політичному житті".
Політика виникла з метою узгодження індивідуальних та групових інтересів шляхом делегування частини прав та свобод громадян державним та недержавним інституціям, що полягає у збереженні цілісності та єдності диференційованого суспільства.
Політика – це цілісна сфера суспільних відносин, які виникають у процесі здобуття, утримання та використання публічної влади з метою узгодження та задоволення індивідуальних, групових та загальносуспільних інтересів (з метою упорядкування життя суспільства).
Окрім цього визначення, можна говорити про наступні трактування політики:
1) як відносин між класами (марксизм);
2) як панування, пов’язаного із завоюванням та використанням влади;
3) як управління, впорядкування суспільного життя;
4) як системи принципів і норм регулювання життя суспільства в цілому та соціальних груп.
Політичні інститути – це соціальні інститути, у межах яких відбувається політичне життя суспільства.
Політичне життя суспільства – це цілісна сукупність усіх видів політичної діяльності (активності) в суспільстві.
Об’єкт політики – та частина політичної реальності, системи, на яку спрямована діяльність суб’єкта політики. Об’єктами політики можуть бути політичні відносини, політична система з її інститутами, соціальні групи та особистості, які включені в політичний процес.
Суб’єкт політики – джерело цілеспрямованої, предметної політичної діяльності. До суб’єктів політики належать особистості, класи, соціальні верстви, політичні інститути, етноси, демографічні групи, тощо, які мають можливість реалізувати свій соціально-політичний інтерес.
Треба зазначити що суб’єкти і об’єкти в політиці взаємозамінні величини: один і той же інститут або соціальна група може бути одночасно і суб’єктом і об’єктом політики, важливо простежити, хто або що на тій чи іншій стадії політичного процесу є активним чи пасивним.
Функціонування політики розмежовується за такими критеріями:
- сферою суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова політика тощо);
- орієнтацією (внутрішня, зовнішня);
- масштабами (міжнародна, світова, національна, локальна, міжрегіональна, регіональна);
- носіями й суб’єктами (політика держави, партії, особи);
- терміном дії (довгострокові, короткострокові).
Властивості політики:
- універсальність (здатність довільно збільшувати або зменшувати число об’єктів державно-владного регулювання);
- інклюзивність (здатність проникати в інші галузі суспільного життя);
- кооперативність (атрибутивність) (здатність поєднуватись з неполітичними суспільними явищами, сферами).
Форма політики - це її організаційна структура, інституційованість (в тому числі і система правових та організаційних норм), які надають їй стійкості, стабільності і дають можливість регулювати поведінку людей.
Зміст політики виражається у її цілях та цінностях, в проблемах, які вона вирішує, в мотивах та механізмах прийняття політичних рішень, в залежності від внутрішніх та зовнішніх факторів розвитку політичної системи суспільства.
Рівні політики:
Перший, власне політичний – макрорівень – характеризує державу як ціле, публічну примусову владу, її устрій і функціонування в центрі і на місцях, зовнішню та внутрішню політику держави.
Другий, мікрорівень політики – охоплює окремі організації, партії, профспілки, корпорації, фірми, тощо. Тут також, як і в державі, виявляються внутрішні протиріччя і процеси, притаманні великій політиці: висування і реалізація колективних цілей, прийняття рішень, розподіл посад і благ, застосування санкцій, суперництво індивідів і груп за владу, конфлікти інтересів.
Третій, мегарівень політики – характеризує специфіку діяльності міжнародних організацій: ООН, НАТО, СНД та ін.
Перший із цих рівнів займає центральне місце і характеризує суть політики. Другий і третій рівні мають підпорядковане значення.
До структури політики входять:
- Політичні відносини, які виражають стійкий характер взаємозв’язків суспільних груп між собою та інститутами влади.
- Політичні організації, що відображають роль інститутів публічної влади як центрів управління і регулювання суспільними процесами. До політичних організацій належать органи законодавчої, виконавчої, судової влади, партії, суспільно-політичні рухи, групи тиску, союзи і асоціації які представляють політичні інтереси груп і спільностей, що складають суспільство.
- Політичний процес як сукупність дій, спрямованих на збереження або зміну певної політичної ситуації.
- Політичні норми, з допомогою яких відбувається регулювання політичних відносин;
- Політична культура як органічна єдність політичної свідомості й політичної поведінки;
- Політична свідомість, яка виражає залежність політичного життя від усвідомлення групами суспільно значущих інтересів.
- Політичний інтерес, який представляє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, що спонукає людей до постановки певних політичних цілей і здійснення конкретних політичних дій, спрямованих на їх досягнення.
- Політична діяльність виступає різновидом соціальної активності суб’єктів, дія яких виражає реалізацію ними своїх політичних статусів.
Функції політики:
- Організація суспільного життя на всіх рівнях його функціонування та розвитку;
- Інтеграція різних верств населення, підтримання цілісності суспільної системи, стабільності порядку.
- Управління і керівництво суспільними процесами, раціоналізація виникаючих протиріч, забезпеченням цивілізованого діалогу громадян і держави.
- Розробка цілей всього суспільства і колективних суб’єктів, які складають його, організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення.
- Примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому.
- Соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин).
- Забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини.
Засоби політики представляють собою інструменти, знаряддя практичного здійснення цілей, перетворення ідеальних мотивів у реальні дії. До засобів політики належать: пропагандистські кампанії, страйки, мітинги, збройні дії, боротьба за голоси виборців, популістські обіцянки, критика суперників, залякування людей тощо.
Основні концепції політики: теологічна, натуралістична, географічна, біологічна, психологічна; правові політичні теорії, ліберальні теорії політики.
Тема 3. Влада в політичному житті суспільства. Політичні режими
Влада - це здатність і можливість здійснювати свою волю, здійснювати певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою права, авторитету, сили або інших засобів.
Підходи до розуміння влади:
- атрибутивно-субстанціональні:
- потенційно-вольові концепції;
- інструментально-силові концепції;
- системні і структурно-функціональні концепції;
- релятивістські:
- теорії обміну ресурсами (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгсі і ін.);
- теорії "опору" (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.);
- теорії "розподілу зон впливу" (Д.Ронг і ін.);
- біхевіористські (поведінкові) концепції;
- постструктуралістські (неоструктуралістські) концепції (М. Фуко, П. Бурдье).
Засоби здійснення влади: право, авторитет, переконання, традиції, примус, насильство, маніпулювання.
Форми реалізації влади: панування, управління, керівництво, організація, координація, контроль.
Мета влади полягає в тому, щоб прямо або опосередковано впливати на людей, їх об’єднання, організацію суспільного життя в цілому:
а) протидіяти кризі, занепаду, нейтралізувати напругу, конфлікти;
б) сприяти стабільності суспільного цілого, сприяти удосконаленню, зміцненню прогресу.
Форми влади:
- автократія – форма правління, заснована на необмеженій і безконтрольній владі одної особистості в державі;
- аристократія – влада родової знаті;
- бюрократія – влада чиновників;
- геронтократія – влада мудреців, старійшин;
- демократія – народовладдя;
- маніократія – влада грошей;
- ноократія – влада розуму;
- технократія – влада висококваліфікованих спеціалістів в галузі виробництва і здійснення державної економічної політики.
Види влади: економічна, соціальна, політична, духовна, національна, сімейна, релігійна.
Суб’єкт влади (активна сторона) приймає рішення та несе за них відповідальність, володіє всією повнотою політичних повноважень.
Об’єкт влади (пасивна сторона) виконує рішення, розпорядження суб’єктів влади.
Політична влада – реальна здатність соціальної спільності, індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу.
Політична влада – це можливість і здатність суб’єкта політки змінювати потрібним чином поведінку об’єкта політики використовуючи джерела і ресурси політичної влади.
Форми прояву політичної влади: державна влада, партійна влада, влада громадських організацій, інформаційна влада.
Особливості політичної влади:
- Здатність, готовність суб’єкта влади виявити політичну волю.
- Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб’єктів. Влада – засіб за допомогою якого суб’єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому.
- Наявність політичних організацій, через які суб’єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність.
- Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.
- Забезпечення соціального панування в суспільстві суб’єкта політичної влади.
- Інструментальність політичної влади. Важливо пам’ятати, що політична влада є (чи має бути) лише засобом здійснення політики, а не її ціллю.
Структура політичної влади
- Влада політико-державна і політико-недержавна (влада політичних партій, суспільно-політичних організацій і рухів, влада органів місцевого самоврядування, і таке ін.)
- Кожний із інститутів політичної влади в середині поділяється на окремі складові елементи. Так, державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
- Виділяють різні види влади: федеральну (загальнодержавну), регіональну і місцеву.
- Шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти.
Основні функції політичної влади:
- підтримання суспільного порядку і стабільності;
- виявлення, обмеження і розв’язання конфліктів;
- досягнення суспільної злагоди (консенсусу);
- примус за ради соціально значущих цілей і збереження стабільності;
- управління справами суспільства.
Ресурси політичної влади – це потенційні можливості, які нею використовуються в процесі здійснення власних повноважень, функцій.
Ресурси політичної влади:
- Економічні ресурси – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного та особистого виробництва і споживання, гроші як їх загальний еквівалент, техніка, родючі землі тощо.
- Соціальні ресурси – здатність підвищувати або знижувати статус, місце в соціальній стратифікації. Сюди входять такі показники, як посада, престиж, освіта, соціальне забезпечення, тощо.
- Культурно – інформаційні ресурси – знання та інформація, а також засоби їх отримання і розповсюдження: інститути науки і освіти, засоби масової інформації.
- Політико – правові ресурси: конституція, закони, програмні документи політичних партій.
Утилітарні, нормативні, примусові ресурси політичної влади (А. Етціоні)
Основні типи політичної влади:
- традиційна (консервативна, спадкова) влада ґрунтується на звичках підкорятись владі, вірі в непохитність встановленого порядку;
- харизматична (вождистська) влада ґрунтується на вірі у виняткові якості і велич особистості вождя;
- легальна (законна) влада ґрунтується на підкоренні законам, на основі яких демократично вибираються і діють представники влади.
Авторитет – система соціальних та особистісних якостей суб’єкта, що формують його здатність змінювати поведінку інших суб’єктів без застосування насилля.
Насилля – фізичний або психічний вплив на волю суб’єкта з метою свавільної зміни його поведінки.
Політичний режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.
Чотири основних елементи суспільного життя, які виступають індикаторами політичного режиму:
1) свобода особистості;
2) поділ влади та система стримувань і противаг;
3) статус опозиції;
4) тип політичної культури (політична ідеологія).
· Тоталітарна влада характеризується такими рисами:
а) єдина і обов’язкова для всіх громадян ідеологія;
б) концентрація влади за принципом вождізму в руках однієї партії;
в) відсутність прав людини, терор;
г) державна монополія на засоби інформації. Принцип тоталітарної влади – дозволено все, що наказано владою, все інше заборонено.
Соціальний конформізм – це некритичне сприйняття й дотримування панівних поглядів й стандартів, стереотипів масової свідомості й пропагандистського кліше. До головних рис соціального конформізму належать: брак індивідуальності, рабська залежність від влади, маніпульованість, стандартність тощо. Тому соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні групи і прошарки населення, які найбільш сприйнятливі до пропаганди тоталітарних доктрин.
· Авторитарна влада характеризується:
а) наявність у суспільстві економічного плюралізму;
б) формуванням громадянського суспільства;
в) відсутністю чіткої ідеології. Домінує ідея закону і порядку;
г) відсутність поділу влади (за умов жорсткого авторитаризму);
д) виникненням політичних партій, які існують в рамках підтримки політичного режиму;
е) влада здійснюється однією людиною або невеликою групою людей. Основний принцип – дозволено все, що не має відношення до політики.
· Демократична влада характеризується:
а) загальним голосуванням;
б) суперництвом (змаганням) партій;
в) регулярними виборами;
г) наявністю широких політичних прав громадян і умови їх реалізації. Принцип демократичної влади – дозволено все, що не забороняється законом.
· Ліберальна влада характеризується:
а) наявністю у суспільстві економічного і політичного плюралізму;
б) відсутністю чіткої державної ідеології. Домінування ідеї прав людини;
в) влада здійснюється у рамках конституційного порядку;
г) засоби мобілізації населення – діалог з різними партіями і політичними рухами. Основний принцип ліберальної влади – дозволено все, крім заміни влади.
Демократія - форма політичного, державного устрою, яка базується на визнанні народу як джерела влади, його права брати участь у вирішенні суспільних, державних питань, на визнанні принципів свободи, рівності та інших прав громадян, що передбачає введення правових і процедурних гарантій їх реалізації у всіх сферах життя суспільства. Демократія – це конкретно-історичне втілення ідей свободи рівності і справедливості у процедурах прийняття рішень у відповідності з волею і позицією більшості і визнанням прав і потреб меншості. Це культура поваги відношення до закону і порядку. Це заперечення монополії на істину, визнання свободи і рівності громадян в обговоренні, вирішенні загальних проблем, права на існування різних поглядів, це вирішення конфліктів на основі суспільного консенсусу і компромісу.
В наш час термін “демократія” використовується в кількох значеннях:
- Форма правління, при якій політичні рішення приймають безпосередньо всі без виключення громадяни, які діють у відповідності з правилами правління більшості, називається прямою демократією або демократією участі.
- Форма правління, при якій громадяни здійснюють своє право прийняття рішення не особисто, а через своїх представників, вибраних ними і відповідальних перед ними, називаються представницькою, або плюралістичною демократією.
- Форма правління, при якій влада більшості реалізується в рамках конституційних заборон, що мають своєю метою гарантування меншості умов для здійснення певних індивідуальних або колективних прав, таких, наприклад, як свобода слова, віросповідання і т.д, називається ліберальною або конституційною демократією.
- Форма правління, при якій будь-яка політична або соціальна система незалежно від того, чи є вона дійсно демократією, чи ні, ставить собі за мету звести до мінімуму соціальні та економічні відмінності, особливо ті, які викликані нерівним розподілом приватної власності, називається соціальною демократією, крайнім виразом якої є соціалістична демократія.
Ознаки демократії:
- Юридичне визнання та інституціональне виявлення суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія або духовенство, виступає офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виявляється в тому, що тільки йому належить установча, конституційна влада в державі, що він обирає своїх представників і може періодично змінювати їх, а у багатьох країнах має також право безпосередньо брати участь у розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.
- Періодична виборність основних органів державної влади. Демократичною може бути лише та держава, у якій особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на певний, обмежений строк.
- Рівність прав громадян при участі в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав. А у сучасній, організованій політичній системі він передбачає також свободу створювати політичні партії та інші об’єднання для вираження волі громадян (розбудова громадянського суспільства), свободу думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за зайняття керівних посад у державі.
- Прийняття рішень більшістю і підкорення нею меншості при їх здійсненні.
Принципи демократії:
- принцип більшості;
- дотримання та охорону прав меншості;
- принцип поділу влади;
- принцип виборності органів влади;
- принцип рівноправності;
- принцип плюралізму;
- принцип багатопартійності;
- принцип гласності;
- принцип свободи;
- принцип незалежного контролю;
- наявність розвинених місцевих органів самоуправління;
- верховенство права;
- наявність вільних ринкових відносин;
- закріплення конституцією прав та свобод громадян;
- свобода ЗМІ та ін.
Інститути демократії. Політична демократія є системою соціально-політичних інститутів, в яких втілюються і реалізуються принципи демократичної культури. До їх числа належать інститути представницької і прямої демократії, органи законодавчої, виконавчої влади, інститути права, політичні партії, засоби масової інформації, та інші суспільно-політичні організації.
Технології демократії: вибори, голосування, плебісцити, референдуми, делегування повноважень, переговори, компроміси, тощо.
Організаційні форми демократії. Демократія існує в певних організаційних і правових формах – представницькій і безпосередній (прямій).
Представницька (репрезентативна) демократія – головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборців, а й звітують перед ними. Її повноваження обмежуються тим колом питань, які, відповідно до конституції, вимагають вирішення самим народом.
Безпосередня (пряма) демократія – форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На відміну від представницької, дана форма передбачає пряме волевиявлення народу при виробленні та прийнятті державних рішень.
Передумови та шляхи демократизації:
- економічні передумови демократії: високий рівень індустріального та економічного розвитку в цілому, високий рівень урбанізації, розвиток масових комунікацій, ринкова, конкурентна економіка;
- соціальні передумови демократії: високий рівень благополуччя громадян, наявність домінуючого і впливового середнього класу; обмеження соціальної нерівності, грамотність населення, його освіченість в цілому.
- важливою передумовою демократії є політична культура, що представляє собою менталітет, способи сприйняття і осмислення політики, їх установки та ціннісні орієнтації, що характеризують ставлення громадян до влади;
- вплив релігії: формуючи менталітет, найбільш глибокі структури політичної свідомості, релігія може як гальмувати перехід до демократії, так і стимулювати її розвиток;
- розбудова громадянського суспільства та правової держави, що дозволяє на основі закону та права здійснювати вплив народу на державний апарат влади з метою забезпечення власних потреб та інтересів.
Сучасні концепції демократії: демократія класичного лібералізму, колективістська демократія, плюралістична демократія, елітарна демократія.
Тема 4. Політичні відносини
Суспільні відносини - це різноманітні відносини, що виникають між народами, націями, соціальними групами, а також всередині них у процесі політичної, економічної, соціальної, культурної життєдіяльності. Суспільні відносини складаються у процесі діяльності і спілкування людей, і основою їх класифікації можуть бути: об’єкт, суб’єкт діяльності і характер самої діяльності.
Політичні відносини – зв’язки, що існують між людьми в політиці. Політичні відносини – це завжди взаємозв’язки і взаємодія соціальних спільностей і особистостей в сфері політичної влади, управління і регулювання політичних інтересів суб’єктів.
Політичні відносини — це різноманітні, зумовлені соціально-економічним і культурним рівнем суспільства взаємозв'язки і взаємодії, що виникають між соціальними спільнотами й індивідами, створеними ними політичними інституціями й організаціями з питань втілення політичних інтересів і політичних потреб у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади.
Політичні відносини – це соціальні взаємодії між суб’єктами політики з приводу здобуття, утримання та використання публічної влади.
Зміст політичних відносин визначається відносинами держави і суспільства, влади і людини, соціальних груп, верств і класів, які характеризуються рисами консенсусу, конфліктності, єдності, співробітництва, взаємодії, панування і підкорення.
Сутністю політичних відносин є питання про політичну владу, використання її в інтересах кожної з соціальних груп, суспільства, держави в цілому.
Особливості політичних відносин:
- надзвичайна різноманітність; глибока зумовленість соціально-економічними відносинами і культурним рівнем суспільства, визначеність політичними інтересами і політичними потребами;
- особливість вираження – у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади, втілення у політичних відносинах факту управління;
- регулювання по відношенню до всіх інших видів суспільних відносин суб’єктів: прямий або непрямий вплив на систему суспільних відносин;
- охоплення широких мас, їх спільностей, створених ними організаційних структур участі у політичних відносинах; політичні відносини є визначальними по відношенню до інших відносин, впливають на функціонування всіх структур політичної системи суспільства, забезпечують цілісність її та організованість.
Рівні політичних відносин: локальний, регіональний, національний, міжнародний, глобальний; зовнішньополітичний і внутрішньополітичний.
Типологія політичних відносин має такий вигляд:
- за характером соціальних суб’єктів: міжнародні, міжнаціональні, між соціальними групами, між особами (індивідами, лідерами);
- за організацією соціальних суб’єктів політики: міждержавні, міжпартійні, між громадськими об’єднаннями, державно-партійні, між державою і громадськими об’єднаннями, між партіями та громадськими об’єднаннями;
- за характером відносин між суб’єктом і об’єктом політики: відносини панування, підкорення;
- за характером впорядкованості: координаційні, субординаційні;
- за характером різних сфер політичної влади: законодавчі, управлінські, судові;
- за характером тривалості: сталі, довготривалі політичні відносини, що виражають докорінні особливості даної політичної влади, рухомі, динамічні, що відбивають зміну співвідношення соціально-політичних сил у процесі повсякденної політичної життєдіяльності суспільства;
- між світовими політичними структурами: міжурядові, сформовані національними урядами, неурядові організації, що складаються з національних організацій та асоціацій, транснаціональні організації, які створюються індивідами;
- за територіальною спрямованістю: у масштабах політичної системи однієї країни, у глобальному масштабі між політичними системами різних країн;
- за механізмом формування й прояву: стихійні, свідомі.
Основні форми політичних відносин: політична позиція, політичне співробітництво, політичний компроміс, політична консолідація, конкуренція в політиці, політичний конфлікт, політична боротьба.
Суперництво:
1) конкуренція – опосередковані відносини суперництва орієнтовані на прихильність третього суб’єкта у заволодінні неподільним об’єктом;
2) конфлікт – безпосередні відносини суперництва спрямовані на усунення іншого суб’єкта на шляху заволодіння неподільним об’єктом.
Співробітництво:
1) відносини субординації – нерівноправні відносини, що полягають у безумовному виконанні владних вимог;
2) відносини реординації – нерівноправні відносини, що полягають у виконанні владних вимог за певних умов;
3) відносини координації – рівноправні відносини, що полягають у взаємоузгодженні спільних дій для досягнення загальної мети.
Політична консолідація (від лат. consolidatio — зміцнення, згуртування) — форма політичних відносин, що виражає об'єднання суб'єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин.
Політичне напруження — це особливий стан політичного життя, що характеризується втратою довіри до влади, зростанням незадоволеності реальним станом життя, накопиченням агресивності серед окремих груп і верств населення, нагромадженням стресових ситуацій, втрачанням керованості поведінкою людей.
Політична боротьба — форма політичних відносин між суб'єктами політики, спрямованих на досягнення міцних позицій у системі владарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.
Функції політичних відносин:
- об’єднувальна функція;
- координаційна функція;
- функція соціально-політичного творення;
- діяльнісна функція.
Фактори які впливають на творення і функціонування політичних відносин:
- Наявність активного політичного суб’єкта та усвідомлення ним політичного інтересу як певної цілі у здійсненні політичних відносин.
- Координація цілей і засобів їх досягнення, недопустимість розриву між ними.
- Наявність міцної політичної влади як умови стійких відносин у суспільстві.
- Правова регламентація політичних відносин.
- Політичні відносини активно розвиваються при забезпеченні розвитку економічних відносин і культури суб’єктів політики.
Розвиток демократичних засад у суспільстві.
Політична комунікація як особливий, окремий випадок комунікації, що представляє собою інформаційний вплив політичних акторів один на одного і навколишнє соціальне середовище (суспільство) з приводу влади, владно-управлінських відносин в суспільстві, є атрибутом, невід'ємною властивістю політичних відносин, без якої останні не можуть ні існувати, ні мислитися.
Політична комунікація виступає як смисловий аспект взаємодії суб'єктів політики шляхом обміну інформацією в процесі боротьби за владу або її здійснення.
Політична система суспільства (широке значення) – це сукупність основних елементів політики, взятих у їх взаємодії та взаємозв’язку (суб’єктів і об'єктів політики, політичних відносин та політичної діяльності, політичної організації суспільства, політичної свідомості та політичної культури).
Політична система суспільства (вузьке значення) ‑ система органів публічної влади, а також політичних та інших інститутів та організацій, які беруть участь у прийнятті загальнообов’язкових владно-політичних рішень та здійсненні авторитетного розподілу матеріальних та духовних благ в суспільстві.
Політична система - це універсальна керуюча система суспільства, компоненти якої пов'язані політичними відносинами і яка, в кінцевому підсумку, регулює взаємовідносини між соціальними групами, забезпечуючи стабільність суспільства і певний соціальний порядок на основі використання політичної влади.
Підсистеми політичної системи:
- інституційна;
- нормативна;
- функціональна;
- комунікативна;
- культурно-ідеологічна.
Громадянське суспільство – відносно відокремлена від органів політичної влади сукупність громадян та їх об’єднань, яким властиве різноманіття форм та реальна здатність захисту приватних інтересів.
Громадянське суспільство являє собою систему недержавних громадських інститутів і спільнот людей, які створюють умови для самоорганізації індивідів і колективів, через які проявляються і здійснюються їх особисті інтереси і які створюють сукупність неполітичних відносин у суспільстві (економічних, соціальних, сімейних, національних, духовних, релігійних і тощо).
Громадянство – стійкий правовий зв’язок між особою та державою, змістом якого є взаємні права та обов’язки.
Правову державу можна визначити як державу, в якій панують право, закон. Інакше кажучи, правова держава - це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.
На основі багатовікового історичного досвіду склалися загальнолюдські уявлення про права і свободи особистості в демократичній правовій державі, які покладені в основу документів, прийнятих світовою спільнотою. До них відносяться:
- Статут ООН;
- "Загальна декларація прав людини";
- "Пакт про економічні, соціальні і культурні права";
- "Пакт про громадянські і політичні права";
- "Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ";
- "Конвенція проти дискримінації в галузі освіти, праці та зайнятості";
- "Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання " та ін.)
Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві .
Три основних типи соціальної держави: консервативний, ліберальний, соціал-демократичний.
Тема 5. Людина і політика
Типи людини-політика – участі людини в політиці (за М. Вебером):
1. Політики за випадком. Це ті, хто час від часу бере участь у виборах, висловлює свою думку на референдумах тощо. Для таких людей заняття політикою не є професійною справою, а лише однією із сторін життєдіяльності.
2. Політики за сумісництвом. Вони збираються на сесії представницьких органів різного рівня, обговорюють проблеми, беруть участь у прийнятті рішень. Для них політика не є першочерговою «справою життя» ні в матеріальному, ні в ідеальному (духовному) розумінні.
3. Політики за професією. Ці люди присвятили себе політиці повністю. Політика становить головний предмет їхніх думок. Політична діяльність для цих людей – основне джерело засобів існування, професія.
Типологія участі людини в політиці (за А. Боднаром):
1) Рядовий член суспільства, громадянин, який не впливає на політику. Не активний і не зацікавлений у політиці (аж до аполітичності).
2) Громадянин, що перебуває в громадській організації, суспільно-політичному русі або в кількох організаціях. Він опосередковано залучений до сфери політичної практики, якщо це випливає із його ролі рядового члена організації, з його організаційних та ідейних зв’язків з усім об’єднанням, рухом.
3) Це громадянин, який не просто є членом політичної організації, наприклад, партії. Суттєво те, що він цілеспрямовано, за власною волею безпосередньо залучений до політичного життя, в усякому разі тією мірою, якою це відбивається на внутрішньому житті організації. Максимальний ступінь участі громадянина визначається співвідношенням між його інтересами, прагненнями і можливостями, зумовленими суспільним значенням організації, і тією конкретною роллю, яку він у ній відіграє.
4) Громадський, політичний діяч.
5) Професійний політик, для якого політична діяльність – не тільки особлива професійна праця, джерело існування, одне із головних занять, а й зміст життя.
6) Політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний). Він сприймається як авторитет, остання інстанція.
Права людини – принципи, норми взаємовідносин між людьми і державою, які забезпечують індивіду можливість діяти на свій розсуд (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні пільги (це – власне права). Політичні права людини гарантують людині можливість приймати участь у політичному житті.
Чинники, які визначають взаємовідносини людини й політики:
1) Зовнішні (об’єктивні), до яких належать інститути політичної системи, національні й соціальні групи, різні неформальні об’єднання, під впливом яких відбувається соціалізація особи.
2) Внутрішні (суб’єктивні), що характеризують механізм світосприйняття, аналізу й прийняття певних рішень. Це потреби, інтереси, духовні цінності, індивідуальні психологічні особливості людини.
Соціалізація – процес залучення індивідів до наявних соціальних норм і культурних цінностей.
Соціалізація – це процес інтеграції особистості в соціальні групи, організації та інститути шляхом накопичення знань про оточуюче соціальне середовище, формування системи цінностей особистості, засвоєння загальноприйнятих взірців політичної поведінки.
Політична соціалізація – процес входження людини в політику, процес накопичення знань про систему політики, формування системи цінностей, у якій сама система політики сприйматиметься як цінність, формування навичок політичної поведінки, що відповідають певним приписам.
В політичній соціалізації індивіда виділяють дві основні фази: політичну адаптацію та інтеріоризацію. Перша означає пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до соціальних груп – суб’єктів політики, до соціальних інститутів, тобто всього того, що створює політичне оточення людини, середовище, в якому вона живе. Друга стадія – інтеріоризація – це засвоєння індивідом політичних цінностей і настанов, норм і стандартів політичної поведінки, властивої тій чи іншій соціальній спільноті.
Політична соціалізація здійснюється в сім’ї, молодіжній групі, у системі освіти, молодіжних організаціях, політичних партіях. Факторами політичної соціалізації є: а) безпосередній виховний вплив цих груп, колективів, організацій, партій; б) засоби соціального впливу – преса, література; в) власний політичний досвід.
Етапи політичної соціалізації (за В. Муляром):
Перший етап – від 5 до 13 років. Політичні орієнтації у ці роки в основному позитивні, критичного сприйняття дійсності ще немає. Влада сприймається персоніфіковано: не президент взагалі, а певна особистість, наявна потреба ідентифікації з кимось. Відбувається формування перших політичних поглядів, головні фактори соціалізації в цей час – сім’я і школа, тому перший політичний досвід пов'язаний з морально-політичною атмосферою в цих групах;
Другий етап – від 13 до 18 років. Формується, хоч і нестійке політичне "я". Емоційне сприйняття політики доповнюється знанням специфічних ролей і функцій тих чи інших інститутів, посадових осіб. Зростає роль власного досвіду у формуванні політичної культури, вплив сім’ї слабшає, вона вже не є визначальним фактором політичної соціалізації, посилюється вплив школи, підліткових груп.
Третій етап – після 18 років. Сприйняття політики уже доволі зріле. Факторами впливу є трудовий колектив, громадські організації і партії. Набуття рівних політичних прав поряд з іншими, власний досвід починає відігравати значну роль. Для цього етапу характерна вторинна соціалізація, тобто свідоме обрання цінностей і самостійне включення в політичні процеси.
Основні завдання політичної соціалізації:
- Прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і політичної свідомості.
- Створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих.
- Якісне перетворення відповідних елементів політичної культури – необхідна передумова суспільних змін.
Для усвідомлення сутності політичної соціалізації слід звернути увагу на такі положення:
1) Процес політичної соціалізації триває безперервно впродовж усього життя індивіда. З накопиченням соціально-політичного досвіду відбувається постійна видозміна або закріплення відповідних позицій у діяльності людини.
2) Політична соціалізація може набувати форми відвертого (якщо містить безпосереднє передавання інформації, цінностей або почуття) або прихованого (якщо відбувається передавання неполітичних настанов, які впливають на політичну поведінку, відносини, прийняття рішень) передавання досвіду.
Типи політичної соціалізації вирізняють на основі порівняння механізмів передавання культурних традицій і норм у тих чи інших політичних системах:
а) гармонійний тип, який відображає психологічну нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивідів до правопорядку, держави, усвідомлення ними своїх громадянських обов’язків;
б) гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім схваленої і прийнятої нею;
в) плюралістичний тип, який свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні пристрасті й переходи на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій;
г) конфліктний тип, що формується на базі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів, визначаючи метою політичної участі збереження лояльності до власної групи та підтримку її в боротьбі з політичними суперниками.
Самiсть – це iндивiдуально усвiдомлене переживання людиною своєї особистої iдентичностi, що є окремою вiд усiх iнших людей та речей. Iнакше кажучи, самiсть – це й усвiдомлене людиною своє «я», уявлення, яке ви маєте про себе як окрему iстоту, здатну думати, вiдчувати і дiяти.
Політична участь - це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і на процеси вироблення політичних рішень.
Солідаризм - філософсько-правове вчення, філософсько-політичну доктрину, політичну ідеологією, соціальну технологію та відповідну управлінську практику, засновану на ідеях солідарності, загального блага та узгодженості інтересів і цінностей.
Основне завдання солідаризму – це узгодження суперечливих інтересів членів суспільства, їх згуртування навколо сутнісних спільних цілей, тобто тих, що гарантують існування та гармонійний розвиток соціуму.
Тема 6. Політичні партії і громадсько-політичні рухи. Політичні еліти
Політична партія – добровільне, організоване об’єднання громадян, які прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів за рахунок завоювання, отримання та реалізації державної влади.
Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. (Закон України “Про політичні партії в Україні”).
Американець Стівен Коен виокремлює чотири типи політичних партій:
- партії як політичний авангард певного класу, верстви (ленінська концепція);
- партії, створені перш за все для участі у виборчих компаніях. Їхнє головне завдання полягає в участі у передвиборчій кампанії, проведенні своїх кандидатів на виборах (партії США);
- “парламентські” партії (характерні для європейських країн – Англії, Франції) виконують дві головні функції – підготовку виборців, схиляння їх на свій бік та контроль за здійсненням парламентського курсу;
- “партії-клуби” – масові партії, які об’єднують людей не за їх причетністю до якоїсь політичної лінії, а за спільність поглядів, інтересів і запитів; вони також беруть участь у політичних виборах.
Політична партія відрізняється від інших суспільних формувань:
- по-перше, особливими організаційними принципами;
- по-друге, ідеологією, яка виражена в політичній програмі;
- по-третє, намаганням реалізувати свої цілі за допомогою боротьби за державну владу.
В своєму розвитку партії проходять три етапи: партії як вузькі угруповання однодумців, політичні клуби і партії як відносно масові організації.
Основні функції політичних партій:
- виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;
- формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;
- боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;
- участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;
- політичне виховання частини або всього суспільства;
- підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.
Класифікація політичних партій має умовний характер. Найбільш значні групи партій такі: за класовою належністю – буржуазні, селянські, робітничі (комуністичні, соціал-демократичні), до яких належать і відповідні верстви інтелігенції; міжкласові (буржуазно-поміщицькі, робітничо-селянські і т.д.), за відношенням до суспільного прогресу: радикальні (революційні), консервативні (реакційні), реформістські, контрреволюційні; за формами і методами керування: ліберальні, демократичні, диктаторські; за відношенням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні (центристські); в залежності від типу організаційної структури (кадрові, масові); за місцем, яке вони займають в системі влади, (легальні, нелегальні); в залежності від домінуючих в них ідеологічних рис: прагматичні (виборчі), харизматично-вождистські (обожнювання лідера); за віросповіданням: християнські, мусульманські.
Партійна система – це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов’язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади. Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерію – числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна і багатопартійна системи.
Основні ознаки партійних систем:
Однопартійна система має такі ознаки:
- існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;
- домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;
- тоталітарний політичний режим.
Двопартійна система характеризується такими рисами:
- наявністю кількох політичних партій;
- існування двох партій, значно авторитетніших за інші;
- формування складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;
- впливовою опозицією партії, яка програла вибори;
- демократичним політичним режимом.
Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє систему обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.
Система обмеженого плюралізму за Сарторі характеризується такими ознаками:
- наявністю у країні багатьох політичних партій;
- репрезентацією в парламенті лише кількох партій;
- репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
- відсутністю позасистемної опозиції;
- демократичним політичним устроєм.
Систему поляризованого плюралізму характеризують:
- наявність багатьох політичних партій;
- гострота ідеологічного розмежування між ними;
- присутність серед політичних партій позасистемних;
- формування уряду партіями центру;
- наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;
- демократичним політичним режимом.
Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:
- наявністю й незначною впливовістю всіх партій;
- присутністю серед політичних партій позасистемних;
- формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
- демократичним або авторитарним політичним режимом.
1) однопартійні (СРСР, Куба);
2) з партією гегемоном (НДР, Болгарія);
3) з домінуючою партією (Японія, Индія);
4) двопартійна (США, Велика Британія);
5) поміркованого плюралізму (3 – 5 партій) (Франція, Бельгія);
6) поляризована (6 – 8 партій) (Нідерланди, Фінляндія);
7) атомізована (більше 8 партій) (Малайзія).
Громадсько-політичні організації та рухи – це добровільні об’єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх інтересів, діють відповідно до завдань і цілей закріплених у їхніх статутах.
Громадське об’єднання – це добровільне самоврядне громадське формування, що утворюється для задоволення та захисту групових або суспільних інтересів.
Громадська організація – це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
Громадська спілка – це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
Суспільний рух – це масове громадське об’єднання, що організовується для вирішення актуальних суспільних проблем, , як правило не має фіксованого членства та має короткостроковий характер (може трансформуватися у громадську організації).
Основні риси громадсько-політичних організацій та рухів:
а) об’єднують широкі кола населення навколо певної мети;
б) відображають інтереси не одного класу, а широких верств населення;
в) не є носіями єдиної ідеології;
г) здебільшого не мають однозначно виражених форм членства норм поведінки; велику роль у них відіграють емоції їхніх членів.
Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідок цього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами. Тому вони не є сталими політичними об’єднаннями.
Функції громадсько-політичних організацій та рухів:
- Вияв та задоволення інтересів і потреб членів організацій. Люди об’єднуються в організації та рухи з метою задоволення своїх потреб, які пов’язані з їх професійною належністю, віковими особливостями, індивідуальними прихильностями.
- Функція соціальної інтеграції і мобілізації передбачає згуртування і організацію членів групи та їх прибічників навколо цілей даного формування.
- Функція соціалізації полягає в самоідентифікації громадян з членами тієї чи іншої політичної організації, засвоєння її цінностей, норм, зразків поведінки.
- Репрезентативна функція, або функція представництва і захисту інтересів своїх членів у взаємовідносинах з іншими політичними інститутами.
Класифікація громадських організацій та рухів:
- за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;
- за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;
- за методами діяльності та правового статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);
- за локалізацією діяльності (місцем докладання сил) у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;
- за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров’я, природи, національні, конфесійні, оборони, спортивні й туристські.
Політичні рухи можна поділити на такі типи:
а) рухи, які виникли на класовій основі, - робітничі, селянські та ін.;
б) рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції військових;
в) міжкласові рухи – національно-визвольні, антифашистські;
г) політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні;
д) політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.
Політична еліта – це освічена, кваліфікована та впливова група (верства) населення, яка концентрує у своїх руках державну владу і займає командні посади, керуючи суспільством.
Основні фактори передумови виникнення еліт:
- політична еліта представляє собою складну систему організованих центрів влади.
Функціонування цієї системи передбачає існування певного прошарку політичних лідерів і керівників, які й займають ключові місця в цих центрах влади і мають визначальний суспільний вплив;
- в реальній політичній практиці зберігається високий рівень відчуженості мас від процесу прийняття політичних рішень і від контролю за політикою;
- технологія політичного владарювання вимагає виконання політичними інститутами їх функцій в короткі строки, що різко обмежує механізм консультації з народом при прийнятті рішень і сприяє елітаризації політики;
- розробка багатьох політичних рішень потребує й спеціальних професійних знань, що також обмежує суспільний контроль за владою “знизу”;
- окрім того, політикою цікавляться далеко не всі люди. Для багатьох інші сфери виявлення своєї активності мають дещо більшу привабливість, і займатися політикою намагається меншість;
- важливим фактором є і бажання еліти зберегти свою владу. Еліти сприяють стабільності, відтворенню, пролонгації влади, збереженню впливу політичних лідерів і керівників.
Критеріями приналежності до еліти можуть бути:
Організаторські здібності, матеріальна та інтелектуальна перевага, особливі індивідуальні якості тощо. Західні політологи виділяють також критерії: престижну освіту, професіоналізм при базовій юридичній освіті, близькість до влади.
В залежності від джерела влади еліти поділяються на спадкові, наприклад, аристократія, ціннісні – особистості, які займають високі, престижні і впливові суспільні і державні позиції, владні – безпосередні носії влади і функціональні – професіонали – управлінці, які мають необхідну для заняття керівних посад кваліфікацію. Серед еліт розрізняють правлячу, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційну (контреліту); відкриту, яка рекрутується із суспільства, і закриту, яка відтворюється із власного середовища, наприклад, дворянство.
Сама еліта ділиться на вищу й середню. Вища еліта безпосередньо впливає на прийняття рішень, які мають значення для всього суспільства. В західних демократіях на кожний мільйон мешканців припадає приблизно 50 представників вищої еліти. До середньої еліти відносять приблизно п’ять процентів населення, які виділяються за трьома ознаками – прибуток, професіональний статус і освіта.
Основні функції політичних еліт:
а) стратегічна функція полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми діяльності.
Вона проявляється у генеруванні нових ідей, що відображають суспільні потреби в радикальних змінах, у визначенні стратегічного напрямку суспільного розвитку, у виробленні концепції назрілих реформ;
б) комунікативна функція передбачає подання і вираження у політичних програмах інтересів і потреб різних соціальних груп і верств населення і реалізацію їх у практичних діях;
в) організаторська функція передбачає необхідність організації мас на виконання суспільно значущих проблем;
г) інтегративна функція передбачає зміцнення стабільності суспільства, стійкості його політичної і економічної систем, недопущення гострих протиріч, деформації політичних структур. Важливими елементами цієї функції є згуртованість різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення консенсусу, співробітництва та тісної політичної взаємодії всіх сил у суспільстві.
Вчені (І. Мигович та ін.) відзначають неоднорідість і строкатість української правлячої верхівки і виділяють основні групи, які входять до неї:
- колишні партійні, державні, господарські керівники;
- вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;
- відкриті ідейні супротивники комуністичного устрою (колишні політичні в’язні, дисиденти, члени їхніх сімей);
- вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;
- кар’єристи-демагоги та ін.
Політичне лідерство – важливий соціально-політичний інститут, в основі якого лежать вплив, авторитет, влада та контроль над іншими на основі особистісних якостей та здібностей.
Політичний лідер – це учасник політичного процесу, який незалежно від формального статусу намагається і здатний консолідувати зусилля людей, активно впливати на цей процес для досягнення висунутих ним цілей. Він може очолювати державу, велику соціальну спільноту, організацію, рух.
Головні риси політичного лідера – це висока аналітичність розуму, професійна компетентність, виражена схильність до суспільної діяльності, велика працездатність, евристичність мислення, вміння генерувати ідеї, впроваджуючи їх у життя відповідно до конкретних обставин, оптимізм, увага до людей, уміння вести їх за собою.
У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на: реформаторів, революціонерів, консерваторів.
Функції політичних лідерів:
- аналітична функція, або функція постановки діагнозу. Тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалася, вивчення сукупності об’єктивних і суб’єктивних факторів і реалій;
- функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особисті якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;
- функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато що залежить від уміння і здатності політичного лідера вступати у контакт з широкими масами, переконувати, залучати на свій бік тих, хто вагається;
- новаторська функція означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою суспільства. Для цього розробляються нові політичні програми і стратегічні плани суспільного розвитку здійснюється оновлення, реорганізація політичних структур;
- комунікативна функція передбачає відображення всього спектру потреб та інтересів людей як в політичних маніфестах, так і в їх практичній діяльності;
- організаторська функція логічно випливає із новаторської і комунікативної функції. Мова йде про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм та рішень у життя;
- координаційна функція є продовженням організаторської і направлена на координацію і узгодження дій всіх суб’єктів політичних перетворень – інститутів і установ влади, а також практичних виконавчих рішень. Координаційна функція включає в себе координацію діяльності всіх гілок влади і владних інститутів: парламенту, суду, органів виконавчої влади;
- інтегративна функція направлена на підтримання цілісності суспільства, громадського миру і злагоди. Вона передбачає забезпечення життєдіяльності політичного союзу, єдності всіх політичних сил суспільства, злагодженості всіх його соціальних груп.
Тема 7. Політична діяльність як рушійна сила політичного процесу
Політичний процес – система стратегічної і тактичної діяльності політичних суб’єктів по реалізації своїх політичних інтересів, цілей, програм; невід’ємний елемент політичної системи. Зміст політичного процесу може бути різноманітним. Це може бути розробка якої-небудь концепції (перебудова, демократизація, роздержавлення тощо), формування громадської думки, створення нових управлінських структур.
Поняття політичного процесу – це абстракція, дещо спрощене зображення різноманітної політичної реальності.
Макромасштабний політичний процес більш-менш тривалого періоду складається із багатьох взаємопов’язаних і перехідних один в одного політичних процесів.
Девід Істон використав системний аналіз, який розділив політичний процес на чотири основні фази:
1) вхід – вплив середовища на політичну систему в формі її підтримки і висування до неї вимог;
2) конверсію – перетворення вимог на рішення;
3) вихід – реакцію політичної системи у вигляді рішень і дій;
зворотний зв’язок – повернення до вихідної точки рівноваги.
Вільфредо Парето і Гаетано Моска (засновники теорії еліт) розглядали в якості суб’єкта і рухомої сили політичного процесу еліту, якій протидіють контр еліти, а також народ, що виконує переважно пасивну роль, а сам політичний процес ‑ як боротьбу еліт за політичну владу.
Артуру Бентлі належить трактування динаміки політичного процесу як боротьби соціальних груп і їх політичного тиску на державну владу.
При цьому політичний процес розглядається в двох основних площинах: в неформальній, що являється реальною із-за первинності групи, як суб’єкта політики, і виробничій, офіційно-інституційній формі, яка являє собою проекцію групових інтересів.
Ідеї Артура Бентлі підтримав Девід Трумен, який розглядав просторово-часові характеристики політичного процесу як деяку групову соціальну динаміку – хвилеподібний цикл переходу через нестабільні групові взаємодії на шляху до встановлення відносної рівноваги у формі або старої, або нової моделі балансу між групами.
Політичні процес – це сукупний процес формування, функціонування та розвитку політичної системи.
Політичний процес ‑ сукупна діяльність суб'єктів політики (органів політичної влади, партій, соціальних груп, еліт і окремих осіб), яка виражається у формуванні, функціонуванні та розвитку політичної системи.
Структура політичного процесу складається із таких елементів:
- Суб’єкта, носія влади.
- Об’єкта, який повинен бути створеним або досягнутим як мета процесу.
- Засобів, методів, ресурсів, виконавців процесу. Ресурсами можуть бути знання, наука, технічні та фінансові засоби, настрій мас, ідеологія, громадська думка та інші фактори.
Політичний процес має наступні стадії: виявлення і узгодження інтересів, формування цілі і програми діяльності; обговорення і прийняття політичної програми; здійснення програми в діяльності соціально-політичних спільностей, особистості; контроль за її організацією; оцінка результату, визначення видів відповідальності за її реалізацію, успіх або провал.
Режими існування політичного процесу: режим функціонування, розвитку і занепаду.
- в режимі функціонування політична система відтворює сталі відносини між громадянами і державою, елітою і масами. Владні структури більше дотримуються традицій, аніж вводять прогресивні новації, використовують стійкі, звичні механізми панування, спадкоємність у розвитку політичних зв’язків (правління Брежнєва Л. І.).
- в режимі розвитку влада намагається вивести політику на новий рівень, застосовує методи управління, що відповідають перемінам, які відбуваються як всередині суспільства, так і на міжнародній арені;
- режим занепаду, розпаду політичної цілісності характеризується перевагою відцентрованих тенденцій над інтеграцією, невиконання власних функціональних обов’язків окремих елементів політичної системи, втрата взаємозв’язків та взаєморозуміння між ними.
Типологія політичних процесів:
1) базові; 2) периферійні;
1) загальнодержавні (макро-рівень); 2) регіональні (мезо-рівень); 3) місцеві (мікро-рівень);
В залежності від двох типів політичних культур – етатистського (технократичного, елітарного) і неетатистського (демократичного) – виокремлюють вертикально і горизонтально організовані політичні процеси.
Вертикально організований політичний процес зводиться до визначення взаємовідносин керуючих та керованих. Управлінці повинні узгоджувати інтереси різних соціальних груп, а підлеглі повинні розділяти етатистські цінності: визнавати авторитет влади, поважати закон, вміти підкорятися.
Горизонтально організований політичний процес виходить із визнання формальної рівності і автономності основних суб’єктів, які взаємодіють між собою, дотримуючись конкретних правил гри. Стрижневим елементом системи цінностей в такому процесі є цінності свободи, прав, консенсусу.
Політична діяльність – це усвідомлена цілеспрямована діяльність соціальних суб’єктів по реалізації групових, класових інтересів за рахунок публічної влади.
Форми політичної діяльності:
а) участь у виборчій кампанії;
б) зусилля, направлені на прийняття певних рішень загальнодержавного масштабу, наприклад, законів;
в) боротьба політичних партій і організацій за встановлення певних політичних режимів, форм державного устрою;
г) національно-визвольний рух;
д) різноманітні дипломатичні процедури.
Суб’єкти політичної діяльності – класи, соціальні групи, нації, особистості. Реально політичну діяльність здійснюють організації, в першу чергу, політичні партії, держава та її інститути. Результати політичної діяльності стійкі тільки тоді, коли вони організаційно оформлені, закріплені в політичних інститутах, нормах права.
Об’єкти політичної діяльності діляться на дві групи: ті, які орієнтовані на організацію і ті, які орієнтовані на результат цієї організації. До першої групи можна віднести: утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій у результаті волевиявлення громадян об’єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесу підготовки і прийняття законів, безпосереднього виявлення волі громадян (референдуми, з’їзди, збори тощо); організацію системи управління основними сферами державного і суспільного життя, тобто визначення організаційних структур, повноважень і взаємовідносин ланок управління.
До другої групи об’єктів належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин, врахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довіри і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам, формування політичної свідомості громадян, зміцнення влади, політичних інститутів, забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм, проведення міжнародної політики.
Політичне рішення – це вибір і обґрунтування певної програми політичних дій, направлених на реалізацію загального інтересу соціальних груп, суспільства, держави.
Групи політичних рішень – М. Марков виділяв такі групи рішень: національні і регіональні, соціально-політичні і регіональні, державно-правові і директивні, глобальні і специфічні, стратегічні і тактичні, цільові, концептуальні, програмні, контрольно-керуючі, науково-обгрунтовані, емпіричні, інтуїтивні, рутинні і новаторські.
Стадії підготовки рішень (за А. Раппопортом):
- формування проблеми;
- розчленування складної проблеми на кілька простих;
- побудова ряду цілей, які індикативно виходять одна з одної;
- аналогічних ситуацій і шляхів їх розв’язання;
- розгляд числових показників, придатних для розв’язання проблеми;
- введення системи позначень;
- запис очевидних співвідношень;
- “збагачення” чи “спрощення” моделі незалежно від ступеню її обробки.
Тема 8. Політична свідомість і політична культура
Політична свідомість – відображення політичного життя суспільства в певних емпірично-психологічних, ідейно-теоретичних, світоглядних, національно-традиційних, індивідуально-особливих і масових формах.
Політична свідомість не є пасивним відображенням політичного буття. По-перше, вона здатна прогнозувати й моделювати політичні процеси. По-друге, вона впливає на політичне життя суспільства, а через нього – на його економічні, духовні, культурні відносини. По-третє, політична свідомість визначає напрям політичної діяльності соціальних груп, політичних партій і громадських організацій, політичних лідерів і звичайних особистостей. Тому практика управління суспільними процесами мусить враховувати стан політичної свідомості в усіх виявах, прагнути до консенсусу в політичних позиціях, сприяти формуванню політичної свідомості, яка відповідала б потребам суспільного прогресу.
Структура політичної свідомості. З точки зору соціологічного підходу структура політичної свідомості обумовлена її суб’єктом: політична свідомість суспільства, нації, класу, групи, особистості.
За гносеологічним підходом політична свідомість розрізняється на наступних рівнях: емпіричному, буденному, теоретичному, ідеологічному.
До політичної свідомості входять такі елементи:
Політична психологія – це сукупність духовних утворень, які містять в основному емоційні відчуття і уявлення людей про політичні явища і утворюються у процесі їх (людей) безпосередньої взаємодії з інститутами влади і своєї політичної поведінки.
До політико-психологічних явищ належать як універсальні почуття та емоції людини, що специфічно виявляються у політичному житті (наприклад, гнів, любов, ненависть тощо), так і ті відчуття, які зустрічаються тільки в політичному житті (почуття симпатії та антипатії до певних ідеологій або лідерів, почуття підкорення державі і т. д.).
Політична ідеологія – систематизована сукупність ідейних поглядів, які відображають корінні інтереси різних соціальних груп з приводу влади, її завоювання, захисту й використання і на основі яких створюються політичні відносини та функціонують відповідні інститути, організації і установи.
Масова політична свідомість – це широка сукупність різноманітних за соціологічною основою елементів, які не обмежені лише формами психіки, а належать і до сфер психології, ідеології, емоцій, логіки, буденного й теоретичного знання. Стан масової політичної свідомості фіксується таким явищем, як громадська думка.
Структура політичної свідомості:
1) політичні знання і уявлення; 2) політичні емоції і почуття; 3) політичні норми і цінності; 4) політичні переконання і політична воля.
Рівні політичної свідомості:
1) буденна; 2) емпірична; 3) теоретична (наукова).
Види політичної свідомості:
1) індивідуальна; 2) групова (нації, класу, суспільства; масова свідомість, громадська думка).
Основні функції політичної свідомості: пізнавальна, прогностична, регулятивна, інтегруюча, комунікативна та ін.
Політична культура – це реалізація політичних знань, ціннісних орієнтацій, зразків поведінки соціального суб’єкта (особи, класу, суспільства) в історично визначеній системі політичних відносин і політичної діяльності.
Структура політичної культури:
- Культура політичної свідомості, куди входять політичні уявлення і переконання, політичні цінності, традиції, звички, норми, політичні установки (настанови).
- Культура політичної поведінки, яка містить в собі культуру політичної участі і культуру політичної діяльності.
- Культура функціонування політичних інститутів, яка складається з культури електорального процесу, культури прийняття та реалізації політичних рішень та культури сприйняття і регулювання соціально-політичних конфліктів.
Під політичними цінностями слід розуміти сукупність конкретних знань, вмінь, ідей, орієнтирів, уявлень, що скеровують і мотивують соціальні відносини стосовно влади та організацію і управління цими відносинами.
Функції політичної культури: а) пізнавальна; б) виховна;в) регулятивна; г) комунікативна; д) нормативно-ціннісна; е) інтегративна; є)прогностична.
Суб’єкти формування політичної культури суспільства.
- Держава (законодавчі, виконавчі, судові органи).
- Політичні партії та громадські організації.
- Засоби масової інформації.
- Суспільно-політичні академічні інститути.
- Церква.
- Армія.
- Неформальні рухи тощо.
Типологія політичної культури.
1)Типологія, розроблена американськими політологами Г. Алмодом, С. Вербою, включає три типи політичних культур:
а) активістський, носії якого повністю включені в політичний процес, визначають його перебіг і розвиток;
б) підданський, носії якого беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої можливості впливати на загальнообов’язкові політичні рішення;
в) патріархальний, носії якого відзначаються низьким рівнем зацікавленості в політичних процесах і зазвичай виключені з них.
2) Марксистська типологія політичної культури здійснюється у відповідності з історичними типами суспільних формацій і класовою структурою суспільства. У відповідності з цим виділяються такі історичні типи політичної культури як: а) рабовласницька; б) феодальна; в) капіталістична; г) соціалістична. В рамках кожної із них виділяються класові різновиди політичної культури – буржуазна, пролетарська та ін.
В західній політології практикується й інша типологія політичної культури: уніфікована, домінуюча, дихотомічна, фрагментарна (А. Браун), політична культура еліти, режиму і суспільства (К. Джовіт) та інші.
Тема 9. Політика України в системі сучасних міжнародних відносин
Міжнародні відносини – система економічних, політичних, ідеологічних, дипломатичних, воєнних та інших зв’язків і відносин між народами, державами, основними соціальними, політичними та економічними силами та організаціями, які діють на міжнародній арені.
Основні тенденції розвитку міжнародних відносин:
- зростання взаємозалежності та цілісності світу;
- становлення багатонаціональної системи міжнародних відносин;
- збереження соціальної неоднорідності світу;
- зростання ролі політичних засобів у вирішенні конфліктів і протиріч;
- загострення протиріч між новими реальностями світового розвитку і традиційними підходами до вирішення проблем.
Міжнародна політика – це система історично визначених форм інтеграційних тенденцій, що відбуваються в розвитку людського співтовариства, форма взаємодії, взаємозв’язку його частин.
Головні принципи сучасної міжнародної політики:
- Принцип мирного співіснування.
- Принцип суверенної рівності держав.
- Принцип непорушності державних кордонів.
- Принцип територіальної цілісності держав.
- Принцип мирного врегулювання суперечок.
- Принцип невтручання у внутрішні справи.
- Принцип поважання прав людини.
Форми міжнародної політики: дипломатія, війна, зовнішньополітична пропаганда.
Зовнішня політика – діяльність держави та інших політичних інститутів по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.
Національні інтереси у зовнішній політиці української держави:
- гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності України;
- дотримання територіальної цілісності й непорушності кордонів України;
- досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах – військово-політичному, економічному, гуманістичному тощо;
- подолання економічної кризи й стрімкий розвиток народного господарства, досягнення високого, стабільного життєвого рівня населення;
- створення правової демократичної держави, що інтегрувалася б у європейську та світову спільноти;
- забезпечення національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантування прав людини, національних меншин і націй;
- запобігання конфліктам у регіонах, що межують з Україною, та врегулювання наявних конфліктів;
- створення сприятливих умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, підтримання з ними сталих зв'язків;
- плідна робота в Організації Об'єднаних Націй, в її спеціалізованих органах, установах, структурах і міжнародних організаціях;
- встановлення, підтримка та розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за винятком країн, котрим за рішенням РБ ООН об'явлено економічну блокаду.
Основні функції міжнародної політики держави:
- захисна, пов’язана із захистом прав та інтересів держави та її громадян за кордоном;
- інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави й покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;
- організаційно-посередницька функція, базується на втіленні в життя зовнішньої та внутрішньої концепції, доктрин і програм держави.
В межах цієї функції відбувається практичне пристосування засобів великої політики до цілей держави, а також одержання останньою певних цілей і переваг.
Міжнародна організація – це об’єднання держав, утворене на основі міжнародного договору для досягнення певних цілей, що мають відповідну систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб’єктністю та утворені згідно з міжнародним правом. Класифікація міжнародних організацій може здійснюватися за різними ознаками: за юридичною природою; за масштабом діяльності; за предметом діяльності; за соціально-економічною сутністю держав, що є членами міжнародної організації.
Основні ознаки поняття «міжнародна організація»: договірна основа; наявність певних цілей; відповідна організаційна структура; самостійні права та обов’язки; утворення згідно міжнародного права.
У центрі світового суспільно-політичного розвитку є Організація Об’єднаних Націй.
Цілями ООН є: підтримання міцного міжнародного миру та безпеки, розвиток дружніх відносин між націями, розвиток міжнародного економічного, соціального, культурного й гуманітарного співробітництва, погодження дій держав у досягненні цих спільних цілей.
У системі міжнародних політичних організацій значне місце посідають регіональні та групові організації. Зокрема Організація солідарності народів Азії та Африки (ОСНАА) проводить роботу у справі об’єднання зусиль народів названих континентів у боротьбі за економічний, соціальний і культурний розвиток.
Серед групових міжнародних організацій слід виділити Організацію Північноатлантичного договору (НАТО), яка була утворена з метою об’єднання зусиль для колективної оборони своїх країн. Наприкінці 1991 року з’явилась нова міжнародна організація – Співдружність Незалежних Держав (СНД). Одна з головних цілей СНД – збереження й подальше зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідного співробітництва.