Тема 2. Юридична техніка в структурі теорії права, її предмет, завдання, значення. вимоги юридичної техніки до правозастосовних актів

1. Визначення поняття юридичної техніки, її мета, види

2. Засоби, прийоми, правила як елементи юридичної техніки

3. Вимоги юридичної техніки до складання актів правозастосування

Список використаних джерел

Основні терміни теми: юридична техніка, правотворча техніка, правозастосовна техніка, елементи юридичної техніки, засоби юридичної техніки, прийоми юридичної техніки, правила-вимоги юридичної техніки, мова права, правове поняття, правова дефініція, юридичний термін, юридична конструкція, правовий символ, правова презумпція, правова фікція, правова аксіома, юридичний текст

1. Визначення поняття юридичної техніки, її мета, види

Право не зможе відповідати своєму соціальному призначенню, якщо при утворенні права не приділяти належної уваги формі права. Звідси велика роль юридичної техніки, що органічно пов’язана з формою права. Безпосередньо юридична техніка стосується головним чином зовнішньої форми права, виявляючись як у спеціально-юридичному змісті правового акта, так і в зовнішньому словесно-документальному викладі вираженої в ньому волі. Водночас форма й зміст взаємозв’язані, і вплив на одне з них відбивається на іншому. Юридична техніка впливає на нормативні та індивідуальні акти, зміст яких безпосередньо залежить від форми правового акта, а також на структуру права, яка, в свою чергу, впливає на зміст права [1, С. 93].

Слід зазначити, що в юридичній літературі не існує єдиної думки з питання визначення місця юридичної техніки в системі юридичного знання. Одні автори вважають, що питання юридичної (законодавчої) техніки мають складати особливу юридичну науку (О. О. Ушаков), інші відносять ці питання до науки загальної теорії права (Е. І. Астрахан), ще інші вважають, що законодавча техніка охоплює суто технічні моменти підготовки проектів нормативних актів, які мають прикладний характер (А. С. Піголкін), ще інші, що юридична техніка цілком поглинає предмет загальної теорії права (Л. Успенський).

Можна погодитися з поглядом М. Савчина, відповідно до якого юридична техніка служить дисциплінуючим фактором, бар’єром, перешкодою на шляху абстрактних домагань або самоуправних дій, спрямованих на охоплення правового простору. Вона надає знання про конкретні умови застосування будь-якого правового акта, дії чи ситуації… Згідно з французькою доктриною права юридична техніка забезпечує справедливість та ефективність правових норм, служить засобом пристосування абстрактних формулювань до реальних обставин, що нерідко важко піддаються аналізу та вирішенню. Юридична техніка розглядається як сукупність інструментів формальної юридичної логіки, яка характеризується стабільністю та застерігає від самоуправних дій представників політичної влади [2].

Юридична техніка є значним інструментом в реалізації прав і законних інтересів громадян, адже важливо не лише знати свої права, проте й уміти їх захищати, домагатися здійснення на практиці.

У світовій юридичній літературі немає єдності думок стосовно визначення поняття юридичної техніки. Вчені висловлюють різні судження щодо цього поняття, тлумачать її сутність кожен по-своєму. У різні часи вчені пропонували велику кількість визначень юридичної техніки. При цьому слід зазначити, що протягом довгого історичного періоду (починаючи з ХІХ ст.) поняття юридичної техніки постійно розширювалось.

У юридичній літературі ХІХ – початку ХХ століть під терміном “юридична техніка” розуміли наукову обробку права юристами, тому що право утворюється народом, а юристи лише оброблюють його з позиції права (Ф. Савиньї), вчення про оформлення правових думок, тлумачення оформленого права та заповнення в ньому прогалин (Р. Штамлер), мистецтво застосування права (Ф. Тарановський), форму, протиставлену змісту, протиставлену змісту, форму, що за своєю суттю є значною мірою штучною конструкцією того, що дано в праві, продукт скоріше дії, ніж розуму (Ф. Жені); юридичну техніку ототожнювали з догматичним юридичним методом (Л. Успенський) [1, С. 94].

По-різному висвітлювали юридичну техніку і в радянській юридичній літературі. А. Ю. Мельников вважав, що юридична техніка є “сукупністю різноманітних прийомів, способів, які використовуються в юридичній практиці для забезпечення ефективності певних дій, які мають юридичні наслідки” [3, С. 30–31]. С. С. Алексєєв характеризував її як “сукупність юридичних засобів і прийомів розробки, оформлення, публікації та систематизації правових актів” [4, С. 207].

У сучасному варіанті юридична техніка спирається не лише на досягнення формальної логіки, а передусім на результати діалектичної логіки, між якими існує органічний зв’язок: юридична техніка будується на формальній логіці, яка коригується діалектичною. Так, французький учений П. Сандевуар вважає, що “юридична техніка – це сукупність науково-методологічних способів, які використані при утворенні й застосуванні норм права” [5, С. 136]. О. І. Ющик юридичну техніку розглядає як необхідний спосіб вироблення та реалізації юридичних норм в юридичній діяльності державного апарату, спосіб, що забезпечує перетворення юридичного закону в дійсний закон суспільних відносин. Юридична техніка визначається змістом зазначеної діяльності, а отже характером суб’єкта, цілі, засобів, матеріалу, технології (функції, методів, прийомів) та продукту цієї діяльності. Юридична техніка вироблення та реалізації юридичних норм буде різною для кожного з видів діяльності державного апарату, оскільки останні передбачають різні суб’єкти юридичної діяльності, її особливі завдання, засоби, продукти тощо. Сказане означає, що юридична техніка нормотворення суттєво відрізняється від юридичної техніки нормозастосування; істотними відмінностями характеризуються законодавча, адміністративна, правоохоронна техніка, які, у свою чергу, набувають різних конкретних форм [6, , С. 19]. На думку І. Д. Шутака, юридична техніка – теоретико-прикладна юридична наука, предметом вивчення якої є закономірності раціональної юридичної діяльності зі створення, тлумачення та реалізації права. У системі юриспруденції юридична техніка вирішує завдання систематизації знань про методи та прийоми здійснення юридичної діяльності, що формуються загальною теорією права, галузевими та прикладними юридичними науками [7, С. 5].

Узагальнивши запропоновані сучасними вченими визначення юридичної техніки, ми прийшли до висновку, що юридична техніка – це система основаних на досягненнях теорії права і перевірених практикою правотворчості принципів, прийомів, засобів, правил (логічних, структурних, лінгвістичних) підготовки найбільш якісно досконалих за формою і структурою нормативно-правових і правозастосовних актів, що використовуються при виробленні й систематизації актів для забезпечення їх досконалості. Засоби, прийоми, правила забезпечують повну і точну відповідність форми нормативних приписів їх змістові, точність, чіткість, правильність, доступність і простоту нормативного матеріалу.

Термін “юридична техніка” вживається з подвійним змістом: ним позначають науку про юридичну техніку та саму юридичну техніку як систему вимог-правил, що висуваються до текстів нормативно-правових та індивідуальних актів.

Юридична техніка вимагає професійної майстерності викладу правового матеріалу. Норми права повинні бути погоджені з іншими правовими нормами без повторів і прогалин, викладені державною мовою точно, чітко, зрозуміло, грамотно. Такий виклад норми права вимагає майстерності, яка досягається кропіткою працею, досвідом і практичними навичками. Володіння юридичною технікою є невід’ємним елементом професійної свідомості та професійної правової культури.

Предметом юридичної техніки є найбільш загальні закономірності здійснення юридичної діяльності та її результати, що відображаються у змісті нормативно-правового чи індивідуального акта.

Об’єктом юридичної техніки є текст нормативно-правового чи індивідуального акта.

Основним призначенням юридичної техніки є: точний, повний, чіткий, правильний виклад акту-волевиявлення в акті-документі, відображення у тексті документа справжньої волі правотворця/правозастосувача.

Критерії классифікації юридичної техніки. Необхідно зазначити, що юридична техніка, що використовується в юридичній діяльності взагалі та при текстуальному закріпленні норм права й індивідуальних рішень зокрема, досить різнорідна. Юридична техніка як багатогранне поняття поділяється на певні види.

Проте, проблема визначення видів юридичної техніки в науковій літературі до цих пір залишається невизначеною. Так, П. М. Рабінович відповідно до основних стадій правового регулювання й видів юридичної діяльності розрізняє такі види юридичної техніки: правотворча техніка; правотлумачувальна техніка; правозастосувальна техніка; правореалізаційна техніка [8, С. 214]. Інші вчені-правознавці класифікують юридичну техніку за видами юридичної діяльності. Зокрема, Н. О. Власенко виділяє такі види юридичної техніки: нормотворча; правозастосовна; правороз’яснювальна; систематизаційна; доктринальна [9, С. 9]. І. О. Биля, виходячи з розуміння юридичної техніки як системи правил, виділяє такі її види: нормотворча техніка; техніка оприлюднення; техніка інкорпорації і консолідації; правозастосовна техніка [10, С. 475]. На думку В. І. Риндюк, основним критерієм для класифікації юридичної техніки на види має бути відповідна сфера юридичної діяльності державного апарату. Виходячи з цього, юридичну техніку вона поділяє на: законодавчу; адміністративну; правоохоронну [11, С. 17].

Проаналізувавши погляди вчених-правознавців, ми прийшли до висновку, що юридична техніка як складноорганізоване, багатовекторне, багатоелементне та комплексне правове явище дуже широка за предметом та сферою застосування. На нашу думку, необхідно виокремити такі види юридичної техніки залежно від сфери застосування, як:

• правотворча (нормотворча, законодавча) техніка. Законодавча техніка, у свою чергу, може поділятися на: техніку внесення законодавчої ініціативи, написання й оформлення законопроекту, техніку розгляду проекту законодавчого акта, техніку прийняття закону, техніку опублікування закону, кодифікаційну техніку тощо;
• техніка індивідуальних актів. Включає в себе правозастосовну техніку (техніка правозастосовних актів) та правореалізаційну техніку. Правозастосовна техніка, у свою чергу, може поділятися на:техніку судової діяльності, техніку слідчої діяльності, техніку прокурорської діяльності, техніку допиту, техніку судового мовлення, техніку експертної діяльності, техніку нотаріальної діяльності тощо;
• інтерпретаційна (правотлумачна);
• техніка систематизації правових актів;
• техніка обліку нормативно-правових актів.

Правотворча техніка — це система засобів, прийомів, вимог-правил створення та систематизації законодавчих актів; містить у собі методики роботи над текстами нормативно-правових актів, способи найдосконалішого ви­кладу думки законодавця. Техніка індивідуальних актів стосу­ється створення й оформлення актів у сфері застосування та реалізації права, які розраховані на чітко визначений індивідуальний випадок та адресовані конкретно визначеним суб’єктам. Технічні засоби та прийо­ми оформлен­ня індивідуальних актів розробляються й вив­чають­ся в конкретних юридичних науках, зокрема, в кри­мі­нальному про­цесуальному та цивільному процесуальному праві.

Від юри­дичної техніки залежить ступінь досконалості законодавства, стан законності, ефективність законодавства, дохідливість і застосування правових актів, систематизація законодавства як постійна форма розвитку та впорядкування чинної правової системи [12, С. 367].

Таким чином, юридичну техніку слід розглядати як складовий елемент правової культури та важливе досягнення людства; як ступінь досконалості змісту, форми та структури юридичного документа. Чим вище рівень розвитку цивілізації, тим досконаліше технічні засоби і прийоми, що використовують у своїй професійній діяльності юристи.

2. Засоби, прийоми, правила як елементи юридичної техніки

У структуру юридичної техніки входять інструментальні елементи – засоби, прийоми та правила, – застосування яких є однією з актуальних проблем сучасного права. Слід зазначити, що кожен елемент юридичної техніки є сукупністю певних вимог-правил, яких слід суворо дотримуватися. Їх застосування повинно бути послідовним і взаємопов’язаним, оскільки усунення чи обмеження одного з них знижує ефективність інших. Юридична техніка є сполучною ланкою між загальною теорією права і галузевими правовими дисциплінами. Кожна правова галузь має свій набір специфічних юридико-технічних засобів і прийомів вивчення та застосування правових норм. Поряд із цим є загальні елементи юридичної техніки, які більш-менш присутні в будь-якій галузі права [1, C. 96].

Погляди вчених ХХ ст. щодо елементів юридичної техніки різні. На думку багатьох учених, юридична техніка за змістом складається з таких елементів, як технічні засоби, технічні правила, технічні прийоми (методи).

У науковій юридичній літературі є декілька класифікацій прийомів юридичної техніки. С. С. Алексєєв вважає, що слід розокремлювати прийоми викладу волі законодавця та прийоми документального вираження змісту нормативного акта. До техніко-юридичних прийомів викладу волі законодавця він відносить: а) за ступенем узагальнення конкретних показників – абстрактний і казуїстичний; б) за способом викладу елементів юридичної норми – прямий, посилковий, бланкетний. До техніко-юридичних прийомів документального вираження змісту нормативного акта – виділення Загальної й Особливої частин. До головних засобів юридичної техніки вираження волі законодавця, на думку С. С. Алексеєва, належать: а) нормативна будова; б) системна будова; в) юридичні конструкції; г) галузева типізація. Головними засобами словесно-документального викладу змісту нормативного акта він вважає: а) текст документа як зовнішню форму викладу змісту нормативного акта, що характеризується реквізитами та структурною організацією; б) стиль правових актів [4, С. 274–284].

Інші вчені відносять до юридичної техніки або лише засоби, або тільки способи, або лише прийоми, які використовуються в ході такої діяльності. Наприклад, А. С. Піголкін до юридичної техніки відносить “систему правил і прийомів підготовки найбільш досконалих за формою і структурою проектів нормативних актів, які забезпечують максимально повну і точну відповідність форми нормативних приписів їх змісту, доступність і простоту нормативного матеріалу, що вичерпно охоплює питання, які регулюються”. Як бачимо, автор зводить юридичну техніку лише до правил і прийомів утворення правових актів [13, С. 216].

В. Н. Карташов, навпаки, відносить до юридичної техніки саме ці засоби. У своїй сукупності “засоби складають юридичну техніку, інструментальну частину юридичної практики”. Засоби, за допомогою яких досягаються необхідні цілі юридичної практики та які утворюють юридичну техніку, В. Н. Карташов умовно поділяє на загальносоціальні, спеціальні юридичні, технічні. До перших він відносить мову, її частини, знаки, одиниці мовлення (слова, словосполучення, речення), букви, а також цифри, поняття, судження, різноманітні соціальні норми тощо. Спеціальними юридичними засобами, на його думку, є юридичні поняття й терміни, конструкції, правові приписи, акти та інші правові явища, вироблені юридичною наукою і практикою у процесі розвитку правової системи суспільства. До технічних засобів він відносить розмножувальну техніку, комп’ютери, організаційну техніку [14, С. 109].

На нашу думку, навряд чи буде правильним сприймати слова “засіб”, “правила”, “прийом”, “спосіб” щодо юридичної техніки як синонімічні. Вважаємо, що юридична техніка як правова категорія є сукупністю засобів, правил і прийомів, за допомогою яких утворюються тексти нормативно-правових і правозастосовних правових актів.

Необхідно зазначити, що елементи юридичної техніки ієрархічні. Дотримання правил юридичної техніки досягається шляхом правильного використання її прийомів, а використання прийомів юридичної техніки являє собою вибір сукупності її засобів, яка необхідна для вирішення певного правотворчого завдання.

Юридико-технічні засоби

Юридико-технічні засоби як певні символи володіють матеріальними ознаками. Ці засоби є “робочим знаряддям” (або “інструментом”), за допомогою якого утворюються тексти нормативно-правових і правозастосовнихактів. Як відомо, у матеріальній техніці під засобами розуміють: спосіб/спеціальну дію, що дає можливість щось здійснити; те, за допомогою чого, з яких інструментів утворюються певні матеріальні об’єкти. В юридичній техніці “матеріалом” є мова як система знаків(слова, словосполучення, речення, висловлювання, мікротексти, тексти, знаки пунктуації тощо).

І. Д. Шутак, І. І. Онищук, Л. М. Легін розрізняють такі засоби юридичної техніки: а) загальні засоби юридичної техніки; б) спеціально-юридичні засоби юридичної техніки. До загальних засобів юридичної техніки відносять: формально-атрибутивні (реквізити документа); логічні (структура документа загалом, внутрішня структура норм); мовні (весь комплекс виражальних засобів мови, зокрема термінологія, мовні кліше, метафори, мовні символи), до спеціально-юридичних – юридичні конструкції, презумпції, фікції, посилання, відсилання, застереження, примітки [15, С. 44].

На нашу думку, до “інструментів” юридичної техніки як засобів для досягнення поставленої мети належать:

• мова з її сукупністю слів (лексика книжна, розмовна; активна, пасивна; термінологічна, професійна, жаргонна, діалектна; іншомовна), граматичною будовою, функціональними стилями, знаками пунктуації;
• юридичні поняття;
• юридичні терміни;
• правові дефініції;
• юридичні конструкції;
• правові презумпції;
• правові фікції;
• правові символи;
• стиль правових актів;
• текст правового акта, складений за допомогою юридичних термінів.

Таким чином, під засобами законодавчої техніки слід розуміти сукупність інструментів (юридичні конструкції, юридичні поняття, юридичні терміни, правові презумпції, правові фікції, правові символи), за допомогою яких забезпечується техніко-юридична якість (змістова, структурна, стилістична) законів.

Важливим елементом юридичної техніки є мова права як особлива логіко-лексична будова мовлення та спосіб зовнішнього вираження правових приписів. Мова є єдиним засобом формулювання правової норми. Мова як матеріальна сторона правових відносин у суспільстві є засобом вираження нормативно-регулятивного змісту правового акта. В основі законодавчої діяльності лежить правотворче мислення, а єдиним способом висловлення думки є мова. Діяльність законодавця пов’язана зі словом і, зрозуміло, що від рівня розвитку мови залежить і розвиток права. Безперечно, загальною сполучною ланкою як для утворення права, так і для його застосування є мова, якою в державі пишуть правові акти та за допомогою якої їх використовують офіційні особи й окремі громадяни. Мова права як одна з професійних мов, що виникла на основі літературної національної мови, функціонує в процесі правового впливу на суспільні відносини, відображає всі зміни, що виникають у правовій системі суспільства.

При утворенні нормативно-правових і правозастосовних актів використовується офіційно-діловий стиль, який обслуговує суто офіційні стосунки між державною владою і населенням, між установами, організаціями, фірмами, підприємствами. Йому притаманні функції волевиявлення, імперативності, фіксації правових відносин, передачі інформації. Стиль правових актів концентрує в одне ціле вживання юридичної термінології, юридичних конструкцій і застосування в сфері права вимог сучасної української літературної мови, вимог до мови офіційних документів. Стиль правових актів повинен адекватно відображати волю правотворця чи правозастосувача, доносити її до безпосередніх виконавців за допомогою надзвичайно ретельно дібраних термінів, терміносполук. Він має бути термінологічно суворим, без декларативних положень, емоційно забарвлених та експресивних одиниць. Стиль правових актів повинен забезпечити функціонування права як регулятора влади і, зокрема, точність і повноту вираження волі законодавця. Офіційно-діловий стиль характеризується нейтральністю і стриманістю тону викладу; точністю, чіткістю, стислістю і зрозумілістю викладу; використанням обов’язкових стійких мовних зворотів, що скорочують процес укладання текстів; відсутністю емоційної, експресивної, просторічної лексики; вживанням віддієслівних іменників, безособових і наказових форм дієслова; вживанням прямого порядку слів у реченні; тенденцією до використання складних речень [1, C. 99].

Загальновідомо, що правова норма складається з логічно пов’язаних між собою понять. Поняття традиційно вважається однією з основних форм логічного мислення. Юридичне поняття являє собою розумовий процес, оснований на об’єктивній реальності, що відображає змістову (внутрішню) сторону права. Що ж до юридичного терміна, то він, позначаючи певне поняття, являє собою результат цього процесу та належить до форми права, адже інформує інтерпретатора тексту нормативно-правового акта про закріпленння в ньому певного поняття. Носієм юридичного поняття, його зовнішнім символом є термін. Юридичні поняття виникають разом із відповідними термінами у результаті правотворчості. Поняття з початку свого виникнення закріплюється в терміні, який його позначає і без якого неможливо оперувати цим поняттям. Надалі поняття, закріпившись у терміні, постає як його значення. Якщо правове поняття буде не досить ясно й чітко визначене, то не може бути точної та досконалої юридичної термінології. Терміни як семантично нейтральний лексичний прошарок мови науки завжди співвідносні зі спеціальними поняттями на відміну від загальновживаних слів, які співвідносяться з поняттями неспеціальними.

Необхідно звернути увагу на те, що у законодавстві повинен існувати органічний зв’язок юридичних понять і відповідних їм термінів, який виражається у їх взаємозалежності. Тому важливу роль при формулюванні правових норм слід відводити дослідженню змісту кожного конкретного терміна, встановленню ступеню їх зв’язку з поняттям, яке він позначає.

Найбільш значним компонентом мови права справедливо вважається юридична термінологія. Юридичні терміни як словесні визначення державно-правових понять, за допомогою яких виражається та закріплюється зміст нормативно-правових приписів держави, мають винятково велике значення при формулюванні правових приписів. Вони сприяють досягненню максимальної лаконічності тексту, його точності й ясності. Юридичні терміни як когнітивні знаки забезпечують точне, чітке й однакове розу­міння змісту всієї правової інформації, що міститься в юридичних документах. Термінованість юридичного тексту як головна ознака наукового стилю мови забезпечується і виявляється в термінах та їх дефініціях. Дефініцію визнано посередником між поняттям і терміном.

Правові дефініції є одним зі способів організації правової матерії. Застосування правових дефініцій у текстах нормативно-правових актів є одним зі способів забезпечення зрозумілості й ясності правового припису, а також зрозумілості наміру законодавця. Правові дефініції безпосередньо містяться у тексті правової норми; вони є обов’язковими, оскільки є частиною правової норми. Правова дефініція є стислим описом будь-якого поняття, що відображає суттєві ознаки явища, предмета. Будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки та залишає поза своїм змістом низку інших ознак, якими він наділений. Водночас сутність таких істотних ознак повинна бути достатньою для виконання пізнавальних завдань, які виконує визначення: з’ясування властивостей предмета, що визначається, та відмежування його від інших суміжних предметів або явищ. Дефініції бувають декількох видів: 1) повні, тобто містять весь набір істотних ознак; 2) неповні, які не містять повного набору суттєвих ознак, а лише головні з них; 3) дефініції-переліки [16, С. 64].

Далеко не всі поняття, що зустрічаються в нормативних актах, треба визначати. Відповідно до правотворчої практики визначенню підлягають поняття: 1) неточні; 2) рідкісні; 3) спеціальні; 4) іноземні; 5) складні юридичні; 6) буденні, що мають безліч смислів; 7) які по-різному трактуються юридичною наукою і практикою; 8) які вживаються в нормативно-правовому акті в розширювальному або обмеженому сенсі; 9) переосмислені, змінені [16, С. 65].

Юридична конструкція – це ідеальна абстрактна модель, яка відображає складну структурну будову врегульованих суспільних відносин, юридичних фактів або їх елементів. Д. А. Керімов вказує на те, що юридичні конструкції є чіткими відпрацьованими наукою, законодавчою діяльністю, перевіреними практикою типовими схемами правовідносин [17, С. 52] .

Будь-яка юридична конструкція є не що інше, як системно-структурна побудова правового матеріалу на основі узагальнень, властивих подібним ситуаціям, діям, поведінці [16, С. 100].

Юридична конструкція надає нормам права логічної стрункості, обумовлює послідовність їх викладу, сприяє чіткому врегулюванню тих або інших суспільних відносин (напр.: правовідносини, суб’єкт права, су­б’єктивні права, юридична відповідальність, необхідна оборона, склад злочину, соціальне забезпечення тощо).

Юридичні конструкції встановлюють певні зв’язки й спів­відно­шення між правовими нормами, які призначені для ре­гу­лювання конкретного кола чітко окреслених і довготривалих суспільних відносин, характер яких дозволяє для їх правового регулювання використовувати нормативні схеми, типові моделі і конструкції тощо.

Право завжди потребує текстуальної форми, адже воля правотворця чи правозастосувача, фіксуючись у писемній формі, описує матеріальну реальність, точно й чітко виражає правові приписи, передає безпосередній владний вплив на поведінку людини. Текст правового акта як вища форма юридизації мовлення – це поєднання змістової та формально-мовної сторін. Текст права (юридичний текст) як вища комунікативна одиниця відображає специфіку правової сфери та описує реальний світ і поведінку людей у ньому. Текст права характеризується змістовою й структурною завершеністю і певним ставленням автора до змісту висловленого. У тексті акта слід уникати різного роду побажань, сумнівів, роздумів, емоційно забарвлених та експресивних одиниць. Стиль викладу має бути термінологічно суворим, а мова – нейтральною, щоб не викликати непотрібних емоцій і не відволікати увагу від суті змісту. Тексти актів слід позбавляти від інформаційної надлишковості, яка буває змістовою (двозначне тлумачення тексту/його окремих елементів: синонімія, полісемія, оціночні слова і терміни) та лінгвістичною (надмірність необхідної для фіксації змісту тексту акта інформації: повтор, плеонастичні і тавтологічні конструкції).

Правові презумпції (лат. praesumptio) – припущення (у сфері права або лише у зв’язку з правом) про наявність чи відсутність певних фактів, які підтверджуються чи заперечуються у процесі доказування. Суттєвою ознакою презумпції є характер передбачення. Так, у статті 62 Конституції України встановлена презумпція невинуватості: Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [18]. Зокрема, у кримінальному праві наявні такі презумпції: презумпція знання закону; презумпція деліктоздатності; презумпція невинуватості; презумпція недієздатності особи до досягнення нею певного віку, визначеного в законодавстві; презумпція неосудності; презумпція посилення суспільної небезпеки діяння та особи, що його вчинила. До процесуальних презумпцій відносять наступні: презумпція істинності судового рішення, презумпція відмови від позовних вимог особи, яка двічі не з’явилася на судове засідання тощо.

Правові фікції – це сформульовані у законодавстві положення про неіснуючі факти, які визнаються існуючими, а тому такими, що мають певні юридичні наслідки. Фікції – це положення завідомо неістинні. Проте вони широко використовуються у різних галузях знань. Будучи закріпленою у законодавстві, фікція стає правовою (напр., фіктивна угода, фіктивний шлюб, фіктивне банкрутство). Так, фіктивним є положення кримінального законодавства, в силу якого судимість особи визнається такою, що не існує, якщо вона знята або погашена в установленому законом порядку. Визнання громадянина безвісно відсутнім, померлим, несудимим та інші подібні обставини, зміна дати народження усиновленої дитини, право усиновлювача бути записаним матір’ю, батьком дитини – це юридичні факти, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

І. Д. Шутак вказує на те, що юридична фікція як прийом (засіб) юридичної техніки являє собою специфічні правові положення, за допомогою яких конструюється неіснуюча умовна правова реальність. Ці явища не тільки існують, з юридичного погляду, але і є необхідними елементами механізму правового регулювання. Юридична фікція – це плід юридичного мислення, штучне явище, яке в реальності не існує, але існує юридично [16, С. 123]. Фікція завжди являє собою імперативне, незаперечне судження. Якщо презумпція містить юридичне припущення, тобто обов’язок припустити, що певні факти були, поки не буде доведено інше, то фікція не допускає заперечення обов’язку визнати факти встановленими [16, C. 125].

Правові символи розглядаються не лише як засіб юридичної техніки, проте і як самостійний елемент правової системи. Вони являють собою правове опосередкування знакових, кодованих регуляторів суспільних відносин, що історично склалися на рівні звичаїв і традицій (напр., зображення Феміди як символ правосуддя). Правовий символ, як і будь-який соціальний символ, є універсальним феноменом, який у почуттєво-сприйманій формі виражає, зберігає та транслює ідеї і цінності, які є основоположними для розвитку та функціонування правової культури (напр., герб, прапор, паспорт громадянина, суддівська мантія, державні нагороди). Символ, діалектично поєднуючи в собі ідеальне та матеріальне, одиничне та загальне, раціональне та ірраціональне, являє собою універсальну форму вираження соціокультурного існування людини. Символи включають у себе певні значення, в яких сфокусовані особливості конкретної соціокультурної цілісності.

Отже, юридичний (правовий) символ – це створюваний або санкціонований державою умовний образ, відмітний знак, культурно-ціннісне утворення, яке можна побачити або почути і якому суб’єкт правотворчості надає особливого політико-правового змісту, не пов’язаного із сутністю цього утворення, що охороняється державою і використовується в особливому процедурному порядку [19, С. 23].

І. Д. Шутак, І. І. Онищук, Л. М. Легін визначають правове застереження як певну нормативну умову, спрямовану на зміну дії загального правила [15, С. 55]. Правове застереження – соціально зумовлена умова (заява, положення), що має спеціальну нормативно-лексичну форму, що частково змінює зміст або обсяг дії норми права, створює новий правовий режим, виступає формою узгодження інтересів і спричинює певні юридичні наслідки [15, C. 183]. Далі наводять приклад правових застережень: “У статті 17 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права від 16 грудня 1966 р. зазначено: “1. Ніхто не може піддаватися довільному або незаконному втручанню в його особисте й сімейне життя, довільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію. 2. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких зазіхань”. Конституція України аналогічне право захищає інакше. У статті 32 йдеться: “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збір, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, певних законів, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини” [16, С. 182]. Суттєвою ознакою правового застереження є фіксація суперечливих інтересів, конфліктів потреб та необхідності їх адекватного нормативного відображення [20, C. 167].

Юридико-технічні прийоми

Юридико-технічні прийоми ніяких матеріальних ознак не мають. Вони є усталеними способами виконання та виготовлення правових актів. Прийомами юридичної техніки є ті дії, які ведуть до утворення правових текстів. За кожним прийомом юридичної техніки стоять свої принципи і правила-вимоги, яких слід дотримуватися під час здійснення тих чи інших операцій. Законодавець або правозастосувач, використовуючи їх, встановлює, як у тому чи іншому випадку правильніше використати технічні засоби, що є в його розпорядженні. Технічні прийоми включають у себе різноманітні методи, способи і операції, що застосовуються при викладі змісту норм права та їх документального закріплення.

На думку Б. В. Чигидіна, прийоми юридичної техніки повинні поділятися на дві групи. До першої слід віднести прийоми, що належать до утворення тексту правового акта в цілому, а також до визначення його структури (здійснення рубрикації тексту і нумерації його складових частин, формулювання заголовка і преамбули, використання реквізитів, формування приміток і посилань). До другої групи належать ті, що направлені на формулювання безпосередньо норм права. Цю групу можна розбити на дві підгрупи: прийоми, що належать до лінгвістично-логічної побудови норми (вибір лексичних і синтаксичних засобів, демінування, перерахування), і прийоми, пов’язані з вирішенням змістовно-пізнавальних завдань (використання конструкцій, презумпцій і фікцій, вираження модальності норм) [21, C. 3].

Прийоми юридичної техніки можна поділити на: прийоми правотворчої техніки i прийоми техніки правозастосування.

Прийоми правотворчої техніки класифікуються:

1) за ступенем узагальнення нормативного матеріалу – абстрактний та казуїстичний прийоми. Абстрактний спосіб характеризується застосуванням сили абстракції до правової матерії. У результаті такого застосування правовий акт набуває узагальненого характеру. Зокрема, конституційне положення про те, що кожен має право на життя, носить абстрактний характер. Правовий припис формулюється узагальнено, без прив’язування до конкретних життєвих обставин, не ґрунтуючись на прикладах із життя. Абстрактний прийом не передбачає вказівок у тексті правового акта на конкретні приклади як зразки поведінки.

Казуїстичний спосіб передбачає вказівку на особливі випадки, які є підставою для їх реалізації, наприклад, для норм кримінального права, пов’язаних із учиненням військових злочинів у воєнний час чи в бойовій обстановці [22, С. 308]. Цей прийом означає, що всі основні положення норм характеризуються індивідуальними ознаками, шляхом перерахування тих чи інших конкретних випадків (казусів), які використовуються як приклади, зразки. Казуїстична норма пов’язує приписи з окремими певними випадками. При цьому дається повний перелік обставин, що обумовили виникнення, зміну чи припинення правовідносин, перераховуються всі суб’єкти правового регулювання. Наприклад, у Кримінальному кодексі України детально перераховані обставини, що пом’якшують (ст. 66) та обтяжують покарання (ст. 67).

Абстрактний прийом викладу свідчить про більш високий рівень юридичної техніки, адже властивістю конкретної норми є те, що вона може застаріти швидше, ніж абстрактна (узагальнена). Проте казуїстичний спосіб дозволяє з більшою визначеністю й чіткістю регулювати суспільні відносини, визначати точне число випадків відповідальності тощо;

2) за способом викладу норм права – прямий, відсильний і бланкетний прийоми.

При прямому прийомі всі елементи, весь зміст норми викладено в одній статті. Цей прийом на практиці застосовується рідко, хоча є ідеальним з точки зору техніки вираження, повноти, чіткості, ясності і зрозумілості припису. Як правило, використовується для вираження невеликих за обсягом норм права. При відсильному прийомі замість першої (гіпотези) чи другої частини (диспозиції, санкції) формулюється відсилання до другої статті цього чи іншого, конкретно вказаного нормативного акта. Цей прийом підходить для викладу норм права у статтях великих за обсягом нормативно-правових актів, наприклад, кодексів. Статті кодексу містять відсилання одна до одної, наприклад, у статті 38 КК України “Затримання особи, що вчинила злочин” у частині 2 вказано: “Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу” [23]; у частині 1 статті 63 ЦК України “Призначення опікуна або піклувальника” – “Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, встановлених статтею 60 цього Кодексу” [24]. Бланкетний прийом полягає в тому, що подається відсилання до певного роду/виду будь-яких правил. Самі правила у цьому випадку багаточисельні, можуть змінюватися, а бланкетна норма залишається незмінною. За допомогою бланкетного прийому досягається стислість та законодавча економія;

3) нормативна структуризація тексту нормативно-правового акта – преамбула (за необхідності), основна частина, прикінцеві положення (за необхідності), перехідні положення (за необхідності). Структуризація тексту нормативно-правового акта характеризується чіткою послідовністю операцій, до яких слід віднести дії з вироблення композиції акта, встановлення його складових частин, формулювання назв (заголовків) правових приписів (норм). За допомогою структуризації тексту нормативно-правовий акт набуває композиційної стрункості, змістової завершеності, уніфікованості, цілісної єдності.

4) розмежування на частини, розділи, глави, статті, частини статей, абзаци – Текст нормативно-правового акта поділяється на такі структурні одиниці: книга, частина (Загальна, Особлива), глава, розділ, стаття, частина статті, пункт, підпункт, абзац. Частина (Загальна, Особлива) є найбільшим підрозділом нормативно-правового акта; вживається при формуванні, як правило, кодексів. Розділ правового акта об’єднує його глави, які оформлюють правовий інститут; покликаний об’єднувати в собі норми інституту, підгалузі права чи іншої нормативно-правової системи. Глава об’єднує статті і служить для більш великого структурування закону та являє собою відносно автономне змістове утворення у складі закону. Стаття є основною структурною одиницею акта, уся структура законодавчого акта основана на статтях, які є основою для його усіх інших складових. Стаття є головним засобом вираження правової норми, у ній формулюється державно-владне веління, обов’язкове для виконання. Кожна стаття правового акта являє собою певну єдність, виражає єдину завершену думку в повному обсязі. У підзаконних нормативно-правових актах статті відповідає пункт, тобто він є аналогом статті. Пункти, у свою чергу, поділяються на підпункти. Підпункти нормативно-правового акта – це абзаци, які є складовою частиною пункту. Абзаци нормативно-правового акта є частиною тексту, що характеризується змістовою єдністю. У кодексах у більшості випадків статті мають абзаци, які називають “частинами статей”. Розділи та підрозділи тексту повинні мати найменування, яке стисло відображає сутність їх змісту значно полегшує орієнтування в тексті акта.

Основними структурними вимогами, що висуваються до нормативних актів, є: послідовне розміщення правового матеріалу в тексті; єдність і внутрішня логіка у тексті акта; забезпечення зручності при користуванні;

5) нумерація розділів, глав, статей, частин, пунктів, підпунктів;

6) посилання на інші нормативно-правові акти є одним із важливих юридико-технічних прийомів. Указування у тексті юридичного документа певної статті Конституції України, закону чи постанови, відповідно до якої/якого був прийнятий цей документ, не є формальністю. Посилання на правові акти більш високої юридичної сили виправдані тоді, коли потрібно виявити правоутворююче джерело певного закону. Посилання до актів нижчої юридичної сили виправдані тоді, коли необхідно подовжити “правовий зв’язок” та визначити підстави для видання нового закону або прийняття підзаконного акта. За своїм обсягом посилання можуть бути зроблені до конкретного закону в цілому або його частини, до закону в широкому значенні, до законодавства. Вони стосуються як чинних правових актів, так і тих, що передбачаються [12, С. 43]. Такі юридичні кліше як “відповідно до ст. ... постанови”, “згідно зі ст. ... Закону України...” закріплюють конкретні ієрархічні зв’язки між нормативно-правовими актами, визначають законодавчу основу чинних актів. Завдяки застосуванню системи посилань певні статті закону, кодексу, постанови тощо отримують точні відомості про розміщення пов’язаних з нею законів, кодексів, постанов. Існують такі види посилань: посилання на статті, пункти, частини статей нормативно-правового акта; посилання на глави, розділи нормативно-правового акта; посилання на комплекс нормативно-правових актів. Слід зауважити, що посилання дозволяють досягти компактного викладу нормативного матеріалу в тексті юридичного документа й уникати повторів;

7) використання приміток. Примітку В. М. Баранов і А. П. Кузнєцов визначають як “частину нормативного акта, що представляє державно-владне веління, призначене для спеціального текстового чи символічного підкреслення, що носить супровідний характер” [25, С. 16]. Примітка дозволяє конкретизовано викласти норму права. Примітки використовуються: а) для визначення суміжного поняття; б) для вказування на вилучені статті нормативних актів; в) для визначення термінів у статтях нормативного акта, для уточнення змісту того чи іншого терміна чи всієї статті або розташування стислого коментарію, який допоможе точніше з’ясувати зміст викладених у статті приписів (напр., стаття 200 КК України “Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима, обладнанням для їх виготовлення” містить примітку, у якій пояснюється, що слід розуміти під документом на переказ: “Під документами на переказ слід розуміти документ у паперовому або електронному вигляді, що використовується банками чи їх клієнтами для передачі доручень або інформації на переказ грошових коштів між суб'єктами переказу грошових коштів (розрахункові документи, документи на переказ готівкових коштів, а також ті, що використовуються при проведенні міжбанківського переказу та платіжного повідомлення, інші)” [23]);

Прийоми техніки правозастосування класифікуються:

1) за фіксацією офіційних реквізитів правозастосовного акта — найменування акта, найменування органу, що видав акт, дата й місце складання акта, заголовок до тексту документа, текст, підписи посадових осіб тощо;

2) за композиційно-структурною організацією правозастосовного акта – вступна, описово-мотивувальна, резолютивна частини (процесуальні акти), вступна, констатуюча, наказова (управлінська документація). Також сюди слід віднести рубрикацію правових актів, розмежування їх на частини, розділи, глави, статті, а також нумерацію розділів, статей, частин, пунктів, підпунктів;

3) за оформленням посилань на інші нормативно-правові акти.

Юридико-технічні правила

У правилах юридичної техніки закріплюється правильне та доречне використання техніко-юридичних засобів і прийомів. Юридико-технічні правила – це та сторона, що характеризує вживання і засобів, і прийомів юридичної техніки.

Правила юридичної техніки є уніфікованими і застосовуються на всіх стадіях правотворчого або правозастосовного процесу. Вони вимагають, щоб текстуальне оформлення усіх правових актів було максимально підкорено вираженню та викладу їх нормативно-правових властивостей і значень, тобто того головного у змісті різних актів, що визначає їх правову специфіку, регулятивно-правовий зміст та юридичну силу. Правила юридичної техніки різноманітні, проте їх загальною метою є досягнення повноти, точності, доступності й компактності правових положень, створення найкращих умов для правильного тлумачення і застосування нормативно-правового акта.

А. Ф. Черданцев рекомендує всі правила юридичної техніки розбити на три види: перший стосується зовнішнього оформлення нормативних актів; другий – змісту та структури акта; третій – правил і прийомів викладу норм права (мова нормативних актів) [12, С. 368-370]. Ми поділяємо таку точку зору.

Необхідно виділити наступні правила-вимоги юридичної техніки, які маючи універсальний характер, закріплюють правильне та доречне використання техніко-юридичних засобів і прийомів:

1) правила-вимоги, що регулюють структуру та зміст правового акта: а) логічна послідовність викладу правової інформації, яка досягається за допомогою дотримання вимог, згідно з якими формулювання нормативних приписів повинно бути точним, чітким і стислим; б) внутрішня єдність і взаємозв’язок правового матеріалу; в) порядок черговості викладу правового матеріалу: спочатку викладаються загальні норми, а потім більш конкретні, норми матеріального права викладаються перед нормами процесуального характеру; г) відсутність суперечностей і прогалин у правовому акті; ґ) поєднання лаконічності тексту акта з необхідною повнотою, поєднання конкретності з абстрактністю вираження певних правових приписів; д) поділ тексту правового акта на частини;

2) правила-вимоги, що регулюють виклад норм права: а) виклад тексту державною мовою – українською; б) текст акта має викладатися з дотриманням офіційно-ділового стилю сучасної української літературної мови, який вимагає чіткості, владної суворості, безособового характеру, документальності; в) ясність, чіткість, простота, доступність мови викладу правового акта; г) стислість викладу правових норм; ґ) зрозумілість і простота розуміння термінів і понять; д) відсутність багатозначних, незрозумілих термінів, терміносполучень, дефініцій, що ускладнюють правильне розуміння правових понять, які ними позначаються; е) не допускається вживання іншомовних слів і термінів за наявності рівнозначних українських відповідників; є) відмова від уживання словесних штампів, канцеляризмів, архаїчних зворотів; ж) не допускається вживання діалектної, ненормативної лексики, слів у переносному значенні, емоційних та експресивних форм розмовної лексики; з) відсутність декларативних положень, закликів, будь-яких суджень, сумнівів тощо;

3) правила-вимоги, що регулюють зовнішнє оформлення правового акта: а) правильний вибір форми правового акта; б) наявність основних реквізитів, які відбивають його юридичну силу, предмет регулювання, сферу дії та надають йому офіційності (вказівка на орган, який видав акт, назва виду правового акта, заголовок до тексту акта, текст, дата і місце винесення/прийняття/складання акта, підпис посадової особи).

Таким чином, зсоби, прийоми, правила юридичної техніки мають раціональне значення, виражають об’єктивну правову реальність, забезпечують юридичну досконалість нормативно-правових та правозастосовних актів, вироблені практикою та виправдали себе. Лише вміння користуватися юридико-технічними елементами дозволяє створити якісний правовий акт. До­тримання вимог юридичної техніки сприяє підготовці простих, чіт­ких, компактних і логічно послідовних юридичних документів, забезпечує точне відображення волі законодавця, максимальну відповідність форми правових рішень змістові. Правотворчість буде успішною лише тоді, коли ґрунтуватиметься на науковому знанні, правовій культурі та юридичній техніці.

3. Вимоги юридичної техніки до складання актів правозастосування

Правові вимоги, що висуваються до юридичних документів

Юридичні документи як носії інформації правового значення, як правило, мають офіційний характер (за деякими винятками, напр.: звичайний договір, нотаріально не засвідчений), тому що походять від органів, уповноважених на їх видачу або прийняття. Правові акти повинні відповідати законодавчим положенням Конституції України, загальновизнаним нормам міжнародного права, міжнародним договорам України з іншими державами [1, C. 106].

Юридичний документ не повинен містити помилкових положень, суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам керівних органів. Він повинен видаватися суворо відповідними органами згідно з їх формально визначеною компетенцією, тобто нормативно-правовий акт має бути присвячений проблемі, яка входить у сферу компетенції певного органу. Також при виданні юридичного документа має бути дотримана формально визначена процедура.

Юридичний документ повинен бути об’єктивним, тобто містити достовірні та правильно зафіксовані відомості про події, явища, дії й стан. Наведені в ньому цифри, факти, дати, прізвища старанно перевіряють. Так, нормативно-правові акти повинні прийматися з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних чинників відповідно до закономірностей і тенденцій розвитку суспільства.

Юридичні документи повинні бути своєчасними. Так, правові приписи, які містить нормативно-правовий акт, повинні відповідати часу його видання, бути необхідними і важливими саме на актуальному етапі суспільного розвитку.

Назву органу, міністерства, його структурного підрозділу, установи, організації, підприємства необхідно вказувати у точній відповідності до їх найменування (повного, скороченого чи умовного). Вживання скорочених назв дозволяється лише у випадках, коли скорочені найменування є офіційними (напр., Міжрегіональна академія управління персоналом – МАУП). Якщо ж у тексті юридичного документа слід багаторазово вказувати найменування органу, міністерства, його структурного підрозділу, установи, організації або вживати будь-яке поняття, виражене групою слів, можна користуватися умовними позначеннями, які при цьому необхідно пояснити.

У правовому відношенні за змістом і формою юридичний документ повинен бути бездоганним. Вимога правової культури документів передбачає, що при їх складанні у багатьох випадках слід посилатися на акт, відповідно до якого вони складені (напр., “згідно зі ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”). Якщо підставою до його виконання є закон, постанова чи інший нормативний акт вищого державного органу влади або управління, тоді необхідно у вступній частині вказати вид цього правового акта, його дату, номер і назву. Виконання цього правила не лише відображає рівень правової культури документа, проте також забезпечує на стадії його підготовки перевірку відповідності документа, що складається, закону чи нормативно-правовому актові, а на стадії виконання документа формує у виконавця більш відповідальне ставлення до виконання вимог, що в ньому містяться.

Щоб уникнути непорозумінь чи неправильного розуміння правової норми, дуже важливо відтворювати норми надзвичайно точно і детально, максимально наближаючись до того тексту правового акта, звідки взято нормативні приписи. Не допускається перефразовувати текст правової норми, довільно до неї щось додавати, неточно відтворювати, “виривати” із контексту. З огляду на те, що Конституція України займає головне місце у системі законодавства, має вищу юридичну силу, відтворювати ті чи інші положення, посилатися на окремі статті доцільно повністю (напр., “згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська”), а не просто давати посилання на статтю Конституції України, адже це полегшить сприйняття тексту нормативно-правового акта.

При посиланні на закон, його окремі положення y цьому самому законі вживається займенник “цей”, а не слова “даний”, “зазначений”.

Юридична сутність документів залежить не лише від характеру інформації, що міститься в них, а й від їх особливого зовнішнього оформлення. Кожен документ, який виходить із офіційного органу, повинен мати підпис відповідних посадових осіб, а в необхідних випадках, коли, наприклад, документ виходить за межі будь-якого органу, також печатку. Законами і кодексами чітко встановлено, хто підписує документи.

Належне оформлення, зберігання, обґрунтована, законна видача, справжність юридичних документів є неодмінною умовою законності та правопорядку в суспільстві, стабільності та захисту прав громадян, нормальної діяльності держави. І тому держава небайдуже ставиться до порушень у сфері документообігу. У Кримінальному кодексі України є чимало статей, які встановлюють відповідальність за злочини, учинення яких пов’язане з підробленням, фальсифікацією, поданням до офіційних ор­га­нів та установ підроблених і сфаль­си­фі­кованих документів. Наприклад, передбачена відповідальність за “cкладання, видачу службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів (ст. 366); підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів (ст. 358); розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422) тощо.

Юридичні документи повинні бути економними (оптимальне співвідношення правових актів за їх кількістю і за розміром до реалізації визначених у них цілей), не видаватися, коли без них можна обійтися. На практиці непоодинокими є ситуації, коли одне питання регулюється безліччю актів, які часом дублюють один одного.

Логічні вимоги, що висуваються до юридичних документів

Для правотворчості і правозастосування логіка має велике значення. Текст офіційного документа повинен бути логічно послідовним, зв’язним, точним, чітким, зрозумілим, інформаційно повним, аргументованим, переконливим. Аргументація та висновки мають бути об’єктивними. Офіційний документ покликаний спонукати до будь-яких дій, переконати (що досягається аргументованістю й логічністю фактів, доказів, які наводяться); в юридичному відношенні його формулювання мають бути бездоганними. Мові юридичних документів властива послідовність і логічність викладу: умотивованість висновків, однозначність змісту. Побудова тексту документів характеризується чіткою логічною єдністю та послідовністю, які реалізуються за допомогою причинно-наслідкових зв’язків у межах одного речення чи в повному тексті; зв’язком окремих частин тексту, оскільки кожна наступна думка (вислів) виходить з попередньої; підкресленням наступності або черговості подій чи явищ [1, C. 110].

З точки зору юридичної техніки дуже важливо, щоб окремі розділи, глави, пункти, підпункти документа поєднувались у суворій логічній послідовності, щоб кожне положення документа було тісно пов’язане з іншими та не суперечило їм. Закони формальної логіки визначають правильність мислення людини щодо його форми; задають формальні правила переходу від одного судження в процесі міркування до іншого; забезпечують процес виведення одних суджень з інших.

Викладені в актах міркування, висновки й твердження повинні відповідати основним законам формальної логіки: 1) два висновки, що взаємно виключають один одного, не можуть бути одночасно істинними або неправдивими; 2) будь-яка думка повинна мати чітке і точне формулювання, сталий і незмінний зміст, бути тотожною самій собі; 3) достатньою підставою будь-якого твердження може бути інше, вже доведене і перевірене міркування, з якого випливає істинність цієї думки; 4) певна думка не повинна суперечити іншим міркуванням; 5) не припускатися двозначності при формулюванні певного судження; 6) не допускати в тексті акта будь-яких асоціацій, суперечностей; 7) в юридичних документах усі міркування повинні бути доведені, а висновки – мотивовані. У випадку правильного застосування законів логіки висновки будуть істинними.

Текст юридичного документа не може бути незакінченим і залишати можливість для довільного “доповнення” чи “розширення”. Будь-які положення, правила, фрази в ньому мають бути закінченими.

В юридичних документах необхідно уникати плеоназмів (від грец. pleonasmos надмірність, перебільшення) – багатослів’я; близькі за змістом слова, які є логічно зайвими (він особисто сам підробив документ, труп мертвої людини, моя особиста думка, березень місяць, взаємна допомога один одному тощо). Плеоназм характеризується надмірністю мовних засобів і є таким поєднанням слів, коли одне з них вміщує у своєму значенні всю потрібну для повідомлення інформацію, а інше є логічно зайвим (злочин був учинений о дев’ятнадцятій годині вечора; адреса місця перебування). Тому вживання плеоназмів у юридичних документах, які мають бути чіткими, однозначними й лаконічними, є суттєвою вадою.

Також необхідно уникати тавтології (від грец. tauto – те саме й logos – слово, вчення) – 1. Спеціальне чи непередбачене використання однорідних за значенням і звучанням слів у складі словосполучення чи речення, які в іншій формі повторюють раніше сказане – встановлено факт встановлення вини; дозволити видавати дозвіл на носіння зброї; досягнення, яких досягли студенти тощо; 2. Вид логічної помилки у визначенні поняття; логічно неспроможне визначення, в якому тлумачення є простим повторенням іншими словами того, що мислиться у визначуваному, наприклад: “Демократ – це людина демократичних переконань”. Проте допускається вживання словосполучення “слідчими органами проведено розслідування”, тому що ці слова вважаються єдиними носіями значення.

Наявність плеоназмів і тавтології свідчить про недостатню логічну та мовну грамотність людини, що є наслідком незнання семантики і недбалого ставлення до добору слів. У науковому й офіційно-діловому стилях плеоназми і тавтологія неприпустимі.

Логічність тексту нормативно-правового акта є загальною й основною вимогою для процесу правотворчості. Відсутність логічності в тексті правового акта виключає справжню правотворчість. Правова норма може існувати як обов’язковий припис лише тоді, коли вона дозволяє робити дедуктивний логічний умовивід.

На практиці логічність досягається за допомогою дотримання вимог точності, чіткості, ясності (зрозумілості), стислості і доступності для сприйняття. Якщо вимога зв’язності та послідовності правового тексту передбачає його узгодженість, то точність, чіткість і ясність розширює ці вимоги, тому що вони впливають на зміст речення, добір слів і речень, їх сполучуваність. Необхідно постійно пам’ятати, що від якості тексту, точності, чіткості й ясності його стилю залежить юридична точність і послідовність регламентації поведінки людини. Домогтися, щоб юридичний документ відповідав вимогам точності, ясності, чіткості, доступності й простоти, можна тільки за допомогою відточеної юридичної техніки.

В юридичних документах необхідно уникати використання понять невизначеного змісту, нечітких або неточних юридичних термінів, адже це може деформувати думку укладача, призвести до парадоксальних ситуацій. Неточне слово в документі утворює підстави для неоднакового його тлумачення, різного застосування, підстави для сваволі. Багатозначність виразу, граматична (морфологічна або синтаксична) помилка, незрозумілий вираз, інколи описка в даті чи імені можуть призвести до помилок, до плутанини в застосуванні окремих положень.

Правові поняття мають бути максимально точними й ясними (зрозумілими). Конструювання таких понять вимагає глибокого знання дійсності, знання права, логіки та передбачає здатність до узагальнення й абстрактного мислення. Одним із важливих способів забезпечення точності стилю правових актів є також правильне розміщення у тексті родового й видових понять.

Ясність як абсолютна властивість є одним із головних критеріїв, яким повинна відповідати інформація, виражена в мові юридичного документа. Ясність змісту залежить від вдалого добору слів, термінів, терміносполук, речень, їх правильного і послідовного розташування у тексті юридичного документа.

Мовностилістичні вимоги, що висуваються до юридичних документів

Важливою умовою ефективності правового регулювання є рівний, стриманий і спокійний тон викладу. Правова інформація за характером є офіційною та відображає ділові стосунки між людьми. Учасники офіційного спілкування виступають від імені юридичних осіб – установ, організацій, підприємств, фірм. І тому суб’єктивний особистісний момент в юридичних документах повинен бути зведений до мінімуму.

Особливістю юридичних документів є неупередженість укладача, відсутність будь-якої оригінальності чи різко вираженої стильової індивідуальності викладу правового матеріалу. Почуття, переживання укладача документа до життєвих явищ, що відображаються в ньому, залишаються поза текстом юридичного документа.

Не допускається вживання в юридичних документах помпезних слів, пишномовних фраз, лозунгів, запитань, знаків оклику і питання. Проте в деяких випадках у текст правового акта можуть вводитися емоційні елементи, вирази, що мають літературно-художнє забарвлення. В основному вони вводяться в текст преамбули законодавчого акта чи в ту частину тексту, в якій визначається мета акта (напр., у преамбулу Конституції України 1996 р. включено такий емоційний текст: “Верховна Рада України від імені Українського народу... усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями... приймає цю Конституцію...” [18]).

Зміст юридичних документів повинен викладатися грамотно. Власне мовна грамотність означає дотримання норм орфографії, пунктуації та граматики. Фактично ж вимога грамотності набагато ширша: крім власне мовного, існує професійно-мовний і комунікативний рівень грамотності. Всі терміни, спеціальні поняття, конструкції, що сформувалися під впливом особливостей професійного мислення, повинні відповідати сучасному рівню правових знань, вживатися лише тоді, коли вони справді необхідні. Комунікативно грамотний текст повинен унеможливлювати різне осмислення одного й того самого тексту. Тільки тоді текст буде однозначним.

Текст документа повинен бути зрозумілим. Зрозумілість письмового тексту також залежить від виразності шрифту (розбірливості почерку, розмірів абзацних відступів, кількості різних графічних виділень). Текст важко читається, якщо в ньому багато помилок, помарок, підкреслень, неоднакових інтервалів між словами, різних шрифтів.

Мова офіційних документів абстрагується від індивідуальних мовних особливостей людей, що вимагає певної формальності мови, застосування стандартних термінів, усталених мовних конструкцій із суворо встановленими правилами їх тлумачення. Формальність мови юридичних документів досягається використанням стандартних мовних зворотів. Стандартність офіційного мовлення виявляється по-різному: у повторенні одних і тих самих фраз і слів, синтаксичних конструкцій, у застосуванні лексичних і граматичних штампів. Стандартні звороти, що вживаються при викладі норм права, слід розглядати як достоїнство офіційно-ділового стилю, адже незмінність викладу (тотожність, ідентичність) у викладі норм права сприяє однаковому розумінню та застосуванню юридичного документа, єдності законності. Зокрема, розрізняють загальнодокументальні (сімейний стан, грошові засоби) та власне юридичні (укласти договір, погодження сторін) стійкі звороти.

У правовій сфері спілкування необхідно вживати юридичні кліше, які обумовлюють точність найменування понять, і уникати штампів, які порушують такі вимоги юридичної техніки, як точність, чіткість, стислість, стандартність.

Ясності, точності, стислості, грамотності, зрозумілості й нейтральності юридичного тексту сприяє правильне використання слів і термінів, терміносполук, раціональна побудова словосполучень. Єдністю мови і думки є точність. А однією з умов, що забезпечують точність юридичних документів, є єдність термінології, яка в них вживається.

Важливим правилом юридичної техніки є необхідність використання у тексті правового акта простих і зрозумілих термінів, які повинні відповідати тому змістові, який вони мають у літературній мові, законодавстві України, у спеціальних науках.

Термінологія актів нижчого порядку не повинна суперечити термінології, яка вживається в актах вищого порядку, з якими вони пов’язані. Саме терміни, що позначають певні поняття, здатні найбільш точно формулювати правові приписи, виражати волю укладача документа.

Недоліком юридичного документа є вживання в ньому полісемії, синонімії й омонімії термінів. У межах юриспруденції термін не повинен мати синонімів, які необхідні для додаткової експресії, не може бути багатозначним, оскіль­ки точне висловлювання має величезне значення. Використання синонімів повинно бути продуманим, виваженим, обережним, щоб їх наявність не викривила зміст юридичного документа. Правило щодо однозначності термінів має універсальний характер і повинно поширюватись на мову юридичних документів. Якщо полісемія слів – явище природне й неминуче, то полісемія термінів – це явище небажане. Кожне правове поняття повинно співвідноситися тільки з одним правовим терміном, а кожен термін – лише з одним поняттям.

У правовому тексті важливо забезпечити однозначне використання юридичних термінів, цілком неприпустимо вживати різноманітні слова для позначення одного й того самого поняття. Зрозуміло, що в одному юридичному документі один і той самий термін не може мати різний зміст, тому що це неминуче викликає суперечності, різноманітне тлумачення цього терміна на практиці.

Не слід замінювати спеціальні юридичні терміни (напр., преюдиціальність) їх словесними визначеннями (напр., “один із наслідків вступу в законну силу вироку, рішення суду”). Це значно ускладнювало б зрозумілість тексту.

Таким чином, термін повинен: а) бути моносемічним, тобто мати одне значення; б) співвідноситися з певною логіко-понятійною сферою; б) бути сталим і зберігати свій особливий зміст у кожному новому юридичному документі; в) значення одного терміна не повинно визначатися за допомогою іншого спільнокореневого, який сам визначається через перший (напр., громадянин України – це громадянин, який має громадянство України); г) бути стилістично нейтральним, не мати експресії та конотативних значень (з відтінками урочистості, фамільярності).

Своєрідним елементом мови права є терміни-абревіатури. Необхідно відмовлятися від надмірного вживання термінів-абревіатур, а також скорочень, утворених із трьох і більше слів (напр., промбудтрест, УкрНДІІСВД). Не слід уживати скорочень слів, окрім загальновживаних. Необхідно писати не МФ або Мінфін, а Міністерство фінансів.

Зрозуміло, що доступність змісту документа досягається передусім простотою словникового запасу; вживана термінологія повинна бути також якомога простішою з огляду на складність предмета, що трактується. Останнім часом іншомовна лексика все активніше застосовується у праві. Використовувати іншомовні слова можна лише тоді, коли вони не мають відповідного слова в українській мові або отримали міжнародне визнання (напр.: бланк, кредит, делікт, патент, інструкція тощо). Проте бажано в юридичних документах не зловживати іншомовною термінологією.

Загальним принципом викладу нормативно-правових та індивідуальних правових текстів є відсутність у них жаргонної й іншої просторічної лексики.

Слід дотримуватися правила максимального обмеження вживання професійної лексики. При вживанні у правовому тексті професіоналізмів слід враховувати те, що така лексика не є загальновживаною. Адресатам нормативно-правових положень часто невідоме значення відповідного професіоналізма. До того ж уживання такої лексики засмічує нормативний правовий текст. Професіоналізми в юридичних документах, якщо без них не можна обійтися, необхідно супроводжувати легальною дефініцією.

Зрозумілість юридичного документа не може бути порушена вживанням слів місцевого діалекту (діалектизми), що доступні населенню окремих регіонів, але незрозумілі більшій частині населення країни (напр., попри замість незважаючи на; допіру замість тільки що і т. д.). Мова правових документів повинна прагнути до уніфікації та забезпечувати узгодженість системи законодавства України.

У тексті документа небажано використовувати слова в їх переносному значенні: епітети, метафори, метонімію. Наприклад, у Кримінальному кодексі України вжито метонімічні конструкції “умисні дії... караються”, “порушення правил... карається”. За змістом формулювання виходить, що карається певна дія, певні правила, а не особа, що вчинила цю дію. Краще було б сформулювати таким чином: “Особа, яка вчинила умисні дії/порушення правил, карається...”. Проте у правотворчості допускається вживання метафор і метонімії як різновиду полісемії, які є переносним використанням номінативного значення слова. У цьому випадку мова йде про використання значення слова для підкреслення точності й уточнення думки укладача документа.

Речення є основною мовною одиницею тексту юридичного документа. Воно утворюється зі слів, стійких зворотів і підпорядковане внутрішнім закономірностям організації тексту правового акта.

У багатьох випадках нормотворець використовує індикативні речення (напр., Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження; незаконне заволодіння транспортним засобом з будь-якою метою карається...), які фіксують інформацію, що зобов’язує та надає право здійснювати певні дії, суб’єктивні права.

Природі права, характеру його інформації суперечить використання окличних, питальних, спонукальних речень. У текстах юридичних документів переважно вживають прості поширені речення, до яких входять дієприкметникові й дієприслівникові звороти, уточнюючі обставини, вставні слова, додатки.

Прості речення сприяють однозначному розумінню правових приписів (напр.: Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави).

Прості речення часто перевантажуються однорідними членами. Для полегшення сприйняття їх можна формулювати за допомогою цифр – 1), 2), 3), 4) або літер а), б), в), г) (напр.: Речовими правами на чуже майно є 1) право володіння; 2) право користування; 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 4) право забудови земельної ділянки).

Викладати однорідні слова при вживанні речень, поширених однорідними членами, необхідно уніфіковано, наприклад: Справи у спорах... розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної здійснити на користь другої певні дії: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

В юридичному тексті зі складних речень переважають складнопідрядні речення зі значенням причини, мети, означальні, об’єктні зі сполучниками підрядності (на підставі чого, що, щоб, якщо, який).

Оскільки ієрархія складних речень досить складна та змушує досить часто перечитувати текст, щоб зрозуміти його, рекомендується підрядні речення заміняти синонімічними дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами (напр.: Кожен зобов’язаний виплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом).

Якщо підрядне речення пояснює окреме слово в головному реченні, воно стоятиме за цим словом: “Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання”.

На початок речення часто виноситься слово/група слів, що несе/несуть основне змістове навантаження (напр.: Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено).

Для правового тексту характерна однотипність синтаксичних конструкцій, часта повторюваність, що пов’язано із внутрішньою природою права як регулятора суспільного життя (напр.: “Фізична особа має невід’ємне право...”, “Кожному гарантується...”).

Безособовість правового тексту досягається за допомогою: а) слів постановив, наказую, може, має право, нести (відповідальність), відповідати (за шкоду), виділити (кошти), виконати; б) інфінітивних і безособових речень (напр., на сесії мають право бути присутніми...).

Тексти законодавчих й інших нормативно-правових актів не можуть бути розповіддю чи описанням певного явища чи події, тому мовні засоби в них використовувати слід максимально доречно і лаконічно.

Правові норми слід викладати щонайбільш обмеженою кількістю слів і речень. Для викладу змісту правових приписів уживання довгих речень не зможе приводити до потрібних наслідків. Складні, громіздкі, тобто великі за обсягом речення не сприяють ясності та доступності юридичного документа. Проте слід зазначити, що громіздкість складнопідрядних речень зумовлена прагненням правотворця чи правозастосувача висловити в одному реченні всю думку. Завдяки стислому викладу юридичний документ зможе найефективніше регулювати певні суспільні відносини. Проте лаконічність не може бути досягнута за рахунок обмеження змісту тексту юридичного документа.

Не слід перевантажувати речення великою кількістю уточнюючих обставин, підрядними реченнями.

Неточності, полісемічні, синонімічні та паронімічні терміни і терміносполуки, зайві слова, що не несуть інформації, плеонастичні конструкції, тавтологія, повтори відволікають від з’ясування змісту юридичного документа. Тому їх слід уникати.

Правові положення та основні думки слід розташовувати у головних реченнях. В юридичних документах рекомендується дотримуватись такого порядку: спочатку описувати умови, за яких починає діяти норма права, далі – ознаки діяння, що відбулося за даних умов, а вже потім – можливі заходи державного впливу у випадку невиконання вимог цієї норми.

Структурні вимоги, що висуваються до юридичних документів

Документальний характер вираження державної волі в юридичних документах, вимога точності формулювань, створення загальної моделі документа обумовлюють необхідність оформлення документів в уніфікованих формах.

Будь-який юридичний документ має формальну визначеність, що обумовлено змістовими чинниками, логічною культурою правового мислення, рівнем юридичної техніки. Формальне конструювання тексту юридичного документа з дотриманням логічних прийомів, правил певним чином систематизують структуру його семіотичних (словесних, знакових) засобів, що виражають правову нормативність. Завдяки цьому зміст юридичного документа набуває чіткості й завершеності, логічної послідовності, цілісності, доступності для сприйняття.

Основу юридичних документів складає логічна композиція. Логічному та швидкому сприйняттю тексту документа сприяє його раціональна структура (логічне й послідовне розміщення складових частин, які розкривають зміст документа відповідно до його функціонального призначення) тексту юридичного документа. Структуру документа характеризують такі ознаки: системна орга­нізація складових частин документа; певна закономірність зв’язків і відносин складових частин; відносна сталість і стабільність системно організованих елементів та їх зв’язків; цілісна системна єдність складових частин документа; здатність їх до системного і міжсистемного функціонування.

Структурна формалізація текстів детально розроблена. Текст має чітку, графічно виражену письмову форму: нумерація частин, статей, пунктів, графічне виділення ключових слів або інших важливих частин у тексті документа.

Виклад кожного аспекту змісту юридичного документа необхідно починати з нового абзацу. Розбиваючи текст документа на абзаци, ми полегшуємо його сприйняття. Юридичний текст без абзаців сприймається важко. Кожен абзац містить речення, яке виражає головну ідею чи аспект теми. Якщо автору необхідно виділити й підкреслити будь-яке речення, він робить це за допомогою абзацу. Виклад з абзацу підкреслює ключові моменти документа.

Абзацне членування нерідко поєднується з нумерацією – цифровим або буквеним позначенням послідовності розміщення складових частин тексту. Нумерація підкреслює необхідність самостійного розгляду кожного з елементів переліку, який нумерується. Сьогодні, як відомо, використовується дві системи нумерації. Одна застосовує тільки арабські цифри, розташовані в певному порядку, а друга допускає використання знаків різних типів – римських і арабських цифр, великих і малих літер. Вибір того чи іншого варіанта нумерації залежить від змісту тексту, його складу, обсягу, композиційної частини. У простих документах використовуються арабські цифри або малі літери.

Кожна складова частина, крім абзаців, повинна мати номер. Не дозволяється окремо нумерувати статті, пункти кожного розділу чи глави документа. Нумерація проводиться арабськими цифрами, які є більш зручними. Нумерація пунктів, підпунктів повинна бути постійною і єдиною для всього тексту. Номер кожної складової частини включає в себе всі номери відповідних складових частин більш високих ступенів поділу.

Номер розділу (глави) складається з однієї цифри: 1, 2, 3, 5, 7; номер пункту складається з двох цифр: номера відповідного розділу (глави) і номера пункту, розділених крапкою: 1.3, 2.7, 5.7, 7.7; номер підпункту – з трьох цифр: з номера відповідного розділу (глави), номера відповідного пункту, номера підпункту, розділених крапкою: 3.1.2, 2.7.4, 5.10.2 (підпункти можуть бути позначені також малими літерами з напівкруглою дужкою без крапки: а), б), в) і т. д.).

Матеріал у тексті юридичного документа повинен узгоджуватися в усіх своїх частинах і розміщуватись у логічній послідовності. Композиційна стрункість документа залежить від характеру та відомостей, що містяться в ньому. Юридичний документ бажано присвячувати одному питанню, він не повинен містити тематично різнорідних, логічно не пов’язаних між собою відомостей.

Таким чином, юридичну техніку слід розглядати як складовий елемент правової культури; вона являє собою сукупність засобів, правил, прийомів; юридичні документи будуть якісними та досконалими лише тоді, коли будуть складені та оформлені відповідно до правових, логічних, лінгвістичних і структурних вимог юридичної техніки; юридична техніка є важливим засобом попередження та усунення правотворчих і правозастосовних помилок; володіння юридичною технікою є невід’ємним елементом професійної свідомості та професійної правової культури; вона вимагає професійної майстерності викладу правового матеріалу; основним призначенням юридичної техніки є: точний, повний, чіткий, правильний виклад акту-волевиявлення в акті-документі, відображення у тексті документа справжньої волі правотворця/правозастосувача.

Список використаних джерел

1. Красницька А. В. Юридичні документи : техніка складання, оформлення та редагування : посібник / А. В. Красницька. – 2-е вид., допов. і перероб. – К. : Парламент. видавництво, 2006. – 538 с.
2. Савчин М. Методологія порівняльного правознавства у контексті зближення правових культур та соціогуманітарного виміру права / М. Савчин М. – Режим доступу : https://https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/5229
3. Мельников А. Ю. Понятие и особенности норм процессуального права / А. Ю. Мельников // Юридические гарантии применения права и режим соци­алистической законности в СССР. – Вып. 1. – Ярославль, 1975.
4. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т. / С. С. Алексеев. – Т. 2. – М. : Юрид. лит., 1982. 360 с.
5. Сандевуар П. Введение в право / П. Сандевуар. – М., 1994. – 324 с.
6. Ющик О. І. Юридична техніка : проблеми визначення поняття / О. І. Ющик // Парламентаризм в Украине : теория и практика : Материалы Междунар. научн.-практ. конф., посвящ. 10-й годовщине со дня провозглашения независимости Украины и 5-й годовщине со дня принятия Конституции Украины (26 июня 2001). – К., 2001. – С. 644-647.
7. Шутак І. Д. Юридична техніка і технологія : теорія і практика застосування / І. Д. Шутак // Юридична техніка і технологія : теорія і практика застосування : Тези доп. та повідомл. учасн. ІІ Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Львів, 24-25 лист. 2016 р.) / за заг. ред. І.Д. Шутака. – Х. : Право, 2016. – 228 с.
8. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: посібник для студентів спец. “Правознавство” / П. М. Рабінович. – Вид. 2-е, зі змін. й допов. – К., 1994.
9. Власенко Н. А. Законодательная технология : Теория. Опыт. Правила / Н. А. Власенко. – Иркутск, 2001. – 144 с.
10. Биля І. Нормотворча техніка / І. Биля // Міжнародна поліцейська енциклопедія : y 10 т. / відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьєв, В. Я. Тацій, Ю. С. Шемшученко. – К. : Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – Т. 1 : Теоретико-методологічні та концептуальні засади поліцейського права та поліцейської деонтології. – 1232 с.
11. Риндюк В. І. Законодавча техніка : поняття, форми, види, реалізація в Україні: автореф. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Риндюк В. І. – К., 2008. – 20 с.
12. Общая теория государства и права : академический курс : в 2 т. / под ред. М. Н. Марченко. – Т. 2 : Теория права. – М. : Зерцало, 1998. – 578 с.
13. Основы теории государства и права ; под ред. А. С. Пиголкина. – М. : Высшая школа, 1982. – С. 174.
14. Юридическая техника (обзор матер. науч.-метод. семинара) // Государст­во и право. – 2000. – № 11.
15. Шутак І. Д., Онищук І. І., Легін Л. М. Юридична техніка в схемах і таблицях: курс лекцій / І. Д. Шутак, І. І. Онищук, Л. М. Легін. – Івано-Франківськ : Лабораторія акад. досліджень правового регулювання та юридичної техніки. – Дрогобич : Коло, 2016. – 234 с.
16. Шутак І. Д. Юридична техніка : курс лекцій / І. Д. Шутак. – Івано-Франківськ : Лабораторія академічних досліджень правового регулювання та юридичної техніки ; Дрогобич : Коло, 2015. – 228 с.
17. Керимов Д. А. Законодательная техника : Научно-методическое и учеб. Пособие / Д. А. Керимов. – М. : Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1998. – 127 с.
18. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
19. Шутак И. Д. Теория и практика оговорок в праве: система понятий. Терминологический словарь / И. Д. Шутак. – СПб. : С.-Петерб. ун-т МВД России ; Алетейя, 1999. – 204 с.
20. Леоненко Н. Т. Законодательная техника: учеб. пособие / Н. Т. Леоненко. –Новосибирск : Изд-во СибАГС, 2015. – 276 c.
21. Чигидин Б. В. Юридическая техника / Б. В. Чигидин. – М., 2009. –С. 39.
22. Румянцев О. Г., Додонов В. Н. Юридический энциклопедиче­ский словарь / О. Г. Румянцев, В. Н. Додонов. – М. : ИНФРА, 1997. – 377 с.
23. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.
24. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356.
25. Баранов В. М., Кузнецов А. П. и др. Примечания в российском праве / В. М. Баранов, А. П. Кузнецов. – Н. Новгород, 2005. – 130 с.