Навчальні матеріали

Тема 1. Юридичне документознавство як фундаментальна і прикладна наукова дисципліна. Юридичний документ як основний носій правової інформації

  • 1. Предмет, мета, завдання навчальної дисципліни, її зв’язок з іншими дисциплінами
  • 2. Сучасна нормативна база, що регулює процеси роботи з документами
  • 3. Поняття інформації, документа. Функції та класифікації документів
  • 4. Юридичний документ як носій правової інформації
  • Список використаних джерел

    • Практична діяльність юристів завжди пов’язана з підготовкою, оформленням і складанням величезного масиву юридичних документів, з обміном інформацією в усній і письмовій формі. Це вимагає належного володіння юридичною технікою, знання особливостей офіційно-ділового стилю викладу матеріалу різноманітних нормативно-правових актів, управлінських, процесуальних (кримінальних і цивільних), адміністративно-правових документів, а також правил і норм літературної мови в юридичній сфері. Юристові дуже важливо вміти складати якісні нормативно-правові, правозастосовні та правореалізаційні акти за всіма правилами юридичного мистецтва. Навчальна дисципліна “Юридичне документознавство” передбачає можливість ознайомлення здобувачів вищої освіти з правилами і засобами створення нормативно-правових та правозастосовних актів, формування вміння застосовувати досягнення різних наук у сфері юридичної техніки, навчити здобувачів використовувати світовий досвід у сфері юридичної техніки, поєднати досягнення юридичної науки з практикою.

    Основні терміни теми: документознавство, юридичне документознавство, складові юридичного документознавства, інформація, документ, функції документа, юридичний документ, ознаки юридичних документів, класифікації документів/ юридичних документів.


    1. Предмет, мета, завдання навчальної дисципліни, її зв’язок з іншими дисциплінами

    Документ як систему, властивості та функції документа, його структуру, класифікацію документів, методи й способи документування вивчає документознавство.

    Наука, що узагальнює сукупність знань про документ – документознавство, – пройшла у своєму розвитку декілька етапів. С. Г. Кулешов висловлює твердження, що історія розвитку документознавства складається з таких етапів: а) виникнення документа як типового речового виробу; б) первісна диференціація емпіричних знань про документ; в) формування наукових дисциплін документознавчого спрямування, що досліджують окремі характеристики документа; г) становлення і конституювання документознавства як наукової дисципліни, що вивчає документ у комплексі його характеристик [1, C. 52].

    Документознавство зародилося на стику таких сфер наукової та практичної діяльності, як: історія, справочинство, архівна справа. У зв’язку з цим документознавство слід вважати прикладною наукою та науковою дисципліною. Документознавство як прикладна наука вивчає питання документування управлінської діяльності, зокрема процеси створення, опрацювання і використання документної інформації, підготовки, прийняття і контролю за виконанням рішень, передачі і пошуку інформації й інші технологічні проблеми роботи з документами. Документознавство як наукова дисципліна вивчає закономірності створення й функціонування документів, займається розробленням методів їх створення, принципів організації документообігу та побудови системи документації.

    На думку С. Г. Кулешова, документознавство – це наукова дисципліна, що розробляє питання теорії документа, вивчає закономірності генезису та еволюції документа, загальні для всіх наук проблеми функціонування документів, практики їх створення та роботи з ними [2, C. 46].

    У “Юридичній енциклопедії” подано наступне визначення документознавства: “це прикладна наука, що вивчає питання документування управлінської діяльності, зокрема процеси створення, опрацювання і використання документної інформації, підготовки, прийняття і контролю за виконанням рішень, передачі і пошуку інформації та інші технологічні проблеми роботи з документами” [3, C. 279].

    Основними завданнями документознавства як науки та навчальної дисципліни є: “формування наукових знань про документ в єдності його інформаційної та матеріальної складових, закономірностей створення та функціонування документів у суспільстві” [4, C. 156]; дослідження історії документів як інформаційного ресурсу суспільства; теоретичне обґрунтування документаційних процесів; вивчення загальносвітових здобутків у дослідженні документації та гармонізація вітчизняних методик роботи з документацією з міжнародними стандартами; вивчення правових аспектів створення, функціонування, зберігання документів та доступу до їх інформації; забезпечення соціуму високоякісною та повноцінною документною інформацією; ефективне функціонування документів у суспільстві.

    Об’єктом документознавства як науки та навчальної дисципліни є всі види, жанри та форми, системи і підсистеми документів, що спеціально створені для поширення та зберігання інформації, предметом – визначення видів, структури і властивостей документа, закономірностей його створення та функціонування у суспільстві.

    Слід зауважити, що С. Г. Кулешов поділяє документознавство на загальне (синонімом якого у нього є документологія) і спеціальне. До проблематики загального документознавства вчений відносить дослідження загальнотеоретичних питань, що стосуються понятійних, структурних, функціональних, класифікаційних та інших ознак документа і його властивостей, та історії розвитку документів і документознавства. Загальне документознавство визначає як “метанаукову надбудову для всіх наук документально-комунікаційного циклу”. Основним напрямом спеціального документознавства дослідник вважає управлінське документознавство, що досліджує широке коло проблем управління документацією у вузькому “архівно-діловодському” значенні цього поняття. Цей напрям фактично ототожнюється з діловодством, що з одного боку, не дозволяє належним чином зосередитися на безпосередньо управлінських аспектах документознавства. Серед інших видів спеціального документознавства він пропонує виділити науково-технічне, картографічне, аудіовізуальне [2, C. 43].

    Н. М. Кушнаренко виокремлює дві підсистеми документознавства – загальне й особливе. При цьому змістом загального документознавства є загальнотеоретичні, історичні, організаційно-методичні проблеми науки про документ і документно-комунікаційну діяльність, тобто її сутність, об’єкт, предмет і структура, термінологія, концепції, встановлення співвідношення з іншими науками, закономірності і принципи розвитку та функціонування документа в системі документних комунікацій тощо. Особливе документознавство, на думку Н. М. Кушнаренко, вивчає особливості, характерні для окремих типів і видів документів (книги, патенти, ноти, карти, кінофільми, оптичні диски і т. д.), окремі процеси документно-комунікаційної діяльності (документування, документовидання, документокористування). Окрім цього, в особливому документознавстві Н. М. Кушнаренко вважає за доцільне розпізнавати спеціальне (вивчає особливості документів, які є об’єктами бібліотечної, архівної, музейної справи, тобто специфіку документів, що функціонують в інформаційних центрах, бібліотеках, архівах, музеях та інших документно-комунікаційних структурах; предметом може бути вивчення специфіки різних процесів документно-комунікаційної діяльності (документування, справочинство, фондознавство тощо) і часткове (предметом є окремі види і різновиди документа) документознавство [4, C. 153-155].

    На нашу думку, документознавство є водночас дисципліною фундаментальною, теоретичною і практичною (прикладною).

    Документознавство складається з двох частин – теоретичної та практичної (прикладної). У зв’язку з цим документознавство вважається прикладною наукою та науковою дисципліною. Теоретичне документознавство займається вивченням документа як джерела інформації та засобу соціальної комунікації в історичному й сучасному аспектах, виявленням закономірностей його походження і функціонування, дослідженням його функцій, властивостей, ознак, структури, вивченням процесів створення, оформлення, поширення, використання, зберігання документної інформації для потреб суспільства. Практичне (прикладне) документознавство вивчає закономірності створення й функціонування окремих типів і видів документів, займається розробленням методів їх створення, принципів організації документообігу, побудови системи документації. Основою теоретичного та практичного документознавства є фундаментальне основоположне уявлення про документацію як систему.

    Ми цілком згодні з С. Г. Кулешовим та Г. М. Швецовою-Водкою, що документознавство слід поділяти на загальне і спеціальне.

    Особливістю документознавства є його бінарний (лат. binarius – подвійний, той, що складається з двох компонентів, частин) характер. Слід зауважити, що об’єкт і предмет документознавства обумовили його поділ на дві складові (підсистеми) – загальне й спеціальне (галузеве, особливе) документознавство. Загальне документознавство вивчає усю сукупність документів у суспільстві незалежно від приналежності до певної документної системи та стосується будь-яких документів; його змістом є теоретико-історичні проблеми документа як носія соціальної інформації. Ми дотримуємося точки зору Н. М. Кушнаренко, що загальне документознавство складається з трьох розділів [4, С. 154]. Зокрема, загальне документознавство складається з таких розділів: 1) теорія документа (вивчає загальнотеоретичну проблематику, пов’язану з понятійним апаратом, функціональним аналізом документів, вивченням їх характеристик, класифікації документів, їх параметрів і властивостей та внутрішньої будови); 2) історія документа (вивчає закономірності генезису та еволюції документа як джерела інформації, засоби комунікації та способи документування тієї чи іншої епохи); 3) історія і теорія документно-комунікативної діяльності (вивчає функціонування документа (створення, виготовлення, поширення, розуміння, використання, зберігання) в цілісній комунікативній системі “автор/творець – адресат/споживач”). Спеціальне (галузеве) документознавство стосується окремих спеціальних видів або типів документів, зміст яких обумовлений певними функціями й ознаками. На думку К. Ю. Редьки, до об’єкта вивчення галузевого документознавства відносять питання ведення систем документації, що створюється у відповідних сферах господарства країни за напрямами трудової діяльності, функціональним заняттям працівників, фахом [5, С. 110]. У межах спеціального (галузевого) документознавства можна виділити науково-технічне, управлінське, кадрове, картографічне, медичне, юридичне, криміналістичне, банківcьке, електронне, аудіовізуальне документознавство.

    Місце документознавства в системі наук. Відомо, що будь-яка дисципліна не може функціонувати і розвиватися ізольовано, без органічних зв’язків зі спорідненими науками і сферами практичної діяльності. Документознавство належить до циклу наук про суспільство, з якими перебуває в органічному зв’язку. Документознавство пов’язано з такими гуманітарними, суспільними і технічними науками, як: філософія; соціологія; логіка; семіотика; інформатика; культурологія; книгознавство; бібліотекознавство; юриспруденція (правознавство); лінгвістика (мовознавство); історичні науки – дослідження документа в історичному розвитку: археографія, архівістика, архівознавство, бібліографія, джерелознавство, дипломатика епістологія, папірологія; економічні науки; теорія управління тощо. Також документознавство пов’язано з такими науковими дисциплінами, як: наукознавство, історіографія, історичне джерелознавство, археографія, сфрагістика, палеографія, бібліографія, бібліографознавство, патентознавство, документалістика, теорія комунікації, інформатика, соціальна інформатика, інформаційний менеджмент, інформаційна безпека та захист інформації, справочинство, історія справочинства, документна лінгвістика, прикладна лінгвістика, українська мова (за професійним спрямуванням), текстологія, книгознавство, теорія і практика редагування, соціологія управління, теорія управління.

    Узагальнивши погляди вчених, зазначимо, що документознавство – це комплексна наука про документи і принципи роботи з ними, а також навчальна дисципліна гуманітарного циклу, що досліджує документ як джерело інформації та засіб соціальної комунікації.

    Для документознавства документ є основним предметом і головним змістом самої науки про документ. Особливістю документознавства є те, що воно змістовно вивчає документ у цілому, усі його характеристики, властивості, ознаки, форму, структуру, мову й стиль документування, процеси його створення та особливості функціонування, способи сприйняття й оброблення інформації, що зафіксована на матеріальному носієві.

    Юридичне документознавство як система наукових знань і практичних навичок

    Навчальна дисципліна “Юридичне документознавство” входить у дисципліни спеціалізації циклу загальнoпрофесійних дисциплін та призначена для здобувачів вищої освіти, які навчаються за спеціальностями “Право” та “Правоохоронна діяльність”.

    Навчальна дисципліна “Юридичне документознавство”: а) є теоретичною основою, що забезпечує ефективність правозастосовної діяльності; б) має практичну направленість. Таким чином, у ній знаходить відображення теорія і практика, фундаментальне і прикладне знання. Дисципліна надає можливість здобувачам вищої освіти отримати необхідні знання, навички, уміння у сфері особливостей застосування правил-вимог, прийомів і засобів юридичної техніки.

    Змістом дисципліни “Юридичне документознавство” є закріплення практичних навичок роботи з юридичними документами. Зміст дисципліни охоплює коло питань, пов’язаних із правилами створення різного роду юридичних документів: управлінських, цивільно-правових, адміністративно-правових, кримінальних процесуальних тощо.

    Курс “Юридичне документознавство” має на меті: отримання знань стосовно юридичної техніки, формування знань про юридичні документи, їх класифікацію та структуру, засвоєння основних реквізитів, загальних вимог, що висуваються до змісту й форми документів, формування вмінь і навичок роботи з нормативно-правовими та індивідуальними актами, укладання та редагування документів, засвоєння теоретичних відомостей стосовно особливостей організації справочинства, документообігу, контролю за виконанням, процедурою передачі документів до архіву.

    Основними завданнями навчальної дисципліни “Юридичне документознавство” є:

    Навчальна дисципліна “Юридичне документознавство” сприяє формуванню наступних знань, умінь і навичок:

    здобувачі вищої освіти повинні знати:

    здобувачі вищої освіти повинні вміти:

    здобувачі вищої освіти повинні володіти:

    Таким чином, юридичне документознавство можна охарактеризувати як навчальну дисципліну гуманітарного циклу, яка вивчає систему науково-обґрунтованих засад щодо юридичної техніки, правових, логічних, композиційних і лінгвістичних вимог щодо створення нормативно-правових, правозастосовних і правореалізаційних актів.

    Складовими юридичного документознавства як навчальної дисципліни є: об’єкт, предмет, структура, сучасний понятійний апарат.

    Об’єктом юридичного документознавства є сукупність видів і форм юридичних документів, які складаються у певному суспільстві у сфері права для зберігання і передачі інформації у просторі та часі.

    Предметом юридичного документознавства є загальні закономірності процесів створення та функціонування юридичних документів у людському суспільстві, дослідження їх природи, властивостей, внутрішньої будови, а саме: дослідження еволюції юридичних документів, їх природи, ознак, властивостей, структури, інформаційних та матеріальних складових; теоретико-методологічні розробки учених у сфері юридичного документознавства; система правових норм стосовно регламентації роботи з юридичними документами, що закладені у нормативно-правових актах; знання закономірностей складання, оформлення, поширення, використання і зберігання юридичних документів; шляхи вдосконалення документаційних процесів.

    Структура дисципліни “Юридичне документознавство” складається з двох частин:

    1) загальної (теоретичної) частини – у цій частині вивчаються питання, які мають загальний характер, розкривається зміст юридичного документознавства. Детально вивчаються наступні питання:

    2) особливої (практичної) частини – у цій частині:

    Курс “Юридичне документознавство” містить два розділи:

    Юридичне документознавство логічно і змістовно пов’язане з наступними дисциплінами: історичні науки; теорія держави та права; логіка права; герменевтика; правові науки (конституційне право; кримінальний процес; криміналістика; цивільне право, цивільний процес; адміністративне право; сімейне право; трудове право; господарське право, господарський процес; нотаріат; юридична техніка, техніка нормотворчості, юридична техніка відомчої нормотворчості; юридичне нормопроектування); теорія управління; соціальна інформатика, обчислювальна техніка, програмування; прикладна лінгвістика; юридична лінгвістика; українська мова за професійним спрямуванням; інформаційні технології в діяльності Національної поліції.

    Таким чином, знання основ юридичного документознавства: а) дає теоретичні знання щодо правил-вимог юридичної техніки, що висуваються до юридичних документів; б) дає спроможність набути знання та практичні навички створення різного роду юридичних документів; в) є засобом попередження правотворчих і правозастосовних помилок; г) дає можливість підвищити якість юридичних документів.


    2. Сучасна нормативна база, що регулює процеси роботи з документами

    ЗАКОНИ УКРАЇНИ

    КОДЕКСИ УКРАЇНИ

    ПОСТАНОВИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

    ДЕРЖАВНІ СТАНДАРТИ УКРАЇНИ

    НАКАЗИ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

    НАКАЗИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

    НАКАЗИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ


    3. Поняття інформації, документа. Функції та класифікації документів

    Поняття інформації. Як відомо, управління суспільством, галузями народного господарства чи підприємствами з точки зору технології – це процес отримання, оброблення та передавання інформації [6, С. 19].

    Управління суспільством, галузями народного господарства чи підприємствами з точки зору технології – це процес отримання, оброблення та передавання інформації.

    Правове регулювання з точки зору теорії інформації є рухом інформації. Термін “інформація” походить від латинського слова “informatio” та означає “роз’яснення”. Під інформацією розуміють документовані чи публічно оголошені відомості про події, явища, які відбувалися в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі, носієм яких є зна­кова система (мова). Сучасне філософське розуміння поняття “інформація” свідчить про те, що воно є певною категорією, тобто таким поняттям, яке відображає найбільш загальні й істотні властивості, сторони, відношення явищ дійсності та об’єктів пізнання [6, С. 19].

    Під інформацією розуміють документовані чи публічно оголошені відомості про події, явища, які відбувалися в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі, носієм яких є знакова система (мова).

    Історія людської цивілізації є історією інформаційного прогресу, який у порівняно короткий період створив все те, що ми пов’язуємо з атрибутами сучасного суспільства. Розвиток якого органічно поєднаний з процесами створення, накопичення, пошуку, збереження, поширення інформації.

    Інформацією є всі ті дані про зовнішній світ, які ми одержуємо як шляхом безпосереднього впливу на наші органи почуттів навколишніх предметів і явищ, так і опосередкованим шляхом через книги, газети, розповіді інших людей.

    Слушно зазначають М. Демкова і М. Фігель у статті “Інформація як основа інформаційного суспільства: поняття та правове регулювання”, що інформація виступає основним об’єктом інформаційного суспільства, і її роль сьогодні важко переоцінити. Відображаючи реальну дійсність, вона інтегрується в усі напрямки діяльності держави, суспільства, громадянина… Інформація – це об’єкт багатофункціональний. Вона створюється й застосовується в усіх сферах діяльності і забезпечує виконання багатоманітних функцій і завдань, що постають перед найрізноманітнішими суб’єктами – органами державної влади, місцевого самоврядування, перед фізичними і юридичними особами, іншими соціальними утвореннями [7].

    В українському законодавстві інформація – це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 1 Закону України “Про інформацію”) [8].

    Законом України “Про інформацію” встановлено, що суб’єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об’єднання громадян; суб’єкти владних повноважень (ст. 4) [8].

    Законом України “Про інформацію” визначено, що основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації (ст. 9) [8].

    У статті 10 Закону України “Про інформацію” подано види інформації за змістом: інформація про фізичну особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації [8].

    Відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації’ публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом (ст. 1) [9].

    За порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію (тип інформації за режимом доступу характеризується такими ознаками: систематична публікація інформації в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення засобами масової інформації; безпосереднє надання інформації державним органам, юридичним особам, громадянам) та інформацію з обмеженим доступом.

    Стаття 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації” відносить до інформації з обмеженим доступом: конфіденційну, таємну та службову інформацію. Конфіденційна інформація – інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 7). Таємна інформація – інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю (ст. 8). Службова інформація – це така інформація «що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці (ст. 9) [9].

    Джерелами інформації є передбачені або встановлені законом документи й інші носії інформації – матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи [6, С. 20].

    Інформація повинна бути повною (обсяг інформації має бути до­стат­нім для прийняття рішення); оперативною (за час передавання й оброблення інформації стан об’єкта, якого вона стосується, не повинен змінитися); вірогідною й об’єктивною (зміст інформації повинен базуватися на фактах і відповідати об’єктивному стану явищ); доступною для сприй­няття; законно отриманою; законно використаною й поширеною [6, С. 20].

    Найважливішими властивостями інформації є цінність (визначається корисністю та здатністю її забезпечити суб’єкта необхідними умовами для досягнення ним поставленої мети), достовірність (здатність інформації об’єктивно відображати процеси та явища, що відбуваються в навколишньому світу) та актуальність (здатність інформації відповідати вимогам сьогодення).

    Поняття документа. Обов’язковим елементом будь-якої діяльності (управлінської, правової, адміністративної, фінансової тощо) є фіксація (франц. fixation – закріплювання, установлення) інформації, оскільки отримувати, передавати на відстань, зберігати її можна лише попередньо зафіксувавши. Запис інформації може бути виконаний будь-яким розробленим людиною способом: графічним, писемним, словесним, картографічним, живописним, нотним, образотворчим.

    У суспільстві документи як постійні супутники людини, її дій і відносин є основними носіями правової, управлінської, наукової, технічної, статистичної та іншої соціаль­но значущої інформації. Документи – носії первинної інформації; саме в документах інформація фіксується вперше. Ця властивість і дозволяє відрізняти документи від інших джерел інформації – книг, газет, журналів і т. ін., які містять перероблену, вторинну інформацію. За допомогою документів інформація зберігається і передається у часі й просторі, і з цієї точки зору документи можуть розглядатися як один з інструментів пізнання навколишньої реальності [6, С. 22]. Документ є узагальненою назвою для всіх юридично значущих джерел інформації.

    Термін документ походить від латинського documentum і означає “свідоцтво”, ”спосіб доказу”, “зразок”, а воно походить від дієслова docere, тобто “вчити”, “навчати”.

    У давньоримському праві слово “docere” було синонімічним до термінів “instrumentum”, “scriptura”,” charta”, кожен з яких означав письмовий акт, що має доказову силу або юридичне значення [10, С. 110].

    Починаючи із середніх віків, слово “документ” позначало папери, які підтверджували чиїсь права, законність володіння чимось, законність певних дій – тобто мали юридичну силу та юридичне значення. Латинське слово “документ” витіснило з ужитку україн­ські слова, що існували до цього і позначали такі самі реалії (напр., “акт”, “грамота”, “лист”, “листовне письмо”). У ХVІІІ–ХІХ ст. документом називали матеріальні предмети, на яких за допомогою письма фіксували інформацію; їх уживали для підтвердження чи засвідчення певних фактів, явищ, подій та дій [6, С. 23].

    Документ являє собою результат відображення фактів, подій, явищ об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, малюнка, фотографії, звукозапису на спеціальному матеріалі – папері, фотоплівці, магнітній стрічці, диску, перфокарті, дискеті тощо.

    Документ як певний матеріальний об’єкт може сприйматися як сукупність знаків (літери; цифри; наукова символіка; діакритичні, стенографічні, пунктуаційні, топографічні, телеграфні знаки тощо), сигналів, які виражають волю, заборону, наказ, попередження, бажання, прохання і повинні перетворитися в знання та дії в свідомості людини, яка їх сприймає. Зафіксоване на предметному носієві документальне повідомлення не зникає і не змінюється з перебігом часу. Як судовий доказ документ може пережити свідків, тоді як людська пам’ять з часом може послабитись [11, С. 30].

    Основне призначення усіх видів документів – вираження в письмовому вигляді певної інформації, зафіксованої на матеріальному носієві, для передачі її відповідним адресатам, які повин­ні використовувати цю інформацію у своїй діяльності.

    У сучасному використанні термін “документ” має декілька значень. Це поняття має багато особливостей і відтінків у зв’язку з використанням у багатьох галузях наукових знань.

    Слід зауважити, що на сьогодні відсутня єдина загальновизнана дефініція поняття “документ”, адже подано велику кількість багатоманітних варіантів у законах різних країн, зокрема України, Білорусі та США, міжнародних, державних і галузевих стандартах, наукових працях тощо. Так, у Міжнародних стандартах та Державних стандартах України подавалися різні визначення документа. Наприклад, у Міжнародному стандарті ISO 15489-1: 2001. Інформація і документація. Управління документами. Загальні принципи” документ трактується таким чином: інформаційний матеріал (document) – це зафіксована інформація або об’єкт, які можуть сприйматися й оброблюватися як єдине ціле (п. 3.10) [12, C. 3]. У Модельному бібліотечному кодексі для держав-учасниць СНД (частина перша) документ визначено як матеріальний об’єкт із зафіксованою на ньому інформацією у вигляді тексту, звукозапису чи зображення [13]. У ДСТУ 2731-94. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення подавалося наступне визначення: документом є матеріальний об’єкт, що має у закріпленому вигляді інформацію, який оформлено в установленому порядку і має відповідно з діючим законодавством юридичну силу [14]. У пункті 3.3. ДСТУ 2731:2004. Національний стандарт України. Діловодство й архівна справа документ визначено як інформацію, зафіксовану на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі [15, С. 2]. У пункті 3.6. Проекту ДСТУ Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять (2017) документ – це матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі [16].

    Звернемо увагу на те, що визначення документа у пострадянські часи дістало правове закріплення у статті 1 Закону України “Про інформацію”, де зафіксовано, що документом є матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі [8]. У статті 1 Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” документ трактується таким чином: “це матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві” [17]. У Законі України “Про обов’язковий примірник документів” зазначено, що документ – це матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві [18].

    У різноманітних науках, у поглядах різних учених, у багатоманітних контекстах не існує узагальненого визначення цього поняття. Існує безліч визначень документа, які зафіксували певні уявлення про те, що він собою представляє. Багатозначність терміна зумовлена тим, що документи використовуються для різних цілей у найрізноманітніших сферах людської діяльності. У “Новому тлумачному словнику української мови” зафіксовано такі значення слова документ: 1) письмовий акт, який підтверджує який-небудь факт, що має юридичні наслідки чи право на щось, наприклад заповіт, диплом про освіту; 2) офіційне посвідчення особи пред’явника, наприклад паспорт, посвідчення працівника МВС, студентський квиток і т. д.; 3) історично достовірні письмові джерела [19, С. 805].

    На жаль, сьогодні серед спеціалістів у сфері документознавства, архівознавства і вчених-правознавців немає єдності в розумінні терміна “документ”, незважаючи на наявність низки законодавчих визначень.

    В архівній справі документ визначається як об’єкт: а) зберігання
    у відповідних установах; б) видання поліграфічними підприємствами чи засобами масової інформації.

    У документознавстві документ вивчається як предмет на теоретичному, історичному, методичному (практичному) рівнях [4, C. 153], розглядається як інструмент управління чи архівного зберігання.

    У науково-інформаційній і бібліотечно-бібліографічній діяльності під документом мають на увазі головним чином твори друку, а також неопубліковані, аудіовізуальні та інші документальні джерела інформації. В інформатиці документами вважають не лише рукописні, друковані видання й написи, а й нумізматичні пам’ятки, твори мистецтва, музейні експонати антропологічного, ботанічного, зоологічного чи мінералогічного характеру.

    Необхідно зауважити, що юридичне тлумачення поняття “документ” дещо відрізняється від наведених визначень і застосовується в різних аспектах, залежно від цільового призначення документа чи кола його застосування. У правовій літературі існують різні визначення поняття “документ”.

    В адміністративному праві поняття “документ” уживається для характеристики функцій різних адміністративних органів, визначення змісту і форми актів управління, а також реєстрації актів громадянського стану.

    У кримінальному праві документ виступає як предмет учинення конкретних злочинів (напр., підроблення документів, печаток, штампів і бланків, їх збут, використання (ст. 358 КК України); внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей (ст. 366 КК України) тощо).

    У криміналістиці документ має специфічне значення, тому що тут документи виступають як об’єкти криміналістичного дослідження щодо встановлення способу та часу виготовлення документа, наявності змін, які були внесені до нього, відновлення первинного змісту й інших обставин. Під документом А. В. Іщенко, Н. О. Кривова розуміють “носій текстової або графічної інформації. При цьому має значення спосіб, за допомогою якого ця інформація фіксується на носії, систематизується, аналізується, передається або зберігається, а також методика, знання, предмети, часовий проміжок і матеріал, що служили для утворення конкретного документа” [20, C. 147].

    У кримінальному процесі поняття “документ” розуміється ширше, адже до документів відносять зліпки зі сліду, фотознімки місця події, фонограми допиту. Зокрема, А. Н. Коп’єва до документів відносить схеми, креслення, малюнки, карти, фотознімки, фонограми, виконані механічним способом зліпки, відбитки, моделі [21, С. 28]. А. П. Запотоцький зазначає, що документом у кримінально-процесуальному розумінні можна вважати будь-які предмети матеріального світу, придатні для фіксації та передачі у часі і просторі інформації (відомостей) з метою її збереження та суспільного використання [22, С. 6]. Відповідно до ст. 99 КПК України документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження (ч. 1) [23].

    У трудовому праві з поняттям і видами документів пов’язане виникнення, припинення, здійснення трудових відносин: прийом на роботу, переведення, звільнення з роботи, трудовий стаж, відпустка, підвищення звання чи посади.

    У цивільному праві поняття “документ” пов’язане з урегулюванням різноманітних видів цивільно-правових угод (договори, зобов’язання).

    Необхідною та обов’язковою складовою документа, без якої він не може існувати, є матеріальна форма документа як його фізична сутність, складова, що забезпечує його здатність тривалого зберігання і передачі інформації в просторі та часі, її багаторазового використання. Інформація завжди фіксується яким-небудь методом запису, що передбачає наявність засобів та інструментів.

    Як відомо, матеріальною формою (складовою) документа є: а) матеріальна основа документа – камінь, шкіра, кості, кераміка, глина, деревина, бамбук, пальма, береста, папірус, пергамент, папір, кіноплівка, фотоплівка; б) форма носія інформації – стрічка, листок, барабан, диск, дискета, перфокарта, нитка, пластиковa магнітнa карткa, флеш-пам’ять; в) засоби запису інформації – фарба, туш, барвники, клей; г) інструменти запису інформації – ручка, олівець, друкарська машинка, друкарський станок, диктофон, відеокамера, принтер.

    Серед функцій документа виділяють головну, загальні та спеціальні.

    Головною функцією документа є функція закріплення, зберігання та передачі інформації у просторі та часі.

    Загальні функції документа характерні для всіх документів, незалежно від їх типу та виду. До них належать: а) інформаційна функція – будь-який документ утворюється для передачі та зберігання інформації; б) соціальна функція – документ є соціально значущим об’єктом, оскільки будь-який документ породжений тією чи іншою соціальною потребою; в) комунікативна функція – документ виступає як інформативний засіб зв’язку між окремими елементами суспільної структури, наприклад, між установами; виступає для організації, впорядкування та підтримання інформаційного зв’язку у суспільстві; г) когнітивна (пізнавальна) функція – здатність документа бути засобом отримання та передачі знань для вивчення процесів і явищ природи й суспільства; ґ) культурна функція – документ є засобом закріплення та передачі культурних традицій, засвоєння системи цінностей, естетичних норм, ритуалів, прийнятих у суспільстві.

    Спеціальні функції документа властиві не всім, а певним видам і типам документів. До них належать: а) правова функція – документ є засобом закріплення та зміни правових норм і правовідносин у суспільстві; б) управлінська функція – документ є інструментом управління; в) функція історичного джерела – документ виступає дже­релом історичних відомостей про розвиток суспільства; г) політична функція документів виявляється в тому, що вони мають справу з державним устроєм, визначають цілі й завдання державної влади, закріплюють основні політичні інституті; ґ) доказова функція документа полягає в тому, що юридичний документ може бути доказом у справі або фіксувати певні докази; д) статистична функція – здатність документа відображати кількісну характеристику інформації, бути засобом реєстрації і групування в формалізованому цифровому вираженні інформації, пов’язаної з господарськими, демографічними та іншими соціальними процесами для їх аналізу та контролю.

    Класифікація документів, які створюються й використовуються в процесі управлінської діяльності

    Для кращого знання документа необхідно його класифікувати, тобто визначити види документів, ознаки, за якими вони розрізняються.

    Багатофункціональність використання документів зумовила різноманітність підходів до їх класифікації. Традиційно документи класифікують за способом виготовлення, за походженням, за місцем виникнення, за найменуванням, за ступенем таємності, за стадіями створення, за терміном виконання, за юридичною силою, за складністю змісту, за змістом, за способом фіксації інформації:

    1. За найменуванням розрізняють декілька десятків видів і різновидів документів. Вид документа – це сукупність документів, об’єднаних усередині визначеної системи документації загальними ознаками, які характеризують структуру змісту документів залежно від їх призначення (анкети, акти, протоколи, звіти, плани, заяви, накази тощо). Усередині кожної системи документи групують детально, згідно з призначенням конкретних видів документів, які виражені відповідними підсистемами. Наприклад, кадрові документи мають такі види: анкета, заява, наказ, графік відпусток, подання, характеристика, особисті картки, автобіографії;
    2. За способом виготовлення розрізняють індивідуальні, типові, трафаретні документи. Індивідуальні створюють у кожному окремому випадку для розв’язання конкретної управлінської ситуації; їх складають у довільній формі (напр., автобіографія, заява, пояснювальна записка, розписка тощо). Типові документи відображають однорідні питання, їх готують завчасно і за однаковими зразками (типові правила, типові інструкції, типові положення тощо). У трафаретних документах частина тексту надрукована на бланку, а частина вписується при заповненні бланка, тобто складається з постійної та перемінної інформації (напр., анкети);
    3. За місцем виникнення існують внутрішні та зовнішні документи. До внутрішніх належать документи, які готують, оформлюють й виконують в межах тієї установи, організації чи підприємства, де вони функціонують. До зовнішніх відносять ті документи, які отримані установою чи направлені нею до інших установ, громадян. Зовнішні документи, в свою чергу, бувають вхідні (документи, які надійшли до установи) та вихідні (документи, відправлені з установи);
    4. За строком виконання розрізняють типові, індивідуальні й термінові документи. Термінові потребують чіткого виконання в строки, встанов­лені законом, правовим актом, керівником. Індивідуальні строки встановлюються керівництвом установи/організації/підприємства або структурного підрозділу. Кінцевий строк виконання в таких документах зазначається у тексті документа або в резолюції. Типові строки виконання документів установлюються законодавством;
    5. За ступенем таємності документи бувають таємні, цілком таємні, особливої важливості. На документах таємних, цілком таємних, особливої важливості, для службового користування проставляється гриф обмеження доступу до документа у правому верхньому кутку (“Таємно”, “Цілком таємно”, “Особливої важливості”). Гриф означає, що з цим документом може бути ознайомлене певне коло осіб. За втрату документа чи розголошення його інформації винні притягаються до відповідальності;
    6. За юридичною силою документи можуть бути справжніми та підробленими (фальшивими). Справжніми є документи, видані у встановленому законом порядку з дотриманням усіх правил. Справжні бувають, у свою чергу, дійсними, тобто мають у цей момент юридичну силу, і недійсними, тобто які втратили її з будь-яких причин (напр., через закінчення терміну дії договору). Підробленими є документи, реквізити чи зміст яких не відповідає дійсності. Найпоширенішими видами підроблення є: дописки, підчищення, травлення, змивання, наклеювання іншої фотографії на справжньому документі, заміна сторінок або інших фрагментів документа тощо;
    7. За джерелом походження документи поділяють на офіційні й особисті. Офіційний документ створюється установою чи службовою особою з питань їх діяльності й оформлюється в установленому порядку. Серед офіційних документів можуть бути виділені особисті, що засвідчують особу або її права, обов’язки, службовий або соціальний стан, а також містять інші відомості біографічного характеру. Офіційним вважається документ, що: 1) виходить від органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності; 2) має формальну визначеність, відповідає встановленим вимогам складання і має необхідні реквізити; 3) містить інформацію про факти, що мають юридичне значення; 4) складається уповноваженими суб’єктами в межах їх компетенції, з дотриманням у необхідних випадках встановленого законом порядку прийняття; 5) виступає носієм владних повноважень соціального установлення – суб’єкта управлінської діяльності, від імені якого виходить; 6) знаходиться в обігу і виконує функцію інформаційного забезпечення управління; 7) виконує в системі документообігу посвідчувальну функцію, підтверджує (закріплює) факти, що мають юридичне значення. Особистий документ утворюється окремим громадянином поза сферою його службової діяльності або виконання громадських обов’язків (заяви, скарги, листи тощо). Такі документи можуть бути двох видів: складені за прийнятою або встановленою законом формою (заяви); складені у довільній формі (записки, листи тощо);
    8. За способом фіксації інформації документи можна класифікувати на рукописні й друковані. Рукописні документи створюються “ручним способом”, але не завжди способом письма (напр., малюнки, креслення, схеми). До рукописних умовно відносять також машинописні документи, віддруковані на друкарській машинці. За сучасних умов такими слід вважати також документи, отримані із застосуванням комп’ютерного принтера. Друковані документи бувають автоматичними й механічними. Автоматичні документи – це ті, що продукуються за допомогою технічного пристрою (фотоапарата, магнітофона) як результат автоматичного відтворення дійсності (фотографія, звукозапис) або виконання певної програми (машинограма, що створюється комп’ютером). Механічні – це друковані документи, які створюються шляхом механічного тиражування.

      9. У цій класифікації також можна виділити графічні, акустичні (або фонодокументи), фотодокументи, кінодокументи. До графічних документів належать графіки, карти, малюнки, схеми, плани, креслення. Акустичні (або фонодокументи) виконують точний запис і передачу звукової інформації. Вони використовуються при протоколюванні засідань, зборів, нарад, у роботі секретаря при складанні диктограм тощо. Кінодокументи створюються при застосуванні кінотехніки та відеотехніки. До них належать кіноплівки, мікрофільми, кінофотоплівки, діапозитиви, діафільми. Фотодокументи утворюються при використанні фототехніки. До них відносять фотографії, фотоплівки;

    9. За стадіями створення розрізняють документи чорнові, оригінали й копії документів. Чорновим є рукописний або машинописний документ, який відображає роботу автора над текстом. Оригінал (з лат. originalis – первинний) офіційного документа – це документ, створений уперше індивідуальним або колективним автором. Як правило, оригінал існує в одному примірнику та має необхідні правові засвідчення (підпис, печатка, грифи тощо). В оригіналі відомості про автора, час, місце його створення відповідають дійсності. Копія (з лат. copia – запас, множинність) відтворює інформацію документа й усі його зовнішні ознаки або їх частину; має у правому верхньому кутку позначку “Копія”. Копія завіряється у визначеному порядку. В юридичному відношенні оригінал і копія рівноцінні. Копія документа може бути факсимільною (від лат. facsimile – зроби подібне) та вільною. Існують такі види копій, як витяг і дублікат. Витяг – це копія частини документа, завірена в установленому порядку, видається особисто в руки. Дублікат (від лат. duplicatus — подвоєний) – повторний примірник офіційного документа; має однакову юридичну силу з оригіналом. Дублікати видають у випадку втрати справжнього документа: атестата, посвідчення, свідоцтва про народження, паспорта, трудової книжки, диплома про освіту тощо;
    10. За терміном зберігання документи поділяють на документи постійного зберігання, тривалого зберігання (понад 10 років) та тимчасового зберігання (до 10 років) [6, C. 32-37].

    4. Юридичний документ як носій правової інформації

    Правову інформацію за ознаками матеріального вираження та фіксування у просторі можна поділити на документальну та недокументальну. Характеристика документальної інформації базується на понятті “юридичний документ”.

    Юридичний документ — це письмовий акт, який складається згідно з вимогами чинного законодавства та містить правову інформацію (підтвердження прав, обов’язків або підтвердження юридичних фактів, подій чи дій, що тягнуть виникнення певних прав та обов’язків). Він є письмовим актом, який встановлює, розвиває, змінює чи припиняє певні правовідносини або фіксує юридично значущі факти й дії. Письмова форма юридичного документа зумовлена необхідністю багаторазового звертання до формулювань його тексту, можливістю використання як доказу при вирішенні будь-яких спірних питань органами влади, правосуддя, управління. Юридичний документ – це, як правило, текстовий документ на паперових носіях. Проте з розвитком систем електронної інформації з’являються також документи на машинних носіях – диски, дискети, пластикові магнітні картки, флеш-пам’яті тощо [6, C. 41].

    Юридичний документ характеризується єдністю змісту та форми, взаємодоповненням і взаємозв’язком самої інформації та відповідного матеріального носія.

    Юридичні документи супроводжують усі стадії правового регулювання. За допомогою юридичних документів засоби правового регулювання (норми, індивідуальні рішення, угоди тощо) стають об’єктивованими, доступними для інших суб’єктів, їм надається певна офіційність.

    Юридичний документ розроблюється як фізичними, так і юридичними особами, може бути як офіційним, так і неофіційним.

    Юридичний документ тільки тоді буде документом, коли він буде відповідати вимогам-правилам юридичної техніки, які дозволяють скласти й оформити повноцінний і якісний юридичний документ.

    Серед ознак юридичних документів слід виділити наступні: 1) юридичні документи є різновидом документів як інформації, закріпленої на матеріальному носієві; 2) юридичний документ – це документ, створений у ході практичної діяльності суб’єктів права; 3) юридичний документ залучений у правове регулювання та має юридичне значення, без якого не може в практичному житті реалізуватися жодна стадія правового регулювання [24, С. 12].

    Слід зазначити, що сьогодні не існує одностайної думки щодо класифікації юридичних документів.

    Зокрема, К. В. Каргін пропонує багатопланову класифікацію юридичних документів:

    1) за характером правової інформації: на нормативні документи; документи, що містять рішення індивідуального характеру; документи, що фіксують юридичні факти; гроші й цінні папери; документи-докази;

    2) за суб’єктом, від якого виходить юридичний документ – документи, створені юридичними особами; документи, створені фізичними особами;

    3) за галузями права – юридичні документи у сфері конституційного, кримінального, адміністративного, цивільного, трудового, сімейного права;

    4) за характером офіційності – офіційні та неофіційні юридичні документи;

    5) з точки зору відповідності закону – законні та незаконні юридичні документи;

    6) за територією дії – юридичні документи, що діють на території певної держави та ті, що діють за межами цієї держави;

    7) залежно від моменту початку дії юридичного документа: а) вступають у силу з моменту їх підписання; б) вступають у силу з дати, вказаної y самому документі; в) вступають у силу після закінчення строку, визначеного законом; г) вступають у силу з моменту, вказаного в іншому юридичному документі; ґ) вступають у силу з моменту державної реєстрації; д) вступають у силу з моменту опублікування; е ) вступають у силу з моменту прийняття чи затверждення; є ) вступають у силу з моменту настання події, визначеної законом; ж) вступають у силу з моменту отримання адресатом;

    8) залежно від кола осіб, стосовно яких прийнято юридичний документ – документи, що діють стосовно певного чи невизначеного кола осіб;

    9) залежно від терміну дії – безстрокові, строкові, терміново-безстрокові та разові юридичні документи;

    10) залежно від виду носія – юридичні документи, зафіксовані на паперовому, електронному чи іншому носієві;

    11) за категорією доступу – загальнодоступні та документи з обмеженим доступом;

    12) за ступенем юридичної ідентифікації – оригінал, копія, витяг, дублікат;

    13) за терміном зберігання – документи постійного, тривалого або тимчасового зберігання;

    14) за адресатом – вхідні, вихідні та внутрішні документи;

    15) за назвою – закони, укази, постанови, рішення, статути, розпорядження, приписи, договори, довіреності, чеки, акції, облігації, векселі, паспорти, посвідчення, заповіти, накази, рапорти, інструкції тощо;

    16) за функціями – документи, що виконують інформаційну, виховну, соціальну, економічну, політичну, культурну, доказову, управлінську, засвідчувальну, правоохоронну та інші функції [25, С. 17-19].

    Можна погодитися з А. Ф. Черданцевим, який залежно від характеру правової інформації поділяє усі юридичні документи на п’ять основних груп:

    1. Нормативні документи. До них належать всі нормативні правові акти як джерела, форми права. Це акти, що містять такі ідеальні об’єкти, як норми права. До числа цих документів слід віднести також інтерпретаційні акти загального характеру, що містять інтерпретаційні норми та приймаються компетентними органами у встановленому порядку і спрямовані на роз’яснення чинних законів і підзаконних нормативних актів.
    2. Документи, що містять рішення індивідуального характеру, мають владно-обов’язковий характер, тягнуть правові наслідки, тобто встановлюють, змінюють, припиняють суб’єктивні права та юридичні обов’язки:

      3. а) індивідуальні рішення державних органів (рішення вищих органів державної влади й управління; рішення, вироки, постанови судів, рішення арбітражних органів, накази міністрів, керівників підприємств, установ, організацій, акти слідства й дізнання тощо);

      б) індивідуальні рішення органів громадських організацій і окремих осіб, коли їх рішенням у загальному чи індивідуальному плані надається юридично обов’язкове значення (рішення комісій із трудових спорів профспілкових комітетів, третейського судді тощо).

    3. Документи, що фіксують юридичні факти. Це найбіль­ша група юридичних документів.

      4. Численність і різноманітність цих документів вимагає класифікації за характером фактів:

      а) документи, що фіксують факти, які визначають правовий статус суб’єктів (паспорт, військовий квиток, документи про освіту, різноманітні посвідчення (пенсіонера, інваліда, учасника війни), документи, що посвідчують службовий стан, свідоцтва про народження, про шлюб, про усиновлення тощо);

      б) документи, що фіксують факти, від яких залежить правовий режим об’єктів права (технічний паспорт автомашини, рахунки в банку й ощадні книжки, документ про відведення земельної ділянки під будівництво, сільськогосподарське використання тощо);

      в) документи, що фіксують факти-волевиявлення суб’єктів права (угоди, договори, довіреності, скарги, заяви тощо);

      г) документи, що фіксують факти-події (акти про псування чи знищення посівів, худоби, будівель, транспортних засобів та іншого майна внаслідок стихійного лиха тощо);

      д) документи, що фіксують факти руху товарно-матеріальних та інших цінностей (прибутково-видаткові фінансові документи держбанків, ощадних кас, грошових кас установ і підприємств, документи на приймання і передачу товарно-матеріальних цінностей від однієї організації іншій, від однієї матеріально-відповідальної особи іншій тощо).

    4. Гроші й цінні папери. Цінні папери – це документи, що фіксують майнові права їх власників. Вони є юридичними документами, тому що фіксують юридичні права. Це – облігації, банківські сертифікати, чеки, акції, векселі тощо. Своєрідними документами є паперо­ві гроші у вигляді банківських білетів. Як юридичний документ грошовий білет посвідчує майнове право особи – власника білета, право використовувати цей документ в обороті як засіб платежів за різного роду послуги й матеріальні цінності.
    5. Документи, що фіксують факти-докази, використовуються для обґрунтування (доказування) фактів, які мають юридичне значення (юридичних фактів). Документи п’ятої групи фіксують такі факти, які самі по собі не є юридичними, але служать для доказування таких. До них належать різного роду правові документи як джерела доказів: протоколи, які складаються в процесі слідства й дізнання (огляду місця події, допиту, очної ставки, обшуку, виїмки документів, висновку експерта) та в судових процесах (протоколи судових засідань) [26, С. 364–366].

    Юридичні документи як носії інформації, що має юридичне значення, мають, як правило, офіційний характер, тому що виходять від офіційних органів, уповноважених на їх прийняття чи видачу.

    Таким чином, юридичні документи: регулюють суспільні відносини, які належать до сфери правового регулювання; супроводжують усі стадії правового регулювання; є результатом цілеспрямованої діяльності людини; створюються у ході практичної діяльності суб’єктів права; складаються у межах компетенції державних органів/посадових осіб чи правоздатності громадян/установ, організацій; встановлюють права та обов’язки; породжують юридичні наслідки; мають обов’язковий характер; повинні бути складені відповідно до вимог юридичної техніки; дозволяють досягти стабільності та визначеності у стосунках між людьми.


    Список використаних джерел

    1. Кулешов С. Г. Загальне документознавство / С. Г. Кулешов. – К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2012. – 122 с.
    2. Кулешов С. Г. Документознавство : Історія. Теоретичні основи / С. Г. Кулешов. – УДНДІАСД, ДАККІМ. – К., 2000. – 162 с.
    3. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко та ін. Т. 2 : Д–Й. – К. : Вид-во “Українська енциклопедія”, 1999. – 744 с.
    4. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: учебник / Н. Н. Кушнаренко. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – К. : Знання, 2000. – 460 с.
    5. Редька К. Ю. Соціальні комунікації. Документна комунікація в системі інформаційного управління / К. Ю. Редька // Молодий вчений. – № 4 (44). – Квітень, 2017 р. – С. 108-113.
    6. Красницька А. В. Юридичні документи : техніка складання, оформлення та редагування : посібник / А. В. Красницька. – 2-е вид., допов. і перероб. – К. : Парламент. видавництво, 2006. – 538 с.
    7. Демкова М., Фігель М. Інформація як основа інформаційного суспільства : поняття та правове регулювання. – Режим доступу : www.oa.edu.ua/loadnew/000/5.doc.
    8. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Т. 650.
    9. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. 2011. № 32. – Ст. 314.
    10. Бартошек М. Римское право : понятия, термины, определения ; пер. с чеш. / Бартошек М. – М. : Юрид. лит., 1989. – 448 с.
    11. Красницька А. В. Процесуальні акти кримінального судочинства : юридична техніка, шляхи вдосконалення : дисер. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Красницька Анжела Віталіївна. – К., 2008. – 256 с.
    12. Международный стандарт ISO 15489-1:2001. Информация и документация. Управление документами. – Ч. 1. Общие принципы. – Режим доступу : https://www.slideshare.net/sspchram/iso-15489-12001-ru-v259.
    13. Модельный библиотечный кодекс для государств-участников СНГ. – Частина 1. Модель, Міжнародний документ : Кодекс від 17.02.1996 р. – Режим доступу : ttps://zakon.rada.gov.ua/laws/show/997_e54/ed20080403/ find?text=%C4%EE%EA%F3%EC%E5%ED%F2#w11.
    14. ДСТУ 2731-94. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення. – К., 1994.
    15. ДСТУ 2731:2004. Національний стандарт України. Діловодство й архівна справа [Чинний від 28.05.2004]. – К. : Держспоживстандарт України, 2004. – Режим доступу : http://law.leschishin.org/nor024.php.
    16. ДСТУ 2732:20___. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять. (Проект, перша редакція). – Вид. офіц. – К. : ДП “УкрНДНЦ”, 2017. – Режим доступу : http://undiasd.archives.gov.ua/doc/ proekt_dstu_2732.pdf.
    17. Про бібліотеки і бібліотечну справу : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 7. – Ст. 45.
    18. Про обов’язковий примірник документів : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. – Ст.199.
    19. Новий тлумачний словник української мови / уклад. : В. В. Яременко, Л. М. Сліпушко. – Т. 1 : А-Є. – К. : Аконіт, 1999. – 912 с.
    20. Іщенко А. В. Сучасні проблеми розуміння документів у криміналістиці / А. В. Іщенко // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1998. – № 1 (3). – С. 145-154.
    21. Копьева А. Н. Документы как доказательства в советском уголовном процессе / А. Н. Копьева. – Иркутск, 1973.
    22. Запотоцький А. П. Документи як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві : автореф. дис. ... канд. наук : 12.00.09 / Запотоцький Андрій Петрович. – К., 2009. – 18 с.
    23. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9-10, № 11-12, № 13. – ст. 88.
    24. Стародубцев С. В. Понятие и виды юридических документов : автореф. диссер. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Стародубцев Сергей Владимирович. – Москва, 2006. – 25 с. – Режим доступу : dissercat.com›…ponyatie-i-vidy-yuridicheskikh].
    25. Каргин К. В. Юридические документы : автореф. диссер. канд. юрид. наук : 12.00.01 / Каргин Константин Васильевич. – Нижний Новгород, 2005. – 28 с.
    26. Общая теория государства и права : академический курс : в 2 т. ; под ред. М. Н. Марченко. – Т. 2 : Теория права. – М. : Зерцало, 1998. – 578 с.