Плани проведення семінарських занять

Навчальна мета: ознайомити здобувачів вищої освіти з основними досягненнями історії світової і вітчизняної філософської думки та з особливостями філософського мислення; розкрити сутність визначальних категорій філософії: «світ», «світогляд», «філософія», «релігія», «міфологія»; засвоїти специфіку філософського знання, його відмінність від інших типів знання; усвідомити головні проблеми, структуру філософського знання та функції філософського мислення.

Виховна мета: сформувати філософську культуру навчанців та актуалізувати національну самосвідомість майбутньої суспільної еліти; наголосити на необхідності кожній людині мати чітко сформовану життєву позицію на основі стійких переконань як основного структурного елементу світогляду.

Розвивальна мета: формування філософської культури мислення, збагачення історичної пам’яті; осмислення відмінності філософського мислення від наукового, міфологічного та релігійного, а також розуміння необхідності та значимості процесу усвідомлення людиною світоглядно-методологічної картини світу.

Обсяг навчального часу: 2 год

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Наочні засоби: електронні документи з наочними засобами навчання, схеми у рекомендованих підручниках та посібниках.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: логіка, етика та естетика, історія держави та права зарубіжних країн, психологія, соціологія, філософія права, філософські проблеми управління.

Навчальні питання:

Світогляд, його поняття, структура та види. Історичні типи світогляду.
Філософія як форма духовного-практичного освоєння світу:

а) історична ґенеза предмету філософії;

б) зміст і структура основного питання філософії;

в) взаємодія філософії, науки та ідеології.

Функції філософії. Методологічне значення філософії для юридичних наук і практичної діяльності юристів.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Світогляд», «світовідчуття», «світорозуміння», «світосприйняття», «світ», «релігія», «міфологія», «філософія», «онтологія», «гносеологія», «ідеологія», «предмет філософії», «основне питання філософії», «матеріалізм», «ідеалізм», «об'єктивний ідеалізм», «суб'єктивний ідеалізм», «монізм», «дуалізм», «агностицизм», «скептицизм», «наука», «метод», «функції філософії».

Методичні поради з викладання теми:

У процесі вивчення цієї теми необхідно з’ясувати роль філософії в творенні людиною себе та в пізнанні і освоєні світу в цілому, визначити функції філософії, знати основні проблеми і типи філософствування, орієнтуватися у колі філософських роздумів: людина та світ, буття та мислення, духовне та тілесне, загальноцивілізаційне та національне в філософії, сучасний гуманізм та його перспективи тощо.

До першого питання. Готуючись до першого питання слід звернути увагу на те, що для людини характерні три основні типи відношення до світу (способи освоєння світу людиною): перший – це практичне освоєння світу, наприклад, у процесі трудової діяльності; другий – це теоретико-пізнавальне (наприклад, утворення математичного чи логічного знання у формі гіпотез, теорій та ін.); третій – духовно-оцінювальне (наприклад, осмислення Бога, ідеалів, цінностей) Цілісна єдність практичних настанов, знань, вірувань, ідеалів та норм утворює світогляд людини.

Далі необхідно усвідомити, що світогляд – історично-конкретна форма суспільної самосвідомості, за допомогою якої людина сприймає, оцінює, осмислює світ, своє призначення, своє відношення до світу (основне питання кожного світогляду). Тобто світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне розуміння світу і місце в ньому людини. Але світогляд не просто сума знань, а їх складне мереживо. Для світогляду дуже важливо, щоб знання стали переконанням, способом життя і визначали норми поведінки.

Зверніть увагу, що світогляд має наступні рівні практичний (буденний), духовно-практичний (міф, релігія, мистецтво) та теоретичний (філософія, наука). Відповідно, можна виділити три історичні форми світогляду: міфологічний, релігійний, науковий та філософський. Варто розрізняти міф і міфологічний світогляд, релігію і релігійний світогляд, науку і філософію та відповідні їм світогляди. Особливу увагу слід приділити аналізу співвідношення міфології, релігії та філософського світогляду.

Фундаментальною і найбільш суттєвою потребою кожної людини і суспільства в цілому є потреба самовизначення, тобто розуміння світу і свого місця в ньому. Ця потреба реалізується у формах специфічної пізнавальної діяльності, яка є водночас і об’єктивно-практичною діяльністю, тобто реальною взаємодією людини і світу. Пошуки засобів та форм самовизначення породили специфічні духовні утворення, серед яких виділяють культуру – як світ людських цінностей і відповідних їм форм діяльності. Серед них також виокремлюються філософія та світогляд.

Окремо треба охарактеризувати філософію як духовно-практичний феномен освоєння людиною світу. Філософія постає єдністю мудрого відношення до життя та теоретичного вчення. Світоглядний і гуманістичний потенціал філософії визначається тим, що проблематика філософії окреслюється колом проблем відношення «людина − світ». Філософія багатогранна і має чимало форм, що акцентують увагу на різних вимірах буття. Філософія може набувати форми гуманітарного наукового знання, філософської теології, суспільної ідеології, навіть філософського мистецтва. Проте її сутнісними ознаками є раціональність, прагнення до побудови універсальних теорій, пошук дефініцій та максимальних узагальнень, рефлексивність (знання про саме знання), критичність, вічний пошук істини та сенсу буття. Тобто, філософія не маючи єдиної форми є світоглядним, універсальним, плюралістичним знанням, що відображає прагнення людини до самопізнання та осмислення найзагальніших підстав світу.

До другого питання. Слід зосередити увагу на співвідношенні світогляду і філософії як його теоретичної основи, виявити спільне та відмінне, визначити об’єкт і предмет філософії. Необхідно проаналізувати історію розвитку різних філософських систем з метою виділення центральної багатопланової проблеми «людина-світ», яка має багато проявів: «суб’єктивно-об’єктивне», «матеріально-духовне», «природа-суспільство» тощо. Проблема «людина-світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова направленість, зорієнтованість практично кожної філософської системи.

З’ясовуючи специфіку філософського мислення необхідно засвоїти, що предметом філософії є найзагальніші реальності – світ, людина, мислення, культура, Бог, які вона осмислює за допомогою категорій. Відповідно головними проблемами над якими розмірковують філософи є проблеми буття (онтологія), людського існування (антропологія), пізнання (гносеологія), свідомості (феноменологія), цінностей (аксіологія), культурного розвитку (філософія культури), історії (історіософія), суспільства (соціальна філософія), моралі (етика), наука (філософія науки), методи (філософська методологія) та ін. Окрім цього філософія, як універсальне знання, дотичне до прикладного знання з якими теж утворює нові галузі. Так формуються філософія права, філософія політики, філософія фізики. Далі необхідно пояснити зв'язок між проблемами філософії та філософськими і юридичними галузями наукового знання.

Необхідно пояснити специфіку предмету філософії в порівнянні з предметами інших наук та світоглядів. Предметом філософії є найзагальніші реальності – людина, світ, Бог, культура тощо. Свій предмет філософія може осмислювати і за допомогою найзагальніших теоретичних понять та категорій, і в художніх формах, і в мудрих практичних настановах. Специфіка філософського знання полягає у пошуку причин, засад та принципів світу, людини та культури. Філософське знання є світоглядним, оціночним, гіпотетичним. Аргументом щодо плюралізму розвитку філософії може бути проблема методу пізнання, яка становить одну із цінностей філософії. Йдеться про найбільш загальні принципи підходу до пізнання світу, його розуміння. В історії філософії були сформовані протилежні позиції щодо розуміння розвитку – одна стверджувала мінливість, плинність усього сущого, інша – його непорушність, сталість. Вони характеризують всю історію філософії і можуть слугувати розмежуванню філософії на протилежні сторони. А насправді обидві є проявом плюралізму розвитку філософської думки.

Доцільно звернути увагу, що предмет філософії змінюється в історії. Так, переважним предметом античної філософії був космос − макросвіт та людина як мікросвіт − подоба Всесвіту. Такі особливості історично першої теоретичної концепції предмету філософії – давньогрецької, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель. На відміну від античності, в середньовіччі формується інше розуміння, а саме, предметом філософії (теології), згідно вчення Фоми Аквінського є Бог. Радикальні зміни у визначенні предмету філософії почались під впливом становлення наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, предметом дослідження філософії Нового часу стає природа та людина як певний механізм, а доба Просвітництва породжує інтерес до пізнання історії та суспільних процесів. В період Німецької класики мислителі осислювали адекватну методологію філософії та шукали для неї досконалу форму історичного буття. Отже, предмет філософії є історично змінним, що залежить від пануючої культури.

Таким чином, визначаючи предмет філософії як відношення людини до світу, яке формує систему моральних цінностей і здійснює духовний аналіз людської діяльності. Важливо пам’ятати і простежити механізми звуження або ж розширення предмету філософії у відповідності із запитами історичного розвитку людства. Водночас, доречно врахувати місце філософії в системі юридичних наук, співвідношення предметів юридичних наук та предмету філософії.

Слід звернути увагу, що у визначенні предмету філософії суттєвим є питання про співвідношення матерії та свідомості або, по суті те ж саме, природи та духу. Це питання Ф. Енгельс назвав «основним питанням філософії». Це питання має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. По-різному філософи відповідають і на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об’єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої в принципі заперечують можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму. Основне питання філософії дає можливість орієнтуватися в історико-філософському процесі, визначити особливості будь-якої філософської системи.

Проаналізуйте проблему взаємодії філософії, науки та ідеології. Важливо підкреслити, що наука – це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична схематизація об’єктивних знань про дійсність. Якщо наука прагне здобути максимально об’єктивоване знання, то філософія продукує знання засноване на інтуїціях, ціннісних принципах та світоглядних гіпотезах. Тому сама по собі наука не є самостійним типом світогляду, а філософія ніколи не стане строгою наукою. В той же час, можна говорити про науковий світогляд, як варіант філософського світоглядного знання, що спираючись на науку і створює наукову картину світу (позитивізм). Науковий світогляд може мати власні цінності, ідали, моральні норми життя. Існує відмінність філософії та ідеології. Якщо ідеологія приймає чіткі політичні постулати спрямовані на керівництво суспільством і досягнення влади, то філософія не має політичної мети. Вона може бути покладена в основу певної ідеології (марксизм), але не може перетворитися на неї. Так само, якщо наука захищає певні світоглядні принципи, вона перетворюється на наукоподібну ідеологію (сцієнтизм).

До третього питання. В даному питанні слід виокремити те, що характерними рисами філософського мислення є його здатність до найзагальніших, гіпотетичних, теоретичних, світоглядних, рефлексивних суджень. Тим самим філософія відрізняється від інших світоглядів та типів знання. Виходячи з названих рис пояснити функції філософії: світоглядну, загальнометодологічну, пізнавальну, прогностичну, критичну, аксіологічну, гуманістичну, освітню.

Необхідно звернути увагу, що вивчення філософії значною мірою сприяє фундаменталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвитку як самостійно мислячих, політично не заангажованих громадян. Передусім врахуйте, що філософія не є особливою частиною формування юриста як спеціаліста, а її існування більшою мірою пов’язане з підготовкою юриста як громадянина, критика права. В цьому питанні важливо проаналізувати соціальну спрямованість філософського знання, сутність загальнолюдських цінностей у філософії, філософського обґрунтування гуманізму, взаємозв’язок філософії та ідеології, філософії та політики, місце і роль філософії у сучасному житті.

Готуючись до семінарських занять проаналізуйте функції філософії через призму характерних ознак юридичної діяльності.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

В чому полягає сутність наукової картини світу?
Якої життєвої позиції потрібно дотримуватися в наші дні?
Поясніть, яка роль філософії в житті сучасної молоді?
Як співвідносяться філософія і наука?
Яке місце посідає філософія в системі культури?
Чи є в міфологічному світогляді позитивні особливості?
Дайте порівняльну характеристику міфології та філософії.
Коли і як виникла філософія? Назвіть передумови появи філософського мислення.

Доведіть, що філософія є методологією наукового знання.
Назвіть основні філософські категорії.

Тема 2. Історія філософської думки: Античність (заняття 1).

Навчальна мета: розкрити своєрідність античної філософії, як одного із джерел європейської правової цивілізації, а також як спроби побудувати раціоналістичну картину світу, в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Розглянути основні риси, течії та постаті представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначити особливості етичних вчень елліністичних мислителів.

Виховна мета: забезпечити усвідомлення значення філософії у житті окремої особистості, у житті українського суспільства та житті людства; усвідомити значення історико-філософської методології як універсального способу самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі й свого призначення.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, пізнавальної самостійності, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості здобувачів вищої освіти, виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для юриспруденції, діяльності юриста-правоохоронця, правознавця.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: логіка (юридична логіка), етика та естетика, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право, актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.

Навчальні питання:

Особливості зародження та формування давньогрецької філософії:

а) пошуки першопричини світу філософами мілетської школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен);

б) натурфілософія та діалектичні ідеї Геракліта.

в) проблема буття в піфагорійській школі та у філософії елеатів.

г) натурфілософські побудови Емпедокла, Анаксагора та атомістика Левкіппа-Демокріта.

Класичний період античної філософії:

а) антропологічний поворот в античній філософії (софісти і Сократ).

б) ідеалістична філософія Платона:

- вчення про ідеї;

- вчення про душу і теорія пізнання;

- етика і теорія держави;

- філософія неоплатоніків.

в) філософія Аристотеля:

- основні ідеї «Метафізики»;

- теорія пізнання та логіка;

- вчення про душу;

- соціально-політичне вчення.

Елліністичний період античної філософії (стоїки, скептики, епікурейці).

Перелік ключових термінів та понять теми

«Монізм», «дуалізм», «еклектика», «субстанція», «софістика», «логос», «діалектика», «метафізика», «раціоналізм», «космоцентризм», «гілозоїзм», «неоплатонізм», «субстанція», «атомістика», «стоїцизм», «епікуреїзм», «стихійна діалектика», «еманація».

Методичні поради з викладання теми:

При вивченні проблем давньої філософії необхідно врахувати дві обставини: а) провідною її темою було питання походження та першооснов світу і людини; б) давня філософія виступала власне естетичним сприйняттям світу та людини, основною категорією якої була «тілесність» людини. Потрібно з’ясувати спільні та відмінні риси таких типів філософії як східна та західна, а відтак – східної і західної філософської парадигм. Історія філософії є досвідом осмислення одвічних світоглядних та методологічних проблем, що обумовлюється специфікою філософських проблем як одвічних (смисложиттєвих), адже кожне покоління «приречено» звертатись до схожих проблем.

До першого питання. Слід пам’ятати, що антична філософія охоплює розвиток філософського знання в античній Греції та античному Римі (VI ст. до н.е. – V ст. н.е.), і її специфіка обумовлена всією культурою античного світу. Важливим для опанування специфіки досократівської філософії є розгляд проблем природи, буття як об’єктивної реальності: представники мілетської школи прагнули пояснити світ через віднаходження першоджерела (природної стихії), елеати намагалися пояснити чим є буття, а Піфагор та його учні визнавали началом всього – число. Як правило, у натурфілософії людина розглядалася як елемент буття, не наділений якимись особливими атрибутами, не обтяжений специфікою власного існування. Незважаючи на всю різноманітність вчень елеатів, піфагорійців, атомістів та інших, їх ріднить космологізм та онтологізм. У центрі уваги грецьких мислителів завжди залишається буття: питання про те, що значить бути, пошуки того, що є істинним, на відміну від того, що тільки видається сущим. Все це червоною ниткою проходить через історію грецької філософської думки. Слід звернути увагу на: особливості розуміння першооснови у різних представників ранньої грецької філософії, на поступове ускладнення уявлень про першооснову світу, на певну логіку руху думки від конкретного до загального, від недиференційованого до деталізованого.

До другого питання. Потрібно мати на увазі, що творчість софістів та Сократа знаменує перехід від проблем натурфілософії до епістемології і є антропоцентричним періодом античної філософії. В межах вказаного періоду зароджуються позитивістські та природно-правові концепції, актуальною стає проблема обґрунтування моралі. Сократівська філософія може бути проаналізована через розгляд таких питань: принципи етики, співвідношення знання та доброчесності, місце діалектичного методу у набутті знань, метод аргументації, розуміння щастя та блага та ін. Хоч софісти і Сократ майже одночасно піднімають проблему сутності буття людини, однак пропонують не схожі і навіть в дечому протилежні підходи до її розв’язання. Так, спільною рисою всіх софістичних вчень був релятивізм, який найбільш повно виявився у формулі Протагора: «Людина – міра всіх речей». Сократ, підіймаючи проблеми блага і людського щастя, вважав, що вони не можливі самі по собі, не втілюються суто з волі самої людини; щастя і благо можливо досягти шляхом істинного пізнання буття, законів полісу і волі Бога.

Зверніть увагу на те, що у центрі філософії Сократа вперше формується моральна та логічна проблематика. Вислів «пізнай самого себе» означав у Сократа вимогу осягнути власну душу, піддавати випробовуванню людські знання і визначити належне людині благо. Найважливішим завданням людської душі є пізнання і прагнення до істини. В діалогах філософ намагався довести, що громадяни перебувають у полоні оманливого знання (докси), яке не витримує випробування логосом (розумом). Філософ, у суперечці з софістами, долає релятивізм, доводячи можливість пізнання істини за допомогою понять. Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (мистецтво народження нового знання), він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить здійснювати самостійно. Зверніть увагу, що ідеал знання Сократа, – це практичне знання, яке має бути спрямоване на застосування в реальному житті, а також допомагати пізнати добро і зло.

Варто звернути увагу на те, що філософія Платона започаткувала об'єктивно ідеалістичний напрямок в історії європейської філософії. Слід пам’ятати, що формування філософських поглядів Платона зазнало впливу всієї попередньої філософії: досить відчутними є елементи сократівської, атомістичної та елейської традиції. Варто зафіксувати основні положення філософії Платона, що включають у себе вчення про буття, теорію пізнання, а також соціально-правові погляди. Для більш ґрунтовної підготовки було б доцільно опрацювати такі оригінальні праці Платона, як «Банкет», «Держава», «Закони». Слід звернути увагу на вплив вчення Платона на Арістотеля та неоплатоників, що буде значимий для пізньої античності та раннього європейського середньовіччя.

Важливим моментом у підготовці питання є з’ясування місця і ролі філософської спадщини Аристотеля в історії античної філософії. Аристотель є систематизатором всієї попередньої філософської думки. Доцільно виділити такі аспекти філософських та соціально-філософських поглядів Аристотеля (Стагірита) як: критика вчення Платона про ідеї, категоріальне та каузальне вчення, уявлення про найкращий державний устрій та соціальну справедливість. Аристотель у своїй філософії іде шляхом врахування матеріальних і духовних начал буття. Кожна річ і Космос в цілому – нерозривна єдність форми і матерії. Вчення про нерозривність форми і матерії зумовлює й особливості філософських побудов мислителя. Зверніть увагу на те, що Аристотель формує послідовно логіко-раціоналістичне спрямування аргументації, змінює поетично-діалогічні форми викладу вчень, властиву попередникам, монологічним трактатом. Заслуговує уваги також і те, що одним із найбільших досягнень творчості мислителя є збереження поліфонії еллінської філософської думки, її сумніви, шукання, «гнучкий» характер систем.

До третього питання. Необхідно звернути увагу, що зміна філософських настанов в епоху еллінізму була обумовлена занепадом полісу, виникненням імперій, пануванням політичного безправ’я і, як наслідок, – звернення до проблем проблем окремого індивіда та їх осмислення. В межах даного періоду існують такі школи як епікуреїзм (проблеми гедонізму, насолоди та доброчесного життя, атомізм), стоїцизм (стоїцистська програма відношення до життя, відокремлення етики від політики, концепція природного права, співвідношення людського та природного закону), неоплатонізм (динамічне поняття буття, переосмислення платонівської теорії еманації). На передньому плані філософії доби еллінізму опиняються проблеми етики індивіда. Для всіх елліністичних філософій характерно: утворення закритих напівсектантських груп з чіткою структурою та правилами; догматизація вчень; культ вчителя та обожествлення засновника; поділ філософії на логіку, фізику, етику; посилення релігійних мотивів. Філософія все більше втрачала дослідницьких і набувала терапевтичних функцій, вона стає способом життя.

Вчення про світ епікуреїзму ґрунтується на принципах атомізму та матеріалізму – вічний Всесвіт складається лише з тіл і порожнечі. Тіла є поєднанням атомів. Загальними засадами етики епікуреїзму були: етичний раціоналізм – світ пізнаваний для щастя; гедонізм – метою життя є насолода; мінімалізм та індивідуалізм – для щастя і спокою людина не потребує нічого і нікого. Розрізнюючи миттєву та постійну насолоду – відсутність болю і збентеження, для досягнення останньої необхідно контролювати пристрасті, здолати усі страхи та страждання. Для контролю потреб варто розрізняти: природні та необхідні (задоволення голоду і спраги); неприродні та не необхідні (багатство, слава, влада); природні та не необхідні (гарна їжа, модний одяг). Метою життя є досягнення атараксії – духовного спокою.

Основними принципами фізики стоїцизму є: космічний анімізм – все одухотворене і має свою душу; теовіталізм – світ наповнений іманентною божественною силою (пневмою) та пантеїзм – у всьому присутній Бог. Онтологічно благий світ керується Логосом, який усе узгоджує, визначаючи нездоланний закон буття, його «долю». Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу – логосу. В логіці стоїки вперше розрізнювали звуки мови та сенс речі. Стоїчна мораль вимагала жити у згоді з розумною природою світу, а щастя бачила в безумовному прийнятті долі, примиренні із собою та іншими. Істинна мудрість, яка збігається зі свободою, полягає в добровільному узгодженні своїх волінь з тим, чого хоче Доля. Це відкриває шлях до апатії – щастя й духовного спокою.

Неоплатонізм здійснює релігійне тлумачення учення Платона, поєднане з ідеями Аристотеля на основі елліністичної думки. Згідно неоплатоників Єдине – це абсолютно трансцендентне, непізнаване божественне начало, яке поступово і з необхідністю розгортається (еманує), породжуючи три іпостасі: Ум – джерело платонівського світу ідей; Св. Душу – принцип вічного, божественного життя та космос – матеріальне втілення Бога. Матерія світу по суті є небуттям. Людина, що складається з душі та тіла, знаходиться між буттям та небуттям, тому її завданням є повернути душу до Бога, проходячи космічному еволюцію в зворотному порядку. Твори неоплатоніків мали величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.

Слід згадати про спеціальний указ Юстиніана від 529 року, за яким мали припинити свою діяльність всі школи філософської традиції, ‑ і спадщина античної філософської думки на певний час втратить вплив на формування філософської рефлексії раннього середньовіччя.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Спираючись на свої знання шкільного курсу історії спробуйте назвати ті сфери суспільного життя України, в яких так чи інакше фігурують певні історичні здобутки античного світу.
Які соціально-культурні передумови сприяли виникненню філософії у Давній Греції?
Чи можна вважати міф основою філософії?
Чи можемо ми вважати Платона першим ідеологом комунізму?
В чому суть принципу гілеморфізму в філософії Аристотеля?
Чи коректно говорити про «філософію софістів»?
Які основні філософсько-правові ідеї античності?
Наскільки неоплатоніки ревізували платонівський ідеалізм?

Що означало поняття «діалектика» в античну епоху?
Проаналізуйте історичне значення філософії Сократа.

Тема 2. Історія філософської думки: Середньовіччя, Відродження (заняття 2).

Навчальна мета: засвоїти, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Проаналізувати головну тему християнської філософії ‑ співвідношення віри і знання. Вивчити важливі риси Ренесансу; підкреслити, що це епоха формування гуманістичних цінностей.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Основні риси та етапи розвитку середньовічної філософії:

a) патристика:

- рання (апологетика) – Тертуліан;

- пізня – Августин Аврелій;

б) перехідний період від патристики до схоластики (С. Боецій);

в) схоластика:

- рання – П’єр Абеляр;

- середня – Бонавентура, Р. Бекон, Тома Аквінський;

- пізня – В.Оккам.

Головні теологічні проблеми Середньовіччя та їх філософські інтерпретації:

а) полеміка між номіналізмом і реалізмом;

б) проблема співвідношення віри і знання;

в) проблема людини: співвідношення душі і тіла.

Загальна характеристика філософії епохи Відродження:

а) гуманізм та новий ідеал людини:

б) італійська філософія як повернення до античних засад (Б. Телезіо, Т. Кампанелла, П. Помпонацці);

в) філософія М.Кузанського;

г) наука епохи Відродження (Л. да Вінчі, М. Коперник);

д) пантеїзм Дж. Бруно;

ж) відокремлення фізики від метафізики (Г. Галілей, Й. Кеплер);

з) основні ідеї Реформації (М. Лютер, Ж. Кальвін, Т. Мюнцер).

Перелік ключових термінів та понять теми

«Реалізм», «номіналізм», «геоцентризм», «універсалії», «віра», «воля», «апологетика», «патристика», «схоластика», «містика», «антропоцентризм», «пантеїзм», «гуманізм», «натурфілософія», «геліоцентризм».

Методичні поради з викладання теми:

Слід пам’ятати, епоха Середньовіччя охоплює часовий проміжок від V ст. до XIV ст., вона звертається до проблем духовності, тому її основною темою є проблема духу, сприйняття світу через «Священне Писання» («Біблію»). Для світогляду середньовічної людини характерні такі риси як богоподібність, духовність, гріховність. Культура середньовічної Європи – це органічний синтез античної мисленнєвої практики, християнського віровчення, раціоналізму римського права та уявлень варварів про свободу. Визначальною категорією філософської рефлексії цього часу виступатиме теоцентризм – уявлення про творення Богом світу, за якого Він сам постає центром світобудови. Християнство виходить із біблейського образу Бога, ускладнюючи його трьома взаємопов’язаними новими компонентами. По-перше, це вчення про те, що єдність Єдиного Бога троїчна (Бог-Отець, Бог-Син і Святий Дух). По-друге, це вчення про втілення й «олюднення», про Боголюдськість Ісуса Христа, в якому парадоксально поєдналися непоєднувані «природи» Бога і людини. По-третє, це послідовне продумування й переосмислення біблійного образу Бога в термінах і концептах грецької філософської думки, що вперше утворило догматику християнства, закріплену вищими інстанціями Церкви, перш за все Вселенськими Соборами. Філософія вказаного періоду проходить три основні етапи розвитку: апологетика, патристика і схоластика.

До першого питання. Слід вказати на те, що апологетика виступає в якості християнської теології, яка покликана виконувати ряд теоретично-практичних завдань, які окреслюють «проблемні» питання: питання про взаємовідносини віри та розуму; розрізнення філософії та теології, питання направленості людської історії та ідеї спасіння. Доба патристики у середньовічній філософії була часом формування основних християнських догматів, сформованих у творчості ранньохристиянських авторів – Отців Церкви.

Патристику (IV-VIII ст.) поділяють на грецьку і латинську. Під впливом середнього платонізму, східні Отці розробляють проблеми натурфілософії, антропології, етики, створивши філософські концепції християнського платонізму та неоплатонізму. Вони тлумачили людину як посередника між чуттєвим і духовним світами, в якому душа і тіло становлять єдність. Основні ідеї патристики як другого періоду середньовічної філософії найбільш яскраво представлені в творчості Августина Блаженного та Діонісія Аеропагіта.

У працях Діонісія Ареопагіта під впливом неоплатонізму розробляються ідеї ієрархії ангелів та Церкви, розробляється вчення про два методи богопізнання. Апофатичне богопізнання полягає в тому, що про Бога не можна нічого сказати позитивного, він відкривається лише в містичному осяянні. Катафатичне богопізнання навпаки стверджує можливість вироблення позитивних знань про Бога на основі його властивостей. Максим Сповідник вчив про множинність світів створених Богом: світ ангелів, людей, природи, символічний світ Писання та світ Церкви.

Представник західної патристики Аврелій Августин розробив цілісне вчення про Бога в руслі ідей платонізму. Бог – вічне Буття, персональний Абсолют, який творить світ за допомогою вічних ідей. Людина, як образ Божий, має безсмертну душу, наділену пам’яттю, волею, розумінням, здатна споглядати Бога через самопізнання. Пізнати бога можна через осяяння божественним світлом. Августин чітко протиставляв пізнання Бога вірою та розумом. Наголошував на важливості істин Одкровення в пізнанні істини. Кінцева мета людського існування – блаженство і любов. Історія подається як боротьба царства Божого і царства земного, вони засновуються на різному спрямуванні любові. Важлива для історії позиція Августина про свободу волі людини, її залежність від волі Бога.

Слід відмітити, що патристика переходить до схоластики із завершенням роботи над догматичними основами церковної доктрини. Особливе значення мала робота Боеція щодо перенесення грецької культури логічної рефлексії до латино мовної традиції; поставлене мислителем питання про те, чи є загальні поняття (універсалії) тільки реальністю, що існує на рівні мови, або ж вони мають онтологічний статус, породило визначальну для середньовічної філософії дискусію. Ті, хто вбачав в універсаліях реальності, називалися реалістами; ті, хто вбачав у них просте позначення (nomen, букв. «ім’я») для абстракції, утворюваної людською свідомістю, називалися номіналістами.

Найбільш яскравою постаттю схоластичної філософії є Тома Аквінський, який здійснив «християнізацію» вчення Арістотеля, тому онтологія видатного схоласта є спробою гармонізації грецького та християнського способів мислення. Для кращого вчення цього мислителя слід виділити такі питання для опрацювання: розуміння Аквінатом співвідношення віри та розуму; розрізнення сутності та існування; особливості томістської антропології; уявлення Томи про моральні закони; проблема онтологічного аргументу; проблема зла та права; особливості доведення існування Бога.

Так, Тома Аквінський, переосмислюючи аристотелізм для схоластики, намагався узгодити віру та розум. Він розмежовував три теології ‑ природну (пізнання істини розумом), надприродну теології (пізнання істини вірою в одкровення), містичну теологію (пізнання істини в надприродному осяянні). Існують істини спільні для віри і розуму – Бог, душа, світ. У суперечці між реалістами та номіналістами Тома зайняв позицію поміркованого реаліста. Для нього універсалії є одночасно і божественними ідеями, і сутностями речей, і поняттями людської свідомості. Ця позиція визначала його антропологію, згідно якої людина – це єдність активної, формоутворюючої душі та пасивної тілесності. Етика базується на визнанні людської волі як незалежної, але співвідносної з абсолютною Волею Творця. Відповідно спасіння постає як узгодження людської та божественної воль.

До другого питання. В даному питанні слід зупинитися на наступних проблемах: 1) співвідношення віри і розуму; 2) тринітарну проблему; 3) доказу буття Божого; 4) креаціонізму (вчення про створення світу з нічого). Варто сформулювати для себе відповідь на питання: чому саме питання співвідношення віри і розуму є визначальним для всієї середньовічної філософії, яке не обминув увагою жоден мислитель того часу. Слід враховувати, що проблема співвідношення віри і розуму розроблялася і знаходила своє вираження у співвідношенні духовного і світського, граду небесного і земного, церкви і держави, влади Папи та влади імператора.

Тринітарна проблема – парадокс єдиної сутності і трьох різних іпостасей Святої Трійці – активізувала проблему універсалій (статусу загальних понять); найбільш повно вона була представлена у таких напрямках середньовічної філософії, як реалізм і номіналізм. Реалісти визнавали універсалії ідеями або типами, що існують до речей або існують у самих речах як об’єктивні розумові сутності, субстанції. Номіналісти вважали їх всього лише поняттями нашого розуму, що існують «після речей». Крайні номіналісти взагалі вважали їх пустою знаковою стороною або оболонкою слова. Також варто мати на увазі, що проблема природи універсалій не була вперше поставлена в межах схоластики – вона має античне коріння та є досить відчутним моментом сучасної філософії. Щоб краще з’ясувати сутність полеміки між номіналізмом та реалізмом необхідно пригадати і зрозуміти вчення Платона та Аристотеля про сутність речей, а також мати на увазі історико-культурологічний матеріал стосовно виникнення та специфіки функціонування універсального знання.

Проблему доказу буття Божого слід розкрити, посилаючись на вчення Ансельма Кентерберійського та Томи Аквінського. У розкритті проблеми креаціонізму варто згадати про есхатологічний аспект вчень середньовічних мислителів (вчення про конечність долі, історії і людини) та провіденціоналістичні ідеї (розуміння історії як вияву волі Бога, як здійснення наперед передбаченого Богом плану «спасіння» людини).

До третього питання. У підготовці до питання необхідно розкрити передумови формування нової культурно-історичної доби – Відродження, вказати на її перехідний характер. Також потребує розкриття зміст основних категорій філософської рефлексії цієї доби – пантеїзм, антропоцентризм і гуманізм.

Зміни у всіх сферах життя людини, які відбувалися в кінці ХІІІ ‑ на початку ХІV століть ознаменували собою цікавий та яскравий процес в західній Європі, який пізніше одержить назву – Відродження або Ренесанс. Сам термін Відродження з’явився лише в ХІХ століття для позначення особливого етапу європейської історії. Він означав: 1) відродження інтересу до античної культури в цілому (філософії, релігійно-містичних вчень, літератури). Специфіку культури і науки епохи Відродження багато в чому визначило гасло «Назад до античності», яке було не тільки формою самосвідомості цієї епохи: воно свідчило про опозицію по відношенню до офіційно-церковного християнства і про прагнення до секуляризації всіх форм соціального і культурного життя; 2) в цей період ніби народжується нова культура західноєвропейських народів на противагу християнській середньовічній культурі.

Ренесансна концепція людини та Всесвіту базується на принципах гуманізму та антропоцентризму. В цей час відбулося «відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти, яка сприймається вищою цінністю – центром космічної перспективи. Духовний рух гуманізму, започаткований Петраркою і Бокаччо, із зневагою відноситься до закостенілої традиції схоластики, а звідси виникала вимога відродження античного духу. Нове розуміння людини як homo universale (всеохоплюючої людини), міра освіченості якої є одночасно і мірилом моральної досконалості, на практиці спрямовувало зусилля до формування історично і соціально орієнтованої особистості. Філософськи значимими представниками гуманізму були Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л.Б. Альберті, Л. Валла в Італії, Е. Роттердамський у Нідерландах, Т. Мор в Англії та М. Монтень у Франції. Революцію в космології здійснив М. Коперник, який замість геоцентричної картини світу Птолемея (II ст.) з Землею як нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля. Його ідеї розвивають Д. Бруно, Й. Кеплер, Г. Галілей.

При розгляді питання необхідно звернути увагу на наступні моменти:

- формування ідеалу нової людини – Людини-Титана, співтворця Бога, оскільки така людина допомагає здійснитися ідеї Творця на землі. Перед нами постає нова активна людина як творець свого земного буття, здатна осягнути і перетворити собі на благо всі багатства навколишнього світу;

- повернення до ідей натурфілософії, що стануть своєрідним підґрунтям наукової революції XVI-XVII ст., пов’язаними з іменами Н. Кузанського, М. Коперніка, Дж. Бруно, Г. Галілея та ін. Відбувається формування і закріплення геліоцентричної (на відміну від попередньої – геоцентричної) картини всесвіту, яка – разом із вченням її європейського автора М. Коперніка – до 1818 року буде офіційно заборонена католицькою церквою;

- формування соціально-філософських вчень епохи Відродження, що відображають процес зародження та становлення основ демократичної ідеології та національної самобутності, вираженого в «громадянському гуманізмі», основою якої виступає людина-громадянин (Н.Макіавеллі «Державець»). В цей час з’являються і перші соціальні утопії, в яких були представлені основні принципи ідеального суспільного устрою (Т.Мор «Утопія», Т.Компанелла «Місто сонця»).

Також у питанні слід не оминути увагою формування протестантського руху доби Реформації (ХVI ст.) – відповіді Півночі Європи на «вільнодумство» доби Відродження Півдня, що виступив ідейною основою для здійснення промислової революції XVII-XVIII ст. та каталізатором розвитку міської культури цього часу. До ідейних настанов протестантизму слід віднести: ідею про відсутність потреби у посередникові у спілкуванні людини із Богом, роль якої до цього часу відігравала Церква (за Августином Аврелієм, Церква – це брама, єдино можливий шлях, з якої людина із Граду Земного може потрапити до Граду Небесного); вбачання ідеалу в житті ранньохристиянської общини, не обтяженої церковними догматами; аскетизм, етику праці та ін.

Після розгляду цього питання питанням слід зробити узагальнення і доповнити наступним висновком: потенціал світськості й раціоналізму, що став можливим завдяки діяльності гуманістів доби Відродження, відкрив шлях до наукового пізнання, що буде максимально реалізоване в добу сцієнтизму – період Нового часу європейської філософії.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Чому перший етап середньовічної філософії отримав назву – патристика?
Чому в патристиці виділяють етап апологетики?
Чи можливо вважати номіналізм кроком у напрямі досвідно-індуктивного пізнання?
Чи вірно, що будь-яка релігійна історіософська доктрина есхатологічна?
Як змінюється бачення сутності людини від античності до середньовіччя?
Чому проблема співвідношення віри і розуму є вихідною для середньовічної філософії?
У чому полягають відмінності між теологією і релігійною філософією?
Чому філософія епохи Відродження носила перехідний характер?

Чому саме із діяльністю Н. Макіавеллі пов’язують появу політичної діяльності як професії?
Які світоглядні орієнтири сформулювала доба Відродження?

Тема 2. Історія філософської думки: Новий час (заняття 3).

Навчальна мета: засвоїти як у філософії Нового часу відбувалося формування головних понять та принципів, підгрунття нового наукового світорозуміння, відбувалося становлення та розвиток класичної форми європейської філософії, а також сформувалася нова парадигма філософського мислення і світоглядно-методологічні підвалини розвитку новоєвропейської науки, культури і права у цілому.

Виховна мета: усвідомити значення філософії Нового часу для розуміння сучасних проблем розвитку правової держави, громадянського суспільства, формування життєвої позиції і відповідального відношення до професійної діяльності.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості, виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для юриспруденції, діяльності юриста-правоохоронця, правознавця.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Передумови формування та основні ідеї філософії Нового часу. Емпіризм та англійська філософська традиція:

а) вчення Ф. Бекона (програма «великого відновлення наук»; вчення про «ідоли»);

б) філософські погляди Т.Гоббса;

в) сенсуалізм Дж. Локка;

г) суб’єктивно-ідеалістичний підхід Дж. Берклі і агностицизм Д.Юма.

Раціоналістичний напрям у філософії Нового часу:

а) Р. Декарт (принцип методологічного сумніву; теза «cogito ergo sum»; вчення про «вроджені ідеї»).

б) вчення про субстанцію: Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Ляйбніц.

Філософія Просвітництва і французького матеріалізму XVIII ст.:

а) пояснення природи;

б) проблема сутності людини;

в) концепція суспільної договору і розподілу влади.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Просвітництво», «Новий час», «метафізика», «природне право», «сенсуалізм», «теорія суспільного договору», «емпіризм», «раціоналізм», «метод», «діалектика», «агностицизм», «права людини», «індукція», «дедукція».

Методичні поради з викладання теми: Для розуміння проблем що, стояли перед філософією Нового часу слід врахувати. По-перше, що у цей час продовжується бурхливий розвиток капіталізму, що викликає потребу в новому обґрунтуванні ролі людини, суспільства, держави, принципів їх життєдіяльності і взаємозв‘язку. По-друге відбувається промислова революція, що потребує розвитку практично спрямованих наукових знань. По-третє, відбувається наукова революція. Її суть – у перетворенні науки на самостійну галузь духовного виробництва, відмежування від релігії та схоластичного способу мислення, піднесення досвіду до рангу експерименту, проголошення математики мовою науки, пошук універсального методу пізнання світу та людини. Філософія, наслідуючи науку, набувала форми метафізики – умоглядного вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога і душу. Але згодом зростав конфлікт між наукою та метафізикою. В філософії починають домінувати гносеологізм – зведення людини та її призначення до пізнавальної діяльності; деїзм – поєднання ідеї Бога з ідеєю незалежної природи; та механіцизм – зведення усіх видів руху та життя до механічного руху. Філософія XVII-ХVIIІ ст. була представлена різними тенденціями: раціоналізму та емпіризму; матеріалізму та ідеалізму; натуралізму та суб’єктивізму; раціоналізму та ірраціоналізму; індивідуалізму та колективізму.

До першого питання. Пропонується розглянути історичні, наукові та соціально-ідеологічні передумови розвитку західноєвропейської філософії того часу, суттєвою особливістю якої була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, а саме:

- зазначити, що за соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин тобто у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя – виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності Паралельно із змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає “велика сім’я”, а натомість з’являється вільний, автономний індивід;

- показати, що в цей час вже завершується епоха географічних відкриттів, але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Тому це ще й епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя,

- відмітити, що розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З’являється перша завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія – механіка І.Ньютона. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий “механістичний” світогляд;

- показати, що відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя: з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, виникають національні Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі – і наукові;

- зазначити, на що спирається індивід, як основний суб’єкт життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя (діяльна активність, мислення “здорового глузду”, яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти та ясну, чітку і зрозумілу логіку);

- розкрити зміни і у розвитку філософії. По-перше, філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках виходить розроблення правильного методу осягнення істини. По-друге, філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами, формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. По-третє, розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані “філософські системи”.

- слід ознайомитись з поглядами філософів Нового часу, які займалися розробкою емпіричного методу пізнання. У першу чергу розглянути вчення Ф. Бекона, який обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. Він заклав основи матеріалістичного розуміння природи, яке спирається на досвід, закликав при її вивченні користуватись індуктивним методом. Необхідно проаналізувати, чому діалектично поставивши питання про єдність матерії і руху, Бекон вирішив його метафізично. Конкретизувати завдання та цілі, які визначає Ф. Бекон для «нової» філософії,розглянути вчення Ф. Бекона про ідоли людського розуму та пояснити в чому полягає специфіка індукції, названої Ф. Беконом «метод бджоли», значення індукції для професійної діяльності.

Показати, що послідовником Ф.Бекона був англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679). Розкрити його основні ідеї: пізнання через аналіз, що виявляє головні акциденції (властивості речей): протяжність, місце, рух, якість. Зазначити, що будучи номіналістом, вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей; - філософські погляди на людину; - вчення про державу та суспільний договір.

Не менш важливою є філософія Дж. Локка (1633-1704). Необхідно звернути увагу на те, що вклад Дж. Локка пов’язаний перш за все з подальшою розробкою й обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно якого всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував концепцію Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто «чиста дошка». Все, що ми знаємо, – це результат впливу зовнішнього світу, результат виховання й освіти.

Доцільно розкрити сутність ідеалістичного сенсуалізму Дж. Берклі, на основі аналізу принципу «існувати» означає бути сприйнятим». Показати, що абсулютизований сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П’єр Бейль (1647—1706) і англійський філософ Девід Юм (1711 —1776). Рокрийте зміст їх поглядів.

До другого питання. Пропонується розглянути теорію раціоналізму як альтернативу емпіризму. Показати, що засновник раціоналізму, видатний представник філософії Нового часу Р. Декарт (1596-1650) визначальним методом пізнання вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань, принципів, які вічно та апріорно існують в розумі. Необхідно виокремити основні складові концепції раціоналізму Декарта, а також розглянути дуалізм його філософії та особливості вчення про вродженні ідеї та дедуктивний метод пізнання. Доцільно проаналізувати роль та сутність методологічного скептицизму у філософії Р. Декарта та пояснити чим його позиція відрізняється від філософського скептицизму.

Не менш важливим є вчення Бенедикта (Боруха) Спінози (1632 – 1677) про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. «стояти під…», «бути в основі»), як підгрунття філософії, «геометричний метод» доведення, пантеїзм та проблема людини. Спіноза обґрунтовував буття єдиної субстанції за допомогою дедуктивно-геометричного методу. Мислення і протяжність є двома атрибутами єдиної субстанції, яка фактично є тотожністю Бога і світу. Як результат, Б. Спіноза прийшов до повної невипадковості сущого, до заперечення свободи як порушення необхідності. І так як мислення людини є виявом мислення Бога, то ідеї Бога є принципами побудови метафізики. Проаналізуйте основний зміст вчення мислителя та покажіть схожість та розбіжність поглядів Б. Спінози і Р. Декарта. Поясніть приципи філософської системи Г. Лейбніца (принцип "усезагальних відмінностей", принцип неперервності, принцип повноти і всезагальної досконалості, принцип усезагального зв'язку), зміст монадології. Розгляньте тотожність і відмінність вчень про субстанцію Б.Спінози та Г.Ляйбніца .

До третього питання. Врахуйте, що Просвітництво у вузькому розумінні слова означає обґрунтування шляхів переходу до нових суспільних відносин (від феодальних до капіталістичних) засобами реформ, освіти, розвитку науки, без насильства. У широкому – це синонім всієї антифеодальної ідеології періоду становлення капіталізму. Ця ідеологія мала два напрямки – радикальний (революційний) та мирний (ліберальний). Розгляньте головні здобутки основних представників, а саме:

- погляди Ш. Монтеск’є (1689-1755), який у своїх творах висунув ідею географічного детермінізму, абсолютизуючи його значення щодо способу життя та стосовно розвитку права;

- ідеї Вольтера (1694-1778), який намагався розглядати історію в цілісності, відмовився від домінуючої європоцентриської традиції, закликав до широкого вивчення історії культури народів світу. В цьому питанні особливу увагу зверніть на розуміння в філософії Вольтера феномену «освіченого правителя»;

- у поглядах Ж-Ж. Руссо (1712-1778), необхідно виокремити той аспект, де мислитель порушує питання розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, аналізує суперечності суспільного прогресу;

- необхідно звернути увагу, що для французького матеріалізму ХVІІІ ст. характерна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об’єктивно, пов’язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709-1751). Французькі матеріалісти спробували вирішити питання про походження свідомості, спираючись на принципи загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі зробив спробу показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. Необхідно порівняти як вирішують це питання інші французькі матеріалісти ХVІІІ ст. (П. Гольбах, Д. Дідро, К. Гельвецій);

- покажіть, що результатом соціально-філософської концепції Просвітництва та французького матеріалізму ХVІІІ ст. були концепції: суспільної угоди, розподілу влади, вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян. Ці ідеї відіграли надзвичайну роль, вони стала ідейно-теоретичною основою для повалення абсолютистських монархій в Англії та Франції. Вагомими результатами Просвітництва у сфері філософії права стали нові формулювання природного права і прав людини. «Віргінський білль про права» (США, 1776 р.): «Усі люди від природи вільні... і мають... вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можливість придбати і зберігати власність, а також прагнути до щастя і безпеки й досягати їх». Ідеї Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. У їхніх рамках філософськи сформульовано важливі принципи. Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конституційна монархія (королівська влада, обмежена демократичними правами, закріпленими документами конституційного значення). На континенті ‑ "освічений абсолютизм", заснований на принципі: "Ніщо не робиться народом, усе робиться для народу". У Франції спробу втілити в життя нові ідеї держави і прав своїх громадян здійснила революція 1789 р.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Обміркуйте сутність просвітницької ідеї прогресу. Які критерії прогресу? Яка роль людства в історичному процесі?
Поясніть значення філософських теорій просвітників для сучасної теорії права.
Порівняйте основні положення теорії суспільного договору у абсолютистській концепції Т.Гоббса та конституціоналістській концепції Дж. Локка.
Охарактеризуйте Просвітницький деїзм (Вольтер) та атеїзм (Гольбах, Ламетрі)
Розкрийте зміст просвітницької програми звільнення людини у трьох аспектах: інтелектуальному, політичному, релігійному.
З’ясуйте сутність концепції «природної релігії» та ідеалу «природної людини» на прикладі філософських поглядів Руссо
На який аспект значимості освіти звертає увагу Ф.Бекон – освіта має важливе значення в першу чергу для саморозвитку особистості чи для суспільства?
Як Т.Гоббс розрізняє способи пізнання у філософії та у природничих науках?

Як пояснити різницю між свободою та необхідністю за Б.Спінозою?
Які завдання та цілі визначає Ф. Бекон для «нової» філософії?

Тема 2. Історія філософської думки: Німецька класична філософія, Марксистська філософія (заняття 4).

Навчальна мета: засвоїти значення німецької класичної філософії як вершини світової філософії, її місце в історії філософської думки. З’ясувати особливості філософських поглядів І. Канта, дослідити діалектичну методологію, вчення про людину, абсолютний Дух та історію Г.В.Ф. Гегеля, опрацювати специфіку матеріалістичної філософії Л. Фойєрбаха, К. Маркса та Ф. Енгельса.

Виховна мета: сприяти формуванню філософського світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості, осягненню категоричного імперативу І. Канта як регулятива людських відносин.

Розвивальна мета: сприяти підвищенню рівня світоглядної культури здобувачів вищої освіти у зв’язку з тим, що розвиток демократичного суспільства неможливий без загальної культури громадян.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Філософія І.Канта:

а) космогонічна гіпотеза;

б) основні положення теорії пізнання;

в) проблеми етики та поняття категоричного імперативу.

Філософія Ґ.В.Ф.Геґеля:

а) філософська система, її основні складові та принципи формування;

б) вчення про діалектичний метод.

Особливості філософських систем Л. Фойєрбаха, К. Маркса та Ф. Енгельса:

а) характеристика антропологічного матеріалізму Л. Фойєрбаха;

б) матеріалістичне розуміння історії К. Маркса;

в) теорія відчуження.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Субстанція», «система», «агностицизм», «категоричний імператив», «прогрес», «антропологічний натуралізм», «антиномія», «розвиток», «абстрактне», «конкретне», «апріоризм», «суб'єкт», «Матеріалістична діалектика», «ленінізм», «сталінізм», «матеріалістичне розуміння історії», «комунізм», «неомарксизм», «відчуження», «класова боротьба», «диктатура пролетаріату».

Методичні поради з викладання теми:

Необхідно засвоїти значення ключових понять теми, а також осмислити чому німецька класична філософія за своїми теоретичними результатами стала одним з найвидатніших досягнень світової філософської думки, засвоїти специфіку та суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини. Представники німецької класичної філософії, не маючи реальних можливостей для розгортання своїх ідей і поглядів у сфері соціально-політичній, «долали» недоліки німецької дійсності в своїх філософських побудовах. Тому в них ми й знаходимо як консервативні, так і прогресивні положення, як схоластичні, відірвані від дійсності роздуми, так і чітко практично орієнтовані логічні конструкції.

До першого питання. Необхідно врахувати, що І. Кант (1724–1804) підкреслив творчий характер людської свідомості в процесі пізнання на противагу матеріалізму XVІІІ ст., який стверджував, що людина лише пасивно відображає оточуючий світ. Філософія Канта намагається вирішити принаймні три питання: «Що я можу знати»? «Що я маю робити»? «На що я можу сподіватися»? В теоретичній філософії (вченні про пізнання) Кант намагається подолати конфлікт раціоналізму та емпіризму, доводячи нерозривність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Поділяючи світ на непізнавану «річ в собі» (ноумен) та пізнавану «річ для нас» (феномен), Кант доводить, що свідомість людини фактично творить світ за допомогою чуттів, розсудку та розуму. При цьому пізнання – це єдність досвіду та апріорних (додосвідних) форм свідомості. Конструювання дійсності починається на рівні чуттів, коли чуттєві данні оформлюються за допомогою простору та часу – апріорних форм чуттєвості. Далі, за допомогою творчої уяви, чуттєвий матеріал обробляється формами розсудку (поняття, категорії) і створюється знання про чуттєвий світ. Нарешті, Кант доводить, що коли раціональне мислення, відриваючись від чуттєвого знання, намагаючись охопити світ в цілому, воно обов’язково впадає в антиномії. Звідси він робить висновок про обмеженість діяльності розуму (сферою чуттєвого досвіду) та про необхідність її долати виходячи у сферу віри. Тобто, метафізичні (філософські) раціональні знання про надчуттєву реальність неможливі. В цілому лише в творчості Кант покладає можливість поєднати чуттєве та раціональне, теоретичне і практичне. Тому людина для Канта – це, головним чином, вільна творча особистість.

Слід звернути увагу, яким чином І. Кант намагався обґрунтувати, як відбувається та які етапи проходить процес пізнання світу, а також які визначальні особливості процесу пізнання. Філософське вчення Канта носить двоїстий, дуалістичний характер – з одного боку, він виступає як матеріаліст, з іншого – як ідеаліст-агностик; з одного – прихильник розуму, з іншого – віри; з одного боку – він за подальший розвиток природознавства і науки в цілому, з іншого – за зміцнення релігії як підгрунття моральних засад. Кант здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Перш, ніж пізнавати світ, вважав Кант, потрібно проаналізувати саме пізнання, встановити його межі і можливості. Необхідно простежити, як у своєму вченні про антиномії людського розуму І. Кант впритул наблизився до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Особливу увагу необхідно звернути на етичні погляди Канта, де він проголошує людину кінцевою метою пізнання, а не засобом для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Також І. Кант є творцем вчення про категоричний імператив, сутність якого слід розкрити.

До другого питання. Необхідно звернути увагу, що Г.В.Ф. Гегель (1770-1831) – найбільш відомий філософ об’єктивного ідеалізму, який в рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Заслуга Гегеля полягає також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, однак увесь універсальний процес він відобразив ідеалістично. Проаналізувавши ці питання, необхідно пояснити сутність основного протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним методом та ідеалістичною, метафізичною системою. Водночас, необхідно звернути увагу, що для діалектичної системи вченого характерна непослідовність, а саме Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в природі – людський дух, в філософії права – конституційна монархія, в історії філософії – філософська система самого Гегеля. Діалектичний аналіз мислителя був зосереджений на минулому і не поширювався на пояснення сучасного та майбутнього. Гегель фактично створив тотальну філософію, в якій незмінні закони діалектики застосував до всіх процесів, тому світ постає у нього як єдиний, динамічний процес в якому взаємодіють різні протилежності з необхідністю прямуючи до однієї мети. Недоліками системи Гегеля є: панлогізм, підпорядкування одиничного загальному, телеологізм.

Необхідно з’ясувати, чому філософія Гегеля вважається консервативною, а також чому К. Маркс і Ф. Енгельс назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

До третього питання. Доцільно врахувати, що Л. Фойєрбах (1804–1872) увійшов в історію як розробник системи атеїстичної антропології. Досліджуючи релігію Фейєрбах знаходить абсолютну тотожність між духовністю Бога та духовним світом людини. Бог – це сутність людини, перенесена на небеса. Таким чином, необхідно створити нову релігію в які об’єктом поклоніння стане людина. Критика релігії у Фейєрбаха відобразила кризу християнського розуміння людини як творчої та вільної істоти. Фейєрбаха виступив проти ідеї безсмертя людини. Останнє для філософа можливе лише в суспільній пам’яті потомків. Л. Фойєрбах шукає шляхи подолання ідеалізму, який, за його переконанням, був основним джерелом абстрактності і антилюдяності гегелівської філософії. У фокусі філософських досліджень була проблема людини. Відповідно до цього він називав свою філософію антропологією. При цьому формою осмислення реальної людини він вважає матеріалізм. Нова філософія має бути вже не механічним, а антропологічним матеріалізмом. Ця нова філософія, згідно з Фойєрбахом, перетворює людину в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, тобто перетворює антропологію в універсальну науку.

К. Маркс (1818–1883) і Ф. Енгельс (1820–1895) – засновники марксизму. До числа їх незаперечних філософських здобутків належить відкриття матеріалістичного розуміння історії. Аналізуючи різні види відчуження людини, Маркс вважав, що лише економічне відчуження визначає характер і специфіку всіх інших його видів. На його думку, в основі розвитку суспільства лежить матеріальне виробництво, яке визначає характер і спрямованість суспільного прогресу.

Доцільно врахувати, що нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Вона дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму, метафізичного, споглядального, як такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворюваної практики потребував адекватного методу пізнання – діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом в його працях «Діалектика природи» та «Анти-Дюринг». Принципово по-новому в марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов’язаних з життям суспільства. На відміну від попередньої філософії, тут наголошується на визначальній ролі економічної сфери життя суспільства, насамперед сфери матеріального виробництва. Цей спосіб бачення чинників суспільного розвитку Маркс називає матеріалістичним розумінням історії.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Чому німецький класичний ідеалізм трактується як завершення класичного періоду новоєвропейської філософії?
Чому І.Кант виділяв три пізнавальні здатності людини?
Розкрийте сутність категоричного імперативу І. Канта?
Прокоментуйте характерні риси філософії І. Канта?
Чому мистецтво, а не наука, на думку Ф. Шеллінга, є основою філософії?
Які визначальні риси філософської системи Г. В.Ф. Гегеля?
В чому виявляється діалектичний характер філософії Г.В.Ф. Гегеля?
Чому, як Ви вважаєте, Г.В.Ф. Гегель вважав Наполеона втіленням абсолютного духа?
Обгрунтуйте основні принципи філософії марксизму?

Назвіть визначальні поняття, за допомогою яких обгрунтовується матеріалістичне розуміння історії?

Тема 2. Історія філософської думки: Філософія ХІХ-ХХ ст.(заняття 5).

Навчальна мета: засвоїти особливості та основні етапи становлення філософської проблематики сучасності; формулювати та обґрунтовувати свою позицію відносно некласичної філософії; проводити порівняльний аналіз між основними тенденціями розвитку історичного процесу та розвитку філософського знання в сучасну добу.

Виховна мета: формування навичок методологічно грамотно проводити емпіричні та теоретичні дослідження, вироблені в ході розвитку некласичної філософської думки, практично застосовувати філософські знання в сфері вибраної спеціальності і тісно пов’язаних з нею творчих підходів у вирішенні професійних задач.

Розвивальна мета: вироблення власної світоглядно-методологічної позиції відносно сучасної філософії та її застосування у професійній діяльності правоохоронця та правознавця.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Проблема ірраціонального в сучасній філософії («філософія життя», волюнтаризм, інтуїтивізм, філософська антропологія).
Екзистенціальна філософія (М. Хайдегер, К. Ясперс, А. Камю, Ж.‑П. Сартр).
Філософські засади психоаналізу та неофрейдизму (З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фром).

Перелік ключових термінів та понять теми

«Архетип», «Я», «воно», «над Я», «сублімація», «верифікація», «фальсифікація», «структура», «раціоналізм», «ірраціоналізм», «сциєнтизм», «антисциєнтизм», «неопозитивізм», «позитивізм», «екзистенціалізм», «неотомізм», «персоналізм», «психоаналіз», «неофрейдизм».

Методичні поради з викладання теми:

Необхідно засвоїти значення ключових понять теми, а також знати різницю між класичною та некласичною філософією, а також між модерною та постмодерною філософією. Варто уточнити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIX ст. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XX ст.). Третій – становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін. XX – поч. XXI ст.). Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляються шукати абсолютні принципи.

До першого питання. В результаті другої наукової революції виникає нова, некласична філософія, яка істотно відрізняється від класичної. Її головною особливістю є ірраціоналізм. Варто усвідомити, що ірраціональна філософія є плюралістичною та розкривається в межах багатьох напрямків. В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз.

«Філософія життя» (В. Дільтей, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) відстоювала погляд на світ як цілісний організм, заперечуючи роль науки, яка має суто утилітарне значення, виступала проти методологізму і гносеологізму, за відновлення філософії як світогляду.

Зокрема, волюнтаризм сформувався в працях А. Шопенгауера, який проголошував основою світу сліпу ірраціональну волю, недосяжну для пізнання розумом. Його послідовник Ф. Ніцше твердив, що в основі всесвіту лежить ірраціональна боротьба, а в соціальному житті – «прагнення до влади», культ сили.

Інтуїтивізм абсолютизує й ідеалістично тлумачить інтуїцію як єдино вірогідний вид пізнання. Представники інтуїтивізму (А. Бергсон, М. Лоський та ін.) твердять, що наукове пізнання спроможне дати лише знання явищ і фактів, тоді як інтуїція безпосередньо «схоплює» сутність, загальну ідею.

Центральним питанням філософської антропології (М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхакер, О.Д. Больнов) є питання про сутність людини, і головне завдання – чітко показати, яким чином із основної структури людського буття випливають усі специфічні монополії, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та суспільність. Так, для М. Шелера специфікою, що визначає положення людини в космосі є наявність в неї духу. Дух – це не лише раціональне, але й ціннісно-моральне начало, а його найвищим проявом є любов. Г. Плеснер суттєвими характеристиками людини називає ексцентричність, самопереживання в якому вона здатна виходити за свої межі і створювати культуру. Так само і А. Гелен вважав, що свою біологічну обмеженість, незавершеність людина компенсувала створивши культуру.

До другого питання. Екзистенціалізм виник в середині XІX ст., набувши значного впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії були Мартін Хайдегер (1889-1975), Карл Ясперс (1883-1969), Альбер Камю (1913-1960), Жан-Поль Сартр (1905 - 1980). Виділяють релігійний та атеїстичний екзистенціалізм. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства – вторинним. Звідси випливає основне положення екзистенціалізму: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Так, для Ґайдеггера буття людини є завжди проблемним, бо лише вона ставить Буття під питання. На відміну від сущого (світу речей), Буття – це умова, яка робить можливим усе існуюче. Буття – це проникаюча усюди присутність, яка ніколи не може бути об’єктивованою. Суще можливо зрозуміти лише як часовий проміжок між Буттям та Ніщо. Лише в людині як темпоральній істоті, якщо вона зможе відкритися для нього, може виявитися Буття. Усі екзистенціалісти вчили про онтологічну єдність людського існування та світу і цим самим заперечували гносеологізм, який роз’єднував буття на суб’єкт та об’єкт пізнання. Екзистенція: позбавлена субстанційного, предметного характеру; трансцендує над собою; здатна бути іншою; неповторна та унікальна; не об’єктивується; охоплена турботою та усвідомлює свою смертність; є часовим існуванням; здійснює істинну комунікацію; вільна.

Екзистенціалісти вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним. Вищою життєвою цінністю оголошується свобода особистості.

До третього питання. В цьому питанні доцільно звернути увагу на те, що фрейдизм пояснює людину через призму психоаналізу, намагаючись пояснити історію розвитку окремої особистості та всієї людської цивілізації з позицій особливої ролі несвідомого. У фрейдизмі особливо яскраво проявляється перехід від раціоналізму до ірраціоналізму. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального (моральні та культурні норми) та біологічних інстинктів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого, то для його послідовників – К.-Г. Юнга (1875 - 1961), А. Адлера (1870 - 1937), Е. Фромма (1900 -1980) несвідоме відіграє вже культуротворчу роль. Неофрейдизм прагне вийти за межі біологічних характеристик людини, на місце фрейдистського ірраціоналізму біологічних імпульсів висуває ірраціональність соціальну (верховенство «Над-Я»). Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А у Фромма вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» або «мати».

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Які суспільні проблеми стимулювали до появи екзистенціалізму в ХІХ ст.?
Чи обґрунтовано Ф. Ніцше засуджував християнську мораль?
Чому З. Фрейд, вважав, що суспільні інститути є сублімаційним явищем?

Чому вчення Е. Фромма характеризують як неофрейдизм, фрейдомарксизм?
Що Карл Юнг розумів під архетипами колективного несвідомого?

Тема 2. Історія філософської думки: Філософія ХІХ-ХХ ст. (заняття 6).

Навчальна мета: засвоїти роль та функції філософії в духовному житті суспільства ХІХ-ХХІст., її взаємозв’язок з іншими формами суспільної свідомості; вміти формулювати основні світоглядно-філософські проблеми ХІХ-ХХ ст., та шляхи їх вирішення; аналізувати, визначати тенденції розвитку філософського знання та взаємообумовленість науки і філософії в ХХІ столітті.

Виховна мета: формування гуманістичного світогляду здобувачів вищої освіти за допомогою ідей і цінностей, вироблених в ході розвитку некласичної філософської думки, практично застосовувати філософські знання в сфері вибраної спеціальності і тісно пов’язаних з нею творчих підходів у вирішенні професійних задач.

Розвивальна мета: виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для юриспруденції, діяльності юриста-правоохоронця, правознавця.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: логіка (юридична логіка), етика та естетика, історія вчень про державу та право, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право, актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.

Навчальні питання:

1.Позитивістська філософія та її еволюція:

а) позитивізм О. Конта, Г. Спенсера, Дж. Мілля;

б) емпіріокритицизм Е. Маха та Р. Авенаріуса;

в) конвенціоналізм А. Пуанкаре та П. Дюгема;

г) неопозитивізм (М. Шлік, Р. Карнап);

д) аналітична філософія (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн);

е) критичний раціоналізм К. Поппера;

є) історична школа філософії науки (Т Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд).

2.Структуралізм і герменевтика як методології гуманітарного пізнання (К. Леві-Стросс, М. Фуко, Г.-Г. Гадамер).

3.Феноменологія Е. Гусерля.

4.Сучасна релігійна філософія (неотомізм, персоналізм).

Перелік ключових термінів та понять теми

«Позитивізм», «емпіріокритицизм», «неопозитивізм», «аналітична філософія», «критичний раціоналізм», «герменевтика», «структуралізм», «філософська антропологія» «феноменологія», «неотомізм», «персоналізм», «верифікація», «фальсифікація», «парадигма», «дослідницька програма», «структура», «розуміння», «пояснення».

Методичні поради з викладання теми:

Необхідно засвоїти значення ключових понять теми, специфіки сцієнтизму та його ролі в ґенезі європейського права, а також врахувати, що обгрунтуванням філософії, заснованої на захисті сцієнтистського світогляду займалися позитивізм, марксизм, неокантіанство та прагматизм. Для позитивізму справжнє знання має бути позитивним – фактичним, реальним, корисним, достовірним, точним та конструктивним. Таке знання формувалося на трьох стадіях: релігійній, метафізичній та науковій. Іншим варіантом наукової філософії був марксизм, який світ, історію та духовні процеси розглядав як результат еволюції матерії. Маркс розробив матеріалістичне розуміння історії, вчення про відчуження, капітал, додану вартість, класову боротьбу та диктатуру пролетаріату. Прагматизм вважає критерієм знання та істини практичний досвід та користь. Філософія прагматизму – це філософія діяльності та успіху.

До першого питання. Важливим моментом у підготовці цього питання є з’ясування підстав виникнення, особливостей становлення та подальшого розвитку позитивізму як одного із ключових напрямків філософії ХІХ – поч. ХХ ст. Позитивна наука, за О. Контом (1798 - 1857), уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. Філософія повинна відмовитися як від матеріалізму, так і від ідеалізму і ґрунтуватися на позитивному (науковому) знанні. Філософське знання має бути абсолютно точним і достовірним, а для його досягнення філософія повинна використовувати науковий метод при пізнанні і спиратися на досягнення інших наук. Позитивізм запропонував сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів для лінгвістики і семантики, соціології та біології, фізики та інформатики.

На відміну від «першого» позитивізму головним предметом емпіріокритицизму стало саме наукове мислення, механізми утворення знання, де ключова роль відводилась людині, її свідомості та відчуттям.

На початку XX ст. виникає «третій позитивізм» або неопозитивізм (Моріц Шлік (1882-1936), Отто Нейрат (1882-1945), Рудольф Карнап (1891-1970), Бертран Рассел (1878-1970), Людвіг Вітгенштейн (1889-1951). Відбувається істотна зміна традиційного уявлення про завдання і функції філософії. Якщо і предмет, і образ є фактами, то філософія може лише виявляти характер відношень між ними, і, отже, філософська робота полягає, по суті, в створенні певного образу розуміння, більше того – філософія перш за все діяльність, а вже потім теорія. На відміну від класичного позитивізму ХІХ ст. неопозитивізм зводить завдання філософії не до підсумовування або систематизації спеціально-наукового знання, а до розробки методів аналізу знання.

Некласична сцієнтистська філософія створювала нову парадигму неметафізичної науки. Це завдання виконували логічний позитивізм, аналітична філософія, постпозитивізм, неокантіанство марбурзької школи, радикальна епістемологія.

До другого питання. Структуралізм (Клод Леві-Строс (1908-2009), Мішель Фуко (1926-1984), Жак Лакан (1901-1981)) виступаючи методологією гуманітарних наук, трактує явища буття, як певну структуру, частини якої пов'язані між собою і утворюють більш всеосяжну систему або структуру. Структуралізм має на меті розкрити структури, які лежать в основі всього, що роблять люди, думають, сприймають і відчувають. За словами філософа Саймона Блекберна, структуралізм — це «віра, що явища людського життя не зрозумілі, окрім як через їх взаємовідносини». Проголошує себе «послідовно науковою точкою зору», що має намір «витіснити» антинаукові ірраціоналістичні спекуляції екзистенціальної філософії на основі тлумачення мови як істинної реальності людського буття.

Герменевтика Г. Гадамер (1900-2002), В. Дільтей (1833-1911)) теж виразно вказує на мову як конкретне втілення реальності, що є тотожністю буття, часу, історії. Доцільно звернути увагу, що герменевтика філософський метод тлумачення текстів, як феноменів культури.

До третього питання. В даному питанні варто усвідомити, що феноменологія є універсальним напрямком і методом філософських досліджень через призму структур людської свідомості та явищ, які в ній відбуваються. Ключове твердження, згідно якого «всяке початкове (original) дане споглядання є істинним джерелом пізнання», Е. Гуссерль (1859-1938) називає «принципом усіх принципів» філософії. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Е. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія).

До четвертого питання. В цьому питанні слід виокремлювати основні фактори становлення релігійної філософії ХХ ст. (протистояння капіталістичної та соціалістичної систем, світові війни, досягнення і звершення науки та та техніки тощо). До сучасної релігійної філософії можна віднести: неотомізм, протестантську теологію, персоналізм, неопатристику. Неотомісти, використовуючи сучасну філософію, переінтерпретовують вчення Фоми Аквінського. Зокрема вони є реалістами в онтології та гносеології, підкреслюють гармонійну симфонію розуму і віри, розмежовують природну та надприродну теологію, але не розривають їх. Для неотомістів Бога можна пізнавати як вірою через Одкровення так і розумом через пізнання світу. Важливим є соціальні проекти цієї філософії.

У розумінні людини неотомісти дотримуються вихідних тез Фоми Аквінського – наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. У політичній діяльності виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Персоналізм, поставивши людину у центр своїх розмірковувань, виводив людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Як співвідносяться між собою поняття «сутність» та «існування» в екзистенціальній філософії?
Чому К. Поппер вважав принципово важливим визнання об’єктивного існування знання?
Які науки – природничі чи гуманітарні, були для Е. Гусерля ідеалом в побудові філософії як строгої науки?

В чому сутність герменевтики як філософського напрямку?
В чому полягає принцип фальсифікації та хто є його розробником?

Тема 2. Історія філософської думки: Українська філософія (заняття 7).

Навчальна мета: засвоїти особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні, осмислити і позначити її зв'язок з історією світової філософії; формулювати та обґрунтовувати свою позицію відносно характерних рис української філософії.

Виховна мета: усвідомити культурне та соціальне значення української філософської спадщини для розвитку сучасного суспільства; усвідомити значення історико-філософської методології як універсального способу самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі й свого призначення.

Розвивальна мета: виявити причини історичних та культурних особливостей української філософської думки, її вплив на формування правової культури суспільства, значення для діяльності юриста-правоохоронця, правознавця; розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, пізнавальної самостійності, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості здобувачів вищої освіти.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Витоки та передумови виникнення української філософської думки.
Філософія українського Відродження та Просвітництва. Філософія Г. Сковороди.
Академічна філософія в Україні. Український романтизм (М. Гоголь, М. Костомаров, Т. Шевченко та ін.).
Філософія України другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.

Перелік ключових термінів та понять теми.

«Міф», «міфологія», «етнос», «етногенез», «етнокультурна», «архетип», «антеїзм», «космогонія», «автаркія», «аскеза», «евдеймонія», «екзистенціалізм», «пантеїзм», «споріднена праця», «розумний егоїзм», «український ренесанс», «кордоцентризм».

Методичні поради з викладання теми:

Необхідно засвоїти значення ключових понять теми, уміти визначити періодизацію та основні тенденції розвитку української філософії, а також охарактеризувати основні концепції видатних філософів. Розкриваючи тему семінарського заняття слід усвідомити сутність національної філософії в історико-філософському, онтологічному, ціннісному, духовно-культурному вимірі.

До першого питання. Розглядаючи це питання, слід звернути увагу на те, що виникнення філософії Київської Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Культура Київської Русі, ввібравши все прогресивне, значиме з Візантії та з країн Західної Європи, не втратила своєї самобутності. Доцільно врахувати те, що Києво-руській філософській думці передував період міфології та епосу. Київська Русь розвитком своєї культури продемонструвала закономірний перехід від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського світорозуміння.

Необхідно закцентувати увагу на тому, що філософська думка Київської Русі має чітко виражений релігійно-етичний характер: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. Крім того у філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для боротьби з загарбниками, необхідність створення самобутньої культури та освіти. Як приклад – «Повість временних літ» Нестора, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона та ін.

Необхідно врахувати, що філософія Київської Русі X-XIII ст., увібравши традиції вітчизняної та світової культури, зокрема античної та візантійської, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української думки впродовж століть. Філософія в творах київських авторів поставала як продовження християнської мудрості, духовно-практичним способом життя, а не теоретичним знанням. Бути філософом означало – узгоджувати своє життя з принципами християнської істини – з заповідями Бога. В пізнанні Творця виділяли два шляхи – благодатний (надприродний) та «приточний» (природний). Вони інтегрувалися навколо пізнання Слова – Божественного Логосу (Бога), записаного Слова Божого (Писання) та слова людської мудрості. Відповідно філософський шлях до мудрості та Істини полягав у духовному очищенні для містичного єднання з Христом-Логосом, тлумаченні Слова Божого та реалізації людського розуму в пізнанні світу. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу як здатність людини здійснити та реалізувати моральний вибір.

До другого питання. У цьому питанні, перш за все, необхідно окреслити зміну соціально-культурної ситуації в Україні кінця ХV сторіччя, взаємозв’язок між політичною ситуацією та розвитком освітніх орієнтирів. Вітчизняні мислителі розвивали в основному богословську тематику, але не відривали її від гострих проблем сучасності. Вони активно боролися за збереження православної релігії і тим самим за збереження української ідентичності. Слід уяснити, що українське Відродження характеризується розповсюдженням освіти і знань серед народних мас, відродженням і збереженням української мови та традицій, захистом віри, незалежним та вільним розвитком національної культури. Потрібно з’ясувати, чому філософи Києво-Могилянської академії схильні були підтримувати філософські погляди номіналістів, а не реалістів у питанні про універсалії, а також, чому українським філософам були близькі ідеї деїзму та пантеїзму.

Розглядаючи філософію Сковороди, потрібно звернути увагу на те що, вона має релігійно-філософський характер, нерозривно пов'язана із зверненнями до Біблії та християнської традиції. Найбільше на творчість Г.Сковороди вплинули ідеї платонізму, західної пантеїстичної містики витлумачені філософом в етико-гуманістичному ключі. Особливістю філософствування мислителя є універсальний алегоризм в якому осмислення світу відбувалося не в системі понять, а в системі багатозначних символів. Необхідно подумати, чому філософію Сковороди називають філософією серця, пов’язати ці ідеї з проблематикою доби Відродження. Розкрити сутнісні особливості «сродності» та форми її вияву: здібності, нахили, що дозволяють визначити «сродність» як внутрішній стимул.

Основоположними для Сковороди є вчення про дві природи та три світи. Все в світі має дві натури: вічну і тлінну, невидиму та видиму, які складають суть трьох світів (сфер буття) – Всесвіту, людини та Біблії. Макрокосмос, що засновується на матеріальних стихіях. Має два виміри – старий – видимий та новий – духовний світ. Справжній світ можна пізнати не з матеріальних речей, а через заглиблення в його духовну основу. Мікрокосм – так само має дві природи – видиму, тілесну, смертну та невидиму, духовну, безсмертну. Людину можна пізнати лише через самопізнання людського духу. Духовне буття світу і людини є для Сковороди божественним, тому самопізнання є одним із шляхів богопізнання та способом пізнання духовної частини світу. Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де з’єднуються всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип «пізнай себе» є провідним у філософських творах Сковороди. Світ Біблії є виразом вічних істин, які приховані за символами та образами. Пізнання цього світу так само вимагає відокремлення буквального та духовного змісту. Морально-етична, або духовно-практична філософія Г. Сковороди ставить собі за мету реанімувати в людині її духовний світ, тобто досягнути єднання з Богом. Лише реалізуючи себе у «спорідненій праці» – зусиллях, що наближають до Бога, людина здатна досягнути щастя і свободи.

До третього питання. Слід підкреслити, що у ХVІІІ - ХІХ ст. філософська думка України досягла своєї найбільшої виразності та повноти. Власне, до середини ХVІІІ ст. відносять початок класичного періоду української філософії. Необхідно врахувати, що поняття українська класична філософія пов’язується з цим періодом, тому що специфічні риси української філософської думки – антеїзм, екзистенційність, кордоцентризм, зверненість до етичних проблем – проявилися особливо виразно, визначаючи гуманістичний характер більшості її концепцій. Крім цього доцільно проаналізувати особливості філософії П. Юркевича.

Особливістю філософії даного періоду є те, що вона розвивається у межах романтичного типу культури і тісно пов’язана із художньою літературою. Романтизм сприяв пробудженню національної свідомості українського народу, був співзвучним із прагненням національного відродження України. Найбільш яскраво і повно в українському романтизмі виявила себе «філософія серця» ‑ вчення, що найглибше виражає специфіку українського світогляду, його національні риси, душу народу, його традиції, менталітет. Романтизм став світоглядною основою творчості М. Гоголя, М. Костомарова, Т. Шевченка та ін.

Романтична тенденція набула поширення у XIX ст. Її яскравим представником були Т. Шевченко, П. Куліш. На відміну від просвітників, представники романтизму апелювали до іраціональних глибин, стихійно-творчих сил людського єства. Вони розвивали ідеї нації, історії та культури, проголошуючи наявність в кожній культурі власної душі. Для романтиків характерна «філософія серця», опора на християнську віру. Бог для них не є чимось абстрактним чи моралістичним, а виражає національний дух народу, його одвічні прагнення і сподівання до Правди та Добра. Усі романтики акцентували увагу на домінуванні чуттєво-емоційної сфери в людині, вони виступали проти панування раціонального, прагматичного розуму, який для них уособлював відхилення від цивілізаційного шляху. Романтики вірили в месіанізм українського народу, його історичне призначення.

До четвертого питання. Звернути увагу на те, що у розвиток філософії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. значний внесок зробили видатні вчені, громадсько-політичні діячі, літератори. Національна філософія представлена такими мислителями як М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський. Погляди М. Драгоманова поєднують елементи ліберально-демократичних, соціалістичних та патріотичних ідей, які були схожими на соціал-федералізм Прудона. Метою суспільного поступу він вважав вільний розвиток особистостей та асоціацій народів. Це свідчить про приорітет громадянських прав та свобод над класовими. Значну роль у прогресивному розвитку народів має відігравати нація. Драгоманов не протиставляє національне та інтернаціональне, він відстоює принцип: «космополітизм в ідеях та принципах та національність у грунті та формах». На думку Драгоманова розвиток України так само має поєднувати універсальне та національне в принципі федералізму. Тому він був прихильником вільного, федеративного, національно-рівного розвитку народів Росії і зокрема українського. Так, Драгоманов критикував політику царської Росії спрямовану на національне нівелювання української історії та культури та шовіністичний великоросійський світогляд, який сприймав українське лише частиною руського. Драгоманов виступав в підтримку української культури та національної самосвідомості, які не повинні бути націоналістичними, мають визнавати право на вільне існування інших культур та народів.

Важливо проаналізувати, як українські мислителі формували філософію української національної ідеї, ідеал майбутнього суспільства, в чому сутність їх розмежування у цьому питанні з марксизмом, які проблеми знаходяться в центрі уваги мислителів української діаспори, про що свідчать їх праці. Окреслити напрями та проблематику філософії незалежної України. Підводячи підсумки, необхідно визначити місце і роль української філософії у світовій культурі.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Яким чином національна філософія виявляє і обґрунтовує витоки, визначальні принципи національної культури?
Які критерії застосовуються для періодизації історії української філософії?
Покажіть взаємозв’язок філософської думки та потреб політичного життя, релігії та моралі в історії української культури.
Проаналізуйте основні риси філософських пошуків у Київській Русі. Чому становлення української філософської традиції пов'язують з прийняттям християнства?
Доведіть, що філософська думка Київської Русі мала свою специфіку та власну позицію.
Який вклад в історію філософської думки вніс Острозький культурно-освітній центр?
У чому виражаються ренесансно-гуманістичні ідеї у творчості діячів братських шкіл?
Розкрийте сутність діяльності Києво-Могилянської академії та її вплив на формування української філософської думки.
Чому Г. С. Сковороду вважають родоначальником української класичної філософії?
«Життя є філософія і філософія є життя» ‑ основна думка Г. Сковороди. Як він її реалізував?
Які характерні риси романтичного філософствування?
Порівняйте філософські погляди Г. Сковороди і М. Гоголя, віднайдіть у них спільні риси.
Порівняйте характери українського і російського народів (за творами М. Гоголя, М. Костомарова), з’ясуйте їх різницю і висловіть свою думку щодо цього.
Яке місце посідає творчість Т. Шевченка в історії української філософії?
Як вирішувалось «основне питання філософії» І. Франком? Яким було його ставлення до марксизму?
У чому полягала специфіка професійно-академічного філософствування у порівнянні з філософською публіцистикою ХІХ століття?
Визначте відмінності у поглядах В. Липинського та Д. Донцова на національну ідею.
Про які основні риси українського характеру і світогляду говорить Д. Чижевський?

Розкрийте сутність філософії в Україні у радянський період.
У чому, на Вашу думку, полягає складність розвитку філософії в Україні XXІ cтоліття?

Тема 3. Онтологія (заняття 1).

Навчальна мета: засвоїти основний зміст проблемного поля онтології; сформувати наукове уявлення про буття; з’ясувати зміст основних категорій онтології: матерія та її властивості, простір і час, рух і спокій, та ін; продемонструвати місце онтології в системі філософських, правових дисциплін, природничих наук та її значення для професійної діяльності.

Виховна мета: сприяти формуванню філософського світогляду, моральних, естетичних якостей особистості, відповідальності, виховувати культуру мислення; усвідомити значення онтології як світоглядної проблеми та методологічної основи юриспруденції.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, пізнавальної самостійності, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості, формувати творче мислення у пізнанні філософських аспектів феномену буття та виявлення світоглядно-методологічних джерел сучасних доктрин світорозуміння.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: логіка (юридична логіка), етика та естетика, соціологія, політологія, філософія права.

Навчальні питання:

Проблема буття та основні шляхи її вирішення в історії філософської думки:

а) античність ( Геракліт, Парменід, Платон, Арістотель, Епікур) ;

б) середньовіччя ‑ релігійне тлумачення буття;

в) сцієнтифікація та субстанціоналізація проблеми буття у представників філософії Нового часу та німецької класичної філософії;

г) діалектико-матеріалістична концепція буття;

д) проблема буття в некласичній філософії кінця ХIХ – початку ХХІ ст..

Структурна організація буття. Філософське поняття матерії:

а) філософське та природничо-наукове розуміння матерії;

б) проблема співвідношення матерії та свідомості;

в) проблема самоорганізації та єдності матеріального світу.

Простір і час як атрибути матерії. Субстанціональна і реляційна концепції простору і часу.
Рух як спосіб існування матерії:

а) форми руху матерії;

б) ідея розвитку.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Онтологія», «буття», «субстанція», «світ», «реальність», «існування», «дійсність», «природне», «духовне», «єдність світу», «простір», «час», «матерія», «енергія», «рух», «форми руху», «розвиток», «детермінізм», «дійсність», «реальність».

Методичні поради з викладання теми: При вивченні онтології необхідно врахувати, що проблеми онтології постають визначальними для філософії. Так, філософське розуміння буття знаменує собою гранично можливу ступінь узагальнення дійсності, тобто виводить усі міркування на рівень буття та небуття і внаслідок цього виконує у філософії сенсо утворюючу функцію, а також набуває виразних людських вимірів, постаючи для людини найпершою цінністю та мірою її життєвої відповідальності. Концептуально різні тлумачення буття постають основою для класифікацій та оцінок різних філософсько-світоглядних позицій. Доцільно при підготовці питань виокремити основні принципи пояснення буття: монізм, дуалізм, плюралізм.

До першого питання. Важливе значення в розкритті онтологічного взаємозв’язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія «буття». Щоб зрозуміти її значення, необхідно простежити як за допомогою категорії «буття» здійснюється в історії філософської думки пояснення світу «як цілісності». Передусім, проаналізувати філософську традицію, започатковану Парменідом, а також ідеї послідовників Геракліта і Гегеля.

Варто усвідомити, що існує субстанційний та несубстанційний підходи в онтології. Субстанційний підхід виходить з констатації певного сталого буття (атом, речі, ідея, Бог), яке визначає усе існуюче. Пізнання буття складало основне завдання філософії. Такий підхід розвивали в Античності, Середньовіччі, Відродженні, Новому часі. Проте, вже в філософії Канта онтологія відходить на другий план, а в сучасній філософії переважає несубстанційний підхід, що заперечує наявність сталого, визначеного буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі концепції буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності (Е.Гуссерль, А.Бергсон, М.Хайдеггер, М.Шелер, М.Аббаньяно, М.Гартман). Необхідно засвоїти, що субстанційний підхід розвивають матеріалістична та ідеалістична концепції буття, а несубстанційний підхід підтримують сучасні некласичні філософії.

Необхідно проаналізувати сутність некласичної концепції буття, а саме пояснити як її представники протиставляють буття як процесуальність і неоформленість сущому, завершеності та оформленості. Для представників сучасної філософії, буття – це неприсутність, щось несуще, його неможливо описати в категоріях існування. Буття може проявлятися в людині, якщо вона відкрита до нього (Хайдеггер).

До другого питання. Важливо врахувати, що осмислення структурної організації буття здійснюється за допомогою понять: субстанція, матерія, природа. Ці поняття знаходяться в одному значеннєвому ряді мови онтології. Водночас, у філософії під субстанцією розуміють основу буття: як матеріальну (першоречовина Мілетської школи, атоми Демокрита, матерія французьких матеріалістів XVIII ст. та ін.), так і ідеальну субстанцію (ідеї Платона, монади Лейбніца, абсолютна ідея Гегеля тощо). Отже, матерія – це одна із субстанцій. Природу також можна розглядати як одну із субстанцій (наприклад, як це обгрунтовується у Б. Спінози), вважаючи її матеріальною основою, що забезпечує життя людини (гідро-, атмо- і біосфера).

Необхідно звернути увагу, що поняття онтології, а особливо «матерія», проходили складний шлях, постійно уточнювались, поглиблювалось, відображали рівень розвитку пізнання людиною світу (Фалес, Арістотель. Р. Декарт, І. Ньютон, П. Гольбах, Д. Юм, Г. Гельмгольц, Ф. Енгельс, В. Ленін та ін.). Далі доречно згадати уявлення про матерію в Мілетській школі, матеріалістичну позицію Демокріта, відкриття у другій половині ХІХ ст. нового виду матерії (поля), яке, на відміну від речовини, не можна безпосередньо відчувати, зважити.

Матеріалістична концепція онтології зводить поняття буття до матеріального існування. Тобто справжнім буттям є, або буття матеріальної субстанції, або сукупність матеріальних речей і процесів. Матеріальне буття є первинним в порівнянні з іншими, воно визначає собою усі інші форми буття. Треба розуміти що такий підхід породжує значні труднощі, адже він редукує багатоманітність сущого лише до матеріального існування (Маркс).

На початку ХХ ст. було доведено, що атом має складну будову і що закономірності в мікросвіті істотно відрізняються від звичних нам законів макросвіту, світу земних масштабів і таке інше.

Різноманіття видів матерії можна розглядати в рамках різних підходів. Так, один з них базується на наявності двох фундаментальних видів матерії – речовини й поля. Відповідно до новітніх наукових уявлень, до цієї пари варто приписати вакуум – точніше, його збуджений стан, що відповідальний за виникнення нашого Всесвіту. Другий підхід виходить з масштабного розрізнення: матеріальний світ поділяється на мікросвіт (світ клітин, молекул, атомів, ядер «елементарних частинок»), макросвіт (світ земних масштабів) і мегасвіт (світ космічних масштабів – зірок, галактик, метагалактик та ін.). Третій, генетичний підхід, передбачає врахування фактора часу. Відповідно до цього підходу виділяють неживу матерію, живу і соціально організовану матерію.

Отже, матерія – це філософська категорія, яка відображає загальні універсальні властивості навколишнього світу. Вона існує лише в різноманітті конкретних об’єктів, через них, а не поряд з ними. У цьому визначенні підкреслюється, що об’єктивна реальність існує незалежно від свідомості (первинна щодо неї) і є джерелом наших знань (відображається нашою свідомістю). Взагалі, поняття матерії має конкретний зміст і охоплює більш вузький пласт об’єктів у порівнянні з категорією буття. Матерія – це поняття, що позначає об’єктивну реальність, яка існує в часі, просторі та русі. Основними формами матерії є речовина, енергія та інформація. Уся сукупність матеріальних форм існування утворює цілісне матеріальне буття. Матерія має атрибутивні властивості: абсолютність (вона єдина об’єктивна реальність, яка є причиною для самої себе, вона вічна, незнищенна); невичерпність різноманітності матеріального світу; системно-структурна упорядкованість.

Доцільно засвоїти, що в сучасній філософії до проблеми матерії існує два основні підходи: а) субстанційний підхід, якого притримувалися в домодерній та модерній філософії, матерія є сутністю матеріальних процесів у світі: б) реляційний – не існує єдиної сутності світу. Останній постає як динамічний процес. Зокрема, в сучасній фізиці переважає саме реляційний підхід в поясненні світу. Відповідно до цього підходу, основні категорії буття: простір, час та рух є відносними, тобто їх величини не абсолютні, а взаємозалежні.

До третього питання. Необхідно не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, та виокремити онтологічні складові: а) простір; б) час, в) рух та його форми. Простір і час є взаємо доповнюваними поняттями і основними формами матеріального світу, які відображають протяжність, місце та тривалість, черговість.

Важливо простежити, що у тлумаченні простору та часу історично склалися два основні підходи: субстаціональний і реляційний, або атрибутивний. Перший окреслений лінією Демокріт – Ньютон, другий походить від перипатетиків, а у філософії Нового часу його підтримав Лейбніц. Відповідно до субстанційного підходу простір, час і рух незмінні, їх властивості абсолютні (Ньютон). Тоді як реляційна концепція визначає відносність та взаємообумовленість простору, часу і руху (А.Енштейн).

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід зазначити велику кількість визначень, їхню дискусійність та гіпотетичність (історико-культурні форми простору та часу класифікували Е. Дюркгейм, Дж. Уітроу, М. Еліаде, О. Гуревич та ін.). Також варто усвідомити, що не існує єдиної концепції, яка б описала властивості простору і часу в усіх сферах буття. Існує фізичний, біологічний, психічний, культурно-історичний час і простір. Варто нагадати, що поняття причинності дозволяє осмислити зумовленість однієї речі чи процесу іншою. При цьому виділяють детермінізм – повну залежність і зумовленість та індетермінізм – свободу від зумовленості. Варто пам’ятати, що в різних сферах буття присутні різні види детермінації.

Аналізуючи простір і час як форми буття та впорядкування сущого, необхідно обґрунтувати основні характеристики простору і часу: об’єктивність, нескінченість, метричність, єдність перервності та неперервності та ін. Зверніть увагу на загальні ознаки часу: тривалість, незворотність, одновимірність. Види часу: фізичний, біологічний, соціальний.

До четвертого питання. Необхідно розглянути чи можуть рух та матерія існувати відокремлено. Як відповідали на це питання метафізичний матеріалізм та ідеалізм (Д. Толанд, П. Гольбах та ін.). Обґрунтувати тезу про нерозривність матерії та руху, пояснити чому і за яким способом вони є нерозривні. Показати, що проблема форм руху безпосередньо пов’язана з уявою про ієрархію структурних рівнів матерії і, з пізнавальною активністю людини. Необхідно пояснити принципи, які покладені в основу класифікації форми руху: а) субстратний; б) функціональний; в) генетичний; г) антиредукціоністський. Проаналізуйте співвідношення руху і спокою, руху і розвитку.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Чи бачите Ви різницю між поняттями «буття», «дійсність», «реальність»? Чому все — це завжди ціле?
Прокоментуйте основні концепції буття.
Чи існує відмінність між фізичним, біологічним і соціальним часом?
Як співвідносяться поняття “буття” і “небуття”?
Що таке віртуальна реальність?
Чи можливі форми буття поза простором і часом?
Чому деякі філософські школи уникають давати визначення буття?
Чому піддають критиці ідею Парменіда про тотожність буття і мислення?

Чому трактування буття Парменідом виражає специфіку філософського осягнення світу?
Назвіть особливості некласичної концепції буття.

Тема 3. Онтологія (заняття 2).

Навчальна мета: засвоїти складність та фундаментальність проблеми свідомості, окреслити її значення для людського буття, особливостей діяльності та творчості; окреслити ознаки свідомості, основні концепції її походження, структуру та функції; розглянути біологічні та соціальні чинники формування свідомості; з’ясувати відмінності між психічним та ідеальним, свідомістю і самосвідомістю.

Виховна мета: усвідомити значення розуміння свідомості як світоглядної основи та для формування життєвої позиції і відповідального відношення до професійної діяльності.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, пізнавальної самостійності, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості, формувати творче мислення у пізнанні філософських аспектів феномену свідомості та виявлення світоглядно-методологічних джерел сучасних доктрин світорозуміння.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Розвиток уявлень про свідомість в історії філософії. Історико-культурний характер та суспільна природа свідомості:

а) індивідуалістичні концепції свідомості;

б) колективістська традиція трактування свідомості.

Виникнення свідомості. Основні ознаки (властивості) свідомості:

а) біологічні передумови виникнення психічного;

б) соціальні чинники розвитку свідомості;

в) структурна організація свідомості: компонентний та рівневий вияви.

Структура, рівні та форми суспільної свідомості.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Свідомість», «психіка», «відображення», «відчуття», «емоції», «почуття», «сприйняття», «уявлення», «знання», «воля», «мислення», «пам’ять», «інтуїція», «індивідуальна свідомість», «суспільна свідомість», «несвідоме», «надсвідоме», «самосвідомість».

Методичні поради з викладання теми: при вивченні особливостей філософського розуміння свідомості необхідно врахувати: проблема свідомості завжди привертала пильну увагу філософів, бо визначення місця і ролі людини у світі, специфіки його відносин з навколишньою дійсністю передбачає з’ясування природи людської свідомості шляхом аналізу свідомості як специфічно людської форми регуляції і управління взаємодією людини з дійсністю. Ця форма характеризується насамперед виділенням людини як своєрідної реальності, як носія особливих способів взаємодії з навколишнім світом з урахуванням управління ним.

До першого питання. Для засвоєння складності проблеми свідомості, доцільно розмежовувати свідомість та психіку, мислення й розум. Свідомість – це вища здатність психіки, в якій дійсність відображається у формах культури. Тобто свідомість – це не лише психічне, але й соціо-культурне явище. В цілому феномен свідомості складається з активного Я спрямованого на світ (і самого себе) через символічні форми культури (мову, поняття, символи, речі, образи). Психіка набагато ширша за свідомість, адже включає в себе несвідоме. Якщо психіка – це здатність чуттєво сприймати і емоційно реагувати на світ, то свідомість неперервний потік переживань, що складається з актів переживань, що утворюють досвід – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання, розуміння, пам’яті, тощо. Окремо постає проблема співвідношення психічного та ідеального. Ідеальне, як сфера смислів та цінностей виступає предметом спрямованості свідомості. Далі необхідно пояснити, яким саме чином свідомість пов’язана з культурою та суспільством.

Проаналізуйте, яких тлумачень у історико-філософському процесі набувала проблема свідомості, які аргументи використовує ідеалізм, вважаючи свідомість активним джерелом буття. Простежте особливості дуалістичного трактування свідомості, аналізуючи погляди Тейяра де Шардена. З’ясуйте розуміння природи свідомості матеріалістичною філософією XVII-XVIII ст; ‑ підхід до проблеми свідомості вульгарно-матеріалістичних концепцій (Л. Бюхнер, Я. Молєшот, К. Фогхт та «відродження» ідей Б. Спінози). Покажіть розуміння генезису свідомості представниками німецької класичної філософії, нейрофізіології (І. Сєчєнов, І. Павлов) та експериментальної психології (Е. Вебер, В. Вундт, У. Джемс та ін.). Розкрийте питання про обгрунтування сутності свідомості у марксистській філософії на основі положення про первинність матерії та відображення як універсальної властивості матерії. Необхідно показати, що свідомість, згідно вчення марксизму є продукт розвитку матерії, але не будь-якої, а лише високоорганізованої, продукт природного та суспільного розвитку. Початковим пунктом в аналізі свідомості є гносеологічне визначення свідомості як суб’єктивної реальності, яка залежить від об’єктивної реальності. У суб’єктивній реальності свідомість визнається як духовне, ідеальне. Але це протиставлення випливає зі спільної основи, яка виявляється у самому способі існування матерії.

Визначте позицію сучасної філософії щодо ролі суб’єктивних чинників у функціонуванні свідомості (Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, герменевтика, психоаналіз, структуралізм, «лінгвістична філософія» Л. Вітгенштейна).

Необхідно звернути увагу, що основні концепції свідомості умовно можна поділити на дві групи. Індивідуалістські розглядали свідомість окремого індивіда як вихідну (абсолютну) в порівнянні з суспільними формами свідомості (мораль, наука, мистецтво, право). До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістські вважали вихідними суспільні форми свідомості, а індивідуальну свідомість вважали похідною. Обов’язково обміркуйте приклади філософських систем, що схилялися до обох концепцій. Окремо варто зазначити, що ідеологічні орієнтації представників індивідуалістичних концепцій свідомості були близькими до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів (Декарт, Кант, Гуссерль), а представники колективістських концепцій схилялися до тоталітаризму (Платон, Гегель, Маркс).

До другого питання. Визначте та зробіть аналіз основних концепцій походження свідомості. Марксистська концепція походження свідомості пов’язує питання про її сутність та генезис з розглядом матерії, здатної до саморуху і саморозвитку. Такий підхід зумовив можливість пояснити природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості – відображення. Сучасна філософія акцентує увагу на значенні інформації. Будь-яка реальна взаємодія живих істот, зокрема і людини з навколишнім світом, припускає використання інформації про цей світ як засобу регуляції і управління власною поведінкою, що забезпечує адекватні зв’язки з дійсністю. Активність всього живого, що є його атрибутивною, необхідною ознакою, що відрізняє живу природу від неживої, органічно пов’язана з використанням інформації, яка є обов’язковою умовою і передумовою цієї активності. Отже, найважливішим кроком в еволюції матерії, є виникнення інформаційної взаємодії, заснованої на використовуванні відбитків дії одних матеріальних систем на інші для активної орієнтації. Необхідно звернути увагу, що жодна з концепцій походження свідомості не здатна пояснити усі її складності, водночас кожна з цих концепцій виокремлює певні риси свідомості, що дозволяє уявити собі цей феномен досить повно.

Обґрунтуйте основні ознаки свідомості (а саме, ідеальність, універсальность, об’єктивність, цілепокладання, творчість, зв’язок з мовою). Для цього корисно виокремити відмінності у свідомості людини, психіці тварини та комп’ютерних електронних процесах. Передовсім – виявилося, що мозок людини може розвиватися під впливом не лише біологічних, але й соціальних факторів. Зокрема в первісному суспільстві через протиставлення «Ми» і «Ти» формувалося «Я» – підгрунття свідомості. Рушієм розвитку мозку, родових відносин стали мова і праця. Разом вони спонукали розвиток культури – системи символів, предметно-речових відносин, значень, понять, які утворили принципово нову, штучну, неприродну реальність культури, яка виступає співтворцем свідомості людини. Суттєвими чинниками формування свідомості були гра і культ.

Розкрийте структуру свідомості (знання, як головний компонент та ядро свідомості, засіб її існування, мислення, як процес пізнавальної діяльності індивіда, який дає нам знання про суттєві властивості, зв'язки і відношення, допомагає здійснити перехід від явища до сутності речей і процесів, емоції ‑ важливий компонент свідомості за допомогою якою людина переживає те, що відображає, почуття ‑ вищий рівень емоцій, які характеризуються предметним змістом, постійністю, незалежністю від наявної ситуації, воля ‑ як усвідомлене цілеспрямоване регулювання людиною своєї діяльності, прагнення та спонукання до дії, без волі не можна досягти мети, пам'ять ‑ психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і відтворенні в мозку індивіда його минулого досвіду, самосвідомість ‑ усвідомлення людиною себе як особистості, цілісна оцінка самого себе, свого морального обличчя, власних знань, думок, ідеалів, мотивів поведінки, дій. Розкрийте зміст рівневої структури свідомості (З. Фрейд, К. Г. Юнг): несвідоме або “Воно”,свідоме або “Я”, надсвідоме або “Над Я”. Покажіть обумовленість свідомісті, мови і мовлення (проблема спілкування, розуміння). Розкрийте роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості та функції свідомості.

До третього питання. Проаналізуйте проблему співвідношення суспільного буття та суспільної свідомості. У вирішенні цих питань слід подолати крайнощі ідеалізму та вульгарного матеріалізму. Розкрийте структуру суспільної свідомості (буденна та теоретична, суспільна психологія та ідеологія). В основу цього поділу покладені відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв’язку з практичними основами життя. Слід підкреслити, що свідомості як одному з найскладніших феноменів соціальної форми руху матерії властива поліструктурність, кожна з її структур, відображає одну з численних граней свідомості: компонентну та рівневу. Простежте єдність цих структур. Суспільна свідомість – сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, що відображають суспільне буття.

Визначте роль суспільної свідомості у житті суспільства, особливості взаємодії суспільної та індивідуальної свідомості. Зверніть увагу, що суспільна свідомість містить у собі форми (політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну, філософську, наукову тощо) тобто окремі її види, кожний з яких характерний певним співвідношенням цінностей, знань та норм, що існують як на стихійному, так і на усвідомленому рівні. Проаналізуйте співвідношення форм суспільної свідомості.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Відомо, що протилежність матерії і свідомості носить відносний характер. Окресліть межу абсолютності і відносності у зв'язках «матерія-свідомість»?
Яку концепцію розуміння свідомості Ви поділяєте і чому? Аргументуйте свою позицію.
Проаналізуйте які ознаки свідомості є визначальними для розуміння суб'єкта права.
У чому проявляється «вторинність» свідомості, її залежність від матерії.
Як Ви розумієте співвідношення свідомості і відображення.
Які сутнісні ознаки відрізняють психіку людини від психіки тварин.
Визначення поняття «душа» та «дух».
Розкрийте зміст поняття «колективного несвідомого».

Поясніть, як пов'язані між собою предметність свідомості, ідеальне та процеси опредметнення і розпредметнення.
Чому проблема співвідношення душі й тіла є однією з центральних в філософії? Які варіанти її вирішення Ви знаєте?

Тема 4. Гносеологія (заняття 1).

Навчальна мета: осмислити сутність теорії пізнання, сформувати уявлення про природу, особливості, функції та властивості пізнавального процесу. Визначити специфіку філософського дослідження пізнання, з’ясувати основні підходи та концепції пізнання, обґрунтувати роль творчості у процесі пізнання.

Виховна мета: сприяти формуванню філософського світогляду, моральних, естетичних якостей особистості, відповідальності, виховувати культуру мислення.

Розвивальна мета: розвивати інтелектуально-логічні здібності: аналізувати, синтезувати, порівнювати, узагальнювати, виділяти головне; розуміти специфіку чуттєвого, раціонального та інтуїтивного пізнання; вміння застосовувати філософське розуміння процесуальності істини та її концептуальних трактувань.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Гносеологія: предмет, структура і завдання.
Специфіка філософського дослідження пізнання:

а) основні підходи та концепції пізнання;

б) структура пізнавального процесу;

в) суб’єкт і об’єкт пізнання.

Пізнавальні можливості людини:

а) чуттєве пізнання;

б) раціональне (абстрактне) пізнання;

в) інтуїтивне пізнання.

Проблема творчості у пізнанні.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Гносеологія», «пізнання», «епістемологія», «теорія пізнання», «суб’єкт пізнання», «об’єкт пізнання», «засоби пізнання», «рівні пізнання», «знання», «об’єктивність», «суб’єктивність», «чуттєве», «раціональне», «емпіричне», «теоретичне», «інтуїція», «відчуття», «сприйняття», «уявлення», «поняття», «судження», «умовивід», «творчість», «натхнення».

Методичні поради з викладання теми: При вивченні проблем теорії пізнання необхідно врахувати наступні обставини: а) актуальність філософсько-пізнавальної проблематики у системі світоглядного відношення “людина-світ”, обумовлюється тим, що на основі пізнання людина активно самовизначається у світі, стає свідомим суб’єктом історії, підвищує ефективність управління соціальними процесами, розширює границі своєї свободи, збагачується духовно та ін.; б) гносеологія, теорія пізнання, епістемологія - ці три терміни розглядаються як рівнозначні, оскільки мають спільну етимологію (від давньогрець. gnosis, episteme – пізнання, знання) і позначають ту частину філософії, в якій досліджуються загальні особливості пізнання і природа знання.

До першого питання. В даному питанні важливо відзначити, що гносеологія як наука вивчає проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу. Необхідно показати, що предметом теорії пізнання виступає сама природа процесу пізнання, його можливості, гносеологічна сторона основного питання філософії, тобто співвідношення знання і об’єктивної реальності, умови адекватності, істинності такого співвідношення. Окремо варто виділити основні принципи гносеології: об’єктивності, історизму та ін.

Для того, щоб чіткіше уявити предметну особливість гносеології, треба врахувати таку можливу переорієнтацію пізнавального процесу. Якщо у природничих і суспільних науках основним є пізнання речей і явищ природи і суспільства, окремі конкретні науки (психологія, фізіологія, лінгвістика, логіка, інформатика) аналізують певні сторони пізнання, то в гносеології пізнавальний інтерес зміщується і переходить до постановки більш загальної і універсальної проблеми: що таке пізнання? Як воно можливе? Які його глибинні засади?

До другого питання. Необхідно врахувати, що структура пізнавального процесу, це одне з основних питань даної теми, оскільки в ньому йдеться про сутнісні характеристики процесу пізнання, способи організації його елементів, їх суперечливу взаємодію і динаміку. Воно включає три підпитання: поняття об’єкта і суб’єкта пізнання, його чуттєвий і раціональний моменти, а також, емпіричний і теоретичний рівні.

Далі необхідно проаналізувати як вирішували проблему пізнання в античній філософії (Геракліт, Зенон Елейський, Протагор, Горгій, Сократ, Платон, Аристотель), філософії Нового часу (Ф.Бекон, Р.Декарт, Дж.Локк, Т.Гоббс, Г.Лейбніц, І.Кант, Г.Гегель та ін.), російські філософи кінця XIX – першої половини XX ст. Показати, що джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості об’єктивна реальність. Пізнання цієї реальності – процес творчого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою – це результат відображення в мовній формі закономірних зв’язків об’єктивного світу. Підкреслити, що у сучасній філософії термін “знання” вживається у трьох значеннях: 1) як здатність, навички цілеспрямованої предметної діяльності; 2) як будь-яка пізнавально значуща інформація; 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.

Показати, що початкова структура пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Під час відповіді треба розмежувати основні підходи до пізнання: гносеологічний оптимізм та агностицизм, а також концепції пізнання: емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм, інтуїтивізм.

Необхідно показати, що процес пізнання (відображення) в цілому є системним утворенням, де необхідно виокремити такі його елементи: 1) суб’єкт пізнання – той, хто діє, впливає на об’єкт. Людина не є суб’єктом сама по собі. Вона стає й усвідомлює себе тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб’єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням; 2) об’єкт пізнання – той фрагмент (частина) об’єктивної реальності, який включено у людську діяльність і пізнання. Об’єктом пізнання виступають не тільки явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємостосунки, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її виявів. Таким чином, об'єкт пізнання ‑ це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, те, на що спрямовано людську діяльність; 3) посередники пізнання ‑ засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції та ін.).

Необхідно зазначити, що теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта виявляється у його вибірковому ставленні до предметного світу; цілеспрямуванні процесу пізнання; безупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів та мозку. Результатом будь-якого пізнання є пізнавальний образ ‑ система понять і зв’язків між ними, яка є відображенням певної частини об’яктивної реальності. Образ фіксується у знаках, функціями яких є збереження і передавання інформації.

До третього питання. Доцільно проаналізувати пізнавальні можливості людини на основі виокремлення основних форм пізнання. Треба врахувати, що пізнання включає чуттєву (відчуття, сприйняття, уява) та раціональну (поняття, судження, умовиводи) форми, які взаємопов’язані, адже рух знання відбувається від живого споглядання до абстрактних форм мислення. Якщо чуттєве і раціональне характеризують пізнавальний процес з боку конституювання в ньому знання, то емпіричний і теоретичний рівні пізнання свідчать про міру і глибину його проникнення у сутність об’єкта. Знання є єдністю чуттєвого і раціонального моментів пізнання, і ця єдність зберігається на обох рівнях, але в емпіричному пізнанні переважають елементи чуттєвості, а на теоретичному рівні – абстрактно-логічні побудови. При цьому варто усвідомити, що і чуттєве і раціональне пізнання включає важливий інтуїтивний момент. Інтуїція – це безпосередня фіксація. схоплення індивідуального чи загального змісту знання. В історії філософії сформувалися підходи до розуміння інтуїції як акту безпосереднього розуміння, що відкривається або надприродним осяянням Бога (Августин), або чуттєвим спогляданням, або світлом потужного інтелекту (Декарт).

Необхідно звернути увагу на пояснення різниці між чуттєвою, інтелектуальною, моральною, естетичною, релігійною, екстрасенсорною та містичною інтуїцією.

Необхідно показати, що чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумовою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, маючи три форми: відчуття, сприйняття і уявлення. Далі необхідно охарактеризувати названі три форми. Визначити особливості раціонального пізнання або абстрактного мислення та проаналізувати його форми – поняття, судження, умовиводи. Необхідно розглянути індуктивні та дедуктивні умовиводи. Підкреслити, що чуттєвий і раціональний ступені пізнання знаходяться в діалектичній єдності. Розглянути нераціональні процедури та операції у процесі пізнання, зокрема інтуїцію. Показати, що інтуїція – це особлива форма стрибка від незнання до знання, переривання поступовості руху думки, переплетіння логічного і психічного механізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до результату; спроможність прямого бачення істини без її попереднього логічного обґрунтування. Основними рисами інтуїції є раптовість та неусвідомленість процесу мислення.

До четвертого питання. Необхідно проаналізувати розуміння творчості в різні періоди історико-філософського поступу, а саме в творах Платона, Арістотеля, Августина, Дж. Бруно, Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, Г. Гегеля. Далі, врахуйте, що плідні ідеї в історії теоретичної думки, яка охоплює дослідження з питань творчості, залишили представники української філософії, зокрема Г. Сковорода та І. Франко. Значну увагу проблемі творчості також приділяли представники релігійно-філософської думки Росії XIX- початку XX століття (В. Соловйов, М. Бердяєв). Наступне, необхідно конкретизувати особливості природничо-наукового і психологічного аспекту вивчення творчої діяльності (В. Бехтєрєв, І. Сєченов, І. Павлов, А. Анохін, А. Леонтьєв, С. Рубінштейн та ін.).

Доцільно врахувати, що важливе місце в пізнавальному процесі займає взаємодія творчості та натхнення. Саме вона дає змогу цілісно побачити проблему, розкрити сутність і відкрити нові виміри процесів та явищ. Фактично натхнення є одним із рівнів творчості. Творчість позбавляє пізнання частковості, механічності, робить його синтетичним, органічним. Творчість є станом в якому усі здібності, знання і навички людини, її свідомі і підсвідомі, раціональні та ірраціональні сили активуються і набувають якісно нового виміру. Разом вони здатні породжувати принципово нові символічні форми культури, нові види діяльності. Особливо важливими є творчість в період переосмислення старого і створення нового знання. Творчість є інтуїтивним процесом, адже відкриває нові знання безпосередньо. Механізми творчості та інтуїції залишаються гіпотетичними. В різних сферах творчість має свої особливості. Може бути творчість у фізичній праці, інтелектуальній діяльності, юриспруденції, мистецтві, релігії. Творчість є підґрунтям наукового і технічного, духовного та фізичного розвитку людства. Разом з творчістю індивіда можна говорити про творчість народу, групи людей, цивілізації. Занепад творчості призводить до занепаду культури і правової цивілізації. У творчості опредметнюється, втілюється сенс життя людини, тому людину можна назвати істотою творчою. Творчість можлива лише за наявності натхнення, яке стає справжнім джерелом творчої діяльності.

Як підсумок аналізу основних тлумачень творчості систематизуйте найтиповіші підходи до проблеми творчості, а також обґрунтуйте такі ознаки творчості: а) свідоме цілепокладання; б) створення принципово нового продукту; в) орієнтація на досягнення соціально значимих результатів.

Опрацювання додаткових питань теми:

Чому процес пізнання має суспільно-історичний характер. Аргументуйте свою позицію.
Які концепції співвідношення суб'єкта і об'єкта пізнання Ви знаєте? Проілюструйте на конкретних прикладах.
На яких визначальних позиціях основується сучасна наукова гносеологія?

Які особливості співвідношення чуттєвого і раціонального в процесі пізнання правових ідеалів?
Яка позиція в поглядах на пізнання є більш аргументованою і практично орієтованою: послідовників раціоналізму, сенсуалізму чи інтуїтивізму?

Тема 4. Гносеологія (заняття 2).

Навчальна мета: засвоїти складний і суперечливий характер процесу пізнання на шляху до об’єктивної істини, а також історичні і логічні аспекти філософського розв’язання цієї проблеми; осмислити поняття істини, її сутність та специфіку. З’ясувати діалектичний взаємозв’язок понять “об’єктивна істина”, “абсолютна істина”, “відносна істина”, “конкретність істини”, “заблудження”. Довести, що практика є основним критерієм істини.

Виховна мета: сприяти формуванню філософського світогляду, моральних, естетичних якостей особистості, відповідальності, виховувати культуру мови.

Розвивальна мета: розвивати інтелектуально-логічні здібності: аналізувати, синтезувати, порівнювати, узагальнювати, виділяти головне; вміння застосовувати філософське розуміння істини як процесу та її світоглядно-методологічне значення для юридичної діяльності.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Сутність знання і його види:

а) перцептивне знання;

б) здоровий глузд;

в) наукове знання.

Проблема істини в філософській традиції

а) поняття та форми істини;

б) антиподи істини (хиба, дезінформація, омана);

в) виміри істини в філософії, науці та релігії. Об’єктивність істини та історична правда.

Практика як критерій істинності пізнання. Істина як мета юридичної практики.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Знання», «досвід», «незнання», «інформація», «теорія пізнання», «суб’єкт пізнання», «об’єкт пізнання», «об’єктивність», «суб’єктивність», «емпіризм», «раціоналізм», «чуттєве», «раціональне», «емпіричне», «теоретичне», «істина», «істина», «кореспондентська істина», «когерентна істина», «конвенційна істина», «прагматистська істина», «відносна істина», «абсолютна істина», «об’єктивна істина», «конкретна істина», «критерії істини», «практика ‑ як критерій істини».

Методичні поради з викладання теми: Необхідно врахувати, що питання про природу та істинність знання є логічним продовженням попередніх міркувань про сутність пізнавального процесу. Знання, будучи результатом пізнання, несе у собі відбиток як цього процесу, так і «свого» об’єкта. Знання – дуже різноманітний феномен і неможливо дати його однозначне визначення і загальноприйняту класифікацію. Це вимагає підвищеної уваги до методичної сторони даного питання.

До першого питання. В даному питанні слід підкреслити, що сутність знання слід розглядати у єдності з незнанням. В пізнавальному досвіді так чи інакше існують і взаємодіють між собою сфера невідомого, що постає як “незнання” і фіксується існуючим знанням як «питання», «парадокс», «проблема», і сфера відносно усталеної інформації про дійсність у формі «понять», «суджень», «теорій», що формуються в культурі і праві та слугують основою діяльності людей. Незнання у поєднанні з іншими, в т.ч. об’єктивними чинниками, є активною компонентою пізнання, воно стимулює суб’єкта до «розуміння» ще не пізнаної реальності.

Гносеологія зосереджується переважно на дослідженні знання у єдності з пізнавальним процесом, переходу від незнання до знання, від знання менш повного до знання більш глибокого і обґрунтованого. Знання є результатом розв’язання суперечностей між суб’єктом і об’єктом, чуттєвим і раціональним, емпіричним і теоретичним, абсолютним і відносним як чинниками пізнання. Цінність цього процесу і знання полягає в їх обґрунтованості, логічній несуперечливості, відображенні об’єктивної реальності, зрештою, у практичній ефективності. Отже, знання – це зафіксована інформація, яка з різною мірою достовірності і об’єктивності відображає властивості і закономірності предметів і явищ дійсності.

Знання має інтенцію на істину, через те доведення відповідності знання і об’єктивної реальності є одним з основних завдань гносеології. У класичній гносеології істинність, необхідність і всезагальність знання досягається його опорою на фундамент чуттєвого досвіду (емпіризм) або відповідністю ідеям розуму (раціоналізм). В сучасній гносеології ідея про взаємо опосередкованість чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного компонентів знання є аксіомою, а питання про його “первинну” основу розглядається в залежності від контексту аналізу знання.

До другого питання. Аналіз знання нерозривно пов’язаний з проблемою його істинності і тому обґрунтування істини завжди було серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Через те всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Необхідно прослідкувати розуміння істини в історії філософії. Охарактеризувати класичне визначення істини, показати специфіку сучасного розуміння істини. Однак, з урахуванням тенденцій як до онтологічного тлумачення істини, так і її плюралістичних інтерпретацій. Необхідно обмежитись аналізом гносеологічного аспекту істини, зосередивши увагу на розв’язанні суперечності між опосередкованістю процесу пізнання активністю суб’єкта і гносеологічною потребою відображення об’єкта у його незалежних від суб’єкта визначеностях.

Серед найбільш поширених в наш час концепцій істини є класичні (кореспондентська, когерентна) та некласичні (конвенційна, прагматистська). Кореспонденська концепція істини полягає в тому, що встановлює відповідність знання об’єктивній реальності. Істина тут – це адекватна інформація, істинне знання про об’єкт (Аристотель, Бекон, Спіноза, Ленін). Вона завжди предметна і конкретна. Когерентна концепція встановлює відповідність знання з певною ідеальною сферою – Богом, почуттями, апріорними формами пізнання, прагненням особи чи інтерсуб’єктивними конвенціями спільнот. В некласичній філософії істина позбавляється об’єктивного статусу, вона мислиться як психічний стан, чи цінність, чи феномен мови, тощо. Поняття істини зустрічається не лише в науці, але й в повсякденному досвіді та навіть в релігії.

У гносеологічному контексті категорія істини виражає змістовну характеристику пізнання і знання, міру адекватного відображення об’єктів самих собою, тобто реального стану справ. В істині пізнавальний процес і його результат – знання характеризуються з боку відображення об’єкта і зафіксованої в судженнях інформації про нього.

При розгляді питання слід підкреслити, що проблема істини в класичній теорії пізнання концептуально розробляється як самостійна (в межах гносеології) тема: з’ясування сутності понять «істина» (як знання, адекватне речам, дійсності), «об’єктивна істина» (відповідність змісту пізнання і предметності явищ), «абсолютна істина» (вичерпне, повне, правильне знання), “відносна істина” (часткове, неповне, ситуативно змінне знання), «конкретна істина» (знання щодо умов застосування до певного обраного об’єкта дослідження), “помилкове, хибне уявлення, яке претендує на істинне”.

Слід звернути увагу на те, що істина на всіх своїх етапах розвитку нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю – оманою, яку визначають як пізнавальний образ, що не відповідає своєму об’єкту. Розглянути специфіку кожної з цих протилежних сторін єдиного процесу пізнання.

Особливо підкреслити, що об’єктивна, абсолютна, відносна та конкретна істина – це не різні «класи», виміри істин, а одне й те ж істинне знання у процесі розвитку з своїми особливими, характерними ознаками. Об’єктивність – найважливіша властивість істинного знання, а всі його інші особливості є похідними. Визначаючи сутність об’єктивної істини як знання, зміст якого не залежить від суб’єкта, а детермінується змістом об’єкта, розкриваємо такі грані істини як її абсолютність, відносність, конкретність і системність. Водночас з’ясовуємо на абсолютизації яких моментів істини основується суб’єктивізм, догматизм, волюнтаризм і релятивізм.

До третього питання. В цьому питанні необхідно показати, що аналіз різних теорій обґрунтування пізнання буде більш змістовним за умови чіткого розуміння критеріїв істинності знання. Критерії – це ті ознаки чи вимоги, на основі яких ми оцінюємо знання як істинне чи хибне. Зазначені вище рівні істини зумовлюють питання про те, що дає нам підставу вважати знання істинним, а не суб’єктивною ілюзією і хибою. Дати вірну відповідь на це питання, перебуваючи у сфері одного лише знання, неможливо. Адже з’ясування того, яким чином зміст знання узгоджується з об’єктом, вже передбачає вихід за межі знання.

Критерій істинності знання повинен поєднувати особливості об’єкта пізнання, пізнавального процесу і знання, тобто, він повинен зберігати з ними свою єдність і водночас відрізнятись від кожного з них. Цим вимогам відповідає суспільно-історична практика.

Слід підкреслити, що практика як критерій істини може вважатися абсолютною у тому розумінні, що якщо ми використовували отримане знання про об’єкт у практичній діяльності і досягли бажаних результатів, то із упевненістю можна сказати, що це знання істинне. Слід зазначити, що практика є критерієм істини лише в діалектичній єдності абсолютності та відносності. Відносність практики як критерію істини виявляється у тому, що вона функціонує як практика певного історичного періоду свого розвитку і як окрема дія, окремий практичний акт, а абсолютність – у єдності усіх її проявів, форм, рівнів, як цілісний суспільно-історичний процес.

Доцільно акцентувати значення гносеологічної вимоги на те, що в процесі перевірки істинності знань треба враховувати конкретно-історичний характер практики, зокрема, домінування тих чи тих її суб’єктів, видів і форм, станів і тенденцій, з чим, зрештою, повинна корелювати вимога конкретності істини. Всі інші критерії істинності знань (загальна згода людей, корисність знання, його логічна несуперечливість, очевидність окремих висловлювань) повинні розглядатися як похідні і допоміжні.

Необхідно звернути увагу, що перевірка істини практикою не здійснюється стихійно, без дослідницької діяльності. Практична перевірка істинності пізнання є насамперед свідомою діяльністю людей, які застосовують і втілюють у життя результати пізнання, критично оцінюючи не лише відображення дійсності, а й саму практичну діяльність.

Опрацювання додаткових питань:

В чому полягає діалектика абсолютного і відносного в об’єктивній істині?
Чим обумовлена конкретність істини і в чому полягає її сутність?
Завдяки яким своїм суттєвим характеристикам саме практика є основним критерієм істини?

Як визначається заблудження в сучасній гносеології.
Чому заблудження є постійним супутником істини в процесі пізнання?

Тема 5. Філософська методологія (заняття 1).

Навчальна мета: засвоїти соціально-практичну природу пізнавальної діяльності людини, з’ясувати методологічну роль філософського знання у теоретичній та практичній діяльності.

Виховна мета: усвідомити теоретичну та практичну цінність філософської методології як ефективного інструментарію служіння істині та добру в професійній діяльності юристів-правознавців та правоохоронців.

Розвивальна мета: формувати творче мислення, удосконалювати інструментарій пізнання та навички його використання у процесі засвоєння методологічних вчень в історико-філософській перспективі.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Загальна характеристика методології в системі наукового пізнання. Рівні та види методології. Форми наукового пізнання.
Філософська методологія як теорія розвитку і метод пізнання. Діалектика як теорія розвитку і метод пізнання.
Історичні форми діалектики. Діалектика як система принципів, законів, категорій.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Пізнання», «наукове пізнання», «науковий факт», «наукова проблема», «наукова ідея», «наукова гіпотеза», «наукова теорія», «парадигма», «метод», «методологія», «діалектика», «метафізика», «наївна діалектика», «рівні методології», «категорії», «принципи», «закони».

Методичні поради з викладання теми: при розгляді питань семінару потрібно розкрити історичний шлях виникнення і становлення методології як необхідного етапу розвитку взаємодії людини зі світом, прослідкувати етапи її розвитку, з’ясувати її сутність та структуру, акцентувати увагу на особливостях філософської методології як на середовищі виникнення та формування загальнонаукової, міжгалузевих та галузевих наукових методологій, перейшовши до розгляду діалектики, її історичних форм, структури, загальної характеристики змісту та взаємодії її елементів.

До першого питання. В першу чергу необхідно прослідкувати умови і причини виникнення філософської методології при переході від стихійного, споглядального до наукового виду пізнання, а також етапи її розвитку: античний (Сократ, Платон, Аристотель), Новий час (Р. Декарт, Г. Лейбніц, Ф. Бекон, Дж. Локк; І. Кант, Г. Гегель), сучасний етап: діалектичний матеріалізм К. Маркс, Ф.Енгельс; позитивізм, постпозитивізм (О. Конт, Е. Мах, Л. Вітгенштейн, К. Поппер), філософія науки (П. Дюгем, Е. Кассірер, А. Пуанкаре, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд), неокантіанство (В. Віндельбанд, П. Ріккерт, В. Дільтей) та інші. Після чого потрібно висвітлити сучасне розуміння сутності методології як особливої філософської, а також наукової дисципліни, пояснивши дві її основних «іпостасі», складові: як системи засобів пізнання та практичної діяльності, і як теоретичної дисципліни, що вивчає названу систему. Охарактеризувати історичний період, причини та обставини відокремлення наукової методології від філософської, навести їх спільні та відмінні риси. Розкрити особливості взаємодії філософської та наукової методології на шляху духовно-практичного перетворення людиною світу. Після чого описати структуру методології та основні класифікації.

Далі, потрібно розглянути специфіку рівнів пізнання, які виокремлюються в методології, а саме: емпіричний та теоретичний. Необхідно пояснити їх взаємодію, назвати методи, характерні для кожного рівня. На емпіричному рівні науковець збирає факти, проводить спостереження та досліди, здійснює порівняння та експерименти. Емпіричний рівень передбачає елементарні узагальнення. На теоретичному рівні науковець формує системне теоретичне знання, для цього використовує формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза і теорія. Наступним необхідно здійснити аналіз змісту і співвідношення понять “закон” та “закономірність”, “гіпотеза” та “наукова ідея”, “теорія” та “парадигма”. А також засвоїти, що загально логічними методами наукового пізнання є аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія, моделювання.

Окремо необхідно врахувати різницю в підходах до методології на етапі класичного, некласичного та постнекласичного розвитку філософії науки, методології наукового пізнання. Описані методи плідно використовувалися на етапі класичного розвитку методології. В наш час некласичного та постнекласичного розвитку наукової методології посилюється роль міждисциплінарних зв’язків, комплексних, системних підходів, впроваджуються ідеї синергетики, виходять на перший план поняття вірогідності, хаосу, нелінійності, біфуркації, флуктуації.

Слід звернути, також, увагу на широкий діапазон застосування філософської та наукової методології, навести приклади і ситуації їх застосування у юридичній та правоохоронній практиці, зокрема у процесі пізнання обставин юридичних справ, та практичній діяльності щодо охорони публічної безпеки та протидії злочинності.

До другого питання. У першу чергу, приступаючи до розгляду другого питання, необхідно врахувати, що філософська методологія як важливий елемент системи методології гуманітарних наук має свої особливості, адже гуманітарні науки мають справу з особливою реальністю духовно-практичного, людського, а не природного буття. Саме це зумовлює особливості цього виду пізнання і освоєння світу. На відміну від знання точних та природничих наук, які вивчають природний світ, гуманітарні науки досліджують соціальний світ історії, культури та людини. Якщо для перших ідеалом є об’єктивне знання, що максимально відповідає дійсності, то гуманітарне знання враховує поліваріативність світу людських цінностей та сенсів.

Філософія створює особливу реальність – філософську методологію як теорію, що моделює наукову поліваріативну картину світу і тим самим стає підгрунттям унікальних процесів духовного і правового життя. Хоча філософія і досліджує певні закономірності, але вони носять не стільки природничо-необхідний, а саме суспільний, світоглядно-методологічний характер.

Далі доцільно усвідомити, що метод (у тій чи іншій своїй формі) передбачає визначення сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта (пізнання і перетворення) у вирішенні конкретного завдання, досягнення певного результату у даній сфері діяльності. На початку відповіді варто наголосити, що методом пізнання є спосіб, яким отримують теоретичні знання та організується практична діяльність. Сучасна філософія вважає, що єдиного універсального методу для усіх випадків не існує. Для вирішення кожної проблеми необхідний свій, окремий метод, або сукупність методів. Разом з тим, необхідно наголосити на тому, що метод може розвиватися, органічно доповнюватись іншими елементами системи пізнання, і з часом перетворитися на операційний фундамент певної методології (наприклад: як діалектичний, або феноменологічний методи).

Необхідно також звернути увагу на те, що метод існує, розвивається лише у складній взаємодії суб’єктивного і об’єктивного при визначальній ролі останнього. Доцільно засвоїти, що методи пізнання поділяються на загальнонаукові, спеціальнонаукові та філософські. Загальнонаукові використовуються в усіх науках, а спеціальні в окремих галузях наук: точних, природничих, соціальних, гуманітарних. Проаналізуйте наступні методи пізнання: філософські (діалектика, метафізика, феноменологія, синергетика та ін.), загальнонаукові (логічні методи і прийоми дослідження); спеціально-наукові (методи емпіричного дослідження, методи теоретичного пізнання).

Далі, доцільно акцентувати увагу на філософських методах пізнання, специфіка яких полягає у пошуку способів осмислення найзагальніших підстав світу, людини й культури. До цих методів відносять трансцендентальний, діалектичний, феноменологічний, герменевтичний та ін. Перший співвідносить можливість отримання знання з загальними формами людської свідомості (І. Кант). Другий, діалектика є вчення про універсальні закони розвитку й руху природи, суспільства, пізнання; метод пізнання дійсності в її розвитку, суперечності, цілісності; об’єктивний процес розвитку явищ у всій повноті їх форм і притаманних йому суперечностей. Феноменологічний метод навпаки, пояснює пізнання як споглядання, опис та реконструкцію феноменів буття та свідомості (Е. Гуссерль, М. Шеллер). Герменевтичний метод виходить з того, що будь який акт пізнання є актом тлумачення – надання певній реальності ціннісно-смислового значення. Тому пізнання в герменевтиці є осмисленням і з’ясуванням первинних сенсів тексту чи реальності. Важливо врахувати, що для створення цілісної наукової картини світу важливі не лише загальнонаукові, але й філософські методи.

Філософію завжди цікавили не тільки проблеми пояснення світу, але і проблеми методу, тобто прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Найбільш поширеним філософським методом, теорією і методологією наукового пізнання і творчості взагалі є діалектика. Далі необхідно проаналізувати історичні особливості застосування терміну «діалектика». У розумінні, близькому до сучасного, поняття діалектики застосовував Г. Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності. Діалектика виникла й історично формувалась через діалог, суперництво з метафізичним методом мислення, тому необхідно врахувати історичні особливості взаємодії діалектики і метафізики

Отже, діалектика – це один зі способів осмислення світу як єдиного цілого, що розвивається. Історично діалектика виникла як філософське вчення про зв’язки у всьому різноманітті їхніх проявів, тобто в мисленні, природі, у суспільстві й у духовній сфері. Однак діалектику цікавлять не просто зв’язки, а особливі (діалектичні) зв’язки, що обумовлюють розвиток. Тлумачення розвитку як загальної, універсальної властивості буття є однією з важливих ознак, що відрізняють діалектику як філософську концепцію розвитку від конкретно-наукових концепцій розвитку. Далі необхідно відповісти на філософське питання: Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії? Розвиток як загальна властивість матерії, її найважливіша ознака стане більш «близькою», зрозумілою через розмежування з поняттями: рух, зміни, саморозвиток.

Розглянувши основні характеристики розвитку, слід підкреслити, що не всякий рух і не всякі зміни можуть зумовлювати розвиток. Для цього вони повинні відповідати певним вимогам, які є специфічними рисами процесу розвитку. По-перше, зміни мають незворотний характер; по-друге, змінам повинен бути властивий певний напрямок, щоб вони могли цілеспрямовано накопичуватися; по-третє, розвиток зумовлюють не випадкові, а закономірні зміни; по-четверте, головним критерієм розвитку вважається виникнення нової якості як певного наслідку цілого комплексу попередніх змін.

До третього питання. В цьому питанні необхідно з’ясувати історію виникнення та формування діалектики, як вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, а також як заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії, виокремити три основні історичні форми діалектики: античну, німецьку класичну та матеріалістичну; дати визначення об’єктивній та суб’єктивній діалектиці.

На початку розгляду питання необхідно висвітлити зміст основних принципів діалектики, а також розкрити їх взаємозв’язок з законами і категоріями діалектики.

Принципи – це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають зміст, роль, участь усіх інших понять. Для діалектики як філософської теорії розвитку визначальними є принципи загального зв’язку, розвитку, цілісності, системності, взаємодії, детермінізму, об’єктивності і пізнаваності світу. Вони становлять фундамент діалектики, на них ґрунтуються будь-які філософські роздуми.

Принцип загального зв’язку виявляє істотну, універсальну рису будь-якого діалектичного процесу, без якого неможливе з’ясування сутності законів і категорій матеріалістичної діалектики. З виявлення стійких необхідних зв’язків починається наукове пізнання. Загальний зв’язок предметів та явищ матеріального світу означає, що все існуюче у світі є ланкою єдиної матеріальної субстанції, різноманітних її станів та форм існування.

Вивчати принцип розвитку необхідно в органічній єдності з принципами загального зв’язку, тому що саме внаслідок постійних взаємозв’язків і взаємодій між явищами в них відбуваються певні зміни, які призводять до розвитку цих явищ. Розглядаючи цей принцип, потрібно пригадати те, що ідея розвитку навколишнього світу має давню історію. Вона виникла у Стародавній Греції і найвищої досконалості досягла в німецькій класичній філософії, продовжує вдосконалюватись на сучасному етапі.

Таким чином, розвиток слід визначити як незворотні, спрямовані закономірні зміни матеріальних і духовних явищ, що зумовлюють виникнення нової якості.

Отже, діалектика є вченням, яке осягає рух і розвиток речей, є універсальною характеристикою буття. Тому діалектику визначають як науку про універсальні закони руху й розвитку.

Слід розкрити сутність діалектики як наукової теорії, світогляду і методологічної основи юридичних наук, практичної діяльності юристів. Також необхідно розглянути структуру діалектики та її елементи, що у своїй єдності відображають єдність, цілісність реального світу, який розвивається, в його всезагальних характеристиках.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Класифікація методології за видами діяльності.
Ієрархічна та плюралістична структура методології.
Здійснити аналіз змісту і співвідношення понять “науковий факт” та “наукова ідея”.
Порівняти методологію теоретичної та практичної діяльності.
Здійснити аналіз змісту і співвідношення понять “принцип” і “закон”.
Здійснити аналіз змісту і співвідношення понять “наукова ідея” та “наукова гіпотеза”.
Здійснити аналіз змісту і співвідношення понять “слідча версія” та “наукова гіпотеза”.
Відмінності та спільні риси античної (наївної) та ідеалістичної діалектики.

Відмінності та спільні риси ідеалістичної та матеріалістичної діалектики.
Віднайти елементи діалектики у філософських вченнях Геракліта, Демокріта, Плотіна.

Тема 5. Філософська методологія (заняття 2).

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Закони діалектики та їх методологічне значення.
Категорії діалектики та їх методологічне значення.
Альтернативи діалектики (метафізика, догматизм, релятивізм, софістика, еклектика, синергетика, феноменологія, негативна діалектика).

Перелік ключових термінів та понять теми

«Закони діалектики», «принципи діалектики», «категорії діалектики», «співвідносні категорії діалектики», «поняття», «філософські категорії», «закони», «види законів», «якість», «кількість», «міра», «протилежності», «суперечність», «зняття», «якісний стрибок», «діалектичне заперечення», «зміст», «форма», «сутність», «явище», «випадковість», «необхідність», «можливість, «дійсність, «причина», «наслідок», «метафізика», «синергетика», «феноменологія», «негативна діалектика», «догматизм», «релятивізм», «софістика», «еклектика».

Методичні поради з викладання теми: розглядаючи питання семінару необхідно: з’ясувати зміст законів діалектики та показати їх системну взаємодію в розкритті закономірностей функціонування зв’язків і відношень елементів цілісної світобудови, мислення, суспільства; висвітлити зміст категорій діалектики та їх місце структурі та механізмі діалектичного процесу розвитку; розглянути основні альтернативні діалектиці методології, проаналізувати їх відмінності та спільні риси, детально зупинившись на аналізі співвідношення двох історично перших філософських методологій – діалектики та метафізики.

До першого питання.

На початку розгляду питання необхідно визначити особливості трактування категорії закон в природознавстві, філософії і юриспруденції. Проаналізувати найбільш важливі атрибути закону: усезагальність, істотність, суттєвість; повторюваність, відтворюваність; стійкість; необхідність; об’єктивність.

Далі потрібно відповісти на питання: чому філософію завжди цікавили найбільш важливі й істотні зв’язки, що характеризують внутрішні особливості об’єктів та явищ? Чому не можна уявити собі науку, в якій відсутні закони чи принаймні закономірні зв’язки?

На наступному кроці звернути увагу на той факт, що найбільш поширеним підходом до класифікації законів є поділ їх за “обсягом” предметної сфери на окремі (наприклад, закон Ома) і загальні (наприклад, закон збереження та перетворення енергії)) та всезагальні (або філософські). Як відзначалося, категорія “закон” виражає особливий тип зв’язків; закони діалектики описують універсальність, багатоманітність зв’язків у світі.

Зміст законів діалектики необхідно уточнити за допомогою визначення категорій діалектики, що безпосередньо пояснюють механізм дії законів: тотожність, відмінність, протилежності, суперечності, кількість, якість, міра, властивість, старе, нове, заперечення, діалектичне заперечення.

Знайомство із законами діалектики, згідно вчення Г. Гегеля, варто починати із закону взаємопереходу кількісних та якісних змін. До його категоріального складу входять такі категорії, як “якість”, “кількість” і “міра”. За допомогою цих категорій даний закон дозволяє описати, як відбувається розвиток (тобто пояснює, за яких умов відбувається його “механізм”). Закономірність, уперше чітко виражена Гегелем, полягає в тому, що не будь-яка кількісна зміна призводить до зміни якісної визначеності, а лише така, при якій порушується міра (тобто баланс між кількісною і якісною визначеністю).

Якщо закон взаємопереходу кількісних та якісних змін виражає “механізм” розвитку, то наступний закон діалектики: єдності і боротьби протилежностей виражає його джерело, відповідає на питання: “Чому відбувається розвиток?” Відповідь може бути такою: “Об’єкт розвивається тому, що в ньому існує і розв’язується діалектичне протиріччя”. Далі доцільно проаналізувати також категоріальний склад цього закону, при цьому необхідно розрізняти формально-логічні й діалектичні протиріччя.

Третю, відкриту Гегелем закономірність діалектичних зв’язків, називають законом заперечення заперечення. Цей закон має, так би мовити, інтегральний характер, виражає спрямованість процесу розвитку, відповідає на запитання: “Як нове змінює старе?” З цим законом асоціюється і наочна геометрична модель розвитку – зображення розвитку у вигляді спіралі. Категоріальний склад цього закону становлять насамперед категорії “діалектичне заперечення” і “заперечення заперечення”. Як і протиріччя, заперечення може бути, з одного боку, формальним (формально-логічним як одна з логічних операцій – операція заперечення), категоричним, з іншого боку – діалектичним. У свій час Ф. Енгельс підкреслював, що “в діалектиці заперечувати – не значить оголосити річ неіснуючою чи зруйнувати її будь-яким способом”, тобто діалектичне заперечення – це заперечення зі збереженням у старому всього того, що сприяє розвитку.

Проаналізуйте найбільш характерні риси діалектичного заперечення: по-перше, воно є умовою і моментом розвитку; по-друге, воно є моментом зв’язку нового зі старим. Перша риса означає, що лише те заперечення, що служить передумовою для виникнення нової, більш досконалої форми, є “позитивне заперечення”. Друга риса означає, що нове як заперечення старого, не залишає за собою “пустелю”, не просто знищує його, а, на думку Г. Гегеля, мовби “знімає” перетворює його. Однак те, що діалектичне заперечення дійсно “позитивне заперечення”, тобто ступінь прогресу можна визначити лише за допомогою аналізу наступного, другого заперечення. І тому для підсумку розглянутої діалектичної закономірності необхідно врахувати ще одну категорію – “заперечення заперечення” – наступність, що виражає у розвитку другий ступінь діалектичного заперечення. У формальній логіці дана категорія відсутня, тому що послідовне подвійне використання операції заперечення до об’єкта повертає його у вихідний стан.

Слід відзначити особливості застосування законів діалектики до пояснення механізму розвитку політики та права, прослідкувати діалектичний зв’язок між поняттями та соціальними феноменами влади і свободи, свободи і відповідальності, свободи і необхідності.

До другого питання.

Насамперед необхідно з’ясувати зміст та співвідношення понять “категорія”, та “категорії діалектики”.

Необхідно врахувати, що поняття за ступенем узагальненості можна розділити на три групи: а) конкретно-наукові (“баріонне число”, “кварк”); б) загальнонаукові (“система”, “концепція”, “гіпотеза”); в) філософські категорії (“світ”, “буття”, “рух”, “об’єкт”). Наприклад, якщо у кібернетиці до категорій належать поняття “інформація”, “система”, “модель” та ін.; у фізиці – це поняття “маса”, “енергія” тощо, то філософські категорії відображають усезагальність, тобто використовуються для аналізу всіх сфер буття – природи, суспільства та духовної сфери (свідомості, пізнання та ін. ). Поняття, що мають значний ступінь узагальненості, входять у концептуальну мову багатьох наукових дисциплін (але, які не належать до філософських категорій), називають часто загальнонауковими поняттями. Отже, філософські категорії можуть бути визначені як гранично широкі філософські поняття, які виражають універсальні характеристики та відношення, притаманні всім без винятку сферам матеріального і духовного світу. Потрібно вказати, що категорії діалектики (загальне, одиничне, особливе, необхідність і випадковість, причина і наслідок, зміст і форма, сутність і явище, можливість і дійсність та інші) – це форми мислення, що відображають найбільш загальні і суттєві сторони, властивості і відношення реальної дійсності та пізнання на основі перетворюючої діяльності людей, суспільної практики.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні – це такі категорії, які є загальними поняттями, котрі вживаються окремо, незалежно від інших. До таких категорій належать категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність” та ін. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з іншими.

Співвідносні категорії пов’язані одна з одною закономірно, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо йдеться про форму, то вона неминуче передбачає зміст і таке інше.

До основних категорій діалектики належать зміст і форма. Ця пара категорій виражає організацію і будову об’єкта (предмета), хоча в історії філософії таке трактування було далеко не єдиним. Наприклад, Аристотель розглядав форму як організуючий фактор буття, як активну силу, яка упорядковує пасивну матерію за аналогією із ситуаціями людської творчості (вплив гончара на глину, скульптора на мармур та ін.). У даний час під змістом об’єкта мається на увазі сукупність його елементів і зв’язків між ними. Формою ж об’єкта називають спосіб організації його змісту.

Наступними категоріями, які необхідно розглянути, є явище та сутність. Функціональна значущість цієї пари категорій належить, головним чином, до сфери теорії пізнання, які використовуються частіше при розгляді пізнавальних ситуацій. Явищами називають те, що безпосередньо дається суб’єкту, для розуміння чого досить чуттєвого ступеня пізнання. Явище – це, як правило, зовнішня сторона об’єкта, пізнавана органами чуття. Сутність же – це найчастіше внутрішня сторона об’єкта, для пізнання якої чуттєвого ступеня вже недостатньо.

На наступному етапі потрібно звернутися до філософських категорій, що безпосередньо виражають за своїм змістом зв’язки у світі. Про ці зв’язки вже йшлося, при розгляді їх різноманіття в межах концепції детермінізму; однак тепер необхідно звернутися до категоріального статусу цих зв’язків, тобто репрезентації їх за допомогою відповідних категорій (у даному випадку – категорій діалектики).

Розглядаючи тут причинність (тобто взаємодію причини і наслідку), потрібно мати на увазі не стільки особливості причинно-наслідкових зв’язків як таких, а їхній діалектичний характер і його відображення в категоріях діалектики. Діалектичність зв’язку будь-яких двох явищ чи подій полягає в тому, що: 1) одне (наприклад, причина) не може існувати без іншого; 2) зв’язок цих явищ – суперечливий (тобто одне і те ж явище чи подія можуть бути і причиною, і наслідком); 3) їхній зв’язок – нелінійний (тобто одна причина може призвести до декількох наслідків, а наслідок може бути результатом дії декількох причин). Однак ті істотні особливості причинних зв’язків, про які йшла мова раніше, залишаються в силі. Категорія “причина” означає таке явище чи подію, що: а) передує іншому явищу чи події (тобто наслідку) і б) породжує інше явище чи подію. Діалектика причини і наслідку полягає в тому, що, по-перше, причина обов’язково породжує якийсь наслідок, і останній зовсім не обов’язково єдиний; по-друге, будь-який наслідок є результатом дії якоїсь причини, і остання зовсім не обов’язково єдина, і, по-третє, наслідок може впливати на причину, що його зумовила, (тобто спостерігається так званий зворотний зв’язок).

У свою чергу необхідність і випадковість – так, як і причина та наслідок, є парними категоріями діалектики. Категорія “необхідність” виражає в об’єктах і зв’язках їхній стійкий, істотний, закономірний характер. Категорія “випадковість” виражає в об’єктах і зв’язках їх нестійкість, яка обумовлена частіше зовнішніми обставинами від перетинання незалежних причинних рядів.

Логічним завершенням висвітлення співвідносних категорій буде розгляд пари можливість і дійсність – співвідносних філософських категорій, що характеризують два основні ступені становлення і розвитку об’єкта чи явища. Категорія “можливість” виражає об’єктивну тенденцію становлення предмета чи явища, а “дійсність” – відповідно, виражає реально (як то кажуть, “насправді”) існуючий предмет чи явище як результат реалізації якоїсь можливості.

Слід звернути увагу на універсальний характер категорій діалектики; вказати, що у категоріях діалектики фіксується, у найбільш загальній ідеальній формі відображення об’єктивного світу, оскільки вони є результатом досить високого рівня процесу абстрагування. У питанні необхідно відмітити, що категорії діалектики виробляються у процесі суспільно історичної практики людини і фіксують, відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах, що зі зміною останніх змінюється і смислове наповнення діалектичних категорій. Належить також простежити специфіку прояву принципів, законів та категорій діалектики у професійній діяльності юриста-правознавця та правоохоронця.

До третього питання. При розгляді питання необхідно дати характеристику альтернативним діалектиці філософським методологіям: метафізиці, синергетиці, феноменології, негативній діалектиці, обґрунтувавши їх альтернативність як методологій.

Далі бажано співвіднести вихідні положення кожної із названих методологій з принципами і законами діалектики, а також показати межі та специфіку застосування конкретних альтернативних методологій у процесі пізнання. Простежити можливість їх використання у професійній діяльності юриста-правознавця та правоохоронця.

Більш детально слід зупинитися на відмінності, а також взаємодії та взаємодоповнюваності у процесі пізнання двох історично перших методів: діалектичного і метафізичного.

Наостанок необхідно розглянути догматизм, релятивізм, софістику і еклектику як історично і культурно обумовлені методи пізнання, які свого часу виконали евристичну і пізнавальну функцію та служать нагадуванням про тернистий шлях пізнання сучасним дослідникам.

Так догматизм (від грец. положення, що сприймається на віру, без доведення) – це антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.

В основі догматизму незмінні формули, знання, котрі не можуть збагачуватися у процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку.

Разом з тим, необхідно засвоїти, що зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (від грец. релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування сутності істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм є різновидом метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому є її альтернативою. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Продовжуючи розгляд альтернатив діалектики, необхідно констатувати, що софістика (від грец. міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному виокремленні другорядних властивостей предмета; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою, однак софістика і метафізика – це нетотожні, неоднозначні способи мислення.

Також потрібно згадати, що еклектика (від грец. вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо.

Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і “негативна” діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика й еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами є догматизм і релятивізм.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Зміст та співвідношення детермінізму та індетермінізму як принципів пізнання.
Види детермінізму та їх загальна характеристика.
Причинна та непричинна детермінація.
Як відображаються категорії форма і зміст у праві?
Яким чином діалектичний метод може бути реалізований у юридичній практиці?
Історія розвитку метафізики.
Співвідношення принципів феноменології та негативної діалектики.
Метафізичні засади права.

Синергетичні закономірності функціонування системи органів внутрішніх справ.
Концепція трагічної діалектики Артура Ліберта.

Тема 6. Філософська антропологія (заняття 1).

Навчальна мета: опрацювати систему базових понять теми; сформувати та закріпити систему уявлень здобувачів вищої освіти про філософську антропологію як вчення про людину, а також розуміння сутності людини в історії філософської думки.

Виховна мета: формувати повагу до різних моделей сутності людини, що знайшли свій вияв в історії філософської думки, прищеплювати поважне ставлення до традицій; толерантне ставлення до поліфонії проявів феномену людини у сучасному світі.

Розвивальна мета: сформувати вміння бачити людину в сукупності її визначальних атрибутів; розвинути вміння вибудовувати періодизацію філософської думки, закладаючи в основу антропологічний фактор.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Філософська антропологія як вчення про людину.
Розуміння сутності людини в історії філософської думки:

а) уявлення про природу людини в античній та середньовічній філософії;

б) концепція «природної» людини в епоху Відродження;

в) натуралістичний антропологізм;

г) співвідношення біологічного і соціального в соціал-дарвінізмі;

д) марксистська концепція людини як суб’єкта історичного процесу;

е) сучасна філософська антропологія у західноєвропейській філософії ХХ ст.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Філософська антропологія», «людина», «біо-соціо-духовна істота», «діяльність», «суспільне», «соціальне», «біологічне», «антропологія», «індивід», «особа», «свідоме», «позасвідоме», «відповідальність», «антропосоціогенез», «індивідуальність», «права людини».

Методичні поради з викладання теми:

Вихідною установкою філософської антропології є нагальна необхідність поставлення і першочерговорого вирішення питання про те, що є людина. Разом із тим, філософія на основі узагальнення існуючих наукових знань має своє, специфічне бачення людини як біо-соціо-духовної істоти, яка здатна активно діяти, пристосовуватись до обставин, а також змінювати їх у відповідності до своїх потреб; створювати предмети, яких немає в природі; формувати навколо себе особливе штучне середовище – цивілізацію.

До першого питання. Слід зазначити, що антропологія в сучасному розумінні є наука про сутність і еволюцію людини. Варто відмітити, що філософська антропологія – це сукупність антропологічних концепцій, які виникли внаслідок того що предметом філософської рефлексії починає виступати не буття саме по собі, а пояснення та розкриття смислу людського буття. Цей підхід отримав назву «антропологічного принципу». Витоки його, перші формулювання можна віднайти в ідеях гуманізму Відродження, німецькому романтизмі, французькому та німецькому Просвітництві.

Філософська антропологія є частиною філософії, яка має спеціальний предмет вивчення – людину як особливий різновид сущого в єдності його біологічних, психофізіологічних, соціальних, моральний, релігійних і інших компонентів, яка синтезує наукове і ціннісне бачення феномену людини і її становища в світі. Мета філософської антропології – створити цілісне знання про природні, психічні, соціальні, духовні (божественні) першооснови людини, виявити ті сили і потенції, завдяки яким людина «рухається» до своєї сутності.

Варто відмітити три головні періоди розвитку філософської антропології як течії думки, а також детально проаналізувати кожен із них. Так, перший період – це історія філософії від античності до системи Г. Гегеля включно. Його характеризує визначальна риса: філософія виступає переважно загальним ученням про свідомість, самосвідомість, пізнання, розум; філософія розуму. Для другого періоду є характерним наближення до життя, практики, позитивного знання і діяльності; його визначають течії позитивізму, марксизму, філософії життя. Третій період розпочинається у 20-ті роки ХХ ст. із проголошенням філософської антропології у працях М. Шелера, Г. Плеснера, А. Гелена. Філософська антропологія виступатиме синтезом двох наук, які до того часу йшли паралельно, вона стає поєднанням антропології як біологічної науки і філософії.

До другого питання. У розгляді даного питання слід розкрити як змінювалися уявлення про природу людини в античній та середньовічній філософії: від людини, яка жила у гармонією з природою, Космосом, до людини середньовіччя із напруженим духовним життям і бажанням залишити – бодай подумки – земний тварний, недосконалий світ.

Також слід звернути увагу на ідею Людини-Титана та концепцію «природної» людини, що сформувались у межах філософії Відродження і стала прамоделлю бачення сучасної людини. Слід згадати, що доба Відродження ‑ остання доба цілісного світосприйняття в європейській історії, де раціональне та ірраціональне, творче і конструктивне, мистецтво, релігія і наука доповнювали одне одного, створюючи тим самим цілісну несуперечливу картину світу для людини того часу.

Культ розуму, віра в його безмежні можливості в Новий час, що пов’язано з формуванням природничих і математичних наук, призводить до ідеалізації даного феномену, яке знайшло своє відображення в суспільно-історичній сфері, концепції прогресу, ідеологемі європоцентризму. Як ідейний підсумок цієї ідеї слід розглянути концепцію антропологічного матеріалізму Л. Фойєрбаха, котрий прагнув створити нову філософію ‑ філософію людини, яка має вивчати людину, дати розуміння людини і служити справі її звільнення від релігійних заблуджень. Вирішення цих завдань бачиться філософом у площині усвідомлення й розуміння того, що людина не творіння Бога, а частина, і до того ж найдосконаліша, вічного світу природи.

Мислитель відходить від механіцизму XVIII ст. Об'єктивну і суб'єктивну реальність не зводить до механічного руху, а природу розглядає скоріше не як механізм, а організм, тобто як біологічний рух. У центрі уваги Фойєрбаха не абстрактне поняття матерії, а людина як єдність психічного й фізіологічного, душі і тіла. В дусі матеріалізму мислитель стверджує, що тіло у його цілісності і складає сутність людського "Я". Духовне начало в людини не може бути відділеним від тілесного, дух і тіло ‑ дві сторони тієї реальності, котра називається людським організмом. Логічно, що людська природа тлумачиться ним переважно біологічно, а окремий індивід не як суспільна (історично-духовна) істота, а як окрема ланка в розвитку людського роду.

Марксистська філософія здійснює революційне перетворення у баченні і моделюванні сутності людини. Так, попередня філософія основою людини вважала ідеальну якість (свідомість), і якщо матеріаліст Л.Фойербах уявляв її у вигляді споглядання, а І. Кант, Г. Гегель та інші ‑ у вигляді чисто духовної активності, світ поставав у вигляді об'єкта, продукту суб'єктивності, духу, то в концепціях К. Маркса і Ф. Енгельса основу людини, її суб'єктивність становить предметно-чуттєва, природоперетворююча матеріально-виробнича практична діяльність. Буття світу і людини з її духовністю та свободою вичерпує все суще. Немає нічого надприродного. Людина не лише актор, але й автор своєї історичної і світової драми, корені якої сягають в історію праці. Завершуючи розгляд марксистської концепції людини як суб’єкта історичного процесу слід проаналізувати вплив та значення її для становлення західноєвропейської цивілізації ХХ ст.

Слід охарактеризувати сучасну філософську антропологію у західноєвропейській філософії ХХ ст., представлену у філософських поглядах М.Гайдеггера, В.Соловйова, М.Шелера, Ж.-П.Сартра та інших філософів. Філософські антропологи виходили з факту недовершеності людини як біологічної істоти, зазначаючи, що в подібних випадках тварини або гинуть, або перетворюються на інший вид тваринного світу. Звідси і поставлення питань про те, чому предок людини виявився таким беззахисним перед навколишнім світом, а також чому і як виник розум – його рятівник.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Чим відрізняється філософський підхід до людини від її бачення прикладними науками?
Що таке філософська антропологія? Охарактеризуйте її проблематику та підстави виникнення.
У чому схожість і відмінність уявлення про людину в філософській антропології?
Людина як філософська проблема. Інтеграція знань про людину.
У чому полягають застереження М. Шеллера і Ж. Марітена щодо антропоцентризму? Що таке «антропоцентрична зарозумілість»?
Чим відрізняється античне і сучасне тлумачення людини?
Чим відрізняється гуманізм від антропоцентризму?
У чому виявляється роль потреб і інтересів в житті людини?

Які нові можливості відкрила для усвідомлення людиною свого “Я” християнська релігія?
Як розглядаються тіло, душа і дух людини в сучасній філософській антропології?

Тема 6. Філософська антропологія (заняття 2).

Навчальна мета: опрацювати систему базових понять теми; сформувати та закріпити систему уявлень курсантів про людину як складне біо-соціо-культурне явище; основні проблеми антропосоціогенезу, а також про основні духовні виміри буття людини.

Виховна мета: прищепити розуміння складності процесу антропосоціогенезу; звернути увагу на важливість і складність процесу соціалізації, «крихкість» і вразливість людини як соціальної і культурної істоти.

Розвивальна мета: розвинути вміння використовувати у мовленні категорії філософської антропології задля підсилення і поглиблення змісту самого мовлення, його точності і коректності, а також збільшення об’єму інформації, що передається в процесі комунікації.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Проблема антропосоціогенезу.
Духовні виміри буття людини:

а) життя і смерть;

б) сенс життя;

в) щастя;

г) свобода.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Антропосоціогенез», «людина», «біо-соціо-духовна істота», «вітальність», «соціальність», «духовність», «мова», «спілкування», «творча діяльність», «індивід», «індивідуальність», «особистість» «особа», «цінності», «суспільство», «суспільні відносини», «життя», «смерть», «сенс життя» «щастя», «свобода», «вибір», «відповідальність», «детермінізм», «індетермінізм», «альтернативізм».

Методичні поради з викладання теми:

Головна особливість буття людини, яка відрізняє її від усіх інших живих організмів, полягає в тому, що людське буття можливе одночасно в природі (вітальність), соціумі (соціальність) та культурі (духовність). Ці три його виміри (іпостасі) складаються певну єдність, однак дуже часто цю єдність називають суперечливою.

До першого питання. При розгляді питання слід звернути увагу на рушійні сили і зміст процесу антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін. Важливо виявити основні сутнісні ознаки антропосоціогенезу, як процесу виникнення не просто нового виду (людина ‑ антропос), а принципово нового (соціального, суспільного) способу існування. Необхідно проаналізувати, завдяки яким чинникам з’являється людина – істота, здатна до творчої діяльності, соціально-детермінованого життя і спілкування на основі діяльності свідомості (розумного ставлення до дійсності).

Слід розкрити взаємозв’язок біологічного та соціального в людині; проаналізувати зміст понять «індивід», «індивідуальність», «особистість», їх взаємозв’язок. Наведені поняття використовуються для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності.

Індивід – означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси. Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені нею ролі, виступає як істота соціальна. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури.

Наукова необхідність у зверненні до категорії «цінність» виникає тоді, коли постає питання співвідношення діяльності суб'єкта (будь-то особистість, група, клас, нація) і тих об'єктивних умов, у яких він діє. Більше того, цінність – це не просто «ставлення до» (оцінка), а «ставлення між» (відношення), вираження глибинного рівня взаємодії, якою позначається якість виявлення реалізації міжособистісних відносин, включеності до них, розуміння їхньої значущості в житті кожної людини.

Людина, сприймаючи цінності як власні, та обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, визначає свою роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Варто виділити у відповіді на питання два типи цінностей:

1) цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини,

2) цінності, які, навпаки, надають смислу існуванню самої людини. Цінності, які обслуговують самоствердження людської особистості, якою вона є, і цінності, котрі творять і відроджують людину в певній принципово новій якості.

Цінності другого типу ще називають "вищими", або "культурними", або "самоцінностями", оскільки щодо людського суб’єкта вони є чимось самостійним, самодостатнім і принципово вимагають морального ставлення до себе.

Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності; автономність – одна з провідних якостей особистості. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

До другого питання. Готуючи відповідь на це питання, слід зосередити увагу на визначальних цінностях життя людини, таких, як свобода, щастя і сенс життя, що включають у себе розуміння феноменів життя і смерті, свободи і несвободи, щастя і нещастя, прослідкувати основні підходи до розуміння даних проблем в історії філософії.

Варто звернутися до історико-філософського аспекту розгляду проблем щастя та сенсу життя, показати взаємозв’язок цих категорій. Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи.

Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи античності розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості. Слід відмітити, що у філософії існують наступні концепції свободи:

- детермінізм з його оптимальним виразом ‑ фаталізмом;

- індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить до волюнтаризму;

- альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Підсумовуючи зміст відповіді, необхідно згадати і про поняття відповідальності, що є наслідком і основою свободи. Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

В чому цінність свободи?
Людина, індивід, індивідуальність, особистість – чим відрізняються ці поняття?
Як співвідносяться в людині біологічні та соціальні чинники?
У чому виявляється роль потреб і інтересів в житті людини?
Філософська оцінка понять «особистість», «індивід», «індивідуальність» та їх співвідношення з поняттям «людина».
Що таке особистість з філософської точки зору?
Чому індивідуалізм негативно сприймається у суспільстві?
Чому свобода, незважаючи на всю свою привабливість, виявляється тим випробуванням, яке людина інколи прагне оминути?

Наполеон стверджував: «Досягайте успіху, – я суджу про людей лише за результатами їхніх вчинків». Чи правильно судити про людей лише за їхніми вчинками? За яких обставин даний підхід себе виправдовує?
Наведіть приклади, коли вдосконалення та самовдосконалення виступають різновидом задоволення.

Тема 7. Соціальна філософія (заняття 1).

Навчальна мета: засвоїти об’єкт, предмет, завдання соціальної філософії та філософії історії, окреслити сучасне коло найгостріших проблем суспільного розвитку; розглянути природу, закони та принципи розвитку суспільства; з’ясувати форми організації, джерела та спонукальні сили суспільного розвитку; проаналізувати основні теоретичні підходи до розуміння суспільства та історії суспільного розвитку.

Виховна мета: формувати усвідомлення значення соціального та історичного знання у житті людини, у професійній діяльності, продемонструвати наскільки складними постають процеси взаємодії суспільства, історії та природи.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, пізнавальної самостійності, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості здобувачів вищої освіти, розкрити методологічну роль основних категорій соціальної філософії та філософії історії, проблеми їх взаємозв’язку та значення для юриспруденції, діяльності юриста-правоохоронця, правознавця.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: релігієзнавство, філософія, політологія, теорія держави та права, соціологія, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право, актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.

Навчальні питання:

Предмет соціальної філософії та специфіка пізнання соціального.
Основні теоретичні підходи до розуміння сутності суспільства:

а) релігійно-міфологічні та ідеалістичні;

б) натуралістичні концепції;

в) матеріалістичні (виробничо-економічний характер суспільних процесів);

г) збалансовані.

Суспільство як цілісна система:

а) основні сфери життєдіяльності суспільства;

б) джерела та рушійні сили суспільного розвитку.

Історичний процес та його періодизація: лінійна та нелінійна теорії розвитку історії.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Суспільство», «суспільно-економічна формація», «соціальна система», «соціальна міфологія», «соціальна спільність», «соціальна стратифікація», «соціальна філософія», «соціальність», «соціальний інститут», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільства», «волюнтаризм», «фаталізм», «діяльність».

Методичні поради з викладання теми: при вивченні цієї теми необхідно засвоїти, що суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей виокремлювати себе від природи. Наступним необхідно визначити поняття суспільства, його специфіку як специфічної єдності природного та соціального. Слід підкреслити, що суспільство є, в першу чергу, сукупністю відносин між людьми та соціальними групами, визначається воно спільною життєдіяльністю. Здійснити філософський аналіз структури суспільства та тенденцій його розвитку, охарактеризувати взаємозв´язок суспільства з природою, а також місце людини у соціумі.

До першого питання. Перш за все, слід розкрити зміст соціальної філософії як науки про суспільство, визначити її специфічні риси у порівнянні з іншими науками, що вивчають суспільство. Одне з головних завдань соціальної філософії полягає у проясненні сутності соціального, а саме: з чим взаємодіє та співвідноситься соціальне, чим воно відрізняється від несоціального та несоціалізованого, які характеристики йому притаманні та як вони реально діють та виявляються. Проаналізувати сутність та мету соціального пізнання, підкресливши, що воно не існує поза пізнавальною діяльністю конкретних індивідів, без системи знань, що передаються від одного покоління до іншого.

У соціальній філософії поняття “соціальне” вживається як у широкому, так і у вузькому значеннях. Іншими словами, воно стосується всіх процесів, які відбуваються в суспільстві, зокрема і в його соціальній сфері, але тільки тих, які належать, власне, до даної сфери і виражають її специфіку. Сама ж соціальна сфера розглядається в її взаємодії з іншими сферами суспільного життя в рамках єдиного суспільства.

У широкому розумінні поняття “соціальне” вживається в значенні “суспільне” як синонім, збігається з ним за змістом. У цьому випадку поняття “соціальне” (“суспільне”) означає все, що відбувається в суспільстві (на відміну від того, що відбувається в природі). У широкому розумінні поняття “соціальне” вживається також як протилежне індивідуальному.

До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір тощо.

Головною особливістю предмета соціальної філософії є те, що ця наука вивчає не той чи інший бік життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему.

До другого питання. Необхідно відмітити багатозначність поняття «суспільство», з’ясувати його соціально-філософське розуміння. Доцільно врахувати, що існує значна кількість філософських підходів в тлумаченні суспільства. Вибір того або іншого способу пояснення розвитку та функціонування суспільства залежить від вихідної світоглядної установки. Релігійно-міфологічна модель розглядає суспільство як компонент божественно-космічного буття (античні філософи). Теологічна концепція визначає призначення суспільства в обмеженні гріховності людства, і тому воно є результатом Божественного промислу (Августин, Тома Аквінський). Згідно натуралізму розвиток суспільства визначається природними чинниками: географічними, кліматичними (І. Мєчніков), біологічними (соціальний дарвінізм), космічними (Л. Гумильов), расовими (Ж. Гобіно). Багато натуралістичних концепцій сьогодні становлять хіба що історичний інтерес. Згідно ідеалістичної моделі сутність суспільних зв’язків, які поєднують людей в єдине ціле, розглядається в комплексі тих або інших ідей, вірувань, міфів. покладається або у реалізації засад світового Розуму (об’єктивний ідеалізм), або визначається духовно-ідеальною та вольовою активністю людини (суб’єктивний ідеалізм). Згідно діалектичному матеріалізму природа суспільних процесів має виробничо-економічний характер (К. Маркс).

Необхідно врахувати, що усі представлені підходи усю багатоманітність суспільних процесів розглядають лише через призму одного фактору. Протилежну позицію займає збалансований підхід, згідно якому, суспільство постає єдністю природного, суспільного, індивідуального. Природні процеси (біологічні, географічні, кліматичні) виступають основою для формування суспільства. Історичні процеси (культура в розвитку) обумовлюють загальний динамізм і культурну зумовленість розвитку суспільства. Наявність індивідуального аспекту свідчить про те, що суспільство складається з окремих осіб, які разом утворюють нову спільноту.

Аналіз розглянутих теорій про суспільство свідчить, що воно є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Вивчати суспільство треба як цілісну систему, комплексно.

До третього питання. Висвітлюючи дане питання, важливо підкреслити, що оскільки суспільство є об’єктивною єдністю різноманітності, що постійно змінюється, його слід розглядати як особливе системне утворення, якому притаманний саморозвиток. Серед факторів такого розвитку необхідно вказати об’єктивні та суб’єктивні. Потрібно звернути увагу на специфічні риси та ознаки соціальної системи, охарактеризувати її складові елементи. Суспільне виробництво виступає необхідною передумовою життєдіяльності людини, необхідно з’ясувати його сутність та структуру.

В цілому суспільство – це соціальна система, що охоплює сукупність соціальних об’єктів та суб’єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Водночас, суспільство є поєднанням різнопорядкових, мінливих та сталих елементів. Останні є сутнісними характеристиками суспільства. Для суспільства характерні: системна організація, особливий механізм передачі інформації, єдність матеріальних та духовних процесів.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов’язане з аналізом головних сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, – дисгармонія яких призводить до суттєвих деформацій. Поняття «сфера суспільного життя» відбиває різнопланові процеси, відносини, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні й суб’єктивні, взяті у їх взаємозв’язку і цілісності. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах.

Основними сферами життєдіяльності суспільства є: матеріально-виробнича та економічна діяльність (виробництво, обмін та розподіл матеріальних благ, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП, сільське господарство, фінанси, економіка, банківська діяльність), побутові та сімейні стосунки (сім’я, побут), соціально-гуманітарні відносини (закони та правові норми, медицина, засоби масової інформації, суспільні організації та об’єднання, спорт), політико-управлінська (політичні партії, органи влади, державні інституції), духовного життя (наука, освіта, церква, література, мистецтво). Лише в єдності цих сфер забеспечується цілісний характер суспільних відносин та задоволення життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих, духовних).

Для повного розуміння того, що суспільство – це цілісна система, що здатна саморозвиватися, необхідно розглянути рушійні сили саморозвитку суспільства. Виділяють принаймні три джерела саморозвитку суспільства: природні фактори (Монтеск’є, Гумільов, Вернадський), матеріальне виробництво (Маркс, Ростоу, Бжезинский), зміни культурного життя та системи духовних цінностей (Конт, Сорокін). Насправді, усі три фактори в єдності виступають джерелами розвитку суспільства. Водночас, існує інший погляд, який джерелами саморозвитку суспільства визначає: протиріччя між природною та культурною організаціями, суспільні відносини та духовний потенціал суспільства. Ще одним джерелом розвитку соціального є індивідуальна неповторність людей, які прагнучи подолати свою обмеженість, відчуженість і залежність, повинні вступати у спілкування з іншими. Саме в спілкуванні полягає виток суспільного буття. Спілкування стає можливим коли «Я» протистоїть «Ти». Необхідно визначити і пояснити поняття соціальна дія, соціальний статус, соціалізація, соціальна роль. Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання пов’язані з визначенням форм переходу суспільства з одного стану в інший. Цей перехід здійснюється революційним та еволюційним шляхом.

До четвертого питання. Перш за все, слід звернути увагу на те, що філософське осмислення історичної проблематики здійснює філософія історії ‑ розділ філософії, який пояснює зміст, закономірності, основні напрями історичного процесу, а також обґрунтовує методи його пізнання.

Необхідно зауважити, що осмислення послідовності, наступності конкретних історичних періодів дозволили створити деякі узагальнені структуровані цілісні образи історії (лінійні, циклічні та поєднання їх). Існують поділи історії на три культурні періоди: «дикість – варварство – цивілізація». Існує поділ за соціально-економічним ладом: «первісний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний». Нарешті зараз поширеним є поділ історії на три епохи: «домодерну, модерну, постмодерну». Ці образи історії містять певні гранично узагальнені схеми, які концентрують у собі особливості історичних уявлень. Відомими моделями розвитку історії людства є: лінійна та нелінійна. Перша бачить єдину лінію розвитку людської історії, від первісного ладу до майбутнього. Її репрезентують релігійні вчення іудаїзму, християнства та ісламу, теорії Кондорсе, Сен-Сімона, Маркса, позитивізму. Друга пояснює історичний процес як виникнення, зростання та занепад цивілізацій. Вона найповніше представлена у Данилевського, Шпенглера, Тойнбі. Характеризуючи формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії, слід наголосити, що вони обидва мають елемент ефективності у дослідженні та поясненні розвитку суспільства, це два ракурси, які мають право на існування і не заперечують один одного.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Назвіть відмінності у вивченні суспільства соціологією, історією та філософією.
Поясніть зміст понять «соціальне», «соціум», «суспільство».
Окресліть головні функції суспільства.
Поясніть, в чому полягає відмінність між поняттями «суспільство» та «суспільна реальність». Яке з цих понять є більш загальним?
Назвіть основні суперечності суспільства, що сприяють його саморозвитку.
Чому суспільство можна представити у вигляді системи? Аргументуйте свою відповідь.
Поясніть, чим суспільна діяльність відрізняється від людської поведінки.
Як соціалізація змінює людину? Чи потрібно все ж таки тягнутися не до штучного, а до природного, як постулює, наприклад даоська філософія?
Що таке «виробничі відносини», з яких елементів вони складаються?
Охарактеризуйте провідні тенденції розвитку сучасного суспільства.
Що таке суспільно-економічна формація?
Окресліть коло питань, що входять у сферу дослідження філософії історії.
Розкрийте розуміння історичного процесу як множини цивілізацій.
Коли було створено тричастинну періодизацію історії, яке вона має значення для філософії історії?

В чому полягає сутність лінійного і нелінійного підходів до розуміння історії?
Поясніть основні тлумачення спрямованості історичного процесу.

Тема 7. Соціальна філософія (заняття 2).

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, пізнавальної самостійності, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості здобувачів вищої освіти, розкрити методологічну роль основних категорій соціальної філософії та філософії історії, проблеми їх взаємозв’язку та значення для юриспруденції, діяльності юриста-правоохоронця, правознавця.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: логіка (юридична логіка), історія України, історія української культури, філософія, етика та естетика, соціологія, політологія.

Навчальні питання:

Поняття та критерії суспільного прогресу.
Інформаційне суспільство та глобальні проблеми сучасності.
Типи культури та її цивілізаційні форми: розуміння та перспективи розвитку:

а) історична та цивілізаційна зумовленість культури;

б) типологізація культури як діалектика взаємозв’язку культури та цивілізації.

Проблема подолання кризи сучасної культури в провідних концепціях ХІХ-ХХІ ст.

Перелік ключових термінів та понять теми

«Суспільно-економічна формація», «цивілізація», «суспільний ідеал», «суспільний прогрес», «суспільний регрес», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», «культура», «попкультура», «елітарна культура», «глобальні проблеми сучасності», «футурологія», «планетарна свідомість».

Методичні поради з викладання теми: ця тема займає своєрідне місце в усьому курсі філософії. До проблем взаємодії культури і цивілізації, культурного життя звертаються широкі кола суспільства. Сучасна технологія, органічною ланкою якої є складні комп’ютерні системи, передбачає наявність виконавця з високим рівнем загальної і правової культури. Особливу увагу варто приділити багатогранному та всеосяжному явищу культури, порівняти його із цивілізацією, визначити, чим обумовлені кризові явища в культурі та окреслити шляхи їх подолання.

До першого питання. Перш за все, необхідно визначити поняття суспільного прогресу, його специфіку, наголосити на дискусійності у підходах до його критеріїв; слід розкрити зміст суспільного прогресу як напряму розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, розглянути його як цілісне явище суспільства і як таке, що характеризує розвиток його окремих частин. Наголосити на розмаїтті поглядів щодо основ, рушійних сил суспільного прогресу, визначити сучасні його критерії. Звернути увагу на те, що більшість філософів історії вважають, що досі суспільство рухалося в цілому шляхом прогресу, але деякі філософи говорять і про згубний вплив прогресу на розвиток цивілізації.

До другого питання. Висвітлюючи дане питання, необхідно вказати на те, що поняття інформаційного суспільства найбільш містко аргументоване Д. Беллом у теорії технологічного розвитку. Д. Белл розглядає три стадії суспільного розвитку: аграрне суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне, або інформаційне суспільство. Саме в інформаційному суспільстві активно розвиваються інформаційні і комунікаційні технології, створюються умови для ефективного використання знань в рішенні найважливіших завдань управління суспільством і демократизації суспільного життя. У розумінні самого поняття інформаційного суспільства можна виділити три основні підходи: технологічний, комунікативний та соцієнтальний.

Потрібно звернути увагу на те, що індустріалізація та інформатизація суспільства має цілий ряд негативних наслідків, серед яких головним стало виникнення так званих глобальних проблем сучасної цивілізації (соціально-екологічних, соціально-економічних, соціально-політичних, проблем людини). Ці проблеми зумовлені тим, що людська технічна і виробнича діяльність за своїми масштабами досягла вимірів загальнопланетних процесів. Слід визначити шляхи та умови розв’язання глобальних проблем.

До третього питання. Розглядаючи питання, потрібно осмислити культуру як сферу, що постає основним людиноутворюючим суспільно-історичним чинником, за допомогою якої здійснюється передача людських надбань від покоління до покоління. Охарактеризувавши зміст поняття та основні підходи до визначення культури та цивілізації, з’ясувати складний, суперечливий характер їх взаємодії. Варто зрозуміти, що в широкому сенсі поняття цивілізація і культура тотожні, вони означають увесь неприродний, мовно-символічний світ створений діяльністю людини. Але існує інше бачення згідно якого цивілізація – це певний якісно новий рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки, тощо. Тобто, культура є втіленням духу народу, а цивілізація виникає, коли на перше місце виступають формальні структури суспільства. При такому підході кожна культура рано чи пізно перетворюється в цивілізацію і зрештою починається процес занепаду.

Необхідно зрозуміти, що кожна культура історично зумовлена. Вона завжди «залежна» від конкретного історичного часу і простору. Історичність культури означає її розвиток як певної специфічно соціально-історичної індивідуальності (Хейзінга). Така позиція протистоїть підходу згідно якому культура – це певна органічність, що розвивається як природний організм (Шпенглер).

Особливості культури як суспільно-історичного явища дають можливість зрозуміти, що її творять особистості, які належать до певних спільнот, до історичних епох, певного цивілізаційного процесу. Але в становленні та розвитку культури спостерігаються ті самі тенденції, що і в розвитку пізнання та людської особистості. Коли сутність такого явища, як культура, усвідомлюється, тоді культура існує вже як вагомий, впливовий чинник суспільного буття.

Слід відмітити, що для того, щоб розглянути культуру системно, необхідно проаналізувати її під типологічним кутом зору, з погляду аналізу нашарувань цивілізаційних форм, які розбудовують і презентують культуру. Маючи на увазі те, що основами для здійснення типологізації найчастіше постають універсальні загальнозначимі поняття або категорії (Бог, природа, соціум, людина, логос тощо), окреслити основні типи культури. В межах культури прийнято виділяти масову, народну та елітарну культуру. Попкультура – це культура більшості, яка задовольняє потреби значної кількості людей. Як правило, ці потреби не виходять за межі буденності. Натомість елітарною називають культуру меншості, яка виділяється із загальної маси своїми культурними потребами та можливостями. В попередні епохи різниця між цими двома видами культур була відчутною, бо вони співпадали з соціальною структурою суспільства. При цьому взаємовплив культури еліт та народної культури був відчутним фактором їх розвитку. В наш час попкультура є пануючою у зв’язку з відсутністю окремого класу – носія вищих культурних цінностей. Тепер елітарною, як правило, називають культуру кількісно незначних груп, наприклад, естетів-інтелектуалів, які мало впливають на загал.

Далі слід розкрити діалектику взаємозв’язку культури та цивілізації, сутність якої полягає в тому, що цивілізація – не самоціль, а необхідний базис для культурного прогресу. Розкажіть про взаємовідносини культури та цивілізації в епоху науково-технічної революції.

До четвертого питання. Перш за все, слід звернути увагу на те, що у сучасній філософії культура перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця – людини. Безперечно витоком буття культури є творча діяльність людини. Через культуру людина зростає, саморозвивається і тим самим розвиває культуру. Але діяльність людини може бути і фактором загибелі культури, коли людина перестає творити, тоді культура перетворюється на мертву форму. Культура починає розглядатися і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світові. Постає питання про кризу культури як об’єктивне історичне явище, що має як позитивні, так і негативні риси. Необхідно дати характеристику кризи культури через встановлення внутрішніх і зовнішніх її причини, окреслити шляхи її подолання. Акцентуйте увагу на соціальній детермінації культури. Проаналізуйте співвідношення категорій «суспільство» та «криза культура».

Доцільно пояснити, що мають на увазі сучасні філософи під поняттям криза культури. У працях філософів кінця ХІХ – початку XX ст., зокрема О. Шпенглера, цивілізація розглядається як своєрідна “старість культури”, період її застою. У поглядах О. Шпенглера знайшли відображення кризові явища культури, які спостерігаються практично у всіх країнах початку XXІ ст. Мова йде не лише про занепад високої культури минулого і панування масової, попкультури. Представники філософії життя бачать кризу культури в пануванні раціоналізму, науки і техніки над проявами життя. Чимало філософів говорять про неприпустимо велику владу людини над сущим, життям, що викликає такі деструктивні сили, які неможливо зупинити і які знищують саму культуру, людство, планету.

Завершуючи відповідь на це питання, зробіть висновки. Один із важливих висновків полягає в тому, що ставлення до культури характеризує значною мірою досягнутий суспільством рівень розвитку культури, права та накопичений духовний потенціал.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

У чому полягає сутність суспільного прогресу?
Проаналізуйте документи, які регламентують розвиток інформаційного суспільства.
Поясніть, що стало передумовою глобалізації світу.
Поясніть, що таке глобальні проблеми сучасної цивілізації. Наведіть їх перелік.
Окресліть основні аспекти філософського розуміння культури.
У чому знаходять свій вияв соціальні функції культури?
Що таке духовна культура, який її основний зміст?
Сформулюйте поняття правової культури.
Чи існує прогрес у культурі? Відповідь аргументуйте.
Здійсніть порівняльний аналіз культури і цивілізації як понять і як феноменів.
Чи можна вважати цивілізацію одним із етапів розвитку культури?
Чому проблема періодизації культурно-історичного процесу переросла у проблему типологізації?
Як визначаються принципи типологізації культури?
Визначте, чим відрізняється класична модель культури від некласичної (модерністської).

У чому полягає проблема кризи культури в сучасному суспільстві?
У чому полягають недоліки уніфікації культурного простору?

Тема 8. Основи філософії права (заняття 1).

Навчальна мета: визначити поняття та розкрити природу права як феномену в широкому соціальному та культурному контексті, виявити світоглядно-методологічні джерела сучасних доктрин праворозуміння, визначити їх різновиди, розкрити зміст рівнів правової реальності та основних елементів ідеї права.

Виховна мета: забезпечити усвідомлення місця права в культурно-цивілізаційному процесі, значення філософії права як правового світогляду та методологічної основи професійної діяльності юристів і правоохоронців.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей творчо-юридичного мислення у пізнанні філософських аспектів феномену права, умінь і навичок критичної оцінки законодавства та юридичної практики, стимулювання пізнавальної самостійності, підвищення рівня загальної та правової культури.

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: логіка (юридична логіка), етика та естетика, юридична психологія, соціологія, політологія, теорія держави та права, історія держави та права України, історія держави та права зарубіжних країн, адміністративне право, конституційне право, міжнародне право, актуальні проблеми теорії держави та права, філософія права, філософські проблеми управління.

Навчальні питання:

Особливості філософського підходу до права.
Предмет і структура філософії права, її місце в системі філософського та юридичного знання.
Основні питання та функції філософії права.

Перелік ключових термінів та понять теми.

“Предмет філософії права”, “ідея права”, “свобода”, “свобода особи”, “право”, “влада”, “закон”, “громадянське суспільство”, “інститут прав особи”, “позитивне право”, “природне право”, “рівність”, “справедливість”, “соціологія права”, “функції філософії права”.

Методичні поради з викладання теми:

При вивченні філософських проблем права необхідно засвоїти значення ключових понять теми, сутності та специфіки філософського підходу до права, видів його обґрунтування. Розглянути зміст предмету філософії права, характеристики основних типів праворозуміння. Розкрити структуру правової реальності та основні складові ідеї права.

До першого питання. Для з’ясування специфіки філософії права як особливої теоретичної дисципліни надзвичайно важливим є з’ясування сутності та особливостей філософського підходу до права. Наступним кроком при розгляді цього питання є виявлення відмінності між філософським осмисленням права та його науковим пізнанням.

Також при підготовці до цього питання необхідно за допомогою рекомендованих джерел літератури виявити специфіку та розкрити співвідношення правового пізнання, філософсько-правової рефлексії, дискурсу, парадигми тощо. Крім того, розглядаючи філософське осмислення права, передусім слід визначитись, що розуміють у філософії права під позитивним і природним правом.

Докладне з’ясування означених питань допоможе чітко окреслити різницю між пізнанням права з позицій філософії, та в межах юридичних дисциплін, а відтак – усвідомити сутність і специфіку філософії права.

До другого питання. Потрібно звернути увагу на соціальні та науково-практичні передумови виникнення та розвитку філософії права, а також врахувати, що в історії філософсько-правової думки існували різні підходи до визначення філософії права та її предмета. Разом з тим, потрібно пояснити, чим викликано розмаїття підходів до предмета філософії права. Для вирішення цього питання доцільно врахувати, що переважна більшість дослідників вважають філософію права частиною філософії або її розділу – соціальної філософії, а тому необхідно пригадати специфіку філософії та її основних складових частин. Розглядаючи це питання, насамперед потрібно врахувати, що за своїм статусом філософія права являє собою комплексну, суміжну дисципліну, що розвивається на межі філософії і правознавства. Разом з тим, за своєю структурою філософія права близька до загальної філософії. У рамках правознавства філософія права найбільш тісно пов’язана з теорією права та соціологією права.

Необхідно врахувати, що ці три дисципліни становлять комплекс загальнотеоретичних і правових дисциплін, які обумовлені існуванням у праві як суспільному феномені трьох аспектів: ціннісно-оціночного, формально-догматичного й аспекту соціальної обумовленості. Важливо дослідити, який з цих аспектів для теорії права, філософії права і соціології права є домінуючим, а також чи можуть існувати ці науки автономно.

Дайте власне визначення предмета філософії права, розгляньте його основні аспекти – історико-логічний, онтологічний, гносеологічний і антропологічний. Розкрийте структуру філософії права як науки.

До третього питання. Готуючись до цього питання, необхідно пам’ятати, що філософію права як самостійну дослідницьку дисципліну конституює (тобто визначає) її основне питання, від розв’язання якого залежить вирішення всіх інших її питань. Разом з тим, в кожного дослідника може бути свій підхід до визначення основного питання філософії права. Проаналізуйте, чим обумовлена така ситуація. Порівняйте різні підходи до розуміння головної проблеми, яку досліджує дана наукова дисципліна. На основі узагальнення позицій різних мислителів назвіть основні питання, які вивчає філософія права.

У цьому питанні також необхідно визначити функції філософії права через призму вирішення двох взаємообумовлених проблем, а саме: обґрунтування необхідності філософії права та значення філософії права в підготовці майбутніх юристів. Серед найважливіших функцій філософії права виділяють: світоглядну, методологічну, аксіологічну, виховну, онтологічну, праксеологічну, пізнавальну, критичну, прогностичну та інші. Разом з тим, важливо пам’ятати, що у межах цілісної структури філософії права основні функції філософії права взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну. Необхідно окреслити основні параметри цього процесу.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Чи існує об'єктивна необхідність у формуванні світоглядного знання про право?
Проаналізуйте процес формування поняття «філософія права» в різних філософських традиціях.
Як Ви вважаєте, чи активізується в наш час інтерес юристів до філософії права?
Чи несе людина відповідальність за свій правовий світогляд?
Які основні підходи до трактування предмета філософії права?
В чому полягає практичне значення філософії та філософії права?
Чому філософію права можна визначити як міждисциплінарну галузь наукового знання?
Чи підґрунтя юридичного світогляду обумовлює трактування правових ідеалів?

В чому полягає специфіка філософії права як міждисциплінарної науки?
З якими філософськими і юридичними дисциплінами межує та взаємодіє філософія права?

Тема 8. Основи філософії права (заняття 2).

Обсяг навчального часу: 2 год.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Навчальні питання:

Основні типи праворозуміння: поняття та особливості.
Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу. Структура правової реальності.
Основні характеристики ідеї права (свобода, рівність, справедливість, всезагальне благо, порядок).

Перелік ключових термінів та понять до теми

«Праворозуміння», «природне право», «позитивне право», «юснатуралізм», «легізм», «нормативізм», «правова реальність», «структура правової реальності», «справедливість», «благо», «свобода», «відповідальність», «рівність», «справедливість», «правопорядок», «правова культура», «цінність», «суще», «належне», «ціннісна установка».

Методичні поради з викладання теми:

До першого питання. Необхідно розглянути типи праворозуміння на основі аналізу їх світоглядно-методологічних джерел, змісту, переваг і недоліків, основних форм прояву, а також можливостей і меж вирішення ними головних питань філософії права. Слід відзначити, що узагальненим вираженням систематизованої сукупності пізнавальних засобів правової реальності є різні типи праворозуміння, котрі характеризуються цілісністю світоглядно-смислового змісту права та його обґрунтування. Кожний тип праворозуміння – легістський (позитивістський) та природно-правовий (непозитивістський) – спирається на певну теорію пізнання і концепцію сутності людини. У суперечностях між даними теоретичними позиціями філософсько-правових напрямків виражається внутрішньо суперечлива природа права.

Досліджуючи це питання, також слід зазначити, що позитивістський підхід полягає в описі чинного права, тому процес пізнання права трактується як правильне трактування тексту закону. Саме тому, головним елементом правової системи, відповідно до поглядів позитивістів, вважалося законодавство. Головним недоліком правового позитивізму було звуження сфери правового регулювання до законотворчості і відмова від розгляду питання про критерій справедливості.

На відміну від позитивного, природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів, тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї юснатуралізму пов’язані з невідчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому закон, який суперечить вимогам природного права, повинен бути замінений на такий, який би ґрунтувався на ідеях і принципах природного права.

До другого питання. Розглядаючи це питання, насамперед потрібно з’ясувати зміст таких понять, як культура та цивілізація, основних етапів цивілізаційного розвитку суспільства, показати, яке місце посідає право в культурі людства та як воно впливало на становлення цивілізації загалом і, зокрема, локальних цивілізацій. Аналізуючи проблему буття права, потрібно виділити детермінуючі фактори його становлення, зокрема показати, яке відношення до становлення права має розвиток економіки, соціальна структура суспільства, такі духовні чинники, як наука, релігія, мораль, політичні погляди та політичні відносини.

Досліджуючи дане питання, також необхідно визначити таке поняття як правова реальність, яка виступає способом об’єктивізації ідей права. Потрібно звернутись до поняття правової реальності у вузькому та у широкому розумінні, а також до інтегральної концепції правової реальності. Особливу увагу слід приділити основним формам буття права та питанню співвідношення права і закону. Аналізуючи питання правової реальності необхідно визначити, що основним змістом ідеї права є свобода, справедливість, рівність, загальне благо та порядок – для того, щоб послідовно перейти до розгляду наступного питання.

До третього питання. Розглядаючи цю проблему, потрібно ґрунтовно ознайомитись із особливостями визначення понять: «свобода», «відповідальність», «рівність», «справедливість», «благо». Потрібно розкрити проблему свободи волі, вибору та відповідальності особистості, її обов’язків та прав.

Слід проаналізувати підходи до вирішення проблеми блага в історії світової культури. Дати відповідь на питання, чому право є цінністю та елементом загального блага. Визначальними концептами при розкритті цієї проблеми є «право як цінність» та «правова культура». На основі уточнення змісту цих наукових поняттєвих конструкцій доцільно розкрити сутність та взаємозв’язок ціннісних правових установок, їх вплив на формування активності правових суб’єктів.

Додаткові завдання для підготовки до семінарського заняття:

Чому в різні історичні епохи визначаються протилежні відповіді на основні світоглядні питання щодо розуміння сутності права?
Як співвідносяться природне і позитивне право?
Чи можлива відмова від примусу як умови виконання норм закону?
Чому лише з вільними індивідами пов’язують сутність і сенс права?
Чому будь-яка норма права підлягає філософському тлумаченню?
Чому цілісне уявлення про суспільство неможливе без розуміння специфіки права?
Проаналізуйте сучасну ситуацію на конкретних прикладах та з’ясуйте, коли українські громадяни є суб’єктами, а коли – об’єктами права.
За яких умов закон є знаряддям реалізації права, а за яких умов він може суперечити праву?
Чому існують різні варіанти розв'язання однієї правової проблеми?
Чи існують суперечності між правами людини і правами суспільства?