Лекційні матеріали

ТЕМА 5. Філософська методологія

Вступ

1.   Сфера пізнання як середовище виникнення методології

2. Методологія як система принципів і способів організації теоретичної та практичної              діяльності

3. Філософська методологія: класичні (діалектика, метафізика) та некласичні (синергетика,              феноменологія, негативна діалектика) концепції

4.   Закони, принципи, категорії діалектики та їх методологічне значення

Висновки

Рекомендована література

Вступ

Історія філософії є історія пізнання людиною самої себе і світу. Від Фалеса і Геракліта до Макса Вебера і Карла Поппера, від мислителів епохи Відродження до сучасних філософів тривають пошуки істини, боротьба з невіглаством за осяяну світлом розуму і краси широчінь Всесвіту.

Водночас боротьба з незнанням вимагає від людства рішучості та самовідданого пошуку нових горизонтів пізнання світу. Але самої рішучості замало... Інтелектуально спраглій людині потрібна ефективна зброя, високоточні та адекватні інструменти отримання та систематизації нових знань. Розробленням саме таких інструментів і займається філософська методологія, а за нею і методологія науки.

Усі зусилля філософів та науковців у межах методологічних пошуків спрямовані на відшукання найвірніших і найкоротших шляхів до істини, а також найшвидших і найефективніших засобів пересування цими шляхами. Йдеться про такі інструменти й алгоритми їх використання, які можуть стати в нагоді на тернистих стежках пошуків істини. Потім ці інструменти відбираються, упорядковуються, розкладаються на поличках наукових теорій, методик і технологій, та тримаються у готовності для використання їх наступними поколіннями шукачів істини.

Саме з цими методологічними «поличками» з методами, принципами, нормами та іншими інструментами пізнання, що конструювалися і збиралися століттями напруженої інтелектуальної роботи мислителів попередніх епох і сучасності, можна буде ознайомитись у цій лекції.

Проте спочатку варто нагадати про розмаїття форм і виявів буття, що утворюють неповторну й величну споруду всесвіту. Якраз складність і розмаїття буття вимагає застосування широкого арсеналу засобів його пізнання, тобто необхідна адекватна складності світу система методів і інших інструментів його дослідження, а можливо й не одна така система. Кожна така система методів та інших інструментів відшукання нових знань, об’єднана певними загальними принципами й нормами їх застосування, називається методологією. Чим досконалішою та ефективнішою буде така система інструментів пізнання, тим чіткіше і повніше людина зможе побачити, осмислити й відтворити у своїй свідомості навколишній світ і себе в ньому. Своєю чергою, точне, повне й адекватне відображення у свідомості людини об’єктивної дійсності є істинним знанням про цю дійсність, а той, хто володіє таким знанням, за висловом У. Черчілля, ‑ володіє світом!

Уміння підібрати вірні засоби пізнавальної та практичної діяльності завжди дає змогу швидше й ефективніше за інших досягати поставленої мети (як професійної, так і життєвої). Тому освоєння вже наявного інструментарію пізнання і практичної діяльності, а також досвіду його використання, дасть можливість майбутньому юристу-правознавцю і правоохоронцю почувати себе впевненим у власних силах і компетентним фахівцем, здатним долати професійні та побутові труднощі, отримувати задоволення від обраної професії і життя загалом.

Отже, наведені аргументи спонукають зазирнути за «завісу» методологічних таємниць!

1. Сфера пізнання як середовище виникнення методології

Одного разу народившись, людина протягом життя змушена взаємодіяти зі світом. Процес взаємодії людини зі світом, під час якого вона інтелектуально та емоційно засвоює його властивості та змінює його відповідно до своїх потреб, називається освоєнням світу. Таке освоєння не можливе без розкриття сутності самої людини – унікальної, активної одиниці буття. Відповідно, зрозуміти людину, побачити її місце у світі природи, і світі собі подібних, можливо лише за умови отримання знань і досвіду буття у світі. Тобто життєвою необхідністю людини є віднаходження відповідей на три запитання, які поставив перед людством німецький філософ Імануїл Кант: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись? Інакше кажучи, основним завданням особистості, яка прагне свідомо рухатись в океані буття, постає вирішення проблеми з’ясування її місця і ролі у світі. Якраз саме відношення людини та світу і є предметом інтересу філософів. А той вид освоєння людиною світу, результатом якого є знання, оцінені за критерієм істини або хиби, називається пізнанням, або духовно-теоретичною формою освоєння світу.

Таким чином, кінцевою метою пізнання людиною світу і самої себе є певна система істинних знань, яка в ідеальній формі відображає у свідомості людини її буття у світі. Філософи та науковці її так і назвали – науковою картиною світу.

Вибудовування згаданої вище системи знань забезпечується двома основними видами пізнавальної діяльності: відшуканням нових знань (безпосередньо пізнанням) та формуванням їх у струнку й зрозумілу теоретичну конструкцію (систематизацією знань).

На початку історії людства пізнання було «вплетене» в практичну діяльність первісної людини. Безпосереднім зв’язком із практикою характеризується буденне пізнання. Цей вид пізнання є стихійним, оскільки він не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувалися безпосередньо завдань практики.

Такий історично перший вид пізнання є стихійно-емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів у повсякденному досвіді. Ним «схоплюються» певні закономірні взаємозв’язки і риси навколишнього світу, які, зокрема, яскраво відображені в народній мудрості, у тому числі в прислів’ях, народних прикметах та інших виявах культури (наприклад, «Хто рано встає, тому Бог дає!», «Навесні один день рік годує!»). Донаукове стихійно-емпіричне пізнання невіддільне від практичної діяльності, воно монолітно з’єднане з нею, і повністю підкоряється її меті і завданням. Мета його – не пізнання світу, а виробництво предметів, яке не можливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їх застосування та ін. Пізнання у своїй донауковій формі нероздільне з практикою, та внутрішньо збагачує її, чим якісно забарвлює практичну діяльність, роблячи її специфічно людською формою буття у світі.

Стихійним таке пізнання є тому, що воно не спрямовується свідомо на досягнення пізнавальних цілей, а виявляється повністю підпорядкованим цілям практики, досвідним, емпіричним завданням.

Досвід (грецькою – «емпірія») – це різновид, частина практики. Часто поняття «досвід» розуміють у більш вузькому сенсі як набуті в процесі предметно-чуттєвої, практичної діяльності знання. Але в широкому розумінні джерелом і змістом досвіду є перетворення природи в процесі матеріального виробництва, перетворення суспільства шляхом соціальних та культурних змін, науково-дослідницька (зокрема експериментальна) діяльність учених тощо.

Філософські школи по-різному тлумачать досвід. Наприклад, представники ідеалістичної філософії визначають його як дещо, притаманне внутрішньому світові суб’єкта, як сукупність відчуттів, сприйняттів, уявлень тощо. Представники емпіризму, сенсуалізму (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) тлумачили досвід як єдине джерело будь-якого знання. Матеріалісти визнавали зовнішнє, незалежне від свідомості, об’єктивне джерело досвіду, трактуючи його як чуттєво-емпіричне відображення світу, як активний діяльнісний вплив людини на зовнішній світ. За допомогою досвіду стає можливим відкрити необхідні, закономірні зв’язки й властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності.

Тому досвід – це не тільки процес взаємодії суб’єкта з об’єктом, а й результат цієї взаємодії. Він є найвагомішим інструментом набуття знань (інформації), і водночас, збагачення науки, розвитку теорії і практики.

Узагальнюючи осмислення досвіду як елементу буття, можна запропонувати таке визначення: досвід – це зафіксований у формі відчуттів, чуттєвих образів, уявлень, знань, умінь або навичок результат переживання суб’єктом взаємодії з об’єктом, який може бути використаний для подальшого ефективного освоєння світу.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, цей рівень пізнання спирається зазвичай не на теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їх властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об’єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів, засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, фіксуються у діях, необхідних для отримання корисного ефекту. По-четверте, донаукове стихійно-емпіричне пізнання не пов’язане з певним конкретним об’єктом пізнання. Об’єктом тут є ті предмети і явища, з якими пов’язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Характер життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, що люди постійно мають справу з новими явищами дійсності, тому об’єкт цього рівня пізнання є широким і не визначеним.

Згодом, на певному етапі історичного розвитку людства, виникає наукове пізнання, важливими умовами становлення якого вважають суспільний поділ праці, відділення розумової праці від фізичної, тобто перетворення розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання – це цілеспрямований процес, метою якого є отримання нових знань про суттєві властивості й закономірності об’єктивної реальності, результати якого оцінюються за критерієм істини або хиби.

Конкретна мета пізнання зумовлюються, з одного боку, практичними потребами людини, а з другого – теоретичними потребами розвитку системи знань людства.

Таким чином, наукове пізнання – цілісна система, що розвивається та має досить складну структуру. Остання є єдністю стійких взаємозв’язків між елементами цієї системи. Структура наукового пізнання може бути представлена в різних варіантах. Так, можна стверджувати, що наукове пізнання становить цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається з таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей (суб’єктів пізнання); 2) виділених з реальності увагою дослідника предметів, явищ, процесів (об’єкта пізнання); 3) конкретних властивостей і закономірностей об’єкта пізнання, які цікавлять дослідника (предмета пізнання); 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном, категоріальним змістом знання; 6) результатів пізнання, що виражаються у наукових ідеях, гіпотезах, законах, теоріях; 7) цілей пізнання, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їх можливі зміни і приносити практичну та теоретичну користь.

Основним завданням наукового пізнання є віднайдення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних, законів самого пізнання, мислення тощо. Йдеться про орієнтацію дослідження переважно на загальні, суттєві властивості предмета, його необхідні характеристики та їх вираз у системі абстракцій у вигляді ідеалізованих об’єктів. Якщо цього немає, то немає і науки, оскільки власне поняття науковості передбачає відкриття законів, тобто проникнення в сутність досліджуваних явищ. Це – основна ознака науки.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто наука є сукупністю знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання в цілісну органічну систему. Зібрання розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систему, ще не утворює науку. Знання перетворюються в наукові, коли цілеспрямоване збирання фактів, їх опис і узагальнення доводиться до рівня їх включення у систему понять, у склад теорії.

Фундаментом сфери наукового пізнання, цеглинами, з яких формується наукова картина світу, є його форми (форми наукового пізнання), тобто ідеальні конструкції, що відображають процес і результати наукового пізнання. Йдеться про такі форми наукового пізнання, як: наукові факти, ідеї, проблеми, гіпотези, концепції, закони, теорії та інші.

Як Євангеліє від Іоанна починається зі Слова, так наукове пізнання починається з факту. Науковий факт є початковим плацдармом битви за знання, першою цеглиною будь-якої теоретичної споруди.

Як правило, наукові теорії завжди виходять із певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують статус об’єктивної істини лише спираючись на факти. Історія розвитку суспільної практики й науки засвідчує, що до тих пір, доки люди не взятися за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії. Тільки завдяки фактам почала розвиватися дійсна наука, спочатку природничі, а згодом і гуманітарні та суспільні науки.

Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають процес пізнання. Наявність певних фактів спонукає суб’єкта до наукового пошуку, що проявляється спочатку у формуванні проблеми, зміст якої полягає у підтвердженні, спростуванні чи поясненні конкретних фактів чи зв’язків між ними. У межах цього процесу формується гіпотеза (припущення), котра завдяки експериментальному чи теоретичному підтвердженню зумовлює формування вищих форм наукового пізнання (ідей, концепцій, відкриття законів, формування навколо них теорій).

Факт – це не лише дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб’єкта, як стверджують ідеалісти. У широкому значенні факт ‑ це явища, події, процеси, котрі увійшли у сферу людського пізнання, практики, досвіду. Загалом це те, що відбулося або існує, зафіксоване органами чуття у свідомості суб’єкта. Факт ‑ це інформаційна взаємодія певного явища зі свідомістю суб’єкта, результати якої можна об’єктивувати, тобто зробити незалежними від свідомості конкретного суб’єкта.

Сфера фактичного ‑ це сфера явища, тобто зовнішніх виявів об’єкта, а не його внутрішніх суттєвих властивостей. Іншими словами, у фактах завжди фіксується зовнішні, чуттєво-сприйняті, дані у досвіді риси предметів і явищ об’єктивної дійсності.

Якщо явище, яке відображається у свідомості суб’єкта існує поза нею, тобто незалежно, об’єктивно, а саме відображення не спотворює його зовнішні чуттєво-сприйняті якості, то такий факт називають об’єктивним фактом.

У науку потрапляють, зберігаються й обробляються об’єктивні факти, які зафіксовані з дотриманням певних процедур (тобто компетентними суб’єктами у протоколах проведення експериментів, спостережень, випробувань тощо), які роблять їх достовірними і перевіреними. Таким чином, науковий факт ‑ це опис явищ і подій, даних суб’єкту у досвіді, виконаний з дотриманням належних процедур у конкретній знаковій системі, що гарантують достовірність та об’єктивність відображення дійсності. Особливістю наукових фактів є те, що вони об’єктивні, достовірні, перевірені практикою, досвідом. Це однаково стосується не лише до фактів природознавства, а й до наукових фактів зі сфери гуманітарного та суспільствознавчого знання.

Наукова ідея – це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності і властивості об’єктивної дійсності, а також мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує низку функцій, основними з яких є: 1) підсумовування попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання і цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Одночасно вона є й формою осягнення в мисленні явиш об’єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є особливою формою наукового пізнання. Вона відображає дійсність не просто такою, якою вона існує тут і тепер, а в її розвитку, в тенденції, фіксуючи не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Ідея не тільки забезпечує індивіда знанням про об’єктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому теоретичні рекомендації, як і що змінити, перетворити. «Сказати: «Я маю ідею», означає, що я не лише знаю, що являє собою об’єкт, а й теоретично володію шляхами, методами, засобами його перетворення, тобто знаю як його змінити.

Наукова проблема – це форма і засіб наукового пізнання, яка є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об’єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх задоволення. Проблема відображає суперечність між знанням та дійсністю або суперечності в самому пізнанні. Одночасно вона є засобом досягнення і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми – це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних можливостей суб’єкта на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, яке, має характер припущення й поряд з істинними положеннями містить і оману. Проблема – це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, у якому істинне переплітається з неістинним, об’єктивний зміст невіддільний від суб’єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. У такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її застосування, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого їх вирішення.

Наукова гіпотеза – це форма наукового пізнання, за допомогою якої формулюється один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність та адекватність якого ще не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для вирішення певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експерименту шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою або перетворюється в наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною, оскільки висунення нової гіпотези, здебільшого, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, як правило, стає необхідною формою для становлення нової.

На основі описаних вище форм наукового пізнання, їхній діалектичній єдності, формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Наукова концепція – це форма наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у струнку систему наукових понять. Концепція не тільки містка, а й змістовна сукупність знань про об’єкт (фрагмент) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумаченням будь-яких явищ і процесів. Водночас концепція – це провідна ідея в системі теоретичних і методологічних знань (характеристик, параметрів). Вона органічно поєднує і реалізує пізнавальну та методологічну функції, забезпечуючи суб’єкта знаннями про навколишню дійсність, методами й фактами пізнання, випрацьовуючи схеми її тлумачення та пояснення.

Концепція – це ключовий задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, соціуму, стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ (концепція перебудови, концепція реформування аграрного сектора економіки, концепція освіти в Україні тощо).

Наукова теорія – це найдосконаліша форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність. Вона має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. На відміну від гіпотези, теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості та зв’язки. Теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання своєю точністю, логічністю, досконалою організацією, своїм об’єктивним змістом та пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в системі його зв’язків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення. Вона не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об’єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози (сценарії майбутнього розвитку).

Проте іноді в поняття «теорія» вкладають зміст таких систем знань, як ідеалістичні, релігійні, побутові та інші, які не перевіряються цілеспрямовано досвідом, тому не можуть претендувати на істинність з точки зору наукового пізнання.

Поряд із висвітленими вище формами наукового пізнання потрібно акцентувати увагу на тому, що ядром будь-якої наукової теорії є система наукових законів та понять (найбільш загальною з них сферою дії є філософські закони та категорії, про які йтиметься нижче).

Науковий закон – форма наукового пізнання, яка виражає суттєвий, необхідний, стійкий і повторюваний зв’язок між подіями, явищами, а також внутрішніми станами об’єкта, що обумовлює їх упорядковану зміну або незмінність. Закон тлумачать як об’єктивні зв’язки явищ і подій, що існують незалежно від того, відомі вони комусь чи ні.

У природі закони діють як об’єктивні сили, а в суспільстві проявляються в процесі усвідомленої людської діяльності. Але суспільні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Знання законів розвитку, пізнання, форм їх прояву забезпечують можливість прогнозувати процесами, які протікають як в природі, так і в суспільстві. Хоча за своєю формою закони є продуктом людського знання, але сферою їх дії є об’єктивна реальність.

Класифікуючи закони, їх розрізняють за предметною сферою та ступенем загальності. Також їх поділяють на закони функціонування (описують зв’язки між існуючими в просторі об’єктами) і закони зміни та розвитку (відображають закономірності процесів переходу об’єктів з одного стану в інший). Одні закони мають точний кількісний характер і виражаються за допомогою математичних формул, інші є якісними (закони пізнання, закони дарвінізму). У випадках, коли закони дають змогу за початковим станом системи точно передбачити її подальші стани, говорять про динамічні закони. Коли ж стан системи або якісь її параметри, виходячи із законів, можуть бути вказані лише з певною мірою вірогідності, то такі закони називають імовірнісними, або статистичними.

Категорія – це форма наукового пізнання, яка є суттєвим узагальненням предметів, явищ і процесів дійсності та відображає їх найзагальніші властивості та відношення.

Сутність, зміст, види і функції категорій як фундаментального елемента діалектичної методології буде розглянуто нижче, а під час розгляду категорій як невід’ємних цеглин споруди наукового пізнання варто акцентувати увагу на їх пізнавальному, гносеологічному аспекті. Зокрема, потрібно наголосити на тому, що будучи формами та організуючими принципами процесу мислення, категорії відтворюють відношення, найсуттєвіші властивості і закономірності буття та пізнання в загальному і найбільш концентрованому вигляді.

У 20-х роках минулого століття американський історик фізики Т. Кун у своїй відомій праці «Структура наукових революцій» надав загальноприйнятого нині змісту поняттю «парадигма» (від гр. «приклад», «зразок»), що була визначена ним як визнане всіма наукове досягнення, яке протягом певного часу дає модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству. Інакше кажучи, наукова парадигма – це прийнятий та підтримуваний науковим співтовариством спосіб сприйняття і осмислення предмета дослідження, що виявляється в теоріях авторитетних вчених як загальновизнаний спосіб постановки та вирішення наукових проблем. За змістом наукова парадигма – це система наукових принципів, законів, закономірностей та інших теоретичних положень, що пояснюють факти тієї частини об’єктивної реальності, яка досліджується певною наукою. Наукова парадигма як певний зразок типу і способу наукового мислення відіграє нормативну роль, яка полягає в тому, що вона формує правила, за якими певне знання визнається науковим, істинним, а інше відкидається як недоведене й хибне.

Т. Кун вважав, що певна парадигма панує в науці визначений час, а заміна панівної парадигми новою відбувається внаслідок наукової революції, і починається вона з появи критичної кількості наукових фактів, які не вписуються в пояснення теорій чинної наукової парадигми. Це спонукає науковців висувати нові гіпотези, що намагаються пояснити виникнення згаданих фактів та запропонувати таку концепцію, яка б обіймала поясненням існування усіх відомих у певній предметній області фактів. Далі, якщо концепція визнається достатньо ефективною і обґрунтованою, вона вдосконалюється, конкретизується, перевіряється та набирає рис теорії чи групи теорій, які в результаті визнання їх науковою спільнотою утворюють нову парадигму. Таким чином, на думку Т. Куна, відбувається розвиток науки і наукового пізнання в цілому. Потрібно зауважити, що хоча й теорія наукових революцій філософа критикувалася й удосконалювалася, але в загальних рисах вона відображає історичний розвиток наукового пізнання. Яскравим прикладом зміни наукових парадигм може слугувати історичний розвиток фізичних теорій: спочатку була фізика Арістотеля, потім її змінила фізика І. Ньютона, яка, відповідно, була поглинута теорією відносності А. Ейнштейна.

Залежно від характеру об’єктів пізнання, методів і засобів їх вивчення та особливостей вирішуваних проблем, у сучасному науковому пізнанні можна виділити три основні типи наукових досліджень.

1. Фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання, здійснення яких потребує глибокого і виключно творчого занурення в предмет дослідження, ретельного аналізу розроблюваних теорій, законів, гіпотез та критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання, якими користується дослідник.

2. Епістемологічні дослідження – спрямовані на критичне вивчення рішень раніше сформульованих проблем, перевірку отриманих у результатів наукового пошуку: гіпотез, законів, теорій, з метою розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

3. Прикладні дослідження, які передбачають пошук шляхів, способів, форм практичного втілення сформульованих законів, теорій та інших результатів наукових досліджень. Прикладні дослідження також зумовлюють наукові відкриття, у тому числі і двох вищезазначених видів.

У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення, інтелектуальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стереотипи, інтереси, потреби, наслідки особистих прихильностей і антипатій.

Варто розрізняти такі елементи в структурі наукового пізнання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські засади пізнання.

Ідеали та норми наукового пізнання – сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дають змогу віднести конкретне знання до наукового. До них належать і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. Їхня основна функція – організація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, за умов переходу від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. Їхній характер визначається, передусім, предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їхній зміст завжди формується в конкретному соціокультурному контексті.

Наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Залежно від засад поділу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (тобто про природу, суспільство і саме пізнання) і природничонаукову картину світу. Остання – залежно від предмета пізнання – може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. У загальнонауковій картині світу визначальним елементом є картина світу тієї галузі наукового знання, яка посідає чільне місце на конкретному етапі розвитку науки.

Кожна картина світу формується на основі певних фундаментальних наукових теорій і в міру розвитку практики і пізнання одні наукові картини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (передусім фізична) картина формувалася спочатку на основі класичної механіки, потім – електродинаміки, далі – квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, – на основі синергетики.

Загальнонаукова класична картина світу під час опису й теоретичного обґрунтування своїх об’єктів прагнула відмежуватися від усього, що відноситься до суб’єкта, засобів, прийомів і операцій його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення. Класичній картині світу притаманне уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, у межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм (уявлення про взаємопов’язаність усіх подій у світі причинно-наслідковими зв’язками, у яких кожній причині за конкретних умов має відповідати один чітко визначений певним законом наслідок).

Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивістської (тобто такої, що базується на теорії відносності А. Ейнштейна) і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображено зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в «тіло знання». У ній враховано співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, проте з її ціннісно-цільовими структурами. Характерною рисою постнекласичної картини світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.

Поняття «філософські засади науки» виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в певній науці й забезпечують найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання виконують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції. Будучи засобом (знаряддям) приросту нового знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські засади науки різнорідні й історичні: при переході від одного етапу розвитку науки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.

Повертаючись до класичного розуміння наукового пізнання, потрібно наголосити, що невід’ємною рисою науки, як найбільш строгої форми пізнання, є постійна методологічна рефлексія. Це означає, що в ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв’язків завжди супроводжується – тією чи іншою мірою – усвідомленням та критичним переосмисленням методів і засобів, за допомогою яких досліджуються ці об’єкти.

Власне термін «рефлексія» в перекладі з латини означає «повернення назад», тобто переосмислення уже зробленого або пізнаного. У контексті вибору методів пізнання, під методологічною рефлексією слід розуміти осмислення і узагальнення процесу та результатів попередніх спроб пізнання з метою відбору, систематизації та вдосконалення найефективніших способів пізнавальної діяльності.

Виникнувши на інтелектуальному ґрунті наукового пізнання, методологічна рефлексія згодом почала відігравати дедалі більшу роль і в царині практики, що сприяло цілеспрямованому відбору найбільш ефективних принципів і способів практичної діяльності. Водночас саме наукове пізнання історично є інтелектуальним середовищем виникнення методологічної діяльності, формуванням методології як окремої галузі філософії та наукознавства.

2. Методологія як система принципів і способів організації теоретичної та практичної діяльності

Виникнення та існування філософії та науки як форм духовно-практичного освоєння світу неможливе без наявності «методологічної складової», методологічних уявлень і концепцій, що забезпечують виокремлення, формулювання і нормування методів раціонального мислення в цих видах духовної діяльності.

Водночас завдання методології – не просто виявляти вже сформовані прийоми і способи діяльності, а активно формувати відповідні норми і методи, продукуючи власне структуру раціонально-пізнавальної діяльності у філософії та науці.

Можна констатувати, що існують методологічні уявлення і концепції різного ступеня розробленості й конструктивності, різного рівня та широти охоплення. Так, прийнято розрізняти:

– методологію філософського рівня;

– загальнонаукову методологію;

– методологію науки міждисциплінарного рівня;

– методологію окремих (конкретних) наук.

Нині розробляють методологічні концепції, пов’язані з окремими видами діяльності:

– методологія освіти;

– методологія інженерної справи;

– методологія проектування;

– методологія управління (менеджменту) ;

– методологія творчості та ін.

Формування ж самої ідеї вчення про метод як якогось «правильного шляху» пізнання і смисложиттєвої орієнтації пов’язане з появою філософії, яка постає як раціонально-теоретична форма світогляду, піддаючи рефлексивному аналізу і контролю вихідні передумови ставлення людини до світу.

Методологія виникла й розвивалася як аспект філософського осмислення світу під кутом зору критичного дослідження методів пізнання – як загальнофілософських, так і конкретно-наукових. Філософи не тільки розробляли певні методи на основі узагальнення розвитку науки і творчості загалом, а й теоретично їх обґрунтовували, виявляли їх місце в системі засобів пізнання, взаємозв’язок методів різних наук.

В античній філософії не було розгалуженої методології, оскільки проблеми методу не були пріоритетними. Проте вже на той час було закладено філософську основу методології.

Так, уявлення про метод у зазначеному вище сенсі наявні в досить розвинутій формі у вченні Сократа в так званих сократичних діалогах Платона. Сократ у цих діалогах пропонує певну методологію пошуку істини, спрямовану на виявлення протиріч у позиції співрозмовника (що висловлює загальноприйняту, буденну думку), яка відкриває можливості продуктивного розв’язання проблеми. Сократівська маєвтика була першою історичною формою методології і пізнішого історичного періоду. Ідеї та практика філософської методології розвивалися також у працях інших видатних представників античної філософії, передусім Платона й Арістотеля.

Розробка універсально-теоретичних методів є необхідною умовою становлення і розвитку науки як форми раціонально-теоретичної свідомості на відміну від «рецептивно-технологічного» характеру донаукового пізнання, безпосередньо вписаного в практичну діяльність людини. Зокрема, відмінність давньогрецької геометрії, що отримала своє вираження в «Началах» Евкліда, що стали на довгий час парадигмою структурування систем науково-теоретичного знання, від «землемірства» древніх цивілізацій Єгипту та Дворіччя якраз і полягало в ретельній розробці методів розгортання теоретичних систем, що заклали засади методології дедуктивних наук.

Величною методологічною пам’яткою античного світу є «Органон» і «Метафізика» Арістотеля, який узагальнив досвід наукового пізнання свого часу. Відкриті Арістотелем форми і закономірності мислення отримали значення норм для будь-якого наукового дослідження і побудови наукових систем на багато століть вперед. В Античності також виникають і розвиваються методи науково-емпіричного дослідження – опису та класифікації, які в першу чергу, також пов’язані з іменем Арістотеля.

У філософії Нового часу у зв’язку зі злетом наукового пізнання розробка наукової методології стала центром теоретичної думки. Пошуки ефективного, філософськи обґрунтованого методу перебували в центрі філософських пошуків Ф. Бекона, Р. Декарта та інших філософів ХVII–XVIII ст. Значення філософії як методології науки підкреслюється в цей період тим, що сама філософія прагне до природничої систематичності і точності, у зв’язку з чим використовує в якості зразка побудови філософської системи математику. Вплив розвитку точних наук на філософію цього періоду позначився в поширенні механічного матеріалізму як методології природознавства.

Таким чином, у Новий час вчення про метод виявляється передумовою і ідейним стрижнем усіх класичних філософських доктрин цього періоду (Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. Лейбніц), що зумовлено принциповими установками філософії Нового часу на контроль, рефлексію змісту знання, чіткість і прозорість цього змісту для суб’єкта пізнання. Метод у розумінні класичної раціоналістичної (в широкому сенсі цього терміна, що охоплює і гносеологію емпіризму) філософської методології і слугує засобом цієї прозорості для самосвідомості суб’єкта. Критико-рефлексивна функція цієї методології полягає в знаходженні твердих підстав знання, істинність яких гарантувалася б їх самодостовірністю для суб’єкта пізнання. Зведення до таких непорушних підстав і подальші логічні умовиводи з них дозволяли б самосвідомості суб’єкта пізнання повністю контролювати весь комплекс справжнього знання. Це класичне раціоналістичне розуміння методології мало великий вплив на всю подальшу філософсько-методологічну думку і згодом виявилося відтвореним у методології неопозитивістів.

Емпірико-індуктивістська та раціоналістично-дедуктивістська методологія слугують різними формами реалізації одного й того самого класичного філософсько-методологічного ідеалу. Розробка цих варіантів філософської методології Нового часу спиралася на реальну практику наукового мислення того часу: методологія емпіризму – на емпіричне дослідження, методологія раціоналізму – на математику. Емпірико-індуктивістська і раціоналістично-дедуктивістська концепції аналізу наукового пізнання, які розвивалися в руслі цієї методології представляли собою певні моделі, обумовлені відомими філософсько-гносеологічними ідеалами, і реальна практика науки, що інтенсивно розвивалася у той історичний період (уявний експеримент, метод гіпотези та ін.) не вкладалися у вузькі межі цих моделей. Ця відмінність між класичними філософсько-гносеологічними концепціями та реальною практикою наукового мислення і породила згодом установку на розробку методології науки як самостійної дисципліни, що виходить за межі філософії і спирається передусім на реалії наукового пізнання.

Проникнення діалектичних ідей в природознавство, особливо в біологічні науки, і виявлення неспроможності механічного матеріалізму як методології були значною мірою причинами появи кантівського критицизму як реакції на механіцизм. І. Кант прагнув взагалі перетворити філософію на методологію, висунувши ідею «трансцендентальної методології», покликаної розкрити формальні умови системи чистого розуму, в межах якої, за І. Кантом, лише й можлива строга наука. Сама постановка проблеми «критики розуму» передбачала неминучість суб’єктивістського і агностичного шляху, оскільки межі розуму І. Кант ототожнював із межами логіки, тобто він фактично заперечував об’єктивність останньої.

Г. Гегель зруйнував кантівську критичну методологію, показавши, що логіка розвитку є діалектичною. Однак він витлумачив своє відкриття ідеалістично, представивши об’єкт логіки як абсолютну загальну, ідею. Тому в Г. Гегеля «Наука логіки» постає як методологія, у якій систематично розгортаються категорії його методу – ідеалістичної діалектики [3].

Процес формування наукової методології продовжився створенням діалектичного матеріалізму. Виникнувши в умовах всебічного розвитку науки, коли теоретичне природознавство інтенсивно звільнялося від натурфілософських умоглядних спекуляцій, і спираючись на конкретно-наукові теорії основних форм руху матерії, діалектичний матеріалізм вважався філософією нового типу – наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, а в такому сенсі загальною методологією наукового дослідження будь-якої конкретної науки.

Прихильники діалектичного матеріалізму вважають, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. Вона, на їх глибоке переконання, поглибила існуючу тоді методологію науки і значно розширила коло проблем загальної методології. В ній, на їх думку, піднімалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних проблем. Та час засвідчив, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень використовується й дотепер.

Загальна тенденція подальшого розвитку полягала в розширенні сфери методології, у появі різноманітних її форм, що сягають за межі тільки філософської методології. У другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. інтенсивно розвиваються методологічні дослідження, орієнтовані на реальну проблему науки (П. Дюгем, Е. Кассірер, Е. Мах, А. Пуанкаре, У. Уевелл та ін.). Починається розробка специфічної методології соціальних, історичних і гуманітарних наук, наук про культуру (В. Віндельбанд, П. Ріккерт, В. Дільтей, М. Вебер). Ключову роль у розвитку методологічної культури науки відіграли дослідження з основ математики, які значною мірою визначали напрями методології науки, орієнтовані на застосування методів математичної (символічної) логіки. Розвиток методів точного логічного аналізу, використання логічної формалізації мало неабиякий позитивний вплив на рівень методології науки загалом. Проте абсолютизація цих підходів у методології логічного позитивізму, спроба побудови всеосяжної нормативної методології на основі так званого логічного аналізу мови науки виявилися неспроможними. Їх основним недоліком виявився відрив від реальної практики науки, зокрема від її історії.

І вже постпозитивістська методологія науки повертається до визнання необхідності неупередженого дослідження реалій науки, її історії. У руслі постпозитивізму виникають концепції, що істотно впливали на сучасну методологію науки (концепція «парадигм» Т. Куна, методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса).

Водночас безуспішність програми розробки універсальної нормативної методології науки на основі так званої стандартної концепції науки, сформульованої логічними позитивістами, стимулював радикальну відмову від самої ідеї методології (про це свідчить характерний підзаголовок роботи П. Фейєрабенда «Проти методу»). Ця сама «антиметодологічна» ідеологія активно розвивається і нині в руслі постмодернізму.

Ураховуючи щойно викладене, необхідно зауважити, що долаючи спокуси методологічного нормативізму, наукове співтовариство не має відмовлятися від усякої методологічної визначеності. Така відмова підриватиме самі засади науки як форми раціональної свідомості.

Загалом багатоманіття видів людської діяльності та їх різноманітна специфіка передбачає розробку методів, які були б адекватними щодо об’єктів, які досліджуються, і водночас постійно змінюються.

У ХХ ст. відбувається швидке зростання методологічних досліджень, що зумовлено революційними змінами в соціальній практиці, науці, техніці й інших сферах життя.

Особливо впливають на розвиток методології процеси диференціації й інтеграції наукового знання, корінні зміни класичних і поява нових дисциплін, перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства. Перед суспільством виникають глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу та деякі інші, для вирішення яких необхідні масштабні програми, реалізація яких можлива завдяки взаємодії багатьох наук. Виникає необхідність не тільки пов’язати в одне ціле зусилля фахівців різних напрямів, а й об’єднати різні уявлення і рішення в умовах неповноти і невизначеності інформації про комплексний об’єкт. Ці завдання зумовили розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити ефективну взаємодію і синтез методів різних наук, таких як теоретична кібернетика, системний підхід, синергетика, концепція ноосфери В. І. Вернадського та ін.

Якщо раніше поняття методологія охоплювало переважно сукупність уявлень про філософські основи науково-пізнавальної діяльності, то тепер йому відповідає внутрішньодиференційована і спеціалізована сфера знання.

Від теорії пізнання, яка досліджує процес пізнавальної діяльності загалом, передусім його змістові засади, методологію відрізняє акцент на методах, шляхах досягнення істинного і практично ефективного знання. Від соціології науки і наукознавства методологія відмінна своєю спрямованістю на внутрішні механізми, логіку руху і організації знання.

Водночас потрібно визнати, що методологічну роль виконує не тільки філософська методологія та методологія науки. Конкретні науки, будучи відносно філософії спеціальними, відповідно можуть виступати як методологічні у відношенні до більш вузьких спеціалізованих розділів певної галузі знання. Так, загальна біологія озброює загальними методами дослідження, наприклад, ботаніку, зоологію тощо. Загальна біологія, спираючись на філософію, розробляє методологічні проблеми, що належать до всіх розділів біологічної науки, і водночас використовує та узагальнює їх досягнення. Аналогічні відношення існують і в усіх інших науках, наприклад, основи математики, і всі інші розділи цієї науки, загальна економічна теорія та галузеві економіки, теорія держави і права – та галузеві правові науки і так далі.

Зазначене засвідчує, що специфіка методології як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження, найважливішою умовою свого функціонування вимагає положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, у якій би сфері не здійснювався, має загальні риси. І ці загальні, властиві певній сфері (а можливо і всім сферам) наукового пізнання елементи можуть виступати інструментами пошуку нових знань та їх систематизації. Тобто методологія існує завдяки можливості використання способів пізнання, які були результативними під час дослідження одного об’єкта, для ефективного пізнання суттєвих властивостей і зв’язків іншого об’єкта. Водночас методологічна рефлексія умов та результатів використання певного методу в конкретному дослідженні дає можливість перед використанням його в іншому дослідженні проаналізувати помилки й неточності його застосування та вдосконалити згаданий метод. Адже вдосконалення як духовний феномен, не має меж.

Ураховуючи викладене вище, можна з’ясувати сутність і структуру методології як певного виду духовно-теоретичного освоєння світу. Варто почати з академічних джерел.

Так, у філософському енциклопедичному словнику методологію (грец. methodos – шлях дослідження чи пізнання, logos – вчення) визначено як систему принципів і способів організації, побудови теоретичної і практичної діяльності, а також як вчення про цю систему.

Отже, з огляду на цю дефініцію, поняття «методологія» має два основні значення:

1) система певних принципів і способів, які застосовуються для організації і побудови певної діяльності (у науці, політиці, мистецтві тощо);

2) вчення про цю систему, теорія методу. Зокрема, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби та методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.

Метод у найширшому значенні – шлях до будь-чого, спосіб діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізнавальній. Метод зводиться до системи правил, способів, прийомів, норм досягнення пізнавальної, практичної, духовної мети. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягнення певного результату у певній сфері діяльності. Він упорядковує, раціоналізує пошук істини, дає змогу зекономити сили та час, рухатися до мети найближчим шляхом. Основна функція методу – регулювання пізнавальної та інших форм діяльності. У діяльнісному значенні метод є послідовністю дій спрямованих на досягнення пізнавальної, практичної, духовної мети.

Формування методології як філософського вчення почалося з рефлексії методів наукового пізнання. Вивчення методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, значення дає змогу зрозуміти науковий метод як внутрішню закономірність руху людського мислення або як привнесену в людську свідомість об’єктивну закономірність, що використовується як знаряддя пояснення та перетворення світу. Методи зумовлюються особливостями предмета пізнання, законами розвитку, зафіксованими у свідомості суб’єкта. Метод формується та розвивається в процесі активного впливу суб’єкта на об’єкт, твориться суб’єктом, але значною мірою визначається властивостями об’єкта пізнання. Завдяки методам наукова думка спрямовується відповідно до природи досліджуваного об’єкта і є адекватною закономірностям його розвитку. Отже, метод наукового пізнання – це система способів, прийомів, правил, норм отримання та систематизації нових знань про об’єктивну реальність.

Слід зважати на існування двох основних методологічних помилок:

1) недооцінки або відкидання ролі методу й методологічних проблем («методологічний негативізм»);

2) перебільшення, абсолютизації ролі методу, перетворення його в «золотий ключик пізнання», у універсальний інструмент наукового відкриття («методологічна ейфорія»).

У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою (як зазначалося вище) й досить популярною серед науковців є концепція «методологічного анархізму» П. Фейєрабенда. Водночас, на думку фізика, лауреата Нобелівської премії Р. Фейнмана, метод «живого» дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, як і особа самого дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої проблеми. Це означає, що неможливо створити загального (хоча б для декількох випадків) методу пізнання, а отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, які використовувались раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження. Звісно, така позиція має як свої позитивні, так і негативні аспекти. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній світ, кожен об’єкт зокрема є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Що все ж таки, як зазначалося вище, дає об’єктивну можливість існування методології.

Ефективність, сила кожного методу зумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка «співіснує з методом». Адже будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу зумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка «виливається» у метод. У свою чергу, метод розширюється в систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, його матеріалізації на практиці, а можливо, й започаткування нової теорії.

Потрібно зауважити, що в контексті специфіки освітнього процесу конкретний інтерес становить сутність методології наукового пізнання. Тому враховуючи висвітлене вище є можливість сформулювати більш-менш повну й адекватну дефініцію відповідного поняття.

Отже, методологія наукового пізнання ‑ це система філософських, загальнонаукових, міжгалузевих і наукових галузевих принципів, методів, категорій, теоретичних положень, що забезпечують отримання та систематизацію нових знань про об’єктивну реальність, а також вчення про цю систему.

Нині не втрачає актуальності дослідження структури методології наукового пізнання. Щодо цієї проблеми існують два основні підходи:

1) ієрархічний, котрий визначає чітку ієрархічну (багаторівневу) структуру методології наукового пізнання;

2) плюралістичний, який передбачає горизонтальну однорівневу структуру методології наукового пізнання, де принципи й методи пізнання рівнозначні та однопорядкові.

У багаторівневій ієрархічній концепції методологічного знання, методологія розглядається як багаторівневе утворення, на верхньому рівні якої знаходиться філософська методологія, наступний рівень займає загальнонаукова методологія, на нижніх поверхах – міжгалузеві (методології декількох галузей науки, наприклад економічно-правова методологія, психологічно-педагогічна методологія) і галузеві наукові методології (методологія конкретної галузі науки, наприклад методології економічних, правових, психологічних, педагогічних наук). Наведену класифікацію можна деталізувати в контексті диференціювання її рівнів відповідно до змісту і ступеня узагальнення її елементів (принципів, законів, категорій тощо), та їх гносеологічної ролі. Під таким кутом зору ієрархічна методологічна система матиме такий вигляд:

1) філософські принципи, до яких належать принципи взаємозв’язку, розвитку, цілісності, системності, детермінізму, принципової пізнаваності світу та інші;

2) закони та категорії діалектики й логіки, які виконують і гносеологічну, і методологічну функцію;

3) загальнонаукові принципи, до яких передусім належать принцип об’єктивності, принцип обґрунтованості наукових висновків, принцип обов’язковості доведень розуму, міровизначеності та інші;

4) загальнонаукові методи: аналітичний, історичний, порівняльний, структурний та деякі інші;

5) міждисциплінарні та дисциплінарні методи, зокрема тестування, анкетування, спектральний аналіз, юридично-догматичний, трасологічний методи тощо;

6) закони, категорії, поняття окремих наук, які виконують методологічну функцію, і є інструментом дослідження, зокрема закони І. Ньютона, теорія відносності А. Ейнштейна, категорії право, злочин, стратифікація, відчуття, сприйняття, мислення та ін.

Одним із найбільш авторитетних прихильників плюралістичного підходу до структури методології пізнання є академік М. В. Костицький, який, не заперечуючи потребу методології як окремої галузі філософії та наукознавства, вважає, що необхідно відмовитися від ієрархії методологій (філософська, загальнонаукова, конкретно-наукова), а методології слід «розташовувати» по горизонталі, використовувати і конструювати їх має вчений за власним вибором. Це може бути натурфілософська, позитивістська, діалектична, психоаналітична, синергетична чи інша методологія.

Видатний вчений-філософ вважає, що вчений не може «зашорювати» себе якоюсь однією методологією, а може використовувати методи з різних методологій, тобто методика конкретного наукового пізнання може виглядати як мозаїка методів. Методологія як учення необхідна, передусім, вченому для розвитку наукового світогляду і, вчений не обов’язково мусить бути «правовірним» натурфілософом, позитивістом, діалектиком, психоаналітиком, синергетиком тощо. Нехай спочатку така «власна» методологія виглядає як мозаїчна еклектика, але при достатньому доопрацюванні вона може стати «естетичною» світоглядною системою певного вченого який досліджує конкретний предмет дійсності. Хоч може бути ситуація, коли вона (методологія) і не досягне рівня стрункої світоглядної системи. А можливо це і не потрібно у всіх без винятку випадках. Головне, щоб «мозаїка методів» дала конкретний теоретичний чи практичний результат. Формула «правильна» методологія дає змогу отримати об’єктивний та істинний результат пізнання є застаріла і може виступати лише гальмом у пізнанні дійсності. Немає методологій «правильних» і «об’єктивних». Є методологія як світоглядна система кожного конкретного вченого. Тобто вона завжди і всюди суб’єктивна.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія наукового пізнання розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об’єктом дослідження методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об’єкта. Методологія має на меті з’ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування.

Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів ‑ від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об’єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування. Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання.

Вченням про метод взагалі, зокрема філософський метод, є філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання.

Кожний конкретний філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому кожна філософська методологія починається зі світоглядних принципів, ідеалів та норм пізнання світу, і закінчується конкретними прийомами пошуку нових знань, що спрямовуються згаданими світоглядними елементами методології.

Оскільки сфера філософії містить у собі різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія передбачає множину методологічних вчень, найбільш відомі з яких, а саме: діалектичну, метафізичну, синергетичну, феноменологічну методологію буде детальніше розглянуто нижче.

3. Філософська методологія: класичні (діалектика, метафізика) та некласичні (синергетика, феноменологія, негативна діалектика) концепції

Важко визначити, який із двох системотворчих методів пізнання (діалектичний чи метафізичний) був хронологічно першим, адже їх елементи у філософських вченнях Геракліта, Парменіда, Зенона Елейського, Протагора, Платона, Арістотеля та інших видатних мислителів Античності тісно переплетені й часто доповнюють один одного на шляху пошуку істини. Але, зважаючи на те, що мінливість світу речей визнавали всі філософи, які засновували названі методології, можна почати висвітлення з тієї методології, яка є більш «пристосованою» до пізнання світу як процесу, а саме ‑ діалектики.

Поняття «діалектика» протягом історичного поступу філософії мало різний зміст. Зокрема, можна навести декілька визначень:

1) в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель одним із перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. «Діалектику, – писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття»;

2) Сократ діалектикою називав метод визначення (формування) понять, що мали відображати сутність речей, тобто те загальне, що було, на його думку, незмінним «законом» для одиничних виявів речі;

3) діалектика – це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу» (Гегель);

4) діалектика – це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;

5) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання;

6) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять;

7) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти;

8) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має низку визначень, котрі формують уявлення про різні її сторони, різний зміст. Але для розуміння сутності діалектики потрібно розглянути її у трьох основоположних виявах: як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. І почати варто з історичної ретроспективи її становлення.

Сам термін «діалектика» як зазначалось вище, походить із грецької мови і означає «мистецтво сперечатися, міркувати». Виходячи з пануючої в історії філософії точки зору, він був введений в обіг Сократом для позначення плідного і взаємно зацікавленого досягнення істини шляхом зіткнення протилежних точок зору. Вважається, що творцем першої форми філософської діалектики є Геракліт, який традиційні побутові судження про зміни сформулював у абстрактно всезагальних філософських поняттях. Подальший свій розвиток діалектика отримала в елейській школі та у вченнях Сократа і Платона. Переконання останнього розвинув Арістотель і неоплатоніки (Плотін, Прокл та ін.).

Можна стверджувати, що діалектику як метод пізнання започаткував Сократ. Зокрема, він називав діалектикою метод визначення (формування) понять, що мали відображати сутність речей, тобто те загальне, що є, на думку Сократа, незмінним «законом» для одиничних виявів речі.

Процес пошуку змісту поняття відбувався у полеміці (діалозі) зі співрозмовниками, що давало можливість різнобічно розглянути конкретну річ, та індуктивно-мисленим методом виявити те суттєве й «незмінне», що є в ній. Зміст сформованого поняття повинен був без протиріч охоплювати усі відомі факти вияву речі. Така перевірка загальності отриманого поняття була певним доведенням його істинності, та, водночас, завершальним етапом діалектичного методу Сократа.

На думку Сократа, поняття виражало незмінну сутність речі, на відміну від результатів її чуттєвого сприйняття, яке давало оманливе знання про мінливе буття речей у світі, а мислене оперування поняттями давало змогу робити істині висновки про світ речей. Таким чином, можна стверджувати, що давньогрецький мислитель першим почав формувати мову науки, як точний засіб відтворення закономірностей буття у свідомості людини.

У свою чергу, його учень – Платон на підставі вчень Геракліта і Парменіда відмежував світ речей (у якому все змінюється, перебуваючи у процесі становлення, і коливається між буттям та не буттям) від світу ідей (понять), який постає в його уявленнях незмінним буттям чистих сутностей, що пізнаються завдяки правильному мисленню у формі понять (діалектиці).

Названий метод полягав в охопленні мисленим поглядом групи загальновідомих фактів, що характеризували конкретну річ, та виявленні спільних для усіх фактів рис названої речі. Набір таких, спільних для усіх фактів виявів речі вважався її сталою, незмінною (від випадку до випадку) сутністю, що й була змістом поняття досліджуваної речі.

Сама ж діалектика у вченні Платона збагатилася перевіркою істинності індуктивно сформованих понять через умоглядне виведення усіх можливих часткових наслідків із загального засновку, вираженого у змісті поняття, та співставленням їх раніше виявленими фактами та змістом перевірених раніше понять. Необхідно зазначити, що таким чином сформовані поняття (ідеї) потребували, на думку Платона, їх співвіднесення, тобто встановлення співвідношення між ними шляхом з’ясування їх підпорядкованості або співпідпорядкованості одне одному за змістом.

Учень Платона – Арістотель завершив формування діалектики як методу індуктивного сходження від одиничних фактів до основоположних понять, через які ці факти можуть бути витлумачені. Мислитель сформулював і обґрунтував закони формальної логіки, завдяки чому розробив метод дедуктивного виводу істинних часткових та одиничних суджень про конкретні речі реального світу із загальних тверджень (що містяться в поняттях і визначених ним категоріях). Отже, філософ завершив формування діалектичного методу сходження від конкретних фактів до абстрактних теоретичних положень (понять, категорій і законів) з наступним поверненням до згаданих фактів через «очисну» процедуру дедукції, що збагачувало чуттєве сприйняття речей знанням про їх причини (ідеї, форми, сутність). Цю форму діалектики називають стихійною або наївною діалектикою.

Середньовічна філософія не потребувала розробленого античними мислителями діалектичного сходження від фактів до загальних понять, адже в її арсеналі було найзагальніше, найдосконаліше і єдино істинне поняття Бога, зі змісту якого методом Арістотелевої дедукції виводилося знання про духовний і земний світ.

Дещо подібне втілив у своїй філософській системі Г. Гегель, тільки за допомогою іншого методу, іншої логіки (діалектичної), яка мала вести суб’єкта пізнання від суперечливої активності Абсолютного духу до такої ж суперечливої за своєю сутністю природної реальності (яка є породженням та інобуттям того ж Абсолютного духу), і зворотним шляхом повернути її через історичний розвиток людства (як біофізичного генератора суспільної свідомості, що є однією з форм духу) у «гостинне лоно» Абсолюту, який у Гегеля і є суб’єктом пізнання і, водночас, суб’єктом саморозгортання та самопізнання.

Діалектичний метод Гегеля прагнув відшукати у товщі буття пари взаємно заперечних (суперечливих) найзагальніших категорій та шляхом зняття їх суперечності третьою категорією, яка, здійснюючи перехід від однієї суперечливої категорії до іншої, об’єднувала б їх в одне ціле і забезпечувала б таким чином процес зняття суперечності, та скачок на вищий рівень буття, де з’являються інші парні взаємно заперечні категорії, що потребують процесу зняття суперечності і, таким чином, стверджують подальший розвиток змісту буття аж до злиття його з Абсолютним духом.

Зазначене вище дає підстави стверджувати, що основою діалектичного методу Г. Гегеля є методологічний підхід до будь-якого об’єкта дослідження як суперечливого процесу, що прагне розвитку та переходу на вищий рівень буття, а також струнка система категорій діалектичної логіки, що формує методологічний каркас будь-якої пізнавальної діяльності.

Незважаючи на те, що буття у Гегеля – це буття духу, а об’єкт пізнання – це завжди процес, К. Маркс творчо витлумачив діалектику Гегеля (поставивши її, за словами К. Маркса, «з голови на ноги») як методологію всезагальних форм руху, зокрема суспільного, і поклав її в основу свого «матеріалістичного розуміння історії». Основною відмінністю діалектики Маркса від ідеалістичної діалектики Гегеля є те, що поняття і категорії, як відображення руху соціальної матерії, потрібно було виводити не з апріорності Абсолютного духу, а з історичних реалій суспільної практики (як сфери органічного поєднання ідеального і матеріального), відшуковуючи у ній протилежності, їх боротьбу, її зняття (заперечення), та скачки на новий рівень суспільного буття, виявляючи життєстверджуючий розвиток, аж до найдосконалішої суспільно-економічної формації. Тобто мислитель екстраполював гегелівське метафізичне втілення категорій і законів діалектики у саморух об’єктивного духу на історичний процес розвитку суспільства як носія названого духу, позначивши кінцевим пунктом історичного прогресу ідеальний суспільний устрій – комуністичне суспільство, або як називав його сам К. Маркс – «царство свободи». Але у цьому К. Маркс, так само як і Г. Гегель, припускався однієї і тієї ж помилки (яку, до речі, кожний з них зрештою визнав), зокрема відкидав вплив на процес саморуху соціуму властивостей (як це не дивно звучить) матеріальної складової сутності людини, яка обтяжує стрункий процес саморозвитку духу за законами діалектики власними закономірностями руху. Поєднання перших і других закономірностей, як засвідчує історичний досвід, відхиляє суспільний суб’єкт історичного розвитку від призначеного Г. Гегелем та К. Марксом логічного завершення (чи то в лоні Абсолюту, чи то в «царстві свободи»).

Друг і послідовник К. Маркса – Ф. Енгельс, розвиваючи його погляди та зазнавши надихаючого впливу успіхів природничих наук кінця ХІХ ст., завершив матеріалістичну редукцію діалектики, чим надав їй нового метафізичного існування вже у вигляді об’єктивного (діалектичного) матеріалізму. У діалектиці природи Ф. Енгельса уже не Абсолютний Дух, а матерія наділяється космогонічною суперечливістю, з якої за чітко виписаними трьома законами діалектики розгортається, сповнена конфліктами та протилежностями, але, водночас, струнка світобудова. Так було закладено фундамент матеріалістичної діалектики як «науки про всезагальні зв’язки, найбільш загальні закони будь-якого руху, про закони розвитку природи, суспільства і людського мислення», що завершувала розпочате К. Марксом переставлення гегелівської діалектики «з голови на ноги».

Таким чином прийнято виділяти три ключові історичні етапи розвитку діалектики як методології пізнання: 1) античний, так звана «наївна діалектика» (Сократ, Платон, Арістотель); 2) ідеалістичний, ідеалістична діалектика (І. Кант, Г.В.Ф. Гегель); 3) матеріалістичний, матеріалістична діалектика (К. Маркс, Ф. Гегель, радянські філософи). Водночас можна спробувати виділити і початок становлення четвертого, сучасного етапу розвитку діалектичної методології, для якого властива тенденція діалектичного подолання всього хибного та застарілого у попередніх формах діалектики, насамперед усунення рис догматичності і претензій на всезагальність, пов’язану з принципом тотожності мислення та буття; співвіднесення її на паритетних, плюралістичних засадах з іншими методологіями, зокрема, метафізичною, синергетичною, феноменологічною та деякими іншими.

Підсумовуючи загальний короткий розгляд діалектики, необхідно констатувати, що вінцем діалектичної методології є система законів і категорій діалектики, які містять винятковий пізнавальний потенціал, і, які на думку академіка М. В. Костицького є універсальними логічними формами мислення, у яких відображені ті загальні властивості, відношення і зв’язки, які існують в об’єктивній реальності. Без понять і категорій, на думку філософа, пізнання дійсності було б неможливим.

Таким чином, закони і категорії діалектики, навіть взяті окремо від процедурної основи діалектичного методу, виступаючи вузловими пунктами «генетично» пов’язаних філософських систем, є аксіоматичними підвалинами будь-якого справді наукового світогляду, та мають слугувати теоретичним фундаментом і понятійним каркасом методологічної свідомості сучасного дослідника, у тому числі й дослідника-правознавця.

Важливо назвати функції, основні напрями впливу діалектики на суспільне буття, тобто роль діалектики в різних сферах суспільного буття. Зокрема виділяють такі основні функції діалектики: онтологічну, гносеологічну, логічну, методологічну, світоглядну, праксеологічну (соціально-перетворюючу).

Коротко ознайомившись із сутністю та історичним поступом діалектики як методології, яка почала свій розвиток із сократівського методу пізнання, настав час познайомитись із метафізикою, як не менш фундаментальним і важливим для теорії наукового пізнання методологічним вченням.

Термін «метафізика» у грецькій мові дослівно означає «після фізики». Зазначений термін був уперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (І ст. до н.е.), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін «метафізика» набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має низку значень:

1) вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу);

2) синонім філософії;

3) дещо абстрактне, малозрозуміле (у переносному, повсякденному значенні);

4) наука, яка з’ясовує світоглядні питання (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

5) концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці (у значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Гегель).

Для більш детального та послідовного з’ясування сутності метафізики як методології пізнання потрібно здійснити короткий історичний огляд її виникнення та розвитку.

Грецький термін φυσική (фюсіка, або в сучасній більш поширеній транскрипції – «фізика») означав науку про фюсіс. «Περί φύσις» («Про природу»), так здебільшого називали свої твори мислителі досократівського періоду в розвитку античної науки і філософії, тому їх, до певної міри, можна назвати «фізиками». Ці «фізики-філософи» своє завдання вбачали в тому, аби викрити істинну суть речей і явищ, дати знання «по-істині», протиставивши його звичайному, буденному знанню всіх простих смертних як знанню уявному.

Засобом до здобування істинного знання про суще була раціоналістична думка, чисто дедуктивне міркування щодо вихідного начала (άρχή – «архе»), з якого складаються речі і до якого вони розкладаються. Отже, наукове знання спиралось на те, що чуттєво дано, і прагнуло суто спекулятивно, тобто умоглядно, його пояснити, дійшовши думкою до певного начала, до якого зводиться багатоманітність світу. Головними питаннями такої науки були: Як пов’язано в світі єдине й множинне? Що в світі є мінливим і що незмінним? Що більш властиво речам: рух чи спокій? Що таке буття і небуття та яке їх існування?

Першим, хто свідомо порушив традицію ототожнювати зі справжньою наукою «фізичні» знання, був Сократ.

Він вважав, що фізичні знання фактично байдужі людині, таємниці всесвіту – то все справи божественні, розібратись у них – над людські сили, а те, що залежить від людини, саме воно й є тим, що їй можна й слід знати. А це не що інше як загальні норми всякої людської діяльності, такі як благо, добро, справедливість, мужність, красота тощо, які виражаються поняттями, дослідження котрих і складає зміст науки.

Платон, наслідуючи Сократа, заперечує можливість існування істинного знання про чуттєвий світ, оскільки він надто мінливий і в ньому нема справжньої основи пізнання. Усе, що дане у досвіді та пов’язане з чуттєвим матеріалом, є лише об’єктом гадки, а не справжнього знання. Ми не можемо пояснити, на думку Платона, багатоманітний світ видимих речей, виходячи з них самих, і тому він припускає існування деякого первинного світу ідей, де кожній речі відповідає її, так би мовити, двійник, ідеальна, досконала модель, зразок. До того ж ідеться не просто про відповідність зразка й дійсної речі, а про причинну залежність видимого світу від ідеального. Платон переконаний, що філософське знання стосується світу (що осягається розумом) справжніх сутностей, відокремленого від видимих речей, які були до цього предметом «фізичного» знання.

Платон відносить філософське знання до того рівня, котрий лежить за знанням фізичним, що є обмеженим, недосконалим, неістинним, оскільки воно не дає пояснення речей і явищ. Фактично Платон прагне довести необхідність існування по-справжньому наукового знання за межами «псевдонауки» про видимі речі. Таке знання й можна назвати метафізичним, а по суті – філософським.

Проте ані Платон, ані Арістотель не були причетними до появи у філософському лексиконі терміна «метафізика», хоч його й пов’язують з творами Арістотеля. Коли в першому столітті нашої ери ці твори потребували упорядкування і якоїсь класифікації, Андронік Родоський дав назву «Метафізика» тим книгам Арістотеля, що йшли «після фізики» (по-грецьки τά μετά τά φυσικά – та мета та фізика).

Сьогодні серед дослідників існує думка, що термін «метафізика» вживався задовго до часів Андроніка Родоського і мав той смисл, що в пізнанні рух відбувається послідовно від природних («фізичних») явищ до того, що лежить за ними, або інакше – після (μετά) них. Однак, якщо бути точніше, то метафізичне знання Арістотель не відмежовував від решти наукового знання, і ту частину свого вчення, яку пізніше було названо метафізикою, сам автор позначав як «перша філософія».

Її завданням було обґрунтування засновків будь-якого іншого наукового міркування. Є певна наука, що досліджує суще як таке, а також те, що йому властиве саме по собі. Ця наука не тотожна ні одній з так званих спеціальних наук, бо жодна з інших наук не досліджує загальну природу сущого як такого, а всі вони, відокремлюючи якусь частину його, досліджують те, що притаманне цій частині, як, наприклад, науки математичні. А оскільки ми відшукуємо начала й вищі причини, то зрозуміло, що вони повинні бути началами й причинами чогось самосущого. Місце, яке займає «перша філософія» (метафізика) в структурі умоглядного знання, окреслюється Арістотелем так: «Вчення про природу займається предметами, що існують самостійно, але не нерухомими; деякі частини математики досліджують хоч і нерухоме, однак те, що існує не самостійно, а як таке, що відноситься до матерії; перша ж філософія досліджує те, що існує і самостійно, і як нерухоме». Врешті-решт предметом цієї першої філософії є умоглядне, найбільш надчуттєве, божественне буття. На відміну від Платона, Арістотель не зводить наукове знання тільки до знання метафізичного, що абсолютно протилежне фізичному і математичному, оскільки вони теж є знаннями про надчуттєве. Арістотель просто ставить метафізику вище інших видів знання завдяки її засадничій ролі, та завдяки її повної, благородної безкорисливості, не відмовляючи в науковості й іншим видам знань.

У середні віки метафізика була повністю зведена до теології, де перше начало (Бог) не стверджується шляхом доведення, а приймається на віру. Найбільш яскравий представник середньовічної схоластики Фома Аквінський запозичив майже всі основні поняття з «першої філософії» Арістотеля (сутність, існування, матерія, форма тощо), але наповнив їх суто християнським змістом. Так, тільки Бог, на його думку, втілює в собі єдність сутності і існування, окремі ж речі існують не завдяки власній сутності, а завдяки їх причетності до Творця. На думку Аквінського, метафізика, досліджуючи підстави всього сущого, повинна проникати в його першу причину – абсолютне буття Бога.

Водночас у пізньому Середньовіччі знаходимо й спроби скритикувати метафізику як таку. Ці спроби йшли від номіналізму саме цієї доби (У. Оккам), коли стверджувалось, що метафізика неможлива з огляду на поняттєву невиразимість Бога, оскільки загальні поняття за межами досвіду не можуть вживатись осмислено.

Як би там не було, але до Нового часу метафізика дійшла, і дійшла в подвійному значенні. З одного боку (наприклад, у Р. Декарта і Г. Лейбніца), метафізика більше виконувала роль засобу конечного обґрунтування наукового знання, а з іншого – залишалась відносно самостійним «знанням» про надчуттєве, де її предметами були Бог, Душа та Світ-у-цілому в аспекті їх сутності й існування.

Радикальні сумніви щодо права метафізики на життя починаються з Д. Юма, продовжуються у творах французьких просвітників, І. Канта і сягають аж до позитивізму XIX–XX ст. Відштовхуючись від емпіризму, в якому досвід зведено до чуттєвого враження, відкидаючи стару схоластичну метафізику, Д. Юм звів завдання філософії до дослідження відчуттів і сприйнять та з’ясування тих відносин, що складаються між ними в нашій свідомості. Особливо сильний резонанс у наступних філософських дискусіях набула критика Д. Юмом об’єктивності причинно-наслідкової залежності. Сам Д. Юм використав її для заперечення існування матеріальної субстанції.

Не припускав він також існування окремої духовної субстанції, а все, з чим має справу так зване мислення, поділяв на дві групи – відношення ідей і факти. Перші – це положення, очевидність котрих базована на інтуїції (наприклад, усі математичні судження), другі, тобто факти, – не мають такої очевидності й достовірності, тому їх істинність завжди проблематична.

Такий хід думок, вочевидь, Д. Юма зводив до скептицизму стосовно можливості істинного відображення дійсності, про що свідчить хоч би такий його вислів: «Найдосконаліша природнича філософія тільки відсуває трохи далі межі нашого незнання, а найдосконаліша моральна або метафізична філософія хіба що може тільки допомагає нам відкрити його нові сфери. Отже, переконання в людській сліпоті й немічності є результатом всієї філософії».

Видатний німецький філософ І. Кант теж критикував метафізику, все подальше в його творчості є, до певної міри, наслідком цієї критики. Почавши з питання про можливості метафізики як науки, він звернувся до дослідження людських пізнавальних здібностей, загальної характеристики знання, шляхів та умов його досягнення.

Висновок, якого дійшов І. Кант, зводиться до того, що предмети класичної метафізики, як-то Бог, Душа та Світ, не можуть бути охоплені теоретичним, тобто науковим, знанням, оскільки вони ніяк не дані нам у досвіді, адже науковість забезпечується поєднанням апріорних форм розсудку з даними досвіду. Будь-які спроби вийти за межі феноменів і щось стверджувати про ноуменальний світ приречені на провал через фатальну неспроможність побудувати несуперечливі судження про нього. Ідеї чистого розуму (Бог, Душа, Світ) позбавлені своїх корелятів у сфері чуттєвого спостереження, тому їх ні з чим поєднати, щоб перевести у площину теоретичного знання. Отже, метафізика як наука неможлива.

І все ж Кант не позбавляє метафізику права на існування. Тільки за яких підстав, у якій ролі і в якому вигляді? «Щоб дух людський, ‑ писав він, ‑ будь-коли цілком відмовився від метафізичних досліджень так же неймовірно, як і те, щоб ми колись припинили дихати з побоювання вдихнути нечисте повітря. Завжди, більш того, у кожної людини, особливо у мислячої, буде метафізика, і при відсутності загального мірила в кожного на свій лад».

До метафізики, додає І. Кант, людину буде спонукати постійна неповнота досвіду і природна присутність у розумі апріорних ідей Бога, Душі і Світу. Не як система науково-теоретичного знання на зразок природознавства, а як категорійний аналіз, як зведена в таблицю система понять, розділених за їх різними витоками (чуттєвість, розсудок, розум) можлива метафізика. Метафізику І. Кант оцінював як вершину всієї культури людського розуму, оскільки все, чого дізнається розум на шляхах науки, він робить це за допомогою згаданої системи загальних понять.

Г. Гегель надав терміну «метафізика» негативного значення в контексті антидіалектичного способу мислення, який заперечує з догматичних позицій рухливість понять. Водночас до певної міри він став послідовником Канта в позиції про ту метафізику, що досліджує спекулятивними засобами загальні поняття розуму.

Чи зберегла метафізика, у цьому смислі – якесь гносеологічно-методологічне значення? Чи не є вона просто довільним фантазуванням про якусь «надфізичну», «надемпіричну» реальність, яке не має жодного відношення до тієї єдиної справжньої реальності, фізичної та емпіричної, у якій ми живемо? Якщо метафізична реальність є надемпіричною, тобто не дана нам у досвіді, то звідки ми взагалі можемо знати про її існування?

Значною мірою, виникнення таких питань пов’язане з не зовсім правильним ототожненням понять «досвід» та «емпіричний». Згідно з дуже впливовою традицією, під «емпіричним» розуміють інформацію, яку отримано через органи чуття, так звані «чуттєві дані» чи «дані спостереження». У цьому розумінні всі теорії (оскільки вони незводимі до цих «даних») та безліч наукових понять (зокрема, такі поняття фізики, як атоми, електрони, фотони тощо) є «надемпіричними» ‑ вони говорять про щось, що «стоїть за» тими емпіричними феноменами, які справді можливо спостерігати. В іншому, ширшому розумінні поняття «емпіричний» означає «такий, що може бути експерементально перевіреним», у такому разі ‑ ці теорії та поняття, звичайно, не є надемпіричними. І, звичайно ж, вони не є «надфізичними».

Тим не менше, і за умов ширшого розуміння поняття «емпіричного» залишається досвід, який виходить за його межі, як і за межі «фізичного», ‑ досвід духовно-практичного освоєння дійсності. «Фізичний» чи «емпіричний» досвід становить лише частину життєвого досвіду людини. Осмислюючи свій духовно-практичний досвід, людина, як і в разі емпіричного досвіду, створює теорії, що можуть мати форму міфа чи філософського вчення. Проте ці теорії мають своїм джерелом не «чуттєві дані», а переживання людиною свого буття; вони (на відміну від емпіричних теорій) не можуть бути перевірені шляхом зіставлення з результатами спостережень та експериментів, доступних для «зовнішньої» перевірки іншими людьми. Хоча, звісно, інші люди можуть оцінити ці теорії в світлі власного духовно-практичного досвіду.

Проте з розвитком та зростанням ваги теоретичного мислення в людини виникає потреба осмислити досвід в його цілісності в систематичний, теоретично-послідовний спосіб. Для такого осмислення-інтерпретації людського досвіду потрібні теорії, що не просто пояснюють ті або інші явища, з якими людині доводиться мати справу, а намагаються дати найзагальнішу відповідь на питання про світобудову, «структуру реальності», буття – відповідь, у світлі якої можливо не лише пояснити фізичні, емпіричні феномени, а й теоретично «легітимізувати» цінності, норми, вірування, стереотипи тощо. Така відповідь по суті й буде вченням про буття, про першооснови усього сущого, тобто метафізикою в традиційному смислі.

Крім того, фундаментальне значення для людського мислення, в тому числі наукового, мають найзагальніші поняття ‑ категорії, які не є узагальненням емпіричного, чуттєвого досвіду, оскільки всяка інтерпретація досвіду вже передбачає ці поняття. Категорії характеризують фундаментальні структури мислення, в які інтегрується людський досвід. Г. В. Ф. Гегель слушно зауважував, що використання цих «метафізичних» понять є, всупереч антиметафізичним настроям емпірицистів, необхідною передумовою емпіричної науки: «Фундаментальна помилка наукового емпірицизму завжди полягає в тому, що він використовує метафізичні категорії матерії, сили, однини, множини, загального, нескінченного тощо, і далі робить висновки відповідно до цих категорій, разом з тим застосовуючи форми висновування, але при цьому всьому він не визнає, що містить у собі свою власну метафізику та слідує їй, і неусвідомлено використовує ці категорії в цілком некритичний спосіб». Філософський аналіз фундаментальних структур людського мислення, починаючи з кантівської трансцендентальної філософії, являє собою певний різновид метафізики. Адже ці структури є водночас і найзагальнішими «структурами реальності» як ця реальність дана людині в досвіді.

Зі сказаного вище можна зробити висновок: метафізика в первинному значенні цього поняття, якщо дещо осучаснити його інтерпретацію з урахуванням того шляху, який філософія здолала після Арістотеля, не втратила своєї актуальності.

Але згодом постає інше запитання: чи не є метафізика чисто спекулятивним, відірваним від досвіду, філософуванням?

Для відповіді на це запитання спершу потрібно пригадати, що в певний момент філософська традиція на Заході розділилася на дві лінії – емпіричну та спекулятивну. Йдеться, зокрема, про класичний емпіризм та раціоналізм Нового часу, проте не лише про них. Так, спекулятивна лінія домінувала в схоластичній філософії: середньовічна діалектика з її дискусіями на теми типу: «Cкільки чортів можуть розміститися на кінчику голки?». До цієї традиції відносяться і відомі докази існування Бога, що сягають Арістотеля. Йдеться, зокрема, про ідеалізм Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Емпірична лінія також має своїх яскравих представників у пізньому Середньовіччі, передусім, Роджера Бекона та Вільяма Оккама. Крім англійських класиків емпірицизму (Френсіса Бекона, Томаса Гоббса, Джона Локка, Джорджа Берклі та Девіда Юма) до цього напряму належать також філософи, що були прихильниками традиційного (домарксівського) матеріалізму.

Для спекулятивної філософії характерним було намагання створити всезагальну науку про дійсність не звертаючися до свідчень чуттєвого досвіду, виключно логічними, дедуктивними засобами з понять та ідей розуму. Натомість емпірична філософія розглядала як джерело пізнання чуттєвий досвід. Спекулятивна філософія класичного раціоналізму (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц) була пов’язана з математикою; емпірична філософія – насамперед з природничими науками. Хоча емпірицизм і виходить насправді з певних метафізичних засновків, він мало асоціювався з поняттям метафізики, оскільки був зорієнтований власне на «фізику», і намагався звільнити філософію від «метафізичного» елементу. Отже, поняття метафізики стало асоціюватися зі спекулятивною філософією. З часом за нею закріпилася репутація відірваності від реальних проблем, штучності. Хоча насправді філософія класиків раціоналізму була тісно пов’язана з науковими проблемами, зокрема з проблемами логіки та математики, цей зв’язок було важко розгледіти через дуже високий рівень абстрактності. Але здебільшого негативні асоціації закріпилися за поняттям метафізики завдяки пізнішим представникам спекулятивної традиції, яка втратила той зв’язок з наукою, що живив філософію Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца. Насамперед слід згадати про К. Вольфа, вчення якого (спрощений варіант філософії Г. Лейбніца з різними еклектичними домішками) довгий час було в Німеччині офіційно визнаною філософією, що викладалася в усіх університетах. Після короткої перерви, пов’язаної зі здійсненою Імануїлом Кантом видатною спробою синтезувати емпіризм та раціоналізм (цей синтез, до речі, був тісно пов’язаний із видатним науковим відкриттям – фізичною теорією Ньютона, створення якої не могло бути адекватно пояснене в межах класичних раціоналізму чи емпіризму), спекулятивна філософія, завдяки Й. Фіхте, Ф. Шеллінгу та, особливо, Г. Гегелю, відновила свої позиції. Система останнього посіла в освіті Німеччини те ж становище, що колись належало системі Вольфа. Навіть більше, вона зайняла це становище і в деяких інших протестантських державах, наприклад Данії. Г. Геґель протиставляв свою діалектику як «істинну метафізику» «старій метафізиці» (При цьому, як пише Г. Актон, Г. Гегель «мав на увазі такі докантівські метафізичні системи, як система Крістіана Вольфа, в якій робилася спроба встановити певні висновки щодо природи буття загалом (онтологія), душі (пневматологія), світу (космологія), та Бога (натуральна теологія) з допомогою строгої дедукції з тверджень, сформульованих у абсолютно чітко визначених термінах» (тобто шляхом логічної дедукції змісту цих термінів), що, на думку Г. Гегеля, «було спробою застосовувати математичні чи квазіматематичні методи міркування до предметів, для яких ці методи не годяться». Але при цьому його філософія залишалася цілком в руслі спекулятивної традиції (що, звісно, не виключає деяких влучних узагальнень, що стосуються конкретного історичного та історико-філософського матеріалу). Зокрема, нищівній критиці метафізику Г. Гегеля піддавали А. Шопенгауер та С. К’єркегор, а колишні учні Г. Гегеля, спочатку Л. Феєрбах, згодом – К. Маркс та Ф. Енгельс, здійснили спробу «поставити діалектику Г. Гегеля «з голови на ноги».

Ф. Енгельс не випадково протиставляє діалектику метафізиці, а не «старій метафізиці». Це не просто неточне повторення гегелівського протиставлення. В тих колах, на які були орієнтовані праці К. Маркса та Ф. Енгельса, метафізика вважалася майже цілком дискредитованою і такою, що жодним чином не стосується науки. Водночас К. Маркс та Ф. Енгельс прагнули довести, що марксизм є наукою. Але оскільки дещо модифікована Гегелівська діалектика була важливою частиною марксизму, то вони наполягали, що діалектика є найзагальнішою наукою, а не метафізикою, і тому рішуче протиставляли діалектику метафізиці.

Ф. Енгельс та марксисти закидають метафізиці однобічність, що, в принципі, відповідає дійсності, якщо під метафізикою розуміти чисто спекулятивне філософування. Проте, і класичний емпіризм страждав від однобічності – неможливості адекватно оцінити роль абстрактного мислення у пізнанні. А якою ж у цьому сенсі є ситуація з матеріалістичною діалектикою, тобто з марксистським «синтезом» матеріалістичної версії емпіризму та Гегелівської спекулятивної філософії?

Поєднання матеріалізму та діалектики лише дало марксистам змогу виражати малопривабливі догми матеріалізму та звичайнісінькі банальності високим гегелівським стилем, що надавало їм поважності. Практичний успіх марксизму значною мірою пояснюється тим, яке сильне враження справляє на некритичний розум унікальна «пояснювальна спроможність» діалектичних формул, що досягається завдяки крайній багатозначності понять, з яких складаються ці формули, та крайній довільності їх інтерпретації.

З іншого боку, після І. Канта набуло сили заперечення метафізики як філософії взагалі через їх ототожнення. Особливо виразно ця тенденція виявила себе в класичному марксизмі і в позитивізмі. Засновник позитивізму французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798–1857), будучи заклопотаним синтезом всього наукового знання навколо соціології, висунув доктрину, згідно з якою людство у своєму інтелектуальному розвитку проходить три стадії – теологічну, метафізичну і наукову (позитивну).

«Метафізика, як і теологія, ‑ підкреслював О. Конт, ‑ прагне пояснити внутрішню природу істот, начало і призначення всіх речей, основний спосіб утворення всіх явищ, але замість того, щоб звертатись за допомогою до надприродних чинників, вона все більше й більше замінює їх сутностями або уособленими абстракціями...». Зрештою метафізику він вважає не чим іншим як видом послабленої теології. На третій і останній стадії наш розум обмежується простим дослідженням законів, тобто усталених відношень, які існують між явищами, що спостерігаються. Отже, метафізика, за О. Контом, необхідним порядком долається зростаючою змужнілістю розуму і людство переходить у позитивну (наукову) стадію.

Як відомо, наступні покоління позитивізму (емпіріокритицизм, неопозитивізм) теж наполягали на усуненні, подоланні метафізичної проблематики як такої, що вичерпала себе і є несумісною з сучасною наукою.

З точки зору позитивістського критерію осмисленості позбавленими сенсу мають бути визнані всі нормативні висловлювання, зокрема методологічні правила наукового дослідження, речення, які використовують загальні категорії як то «причина», «необхідність» тощо.

Найбільш парадоксальний висновок, що слідує з критерію осмисленості позитивізму, полягає в тому, що сам цей критерій має бути визнаний таким, що позбавлений смислу, ‑ адже твердження про осмисленість не описує жодних емпіричних фактів. Це визнав, зокрема, і один з головних теоретиків позитивізму, Людвіг Вітгенштейн, завершивши свій «Логіко-філософський трактат» (працю, яку деякі дослідники називають «Біблією неопозитивізму») парадоксальним висновком: «Мої висловлювання можна пояснити так: ті, хто мене зрозуміли, піднявшися за їх допомоги – по них – над ними, зрештою усвідомлять, що вони не мають сенсу».

Один із найвидатніших представників неопозитивізму Карл Поппер переосмислив позитивістську ідею метафізичних тверджень як тверджень, позбавлених сенсу. Відмовившись від такої оцінки, він водночас запропонував критерій демаркації між емпіричною наукою та метафізикою, який є досить схожим на позитивістський критерій осмисленості. К. Поппер пропонує вважати емпіричними ті твердження та теорії, які за своєю логічною формою допускають фальсифікацію, і метафізичними ті, які не допускають такої фальсифікації. Інакше кажучи, якщо можливо вказати на емпіричні факти, які, якби вони виявилися дійсними, були б достатніми для визнання теорії хибною, то ця теорія є емпіричною. Якщо ж теорія є неспростовною, якщо вона логічно сумісна з будь-якими можливими емпіричними фактами, то вона є метафізичною. Причому осмисленість і корисність метафізичних теорій не заперечується. Навпаки, Поппер зауважує, що в метафізиці «з історичної точки зору можна вгледіти джерело, що породило теорії емпіричних наук». Чимало метафізичних ідей давнини були сприятливими для прогресу науки і навіть стали прототипами сучасних наукових теорій. До їх числа належать атомізм, давня корпускулярна теорія світла та багато інших. Водночас К. Поппер наполягає, що «ідеї такого роду набувають статусу наукових тільки після того, як вони виявляються представленими у формі, придатній до фальсифікації, тобто тільки після того, як стає можливим емпіричний вибір між кожною такою ідеєю і деякою конкуруючою з нею теорією».

Для мислителя наукове значення метафізики не є лише надбанням історії, воно не втрачає актуальності і сьогодні: «І наші припущення направляються ненауковою, метафізичною (хоч вона й може бути біологічно пояснена) вірою в існування законів та регулярностей, які ми можемо знайти, відкрити... Розглядаючи наукове пізнання з психологічної точки зору, я схильний думати, що наукове відкриття неможливе без віри в ідеї чисто спекулятивного, умоглядного типу, що найчастіше бувають дуже невизначеними, віри, зовсім невиправданої з погляду науки й у цьому відношенні «метафізичної». Послідовник філософії Поппера, Ганс Альберт, наголошує, що замість того, щоб давати огульну оцінку усім метафізичним вченням, потрібно «розкривати суттєві відмінності між ними, щоб мати можливість використовувати їх спекулятивний та критичний потенціал для прогресу пізнання». Зокрема, він звертає увагу на важливість розрізнення між конструктивною критичною метафізикою, яка дає змогу «зламати звичні способи мислення та сприйняття та накреслити для реальних відношень схему можливих альтернативних пояснень, що дозволяють критично висвітлити колишні переконання», та догматичною метафізикою, яка «або розвивається лише для того, щоб утримувати колишній стан наукового мислення, або навіть ізолює себе цілком від наукового мислення, щоб повністю зберегти картину світу, в будь-який спосіб імунізовану (тобто захищену, невразливу, нечуттєву, «непробивну») від можливих дослідницьких результатів».

З метафізичних спекуляцій «часто виникають, хоча б ескізно, всеохопні теорії для тлумачення реальності, які можуть за певних обставин становити інтерес для утворення наукових теорій. Вони не можуть бути застосовані безпосередньо, а отже, і відразу ж перевірені, але в них тим не менше містяться пояснювальні точки зору, а тим самим і наукові дослідницькі програми, що постачають змістовні та придатні для перевірки теорії... Та обставина, що метафізичні концепції не можуть бути відразу ж спростовані фактами, ще не є достатньою підставою не сприймати їх всерйоз...».

Метафізика, в тому контексті, у якому його вживають К. Поппер та Г. Альберт, містить у собі основоположні мисленні конструкції, які неможливо емпірично верифікувати чи фальсифікувати (але можливо критикувати), і які, натомість, утворюють ту «призму», крізь яку людина сприймає, інтерпретує, упорядковує факти. Такі конструкції (фундаментальні поняття, засновки тощо) лежать, зокрема, в основі усіх наукових теорій та філософських вчень [11].

Таким чином, яким би нападкам не піддавалася метафізика як би важко не підтверджувалися її положення досвідним (емпіричним) шляхом, але струнке раціональне пояснення на метафізичному рівні світу і його засад загалом буде необхідним до тих пір, поки природничі науки не зможуть пояснити всі явища. Але останнього не може бути ніколи, оскільки імматеріальне принципово непізнаване для фізичного досвіду, оскільки їхні сутності різні. І в цьому сенсі, істотний внесок у з’ясування ролі сучасної метафізики робить психологія, а точніше емпірична філософія, в якій, незважаючи на неможливість вивчати імматеріальні процеси психіки, можна досліджувати їх продукти. Ці самі продукти імматеріального світу і вивчаються метафізикою.

З іншого боку, метафізика як розмірковування над проблемою «першооснов буття», якщо останні інтерпретувати як «надемпіричні» підстави, що уможливлюють людський досвід і знання, є важливою частиною філософії. Будь-яка теорія явно чи неявно спирається на певні метафізичні засновки та поняття. Рефлексія над ними хоч і не завжди є обов’язковою, але, як правило, є бажаною у філософських теоріях.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методологій пізнання?

1. У розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в «знятому» вигляді залишається в новому? З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе може повністю відкидатися новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все зазвичай відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці. Однак така закономірність властива більшою мірою розвитку у формі прогресу, регресивний розвиток, вочевидь, часто буває метафізичним (наприклад, коли на місці храму будується розважальний заклад з невибагливими правилами поведінки та торгівлею спиртними напоями сумнівної якості).

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Метафізика бачить його у різних формах: вогню, апейрона, деміурга, ентелехії, «першопоштовху» як джерела руху, тобто знаходить його, частіше за все, поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з позиції діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через подолання суперечностей.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні «механізму» розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким «механізмом» є або чудодійний, незакономірний зовнішній поштовх, який переводить певне явище чи процес на інший рівень, в іншу якість (що уособлюється волею Бога, деміурга, світової Волі тощо), або зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого без наступного необхідного стрибкоподібного розвитку, коли виникає нова якість на основі кількісних змін, як розуміє механізм розвитку діалектика.

4. Альтернативність метафізики і діалектики полягає також у розумінні спрямованості розвитку. Розвиток сущого відбувається по прямій, колом чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою неоднаково. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не колом, прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня (але, очевидно, що названі риси властиві прогресивному розвитку). Метафізика дає різні трактування розвитку, від подібного до природного циклу руху по колу, через есхатологічне витлумачення низхідного руху історії світу до свого кінця на страшному суді Господньому, до постмодерної хаотичної невизначеності й багатовекторності розвитку світу.

5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна спрямованість на імматеріальні джерела та безмежність буття; спрямованість пізнання на до-досвідне або над-досвідне знання; схильність до метаабсолютизації та метаузагальнення, заперечення емпіричної можливості пізнання першооснов та долі Універсуму; усвідомлення принципової невичерпності для раціонального пізнання феномена людини і духовної складової реальності та ін. З точки зору діалектики світ принципово пізнаваний і все в ньому пов’язане причинно-наслідковими зв’язками, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Для цього лише потрібно дослідити предмет в його розвитку, саморусі, зміні, джерелом яких є суперечності певних протилежностей. Необхідно виявити ці протилежності, побачити спосіб їх примирення у синтезі, і таким чином можна закономірно перескочити на новий рівень знань про об’єктивну реальність. Відповідно, критерієм істинності діалектичного пізнання може бути лише практична діяльність людини.

6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої сутності пізнання. Метафізика розглядає його як результат, або досить часто, як не обтяжений чіткими закономірностями процес, в якому мають місце одкровення, чудо, Божа чи то світова воля тощо. Діалектика – розглядає пізнання як закономірний процес, який керується принципами раціональності, піддається осмисленню та прогнозуванню. Останнє дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

7. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови частіше сталої, статичної, всеохоплюючої і умоглядної картини світу, тоді як діалектика прагне показати мінливу і закономірну у своїх взаємозв’язках і відношеннях природу світу.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають значні здобутки в розвитку філософії, зокрема, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак із розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності, але не зійшла сцени гносеологічного дійства, що зветься пізнанням, а й далі доповнює діалектику та інші альтернативні методології, якщо в цьому виникаєпотреба.

Таким чином, історично склались дві перші альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними з огляду на низку важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.

У радянськiй лiтературi дiалектику визначали як вчення про становлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв’язки предметiв i процесiв цього свiту. Вважається, що метод, який використовує дiалектика, якнайкраще пiдходить до пiзнання свiту як мiнливої структури.

Метафiзика ж розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi та незмiннi. Рух у цьому вченнi визнавали лише по колу, або по прямій, а все багатство свiту зводилося до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об’єктiв.

Тут необхідно зауважити, що успадкована від радянської філософії постановка питання про вибір між діалектикою та метафізикою як методами дослідження є не зовсім коректною. Теорія про метафізику як «недодіалектику», як однобічний метод, що не враховує розвитку та зв’язків, сама є досить однобічною та упередженою.

Підсумовуючи, потрібно визнати, що поява двох фiлософських методiв зумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змінність, а також спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть. Дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку – з одного боку, та стiйкої, часто однолiнiйної тенденції розвитку власне природи та природного в самій людині – з іншого. Тому потрібно визнати, що дві історично перші методології у фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.

Але діалектика і метафізика не залишилися єдиними пануючими в сучасній філософії та науці методологіями духовно-теоретичного освоєння світу.

У другій половині 1960-х років німецький філософ Ганс Хакен вводить у науковий обіг поняття синергетика, яке міцно закріпилося у філософському лексиконі та дало назву філософській і науковій дисципліні, яка активно розвивається останніми десятиліттями.

Для становлення синергетики як галузі знань важливе значення мали проведені вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жаботинським експерименти. Спираючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожиним, створила першу нелінійну модель синергетики. Синергізм (грец. συνεργόσ – який діє спільно) – термін, запозичений із біохімії; він відображає ефект посилення дії одного каталізатора додаванням іншого. У працях А. Баблоянц, С. Курдюмова М. Мойсєєва, К. Майцнера, І. Николіса, І. Пригожина, І. Стенгерса, Г. Хакена, В. Шмакова та інших учених ефект синергізму був поширений майже на всі великі складні системи соціології, економіки, екології, політології, демографії, космології, глобалістики. Поступово формується нова наука синергетика, котра досліджує механізми глобальної еволюції, ієрархічної організації світу, феномени самоорганізації та саморозвитку, становлення порядку з хаосу і нестабільності як базової характеристики процесів еволюції.

Синергетичний підхід перетворюється спочатку на загальнонаукову методологію, а потім набуває ознак філософської методології. Саме на цьому рівні вона органічно пов’язується з діалектичною методологією, про що свідчать і самі принципи синергетики, які одночасно є і властивостями синергетичних систем.

Перша властивість – системна ієрархічність, що корелює з діалектичними принципами цілісності й системності світу, тобто наявність певної субординації між усіма рівнями системи. Жодна система не може повністю редукуватися, тобто властивості структур більш високого синархічного (грец. ςυνάρχιως – співуправління, протилежне анархії) рівня не можна описати мовою більш простого рівня. Наприклад, сучасна ієрархічна структура Всесвіту, на думку І. Пригожина, з боку космології виглядає як значною мірою невпорядковане середовище, у якому кристалізується певний порядок.

Друга властивість ‑ це емерджентність (лат. emergens – виникнення нового, неочікуваного), згідно з якою поява нової якості сприймається вищим щодо неї рівнем ієрархії як біфуркація, втрата сталості і збільшення хаосу. Біфуркація (лат. bis – двічі, furca – вила) – роздвоєння. Біфуркація – якісна зміна поведінки динамічної системи за малої зміни її параметрів. Розвиток системи відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації, а сама випадковість за своєю природою не може повторюватися знов. Конфігурація системи на початковій або проміжній стадії розвитку може бути протилежною на її розвинутій стадії. Наприклад, те, що спочатку розтікалося і зникало на периферії, з часом може «згорати» і локалізуватись у центрі. Причому такі біфуркації в часі можуть визначатися повністю перебігом процесів самоструктурування цього середовища, а не змінами його параметрів. Можуть відбуватися вимушені або спонтанні зміни самого відкритого нелінійного середовища. На більш глибинному рівні відбувається перебудова, переструктурування простору можливих шляхів еволюції середовища. З одного боку, емерджентність дає змогу сприймати динамічний нерівноважний стан системи як природний, а з другого – розглядати його як результат нового типу динамічного мислення на базі нової методології.

Третя властивість – це гомеостатичність, згідно з якою існують певні іманентні джерела підтримки стабільного функціонування системи з усіма її внутрішніми характеристиками у певних межах на шляху прямування до власної мети. Існує таке поняття, як саморегуляція, для якої було запропоновано назву gomios stasis (лат. подібний стан). Гомеостаз – це постійність внутрішнього середовища і фізіологічних функцій організму (сталість хімічного складу та фізико-хімічних властивостей, він виражається наявністю ряду стійких показників (констант), характеризує нормальний стан організму: температуру, тиск крові, кількість у крові речовин (Са, К, Na). Система в межах кожного рівня ієрархії існує за рахунок власної внутрішньої енергії. Вона, з одного боку, може зруйнуватися, тобто перейти в стан хаосу з позицій цього рівня. Але, з іншого боку, цей хаос виглядає як певний порядок на більш низькому рівні. Крім того, система може здійснити «фазовий перехід» на інший рівень у точці біфуркації (точка біфуркації – критичний стан системи, за якого система стає нестійкою щодо флуктуацій (збурень) і виникає невизначеність: чи стане стан системи хаотичним, або вона перейде на новий, більш диференційований і високий рівень впорядкованості). Точка біфуркації забезпечує зв’язок даного рівня з більш високим або більш низьким структурним рівнем. Кожний рівень також характеризується своїми параметрами порядку: колективними змінними (ступенями свободи), притаманними саме цьому рівню. Розвиток по-горизонталі у межах одного рівня потребує додаткової енергії. Це шлях екстенсивного розвитку, він уявляється споглядачем як зрівноважений. Небажання виходу з цього стану ‑ це страх перед змінами, бо для людства параметрами порядку є закони, сталі форми. Відхилення від норм та параметрів порядку певного рівня системи у соціології називають маргінальністю (лат. marginis – край, межа). Існує два типи маргінальності: перший характеризується переходом у зону біфуркації, що веде з великим ступенем вірогідності до дезінтеграції системи, хаосу; другому притаманне відхилення в бік більш високого рівня самоорганізації.

Четверта властивість – це темпоральність (лат. tempus – час), тобто зміна темпу розвитку. З позиції макроструктурного рівня тривалість процесу біфуркації короткочасна, для поточного рівня він більш тривалий, а для мікроструктурного – довготривалий. Ревізія поняття часу ‑ невід’ємна складова частка трансформацій сучасної науки і культури. Наприклад, в історіографії Фернан Бродель запропонував три часові шкали: географічну, в котрій тривалість часу вимірюється ерами, або еонами; соціальну, якій тривалість часу вимірюється епохами, подіями в житті окремих держав і цивілізацій; індивідуальну, де тривалість часу вимірюється локальними подіями в житті окремих людей.

П’ята властивість – це нелінійність, згідно з якою під час переходу з одного рівня організації до іншого система потрапляє з лінійної (одномірної) у нелінійну (багатомірну) зону. Характер мислення повинен відповідати новим вимірам системи. Нелінійність у математиці описується певним видом математичних рівнянь. Нелінійні рівняння мають декілька якісно різних рішень. Множина рішень нелінійного рівняння відповідає множині шляхів еволюції, що описуються цими рівняннями. І. Пригожин та І. Стенгерс різні шляхи еволюції нелінійних систем пов’язують насамперед із біфуркаціями у межах змін констант середовища. Завдяки нелінійності, по-перше, реалізується ефект «посилення флуктуацій» (зростання малого, коли мале збурення у точці біфуркації системи переводить її у якісно новий стан, чого б ніколи не відбулося за рівноважного стану системи). По-друге, певні класи нелінійних відкритих систем виявляють «поріг чуттєвості», нижче якого все зменшується, стирається, забувається, не лишає жодних слідів, а вище котрого, навпаки, все набагато зростає. По-третє, нелінійність породжує своєрідний «квантовий ефект», який вказує на певний спектр шляхів еволюції нелінійних систем). По-четверте, нелінійність означає можливість неочікуваних, емерджентних змін напрямів перебігу процесів. По-п’яте, нелінійність означає можливість на певних стадіях надшвидкого розвитку процесів на основі накопичення нелінійних позитивних зворотних зв’язків (причому негативні зворотні зв’язки приводять до стабілізації системи). По-шосте, у світоглядному аспекті феномен нелінійності може бути поясненим за допомогою ідей багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції вибору з альтернативних напрямів розвитку системи.

Шоста властивість – це відкритість, згідно з якою будь-яка закрита система приречена на загибель, життєздатною є лише відкрита до змін система. Відкритість системи означає наявність у ній джерел та витоків обміну речовиною та енергією з навколишнім середовищем. Причому коли йдеться про джерело, то зазвичай мають на увазі локалізований об’єкт (наочний образ такого об’єкта – джерело, що дає життя струмку, а струмок, відповідно, – річці). У системах, здатних до самоорганізації, джерела та витоки мають місце у кожній їхній точці, тобто процеси обміну відбуваються не тільки через межі таких систем, а й у кожній їхній точці. Відкритість системи є необхідною, проте недостатньою умовою для її самоорганізації: будь-яка система, що самоорганізується, є відкритою, але не кожна відкрита система здатна самоорганізовуватися.

Сьома властивість – це несталість, нестабільність (нерівноважність). Згідно з нею для розвитку системи необхідна певна хиткість, її внутрішня неврівноваженість. Саме у точці несталості замкнена система стає відкритою до змін. Наочний образ нестабільності – це стан маятника у верхній точці: він може після цієї зупинки рухатись як у напрямі заданого руху, так і в зворотному напрямі. Це ілюстрація несталості будь-якого об’єкта відносно до малих збурень. У класичних підходах на малі збурення зовсім не звертали уваги. Сучасні підходи пов’язують малі збурення, флуктуації на мікрорівні з поведінкою об’єктів на макрорівні. Звісно, такий вплив може проявитися лише за певних умов.

Восьма властивість – незворотність, тобто неможливість повернення системи до попереднього стану з відтворенням тотожної сукупності усіх його ознак і умов. Вона виникає із несталості системи, яка має статистичні особливості. Незворотність часу в тому, що він спрямований з минулого в майбутнє. Численні приклади асиметрії просторових характеристик розвитку підтверджують також наявність просторової незворотності. Незворотність або існує на всіх структурних рівнях світу, або зовсім не існує. Вона не може виникнути як чудо під час переходу з одного структурного рівня на інший.

Дев’ята властивість – це релятивність, тобто відносність (лат. relativus – відносний) характеристик хаосу і порядку, їхня залежність від позиції спостерігача. Вона підкреслює обмеженість і відносність людських уявлень про масштаби змін і кінцевий результат. Вона також вказує на те, що хаос і порядок визначаються позицією спостерігача, що ввійшла в науковий обіг під назвою «вікна спостереження». Для цілісного опису синархії необхідна комунікація між спостерігачами різних рівнів. Щоб мати кращі й ширші умови для спостереження змін у системі, треба піднятися на більш високі рівні її ієрархії, тобто збільшити ступінь можливості спостереження за нею. Але людина – це не просто спостерігач, вона активний спостерігач, вона відповідальна за вибір того чи іншого шляху розвитку. Якщо знати механізми самоорганізації, то можна усвідомлено ввести в систему необхідні флуктуації, зробити точкові впливи у необхідних місцях, і тим самим спрямувати її розвиток у потрібному напрямі.

Десята властивість – це атрактивність (лат. attractio – притягування), тобто здатність відкритих систем потрапляти у сферу протягування атрактора. Атрактор – це стійкий стан, якого набуває система і в межах якого певний час функціонує. Цей сталий стан системи притягує до себе всю множину «траєкторій» системи, що визначаться різними початковими умовами. За певних умов рух атрактором стає малочутливим до варіації параметрів. Атрактори – це каталізатори синергетичного ефекту. Академік М. М. Моісєєв визначає атрактор як «…одну з можливих траєкторій або станів системи, біля яких і відбувається реальний розвиток подій. Вони як би притягують близькі з можливих (віртуальних) траєкторій».

Особливе місце в методологічному підході І. Пригожина посідають так звані «чудні атрактори», під якими на думку академіка С. П. Капіци розуміють: «Математичний образ детермінованих неперіодичних процесів, для яких неможливий довгостроковий прогноз». Їх пов’язують з ім’ям Едварда Лоренца, який започаткував дослідження хаосу в детермінованих системах. Важливість таких атракторів для дослідження стійкості системи полягає в тому, що потрапляння системи в зону дії дивного атрактора однозначно передбачає виникнення хаосу в її поведінці, тобто втрату нею стійкості. У другій половині ХХ ст. було відкрито багато «чудних атракторів»: серед них такі, як теплова конвекція, певні каталізатори відкритих хімічних і біохімічних систем, деякі типи хвиль у плазмі, генератори випромінювання лазера, знаки магнітних полюсів Землі, довготривалі кліматичні зміни (глобальне потепління), сполохи активності на Сонці тощо.

Одинадцята властивість ‑ дисипативність (лат. dissіpatus ‑ розкиданий, пов’язаний із втратами механічної енергії, частина якої перетворюється на інші види енергії). Дисипативна система є нерівноважною завдяки розсіянню енергії, одержуваної ззовні. Внаслідок самоорганізації у таких системах можуть виникати стійкі структури, які існують за умови постійної дисипації, тобто втрати системою енергії. З появою складної впорядкованої структури в системі зростає ентропія (міра розсіювання тепла, а також міра безладу в термодинамічній системі), яка компенсується негативним потоком ентропії зовні. Дисипативна структура здійснює постійний обмін речовиною та енергією із середовищем, в котрому вона народилася, та є структурно стійкою у ньому. Класичним прикладом таких структур є комірки Бенара, винайдені у 1900 році. Ці комірки утворюються у воді, котру постійно підігрівають знизу, за рахунок конвекційних потоків. Як тільки система переходить в рівноважний стан, тобто підігрівання води припиняють, ці структури зникають. Термін дисипативних структур уперше використав бельгійський вчений Ілля Пригожин.

Названі ознаки виконують також функції базових принципів синергетики як методології. За її допомогою І. Пригожин навчив сучасних науковців бачити світ по-новому.

По-перше, новий підхід не нав’язує складноорганізованим системам шляхів їхнього розвитку (швидше намагається зрозуміти, як можна сприяти їхнім власним тенденціям розвитку). По-друге, цей підхід розглядає хаос як плідний момент конструктивного механізму еволюції системи до нової організації. По-третє, синергетика розглядає можливості розвитку складних систем за альтернативними шляхами (причому стан системи визначається не тільки її минулим, а й майбутнім, тобто вона організовується відповідно до наступної структури самоорганізації системи). По-четверте, синергетична методологія передбачає можливість монтажу складного еволюційного цілого з часток (причому ціле не є простою сумою часток, воно є новою якістю). По-п’яте, нова методологія для управління складними системами визнає важливим не силу впливу, а правильну топологічну конфігурацію, архітектоніку впливу (малі, але правильно організовані резонансні впливи на складну систему є надзвичайно ефективними). По-шосте, синергетика розкриває закономірності та умови протікання швидких, лавиноподібних процесів і процесів нелінійного самостимулюючого зростання. По-сьоме, синергетика як методологія дає можливість подолати деякі психологічні бар’єри, страх перед складними системами, дає надію на опис складного за допомогою відносно простішого. Результати математичного моделювання розвитку складних систем доводять, що навіть відносно прості модельні нелінійні рівняння з нелінійними джерелами та витоками, котрі відображають особливості відкритих систем, описують дуже складну поведінку, тобто містять велику кількість типів структур, до яких із різними початковими впливами прямують. Тому є підстави думати, що надскладна, нескінченномірна, хаотична на рівні складових елементів соціоприродна система може описуватись, як і будь-яке нелінійне середовище, невеликою кількістю фундаментальних ідей, образів, математичних рівнянь, що визначають загальні тенденції розгортання процесів у ній.

Водночас синергетика розвіює безліч попередніх міфів і стереотипів:

1) ще раз варто наголосити, що складноорганізованим соціоприродним системам не можна нав’язувати шляхи їхнього розвитку. Треба знати, як сприяти розкриттю їхніх власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо також збагнути закони співжиття природи і людства, їхньої коеволюції;

2) синергетика свідчить про те, що будь-яка складноорганізована система має, як правило, не одиничний (окремий), а безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку. Відсутність твердої визначеності, наявність альтернатив звужують основу для позиції песимізму есхатологічного змісту. З’являється надія на можливість вибору шляхів подальшого розвитку, зокрема таких, що влаштували б людину і водночас не були б руйнівними для природи. Хоча шляхів розвитку може бути дуже багато, але їхня кількість обмежена. Можливо, далеко не всі напрями, що реалізуються в системі, є бажаними для суб’єкта конструкторських, реформаторських, творчих та інших схожих типів діяльності. Знання обмежень, того, чого в принципі неможливо здійснити в системі, знання своєрідних еволюційних правил заборони надзвичайно важливі для людини;

3) синергетика демонструє, що хаос може виступати механізмом самоорганізації і самопобудови структур, позбавлення надлишкового, механізмом виходу на відносно прості структури – атрактори еволюції.

Підсумовуючи викладене вище, потрібно констатувати, що до основних методологічних принципів синергетики можна віднести принципи ієрархічності, спонтанності (емерджентності), гомеостатичності, нерівноважності, нелінійності, відкритості, незворотності, дисипативності, атрактивності, розвитку (мінливості), єдності детермінізму і випадковості, єдності матеріального і духовного,та ін.

Отже, синергетика – одна з альтернативних діалектиці теорій розвитку (методологія наукового пізнання, науковий напрям), яка вивчає зв’язки між елементами структури, підсистеми, що створюються у відкритих нерівноважних системах завдяки інтенсивному обміну речовини та енергії з довколишнім середовищем.

Водночас неважко помітити, що синергетичний підхід, не заперечуючи значення переважної більшості методологічних принципів діалектики, робить акцент на дещо інших методологічних принципах. Вона також згладжує крайнощі: не заперечуючи матеріалізму, синергетика тяжіє до дуалізму, не заперечуючи детермінізму – їй внутрішньо властивий помірний індетермінізм тощо. Але вже в самій постановці питання про єдність детермінованого і випадкового, порядку і хаосу, стійкого і нестійкого і т.д. чітко проглядається визнання одного з основних законів діалектики – закону єдності й боротьби протилежностей. Погляди синергетичної теорії на процес розвитку і ролі в ньому точок біфуркації і фазових переходів, в контексті співвідношення детермінованого і випадкового, цілком сумісні з ще одним законом діалектики – переходу кількості в якість. Теж саме можна сказати щодо закону заперечення заперечення. Водночас хіба виникнення з хаосу порядку не є підтвердженням того, що синергетика визнає цей закон діалектики?

Тому можна цілком погодитися з Л. Бевзенко, що «такі положення діалектичної логіки як єдність і боротьба протилежностей, діалектика закономірного і випадкового, перехід кількості в якість простежуються в логічних побудовах синергетики навіть під час самого поверхневого розгляду. У лоні синергетики вони набувають свого специфічного забарвлення, більшу конкретність і конструктивність. Можна з упевненістю сказати, що роботи в області діалектичної логіки і філософії варто віднести до тих, які з великим підставою можуть претендувати на включення в ряд історичних попередників синергетики».

Усе це дає підставу стверджувати, що буде безпідставно і невірно заперечувати можливість включення тих чи інших методологічних принципів діалектики в підстави методології, на яку спирається синергетична теорія. Власне кажучи, цей висновок підтверджується тим, що сьогодні в науковій літературі досить багато робіт, в яких прямо або побічно в методологію дослідження одночасно залучені методологічні принципи, категорії і підходи, які притаманні як синергетиці, так і діалектиці.

Зазначене засвідчує, що між синергетикою і діалектикою, як парадигмами (стилями) мислення немає величезної непереборної прірви, вони мають певні точки дотику.

Ще однією цікавою альтернативою діалектиці на початку ХХ ст. є феноменологія.

Поняття «феноменологія» в історії філософії вживалося в різних значеннях. У І. Канта воно слугувало для позначення предметів людського досвіду. У Г. Гегеля воно розумілося як вчення про становлення науково-філософського знання. У працях німецького філософа Ф. Брентано феноменологія поставала як описова психологія, що виявляє й описує структуру психічних явищ. Йому належить відкриття інтенціональності свідомості (обов’язкової та невід’ємної спрямованості свідомості на певний об’єкт), співвідносності предмета й акту переживання, твердження про самоочевидність внутрішніх переживань.

У XX ст. феноменологія постає як впливовий філософський напрям, предметом якого є чиста, позадосвідна й позаісторична свідомість, структури якої забезпечують її реальне функціонування і збіг зі світом ідеальних значень, виражених у мові та психічних переживаннях. Виникнення феноменології як особливого філософського напряму пов’язане з постаттю видатного німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859–1938), учня іншого видатного мислителя Франца Брентано.

У двотомнику «Логічні дослідження», що був опублікований у 1900–1901 рр., Е. Гуссерль виклав основні положення своєї філософії.

Розвиваючи суб’єктивістські традиції в нових історичних умовах, феноменологія заявила про себе як одна з унікальних течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв’язати основні філософські проблеми буття і пізнання.

Попередниками Е. Гуссерля на цьому шляху були видатні мислителі Р. Декарт, Д. Юм, І. Кант, але лише Е. Гуссерль розробив феноменологічний метод пізнання, який в сьогоденні трансформувався у філософську методологію, яка на рівні з діалектикою, метафізикою та синергетикою претендує на спосіб пояснення цілісного буття світу і людини в ньому.

Феноменологія (грец. phainómenon – те, що з’являється, lógos – вивчення) – філософська течія, яка, визнавши неможливість об’єктивного знання про світ, розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються під впливом об’єктивної дійсності.

У літературній мові слово «феномен» вживається в значенні неповторного, незвичного явища, досягнення людини. В історії філософії феномен має дещо інше значення, яке можна з’ясувати лише через співвідношення феномена з явищем. Явище є виявом чогось, що відмінне від нього. Так, у грі кольорів під час заходу сонця фізик бачить певне заломлення променів у атмосфері. Він за явищем (грою кольорів) бачить сутність (закони заломлення світла). На відміну від фізика, звичайна людина сприймає цю гру кольорів як красивий краєвид, не роздвоюючи його на явище і сутність. Гра кольорів і є для них феноменом. Феноменом є те, що дано в сприйнятті і не більше. Для Е. Гуссерля феномен ‑ безпосередня даність, те, що дано з очевидністю у свідомості суб’єкта.

Е. Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як строгої науки. Якщо філософія прагне бути строгою наукою, то вона повинна виходити з аналізу феноменів, з того, що дано з первинною очевидністю. А ними, на думку Е. Гуссерля, є акти свідомості. Традиція вважати очевидним саме акти свідомості започаткована Р. Декартом, який вважав, що в істинності предмета свідомості можна сумніватись (переконання людини, що вона сприймає дерево, може бути хибним), але акт свідомості (саме сприймання) дається їй з очевидністю, він не підлягає сумніву.

У буденному житті й науковому пізнанні людина приймає існування світу як щось само собою зрозуміле. Таке прийняття світу Е. Гуссерль називає природною настановою. Однак така настанова є, на його думку, наївною, некритичною, оскільки вона не піддана сумніву і не з’ясовано її походження. Ця настанова на некритичне прийняття світу як очевидної даності приховує від людини акти її свідомості, яка постійно функціонує в контакті зі світом.

Тому для того, щоб розвернути увагу від світу до свідомості, Е. Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Її сутність полягає, за термінологією Е. Гуссерля, в тому, щоб «взяти в дужки» віру в існування світу, тобто припинити дію безапеляційної віри в існування об’єктивного світу. Це не означає заперечення існування світу, чи сумнів у його існуванні. Але здійснюється спроба критичного осмислення тотожності предметів і явищ об’єктивного світу та їх відображення у свідомості сприймаючого суб’єкта; тобто повертається погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається людині. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка невідступно та анонімно супроводжує та опосередковує пізнавальну взаємодію людини зі світом. Інакше кажучи, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке сприймається, до власне акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія тощо), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Е. Гуссерля, унаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Відповідно, як у філософії І. Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість ‑ не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Е. Гуссерля, завданням феноменології.

Інструментом дослідження свідомості є інтуїція. У сприйнятті даються факти, в інтуїції ‑ сутності (ейдоси), тобто не одиничне, а загальне. Сам процес інтуїції Е. Гуссерль описує так: «Якщо людині, наприклад, потрібно отримати ейдос сприймання (тобто осягнути сутність сприймання, визначити його суттєві риси), то слід відштовхуватись від фактичного акту сприймання (скажімо, сприймання дерева) і далі у фантазії довільно варіювати його (уявляти сприймання різних предметів з різних позицій), стежачи за тим, що є незмінним у всіх цих варіаціях. Як би довільно не змінювати сприймання, йому завжди притаманна тривалість (часовість) і спрямованість на просторовий предмет; неможливо сприйняти непросторовий предмет. Ці особливості ‑ тривалість процесу сприймання та просторовість його об’єкта ‑ і є ейдосом сприймання».

Отже ейдоси (сутності) у Е. Гуссерля первинні стосовно фактів, вони апріорні, незалежні від фактів. У цьому феноменологія близька до платонізму, у якому також ідеї, сутності передують реальним речам і роблять самі речі можливими. Подібно до цього, у Е. Гуссерля відкриті в інтуїції ейдетичні (загальні) структури свідомості є передумовою функціонування реальної свідомості. Ейдос сприймання є, наприклад, передумовою фактичних актів сприймання. Тобто Е. Гуссерль приєднується до раціоналістичної традиції, згідно з якою закономірності процесу пізнання слід шукати в структурах свідомості (розумі), а не у сфері фактів. За допомогою феноменологічної редукції та інтуїції він прагне розкрити апріорні структури свідомості, тобто структури, які завжди притаманні свідомості й завдяки яким вона реально функціонує, і саме вони визначають як бачить (усвідомлює) об’єктивний світ суб’єкт пізнання.

На думку Е. Гуссерля, аналіз актів свідомості свідчить, що їм властива інтенціональність ‑ націленість, спрямованість на предмет. Іншими словами, структура акту свідомості передбачає предмет, причому цей предмет не входить в акт свідомості як його частина. Дерево, яке людина сприймає, не є частиною акту її сприймання, так само як і число, яке вона мислить, не є частиною акту мислення. Інтенціональність означає націленість, спрямованість свідомості на предмет, «наближення» свідомості до предмета.

Як зазначалося вище, ідея інтенціональності свідомості була впроваджена у філософію вчителем Е. Гуссерля, німецьким філософом Францом Брентано (1838–1917), який, однак, обмежився трактуванням інтенціональності як націленості свідомості на предмет. Е. Гуссерль же значно розширив це поняття, надав йому значення «конституювання предмета» (інакше кажучи, творення, продукування предмета). На його думку, певні типи актів свідомості (сприймання, уявлення, оцінювання тощо) спрямовані на певний вид предметів. У сприйманні даються просторові речі, у мисленні – ідеальні предмети, у вірі – цінності, у фантазії – казкові витвори тощо. Кожному типові актів свідомості притаманні свої «правила» (апріорні схеми), за якими даються (тобто конституюються) саме їх предмети. Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Е. Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.

Особливе місце у феноменології посідає інтенціональний аналіз сприймання, оскільки з нього виходять усі інші акти свідомості. Сприймання відбувається за внутрішньо притаманними йому правилами (апріорними схемами), які можна виявити тільки під час аналізу фактичного сприймання. Будь-яке сприймання передбачає просторовий предмет, який можна визначити як субстрат і якості, тобто як сукупність (єдність) якостей. Отже, сприйманню людиною предмета задана схема «субстрат і якості», вона апріорі визначає предмет сприймання як єдність якостей. Далі предмет дається у відношенні до інших предметів, тобто задається схема «субстрат і відношення». Першу «схему» Е. Гуссерль називає внутрішнім, другу ‑ зовнішнім горизонтом сприймання. Скажімо, дерево як суще дано в горизонталі інших сущих (дерев, будинків та ін.). Загальний (найширший) зовнішній горизонт, в якому дане суше, ‑ це світ.

Сам світ є передумовою, загальною «схемою» сприймання будь-якого предмета (сущого). Суще сприймається тільки у світі. Причому світ у Е. Гуссерля ‑ не сукупність сущого, не щось об’єктивне, а просторовий горизонт сприймання всього сущого, зумовлений місцем одиничної суб’єктивної свідомості, перспективою, у якій даються їй предмети.

Водночас, крім просторового, Е. Гуссерль вводить і часовий горизонт. Будь-який акт свідомості ґрунтується на попередніх актах, визначається ними, тобто перебуває у «живому» зв’язку з попереднім досвідом і передбачає (визначає) наступні акти свідомості. Інакше кажучи, свідомість будується на основі живого зв’язку минулого, сучасного і майбутнього. І кожне сприймання відбувається в часовому горизонті. Тому будь-яке суще дане, з одного боку, в «просторовому» світі (зумовлено позицією кожної одиничної свідомості в бутті), з іншого ‑ у часовому горизонті (в горизонті внутрішнього досвіду тієї самої свідомості).

Тому свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має характеристик предметного утворення), вона не є субстанцією, як вважали Р. Декарт і Г. Гегель. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. Свідомість має певні онтологічні параметри, її можна визначити як певний вид буття, що характеризується місцем (центром, із якого твориться світ) і часом.

Таке розуміння суб’єкта (свідомості) Е. Гуссерлем докорінно відрізняється від концепції попередньої класичної філософії, в якій трансцендентальний суб’єкт вважався абсолютним, тобто не мав онтологічних параметрів, причетності до буття, був позбавлений конкретних буттєвих вимірів. Класична філософія виходить з необхідності пояснення світу з позиції певного «абсолютного» спостерігача, що перебуває поза світом. Цей гносеологічний суб’єкт класичної філософії (і науки) не залежить ні від яких часових і просторових змін... Для Гуссерля мислення завжди відбувається в певному місці і на основі попереднього досвіду свідомості. Отже, свідомість у Е. Гуссерля завжди спрямована на предмети (інтенціональна).

Зміни у філософському розумінні відношення людини і світу, зафіксовані феноменологією, є паралельними змінам позицій суб’єкта в мистецтві, навіть у науці, які відбулись наприкінці XIX ‑ на початку XX ст. Художник, письменник класичного періоду, зображуючи світ, прагнули до об’єктивності, намагалися винести суб’єкта-творця за межі твору. Так, у класичному романі можна прочитати щось на зразок: «Була весна, цвіли квіти, співали птахи, але герой цього не помічав». То хто ж це бачив: Бог, автор чи хтось анонімний, хто передав свої враження? Передбачалось, що такий стан речей існував незалежно від того, сприймав його хто чи ні. Сучасний роман визнає тільки «живе свідчення» (той, хто пережив, ділиться своїми враженнями), а не «об’єктивні» запахи і кольори.

Теорія відносності засвідчила, що окремі її положення мають сенс також тільки в перспективі домислення суб’єкта до реальності. Так, одночасність подій (наприклад, вибух зірок у Космосі) має сенс тільки з огляду на просторово-часову позицію спостерігача (визначається місцем його перебування). Без цього вона позбавлена сенсу, тобто не має об’єктивного значення. Усе це дає підстави для тверджень, що в культурі (філософії, мистецтві, науці) відбулось певне зміщення у розумінні відношення людини і світу. На зміну суб’єктно-об’єктного протистояння приходить буттєва позиція людини в світі, яка стала домінуючою в екзистенціалізмі.

Концепція «трансцендентальної свідомості» І. Канта є суб’єктивною, але вона не замикається на окремому суб’єкті (не є соліпсизмом). Згідно з І. Кантом, кожна свідомість творить світ за однаковими правилами і світ усім даний однаково. У Е. Гуссерля ситуація принципово відмінна. Свідомість у нього хоча є трансцендентальною (тобто передбачає всезагальні правила творення), але вона вписана в конкретне буття (в просторовий і часовий горизонт). І тому створений нею світ є її суб’єктивним світом і не більше. Отже, свідомість виявилась замкненою в створеному нею світі. Кожна свідомість має власний світ. Це позиція соліпсизму. Але Е. Гуссерль, вслід за Г. Лейбніцом, називає таку свідомість монадою. Та й соліпсизм не влаштовував філософа, оскільки феноменологія претендувала на істину для всіх.

Тому для подолання соліпсизму, який проявлявся в тому, що одинична суб’єктивна свідомість («Я») замкнута у створеному нею світі. Е. Гуссерль запропонував концепцію інтерсуб’єктивності, яка полягає в тому, що кожне одиничне суб’єктивне «Я» конституює «інше Я» (alter Ego). Знаючи себе і свою ситуацію в бутті, «Я» конституює (тобто за аналогією із собою стверджує) існування іншої свідомості, «іншого Я». Світ, створений ними двома, будується на їхній перспективі в бутті, і є їхнім інтерсуб’єктивним світом. Якщо ж певна етнічна, національна, державна, світова спільнота розбудовує свій світ (свою культуру, цивілізацію), то вона називається у феноменології Е. Гуссерля «життєвим світом».

В останніх працях Е. Гуссерль зробив спробу застосувати свою феноменологічну концепцію до подолання кризи європейської науки. На відміну від інших мислителів, він вбачав причину кризи в натуралістичній (об’єктивістській, спрямованій на факти) спрямованості європейської науки. «Фактичні науки продукують фактичних людей (тобто людей, позбавлених внутрішнього духовного світу)... У життєвій скруті цій науці нема нам що сказати», ‑ пише він. Фактична об’єктивістська наука зумовила втрату довіри до розуму і, врешті-решт, втрату сенсу життя.

На думку Е. Гуссерля, європейці прониклись оманливим довір’ям до натуралістичної науки і почали вважати світ, яким він постає в науці, справжнім світом. Насправді світ науки ‑ це штучно створений світ ідеальностей. З нього вилучена людина як суб’єкт. Започаткував таку науку Г. Галілей, який запровадив виключення суб’єктивних якостей і математизацію сущого. Та й філософія, яка повинна була турбуватись про сенс життя, йдучи за наукою, «просякнута» оманливим натуралістичним світоглядом.

Насправді конкретна людина живе не у світі, сконструйованому наукою, а в «життєвому світі», тобто у створеному культурою світі (європейський, китайський, індійський, український та інші «життєві світи»). «Життєвий світ» ‑ це практичний світ людського життя, речі в якому дані людині з очевидністю. Він є справжнім світом, саме він повинен хвилювати мислителів, а не штучний світ науки. Наука є лише штучним інструментом для успішної діяльності в цьому світі.

У концепції «життєвого світу» Е. Гуссерль у руслі ідей філософії життя (Ф. Ніцше, А. Бергсон) стверджує первинність життя щодо науки. Однак він не переходить на позицію ірраціоналізму, характерну для цих мислителів. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження «життєвого світу» можна створити універсальну філософію, яка відновить довіру до розуму, властиву філософії, починаючи з часів Давньої Греції. У такий спосіб, на його думку, може бути подолана криза європейського буття, а саме подолання кризи мислилося ним через здійснення нового проекту філософії.

Таким чином, у межах феноменології розроблено оригінальну методологію дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії.

На відміну від попередньої філософії, яка вивчала тільки об’єктивну свідомість, Е. Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості, подолавши об’єктивізм, за який гостро критикував усю попередню філософію один з фундаторів екзистенціалізму С. К’єркегор.

Феноменологія аналізує не тільки пізнавальні, раціональні акти свідомості, чим обмежувалась попередня філософія, а весь спектр свідомості ‑ акти віри, містичні акти та ін. Філософія завдяки феноменології значно розширила предметну сферу свого дослідження (У. Джемс, як відомо, також розширив сферу досвіду, але він не виробив відповідної методології). У філософській традиції феноменологія посідає особливе місце ще й тому, що з одного боку, вона тяжіє до класичного раціоналізму, а з іншого ‑ на основі свого методу досліджує феномени, які виходять за межі раціоналізму, і закладає основу некласичної ірраціоналістичної традиції.

Завершуючи розгляд альтернативних діалектиці методологій пізнання, неможна не згадати інтелектуальний витвір Франкфуртської школи (сформувалася до кінця 1920-х років на базі Інституту соціальних досліджень при університеті у Франкфурті-на-Майні, засновниками школи і головними теоретиками були: М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Л. Левенталь, Р. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Габермас) – так звану «негативну діалектику».

Завершене оформлення, як методологічна платформа філософського пізнання, негативна діалектика отримала в однойменній праці Теодора Адорно. «Негативна діалектика» ‑ головна теоретичне дослідження німецького філософа, підсумок його критичного аналізу сучасного індустріального суспільства. Основний зміст названої книги, виданої в 1966 році, полягає в критиці «панування» ідеології і захисті індивідуума в його протистоянні процесу централізації та управління. Відштовхуючись від «парадоксальної діалектики» С. К’єркегора, «критичної гносеології» Ф. Ніцше і «критичної теорії» Франкфуртської школи, Т. Адорно піддав критиці діалектику І. Канта і Г. Гегеля як недостатньо негативну, вчення К. Маркса – як таке, що не відповідає сучасності, і обґрунтував необхідність «негативної діалектики» як «твердого», «непохитного» заперечення, діючого, насамперед, у соціальній сфері. Про характер сучасного буржуазного суспільства він говорить як про «антагоністичну цілісність» з такими ознаками загальної кризи, як несправедливі умови суспільного буття, примат загального над особливим, соціальна криза індивіда, конфлікти в масштабі всієї Землі, прогрес техніки руйнування та ін. Негативну діалектику автор розуміє як один зі способів мислення, суперечливий сам по собі і спрямований на виявлення суперечностей у реальності. Цікаво, що витоки і принципи здійснення «панування» репресивної суспільної системи над людиною Т. Адорно вбачав у парадоксах самої свідомості, яка осмислює дійсність за допомогою понять і категорій, націлених, головним чином, на встановлення загального у предметах, явищах та процесах дійсності, тобто «тотожності». Тотожне і нетотожне виявляються центральними категоріями негативної діалектики. «Нетотожне», «неідентичне», «індивідуальне» в суспільному житті пригнічуються, закладеною в понятті тенденцією «панування», узагальнення.

Це спонукає Т. Адорно до критики понятійного мислення як такого, яке ототожнює, що приводить, зрештою, до стандартизації мислення, панування стереотипів. Водночас мислитель прагне захистити діалектичність такого поняття, яке за своєю природою містить у собі «інше» («інакше», індивідуальне), ‑ те, що не охоплюється класифікаційним мисленням. Звідси ‑ головна функція негативної діалектики, її гносеологічне призначення: вона повинна служити «розчаклуванню» понять і виявленню «непонятійного», того, що стоїть ближче до реальності і виявляється за допомогою «логіки розпаду», тобто руйнування зв’язків, відношень та інших виявів принципів єдності і загальності, а також заміни їх принципом заперечення тотожності. Негативна діалектика націлює на розшифрування іншої реальності, набагато більш важливої, ніж та, що зашифрована в логіці й мові фактів. У цьому сенсі вона виконує визвольну, тобто, в певному сенсі, позитивну функцію.

У якості методології негативна діалектика піддає критиці синтез як акт ототожнюючого мислення, і віддає перевагу аналізу, як націленому на окреме, одиничне, особливе, які завжди в понятійному мисленні підпорядковані загальному. Негативна діалектика також висуває положення про хибність систематичного знання і незалежність істинного значення пізнаваного об’єкта від узагальнюючих і доступних логічному мисленню взагалі методів пізнання дійсності. Негативна діалектика повинна направляти до некатегоріальних форм мислення, до «несистемної думки» і за допомогою аналізів, що складаються переважно із заперечень, сприяти виявленню неідентичності й нетотожності. На противагу засиллю формально-логічного мислення негативною діалектикою висувається заклик «мислити моделями», що спираються на досвід, на практичне знання і на образне мислення. На цій підставі сам Т. Адорно не вважав негативну діалектику в методологічному сенсі «тотальним запереченням». Полемізуючи з екзистенціалістами (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр), він засуджував їх за «безплідний нігілізм». Однак запропоновані ним моделі свободи, моралі, звільненого суспільства також піддавалися критиці як чисто умоглядні й невизначені.

Підсумовуючи опис негативної діалектики як методології, потрібно зауважити, що основні положення негативної діалектики стосуються, передусім соціального пізнання; вона претендує на те, щоб бути методологією культурного та соціального розвитку суспільства, тобто соціальною теорією. У цьому аспекті в ній простежується вплив Г. Гегеля, К. Маркса, частково З. Фрейда. Її соціальний критицизм спрямований проти конформістських тенденцій сучасного індустріального суспільства ‑ на виявлення суперечностей у самій соціальній структурі, яка завжди була антагоністичною, але з розвитком техніки набула нових механізмів примусу, у залежність від яких потрапила людина. Т. Адорно розкриває їх за допомогою сучасних (у порівнянні з К. Марксом) феноменів «відчуження» і «панування», і в цьому сенсі його критику дійсно можна назвати тотальною. Соціальні прогнози філософа не дають чіткої перспективи, адже він сам визнавав «непрозорість» і непередбачуваність перспектив розвитку сучасного соціуму.

4. Закони, принципи, категорії діалектики та їх методологічне значення

Серед законів, принципів і категорій все ж таки принципи є тим теоретичним фундаментом, на якому тримаються інші елементи споруди, що зветься діалектикою. Саме принципи окреслюють та зв’язують у єдине ціле теоретичні складові діалектичної методології. Отже, почати розгляд основних структурних елементів діалектики доцільно з її принципів.

Етимологічне походження терміна «принцип» йде від латинського слова principium, що означає – начало, основа, підвалина. Також його можна трактувати як внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, якими вона користується у своєму житті.

У філософському розумінні поняття «принцип» означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: взаємозв’язку (когерентності), взаємодії, розвитку, цілісності, системності, об’єктивності і принципової пізнаваності світу, детермінізму. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

Спостерігаючи за дійсністю, прямо чи опосередковано можна помітити, що в світі все знаходиться в процесі взаємного зв’язку, та взаємодії. У світі немає нічого, що було б самодостатнім. Саме існування світу, характер руху та змін у ньому свідчать про наявність певної закономірності, порядку. Тому, невипадково, у діалектиці розроблено принцип взаємозв’язку (когерентності), який і є підставою для висновку про те, що всі форми буття в світі проявляються через загальний зв’язок. Зміст принципу когерентності доповнюється принципом взаємодії, що виражає процеси впливу різних явищ світу одне на одного, їх взаємну обумовленість. Для взаємодії, як і для взаємозв’язку, характерне ускладнення в залежності від рівня структурної організації світу. Так, на рівні неживої природи провідними формами є гравітаційна та електромагнітна взаємодія, на рівні живої природи – енергетична та інформаційна. Тільки через взаємодію об’єктів можна виявити їх сутність, їх якісну визначеність, їх розвиток. І принцип взаємозв’язку, і принцип взаємодії підтверджують, що жодне явище світу не може бути пояснене через нього самого, а розкриває воно свою сутність, джерело, механізм і спрямованість свого розвитку виключно через з’ясування зв’язків та основних форм взаємодії цього явища з іншими явищами світу.

Найбільш загальною і складною формою взаємозв’язку речей, процесів, явищ світу є розвиток. З позицій діалектичної методології розвиток – це незворотні, спрямовані та закономірні зміни, які приводять до появи нової якості. Так, наприклад, політ стріли демонструє рух, а ріст злакового стебла ‑ розвиток. Незворотність розвитку означає, що в процесі змін уже виключається можливість повернення до минулої якості. Через один і той самий стан все проходить тільки один раз. В незворотності змін закладена і спрямованість розвитку. Останнє означає, що в процесі розвитку накопичуються зміни, які визначаються типом взаємодії даного явища з іншими явищами та вирішенням його внутрішніх суперечностей. Розвиток – це і закономірні зміни. Така характеристика свідчить, що основу розвитку складають не випадкові події, а процеси, котрі обумовлені самою сутністю явища. Тому кожне явище закономірно проходить свої етапи розвитку, необхідність яких має свою основу в самому явищі, хоча і реалізуються через сукупність випадкових обставин. Зазначені характеристики розвитку орієнтовані на виникнення нової якості. Розвиток у висхідному напрямку – це рух у бік досконалості, тобто прогрес, тоді як зворотній розвиток означає шлях розпаду, деструкції – регрес. Важливою умовою здійснення розвитку є час. Принцип розвитку в часі акцентує увагу на необхідності розглядати явище через призму єдності його минулого, теперішнього та вірогідного майбутнього.

Розвиток виступає і як саморозвиток, зумовлений внутрішніми та зовнішніми причинами. Якщо розвиток буття в цілому абсолютний, то розвиток на рівні «буття у світі» певних його частин, завжди відносний.

Важливе мiсце у фiлософiї посідає питання будови світу. Уже багато вiкiв тому склалась думка, що зрозумiти той чи iнший предмет можна лише тодi, коли дiзнаєшся, з чого вiн складається. З’явились категорiї «просте – складне», «частина – цiле». Ще в античні часи було відомо, що цiле це не те, що складається зі своїх частин. Якщо розумiти спрощено, то певна арифметична сума частин дає якесь цiле. Але ще в еллiнськi часи було помiчено, що цiле є дещо бiльше, нiж проста сума його частин. Як приклад, до наших днiв дiйшла легенда про корабель «Тезея». Тезей довго плавав i поступово зношенi частини свого корабля замiнював новими. Зрештою корабель повнiстю складався з нових частин, то чи той це корабель, на якому ранiше плавав Тезей? Якщо ми пiдтвердимо, що корабель той самий, то мусимо визнати: цiлiснiсть не зводиться до своїх складових частин, хоча без них i не iснує. Бiльше того, в людини протягом року повнiстю замiнюється молекулярний склад всiх клiтин м’яких тканин. А за п’ять-шість рокiв цей же процес проходить i в кiстках. Та вiд цього ми не вважаємо, а так воно i є, що з фiзiологiчної точки зору п’ять рокiв тому ми були одним органiзмом, а зараз це вже iнший органiзм. Поступово в науцi i у фiлософiї склалось переконання, що властивостi цiлого не можна зводити до суми властивостей частин. У чому ж секрет цiлiсностi об’єкта? Вiн – у зв’язках, які об’єднують складнi елементи в комплекси та у взаємозалежнi частини. Таким чином був вiдкритий i сформульований принцип цiлiсностi, що виконує важливу роль в розвитку знання та практики. Отже принцип цілісності ‑ це сприйняття і розуміння світу як цілого, що визначається принциповою неможливістю існування його окремих частин поза зв’язками і відношеннями з іншими частинами, тобто поза якісною визначеністю світового цілого.

З часом вдалось зрозумiти, що рiзним типам зв’язкiв вiдповiдають рiзнi типи цiлiсностi, так розрiзняють конгломерат, агрегат, органiчне цiле.

Конгломерат (англ. conglomerate, лат. conglomerates, нім. konglomerat) – комплекс з’єднаних окремих предметів в одне ціле, при якому вони зберігають свої риси й властивості. Наприклад, конгломерат гранул, кристалів, мінералів тощо.

Агрегат (лат. aggregatus) – механічне поєднання однорідних чи різнорідних частин, об’єднаних виконанням спільної функції, вирішенням певного завдання, або досягненням мети. Наприклад, механічне поєднання деталей у двигуні внутрішнього згорання автомобіля.

Органічне ціле – це тип зв’язку, який полягає у якісній залежності та взаємодоповнюваності елементів-частин цілого, об’єднаних принциповою неможливістю окремого буття поза сутнісною визначеністю цілого. наприклад поєднання кореня, стовбура, гілок і листя в цілісності дерева.

Лише два останнi типи зв’язкiв можна вважати системними.

Оскільки поняття системи має надзвичайно широку область застосування (практично кожен об’єкт може бути розглянутий як система), остільки його досить повне розуміння передбачає побудову комплексу відповідних визначень ‑ як змістовних, так і формальних. Лише в межах такого комплексу визначень вдається висвітлити основні системні принципи: цілісності (принципова неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей складових її елементів і неможливість виведення з останніх властивостей цілого; залежність кожного елемента, властивості і відношення системи від його місця, функцій всередині цілого); структурності (можливість опису системи через встановлення її структури, тобто мережі зв’язків і відношень; обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури); взаємозалежності системи і середовища (система формує і проявляє свої властивості в процесі взаємодії з середовищем, залишаючись при цьому провідним активним компонентом взаємодії); ієрархічності (кожен компонент системи, в свою чергу, може розглядатися як система, а досліджувана в даному випадку система являє собою один з компонентів більш широкої системи); множинності опису кожної системи (у силу принципової складності кожної системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи).

Системою називають не довiльно обрану множину предметiв i зв’язкiв мiж ними, а упорядковану певним чином цiлiсну єднiсть. Систему можна зрозумiти лише в спiвставленнi з зовнiшнiм оточенням, з середовищем. У зв’язку з характером стосункiв з середовищем розрiзняють типи поведiнки системи i таким чином квалiфiкують їх. Рективна система визначається впливом на неї середовища, тут не лише поведiнка, а й, так би мовити, доля системи визначається зовнiшнiми факторами активностi. Адаптивна система – її буття та розвиток теж визначаються середовищем, але ця система не пасивна. Вона може реорганiзуватись так, щоб пристосовуватись до оточення. Активнi системи мають внутрiшню програму розвитку i мають здатнiсть перетворювати оточення у вiдповiднiсть до потреб системи, яка виконує внутрiшню жорстку програму. Найвищий щабель займають системи, що здатнi до самоорганiзацiї. Вони мають зворотний зв’язок, здатнi до навчання, до змiни власної програми функцiонування й розвитку. У таких системах є зв’язки координацiї та субординацiї. У них iснують спецiальнi управлiнськi системи в ролі пiдсистем.

Таким чином, принцип цілісності в діалектичній методології доповнюється принципом системності, який характеризує світ як «систему систем» різних рівнів ієрархічності і складності, елементи якої перебувають у відношенні «підсистема – система – зовнішнє середовище».

Довгий час вважалось, що проблема системностi торкається лише фiлософiї для формування наукового свiтогляду, але зараз проблеми системно-структурного аналiзу буквально окупували науку, технiку, полiтику, економiку, екологiю. Скорiше можна перерахувати тi галузi знання, куди системно-структурний аналiз не досяг.

Принцип об’єктивності і принципової пізнаваності світу засвідчує окреме від будь-якої індивідуальної свідомості, самостійне існування світу, як просторово-часового середовища її буття, яке має іманентну здатність просвітлюватись, упрозорюватись під дією «світла» людського розуму.

Важлива роль у діалектичній методології належить принципу детермiнiзму. Вiдповiдно до цього принципу, усi елементи буття виникають, розвиваються i сходять в небуття в результатi певних причин i зумовлюються такими причинами. Повсякденний досвiд i наукова практика доводять, що в багатьох випадках вдається знайти джерело змiн, тобто вiдкрити тi явища, що породили iншi. Першi з них називають причиною, останнi – наслiдком. Щоправда, в повсякденному життi майже не буває однiєї причини i одного витiкаючого з неї наслiдку. Частiше явище буває наслiдком кiлькох причин. Бувають явища, що стають причиною такого великого об’єму наслiдкiв, кiлькiсть яких важко навiть збагнути. Для того, щоб вибухнув четвертий реактор Чернобильської АЕС, треба було зробити вiдразу сiм порушень режиму роботи реактора. Тобто, причина тут не одна, а от яку суму наслiдкiв породила аварiя на ЧАЕС людство до цього часу не лише не порахувало, а й не збагнуло. Говорити про причинно-наслiдковi зв’язки як однонаправленi, було б невiрно. Лише в механiчних системах бiльш-менш витримується така однонаправленiсть. Головним способом зв’язку в даному випадку є взаємодiя причини й наслiдку, скажiмо взаємодiя ґрунту та рослини, економiки та полiтики. Ґрунт є умовою процесу росту рослини, але сама рослина під час свого розвитку змiнює ґрунт. Та чи iнша полiтика виникає як результат певного економiчного розвитку в суспiльствi. Але ця ж полiтика буде активно впливати на економiчне життя суспiльства. Будь-яка взаємодiя, в тому числi й причинно-наслiдкова, – тут не виключення; є вiдображення. Причина змiнюється пiд впливом наслiдку, викликаного її ж дiєю. У мiру розвитку причинного аналiзу стали розрiзняти причини головнi та другоряднi, прямi та опосередкованi. Крiм цього, в аналiз вводиться врахування умов, приводiв, а для процесiв, що вiдбуваються з участю людей, ще й iнтересiв, мотивiв, цiлей, iдеалiв, вольових факторiв. Розглянемо елементи причинно-наслiдкових зв’язкiв. Умови ‑ це внутрiшнi властивості об’єкта та зовнiшнi щодо нього чинники, які окремо вiд беспосереднiх причин не можуть породити наслiдкiв, але вони є сприятливим і необхідним середовищем для розвитку причинно-наслідкових взаємодій. Інакше кажучи, умовами обумовлено перетворення «енергiї» причин в дiйсний наслiдок. Скажiмо, наявнiсть в iнститутi деканату факультету зовсiм не є безпосередньою причиною придбання студентом вищої освiти, але без деканату в сучасних вузах не можна органiзувати освітній процес. Наявнiсть в iнститутi органiзацiйних структур учбової частини i створює умови для того, щоб учбовий процес здiйснювався максимально ефективно. Привід ‑ явище, що саме по собi не викликає того чи iншого наслiдку, але спрацьовує як «пусковий механiзм», поштовх, iмпульс, що розв’язує початок дiї для всього причинного комплексу. Коли привiд спрацьовує? Треба, щоб система вийшла з рiвноваги пiд дiєю умов. Стан вiдсутностi рiвноваги (cтабiльностi) дуже небезпечний для системи. Досить незначної подiї, щоб виник ланцюг процесiв, який поведе до лавиноподiбного розвитку. Як правило, дуже детально розрiзняють причини, умови, привiд кримiналiсти. При визначеннi мiри участi в кримiнальнiй подiї тiєї чи iншої особи важливо розрiзняти, що саме було причиною, що приводом, що створювало умови в подiї, котра привела до кримiнального наслiдку. Причина ‑ сукупнiсть усiх обставин, при наявностi котрих наступає наслiдок. Вона включає в себе явища рiзного рiвня, що обумовлюють наслiдок. Таким чином. Наслідок ‑ це трансформована нова реальнiсть, що виникла під дією конкретних обставин (причини) внаслідок об’єктивного зв’язку – за днем iде нiч ще обов’язково настає в силу обертання планети навколо осi. Розжарювання тонкого провiдника до стадiї iнтенсивного свiчення при пропусканнi через нього певної сили струму настає обов’язково в силу того, що електричний струм має теплову дiю.

Розглянувши основні принципи діалектики (взаємозв’язку, взаємодії, розвитку, цілісності, системності, об’єктивності та принципової пізнаваності світу, детермінізму), тобто засадничі теоретичні положення, які є фундаментом і аксіоматичним простором для пізнання і осмислення буття, можна перейти до законів діалектики. Саме закони і принципи діалектики (в органічній єдності з категоріями діалектики) є тим раціональним каркасом, який згруповує буття у цілісний життєвий простір, що зветься науковою картиною світу. Потрібно зауважити, що принципи, закони і категорії діалектики (та й будь-якої галузі знань) тісно, органічно пов’язані між собою, і цей зв’язок відображає взаємопов’язаність і взаємообумовленість предметів, явищ і процесів об’єктивної реальності.

Закон єдності і боротьби протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи, соціально-історичної та духовної реальності, яке полягає у виникненні і посиленні суперечностей (боротьбі) між протилежними, але взаємно обумовленими якостями, сторонами, частинами названих явищ. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає провідне місце. Чому?

Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх властивостей та особливостей розвитку. Прихильники діалектичного матеріалізму вважають, що кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку.

Не надто напружуючи інтелектуальні здібності, можна навести приклади явищ, зміну яких важко пояснити через закон боротьби і єдності протилежностей. Наприклад, протиріччя яких протилежностей є джерелом розширення всесвіту? Або, які протиріччя примушують рухатись автомобіль? Звичайно можна спробувати віднайти протиріччя в кожному предметі або явищі. Але чи відкриють вони шлях до пізнання сутності тих процесів, що з ним відбуваються?

Водночас, існує значна кількість процесів і явищ, які дійсно зумовлені боротьбою (суперечностями) протилежностей. Наприклад, практична діяльність виникає з протиріччя між певною потребою людини, з одного боку, та неможливістю негайно її задовольнити – з іншого, схоже протиріччя рухає і пізнанням людиною світу, а саме – протиріччя між рівнем наявного знання суб’єкта про певний об’єкт, та потребою мати глибші та ширші знання про названий об’єкт.

Що означає «єдність протилежностей»? По-перше, взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, день – ніч, добро – зло, життя – смерть, низ – верх тощо. По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної (наприклад взаємний перехід дня і ночі, знання і не знання). Протилежності перебувають у боротьбі одна з одною, їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну, це є невід’ємною рисою діалектичних протилежностей.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Розкрити зміст категорій «протилежності» і «суперечності», доцільно через з’ясування змісту категорій «тотожності» і «відмінності». Так, Г. Лейбніцу належить класичне визначення тотожності: об’єкт А тотожний об’єкту В, якщо всі властивості і зміни А притаманні В і, навпаки, усі властивості і зміни В притаманні А. У реальній дійсності така ситуація неможлива: навіть дві елементарних частки не можуть вважатися абсолютно тотожними, оскільки вони є різними об’єктами, і, принаймні мають різні координати. Тим самим тотожності в певній мірі властиві відмінності як відношення неоднаковості (за деякими ознаками). Однак відмінності бувають різні, різного ступеня. Відмінність – це початок віднаходження у явищах і процесах роздвоєння єдиного явища на протилежні сторони і тенденції. Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності. Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам діалектичного характеру, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну. Отже граничний рівень відмінності, максимальний її ступінь, називають протилежністю. З огляду на положення про загальний зв’язок у світі, можна стверджувати, що протилежності якимсь чином співвідносяться одна з одною. Відносини між протилежностями називаються суперечностями. При цьому необхідно розрізняти формально-логічні і діалектичні суперечності. До першого типу відносять таку взаємодію протилежностей, при якій вони виключають одна одну, а до другого – таку взаємодію протилежностей, при якій вони одночасно і виключають, і доповнюють одна одну. Взаємодія протилежностей у діалектичній суперечності нерівноважна, мінлива, активна, що властиве будь-якій боротьбі.

Діалектичні суперечності – це система відносин, у межах якої протилежності породжують одна одну, виключають одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, продукуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо). Неосновні суперечності (ті, що не створюють джерело саморозвитку предмета в певний період) впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, споживча вартість – вартість в ринкових відносинах).

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні (часто несумісні, непримиренні) тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей (таких, що не є несумісними і непримиренними) можуть бути суперечливі відносини між друзями, які виражаються у різних поглядах на переглянутий фільм тощо.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певним шляхом. На певній стадії розвитку конкретного явища окремі його сторони досягають такого ступеня суперечностей, що вже не можуть існувати в єдності. Наступає момент вирішення суперечностей. Це вирішення відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а лише долаються. Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Наприклад, у свідомості учня співіснують два протилежних, антагоністичних явища потреба підготуватися до завтрашньої контрольної роботи, та бажання піти з друзями на льодовий каток, і весело та яскраво провести час. Але час вибору наступає, і одна з протилежностей бере у боротьбі гору. Вибір підготовки до контрольної роботи переводить учня на новий більш високий вольовий та інтелектуальний рівень, вибір льодового дійства – навпаки знижує рівень вольових якостей юнака, і як наслідок, залишає на старому інтелектуальному рівні.

Боротьба протилежностей ‑ тип універсального зв’язку, змістом якого є творча активність, породжена напругою протистояння протилежностей у предметах і явищах.

Дуже важливо для практичної діяльності вловити момент вирішення суперечностей. Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямів виявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей у предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-історичні стадії розвитку та зміни. Отже, з вищесказаного випливає сутність закону єдності та боротьби протилежностей.

Усім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, в якому також з’являються свої протилежності і свої перспективи зняття суперечностей між ними, але вже на вищому рівні.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Основні закони розвитку світу розкривають механізм, причину і направленість змін, що відбуваються в ньому. Так, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні характеризує одну зі сторін цього руху, одну з граней всезагального розвитку. Він розкриває механізм розвитку, пояснює, як відбувається розвиток, завдяки яким процесам, і як предмети зазнають якісних змін та перетворень. Щоб зрозуміти сутність цього закону, необхідно дати визначення категорій «якість», «кількість», «міра».

Почати доцільно з категорії «якість». Необхідно розрізняти поняття «якість» у побутовому і філософському розумінні. У побуті, у повсякденні слово «якість» відображає ступінь цінності речі, її позитивну чи негативну оцінку з погляду задоволення тієї чи іншої потреби людини. Зовсім інше значення має термін «якість» у філософії. У повсякденному житті доводиться мати справу з великим розмаїттям явищ, процесів, предметів. При цьому багато з них не мають ніякого відношення до потреб людини. Але людина все-таки відрізняє одні предмети та явища від інших (рослина і тварина, вода і кислота...). Це пояснюється тим, що кожний предмет має свою якісну визначеність, що відрізняє його від інших предметів. Те, що характерно для певної речі, що відрізняє її від іншої, зветься якістю.

Якість тут усвідомлюється як сукупність низки суттєвих ознак. Крім цього, треба враховувати, що якість внутрішньо притаманна предмету, явищу нерозривно зв’язана із самим існуванням предметів і явищ. Втрачаючи свою якість, предметні явища перестають бути тим, чим вони були раніше. Якісні відмінності властиві не лише різним предметам та явищам. Вони існують і між різними стадіями розвитку одного і того самого предмета чи явища (дитинство, юність, мужніння, старість).

На основі сказаного можна дати визначення якості.

Якість – це філософська категорія, що відображає внутрішню визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх конкретними предметами і явищами, та відрізняє від інших.

Початкові показники якісних відмінностей предметів і явищ дають нам органи чуття. Навколишня дійсність, що діє на органи чуття, викликає в нас певні відчуття (наприклад, тепло, холод, колір). Ці відчуття і дають нам змогу судити про якість речей.

Але відчуття дають знання лише про окремі сторони чи ознаки речей, а не знання загалом. Відчуття не здатні відрізнити суттєве від несуттєвого. А для визначення якості необхідно виділити корінні, суттєві ознаки чи властивості. Їх дає мислення. Отже, пізнання якості починається з пізнання властивостей.

Властивість – це будь-яка ознака, якою один предмет чи явище відрізняється від інших або подібний до них.

Якість виявляється через властивість, і пізнати якість того чи іншого предмета або явища можливо лише через його властивості, що визначають цю якість. Наприклад, електричний струм, який якісно може бути охарактеризований як потік електронів, проявляє себе через такі властивості: при проходженні через провідник нагріває його, створює магнітне поле навколо провідника, при проходженні через розріджені гази викликає їх світіння тощо.

Кожна властивість речі проявляється лише у взаємодії із іншими речами. Наприклад, властивість магніту притягувати залізо проявляється у процесі взаємодії магніту із залізом. Властивість окремих металів окислятися виявляється за умов їх зустрічі з киснем.

Предмети й явища матеріального світу мають, як правило, декілька властивостей. Але не можна зводити якість до простої суми властивостей. Зміна окремих властивостей у певних умовах не змінює сутності речі, вона може навіть втратити ту чи іншу властивість, але річ не перестає бути тією самою річчю. Інша справа якість. Вона характеризує річ загалом. Її зміна означає зміну сутності речі. Якість відображає відносну стійкість, постійність предмета. Завдяки якості предмет є те, що він є.

Не можна, проте, провести абсолютну межу між якістю і властивістю, тому що якість – це найбільш суттєві властивості, що визначають всі інші властивості і без яких річ перестає бути певною річчю.

Якісні зміни означають припинення існування певного предмета, перетворення його в інший предмет. Наприклад, відомо, що деякі провідники при температурах, близьких до абсолютного нуля, втрачають опір і стають надпровідниками.

Якість предметів і явищ не існує поза зв’язком з їх кількісною характеристикою. Це теж дуже важливий аспект предметів і явищ. Кількість – це зовнішня характеристика предметів і явищ, що характеризує їх з боку ступеня розвитку властивостей: об’єму, числа, швидкості руху тощо.

Кількість має свої особливості порівняно з якістю. По-перше, зміна кількості в певних межах не викликає суттєвих змін речей та явищ. Межі кількості більш рухливі, еластичні, ніж межі якості. Адже коли предмет втрачає свою якість, то перестає бути тим, чим він був. Цього не відбувається стосовно кількості. По-друге, для характеристики предмета з кількісного боку немає ніякого значення зміст предмета, його якість. Коли йдеться про кількість – не важливий матеріал предмета. Називаючи число «п’ять», нас не цікавить, означає воно кількість пальців на руці чи пелюстки квітки.

Кількість – це філософська категорія, що відображає загальні, зовнішні ознаки речей з позицій їх однорідності, множинності, схожості: величину, число, об’єм тощо. Кількість є така визначеність предмета, котра є ніби байдужою до нього, оскільки її зміна в певних межах безпосередньо не означає перетворення цього предмета на інший.

Кількість і якість існують об’єктивно. У предметах і явищах вони перебувають у нерозривній єдності. Ми лише у свідомості можемо розглядати їх окремо. Поняття якості дає нам змогу зловити момент сталості в речах. Поняття ж кількості дає можливість відобразити мінливість речей.

Отже, кількість і якість характеризують предмети і явища з різних сторін. Але вони не відірвані одне від одного. Між ними існує тісний зв’язок і взаємообумовленість. Ця взаємообумовленість проявляється в тому, що, по-перше, кількісна характеристика тієї чи іншої речі уточнює її якісну характеристику. Так, уточнюючи якість, особливість елементарних часток, як правило, не лише вказують їх фізичні та хімічні властивості, а й визначають величину їх електричного заряду, маси тощо. По-друге, будь-яка якість завжди має свої чітко визначені кількісні межі. Наприклад, вода існує в межах 0–100 С.

Взаємозв’язок кількості та якості виражається в понятті «міра». Єдність кількості і якості називається мірою. Все має знаходитися в певних кількісних межах. Тепло необхідне для росту рослин, але спека губить їх. Те саме з вологою. Можна дати таке визначення міри. Міра – це філософська категорія, що відображає межу зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність. Міра – це межа буття предметів. Єдність кількості і якості зберігається лише в межах міри. Якщо кількісні зміни здійснюються в цих межах, то вони не викликають якісних змін. Якщо вони виходять за межі міри, то вони супроводжуються якісними змінами предметів і явищ.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – це такий зв’язок кількісних і якісних сторін явища, внаслідок яких кількісні зміни, поступово нагромаджуючись, порушують міру предмета і спричиняють докорінні якісні зміни, що відбуваються у вигляді стрибків і здійснюються в різноманітних формах.

Наука накопичила великий фактичний матеріал, який свідчить, що розвиток у світі відбувається шляхом переходу кількісних змін в якісні і навпаки. Звідси висновок: взаємний перехід кількісних змін в якісні – це всезагальний закон розвитку.

Закон заперечення заперечення. Усі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зникає, в тваринному світі (за теорією еволюції Ч. Дарвіна) гігантські плазуни були замінені більш високоорганізованими організмами – ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною. Перехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. У жодній сфері реальності не може відбуватися розвиток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування. Проте розуміти заперечення можна по-різному. Заперечення може виступати і у формі знищення (без залишку і сліду), загибелі певного явища, і у формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. З позиції діалектики важливим є таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичному запереченню властиві такі риси:

– заперечення – це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;

– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися. Цей процес у філософській літературі називається «зняття». «Зняти» – це означає подолати старе й одночасно зберегти, утримати те краще, що досягнуто на попередній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.

Старе та нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що найбільш повно відповідає об’єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об’єктивним, потребам розвитку. Воно не здатне розвиватися, більш того, воно стримує і навіть гальмує розвиток. Як правило, воно не хоче відійти від життя без опору, без боротьби. Разом із тим, поняття «старе» не слід ототожнювати з поняттям «реакційне». Не все старе реакційне (вчорашній день – старий, але не реакційний). До старого слід підходити конкретно-історично. Не все старе слід відкидати безумовно, наприклад, народні традиції.

У природі і суспільстві здійснюється невблаганний процес переходу від старого до нового, процес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове нерозривно пов’язані одне з одним в процесі розвитку. Це виявляється в таких аспектах:

– нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку;

– нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища у свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей. Тут перемагає прогресивна сторона, життєстверджувальна, життєздатна, яка містить у собі передумови подальшого руху вперед, розвитку Того, що заперечується.

Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення. Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку.

Процес розвитку в об’єктивному світі ніколи не припиняється. Кожне заперечення спричиняє нове заперечення, яке внутрішньо пов’язане з першим. Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям «заперечення заперечення».

Заперечення заперечення є закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища. Нове, що розвивається і стає старим, заперечується новим і так до безкінечності.

Вперше закон заперечення заперечення був сформульований Г. Гегелем. Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою. У Г. Гегеля мова йде про саморозвиток ідеї. Для матеріалістичної діалектики цей закон є законом розвитку об’єктивного світу і мислення, яке його відображає.

Отже, закон заперечення заперечення – це такий взаємозв’язок, унаслідок якого розвиток природи, суспільства і мислення здійснюється завдяки запереченню старого новим. Нове зберігає і розвиває позитивні риси старого. Розвиток набуває поступового спіралеподібного характеру з повторенням у вищих стадіях окремих сторін нижчих.

Закон заперечення заперечення має загальне значення. Очевидно, що він розкриває спрямування розвитку. Він виявляється в усіх сферах об’єктивної і суб’єктивної реальності, де відбувається прогресивний розвиток – у рослинному, тваринному, соціальному світі й мисленні.

Наступним кроком осягнення діалектики як теорії розвитку має бути ознайомлення зі співвідносними категоріями діалектики.

Передусім, потрібно зазначити, що категорії (грец. висловлювання, ознака) – це найширші за змістом поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв’язки і відношення. У філософії це вже знайомі категорії «матерія», «свідомість», «якість», «кількість», «міра», «протилежність», «суперечність», «заперечення заперечення» тощо.

Категорії філософії – результат тривалого розвитку складного процесу пізнання. В античності категоріями вважались так звані першоелементи світу (земля, вода, повітря, вогонь тощо). Платон запропонував п’ять категорій (сутність, рух, спокій, тотожність, відмінність), Арістотель у трактаті «Категорії» сформулював їх уже десять: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, становище, стан, дія, страждання. У Новий час для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принципом тріади, у якій кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, цільність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність). Г. Гегель розробив класичну діалектичну систему категорій філософії, у якій категорії є ступенями саморозвитку абсолютного духу, взаємозв’язані й перебувають у постійному русі та змінах.

У сучасному філософсько-науковому розумінні категорії філософії є суттєвим і узагальненим відображенням об’єктивної реальності. Вони взаємопов’язані, мають значення загальності і тому є загальнометодологічними принципами пізнання і практичної дії. Деякі з них співвідносяться як єдність протилежностей (наприклад, категорії кількості та якості), їх називають співвідносними, або парними: одиничне, особливе і загальне; причина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сутність і явище; можливість і дійсність; система й елемент тощо. Ці категорії – підсумок пізнання і практики всієї попередньої історії людства; сходинки пізнання світу і кожного з його об’єктів; «інструменти» пізнання та перетворення людиною дійсності.

Так, категорія «одиничне» ‑ філософська категорія, що відображає індивідуальні, неповторні ознаки об’єктів; категорія «загальне» ‑ філософська категорія, що відображає спільні, тотожні властивості і відношення об’єктів; категорія «особливе» ‑ філософська категорія, що відображає риси як одиничного, так і загального, тобто риси, які відрізняють одну групу об’єктів від іншої. Особливе ‑ це момент суперечності одиничного і загального, те, що відрізняє порівнювані об’єкти. Якщо одиничне завжди відіграє роль особливого, то загальне стає особливим тільки тоді, коли вказує на відмінність об’єктів, які порівнюються.

Категорії одиничного, особливого і загального відображають об’єктивні зв’язки і відношення дійсності. Вони не існують самостійно, а тільки в окремих предметах, речах, явищах і процесах як їх риси, властивості, ознаки. Окремого без одиничного, особливого і загального не буває. Вони – єдність протилежностей окремого, взаємопов’язані і за певних умов можуть переходити одне в одне. Біологи, наприклад, постійно спостерігають факти набуття тваринами або рослинами пристосувальних властивостей до умов існування, що змінилися, які з часом перетворюються на загальні властивості нового їх різновиду чи нового виду загалом.

Категорії одиничного, особливого і загального мають властиві усім без винятку предметам явищам і процесам об’єктивної реальності. На початку історії люди, наприклад, навчилися добувати вогонь тертям. Потім вони зрозуміли, що механічний рух може перетворюватися на тепловий, а з розвитком знань дійшли висновку про взаємоперетворення форм руху матерії, про те, що біологічний рух містить у собі хімічний, але у «знятому», тобто перетвореному, вигляді. В цьому прикладі перше судження – одиничне, друге – особливе, а третє – загальне.

Будь-яке одиничне виникло в результаті перетворення інших одиничних і має їх у собі в «знятому» вигляді. Отже, одиничне є тільки в тому зв’язку, який веде до загального, тобто становить ланку в нескінченному ланцюзі розвитку матерії, переходу її з одних усталених станів до інших, від одних матеріальних утворень до інших. Кожне одиничне (річ, предмет, явище, процес) як скінченне, минуще вміщує момент нескінченного, вічного, є однією з його конкретних форм, одним із моментів одвічного процесу розвитку матерії.

У діалектиці одиничного, особливого і загального специфічне значення має загальне. Воно виражає закон, знання якого перетворює людину на господаря становища, дії, об’єкта. Водночас абсолютизування знання загального не є діалектичним. Діалектика вимагає вивчати об’єкт всебічно, враховувати не тільки те, що він має спільного з іншими об’єктами, а й те, чим він від них відрізняється, тобто його одиничне й особливе. Таке знання ефективне і компетентне.

Важливу методологічну функцію виконують також категорії «причина» і «наслідок», які певною мірою вже було розглянуто у попередньому підрозділі у межах висвітлення діалектичного принципу детермінізму. Але, враховуючи важливість названих категорій для формування наукової картини світу, а також необхідність зробити акцент на їх співвідносності, потрібно продовжити вивчення їх змісту.

Отже, причина ‑ це філософська категорія, яка характеризує універсальний зв’язок утворення або породження одними предметами і явищами інших. Причиною є сукупнiсть всiх обставин, за наявностi яких наступає наслiдок; наслідок – це філософська категорія, яка характеризує трансформовану нову реальнiсть, що виникла під дією конкретних обставин (причини) внаслідок об’єктивного зв’язку.

Як і всі інші, причинно-наслідкові зв’язки є об’єктивними, всезагальними, універсальними. Виходячи з принципів діалектики, можна стверджувати, що у світі немає безпричинних явищ і подій. Все, що існує, має причину свого виникнення, існування та функціонування. Визнання об’єктивності та загальності причинно-наслідкових зв’язків є основою детермінізму – філософського вчення про об’єктивний взаємозв’язок і взаємозумовленість речей, процесів та явищ реального світу. Йому протистоїть у науці й філософії індетермінізм. Він не визнає об’єктивності причинного зв’язку і, врешті-решт, стає на позиції телеології, тобто визнання деякого нематеріального основоположного задуму, якому слідують всі речі, явища та процеси в світі. Суттєвим джерелом філософії індетермінізму у XX ст. стали статистичні закономірності у фізиці. За статистичними законами, на відміну від динамічних, передбачення має ймовірний характер ‑ «може бути, а може і ні»; у динамічних – однозначний – «процес розвитку піде так, а не інакше». У механіці, наприклад, якщо відомі координати тіла та його швидкість, то можна точно визначити положення тіла в будь-який інший момент часу. Індетерміністи оголосили статистичні закономірності спростуванням причинності. Проте розвиток квантової механіки, а потім і кібернетики з її вченням про саморегульовані системи, спростував телеологію, фаталізм, вчення про наперед визначеність і підтвердив правильність принципу детермінізму, принаймні у природному і,частково, у соціальному середовищі. Статистичні та динамічні закономірності – це дві основні форми зв’язків явищ і процесів (якщо не виходити за межі діалектичної методології у царину синергетики).

Якщо динамічні закономірності характеризують поведінку відносно ізольованих систем, що складаються з невеликої кількості елементів, то статистичні закономірності виникають як результат відображення взаємодії великої кількості елементів та характеризують поведінку не стільки одного елемента, скільки їх масиву в цілому. Вони є об’єктивними, як і динамічні закономірності, і єдино можливими в процесі дослідження масових явищ випадкового характеру. Більше того, динамічні закономірності – окремий випадок статистичних закономірностей, коли ймовірність стає практично вірогідністю.

У процесі розвитку причини і наслідки можуть мінятися місцями. Відмінність між ними відносна. Знання причинно-наслідкових зв’язків дає можливість прогнозувати майбутнє, науково керувати об’єктом, створювати та змінювати умови його функціонування. За наявності причини та умов її реалізації наслідок стає необхідним. Такий взаємозв’язок конкретизується діалектичними категоріями необхідності і випадковості.

Необхідність ‑ це філософська категорія, що характеризує внутрішні, стійкі, всезагальні зв’язки і відношення елементів буття, які невідворотно повторюються за певних умов; випадковість ‑ це філософська категорія, що відображає зовнішні (породжені зовнішніми, побічними причинами), нестійкі, одиничні зв’язки і відношення, що за певних умов можуть виникати, а можуть і не виникати. Будь-який об’єкт становить єдність необхідного і випадкового. Необхідність виявляється через масу випадковостей, а випадковості є формою вияву необхідності. Наприклад, зустріч власника засобів виробництва з робітником на ринку праці є необхідною, тому що зумовлена їх соціальним станом. Перетворення робітника на власника засобів виробництва, швидше за все ‑ випадкове.

Об’єктивність необхідності завжди була і є очевидною, проте визнавалась не завжди і не всіма філософами та вченими. Методологічна помилка заперечення об’єктивності будь-якої випадковості полягає в тому, що дехто неправомірно зводив необхідність до причинності, тобто до думки, що оскільки все має причину, то в дійсності має місце лише необхідність. Отже, випадковості немає.

Зведення необхідності до причинності і заперечення на цій підставі об’єктивності випадковості є теоретичною основою фаталізму ‑ світогляду визначеності всіх процесів і явищ. Наприклад, згідно а теологічним фаталізмом, Бог ще до народження визначив одних людей до «спасіння», а інших ‑ «до загибелі»; згідно з механіцизмом, є необмежені можливості висновку про всі події майбутнього на підставі повного знання про дії сил природи в сучасний момент, аналогічно виникають уявлення про фатальну приреченість людини до злочинної поведінки на підставі її біологічної спадковості і т. ін.

Установлення в науці статистичних ідей та методів привело до концептуальної перебудови поглядів на випадковість. Вона стала розглядатись як самостійне начало, елемент будови і фактор еволюції матеріального світу. Для з’ясування природи випадковості важливе значення мало створення квантової механіки, яка підтвердила випадковий характер поведінки мікрооб’єктів, а також глибокий діалектичний взаємозв’язок випадковості та необхідності у квантових процесах.

Випадковість об’єктивна, як і необхідність. Необхідності ніколи не буває без випадковості. Свій шлях необхідність прокладає через масу випадковостей. Наука має за випадковостями відкривати необхідність, озброювати практику знаннями законів розвитку, допомагати зменшувати вплив негативних випадковостей на процес та результати діяльності людей.

До співвідносних у діалектиці належать і категорії «зміст» і «форма».

Зміст ‑ це філософська категорія, яка характеризує предмети, явища і процеси реальності через сукупність їх суттєвих властивостей і зв’язків, а також призначення і мету існування. Тоді як форма ‑ це філософська категорія, яка характеризує предмети, явища і процеси реальності через їх відносно сталі, стійкі якості, що надають змісту структурованості, цілісності та завершеності. Зміст визначає форму, а форма впливає на зміст. Зміст і форма об’єктивні. Вони діалектично єдині. Не буває неоформленого змісту або беззмістовної форми. Форма є в самому змісті, а зміст завжди включає форму. Якщо, наприклад, реалізація посадових обов’язків слідчого становить зміст його роботи, то закріплені Кримінальному процесуальному кодексі слідчі дії ‑ її форму; якщо зміст ріки становить потік води і всього живого і не живого, що в ньому знаходиться, то її форма ‑ це конфігурація берегів.

Розвиток об’єктів починається зі змін їх змісту, потім змінюється їх форма. Якщо форма не відповідає змісту, між ними виникає конфлікт, який вирішується шляхом заміни старої форми на нову, або, зокрема, свідомою діяльністю людини з приведення форми у відповідність з новим змістом. У суспільстві конфлікт між змістом та формою може вирішуватись або соціальною революцією, або за допомогою структурних реформ; у процесі мислення конфлікт між змістом та формою може вирішуватись шляхом розвитку категоріальної структури пізнання: чим повнішим, глибшим і всебічнішим є зміст мислення, тим більш розвинуті і конкретні форми, в яких воно виражається.

Подібним, але не тотожним відношенню між категоріями «змісту» і «форми», є відношення між категоріями «сутності» і «явища».

Сутність ‑ це філософська категорія, яка відображає сукупність усіх внутрішніх істотних властивостей і зв’язків об’єктів реальності. Тоді як явище ‑ це філософська категорія, що відображає сукупність зовнішніх чуттєво сприйманих якостей об’єктів реальності, які є вираженням їх сутності. Так, сутність особистості полягає у відображенні суспільних відносин, а являється вона спостерігачу через справи, вчинки, висловлювання, настрої, переживання індивідів; сутність демократії полягає у народовладді, правах людини і свободі особистості, а явище ‑ у діяльності і різноманітті політичних партій, їхніх амбіціях щодо державної влади, програмах і способах їх реалізації тощо; сутність права полягає у принципах, нормах та урегульованих ними відносинах, які втілюють цінності справедливості, формальної рівності і свободи, а явище ‑ у наявності кодексів, законів та підзаконних актів, судових інстанцій тощо.

Сутність і явище об’єктивні і діалектично єдині. Сутність виявляється в явищах, явища виражають свою сутність. Зміни сутності викликають зміни в явищах. При цьому сутність виявляється в явищах не повністю, а явища не повністю виражають сутність. Якби сутність і явище повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науці. Наука за явищами відкриває сутність, а отже, закони і закономірності розвитку об’єктів, їх пізнання не повинно обмежуватися вивченням явищ. Більше того, розуміння явищ неможливе без глибокого проникнення суб’єкта пізнання в сутність об’єктів.

Категорії «зміст» і «форма» та «сутність» і «явище» можуть на перший погляд, здатися тотожними, але вони позначають різні типи відношень і зв’язків реальності. Так перша пара категорій акцентує увагу на буттєвому відношенні сукупності суттєвих властивостей об’єкта та зв’язків та способу його упорядкування, структурованості у зовнішніх його виявах. Тоді як друга пара категорій зосереджує увагу на пізнавальному відношенні сукупності внутрішніх, неочевидних істотних властивостей і зв’язків об’єкта зі способом його даності у сприйнятті та уявленнях суб’єкта.

У практиці пізнання іноді категорія «сутність» підмінюється категорією «очевидність», що є помилкою. Категорія «очевидність» відображає лише моменти сутності, випадкові і нестійкі відносини, які сприймаються людиною безпосередньо. У таких випадках нерідко результат побутового пізнання подається як науковий висновок.

Тому при вивченні об’єктів необхідно за явищами бачити сутність, а в пізнанні ‑ переходити від явища до сутності, а від неї ‑ до більш глибокої сутності й повертатися до явищ, але вже з усім багатством знань про їх сутність.

Можливість і дійсність ‑ це співвідносні категорії, які характеризують два головні ступені розвитку об’єктів. Можливість‑ філософська категорія, яка відображає сукупність умов та причин виникнення матеріальних, соціальних та духовних об’єктів (тобто це потенційне буття об’єктів, їх становлення). Тоді як дійсність ‑ це філософська категорія, яка відображає реалізовану можливість, наявність, актуальність буття в конкретний момент часу і конкретному місці простору (тобто предмет, процес, явище як результат реалізованих можливостей).

Категорії «можливості» та «дійсності» об’єктивні й діалектично єдині. Можливість з часом стає дійсністю, а дійсність можливістю. Кожна можливість містить у собі момент дійсності, а дійсність ‑ можливість бути іншою. У зв’язку а цим у теорії пізнання та практичній діяльності необхідно розрізняти реальні й абстрактні (формальні) можливості. Наприклад, день завжди має можливість стати ніччю, а ніч днем. Це приклад реальної можливості ‑ закономірної тенденції розвитку об’єкта, обумовленої необхідністю. Абстрактною, або формальною можливістю є така можливість, яка має лише деякі передумови свого здійснення, але не має необхідних умов для перетворення у дійсність. Наприклад, можливість того, що в наступну п’ятницю буде сонячна погода. Очевидно, що людина повинна орієнтуватися на реальні можливості, а не на формальні.

Потрібно констатувати, що закінченої системи категорій діалектики у філософії поки що немає. Але принципи побудови такої системи відомі. Загальновизнаною і достатньо вірогідною послідовністю в становленні та розвитку категорій діалектики є нижче наведена тенденція.

Кожен окремий об’єкт сприймався людиною як одиничне, як те, що до того не зустрічалося. Якщо одиничне задовольняло яку-небудь потребу людини, то воно запам’ятовувалось. Проте цю потребу можуть задовольнити й інші об’єкти. Через їх порівняння людина приходить до усвідомлення «особливого» і «загального». На цьому ж етапі пізнавальної діяльності формувались категорії «якості» та «кількості». Очевидно, що предмети пізнавались перш за все з позицій їх якості. За переходу у пізнанні від одного предмета до багатьох, і з їх порівнянням, з’ясовувалась їх кількісна характеристика.

З розвитком пізнання стала очевидною мінливість якості і кількості в об’єктах. Як результат – формування категорій «причини» та «наслідку», їх вивчення показало, що зв’язок причини та наслідку є необхідним. Разом з категорією «необхідність» сформувалась категорія «випадковість». Необхідні зв’язки в науці стали виражатися категорією «закон».

Потім людина усвідомила, що будь-який об’єкт є сукупністю численних властивостей, сторін, зв’язків та відношень. Ця численність набула вираження в категорії «зміст», а структура змісту – в категорії «форма». З поглибленням пізнання людина переконалася, що будь-який предмет є не просто сумою властивостей та зв’язків, а єдиною цілісністю, її вираженням стала категорія «сутності», а зовнішніх виявів сутності – категорія «явище». Дослідження сутності привело до висновку про «боротьбу» протилежностей як джерело її розвитку. Відношення між протилежностями стало позначатися категорією «суперечність». При вивченні руху суперечностей були виявлені заперечення та заперечення заперечення, можливість та дійсність.

Отже, можна дійти висновку, що співвідносні категорії діалектики є ступенями процесу пізнання і виконують у ньому світоглядну та методологічну функції.

Насамкінець необхідно зазначити, що проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. За всю історію існування людства кращі уми виробили чимало концепцій процесу розвитку. Найбільш розробленою з них є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найобґрунтованіше розкривається зміст загальних зв’язків, загальні закономірності змін, що відбуваються у світі, джерела, механізм і спрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв’язки буття. Усе це становить основу формування світогляду і діалектичного методу мислення.

Висновки

Виникнення й існування і філософії, і науки як форм раціонально-теоретичної свідомості неможливе без наявності «методологічної складової», методологічних уявлень і концепцій, що забезпечують виокремлення, формулювання та нормування методів раціонального пізнання в цих видах духовної діяльності.

Водночас завдання методології – не просто виявляти вже сформовані прийоми і способи діяльності, а активно формувати відповідні норми і методи, продукуючи тим самим саму структуру раціонально-пізнавальної діяльності у філософії та науці.

Отже, методологія існує завдяки можливості використання способів пізнання, які були результативними при дослідженні одного об’єкта, для ефективного пізнання суттєвих властивостей і зв’язків іншого об’єкта. Причому методологічна рефлексія умов та результатів використання певного метода у конкретному дослідженні, дає можливість перед використанням його у іншому дослідженні проаналізувати помилки і неточності його застосування, та вдосконалити згаданий метод. А як відомо, вдосконалення як духовний феномен не має меж.

З огляду на висвітлені вище риси методології, можна дати їй таке визначення, яке певною мірою виражає її сутність: методологія – філософське вчення про методи пізнання та перетворення дійсності, а також система світоглядних принципів і способів теоретичної, практичної та творчої діяльності.

У контексті специфіки освітнього процесу конкретний інтерес становить сутність методології наукового пізнання. Методологія наукового пізнання ‑ це система філософських, загальнонаукових, міжгалузевих, та галузевих наукових принципів, методів, категорій і теоретичних положень, що забезпечують отримання та систематизацію нових знань про об’єктивну реальність, а також вчення про цю систему.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об’єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об’єкта. Методологія ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування.

Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що містить у собі знання різноякісних характеристик і множинність рівнів ‑ від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об’єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування. Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується власне методологічне знання.

Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Кожний конкретний філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому кожна філософська методологія починається зі світоглядних принципів, ідеалів та норм пізнання світу, і закінчується конкретними прийомами пошуку нових знань, що спрямовуються згаданими світоглядними елементами методології. З огляду на різноманіття філософських систем, потрібно констатувати плюралізм філософських методологій пізнання. Водночас історично першими філософськими методологіями можна назвати діалектику та метафізику.

«Вінцем» діалектичної методології є система законів і категорій діалектики, які містять винятковий пізнавальний потенціал, і, які є універсальними логічними формами мислення, в яких відображені ті загальні властивості, відношення і зв’язки, які існують в об’єктивній реальності. Без понять і категорій пізнання дійсності було б неможливим.

Закони і категорії діалектики, навіть взяті окремо від процедурної основи діалектичного методу, виступаючи вузловими пунктами «генетично» пов’язаних філософських систем, є аксіоматичними підвалинами будь-якого справді наукового світогляду, та мають слугувати теоретичним фундаментом і понятійним каркасом методологічної свідомості сучасного дослідника, у тому числі й дослідника-правознавця.

Розглянувши основні принципи діалектики (взаємозв’язку, взаємодії, розвитку, цілісності, системності, детермінізму), та три основних закони діалектики (боротьби і єдності протилежностей, взаємного переходу кількості і якості, заперечення заперечення), можна дійти висновку, що вони є засадничими теоретичними положеннями, які є фундаментом і аксіоматичним простором для пізнання і осмислення буття. Саме закони і принципи діалектики (в органічній єдності з категоріями діалектики: якість, кількість, міра; одиничне, загальне, особливе; причина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сутність і явище; можливість і дійсність тощо) є тим раціональним каркасом, який згруповує буття у цілісний життєвий простір, що зветься науковою картиною світу. Потрібно зауважити, що принципи, закони і категорії діалектики (та й будь-якої галузі знань) тісно, органічно пов’язані між собою, і цей зв’язок відображає взаємопов’язаність і взаємообумовленість предметів, явищ і процесів об’єктивної реальності.

Якої б критики не зазнавала метафізика, як би важко не підтверджувалися її положення досвідним (емпіричним) шляхом, але струнке раціональне пояснення на метафізичному рівні світорозуміння і основ світобудови загалом буде необхідним до тих пір, поки природничі науки не зможуть пояснити в цілому всі явища. Але останнього не може бути ніколи, оскільки імматеріальне принципово непізнаване для фізичного досвіду, оскільки їхні сутності різні.

Протистояння ж прихильників метафізичної та діалектичної методології можна пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття, метафiзика бiльшою мiрою акцентує увагу на стабiльностi свiту.

Поява двох фiлософських методiв зумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, мінливість з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку, з одного боку, та стiйкої, часто однолiнiйної тенденції розвитку власне природи та природного в самій людині – з іншого. Тому потрібно визнати, що дві історично перші методології в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.

Діалектика та метафізика не залишилися єдиними пануючими у сучасній філософії та науці методологіями духовно-теоретичного освоєння світу. Альтернативними їм принаймні є: синергетика, феноменологія та негативна діалектика, які збагачують, урізноманітнюють методологічну самосвідомість людства, збільшують її пізнавальний і практичний потенціал на шляху служіння Істині, Добру, Красі.

Рекомендована література

1. Альберт Х. Трактат о критическом разуме / Х. Альберт ; пер с нем., вступ. ст. и примеч. И. З. Шишкова. – М. : Едиториал УРСС, 2003. – 264 с.
2. Арістотель. Метафизика / Арістотель // Сочинения : в 4 т. – М., 1976. – Т. 1. – 550 с.
3. Арутюнов В. Х. Методологія соціально-економічного пізнання : навч. посіб. / В. Х. Арутюнов, В. М. Мішин, В. М. Свінціцький. – Київ : КНЕУ, 2005. – 353 c.
4. Бевзенко Л. Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций / Л. Д. Бевзенко. – Киев : Ин-т социологии НАН Украины, 2002. – 437 с.
5. Булат Є. А. Правові і філософські аспекти наукових відкриттів : монографія / Є. А. Булат, В. І. Дирда. – Дніпропетровськ : Герда, 2015. – 161 с.
6. Витгенштейн Л. Философские работы / Л. Витгенштейн ; сост., вступ. ст., примеч. М. С. Козловой ; пер. с нем. М. С. Козловой, Ю. А. Асеева. – М. : Гнозис, 1994. – Ч. 1. – 612 с.
7. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук / Гегель Г. В. Ф. – Т. 1 : Наука логики. – М. : Мысль, 1974. – 452 с.
8. Головашенко І. О. Філософія : навч. посіб. / І. О. Головашенко. – Вінниця : ВНТУ, 2016. – 200 с.
9. Давыдов Ю. Н. Критика социально-философских воззрений Франкфуртской школы / Ю. Н. Давыдов. – М. : Наука, 1977. – 319 с.
10. Данильян О. Г. Основи філософії : навч. посіб. / О. Г. Данильян, В. М. Тараненко. – Харків : Право, 2003. – 352 с.
11. Енгельс Ф. Діалектика природи / Ф. Енгельс. – Київ : Політвидав України, 1980. – 357 с.
12. Западно-европейская социология XIX века. Тексты / под ред. В. И. Добренькова. М. : Изд. Междунар. ун-та бизнеса и упр., 1996. – 352 с.
13. Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука / И. Кант // Сочинения : в 6 т. – М., 1965. – Т. 4, ч. 1. – 544 с.
14. Копнин П. В. Диалектика. Проблемы диалектики как логики и теории познания / П. В. Копнин. – М. : Наука, 1982. – 368 с.
15. Костицький М. В. Логіка як методологія наукового пізнання (зокрема в правознавстві) / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2014. – № 1. – С. 3–13.
16. Костицький М.В. Про діалектику як методологію юридичної науки / М.В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – № 1. – 2012. – С. 3–17.
17. Кривуля О. М. Філософія : навч. посіб. / О. М. Кривуля. – Харків : ХНУ імені В. Каразіна, 2010. – 592 с.
18. Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – Київ : ПАРАПАН, 2003. – 240 с.
19. Лузан А. О. Вступ до філософії : навч. посіб. для ВНЗ / А. О. Лузан. – Київ : Центр учб. літ., 2013. – 136 с.
20. Машков А. Д. Соотношение диалектики и синергетики в контексте проблемы формирования современной юридической методологии / А. Д. Машков // Філософські проблеми гуманітарних наук : зб. пр. – Київ, 2009. – 500 c.
21. Новая философская энциклопедия : в 4 т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Научноред. совет: В. С. Степин, А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, А. П. Огурцов. М. : Мысль, 2001. – Т. 2. – 634 с.
22. Основи філософії : навч. посіб. / Л. О. Сандюк, С. П. Симоненко, М. Ф. Цибра [та ін.] ; за ред. М. Ф. Шмиголя, О. В. Сулима. – Одеса : Автограф, 2007. – 212 с.
23. Поппер К. Логика научного исследования / К. Поппер ; пер. с англ. ; под общ. ред. В. Н. Садовского. – М. : Республика, 2004. – 447 с.
24. Приходько В. В. Основи теоретичної філософії : навч. посіб. / В. В. Приходько. – Київ : Київ. ун-т, 2016. – 142 с.
25. Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. – 2 вид., виправл. – Київ : Академвидав, 2007. – 592 с.
26. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы / Н. В. Воробьев. – Киев : Ника-Центр, 2001. – 560 с.
27. Свендсен Ларс Фр. Г. Філософія свободи / Ларс Фр. Г. Свендсен ; пер. з норв. Софії Волковецької. – Львів : Вид-во Анетти Антоненко ; Київ : Ніка-Центр, 2016. – 335 с.
28. Сепетий Д. П. Діалектика versus метафізика: переоцінка дилеми Філософська думка. – 2006. – № 4. – С. 56–75
29. Фарман И. П. Теория познания и философия культуры. Критический анализ зарубежных идеалистических конценций / И. П. Фарман. – М. : Наука, 1986. – 200 с.
30. Философский энциклопедический словарь / под ред. Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. – М. : Сов. энцикл., 1983. – 840 c.
31. Філософія. Кредитно-модульний курс : навч. посіб. / Л. І. Мозговий, І. В. Бичко, Р. О. Додонов [та ін.] ; за ред. Р. О. Додонова, Л. І. Мозгового. – Київ : Центр учб. літ., 2009. – 456 с.
32. Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
33. Шевчук Р. М. Діалектичний метод у правознавстві: окремі аспекти / Р. М. Шевчук // Філософські та методологічні проблеми права. – 2012. – № 2. – С. 25–34.
34. Щерба С. П. Філософія : підруч. для студентів вищ. навч. закл. / С. П. Щерба, О. А. Заглада ; за ред. С. П. Щерби. – Житомир : Полісся, 2012. – 547 с.
35. Юм Д. Исследование о человеческом разумении / Д. Юм. М. : Прогресс, 1995. – 240 с.