ЛЕКЦІйні матеріали
ТЕМА 2.1. Історія філософської думки: Античність, Середньовіччя, Відродження
Вступ
1. Основні риси філософії Античності
2. Загальна характеристика філософії Середньовіччя
3. Філософія епохи Відродження
Вступ.
Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що усвідомлюються як об’єктивна необхідність з огляду на людський життєвий вибір та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін.
Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним зі способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Звісно, сучасна філософія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.
Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а й кожній освіченій людині. Адже філософія як елементом культури, так і системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури – релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427–347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354–430), Р. Декарт (1596–1650), Ф. Ніцше (1844–1900) були філософами, але вплив їх учень сягає далеко за межі філософії.
Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму, духовному розкріпаченню особи. Кожна із філософських систем самодостатня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина – хибність». Адже не завжди є підстави твердити, що ця філософія більш істинна, ніж інша. Філософські системи є різними рівноцінними інтелектуальними світами.
Історія філософії вивчає філософію, її існування в конкретно-історичних умовах реальної історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), методи, якими вона послуговується, історики філософії трактують по-різному.
Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.
Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Адже було б спрощенням вважати, що філософські системи Г. В. Ф. Гегеля чи К. Маркса досконаліші за системи Платона чи Арістотеля (384–322 до н. е.). Цей підхід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури – це неповторні витвори свого часу.
Водночас філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певній епосі. Їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Кожна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним процесом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу на передньому плані фігурує особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за другого – ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Історики філософії зазвичай обирають посередній шлях, поєднуючи вивчення розвитку ідей з аналізом вчень окремих філософів.
Історія філософії досліджує історичний розвиток філософського осмислення найзагальніших підстав світу. Чи можливо обмежитись тим, щоб подати просто збірку викладів тих філософічних поглядів та теорій, які були репрезентовані в минулому, подати їх у хронологічному чи якомусь іншому порядку?
Але щоб бути дійсною історією, а не тільки збіркою матеріалу, історія філософії повинна подати картину розвитку філософічних теорій у їх взаємному зв’язку та в їх зв’язку з характером і стилем кожної історичної епохи (як кажуть, із «духом часу»). Бували й спроби однобічного пояснення розвитку філософічної думки, пояснення лише з однієї якоїсь сфери історичного буття (наприклад, з економічних чинників суспільного життя – так званий «історичний матеріалізм»). Наявні були також спроби поза «зовнішніми обставинами» розвитку філософічної думки подати виклад розвитку філософії як суто логічного процесу, у якому кожна теорія випливає з попередньої – і такі виклади однобічні. Звісно, думки, гіпотези, теорії філософії, як і в інших науках, постають у певному порядку, одна за іншою, і кожна нова думка природно зв’язана з попередніми (переважно з тими, що безпосередньо перед нею повстали або були розповсюджені). Проте й «зовнішні чинники (умови)» – і то не лише якісь певні, обмежені сфери історичного буття, а вся культура загалом – «дух часу» відповідної епохи, стан науки, мистецтва, суспільного життя та форм суспільної організації – зумовлює стан розвитку філософії в кожну історичну епоху.
1. Основні риси філософії Античності
Який же шлях пройшло філософське пізнання у своєму становленні й розвитку? Історично першою в людській практиці сформувалася природна форма транслювання не лише окремих знань, умінь і навиків, а й цілісного життєвого досвіду через спілкування і сумісну діяльність людей. Таке транслювання стало можливим завдяки колективному способу життя і сформованій у процесі еволюції здатності людського індивіда здобувати знання, навчатися, використовуючи власні органи відчуття. Цей механізм соціальної спадковості і відтворення культури та особливостей міжособистісного середовища можна вважати найдавнішим засобом засвоєння людьми життєвого досвіду.
У традиційних культурах (Стародавня Індія і Китай, держави мусульманського Сходу, Вавилон і Стародавній Єгипет тощо) сама собою зануреність підростаючого покоління в культуру, тобто в міжособистісне середовище певної спільноти, до площини його повсякденного буття виявлялася достатньою умовою підготовки до життя і не потребувала додаткових зусиль на створення концептуалізованих форм навчання і виховання для транслювання наявних знань про світ.
Спільними рисами традиційних культур були:
– орієнтація на відтворення існуючих соціальних структур;
– стабілізація пануючого протягом багатьох століть способу життя, що історично сформувався;
– надання пріоритету традиційним зразкам і нормам, що акумулювали досвід предків, над інноваційною діяльністю;
– панування в духовній сфері релігійно-міфологічних уявлень і канонізованих (догматичних) стилів мислення, орієнтованих передусім на збереження ладу суспільного життя;
– перші форми наукових знань слугували лише для задоволення існуючих форм діяльності, не будучи здатними виходити за межі системи виробництва і буденного досвіду відповідної історичної епохи.
Свого часу мислителі Просвітництва були переконані, що людство рухається щаблями духовного сходження – через міф, релігію, філософію. Кожен історичний тип світогляду, відслуживши своїй епосі, назавжди полишає духовний плацдарм історії. Сьогодні, на прикладі міфології і релігії, ми бачимо, що ідейна установка доби Просвітництва себе не виправдала: раз виникнувши, той чи інший історичний тип світогляду – нехай і в модифікованій (видозміненій) формі – продовжує жити у свідомості наступних поколінь, при цьому не завжди будучи анахронізмом, історичним пережитком. Учені ХІХ ст. перенесли ці три віхи на історію становлення наукового пізнання, виділивши серед них магію, релігію і власне науку.
Так, Дж. Фрезер розглядав магію як вихідну форму світогляду, коли людина, побачивши у навколишньому світі загальний всеохоплюючий зв’язок і своє повноцінне становище у ньому стосовно всієї природи, вважала за можливе магічно впливати на неї. Однак така практика не завжди була результативною. В усвідомленні власної безпорадності людина перестала наказувати, повелівати і звернулася з мольбою до вищої істоти, до сили, що безмежно переважає сили людини (Бог). Пізніше людина знову повернулася до віри в могутність власних зусиль. Її реальністю став раціональний, науковий підхід до тлумачення природи та оволодіння нею.
Такий підхід дає можливість Дж. Фрезеру висунути тезу про заперечення чіткої межі між магією та сучасною наукою. Магія – це псевдонаука, але вона переслідує ті ж цілі, що й наука, а саме: вплив на зовнішній світ, що йде від визнання
загальних законів природи
Можна провести чітке розмежування наукового пізнання та пізнання, властивого міфологічному світогляду. Так, науковий спосіб відображення дійсності виходить з тези, що, перетворюючи (та пізнаючи) природу, людина перетворює (та пізнає) свою власну природу. У міфологічному світогляді побутує переконання про нерозривну єдність людини з природою. Специфікою міфологічного способу мислення слугує те, що суб’єктом пізнання є не індивід, а колектив, причому колектив, який складається з багатьох поколінь, а процес пізнання має творчий характер.
Та чи інша теоретична побудова частіше лише описує окремі прояви реальності, але не завжди є спроможною пояснити їх. У міфологічному світогляді навпаки – пояснення передує опису об’єкта, на якому сконцентрована увага. Міфологічне знання моністичне (існує лише одна концепція, сюжетна лінія, інші ж – виключаються автоматично як неможливі, нереальні й неправдиві), некритичне й алогічне.
Власне наукове знання критичне
Аналізуючи процес пізнання, наука втрачає притаманний міфологічному мисленню цілісний погляд на світ і продукує уривчасті, нерідко взаємовиключні теоретичні судження. Наука – це система зазвичай технологічна, нормативна, репродуктивна. Саме тому новоєвропейська наука певною мірою протиставляє себе творчості, коли остання постає діяльністю виключно пошуковою, ненормованою, продуктивною. Чи інакше: наука – діяльність раціональна, логічна, а творчість – ірраціональна, алогічна.
Унікальною, неповторною добою – часом зародження науки в сучасному розумінні – є античність у час занепаду (розпаду міфологічного світогляду). Ця доба характеризувалася надзвичайними як для традиційних суспільств здатністю до прогресу, застосуванням у виробництві наукових знань (перші в історії зразки теоретичної науки) і відносно швидкою зміною техніки і технологій, – що й було «взято на озброєння» європейською цивілізацією.
«Античний» у перекладі з латини означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називалися суспільства Стародавніх Греції і Риму з IX–VІІІ ст. до н. е. до ІV–V ст. н. е. таким чином, античний період охоплює час формування, розквіту й загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я.
Стародавня Греція була розташована на балканському півострові та навколишніх островах. Розмаїття природних умов сприяло розвитку сільського господарства, ремесел, мореплавства. Знаходження на перетині торгівельних шляхів привело до швидкого росту міст, розвитку торгівлі. Колонізація узбережжя Середземного і чорного морів, торгові контакти з стародавніми цивілізаціями сходу, ознайомлення з їх культурними надбаннями сприяли стрімкому розвитку культури стародавньої Греції, здобутки якої в галузі духовності є одним з найвищих досягнень людського генія.
Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Протягом усього свого існування вона зберігала виразно космоцентричний характер, тобто в центрі уваги був цілісний космос, де боги, люди, природа, складають єдність, універсум, який пояснюється і осмислюється через міфи, сказання про богів, героїв. Уже на міфологічному рівні у стародавніх греків, або, як вони себе називали, еллінів почало розвиватися уявлення про об’єктивну необхідність, незалежну від волі богів – безособову ананке – необхідність, силу долі. Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, у давньогрецькій мові слово «космос» означало лад, порядок, світопорядок.
Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма суспільного устрою, як поліс – місто-держава. Організація еллінських полісів забезпечувала вільне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. Утвердження в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії як форми теоретичного осмислення світу.
Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії:
І – натурфілософія (VІ – перша половина V ст. до н. е.);
ІІ – класична філософія (друга половина V–ІV ст. до н. е.);
ІІІ – пізня антична філософія (кінець ІV ст. до н. е. – V ст. н. е.).
Центральне місце в давньогрецькій філософії першого етапу посідали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об’єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в сутнісному розумінні (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідейному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіппа, Демокріта, Епікура.
Мілетська школа. Засновниками філософії Давньої Греції вважають мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їхніх учнів, які жили й працювали в VI ст. до н. е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії, не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) належав до сфери відомої крито-мікенської культури. До того ж, він перебував у тісних зв’язках із давніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо.
Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контексти.
Фалес – батько давньогрецької філософії, один із «семи мудреців», першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою першоосновою всього сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. В єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.
Анаксімандр – учень Фалеса. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про «всеохоплююче», матеріальний континуум, про об’єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації. З його праці «Про природу» зберігся лише один уривок.
Анаксімен учив, що всі речі – це модифікації повітря, які з’являються внаслідок його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів.
Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців, зробивши значний внесок у розвиток діалектичного методу. Він пояснював причини затемнення Сонця і Місяця. Збереглися уривки з його праці «Про природу», або «Музи», що є надто складними для розуміння (недарма їх автора прозвали «темним»). За Гераклітом, мудрість досягається через осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді – Богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати усіма речами. Хоча логос доступний усім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні надавали перевагу різним видам «освіченості», ігноруючи «єдине знання всього». Та, як відомо, освіченість розуму не додає. «Щоб спілкуватися з розумом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне». Світ, за Гераклітом, – це живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт – перший грецький філософ, який здійснив спробу осмислити єдину об’єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання й використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.
Представником цієї епохи є також Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда та Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії – земля, вода, повітря і вогонь, які він називав «коренями всіх речей». Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ загалом, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю), Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він є автором двох поем – «Про природу» і «Очищення», які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об’єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, і, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об’єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.
Анаксагор – засновник афінської філософської школи. Його погляди сформувалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому безформну суміш нескінченної кількості найдрібніших невідчутних часток різної якості – «сім’я» всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу. Це утворення – одне з основних понять античної філософії, що означало поєднання всіх можливих актів свідомості й мислення, яким підпорядковані космос і людина, думка, розум. Так була започаткована концепція першопоштовху. Нус характеризувався то як «найлегша» речовина, то як те, що «містить повне знання про все і має величезну силу». Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин.
Елейська школа склалася під впливом ідей Ксенофана та ранніх піфагорійців. До неї входили Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський. Парменід у поемі «Про природу» розкриває філософські поняття та натурфілософські уявлення тієї епохи. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається розумом, а не відчуттями. Парменід ґрунтувався на принципі тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи під час осмислення різноманітних речей філософські поняття граничної загальності – «буття», «небуття», «рух». Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон уперше продемонстрував безвихідь, до якої потрапляє філософське пізнання, що виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.
Атомістична школа. Ця школа пов’язана з іменами Левкіппа, Демокріта, Епікура. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Рухаючись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.
Запозичивши в Левкіпа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною й структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших – Сонце і Місяць більші від наших; у третіх – аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоча до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт уперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка ґрунтувалася на розмежуванні чуттєвого і логічного знання. Чуттєвий досвід – вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об’єкта сприймання і проникають в органи чуттів людини.
Важливе місце у творчості Демокріта належало соціальним проблемам. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються у процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.
Істотну роль у розвитку філософської думки Давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв’язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти – Арістотеля.
Піфагорійська школа (засновник – Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сіцілія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Це об’єднання вчених було і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті й Вавилоні, а філософії – в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспект явищ природи, піфагорійці в «числі» вбачали найважливішу причину всього сущого.
Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу для душі. Піфагору приписують численну кількість ідей (про безсмертя душі, про метемпсихоз у поєднанні з пам’яттю предків, зачатки теорії анамнесісу і спорідненості всіх живих істот тощо), проте таємний характер цього вчення, відсутність писемних джерел і абсолютний авторитет Піфагора дають змогу зробити достовірний висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.
Софісти. Поняття «софіст» багатозначне. Погляди софістів навіть з основних філософських проблем не відзначалися єдністю. Об’єднував їх насамперед метод філософування, а також професія (софісти були першими платними вчителями мудрості). Загальною рисою їхньої філософії був релятивізм, який знайшов свій класичний вираз у висловленні Протагора: «Людина – міра всіх речей». Софісти заперечували абсолютну істину й об’єктивні цінності. За словами Протагора, у кожної людини своя істина, її критерієм є сприйняття здорової і нормальної людини. Софісти зробили певний вклад у розвиток логіки й мовознавства. До старших софістів відносять Протагора, Горгія, Продіка, а до молодших – Алкідама, Пола, Каллікса, Фразімаха.
Скептицизм – філософський напрям, заснований Піроном (кінець IV ст. до н. е.) – виходячи з учення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки, скептики заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об’єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямів догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.
Платон (427–347 до н. е.) – засновник об’єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Платон творив у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв’язку зі стихією живого мислення. Діалектик – це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє з плинної течії розмірковувань вилучити стійке, суттєве, загальне, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існуванні ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їхньої родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії. Гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.
Основне досягнення філософії Платона відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. Загалом вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї (універсалії). Згідно із цим вченням, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, вони не залежать від обмежень простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими взірцями, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, «ейдос», – фактично ідеальний прообраз речі. Близькість термінів «ейдос» та «ідея» у платонізмі вказує на споглядальний характер античного світогляду, в якому суто логічні визначення перебувають у нерозривному зв’язку з чуттєвими образами.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, а й як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.
Платон народився у знатній аристократичній сім’ї. Серед предків його батька – цар Кодр. Мати пишалася своїми родинними зв’язками із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар’єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у низці діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям перша у світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок життєвої мудрості, віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, а й поставив ключову проблему невідповідності понять і одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, а й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного.
Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об’єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим є. Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво не сприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї столу) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеального це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об’єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (ісіеа) Платона це не тільки загальне, рід, начало, причина, а й образ, зразок. Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини наблизитися до справжнього світу світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, за словами Платона, причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного сама володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».
За допомогою діалектичної тріади «Єдність – Розум – Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності єдине, що тісно зв’язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність багатоманіття безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вищу цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення.
Друга основа буття Розум є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого – Розум є живою істотою, максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні.
Третьою іпостассю буття, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, яке об’єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа суміш ідей і речей, форми й матерії.
З’ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурними компонентами появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модель вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага?
Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини розумна душа, а тлінне тіло «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.
Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже передбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєво хтиву, тісно зв’язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв’язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних людей або симпатичних тварин. Платон прибічник ідеї метемпсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів.
Пізнання, за Платоном, є спогадом, пригадуванням первісного існування душі в світі ідей. У пам’яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Гармонії, Справедливості та ін. Призначення людини пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале й прекрасне, до чого залучена її розумна частина душі. Пізнання – пригадування – виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досягнення Блага. У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, міркування, що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням.
Чуттєве знання (міркування, гадку) Платон розподіляє на уявлення та вірування, а наукове знання – на математико-геометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, а й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, яку безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все попереднє, первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки певний шарм, а й насамперед дає змогу інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до Істини, Добра, Краси.
Арістотель (384–322 до н. е.) – видатний філософ і вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття – пам’ять – досвід (емпірія) – наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику («теологічну філософію»), яка аналізує особливий вид буття – «нерухому субстанцію», або «нерухомий першопоштовх». «Фізична філософія», або «Наука про природу» Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних «принципів природи і теорії руху» через космологію, теорію елементів до психологічного трактату «Про душу» і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.
Підґрунтям онтології Арістотеля є:
– категоріальний аналіз сущого, або вчення про «буття-чим»;
– каузальний аналіз субстанції;
– учення про можливість і дійсність. Він визнавав чотири принципи сущого, тобто форму, завдяки якій річ є саме такою, матерію, або пасивну можливість буття речі, спонукальну причину, мету.
Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є «форма форм» – Бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов’язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення – «філософію про людське», яка мала досліджувати сферу практичної діяльності й поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров’я і щаслива доля.
Арістотель – найвидатніший мислитель Давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.
Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення – одне з основних у філософії Давньої Греції. Традиційно вважається ніби поворот до людини здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка ніби вислів «пізнай самого себе» належав одному з перших грецьких філософів – Фалесу. Його учень Анаксімандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою перші люди виникли із тварин подібних до риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочуття людини, про що свідчить його вислів «щастя і нещастя – в душі».
Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як «мікрокосму», що є відображенням, своєрідною копією «макрокосму» – Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно – як живий одухотворений організм. Так, вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.
Перше визначення людини (людина – це двонога істота, яка не має пір’я) належить Платону. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, розумною «душею» (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.
У софістів людина стає спеціальним предметом філософування, про що свідчить уже відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих». Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше – того, що ніби кожна людина має свою істину.
Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб’єктивності.
Проблеми людини, суспільства й держави ставили і по-своєму розв’язували Платон та Арістотель. Особливого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.
У своєму творі «Держава» («Про справедливість») Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив власні етичні, психологічні та педагогічні погляди.
В Арістотеля такі науки, як етика і політика, становлять єдиний комплекс – «філософію про людське», у центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у «Нікомаховій етиці», є щастя. Воно полягає в діяльності душі задля реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага – здоров’я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в раціональній діяльності, Арістотель поділяє на етичні й діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти являють собою середину між двома протилежними пороками: мужність – між відчайдушністю І боягузтвом; самовладання – між розбещеністю й бездушністю (нечуйністю); лагідність – між гнівливістю та незворушністю і таке інше. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у пошуках істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.
Соціально-філософські переконання Арістотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи е політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі – дорадчу, власне, політичну. Фізична ж праця й торгівля – це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних І багатих знімалася б переважанням заможних середніх верств населення.
2. Загальна характеристика філософії Середньовіччя
Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософська рефлексія проявлялася передусім у формі богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес – релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов’я, та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми – питання про першооснови буття, сенсу людського життя, дізнання. Проблема походження світу розглядалася в дусі біблійного креаціонізму (від лат. – творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор – ченець Скот Еріугена), Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема, й схоласт Сігер Брабантський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.
Простежимо хронологію, процес виникнення й розвитку середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II–VIII ст. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оріген. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і в творчості Августина на латинському Заході. Істотного рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософування як пояснення Біблії, а Біблію – як підкріплення відповідних положень платонізму та аристотелізму. В основі онтології патристики була ідея Бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології Бог розглядався як згусток справедливості, всемогутності, то в апофатичній – Бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір Бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір Бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії та співвідносності речей, естетичне виправдання світу.
Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354–430). Пропаганді й захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про Бога як абсолютне буття запозичив Із неоплатонізму. За Августином, буття Бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам’ятливої, споглядальної і очікувальної душі. В автобіографічному творі «Сповідь» Августин уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена й містично тлумачилася в трактаті «Про град Божий» (фактично йшлося про державу).
Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обґрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають в Августині одного із своїх попередників.
Другим типом середньовічного філософування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейського середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні засновки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (ХІ–ХІІ ст.) і пізню (ХІІІ–ХІV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін «схоластика» в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва.
Схоластика передбачала, що хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розуміння тільки шкодить християнському благочестю, тому у пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, підґрунтям поділу середньовічної філософії на схоластику та містику є різне тлумачення співвідношення віри та розуму в богопізнанні.
У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І. С. Еріугена (810–877) у творі «Про розподіл природи» вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв’язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Філософ стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія – з теологією. Еріугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033–1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей. без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.
Водночас Петро Даміані (1007–1072) стверджував, що філософування загрожує християнській добі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
У період зрілого середньовіччя (XII–XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об’єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало в основі дискусій між «номіналізмом» і «реалізмом», хоч змістовим приводом для суперечок було питання про природу загальних понять (універсалій).
Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей – це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями під час творення світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.
«Номіналісти» ж стверджували, що загальні ідеї – це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.
Реалісти були більш ортодоксальними теологами, а деяких номіналістів Церква засудила. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якого єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, призначають зміст інтелекту.
У період зрілого Середньовіччя у зв’язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом цих питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов’ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. було створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, «Великим» (1206–1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225–1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.
Тома (Фома, Хома) Аквінський (лат. – Томас) став засновником томізму – одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв’язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв’язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».
Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може слугувати його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» (у божественному промислі – це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність – це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання – це позиція «номіналістів»).
Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об’явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху. Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою «неотомізму».
Йоган Дунс Скотт (1265–1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія – теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285–1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут – творіння, а це акт волі, а не розуму. Віра неоціненна саме тому, що пов’язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип «бритви Оккама»: не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби.
Цей принцип зрештою було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважають, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.
Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов’язане з розумом, а дещо глибше, вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як «отвору в бутті», отвору, крізь який буття виходить у світ існування.
Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була викликана до життя новим піднесенням культури, що проявилось у виникненні міських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала у формі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціонального характеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положення патристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм і логіку арістотелізму. У цей період сформувався номіналізм і реалізм.
Пізня схоластика виникла в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму, інтерпретованого в християнсько-католицькому дусі. Ця обробка арістотелізму пов’язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д. Скота.
Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.
Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсалії) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне – передує буттю одиничних прекрасних речей тощо.
Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття. Універсалії ж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму. Оккам, Бурідан та інші мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істини і тим самим відмовилися від основної догматичної установки ортодоксальної схоластики, визнали автономне становище філософії та науки стосовно віри. у них з’явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і християнської картини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекон. Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії відіграв номіналізм. П. Абеляр, Д. Скот і У. Оккам на противагу диктатурі богословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало основу до просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу, сприяло становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналісти стали першими вченими і природознавцями в Європі. Вони повернули природі її суверенні права, показавши примат реальності, торуючи шлях емпіризму і сенсуалізму.
Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були одними з перших теоретиків, висновки-настанови яких були логічною підставою для переслідування інакодумців і навіть їх фізичної страти.
3. Філософія епохи Відродження
Епоха Відродження охоплює період з XIV до початку XVII ст., припадає на останні століття середньовічного феодалізму. Самі мислителі, діячі Ренесансу протиставляли нову епоху Середньовіччю як періоду темряви і неуцтва. Але своєрідність цього часу швидше складає не рух цивілізацій проти дикості, культури – проти варварства, знання – проти незнання, а прояв іншої цивілізації, іншої культури, іншого знання. Епоха Відродження – це переворот в першу чергу в системі цінностей, в оцінці усього сущого і відношенні до нього.
Іноді термін «Відродження» розуміється в широкому сенсі як період швидкого та інтенсивного культурного розвитку, що приходить на зміну тривалим періодам духовної та творчої інертності. У вузькому сенсі слова «Відродження» – це відродження ідеалів і цінностей античної культури, що почалося в XIV ст. в Північній Італії і в XVI ст. охопило велику частина Західної Європи. Відродження – це могутній культурний рух у межах XIV – початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.
«Відродження» (як і «Середні віки») – категорія не стільки хронологічна, скільки духовна. Саме в галузі духовного життя лежить основа своєрідності цієї епохи, що дозволяє чітко відмежувати її як від Середніх віків, так і від Нового часу. Коли не враховувати цю своєрідність, то доведеться приєднати Відродження або до Середньовіччя, або до Нового часу, або звести до перехідного періоду між цими двома великими епохами.
Виправдання матерії і шанування природи. Головною рисою духовної своєрідності Відродження є глибока повага до природи і до кожного прояву життя як до символу, образу Абсолюту. Середні століття пізнавали Бога, ідучи від світу, Новий час пізнавало світ, ідучи від Бога, і лише Відродження, пізнаючи світ, пізнавало Бога – не «від наслідків до причини», як у Фоми Аквінського, а від образу до прообразу, від знака до глузду. Бруно і Кампанелла, вмираючи і будучи підданими тортурам, які бували страшніше смерті, відстоювали не свій приватний погляд на істину і не своє право пізнавати світ науково, вони відстоювали божественну гідність людини і світу і кожної речі в ньому.
Зміна ставлення до природи, що відбувся в епоху Відродження, можна проілюструвати крилатим висловом Миколи Кузанського: «Всесвіт – це сфера, центр якого – всюди, а окружність – ніде». Для порівняння, в середні віки Всесвіт вважалася, відповідно до метафізики Арістотеля і космології Птолемея, обмеженої непроникною «сферою нерухомих зірок». Безмежність лякала і розум, і уяву. Земля, хоча і вважалася центром всесвіту – але все ж найгіршою його частиною (як «світ темряви», нижча сфера, куди світло доходить у найбільш переломленому стані), тому вона не гідна того, щоб її пізнавати та вдосконалювати – все сподівання і прагнення людини мають бути пов’язані з Небесами і потойбічному спокутуванню боргів. Від землі потрібно просто бігти – per aspera ad astram, до зірок духу крізь терни матерії.
У Новий час навпаки, у Всесвіту, образно кажучи, не стало ні «кола», ні «центру»: безмежність його була визнана розумом, але вона, як і раніше, не тільки не вабила, але лякала розум і волю, вимагала озброїтися проти невідомого обладунками науки. «Ні центру» – значить, що немає точки відліку, немає сенсу, немає опори для життя.
Тільки в епоху Відродження безмежність непізнаного вабила людину, надихала її на подвиг пізнання, бо вона знала, що Бог присутній в природі всюди («центр – скрізь»), а отже людина всюди знайде в природі опору, життя і сенс. Сучасна наука знає тільки одну форму життя – білкову, і тільки одне небесне тіло, що має його – Землю. Тому Космос повинен здаватися мертвою безоднею, де лише зрідка на мить спалахують іскри життя. Мислителі Відродження знали про нескінченно різноманітні форми живих істот, бо вважали будь-який світ придатним для життя – і планети, і зірки. Для них Космос був прекрасним населеним світом, де панують злагода і любов.
У відношенні до природи Новий час, принаймні до німецьких романтиків XIX ст. й Шеллінга, ближче до Середньовіччя, ніж до Відродження: до природи ставилися з городиною або в кращому випадку з байдужістю. Її призначення – служити потребам людини, причому переважно матеріальним потребам. І тільки Відродження захоплюється природою і схиляється перед нею, а головна потреба, з якою людина звертається до неї, – прагнення щирого пізнання. Пізнання природи, а через неї – пізнання самого себе й пізнання Бога, її Творця.
Оскільки в усі віки жінка вважалася більш низького роду, ніж чоловік, і причетною до сили народження, то все, що було сказано вище про природу, можна віднести і до жінки. В середні віки жінка – «вмістилище зла», її треба по можливості уникати або приборкувати. А в Новий час – до німецьких романтиків – вона уже «розвінчана», позбавлена ореолу таємничості. І тільки в епоху Відродження саме земна жінка, кохана, дружина і мати, була об’єктом шанування як сила, яка породжує, творить момент Божества – звідси приголомшливо земні неперевершеної краси образи Мадонни Відродження.
Серед інших основних рис духу Відродження можна назвати наступні.
«Подолання варварства (деварварізація)». Наскільки б не були високі культурні досягнення молодих, переважно німецьких, народів, які прийшли на європейських теренах на зміну грекам і римлянам, все ж у свідомості передових мислителів Відродження вся епоха після Античності представлялася епохою варварства. Пробудження від нього Європа багато в чому була зобов’язана Сходу. У століття, що передували Відродженню, саме арабо-мусульманський світ, що простягався від Португалії на заході до Індонезії на сході, був носієм передових культурних цінностей і традицій. Вже в епоху хрестових походів, виявившись у самому серці мусульманського світу, європейські лицарі багато чому вчилися у своїх освічених супротивників. Встановлені потім торговельні відносини з арабськими країнами ставали також каналами транслювання культурних цінностей, художнього смаку, філософських та наукових ідей. Середньовічні цінності, середньовічні традиції, рівень освіти, сама мова – «простонародна латинь», сприймалася італійськими гуманістами як ганебні пережитки варварства.
«Справжнє благочестя» – пошук живого контакту з Богом. Ще в епоху хрестових походів, відвідуючи місця житті і смерті Ісуса, європейські паломники переходили от застиглого благочестя, властивого, наприклад, клюнійським ченцям XI ст., До більш живого і емоційного переживання євангельської історії. Потім з’явилися великі святі – св. Бернар і св. Франциск Ассизький, що дали нові зразки благочестя як полум’яного прагнення духу, що змітає всі офіційні кордони. У XIV–XV ст. релігійну самосвідомість і релігійний досвід європейців досягли рівня, не відомого ні Середнім вікам, ані Новому часу. Прості люди гаряче обговорювали тонкощі віровчення. З міста до міста ходили натовпи флагеллантів. Зовнішні форми релігійності вже не задовольняли релігійні почуття. Настає час пошуків внутрішнього зв’язку з Творцем у власній душі. У релігійній самосвідомості передових мислителів Відродження вся колишня епоха християнства тепер поставала як темне марновірство, що нарешті змінюється «благочестям». У кінці XV ст. італійський мислитель, релігійний реформатор Аоніо Палеаріо писав, що душі людські немов прокинулися від сну, і «з давніх-давен що йде марновірство, що видавали себе за благочестя», що поширився разом з темрявою варварства, змінилося «істинним благочестям».
Час великих відкриттів. Епоха Відродження була поворотною як в культурному житті, так і в розвитку цивілізації. У XV–XVI ст. були зроблені відкриття, які змінили кардинально хід життя народів європейського континенту, що викликали прискорення ритму життя і розширення масштабів діяльності від містечкових до світових спільнот.
Головні серед цих відкриттів – компас, порох і друкарство. Відкриття компаса дозволило мореплавцям пуститися в плавання через ризиковані океани, в незвідане. Вузькі межі середньовічного світу були зламані великими географічними відкриттями, і кришталева сфера нерухомих зірок, що сковувала Всесвіт, була розбита. Людина знову починав відчувати себе «громадянином світу», почав формуватися «глобальний світогляд».
Відкриття Європою пороху (давно відомого в Китаї, як і компас) відразу ж було використано для створення нових руйнівних типів озброєння - гармат та стрілецької зброї. Венеціанський арсенал, повний гармат і ядер, увійшов у легенди як символ військової могутності Венеції і опори її торгівельних і культурних зв’язків зі Сходом.
Не менш важливим відкриттям слушно вважають друкарство. Перші книги вийшли в Європі в XV ст. у Німеччині (інкунабули), але тоді вони були ще порівняно рідкісні і дороги. У XVI ст., як з гордістю стверджує Томмазо Кампанелла, вийшло більше книг, ніж їх вийшло за попередні 5000 років, і це, швидше за все, правда.
Ідейними джерелами філософії Відродження були:
– антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних догматів філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм);
– єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію;
– східна (передусім арабська) філософія;
– передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.
Найчастіше головними досягненнями епохи Відродження вважаються лише великі твори живопису, скульптури, архітектури, релігійна реформа Лютера, а в галузі філософії виявився дух епохи нібито недостатньо або не виявився зовсім. Сподіваємося, з нижченаведеного викладу стане очевидно, що це не так.
Відродження основних ідей Античної філософії – головна заслуга філософії Відродження. Хоча твори багатьох латинських античних авторів були відомі й в середні віки, але листувалися і трактувалися вони на Вульгаті – простонародною, зіпсованою латиною, з якої згодом розвинулася італійська мова, і використовувалися в основному для схоластичних штудій. Оригінали ж грецьких текстів були практично невідомі і незатребувані. З самого початку Відродження гуманісти пристрасно шукали оригінальні грецькі та латинські тексти, переписували їх (а з поширенням книгодрукування в XV–XVI ст. – друкували) вивчали, порівнювали, піддавали філологічному критичному аналізу. До кінця XVIII ст. європейські філософи знайомилися з античними авторами за переказами, зробленим в епоху Відродження.
Трьома основними тенденціями філософії Відродження прийнято вважати 1) гуманізм; 2) неоплатонізм; 3) натурфілософію. Періодом розквіту гуманізму вважається проміжок від середини XIV до середини XV ст., Неоплатонізму – від середини XV до першої третини XVI, натурфілософії – залишок XVI ст. Але гуманізм не перестав бути властивим творчості мислителів пізнього Відродження з розвитком неоплатонізму, він просто прийняв іншу форму, більш філософську і теоретично обґрунтовану, зберігши всі свої основні положення. «Гуманістами» у широкому сенсі можна назвати майже всіх мислителів Відродження, включаючи неоплатоніків та натурфілософів. Аналогічним чином неоплатонізм не був витиснений натурфілософією, але увійшов до неї в «знятому» вигляді.
Античний неоплатонізм відродився до життя, піднесений і облагороджений християнством. У неоплатонізмі Плотіна і Прокла Єдине Божество нездатне втілитися в кінцевому матеріального сів ті, тому неоплатоніки з великою недовірою поставилися до християнського віровчення, в якому таїнство Боговтілення відкрило можливість іншого розуміння матерії: якщо матерія здатна вмістити Бога у всій повноті досконалості, значить, вона не є, за визначенням, «недоліком буття», початком гріха або зла, пітьмою, а є активною творчою силою, яка виконує всі задуми Творчого Розуму. Щоправда, таке переосмислення матерії не було реалізовано в християнській догматиці у перші століття християнства, але філософи Відродження виходили саме з такого трактування християнства у своєму пояснені матерії.
Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З’являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нестворюваність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М. Коперника), винаходи ХV–ХVІ ст., розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.
Відображаючи свою епоху, філософія Відродження не була простим відновленням античних ідей. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній простежується боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, де панує єдиний закон причинно-наслідкових зв’язків.
Найважливіші проблеми філософії Відродження є онтологічні (точніше – натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства й античних матеріалістичних традицій, а з другого – платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Тому одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г. Галілей, М. Монтень, П. Шаррон), інші – пантеїстичної (Микола Кузанський, Б. Телезіо, Дж. Бруно). Пізніше перша концепція, збагачена досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів ХVІІ–ХVІІІ ст. Друга теж зробила значний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б. Спінози.
Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід’ємне від матерії розумне начало («світова душа» у Дж. Бруно, Ф. Патріці; «архей» – активна життєва сила у Парацельса; «вічний божественний розум» у Т. Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі й Телезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.
Значні зрушення в епоху Відродження були й у теорії пізнання, яка була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувалися досвід, чуттєвість як найважливіший, хоча й перший крок у процесі пізнання. Водночас деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть здійснив критику емпіризму). Однак, у творчості окремих філософів ще зберігався зв’язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження ґрунтувалися на матеріалістичній гносеології, про що свідчать такі її положення:
– визнання пізнаванності людиною навколишнього світу таким, яким він є;
– визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які трансформують результати цієї дії;
– заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нематеріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини;
– визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання.
Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Кузанський, Мішель Монтень та інші мислителі епохи Відродження.
Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну й необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину з-під релігійного догматизму, перетворювало її на найвищу цінність, ставило у центр світоглядної перспективи.
Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій і сваволі (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).
В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоча й неодноразово були використані для авантюристичних експериментів.
Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі. Любові до життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості, реабілітації земної краси, які були притаманні молодій буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.
Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.
Філософи епохи Відродження ставили і прагнули вирішити важливі філософські проблеми. Загалом філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, на відміну від Античності, яка зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки основою всього Сущого початком і кінцем був Бог (теоцентризм) та пов’язана з ним ідея спасіння.
Поняття «гуманізм» (лат. humanism – людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. У широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому – це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів – гуманісти.
Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження – епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людських почуттів та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю, чуттєвістю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.
Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (античність), ні Бога (середні віки). Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.
В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. У середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього – потреба в божій благодаті для свого спасіння.
Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463–1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: «Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю».
Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає господарем природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.
Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, чи належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Філософія Відродження переосмислює також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного, проте в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (грецьке «пантеїзм» означає «всебожжя», дослівно скрізь Бог). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.
Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла «керує» душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперника (1473–1543) та Джордано Бруно (1548–1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, «розмістивши» Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. Загалом Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що загалом концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.
Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401–1464) (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509–1588) (усе в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії розумним началом. Це «архей» у Парацельса, «світова душа» у Дж. Бруно і Франческо Патриці (1529–1597).
Гносеологія філософії Відродження об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою – у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух.
Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме – четвертий ступінь пізнання («дух» – у Бруно, інтуїція – у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.
У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П’єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований насамперед проти «абсолютних істин», що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ.
Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану «двоїсту істину» (Микола Кузанський, П. Помпонацці та ін.). За допомогою теорії «двоїстої істини» представники філософії Відродження обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу.
Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, «двоїстості істини» тощо, філософи Відродження переважно обстоювали позиції матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, яким він є; по-друге, вплив зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.
Мислителі Відродження переосмислюють також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Здійснюються перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.
У поглядах на державотворення виділяли два основні напрями. Представник одного з них Ла Боесі (1530–1563) виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції захисту міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.
Другий напрям, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469–1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними заборонами, традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об’єднання і створити нову державу (ця велика мета виправдовує всі, навіть аморальні засоби!).
Водночас філософія Відродження не цілком подолала схоластику. Хоча вона й заперечувала теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.
Отже, характерними ознаками культури Відродження були такі:
– світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом;
– відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки;
– створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків;
– повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських учень Відродження;
– активне використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування;
– переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Висновки
Таким чином, філософія є унікальним культурно-історичним утворенням. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.
Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля і Сенеки.
Філософські школи завершального циклу Античності були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоствердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі – християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першопочатку буття.
Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних. З одного боку, відбувалася «теологізація» філософії, а з іншого – проходила «раціоналізація», «філософізація» теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була «інобуттям» теології, а згодом сама теологія ставала «інобуттям» філософії.
Філософія епохи Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов’язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини. У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.
Таким чином, античність у процесі розпаду міфологічного світогляду виступає часом зародження науки в сучасному розумінні. Дана доба характеризувалася надзвичайними як для традиційних суспільств здатністю до прогресу, застосуванням у виробництві наукових знань (перші в історії зразки теоретичної науки) і відносно швидкою зміною техніки і технологій, – що й було «взято на озброєння» європейською цивілізацією.
Середньовіччя багато в чому продовжує античну традицію, розвиваючи й вдосконалюючи абстрактне мислення, розробляючи і відшліфовуючи науковий і категоріальний апарат. Одним із визначальних для європейської науки стає сформульований в цей час розуміння людського розуму як створеного за образом і подобою Божественного і тому здатного до раціонального осягнення буття.
Синтез здобутків античності і середньовіччя, здійснений у добу Відродження, був одним із джерел становлення цінностей техногенної цивілізації. Так до цінностей належало об’єктивне і предметне знання, що розкриває сутнісні зв’язки між речами, їх природу і закони, у відповідності з якими можуть змінюватись речі.
Основні ідеї філософії епохи Відродження:
– антропоцентризм (увага філософів спрямована в основному на людину). Усе існуюче розуміють у проекції на людину за умов максимального інтересу до тілесно-матеріальних чинників;
– гуманізм, визнання людини особою, її права на творчість, свободу і щастя. Цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями;
– ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими уявленнями;
– антисхоластика (прагнення «зняти з вершин» уявні, релігійні авторитети і пропаговані ними догми);
– геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою;
– пантеїзм, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий, розчинений у природі).
В епоху Відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об’єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати неоплатонізм, гуманізм, натурфілософію, пантеїзм і нове природознавство.
Рекомендована література
- Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания / Б. Г. Ананьев. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2008. – 263 с.
- Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Х. Арендт. – Київ : Дух і літера, 2008. – 539 с.
- Бандура О. О. Правознавство в системі наукового знання: аксіологічно-гносеологічний підхід: монографія / О. О. Бандура. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 272 с.
- Бойченко І. В. Філософія : [навч. посіб. для дистанц. навч.] / І. В. Бойченко, М. І. Бойченко. – Київ : Ун-т «Україна», 2011. – 211 с.
- Бондаревич І. М. Філософія : навч. посіб. / І. М. Бондаревич. – Київ : Алерта, 2013. – 239 с.
- Бубер М. Проблема человека / М. Бубер ; пер. Н. Кушнир. – Киев : Ника-Центр, 2010. – 96 с.
- Буслинський В. А. Філософія : навч. посіб. / В. А. Буслинський, П. І. Скрипка [та ін.]. – Київ, 2012. – 315 с.
- Вандышев В. Н. Феномен украинской философии: соискание идей : монография / В. Н. Вандышев. – Суми : СумДУ, 2009. – 144 с.
- Винниченко В. Відродження нації / В. Винниченко. – Ч. 1. – Київ : Політвидав України, 1990. – 542 с.
- Габрієлян О. А. Філософія історії : підручник / О. А. Габрієлян, І. І. Кальной. – Київ : Академвидав, 2011. – 213 с.
- Гаєр М. Світ Канта: біографія / М. Гаєр ; пер. з нім. Л. Харченко. – Київ : Юніверс, 2007. – 334 c.
- Генеза філософських студій у Київському університеті : монографія / авт. кол. : Л. В. Губерський, А. Є. Конверський, І. В. Бичко [та ін.]. – Київ, 2010. – 476 с.
- Губар О. М. Філософія: інтерактивний курс лекцій : навч. посіб. / О. М. Губар. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 416 с.
- Діденко В. Ф. Нинілогія людського буття : монографія / В. Ф. Діденко. – Київ : Київ. ун-т, 2009. – 210 с.
- Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період / О. Забужко. – 2-ге вид. – Київ : Факт, 2009. – 156 с.
- Касьян В. І. Філософія: відповіді на питання екзаменаційних білетів : навч. посіб. – 6-те вид., доповн. – Київ : Знання, 2011. – 354 с.
- Кремень В. Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору : монографія / В. Г. Кремень. – Київ : Пед. думка, 2009. – 520 с.
- Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – Київ : ПАРАПАН, 2003. – 240 с.
- Лешкевич Т. Г. Основы философии : учеб. пособие. – Изд. 2-е, стер. – Ростов н/Д. : Феникс, 2014. – 315 с.
- Лосев А. Ф. Дерзание духа / А. Ф. Лосев. ‑ М. : АСТ-ЛТД, 2008. – 364 с.
- Лях В. В. Інформаційне суспільство у соціально-філософській ретроспективі та перспективі: монографія / В. В. Лях, В. С. Пазенок, Я. В. Любивий [та ін.] ; відп. ред. В. В. Лях. – Київ : ХХІ ст.: діалог культур, 2009. ‑ 404 с.
- Мартынов Н. В. Практическая философия. Неоднозначность и неопределенность окружающей действительности / Н. В. Мартынов. – Симферополь, 2007. – 272 с.
- Мир человека: познай себя / К. Глазкова (сост.). – Киев : Преса України, 2007. – 31 с.
- Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / М. Попович. – Київ : Майстерня Білецьких, 2007. – 256 с.
- Присухін С. І. Філософія : навч. посіб. / С. І. Присухін. – Київ : КНЕУ, 2011. – 356 с.
- Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. – 4-те вид., доповн. – Київ : Академвидав, 2012. – 592 с.
- Соціальна філософія : підручник / В. С. Афанасенко, М. І. Горлач, О. Г. Данильян [та ін.]. – Харків : Прапор, 2011. – 679 c.
- Філософія : навч. посіб. для студентів і аспірантів вищих навч. закл. / за ред. І. Ф. Надольного. – 8-ме вид., стер. – Київ : Вікар, 2012. – 534 с.
- Філософія : підруч. [для студентів вищ. навч. закл.] / за ред. Л. В. Губерського. – Харків : Фоліо, 2013. – 509 с.
- Філософія як історія філософії : підручник / за ред. В. І. Ярошевця. – Київ : Центр учб. літ., 2012 – 648 с.
- Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
- Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс ; сост. : М. И. Левина, П. П. Гайденко. – 3-е изд. – М.: Республика, 2009. – 523 с.
