ЛЕКЦІйні матеріали
ТЕМА 8. Основи філософії права
Вступ
1. Особливості та види філософського обґрунтування права як соціокультурного явища
2. Предмет, міждисциплінарні зв’язки та функції філософії права
3. Основні типи праворозуміння. Поняття та структура правової реальності
Вступ
На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. У цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були правові ідеали «рівності», «свободи» і «справедливості», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Ця проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Зокрема, Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших мислителів неодноразово звертались до проблем обґрунтування свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними об’єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право.
З одного боку, наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з’явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права.
З іншого боку, цими проблемами переймалася заснована Г. В. Ф. Геґелем у ХІХ ст. особлива філософська дисципліна з її постійним критичним переосмисленням істини про право. Предметом цієї науки, яка так само називалася «філософія права», є ідея права – поняття права та його реалізація.
Сьогодні вважають, що філософія права – це самостійна наука, яка займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави та суспільства.
У цій лекції буде розглянуто специфіку філософського осмислення та обґрунтування права, різні підходи до визначення його сутності, розкрито структуру правової реальності та викладено основи філософсько-правових знань.
1. Особливості та види філософського обґрунтування права як соціокультурного явища
Як уже розглядалося в першій темі, філософський підхід до осмислення буття світу та людини відрізняється від міфологічного, релігійного та наукового. Нагадаємо основні особливості філософсько-світоглядного знання, щоб краще усвідомити специфіку філософського підходу до права як соціально-культурного явища.
Пригадайте, щоб розкрити сутність філософії як форми суспільної свідомості, ми починали з поняття світогляду як форми духовно-практичного освоєння світу. Світогляд є системою знань людини про світ і саму себе, про відношення людини до світу, про свою роль та призначення у перетворенні світу, створенні умов, гідних людини. Необхідність світогляду зумовлена глибокою потребою загального осмислення людиною зовнішнього і свого внутрішнього світу, яке дає змогу їй бути господарем своєї долі, забезпечити орієнтований розвиток, духовний поступ. Специфічність світоглядної форми відображення дійсності визначається тим, що в ній людина «оглядає» дійсність не саму по собі, у її незалежності від власних свідомих дій, а відповідно до своїх життєвих цілей та ідеалів. Характер світогляду визначається особливостями історичної епохи, цивілізаційної системи, держави, суспільства тощо. Істотно впливають на світогляд стан науки й освіти, загальний культурний рівень конкретної людини. Тому люди, які живуть у той самий час, можуть мати різний світогляд. Світогляд має кожна людина, але в одних він формується стихійно, пов’язаний із повсякденністю, а в інших – свідомо на основі особистого досвіду та наукових знань. Наприклад, світоглядними є такі положення: «Людина повинна підкорити собі природу» та «Людина повинна прагнути до гармонії з природою». Але подібні положення потребують відповідного обґрунтування.
Коли люди не просто висувають те чи інше світоглядне положення, а подають підстави для нього, обґрунтовують його, це вже філософські міркування.
Філософія дає теоретичне вирішення проблем світогляду, виробляє загальний цілісний погляд на світ, місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Зрештою вона покликана дати теоретично обґрунтовані відповіді на запитання про мету і сенс життя, створити теоретичну основу для побудови системи життєвих цінностей та ідеалів.
Можна визначити філософію як теоретичний світогляд, який обґрунтовує свої положення.
Взагалі існує дуже багато визначень філософії. Мабуть, найстислішим є таке: «Філософія – це вчення про найзагальніші, кінцеві підстави буття». Але за змістом воно близьке до того, яке ми щойно розглянули. Адже йдеться про найглибші першопричини буття, тобто існування і розвитку всього, що є, світу і людини в ньому, про найзагальніші їх риси загалом, про сенс людського життя.
Щоб повніше висвітлити предмет філософії, слід розглянути її структуру. До основних розділів філософії належать такі. По-перше, онтологія, тобто вчення про буття. Далі, філософська антропологія, тобто вчення про власне людське буття, власну природу людини, людської індивідуальності. До складу філософії входить загальне вчення про людську діяльність – праксеологія. Такий розділ філософії, як аксіологія, становить загальну теорію цінностей, якими керується людина у своїй діяльності. Особливе значення мають моральні та естетичні цінності. Тому до кола найдавніших розділів філософії належать етика й естетика. Пізнаючи світ і людину, філософія розробляє і теорію пізнання. Вона складається з вчення про методи пізнання (гносеологію) і вчення про мету пізнання – істину (епістемології). Але гносеологія та епістемологія тісно переплітаються одна з одною і зазвичай усі три терміни – «теорія пізнання», «гносеологія» та «епістемологія» – вживають як синоніми. До складу філософії входять соціальна філософія, філософія історії, філософія культури, філософія політики, філософія релігії та філософія права.
Філософія також містить низку різних напрямів, течій. Основними серед них є екзистенціалізм, позитивізм, феноменологія, структуралізм, неотомізм та інші. Усі філософські концепції більш-менш строго можна поділити на матеріалістичні та ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні тощо.
Необхідно зважати на те, що філософська свідомість ніколи не думає просто про об’єкт, але, міркуючи про будь-який об’єкт, вона також висловлює власну думку про цей об’єкт. Тому філософію можна назвати думкою іншого порядку – думкою про думку. Філософія за своєю природою критична, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка називається філософською рефлексією. Якщо сферу предмета філософії коротко можна визначити терміном «підстави», то сферу її методу – терміном «рефлексія» чи «критика». Рефлексія в сучасному гуманітарному знанні постає як аналіз власних думок і переживань; міркування, сповнене сумнівів і коливань.
Філософію у певному розумінні можна назвати наукою. Справді, кожне своє положення, кожну свою відповідь на питання, яке філософ розглядає, він зобов’язаний належним чином обґрунтувати.
Водночас учені мають на меті досягнення консенсусу, спільної, єдиної точки зору на кожне обговорюване питання, єдиного його рішення. Але серед тих питань, які постають перед наукою, є й такі, на які дуже важко, навіть неможливо дати однозначну відповідь. Скажімо, фізика і астрономія намагаються з’ясувати історію Всесвіту. Встановлено, що Всесвіт розширюється (про це свідчать сучасні дослідження). На цьому ґрунтується так звана «теорія великого вибуху», відповідно до якої колись уся матерія була зосереджена в ядрі дуже малого об’єму, а потім відбувся вибух, унаслідок якого це ядро розірвалось і його уламки (космічні тіла) досі продовжують розлітатись у всіх напрямках. Цю теорію можна вважати достатньо обґрунтованою. Але постає нове питання: «як далі розвиватиметься цей процес?» Тут вже думки вчених розходяться. Одні вважають, що він буде нескінченним. Їх опоненти висловлюють припущення, що через певний час сили тяжіння переборють сили інерції, одержані внаслідок вибуху, і космічні тіла почнуть зближуватись і знов утвориться одне ядро. Але жодна з цих теорій не має і не може мати остаточного обґрунтування в межах людських можливостей.
Питання про світ загалом, про людину, її місце у світі та призначення й інші світоглядні питання належать до категорії тих «вічних» питань, на які людський досвід не здатний забезпечити однозначні відповіді. Ці питання невипадково називають вічними. Кожне нове покоління і кожна особистість повинні знайти для себе власні відповіді на ці питання. На кожне з них можна дати різні, інколи прямо протилежні відповіді. Причому кожна така відповідь може мати досить глибоке обґрунтування. Звичайно, експерименти у філософії неможливі, тому вона може спиратись лише на теоретичні міркування. У цьому, серед іншого, полягає специфіка філософії як науки.
Кожна людина обов’язково замислюється над питаннями про світ загалом, про своє місце в ньому, про сенс свого життя тощо, тобто має свою унікальну, неповторну самосвідомість. Її світогляд, як вже зазначалось, може складатися стихійно, і в цьому випадку вона часто нездатна обґрунтувати свої потреби, інтереси, позиції та ін. Або він може бути результатом свідомих зусиль. Особливо корисною тут може бути філософія. Вона подає цілий спектр відповідей на світоглядні питання і глибокі підстави для кожної такої відповіді, вироблені протягом усієї історії людства мислителями найвищого ґатунку. Людині, яка прагне свідомо побудувати собі такий світогляд, який би відповідав найвищим досягненням думки, доцільно звернутись саме до філософії. З усього спектру аргументів, запропонованих філософами усіх часів і народів, вона може і повинна обрати ті, які здаються їй найбільш вагомими, і приєднатись до відповідної відповіді на поставлене світоглядне питання або сформулювати свою.
Наприклад, положення «Людина повинна підкорити собі природу» спирається на такі аргументи: людина є вінцем природи, її царем, господарем, найвищим результатом усього її розвитку, а отже, має право перетворювати природу відповідно до своїх потреб. Такі міркування були поширені в посткартезіанський (після Рене де Карта), домінували в Новий і Новітній періоди, зокрема у нас в радянській, марксистсько-ленінській філософії. Протилежне положення «Людина повинна прагнути до гармонії з природою» є більш давнім, бере початок в індуїстській та буддистській філософії та набуло поширення у вітчизняній та західній філософії й наукознавстві ХХ ст. і спирається на інші підстави: історичний досвід свідчить, що прагнення взяти від природи якнайбільше, не піклуючись про наслідки, призводить до руйнування нашого навколишнього середовища і є згубним для самої людини. Тому людина повинна піклуватись про природу, про світ загалом, про буття, прагнути досягти гармонії у світі.
На новий світоглядний рівень взаємини людини і природи підняв геніальний вітчизняний вчений, енциклопедист ХХ ст. академік В.І. Вернадський. Він визначив роль живої речовини у розвитку нашої планети, вказав на роль діяльності людини як глобального чинника, попереджав людство про відповідальність за наслідки науково-технічного прогресу, їх негативний вплив на довкілля, передбачав можливі екологічні потрясіння, зміни клімату, про вичерпність природних ресурсів тощо. Свою фундаментальну філософську й наукознавчу працю «Наукова думка як планетарне явище» він починає словами: «Людина, як і все живе, не є самодостатнім, незалежним від навколишнього середовища природним об’єктом» та вказує, що існує «функціональна залежність людини як природного об’єкта, людства як природного явища від середовища життя і думки». Розвиток ідей Вернадського знаходимо у творах Богдана Гаврилишина, Ауреліо Печчеї, П’єра Тейяра де Шардена, Альберта Швейцера та інших видатних сучасних мислителів.
Подібної точки зору дотримувався, зокрема, видатний німецький філософ ХХ ст. Мартін Гайдеггер. Він проголосив людину не володарем всього сущого, а пастухом буття. Людське існування для нього – це не панування, влада, підкорення, а піклування про буття. Кожна людина може обрати з наведених аргументів ті, які здаються їй вагомішими, і відповідно одне з цих двох положень – або «Людина повинна підкорити собі природу», або «Людина повинна прагнути до гармонії з природою».
Отже, практичне значення філософії полягає в тім, що вона допомагає людині свідомо формувати світогляд, який ґрунтуватиметься на розумінні нерозривного зв’язку з природою і буде спрямованим не на боротьбу з нею, а на гармонійне співіснування з нею. Важливим підґрунтя цього процесу є право як одне із найважливіших соціальних явищ, що поширюється на всі сфери суспільного життя. Неоднозначність, багатомірність і складність права зумовлює необхідність міждисциплінарного підходу у його вивченні. Тому право є об’єктом вивчення багатьох наук: філософії, соціології, юриспруденції та ін.
Сьогодні відбувається інтенсивний інтеграційний процес, якому притаманна тенденція до синтезу філософського і частково-наукового підходів до пізнання права. Ця тенденція полягає у формуванні та розвитку особливого міждисциплінарного напряму, який називається «філософія права».
Основні види філософського обґрунтування права:
1. Категоріальне філософське обґрунтування права превалювало в античності. Правові погляди ґрунтувалися на основних чотирьох поняттях: «діке» (справедливість), «феміс» або «теміс» (звичай), «тіме» (честь) і «номос» (закон). Головним вважалось поняття справедливості, яку розуміли як об’єктивну основу і критерій права. Демокріт пов’язував справедливість із правовими явищами. Платон виділяв три значення поняття «справедливість»: заняття кожного справою, що узгоджується з його природними здібностями; володіння кожним своїм і відмову від захоплення чужого; існування в суспільстві певної рівності.
Арістотель вважав справедливість законним і рівномірним відношенням до людей. Політична справедливість виступає основою права, яке в свою чергу, слугує обґрунтуванням закону. Таким чином, античні мислителі здійснюють категоріальне обґрунтування юридичних знань із позицій відповідних філософських теорій. Категоріальне обґрунтування права виконує особливу роль: воно визначає вираження концептуальних установок організації системи права, що можна прослідкувати на прикладі працюючого в юриспруденції концептуального оформлення пріоритету тих чи інших основоположних юридичних понять античності: справедливості, звичаю, честі й закону.
Древні вважали, що вказані категорії повинні рівномірно співвідноситись одна з одною в системі обґрунтування права.
2. Концептуальне обґрунтування права інтегрує правові знання в широку систему наукових уявлень, завдяки чому відбувається ефект їх перевірки через принцип кореспонденції (відповідність конкретних правових уявлень загальнотеоретичним установкам відповідної наукової парадигми і логічним правилам побудови наукової теорії). Важливим принципом концептуального обґрунтування філософії права є антропоцентризм, сутність якого полягає в оцінці правової системи або її елементів із позицій цінності людини. Найбільш яскравого втілення принцип антропоцентризму знайшов у філософсько-правових поглядах І. Канта. Німецький філософ стверджував, що право людини повинно вважатися священним, яких би прагматичних жертв це не вимагало б від пануючої влади.
3. Методологічне обґрунтування права виражає природу філософського знання. Складність права як феномена визначає необхідність міждисциплінарного підходу до його обґрунтування, що може бути здійснено тільки з позицій філософського підходу. Філософсько-методологічне обґрунтування – це теоретична система принципів і способів осмислення правової реальності в її різноманітних зв’язках і проявах соціального буття. У науковій літературі досить детально описані особливості діалектичного, феноменологічного, екзистенційного, позитивістського, структуралістського, неокантіанського, семіотичного, психоаналітичного та інших методів.
4. Доказове обґрунтування – безпосередньо пов’язане з самими основами формування та існування правової системи. Доказове обґрунтування правових теорій може здійснюватись самостійно, на основі їх дедуктивного співвіднесення з більш загальним і достовірним філософським знанням, або опосередковано, через функції доведення інших видів філософського обґрунтування права.
2. Предмет, міждисциплінарні зв’язки та функції філософії права
Як уже згадувалося, наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з’явилось у науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».
Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія та історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природно-правових ідей.
Однак насправді самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Г. Геґеля, який у 1820 р. видав відому «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Геґелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його реалізацію». Геґель ставить перед філософією права завдання осмислити ідеальні, духовні першооснови права, що є підґрунтям права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.
Підходи Гуго й Геґеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогеґельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.
Філософський підхід до праворозуміння справив відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, – юридичної науки чи філософії. Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.
Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природного права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.
Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з’ясування зв’язку природного права з позитивним.
У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, у якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу – від Макіавеллі до сучасних авторів.
У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, у його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) – як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній (істинній) сутності, як знеособлена об’єктивована форма вияву «недійсного існування».
У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.
З точки зору представників неотомізму (Ж. Марітен, Ж. Дабен, Й. Месснер), філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.
Філософія права безпосередньо взаємодіє з дисциплінами, які направлені на теоретичне вивчення права. Ці дисципліни, включаючи філософію права, загалом є елементом системи пізнання права. Серед дисциплін, суміжних із філософією права, слід виділити:
– загальну теорію права – особливе наукове осмислення сутності і специфіки права як системи норм та інститутів;
– соціологію права – науку, яка досліджує суспільні корені, соціальні детермінації та наслідки права;
– політологію права, яка передбачає дослідження місця права у функціонуванні політичної системи суспільства;
– антропологію права – науку про правові звичаї і правові системи різних народів.
Філософія права дає змогу створювати можливість для фіксування принципової відмінності останньої від юридичної науки – спеціальної теоретико-пізнавальної дисципліни, предметно зорієнтованої виключно на чинне право (право як явище) і яка прагне виробити про право систему всебічних знань. Водночас існують моменти, які ріднять філософію права та юридичну (правову) науку. Передусім, це форма організації знання (теоретична), яка вибудовує певні більш менш узагальнені відомості і думки про правові явища (тобто несистематизовані, емпіричні правові знання) в ступінь загальних і необхідних суджень. І філософії права, і правовій науці притаманне прагнення до теоретичного осягнення істини, дух критичної раціональності, наявність спеціально розробленого категоріального апарату, систем аргументації.
Проте філософію права не можна цілком зводити до науково-теоретичного пізнання. Її природу (світоглядну за генезою) не можуть задовольнити тісні межі раціонально-пізнавальної діяльності мислення, непорушність яких є обов’язковою умовою існування правової науки. З самого свого зародження філософія права (як і філософія взагалі) не тільки раціонально пізнає свій об’єкт (право), а й духовно переживає, оцінює, виправдовує (або осуджує) його за шкалою світоглядних критеріїв. Причому всі критерії безпосередньо не випливають із логіки пізнавального процесу (що обов’язково для правової науки). Навпаки, вона в певному сенсі передує йому, задає йому напрям і визначає межі, усередині яких правове пізнання і його результати мають смисложиттєве значення. Саме в площині світоглядної генеалогії філософії права найбільш очевидними стають специфічність, своєрідність і відносна суверенність у відношенні до правової науки. Філософію права відрізняє від правової науки передусім своєрідність предметного змісту: для першої – це сукупність фундаментальних, світоглядних за своєю природою проблем правосвідомості, які знаходять своє обґрунтування в ідеї права і набувають завдяки останній сенсо-життєвого звучання; для другої – це головним чином проблематика, пов’язана із пізнанням чинного права (права як явища) у самих різноманітних аспектах його концептуальної констатації (загальнотеоретичний, аналітичний, соціологічний, психологічний та інші аспекти).
Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права – намагається встановити критерії, завдяки яким стало б можливим визначення міждисциплінарного статусу філософії права. Новітня західна філософія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж, віддаючи данину вітчизняним пошукам «місця» філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б. Рассела, сказати, що філософія права займає нічийну територію між філософією і теорією права разом із юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати тезу про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, проте її проблемно-предметний статус залишається нез’ясованим. Причинами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування «істматівських» (марксистських) теоретичних і методологічних настанов, і втрачена, перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське «відкриття» і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.
Як суто філософська дисципліна філософія права неможлива, оскільки віднайдення «граничних» засад права не є плідним без аналізу та рефлексії щодо предметних форм права. Свій категоріальний апарат філософія права формує завдяки запозиченню як філософської, так і правової лексики.
Під час історичного розвитку змінювався і статус філософії права, змінювалися погляди на філософію права як на напрям дослідження і як на специфічно-теоретичний підхід. Те саме можна сказати і про міждисциплінарні зв’язки філософії права, про її місце між філософією та юриспруденцією, а під юриспруденцією будемо розуміти діяльність, основним призначенням якої є обслуговування механізму функціонування та розвитку права. Якщо найяскравіше «філософський характер» філософії права проявився у філософії права Геґеля, який визначав її як «філософське осмислення всієї соціально-політичної дійсності (з широким застосуванням правових категорій)», то пізніше її поступово почали розглядати як спробу дати відповідь на філософському рівні на питання «Що таке право?». Поступова юридизація філософії права зумовила те, що на початку ХХ ст. вона стала розглядатись у руслі диференціювання юридичної науки.
Хоча і в ХХ ст. є автори, які визнають філософський характер філософії права. Наприклад, Р. Н. Бек у «Perspectives in Social Philosophy. Readings in Philosophie. Sources of Social Thought» (N.Y., 1967) розглядає філософію права, як і політичну філософію, як синоніми соціальної філософії, яка, відповідно, є філософською критикою соціального прогресу щодо принципів, які лежать в основі соціальної структури і функцій суспільства.
І самі філософські вчення безпосередньо, і відповідні філософські трактування права вплинули і впливають на юридичну науку загалом. Так, саме філософсько-правові роздуми про внутрішній взаємозв’язок та єдність права, свободи і справедливості привели до сучасних уявлень про права і свободи людини, про панування права, про правовий закон і правову державу. Юриспруденція істотно впливає на філософські дослідження правової тематики. Сьогодні досить актуальні філософські роздуми про проблеми сучасної юриспруденції, зокрема про: прийоми юридичної аргументації і природу юридичного доведення; ієрархію джерел позитивного права; вдосконалення чинного законодавства, про природу вини і відповідальності тощо. Подібною взаємодією і взаємним впливом філософії та юриспруденції певною мірою відмічені всі філософські підходи до права, незалежно від їх приналежності до системи юридичних наук чи філософії.
Предмет філософії права. Філософія права – самостійна галузь теоретичного знання. Її предмет не вичерпується жодною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату історичну традицію та специфічний категорійний апарат. Історія людської думки містить низку різних концепцій філософії права, підходів до проблеми її предмета, методу і сфери інтересів. Філософія права – самостійна галузь знання філософії і юриспруденції. Вона займається дослідженням смислу права, його сутності, цінності і значення у житті людини і суспільства. Отже право є об’єктом вивчення цієї наукової галузі. Ця думка одностайно підтримується всіма дослідниками філософії права. Але специфіку окремої науки відображає не об’єкт, а її предмет. Як часто це і буває в науці, щодо визначення предмета філософії права серед фахівців одностайності немає.
Різні вчені під час визначення предмета філософії права акцентують увагу на вивченні сенсу й призначення права; на вивченні права як засобу саморегуляції суспільства, як міри влади; на культурних підвалинах права, його сутності і співвідношенні із законом. Дехто обмежує предмет філософії права лише вивченням її історії або системи методів пізнання права тощо.
З існування різних, навіть протилежних, думок стосовно визначення предмета філософії права можна зробити висновок, що ця галузь науки недостатньо ствердилась. Але це було б неправильним. Саме про це свідчить давня латинська мудрість: «Contraria non contradictoria sed complementa sunt» (протилежності не спростовують, а доповнюють одна одну). Отже, природа, сутність, специфіка, особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, сенс, місце і значення у системі філософського знання тощо – є у різних визначеннях. І все це, дійсно, розглядає філософія права.
Існують дві точки зору на трактування філософії права: 1) вона є поширенням загальної філософії на правову проблематику; 2) слугує частиною теорії права, яка спеціалізується на проблемах методології. Не піддаючи сумніву ці два трактування, додамо ще одне: 3) філософія права – це його світоглядне розуміння.
Зі сказаного постає питання: філософія права – це філософська чи юридична дисципліна? Хто повинен її викладати студентам: філософ зі знаннями юриспруденції чи юрист зі знаннями філософії? Зараз більшість науковців вважають її ближчою до юриспруденції, але її розвиток все одно тісно пов’язаний із розвитком філософської думки. Фактично філософія права є міждисциплінарною галуззю. Філософське пізнання – сфера загального, правове пізнання – сфера особливого. Шлях від філософії до філософії права іде від загального через особливе до конкретного (до істини про право). Шлях юриспруденції до філософії права іде від особливого через загальне до конкретного. Як бачимо, різними шляхами досягається однаковий результат. І тут нема жодного протиріччя, усе залежить від загального стану філософії і юриспруденції, політико-ідеологічних чинників і наукових традицій у конкретній країні.
Якщо філософія права в СРСР розроблялась у межах загальної теорії права і не мала статусу окремої науки, то тепер, отримавши такий статус, вона повинна виконувати низку функцій методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. Але донині дискутують питання щодо співвідношення цих галузей: одні вважають, що філософія права вужча за теорію права, інші, навпаки, стверджують, що теорія права є її підосновою. На нашу думку, такі вислови є некоректними, адже це різні дисципліни, які мають різний предмет: теорія права досліджує закономірність виникнення і розвитку права, а філософія права вивчає світоглядне розуміння права й закону.
Так само як існують різні галузі науки, існує і світоглядне розуміння категорій цих наук, що втілюються в різні види філософського знання: філософія історії, фізики, хімії, моралі, релігії тощо. У них однакові завдання щодо власного предмета і цим вони схожі. Водночас кожна з них має свій предмет. У цьому, власне, полягає їх відмінність.
Право – невід’ємна складова культури суспільства, а філософія права узагальнює знання про правову сферу, розглядає відносини між законом і правовими феноменами. Однією з головних функцій філософії права, як ми вже зазначали, є світоглядна. Отже, можна стверджувати, що філософія права – це моральний осередок законодавства. Вона покликана описувати право не таким, як воно є, а таким, яким воно повинно бути. Вона розглядає позитивне право з огляду на його розумність, справедливість, істинність, цінність тощо, але для цього потрібно вийти за його межі. Фактично філософія права займається пошуком істини про право.
Оскільки закони встановлюються і діють у державах, філософія права займається філософським аналізом держави взагалі, як соціального інституту. А будь-який науковий аналіз і пошук істини потребує також правильного методу. Щоб отримати від наукового аналізу правильний результат, і шлях до нього повинен бути правильним. Тому неабиякого значення в науковому дослідженні набуває метод як шлях дослідження або спосіб пізнання. Наукова методологія – це вчення про метод, його загальні можливості, принципи, на які він спирається. Тобто вона розглядає питання, наскільки за допомогою конкретного методу можна досягнути поставленої мети.
Основна проблема класичної філософії права – тлумачення співвідношення між природним і позитивним правом. Головна проблема природного права полягає в тому, чи принципово можлива така система цінностей, яка б однаково сприймалася всіма людьми? Є й інші важливі проблеми: яке джерело природного права? Де і коли воно починається і закінчується? Яким чином ми його пізнаємо? Чи є воно об’єктивним, незалежним від людського розуму, чи воно суб’єктивне і уявляє збудований людським розумом ідеал?
Усі ці питання повинні досліджуватися філософією права. Але оскільки в ній є багато різних напрямів, залежних від світогляду тих чи інших наукових спільнот, остільки кожний з них має свою методологію і намагається досягнути бажаного результату своїми методами.
А чи може бути універсальна методологія? Багато хто вбачає такою філософську антропологію, оскільки природне право базується на природі людини. Отже, ключ від істини, мабуть, у самій людині. Її і треба вивчати. А оскільки людині крім раціональних властиві також ірраціональні дії, то постає питання: які з них є головними? Науковці доходять висновку, що саме ірраціональність становить специфіку людини.
У чому ж полягає природа людини, її сутність? Людина – тілесно-духовна (біосоціальна) істота, у якій тварне і творче злите воєдино. Тому існує тілесний і духовний світ людини. Духовний – це свідоме, світ цінностей, мета і сенс життя людини. Тілесне – це несвідоме, інстинктивне. За З. Фрейдом свідоме і несвідоме в людині співвідносяться як вершник і кінь: кінь – несвідома, рушійна природна енергія, «нещасний» вершник лише прагне свідомо визначати спрямування цієї енергії до певної мети. Проте напрям руху коня визначає боротьба потужних основних інстинктів – ерос і танатос.
Але погляди на природу людини в науковців різних напрямів теж неоднакові. Тому на сьогодні не існує будь-якої універсальної методології, а отже, досягнення істини теж відносне. Представник кожного напряму саме свої результати визнає наближеними до істини. І цей плюралізм думок може свідчити лише про те, що, виходячи з встановленої нами вище формули, істина десь посередині, адже вказані шляхи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.
Для чого ж потрібно майбутньому юристу вивчати філософію права? Відповімо на це питання стисло. Філософію права потрібно вивчати для того, щоб отримати відповіді на такі питання: у чому полягає сутність і смисл права, коли і як воно виникає, існує воно одвічно і незмінно, чи розвивається, як воно формується, у якому напрямі, як поняття «право» співвідноситься з іншими поняттями, у чому полягає його значимість і цінність у житті людини, окремого суспільства, людства взагалі?
Зрозуміло, що на всі ці питання не можна надати одностайної і остаточної відповіді, але це не означає, що не потрібно і намагатися це робити. Саме обмірковування цих питань можуть наблизити мислячу людину до істини. Тому філософія права, як і філософія взагалі ставить за мету навчитись мислити. У цьому контексті – мислити про право.
Філософія права має свою предметність у вигляді систематизованого, вибудуваного на єдиних інтелектуально-духовних основах. Основне завдання філософії права вбачається у виявленні людського змісту в предметних формах права. «Предметно вибудувана філософія права виступає у правотворчій свідомості як внутрішній текст з єдиними правилами смислоутворення, в якому різні філософські дискурси є предметом методологічно відрефлексованого вибору (і синтезу) з точки зору їх аутентичності тим чи іншим правовим проблемам».
Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять «справедливість», «рефлексивність», «гуманність» (тобто людських вимірів правових ідеалів та істин). Тому відповідь на питання про предмет філософії права передбачає відповідь на питання «Що таке право?», і залежить від філософської, світоглядно-методологічної орієнтації дослідника, яка, відповідно, пов’язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах пострадянського простору переважно відображає світову тенденцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції полягає у відсутності одного магістрального теоретично-методологічного напряму дослідження та наявності онтологічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова література з філософії права демонструє широку палітру поглядів, думок і настанов, унаслідок чого сьогодні не існує загальновизнаного предмета філософії права.
Розуміння предмета філософії права здебільшого залежить від загальних філософських положень тієї чи іншої концепції. ХХ ст. дало велику кількість варіантів осмислення філософсько-правової проблематики. Вона була викладена в межах неокантіанства і неогеґелянства, феноменології і філософської антропології, інтуїтивізму та екзистенціалізму тощо.
Філософія права – міждисциплінарна наука, яка об’єднує начало двох дисциплін – юридичної, предметом вивчення якої право, а також більш конкретні питання (правосуб’єктність, норма права, правосвідомість тощо); і філософія, де в основному інтерес зосереджений на загальнотеоретичних проблемах (місце і значення права в суспільстві, форма і норми соціального життя тощо).
Досить популярним є трактування предмета філософії права як ідеї права, що є сутністю будь-якого правового явища, слугуючи об’єктивною основною «правового змісту», яка «освячує явище і дана людській свідомості з силою безпосередньої очевидності подібно до інших ідей такого роду (ідея істини, ідея свободи тощо) походження ідеї права має, безумовно, людський характер. Ідея права не може бути прослідкована у своїй конкретності; вона не може бути логічно виведена із фактів зовнішнього буття. Як зазначав П. Юркевич, «думка, ідея про право не має штучного походження, ми застаємо її скрізь, де є люди, і при цьому у поєднанні з іншими ідеями – краси, святості». Людина може лише виявити присутність ідеї у своєму внутрішньому досвіді і спробувати віднайти таке вираження для «правового змісту», яке за можливості точно і не викривлено відтворювало б істотні грані правової ідеї. Взяті з боку своєї усвідомленої змістовності й системного вираження, саме ці спроби і становлять проблематику філософії права.
Філософія права (за А. Гарником) – максимально раціоналізована, критично осмислена, логічно обґрунтована правосвідомість.
Таким чином, філософія права – особлива сфера теоретичного знання, яка перебуває на межі філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, гносеологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права.
Філософи завжди виявляли інтерес до права. Він зумовлений, передусім, потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзначимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обґрунтування своїх положень.
Розуміння права, його сутності та особливостей залежить від тієї філософської позиції, з якої воно розглядається. Діалектичний матеріалізм бачить його не таким, як екзистенціалізм, а позитивізм – не таким, як феноменологія.
Однак річ не в тому, щоб, нарешті, розв’язати суперечку між матеріалістами та їхніми опонентами, остаточно довести, що одні мають рацію, а інші – ні. Розвиток філософії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі «боротьбу всіх проти всіх»), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жодному своєму результаті.
Взагалі принцип конфронтації довів свою неспроможність для сучасного етапу розвитку суспільства. Зараз подальший прогрес неможливий без відмови від принципу «боротьба абсолютна, єдність відносна», який відображав революційний тип мислення, властивий Марксові, Енгельсові, Леніну, і означав, що «обов’язково одна сторона має бути знищена. Перемога іншої є перехід на вищий ступінь». За наших часів роль протистояння, конфронтації протилежностей, їхньої боротьби послаблюється, а натомість посилюється роль єдності, цільності, цілісності. Зараз проблеми належить вирішувати не на конфліктній, а на консенсусній основі. Принцип класової конфронтації був підґрунтям марксистсько-ленінської ідеології. Наслідки добре відомі. Країни так званого соціалістичного табору виявилися відкинутими у своєму розвитку на десятиріччя назад, людство загалом розкололося на ворожі табори і впритул наблизилося до глобальної ядерної війни.
Що ж таке філософія права?
Звернімося до нових праць українських дослідників філософії права. Передусім, слід назвати навчальний посібник і монографію Л. В. Петрової, навчальний посібник В. В. Шкоди, а також навчальний посібник, підготовлений авторським колективом під керівництвом О. Г. Данильяна, значну частину матеріалу в якому підготував С. І. Максимов.
Л. В. Петрова викладає класичну філософію права. Її предметом є «ідея права – поняття права та його втілення». «Що насправді є правом?» – ось основне питання філософії права. Остання «...виявляє за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, котра розкривається розумом людини. У ній – його сутність».
В. В. Шкода починає із запитання «Що досліджує філософія права?». Чим цікавиться філософ, який зосереджує свою увагу на праві? Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія – найзагальніші поняття, що характеризують людське буття. Філософувати означає вільно міркувати над першоосновами, міркувати над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культури. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право повинне відповідати природному, Закон – Праву. Ця проблема посідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). Загалом, на думку зазначеного науковця, «правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що кореняться в глибинах культури. А в ширшому розумінні – зрозуміти людину завдяки розумінню права». Отже, предметом філософії права він уважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права.
С. І. Максимов та інші члени колективу авторів під керівництвом О. Г. Данильяна пропонують таке визначення: філософія права – «вчення про граничні підстави права як одного із способів людського буття».
Торкнімося також нових праць із правової філософії, які належать російським дослідникам. Це, передусім, підручники для вищої школи. Автор найвідомішого з них, В. С. Нерсесянц, уважає, що «предметом філософії права є право в його розрізненні та співвідношенні з законом». На нашу думку, це лише одна з філософсько-правових проблем, хоч під юридичним кутом зору її можна визнати найважливішою. С. С. Алексєєв розглядає філософію права як наукову дисципліну, що «...покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей». Однак філософія права для нього – «не лише ідеї, але й реальне правове життя...». Тут, вочевидь, ми маємо некоректно широке визначення філософії права, оскільки вона є теоретичною дисципліною. Для Ю. В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто питання про те, «...унаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право». Аналогічну позицію дотримує І. П. Малінова. Вона вважає, що предметом філософії права є «...методологічний універсалізм правової науки, рефлексія її духовних підвалин, повний контекст яких не може бути прерогативою якоїсь однієї філософської системи». Подібно до них і Ю. Є. Перм’яков пише, що філософія права вивчає «...духовну ситуацію, у якій виявляється людина, яка торкається у своїх вчинках права, влади і держави». Це також певне обмеження філософсько-правової проблематики; вона розглядається лише під кутом зору рефлексивної традиції.
Д. А. Керімов присвятив предметові філософії права спеціальну статтю, у якій дійшов такого висновку: «Будучи пізнавальним базисом усієї системи юридичних наук, філософія права – наука багатошарова, має у своєму складі низку компонентів. Це не тільки система методів, а й вчення про них, не лише загальнонаукові, а й частково наукові засоби пізнання, не лише загальні, але й спеціальні способи пізнання. Усі компоненти пов’язані між собою, взаємно пронизують і збагачують один одного, створюючи те синтезоване утворення, яке називається філософією права. Саме через свою універсальність філософія права є інтегральним регулятором у науковому пізнанні та пізнавальним стрижнем будь-якого правового дослідження». Отже, він практично зводить правову філософію до методології права. Ці міркування Д. А. Керімова були піддані гострій критиці М. В. Костицьким, який вказував на те, що підґрунтям даного тлумачення філософії права є марксистсько-ленінська теорія, яка довела свою неспроможність і втратила право виступати єдино вірним універсальним вченням. Філософія права, зазначає М. В. Костицький, є самостійною наукою про право в культурі та цивілізації, вона виробляє систему понять про правові явища, закономірності, виникнення і розвиток права, зв’язок його проявів з людським суспільством та має на меті пізнання суті й проявів права.
Виділимо спільне в усіх розглянутих поглядах. Усі вони сходяться на тому, що філософія права – особлива сфера теоретичного знання, яка лежить на межі філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права. Щоб чітко окреслити межі філософсько-правової проблематики, слід точно визначити, що таке філософія і що таке право.
Якщо філософія взагалі – вчення про кінцеві підстави буття, то філософію права можна визначити як вчення про кінцеві підстави права як феномена людського буття, одного з основних засобів самоорганізації суспільства та визначної особистісної цінності, тобто про найглибші причини існування і розвитку права.
Оскільки філософія відзначається езотеричністю, то таку рису має і філософія права. Крім того, обов’язковим елементом філософсько-правового пізнання є рефлексія. Більше того, саме рефлексивний характер філософії права обумовлює те, що проблема її предмета виявляється одним з центральних питань цієї дисципліни. Іншим аспектом рефлексії філософії права як критичного аналізу своїх засад є обговорення, дискурс. Тому рефлексію і дискурс можна назвати найважливішими особливостями методу сучасної філософії і філософії права.
Основні проблеми філософії права пов’язані з правовою онтологією, правовою антропологією, взаємовідношенням права із суспільством, культурою та цивілізацією, а також взаємними зв’язками права з владою.
Практичне значення філософії права полягає в тому, що вона дає змогу свідомо формувати професійний світогляд юриста, допомагає зрозуміти суть права, забезпечувати верховенство права в повсякденному житті.
Таким чином, слід визначати особливості філософії права через такі концептуальні засади цієї науки:
1. Філософія права є складовою теоретичного правознавства. У такому розумінні філософія права характеризується прагненням звести філософію права до загальнотеоретичного вивчення найважливіших правових проблем. Представником цього напряму є В. С. Нерсесянц, який трактує філософію права як розгляд права в його співвідношенні з законом. Філософія права виконує інтегруючу функцію, яка проявляється в об’єднуючій ролі філософського знання по відношенню до частково-наукового, у цьому разі – юридичного.
2. Другий підхід виражає прагнення поширити загальнофілософську методологію на сферу пізнання права. Позиція Д. А. Керімова ґрунтується на тезі, що предмет філософії права можна охарактеризувати як осмислення права з точки зору загальних діалектичних законів і категорій. Такий підхід поширює загальнофілософську проблематику на сферу пізнання права, акцентує увагу на низці найважливіших світоглядних і методологічних функцій філософсько-правового пізнання, передусім інформаційну, яка виявляється у формулюванні світоглядного трактування найбільш загальних юридичних питань, і логічну, що полягає в розробці та застосуванні універсальних методів і процедур у сфері юридичного пізнання.
3. Третій підхід зводить філософсько-правову проблематику до дослідження природного права, до його порівняльно-оціночного протиставлення позитивному праву. Така позиція була сформульована ще в дореволюційній російській філософії права (Г. Ф. Шершеневич, М. М. Коркунов). Третій підхід розглядає проблематику філософії права крізь призму протиставлення природного та позитивного права, виділяє аксіологічну функцію, яка полягає в орієнтації на осмислення та оцінки правових явищ на основі певних світоглядних цінностей.
Кожний із цих концептуальних підходів правильно відображає окремі основоположні аспекти філософсько-правової парадигми, але при цьому допускає певну абсолютизацію, що в цілому перешкоджає реалізації системного принципу.
4. Найбільш ефективним є розгляд права як складного феномена через призму взаємодії двох підходів – системного та інформаційного. Системно-інформаційний підхід полягає в розкритті інформаційного характеру взаємозв’язку елементів, які складають теоретичну систему філософії права.
Філософія права сьогодні – мультипарадигмальна (існує значна кількість наукових парадигм) наука.
Парадигма – визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель розстановки проблем та їх вирішення (Кун).
Сучасний стан філософсько-правовових досліджень характеризується тим, що кожна нова парадигма не відкидає попередні, а часто спирається на них і пропонує лише одну точку зору на коло проблем, які досліджуються. Відповідно до принципу доповненості є цілком виправданою ситуація, коли відносно одного і того ж об’єкта можуть мати місце дві різні і навіть протилежні теорії, звичайно ж, за певних обставин.
Специфіка філософії права проявляється в тому що:
1) існує універсальність права як соціальної організації. Право є вищим досягненням людського суспільства, оскільки ґрунтується на моралі і суспільній етиці. Досягнення справедливого правопорядку є безкінечною задачею – завжди можливою і завжди недосяжною в межах звичайних умов. Відтак, закон завжди буде прагнути до змін і удосконалення;
2) об’єктивна природа права зумовлена універсальністю правових цінностей. Не дивлячись на конфлікт цінностей, який завжди існує в будь-якому суспільстві, вибір між ними здійснюється у сфері моралі і права. Головне, щоб цей вибір визначався не ідеологією, коли закон починає відповідати інтересам окремих соціальних груп і перестає бути правовим, а філософією, яка прагне до об’єктивної істини в правовій сфері;
3) філософія права є рефлексивно-критичним знанням. Рефлексивно-критичну спрямованість розвитку філософії права вдало ілюструє Р. Коллінгвуд, який стверджував, що філософська свідомість ніколи не думає просто про об’єкт, але міркуючи про будь-який об’єкт, вона також думає про свою власну думку про цей об’єкт. Виходячи з цієї тези, філософія права може бути названа думкою другого порядку – думкою про думку, яка є обов’язковим елементом філософсько-правового пізнання, а рефлексією є тотальність про засади, яка проявляється у міркуванні та дискурсі;
4) філософсько-правове знання є історичним. Історичність притаманна самій філософії права, і без цієї історії важко зрозуміти, що є філософія права взагалі. Історія філософії права є постійним визначенням самої себе, яке ніколи не може завершитися. Завдяки своїй історичності філософія права демонструє свою здатність до регенерації.
Сутність філософії права полягає в тому, що вона є рефлексією знань, які спрямовані не лише на поняття, але й на методи і настанови, які породжені практичною сферою застосування права. Рефлексивність філософії права, на відміну від філософської рефлексії, полягає в тому, що окрім теоретичної сфери вона роз’яснює, обґрунтовує, критично переосмислює методи і настанови, які використовуються в реальній юридичній практиці.
І хоча в різні часи по-різному трактувалася сутність філософії права, різні напрями дослідження в межах філософсько-правової проблематики сходилися в тому, що правові дослідження є дослідженнями не лише загальноправових категорій, які є безперечно присутніми у різних формах права. Мета філософсько-правової теорії полягає в дослідженні найзагальніших підстав, першооснов права, його практичної обґрунтованості, тобто філософія права досліджує зіткнення теорії та практики в правовому пізнанні, тобто, працює з граничним обґрунтуванням, «граничним способом самого теоретизування» («рефлексивність» філософського мислення), або граничністю задач («критика сущого з позицій належного»), або різним поєднанням цих рис.
Історія філософії права нагадує собою рамкову структуру художнього твору, на зразок праці «Декамерон» Дж. Бокаччо, – усі філософсько-правові системи постають ніби невеликі «новели», поєднані між собою спільною темою пошуків (прагненням віднайти за явищами правової предметності гуманістичні принципи) та використанням «спільної мови понять» (право, закон, справедливість, ідея права тощо). Але основна відмінність «рамковості» схеми історії права від роману полягає в тому, що вона не має епілогу. Така відкритість вічності зумовлена «вічністю» існування суперечки людей про остаточні істини, пошуки яких людство постійно здійснює, адже наперед визначені цілі можуть означати лише вирішення технічних та адміністративних проблем.
Історія філософії права є передусім філософією права, яка конструює сама свою тематику в істинно історичних термінах. Розгортання філософсько-правової думки в часі може бути представлене в історико-графічному або у світоглядному плані. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії права у вигляді історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду, що дозволяє нам, перефразовуючи М. Гайдеггера, назвати філософію права «світоглядною проповіддю». Філософію права та історію філософії права не можна відділити від філософії і культури, унаслідок чого філософія права перебуває в безперервному пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного життя та ідеал людини як такої.
Історія філософії права як світогляд, історія ідей, як феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії права, тоді як внутрішня історія є завершення філософської думки самою собою і тим самим визначає свою історію. Якщо взяти точку зору Арістотеля про природу філософської думки як такої, то можна сказати, що філософсько-правова думка – це запитування про те, що є право, що є сутністю права? Тому філософія права є історією висловлювань людської думки про правову дійсність, яка включає в себе здатність людини бути уважним до всього сущого, зокрема до права, і до того, що відбувається.
Оскільки мова зайшла про історію філософії права, то було б доцільно звернутися до проблеми виникнення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Новий час, коли свідомість «захоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку і контролю». Ще П. Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не прагнули чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), а тому філософсько-правові питання досліджувалися в межах соціальної і особистісної етики. Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливості, права, держави, походження законів. І. Малинова вважає, що «якщо перші законодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обґрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, звертаються до посилань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права». Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фактом розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури, неможливості відриву теоретичного світу від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середньовіччя не знають дуалізму природного світу й людини. Цей дуалізм став можливим лише в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об’єктів, позбавлених ознак суб’єктивності. Це підтверджується протиставленням, яке знаходимо у Декарта, духовної і матеріальної субстанції, і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.
Ось такими обставинами зумовлений розвиток у Новий час теорії природного права. Оскільки тогочасна наукова раціональність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл, або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Ж.-Ж. Руссо, замінивши бога в просторі богом в часі). І. Кант вперше зумів поєднати несумісність об’єктивної механістичної наукової раціональності і уявлення про визначаючого самого себе суб’єкта. Починаючи з І. Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, яка концентрує свою увагу на місці людини у світі як суб’єкта, який здатний виходити за межі зумовленого існування. Таке розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджується у І. Канта існуванням двох взаємопов’язаних «розумів» – теоретичного і практичного. Якщо перший – це лише одна із форм відношення до світу, то другий – це ціннісні форми свідомості.
Новий час характеризується спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній філософії і науці. Як уже згадувалося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право (jus universale) та «громадянська філософія». Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були збігатися з правом раціоналізованим. Поняття «громадянської філософії» означало загальне вчення про державу, її походження, природу та право.
Для Нового часу характерні три концепції природного права – деонтологічна, логічна та онтологічна. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система – це спроба пояснення права логічними засобами. Г. Лейбніц навіть створює власну науку «номотеку» або законодавчу політику. Для Г. Лейбніца характерне розмежування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онтологію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. У пошуках логічного обґрунтування права Г. Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне до системи юридичних визначень.
Що ж до онтологічної системи, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Г. Лейбніца – це «чисте» природне право як стан природної боротьби, для Т. Гоббса та Б. Спінози – природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття.
У німецькій класичній філософії права кожному з її основоположників належить своя, особлива роль у створенні особливого концептуального цілого. І. Кант дав, засноване на ідеях Платона, визначення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій, у контексті цілісного вчення про людську свободу. Й. Фіхте зламав стереотипи суспільного договору, пов’язавши проблему походження права з генезисом самосвідомості. Це дозволило вивести загальні основи права із фундаментальних умов існування людини як вільного суб’єкта, який наділений волею і мисленням. Г. Геґель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституційно-предметними та духовними проявами.
Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.
Визначальною для сучасної філософії права є ідея гуманізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потребою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що виявляється у визнанні людини точкою відліку філософії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які панували донедавна у вітчизняній науці, і які ґрунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави, призвели до імперативності права, бачення права як позитивного (у розумінні приписів законодавця), а звідси – до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).
Ще І. Кант вказував на таку специфіку філософського знання, як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію – як знання, як переконання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, – висхідною і кінцевою метою філософії є людина. Тому в широкому розумінні предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об’єктом філософії права є ідея права (ідеальні, духовні першооснови права), яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.
Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрям, який за предмет дослідження бере феномен людського життя, а предметом філософії права вважає стан духовного життя людини. Реалізація духовності людини передбачає її вихід за межі обмеження людського буття. Один із крайніх варіантів цього напряму постулює «монадність» людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л. Петрова у «Нарисах з філософії права» сутність права вбачає у свободі волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права.
С. Максимов у межах екзистенційно-феноменологічного напряму розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П. Рабіновича «філософія права – це система найзагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права».
Відчутним є сьогодні також гносеологізм у філософії права, який полягає у співвідношенні гносеології правознавства та філософії права. Не можна погодитися з Д. Керімовим, який у «Предметі філософії права» стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових – соціології права та філософії права, а філософію права представляє як «симбіоз загальної філософії і соціології права». Виходячи з такого розгляду міждисциплінарного положення філософії права, Д. Керімов і дає визначення предмета філософії права: «…визначення її (філософії права) предмета передбачає з’ясування співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дає змогу виявити спільність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права», і ще: «предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не лише те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вченого, спрямовує правильним шляхом дослідницький процес, оптимізує і раціоналізує його. Йдеться також про контекст культури, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій». Отже, Д. Керімов визнає за філософією права тільки винятково методологічно-пізнавальну функцію.
Подібну точку зору обстоюють і вітчизняні представники філософії права В. Чефранов та Л. Петрова, які, продовжуючи аристотелівську традицію розуміння статусу філософії у відношенні до інших наук, стверджують, що «філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтологічних тощо знань, також надає досліднику-юристу можливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним метод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух».
Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д. Керімова – А. Козловського, який у праці «Гносеологія права як наука» зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Унаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувалося. Для А. Козловського метод є моделлю права, адже «метод визначає все». «Право і пізнання стають тотожними, пізнання виступає сутністю права, а право – формою пізнання».
Філософія права зберігає і розвиває здатність права до критичної саморефлексії, а все розмаїття підходів до вирішення філософсько-правових питань стримує тенденцію до чергового монометодологізму. Аналіз сучасної філософсько-правової літератури свідчить про наявність у ній різних підходів до визначення права та його призначення. Особливо розрізняється протиставлення ціннісного підходу до права та логіко-понятійного або раціоналістичного. Кожна з цих методологічних настанов претендує на принципову важливість як досягнення об’єктивності наукового пізнання.
Але залишається незаперечним факт формування нових підходів у філософії права, який відбувається в руслі нових підходів філософії, адже кожний філософський напрям характеризується фіксацією свого проблемного поля, наявністю своїх методів, виокремлення філософської «компетенції». Звичайно, ми не можемо говорити про безпосереднє застосування положень філософських напрямів до правової дійсності. Висхідні принципи та ідеї філософських напрямів трансформуються і модифікуються у сфері філософії права. Оскільки розвиток філософсько-правового знання носить кумулятивний характер, то кожна нова філософсько-правова концепція збільшує загальну різноманітність можливих систем світоглядів.
Структура філософії права
| Історія філософії права вивчає в історичній ретроспективі основні філософсько-правові вчення | Онтологія права досліджує питання про природу права та його буттєвих засад, першооснови та першопричини права |
| Гносеологія права розглядає проблеми пізнання права, питання методології філософсько-правових досліджень | Аксіологія права трактує право як цінність і досліджує систему правових цінностей |
| Антропологія права розглядає право через призму людини. Основна проблема – що є людина правова? | Правова праксеологія – прикладний розділ, який визначає умови значущості фундаментальних знань про світ права та розглядає актуальні проблеми правової теорії та практики |
Міждисциплінарні зв’язки філософії права – система взаємних зв’язків філософії права з різними філософськими та юридичними дисциплінами, які відображають її співвідношення з цими науками та дають змогу більш чітко окреслити місце філософії права в системі соціогуманітарного знання.
Філософія права є самостійною галуззю знань, що ґрунтується на філософії, причому посідає належне місце як у системі філософських дисциплін, так і в системі правових наук, оскільки передбачає не лише голу метафізику, спрямовану на пошук граничних засад права, а й використовує метаправову рефлексію для вдосконалення позитивного права та піддає критичному аналізу теорію права та юридичну практику. Філософсько-правові дослідження йдуть різними шляхами: як від загального до часткового, що характерно для філософії, так і від часткового до загального, що властиво спеціальним юридичним дисциплінам. Їхні результати можуть бути виражені як у нових підходах до філософського осмислення правових явищ, так і у пропозиціях по вдосконаленню чинного законодавства. Таким чином, схему міждисциплінарних зв’язків і міжпредметної взаємодії філософії права слід будувати з урахуванням дуалістичного характеру відповідної галузі знань.
Як і будь-яка філософська дисципліна, межі якої лише до певної міри визначаються її предметом, філософія права має універсальний характер. Як «галузева» філософська наука, філософія права досліджує свій зріз рефлексивного відношення мислення до буття (у цьому разі – до буття права) і взаємодіє з іншими подібними їй дисциплінами – філософією політики, філософією мистецтва, філософією моралі, філософією науки, філософією релігії тощо. Пізнавальний інтерес і дослідницька увага в ній зосереджені переважно на демонстрації пізнавальних можливостей та евристичного потенціалу певної філософської концепції у сфері права. Право, відповідно, слугує об’єктом філософського осмислення в контексті картини світу, запропонованої однією з філософських систем. Істотного значення при цьому надається змістовній конкретизації відповідної концепції стосовно особливостей цього об’єкта (права), його осмисленню, поясненню та освоєнню в понятійному апараті цієї концепції, у руслі її методології та аксіології.
Філософія права завжди взаємодіє з онтологією як фундаментальною філософською дисципліною, результати співпраці з якою можуть вважатися плідними і приносити взаємну користь у тій мірі, у якій право є частиною і проявом сущого. Завдяки цій взаємодії за філософією права зберігається статус онтологічного знання, який дає їй можливість самостійно оцінювати правову реальність, а не лише досліджувати процеси правового пізнання та розмірковувати про працю юристів, адже саме при вирішенні питань онтологічного порядку зав’язується головний вузол взаємовідносин між філософським і спеціально-науковим розумінням права.
Філософія права має тісні зв’язки і з іншими галузями філософського знання, зокрема гносеологією (адже процеси правового пізнання підпорядковуються тим самим закономірностям, що й пізнання взагалі, а проблема істини у праві є однією з ключових), аксіологією (право має непересічну цінність для людини та суспільства й породжує власну ієрархію правових цінностей), філософською антропологією (право, в тому числі, є втіленням прагнення людей до визначення свого місця у світі, а також може бути оцінене з позицій особистості), логікою (нормативні закони повинні бути побудовані у відповідності до законів правильного мислення, а їх реалізація не повинна суперечити законам логіки), етикою (право завжди взаємодіє з моральною свідомістю, у праві відображені моральні принципи та задіяні оцінні категорії добра і зла), естетикою (правові конструкції мають притаманну лише їм форму і можуть виступати об’єктом естетичного переживання), соціальною філософією (право виступає засобом організації співжиття людей і регулятором суспільних відносин, воно існує в суспільстві та спрямоване на реалізацію його цілей), філософією релігії (у праві виразно простежується зв’язок із релігійними цінностями, за певних обставин релігія може виконувати функції права, релігійні норми можна вважати одним із джерел норм права), філософією політики (право і влада нерозривно пов’язані між собою – право встановлює порядок реалізації влади, а влада надає праву загальнообов’язкової сили), філософією культури (право є продуктом культурно-цивілізаційного процесу) та ін.
Як уже згадувалося вище, у системі правових наук філософія права посідає місце поряд із загальною теорією права та правовою соціологією, серед яких вона вирізняється, знов-таки, своєю універсальністю. Від загальної теорії права філософію права відрізняє здатність досліджувати не лише актуальну чи минулу, а й перспективну правову реальність, вивчати закон не тільки як факт і даність, а й як ідеал. Від соціології права, яка вивчає право як соціальний інститут у його співвідношенні із соціальною структурою суспільства, а також конкретні соціокультурні умови розвитку права в різних типах суспільного ладу, філософія права відрізняється можливістю розглядати право як відображення світового порядку або ж зазирнути в індивідуальну правосвідомість конкретної особистості.
Окремі правознавці розглядають філософію права (рівно як і соціологію права) як складову загальної теорії права, хоча і не заперечують того факту, що перша поступово оформлюється в якості самостійної юридичної дисципліни загальнонаукового статусу та значення. Проте така позиція щодо співвідношення філософії та теорії права істотно звужує проблемне поле філософсько-правової науки та зменшує її евристичний потенціал. Спроба об’єднати ці три навчально-дослідницькі напрями в межах однієї дисципліни – загальної теорії права (тим більше у тому вигляді, у якому вона склалася на сьогодні) не має наукового обґрунтування, а її практична реалізація може дати негативні результати, у зв’язку з чим її не можна вважати вдалою. З цього приводу слушною і доречною видається позиція щодо можливостей об’єднання потенціалу філософії, теорії та соціології права з метою забезпечення цілісності пізнання правових феноменів не в межах єдиної навчально-дослідницької структури, а в самій особистості юриста як суб’єкта правового пізнання (С. І. Максимов та інші вчені).
Філософія вміщує правові феномени в найширший контекст культурно-історичних реалій і виявляє в них метаюридичні смисли. У полі зору філософії права перебуває увесь світ права, його дійсність і можливість – особлива правова реальність, натомість загальна теорія права, а також галузеві юридичні науки досліджують правову систему, тобто позитивний аналог правової реальності. Якщо історія держави і права досліджує історичні закономірності виникнення і розвитку права, соціологія права вивчає взаємодію права і соціуму, розглядаючи проблеми соціальної обумовленості та соціальної ефективності правових норм, то для філософії права соціум – це лише середовище існування права як феномена, а історія – тло, на якому відбуваються процеси його «життєдіяльності».
Кожна юридична наука взаємодіє з філософією права тією мірою, якою вони здатні допомогти одна одній у дослідницьких пошуках. Це стосується як загальнотеоретичних, порівняльно- та історико-правових юридичних дисциплін (теорія держави і права, правова компаративістика, історія держави і права, історія політико-правових учень, римське право), так і галузевих (міжнародне, конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне, сімейне, господарське, аграрне, екологічне, арбітражне, фінансове право, а також процес – цивільний, кримінальний, господарський тощо) та спеціальних юридичних дисциплін (кримінологія, криміналістика, юридична психологія, судова медицина, судова психіатрія та інші). Галузі матеріального права взаємодіють із правовою онтологією, аксіологією та антропологією, потребуючи філософського обґрунтування своїх положень, а галузі процесуального права, які регламентують порядок встановлення та фіксації достовірного знання про фактичні обставини юридичної справи, в процесі свого розвитку й удосконалення використовують досягнення правової гносеології та епістемології. Дослідницькі інтереси спеціальних юридичних дисциплін також перетинаються з предметним полем правової гносеології та, певною мірою, правової антропології. Координує зусилля інших складових інтегративної філософсько-правової науки з метою вирішення конкретних правових проблем у сфері юридичної практики окрема галузь знань – правова праксеологія.
Філософія права вивчає не лише буття права у найзагальнішому вигляді, але досліджує філософські аспекти того чи іншого компонента правової реальності, позитивний аналог якого перебуває у полі зору певної юридичної дисципліни. Тобто будь-який елемент правової системи може потрапити у площину філософсько-правового аналізу, однак специфіка останнього зумовлюється відмінностями між філософським і позитивно-правовим підходом до вивчення та осмислення того чи іншого правового явища чи процесу. Результати такого аналізу не лише доповнюють усталене в теорії права розуміння цих явищ, але, демонструючи інший зріз правової реальності (або ту ж саму площину, але під іншим кутом зору), можуть істотно відрізнятися від картини, запропонованої загальною теорією права та галузевими юридичними дисциплінами. У такому разі головним чинником плідності взаємодії філософії права з іншими правовими науками буде виступати рівень обґрунтованості отриманих висновків та їх практична цінність. При цьому вивчення поглядів видатних мислителів давнини, філософські та етичні розвідки, присвячені правовій реальності, філософський аналіз ключових правових категорій однозначно збагачує адептів позитивної юридичної науки.
Філософія права може розглядатись і як методологічна дисципліна для юридичних наук, оскільки вона постачає останніх необхідним інструментарієм (категоріальним апаратом) і формує методологічну базу правового пізнання. У наукових колах існує позиція, відповідно до якої окрема частина загальної теорії держави і права, а саме філософія права, є методологічною наукою (Д. А. Керімов та інші вчені). Однак така абсолютизація методологічного начала філософсько-правової науки, яка призводить до фактичного ототожнення філософії та методології права, не є виправданою (так само, як і вже розглянуте вище твердження про те, що філософія права є частиною загальної теорії держави і права). З іншого боку, не можна применшувати методологічний потенціал філософії права, який, передусім, розкривається через можливість піднятися над суворими канонами загальнотеоретичних юридичних наук, позбавитися від обмежень галузевих, спеціальних та прикладних дисциплін, використати увесь арсенал засобів наукового пізнання, повною мірою скористатися перевагами одного з найпродуктивніших методів дослідження дійсності – системного аналізу.
Філософія права контактує також з окремими науками, які не входять до системи філософського чи юридичного знання, предмети яких при цьому так чи інакше пов’язані зі світом правових феноменів (зокрема, до таких наук належать історія, соціологія, політологія, психологія, культурологія, етнографія, релігієзнавство, економічна теорія, кібернетика, лінгвістика, семіотика та деякі інші).
Що ж до комплексу міжпредметних зв’язків філософії права з іншими навчальними дисциплінами у вищому навчальному закладі, який готує правознавців і правоохоронців, то він може бути поданий подібно до площин перетину проблемних сфер відповідних галузей наукового знання через систему послідовної взаємодії з різними світоглядними та суспільними дисциплінами (такими, як культурологія, логіка (юридична логіка), етика та естетика (професійна етика та естетична культура), філософія, релігієзнавство, політологія тощо), теоретико-правовими та історико-правовими дисциплінами (теорія держави та права, історія держави та права України та історія держави та права зарубіжних країн, римське право та іншими), а також галузевими (цивільне, кримінальне, адміністративне право та процес, конституційне, міжнародне право тощо) та спеціальними (кримінологія, криміналістика, правова статистика, судова психіатрія та інші) юридичними навчальними дисциплінами, для яких філософія права має важливе світоглядне, методологічне, дидактичне, виховне значення.
Таким чином, слід зазначити, що серед найважливіших функцій філософії права виділяють світоглядну, пізнавальну, методологічну, онтологічну, аксіологічну, виховну, праксеологічну, критичну, прогностичну та інші, про які більш детально йшлося вище. Водночас важливо пам’ятати, що в межах цілісної структури філософії права основні функції філософії права взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну.
3. Основні типи праворозуміння. Поняття та структура правової реальності
Основні типи праворозуміння – це базові підходи до пояснення сутності та природи права, його ключових характеристик. Розпочинаючи характеристику основних типів праворозуміння, відзначимо, що більшість філософів права вирізняє юридичний позитивізм і юснатуралізм.
У межах позитивістського типу праворозуміння право розглядається як продукт держави, сукупність законодавчо закріплених норм. Прихильники ж природно-правового мислення вважають право незалежним від держави та відмінним від закону і навіть таким, що передує закону, наприклад, як надпозитивне, надісторичне природне право. Природне право є об’єктивне, незалежне від держави і протистоїть праву позитивному (встановленому державою). До теорії природного права близькими є концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище «надпозитивне», але тлумачить його зі своїх власних позицій. Відповідно, позитивістський тип праворозуміння охоплює концепції нормативістської й аналітичної шкіл права.
Як самостійний напрям філософсько-правової думки позитивізм виник у 30–40 роках ХІХ ст. Провідними представниками цього напряму стали Дж. Остін, Г. Кельзен, Г. Харт, Ш. Амос, К. Герберт, П. Лабанд, Г. Шершеневич, М. Палієнко. Він ґрунтується на принципі визнання як права лише того, що є наказом, примусово-обов’язковим встановленням офіційної влади. Своїм наказом державна влада породжує право – таке кредо позитивістського типу праворозуміння. Із цієї точки зору, право – це будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція є ототожненням права і закону. У цьому разі ототожнюється з правом не тільки закон (нормативний акт вищого органу державної влади), а будь-який владний акт (парламентський, урядовий, судовий), виданий компетентним органом державної влади з дотриманням встановленої процедури, тобто владний акт правильною формою. Закони та інші владні акти охороняються державою, забезпечуються державним примусом, тим самим створюючи в суспільстві примусовий порядок. За порушення цього порядку передбачено покарання.
Таким чином, у межах правового позитивізму визначають формальну коректність нормативних актів, які спираються на примус сутнісною властивістю права, зокрема при його співвідношенні з мораллю. Наприклад, біблійний заповіт «не перелюбствуй» – це моральна заборона; але якщо його виражатимуть у формі закону, прийнятому в межах особливої процедури і підкріпленому державним примусом, то, на думку позитивістів, він перетвориться на правову заборону.
Позитивісти не визнають природного права, взагалі права поза законом. Вони називають закон правом, незалежно від того, як оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної, теоретико-пізнавальної точок зору. У межах позитивістського праворозуміння його прихильники пропонують формальне визначення поняття права. Це означає, що сутність явища розкривається через ознаки форми, в якій виявляється право, а зміст цієї форми не має значення для поняття права. Таким чином, позитивісти розглядають право як форму подачі та вираження будь-яких вимог незалежно від їх змісту.
У розвитку правового позитивізму виділяють такі основні етапи: 1) класичний позитивізм Дж. Остіна; 2) «чисте вчення про право» Г. Кельзена; 3) аналітична юриспруденція X. Харта.
Відповідно до методології та теорії пізнання філософського позитивізму, представники класичного юридичного позитивізму стверджували, що істинна наука може вивчати право тільки як явище, що доступне емпіричному, чуттєвому пізнанню, а сутність, ідея права не є предметом науки. Тому об’єктом пізнання правової науки позитивісти визначають юридичні закони, що містять абстрактні загальнообов’язкові норми, тобто правила поведінки, що забезпечуються державним примусом.
Класичний юридичний позитивізм в силу ототожнення права з наказами держави називають етатистським (франц. etat – держава, етатизм [etatisme], означає пріоритет, визначна роль держави в житті суспільства). Державні органи видають загальнообов’язкові акти. Для позитивістів дане твердження означає, що державна влада підпорядковує членів суспільств своєю волею.
Таким чином, у класичному позитивізмі поняття права визначаться через поняття держави (як соціального інституту) Відповідно до цієї концепції держава є первинною, а право-похідним. Право є продуктом законодавчої діяльності держави, без якої право не існує, а правовідносини, тобто відносини, врегульовані правом, виникають тільки після прийняття закону. Не може бути дозаконотворчих правовідносин, наприклад, урегульованих договорами приватних осіб, коли немає відповідного закону.
Класичний позитивізм заперечує природні (невід’ємні) права людини щодо держави, визначаючи наявність тільки основних прав і свобод громадян, встановлених (дарованих) законодавцем. Одночасно законодавець встановлює основні обов’язки громадян. Держава може відмінити основні права у будь-який момент, але вона дотримується їх в силу своєї «доброї волі». І якщо владний акт суперечить основним правам, то це не означає, що держава порушує права громадян: вона не зобов’язана їх дотримуватись.
У другій половині XX ст. у загальному руслі розвитку природних і суспільних наук відбувалися значні зміни у філософських тлумаченнях співвідношення права і закону, в оцінка позитивного права. На цьому етапі юридичний позитивізм трансформувався у неопозитивізм. З’явилася низка нових напрямів у розвитку аналітичної юриспруденції. їх засновниками стали Г. Кельзен, австрієць за походженням, та англієць X. Харт.
Класичний позитивізм пояснював поняття права через поняття держави, тобто визначав його як щось другорядне щодо верховної влади. Неопозитивізм поставив перед собою завдання – пояснити право «в чистому вигляді», таким, як воно є. При цьому не підлягало сумніву, що право, «яким воно є» – не закони та інші офіційно-владні акти незалежно від їх змісту. Ідеологія, етика, філософія права вивчають і оцінюють зміст законів. Проте «чиста теорія права» як емпірична й аналітична наука не включає в поняття права зміст законів, не оцінює, не розділяє їх за змістом на правові та неправові. Норма закону не може бути «хорошою чи «поганою», будь-який порядок, з позиції «чистої теорії права», є справедливим.
Закон вважається правом тому, що є примусова норма вищого рівня – конституція, яка проголошує необхідність дотримання законів. Закони, що суперечать конституції за змістом, також будуть вважатись правом доти, доки вони не будуть скасовані в межах спеціально передбаченої для цієї мети процедури.
Конституція є вищою нормою державного (конституційного) права. Вищою за неї можуть бути норми тільки міжнародного права – (якщо такі знайдуться), що визначають обов’язковість дотримання їх конституціями всіх держав. Сьогодні на практиці це стосується конституцій держав членів Європейського Союзу. На цьому рівні вже закінчується ієрархія реально існуючих норм. Г. Кельзен пропонує вважати, що на вершині ієрархії примусових норм стоїть гіпотетична основна норма (X. Харт називає її правилом визнання).
Неопозитивізм пояснює закон через самий закон, «із самого себе». Це дає змогу неопозитивістам одночасно розглядати право як систему примусових норм і розкрити примусовий характер правових норм. На думку Г. Кельзена, право діє не тому, що воно є «силою влади», а тому, що має повноваження на застосування сили. Відповідно, X. Харт як продовжувач ідей аналітичної юриспруденції констатує дієвість права через його «визнання». Правовий характер має не будь-який примусовий припис, і не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має повноваження, а й такий, який забезпечений внутрішньою згодою більшості. Проте визнання державної, волі єдиним джерелом права залишає X. Харта в межах позитивістського типу праворозуміння.
Сутність позитивістського осмислення права можна виразити за такою схемою:
а) право є системою або сукупністю норм (правил поведінки), які виражені (письмово) в нормативних актах;
б) норми видаються державою і в них виражена воля держави;
в) норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини;
г) саме право і його реалізація забезпечаться примусовою силою держави;
д) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правова поведінка суб’єктів.
Таким чином, прихильники позитивізму акцентують увагу на тісному й нерозривному зв’язку права і держави, перебільшуючи роль примусу в праві й вважаючи його основоположною сутністю права, тимчасом як примус є лише засобом відновлення порушеного права.
Основні риси позитивістського типу праворозуміння такі:
1) конвенціоналізм у визначенні права. Його сформулював Г. Вільямс – англійський юрист-неопозитивіст. Відповідно до принципу конвенціоналізму термін «право» просто вказує на ідею, і різні люди, вживаючи цей термін, вкладають у нього різний зміст. «Кожна людина має право вживати слова на свій розсуд»;
2) дослідження семантичної природи правових слів і понять. Вважається, що юридичні терміни (поняття, визначення) – це слова класифікаційного порядку, які вказують на групи відношень і факти. Тому, трактуючи правові норми, доводиться часто натрапляти на сумнівні випадки, колізії, які X. Харт називає «випадками світотіні». Відповідно завдання судді має бути правотворчим, а не зводитися до механічного застосування права;
3) використання формально-логічного методу. П. Лабанд вважав, що «наукове завдання догматики зводиться до конструкції правових інститутів, до зведення окремих правових положень до загальних понять, а з другого боку, до виведення із цих понять логічних наслідків. Це є ... суто логічна робота думки. Для виконання її немає іншого засобу, крім логіки».
Похибки позитивізму, передусім, полягають у абсолютизації державного впливу на правову систему, спробі обмежитися вивченням лише фактичного, позитивного права та категоричним запереченням будь-якої об’єктивної сутності, ідеального змісту права.
Істотною вадою позитивізму є ігнорування моральних начал у праві, ролі правосвідомості в реалізації правових норм. Держава за тих чи інших обставин може стати консервативною силою, що видає лише вигідні окремим соціальним групам норми або задовольняється застарілими, які суперечать потребам суспільного розвитку.
Для подолання байдужого ставлення до морально-етичних засад суспільства необхідно здійснити пошуки універсального принципу права як такого, його онтологічної природи. Саме на такий пошук і спрямовано природно-правовий підхід у вивченні права. Представників природно-правового праворозуміння цікавить не стільки чинне право та його відповідність вимогам природного права, скільки саме природне право та його відповідність вимогам природного права, бо саме природне право і його ствердження як вихідного, даного природою (божественною, космічною, фізичною, людською) «справжнього права, яке за своєю логікою діє також природно». Представники природного права вкладають у поняття права певний ідейний зміст, пред’являючи до нього низку змістовних вимог – право має бути справедливим, суспільно корисним, моральним.
Роздуми про право і закон обов’язково пов’язуються з мораллю і моральністю. Тому цілком виправданими є роздуми про схожість і відмінність позитивного закону та моральних настанов як окремої людини, так і суспільства в цілому. І. Кант дає класичне розмежування моралі, й закону: закон регулює зовнішні дії людини, мораль – внутрішні.
Природно-правовою можна вважати будь-яку доктрину, яка розмежовує право і владу на основі ціннісних, гуманістичних критеріїв. Одним із головних положень природного права є пріоритет суб’єктивного права над об’єктивним, тобто права людини визначають права влади, але не навпаки.
Термін «природне право» є багатозначним. Його зазвичай визначають як:
1) вищі форми і принципи права, що стоять над позитивним правом і які володіють абсолютною або відносною значимістю, мають матеріальний або формальний характер;
2) зміст норм чинного права, які підлягають оцінці в морально-етичному аспекті;
3) критерій справедливості, який не піддається об’єктивуванню у вигляді конкретних норм, який виявляється в будь-якій індивідуальній ситуації.
Можна виділити кілька підходів до типологізації концепцій природного права.
1. Підхід, в основі якого лежать ключові категорії природно-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини». Залежно від того, на якому з цих ключових понять акцентують увагу, виділяють різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні й теологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок, раціоналістичні, що апелюють до розуму; антропологічні, що апелюють до природи людини.
Історично перша група концепцій була поширена в античності й середньовіччі. У межах цих концепцій можливим є висновок про існування вищих, постійно діючих, не залежних від держави норм і принципів, які уособлюють у собі розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, які є основою для законодавця, але які, крім того, здатні діяти самостійно. Перевагою космологічних концепцій було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, недоліком – прагнення вивести природне право з буття, належне із сущого.
Прихильником цього напряму в сучасній Україні є академік Михайло Костицький, який 30 березня 2010 р. на академічних читаннях в Київському регіональному центрі Національної академії правових наук України виголосив доповідь «Ренесанс натурфілософії або Всезагальні (космічні) закони як джерело права», запропонувавши бачення ієрархічного зв’язку космічних і людських законів:
1) всезагальні (космічні) закони;
2) етичні закони;
3) право;
4) закони (людські, державні).
Близьким до цієї концепції права є також академік О. М. Костенко.
Раціональні природно-правові концепції виходять з того, що право є продуктом практичного розуму. Акцентуючи увагу на ідеї права, ці концепції відзначали силу людського розуму, однак ставили перед ним недосяжні завдання, думаючи, що зусиллям одного лише розуму, не звертаючись до реальних обставин, можна сконструювати ідеальну систему права, яка слугувала б зразком для будь-яких конкретних правових систем. Засновником, цієї групи вчень є І. Кант.
З певними застереженнями до «раціоналістів» можна в Україні віднести професора А. А. Козловського.
Антропологічні концепції вказують на зв’язок права із сутністю людини, трактують природне право як людську сутність, дану їх від природи. Ульпіан, давньоримський юрист, зазначав: «Природне право є таке право, якого навчила природа не тільки людей, але й інших істот; до числа вибудованих на природному праві відношень належить зв’язок між істотами чоловічої і жіночої статі, який називається шлюбом, турбота про дітей, про їх виховання». Прихильниками антропологічного підходу до права в Україні є М. Г. Братасюк, С. П. Головатий, Д. А. Гудима, О. Г. Данільян, М. І. Козюбра, П. М. Рабінович та інші вчені.
Саме в межах цих концепцій в епоху Просвітництва з’явились уявлення про вроджені й невідчужувані природні права людини. У XX ст. на основі такого праворозуміння було зроблено висновок: право без прав людини таке ж неможливе, як і права людини поза правом.
2. Залежно від розуміння смислу права слід розрізняти «старе» і «нове» природне право. Старе природне право характерне для традиційних суспільств, передусім для Середньовіччя, де панувала природна нерівність людей, і тому справедливість трактувалася з акцентом на групові привілеї – дворянству і духівництву за принципом «кожному за його силою і чином». Сюди ж варто віднести і ті концепції, що обґрунтовували освічений абсолютизм XVII ст. (Ж. Боден, Т. Гоббс, Б. Спіноза). Вимога рівності тут обмежувалася лише рівністю громадян між собою перед встановленим державою законом, державою, якій громадяни делегували всі свої права в ім’я миру і власної безпеки. Нове природне право тлумачили як основний закон розумного і суспільного ладу, що формується. У наш час воно дістало назву прав людини. Зародилося воно в епоху Реформації на основі обґрунтування права на свободу совісті як основного «природного» права і стало основою юридичної доктрини Просвітництва. У XVIII ст. «природжені» права набули статусу «невідчужуваних прав», що обмежували свавілля держави і встановлювали відносини свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між громадянами і державою.
3. За способом обґрунтування ідеї права концепції «нового природного права» можна поділити на натуралістичні, деонтологічні та логоцентричні, що різняться трактуванням онтологічного статусу природного права. Останнє поставало, відповідно, як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним правом (як моральний ідеал) і безпосередньо в позитивному праві (як його розумне ядро). Ці три типи класичних учень природного права представлені ключовими фігурами філософії права Нового часу – Дж. Локком, І. Кантом і Г. В. Ф. Геґелем.
4. Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії і всієї культури загалом (класика і сучасність) концепції природного права можна поділити на класичні й сучасні (некласичні). Такий розподіл важливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погодитися. Вичерпала себе лише визначена історична форма такого мислення. Законною спадщиною традиції природного права є мислення у категоріях справедливості чи сучасні теорії справедливості.
Плюралізм теорій, концепцій, учень у сучасному правознавстві характеризується різноманітністю підходів до визначення права, серед яких істотно виділяються: позитивістський та природно-правовий. Кожен зазначений підхід абсолютизує певний аспект прояву права, зокрема, техніко-юридичний та духовно-моральний. Причому право як складне соціальне явище зумовлює необхідність застосування при його дослідженні багатоаспектного підходу, сутність якого полягає у всебічному дослідженні права за допомогою суку методів та дефініцій. Такий аналіз з позиції як цілей і напрямів досліджень, так і методів, що мають бути застосовані, розширює уявлення суб’єкта про право як об’єкт наукового пізнання, дає змогу формулювати багаторівневі дефініції понять, які відображають і фіксують реально існуючі сторони, властивості та ознаки права. Одним із таких ключових понять є поняття «правова реальність», яке найбільш комплексно відображає структурну побудову й організацію права.
Є. Спекторський особливості реальності права намагався виявити за допомогою співставлення різних видів реальностей: а) реальності логічних істин, які достовірні не тільки суб’єктивно, але і об’єктивно; б) реальності геометричних (математичних) істин, які, з одного боку, так само трансцендентальні, як і логічні істини, тобто самі собою розкриваються у свідомості людей однаковим чином, з іншого – обов’язкові і дійсні для чуттєвого світу; в) реальності історичних істин, які існують за посередництвом будь-якого роду пам’ятників та документів; г) реальності морального світу.
Як вважають С. І. Максимов та інші дослідники цієї проблематики, у широкому розумінні правова реальність – це сукупність правових феноменів.
У вузькому розумінні правова реальність – лише базові правові реалії (правові відносини, закон, норми, почуття тощо).
Правову реальність можна трактувати як спосіб організації та інтеграції правових аспектів соціального життя людини, а не як якусь субстанційну частину реальності. Світ права – світ належного, а не сущого. Водночас світ права є реально існуючим.
Основною проблемою, пов’язаною з правовою реальністю, є проблема, що є право і яке воно є, яка конкретизується в проблемі буття права, яка містить у собі питання про онтологічні засади права, тобто про його вкоріненість у людському бутті.
Правова реальність існує в трьох іпостасях:
– ідеальне право – комплекс реалій, пов’язаних із пошуком відповідей на питання про те, яким повинно бути право, яка його ідеальна модель;
– природне право – дійсне, живе право, яке функціонує в реальному житті. Природне право володіє універсальною нормативністю, яка має безлико-авторитарний характер;
– позитивне право – продукт свідомої нормотворчості, що відповідає інтересам конкретної держави. Норми позитивного права адаптовані до реальних потреб конкретних інституцій (часова перервність і просторова локалізація).
Існує правова реальність як об’єктивно існуючий світ права, що дається суб’єкту в практиці (досвіді) і картина правової реальності, яка існує як модель правової реальності, яка одночасно є засобом пізнання і конструювання світу права.
Картина світу права складається з:
1) теорій різного рівня;
2) нормативних документів;
3) повсякденного досвіду, який має справу з проявами правового життя.
Також поширеним є підхід, який підтримує С. І. Максимов та інші вчені, на думку яких правова реальність передбачає такі рівні:
1) ідея права (на цьому рівні використовуються такі категорії, як правосвідомість, правова культура, правовий світогляд тощо);
2) норма права (цьому рівню відповідає категорія закону в широкому його розумінні);
3) правове життя (на цьому рівні можна навести такий категоріальний відповідник з інших юридичних дисциплін, як «правові відносини»).
Вітчизняна традиція розробки ідеї права спирається на вчення П. Д. Юркевича, погляди якого на цю проблематику викладені в дослідженні Г. С. Боровської. Оригінальну характеристику ідеї права дає також П. І. Новгородцев у промові, проголошеній на врочистому засіданні Психологічного товариства, у якій він докладно аналізує погляди В. С. Соловйова на загальносуспільні ідеали та критикує слов’янофільство. М. В. Костицький вважає основними світоглядно-ідейними джерелами українського права античну філософію, християнську етику та римське право, це положення розвиває плеяда учнів і послідовників. Варто також відзначити ґрунтовні дослідження П. М. Рабіновича, С. І. Максимова та висвітлення окремих аспектів ідеї права в дослідженнях Г. В. Гребенькова, С. В. Ромашкіна й інших сучасних вітчизняних науковців. Ідея права розглядається вченими в контексті двох основних підходів – універсалістського та релятивістського. Сучасні філософсько-правові школи спираються на визнання універсальності ідеї права як концепту, однак водночас слід погодитись із важливим зауваженням С. І. Максимова, який наголошує на необхідності врахування культурно-історичної специфіки ідеї права, що більшою мірою стосується проблеми її обґрунтування.
Також існує традиція виділення антропологічної, аксіологічної та деонтологічної компоненти в структурі ідеї права як абстрактного відображення сутності права та ідеального аспекту його буття.
Саме на рівні ідеї права функціонують ключові правові цінності, які можна вважати сутнісними характеристиками ідеї права. Такі засадничі елементи ідеї права – це свобода, гідність людини, гуманізм, загальне благо, рівність, справедливість та суспільний порядок, тому зосередимо увагу на цих основних елементах знакової структури ідеї права. Кожна зі згаданих вище категорій є предметом окремого ґрунтовного філософсько-правового дослідження, тому потребує детального розгляду та вивчення. Спробуємо дати коротку характеристику відповідним правовим знаковим конструкціям і розкрити систему їхніх взаємозв’язків.
Первинним елементом ідеї права є свобода як здатність діяти відповідно до власних бажань: зокрема, категорія свободи за засновником філософії права Г. Геґелем у повноті відображає ідею права. У наш час проблема свободи є однією з головних у соціально-політичному та філософсько-правовому дискурсі. Важлива вона і для психології в силу того, що свобода – це феномен особистості, оскільки без свободи немає особистості, без особистості відсутня свобода. Філософська, правова та інша наукова література, у якій здійснювалося осмислення проблеми свободи є дуже широкою як за обсягом, так і за множиною аспектів цієї проблеми, які розглядалися. «Ми достеменно не знаємо, чи можна взагалі розв’язати питання про те, що таке свобода, але ми напевне знаємо, принаймні, що цього питання не можна уникнути», – слушно зазначає М. Рідель у праці «Свобода та відповідальність. Два основних поняття комунікативної етики».
Про це передусім свідчить розмаїття видів свободи, які виділяються мислителями (свобода фактична та формальна (юридична), індивідуальна та суспільна, свобода дії та свобода прагнення та інші. Еволюцію інтерпретації змісту цієї категорії відображає наступний факт: якщо давні греки вважали, що свобода може мати місце тільки в політичному (в найширшому сенсі цього слова, а сучасною мовою – суспільному) просторі та полягає в безпосередній заангажованості у вирішення справ публічного значення, тобто справ полісу (за Г. Арендт – це первинна сфера свободи), то сучасних людей цікавить насамперед безпека приватної сфери та гарантії особистих інтересів (за Б. Констаном). Діяльнісне, активне розуміння свободи відстоював Б. Спіноза та мислителі наступного періоду, однак найповніше з усіх філософсько-правових розробок, як уже згадувалося, ця ідея була розкрита у вченні про право Г. Геґеля, у якому вона стала центральною категорією. У його філософській системі викладено ідеї про свободу, процес звільнення людини, подолання природного в собі, розвиток від одиничного (індивідуальності) до всезагального (особистості, громадянина) через стадії єдності душі зі своєю об’єктивністю, неповного володіння собою через одиничну відособленість і панування душі над тілесністю як створення продукту та світу об’єктивного, коли душа стає свідомістю. Свобода є фундаментальною загальнолюдською цінністю, джерелом якої вважаємо природу людини та її гідність, а відповідна правова знакова конструкція відображає можливість людини діяти на власний розсуд і свідомо здійснювати вільний вибір. Стан миру підвищує ступінь свободи та сприяє якнайповнішій реалізації цієї правової цінності в суспільних відносинах, оскільки свобода – це не бездумна свавільна поведінка індивіда, вона є можливістю здійснювати відповідальний вибір, адже усвідомлення відповідальності за власні слова та вчинки – невід’ємна складова справжньої свободи.
Водночас багатозначність і багатоаспектність цієї категорії вражає, що засвідчує дослідження, проведене групою американських дослідників під керівництвом Мортімера Адлера в 50-х рр. ХХ ст., викладене в праці «Ідея свободи. Діалектична перевірка концепцій свободи». Група М. Адлера виділила п’ять «відтінків» розуміння, які фігурували в історичному процесі обговорення ідеї свободи людини. Класифіковані вияви свободи виражені змістом таких категорій: 1) обставинна свобода самоздійснення; 2) набута свобода самовдосконалення; 3) природна свобода самовизначення; 4) політична свобода; 5) колективна свобода.
Проаналізувавши роботу, здійснену М. Адлером та його дослідницькою групою, а також критику дослідників із цього приводу, можна зробити декілька загальних зауважень, важливих для розуміння категорії свободи. Зокрема, використовуючи друге і третє визначення, можна побудувати автономну систему свободи, у якій свободу можна визначати дуалістично – як набуту свободу самовдосконалення та природну свободу самовизначення. Якщо перша з них стосується етично-моральних аспектів життя людини (та дотична до проблематики свободи волі), то друга певною мірою звертається до метафізики свободи, окреслюючи фундаментальні питання онтології людського буття. Інші ж значення свободи – це трансполяція цієї автономної системи в соціальному вимірі, реалізація метафізичних і етичних витоків у практичній площині соціальної взаємодії, де існує обставинна свобода самоздійснення, політична та колективна свобода.
Отже, свобода самовизначення є джерелом права, а свобода, охарактеризована М. Адлером як обставинна свобода самоздійснення, може бути результатом реалізації зазначеного права (зокрема, права на свободу).
Справедливість і рівність як загальнолюдські цінності є ключовими правовими категоріями, яким присвячені фундаментальні наукові праці. Поняття справедливості й рівності розглядали ще давні греки – Піфагор (відплачування іншому рівним), Платон (кожен соціальний прошарок займається своєю справою, а в державі панує правопорядок), Арістотель (розподіл всіх благ між членами суспільства та зрівнювання того, що становить предмет обміну, середина між надлишком і нестачею, рівномірність), Епікур (не шкодити та не терпіти шкоди).
Паралельно існувала міфологічна персоналізація (уособлення) справедливості у вигляді богині Діке (Дікеосіне), яка повідомляла свого батька Зевса про тих, що порушували закони правди, а у золотому віці нібито правила світом під іменем Астрея. Причому справедливість в очах античних мислителів поставала як міра, закон і принцип, що найкраще видно з найкоротшої універсальної римської формули справедливості «кожному своє» (лат. suum cuique tribuere), у якій «кожному» відображає ідею рівності, а «своє» – нерівності.
Історичний характер та певну відносність ідеї справедливості, зауважену мислителями різних століть, вдало ілюструють слова Л. В. Кравченка: «Не було, немає і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів».
На противагу цій тезі, теорії природного права ґрунтуються на тому, що справедливість є важливим упорядником суспільного життя та тією кардинальною чеснотою, навколо якої обертаються всі інші sicut in cardine, і в якій можемо віднайти три основні властивості права – спрямованість на іншу особу, зобов’язання до виконання припису та рівновагу між тим, що належить, і тим, що дано. Теологічна юснатуралістська інтерпретація цієї категорії виходить з положення про те, що «сьогоднішня справедливість – це вчорашня любов; сьогоднішня любов – це завтрашня справедливість».
Підтримуючи підхід, за яким справедливість передбачає та містить рівність (принаймні, у її правовому, тобто формальному, а не фактичному сенсі), надалі більше уваги приділимо саме цій знаковій конструкції та розглянемо їх співвідношення. Західноєвропейська філософсько-правова традиція, джерелом якої можна вважати «Нікомахову етику» Арістотеля, вирізняє комутативну (вирівнювальну, договірну, перміщувальну, обмінну, арифметичну), дистрибутивну (розподільну, геометричну) та легальну (законну, владну), а з ХІХ ст. – соціальну (гармонізуючу, балансуючу, динамічну) справедливість.
З іншого боку, заслуговують на увагу три елементи поняття справедливості, виділені О. Гьоффе в його праці «Політика, право, справедливість»:
а) справедливість має природу морального обов’язку;
б) найближче вона стоїть до обов’язків, що визнаються добровільно і варті більшого, ніж простий примус;
в) її міра полягає у дистрибутивній користі – справедливим є корисне кожній людині.
Донині точаться суперечки палких прихильників і затятих критиків щодо викладеної в «Теорії справедливості» Джона Ролза концепції «справедливості як чесності» – розумно систематичної альтернативи утилітаризму.
Як бачимо, навколо проблеми категоризації справедливості досьогодні тривають невпинні та гострі дискусії, однак категоріальний аналіз відповідної правової знакової конструкції засвідчує, що вона передбачає принаймні два ключові елементи – рівність можливостей і вимог та адекватність відплати за вчинене. Лише в мирних умовах ідея справедливості може реалізуватися в обох площинах по-справжньому, оскільки інакше буде функціонувати лише «усічена», «спрощена» інтерпретація справедливості на зразок давнього принципу «око за око, зуб за зуб» – будь-яка деструкція суспільних відносин породжує правову нерівність, а заподіяння шкоди їх правовому врегулюванню та руйнування миру призводять до неадекватності відплати.
Всезагальне благо сьогодні традиційно трактується в контексті об’єктивізму, суб’єктивізму та інтерсуб’єктивізму – основних підходів до інтерпретації природи цінностей як таких. Причому досить складно однозначно визначити, що є благом у об’єктивно-правовому сенсі (адже суб’єктивні блага та їх правовий захист відносно добре досліджені та відображені в законодавстві), а домінуюче в розвинутих західних країнах утилітаристське розуміння блага сьогодні активно критикується. Зокрема, якщо Арістотель і Тома Аквінський розрізняли корисне, приємне та шляхетне добро, протиставляли корисне надлишковому, то Д. фон Гільдебранд в «Етиці» полемізує з утилітаристами, відзначаючи, що корисне не може вважатися новою категорією важливості. На його думку, остання буває трьох типів – суб’єктивно задовольняючою, об’єктивно благою та важливим у собі, яке не залежить наших уподобань і бажань (як перша), реальних і безумовних потреб (як друга) та діє на нас подібно до милосердного вчинку, заходу сонця чи класичної музики. Сьогодні загальне благо в найбільш широкому розумінні можна охарактеризувати як основний правовий принцип побудови суспільних відносин і відповідну систему умов суспільного життя, яка сприяє якнайповнішому та якомога більш простому (з мінімумом перешкод) досягненню оптимуму власної самореалізації та досконалості різним соціальним суб’єктам (індивідам та їхнім об’єднанням). На нашу думку, ідея миру є частиною ідеї загального блага в універсально-правовому розумінні, якщо її не зводити до суб’єктивних благ, переваг і привілеїв окремих осіб або їхніх груп, а в певному сенсі може розглядатися і як істотна передумова загального блага.
Окрім всезагального блага суспільну природу права виразно засвідчує солідарність. Солідарність як елемент ідеї права відображає спільність інтересів і спільну відповідальність різних суб’єктів суспільного життя, одностайність, єдність думок і дій, співчуття їм. З одного боку, зміст цього філософсько-правового концепту охоплює об’єднання людей для спільної мети, з іншого – розкривається за допомогою терміну, який використовується для позначення колективної відповідальності. Основна функція солідарності як складової ідеї права полягає в тому, що вона постає як суспільно-організаційна, конструктивно-правова в своїй основі сила, що апелює до колективної та загальносуспільної природи права та спрямована на досягнення реалізації повноти ідеї всезагального блага. Її завдання – пом’якшувати суспільні протиріччя, узгоджувати інтереси членів суспільства, які суперечать один одному, і підкреслювати їхні істотні спільні цілі, тобто ті моменти, які гарантують існування і розвиток громадянського суспільства, чого можна досягнути лише шляхом солідарної взаємодії, що ґрунтується на ідеях свободи, загального блага, справедливості, рівності та взаємодіє з ідеєю миру. У певному сенсі солідарність може розглядатись як філософсько-правовий концепт, як взаємна відповідальність особи і держави (у широкому соціально-філософському та в юридичному розумінні), забезпечення якої слугує однією з ознак сформованості громадянського суспільства та реалізації в ньому принципу верховенства права.
Якщо свобода, справедливість, рівність і всезагальне благо, а також адекватні цим базовим засадничим принципам і вимогам сучасності юридичні форми, які будуються на міцному фундаменті природних і невідчужуваних прав людини, часто розглядалися у зв’язку з ідеєю права, то порядок як системотворча основа суспільного буття, визначена послідовність процедур, єдність інституційних механізмів упорядкування соціальних відносин і відповідних організаційних структур і солідарність, яка дає змогу стверджувати та посилювати відповідальність (усього суспільства та кожної людини) за прогресивний розвиток та майбутнє людства, лише входять у площину філософсько-правового дискурсу в цьому контексті (зокрема, у працях О. В. Павлишина). Кожне надбання будь-якого члена суспільства, як про це свідчать теорії солідарності, примножує загальний добробут, і навпаки – усе, що трапляється гіршого з кожним, завдає шкоди усім (до цього варто додати, за Н. Нойгаузом, принципи субсидіарності та конкуренції креативності). Отже, структура солідарності демонструє діалектичний зв’язок, який існує між окремим членом будь-якої спільноти та успішністю й стабільністю її існування як єдиного цілого, а також вказує на взаємну залежність солідарності, загального блага, миру, свободи, справедливості й порядку.
Практично поза увагою сучасних дослідників, на жаль, залишається наступний важливий елемент ідеї права. Водночас він, на нашу думку, є актуальним сьогодні як для української держави, так і для всієї світової спільноти. Це – ідея миру, яка надає змістовної завершеності знаковій конструкції ідеї права і про яку побіжно йшлося вище при описі всіх інших попередніх елементів.
Важливо відзначити, що мир – це не лише період між війнами, який характеризується дипломатичними відносинами між групами людей, народами та державами. У широкому розумінні ідея миру – це ідея гармонії та спокою в суспільному та індивідуально-духовному житті людини, в міжособистісній взаємодії соціальних суб’єктів, яка дає змогу максимально реалізувати їхні можливості. Іншими словами, ідея миру передбачає досягнення такого стану суспільних відносин, за якого створено реальну систему інституцій і механізмів, покликаних запобігти виникненню нових суспільних суперечностей і ефективно сприяти розв’язанню існуючих соціальних конфліктів.
З одного боку, класична теологічно-філософська інтерпретація проблем військової етики (за св. Августином, Граціаном та св. Томою), визнає право на справедливі війни, з іншого – у новочасну епоху Т. Гоббс усвідомив конструктивний потенціал державно-владного примусу та писав про природний стан людського суспільства як «війну всіх проти всіх», яку держава припиняє та перетворює на мирну взаємодію між підданими завдяки законодавчим обмеженням і владному впливу монарха.
Сьогодні ж ми можемо констатувати, що саме завдяки миротворчій функції права людина може максимально реалізувати власну свободу. Дійсно, можливості суспільного розподілу праці, виробництва та торгівлі, справедливого обміну ресурсами, товарами та послугами прямо або приховано містять ідеї свободи та миру. Коли пам’ятають, що право – це обмеження, зазвичай забувають, що право – це, передусім, вільні можливості. Жодна людина не могла б випити філіжанку кави та почитати ранкову газету, відвідати музичну виставу, скористатися власним ліфтом, громадським транспортом або власними електронними пристроями, розрахуватися за послуги платіжною карткою, знайти необхідне в інформаційних мережах та просто жити поруч з іншими людьми без бодай «мінімального вмісту» миру та, відповідно, вмісту права в суспільних відносинах. Інакше втрачається власне сенс виробництва товарів і послуг, оскільки зникають або розмиваються гарантії та засади будь-якої прийнятної для продукуючого суб’єкта відплати за них – дистрибутивної справедливості. Також з’являється значна загроза для таких важливих елементів ідеї права, як свобода, загальне благо, солідарність і порядок.
Можна вважати загалом, що реальний розвиток культури, цивілізації, техніки та технології є неможливим без хоча б «обмеженого миру» (отже, і права) всередині продукуючих спільнот. Незважаючи на важливість стимуляції конкурентних відносин і винахідницької активності військовими діями та видимість значущості війни для економічних процесів, більш уважний і глибокий аналіз культурно-цивілізаційної динаміки засвідчує, що в основі будь-яких відкриттів і досягнень – мирна співпраця та правові відносини, які дають змогу їх здійснити та реалізувати. Таким чином, можна аргументовано стверджувати, що існують належні й достатні підстави розглядати ідею миру як конститутивну складову ідеї права, яка має розгалужені зв’язки з іншими елементами цієї знакової конструкції.
Слід також звернути увагу на те, що в умовах розвитку постіндустріального суспільства та глобальних ринків загальне благо, солідарність і мир дедалі менше залежать від наявних матеріальних ресурсів, які ми використовуємо, і дедалі більше – від соціальних, політичних, правових, економічних інституцій, які спроможне створити людство. Усвідомлення того, що економічні проблеми необхідно концептуалізувати з урахуванням вищезазначеного, а добробут значною мірою залежить від створених суспільством інституцій, дає можливість втручатися в їх систему щоразу, коли вона не відповідає меті, яку переслідує суспільство.
У процесі розгляду ідеї права можна зробити висновок, що свобода як утілення людської гідності та активного свідомого начала відображає індивідуальне в праві. Натомість солідарність відображає суспільну природу права. Всезагальне благо як цілепокладаюче начало та головна категорія правової телеології втілює поєднання індивідуального (особистісного) та суспільного (колективного) в праві. Цей телеологічний вимір доповнює ідея миру, яка поєднує солідарність і благо через гармонію, баланс і узгодженість інтересів, тобто певний справедливий і врівноважений стан суспільних відносин, який полягає в знятті гострих суперечностей і недопущенні деструктивних конфліктів. Знакова конструкція ідеї права у цьому вимірі також охоплює та тісно пов’язана із знаковою конструкцією порядку, адже складно уявити вільну та справедливу мирну солідарну взаємодію соціальних суб’єктів, спрямовану на досягнення всезагального блага, яка б не передбачала авторитету влади та порядку – оформленості й відповідності певним принципам і правилам, тому повноти та завершеності ідеї права надає її відповідна ключова характеристика, яка полягає в тому, що суспільні відносини врегульовані нормативно на основі певних установлених форм і процедур організації суспільного співжиття.
Одним із найважливіших структурних рівнів правової реальності обґрунтовано вважається система позитивних формально-визначених норм права, яка часто постає у правосвідомості у вигляді з загальної категорії «закон». Норма права завжди є такою конструкцією, певним «повинно бути», тим, що людина в процесі діяльності втілює в життя. «Належне» означає буття певної обставини, яка має для нас значення мети, а «належне» виражене в нормі – це і результат, і еталон оцінки поведінки. Мова права і логічна форма викладу правової норми мають вигляд більш концентрованого виразу належного. Водночас правова норма як соціальна – це не тільки веління, а й інформація про суще. Структуру належного можна представити у вигляді системи прав і обов’язків, без яких неможлива дія ціннісних регуляторів (до яких належить право). Належне – це не тільки вимога певної поведінки, а й вимагання суб’єктами соціальної взаємодії певного порядку відношень. Норми права – цінності, які не існують абстрактно, а органічно вплетені в життєву практику індивідів.
Основними рисами правових норм можна вважати:
а) суспільний характер, який полягає в репрезентації суспільних вимог, визначає міру належної поведінки індивідів;
б) формалізм, що передбачає встановлення правовою нормою конкретних прав і обов’язків членів суспільства. Формалізуючи міжсуб’єктні відношення, норми права виконують функцію оцінювання поведінки людей;
в) загальність – правова норма опосередковує типові суспільні відносини.
Нормативність права є найголовнішою його ознакою. Норма права – це соціокультурний феномен, різновид соціальних норм, головним призначенням яких є регуляція поведінки людей у суспільстві. Як і всі соціальні норми, норми права безособові та деперсоналізовані. Унікальне, індивідуальне відсутнє в правових нормах, а тому екзистенційне «вживання» у сферу дії реально існуючих правових вимог можливе на рівні повсякденної правосвідомості. Норми права визначають однаковий для всіх масштаб поведінки, і цей масштаб можливий внаслідок того, що право базується на принципі формальної рівності. Різниця між правовими та моральними нормами очевидна, оскільки перші є особливим видом регуляції суспільної поведінки, специфіка якого полягає у наданні простору для здійснення неморальних вчинків. Правові норми обмежують і кладуть край лише небезпечним формам зла, але водночас дають право людині на вибір добра. Тому право не сумісне і навіть протилежне будь-якому вияву патерналізму, оскільки головне його призначення полягає у припиненні як злочинних дій, так і насильницьких заходів масового та індивідуального ощасливлення.
Правові норми формуються задовго до їх законодавчого закріплення, в результаті законодавчої діяльності держави вони стають юридичними нормами, оскільки держава надає їм формальної визначеності.
Правова норма конкретизує і виражає зміст і вимоги принципу формальної рівності, оскільки вона одночасно: а) загальна і рівна для всіх відповідних суб’єктів права (учасників правового спілкування і правової регуляції) міра регуляції; б) рівна міра свободи відповідних суб’єктів права (ця свобода полягає в тому, що суб’єкти права формально незалежні одне від одного і підкоряються тільки рівній для всіх них нормі права); в) спільна і рівна для всіх суб’єктів права міра справедливості. Ця справедливість полягає в тому, що поведінка цих суб’єктів регулюється та оцінюється по загальній і рівній для всіх мірі.
Закон – це ідеальна діяльнісна причина, яка породжує правову реальність в її практичному вигляді живих правовідносин. Це актуалізація і конкретизація правових ідей і принципів, крок до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті.
Соціальні (юридичні) закони – це конкретна юридична форма, через посередництво якої держава здійснює свої управлінські, регулятивні функції. Встановленим вищим авторитетом юридичний закон виступає як загальне правило, яке охоплює своїм нормативним змістом всю різноманітність конкретних фактів – випадків певного типу.
Закон тобто те, що встановлюється як позитивне право, може як відповідати, так і суперечити праву, бути (загалом або частково) формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших (неправових) вимог, дозволів і заборон. Закон може відповідати або не відповідати праву. Тільки як форма вираження права закон є правовим явищем.
Правовий закон – це і є право, яке одержало офіційну форму визнання конкретизації і захисту, тобто має законну силу. Це позитивне право, яке набуває сутнісних і ціннісних властивостей права.
Позитивний (юридичний) закон означений двома взаємопов’язаними аспектами:
1) закон як встановлення державної влади наділяється її підтримкою і захистом, забезпечується відповідною державною санкцією на випадок порушення закону. З цієї позиції загальнообов’язковість закону – наслідок свавілля держави, обов’язковості її повелінь, наказів. Звідси висновок – зобов’язальний наказ влади і є право;
2) закон наділяється загальнообов’язковістю (державним примусом) і захистом тільки тому, що він виступає саме як право, а не просто як якесь інше загальнообов’язкове, але неправове встановлення або явище.
Юридичний закон не може охопити всього розмаїття форм існуючих суспільних відносин, він лише визначає в певний конкретно-історичний час граничну межу свободи дії будь-кого, навіть держави, він надає можливість протилежній стороні вимагати в суспільства захисту своїх порушених прав. Ця межа не є законодавчою константою. Свобода – унікальне явище суспільного буття людини, обумовлене рівнем культурного розвитку певного суспільства, що має втілення в конкретно-історичному рівні правової культури.
У контексті розмежування та співвідношення права і закону загальнообов’язковість закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загальнозначимості об’єктивних властивостей права, показником соціокультурної необхідності владного дотримання, конкретизації і захисту принципу і вимог права у відповідних офіційних актах. За логікою речей, не право є результатом офіційно-владної загальнообов’язковості, а навпаки, ця обов’язковість – наслідок права. Тому загальнообов’язковим може бути лише правовий закон.
На думку Поля Рікера, призначення законів полягає у:
– визначенні меж допустимого (сприяє дистанціюванню від насилля, робить можливим визначення меж допустимого у найбільш однозначний спосіб);
– визначенні пропорції між злочином і карою (дає змогу встановити місце інкримінованого акту в найточніший спосіб у масштабі відхилень).
Водночас не потрібно недооцінювати значення третього рівня правової реальності – правового життя, яке конкретизується та деталізується в правових відносинах. Варто зауважити, що проблему взаємовідносин ідеї права та закону можна розв’язати, якщо відмовитися від вузьконормативного розуміння права, від зведення права до закону. Вихідним пунктом наших міркувань буде усвідомлення права та закону як двох взаємопов’язаних, але якісно різнорідних явищ людського буття. Право є феноменом духовно-практичного освоєння дійсності, а закон – продуктом усвідомлення правової дійсності й одночасно продуктом діяльності законодавця. Як уже неодноразово підкреслювалось, сьогодні право потребує сили, яка б могла підтримувати загальний характер правових вимог – принцип еквівалентності і рівної міри. Такою силою є держава, яка використовує для цієї мети закон як засіб закріплення еквівалентності.
За своїм характером закон – це документ, який створюється за законами формальної логіки. Він охоплює та відображає певний вид суспільних відносин, формалізуючи й узагальнюючи їх. Але закон не може повною мірою бути адекватним правовим відносинам, які складаються та функціонують у визначений час, як і соціальній дійсності. Юридичний закон повинен відображати реальний стан речей у закінченій, чіткій і несуперечливій формі. Тому досконалість системи законодавства у формально-логічному відношенні означає її відрив від правової реальності і можливість швидкого занепаду. Лише врахування реального стану й динаміки суспільних відносин може сприяти повноцінному функціонуванню правової реальності та дієвості права як соціокультурного феномену.
Для розуміння сутності права та структури правової реальності також важливо розуміти, що право існує як інституалізоване явище.
Інститут (лат. institutum – устрій, установа) – це будь-яка історично усталена форма організації та врегулювання суспільного життя; «установа», яка має свою предметну сферу і цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції дій у межах чітко окреслених функцій.
Право як соціальний інститут – це результат взаємодії людей, стандартизовані способи поведінки, які є основними організаційними елементами у просторово-часовій організації соціальної системи. Виникнення права як соціального інституту, очевидно, пов’язане з процесом розподілу праці і розвитку товарного виробництва.
Право як інститут характеризується такими поняттями, як історичність і контроль. Воно створюється в ході історії і не може бути створеним одномоментно, має свою власну історію і одночасно є її продуктом. Розуміння права як соціокультурного феномена неможливе без усвідомлення і дослідження його історичного процесу становлення. Оскільки історичні форми інституалізації різноманітні, постає питання про те, яким же чином об’єктивується інституційний характер, як людське творіння втрачає ознаки людини. Людина може забути про своє авторство внаслідок того, що процес творення не може бути виконаним від початку і до кінця одним поколінням, а тому можливе відчуття втрати зв’язку між людиною-творцем і творінням. Тому стає можливим сприйняття соціального світу як світу дегуманізованого, як чужої фактичності, яка людині непідвладна.
Право як соціальний інститут належить до соціальних інститутів деонтичного типу – до найрозвинутішого виду соціальних інститутів, які виникають у цивілізований період існування людства, а їх розквіт припадає на Нові часи, коли особистісне усвідомлення людиною себе в соціумі одержало достатній кількісний матеріал. Цей процес супроводжувався усвідомленням своєї індивідуальної значимості в суспільстві, а це, відповідно, породжувало протиріччя між індивідуальним, корпоративним інтересом і суспільно-значущим інтересом. Згодом таке протиріччя породжує феномен обов’язку як необхідності збереження своєї загальнозначимості через поступ своїми інтересами на користь суспільним.
Право як соціальний інститут деонтичного типу є найбільш кристалізованою формою детермінації особистості. Основними змістовими особливостями права з цієї точки зору є:
– право відзначається високим ступенем належного. Належне притаманне всім інститутам тією чи іншою мірою, але як нормативна організованість воно стає провідною детермінацією діяльності людей при достатньо високому ступені розвитку соціуму;
– цей тип інститутів передбачає граничний ступінь організації, який виражається у регламентації, ієрархічності та обов’язковості виконання членами інститутів їх ролей. Соціальний інститут деонтичного типу характеризується знаковим опосередкуванням норм і організації. За символічним порядком стоять детермінуючі поведінку людей ідеї і смисли, знаково оформлені та формалізовані в документах, які регламентують відношення і мають ідеологічний характер;
– у межах держави деонтичні інститути реалізуються через заклади, які функціонують у легітимному режимі (правоохоронні органи, суд);
– соціальні інститути відзначаються системою управління. Можна виокремити три основні системи управління: програмне, компенсаційне і управління із зворотним зв’язком.
Критеріями ефективності права як соціального інституту є:
1) фактори ефективного функціонування соціальних інститутів взагалі;
2) фактори ефективності функціонування права загалом;
3) фактори ефективного функціонування окремих політико-правових інститутів (С. Максимов).
Фуллер Л. виділяє основні принципи, які є мінімальними умовами ефективності сучасної правової системи:
1) всезагальність правил;
2) відкритість (доступність закону для тих, кого він стосується);
3) передбачуваність юридичних дій (загальна заборона на зворотну силу закону);
4) ясність і зрозумілість закону;
5) відсутність суперечностей;
6) відсутність вимог, які не можуть бути виконані;
7) постійність у часі (відсутність частих змін);
8) відповідність між офіційними діями і декларованим правилом.
Наблизити норму до ідеї права, адаптувати її до реалій правового життя та запобігти «надмірній формалізації» закону покликаний один із ключових правових принципів – принцип гуманізму.
Гуманізм – це така система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її високе призначення та право на вільну самореалізацію. Критерієм оцінки соціальних інститутів, нормою стосунків між індивідами, етнічними соціальними групами, державами є вивільнення можливостей людини, її благо, людяність. Важливу роль у досягненні цієї мети відіграє право.
Суттєвим розділом конституцій демократичних країн як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканості тощо. Це – чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.
Права і свободи, які визначають юридичний статус особистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розвиненості й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних норм, як право на працю, відпочинок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо, є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.
Усякі законодавчі акти держави, продиктовані економічною, соціальною чи політичною доцільністю, можуть бути правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо дотримуватися стосовно до кримінального закону.
Співвіднесеність кримінального кодексу з конституцією ставить каральну репресію в межі певної відповідальності за виявлений і ґрунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.
Правова перевага закону полягає ще й в тому, що формально йому юридично байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, настроїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі злочинні наміри. Правовий закон не дає змоги робити висновки на основі напряму думок людей, відтак – домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.
Байдужість правового закону до ще не втілених суб’єктивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, у цій байдужості знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю процесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людьми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинуватості, чітко застережені правила поліцейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.
Своєрідний попередній моральний нагляд за внутрішнім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, колективізму, родинних зв’язків. У цих умовах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.
Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Антидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність – як намір.
Гуманізм права – це довіра до одного з головних вимірів особистості – до її волі, як здатності до самоконтролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоціальні схильності. Водночас право забороняє робити упереджені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи іншого індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тобто правовий гуманізм ґрунтується на визнанні свободи волі.
Кожний, у тому числі й кримінальний закон, захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.
Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німецький філософ Й. Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він отримує можливість робити все, що йому заманеться. Водночас усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може використати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам попросить для себе кару на основі кримінального кодексу.
Г. В. Ф. Геґель увів в обіг формулу: «Покарання – це право злочинця» (тобто нести покарання – це право злочинця). Адже покарання має свою міру винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспільства, котрий улагоджує його стосунки із суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.
Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право базується на тому, що кожен член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.
Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб і помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство не звертає на це уваги доти, доки громадянин не порушить закону.
Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює ініціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особистості, незалежності, автономності, певної непокірливості, стійкості.
Тобто державі забороняється втручатись у такі дії громадян, які торкаються їхнього особистого життя. Диктувати індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.
Висновки
Отже, предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми осмислення сутності права, його специфіки та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Буття права передбачає й охоплює правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей. Тому предметна сфера філософії права традиційно охоплює й проблеми філософії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і втілює в життя норми права, забезпечує їх загальнообов’язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Щоправда, сфера філософсько-правового аналізу не обмежується лише правотворчою, правозахисною діяльністю держави. До сфери зацікавленості філософсько-правової науки належать такі проблеми: як співвідношення: права і держави; людини – суспільства – держави; правові форми реалізації функцій держави; держава як правовий інститут; нація – право – держава; правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.
Основний сенс предметного змісту філософії права утворює проблема розрізнення і співвідношення права та закону. Вона репрезентує предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгорнута у філософське вчення.
Проблема розрізнення та співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично послідовного праворозуміння, основними типами якого є юснатуралізм (природно-правове мислення або теорії природного права) та юридичний позитивізм. В онтологічному аспекті розрізнення права і закону (у різних його варіантах), дає змогу розкрити об’єктивні сутнісні особливості права, наявність яких у законі дає змогу охарактеризувати його як правове явище – як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній вияв і реалізація правової сутності. У теоретико-пізнавальному аспекті ця концепція постає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осягнення знань та істини про закон у формі певного поняття права. В аксіологічному аспекті вона розкриває об’єктивну природу і ієрархію цінностей права, що як особлива форма належного визначає ціннісно-правове значення конкретного закону.
Отже, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу від простого, буденного розуміння права як суб’єктивної владної даності у формі закону до істинного знання про право, його об’єктивні особливості, природу, сутність, адекватні й неадекватні форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права. Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права тощо) філософія права виконує певні функції методологічного, інтегративного, світоглядного, гносеологічного, критичного, аксіологічного, прогностичного, виховного характеру. У взаємозв’язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осмислення й утвердження його сенсу, цінності та значення в життєдіяльності людини і людства загалом.
Рекомендована література
- Бандура О. О. Правознавство в системі наукового знання: аксіологічно-гносеологічний підхід : монографія. – Київ : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 272 с.
- Баумейстер А. О. Філософія права : навч. посіб. / А. О. Баумейстер. – Вінниця : Власюк О., 2007. – 224 с.
- Бачинін В. А. Філософія права : підручник / В. А. Бачинін, М. І. Панов. – Київ : Ін Юре, 2006. – 472 с.
- Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка ; НАН України; Інститут держави і права ім. В. М.Корецького. – Київ : Юрид. думка, 2007. – 992 с.
- Вовк В. М. Бівалентність римської правової дійсності : монографія / В. М. Вовк. – Полтава : Полтав. літератор, 2011. – 352 с.
- Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або природне право і державознавство. – Київ : Юніверс, 2000. – 336 с.
- Гудима Д. А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження / редкол. : П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. – Серія І : Дослідження та реферати. – Вип. 20. – Львів : Край, 2009. – 292 с.
- Козловський А. А. Право як пізнання: вступ до гносеології права / А. А. Козловський. – Чернівці : Рута, 1999. – 295 с.
- Костицький М. В. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції : вибр. наук. пр. – Чернівці : Рута, 2008. – Кн. 1. – 560 с.
- Кузнєцов В. І. Філософія права. Історія та сучасність : навч. посіб. / В. І. Кузнєцов. – Київ : Стилос : Фоліант, 2006. – 382 с.
- Ллойд Д. Идея права / Д. Ллойд. – М. : Статут, 2006. – 416 с.
- Лукин Н. Н. Методология философско-правовой науки в системе культурно-исторического творчества : науч.-метод. пособие / Н. Н. Лукин. – Красноярск : Краснояр. писатель, 2013. – 119 с.
- Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления / С. И. Максимов. – Харьков : Право, 2002. – 322 с.
- 14. Максимов С. І. Філософія права: сучасні інтерпретації : вибр. пр. [ст., аналіт. огляди, пер.] / С. І. Максимов. – Харків : Право, 2011. – 336 с.
- 15. Малахов В. П. Философия права : учеб. пособие / В. П. Малахов. – 2-е изд. –Екатеринбург : Деловая кн., 2007. – 360 с.
- Мельничук Н. Ю. Категорії «злочин» та «покарання» у філософсько-правовому вимірі : монографія / Н. Ю. Мельничук. – Львів : [б. в.], 2010. – 439 с.
- Моисеев С. В. Философия права. Курс лекций. – 3-е изд. – Новосибирск : Сиб. университет. изд-во, 2006. – 262 с.
- Нерсесянц В. С. Философия права / В. С. Нерсесянц. – М. : ИНФРА-НОРМА, 2008. – 286 с.
- Овчаренко Д. А. Покарання як соціальне та правове явище: філософсько-правові аспекти : монографія / Д. А. Овчаренко. – Київ : Паливода А. В., 2015. – 266 с.
- 20. Павлишин О. В. Електронні експертні системи та їх використання у правозастосовчій діяльності : монографія / О. В. Павлишин. – Київ : Паливода А. В., 2015. – 324 с.
- Парасюк В. М. Філософські аспекти процесуальної діяльності слідчого : монографія / В. М. Парасюк. – Львів : Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2010. – 240 с.
- Сливка С. С. Філософія права : підручник / С. С. Сливка. – Київ : Атіка, 2013. – 288 с.
- Словник основних термінів з філософських дисциплін / В. М. Вовк, В. М. Кравець, Ю. С. Симон [та ін.]. – К. : КНУВС, 2006. – 120 с.
- Тихомиров А. Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы / А. Д. Тихомиров. – Киев : Знання, 2005. – 334 с.
- 25. Філософія прав людини / за ред. Ш. Госепата, Г. Ломана ; пер. з нім. О. Юдіна. – Київ : Ніка-Центр, 2008. – 320 с.
- Філософія права / за ред Дж. Фейнберга.– Київ : Основи, 2007. – 1256 с.
- Філософія права : навч. посіб. / О. Г. Данільян, Л. Д. Байрачна, С. І. Максимов [та ін.] ; за заг. ред. О. Г. Данільяна. – Харків : Прапор, 2006. – 272 с.
- Філософія права : навч.-метод. посіб. / О. О. Бандура, В. М. Вовк, М. В. Костицький [та ін.] ; за ред. М. В. Костицького. – Київ : КНУВС, 2007. – 160 с.
- Філософія права : словник / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. – Київ : Ін Юре, 2009. – 408 с.
- Філософія права : навч. посіб. / О. О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінчковський [та ін.] ; за заг. ред. М. В. Костицького, Б. Ф. Чміля. – Київ : Юрінком Інтер, 2000. – 336 с.
- Харт Х. Л. А. Понятие права / Х. Л. А. Харт. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. – 302 с.
- Циппеліус Р. Філософія права : підручник / Р. Циппеліус. – Київ : Тандем, 2000. – 300 с.
- Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник / П. Юркевич. – Вид. 2-ге. – Київ : Укр. світ, 2000. – 756 с.
