СЛОВНИК

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

Абсолютна ідея ‑ засадниче поняття в філософії Гегеля, яке має декілька значень: 1) як завершальна ланка логічного процесу - єдність “ідеї пізнання” (теоретичної ідеї) та “ідеї блага” (прак­тичної ідеї); і в цьому розумінні вона має раціональний зміст, оскільки поєднання теорії і практики дає найбільш доскона­ле і повне (абсолютне) знання; 2) як син­тез гранично загальних, а тому абсолют­них протилежностей - мислення і буття, суб’єктивного і об’єктивного; 3) як осно­ва всієї існуючої дійсності, всього світу, природи і людини; це значення відбиває ідеалістичний аспект вчення Гегеля; 4) як зміст абсолютного знання, або розуму, які становлять сутність абсолютного духу.

Агностицизм – (від грец. непізнаний) – філософський напрям у теорії пізнання, який заперечує можливість повного або часткового пізнання сутності речей, закономірностей розвитку й пізнання істини.

Антиномія ‑ протирiччя мiж двома висловлюваннями про один i той самий об’єкт, що мають логiчно рiвноправне обґрунтування, тобто можна однаково успiшно довести i тезу, i антитезу. Згiдно з I. Кантом, теоретичний розум впадає в антиномiчність, коли вiн функцiонує як чистий розум i намагається за допомогою категорiй розсудку пiзнати те, що не дається нам через чуттєвiсть (Бога, безсмертну душу, свiт в цiлому i свободу). Термін ви­ник в Античності, коли ще не існувало поняття закону природи, але воно роз­роблялось в політико - юридичних аспек­тах (напр., у творі Платона “Закони”). Тому первісний зміст був юридичний: суперечність між двома законами або внутрішня суперечливість одного зако­ну. В такому значенні його вживали Плутарх, Августин та ін.

Античність – у широкому розумінні слова – стародавня епоха, у вузькому і найбільш уживаному значені – греко-римська стародавня епоха (історія і культура Стародавніх Греції та Риму).

Антропологізм – філософський напрямок, який розглядає поняття “людина” в якості базової категорії, що лежить в основі системи уявлень про буття, природу, суспільство, природу, культуру, свободу, Бога та ін.

Антропогенез – процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, початкового розвитку її усвідомленої діяльності, мови, а також суспільних відносин.

Антропологія – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини.

Антропоцентризм – світоглядна настанова, що передбачаєрозуміння людини як центру і вищої кінцевої мети світобудови.

Архетипи – це культурні першообрази, які виражають уявлення про людину, її місце в світі та суспільстві; це нормативно-ціннісні орієнтації, які формують зразки життєдіяльності людей, що проросли через багатовікові пласти історії та культурних трансформацій і зберегли своє значення та сенс у нормативно-ціннісному просторі сучасної культури та є способом його передачі та збереження.

Аскетизм ( від грец. вправа, подвиг) – моральний принцип, сутність якого полягає у відмові життєвих благ, придушенні природних бажань з метою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу.

Боротьба протилежностей ‑ тип універсального зв’язку, змістом якого є творча активність, породжена напругою протистояння протилежностей у предметах і явищах.

Вiдчуження — філософська категорія, що визначає процес і результат перетворення діяльності людини на незалежну, чужу, пануючу над людьми силу. У Г. Гегеля поняття вiдчуження характеризує перший етап розвитку Абсолютної ідеї — перехiд її в своє iнобуття (природу), в результатi чого втрачається первинна сутнiсть Абсолютної ідеї. У К. Маркса поняття вiдчуження є процес перетворення продуктiв трудової дiяльностi людей на незалежну вiд їхньої волi i планiв силу, ворожу по вiдношенню до самих виробникiв. Поняття вiдчуження вказує на те, що iснування людини є несправжнiм, вiдокремленим вiд її сутностi.

Віра – особливе ставлення до реальних або уявних об’єктів (явищ), коли їх істинність приймається без теоретичного й практичного доведень.

Випадковість ‑ це філософська категорія, що відображає зовнішні (породжені зовнішніми, побічними причинами), нестійкі, одиничні зв’язки і відношення елементів буття, що за певних умов можуть виникати, а можуть і не виникати.

Виробництво – процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задовольняти їхні життєві потреби.

Гіпотеза наукова – це форма наукового пізнання, за допомогою якої формулюється один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність та адекватність якого ще не доведена

Гріховність – релігійний термін, що означає природну неповноцінність людського буття, його внутрішню ущербність, що виявляється у відмові від духовної єдності з Богом і виборі зла.

Глобальні проблеми – сучасні проблеми, від розв’язання яких залежить подальша доля людства і навіть його виживання. До глобальних проблем належать, наприклад, такі, як відвернення світової термоядерної війни, стрімке зростання населення планети, забруднення природного середовища та ін. Поняття глобальних проблем було сформульовано і вперше проаналізоване науковцями під егідою Римського клубу (1968р.). Глобальні проблеми ‑ такі проблеми, що виникли внаслідок суттєвого зростання можливостей людського впливу на природу: у XX ст. масштаби людських дій стали дорівнювати масштабам планетних природних процесів, але ці дії досить часто руйнують природу, ставлячи під загрозу саме людське існування на планеті.

Гуманізм – це світоглядний і моральний принцип, який у широкому філософському значенні постає концепцією людського буття і заснованій на ній системі світогляду, що стверджує цінність людського існування, гідності, права і свободи кожного людського індивіда, обґрунтовує можливості розвитку людини як роду і як індивіда; це провідний принцип, який пронизує усі галузі права і визначає усі норми моралі. У сучасному суспільстві Г. набуває цілком буденного практичного змісту, скільки виникають “типові” задачі гуманізації екології, економіки, політики, гуманітаризації культури, науки, освіти. Оскільки різні соціальні системи змушені співпрацювати у вирішенні загальних, глобальних, проблем, виникає необхідність вироблення узгоджених уявлень про права, гідність і свободу людини; ці уявлення досить абстрактні (оскільки не мають входити в протиріччя зі специфічними культурними стандартами), але вони досить конкретні, щоб на їх основі виробляти норми, які включають “людський вимір” у міжнародне співробітництво. У такий спосіб виникають концепції “загальнолюдських цінностей”, “якості життя”, “людських якостей” тощо, що відповідають цій задачі.

У добу Відродження під Г. розумілося світське, нецерковне ідейне наповнення процесу становлення особистості, що брало за основу науки, названі пізніше гуманітарними. Діячів епохи Відродження називають гуманістами.

Дегуманізація – термін, яким позначаються уявлення про втрату суспільством духовних і моральних цінностей, байдужість, інертність, відмову від прагнення до справедливості, зменшення уваги до особистості та індивідуальності особи.

Діалектика – (від грец. веду бесіду, розмірковую) – філософська методологія, учення про універсальні закони розвитку й руху природи, суспільства, пізнання; метод пізнання дійсності в її розвитку, суперечності, цілісності; об’єктивний процес розвитку явищ у всій повноті їх форм і притаманних йому суперечностей.

Діалектичне заперечення – це подолання старого, що віджило, і заважає розвиткові, із збереженням всього позитивного, здатного розвиватися.

Дійсність ‑ це філософська категорія, яка відображає реалізовану можливість, наявність, актуальність буття в конкретний момент часу і конкретному місці простору (тобто предмет, процес, явище як результат реалізованих можливостей).

Догмат (від грец. закон, правило, постанова) – в середньовічній філософії означає головне положення того чи іншого віровчення, яке приймається без доказів (як безперечна істина).

Догматизм – надмірне наголошування на цінності та незмінності певних знань, ідей та принципів. Досвід ‑ це зафіксований у формі відчуттів, чуттєвих образів, уявлень, знань, умінь або навичок результат переживання суб’єктом взаємодії з об’єктом, який може бути використаний для подальшого ефективного освоєння світу

Детермінізм (в пер. з лат. - визначаю, обмежую) ‑ філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Детермінізм відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється.

Діяльність ‑ форма активності, що характеризує здатність людини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Ці зміни можуть стосуватися речового та енергетичного статусу об’єктів або їх інформаційного потенціалу. Діяльності притаманні - трансформація зовнішнього у внутрішнє, єдність опредметнення та розпредметнення певних смислів, що задають параметри її здійснення. Для людської діяльності характерний вибір можливостей та відповідно - прийняття рішень.

Духовна культура ‑ частина культури, до складу якої входять мистецтво, релігія, філософія (іноді також відносять і фундаментальну науку). Поняття «духовна культура» генетично пов’язане з гегелівським поняттям абсолютного духу, який є самопізнанням абсолютної ідеї в царинах мистецтва, релігії, філософії. В межах марксистської традиції духовна культура - надбудова і відображення матеріальної культури, вона має лише відносну самостійність. В концепціях, які виростають з філософії історії Шпенглера, де культура протиставляється цивілізації як духовне матеріально-технічному, духовна культура є синонімом культури взагалі.

Духовне життя – це досить широке поняття, яке містить у собі багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей. Це сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

Духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості.

Духовність ‑ категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення. Прояснення природи людського буття через категорії «дух» та «духовність» означає, що людина може не тільки пізнавати та відображувати навколишній світ, а й творити його. Творчі можливості людини як духовної істоти говорять про те, що окрім мислення вона має ще й вольове відношення до реальності.

Емпіризм ‑ філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм віро­гідного знання. Сильний бік емпіризму полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що вини­кає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників емпіризму - визнають важливість і досвіду внут­рішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб’єкта пізнання в акті інтрос­пекції (рефлексії). Близькі до емпіризму, але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний емпіризм. Незважаючи на те, що обидва напрями ґрунтуються на емпіризмі, вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії емпіризму, зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизу­ють всю історію філософської думки. Але як цілісна гносеологічна концепція емпіризм сформувався у культурі Нового часу.

Енцеклопедисти – французькі просвітники, які на чолі з Д.Дідро та Ж.Д’Аламбером брали участь у створенні “Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” (1751-1780, 35 томів), яка охопила весь наявний на той час обсяг знань у галузі природничих, технічних та суспільних наук. Е. ставили за мету дати освіту якнайширшим верствам населення, “просвітити” всіх щодо того, яким має бути “істинне” людське суспільство, побудоване на ідеях віри в необмежені властивості людського розуму, рівності всіх людей перед правом, “царства розуму” – ідеального державного утворення, де не буде війн, лихоліття, хвороб, голоду...

Епістемологія – філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток.

Есхатологія – філософсько-релігійні уявлення про долю світу і людини, про конечність існування світу.

Етика (з гр. еthos ‑ звичай, характер) ‑ галузь філософського знання, наука про сутність і закономірності розвитку моралі, її ролі в житті суспільства та людини; найзагальніша нормативна наука, яку ще називають практичною філософією; інтелектуальна традиція. Основну сутнісну проблему Е. складає питання: як у поведінці людини співвідносяться один з одним загальний і приватний (особистісний) інтерес. Вирішити цю проблему, виходячи з індивідуалістичної, незалежної позиції особи, неможливо. Потрібно звертатися до чогось, що знаходиться безпосередньо поза межами особи і має загальнозначимий, імперативний (наказовий) й узгоджувальний індивідуальні інтереси в загальному характер. Цим феноменом щодо даної проблеми може виступати лише мораль. Акумулюючи моральний досвід, етичне мислення систематизує й організовує його, створює раціональні шаблони поведінки людини, формує адекватний вибір вчинку в конкретних ситуаціях, співвідношення мети і засобів у практичній діяльності.

Етногенез – історичний процес походження народів від їх зародження до формування цілісних етносоціальних організмів та їх специфічних етнокультурних систем (етнографічні, мовні та антропологічні особливості).

Етнос – грецьке ethnos – народ, плем’я – стійка спільність людей, що історично склалася на певній території, має відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість.

Етноцентризм – поняття, що відображає тенденцію розглядати норми та цінності власної культури як основу для оцінки і вироблення судження про інші культури.

Етос – грецьке ethos – первісне значення: місце сумісного проживання, дім, людське житло, звірине лігво, пташине гніздо; пізніше – стійка природа будь-якого явища, звичай, норов, характер;

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

Європоцентризм – культурфілософська і світоглядна установка, згідно з якою Європа з притаманним їй духовним укладом постає центром світової культури і цивілізації.

Єдність протилежностей ‑ неможливість окремого існування однієї з протилежностей, поза відношенням з антагоністичною їй протилежністю.

Життєвий світ – це світ донаукового життя з його хаосом невпорядкованого споглядання, з його здогадками, забобонами й передбаченнями, що виступає ціннісною основою всіх ідеальних утворень і теоретичних конструкцій науки. Термін введений до наукового вжитку філософом Е.Гуссерлем.

Заблудження – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рів­нем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження – це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Загальне ‑ філософська категорія, що відображає спільні, тотожні властивості і відношення об’єктів.

Закон науковий – форма наукового пізнання, яка виражає суттєвий, необхідний, стійкий та повторюваний зв’язок між подіями, явищами, а також внутрішніми станами об’єкта, що обумовлює їх упорядковану зміну або незмінність.

Закон єдності та боротьби протилежностей ‑ всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, в якому також з’являються свої протилежності і свої перспективи зняття суперечностей між ними, але вже на вищому рівні. Закон характеризує джерело розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні ‑ це такий зв’язок кількісних і якісних сторін явища, внаслідок яких кількісні зміни, поступово нагромаджуючись, порушують міру предмета і спричиняють докорінні якісні зміни, що відбуваються у вигляді стрибків і здійснюються в різноманітних формах. Взаємний перехід кількісних змін в якісні – це всезагальний закон розвитку. Закон характеризує механізм розвитку.

Закон заперечення заперечення ‑ це такий зв’язок, унаслідок якого розвиток природи, суспільства і мислення здійснюється завдяки запереченню старого новим. Нове зберігає і розвиває позитивні риси старого. Розвиток набуває поступового спіралеподібного характеру з повторенням у вищих стадіях окремих сторін нижчих, але вже на вищому рівні. Закон характеризує напрям розвитку.

Зміст ‑ це філософська категорія, яка характеризує предмети, явища і процеси реальності через сукупність їх суттєвих властивостей і зв’язків, а також призначення і мету існування.

“Зняття” – філософська категорія, яка характеризує подолання старого й одночасно збереження, й утримування того кращого, що досягнуто на попередній стадії розвитку.

Ідеали та норми наукового пізнання – сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють віднести конкретне знання до наукового.

Ідея наукова – це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності і властивості об’єктивної дійсності, а також мету її перетворення

Індивідуалізм – ідейне, ціннісне ядро сучасної західноєвропейської культури; моральний принцип, в основі якого лежить культ індивідуальних інтересів, що стверджує пріоритет і автономію особистості перед будь-якою формою соціальної спільноти. До ранніх теорій І. в європейькій духовній культурі відносять погляди кініків і киренаїків. В епоху Відродження культ індивідуальності призвів до концептуального оформлення І. Крайнім вираженням останнього стали теорії “розумного егоїзму” К.Гельвеція і П.А.Гольбаха, Л.Фейєрбаха, М.Чернишевського. А.Шопенгауер висунув ідею, що воля до життя, яка притаманна кожній людині, є причиною її І. та егоїзму. Лише в мистецтві, де людина є “безвольним суб’єктом”, і в моралі, що грунтується на співчутті, І. зникає в єдності сущого. У ХХ ст. серед чисельних версій І. найбільш відомі судження Ж.-П.Сартра, А.Бергсона, К.Ясперса та ін. У сучасному суспільстві І. проявляється як реакція на стандартизацію та позбавлення індивідуальності, протест проти маніпулювання свідомістю людини, проти тоталітарних режимів, сцієнтистського, прагматичного та утилітарного підходу до людини.

Інтенціональність ‑ категорія феноменології Е. Гуссерля, яка відображає апріорну націленість, спрямованість свідомості на предмет, тобто неможливість будь-якого акту усвідомлення без усвідомлюваного.

Інтерпретація – творча реалізація тексту, яка грунтується на самостійному тлумаченні та реконструюванні його реціпієнтом.

Інформаційне суспільство ‑ одне з чільних понять низки концепцій, які конкретизують теорію постіндустріального суспільства (Белл). Найбільш репрезентативними є концепція її «третьої хвилі» (Тоффлер) та інформаційне суспільство (Лайон, Масуда). Проміжне місце між ними займає теорія технотронного суспільства (Бжезинський). Основна ідея концепцій інформаційного суспільства полягає у тому, що суспільство, котре раніше позначалося як постіндустріальне, швидко набуло ознак, які дають підстави стверджувати, що воно є інформаційним. Це означає, що головною ознакою цього суспільства є виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і навіть на владу.

Істина – якісна характеристика знання та мета пізнання – така характеристика знань, згідно з якою знання повністю збігаються із реальним станом справ; проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; у своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.

Історизм – принцип розгляду світу, природних і соціально-культурних реалій у динаміці їхніх змін, становлення в часі, розвитку. І. припускає розгляд об’єкта як системи і закономірностей його розвитку. Відмінною рисою І. є бачення історії як певної цілісності, що наділена внутрішньо притаманним їй смислом, необхідністю, у зв’язку із чим є часто висуваються глобальні пророцтва відносно майбутнього. Витоки І. – у вченнях Геракліта, Платона, Арістотеля; стосовно суспільства його розробляли Дж.Віко, Вольтер, Гегель, К.Маркс; в природознавстві – Ч.Лайєль і Ч.Дарвін. З кінця ХІХ століття І. (його називають також історицизмом) критикували В.Дільтей, Б.Кроче, Г.Рікерт, К.Ясперс, К.Попер та інші, які ставили під сумнів можливість встановлення законів розвитку суспільства та передбачення його майбутнього. Гостра полеміка відносно проблем І. у сучасній філософії та науці триває.

Історична епоха – категорія, в якій фокусується динамічний аспект соціального простору й часу, пов’язаного з діяльністю людей, їхньою соціальною активністю. Це поняття вживають для позначення своєрідності певного часового проміжку; І.е. охоплює весь конкретно-історичний зміст певного етапу історії. Поняття І.е. вживається також для позначення подій, що мають вирішальне значення і пов’язані з принциповими якісними змінами в житті суспільства. Іноді це поняття розглядають як таке, що фіксує поверхове, плинне в суспільному житті, те, що не повторювалося в минулому і не істотне для майбутнього (Гегель). І.е може означати також час кризи, занепаду, краху. З цим поняттям пов’язують виокремлення певного моменту неповторності, безпрецедентності, дискретності соціального часу.

Історична типологія культури – це класифікація культур за типом і визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі; як метод дослідження включає діахронний і синхронний підходи.

Історія ‑ процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива - пов’язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; тому історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

Картина світу – цілісна, осмислена, загальнозначима знакова система дійсності; вироблений культурою запас значень, смислів, імен, знаків, цінностей, за допомогою яких можна будувати моделі видимого й ідейного світу, стратегії поведінки, плани і сценарії розвитку.

Категорія – це форма наукового пізнання, яка є суттєвим узагальненням предметів, явищ і процесів дійсності, та відображає їх найзагальніші властивості та відношення.

Категоричний імператив ‑ припис, що виражає універсальний, апріорний закон моралі, сформульований Кантом. Обґрунтування категоричного імперативу в сис­темі кантівської філософії пов’язане з принциповим протиставленням світу моралі як світу свободи, розуму й світу природи, де діють закони причинності. Категоричний імператив має два основних визначення: “ Чини так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства” (т. зв. “формула універсалізації”) та: “ Чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також, як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу” (т. зв. “формула персональності” ). Моральна вимога, виражена в категоричному імперативі, є абсолютно вільною від чуттєвих, природних нахилів і переживань людини. Це - “чиста форма” обов’язку, безумовний регулятивний принцип, що вказує лише на загальний напрям дій та вчинків.

Кількість – це філософська категорія, що відображає загальні, зовнішні ознаки речей з позицій їх однорідності, множинності, схожості: величину, число, об’єм тощо.

Концепція наукова – це форма наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у струнку систему наукових понять

Культура (в пер. з лат. ‑ обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) – полісемантичне (багатозначне) поняття, яке має наступні значення: 1) Історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже - і ступінь їх розвитку (відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі, духовну культуру). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. Культура ‑ це комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що задають певну систему історично визначених світоглядних основоположень, надбіологічних порядків, об’єктів та програм діяльності людини, які створюють особливий тип індивідуального й суспільного досвіду, що фіксується у специфічній знаковій формі, функціонує й розвивається у вигляді знакових (семіотичних) систем та процесів.

Лінійний час – образ часу, в якому домінує рух “уперед”, що розуміється як історія з відповідним минулим, теперішнім і майбутнім.

Раціоналізм ‑ напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм прого­лошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні раціоналізм про­тистоїть як сенсуалізму (емпіризму) так і ірраціона­лізму. Раціоналісти вважали, що “істини розу­му” принципово відрізняються від су­мнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність.

Матеріалізм ‑ філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух - вторинні. Дане співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім в ній виникає дана властивість. З її появою принцип матеріалізму змінюється і доповнюється новим: ма­терія є філософська категорія для позна­чення об’єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається наши­ми відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості.

Матерiалiстична дiалектика ‑ матерiалiстично проiнтерпретована гегелiвська теорiя розвитку всього сущого, що спирається на принцип вiдображення у людськiй свiдомостi основних властивостей об’єктивно iснуючої матерiальної дiйсностi. Основними принципами матерiалiстичної діалектики проголошуються принципи всезагального розвитку, всезагального зв’язку, матерiалiстичного монiзму. Матерiї, згiдно з марксизмом, притаманна така властивiсть як саморух i саморозвиток, тому природа i суспiльство є такими ж дiалектичними, як i людське мислення. Матерiалiстична дiалектика покликана показати взаємозв’язок явищ дiйсностi, їхню внутрiшню складнiсть i суперечливiсть, а також вiдображення цiєї дiйсностi у людськiй свiдомостi. У марксизмi вона розглядається не тiльки як теорiя розвитку i метод пiзнання, але i як засiб перетворення дiйсностi, оскiльки вбачає у всьому лише етап розвитку, що має призвести в ходi практичної дiяльностi людини до свого «заперечення».

Метафізика – це філософська методологія, вчення про буття, про першооснови усього сущого, яке намагається дати найзагальнішу відповідь на питання про світобудову, “структуру реальності”, буття – відповідь, в світлі якої можливо не лише пояснити фізичні, емпіричні феномени, але й теоретично “легітимізувати” цінності, норми, вірування, стереотипи тощо; метод пізнання, за допомогою якого можливо дати відповідь на світоглядні питання (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук.

Методологія (від метод і грец. logos ‑ слово, поняття, вчення) ‑ це система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему.

Метод – це система правил, способів, прийомів, норм досягнення пізнавальної, практичної, духовної мети. В діяльнісному значенні метод є послідовністю дій спрямованих на досягнення пізнавальної, практичної, духовної мети.

Методологічна ейфорія ‑ перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетворення його в універсальний інструмент наукового відкриття

Методологічний негативізм ‑ недооцінка або відкидання ролі методу і методологічних проблем

Методологія наукового пізнання ‑ це система філософських, загальнонаукових, міжгалузевих та галузевих наукових принципів, методів, категорій та теоретичних положень, що забезпечують отримання та систематизацію нових знань про об’єктивну реальність, а також вчення про цю систему

Метод наукового пізнання – це система правил, способів, прийомів, норм отримання та систематизації нових знань про об’єктивну реальність

Ментальність – це загальна духовна налаштованість, відносно цілісна сукупність думок, вірувань, навиків духу, яка створює картину світу і скріплює єдність культурної традиції або будь-якого товариства; це те спільне, що народжується з природних даних і соціально обумовлених компонентів і розкриває уявлення людини про життєвий світ, характеризуючи собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості.

Міра – це філософська категорія, що відображає межу зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність.

Міф (з грецької – слово, мова, легенда) – перша форма раціонального осягнення світу, його образно-символічного відтворення і пояснення; форма масового переживання і витлумачення дійсності за допомогою чуттєво-наочних образів, що вважаються самостійними явищами реальності; а також мова опису, що виявилася завдяки притаманній їй символічності, зручною для вираження вічних моделей індивідуальної й суспільної поведінки, деяких сутнісних законів соціального і природного космосу. М. є базисним феноменом людської культури, він незнищенний і може втілюватися в інші форми світосприйняття.

Міфологія – первісна світоглядна форма, покликана забезпечити далеко не легкі вимоги існування людини на перших щаблях історичного буття. Вона є універсальною властивістю культури, притаманною будь-якому її типу.

Модернізм ‑ загальна назва художньо-естетичного руху в культурі кінця XIX ─ XX ст., який багато в чому визначив шляхи розвитку сучасного мистецтва. М. об’єднує багато відносно самостійних напрямків, різних за соціальним масштабом та культурно-історичним значенням (кубізм, сюрреалізм, експресіонізм, абстракціонізм, дадаїзм, футуризм тощо). Деякі з них заперечують один одного щодо засобів і способів вираження реальності, але разом із тим наділені принциповою філософсько-світоглядною і соціокультурною спільністю. Часто М. ототожнюється зі своєю ранньою фазою – авангардизмом; розглядається як:

1) в конкретних хронологічних межах (умовно з 1890 по 1968) або

2) позачасовий феномен у широкому історичному контексті некласичної культури взагалі, в руслі протестантської традиціїєвропейської культури (Бароко – Романтизм – Модернізм), що виступає по відношенню до соціуму як культура заперечення.

Філософсько-світоглядним підгрунтям М. слугували ідеї Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, С.К’єркегора, А.Бергсона, З.Фрейда, пізніше – Х.Ортеги-і-Гассета, А.Камю, Т.Адорно та ін. Характеристики М.: активність, динамізм, ентузіазм, пристрасть до руху; непримиренність: постійна потреба діяти проти когось або чогось; нігілізм: без вагань долати традиційні перепони, зневажати загальноприйняті цінності; культ молодості та новизни, спрямованість у майбутнє; епатажність та революційність (у культурному сенсі); експерименталізм, стильове новаторство. Значення М. полягає в тому, що він виступив особливою формою самопізнання культури, наперед визначив сучасні форми буття мистецтва, розкріпачив художню свідомість, знайшов можливості нової семантики, переставив акценти у взаємодії мистецтва і суспільства, передбачив глибоке зацікавлення позазсвідомими структурами мови. Естетично радикальними модерністами виступили: у прозі – Д.Джойс, М.Пруст, Ф.Кафка, А.Камю та ін.; у драматургії – Б.Брехт, Е.Іонеско, С.Беккет та ін.; в поезії – В.Хлєбніков, С.Малларме, Р.М.Рільке, Г.Аполлінер та ін.; у музиці – І.Стравінський, П.Булез, К.Штокхаузен та ін.; у живопису – В.Кандінський, М.Шагал, К.Малевич, П.Пікассо, С.Далі та ін.

Можливість ‑ філософська категорія, яка відображає сукупність умов та причин виникнення матеріальних, соціальних та духовних об’єктів (тобто це потенційне буття об’єктів, їх становлення).

Мораль (з лат. mores ─ характер, норов) ‑ предмет, що вивчається етикою; духовний феномен (явище), властивий будь-якій людській спільноті як такій; специфічна форма людської свідомості, що виражається у сукупності норм, цінностей, ідеалів, установок, які регулюють людську поведінку та взаємозв’язки між людьми. М. із часів античності розумілася як міра панування людиною над самою собою, показник того, наскільки людина відповідає за себе, за те, що вона робить. Структура М.: моральна свідомість, моральна діяльність та моральні відносини.

Моральна культура – це характеристика особистості людини з точки зору її цілісного морального розвитку, свідомості та поведінки, а також сукупність моральних якостей (рис), притаманних людям певного суспільства, верстви, професії, які характеризують рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. М.к. містить у собі моральні знання, почуття та переконання, потреби, моральні якості навички поведінки, етикетні норми, які виявляються у стосунках з іншими людьми.

Моральний вибір ‑ усвідомлене надання переваги людиною того чи іншого варіанту поведінки згідно з особистісними чи суспільними моральними установками; акт моральної діяльності, який полягає у тому, що людина, виявляючи свою автономію, самовизначається у відношенні до системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки або окремих вчинках. В історії етики вирізняються дві альтернативні позиції щодо М.в.: фаталістична та релятивістська.

Моральний ідеал – поняття, в якому зосереджені моральні вимоги, що ставляться перед людьми, виражені в образі морально-досконалої особи, уявленні про особистість, яка увібрала в себе всі найкращі моральні якості. Значення і роль М.і. в житті суспільства й особи визначається тим, що він: вказує на вищий зразок (норму) морального розвитку особи й суспільства; виступає вищим критерієм оцінки діяльності людей сьогодення крізь призму майбутнього; є активною рушійною силою, стимулом подальшого вдосконалення людини і суспільства.

Моральні норми – це найпростіші форми моральних вимог, поставлених перед кожною людиною. М.н. забезпечують нормальну життєдіяльність суспільства й особистості, впливають на її моральну поведінку через самосвідомість, самооцінку, мотиви й установки. М.н. дозволяють, з одного боку, зробити правильний вибір дій і вчинків у типових ситуаціях, а з іншого – оцінюють і контролюють ці дії, і, відповідно, за допомогою суспільної думки регулюють поведінку людей.

Моральні принципи ‑ найбільш загальні вимоги до поведінки людини в її ставленні до середовища і до себе, які визначають основну лінію її діяльності; складові морального характеру, що характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, наявність яких надає поведінці особи завбачуваності, суто моральної раціональності. М.п., як правило, є «апробованими» життям традиціями і настановами, що найчастіше фіксується у письмовій формі (зведення моральних вимог у Біблії, Корані та ін.)

Наслідок ‑ це філософська категорія, яка характеризує трансформовану нову реальнiсть, що виникла під дією конкретних обставин (причини) внаслідок об’єктивного зв’язку.

Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, що спрямована на вироблення об’єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ.

Наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів.

Наукове пізнання – це цілеспрямований процес, метою якого є отримання нових знань про суттєві властивості і закономірності об’єктивної реальності, результати якого оцінюються за критерієм істини або хиби.

Національний характер – це сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, ціннісних настанов, емоційно-вольових якостей, національно-психологічних настанов), які властиві нації на певному етапі розвитку, детерміновані соціально-економічними, історичними і географічними умовами її існування та проявляються в культурі, традиціях, звичаях та обрядах.

Негативна діалектика (за Теодором Адорно) ‑ методологія, спосіб мислення, суперечливий сам по собі і спрямований на виявлення суперечностей в реальності. Негативна діалектика Т. Адорно, прагне відобразити об’єктивну реальність через систему категорій і понять, які за своєю природою містять у собі “нетотожне” (“інакше”, індивідуальне ), ‑ те, що не охоплюється класифікаційним мисленням, яке спрямоване на узагальнення, віднаходження тотожного у об’єктах; головна функція негативної діалектики, її гносеологічне призначення, полягає в «розчаклуванні» традиційних понять і виявленні в об’єктивній дійсності “непонятійного”, того, що стоїть ближче до реальності і виявляється за допомогою «логіки розпаду», тобто руйнування зв’язків, відношень та інших виявів принципів єдності і загальності, а також заміни їх принципом заперечення тотожності.

Необхідність ‑ це філософська категорія, що характеризує внутрішні, стійкі, всезагальні зв’язки і відношення елементів буття, які невідворотно повторюються за певних умов.

Нігілізм (від лат. nihil – ніщо) – заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, форм суспільного життя. Набуває особливого поширення в кризові епохи суспільно-історичного розвитку, зокрема притаманні історії ХІХ – ХХ ст.

Нове – філософська категорія, яка характеризує те, що найбільш повно відповідає об’єктивним потребам розвитку.

Одиничне ‑ філософська категорія, що відображає індивідуальні, неповторні ознаки об’єктів.

Особливе ‑ філософська категорія, що відображає риси як одиничного, так і загального, тобто риси, які відрізняють одну групу об’єктів від іншої.

Пантеїзм (від грец. пан – все, теос – Бог) – вчення про тотожність природи та бога, який розчинений у світі в будь-яких речах. Тут є елементи матеріалізму, частковий відхід від ортодоксального теїзму.

Парадигма – (від гр. “приклад”, “ взірець, зразок”) ‑ прийнятий та підтримуваний науковим співтовариством спосіб постановки та вирішення наукових проблем. Як особливий термін поняття П. введено американським методологом науки Т.Куном у книзі “Структура наукових революцій” (1962) для позначення домінуючих у діяльності певного наукового співтовариства проблем і рішень.

Пізнання – це зумовлений законами соціального розвитку, нерозривно пов’язаний з практикою процес активно-діяльного відображення в свідомості людей об’єктивної та суб’єктивної дійсності, основним результатом якої є знання.

Практика – філософська категорія, що виражає специфічне (протилежність теоретичному) відношення до світу, причому тлумачиться вона у філософських системах по-різному. Виступаючи ключовою категорією в марксистській філософії, трактується, наприклад, як матеріально-предметна діяльність людей з освоєння і перетворення дійсності. Її основні види: матеріальне виробництво (праця), перетворення природи, природного буття; соціальна дія – перетворення суспільного буття, зміна існуючих соціальних відносин; науковий експеримент; соціальна практика. У багатьох гносеологічних системах (теоріях пізнання) практику розглядають як основу і рушійну силу пізнання, як критерій істини.

Праця – цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб і інтересів. При цьому праця є також процесом становлення людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.

Привід ‑ явище, що саме не викликає того чи iншого наслiдку, але відіграє роль “пускового механiзму”, поштовху, iмпульсу, що спонукає початок дiї всього причинного комплексу.

Причина ‑ це філософська категорія, яка характеризує універсальний зв’язок утворення або породження одними предметами і явищами інших. Причиною є сукупнiсть всiх обставин, за наявностi яких наступає наслiдок.

Проблема наукова – це форма і засіб наукового пізнання, яка є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття.

Прогрес – (від лат. progress – рух уперед, успіх) – тип, напрямок розвитку, що характеризується переходом від нищого до вищого, від менш складного до більш складного. Про П. можна говорити стосовно системи загалом, окремих її елементів, структури й інших параметрів об’єкта, що розвивається. Прогрес/регрес суспільний (від лат. progressus - рух уперед, розвиток; regressus - зворотний рух, повернення, відступ) - якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб’єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація).

Продуктивні сили – засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва.

Поліфонія – рівноправне багатоголосся у музиці; метафора, що позначає рівноцінність різних способів і форм практичної та мисленнєвої життєдіяльності у сучасному світі.

Постмодернізм (після сучасності, після модерну) – загальний напрям сучасної європейської культури, сформувався у 70-80-і роки ХХ ст. Виникнення П. було пов’язане із “втомою від прогресу” (Е.Гідденс), усвідомленням обмеженості раціоналізму і того, що наслідки культурного розвитку викликають загрозу знищення самої культури людства. П. відображає спроби визначення меж втручання людини у природну динаміку світу, суспільства, культури. Характерні риси П.: одночасна орієнтація на “масу” й на еліту; повернення до забутих художніх традицій; стильовий плюралізм (відео, інвайронмент, хеппенінг та ін.); художній експансіонізм, що розширює й ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, політикою, екологією, інформатикою). П. виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду і при цьому руйнує межі між різними сферами духовної культури – між “науковою” і буденною свідомістю, між “високим мистецтвом” і “кітчем”. П. орієнтує естетичну активність з “творчості” на компеляцію і цитування, із створення “оригінальних творів” на колаж. Особистість автора проявляється при цьому переважно в особливій манері мовної гри, яскравої імпровізації з приводу ключових сюжетів і образів вже завершеної, “зробленої” культури Заходу. У сучасному культурному процесі П. присутній не як яскраво виражений філософський напрямок або завершена естетична концепція, але, швидше, як констатація вичерпаності творчих потенцій культури Заходу, здатної лише на тиражування вже колись сказаного. Однак, обрана П. своєрідна техніка “інвентарізації культури”, що включає до активного вжитку забутий, заборонений, банальний або маргінальний культурний потенціал, створює тим самим реальну можливість подальшої культуротворчості “після П.”. Загальні тенденції П. вбачають в літературі (Б.Віан, Н.Мейлер, У.Еко та ін.), архітектурі (Дж.Стірлінг, Ч.Дженкста ін.), живописі (М.Мерц, М.Паладіно, О.Фукс та ін.), філософії (Р.Барт, Ж.Ліотар, Ж.Батай, Гваттарі, Ю.Крістєва та ін.).

Природне право – одна із головних парадигм філософсько-правового і юридичного мислення, що спирається на ідею єдиних над позитивних нормативно-ціннісних принципів, які панують у космосі, природі та суспільстві і здатні бути мірилом справедливості законо-положень, встановлюваних державою.

Природне право – поняття філософсько-правової та політичної думок ХVІІ-ХVІІІ ст., які випливають з природи самої людини.

Протилежності діалектичні – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам діалектичного характеру, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну.

Раціоналізм – вчення в теорії пізнання, відповідно до якого розум, думка визнаються найвищою цінністю і джерелом знання; в широкому сенсі – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання та поведінки людей.

Раціональне (з лат. rationalis – розумний) – обумовлене розумом, доступне розумовому сприйняттю, логічно несуперечливе і таке, що відповідає прийнятим певною спільнотою правилам. Протилежність Р. – ірраціональне, тобто нерозумне, недоступне розумінню, алогічне. Раціоналізація загалом є загальнолюдською якістю, притаманною різним сторонам людської активності.

Рефлексія методологічна ‑ осмислення і узагальнення процесу та результатів попередніх спроб пізнання, з метою відбору, систематизації та удосконалення найефективніших способів пізнавальної діяльності.

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

Самосвідомість – виділення людиною себе з об’єктивного світу. Усвідомлення й оцінка свого ставлення до світу, усвідомлення своїх вчинків, дій, думок, почуттів, бажань та інтересів, тобто усвідомлення себе як особистості.

Свідомість – вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої. Свідомість людини ‑ сукупність чуттєвих і ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе. Звідси змістом свідомості є переживання свого існування в просторово-часовому вимірі.

Свідомість індивідуальна – духовний світ конкретної особи, сукупність її думок, почуттів, вольових характеристик, які відбивають особливість індивідуального буття.

Свідомість суспільна – це сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття.

Світогляд – історично-конкретна форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює оточуючу дійсність як світ свого буття, а також сприймає, оцінює, осмислює світ, своє відношення до світу (основне питання кожного світогляду), визначає своє місце в ньому, своє призначення.

Свобода ‑ одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детермінуючись обставинами. Свобода — підстава моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає збіль­шення відповідальності.

Секуляризація – процес вивільнення культури і культуротворчості з-під монополії релігійної ідеології; ослаблення ролі релігії в суспільстві, зменшення її впливу на різні соціальні сфери – економіку, політику, освіту, мистецтво та ін.

Синергетика – одна з альтернативних діалектиці теорій розвитку (методологія наукового пізнання, науковий напрям), яка вивчає зв’язки між елементами структури, підсистеми, що створюються у відкритих нерівноважних системах завдяки інтенсивному обміну речовини та енергії з довколишнім середовищем. Синергетика – напрям міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є процеси самоорганізації в різних системах (фізичних, хімічних, біологічних, соціальних та ін.). синонім – нелінійна наука. Інколи вживається як означення особливої парадигми наукового мислення.

Синкретизм – неподільність, нерозчленованість світосприйняття або якогось феномену на окремі складові, частини, елементи, специфічні функції. Характерний для міфологічного світогляду.

Скептицизм – (від грец. той, що розглядає, досліджує) – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів та ін.

Соціалізація – процес засвоєння та активного відтворення індивідом соціокультурного досвіду (соціальних норм, цінностей, зразків поведінки, ролей, установок, звичаїв, культурної традиції, колективних уявлень та вірувань тощо). С. – результат і цілеспрямоване формування особистості за допомогою виховання і формального навчання, і стихійного впливу на особистість життєвих обставин.

Соціальна діяльність ‑ це цілеспрямовані дії, що базуються на врахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, а також існуючих в суспільстві соціальних норм. Поняття «соціальна діяльність» вживається для позначення певного прояву соціальної активності, за допомогою якої створюються умови суспільного життя.

Соціальна структура – поняття, що позначає сукупність стійких елементів соціальної системи (інститутів, ролей, статусів), відносно незалежних від незначних коливань у відношеннях між системою і середовищемі таких, що забезпечують успадкування і стійкість моделей поведінки і соціальних відношень у часі.

Соціальна філософія (лат. socialis – товариський, громадський) – це система теоретичного знання про найбільш загальні особливості, закономірності та тенденції взаємодії соціальних явищ, цивілізаційного існування; функціонування і розвиток суспільства як цілісної системи.

Соціальне – сукупність ознак і особливостей суспільних відносин, що виявляється у стосунках індивідів і спільнот, їх ставленні до свого місця в суспільстві, а також до явищ і процесів суспільного. Воно є лише частиною суспільного, властивістю або станом суспільства.

Соціальне пізнання – пізнання соціальних реалій життєвого середовища людей – постає як необхідна умова його налагодження відповідно до природи і призначення людини. Пізнання озброює суб’єкта діяльності істиною і дозволяє діяти в руслі об’єктивних законів соціального розвитку, а не в супереч їм.

Соціальний світ – складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно-ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.

Соціальні інститути ‑ це різноманітні організації, установи, що відображають соціальну і політичну структуру суспільства; сукупність соціальних норм і зразків, що визначають стійкі форми соціальної поведінки і дії. Залежно від сфери суспільних відносин вирізняють, як правило, такі групи соціальних інститутів: 1) економічні (виробництво матеріальних благ, поділ праці, власність та ін.); 2) політичні (держава, партії, поліція, армія); 3) правові (законодавчі та судові органи, інститути право застосування, правового виховання та ін.); 4) культурні (наукові, художні об'єднання, що створюють культурні багатства); 5) релігійні; 6) інститути стратифікації (розподіл позицій і людських ресурсів); 7) інститут споріднення, шлюбу і родини та ін.

Соціокультурна динаміка – зміна, модифікація рис культури в часі та просторі. Дослідження в руслі соціокультурної динаміки мають на меті виявити закономірності процесів і тенденцій культури, осмислити і теоретично пояснити їх.

Соціум – це особливий спосіб життя особливих істот – людей, головними чинниками яких є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв’язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури.

Спільність - форма сумісного буття або взаємодії людей, які пов’язані спільним походженням, мовою, долею, поглядами. Такими є сім’я та народ.

Сталий розвиток – розвиток із кооперативною взаємодією всіх складових цього процесу; розвиток постійний, стійкий, незмінний, який поєднує в собі соціальну, економічну, екологічну та культурну компоненти. Модель С.р. передбачає синхронізацію всіх цих процесів, узгодження їхніх темпів та структур.

Старе – філософська категорія, яка характеризує те, що перестає або вже перестало відповідати об’єктивним, потребам розвитку.

Стереотип – те, що часто повторюється, стало звичайним, загальноприйнятим і чого дотримуються, що наслідують у своїй діяльності; явище, що включає в себе елементи можливого істинного знання, але такі, які мають тенденцію до викривлення дійсності, наближаючись в певних межах до упереджень і догми, однак відіграють величезну консолідуючу роль у соціальному житті.

Субстанція ( від лат. те, що покладено в основу ) була провідною категорією в онтології Нового часу. У загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є, воно визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів – Бог. Крім основного значення, поняття “субстанція” мало й більш конкретні:

‑ незмінна основа мінливих явищ. У цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII-XVIII ст.;

‑ субстрат як носій певних властивостей, те, що пов’язує властивості в щось єдине.

Суперечності діалектичні – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, виключають одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, продукуючи щось нове.

Суспільство ‑ одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології. У вузькому розумінні має такі значення: 1) суспільство як сукупність суспільних відносин; 2) суспільство як конкретно-історичний етап людської історії (первісне суспільство, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство тощо); 3) окреме, конкретне суспільство, що є самостійним суб'єктом історії (українське суспільство, американське суспільство тощо). Суспільство в широкому розумінні - якісно відмінне від природи, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об’єднання (діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання), в яких знаходить свій вияв всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. Інакше кажучи, це все людство в цілому, тобто вся сукупність суспільних відносин і організмів, що існували й існують на нашій планеті.

Суспільне виробництво – процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне й суспільне життя.

Суспільні відносини ‑ це певний зв'язок, залежність між суб'єктами, що складають суспільство. Відносини - це свого роду об’єднуючий матеріал, що згуртовує людей у суспільство, перетворює на моноліт його окремі елементи. Чим різноманітніші соціальні відносини, тим високорозвиненішим є суспільство. Залежно від сфери життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні, політичні, правові, соціальні, релігійні відносини тощо. Залежно від суб'єктів, між якими виникають відносини, виокремлюють сімейні (сімейно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні відносини.

Суспільно-економічна формація – одна з головних категорій марксистської соціальної філософії та суспільно-економічної теорії, запроваджена Марксом у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1851). Маркс розглядав її як поняття полісемантичне. Основними він вважав наступні значення суспільно-економічної формації: 1) економічна структура суспільства впродовж усього його історичного існування; 2) одна з трьох великих стадій історії розвитку людства – первісна суспільно-економічна формація (докласове суспільство), класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство; 3) історичний ступінь (тип) розвитку суспільства; історично визначена сукупність суспільних відносин; 4) історично визначена сукупність виробничих відносин.

Сутність ‑ це філософська категорія, яка відображає сукупність усіх внутрішніх істотних властивостей і зв’язків об’єктів реальності.

Текст – у широкому значенні, - структура, що складається з елементів значення, єдності цих елементів та вираження цієї єдності; у вузькому значенні, - єдність мовних знаків, що організовані за нормами даної мови і є носіями інформації. Функцією Т. є збереження і передача соціально значущого змісту.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Тип – ідеальна теоретична модель (іноді трафарет, шаблон) для групи предметів, явищ, об’єктів, у якій фіксуються їхні спільні ознаки, властивості, принципи існування. Виділення типів є процесом узагальнення. Теорія наукова – це найдосконаліша форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність

Тип культури ‑ це система взаємовідношень усіх шарів історичного процесу певного часу та місця. Ця система утворює неподільну цілісність як певна структура, що наочно і чуттєво-предметно виражає її матеріальну і духовну специфіку, виступаючи засадничим методом пояснення всіх шарів історичного розвитку – як у теоретичному протистоянні, так і в послідовно-історичному розвитку

Типологія культури – класифікація культур на основі певної спільності ознак; науковий метод, основу якого становлять систематизація періодів (ступенів) розвитку культури за найзагальнішими ознаками, властивостями, а також розрізнення культур за найсуттєвішими підставами.

Умови ‑ це внутрiшнi властивості об’єкта та зовнiшнi щодо нього чинники, які окремо вiд беспосереднiх причин не можуть породити наслiдкiв, але вони є сприятливим і необхідним середовищем для розвитку причинно-наслідкових взаємодій.

Універсалії – норми, цінності, правила, традиції та інші аспекти культури, які мають загальний характер і присутні на всіх етапах людського розвитку незалежно від географічного регіону або устрою суспільства.

Утопія – одраз ідеального суспільства, бажаного характеру взаємовідносин людей. Синонім нереальності, нездійсненності.

Факт ‑ це інформаційна взаємодія певного явища зі свідомістю суб’єкта, результати якої можна об’єктивувати, тобто зробити незалежними від свідомості конкретного суб’єкта.

Факт науковий ‑ це опис явищ і подій, даних суб’єкту у досвіді, виконаний з дотриманням належних процедур у конкретній знаковій системі, що гарантують достовірність та об’єктивність відображення дійсності.

Феноменологія (від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з’являється» і lógos ‑ вивчення) – філософська течія, яка визнавши неможливість об’єктивного знання про світ, розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються під впливом об’єктивної дійсності.

Феноменологічна редукція ‑ категорія феноменології Е. Гуссерля, зміст якої полягає у «взятті в дужки» віри в існування світу, тобто дослідницька увага повертається від пошуків об’єктивних властивостей світу до актів свідомості, в яких він дається людині.

Фаталізм (в пер. з лат. ‑ наперед визначений долею) ‑ світоглядна позиція, що абсолютизує незбагненність підстави причинно-наслідкових зв’язків природного світу та людської поведінки і уявляє її потаємною надлюдською силою (фатумом), що виключає свободу волі.

Філософія історії ‑ розділ філософського знання, що досліджує найзагальніші підстави, особливості історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства та його особливості, багатоманіття проявів та спрямованість, а також саме суспільство, форми його існування і перетворення. Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765).

Філософія культури – наука, що вивчає явища культури, незважаючи на фіксування їхніх історичних, часових або територіальних меж, орієнтована на виокремлення смислових культурних архетипів і парадигм, яким здебільшого притаманний універсальний зміст, що виходить подекуди за межі періодизації і культурних взаємовідносин, зафіксованих історіографією чи культурологією.

Філософське вчення – завершена система поглядів того чи іншого мислителя.

Філософська школа – сукупність вчень, об’єднаних загальними ідейними основами, що зумовлює пряму передачу ідей від одних філософів до інших.

Філософська течія – сукупність вчень, об’єднаних спільними, хоча часом модифікованими, ідейними принципами, які належать як до однієї, так і до різних шкіл.

Філософський напрям – сукупність течій, що мають у своїй основі спільні ідеї.

Форма ‑ це філософська категорія, яка характеризує предмети, явища і процеси реальності через їх відносно сталі, стійкі якості, що надають змісту структурованості, цілісності та завершеності.

Формація суспільно-економічна – відповідно до марксистської концепції історичного процесу, суспільство, що перебуває на визначеному щаблі історичного розвитку історично визначеного типу суспільства. Підґрунтям кожної Ф.с.е. є певний спосіб виробництва, а виробничі відносини визначають її сутність; водночас вона охоплює відповідну надбудову, тип родини, побут тощо. Історія суспільства є процесом розвитку первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної формацій, що змінюють одна одну внаслідок соціальної революції.

Функція – співвіднесення одного елементу цілісної структури з іншим, яке підтримує саме існування структури.

Футурологія – (від лат. futurum – майбутнє та грец. logos – слово, вчення) – уявлення про майбутнє людства; галузь знань, що охоплює перспективи соціальних процесів. Термін «Ф.» запропонував у 1943 р. О. Флехтгейм, маючи на увазі особливу «філософію майбутнього», що протистоїть ідеології утопії. З початку 60-х рр. це поняття поширюється на Заході у значеннях «історія майбутнього», «наука про майбутнє», що покликані виявити прогностичні функції всіх наукових дисциплін.

Термін «Ф.» через його багатозначність і невизначеність наприкінці 60-х рр. поступається місцем поняттю «дослідження майбутнього», яке охоплює теорію та практику прогнозування. У 60-х рр. в річищі «Ф.» було висунуто теорію «постіндустріального суспільства» (Д. Белл, Г. Кан, Р. Арон, Б. де Жувенель), з позицій теорії конвергенції (Ф. Барде, Ф. Полак, Ю. Гальтунг), ліворадикальний напрям обґрунтовував неминучість катастрофи «західної цивілізації» у процесі НРТ (А. Воскоу та ін.). З кінця 70-х «Ф.» тлумачиться як течія, що стверджує необхідність переходу до нової цивілізації, побудованої на принципах гуманізму. Провідну роль у 70-х рр. у Ф. відігравав Римський клуб (міжнародна неурядова організація, заснована 1968 р. італійським громадським діячем А. Печчеї), за ініціативи якого розгорнулося глобальне моделювання перспектив людства за допомогою комп’ютерної техніки.

Цивілізація (в пер. з лат. - громадянський, державний) ‑ 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація). Термін «цивілізація» запроваджений Мірабо у 1757 році.

Циклічний час – час, в якому немає руху вперед, відбувається повернення того, що було, і немає відмінності між минулим, теперішнім, майбутнім, які зливаються в конкретному досвіді людини.

Ціннісні орієнтації – це елементи внутрішньої структури особистості, сформовані й закріплені життєвим досвідом індивіда у процесі соціалізації й соціальної адаптації, що відмежовують значиме (суттєве для даної людини) від незначимого (несуттєвого) через (не) прийняття особистістю певних цінностей, які усвідомлюються як основоположні цілі життя і визначають допустимі засоби їхньої реалізації.

Цінність - значимість, яку люди надають речам чи явищам і яка лежить в основі ставлення до них (вибору, надання переваги і т. ін.). Цінність має місце лише в актах оцінки, коли ми вибираємо, вибудовуємо ієрархічну структуру цінностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджували неокантіанці (Г.Ріккерт), М.Вебер, М.Шелер та ін.

Явище ‑ це філософська категорія, що відображає сукупність зовнішніх, чуттєво сприйманих якостей об’єктів реальності, які є вираженням їх сутності.

Якість – це філософська категорія, що відображає внутрішню визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх конкретними предметами і явищами, та відрізняє від інших.

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я