ЛЕКЦІйні матеріали
ТЕМА 3. Онтологія
Вступ
1. Історична еволюція поглядів на буття
2. Основні форми буття. Філософський зміст категорій «матерія», «рух», «простір» і «час»
3. Свідомість як філософська проблема
Вступ.
Людина як унікальна істота з особливим статусом буття у світі постає як феномен, оскільки лише людина осмислює те, що відмежовує її від буття природи.
Поняття буття є вихідним для філософії. По-перше, воно має найширший, граничний ступінь узагальнення, а отже, постає основою світоглядної орієнтації, завдяки чому виконує функцію сенсоутворення в людському світорозумінні. По-друге, сьогодні, коли виникли загрози самознищення, буття є вищою цінністю і мірою відповідальності людини за власні дії. Зрештою проблема буття постає в якості питання про смерть, безсмертя та сенсу життя.
Ключовими категоріями онтології як філософської терії буття є матерія та свідомість. Історично у філософії сформувалися два протилежні підходи до визначення субстанціональності буття: матеріалізм, який обстоює первинність матерії, та ідеалізм, який доводить пріоритетність свідомісті. Як напрям філософії, що намагався подолати протиріччя між ними, дуалізм проголошує рівний онтологічний статус обох субстанцій. Сучасній некласичній філософії властивий також несубстанціональний підхід до розгляду проблем буття.
Водночас без визначення понять «матерія» та «свідомість» онтологія як теорія втрачає сенс. Сучасне узагальнення визначень матерії дає змогу констатувати, що вона є об’єктивно реальним буттям світу в часі, просторі й русі, яке пізнане (безпосередньо чи опосередковано) людиною. Матерія пізнавана, об’єктивна, реальна, вона перебуває в русі, просторі й часі.
Задля розв’язання проблеми буття філософія співпрацює із сучасною наукою, використовуючи у своїх обґрунтуваннях наукової картини світу її здобутки. Основне завдання лекції – дати методичний і теоретичний матеріал для самостійного вивчення теми. Це спонукає звертатися до інших філософських джерел: першоджерел, словників, хрестоматій та антологій.
Водночас матеріал лекції досить повний у плані висвітлення основних питань навчальної програми. Його ретельне та вдумливе опрацювання, виконання навчальних завдань, дасть змогу отримати необхідні знання із філософії як навчальної дисципліни, а також спонукатиме до подальших самостійних заглиблень у вир світової філософської думки.
1. Історична еволюція поглядів на буття
Аналізуючи підходи до осмислення проблеми буття в історії філософії, слід визнати, що історико-філософський процес визначав рух онтологічного розуміння світу в напрямі поглиблення його розуміння, а результати наукового пошуку закріплювались у певних категоріальних дефініціях буття.
Слід зазначити, що головною умовою розуміння буття є визначення категорії «усе». Якщо реальний світ постає перед нами в якості фрагментів, без розуміння їх початку, кінця та як вони між собою поєднуються, то зрозуміти реальність як буття неможливо. Водночас будь-яка визначеність потребує позначення меж. Вочевидь «усе» межує з «нічим», тому перші підходи до визначення буття були здійснені саме через зіставлення та використання цих категорій. Це ми можемо зустріти як в текстах індійських «Вед» так і у творах давньогрецьких мудреців («софосів»), політичних діячів, де деякі вислови формулювались із використанням названих категорій. Але в цьому випадку можна говорити лише про початкові форми цих термінів як категорій. Значно виразнішу форму категоріальних визначень вони набули в давньогрецькій натурфілософії. Так, стверджувалось, що все утворюється з води, вогню, повітря тощо. Поступово натурфілософія пішла далі, висунувши поняття «першого початку всього» («архе»). Це давало підстави для виділення в самому бутті щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з’явлень. Саме таке пояснення буття міститься в судженнях Парменіда, якому належить першість введення у філософський та науковий обіг поняття «буття». За Парменідом, «ніщо» неможливо навіть помислити, бо самими актами мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття. Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те ж, що ми сприймаємо як змінне, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людського припущення. Важливим у поглядах Парменіда є й те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найбільш значущою виявилась його ідея про самототожність і незмінність істинного буття.
Цю думку в подальшому розвинули Демокріт, Платон, Анаксагор, а згодом вона стала загальновизнаною в добу Середньовіччя. Грецькі філософи вважали саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. Окрім цього, виходячи з такого розуміння буття, ставали б можливими і небажані моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними, а людина за результати прожитого життя ніколи і ніде не отримає належної оцінки, оскільки все може зникати безслідно.
В античній філософії найбільш завершені концепції буття розробили Платон та Арістотель. Ці концепції можна вважати провідними парадигмами розуміння буття і зараз. За Платоном, єдиним джерелом буття може бути виключно ідея, яка постає як Єдине. Буття ідеї є тотальне, вічне та незмінне. Усе ж у чуттєвому світі існує лише в міру причетності до Єдиного. Таким чином, речі та явища самі по собі не містять у собі буттєвого кореня. Щоб пізнати їх, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. Слід визнати, що як для Платона, так і для його послідовників залишилося невизначеними питання про співвідношення речі та ідеї, подвоювання сущого на те, що наявне перед нами, та на те, що за змістом є тим же самим, проте приховане за наявним. Саме тому за Арістотелем, який виступив проти подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння сущого потребує не сходження від речей, явищ до їх вічних, утаємничених сутностей, а дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій. Реально бути для Арістотеля тотожно тому, щоби мати певну структуру та визначеним чином діяти. Такий підхід більшим чином відповідає пізнавальним потребам науки, ніж платонівська теорія. Реальне буття є не платонівське єдине, а загальне та необхідне як у світі, так і в наших знаннях. Встановивши загальні причини та засади всього сущого, ми й будемо спроможні пізнати сутність буття.
В епоху Середньовіччя буття постає абсолютом. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі, за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий. Водночас він є гарантом того, що буття невмируще. Але особливість середньовічного способу мислення полягає в тому, що самодостатня основа буття може проявити себе лише на тлі іншого – через відносне, змінне, плинне. А тому буття поділяється на самодостатнє та породжене (створене), а світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої божественними енергетичними струменями, що й несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стани цих видів буття від буття, було здійснено розмежування понять субстанція та субсистенція. Субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей. Важливим є також і те, що середньовічна онтологія набуває антропомірних і ціннісних забарвлень. Людина визнається центром світу, оскільки вона поєднує в собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має спрямування від людини до Бога. Причому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що людина має «душу» – частинку вихідного та справжнього буття.
Обидва напрями своєрідної творчої єдності світу поступово трансформувались в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, «виливання» божественної енергії) та еволюції – сходження від простого до складного й вищого.
Такий підхід до розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового став засадою наукового дослідження світу, яке набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно розробляли Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Власне поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття в його більшій конкретизації.
Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює всю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось за рахунок співвідношення, а точніше – співпідпорядкування понять «субстанція – атрибут – акциденція – модус». Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Так, Б. Спіноза включав до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани проявів субстанції, а під модусами – конкретні утворення (речі, явища, стани реальності).
Згодом у німецькій класичній філософії до атрибутів світової субстанції додали активність, рух, індивідуацію, розвиток. У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття – «Я» і «речі в собі». При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще – світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «речами», адже речі – це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей у собі. Насправді ж речі в собі І. Канта – це чисте буття, буття, яке немає визначень. У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не зовсім послідовно. Так, Ф. Енгельс та його послідовники зосередились на розробці вчення про матерію. Згодом неомарксисти (Г. Лукач, представники Франкфуртської школи) спробували обґрунтувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає як визначення культури. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII–XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось багато точок дотику між філософією та наукою. Буття як субстанція постала у вигляді багаторівневої, ієрархічно та системно впорядкованої реальності, що існує завдяки органічному зв’язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідного й випадкового, суттєвого та другорядного, зв’язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.
Однак таке розуміння субстанції знову наштовхнулось на онтологічний конфлікт. Йдеться про виникнення двох позицій у визнанні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, і була певним продовженням платонівської традиції. Відповідно, другу було названо матеріалізмом. Ототожнення буття із сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання).
Суперечка особливо загострилась у середині XIX ст. Тоді ж з’явилися філософи, які зрозуміли безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. Народжується некласична філософія, а з нею і нове розуміння буття. Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (наприклад причиновість).
Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У К’єркегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу. Тенденція до протиставлення буття сущому домінує у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається свідомість, яка осмислюється як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається реальна річ, у вірі – цінності, у фантазії – казкові герої. Буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється.
Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М. Гартман. Він звинуватив усю попередню європейську філософію в тому, що вона звела буття до сущого, розчинила буття в сущому. М. Гартман назвав своє вчення «критичною онтологією» і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. Він доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Буття, за Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини. Отже, розглянувши питання про дослідження онтологічних проблем в історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:
– матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
– ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
– некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному. Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об’єктивізму (прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиції, близької до науки).
Некласична, яка в найбільш розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі – до суб’єктивізму, визначення буття через свідомість та існування людини. Історія категоріальних визначень буття була спрямована на:
– конкретизацію цього поняття, наповнення його все більш точним змістом;
– зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття наукою;
– поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомості та мислення. Вирішення онтологічних проблем філософією у поєднанні зі здобутками передусім природничих наук призвело до формування сучасної наукової картини світу, яка розглядається як проміжна пізнавальна ланка між конкретними науками та філософією, узагальненням досягнень багатьох наук на базі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого у межах окремих наук або в межах науки загалом. Визначимо найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу. Так, зокрема:
1) буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді, світ і буття визнається процесуальними за основною їх тенденцією;
2) буття постає як система у діалектичному зв’язку та взаємодії «всього з усім»;
3) до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття (мікро-, макро- та мегапроцеси). На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики;
4) багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно. Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого – входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;
5) сучасна наука розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об’єкта і суб’єкта Якщо раніше ці поняття розмежовували, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу.
Отже, звернемося до найпоширенішої класифікації філософських позицій, які є узагальненням розуміння вихідних характеристик буття:
– монізм – розуміння буття як єдиного у своїй основі;
– дуалізм – визнання двох перщооснов буття – матеріального та духовного- рівноправними і взаємодіючими;
– плюралізм – розуміння буття як абстракції від реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ;
– субстанціалізм – визнання того, що за поверхнею явищ лежить глибинна внутрішня сутність;
– реїзм – позиція, згідно з якою немає ніяких сутностей поза речами;
– організм (або організмизм) – позиція, згідно з якою будова світу подібна до організму, тобто внутрішньо пов’язана так, що окремі елементи не мають у ній самостійного значення;
– механіцизм – позиція, згідно з якою елементи світобудови пов’язані суто зовнішньо, тобто механічно;
– динамізм (діалектизм) – феномен, згідно з яким світ постає рухливим;
– статичність – позиція, згідно з якою світ у своїй основі незмінний.
2. Основні форми буття. Філософський зміст категорій «матерія», «рух», «простір» і «час»
Підсумовуючи історико-філософський екскурс дослідження проблем буття, пропонуємо декілька визначень.
Буття – це філософська категорія, що позначає: 1) все, що реально існує; 2) те, що реально існує як істинне на відміну від видимого; 3) реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини; 4) загальний спосіб існування людини.
Поняття «буття» наближене до категорії «світ». Водночас вони не є тотожними.
Світ – це визначене буття, універсальна предметність, відносно якої людина діяльнісно самовизначається як суб’єкт, що створює власний світ – світ людини. Світ має свою типологію, згідно з якою він поділяється на: матеріальний, духовний, об’єктивно-реальний і суб’єктивно-ідеальний. Роз’яснювальним щодо них є поняття «онтологія».
Онтологія – це філософське вчення про первоначала буття (у домарксистській філософії). Термін «онтологія» запровадив у XVII ст. німецький філософ Р. Гокленіус. Власне термін «онтологія» остаточно був закріплений у метафізиці Вольфа, хоча проблема буття розглядалася ще з часів Парменіда (на межі VI–V ст. до н. е.).
Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок загального характеру, що виявляється у ступенях узагальнення буття, його рівнях і сферах.
Ступені узагальнення буття:
1) буття як загальне (світ загалом);
2) буття як особливе (буття групи предметів і окремих явищ – людина, дерево, автомобіль, пістолет);
3) буття як одиничне (курсант Петренко І. П.; автомобіль ВАЗ 2110, № АА3543ВР, пістолет ПМ № 35841 тощо).
Рівні буття:
1) буття людини;
2) буття світу з людиною в ньому;
3) буття Всесвіту.
Основні сфери буття:
1) природа;
2) суспільство;
3) свідомість.
Розглядаючи проблему буття, філософія вказує на те, що змістом буття є загальна єдність різноманітної конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо.
Як уже зазначалось, воно містить різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, організмів та їх станів. Усі вони унікальні, неповторні в їх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Водночас визнання їх унікальності потребує, щоб будь-яке одиничне явище включалося в систему зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття. Зупинимося детальніше на основних формах буття.
1. Буття матеріальне:
– буття природи як цілого;
– буття окремих природних предметів;
– буття природних процесів (дощ, виверження вулканів);
– буття станів природи (зима, літо);
– буття речей, створених людиною або, як його ще називають, штучне середовище (автомобіль, будинок).
У сучасних умовах виявляється незлагодженість між штучним середовищем і природним світом, у якому зазнають страждань обидві сторони – антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами.
2. Буття людини:
– буття людини як матеріального тіла;
– буття людини як живого організму;
– буття людини як homo sapiens.
Зрозуміло, що аналітичне розмежування різновидів буття людини не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони спроможні існувати лише разом.
Буття людини приречене «виробитися» в небуття з усуненням хоча б однієї з цих форм.
3. Буття соціального:
– буття індивіда в окремому суспільстві;
– буття окремого суспільства;
– буття людської спільноти загалом.
Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань і знарядь праці. Тому людство докладає чимало зусиль, щоб створити оптимальний для життя соціальний устрій.
4. Буття ідеального, духовного (специфічна форма буття):
– буття індивідуальної свідомості;
– буття суспільної свідомості.
Характеризуючи цю форму буття, ми можемо зазначити, що ідеальне:
– є нічим іншим, як буттям матеріального, опанованим психікою людини;
– висловлює ставлення людини до навколишнього світу;
– має матеріального носія – мозок людини.
За допомогою форм буття здійснюється інтеграція різнобарвного світу «як цілого». Як уже зазначалось, до основних категорій, що визначають буття відносять матеріальне та ідеальне. Що ж таке матерія?
Коли людина спостерігає довколишню дійсність, вона дивується її різноманітності. Зірки на небі, ліси, гори, моря, вулкани – усе перелічити неможливо. Треба було здійснити величезний науковий подвиг, щоб побачити у всій багатогранності їх єдність. Усі явища світу навколо людини поєднує одне – матеріальність світу.
У давній філософії стихійно сформувалися матеріалістичні погляди на світ. Усвідомлення переходу від якісної різноманітності світу речей до єдиної основи, що охоплює все, пов’язувалося з пошуком першоматерії. У Давній Індії, Китаї, Греції вважали, що різні предмети походять із одного визначеного початку (матеріалу): води чи каменя, землі чи повітря тощо. Такі погляди засвідчують загальний шлях становлення філософії, що у своїх історично перших формах ще не звільнилася від буденної свідомості.
Геніальний здогад Демокріта (ІV ст. до н. е.) щодо атомістичної будови предметів і тіл дозволила пояснити якісне розмаїття світу. Відмінність речей у ньому пов’язана з особливостями форми атомів та специфічними зв’язками між ними, тобто спосіб зчеплення визначав якісну характеристику предмета. Евристичність гіпотези Демокріта підтвердилася подальшим розвитком науки: ньютонівська механіка спирається на атомістичну ідею, у хімії на її основі Д. Менделєєв відкрив періодичний закон.
У філософії Декарта (XVII ст.) матерію визначають як тіло разом із формою, тобто вся сукупність предметів у Всесвіті є матерією. Матерія має три характеристики: субстанцію, атрибут, аксиденс. Субстанція – самоіснуюче, самодіяльне буття; атрибут – невід’ємна загальна риса субстанції; аксиденс – довільна, випадкова, необов’язкова риса субстанції. Матерія постає як самоіснуюче буття, що має об’єм, займає місце, є тривимірною. Пізніше Ньютон додає до декартівського визначення матерії ще чотири атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність, вагу. Інертність і вага утворюють масу тіла, що тепер є основним атрибутом матерії та мірою її кількості. Інший підхід у П. Гольбаха: матерія – усе те, що пізнається за допомогою органів чуття.
Діалектико-матеріалістична філософія визначає матерію як «філософську категорію для позначення об’єктивної реальності, що дається людині в її відчуттях, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них». Видатні відкриття у фізиці на початку ХХ ст. засвідчили, що матеріальним є не тільки атом, а й поле, тобто матеріальний світ є і дискретним, і континуальним. Взагалі проблема будови матерії є фізичною проблемою, а відношення нашого пізнання до фізичного світу – філософською.
Хоча питання відношення матеріального й ідеального у ХХ ст. втрачає свою актуальність (герменевтики, аналітики, постструктуралісти не цікавляться ним), проблемний зміст матеріалістичної філософії – саме для неї це питання вважається основним – свідчить про важливість пізнання суттєвих ознак об’єктивно-реального буття світу, про єдність світу, єдність матерії та свідомості. Сьогодні поширене визначення матерії як об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (причиново зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною.
Раніше вважалося, що маса тіла є мірою кількості матерії. Відкриття непостійності маси, її змін у зв’язку зі змінами швидкості руху тіла було сприйняте як зникнення матерії. Водночас занадто перебільшували роль математики в науці, що пояснювала ці явища. «Матерія зникла, залишились тільки рівняння», – стверджували в ті часи.
Не матерія зникла, а зникла та межа, якої сягало її пізнання. Матерія має різноманітну будову – від космічних галактик до елементарних часток, яких зараз нараховується понад 30. Усі елементарні частки, незалежно від їхньої природи, мають хвильові властивості. І навпаки, будь-яке безперервне поле є одночасно величезною кількістю частин. Така суперечність у побудові матерії виявляється в тому, що вона існує у двох формах – речовини і поля.
Матерія має такі властивості:
1) об’єктивної реальності;
2) збереження;
3) невичерпності;
4) руху;
5) просторово-часової визначеності;
6) відображення.
Упорядкованість матерії виявляється в її типах, кожен з яких має свої структурні рівні й характеризується особливою системою закономірностей і своїм носієм.
Для неживої матерії характерні такі рівні:
– субмікроелементарний рівень – гіпотетична форма існування матерії полеподібної природи, з якої народжуються елементарні частини;
– мікроелементарний рівень – рівень елементарних частин;
– ядерний рівень – виникає, коли створюються ядра речовин;
– атомний рівень – коли із ядер і електронів виникають атоми;
– молекулярний рівень – за умов виникнення молекул із атомів;
– рівень диффузної матерії – існує у вигляді розрізнених атомів і молекул та у вигляді гігантських хмар газу і пилу різної щільності, що складає той безмежний світовий океан, у якому наче пливуть небесні тіла;
– органічний рівень – з’являється в результаті поступового ускладнення молекул і утворення органічних сполук.
За умов подальшого розвитку органічних сполук виникає наступний тип матерії – жива, для якої характерні такі рівні:
– підорганізмений;
– організмений;
– понадорганізмений.
На останній, найвищій сходинці, матерії реального світу стоїть людина, для якої характерний соціальний тип матерії.
Сучасне узагальнення визначень матерії дає змогу зробити висновок, що вона є об’єктивно реальним буттям світу в часі, просторі й русі, яке пізнане (безпосередньо чи опосередковано) людиною. Матерія пізнавана, об’єктивна, реальна, вона перебуває в русі, просторі й часі.
Простір і час як форми руху матерії
Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення цієї суперечності і є рух. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усього сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.
Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.
Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.
Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.
Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання.
Філософію цікавить передусім питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір – це ім’я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Категорією «час» позначають тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору й часу немає, їх неможливо виміряти.
Такі філософи, як Дж. Берклі і Д. Юм, розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант – як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г. Гегель – як категорії абсолютного духу (це – ідеалістичні концепції), І. Ньютон – як вмістилища. Простір і час Ньютон тлумачить як реальності, що жодним чином не «взаємодіють» із матерією, існують самі по собі. Це – метафізичне розуміння простору й часу.
Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору та часу.
Історична еволюція поглядів на простір і час пов’язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.
Природознавство XVIII–XIX ст., визначаючи об’єктивність простору й часу, розглядало їх, наслідуючи Ньютона, як щось відірване одне від одного і від матерії та руху. Стародавні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час – таким, що протікає рівномірно. Сучасні науки (передусім фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв’язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія відносності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторові координати і одна часова координата) змінюються залежно від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що з наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору й часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкриття неевклідових геометрій (М. Лобачевський, Б. Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб’єктивізувати уявлення про простір і час.
В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, «інструменти» культурно-практичного опанування дійсності. Простір і час, що «пронизують» будь-яке явище, є «фрагментом» об’єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв’язків кожної речі або явища з усім світом. «Ліквідація» простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим – і матерії.
Як форми руху матерії, простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об’єкта дійсності: простір – у найзагальнішому плані – це форма сталості, збереження об’єкта, його змісту, час – форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об’єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.
Чим складніший той чи інший об’єкт, тим складнішими є і його форми – простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, а й «зберігають» (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об’єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціонізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм учені XVII–XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну «машину», не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу й простору.
Пізнання особливостей простору і часу – це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конкретно», на основі методів цих наук.
Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, а й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час – це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через «призму» власного свого розвитку. «Первинним» у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), у межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об’єктивність цих категорій треба розуміти не як «абсолютну», а як об’єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об’єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обґрунтованих, реалістичних.
Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо не враховувати період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв’язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам філософія античного світу. Саме тут набули розвитку чотири головні точки зору щодо часу та простору: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна.
Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує впорядкованість, гармонія.
Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір був ще в тому, що засіб виробництва нібито «моделював» циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує «світовий рік» як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час розглядається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу і простору цілком «моделюють» цей підхід. Так, «динамічна» модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну «свободу» в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI–XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінченність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили християнську концепцію історії (від гріхопадіння до страшного суду).
Таким чином, статичний підхід визначає час через простір, динамічний – через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний – через взаємодію різних об’єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв’язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «мірами», тобто «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.
Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа-Демокріта. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір – це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар – сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним – сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною формою Існування «ідей» – джерела пізнання.
Найбільш змістовне вчення античності про час і простір залишив Арістотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію XVII–XVIII ст.
Відмовляючись від платонівської концепції «ідей», Арістотель розробляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходження там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі – порядок ієрархії. «Місце» – суттєве, річ, яке має його «заповнити», – випадкова.
Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Кеплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо.
Глибоко досліджує Арістотель природу часу. Він ставить питання про докази існування часу й відтворює тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє – момент єдності буття й небуття. Він писав: «...важко побачити, чи є «тепер», яке очевидно розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з одним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно знищитися». Мить «тепер» – не тільки точка розриву, але й зв’язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», так і зі зв’язку між ними.
Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до необхідності дослідження зв’язку часу й руху. Мислитель показував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід’ємний від руху. Арістотель визначає час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього»; як «міру руху й спокою».
Загалом уявлення про час і простір, вироблені Платоном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб’єктивна природа часу й простору.Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до Бога), відбивало нове розуміння часу – як часу історичного. Це зв’язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин. Він вважав, що Бог разом зі світом створив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом, як переживання тривалості. Саме людська душа зв’язує вічність і час. Минуле фіксується через пам’ять, майбутнє-як сподівання, передбачення; теперішнє – як споглядання. «Зараз ясно стає для мене, – писав Августин, – що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... висловлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам’ять або спогад; для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію».
Зазначене розуміння часу стало історичним, суб’єктивним за змістом. Воно вводило людину в таке відношення до світу, коли вона сама вже була здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті гріховність або чесні, моральні вчинки. Суб’єктивний час – основа для надії та віри.
Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV–XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знання. Об’єктивною основою цих змін були знов-таки суспільні процеси, які відкривають для людини й природу як об’єктивний процес.
Реальність економічного процесу, механізованого матеріального виробництва стає реальністю природничих наук, передусім механіки, фізики, астрономії. Зазначені науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності, яка відкинула суб’єктивні нашарування, авторитети минулого. «Світ» як об’єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності – предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і складаються риси простору часу – як форм відповідних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток теорія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона.
Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються «порожніми» формами, що не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим.
Наведене трактування часу й простору остаточно зруйнувало арістотелівську концепцію «природних місць». Час у концепції Ньютона є «координатою» в обчисленні нескінченно малих: час – це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескінченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годинники у Всесвіті повинні йти синхронно.
Абсолютні простір і час – поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об’єктів Ньютон вживає поняття відносних простору й часу. Це – міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час – це емпіричний рівень сприймання абсолютних простору та часу.
Таким чином, у системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони – абстрактні умови механічного руху. Проте конкретні межі їх застосування були усвідомлені лише в кінці минулого століття, разом із розвитком нової фізики, з появою теорії відносності А. Ейнштейна.
Релятивну концепцію простору та часу розвивав сучасник Ньютона Г. Лейбніц, який вважав, що треба це питання пов’язувати з буттям монад – живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв’язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція «далекодії» у Лейбніца замінюється наперед установленою «гармонією», яка забезпечує досконалість світу. Взаємодія цих монад, за Лейбніцем, і породжує властивості простору й часу. Простір – це порядок існування, час – порядок послідовностей. Релятивна концепція часу та простору Лейбніца не дістала такого поширення, як концепція Ньютона. Водночас вона показала можливості релятивного підходу до часу та простору, які більш детально розкрила вже сучасна наука.
Значним етапом у вивченні властивостей простору й часу в історії філософії була концепція І. Канта, який включив категорії часу та простору до апріорного механізму пізнавального процесу. Кант вважав, що свідомість не відображає світу, а створює світ явищ. Водночас простір і час постають формами свідомості, які «організовують» чуттєве споглядання й «підводять» його під поняття та судження. Час у Канта постає порожньою формою, як і в Ньютона, але Кант «розміщує» його (час) немовби всередині свідомості й виявляє через нього зовсім інші функції, ніж англійський учений.
Передусім, простір і час у концепції Канта – форми свідомості, завдяки яким остання через свою активність «конструює», створює світ явищ. Згідно з Кантом, «простір є необхідним апріорним уявленням, яке знаходиться в основі всіх зовнішніх споглядань..., є формою всіх виявлень зовнішніх почуттів, тобто суб’єктивною формою чуттєвості, за якої лише й можливі для нас зовнішні споглядання». Час, відповідно, є «формою внутрішнього почуття, тобто спогляданням нас самих і нашого внутрішнього світу... Час є апріорною умовою всіх явищ взагалі». Визначення функцій простору й часу з’являється тому, що зовнішній світ оголошується «річчю-в-собі», таким, що не піддається пізнанню. Тому свідомість і «створює» світ явищ, згідно із своїми «механізмами діяльності».
Концепція Канта – це спроба «змоделювати» функції простору й часу з огляду на людську діяльність. Справді, опосередковуючи зв’язок між чуттєвістю й розумом, час, згідно з Кантом, лежить в основі так званих «схем», завдяки яким виникає предметність світу через різні судження. Схема кількості є породженням (синтезом) самого часу в послідовному охопленні предмета, схема якості є «наповненням» часу як синтезу відчуттів і уявлення часу. Так створюється світ досвіду, який ми пізнаємо.
Наступний значний крок у розробці зазначеної проблеми належить Гегелю, який вийшов на рівень розуміння історичного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей (хоч і пов’язував це з розвитком «абсолютної ідеї»). Безпосередньо про час і простір Гегель розмірковує у «Філософії природи», де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору та часу. Історія взагалі, на думку Гегеля, є проявом духу в часі, подібно до того, як ідея (і природа) виявляється в просторі. Цим протиставленням він підкреслює, що природу не можна вимірювати однаковим з історією часом, що є цілком правильним твердженням. Гегель переконує, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір.
Заслугою Гегеля є також розвиток діалектичної концепції простору та часу. «Не в часі все виникає й минає, – підкреслював він, – а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням». Час, тісно зв’язаний із простором, взаємодіє з ним (усупереч концепції Ньютона). Минулим і майбутнім часом, на думку Гегеля, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом. Таким чином, Гегель «здогадався» про взаємодію простору й часу як власних форм практики, праці: час відповідає руху, «процесу» праці, простір – її «матеріалізації» в предметах.
Матеріалістичне розуміння історичного процесу, органічне взаємопроникнення матеріалізму й діалектики стали вирішальною умовою для філософських узагальнень матеріальної єдності світу, розрізнення філософського й конкретно-наукового вивчення властивостей матерії, руху, простору та часу. Насамперед діалектико-матеріалістична філософія наполягає на об’єктивності простору та часу як форм розвитку матерії. До загальних властивостей простору й часу належить також їх абсолютність як атрибутів матерії, нерозривний зв’язок їх один з одним та з рухом матерії, залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах, єдність у них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального й особливого, неперервності та дискретності. Для простору – це протяжність (як співіснування й рядоустановленість різних елементів змісту), зв’язність і неперервність разом із відносною перервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого. Цілком природно, що як простір зв’язаний із часом і рухом матерії, так і час – із простором.
Отже, простір і час є іманентними формами матерії, що рухається, формами координації матеріальних процесів та об’єктів. Інакше кажучи, простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності, час характеризує матерію як процес. Таким чином, «співіснування» як ознака простору має свою основу в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає «різнопорядковість» простору, тобто існування тут не тільки дійсного, а й можливого.
Ці абстрактні властивості простору та часу – найбільш загальні. Так чи інакше вони виявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах (механічному, фізичному) вони вбачаються безпосередньо, то в складних (біологічному, особливо соціальному) – через значні модифікації. Тут час ніби набуває властивостей простору, а останній розгортається через «координати» часу.
Виокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш простих (механічного руху) до більш складних – простору й часу живих організмів та суспільних систем. Це збігається із загальним напрямом процесу пізнання: від явищ до сутності, від зовнішнього та безпосереднього до внутрішнього й опосередкованого, від простого до складного.
Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу.
Кожне покоління людей прагне створити свою цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та опанувати його просторово-часові виміри.
3. Свідомість як філософська проблема
Проблема свідомості належить до найскладніших філософських проблем, певне її усвідомлення приводить до розуміння сутності внутрішнього світу людини, різноманітних знань, ідей, надій, що становлять його багатство. Філософія визначає свідомість як таку властивість людини, що забезпечує її доцільну діяльність та особливий, предметно зумовлений спосіб орієнтування у світі. Завдяки здатності до саморефлексії, свідомість набуває можливості оперування узагальненими, абстрактно-теоретичними характеристиками речей і процесів світу. Якраз тому свідомість, що завжди є особистою і неповторною, дає людині змогу діяти універсальним чином, жити не лише у згоді з наявним світом, а й реалізовувати його приховані можливості, творити новий світ – світ культури.
Перші уявлення про свідомість виникли в прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання «У чому полягає сутність свідомості?», «Як вона виникає?», «Від чого залежать її можливості?» тощо. Складнощі її розуміння та вивчення пов’язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явище свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо його вимірювати, досліджувати за допомогою різних приладів. Тому впродовж багатьох століть свідомість лишалася таємницею. Це завжди сприяло містифікаціям її природи і сутності. Так, ще в стародавні часи виникло уявлення про свідомість як прояв душі – таємничої «чуттєво-надчуттєвої» істоти, відповідальної за людське життя і певні стани людського тіла. Характерним для цих поглядів було те, що душа не відокремлювалася від тіла, ще не існувало поділу на матеріальне та ідеальне. Це також стосується перших філософських теорій. На початкових стадіях свого розвитку грецька філософська думка не знала поняття «ідеального» як особливої протилежності чуттєво-предметному матеріальному. З часом душа розглядалася як якась нематеріальна субстанція, нібито незалежна від матерії, здатна вести самостійне існування, безсмертна і вічна. Уперше ці погляди дістали своє теоретичне обґрунтування і закріплення у філософії Сократа і його учня Платона. Геракліт основу свідомих дій людини називав «логосом», що тлумачилося як слово, думка, сутність самих речей. Цінність людського розуму визначалась залежно від міри залучення до цього логосу – об’єктивного світопорядку. Взагалі ж в античній філософії свідомість причетна до розуму, що є космічним і виглядає як узагальнення дійсного світу, як синонім універсальної закономірності.
У подальшому історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень. З’ясувалось, однак, що більшість філософів пояснювали свідомість залежно від того, яку вони займали позицію в питанні співвідношення матерії та свідомості. Коротко охарактеризуємо ці позиції в основних напрямах філософії.
Ідеалістичні погляди на природу свідомості протягом століть набували різного змісту, але зводилися до такого: свідомість – первинна, матерія – вторинна. Так, об’єктивний ідеалізм наділяє свідомість, яка існує незалежно від світу, десь поза світом і поза людиною, надматеріальним, надприродним характером. Свідомість не має жодного стосунку до мозку, дух не народжується, не виникає і не постає: вона живе своїм власним життям, розвивається, породжує явища природи й історії. Так, концепція ідеалізму щодо існування свідомості безпосередньо стикається з теологією, яка стверджує, що свідомість людини є Божим даром: створюючи людину, Бог «вдихнув у неї живий дух», наділивши людину часткою божественного світла.
З точки зору дуалістів, матерія та свідомість – самостійні, рівноцінні начала. А це означає, що за свідомістю визнається повна незалежність від матерії. Як і матерія, свідомість є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження. Одним із видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий філософії Іммануїла Канта. Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П’єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута певна маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія.
У 50-ті роки XIX ст. набула досить великого поширення вульгарно-матеріалістична точка зору на свідомість. Вона зветься так тому, що її прихильники (німецькі філософи Фогт, Бюхнер, Молешотт) розглядали свідомість спрощено, вульгарно. Вони вважали, що свідомість, думка «виділяється» мозком таким чином, як жовч печінкою або сеча нирками. Клімат, їжа тощо, на їхню думку, безпосередньо визначають спосіб мислення людини. Незважаючи на те, що вульгарно-матеріалістична точка зору заперечена досягненнями сучасної науки, спроби звести свідомість до певного виду матерії виникають і досі. Наприклад, у зв’язку з успіхами електрофізіології було висунуто положення про те, що начебто думка є просто електромагнітними коливаннями, які випромінює мозок. Дійсно, мозок безперервно випромінює електромагнітні хвилі, які змінюють свій характер, якщо мозок починає активно працювати. Дослідження цих хвиль у разі хвороби дає змогу виявити, які ділянки мозку пошкоджені. Однак зміст думок по записаному на плівку визначити неможливо, оскільки вони не є матерією.
Механістично тлумачив свідомість і такий напрям, як гілозоїзм (грец. hyle – речовина, zoe – життя). Прихильники гілозоїзму передбачали можливість наявності відчуттів також і у неживих предметів. На підтвердження цієї думки видатний французький матеріаліст Дені Дідро посилався, наприклад, на куряче яйце та курча. Звідки в курчат здатність сприймати і відображати світ, коли яйце таких властивостей не має? Значить, ця здатність, міркував він, була закладена в самому яйці. Такі твердження привели низку французьких матеріалістів до гілозоїзму, який надихає всі матеріальні предмети. Оскільки всі предмети таким чином наділялися душею, то звідси логічно випливало, що свідомість – це дар, яким людина володіє від народження. Залишалося незрозумілим, куди свідомість зникає після смерті і де вона дівається у психічно хворих. Попри загальну помилковість гілозоїзму, він таки містить раціональну думку, що носієм свідомості може бути тільки матерія, що свідомість слід тлумачити, як властивість матерії.
Новий підхід у розумінні свідомості пов’язаний із виникненням діалектичного матеріалізму. З точки зору цього напряму свідомість є похідною від матерії, вона вторинна і активна щодо неї. Джерела як усього живого, так і свідомості знаходяться в матерії, яка може рухатись і розвиватись самостійно. Діалектичний матеріалізм розглядає свідомість як продукт закономірного історичного розвитку матерії.
Щодо сучасної світової філософії, то трактуванням свідомості займається така галузь філософії, як феноменологія. Вона виникла в Німеччині на початку XX ст. Існує в кількох варіантах: феноменологія Едмунда Гуссерля, Мартіна Хайдеггера, Макса Шелера, Жана-Поля Сартра, Моріса Мерло-Понті, серед яких основним варіантом вважається феноменологія Гуссерля. Термін «феноменологія» утворено з двох понять – феномен і логос, що мають грецьке походження: феномен – це те, що самовиявляється, самодемонструє себе; логос – вчення. У межах феноменології свідомість розглядається як специфічну сферу буття, яку не можна зводити до жодних відносин: ні до предметних, ні до спеціальних, ні до без свідомої основи, самої свідомості. У Гуссерля йдеться про різноманітні феномени свідомості, у Хайдеггера – про феномен людського буття, у Сартра – про рефлексивне (буття – для себе), у Мерло-Понті – про одухотворене людське тіло.
Проблема свідомості посідає чільне місце і в інших зарубіжних філософських напрямах. Серед них герменевтика, екзистенціалізм, психоаналіз, лінгвістична філософія, структуралізм, філософія життя та ін. Вони досягли значних результатів у процесі дослідження різних змістових аспектів свідомості, її внутрішньої логіки. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні «духу» і «тіла», фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп’ютерного моделювання свідомості. Досі актуальною є проблема походження свідомості.
Слід зазначити, що сучасний матеріалістичний підхід до розгяду цієї проблеми залишається незмінним: матерія в процесі розвитку за певних обставин породжує розум. Розглянемо це детальніше. І для початку поставимо запитання: на основі яких властивостей матерія досягає вершини свого розвитку – породження «духу»; що це за внутрішня сила закладена у «фундаменті» матерії, яка закономірно спонукала до виникнення мислення, волі, емоції тощо? Природничі науки на це відповідають однозначно: «Такою властивістю матерії є властивість відображення». Отже, відображення – це та «ниточка», тримаючись за яку можна розв’язати проблеми свідомості. Що ж таке відображення? Відображення – це універсальна якість матерії, це процес та результат взаємодії, за якого особливості одного об’єкта в іншій формі відтворюються в особливостях другого об’єкта. Оскільки взаємодія притаманна всім матеріальним об’єктам, то й відображення слід розглядати як загальну властивість матерії. Взаємодія предметів ніколи не минає безслідно, обов’язково залишаються наслідки. Причому необхідною умовою відображення виступає схожість і відповідність із відображуваним.
У розвитку відображення як загальної властивості матерії можна умовно вирізнити такі великі етапи: відображення в неживій природі, відображення в живій природі і відображення на соціальному рівні. Цим етапам відповідають такі форми відображення.
Фізико-хімічне відображення відбувається за законами механіки, фізики, хімії. Таке відображення має пасивний характер. Слід не оцінюється об’єктом, на якому він з’явився. Особливість фізико-хімічного відображення полягає в тому, що воно може здійснюватися тільки в безпосередньому контакті. Наслідки таких контактів несуть певну інформацію про характер взаємодії. Річні кільця на зрізі дерева, наприклад, можуть розповісти про кліматичні умови в різні роки. Тому важливою рисою будь-якого відображення є інформативність. Один об’єкт залишає про себе пам’ять в іншому, і ця пам’ять зберігається протягом певного часу. Отже, відображення – це загальна властивість матерії, яка полягає в інформаційному відтворенні особливостей відображуваного предмета.
Фізіологічне відображення виникає на початковій сходинці розвитку живої природи та притаманне одноклітинним структурам. Простішою формою відображення є подразливість. Ця властивість живих організмів вибірково реагувати на фізико-хімічні чинники знаходить свій вияв у активних реакціях на фактори, які мають безпосереднє біологічне значення для організму. Водночас організм не помічає їх, якщо дія не спрямована прямо на нього. На основі подразливості можливе лише пасивне пристосування до середовища. Це означає, що найпростіший організм тільки вибирає більш сприятливі умови існування серед наявних, але сам їх не шукає і тим більше не створює.
Психічне відображення виникає на більш високому етапі розвитку живої природи. Особливе значення мало виникнення нервових клітин, які спеціалізувалися на аналізі сигналів від зовнішніх подразнень. Поступово відбувається диференціація функцій між нервовими клітинами. Одні спеціалізуються на сприйнятті світлових сигналів, другі – звукових, треті – смакових тощо. Таким чином, виникають окремі спеціалізовані органи чуття і розгалужена нервова система, яка узгоджує їх діяльність. Це знаменує появу окремої форми відображення – чутливості, тобто відображення у формі відчуттів, сприйняття і уявлень. Поява чутливості означає перехід від пасивного пристосування до активно-пошукової орієнтаційної діяльності, яка здійснюється у формі спадкової інстинктивної або індивідуально набутої поведінки. Інстинктивне відображення характерне для всіх безхребетних. Воно полягає в тому, що в стереотипних ситуаціях усі представники певного біологічного виду поводяться однаково. На перший погляд, їхні дії здаються свідомими і цілеспрямованими, але насправді вони зумовлені спадковими механізмами і втрачають будь-який зміст, якщо змінити умови.
На якісно вищий щабель піднімається відображення хребетних, у яких з’являється головний мозок і центральна нервова система. Спосіб відображення навколишнього світу з допомогою головного мозку називається психікою. Її суть полягає в тому, що у високоорганізованих тварин, крім безумовних рефлексів (інстинктів), утворюються також умовні рефлекси, які стають основою більш складної індивідуально-набутої і орієнтаційної поведінки. Умовні рефлекси – це тимчасові нервові зв’язки, які виникають внаслідок того, що організм протягом певного часу зазнає дії тих самих або схожих факторів. Механізм їх дії спирається на відкритий І. П. Павловим принцип «зворотного зв’язку», завдання якого – постійно повідомляти мозок про те, що відбувається в керованій ним системі і навколишньому середовищі. Причому іде сигналізація не тільки про роботу того чи іншого органу, а й про ефект цієї роботи, що дає можливість коригувати свою поведінку. Отже, умовні рефлекси виконують роль сигналізатора, попереджаючи про події, які повинні відбуватися, що є необхідною умовою «випереджального відображення».
Відображення у формі свідомості. Її носієм є людина, яка вийшла з надр тваринного царства. Психіка тварин була тією біологічною передумовою, на якій розвивалася людська свідомість. Незважаючи на генетичну спільність психіки людини з психікою тварин, їх відображення не слід ототожнювати. Свідомість – це вища форма відображення. Вона має принципово інший характер і виявляється у:
– по-перше, у тому, що більш глибокого і усвідомленого змісту набуває чуттєве відображення, тобто над відображенням виникає своєрідна надбудова – абстрагування, яке полягає в розумовому ізолюванні, вирізненні певного предмета, відношення, властивості з сукупності предметів, відношень, властивостей. Абстрагування є способом перероблення споглядання і уявлень у поняття. Воно розчленовує, розриває, омертвляє, обрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. У окремо взятій абстракції суб’єкт відходить від дійсності, проте саме це забезпечує вивчення окремих сторін предмета в чистому вигляді і, таким чином, проникнення в їхню сутність;
– по-друге, у тому, що свідомість відображає світ не в чуттєво-наочних, а в ідеальних образах. Що це за образи? Що таке ідеальне? При розгляді категорії «ідеальне» треба мати на увазі, що ідеальне характеризує передусім гносеологічне відношення свідомості до буття, виявляючи принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об’єктом. Ця відмінність полягає в тому, що ідеальні образи, які відтворюють властивості реальних об’єктів, самі цих властивостей не мають. Ідеальному образу невластиві жодні фізичні, хімічні та інші ознаки матеріальних об’єктів. Вони не мають ані просторових розмірів, ані геометричних форм, ані об’єму, ані маси. Образ троянди не пахне, а від образу вогню навіть цигарку не запалиш. Ідеальне – це те, що існує і водночас не існує. Його немає як особливої субстанції, що існує поряд із матерією, але воно є як суб’єктивна реальність. Суб’єктивність означає, що ідеальне завжди належить суб’єкту, людині або групі людей і не існує без свого носія, тому на змісті образів і понять свідомості відбиваються особливості життєвого досвіду його носія, його інтереси, почуття, настрої, переживання та ін. Суб’єктивність також означає неповноту відображення, яка пов’язана з тим, що у відчуттях дається не дзеркальна копія, а більш-менш наближене відтворення властивостей предмета;
– по-третє, в тому, що людське відображення має не пристосувальний, а активно-перетворювальний характер. Людину не задовольняє те, що їй дала природа, і вона прагне змінити життя так, щоб воно відповідало її потребам. Це людина передусім здійснює у своїй свідомості. Зміст свідомості так чи інакше практично реалізується. Але перед цим він набуває характеру задуму, або ідеї. Ідея - не тільки знання, але й планування того, що має бути. Ідея – поняття, орієнтоване на практичну реалізацію. Людина спочатку у свідомості створює, конструює нове-проекти будівель, машин, технологічні процеси, а потім втілює їх у реальність за допомогою праці. Потреби людини, відбиваючись у свідомості, набувають характеру мсти, тобто ідеальної моделі бажаного майбутнього. Реалізуючись у практичний діяльності, мета матеріалізується у предметній формі, у формах реально існуючих предметів, яких раніше не існувало в природі.
Такою є коротка характеристика вищої форми відображення. Свідомість виникла внаслідок еволюційного ускладнення матерії. До того ж у цьому складному, що охоплює мільярди років, розвитку можна виокремити два якісних стрибки: перехід від неживого до живого і перехід від живого до мислячого. Унаслідок другого стрибка виникла свідомість. Це стало можливим у результаті того, що з’явилися певні біологічні передумови та соціальні підстави.
До безпосередніх біологічних передумов свідомості належать:
1) тілесна організація людиноподібних істот. Тут мало значення, щонайперше, прямоходіння, розвиток та звільнення передніх кінцівок. Це наблизило людиноподібну істоту до трудових операцій;
2) перша сигнальна система вищих тварин (розвиток звукових та рухових засобів інформації). В історичному плані сигнальна система мавп стала своєрідною прелюдією мовного спілкування;
3) стадна форма життя людиноподібних мавп. В умовах стадного спілкування підвищувалась їх життєздатність, ускладнювались їхні зв’язки із середовищем, складалась внутрішня ієрархія осіб у стаді. Стадні зв’язки – передумова общинної організації людей;
4) головний мозок, розвинута нервова система вищих тварин. Еволюцію мозку у вищих тварин можна простежити на таких прикладах. Об’єм мозку у дріопітека або шимпанзе був 400 см3; у пітекантропів (Ява) – 900 см3; у китайських давніх людей, або синантропів, – близько 1050 см3; у неандертальця – 1300–1400 см3. Об’єм мозку сучасної людини – 1400–1600 см3, середня вага – 1400 г, відношення ваги мозку до ваги тіла – 1:40, складність внутрішньої структури мозку – 12–15 млрд клітин.
Перелічені біологічні передумови, які сприяли виникненню свідомості людини, тільки підготували можливість появи нового явища. Вирішальну роль у виникненні і розвитку свідомості відіграли соціальні умови.
Першим обумовлюючим фактором становлення свідомості стала праця. Під час процесу виготовлення елементарних знарядь праці людина почала вирізняти загальні зв’язки та відносини у предметах праці. Так, наприклад, з часом вона почала усвідомлювати, що ріже не тільки цей гострий предмет, а й гострий предмет взагалі, не тільки тертя цих кусків дерева дає вогонь, а й тертя взагалі та ін. Трудовий процес спонукав майбутню людину абстрагуватися, робити узагальнення, тобто відвертати основні ознаки предмета від самого предмета, формуючи поняття. За допомогою засобів праці, які водночас виступали і засобами пізнання, людина осягала властивості об’єктивного світу, виготовляючи засоби праці, у яких закріплювалися виявлені властивості предметів, людина вчилася в думках їх виокремлювати. Логіка чуттєво-предметної діяльності фіксувалась у голові і перетворювалась на логіку мислення. Людина вчилася думати. Так поступово формувався логічний образ предмета, а праця людини набувала усвідомленого характеру. Археологічні знахідки свідчать, що мислення людини було вплетене в її трудову діяльність, а з розвитком свідомості ставало більш опосередкованим і абстрактним. Зароджуючись і розвиваючись у праці, свідомість втілюється у праці, створюючи предметний світ олюдненої природи, світ культури.
Другим фактором виникнення та розвитку свідомості є мовне спілкування, мова. Мова виникла в колективі первісних людей. Щоб загальними зусиллями вирити яму, замаскувати її, загнати в неї звіра і вбити його, мисливці повинні були багато чого повідомити один одному. І життя змусило їх цьому навчитися. Різноманітність інформації, яку слід було передати один одному, вимагала певних знаків.
Знак мав бути загальним для певного класу речей і дій і загальним для всіх учасників трудового процесу. Жести не задовольняли цим вимогам, їх може прийняти та зрозуміти лише той, хто їх бачить. У колективній же праці, звісно, беруть участь і ті, хто не бачить один одного. Ось чому виникла необхідність у звуковій системі знаків. Звуковою системою знаків, за допомогою яких здійснюється спілкування, і є мова. Вона складається з різних слів, умовних звукових знаків і виконує подвійну функцію: це і засіб спілкування, і знаряддя мислення. Слова слугують не лише умовними знаками різних предметів і процесів. Вони також фіксують наші думки про ці предмети. Тільки за допомогою мови (усної, письмової або художньо-образної) людина може сформулювати й виразити власні думки.
Водночас мова – це не суто засіб фіксації та передачі думок, а необхідна передумова і знаряддя процесу мислення. Процес мислення передбачає оперування абстрактними поняттями, які умовно закодовані у відповідних словах. Формулюючи думку, людина нібито промовляє відповідні слова, відшукуючи найкращу форму для її втілення. Неможливо завершити думку без її відповідного словесного (вербального) оформлення. Іноді, щоправда, може виникати ілюзія, що формування думки передує її словесному оформленню. Людині здається, що думка в неї цілком визріла, тільки вона не може поки що чітко її висловлювати. Однак нечіткість і невиразність у висловлюваннях свідчать про нечіткість і незрілість думки. І навпаки, ясна і чітка за змістом та струнка і злагоджена за формою думка висловлюється в дохідливих і зрозумілих судженнях. Таким чином, процес мислення неможливий без мови, яка виступає формою реальності думки.
Третім фактором виникнення свідомості є общинний характер життя людей. Свідомість – продукт суспільства і суспільного розвитку. Поза суспільством не було, немає і не буде свідомості. Свідченням того, що без общинних відносин свідомість неможлива, є випадки (їх понад 50), коли дітей «виховували» тварини. У таких дітей не виявилося жодних ознак свідомості. Яким же чином соціальність формувала свідомість людей? У процесі трудової діяльності люди вступають один з одним в ті чи інші форми стосунків, взаємини спілкування, які можуть бути виробничими або особистими. Спілкування є однією із необхідних всезагальних передумов формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства загалом. Адже якщо ми під спілкуванням розуміємо взаємодію суспільних суб’єктів (класів, груп, особистостей), то між ними, безперечно, відбувається обмін інформацією, досвідом, здібностями, навичками, уміннями тощо. Спілкування – це одна із умов соціалізації особистості. У спілкуванні людина не тільки отримує раціональну інформацію, формує способи діяльності, а й шляхом наслідування та переймання засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки.
Таким чином, для виникнення свідомості були необхідні певні біологічні передумови, хоч вони безпосередньо і не створюють її. Свідомість виникає на соціальній основі, є продуктом суспільства і суспільного розвитку. Та передусім, свідомість – це функція людського мозку. То якими ж є фізіологічні засади свідомості і яким є механізм, що змушує її функціонувати?
Вчення про діяльність мозку розвивали багато вчених: Іван Сеченов, Іван Павлов, Микола Введенський, Олексій Ухтомський, Левон Орбел та ін. Своїми працями вони довели, що свідомістю є функція того особливо складного шматочка матерії, який називається мозком людини. Мозок людини, за словами Сеченова, «найдивовижніша машина у світі», це найтонший нервовий апарат, найвища форма організованої матерії у відомій нам частині Всесвіту. Він є також центральним пунктом організму. За допомогою численних чуттєвих та рухомих нервів (периферійна нервова система) мозок зв’язаний із системою відчуттів, які запозичають інформацію із зовнішнього середовища та органів, що здійснюють відповідні реакції організму (м’язів, залоз, судин і т. ін.). Одержавши нервові імпульси, які свідчать про стан зовнішнього середовища та внутрішній стан організму, мозок здійснює регуляцію складних взаємовідносин організму із змінюваними умовами середовища.
У самому апараті головного мозку виокремлюють кілька блоків, які відрізняються один від одного за своєю будовою, зв’язками та функціями. Спільна робота усіх блоків створює складну вищу нервову діяльність. Це своєрідний психофізіологічний процес. Психічне окремо від фізіологічного не існує. Фізіологічне є матеріальним субстратом, матеріальним носієм психічного, психічне є результатом, продуктом, властивістю цього фізіологічного. Вони пов’язані один з одним, складаючи єдиний психофізичний процес, обумовлюючи один одного своїм існуванням. Не можна відділяти мислення від матерії, яка мислить.
Мозок – не джерело свідомості. Між мислячим мозком і власне мисленням має місце відношення не причини і наслідку, а органа і функції. Людський мозок – це орган свідомості, а свідомість – його основна функція. Причому мислить, усвідомлює не мозок сам по собі, а людина з допомогою мозку.
Свідомість відображає не структуру і зміст мозку і не фізіологічні процеси, що відбуваються в ньому, а насамперед зовнішній світ. Таким чином, свідомість людини, її психіка є продуктом фізіологічної діяльності мозку, властивістю мозку і поза цією фізіологічною діяльністю не існує.
Підбиваючи підсумки, зауважимо, що свідомість – це: 1) властивість високоорганізованої матерії; 2) вища форма відображення дійсності, ідеальний образ матеріального світу; 3) продукт суспільно-історичного розвитку і ускладнення матерії; 4) регулятор цілеспрямованої діяльності людини.
Отже, свідомість – це специфічно людське відображення і духовне освоєння дійсності, властивість високоорганізованої матерії ‑ людського мозку, яка полягає у створенні суб’єктивних образів об’єктивного світу, утриманні, зберіганні та переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на вирішення певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю.
Свідомість є суспільно-історичним продуктом. Вона виникає разом із людським суспільством у процесі становлення і розвитку трудової діяльності та мови, формуючись тільки в умовах соціального середовища, постійного спілкування індивідів між собою. Однак, є певні підстави вважати, що і ця струнка діалектико-матеріалістична теоретична побудова також не дає вичерпних відповідей для розкриття сутності та генези свідомості.
Сучасна філософія і природничі науки ще не спромоглись запропонувати єдиного остаточного розв’язання проблеми походження свідомості, але, окрім попередньо розглянутої теорії, інші концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв’язанні. До них, зокрема, належать: теологічна, дуалістична, еволюційна, трудова, теорія єдиного інформаційного поля та субстанційна. Коротко викладемо їх суть.
Релігійна концепція полягає в тому, що свідомість людини є божим даром, часткою божественного світла. Наявність у глибинах свідомості частки божественного зумовлює людське прагнення до вищого, здатність пізнавати істину.
Згідно з концепцією єдиного інформаційного поля, свідомість є одним із процесуальних проявів дії єдиного світового інформаційного поля.
Концепція походження свідомості внаслідок розвитку праці передбачає, що людина і свідомість формуються в міру розвитку суспільної праці, завдяки біологічним і культурно-соціальним чинникам.
Дуалістична концепція визначає, що в основі всіх світових процесів лежать два начала: матеріальне та духовне. Свідомість є виявленням духовного начала буття. Ця концепція дає змогу нам виразно усвідомлювати докорінні відмінності між явищами матеріальними та духовними.
Згідно з концепцією еволюції, свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм відображення дійсності.
Субстанційна концепція передбачає активно-діяльне самопородження свідомості людини на основі природно-космічних передумов.
На підставі розгляду зазначених концепцій можна виділити такі ознаки існування і головні чинники виникнення та функціонування свідомості:
По-перше, особливий тип людської поведінки. Ми можемо назвати його «небіологічним», оскільки людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення. Вона діє не за схемою «стимул – реакція», а інколи (і досить часто) – усупереч біологічній доцільності та самозбереженню. Про небіологічний тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокультурних процесів із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама.
По-друге, предметність як важлива ознака свідомості. За допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді ще не існує. Наприклад, скульптор бачить у камені майбутній статую, а коваль у металі – майбутню річ. Функціонування свідомості пов’язане з особливим предметним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а вироблений на основі досвіду діяльності в історичному процесі соціально-культурного життя.
По-третє, цілеспрямований характер свідомої діяльності. Законом людської діяльності постає її зумовленість не тим, що діє на людину ззовні, а тим, що вироблене її свідомістю. Тому і при оцінці людської діяльності важливо враховувати не лише її результат, а й її наміри, мету. У цьому, зокрема, виявляється творчий характер людської свідомості.
По-четверте, це мова. Саме за цією ознакою ще давні люди відрізняли людину від тварини. Отже, потреба в мові пов’язана з необхідністю зафіксувати той зміст, який не можна передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, культури).
І зрештою – самосвідомість, або саморефлексієя. У саморефлексії свідомості виявляється момент субстанційності свідомості, тобто той момент, що свідомість задля свого існування не потребує жодних зовнішніх підкріплень чи засвідчень, що вона в самій собі знаходить свою ж «першу» (чи «останню») очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб’єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність.
Отже, свідомість має унікальні властивості, які унеможливлюють її пряме вивчення та вимірювання, проте вихідні ознаки свідомості дають змогу констатувати її реальне існування. Також на основі розгляду зазначених концепцій можна виділити ключові чинники виникнення та функціонування свідомості:
– загальнокосмічний, що засвідчує принципову спорідненість процесів свідомості з усім розмаїттям космічних явищ і процесів;
– трансцендентальний, який полягає в здатності свідомості продукувати абсолютні, еталонні виміри сущого, а також у її певній самовладності, саморефлексивності, у її прагненні та здатності виходити за всі та всілякі межі, включати всеможливий зміст у своє наповнення;
– інформаційний, згідно з яким людська свідомість органічно пов’язана із інформаційними процесами і постає, на думку деяких філософів, здатністю опановувати та оперувати «чистою інформацією»;
– природно-біологічний, який вказує на нерозривність людської свідомості та природних процесів її функціонування і провів;
– психологічний, що дає змогу осмислювати свідомість як в аспекті внутрішнього самоврегулювання людиною своїх життєвих дій та процесів, так і в її єдності із людською тілесністю, нейрофізіологією та життєвою енергетикою;
– соціально-діяльний (або окремо – соціальний та діяльний), який пов’язаний із тим, що людська свідомість вписана у історичний досвід людства та, значною мірою, – у історичний досвід розвитку людської діяльності;
– культурно-історичний засвідчує принциповий зв’язок свідомості із сенсами, їх утворенням та функціонуванням. Культура постає для свідомості, з одного боку, мірою її творчих самовиявлень, а, з іншого боку, вічним джерелом прилучення до сфери найперших та найвищих життєвих сенсів;
– антропологічний, котрий дає змогу побачити свідомість у специфічно людських вимірах та окресленнях;
– індивідуально-особистісний формування свідомості фіксує її єдність із життям конкретної людини, із подіями такого життя, індивідуальними особливостями та характеристиками даної людини, її здібностями, перевагами та вадами тощо.
Урахування всіх зазначених чинників допоможе нам запобігти однобічних і спрощених підходів до розуміння свідомості. Отже, свідомість як предметне й змістовне явище – це передусім здатність оперування поняттями, котрі потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту. Тому і в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої історії зазвичай розпочинається з того моменту, коли людина усвідомила себе, тобто зафіксувала щось як початкове (зазвичай у формі «Я»), а потім стала приєднувати до того початку подію за подією, але не механічно, а вибірково, з певними оцінками та значеннями.
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Ураховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам’ять – це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості).
Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву. З огляду на це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдністі самосвідомості, свідомого та несвідомого (і підсвідомого), за складовими власне свідомість складається з мислення, емоцій, почуттів і волі.
Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття «психіка людини» ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає в себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси, які контролює і спрямовує людина, стають предметом її свідомого становлення. Своєю чергою, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості.
Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість – це здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, аналізує власні знання, думки, ідеали, мотиви, вчинки та ін. Самосвідомість є обов’язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Інакше кажучи, самосвідомість – це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог «Я» із самим собою. Основою самосвідомості є рефлексія – специфічний спосіб мислення, який можна назвати «подвійним баченням», тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.
З огляду на цю схему та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядром свідомості є мислення – оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Формою представлення предметного змісту дійності в свідомості людини є знання, оскільки саме в них дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Таким чином, взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість – знання – дійсність. Без знання свідомості не існує, адже саме в знанні виявляється ідеальний статус її буття. У певному сенсі свідомість і знання – те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, оскільки воно включає в себе не лише рефлексію на дійсність (знання, «відання»), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення – це знання в дії. Сфера емоцій людини – це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення) як результат корисних чи приємних впливів спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) – стимулюють активність щодо втечі від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються унаслідок усвідомлення зв’язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуттям притаманні предметний зміст, постійність, значна незалежність від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.
Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона полягає в здатності людини мобілізувати й сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не має безпосереднього біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості є вміння стримувати в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками. У будь-якому разі людська воля пов’язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.
Дієві можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких зрештою забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому варіанті виділяють три основні функції свідомості: пізнавальну, самосвідомості й творчу. І дійсно, у них виявляються всі основні можливості свідомості. Детальніше вони розкриваються так: пізнавальна, інформативна, орієнтувальна, контрольно-регулятивна, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова, соціально-адаптивна. До вищих функцій свідомості належать функції сенсоутворення, вироблення ідеалів та переконань, самовиховання.
Людину спонукає жити в суспільстві безпосередній розвиток матерії. Будучи індивідом, вона водночас є певним елементом соціуму, що є своєрідною системою, гіперорганізмом, сформованим з певної кількості людей, змушених жити в цьому середовищі.
Тому і суспільна свідомість становить собою сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відображається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом із виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, слугує складовою суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак не можна спрощено говорити про первинність першого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним.
Без суспільної свідомості суспільство просто не могло б виникнути і розвиватися, оскільки воно існує ніби у двох проявах: відбивної й активно-творчої. Сутність свідомості саме в тому і складається, що воно може відбивати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого перетворення його. Але, підкреслюючи єдність суспільного буття і суспільної свідомості, не можна забувати і про їхнє розходження, специфічну роз’єднаність, відносній самостійності.
Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь-якого суспільного пристрою. Жодні реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних результатів, а тільки зависнуть у повітрі.
Будучи відносно самостійною, суспільна свідомість може випереджати суспільне буття чи відставати від нього. Суспільна свідомість, відбиваючи всю складність і суперечливість суспільного буття, є теж суперечливою, має складну структуру. З появою класових суспільств вона набула класову структуру. Розходження в соціально-економічних умовах життя людей цілком закономірно відображаються в суспільній свідомості. За рівнем, глибиною і ступенем відображення суспільного буття в суспільній свідомості розрізняють свідомість повсякденну і теоретичну. З погляду матеріальних її носіїв варто говорити про суспільну, групову й індивідуальну свідомість, а в історико-генетичному аспекті розглядають суспільну свідомість загалом чи її особливості в різних суспільно-економічних формаціях. Суспільну свідомість характеризують і за формами (політична, правова,економічна тощо).
На підставі викладеного пропонуємо таке визначення свідомості:
Свідомість – це специфічно людське відображення і духовне освоєння дійсності, властивість високоорганізованої матерії-людського мозку, яка полягає у створенні суб’єктивних образів об’єктивного світу, утриманні, зберіганні та переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на вирішення певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю. Свідомість є суспільно-історичним продуктом. Вона виникає разом із людським суспільством у процесі становлення і розвитку трудової діяльності та мови, формуючись тільки в умовах соціального середовища, постійного спілкування індивідів між собою.
Висновки.
Поняття буття є вихідним для філософії. По-перше, воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як основа світоглядної орієнтації. Завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворення в людському світорозумінні.
По-друге, сьогодні, коли постали загрози самознищення, буття постає як вища цінність і міра відповідальності людини за власні дії. Нарешті, проблема буття постає як питання про смерть, безсмертя та сенс життя.
Сучасна наука формує наукову картину світу, яка окреслює досить складну систему проявів буття. У сучасному соціумі буття усвідомлюється системним, багаторівневим, ієрархічно впорядкованим та динамічним.
Ключовими категоріями онтології є матерія та свідомість. Історично у філософії сформувалися два конкуруючі підходи до трактування субстанціональності буття: матеріалізм, який визнає первинність матерії, та ідеалізм, який обстоює первинність свідомісті. Дуалізм акцентує рівний онтологічний статус обох субстанцій. Некласичній філософії властивий несубстанціональний підхід до проблем буття.
Сучасне узагальнення визначень матерії дає змогу дійти висновку, що вона є об’єктивно реальним буттям світу в часі, просторі й русі, яке пізнане (безпосередньо чи опосередковано) людиною.
Простір і час є іманентними формами матерії, що рухаються, формами координації матеріальних процесів та об’єктів.
Свідомість – це специфічно людське відображення і духовне освоєння дійсності, властивість високоорганізованої матерії – людського мозку, яка полягає у створенні суб’єктивних образів об’єктивного світу, утриманні, зберіганні та переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на вирішення певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю.
Зауважимо, що основне завдання лекції – дати методичний і теоретичний матеріал для самостійного вивчення теми. Це передбачає необхідність подальшого звертання до інших філософських джерел: словників, філософських хрестоматій та антологій, оригінальних текстів. Водночас у матеріалі лекції досить повно висвітлено основні питання навчальної програми. Його ретельне та вдумливе опрацювання, виконання навчальних завдань під час підготовки до семінарських занять дасть змогу набути необхідні знання з філософії як навчальної дисципліни, стимулюватиме подальше самостійне заглиблення у вир світової філософської думки.
Рекомендована література
- Алексеев П. История философии : учебник / П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 238 с.
- Арлычев А. Онтология и теория познания : учеб. пособие / А. Арлычев. – М. : Либроком, 2016. – 226 с.
- Батурин В. Философия : учебник / В. Батурин. – М. : Юнити-Дана, 2016. – 512 с.
- Губар О. М. Філософія: інтерактивний курс лекцій : навч. посіб. / О. М. Губар. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 416 с.
- Губин В. Философия : учебник / В. Губин. – М. : Проспект, 2016. – 336 с.
- Історія світової та української філософії : навч.-метод. посіб. [для студентів усіх спец. і форм навчання] / уклад. О. П. Бойко. – Суми : УАБС НБУ, 2015. – 121 с.
- Канке В. Современная философия / В. Канке. – М. : Омега-Л, 2016. – 336 с.
- Мальков Б. Н. Философия для юристов / Б. Н. Мальков, Г. А. Торгашев. – М. : Юнити-Дана, 2013. – 447 с.
- Петрушенко В. Л. Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії : навч. посіб. / В. Л. Петрушенко. – Львів : Нац. ун-т «Львів. політехніка», 2002. – 414 с.
- Присухін С. І. Філософія : навч. посіб. / С. І. Присухін. – Київ : КНЕУ, 2011. – 356 с.
- Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. – 4-те вид., доповн. – Київ : Академвидав, 2012. – 592 с.
- Руденко А. М. Философия в схемах и таблицах : учеб. пособие / А. М. Руденко. – М. : Феникс, 2016. – 382 с.
- Социальная философия : учебник / под ред. В. П. Андрущенко, Н. И. Горлача. – Киев : Харьков : Единорог, 2002. – 735 с.
- Философия : курс лекций / В. Быданов, Е. Вознякевич, В. Доброштан [и др.] ; под ред. Г. Левина. – М. : Петрополис, 2015. – 356 с.
- Філософія : навч. посіб. / [Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко та ін.] ; за ред. І. Ф. Надольного. – 2-ге вид. – Київ : Вікар, 2001. – 516 с.
- Філософія. Кредитно-модульний курс : підруч. [для студентів вищ. навч. закл.] / К. А. Іванова, О. В. Білокобильський, Т. В. Гардашук [та ін.]. – Харків : Золоті сторінки, 2014. – 472 с.
- Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
- Хрестоматия по философии : учеб. пособие / сост. П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 576 с.
- Шиповская Л. П. Философия. Классический курс лекций / Л. П. Шиповская, А. А. Мамедов. – М. : Ленанд, 2015. – 312 с.
