Тема 7. Чинники техногенного походження

1. Мікроклімат, чистота повітря і ступінь освітлення

2. Шум і вібрація

3. Електромагнітні поля і випромінювання

4. Охорона праці користувачів ПК

5. Електробезпека

6. Основи пожежної безпеки

7. Заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю

    Список використаних джерел

До основних чинників техногенного походження, які можуть впливати на працівників поліції під час виконання ними службових обов’язків (завдань), відносять:

• мікроклімат;
• забруднення повітря;
• ступінь освітленості;
• шум і вібрація;
• інфразвук і ультразвук;
• випромінювання тощо.

1. Мікроклімат, чистота повітря і ступінь освітлення

Мікроклімат – це сукупність показників робочого місця, які впливають на тепловий обмін працівників з оточуючим середовищем. До них відносяться: температура повітря (ºС), відносна вологість (%), швидкість руху повітря (м/с), інтенсивність теплового випромінювання (Вт/м²), барометричний тиск (мм рт. ст.). Згідно з системою стандартів безпеки праці (ГОСТ12.1.005-88) «Загальні санітарно-гігієнічні вимоги до повітря робочої зони», а також ДСН 3.3.6.042-99 «Санітарні норми виробничих приміщень» нормуються оптимальні й допустимі умови виробничого середовища.

Допустимі – це такі параметри мікроклімату, які при тривалій і систематичній дії на людей можуть викликати перехідні, й такі, що швидко нормалізуються, зміни теплового стану організму, які супроводжуються напруженням механізмів терморегуляції, але не виходять за межі фізіологічних пристосувань.

Оптимальними (комфортними) називають такі параметри мікроклімату, які при тривалій і систематичній дії на людину забезпечують збереження нормального теплового стану організму без напруження механізмів терморегуляції.

Оптимальна величина температури повітря залежно від пори року і важкості робіт може коливатися 16-25 ºС, допустима – 12-30 ºС.

Оптимальна відносна вологість – 40-60 %, допустима – до 75 %.

Оптимальна швидкість руху повітря – 0,2-0,5 м/с, а в приміщеннях із надлишком тепла збільшується до 1 м/с.

У навчальних приміщеннях є оптимальними такі метеоумови:

• у холодний період року: температури повітря 22-24 ºС, відносна вологість – 40-60 %, швидкість руху повітря – 0,1 м/с;
• у теплий період року: температури повітря – 23-25 ºС, відносна вологість – 40-60 %, швидкість руху повітря – 0,1 м/с.

Способи забезпечення нормальних метеорологічних умов на робочому місці:

• природна або механічна вентиляція;
• теплоізоляція нагрітого обладнання;
• екранування джерел теплового випромінювання (встановлення екранів);
• архітектурно-планувальні заходи;
• засоби індивідуального захисту;
• обмежене перебування людей в зоні з підвищеними температурами (температура не вище 60 ºС).

Забруднення повітря робочої зони. До забруднення повітря робочої зони можна віднести як зміну його складу, так і внесення в повітря не властивих для нього компонентів.

Що стосується першого способу забруднення повітря, то, як відомо, атмосферне повітря містить приблизно 78,1 % азоту, 20,9 % кисню, 0,93 % аргону, 0,03 % вуглекислого газу та в незначній кількості водяну пару, озон тощо. Критерієм ступеня чистоти повітряного середовища закритих приміщень слугує вміст вуглекислого газу. Його вміст в повітрі в межах 1-2 % не може завдати шкоди організму, але зі збільшенням його присутності в повітрі спостерігається збільшення і таких токсичних речовин, як індол, меркаптан та ін. Зменшення вмісту кисню до 9 % призводить до кисневого голодування тканин організму (аноксемії), втрати свідомості. При зростанні вмісту азоту до 83 % відчувається задуха, а при 93 % – настає смерть від нестачі кисню.

Забруднення повітря робочої зони внесенням у повітря не властивих для нього компонентів може здійснюватися за рахунок концентрації у повітрі хімічних речовин та промислового пилу.

Хімічні речовини за класом небезпеки поділяються на чотири класи небезпеки (ГОСТ 12.1.007-76 «Шкідливі речовини. Класифікація і загальні вимоги безпеки»):

• 1 клас – надзвичайно небезпечні речовини (ГДК [1] < 0,1 мг/м³);
• 2 клас – особливо небезпечні речовини (ГДК від 0,1 до 1,0 мг/м³);
• 3 клас – помірно небезпечні речовини (ГДК від 1 до 10 мг/м³);
• 4 клас – малонебезпечні речовини (ГДК >10 мг/м³).

Розподіл хімічних речовин за характером дії (подразнюючі, канцерогенні, мутагенні, сенсибілізуючі та ін.) відомий широкому загалу.

Основні заходи захисту від хімічних речовин:

• технічні – заміна токсичних на нетоксичні, автоматизація, механізація, дистанційне управління з метою усунення контакту працівника з токсичними речовинами;
• санітарно-гігієнічні – систематичний контроль вмісту в повітрі токсичних речовин, застосування засоби індивідуального захисту, дотримання встановленого режиму праці та відпочинку;
• лікувально-профілактичні – проведення попередніх і періодич-них медоглядів, профілактичне та санітарно-курортне лікування.

Крім того, повітря робочої зони може забруднюватися і пилом. Пил це тонкодисперсні частини, які у виробничій зоні може бути у вигляді аерозолю і аерогелю. Аерозоль – найдрібніші частинки, які знаходяться в повітрі в завислому стані, аерогель – це частини, які осідають на стінах і виступах приміщень.

Пил характеризується хімічним складом, розмірами і формою частинок, їх густиною, електричними магнітними та іншими властивостями.

Залежно від дії на організм пил поділяється на:

• токсичний (свинець, миш’як та ін.) – розчиняється в біологічному середовищі організму і спричиняє отруєння;
• нетоксичний (пил, що містить діоксид кремнію, цемент, вугільний пил тощо) – діє на організм, подразнює шкіру, слизові поверхні, потраплояючи в легені, викликає профзахворювання – пневмоконіоз (органічні зміни в легенях).

Заходи захисту від пилу:

• вентиляція – природна, штучна, змішана;
• герметизація джерел пилу разом з аспірацією (місцеве відсмоктування);
• зволожування пилоподібних матеріалів;
• брикетування і гранулювання пилоподібних матеріалів;
• засоби індивідуального захисту – респіратори, протигази, комбінезони, захисні окуляри тощо.

Ступінь освітленості робочого місця. Близько 90 % інформації людина сприймає через зоровий аналізатор. При цьому світло впливає не лише на функцію органів зору, а й діяльність організму в цілому. У разі поганого освітлення людина швидко втомлюється, працює менш продуктивно. Освітлення нормується ДБН В.2.5-28-2006 «Природне і штучне освітлення».

Освітлення характеризується кількісними та якісними показниками.

До кількісних показників належать:

• світловий потік – потужність світлового видимого випромінювання, що оцінюється оком людини за світловим відчуттям (вимірюється в люменах, лм);
• сила світла – величина, що визначається відношенням світового потоку до тілесного кута, в межах якого світовий потік рівномірно розподіляється (одиниця вимірювання – кандела, кд);
• освітленість – відношення світлового потоку, який падає на елемент поверхні до площі цього елементу (вимірюється в люксах, лк);
• яскравість – відношення сили світла, що випромінюється елементом поверхні в даному напрямку, до площі поверхні, що світиться (одиниця яскравості – ніт, нт).

До якісних показників освітлення належать: рівномірність розподілу світового потоку, показник осліплення і дискомфорту, коефіцієнт пульсації, спектральний склад світла.

За джерелом походження освітлення поділяється на:

• природне;
• штучне;
• комбіноване.

Основні вимоги до виробничого освітлення:

• створювати на робочі поверхні освітленість, що відповідає характеру зорової роботи і є не нижчою за встановлені норми;
• забезпечити достатню рівномірність і постійність рівня освітленості у виробничих приміщеннях, щоб уникнути частоти преадаптації органів зору;
• не створювати осліплення як від самих джерел освітлення, так і інших предметів, що знаходяться в полі зору;
• не створювати на робочій поверхні різких і глибоких тіней;
• забезпечувати розрізнення деталей контрасті поверхонь, що освітлюються;
• не створювати небезпечних і шкідливих виробничих чинників (шум, теплові випромінювання, небезпека ураження струмом, пожежо- та вибухонебезпека світильників);
• освітлення повинно бути надійним і простим в експлуатації, економічним та естетичним.

2. Шум і вібрація

Звук – це розповсюдження звукової хвилі в пружному середовищі. Biн характеризується частотою звукових коливань, амплітудою та часовими змінами коливань. Звуковий спектр поділяється на інфразвук, частота коливань звукової хвилі якого знаходиться в межах вiд 0 до 20 Гц (людина цих звуків органами слуху не сприймає). Звуки з частотою вiд 20 до 20 000 Гц (звуковий діапазон, який людина чує). Частота вiд 20000 Гц до 109 Гц – ультразвук, вiд 109 i вище – гіперзвук (людське вухо їх не сприймає).

Шум – це коливання звукової хвилі у звуковому діапазоні, що характеризується змінною частотою i амплітудою, непостiйнiстю в часі, які не несуть корисної інформації для людини. Шумом прийнято вважати звуки, які негативно впливають на організм людини, заважають її роботі та відпочинку. Шум часто називають несприятливим звуком. Шум характеризується швидкістю звуку, частотою, звуковим тиском, інтенсивністю.

Шум є загальнобiологiчним подразником i за певних умов може впливати на вci системи життєдіяльності людини.

Наслідками несприятливого впливу шуму на людину є такі:

• щоденний вплив інтенсивного шуму за високих частот – 4000 Гц i більше (призводить до виникнення професійного захворювання – туговухості, симптомом якого повільне втрачання слуху на обидва вуха);
• дуже високий звуковий тиск може призвести до розриву барабанної перетинки (найбільш несприятливими для органів слуху є високочастотні шуми – 1 000-10 000 Гц);
• безпосередній вплив шуму на різні відділення головного мозку, що порушує нормальні процеси вищої нервової діяльності і виражається у швидкій втомлюваності, загальній слабкості, роздратуванні, апатії, послабленні пам’яті, пітливості і т. ін. При цьому цей негативний вплив може позначитися раніше, ніж виникнути проблеми із сприйняттям звуків органами слуху;
• негативний вплив шуму на органи зору (зниження гостроти зору та чутливості до розрізнення кольорів);
• страждає вiд шуму вестибулярний апарат, порушуються функції шлунково-кишкового тракту, підвищується внутрішньочерепний тиск, порушуються процеси обміну в організмі та ін.

Несприятливий вплив шуму на працюючу людину призводить до зниження продуктивності праці, при цьому створюються передумови для виникнення нещасних випадків та аварій. Все це визначає значне економічне i оздоровче застосування заходів щодо боротьби з шумом.

Нормування шуму для робочих місць регламентується санітарними нормами і державним стандартом. Шум нормується: ГОСТом 12.1.003-83 «Шум. Загальні вимоги безпеки», «Санітарними нормами допустимих рівнів шуму на робочих місцях» № 3223 12.03.1985 та ДСН 3.3.6-037-99 «Державні санітарні норми виробничого шуму ультразвуку та інфразвуку».

Нормами передбачаються робочі зони з рівнем звуку, що перевищують 80 дБ, позначати спеціальними знаками, а працюючих у цих зонах забезпечувати засобами індивідуального захисту. 3абороняється навіть короткочасне перебування людей у зонах з октавним рівнем звукового тиску, що перевищує 135 дБ. Шум в аудиторії не повинен перевищувати 55 дБ. Допустимий рівень шуму такий: на вулиці вдень – 70 дБ, вночі – 40 дБ; у квартирі вдень – 40 дБ, вночі – 30 дБ. Шум у 110 дБ призводить до шумового сп’яніння, шум в 155 дБ викликає опіки, а у 185 дБ – призводить до смерті.

Вібрація – це механічні коливання твердого тіла, що призводять до розладу життєвих функцій людини, шкідливо впливають на роботу обладнання і руйнують будівельні конструкції. Вібрація характеризується частотою коливань f (Гц), амплітудою А зміщення точки коливання вiд положення рівноваги (мм), коливальною або вiброшвидкicтю V (м/с) та вiброприскоренням а (м/с²).

3алежно вiд способу передачі вібрації тілу людини розрізняють:

• локальну (місцеву), що передається людині переважно через кінцівки (робота з ручними інструментами, через різні органи при керуванні транспортом);
• загальну, що передається на тіло людини через опорні поверхні тіла – сидіння, підлогу (транспортна, транспортно-технологічна, технологічна).

Загальна вібрація найбільше впливає на нервову та серцево-судинну системи, викликає втому, роздратованість, головний біль; локальна вібрація викликає біль у суглобах кистей рук і пальців. Небезпечними є коливання робочих місць, які мають частоту резонансу з коливаннями окремих органів або частин тіла людини. Так, весь організм і більшість внутрішніх органів резонують при дії коливань з частотою 6-9 Гц, голова – 17-25 ГЦ, що призводить до розриву цих органів.

Існують такі способи боротьби з шумом механічного походження та вібрацією:

• зменшення шуму та вібрації безпосередньо у джерелах їх виникнення через застосування обладнання, що не утворює шум, заміну ударних технологічних процесів безударними, застосування деталей із матеріалів з високим коефіцієнтом внутрішнього тертя (пластмаса, гума, деревина та iн.), здійснення своєчасного обслуговування та ремонту елементів, що створюють шум, та ін.;
• зменшення шуму та вібрації на шляхах їх розповсюдження заходами звуко- та вiброiзоляцiї, а також вiбро- та звукопоглинання;
• зменшення шкідливої дії шуму та вібрації при застосуванні iндивiдуальних засобів захисту та запровадження раціонального режиму праці та відпочинку.

Способи зменшення шумів аеродинамічного та гідродинамічного походження є такими:

• зменшення швидкості руху повітря та рідин, що забезпечує ламінарний режим їх течії;
• встановлення глушників, що містять звукопоглинаючі матеріали i поглинають звукову та коливальну енергію, що потрапляє на них;
• встановлення глушників, що подрібнюють потоки, зменшуючи таким чином їх енергію.

Одним із найпростіших та економічно доцільних способів зниження шуму є застосування методів звукоізоляції та звукопоглинання.

Ультразвук та інфразвук.

Ультразвук – це коливання пружного середовища з частотою понад 20 000 Гц.

Ультразвук широко використовується в багатьох галузях промисловості для інтенсифікації процесів хімічного травлення, нанесення металевого покриття, очищення, змивання та знежирення деталей і виробів, дефектоскопії (оцінка якості зварних швів, структури сплаву) та ін. Орган слуху людини ультразвук не сприймає, але він може викликати головний біль, загальну втому, розлади серцево-судинної та нервової систем.

За способами передачі від джерела до людини ультразвук поділяється на повітряний (передається через повітря) і контактний (передається на тіло людини через тверде та рідинне середовище).

За спектром ультразвук поділяється на низькочастотний (частота коливання 1,2•104 – 105Гц (передається повітряним чи контактним шляхом) і високочастотний (частота коливання 105 – 109Гц, передається тільки контактним шляхом).

Захист від впливу ультразвуку:

• для забезпечення захисту від ультразвуку який передається через повітря, – застосування звукоізоляційних кожухів, захисних екранів, звукоізольованих кабін, розміщення ультразвукового обладнання в окремому звукоізольованому приміщенні;
• для виключення впливу контактного ультразвуку роботи з коливальними рідинними середовищами (завантаження, вивантаження) необхідно проводити при вимкненому джерелі ультразвуку, або використовувати для цього спеціальні інструменти як засіб індивідуального захисту (протишумові навушники та спеціальні рукавички).

Інфразвук – це механічні коливання пружного середовища, які мають однакову із шумом фізичну природу, але різняться частотою коливань, яка не перевищує 20 Гц. У повітрі інфразвук поглинається незначною мірою, через це він здатний поширюватися на великі відстані.

У виробничих умовах інфразвук утворюється при роботі тихохідних великогабаритних машин і механізмів (компресорів, металообробного обладнання, електричних та механічних приводів машин тощо), які здійснюють обертальні або зворотно-поступальні рухи з повторним циклом до 20 разів за секунду. Інфразвук аеродинамічного походження виникає при турбулентних процесах у потоках газів та рідин.

Багато природних явищ – землетруси, виверження вулканів, морські бурі i т. п. – супроводжуються випромінюванням інфразвукових коливань.

Хоча людина і не чує інфразвук, він негативно впливає на весь організм людини, у тому числі й на органи слуху, знижуючи слухову чутливість на всіх частотах. Інфразвукові коливання сприймаються як фізичне навантаження, в результаті якого виникає втома, головний біль, запаморочення, порушується діяльність вестибулярного апарату, знижується гострота зору та слуху, порушується периферійний кровообіг, виникає відчуття страху та ін. Важкість впливу залежить від діапазону частот, рівня звукового тиску і тривалості.

Низькочастотні коливання з рівнем інфразвукового тиску, що перевищує 150 дБ, людина не в змозі перенести. Особливо несприятливі наслідки викликають інфразвукові коливання з частотою 2-15 Гц через виникнення резонансних явищ в організмі людини. Особливо небезпечною є частота 7 Гц, оскільки вона може збігатися з ритмом бiотокiв мозку.

Відповідно до санітарних норм рівні звукового тиску інфразвуку в октавних смугах iз середньо геометричними частотами 2; 4; 8 та 16 Гц не повинні перевищувати 105 дБ, а в діапазоні частот 32 Гц – 102 дБ.

Традиційні методи боротьби з шумом, засновані на звукоізоляції та звукопоглинанні, є малоефективними, оскільки шум має значно вищу проникаючу здатність. Найдоцільніше зменшувати iнтенсивнicть інфразвукових коливань на стадії проектування машин та aгpeгaтів, тобто підвищити циклічність роботи обладнання (більше 20 ц/с) і жорсткість коливальних конструкцій великих розмірів, а також встановлення глушників реактивного типу тощо.

3. Електромагнітні поля і випромінювання

Людина і навколишнє середовище перебувають під постійним впливом електромагнітних полів (ЕМП), що створюються як природними, так і техногенними джерелами електромагнітних випромінювань (ЕМВ).

Якщо ЕМП природних джерел, таких як Космос, Галактика і Сонце, є відносно постійними природними характеристиками середовища проживання людини, що дало їй змогу в процесі еволюції пристосуватися до впливу цих полів і виробити захисні механізми, то ЕМП, що створюються техногенними джерелами, впливають на людину негативно як прямо, так і опосередковано. Поля за певних умов порушують нормальне функціонування об’єктів та інфраструктур, які у своїх технологіях застосовують ЕМП. Проблема взаємодії суттєво ускладнилась у зв’язку з розвитком радіозв’язку, радіонавігації, радіолокації, телевізійних систем, масовим розповсюдженням побутових електро- та електронних приладів, широким упровадженням комп’ютерної техніки.

Ще 25-30 років тому проблема захисту від ЕМП стосувалася переважно персоналу у виробничих умовах. Нині більшість населення в індустріально розвинутих країнах фактично живе в електромагнітних полях, що мають складну просторову, часову і частотну структуру. ЕМП комплексно діє на організм людини, життєво важливі системи (нервову, серцево-судинну, імунну, ендокринну і репродуктивну), змінюючи їхні функції. З’являється роздратування, зниження уваги, порушення пам’яті. Спостерігаються загальна слабкість, підвищена втомлюваність, пітливість, сонливість, а також розлад сну, головний біль, а також біль у ділянці серця. Змінюється білковий обмін складу крові, з’являються антитіла, підвищується адреналін у крові, активізуються процеси згортання крові. Електромагнітні поля шкідливо впливають на розвиток ембріона, зоровий і слуховий аналізатори, щитовидну залозу, шкіру обличчя. Під час роботи з відеодисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин можливе захворювання шкіри, зору (комп’ютерний зоровий синдром), з’являється короткозорість.

Біологічний ефект ЕМП при тривалій багаторічній дії має кумулятивний характер, що призводить до розвитку віддалених наслідків, таких, як рак крові, пухлини мозку, гормональні захворювання, дегенеративні процеси ЦНС.

Особливу небезпеку ЕМП становлять для дітей, вагітних жінок, а також людей із хворобами ЦНС, гормональної та серцево-судинної систем, алергіків і людей з послабленим імунітетом.

На рис. 1 наведені параметри ЕМП, які впливають на біологічну реакцію організму, що призводить до означених наслідків. Кожен із діапазонів електромагнітних випромінювань по-різному впливає на розвиток живого організму. Електромагнітні випромінювання, особливо світлового діапазону (з довжиною хвилі (0,39…0,76)×10–6м), є не тільки потужним фізіологічним фактором біоритміки живого, а й справляють потужну інформаційну дію на організм через органи зору.

Негативна дія ЕМП спричинює зворотні та незворотні зміни в організмі: гальмування рефлексів, зниження кров’яного тиску (гіпотонія), уповільнення розвитку організму.

Рис. 2.1. Параметри ЕМП, що впливають на організм людини

Загалом дія ЕМП на організм людини певною мірою є більш небезпечою, ніж іонізуючі випромінювання, з таких причин: механізм біологічної дії ЕМП недостатньо вивчений; ЕМП постійно діє на значну частину населення, особливо у містах; рівні електромагнітного забруднення постійно зростають; заходи із захисту населення не розроблені достатньо; населення, як правило, не забезпечене вичерпною інформацією про цю небезпеку і не має побутових приладів для систематичного контролю в житлових та офісних приміщеннях.

Джерела ЕМП поділяють на природні й техногенні.

До природних джерел ЕМП належать: ЕМП Землі, що складається з постійних електричного і магнітного полів; радіохвилі, що генеруються космічними джерелами.

Електричне поле Землі створюється надлишковим від’ємним зарядом на поверхні. Напруженість електричного поля (від 100 до 500 В/м) грозові хмари можуть збільшити до десятків і сотень кіловольт на метр.

Магнітне (геомагнітне) поле Землі складається з постійного (99 %) і змінного (до 1 %) полів. Існування постійного магнітного поля Землі поясняється процесами, що відбуваються в рідкому металевому ядрі Землі з віковими змінами. Напруженість магнітного поля на середніх широтах – до 40 В/м. Змінне (тимчасове) геомагнітне поле, що створюється електричними струмами у магнітосфері та іоносфері, більш нестійке і може коливатись у широкому діапазоні частот від 10^–5 до 10^–2Гц. «Магнітні бурі» багаторазово збільшують амплітуду змінної складової геомагнітного поля.

Техногенні джерела ЕМП поділяють на технологічні, що використовуються в різних галузях економіки і побічно створюють негативний фактор дії ЕМП на населення, та ЕМП, що спеціально генеруються для виведеня з ладу певних об’єктів інфраструктури, а також нанесення ураження населенню (джерело ЕМП військового призначення).

За критерієм частоти технологічні джерела ЕМП поділяють на дві групи: перша група – джерела, що генерують випромінювання в діапазоні від 0 Гц до 3 кГц; друга група – джерела, що генерують випромінювання в діапазоні від 3 кГц до 300 ГГц.

У фізиці під ЕМП розуміють особливу форму матерії, що зумовлює взаємодію між зарядженими частинками. Будь-яка електрично заряджена частинка оточена електромагнітним полем, що становить із нею єдине ціле. Але ЕМП може існувати у вільному, віддаленому від заряджених частинок стані, у вигляді фотонів або електромагнітних хвиль, що рухаються зі швидкістю світла с = 3×10⁸ м/с і мають довжину λ і частоту f ( с = λ f ).

Принципи нормування електромагнітних полів. Для захисту населення і запобігання професійним захворюванням встановлюються гранично допустимі рівні (ГДР) ЕМП, тобто такі значення його параметрів, які при щоденному опроміненні у притаманному для даного джерела режимі не спричиняють у населення (без обмеження статі та віку) захворювань або відхилень у стані здоров’я, що визначаються сучасними методами дослідження в період опромінення або віддалені строки після його припинення.

Сьогодні вплив електричних і магнітних полів частотою 10…30 кГц оцінюється за густиною струму провідності. Вважається, що густина струму провідності j < 0,1 мкА/см² індукована зовнішнім полем, не впливає на роботу мозку, оскільки імпульсні біоструми, що протікають у ньому, мають більші значення.

Небезпеку для здоров’я людини оцінюють за значенням густини струму, присутнього в тканинах, і характеристикою ЕМП.

В області частот від 30 до 100 кГц механізм дії полів через збудження нервових і м’язових клітин поступається місцем тепловій дії, а за визначальний фактор беруть питому потужність поглинання (Вт/кг). Вважається, що безпечною границею є 0,4 Вт/кг. Залежно від густини струму, наведеного зміненим полем, у тілі людини можливі такі ефекти (табл. 2):

Таблиця 2

№ з/п	Густина струму, j (мкА/см2)	Ефекти, що спостерігаються
1.	0,1	Немає
2.	1,0	Мерехтіння світлових кругів в очах, аналогічне при натисненні на яблуко ока
3.	10…50	Гострі неврологічні симптоми, подібні до тих, що зумовлюються електричним струмом, тобто проявляється стимуляція сенсорних рецепторів і м’язових клітин
4.	>100	Зростає ймовірність фібриляції шлуночка серця, зупинка сердечної діяльності, тривалий спазм дихальних м’язів, серйозні опіки

Для запобігання захворюванням, пов’язаним із дією радіочастот, встановлено гранично допустимі рівні напруженості та густини потоку енергії (ГПЕ) на робочому місці персоналу і для населення. У діапазоні частот 60 кГц…300 МГц на робочих місцях персоналу протягом робочого дня напруженість не повинна перевищувати ГДР, встановлених ГОСТ.

Гранично допустимі рівні ЕМП для окремих джерел і гранично допустима густина потужності потоку під час експлуатації мікрохвильових печей не повинна перевищувати 0,1 Вт/м² при трикратному щоденному опроміненні по 40 хв і загальній тривалості опромінення не більше ніж 2 год на добу.

Допустимий рівень опромінення користувача мобільного телефону не повинен перевищувати 1 Вт/м².

У межах санітарно-захисних зон (СЗЗ) ЛЕП забороняється розміщувати житлові будівлі, стоянки та зупинки транспорту всіх видів, улаштовувати спортивні та гральні майданчики. Рекомендується обмежити перебування людей у цій зоні, не збирати плоди, ягоди, лікарські рослини. Якщо в СЗЗ є садові ділянки, то доцільно будівлі покрити залізним дахом, поставити вздовж стін металеву решітку та заземлити її.

Через місцеві органи санітарного нагляду треба встановити місце розміщення і розміри СЗЗ різних стаціонарних джерел ЕМВ у районі проживання та обмежити час перебування людей у цих зонах. Без інформації про межі СЗЗ не слід наближатися ближче ніж на 1 км, не торкатися антен руками, до антен супутникового зв’язку не наближатись на відстань 20 м.

Методи і засоби захисту від дії ЕМП. У разі невідповідності норм робочому діапазону частот, характеру робіт, рівню опромінення і необхідній ефективності захисту застосовують такі способи і засоби захисту та їх комбінації: захист часом і відстанню; зменшення параметрів випромінювання безпосередньо в самому джерелі випромінювання; екранування джерел випромінювання; екранування робочого місця; раціональне розміщення пристроїв у робочому приміщенні; встановлення раціональних режимів експлуатації пристроїв і роботи обслуговуючого персоналу; застосування засобів попереджувальної сигналізації (світлової, звукової та ін.); виділення зон випромінювання; використання засобів індивідуального захисту.

Захист часом передбачає обмеження тривалості перебування людини в робочій зоні, якщо інтенсивність випромінювання перевищує встановлені норми (5 В/м) і застосовується там, де немає змоги знизити її до гранично допустимих значень. Використовується тільки для випромінювань у діапазоні 3×108…3×1011 Гц, а також для електростатичного та електричного полів частотою 50 Гц. Допустима тривалість перебування людини в зоні дії ЕМП залежить від інтенсивності випромінювання.

Так, при напруженості поля від 20 до 25 кВ/м тривалість перебування людини в зоні випромінювання не повинна перевищувати 5 хв. Допускається перебування персоналу без спеціальних засобів захисту протягом усього робочого дня в електричному полі напруженістю до 5 кВ/м. Допустима тривалість перебування в електричному полі може бути реалізована одноразово або кілька разів короткочасно протягом робочого дня. У решту робочого часу слід використовувати засоби захисту або перебувати в електричному полі з Е £ 5 кВ/м.

Захист відстанню застосовують, коли неможливо зменшити інтенсивність випромінювання іншими заходами, у тому числі й скороченням тривалості перебування людини в небезпечній зоні. У цьому випадку збільшують відстань між джерелом випромінювання та обслуговуючим персоналом. Цей вид захисту базується на швидкому зменшенні інтенсивності поля при віддаленні джерела випромінювання.

Зменшення параметрів випромінювання безпосередньо в джерелі досягається використанням узгоджених навантажень і поглиначів потужності. Поглиначі потужності послаблюють інтенсивність випромінювання до 60 дБ (106 разів) і більше. Це коаксіальні або хвилеводні лінії, що частково заповнені поглинальними матеріалами, в яких енергія випромінювання перетворюється на теплову.

Рівень потужності можна зменшити з допомогою атенюаторів (ослаблювачів, зменшувачів). Промислові атенюатори ослаблюють до 120 дБ випромінювання потужністю 0,1…100 Вт і довжиною хвилі 4×10-3…3×10–1 м.

Екранування джерела або робочого місця – найефективніший спосіб, який і найчастіше використовується. Форми і розміри екранів різноманітні й мають відповідати умовам використання. Ефективність екранування характеризується ступенем ослаблення ЕМП. На практиці ослаблення ( ) випромінювання оцінюють у децибелах (дБ).

Засоби захисту (екрани, кожухи тощо) з радіопоглинальних матеріалів виконують у вигляді тонких гумових килимків, гнучких або жорстких листів поролону чи волокнистого дерева, просоченого відповідними речовинами, феромагнітних пластин. Зауважимо, що екрануючі пристрої, призначені для захисту від електричних полів промислової частоти і які вибираються залежно від механічної міцності, можуть бути малоефективними при дії магнітного поля. При частоті 50 Гц електромагнітна хвиля проникає в мідний екран на кілька сантиметрів. Тому екран, навіть з феромагнітного матеріалу, повинен мати товщину стінки не менш ніж 4 мм.

Раціональне розміщення пристроїв у робочому приміщенні. Електромагнітна енергія, що випромінюється окремими елементами електричних пристроїв і радіотехнічної апаратури, коли немає екранів (при налагодженні, регулюванні, випробуванні), поширюється у приміщенні, віддзеркалюється від стін і перекриттів, частково проходить крізь них і дещо в них розсіюється. Унаслідок утворення стоячих хвиль у приміщенні можуть створюватися зони з підвищеною густиною електромагнітних випромінювань. У зв’язку з цим, роботи рекомендується проводити в кутових приміщеннях першого та останнього поверхів будівель. Для захисту персоналу від випромінювання потужними джерелами електромагнітних випромінювань за межами приміщень треба раціонально планувати територію радіоцентру, розміщувати служби за межами антенного поля, встановлювати безпечні маршрути переміщення людей, екранувати окремі будівлі та ділянки територій.

Виділення зон. Зони випромінювання виділяються на основі інструментальних вимірювань інтенсивності випромінювання для кожного конкретного випадку розміщення апаратури. Пристрої огороджують або відмічають межу зони яскравими фарбами на підлозі приміщень. Сигнальні кольори і знаки безпеки передбачено нормативними актами. Для захисту від електричних полів повітряних ліній електропередач треба вибирати їх оптимальні геометричні параметри: збільшувати висоту підвішування фазних проводів ЛЕП, зменшувати відстань між ними, що знизить напруженість поля біля ЛЕП у 1,6…1,8 рази.

Використання засобів індивідуального захисту. Під час налагоджувальних робіт і відпрацювання апаратури оператору треба обов’язково бути в зоні електромагнітних випромінювань значної густини потоку потужності. У таких випадках слід користуватися засобами індивідуального захисту (ЗІЗ), до яких належать комбінезони і халати з металізованої тканини. Вони захищають людину за принципом сітчастого екрана. Для захисту очей від ЕМВ призначені захисні окуляри з металізованими скельцями типу ЗП5-80. У комплект ЗІЗ від електричних полів входить костюм, кашкет, рукавиці та спеціальне взуття. Костюм виготовляють зі спеціальної металізованої струмопровідної тканини у вигляді комбінезона, куртки з брюками або плаща. Кашкет – металева або пластмасова каска чи капюшон із струмопровідної тканини. Взуття – шкіряні черевики з підошвою з електропровідної гуми, черевики або чоботи. Усі предмети екранованого одягу повинні мати між собою надійний електричний зв’язок.

Iнфрачервоне випромінювання. Бiльшiсть виробничих процесiв супроводжується видiленням iнфрачервоного (теплового) випромiнювання, джерелами якого є обладнання та матерiали. Людина, яка перебуває близько нагрiтих матерiалiв, поверхонь обладнання, апаратiв, трубопроводiв, полум’я, пiддається впливу iнфрачервоного випромiнювання. Завдяки його поглинанню пiдвищується температура людського тiла, конструкцiй примiщень (пiдлога, стiни, перекриття), обладнання, iнструментiв і, як наслідок, може рiзко пiдвищитися температура повiтря всерединi примiщень, що значно погiршує мiкроклiмат робочої зони. Крiм того, вплив iнфрачервоного випромiнювання супроводжується змiнами в органiзмi людини.

Інфрачервоне випромiнювання – це потiк матерiальних частинок, надiлених хвильовими i квантовими властивостями. Iнфрачерво-не випромiнювання охоплює дiлянку спектра з довжиною хвилi вiд 10–4 до 10–6 м. Тiла, що нагріваються, випромiнюють енергію одночасно рiзної довжини хвиль. Із підвищенням температури випромiнюючої поверхнi довжина хвилi зменшується.

Iнфрачервонi випромiнювання впливають на центральну нервову i серцево-судинну системи, органи травлення. Випромiнювання можуть спричиняти низку патологiчних змiн стану очей: коньюнктивiти, помутнiння роговицi, кришталика, опiк сiтківки, спазми зіниць.

Найтяжчi ураження зумовлюються короткими iнфрачервоними випромiнюваннями. Їх інтенсивний вплив може спричинити тепловий удар, головний бiль, запаморочення, прискорення пульсу i дихання, порушення координацiї рухiв, тяжке ураження мозкових оболонок.

При тривалому перебуваннi людини в зонi iнфрачервоних випромiнювань, як i при систематичному впливi високої температури, порушується водно-сольовий баланс, що спричиняє так звану судомну хворобу, яка характеризується появою рiзких судом. При систематичних перегрiвах вiдмiчається пiдвищена сприйнятливiсть до застудних захворювань. Спостерiгається погіршення пам’ятi, рiзко пiдвищується втомлюванiсть.

Отже, теплове випромiнювання негативно впливає на органiзм людини, порушуючу його нормальну дiяльнiсть.

Iнтенсивнiсть iнфрачервоного випромiнювання вiд вiдкритих джерел (нагрiтий метал, скло, вiдкрите полум’я) не повинна перевищувати 350 Вт/м² при опромiненнi не бiльш ніж 25 % поверхнi тiла з обов’язковим застосовуванням ЗIЗ (на робочих місцях інтенсивність вимірювання не перевищує 350 Вт/м²).

Вiд iнфрачервоного випромiнювання застосовують захист часом, вiдстанню, теплоiзоляцiєю гарячих поверхонь, охолодженням поверхонь, що випромiнюють теплоту, екрануванням джерел випромiнювання, застосуванням повiтряного охолодження, ЗIЗ та iншими засобами, якi можуть використовуватись як самостiйно, так i в комплексi.

Захист часом застосовують при високiй iнтенсивностi iнфрачервоного випромiнювання. Влаштовують перерви, частота i тривалiсть яких визначається умовами i категорiєю робiт. З цiєю метою для працюючих створюють спецiальнi радiацiйнi кабiни або кiмнати вiдпочинку із заданим мiкроклiматом. Температура стiн у цих кiмнатах передбачається нижчою, нiж температура повiтря.

Допустима вiдстань до джерел iнфрачервоних випромiнювань визначається відповідними формулами.

Теплоiзоляцiя є ефективним i найекономiчнішим способом зменшення iнтенсивностi iнфрачервоного випромiнювання вiд нагрiтих поверхонь загальних тепловидiлень (печей, посудин, трубопроводiв тощо), а також запобiгає утворенню опiкiв при дотику до цих поверхонь i зменшує витрати палива.

Згiдно з чинними санiтарними нормами температура нагрiтих поверхонь обладнання i огорож на робочих мiсцях не повинна перевищувати 45 °С. Для теплоiзоляцiї застосовують рiзнi матерiали з низькою теплопровiднiстю. При виборi матерiалу для iзоляцiї слід брати до уваги його механiчнi властивостi, а також здатнiсть витримувати високу температуру. Охолодження теплоiзолювальних поверхонь здiйснюють водою. При цьому температура зовнiшньої поверхнi не повинна перевищувати температуру води, що відводиться (35…40 °С).

Екранування джерел випромiнювання – найпоширеніший i ефективний спосіб захисту вiд випромiнювання. Екрани застосовують для екранування джерел випромiнювання i захисту робочих мiсць. За принципом дiї екрани подiляють на тепловiдбивнi, теплопоглинальні, тепловiдвiднi. Iснують три типи екранiв: непрозорi, напiвпрозорi, прозорi.

Крiм заходiв, що спрямовані на зменшення iнтенсивностi теплового випромiнювання на робочих мiсцях, передбачають такi умови, за яких забезпечується вiддача теплоти людиною безпосередньо на робочому місцi. Це вiдбувається завдяки створенню оазисiв i душування, з допомогою яких безпосередньо на робоче мiсце спрямовується повiтряний потiк з певною температурою i швидкiстю залежно вiд категорiї роботи, сезону року та iнтенсивностi iнфрачервоних випромінювань.

Особливу групу заходів, спрямованих на запобігання перегріванню людини, становлять раціональний питний режим і гідропроцедури. Для відновлення водного балансу в організмі працівників постачають газовану підсолену воду (від 0,2 до 0,5 % хлористого натрію) з розрахунку 4…5 л на людину на зміну.

Засоби індивідуального захисту застосовують з метою виключення або зниження впливу променевої енергії на організм людини. Спецодяг виготовляють зі стійкого проти променевої енергії, м’якого матеріалу, проникного для повітря. Тканина з металевим покриттям відбиває до 90 % інфрачервоних випромінювань, спрямованих на працюючого. Для захисту очей застосовують скляні світлофільтри (в окулярах, щитках та інших засобах).

Лазерне випромінювання. Лазерне випромінювання є електромагнітним випромінюванням, що генерується в діапазоні довжин хвиль від 0,2×10–6…10–3 м (0,2…1000 мкм). Лазери широко використовують у мікроелектроніці, біології, метрології, медицині, геодезії, зв’язку, спектрографії, голографії, обчислювальній техніці, дослідах з термоядерного синтезу та інших галузях науки і техніки.

Лазери бувають імпульсного і безперервного випромінювання. Імпульсне випромінювання має тривалість не більш ніж 0,25 с, безперервне – 0,25 с і більше. Промислові лазери бувають твердотілі, газові та рідинні.

Лазерне випромінювання характеризується монохроматичністю, когерентністю, надзвичайно малою енергетичною розбіжністю променя і високою енергетичною освітленістю.

Енергетична освітленість (опроміненість) – це відношення потужності потоку випромінювання, який падає на малу ділянку поверхні, що опромінюється, до площі цієї ділянки. Енергетична освітленість виражається у ватах на квадратний сантиметр (Вт/см²).

Енергетична експозиція – це відношення енергії випромінювання до площі ділянки, що опромінюється (Дж/см²), або добуток енергетичної освітленості на тривалість опромінення (Вт×с/см²).

Енергетична освітленість лазерного променя досягає 1012…1013 Вт/см². Така енергія здатна розплавити, навіть випарувати найтугоплавкіші речовини.

Лазерне випромінювання супроводжується потужним електромагнітним полем. Наприклад, лазерний промінь з енергетичною освітленістю 3×109 Вт/см² при поширенні в повітрі створює електричне поле напруженням до Е = 108 В/м. Тому в опроміненій лазерним променем речовині можливі прояви як чисто електричних, так і хімічних ефектів. Ці прояви призводять до ослаблення зв’язків між молекулами, їх поляризації і, навіть, до їх іонізації.

Таким чином, лазерне випромінювання, безумовно, становить небезпеку для людини. Найнебезпечніше воно для органів зору. Енергія лазерного випромінювання, поглинута всередині ока, перетворюється в теплову. Нагрівання може спричинити різні пошкодження й руйнування ока.

Тканина живого організму майже непроникна для лазерного випромінювання малої і середньої інтенсивності. Тому найбільш пошкодженою може бути шкіра. Ступінь пошкодження, з одного боку, залежить від параметрів випромінювання (чим вищі інтенсивність випромінювання і довжина хвилі, тим сильніша дія променю), з другого, – на ступінь ураження шкіри впливає її пігментація. Пігмент шкіри є своєрідним екраном на шляху проникнення випромінювання до розміщених під шкірою тканин та органів.

При великій інтенсивності лазерного випромінювання можливі пошкодження не тільки шкіри, а й внутрішніх тканин та органів. Ці пошкодження мають характер набряків, крововиливів, омертвіння тканин, а також згортання або розпаду крові.

Лазерне випромінювання малої інтенсивності (розсіяне віддзеркалене) спричинює різні функціональні порушення в організмі, насамперед нервовій і серцево-судинній системах. Ці порушення проявляються в нестійкому артеріальному тиску крові, підвищеному потовиділенні, роздратованості тощо.

Лазерне опромінення нормують за гранично допустимими рівнями, які при щоденній роботі не спричинюють у працюючих осіб захворювань і відхилень у стані здоров’я.

Робота лазерних пристроїв може супроводжуватися також виникненням інших небезпечних виробничих факторів: шум, вібрація, аерозолі, гази, електромагнітне та іонізуюче випромінювання.

Лазери повинні мати сигнальні пристрої, які вмикаються і працюють з моменту початку генерації до її закінчення, а також дистанційне керування.

Щоб обмежити поширення прямого лазерного випромінювання, лазери обладнують екранами з вогнестійких, тугоплавких, світло поглинальних матеріалів. Потужні лазери мають розміщуватися в окремих приміщеннях. Усередині приміщення стіни і стеля повинні мати матову поверхню. Для захисту від випромінювання всю небезпечну зону огороджують або екранують його пучок. Екрани та огородження мають бути з матеріалів із найменшим коефіцієнтом віддзеркалення на довжині хвилі генерації лазера, вогнестійкими і не виділяти токсичних речовин під час дії на них лазерного випромінювання.

Якщо колективні засоби захисту не дають можливості забезпечити достатнього захисту, то використовують засоби індивідуального захисту – проти лазерні окуляри і захисні маски.

Іонізуючі випромінювання. Розвиток життя на Землі завжди супроводжувався радіаційним фоном навколишнього середовища. Радіоактивне випромінювання – це не щось нове, створене розумом людини, а явище, існуюче вічно. Це явище було відкрите В.К. Рентгеном у кінці XIX ст. (1895 р.) і в подальшому назване його іменем.

Iонiзуючим випромінюванням називають будь-яке випромінювання (електромагнітне, корпускулярне), яке при взаємодії з речовиною безпосередньо або опосередковано призводить до виникнення електричних зарядів протилежних знаків. Iонiзуюче випромінювання здатне проникати крізь матеріали різної товщини та іонізувати живі клітини організму. Iонiзацiя речовин завжди супроводжується зміною їх основних фізико-хімічних властивостей, а для біологічної тканини – порушенням її життєдіяльності. Тому іонізуючі випромінювання спричиняють ураження живого організму.

Основні типи іонізуючих випромінювань: альфа-, бета-, нейтронні та інші (група корпускулярних випромінювань), рентгенівські та гамма-випромінювання (група хвильових). Корпускулярні випромінювання – це потоки невидимих елементарних частинок певної маси і розмірів. Хвильові випромінювання мають квантову природу. Це – електромагнітні хвилі в понад короткохвильовому діапазоні.

Альфа-частинки являють собою ядра атомів гелію, що мають два протони і два нейтрони. Альфа-випромiнювання має відносно велику іонізуючу здатність, але проникає в тканини тіла людини на дуже малу глибину (до 50 мкм). При зовнішньому опроміненні захист від альфа-частинок простий і не являю істотної небезпеки для людини. Надійним захистом від альфа-частинок може бути одяг. Становище докорінно змінюється, якщо альфа-частинки проникають в організм людини з повітрям, їжею або водою. У цьому разі вони будуть надзвичайно небезпечними опромiнювачами організму зсередини. Джерелами альфа-частинок є в основному ядра важких радіоактивних елементів, розміщених у кінці періодичної системи Д.I. Менделєєва (241Am, 238U, 210Po, 210Pb, 238Pu, 226Ra та ін.). Енергія альфа-частинок коливається в межах 2…8 МеВ.

Бета-випромінювання – це потік електронів або позитронів із безперервним енергетичним спектром, що виникає при перетвореннях ядер чи нестабільних частинок (наприклад, нейтронів). Їх проникна здатність значно вища, ніж у альфа-частинок. Для бета-частинок з енергією до 5 МеВ довжина пробігу в повітрі досягає 17,8 м, воді – до 2,6 см, м’яких тканинах – до 2 см, алюмінії – до 10 мм. Для захисту від бета-випромінювань треба використовувати матеріали, що мають більшу товщину, або таку, що дорівнює максимальному пробігу, наприклад, лист алюмінію до 1 см. При зовнішньому опроміненні бета-частинками на відкритих поверхнях шкіри людини можуть утворюватися радіаційні опіки різної складності. При проникненні джерел бета-частинок до організму з їжею, водою i повітрям відбувається внутрішнє опромінення організму, здатне спричинити тяжкі променеві ураження. Бета-випромінювачами є 89Sr, 90Sr, 134Cs, 137Cs, 140Ba, 131J та інші радіонукліди.

Нейтрони – це нейтральні частинки, що не несуть електричного заряду, мають значну проникну здатність (довжина пробігу в біологічній тканині – десятки сантиметрів). Iонiзацiя середовища в полі нейтронного випромінювання здійснюється зарядженими частинками, що виникають при взаємодії нейтронів із речовиною. Нейтронне випромінювання здатне перетворити атоми стабільних елементів на їх радіоактивні ізотопи, що різко підвищує небезпеку нейтронного опромінення. Нейтронне випромінювання виникає внаслідок ядерних реакцій, частково реакцій ділення ядер урану або плутонію. Нейтронне опромінення справляє сильну уражальну дію при зовнішньому опроміненні. Вiд нейтронного випромінювання добре захищають водневовмісні матеріали або легкі речовини: бор, графіт, парафін, берилій, вуглець, звичайна або важка вода, бетон.

Рентгенівське i гамма-випромінювання належать до широкого спектра електромагнітних випромінювань, поширюються зі швидкістю світла i мають велику проникну здатність. Рентгенівське випромінювання – це електромагнітне випромінювання з довжиною хвилі
10–9...10–11 м. Випромінюється при гальмуванні швидких електронів у речовині (безперервний спектр) та переходах електронів із зовнішніх електронних оболонок атома на внутрішні (лінійний спектр). Джерела – рентгенівська трубка, деякі радіоактивні ізотопи, прискорювачі та накопичувачі електронів. Генерується для діагностики i лікування хворих і т. iн.

Гамма-випромінювання – це коротко хвильове електромагнітне випромінювання з довжиною хвилі 10–12...10–14 м; воно супроводжує ядерні реакції і розпад ядер багатьох радіоактивних речовин, виникає також при переході ядер зі збудженого стану в основний при взаємодії швидких заряджених частинок із речовиною (гальмівне випромінювання). Маючи високу проникну здатність, може пройти крізь тіло i густіші середовища. У повітрі довжина пробігу сягає десятків i, навіть, сотень метрів. Для захисту від гамма-випромінювання використовуються свинець, бетон або інші матеріали великої густини.

Розглянуті види випромінювань здебільшого визначають радіоактивність, що виникає під час ядерних перетворень.

Кількісну характеристику іонізуючого випромінювання, яку називають дозою, визначають як енергію, поглинуту речовиною. Першою з таких величин є поглинута доза (D) – це кількість енергії, поглинута опроміненою речовиною i розрахована на одиницю маси цієї речовини. Одиницею її є грей (Гр) (названа на честь англійського фізика і радіобіолога Л. Грея). Один грей відповідає енергії 1 Дж іонізуючого випромінювання, поглинутій речовиною масою в 1 кг. Меншою одиницею поглинутої дози є рад: 1 рад = 0,01 Гр.

Однакові поглинуті дози випромінювання різних видів породжують неоднакові біологічні ефекти. Наприклад, поглинута доза нейтронного випромінювання 0,5 Гр призводить до тяжчих наслідків, ніж така сама доза рентгенівського випромінювання. При однаковому значенні поглинутої дози рентгенівські промені, гама- і бета-випромінювання спричиняють менше ураження, ніж випромінювання важких іонів.

Різні органи або тканини організму мають різну чутливість до випромінювання. Наприклад, відомо, що при однаковій еквівалентній дозі опромінення виникнення раку в легенях імовірніше, ніж у щитовидній залозі, а опромінення понад (статевих залоз) особливо небезпечне через ризик генетичних пошкоджень.

Зовнішнє і внутрішнє опромінення. Існують два різних шляхи, якими випромінювання досягає тканин організму і діє на них. Перший шлях – зовнішнє опромінення від джерела, розміщеного поза організмом. У цьому разі зовнішнє радіаційне ураження спричинюється глибоким проникненням гамма- і рентгенівських променів, нейтронів та бета-частинок, що неглибоко проникають в організм людини. Другий шлях – внутрішнє опромінення, зумовлене радіоактивною речовиною, що потрапила всередину організму. У цій ситуації альфа-, бета- і гамма-випромінювання створюють серйозну небезпеку. Але найбільшою небезпекою в цьому разі є концентрація в організмі ізотопів, що випромінюють альфа-частинки з коротким пробігом і високою густиною іонізації. Захист від небезпечної дії зовнішнього опромінення буде зовсім іншим, ніж захист від внутрішнього опромінення.

Засоби захисту від зовнішнього рентгенівського, гамма-випромінювань і нейтронного, а також бета-частинок базуються на комбінації трьох чинників: часу, відстані, екрануванні. Тобто, захист можливий через регулювання тривалості опромінення, відстані до джерела випромінювання та розміщенням поглинального матеріалу між індивідом і джерелом випромінювання.

Інтенсивність радіації знижується пропорційно квадрату відстані від джерела випромінювання. Якщо джерело іонізації створює рівень радіації 100 рад/год на відстані 1 м від нього, то зі збільшенням відстані вдвічі інтенсивність зменшиться в чотири рази і дорівнюватиме 25 рад/год. При збільшенні відстані в три рази інтенсивність опромінення зменшиться до 1/9 від початкового значення і т.д. Цю властивість слід використовувати як спосіб захисту від уражальної дії іонізуючих випромінювань.

І, нарешті, використання різних екрануючих матеріалів для захисту від проникнення рентгенівських, гамма-променів залежить від густини речовини, що застосовується для захисту. Так, свинець у цьому випадку підходить більше, ніж алюміній, вода або папір. З іншого боку, найефективнішим захистом від нейтронів є використання водневмісних матеріалів, парафіну, графіту тощо. Слід враховувати також можливість збільшення захисних властивостей у разі використання кількох шарів захисного матеріалу. Застосувавши два шари захисного матеріалу, кожний з яких зменшує випромінювання наполовину, радіація за екраном зменшиться в чотири рази, три таких шари знизять радіацію у вісім разів, чотири шари – у 16 і т.д.

Внутрішнє радіаційне ураження можливе у разі потрапляння всередину організму радіоактивних речовин (РР) через легені при диханні забрудненим повітрям, разом з їжею, водою, зараженими радіоактивними речовинами, через пошкодження і розрізи на шкірі та внаслідок адсорбції крізь здорову шкіру. Опромінення в цьому разі буде продовжуватись до того часу, поки РР не виведуться з організму в результаті розпаду або фізіологічного обміну.

Під час дихання більші частинки радіоактивних речовин затримуються ворсинками та слизом у шляхах дихання і виштовхуються на поверхню. Менші, нерозчинні частинки, затримуються в легенях, а тому легенева тканина отримує певну дозу радіації. Якщо радіоактивна частинка розчинна, то речовина надходить у кровообіг і розноситься до різних тканин та органів тіла.

Радіоактивні речовини, що потрапили крізь шкіру, надходять безпосередньо в кров’яне русло, і подальша доля радіоізотопу залежить від його хімічних властивостей. Деякі речовини поглинаються і накопичуються в конкретних органах, що призводить до високих локальних доз радіації. Якщо радіоактивні ізотопи не депонувалися у тканини та органи тіла, то вони з часом проходять через нирки і видаляються з сечею. Наприклад, кістки добре засвоюють кальцій. Оскільки радій, стронцій розміщуються в тій же групі періодичної таблиці хімічних елементів, що і кальцій, вони накопичуються здебільшого в кістковій тканині, а це може призвести до значних місцевих доз опромінення. Іншим прикладом може бути радіоактивний йод, який засвоюється переважно щитовидною залозою, що сприяє виникненню значних місцевих доз.

Після того, як радіоактивна речовина осіла в організмі, важливим є значення енергії та вид випромінювання, форма і маса органу, фізичний (Т1/2) та біологічний (Т1/2 б) періоди напіврозпаду ізотопу. Біологічний період напіврозпаду – це той час, який потрібний для виведення з організму половини радіоактивної речовини (з потом, слиною, сечею, калом).

Біологічна дія іонізуючих випромінювань. Вивчаючи дію іонізуючих випромінювань на живий організм, слід визначити такі особливості випромінювань:

1. Висока ефективність поглинутої енергії. Мала кількість поглинутої енергії випромінювання може спричинити глибокі біологічні зміни в організмі. У цьому полягає головний радіобіологічний парадокс, природу якого досі не з’ясовано.
2. Наявність прихованого періоду прояву дії іонізуючого випромінювання. Термін його зменшується після опромінення великими дозами.
3. Малі дози можуть накопичуватися.
4. Іонізуючі випромінювання не сприймаються органами чуття, вони невидимі, не мають запаху і смаку, тому в момент опромінення організм не відчуває дії радіації.
5. Випромінювання діє не тільки на даний живий організм, а й на його нащадків.
6. Різні органи організму мають свою чутливість до опромінення. Найбільший радіаційний ефект зумовлює опромінення всього організму – загальне опромінення.
7. Кожний організм загалом неоднаково реагує на опромінення.
8. Ефект опромінення залежить від частоти опромінення. Одноразове опромінення у великій дозі зумовлює більш глибокі наслідки, ніж періодичне. Біологічний ефект прямо пропорційний дозі опромінення і залежить від виду випромінювання.
9. Відсутність вибіркової дії, через що іонізуюче випромінювання може взаємодіяти з атомами та молекулами будь-яких структур організму.
10. Миттєве поглинання енергії іонізуючого випромінювання атомами та молекулами.

Іонізуючі випромінювання, що діють на живий організм, породжують у ньому ланцюжок зворотних і незворотних змін, які призводять до тих або інших біологічних наслідків. Будь-який живий організм при певній дозі опромінення гине. Проте дози опромінення, що спричиняють загибель різних організмів, мають широкі межі. Так, доза, яка є смертельною в 50 % випадках для мавп, коливається в межах 2,5…6,0 Гр, для птахів, риб – 8…20, а для комах, рослин – 10…1500 Гр.

Кожному біологічному виду властивий свій біологічний ступінь чутливості до дії радіації. Радіочутливість значно різниться у межах одного виду, а для окремого індивіда залежить від віку і статі, навіть в одному організмі різні клітини і тканини дуже різняться за радіочутливістю. Більш чутливі до опромінення малюки та особи похилого віку.

Енергія іонізуючого випромінювання, що проникає в біологічну тканину, передається атомам і молекулам. Це призводить до утворення іонів і збудження молекул, внаслідок чого відбувається розрив хімічних зв’язків та їх дисоціація. Це так звана пряма дія іонізуючих випромінювань. Крім того, виникає і непряма дія, коли молекула отримує енергію іонізуючого випромінювання не безпосередньо, а від іншої молекули, що спричиняє радіаційно-хімічні зміни в даній розчинній речовині, зумовлені продуктами радіолізу.

Утворені в процесі радіолізу вільні радикали та окислювачі мають високу хімічну активність і вступають у хімічні реакції з молекулами білка, ферментів та інших структурних елементів біологічної тканини, що призводить до зміни біологічних процесів в організмі. Внаслідок цього порушуються обмінні процеси, пригнічується активність ферментних систем, уповільнюється і призупиняється ріст тканини, виникають нові хімічні сполуки, невластиві організму, – токсини. Це призводить до порушення життєдіяльності окремих органів або систем та організму в цілому. Зміни, що відбуваються в органах і тканинах опроміненого організму, називають соматичними.

Розрізняють ранні соматичні ефекти, для яких характерна чітка дозова залежність (гостре опромінення), і пізні, до яких належать підвищення ризику розвитку пухлин (лейкозів), скорочення тривалості життя та різні порушення функцій органів (хронічна променева хвороба).

У віддалені терміни можуть спостерігатись і генетичні порушення (спадкові хвороби, уроджені каліцтва), які поряд із пухлинами є стохастичними. В основі генетичних ефектів опромінення лежать пошкодження клітинних структур, що відповідальні за спадкоємність (статевих органів). Проміжне місце між соматичними і генетичними пошкодженнями займають ембріотоксичні ефекти – пороки розвитку, тобто наслідки опромінення плоду. Плід дуже чутливий до опромінення, особливо в період на 4…12-му тижнях вагітності. Надто чутливим є мозок плоду – у цей період відбувається формування кори головного мозку.

Гостре опромінення виникає внаслідок опромінення в діапазоні доз 1…10 Гр і більше. Пороговою дозою, що спричиняє гостру променеву хворобу, прийнято вважати 1 Гр.

Радіаційні ураження шкіри легкого, середнього та важкого ступеня виникають при локальному опроміненні відповідно в дозах 8…10 Гр, 10…20, 30 Гр і більше.

Хронічна променева хвороба виникає внаслідок тривалої дії на організм іонізуючого випромінювання у дозах, що перевищують гранично допустимі рівні для професійного променевого навантаження. Так, доза в 0,5 Зв може призвести до розвитку хронічної променевої хвороби.

Хронічна променева хвороба може завершитися цілковитим відновленням, клінічним одужанням або погіршенням стану здоров’я та розвитком ряду синдромів (лейкоз, анемія, прискорена вікова еволюція).

Біологічне оцінювання малих доз є одним із найскладніших, оскільки їх біологічний ефект не має специфічного характеру і може спричинятися іншими шкідливими факторами. Злоякісні новоутворення і генетичні зміни також не є специфічні, їх складно виявити, оскільки спонтанний рак і уроджена спадкоємна патологія надто поширені. До 10 % всіх живих новонароджених мають ті чи інші генетичні зміни, а від спонтанного раку помирає 1500…2000 осіб з 1 млн. На такому фоні виявити дію радіації у малих дозах надзвичайно складно, а часто практично неможливо.

Джерела iонiзуючих випромінювань. Основну частину опромiнення всi живi iстоти, якi існують на нашій планетi, одержують вiд природних джерел, решту – вiд штучних джерел. Обидвi складовi утворюють радiацiйний фон (РФ).

Природний радiацiйний фон є основним компонентом РФ.

Природнi джерела зумовлюють зовнiшнє i внутрiшнє опромiнення. Зовнiшнє – вiд зовнiшнiх джерел (космiчного випромiнювання та природних радiонуклiдiв у гiрських породах, ґрунтi, атмосферi тощо); внутрiшнє – вiд дiї випромiнювань природних радiонуклiдiв, що є в органiзмi (калiй-40 та радiонуклiди сiм’ї торiю, урану, актинiю) і надходять до нього з повiтрям, їжею, водою.

Рівень природного фону залежить вiд таких факторiв, як висота над рiвнем моря, кiлькiсть i вид радiонуклiдiв у гiрських породах і ґрунтах, кiлькiсть радiонуклiдiв, що надходять до органiзму людини з компонентами життєзабезпечення. Найбільш ваговим з усіх природних джерел радіації є невидимий, без смаку і запаху важкий газ радон (у 7,5 разів важчий за повітря). Радон і продукти його розпаду відповідальні приблизно за 3/4 річної індивідуальної дози, яку населення отримує від земних джерел і майже половину дози від усіх джерел радіації. У будівлі радон надходить із природним газом 3 кБк/добу, з водою – 4, з повітрям – 10, з будматеріалів і ґрунту під будівлею – 60 кБк/добу.

Сьогоднi вiдомо, що середня доза опромiнення вiд усiх природних джерел iонiзуючого випромiнювання становить 200...260 мбер на рiк, але вона може коливатися в рiзних регiонах земної кулi вiд 50 до 1000 мбер на рiк i більше.

Крiм природних джерел випромiнювання, у формуваннi фонового опромiнення значне мiсце посідають штучнi джерела радiацiї. За останнi кiлька десятиліть людина створила сотнi штучних радiонуклiдiв i навчилася використовувати енергiю атома: в медицинi, для створення ядерної зброї, виробництва електричної енергiї та виявлення пожеж, виготовлення свiтлових циферблатiв годинникiв та пошуку корисних копалин, що врештi призвело до збiльшення дози опромiнення як окремих людей, так i населення Землi в цiлому. Основними штучними джерелами радіоактивного забруднення навколишнього середовища є: уранова промисловість; ядерні реактори різних типів; радіохімічна промисловість, місця переробки та поховання радіоактивних відходів; використання радіонуклідів у народному господарстві; ядерні вибухи; великі радіаційні аварії.

Дози, якi одержують люди вiд штучних джерел радiацiї, значно рiзняться. Здебiльшого такi дози зовсiм незначнi, але iнколи опромiнення від технологiчних джерел виявляється в кiлька тисяч разів iнтенсивнiшим за природнi джерела. Як правило, для технологiчних джерел радiацiї така варiабельнiсть значно сильнiша, нiж для природних. Крiм того, випромiнювання техногенних джерел легше контролювати, але контроль випромiнювання вiд радiоактивних опадiв ядерного вибуху майже такий же складний, як i вiд космiчних або земних джерел.

Загалом кожен житель Землi протягом усього свого життя щорiчно опромiнюється дозою в середньому 250…400 мбер. За цих умов фонового опромінення ризик появи злоякісних пухлин з летальним кінцем дорівнює 48,8 смертей на рік на 1 млн жителів, а також 7,07 спадкоємних порушень у перших двох поколіннях.

4. Охорона праці користувачів ПК

Нормативними документами, які спрямовані на охорону праці користувачів ПК, є такі: «Державні санітарні правила і норми роботи з візуальними дисплейними терміналами (ВДТ) електронно-обчислювальних машин» ДСанПіН 3.3.2.007-98, «Вимоги щодо безпеки та захисту здоров’я працівників під час роботи з екранними пристроями», затверджені наказом Мінсоцполітики України від 14.02.2018 року № 207, наказ МВС України «Про затвердження типової інструкції з охорони праці для працюючих з персональними комп’ютерами» від 26 листопада 2002 р. № 1214.

Найбільш повним нормативним документом щодо забезпечення охорони праці користувачів ПК є «Державні санітарні правила і норми роботи з візуальними дисплейними терміналами (ВДТ) електронно-обчислювальних машин» ДСанПіН 3.3.2.007-98.

У першому розділі цього документу вказано, на кого поширюються ці Правила. Особлива увага звертається на те, що дотримання вимог, викладених у Правилах, значно зменшить наслідки несприятливої дії на працівників шкідливих і небезпечних факторів, які супроводжують роботу з відео-дисплейними терміналами. Насамперед, це стосується зорових і нервово-емоційних перевантажень, серцево-судинних захворювань.

У другому розділі «Вимоги до виробничих приміщень для експлуатації ВДТ» наведена характеристика приміщень, в яких експлуатуються ВДТ, а також їх параметри.

Об’ємно-планувальні рішення будівель і приміщень для роботи з ВДТ мають відповідати вимогам ДСанПіН 3.3.2.007-98.

Розміщення робочих місць з ВДТ ЕОМ і ПЕОМ у підвальних приміщеннях, на цокольних поверхах заборонено. Площа на одне робоче місце становить не менш ніж 6,0 м², а об’єм – не менш ніж 20,0 м3. Приміщення для роботи з ВДТ повинні мати природне та штучне освітлення відповідно до СНиП П-4-79. Природне освітлення має здійснюватися через світлові прорізи, орієнтовані переважно на північ чи північний схід, і забезпечувати коефіцієнт природної освітленості (КПО) не нижче ніж 1,5 %.

Виробничі приміщення повинні обладнуватися шафами для зберігання документів, магнітних дисків, полицями, стелажами, тумбами тощо з урахуванням вимог щодо площі приміщень. У приміщеннях із ВДТ слід щоденно робити вологе прибирання. Приміщення з ВДТ мають бути оснащені аптечками першої медичної допомоги. При приміщеннях із ВДТ мають бути обладнані побутові кімнати для відпочинку під час роботи, а також кімната психологічного розвантаження. У кімнаті психологічного розвантаження слід передбачити встановлення пристроїв для приготування і роздачі тонізуючих напоїв, а також місця для занять фізичною культурою (СНиП 2.09.04.-87).

У третьому розділі наведено гігієнічні вимоги до параметрів виробничого середовища приміщень із ВДТ. Гігієнічні вимоги до параметрів виробничого середовища включають вимоги до параметрів мікроклімату, освітлення, шуму і вібрації, рівнів електромагнітного та іонізуючого випромінювань.

Штучне освітлення в приміщеннях із робочими місцями, обладнаними ВДТ, має здійснюватися системою загального рівномірного освітлення. У виробничих та адміністративно-громадських приміщеннях у разі роботи з документами допускається застосування системи комбінованого освітлення (крім системи загального освітлення, додатково встановлюються світильники місцевого освітлення).

Значення освітленості на поверхні робочого столу в зоні розміщення документів має становити 300-500 лк. Якщо неможливо забезпечити системою загального освітлення, допускається використовувати місцеве освітлення. При цьому світильники місцевого освітлення слід встановлювати таким чином, щоб не створювати бліків на поверхні екрана, а освітленість екрана не перевищуватиме 300 лк.

Для штучного освітлення як джерела світла мають застосовуватися переважно люмінесцентні лампи типу ЛБ. У разі наявності відбитого освітлення у виробничих та адміністративно-громадських приміщеннях допускається застосування металогалогенних ламп потужністю 250 Вт. Допускається застосування ламп розжарювання у світильниках місцевого освітлення.

Рівні звукового тиску в октавних смугах частот, рівні звуку та еквівалентні рівні звуку на робочих місцях, обладнаних ВДТ, мають відповідати вимогам СН 3223-85, ГОСТ 12.1.003-83, ГР 2411-81.

Четвертий розділ – Гігієнічні вимоги до організації та обладнання робочих місць з ВДТ. У цьому розділі вказано, якими документами необхідно користуватися при обладнанні робочих місць користувачів ПК, як правильно і на якій відстані необхідно знаходитися користувачу ПК від екрана ВДТ.

Обладнання і організація робочого місця з ВДТ мають забезпечувати відповідність конструкції всіх елементів робочого місця та їх взаємного розташування ергономічним вимогам з урахуванням характеру й особливостей трудової діяльності (ГОСТ 12.2.032-78, ГОСТ 22.269-76, ГОСТ 21.889-76).

Конструкція робочого місця користувача ВДТ має забезпечити підтримання оптимальної робочої пози.

Робочі місця з ВДТ слід так розташовувати відносно світлових прорізів, щоб природне світло падало збоку, переважно зліва.

При розміщенні робочих столів із ВДТ слід дотримуватися таких відстаней: між бічними поверхнями ВДТ – 1,2 м; від тильної поверхні одного ВДТ до екрана іншого – 2,5 м.

Екран ВДТ має розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, що становить 600...700 мм, але не ближче ніж за 600 мм з урахуванням розміру літерно-цифрових знаків і символів.

Розташування екрана ВДТ має забезпечувати зручність зорового спостереження у вертикальній площині під кутом +30° до нормальної лінії погляду працюючого.

Клавіатуру слід розташовувати на поверхні столу на відстані 100...300 мм від краю, звернутого до працюючого. У конструкції клавіатури має передбачатися опорний пристрій (виготовлений із матеріалу з високим коефіцієнтом тертя, що перешкоджає мимовільному її зсуву), який дає змогу змінювати кут нахилу поверхні клавіатури у межах 5...15°.

Для забезпечення захисту і досягнення нормованих рівнів комп’ютерних випромінювань необхідно застосовувати приекранні фільтри, локальні світлофільтри (засоби індивідуального захисту очей) та інші засоби захисту, що пройшли випробування в акредитованих лабораторіях і мають щорічний гігієнічний сертифікат.

При оснащенні робочого місця з ВДТ лазерним принтером параметри лазерного випромінювання повинні відповідати вимогам ДСанПіН 3.3.2.007-98.

У п’ятому розділі Правил викладено вимоги до режимів праці і відпочинку при роботі з ВДТ. При організації праці, пов’язаної з використанням ВДТ ЕОМ і ПЕОМ, для збереження здоров’я працюючих, запобігання професійним захворюванням і підтримки працездатності передбачаються внутрішньозмінні регламентовані перерви для відпочинку.

Внутрішньозмінні режими праці і відпочинку містять додаткові нетривалі перерви в періоди, що передують появі об’єктивних і суб’єктивних ознак стомлення і зниження працездатності.

При виконанні робіт, що належать до різних видів трудової діяльності, за основну роботу з ВДТ слід вважати таку, що займає не менше 50 % робочого часу. Впродовж робочої зміни мають передбачатися:

• перерви для відпочинку і вживання їжі (обідні перерви);
• перерви для відпочинку і особистих потреб (згідно з трудовими нормами);
• додаткові перерви, що вводяться для окремих професій з урахуванням особливостей трудової діяльності.

Правилами встановлюються такі внутрішньозмінні режими праці та відпочинку при роботі з ЕОМ при 8-годинній денній робочій зміні в залежності від характеру праці:

• для розробників програм із застосуванням ЕОМ слід призначати регламентовану перерву для відпочинку тривалістю 15 хвилин через кожну годину роботи за ВДТ;
• для операторів із застосуванням ЕОМ слід призначати регламентовані перерви для відпочинку тривалістю 15 хвилин через
• кожні дві години;
• для операторів комп’ютерного набору слід призначати регламентовані перерви для відпочинку тривалістю 10 хвилин після
• кожної години роботи за ВДТ.

У всіх випадках, коли виробничі обставини не дозволяють застосувати регламентовані перерви, тривалість безперервної роботи з ВДТ не повинна перевищувати 4 години.

При 12-годинній робочій зміні регламентовані перерви повинні встановлюватися в перші 8 годин роботи аналогічно перервам при 8-годинній робочій зміні, а протягом останніх 4-х годин роботи, незалежно від характеру трудової діяльності, – через кожну годину тривалістю 15 хвилин.

Для зниження нервово-емоційного напруження, втомлення зорового аналізатора, поліпшення мозкового кровообігу, подолання несприятливих наслідків гіподинамії, запобігання втомі доцільно деякі перерви використовувати для виконання комплексу вправ, які наведені у Державних санітарних правилах і нормах роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин ДСанПІН 3.3.2.007-98.

Працюючі з ВДТ підлягають обов’язковим медичним оглядам: попереднім – при влаштуванні на роботу і періодичним – протягом трудової діяльності відповідно до наказу МОЗ України від 31 березня 1994 р. № 45.

Періодичні методичні огляди мають проводитися раз на два роки комісією в складі терапевта, невропатолога та офтальмолога.

До складу комісії, що проводить попередні та періодичні медичні огляди, при необхідності (за наявністю медичних показань), можуть залучатися до оглядів лікарі інших спеціальностей.

Основними критеріями оцінки придатності до роботи з ВДТ мають бути показники стану органів зору: гострота зору, показники рефракції, акомодації, стану бінокулярного апарату ока тощо. При цьому необхідно враховувати також стан організму в цілому.

Жінки, які працюють з ВДТ, обов’язково оглядаються акушером-гінекологом один раз на два роки.

Жінки з часу встановлення вагітності та в період годування дитини грудьми до виконання всіх робіт, пов’язаних з використанням ВДТ, не допускаються.

Виконання вимог, наведених в Правилах, в комплексі з практичним здійсненням первинних та спеціальних заходів повинно стати нормою діяльності всіх фахівців, безпосередньо пов’язаних з навчальними та виробничими колективами.

5. Електробезпека

Практика показує, що в усіх галузях застосування електричної енергії на підприємствах і в організаціях мають місце випадки ураження людини електричним струмом.

Основними причинами електротравматизму під час виконання трудових обов’язків є такі:

• випадкове торкання неізольованих струмопровідних частин електрообладнання;
• використання несправних ручних електроінструментів;
• застосування нестандартних або несправних переносних світильників напругою 220 чи 127 В;
• робота без надійних захисних засобів та запобіжних пристосувань;
• доторкання до незаземлених корпусів електроустановок, що опинилися під напругою внаслідок пошкодження чи спробою ізоляції;
• недостатня підготовленість персоналу з питань електробезпеки;
• недотримання правил будови, улаштування, безпечної експлуатації електроустановок і правил експлуатації електрозахисних засобів тощо;
• невідповідність параметрів електроустановок нормам, наведеним у відповідних ГОСТ, ДСТ, Правилах устрою електроустановок (ПУЕ), Правилах безпечної експлуатації електроустановок (ПБЕЕ).

Особливості дії електричного струму на організм людини. Електричний струм, що протікає через тіло людини, призводить до виникнення в ньому таких основних нестандартних процесів:

• безпосереднє роздратування та збудження живих тканин (м’язів, нервових волокон, серцево-судинної системи). Цей процес відбувається в тому разі, коли шлях протікання струму пролягає безпосередньо через живі тканини людського організму;
• рефлекторне (непряме) збудження тканин, що є наслідком дії електричного струму на центральну нервову систему;
• посилення процесу збудження тканин, виникнення неадекватних і недоцільних команд центральної нервової системи в результаті накладання електричного струму на процеси розповсюдження біострумів;
• перетворення електричної енергії на теплову при проходженні електричного струму через живі тканини, які характеризуються певним електричним опором.

Отже, протікання електричного струму через організм людини являє собою складний процес, який супроводжується значним спектром фізико-біологічних і хімічних реакцій, основними з яких є термічна, електролітична, механічна та біологічна. Для з’ясування їх сутності стисло охарактеризуємо механізм дії кожної із вказаних реакцій.

Термічна реакція тканин організму людини виникає внаслідок перетворення електричної енергії на теплову. Річ у тому, що тканини людини характеризуються кінцевою величиною опору протіканню електричного струму. Через це при протіканні струму відповідно до закону Ома на опорі формується певна потужність, що трансформується в теплову енергію. При цьому дія електричного струму може виявлятися в нагріванні до високих температур окремих ділянок тканини тіла людини, кровоносних судин, нервових волокон і т. ін. і, як наслідок, викликати значні функціональні зміни в організмі або його окремих частинах.

Електролітична дія електричного струму на живі тканини полягає в розкладанні внутрішньоклітинної органічної рідини на іони. Такий процес може супроводжуватися значними змінами її фізико-хімічного складу і, як наслідок, порушенням функціональних характеристик організму людини.

Механічна реакція організму людини на протікання електричного струму виявляється у вигляді електродинамічного ефекту, який проявляється, наприклад, у різкому скороченні м’язових тканин. У цьому разі може спостерігатися їх розрив, розрив та порушення кровоносних судин і т. п.

Біологічна реакція організму людини на електричний струм формується в результаті його дії на внутрішні біоелектричні процеси, подразненні живих тканин. Оскільки величина зовнішнього струму може бути значно більша за рівні біострумів, то при цьому можуть виникнути специфічні (в ряді випадків значні) розлади діяльності організму людини.

Види електричних травм. Розглянуті вище реакції організму людини та дія електричного струму й електричної дуги на живі тканини можуть призводити до електричних травм – порушень функцій життєдіяльності живих тканин, окремих частин чи організму людини в цілому. Вся сукупність можливих електричних травм класифікується як місцеві електричні травми й електричні удари.

Місцева електрична травма – виражене місцеве порушення цілісності тканин і кісток тіла людини, що викликається дією електричного струму або електричної дуги.

Зазначимо, що більшість місцевих електричних травм, як правило, викликано відносною короткочасною дією струму, значного за величиною (більше 1 А). Серед великої кількості видів місцевих електричних травм найбільш поширеними є: електричні опіки, електричні знаки, механічні пошкодження та електрофтальмія.

Електричні опіки – місцеві пошкодження живих тканин тіла людини, що виникають при протіканні через них електричного струму або в результаті дії електричної дуги. Таким чином, ці місцеві електричні травми поділяються на два види – опік струмом і дуговий опік. Опік струмом виникає внаслідок його термічної дії. Річ у тому, що на ділянках тканин тіла людини, через які протікає електричний струм, як і на будь-якому опорі електричному струму, згідно з фізичними законами формується деяка електрична потужність. Ця потужність перетворюється на теплову. В тому разі, якщо величина електричної потужності достатня для нагрівання ділянки тіла людини до температури 60…70 ºС, через те, що людина являє собою білкову форму матерії, – відбувається процес переходу білка з рідкої, живої фази – до твердої, неживої. Такі опіки можуть проникати глибоко всередину тканин тіла людини і потребують довгострокового лікування. Опік струмом є однією з найпоширеніших електричних травм.

Електричні знаки – пошкодження ділянки шкірного шару тіла людини внаслідок його безпосереднього контакту зі струмоведучою частиною електроустановки. Природа виникнення цього виду електричних травм вивчена недостатньо. Останні гіпотези представляють її як сукупну дію електролітичної та механічної дії електричного струму. Електричні знаки мають вигляд припухлості із затверділою ділянкою шкіри. Іноді електричні знаки мають вигляд форми тієї ділянки струмоведучої частини електроустановки, до якої доторкнувся потерпілий. Самі електричні знаки безболісні. У разі значних розмірів уражених ділянок шкіри ці електричні травми можуть призводити до порушення функцій пошкодженої частини організму людини.

Механічні пошкодження – ушкодження частин тіла людини, що виникло внаслідок мимовільних судорожних скорочень м’язових тканин людини під дією протікаючого через них електричного струму. В цьому разі наявною є електродинамічна реакція організму людини на прикладений електричний струм.

Електрофтальмія – запалення зовнішніх оболонок очей – роговиці та кон’юнктиви, що виникає під дією активного потоку ультрафіолетового діапазону випромінювань електричної дуги. Ця електрична травма проявляється як результат хімічної реакції клітин, в яких виникають зміни фізико-хімічного складу різної глибини та інтенсивності. Ззовні наслідок дії електричної дуги виявляється в почервонінні й запаленні шкіри повік, часткової втрати зору.

Електричні удари – ураження окремих життєво важливих органів тіла людини внаслідок дії електричного струму на його нервову систему та м’язові тканини. Електричні удари викликаються порівняно невеликими величинами струму, як правило, при виконанні робіт в електроустановках напругою живлення до 1000 В. В основі механізму виникнення травм цього типу знаходяться електродинамічна та біологічна реакції організму людини на діючий електричний струм. При цьому, оскільки величина струму порівняно невелика, то, як правило, місцеві електричні травми не виявляються. Найбільш шкідливий прояв електричних ударів спостерігається у вигляді двох основних травм – зупинки дихання та фібриляції серця.

Зупинка дихання – електрична травма, яка може мати місце при довгостроковій дії (більше 15...20 с) невідпускаючого струму, який протікає через область дихальних м’язів і викликає їх параліч.

Фібриляція серця – електрична травма, що виявляється в хаотичному скороченні й розслабленні м’язових волокон серця (фібрил) унаслідок короткострокової дії струму (0,15...0,2 с) величиною кілька сотень міліампер. Якщо імпульс електричного струму збігається за часом із фізіологічним імпульсом кардіоциклу, то можлива активізація його амплітуди. При цьому внаслідок перерозподілу енергії м’язів серця амплітуда першого імпульсу, який забезпечує транспортування крові в організмі, зменшується, а другого (фізіологічного) – збільшується. В результаті цього серцеві м’язи не забезпечують нормальний кровообіг через їх хаотичну роботу.

Фактори, що впливають на ступінь ураження людини електричним струмом. Порізи, подряпини, зволоження, збільшене потовиділення, забруднення шкірного покриву можуть призвести до значного зменшення загального опору тіла людини електричному струму. Будова шкіри людини досить складна. Спрощено її можна уявити у вигляді двох прошарків – верхнього (рогового), який практично являє собою неживу тканину, і нижнього. Верхній прошарок шкіри характеризується значною величиною електричного опору, тоді як нижній має значно менше значення цієї характеристики.

Щороку в Україні від електричного струму гине приблизно 1500 осіб. Тому питання ектробезпеки набувають особливої ваги.

Основи електробезпеки. Електробезпека – це система організаційних і технічних заходів та засобів, що забезпечують захист людей від шкідливого та небезпечного впливу електричного струму, електричної дуги, електромагнітного поля і статичної електрики.

Система засобів і заходів електробезпеки складається з підсистем:

• технічних засобів і заходів електробезпеки;
• електрозахисних засобів;
• організаційно-технічних заходів і засобів.

До підсистеми технічних засобів і заходів забезпечення електробезпеки включають:

• ізоляцію струмовiдних частин – забезпечує технічну працездатність електроустановок, зменшує ймовірність потрапляння людини під напругу, замикань на землю і корпус електроустановок, зменшує через людину при доторку до неізольованих струмовiдних частин в електроустановках, що живляться від ізольованої від землі мережі за умови відсутності фаз із пошкодженою ізоляцією (ГОСТ 12.1.009-76);
• недоступність струмовiдних частин – основними заходами забезпечення недоступності струмовiдних частин є застосування захисних огороджень, закритих комутаційних апаратів (пакетів вимикачів, комплектних пускових пристроїв, дистанційних електромагнітних приладів управління споживачами електроенергії тощо), розміщення неізольованих струмовiдних частин на недосяжній для ненавмисного доторку до них інструментом на висоті, різного роду пристосуваннями тощо, обмеження доступу сторонніх осіб до електротехнічного приміщення;
• застосування блоківок безпеки – їх призначення: унеможливити доступ до неізольованих струмовiдних частин без попереднього зняття з них напруг, попередити помилкові оперативні та керуючі дії персоналу при експлуатації електроустановок, не допустити порушення рівня електробезпеки та вибухозахисту електрообладнання без попереднього його відключення від джерела живлення. Основними видами блоківок безпеки є механічні, електричні, електромагнітні, комутаційні схеми, знаки високої електричної напруги, постійно попереджувальні знаки тощо;
• засоби орієнтації на електроустановках дають можливість персоналу чітко орієнтуватися при монтажі, виконанні ремонтних робіт, запобігаючи помилковим діям. До засобів орієнтації в ектроустановках належать: маркування частин електрообладнання, проводів і струмоводів (шин), бирки на проводах, кольорові рішення неізольованих струмовiдних частин, ізоляції внутрішніх поверхонь електричних шаф і щитів керування, попереджувальні сигнали, написи, таблички;
• розміщення електричних мереж, ізольованих від землі, – обмежує величину струму через людину за рахунок опору ізоляції фаз відносно землі при умові забезпечення необхідного стану ізоляції.

До підсистеми електрозахисних засобів електробезпеки відносять технічні вироби, що не є конструктивними елементами електроустановок і використовуються з метою запобігання електротравм.

ДНАОП 1.1.10-1.07-01 «Правила експлуатації електрозахисних засобів» – нормативний акт, в якому наведено перелік засобів захисту, вимоги до їх конструкції, обсягів і норм випробувань, порядку застосування і зберігання, комплектування засобами захисту електроустановок і виробничих бригад. Електрозахисні засоби електробезпеки поділяються на основні (ізолюючі) – штанги, кліщі, накладки, діелектричні рукавиці тощо, допоміжні (огороджувальні та запобіжні) огородження, щитки, ширми, плакати та окуляри, каски, запобіжні пояса, рукавиці для захисту рук.

Що стосується підсистеми організаційно-технічних заходів і засобів забезпечення електробезпеки, то їх зміст регламентується ДНАОП 0.00-1.21-98 «Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів». Згідно з цим законодавчим документом відповідальність за організацію безпечної експлуатації електроустановок покладається на власника.

Згідно з чинними вимогами власник зобов’язаний:

• призначити відповідального за справний стан і безпечну експлуатацію електроустановок;
• створити й укомплектувати відповідно до потреб електротехнічну службу;
• розробити і затвердити посадові інструкції працівників електротехнічної служби та інструкції з безпечного виконання робіт в електроустановках з урахуванням їх особливостей;
• забезпечити своєчасне навчання і перевірку знань працівників з питань електробезпеки.

За вимогами і заходами безпеки роботи в електроустановках поділяються на три категорії:

• зі зняттям напруги;
• без зняття напруги на струмовiдних частинах та поблизу них;
• без зняття напруги на безпечній відстані від струмовiдних частин.

Для забезпечення електробезпеки всі виробничі приміщення поділяють за ступенем небезпеки ураження людини електричним струмом на три класи:

Приміщення без підвищеної небезпеки – це сухі приміщення з відносною вологістю не більше 75 % і температурою повітря в межах + 5…+ 250 С, з не струмопровідними підлогами (дерев’яними, пластмасовими), повітряним середовищем без струмопровідного пилу.

Приміщення з підвищеною небезпекою – це приміщення, що характеризуються наявністю однієї з таких ознак:

• вогкість з постійною відносною вологістю повітря більше 75 %;
• струмопровідний пил;
• струмопровідні підлоги (земляні, металеві, залізобетонні, цегельні);
• висока температура повітря (вище 35 0С);
• можливість одночасного дотику людини до металевих конструкцій будинків, технологічних апаратів, механізмів, металевих корпусів електроустаткування.

Приміщення особливо небезпечні – це приміщення, в яких присутня одна з таких ознак:

• відносна вологість повітря постійно близька до 100 %, унаслідок чого стіни і стеля таких приміщень покриті конденсатом вологи;
• приміщення з постійною наявністю їдких газів чи пари відносно матеріалу ізоляції струмоведучих частин;
• приміщення, для яких характерні дві чи більше ознак, що відносяться до класу приміщень із підвищеною небезпекою, наприклад, приміщення зі струмопровідним пилом і сирою струмопровідною підлогою.

До роботи на електроустановках допускаються особи не молодші 18 років, які пройшли інструктаж і навчання з безпечних методів праці, перевірку знань правил безпеки та інструкцій відповідно до займаної посади.

ДНАОП 0.00-1.21-98 регламентує вимоги безпеки щодо рівня професійної підготовки працівників, які допускаються до роботи в електроустановках, що виконуються за нарядами-допусками, розпорядженнями, в порядку поточної експлуатації.

6. Основи пожежної безпеки

Пожежа – неконтрольований процес горіння, що поширюється в часі та просторі, який супроводжується знищенням матеріальних цінностей і створює небезпеку для життя людей.

За масштабами та інтенсивністю пожежі поділяють на:

• окремі пожежі, що виникають в окремих будівлях (спорудах) або у невеликих ізольованих групах будівель;
• суцільні пожежі, під час яких одноразово горить більшість будівель і споруд на певній ділянці забудови (понад 50 %);
• вогневий шторм – особлива форма суцільної пожежі. Вертикальний потік нагрітих продуктів горіння, в який з великою швидкістю (до 50 км/год) надходить (втягується) значна кількість свіжого повітря;
• масові пожежі, що створюються за наявності на місцевості сукупності окремих і суцільних пожеж.

Залежно від місця виникнення розрізняють пожежі на транспортних засобах, степові та польові, пожежі в населених пунктах, підземні пожежі в шахтах, рудниках, торф’яні та лісові, а також пожежі в будинках, спорудах (зовнішні та внутрішні).

Пожежна небезпека – можливість виникнення або розвитку пожежі.

Пожежна безпека – стан об’єкта, при якому з регламентованою ймовірністю виключається можливість виникнення та розвитку пожежі та впливу на людей небезпечних факторів, а також забезпечується захист матеріальних цінностей.

Забезпечення пожежної безпеки – це один із важливих напрямків щодо охорони життя та здоров’я людей, національного багатства i довкілля. Незважаючи на значний поступ у науково-технічній сфері людству ще не вдалося знайти абсолютно надійних засобів щодо забезпечення пожежної безпеки. Більше того, статистика свідчить, що при зростанні чисельності населення на 1 % кiлькiсть пожеж збільшується приблизно на 5 %, а збитки від них зростають на 10 %. Кожні п’ять секунд на земній кулі виникає пожежа, а в Україні – кожні 10 хвилин. Протягом однієї доби в Україні виникає 120–140 пожеж, в яких гинуть 6–7, отримують травми 3–4 людини, вогнем знищується 32–36 будівель, 4–5 одиниць техніки. Щодобові збитки від пожеж становлять близько 500 тис. грн.

Для успішного проведення дієвих попереджувальних заходів у виробничій сфері та у країні загалом важливо знати основні причини пожеж.

Згідно зі статистичними даними, основними причинами пожеж в Україні є такі:

• необережне поводження з вогнем – 58-60 %;
• порушення правил монтажу та експлуатації (ППМЕ) електрообладнання та побутових електроприладів – 18-20 %;
• ППМЕ приладів опалення – 11-12 %;
• пустощі дітей з вогнем – 7-8 %;
• підпали – 2 %.

Як видно з наведених даних, причиною, що найчастіше викликає пожежі в Україні, є необережне поводження з вогнем. У виробничій сфері з цієї причини часто виникають пожежі у разі паління в недозволених місцях та під час виконання так званих вогневих робіт.

Коли людина перебуває в зоні впливу пожежі, то вона може потрапити під дiю таких небезпечних і шкідливих чинників:

• токсичні продукти горіння;
• вогонь;
• підвищена температура середовища;
• дим;
• недостатність кисню;
• руйнування будівельних конструкцій;
• вибухи;
• витікання небезпечних речовин, що відбувається внаслідок пожежі;
• паніка.

Токсичні продукти горіння становлять найбільшу загрозу для життя людини, особливо при пожежах у будівлях. Адже в сучасних виробничих, побутових та адміністративних приміщеннях знаходиться значна кiлькicть синтетичних матеріалів, що є основними джерелами токсичних продуктів горіння. Так, при горінні пiнополiуретану та капрону утворюються ціанистий водень (синильна кислота), вiнiпласту – хлористий водень та оксид вуглецю, лінолеуму – сірководень і сірчистий газ i т. п. Найчастіше при пожежах відзначається високий вміст у повiтрi оксиду вуглецю. Так, у підвалах, шахтах, тунелях, складах його вміст може становити від 0,15 до 1,5 %, а в приміщеннях – 0,1-0,6 %.

Вогонь – надзвичайно небезпечний чинник пожежі, однак випадки його безпосередньої дії на людей зустрічаються досить рідко. Під час пожежі температура полум’я може досягати 1200-1400 ºС i у людей, які перебувають у зоні пожежі випромінювання полум’я можуть викликати опіки та больові вiдчyття.

Небезпека підвищеної температури середовища полягає у тому, що вдихання розiгрiтого повітря разом iз продуктами горіння може призвести до ураження органів дихання та смерті. В умовах пожежі підвищення температури середовища до 60 ºС вже є життєво небезпечним для людини.

Дим являє собою велику кiлькiсть видимих найдрiбнiших твердих та (або) рідинних часточок незгорілих речовин, що знаходяться в газах у завислому стані. Він викликає інтенсивне подразнення органів дихання та слизових оболонок (сильний кашель, сльозотечу тощо). Kpiм того, в задимлених приміщеннях унаслідок погіршення видимості сповільнюється евакуація людей, а з часом провести її зОВСім неможливо.

Недостатність кисню спричинена тим, що в процесі горіння відбувається хiмiчна реакція окиснення горючих речовин і матерiалiв. Небезпечною для життя людини вже вважається ситуація, коли вміст кисню в повiтрi знижується до 14 % (норма 21 %). При цьому втрачається координація pyxiв, з’являється слабкість, запаморочення, загальмовується свiдомiсть. При концентрацii кисню 9-11 % смерть настає через кілька хвилин.

Вибухи, витікання небезпечних речовин можуть бути спричинені їx нагріванням під час пожежі, розгерметизацieю ємкостей та трубопроводів із небезпечними рідинами і газами. Вибухи збільшують площу горіння i можуть призводити до утворення нових осередків пожеж. Люди, які знаходяться поблизу, можуть підпадати під дiю вибухової хвилі, діставати ураження уламками тощо.

Руйнування будівельних конструкцій відбувається внаслідок втрати ними несучої здатності під впливом високих температур і вибухів. При цьому люди можуть отримати значні механiчнi травми, опинитися під уламками завалених конструкцій. До того ж, евакуація може бути неможливою внаслідок завалів евакуаційних виходів і руйнування шляхів евакуації.

Паніка, в основному, спричинюється швидкими змінами психічного стану людини, як правило, депресивного характеру в умовах екстремальної ситуацiї (пожежі). Бiльшiсть людей потрапляють у складні та неординарні умови, якими характеризується пожежа, вперше i не мають вiдповiдної психічної стiйкостi та достатньої підготовки до цього. Коли дія чинників пожежі перевищує межу психофiзiологiчних можливостей людини, її може охопити панічний стан. При цьому людина втрачає розсудливість, її дії стають неконтрольованими та неадекватними ситуації, що виникла. Паніка – це жахливе явище, здатне призвести до масової загибелі людей.

Заходи і засоби щодо забезпечення пожежної безпеки. Для забезпечення пожежної безпеки об’єктів передбачається організація та проведення комплексу заходів і засобів щодо забезпечення пожежної безпеки об’єкта, який складається з відповідних систем:

• система запобігання пожежі;
• система протипожежного захисту;
• заходи органiзацiйно-технiчного характеру.

1. Система запобігання пожежі – це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на унеможливлення умов, необхідних для виникнення пожежі. Підсистемами цієї системи є такі: підсистема запобігання утворення горючого середовища та підсистема запобігання виникнення в горючому середовищі джерела запалювання.

Умови, необхідні для виникнення пожежі:

• наявність трьох чинників: горючої речовини, окисника (кисень, хлор, фтор, оксиди азоту, селітра) та джерела запалювання;
• нагрівання горючої речовини до необхідної температури.

Запобігання утворення горючого середовища досягається:

• застосуванням герметичного виробничого устаткування;
• максимально можливою заміною в технологічних процесах горючих речовин і матерiалiв негорючими;
• обмеженням кiлькоcтi пожежо- та вибухонебезпечних речовин при використанні та зберiганнi, а також правильним їх розміщенням;
• iзоляцiєю гoрючоro та вибухонебезпечноro середовища;
• органiзaцiєю контролю за складом повітря в приміщенні та контролю за станом середовища в апаратах;
• застосуванням робочої та аварійної вентиляції;
• відведенням горючого середовища в спецiальнi пристрої та безпечні місця;
• застосування в установках із горючими речовинами пристроїв захисту від пошкоджень та аварій;
• використанням iнгiбіторів – хімічних речовин, які уповільнюють або припиняють пожежу, та флегматизаторів – хімічних речовин, які роблять середовище негорючим, та ін.

Запобігання виникнення в горючому середовищі джерела запалювання досягається:

• використанням устаткування та пристроїв, при роботі яких не виникає джерел запалювання;
• використанням електроустаткування, що відповідає за виконанням класу пожежо- та вибухонебезпеки приміщень і зон, групам i категоріям вибухонебезпечної сумiшi;
• виконанням вимог щодо сумісного зберігання речовин і матерiалiв;
• використанням устаткування, що задовольняє вимогам електростатичної iскробезпеки;
• облаштуванням блискавкозахисту;
• органiзацiєю автоматичного контролю параметрів, що визначають джерела запалювання;
• використанням швидкодіючих засобів захисного вимкнення;
• заземленням обладнання та видовжених металоконструкцій;
• використанням під час роботи з ЛЗР інструментів, що не допускають іскроутворення;
• лiквiдацiєю умов для самоспалахування речовин i матерiалiв;
• усуненням контакту пiрофорних речовин із повітрям;
• підтриманням температури нагрівання поверхні устаткування пристроїв, речовин та матерiалiв, які можуть контактувати з горючим середовищем нижче гранично допустимої температури самозаймання.

2. Система протипожежного захисту – це сукупність органiзацiйних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання впливу на людей небезпечних чинників пожежі та обмеження матеріальних збитків вiд неї.

Протипожежний захист об’єкта здійснюється за такими напрямами:

• обмеження обсягу та поширення пожежі;
• обмеження розвитку пожежі;
• забезпечення безпечної евакуації людей та майна;
• створення умов для успішного гасіння пожежі.

1) Обмеження обсягу та поширення пожежі:

• розміщення будівель і споруд на території об’єкта з дотриманням протипожежних розривів та інших вимог пожежної безпеки;
• дотримання обмежень щодо кiлькостi поверхів будівель і площі поверху;
• правильне планування та розміщення виробничих цехів, приміщень, дільниць у межах будiвлi;
• розміщення пожежонебезпечних процесів та устаткування в iзольованих приміщеннях, відсіках, камерах;
• вибір будівельних конструкцій необхідних ступенів вогнестiйкостi;
• встановлювання протипожежних перешкод у будівлях, системах вентиляції, паливних і кабельних комунiкацiях;
• обмеження витiкaння та розтiкaння легкозаймистих і горючих рідин у разі пожежі;
• влаштування систем автоматичної пожежної сигналiзацiї та пожежогасiння.

2) Обмеження розвитку пожежі:

• обмеження кiлькостi горючих речовин, що одночасно знаходяться в примiщеннi;
• використання оздоблювальних будівельних і конструкційних матерiалiв із нормативними показниками вибухопожежонебезпечностi;
• аварійне стравлювання горючих рідин і газів;
• своєчасне звільнення приміщень від залишків горючих матерiалiв;
• застосування для пожежонебезпечних речовин спеціального обладнання з посиленим захистом від пошкоджень.

3) Забезпечення безпечної евакуації людей та майна:

• вибір такого об’ємно-планувального та конструктивного виконання будiвлi, щоб евакуація людей була завершена до настання гранично допустимих piвнів чинників пожежі;
• застосування будівельних конструкцій будівель і споруд вiдповiдних ступенів вогнестiйкостi для того, щоб вони зберігали несучі та огороджувальні функції протягом усього часу евакуації;
• вибір вiдповiдних засобів колективного та iндивiдуального захисту;
• застосування аварійного вимкнення устаткування та комунiкацiй;
• влаштування систем протидимового захисту, що запобігають задимленню шляхів евакуації;
• облаштування необхідних шляхів евакуацiї (коридорів, сходових кліток, зовнішніх пожежних драбин), їx раціональне розміщення та належне утримання.

4) Створення умов для успішного гасіння пожежі:

• встановлення в будівлях та приміщеннях установок пожежної автоматики;
• забезпечення примiщенъ нормованою кiлькiстю первинних засобів пожежогасiння;
• влаштування та утримання в належному стані території підприємства, під’їздів до будівельних споруд, пожежних водоймищ, гiдрантiв.

3. Заходи органiзацiйно-технiчного характеру на об’єкті пiдроздiляються на:

• органiзацiйнi;
• технічні;
• режимні;
• експлуатацiйнi.

1. Органiзацiйнi заходи пожежної безпеки передбачають: органiзацiю пожежної охорони на об’єкті, проведення навчань із питань пожежної безпеки (включаючи iнструктажi та пожежно-технiчнi мiнiмуми), застосування наочних засобів протипожежної пропаганди та агiтацiї, органiзацiєю добровільних пожежних команд, проведення перевірок, оглядів стану пожежної безпеки приміщень, будівель, об’єкта в цілому та ін.
2. До технічних заходів належать: суворе дотримання правил i норм, визначених чинними нормативними документами при реконструкції приміщень, будівель та об’єктів, технічному переоснащенні виробництва, експлуатації чи можливому переобладнанні електромереж, опалення, вентиляції, освітлення i т. п.
3. Заходи режимного характеру передбачають заборону куріння та застосування відкритого вогню в недозволених місцях, недопущення появи сторонніх осіб у вибухонебезпечних приміщеннях чи на об’єктах, регламентацію пожежної безпеки при проведенні вогневих робіт тощо.
4. Експлуатацiйнi заходи охоплюють своєчасне проведення профілактичних оглядів, випробувань, ремонтів технологічного і допоміжного устаткування, а також інженерного господарства (електромереж, електроустановок, опалення, вентиляції).

Найчастіше пожежі від необережного ставлення до вогню виникають у побутових, адміністративних і підсобних приміщеннях. При проектуванні або забудові виробничих будинків і споруд необхідно враховувати категорію їх пожежної безпеки. Тому залежно від характеристики речовин, що присутні в приміщенні, та їх кількості приміщення поділяються за пожежною і вибуховою небезпекою на категорії А, Б, В, Г, Д

Категорія А (вибухонебезпечні) – приміщення, в яких застосовуються горючі гази з нижньою концентраційною межею займистості в повітрі в 10 % і нижче до об’єму повітря в приміщенні, рідин, які мають температуру спалаху парів до 28 °С включно (якщо із вказаних рідин і газів можуть утворюватися з повітрям вибухонебезпечні суміші в обсягах, які перевищують 5 % об’єму повітря в приміщенні), а також речовини і матеріали, здатні вибухати й горіти при взаємодії з водою, киснем повітря, або одне з одним в такій кількості, що розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні перевищує 5 КПа.

Категорія Б (вибухонебезпечні) – приміщення, в яких використовуються або є в наявності горючі гази з нижньою концентраційною мережею займистості більше 10 % до об’єкту повітря в приміщенні та рідин, з температурою спалаху парів від 28 °С до 61 °С включно; рідин, нагрітих в умовах виробництва до температури спалаху і вище; робочого пилу або волокон з нижньою межею займистості 65 г/м і менше, якщо із вказаних рідин та пилу в подальшому можуть створюватися вибухонебезпечні пило-повітряні або паропровідні суміші в об’ємі, що перевищує 5 % об’єму повітря в приміщенні, при спалахуванні яких у приміщенні розвивається розрахунковий надлишковий тиск, що перевищує 5КПа.

Категорія В (пожежонебезпечні) – приміщення, в яких використовуються або знаходяться горючі та важко-горючі рідини, тверді горючі та важко-горючі речовини та матеріали, які при взаємодії з водою, киснем повітря, або одне з одним здатні горіти лише за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться або використовуються, не відносяться до категорії А або Б.

Категорія Г (пожежонебезпечні) – приміщення, в яких знаходяться або використовуються негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистої теплової енергії, іскор, полум’я; горючі гази, рідини або тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.

Категорія Д – приміщення, в яких знаходяться негорючі речовини і матеріали в холодному стані.

Категорія Е – горіння електроустановок під напругою.

Організація забезпечення пожежної безпеки в Україні. Правовою основою діяльності в галузі пожежної безпеки є Конституція України, Кодекс цивільного захисту України та iншi закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, прийнятi в межах їх компетенції. При організації забезпечення пожежної безпеки слід також керуватися Правилами пожежної безпеки в Укpaїнi, стандартами, будівельними нормами, Правилами улаштування електроустановок (ПУЕ), нормами технологічного проектування та іншими нормативними актами, виходячи зi сфери їx дії, які регламентують вимоги пожежної безпеки.

Основним законодавчим документом, який регламентує вимоги щодо пожежної безпеки, є Кодекс цивільного захисту України. Цей кодекс визначає загальні правові, економiчнi та соцiальнi основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних opгaнів, юридичних i фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки в населених пунктах і на об’єктах незалежно від форм власності здійснюється відповідно до чинного законодавства державною пожежною охороною в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України.

Державний пожежний нагляд здійснюється в населених пунктах та на об’єктах незалежно від форм власності. Посадовими особами органів державного пожежного нагляду є державні інспектори з пожежного нагляду.

Пожежна охорона створюється з метою захисту життя і здоров’я громадян, приватної, колективної та державної власності від пожеж, підтримання належного рівня пожежної безпеки на об’єктах і в населених пунктах.

Основними завданнями пожежної охорони є такі:

• здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог;
• запобігання пожежам i нещасним випадкам на них;
• гасіння пожеж, рятування людей і надання допомоги в лiквiдацiї наслiдкiв аварій, катастроф i стихійного лиха.

Пожежна охорона поділяється на:

• державну;
• відомчу;
• місцеву;
• добровільну.

Державна пожежна охорона формується на базі існуючих воєнізованих та професійної пожежної охорони, входить до системи ДСНС i здійснює державний пожежний нагляд.

Пiдроздiли відомчої пожежної (пожежно-сторожовоi) охорони створюються на об’єктах міністерств, інших центральних opгaнів виконавчої влади, перелік яких визначається Кабінетом Miніcтpiв України.

У сільських населених пунктах, в яких немає пiдроздiлiв державної пожежної охорони, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються пiдроздiли мicцевої пожежної охорони. Додатково підрозділи місцевої пожежної охорони можуть створюватися також у містах та для охорони об’єктів.

На підприємствах, в установах та організаціях з метою проведення заходів щодо запобігання пожежам та організації їх гасіння можуть створюватися з числа робітників, службовців, інженерно-технічних працівників та інших громадян добровільні пожежні дружини.

На підприємствах з кiлькiстю працюючих 50 i більше чоловік рішенням трудового колективу можуть створюватися пожежно-технiчнi комісії.

У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний громадянин зобов’язаний:

• негайно повідомити про це телефоном пожежну охорону. При цьому необхідно назвати адресу об’єкта, вказати кiлькicть поверхів будiвлi, мicце виникнення пожежі, обстановку на пожежі, наявність людей, а також повідомити своє прізвище;
• вжити (за можливості) заходів щодо евакуацii людей, гасіння (локалiзацiї) пожежі та збереження матеріальних цінностей;
• якщо пожежа виникне на пiдприємствi, повідомити про неї керівника чи вiдповiдну компетентну посадову особу та (або) чергового по об’єкту;
• у разі необхiдностi викликати iншi аварiйно-рятувальнi служби (медичну, газоаварiйну тощо).

7. Заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю

Дослідження питань безпеки поводження з вогнепальною зброєю під час розгляду та оцінювання умов праці працівників поліції зумовлене тим, що їх праця пов’язана з використанням зброї під час виконання службових обов’язків.

Порядок зберігання і носіння вогнепальної зброї, що знаходиться в розпорядженні поліцейського, перелік вогнепальної зброї та боєприпасів, що використовуються в діяльності поліції, та норми їх належності встановлюються Міністром внутрішніх справ України. Питання заходів безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю регулюється Інструкцією із заходів безпеки при проводженні зі зброєю, затвердженою наказом МВС України від 1 лютого 2016 року № 70.

Забезпечення особистої безпеки поліцейськими при поводженні зі зброєю є складовою частиною службової діяльності поліції і здійснюється під час вивчення матеріальної частини зброї, навчання правил та порядку її застосування і використання, заходів безпеки при поводженні зі зброєю і влучній стрільбі в закладах (установах) та за місцем служби в системі службової підготовки

Вогнепальна зброя закріплюється за поліцейським, який склав Присягу на вірність Українському народові, завершив навчання у закладі (установі) та пройшов первинну професійну підготовку і направлений для подальшого проходження служби, а також склав заліки із знання матеріальної частини зброї, порядку і правил її застосування, заходів безпеки при поводженні з нею, виконав норматив з вогневої підготовки та вправу зі стрільби.

Перевірка в поліцейських рівня знань із заходів безпеки при поводженні зі зброєю відображається у внутрішній документації органу (закладу, установи) поліції та проводиться, зокрема:

1) перед призначенням на вищу посаду, закріпленням вогнепальної зброї;

2) під час інструктажів поліцейських перед заступанням на службу, виконанням службових обов’язків з протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку;

3) під час перевірки несення служби поліцейськими органів (закладів, установ) поліції;

4) перед проведенням практичних стрільб;

5) не рідше двох разів на рік комісією, яка призначається наказом керівника органу (закладу, установи) поліції. Результати перевірки знань поліцейських оформляються протоколом засідання комісії з перевірки рівня знань із заходів безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю;

6) під час проведення підсумкової перевірки рівня службової підготовленості поліцейських за результатами навчального року, комплексних інспектувань, контрольних та цільових перевірок органу (закладу, установи) поліції.

Заборонено залучати поліцейських, які не пройшли первинну професійну підготовку, до виконання повноважень поліції, допускати до роботи з інформацією з обмеженим доступом або до будь-якої діяльності, пов’язаної з використанням зброї та спеціальних засобів (крім навчальних та тренувальних занять під час проходження первинної підготовки).

Працівник підрозділу кадрового забезпечення органу поліції заповнює картку-застереження і передає її уповноваженому працівнику чергової частини органу поліції, якщо поліцейський показав рівень знань із заходів безпеки при поводженні зі зброєю, порядку і правил її застосування і використання нижче ніж «добре», показав рівень знань матеріальної частини зброї нижче ніж «задовільно», а також не виконав норматив з вогневої підготовки або вправу зі стрільби. Протягом тижня з цим поліцейським проводяться додаткові заняття з вогневої підготовки і повторна перевірка рівня знань (складання заліку). Після позитивного складання заліку картка-застереження з чергової частини вилучається.

Організація занять і перевірка рівня знань у поліцейських заходів безпеки при поводженні зі зброєю покладаються на керівника органу поліції.

Категорично забороняється:

1) виймати зброю (боєприпаси) з кобури (спеціального спорядження, підсумка) без потреби;

2) тримати палець на спусковому гачку без необхідності;

3) знімати запобіжник з положення «запобігання» у всіх випадках, не пов’язаних зі стрільбою;

4) закривати або затикати сторонніми предметами канал ствола, що при пострілі може призвести до його роздуття чи розриву;

5) безпідставно спрямовувати ствол зброї у бік людей, транспорту, будинків, інших будівель та споруд. За необхідності зброя спрямовується на поверхню, яка в змозі прийняти кулю, наприклад: на землю, стовбур дерева, кулеуловлювач або вгору під кутом 45-60 градусів;

6) залишати зброю без нагляду, а також передавати її іншим особам;

7) користуватися без необхідності чужою зброєю або зброєю, навички поводження з якою відсутні;

8) проводити чищення зброї у невідведених для цього місцях, змащувати її бензином та іншими легкозаймистими речовинами, а також абразивними матеріалами, допускати наявність відкритого полум’я під час її чищення;

9) при поводженні з боєприпасами допускати їх пошкодження, забруднення тощо.

Відповідно до положень Інструкції із заходів безпеки при проводженні зі зброєю з працівниками поліції проводиться первинний або цільовий інструктаж.

Вогнепальна зброя і боєприпаси після виконання службових обов’язків або в разі відсутності потреби негайно здаються на зберігання до чергової частини органу (закладу, установи) поліції.

Про необхідність здачі зброї та боєприпасів поліцейськими керівник (заступник керівника, уповноважена особа від керівництва) органу поліції повідомляє оперативного чергового, який їх приймає.

З дозволу оперативного чергового під контролем керівника (заступника керівника, уповноваженої особи від керівництва) поліції поліцейські по одному заходять до спеціально обладнаної кімнати чергової частини для здачі зброї та боєприпасів, проводять розряджання зброї і здають її та боєприпаси оперативному черговому. При прийманні від поліцейського вогнепальної зброї і боєприпасів оперативний черговий звіряє їх номери і кількість, візуально перевіряє їх стан (змащення), розкладає по встановлених для зберігання шафах та місцях і повертає картку-замісник.

Про факти втрати (затримки із здачею) вогнепальної зброї і боєприпасів поліцейськими оперативний черговий доповідає в установленому порядку керівнику (заступнику керівника, уповноваженій особі від керівництва) органу (закладу, установи) поліції і далі діє за його вказівкою.

Керівник органу поліції під час проведення інструктажу наряду, що заступає на службу, в обов’язковому порядку перевіряє знання поліцейськими матеріальної частини виданої їм зброї, правил та порядку її застосування і використання, заходів безпеки при поводженні з нею, а під час перевірок несення служби поліцейськими перевіряє наявність у них зброї (боєприпасів) та дотримання правил її носіння.

У однострої необхідно пістолет носити в кобурі з пістолетним ремінцем на надійно застебнутому поясному ремені, при цьому кобура повинна знаходитися спереду, з лівого або правого боку; автомат носити на автоматному ремені в положенні «на плечі», «на грудях», «на ремні», «за спиною».

У цивільному одязі зброю необхідно носити на спеціальному спорядженні з дотриманням заходів запобігання її випаданню або витягуванню іншими особами.

Під час несення служби поліцейським слід постійно контролювати наявність отриманої зброї, а саме:

1) перед застосуванням заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, подоланням перешкод, якщо пістолет був оголений, необхідно увімкнути на ньому запобіжник, покласти в кобуру (спеціального спорядження) та вжити заходів, які б унеможливлювали його втрату;

2) після застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, подолання перешкод, падіння, виходу з місця значного скупчення людей, міського та іншого транспорту слід негайно перевірити наявність зброї, а також стан кобури (спеціального спорядження, автоматного ременя).

Під час несення служби категорично забороняється проводити розбирання зброї, вимикати запобіжник, досилати патрон до патронника, якщо в застосуванні чи використанні зброї немає необхідності, від’єднувати магазин від зброї та виймати з нього патрони. Недбале або необережне поводження зі зброєю, особливо якщо патрон знаходиться в патроннику, може призвести до випадкового пострілу.