Навчальні матеріали

Тема 6. Чинники соціально-природного походження

  • 1. ВІЛ-інфекція та СНІД
  • 2. Туберкульоз
  • 3. Вірусні гепатити
  •     Список використаних джерел

    • Службова діяльність працівників правоохоронних органів безпосередньо пов’язана із взаємодією з людьми, що не завжди є безпечним, оскільки під час виконання своїх професійних обов’язків правоохоронець ризикує контактувати з кров’ю інших людей. При цьому дотримання правил особистої гігієни та безпечної поведінки, в тому числі на робочому місці, значно знижують ризик інфікування.


    1. ВІЛ-інфекція та СНІД

    ВІЛ – це вірус імунодефіциту людини. Він є збудником захворювання, яке називається ВІЛ-інфекція. Основна особливість ВІЛ-інфекції – переважне ураження імунної системи, через що організм людини з часом стає беззахисним навіть перед порівняно нешкідливими мікроорганізмами, а також злоякісними пухлинами. Кінцевою стадією розвитку ВІЛ-інфекції є СНІД.

    СНІД – це синдром (у хворих з’являються різні симптоми чи ознаки хвороби) набутого (виникає внаслідок інфікування) імуно (вражає захисну систему людини, яка бореться з хворобами) дефіциту (імунна система на працює належним чином). На фоні ослабленої імунної системи у людини розвиваються супутні захворювання, такі, як пневмоцистна пневмонія, саркома Капоші, грибкові ураження та багато інших).

    У достатніх для інфікування кількостях ВІЛ міститься у: 1) крові; 2) спермі; 3) вагінальному секреті; 4) грудному молоці.

    Шляхи передачі ВІЛ:

    1) парентеральний (через кров);

    2) статевий;

    3) вертикальний (від матері до дитини).

    Першими проявами ВІЛ-інфекції є такі:

    Слід пам’ятати, що більшість випадків захворювання на ВІЛ-інфекцію протікає безсимптомно і виявляє себе лише на стадії СНІДу.

    Протягом 10-12 років (інколи швидше) ВІЛ-інфекція переходить у стадію СНІДу, за якої різко проявляються наслідки низького імунітету.

    На стадії СНІДу людина починає часто хворіти на простудні захворювання, герпес, туберкульоз, запалення легенів, тобто у хворого виявляються такі хвороби, які в звичайних умовах не розвиваються.

    Ступінь ризику захворювання на ВІЛ-інфекцію залежить від таких обставин:

    При виконанні службових обов’язків ризик інфікування ВІЛ-інфекцією існує при:

    Поза службою ризик інфікування ВІЛ-інфекцією існує:

    Не можна заразитися ВІЛ-інфекцією при:

    ВІЛ зберігає свої властивості у:

    ВІЛ гине при:

    Після інфікування вірус починає активно розмножуватися. Для того щоб активно з ним боротися, імунна система повинна виробити антитіла. Час, необхідний для того, щоб виробити достатню кількість цих антитіл (а саме їх визначають при здачі тесту на ВІЛ) називається періодом «вікна». У цей період людина може інфікувати інших, але при обстеженні результат тесту буде негативним. Період «вікна» триває у більш ніж 90 % інфікованих близько 3-х місяців.

    Хвороба нічим себе не виявляє приблизно від 2 до 12 років, і ВІЛ-інфікований весь цей час анітрохи не відрізняється від будь-якої здорової зовні людини, але є джерелом інфекції, починаючи з першого тижня після інфікування.

    Уразливість до ВІЛ:

    ВІЛ-уразливі групи населення – це люди і групи людей, які ризикують інфікуватися ВІЛ у результаті ведення небезпечного способу життя, небезпечної поведінки або у зв’язку з професійним ризиком.

    Ризик, пов’язаний зі способом життя та поведінкою:

    Найбільш ВІЛ-уразливі групи населення, чий ризик пов’язаний із поведінкою та способом життя, – споживачі ін’єкційних наркотиків (СІН) та жінки комерційного сексу (ЖКС).

    Ризик, пов’язаний із професією, – це контакт із кров’ю та іншими біологічними рідинами:

    Працівники правоохоронних органів та медики – ВІЛ-уразливі групи населення, ризик яких пов'язаний з професією.

    ВІЛ-інфекція та службові обов’язки

    Найбільш небезпечною є вірогідність інфікування працівників правоохоронних органів під час проведення затримань, при контакті з особами, які проявляють агресивність або нанесли собі навмисні каліцтва, а також із розлитою кров’ю та іншими біологічними рідинами.

    Високий ризик інфікування може мати:

    Служба в правоохоронних органах пов’язана також із проведенням особистих обшуків громадян і приміщень. У таких випадках працівнику поліції слід діяти таким чином:

    1. Перед проведенням заходу заклеїти пластиром усі уражені місця та подряпини на шкірі.
    2. Під час обшуку або огляду одягати шкіряні рукавички, особливо у разі огляду тих місць, в яких існує можливий ризик пошкодити шкіру.
    3. Одягати додатково гумові рукавички у випадку, якщо існує можливість контакту з кров’ю або іншими біологічними рідинами.
    4. Якщо можливо, – використовувати «очі, а не руки», – дивитися, а не чіпати. Наприклад, якщо під столом приклеєний якийсь предмет, спочатку його необхідно добре оглянути, а потім торкатися.
    5. Особливо обережно треба оглядати одяг. Там, де це можливо, запропонувати громадянину самому звільнити кишені й самому прощупати свій одяг.
    6. Усі вилучені речі, насамперед, гострі, з ознаками забруднення кров’ю, необхідно з дотриманням правил безпеки помістити у контейнер.

    У випадку виникнення ситуації, яка може призвести до ризику інфікування (пошкодження шкіри або слизової оболонки, потрапляння крові або інших біологічних рідин) працівник повинен кожного разу вживати таких заходів:

    1. Якщо травма з пошкодженням шкіри – промити місце пошкодження з милом. Якщо під рукою аптечка, – то травму шкіри обробити 70 % розчином спирту або 3 % розчином перекису водню, або 30 % спиртовим розчином йоду, потім знову промити водою з милом і знову обробити, як вказано вище. На рану накласти пластир, повязку. Не рекомендується власноруч видавлювати кров із рани.
    2. У разу потрапляння крові або іншої біологічної рідини сторонньої людини в очі, ротову або носову порожнини, – ретельно промити очі (не терти!) або ніс, прополоскати рот проточною водою. Якщо під рукою аптечка – прополоскати ротову порожнину 70 % розчином спирту, а очі закапати розчином альбуциду.
    3. Повідомити керівництво. Негайно звернутися до медичних працівників для надання невідкладної допомоги, дезінфекції місця травми й оформлення документів, потім звертатися в кабінет довіри або найближчий Центр з профілактики і боротьби зі СНІДом для вирішення питання про призначення профілактичного лікування.

    Необхідно пам’ятати, що ризик інфікування при різних травмах різний.

    Високий ризик інфікування – при порізі предметом із видимими слідами крові при уколі порожнистою голкою (для внутрішньовенних інфекцій) великого діаметру, при потраплянні інфікованої крові на слизову оболонку очей.

    Низький рівень інфікування – при потраплянні крові або інших біологічних речовин на неушкоджену шкіру, при контакті з сечею, сльозами без видимої домішки крові.

    Оцінка ступеня ризику має вирішальне значення для вирішення питання про призначення профілактичного медикаментозного лікування – постконтактної профілактики.

    Постаконтактна профілактика – це прийом антиретровірусних препаратів протягом 4-х тижнів з метою попередження інфікування людини, яка мала контакт високого ступеня ризику з потенційно ВІЛ-інфікованим матеріалом.

    Постконтактна профілактика проводиться антиретровірусними препаратами, які запобігають розмноженню вірусу імунодефіциту людини.

    Потрапляючи в організм здорової людини, вірус імунодефіциту вже через 2 години починає вражати клітини лімфатичної системи, а через 72 години – значно розповсюджується по лімфатичних шляхах і кровтоку.

    Рекомендовано звернутися за допомогою до лікаря-інфекціоніста в Центр з профілактики та боротьби зі СНІДом якнайшвидше – краще протягом першої доби після отримання травми, але не пізніше 72 годин після настання травми. Чим раніше почати профілактичне лікування, тим ефективнішим воно буде. Рішення про прийом чи відміну постконтактної профілактики в кожному окремому випадку приймається безпосередньо лікарем-інфекціоністом.


    2. Туберкульоз

    В умовах епідемії ВІЛ і туберкульоз, яка зареєстрована в Україні, найбільш вразливою категорією населення є молодь та особи, які практикують ризиковану поведінку, в тому числі особи, взяті під варту та засуджені.

    Туберкульоз (більш рання назва – сухоти) супроводжує людство протягом багатьох століть. Аж до початку ХХ століття медицина не мала засобів для боротьби з цим захворюванням. Лікування проводилося з допомогою гарного харчування, відпочинку «на водах» і у гірських санаторіях.

    Найважливішою віхою у вивченні туберкульозу стала доповідь «Етіологія туберкульозу», зроблена німецьким бактеріологом Робертом Кохом на засіданні Берлінського фізіологічного товариства 24 березня 1882 року, яка дозволила довідатися всьому світові про збудника цього захворювання – мікобактерію туберкульозу. На честь цієї події 24 березня відзначають як Всесвітній день боротьби з туберкульозом.

    Наступним важливим відкриттям стало виявлення Рентгеном у 1895 році Х-променів, що дало можливість проводити об’єктивну діагностику туберкульозу легенів, внутрішніх органів, кісток і суглобів.

    У 1919 році Кальмет і Герне виявили ослаблений штам мікобактерї для вакцинації (вакцина БЦЖ).

    Переломним моментом у боротьбі з туберкульозом стало відкриття нашим співвітчизником, уродженцем Вінницької області, видатним бактеріологм Соломоном Ваксманом в 1944 році стрептоміцину. Від цього починається антибактеріальна ера в лікуванні туберкульозу. З 1954 року в широку практику ввійшли інші препарати, а з 1967 – розпочато застосування найефективнішого протитуберкульозного препарату – рифампіціну.

    Високому рівню захворюваності на туберкульоз у правоохоронних органах, особливо установах Державної кримінально-виконавчої служби України, сприяють значна поширеність ВІЛ-інфекції серед засуджених і заарештованих, а також супутніх захворювань, наркоманії, алкоголізму внаслідок приналежності значної частини цих осіб до маргінальних груп населення, яких важко залучити до обстеження на туберкульоз у цивільних установах.

    Туберкульозом заражаються при вдиханні повітря, в якому є збудник захворювання, – мікобактерія туберкульозу. Цей організм не схожий на інші мікроби. Його унікальність полягає насамперед в тому, що він є стійким до навколишнього середовища. Мікобактерія не боїться холоду і нетривалого впливу високих температур. Вона довго зберігається в навколишньому середовища: пилу, ґрунті, снігу, льоді. Відомі випадки, коли в єгипетських мумій, в яких були ознаки туберкульозу, виділяли живі палички Коха (так називають мікобактерію туберкульозу).

    Інша особливість збудника туберкульозу полягає в тому, що від дуже стародавній (туберкульозні ураження хребта виявлені при дослідженні людини періоду неоліту (приблизно 5 тис. років до н. е.) і добре прилаштувався до людини, а людина до нього. Він легко потрапляє в організм людини, проте частіше не викликає захворювання, а вступає в «мирні» відносини з імунною системою організму, яка контролює його перебування. Лише у 10 % осіб, які інфікувалися паличкою Коха, розвивається захворювання. Це, насамперед, люди з ослабленою імунною системою внаслідок багатьох захворювань, які змушують приймати людину препарати, що пригнічують імунні стистему (лікування онкологічних, ревматичних захворювань, цукровий діабет). Крім того, підвищений ризик до цієї хвороби мають особи, в яких імунна система зазнала ослаблення через перенавантаження, виснаження організму (перевтома, надмірна праця, постійні стресові ситуації, погане харчування, у тому числі виснажливі дієти), зловживання алкоголем, наркотиками, тютюном.

    Туберкульоз тривалий час розвивається в організмі людини без будь-яких зовнішніх ознак. Коли ступінь ураження органу набуває значних розмірів, людина починає відчувати нездужання – в неї спотерігаються такі симптоми:

    У деяких випадках може бути кровохаркання, біль у грудній клітці, задишка.

    За наявності хоча б кількох із перелічених симптомів потрібно звернутися до лікаря за місцем проживання для обстеження на туберкульоз.

    Для діагностування туберкульозу проводять рентгенографію органів грудної клітки та аналіз мокротиння на наявність в ньому мікобактерії туберкульозу. Цей аналіз складається з двох частин: визначення збудника захворювання з допомогою прямої мікроскопії мазка мокротиння та посіву мокротиння на спеціальні живильні середовища.

    У тих випадках, коли туберкульоз уражає інші органи, проводять спеціальні рентгенівські дослідження цих ділянок (комп’ютерну томографію грудної клітки, черевної порожнини, голови, флюорографію), а в необхідних випадках – біопсію ураженого органу для підтвердження діагнозу (забір для дослідження мікроскопічної частинки органу з допомогою тонкої голки).

    У 90 % людей туберкульоз вражає легені. Розрізняють заразну форму туберкульозу легень (відкриту) і незаразну форму (закриту). Заразна форма захворювання характеризується тим, що людина виділяє в навколишнє середовище мікобактерії туберкульозу, при закритій формі мікобактерії туберкульозу в мокротинні не виявляють (такі пацієнти, як правило, не кашляють). Позалегеневий туберкульоз (незаразна форма) загрожує тільки життю людей, які захворіли. Для цих форм туберкульозу також характерні загальні ознаки інфекційного захворювання: нездужання, підвищення температури, втрата ваги, потіння вночі, ознаки ураження, конкретного органу – збільшення лімфатичних вузлів, головний біль, болі у хребті або суглобах, ураження шкіри тощо.

    Лікування туберкульозу. Оскільки туберкульоз – інфекційне захворювання, збудником якого є мікобактерія, лікування спрямоване саме на знищення збудника з допомогою антибактеріальних препаратів. Інших методів лікування не існує!

    Сьогодні розроблено ефективні схеми протитуберкульозного лікування, які дозволяють вилікувати 100 % хворих із новими випадками захворювання. Ці препарати називають протитуберкульозними препаратами 1 ряду.

    Лікування туберкульозу однакове в усьому світі. Якщо встановлено цей діагноз, призначається стандартна схема лікування, яка передбачає щоденний прийом 4-х або 5-ти протитуберкульозних препаратів. Відповідно до ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про лікувальні заходи, прогнози можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я. Тривалість лікування становить,як мінімум, 6 місяців.

    Курс протитуберкульозного лікування складається з 2-х фаз:

    1. Інтенсивна фаза триває 2 місяці. Протягом цього часу хворий приймає 4 або 5 протитуберкульозних препаратів щоденно. Протягом інтенсивної фази заразний пацієнт стає незаразним, зникають усі симптоми захворювання, в легенях відбувається значне покращення. Інтенсивну фазу зазвичай проводять у стаціонарі.
    2. Підтримуюча фаза триває не менше 4 місяців. Протягом цього часу хворий приймає лише 2 протитуберкульозні препарати – ізоніазидіріфампіцин щоденно або через день. Під час підтримуючої фази закріплюється досягнутий результат лікування, продовжують розсмоктуватися ділянки запалення в легенях, загоюються каверни. Цю фазу зазвичай проводять в амбулаторних умовах. Після завершення основного лікування мікобактерія туберкульозу втрачає здатність до розмноження і захворювання і вже не повертається.

    Якщо перервати лікування після інтенсивної фази або під час підтримуючої фази з високою ймовірністю (до 80 %) виникне загострення протягом наступних 4-6 місяців. При загостренні туберкульозу мікобактерії часто набувають нечутливості до самих ефективних протитуберкульозних препаратів 1 ряду і виникає стійка до протитуберкульозних препаратів (мультирезистентна) форма туберкульозу, яка лікується до 36 місяців дуже дорогими ліками.

    Протитуберкульозні препарати – це антибактеріальні засоби, прийом яких вимагає дотримання 3-х обов’язкових правил:

    1. Дотримання призначеного дозування препаратів.
    2. Безперервність лікування без пропуску жодної дози.
    3. Проведення повного курсу лікування.

    Якщо не дотримуватися цих правил, мікобактерія туберкульозу швидко (протягом 2-х тижнів) набуває нечутливості до призначеного лікування, а захворювання починає розвиватися і набувати невиліковних форм.

    Оскільки мікобактерія туберкульозу розмножується один раз на добу, важливо створити у крові високі концентрації препаратів один раз на добу. Тому дозування протитуберкульозних препаратів передбачає їх одноразовий прийом. При випадкових пропусках добової дози протитуберкульозних препаратів її потрібно повністю компенсувати – продовжити курс лікування на кількість пропущених днів. Якщо пропустити більше 10 % потрібних доз, існує значна загроза розвитку нечутливості мікобактерії туберкульозу до призначеного лікування та його невдачі.


    3. Вірусні гепатити

    Вірусні гепатити А, В і С є важливою проблемою сучасної медичної науки та практичної охорони здоров’я всіх країн світу. В Україні вірусний гепатит А зустрічається у 43,7 % дорослого населення. Висока частота інфікування спостерігається серед осіб, які відбувають покарання в пенітенціарних закладах України (62,1 %). Провідним фактором поширення гепатиту С в Україні є вживання ін’єкційних наркотиків.

    Вірусний гепатит А

    Етіологія. Збудник вірусного гепатиту А (ВГА) був відкритий у 1973 році. Збудник ВГА нечутливий до впливу тепла, холоду, кислотності, різноманітних розчинників. Однак він гине під час кип’ятіння протягом 5 хвилин, під дією ультрафіолетового опромінення протягом 60 секунд. Високі концентрації хлору також призводять до гибелі збудника.

    Епідеміологія. Джерелом інфекції є хвора людина з будь-якими проявами хвороби. Найбільш заразними є безсимптомні (безжовтяничні) форми хвороби. Частка цих форм серед дорослих становить від 25 до 50 %. Найпоширеніший шлях передачі – через забруднені продукти і воду. Описана можливість переносу збудника АГА мухами і домашніми тарганами. Масові осередки захворювання можуть виникати в районах, де каналізація та водогінна системи не відповідають сучасним стандартам.

    Клінічні прояви. Вірус уражує клітини печінки. Інкубаційний (прихований) період триває 10-45 діб. Початковий (переджовтяничий) складає в середньому від 3 до 8 діб.

    У більшості випадків захворювання починається з підвищення температури тіла до 38-39оС, погіршення самопочуття. Хворі скаржаться на тупі болі в правому підребер’ї, верхній частині живота, відчуття важкості в животі, темний колір сечі, пожовтіння очей.

    Вірусний гепатит А через 7-12 місяців закінчується повним одужанням.

    Лікування. Традиційна базова терапія вірусних гепатитів включає режим, дієту та вживання достатньої кількості рідини. Під час гострого періоду хвороби призначають дієтичне харчування, забороняється вживання гострої та жирної їжі.

    Необхідною частиною лікування є вітамінотерапія. Потреба у вітамінах при типовому перебігу ВГА збільшується через порушення їх всмоктування та синтезу в печінці.

    Профілактика. Основною профілактикою ВГА є дотримання правил особистої гігієни (миття рук перед вживання їжі, після туалету), ретельне миття овочів та фруктів.

    Вірусний гепатит В

    Вірусний гепатит В – вірусна інфекція, якою хворіють тільки люди. Тривалий час вірусний гепатит В називали сироватковим, хворобою Боткіна, шприцевим. Остання назва говорить про шлях передачі збудника з кров’ю через шкіру та слизові оболонки.

    Вірус гепатиту В надзвичайно стійкий у зовнішньому середовищі – в донорській крові та її препаратах він зберігається роками. Вірус виявляють на постільній білизні, медичних і стоматологічних інструментах, голках, забруднених кров’ю, при збереженні протягом кількох місяців при кімнатній температурі. Але вірус гине після автоклавування при 120оС через 45 хвилин, стерилізації сухим жаром при 180оС через 60 хвилин. На нього також згубно діють дезінфікуючі засоби.

    Джерело інфекції – хворий із будь-якою формою захворювання. У крові хворих вірус з’являється задовго до прояву хвороби та циркулює протягом усього гострого періоду хвороби, а також при хронічному носійстві вірусу. Але тільки кров і сперма представляють реальну небезпеку зараження, оскільки в інших рідинах концентрація вірусу дуже мала. Захворювання передається, як правило, парентеральним шляхом при споживанні наркотиків ін’єкційним шляхом, переливаннях препаратів крові, використанні медичних інструментів без їх якісної стерилізації. Вірус також передається через інфіковані засоби гігієни (бритви, зубні щітки, рушники і т. п.), проникненні збудника в організм при мікротравмах на шкірі та слизових оболонках. Зараження може відбуватися в результаті нанесення татуювання, пірсингу та інших подібних маніпуляцій.

    Статевий шлях передачі вірусного гепатиту В реалізується при гомо- та гетеросексуальних стосунках (вірус проникає через мікротравми слизових оболонок та при статевих контактах).

    Контактно-побутовий шлях передачі – інфікування в родині, а також організованих колективах дітей і дорослих. Головну небезпеку представляють носії вірусного гепатиту при тісному спілкуванні в колективах.

    Також високий рівень інфікування гепатитом В спостерігається в місцях позбавлення волі, що зумовлено значною часткою осіб, які мають досвід ін’єкційного споживання нелегальних наркотиків.

    Захворюваність вірусним гепатитом В пов’язана в основному з поганими соціальними, насамперед, економічними умовами життя. Вірус, потрапляючи в організм людини через ушкоджені шкіру або слизові оболонки з течією крові, проникає в печінку і вражає її. Розділяють два періоди перебігу хвороби: переджовтяничний і жовтяничний.

    У переджовтяничному періоді при гострій формі вірусного гепатиту В тривалість інкубаційного періоду піддається великим коливанням і варіює від 30 до 180 днів і більше. Хворі часто скаржаться на зниження апетиту, постійне відчуття нудоти, періодичну блювоту без будь-яких причин, підвищення температури тіла, біль у суглобах. Спостерігається також запаморочення, інтенсивна сонливість, кровотечі з носа та ясен.

    У жовтяничному періоді самопочуття хворих у більшості випадків погіршується. Жовтяниця шкіри та слизових оболонок повільно прогресує, сягаючи свого максимуму не раніше 7-10 днів з моменту її появи. Жовтяниця зазвичай інтенсивна, супроводжується шкірною сверблячкою. На шкірі нерідко з’являються синці, сеча стає темного кольору. Печінка, як правило, збільшується в розмірах. Хворі зазвичай апатичні, скаржаться на запаморочення, розлади сну. Перебіг жовтяничного періоду триває один місяць і більше.

    Крім гострої форми захворювання вірусним гепатитом В може виявлятися у вигляді хронічної форми (5-10 % випадків) і цирозів. Хронічний гепатит протікає хвилеподібно, з періодичним загостренням. Хворих із гострим перебігом вірусного гепатиту В госпіталізують. Хворим необхідний спокій і, навіть, після виписки зі стаціонару протягом 1-3 місяців необхідно виключити важку роботу і будь-які фізичні перевантаження, а також дотримуватися дієти (обмеження жирного і смаженого). З огляду на різноманітність шляхів передачі вірусного гепатиту В та велику кількість джерел інформації, найбільш перспективний засіб профілактики – вакцинація. Сама вона є єдиним засобом профілактики гепатиту В у немовлят.

    Вірусний гепатит С

    Вірусний гепатит С (ВГС) – вірусна інфекція, якою хворіють лише люди, що характеризується ураженням печінки, частою схильністю до переходу в хронічний стан, розвитком цирозу печінки і первинного раку печінки.

    Вірус гепатиту вдалося встановити в 1989 році. Його відмінною рисою є здатність до тривалого збереження в організмі, що обумовлює високий розвиток хронічної інфекції. Вірус стійкий до нагрівання, витримує до 50оС, інактивується ультрафіолетовим випромінюванням. Стійкість збудника в зовнішньому середовищі більш виражена, ніж у ВІЛ.

    Джерелом інфекції є хворі на хронічні та гострі форми хвороби, що протікають як із клінічними проявами, так і безсимптомно. Кров інфікованої людини заразна протягом періоду, що починається з одного чи кількох тижнів до появи клінічних ознак хвороби, і може містити вірус невизначено довгий час.

    Вірус гепатиту С може передаватися насамперед через заражену кров і меншою мірою – через інші біологічні рідини людини. Дуже висока поширеність вірусного гепатиту С серед споживачів ін’єкційних наркотиків (70-90 %), що являє собою найбільшу небезпеку в поширенні захворювання. Роль статевих контактів у передачі вірусного гепатиту С досить невелика і складає 5-10 % (при передачі вірусного гепатиту В – до 30 %). Деякі дослідження щодо виявлення вірусного гепатиту С у родинах підтверджують можливість (хоча й малоймовірну) побутової передачі.

    Основну групу хворих складають, як і при вірусному гепатиті В, підлітки та особи 20-29 років. Вірусний гепатит С є однією з основних причин розвитку хронічних захворювань печінки і первинного раку печінки. Інкубаційний період складає 2-13 тижнів, однак залежно від шляху передачі інфекції може продовжуватися до 26 тижнів. Гостра інфекція здебільшого клінічно не діагностується, протікає переважно у безжовтяничній формі (95 % випадків). Перебіг жовтяничного періоду найчастіше легкий, жовтяниця швидко зникає. Відмінна риса вірусного гепатиту С – багаторічний прихований або малосимптомний перебіг: у таких випадках захворювання здебільшого залишається невиявленим або вже діагностується на тлі розвитку цирозу печінки або первинного раку печінки.

    Політика охорони здоров’я спрямована на зменшення передачі ВІЛ-інфекції (просування реклами безпечного сексу серед молоді, впровадження програм зменшення шкоди серед споживачів ін’єкційних наркотиків тощо). Профілактичні заходи для попередження інструментального зараження вірусним гепатитом С ті ж самі, що і при вірусному гепатиті В, і спрямовані на нейтралізацію природних шляхів передачі.