Тема 2. Правові засади охорони праці та особистої безпеки в діяльності працівників НПУ

Будь-яка організація, будучи суб’єктом певної діяльності, працює тільки тоді надійно, коли нею передбачена та дотримується необхідна система запобіжних заходів, насамперед заходів безпеки своїх членів (працівників). Саме тому управління безпекою персоналу розглядається як невід’ємна частина цілісної системи управління. Його мета – забезпечення (наскільки це можливо) для кожного працівника безпечних, у тому числі й для здоров’я, умов праці, тобто збереження людських ресурсів. Це повною мірою стосується і безпеки особового складу органів Національної поліції. Тому Національна поліція України (НПУ) виступає не тільки суб’єктами діяльності із забезпечення безпеки життєдіяльності суспільства, його окремих членів, а й об’єктами цієї діяльності. Як і всі громадяни України, працівники Національної поліції мають конституційне право на охорону та захист життя і здоров’я, у тому числі в процесі трудової діяльності.

Діяльність працівника поліції, у тому числі безпека цієї діяльності, регламентована положеннями нормативно-правових актів з питань охорони праці, якими є загальні закони України, а також спеціальні законодавчі акти.

До загальних законів, що визначають основні положення про охорону праці, належать:

1. Конституція України.
2. Закон України «Про охорону праці».
3. Кодекс законів про працю України (КЗпП).
4. Закон України «Про охорону здоров’я».
5. Закон України «Про поліцію».
6. Закон України «Про соціальний діалог в Україні».
7. Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційний захист».
8. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення».
9. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та ін.

До спеціальних законодавчих актів у галузі охорони праці належать державні нормативні акти з охорони праці (ДНАОП) – правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових до виконання. ДНАОП з охорони праці призначені для уточнення, поглиблення та конкретизації положень законів із питань охорони праці, а також трудового процесу, виробничого устаткування, знарядь праці, засобів захисту працюючих, порядку ведення робіт тощо. До них відносяться:

1) державні стандарти Системи стандартів безпеки праці, будівельні норми та правила;

2) санітарні норми;

3) правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів;

4) інші нормативно-правові акти, якими встановлюються загальнообов’язкові правила (норми).

ДНАОП, у свою чергу, поділяються на міжгалузеві, дія яких поширюється на всі підприємства, установи, організації народного господарства України незалежно від їх відомчої належності та форм власності, та галузеві, дія яких поширюється на підприємства й установи, що належать до певної галузі. Для машинної обробки та систематизації обліку ДНАОП повинні кодуватися.

В основному Законі України – Конституції питанням охорони праці присвячені статті 3, 22, 27, 30, 43, 45, 46, 50. Ці статті регламентують право кожного на працю, відпочинок, безпечні та здорові умови праці, а також соціальний захист.

Другим основоположним законодавчим актом у галузі охорони праці є Закон України «Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р., дія якого поширюється на юридичних і фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, а також на всіх працюючих. Цей закон:

1) визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, належні, безпечні та здорові умови праці;

2) регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

3) встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

При цьому держава виступає гарантом створення безпечних і нешкідливих умов праці для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності.

У Законі України «Про охорону праці» задекларовані основні принципи державної політики в галузі охорони праці:

1. Пріоритет життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємств.
2. Повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці.
3. Підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництва, технологій і продукції.
4. Обов’язковий соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві, та професійних захворювань.
5. Використання економічних методів управління охороною праці.
6. Комплексне розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки й охорони довкілля.
7. Встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств і суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
8. Інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників із питань охорони праці.
9. Співробітництво та проведення консультацій між роботодавцями та працівниками й усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці;
10. Міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і безпеки праці.

Крім того, в Законі України «Про охорону праці» регламентовані права працівників на охорону праці. Так, під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та наявність на його робочому місті небезпечних і шкідливих виробничих чинників, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я, а також про права працівників на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я. Під час роботи працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, або людей, які його оточують, або виробничого середовища чи довкілля.

Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Працівники, зайняті на роботах із важкими та шкідливими умовами праці, мають право на:

• безоплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами;
• оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення;
• скорочення тривалості робочого часу;
• додатково оплачувану відпустку;
• пільгову пенсію;
• оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги та компенсації.

Законом передбачено відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або у разі смерті працівника, яке здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків.

Що стосується медичного забезпечення працівника, то роботодавець зобов’язаний за свої кошти забезпечити фінансування та організувати проведення попереднього і періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах.

Крім того, роботодавець зобов’язаний забезпечити за свій рахунок позачерговий медичний огляд працівників у таких випадках:

• за заявою працівника, якщо він вважає, що погіршення стану його здоров’я пов’язано з умовами праці;
• за власною ініціативою, якщо стан здоров’я працівника не дозволяє йому виконувати свої трудові обов’язки.

Закон України «Про охорону праці» містить також положення щодо охорони праці жінок, повнолітніх та інвалідів, організації охорони праці на виробництві та її стимулювання, нормативно-правових актів з охорони праці, державного управління охороною праці, відповідальності за порушення законодавства про охорону праці.

Наступним законодавчим актом, який визначає основні положення законодавства з охорони праці, є Кодекс законів про працю України (КЗпП), який регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи ефективності суспільного виробництва і зростанню на цій основі матеріального та культурного рівня працівників, зміцненню трудової дисципліни. Кодекс встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників. Право на працю згідно з Кодексом реалізується укладенням трудового договору. Розглянемо деякі положення КЗпП.

Так, КЗпП регламентує обов’язки та права роботодавця і працівника до початку роботи і в процесі трудової діяльності.

До початку роботи роботодавець зобов’язаний:

• роз’яснити працівнику його права й обов’язки та поінформувати під розписку про умови праці, наявність на його робочому мicцi небезпечних i шкідливих виробничих чинників, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу та про права працівника на пільги та компенсації за роботу в таких умовах;
• ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
• визначити працівнику його робоче місце, забезпечити необхідними для роботи засобами;
• проінструктувати працівника з питань охорони праці, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони.

У процесі трудової діяльності роботодавець зобов’язаний:

• правильно організувати працю працівників, створити умови для підвищення рівня продуктивності праці;
• забезпечити трудову й виробничу дисципліну;
• неухильно дотримуватися законодавства про працю й охорону праці;
• уважно ставитися до потреб i запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

У свою чергу працівник зобов’язаний:

• своєчасно i точно виконувати законні розпорядження роботодавця;
• виконувати доручену йому роботу особисто, не передоручати її виконання іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством;
• працювати чесно i сумлінно;
• дотримуватися трудової i технологічної дисципліни, вимог нормативно-правових актів з охорони праці;
• дбайливо ставитись до майна роботодавця.

Щодо питань з охорони праці працівник зобов’язаний:

• знати и виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці;
• дотримуватися зобов’язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) і правилами внутрішнього трудового розпорядку установи, підприємства, організації;
• проходити в установленому порядку попередні та періодичні медичні огляди;
• співпрацювати з власником або уповноваженим ним органом у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці.

Роботодавець має право відсторонити працівника від роботи у разі:

• появи на роботі в нетверезому стані або стані наркотичного чи токсичного сп’яніння;
• відмови або ухилення від обов’язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу i перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
• в інших випадках, передбачених законодавством.

КЗпП встановлена нормальна та скорочена тривалість робочого часу. Нормальна тривалість робочого часу працівників становить не більше 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для:

• працівників віком від 16 до 18 років – не більше 36 годин на тиждень;
• осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул), – не більше 24 години на тиждень;
• працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, – не більше 36 годин на тиждень.

Працівникам надається перерва для відпочинку i харчування тривалістю не більше двох годин. Така перерва не включається в робочий час. Час початку i закінчення перерви встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

З ухваленням у 2010 році Закону України «Про соціальний діалог» сформовано правову основу функціонування соціального діалогу, визначено його поняття та суб’єктів, систему та рівні. Соціальний діалог здійснюється на двосторонній чи тристоронній основі на національному, галузевому, територіальному та локальному рівнях.

Законодавець визначає правовий статус сторін і суб’єктів, що представляють сторони працівників, роботодавців та органів влади і місцевого самоврядування, залежно від рівня соціального діалогу, а також вводить репрезентативність сторін працівників і роботодавців як критерій, що фактично впливає на реальну можливість їхніх організацій бути учасниками соціального діалогу.

Основними формами соціального діалогу є обмін інформацією, консультації, узгоджувальні процедури та колективні переговори з укладення колективних договорів та угод. Для створення безпечних і здорових умов праці в Україні соціальні партнери використовують усі вказані форми.

Зазначимо, що ні один нормативний акт не може бути повним гарантом запобігання нещасних випадків і виникнення професійного захворювання під час трудової діяльності. Для цього в нашій державі існує Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

Що стосується працівників поліції, то їх соціальний захист у цій галузі регламентується законами України «Про Національну поліцію», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та іншими законодавчими актами.

Оскільки працівник поліції є громадянином України, його право на безпеку має конституційний характер. У статті 3 Конституції України прямо зазначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і напрями діяльності держави. Держава при цьому відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком.

Загальні конституційні норми щодо забезпечення діяльності працівників Національної поліції конкретизуються в спеціальних законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах.

Так, у положеннях Закону України «Про Національну поліцію» зазначається, що поліцейський може застосовувати фізичну силу, у тому числі спеціальні прийоми боротьби (рукопашного бою), для забезпечення особистої безпеки або/та безпеки інших осіб, припинення правопорушення, затримання особи, яка вчинила правопорушення. Крім того, згідно із зазначеним Законом поліцейський може застосовувати спеціальні засоби, зокрема: до особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення та чинить опір поліцейському або намагається втекти, для відбиття нападу на поліцейського, при припиненні групового порушення громадського порядку чи масових заворушень тощо. Поліцейський уповноважений у виняткових випадках застосовувати вогнепальну зброю для відбиття нападу на поліцейського або членів його сім’ї, у випадку загрози їхньому життю чи здоров’ю чи для захисту осіб від нападу, для звільнення заручників або осіб, яких незаконно позбавлено волі, для затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину і яка намагається втекти.

Слід зауважити, що поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки після попередження про необхідність припинення протиправних дій і намір використання заходу примусу. Втім з метою забезпечення особистої безпеки працівників поліції законодавець визначив випадки, коли допускається застосування вогнепальної зброї без попередження, як от: при спробі особи, яку затримує поліцейський із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоротивши визначену ним відстань, чи доторкнутися до зброї у разі збройного нападу, а також у разі раптового нападу із застосуванням бойової техніки, транспортних засобів або інших засобів, що загрожують життю чи здоров’ю людей якщо особа, також коли затримана або заарештована за вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, втікає із застосуванням транспортного засобу, якщо особа чинить збройний опір або для припинення спроби заволодіти вогнепальною зброєю.

У статті 62 Закону України «Про Національну поліцію» зазначаються гарантії професійної діяльності працівників поліції. Законом гарантується, що правопорушення щодо поліцейського або особи, звільненої зі служби в поліції, її близьких родичів, вчинені у зв’язку з його попередньою службовою діяльністю, мають наслідком відповідальність відповідно до закону. Втручання в діяльність поліцейського, перешкоджання виконанню ним відповідних повноважень, невиконання законних вимог поліцейського, будь-які інші протиправні дії стосовно поліцейського матимуть наслідком відповідальність. Поліцейські, а також особи, звільнені зі служби в поліції, для забезпечення власної безпеки мають право придбавати у власність пристрої для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії.

Поліцейський у повному обсязі користується гарантіями соціального та правового захисту, передбаченими Законом України «Про національну поліцію» та іншими актами законодавства. Поліцейський має право захищати свої права, свободи та законні інтереси всіма способами, що передбачені законом.

Таким чином, загальною метою організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників Національної поліції України є забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканність під час виконання ними своїх посадових обов’язків. Ці права мають загальнолюдський характер, оскільки притаманні кожній людині чи громадянину. Особливості наявні лише у формах, методах, способах та рішеннях щодо забезпечення їх реалізації і прямо залежать від виду та характеру професійної діяльності тієї чи іншої категорії працівників поліції.

З огляду на ризиковий, небезпечний характер професійної діяльності працівників НПУ порівняно з іншими категоріями зайнятого населення більш надійними мають бути й правозахисні заходи. Реалізація щодо працівників поліції права на життя і здоров’я, повагу до своєї гідності, свободу та особисту недоторканність має свою специфіку, яка обумовлена характером їхньої професійної діяльності, змістом та особливостями виконуваних посадово-функціональних обов’язків щодо захисту, охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин.