Вступ Лекції Лекція 1. Кваліфікація злочинів проти життя та здоров'я особи Лекція 2. Кваліфікація злочинів проти волі, честі та гідності особи Лекція 3. Кваліфікація злочинів проти статевої свободи та статетвої недоторканості особи Лекція 4. Кваліфікація злочинів проти власності Лекція 5. Кваліфікація злочинів у сфері господарської діяльності Лекція 6. Кваліфікація злочинів проти довкілля Лекція 7. Кваліфікація злочинів проти громадської безпеки Лекція 8. Кваліфікація злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту Лекція 9. Кваліфікація злочинів проти громадського порядку та моралі Лекція 10. Кваліфікація злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров'я Мультимедійні презентації Навчально-методичні матеріали Предмет, мета та завдання курсу Програма курсу Контрольні питання Додаткові питання Тематика рефератів Питання для підсумкового контролю Література Рекомендована література Нормативно-правові акти Корисні псилання Тестовий контроль Автори

Тема 4. Кваліфікація злочинів проти власності

1. Загальні питання кваліфікації злочинів проти власності.

2. Кваліфікація корисливих злочинів, пов’язаних з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (статті 185–187, 188-1–191 КК).

3. Кваліфікація корисливих злочинів, не пов’язаних з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (статті 192, 193, 198 КК).

4. Кваліфікація некорисливих злочинів (статті 194–197 КК).

5. Кваліфікація злочинів, пов’язаних із самовільним зайняттям земельної ділянки та самовільним будівництвом (ст. 1971 КК).

1. Загальні питання кваліфікації злочинів проти власності

Злочини проти власності є однією з найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне з найцінніших соціальних благ – право власності. Захист права власності має особливе суспільне значення, оскільки економічна свобода власності є підґрунтям політичної, національної та релігійної свобод. Нормальне функціонування відносин власності забезпечує стабільність усієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

При кваліфікації злочинів проти власності слід виходити з того, що ст. 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб’єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав державою. Відповідно до ст. 41 Основного Закону, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право власності є непорушним. Право власності, відповідно до статей 316–317 ЦК,

є право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. На підставі статей 324–327 ЦК суб’єктами права власності є народ України, фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади. Одна з гарантій рівності захисту всіх форм власності – установлення кримінальної відповідальності за злочини проти власності, незалежно від того, на яку форму власності було вчинено посягання.

У чинному КК відповідальність за злочини проти власності закріплено в розділі VІ «Злочини проти власності» його Особливої частини (статті 185–191). Передбачення в одному розділі Особливої частини КК відповідальності за всі посягання на власність, незалежно від її форми, забезпечує всім суб’єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України та закони України.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за злочини проти власності, тлумачення певних термінів і понять, відмежування цих посягань від інших злочинів розкриті передусім у ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10.

Кваліфікація злочинів проти власності передбачає здійснення кримінально-правової оцінки таких суспільно небезпечних і протиправних діянь, що порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу чи державі й учиняються, зазвичай, із корисливих мотивів.

Кваліфікуючи ці злочини за об’єктом посягання, слід виходити з того, що родовим і безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додатковими необхідними безпосередніми об’єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства чи погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), можуть бути здоров’я, життя, психічна чи фізична недоторканність особи. При знищенні або пошкодженні майна додаткові факультативні безпосередні об’єкти – громадський порядок, громадська безпека, довкілля тощо.

Важливе значення при кваліфікації злочинів проти власності має предмет, до якого належать: чуже майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи (наприклад, речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо), а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія (абз. 1 п. 2 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10).

Майно – це речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру (наприклад, грошові кошти, цінні папери, особисті речі, побутова техніка, предмети домашнього господарства, продуктивна робоча худоба тощо).

Фізичні ознаки майна характеризуються тим, що вказані предмети та речі можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо (людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності, а тому її викрадення, а також інше незаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК).

Економічні ознаки полягають у тому, що майно повинно: а) мати мінову та споживчу вартість; б) бути відокремлене від природного середовища чи бути створене заново; в) бути здатним задовольняти потреби людини та суспільства.

Юридичними ознаками майна є те, що воно має: а) бути чужим для винного; б) належати за правом власності іншому суб’єктові права власності; в) не належати до предметів злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

Чужим визнається майно, що не перебуває у власності чи законному володінні винного.

Розмір чужого майна, яким заволоділа винна особа в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише вартістю цього майна, яка виражається у грошовій оцінці. Вартість викраденого майна визначається за роздрібними (закупівельними) цінами, що існували на момент вчинення злочину, а розмір відшкодування завданих злочином збитків – за відповідними цінами на час вирішення справи в суді (зокрема, слід звертатися до Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116). За відсутності зазначених цін на майно його вартість може бути визначено шляхом проведення відповідної експертизи.

Слід зазначити, що саме вартість чужого майна як предмета злочинів проти власності є критерієм розмежування кримінально-караного викрадення чужого майна від дрібного викрадення такого майна. Останнє розглядається як адміністративне правопорушення (ст. 51 КУпАП), якщо здійснюється шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати. При цьому, з урахуванням положень Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за викрадення чужого майна викрадення чужого майна» від 4 червня 2009 р., «викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян» (ч. 3 ст. 51 КУпАП). Зауважимо, що цей Закон було опубліковано 25 червня 2009 р. і саме з цієї дати він набрав чинності (тобто, з цього моменту дрібним викраденням – крадіжка, шахрайство, привласнення чи розтрата – є викрадення чужого майна, вартість якого не перевищує за-значеного вище розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян).

При вирішенні питання про кваліфікацію злочинів проти власності слід також ураховувати роз’яснення, що містяться у Податковому кодексі України.

Навпаки, не є предметом злочинів проти власності:

1) природні багатства в їх природному стані – ґрунтовий покрив (поверхневий шар) земель, землі водного фонду, корисні копалини, ліс на корені, звірі й птахи в лісі, риба й інші водні тварини в природних водоймах тощо (незаконне заволодіння ними, їх знищення, пошкодження, вилов, добування слід кваліфікувати за статтями 239-1, 239-2, 240, 246, 248 і 249 КК);

2) вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої чи радіоактивні матеріали (незаконне заволодіння ними кваліфікується за ст. 262 КК);

3) транспортні засоби (незаконне заволодіння ними необхідно кваліфікувати за ст. 289 КК);

4) тіло (останки, прах) померлого, урна з його прахом, предмети, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого (незаконне заволодіння ними кваліфікується за ст. 297 КК);

5) наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори, обладнання, призначене для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів (незаконне заволодіння ними слід кваліфікувати за статтями 308, 312 і 313 КК);

6) офіційні чи приватні документи (паспорти або інші важливі особисті документи), що не мають грошової оцінки та мінової властивості, штампи й печатки (незаконне заволодіння ними кваліфікується за ст. 357 КК);

7) військове майно (незаконне заволодіння ним необхідно кваліфікувати за ст. 410 КК);

8) речі, що знаходяться при вбитих чи поранених на полі бою (їх незаконне привласнення кваліфікується за ст. 432 КК) тощо.

Враховуючи викладені вище положення, при кваліфікації злочинів проти власності має діяти таке правило: якщо за викрадення, заволодіння, привласнення, знищення, пошкодження та інші діяння щодо певного майна, предметів або засобів відповідальність передбачено за статтями, які містяться в інших розділах Особливої частини КК, то такі діяння мають кваліфікуватися за цими статтями і додаткової кваліфікації за відповідними статтями розділу VI Особливої частини КК не потребують (абз. 2 п. 2 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10).

Щодо права на майно (а отже, й дій майнового характеру), то в юридичній літературі дослідники цього питання вважають, що воно не може виступати предметом злочинів проти власності за такого підходу право на майно та дії майнового характеру – це, скоріш за все, предмети відносин власності). Право на майно (зокрема, про вказане право йдеться при вчиненні шахрайства та вимагання) – це документи, що мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов’язків майнового характеру (наприклад, заповіт на квартиру, договір дарування машини, доручення на право користування певною річчю, страховий поліс, боргова розписка тощо). До будь-яких дій майнового характеру (про такі дії зазначено при вчиненні вимагання) належить виконання певних робіт або надання певних послуг (наприклад, ремонт квартири, будівництво гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур, примушування відвезти на транспортному засобі в певне місце без матеріальної винагороди тощо).

Щодо електричної та теплової енергії (зокрема, про ці види енергії зазначено у ст. 188-1 «Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання» КК), то, відповідно до ст. 1 Закону України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р., енергія – це «електрична чи теплова енергія, що виробляється на об’єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу». Більше того, Митний кодекс України (п. 57 ч. 1 ст. 4) також відносить до товарів електроенергію, що переміщується лініями електропередачі.

З об’єктивної сторони злочини проти власності характеризуються, зазвичай, активними діями, що спричиняють матеріальну шкоду певній особі, колективу чи державі. Бездіяльністю вирізняється такий злочин, як порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Кваліфікуючи злочини проти власності, слід звертати увагу на законодавчу термінологію, зокрема на те, що чинний КК України 2001 р. відмовився від поняття «розкрадання» і використовує тільки поняття «викрадення», у тому числі і в тих складах (зокрема, статті 262, 266, 308, 312, 313 КК), які в КК України 1960 р. охоплювалися поняттям «розкрадання» (з огляду на це, в юридичній літературі дається таке визначення понятяття «викрадення»: це «умисне протиправне заволодіння шляхом фізичного вилучення предметами матеріального світу, яким властивий рухомий стан, з будь-яких спонукань усупереч або поза волею потерпілої сторони»). Насамперед, викрадення майна може полягати у крадіжці та грабежі. Тобто, викрадення може вчинятися як таємно, так і відкрито, залежно від способу викрадення. Щодо розбою (ст. 187 КК), то в складі цього злочину немає прямої вказівки на те, що це викрадення, і тільки при співвідношенні його із специфічними складами (зокрема, статті 262, 308, 312 КК) можна логічно дійти висновку, що розбій – це також викрадення майна. Про викрадення йдеться й у ст. 188-1 «Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання» КК.

Більшість злочинів проти власності сконструйовано законодавцем переважно як матеріальні склади, тобто, при кваліфікації слід враховувати той факт, що обов’язковими ознаками їх об’єктивної сторони є суспільно небезпечне діяння, злочинний наслідок і причиновий зв’язок між діянням та наслідком. Склади деяких злочинів – формальні (вимагання – ст. 189 КК; придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом – ст. 198 КК) або усічені (розбій – ст. 187 КК; погроза знищення майна – ст. 195 КК).

Спосіб вчинення посягання є одним з основних критеріїв для кваліфікації вчиненого та відмежування різних форм викрадення майна й іншого протиправного заволодіння ним.

Отож, спосіб злочинів проти власності може бути такий:

1) таємний (ст. 185 КК);

2) відкритий (ст. 186 КК);

3) шляхом нападу (ст. 187 КК);

4) шляхом самовільного використання електричної або теплової енергії без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) або умисне пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб (ст. 1881 КК);

5) погроза заподіяння певної шкоди (ст. 189 КК);

6) обман або зловживання довірою (ст. 190 КК);

7) привласнення, розтрата чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191 КК) тощо.

Специфічним способом вчинення викрадень є проникнення у житло, інше приміщення чи сховище. Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище слід розуміти незаконне вторгнення до них будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману; з використанням підроблених документів тощо або за допомогою інших засобів), який дає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища (абз. 2 п. 22 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10). Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи цієї кваліфікуючої ознаки, слід з’ясовувати, з якою метою особа опинилась у житлі, іншому приміщенні чи сховищі та коли саме в неї виник умисел на заволодіння майном. Викрадення майна не можна розглядати за ознакою проникнення в житло або інше приміщення чи сховище, якщо умисел на викрадення майна в особи виник під час перебування в цьому приміщенні.

Зокрема, це підтверджує такий приклад: вироком Томашпільського районного суду Вінницької області від 12 травня 2008 р. встановлено, що 16 квітня 2008 р. біля 17 год. 00 хв. Ш., знаходячись всередині будинку Ш., маючи умисел на крадіжку чужого майна, а саме грошей, скориставшись відсутністю М. в кімнаті, із корисливих спонукань, таємно викрав з гаманця, який знаходився під ковдрою ліжка, гроші в сумі 1700 грн, після чого з місця події зник, завдавши М. матеріальної шкоди на вищевказану суму... Заслухавши показання підсудного Ш., суд вважає, що його вина у скоєнні злочину доведена і його дії правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 185 КК України, тобто таємне викрадення чужого майна (крадіжка)... Очевидно, що в цьому випадку проникнення у житло не було.

Відповідно до інформаційного листа ВССУ від 29 січня 2013 р. № 223-161/0/4-13 «Про практику застосування судами окремих норм матеріального права щодо кваліфікації розбою, поєднаного з проникненням у приміщення»:

– під проникненням до будь-якого приміщення слід розуміти: а) фізичне входження, потрапляння до нього з метою заволодіння майном, що знаходиться в ньому; б) доступ до майна, що знаходиться в приміщенні, будь-яким способом (без фізичного входження до нього), який дає змогу заволодіти таким майном, вилучити його із приміщення;

– поняття «проникнення» містить фізичний і юридичний (психологічний) критерії. Характерними рисами першого є: а) факт входження чи потрапляння у приміщення; б) спосіб, місце, час та обставини (існуючий режим доступу до майна, яке там знаходилось), за яких відбулося входження чи потрапляння у приміщення. Характерними рисами другого є: а) незаконність входження у приміщення (за відсутності в особи права перебувати там, де знаходиться майно, на заволодіння яким спрямовані її дії); б) мета, яку переслідує особа, що вчиняє таке входження, усвідомлення характеру (перебігу) вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння, зокрема й факту незаконного проникнення (входження чи потрапляння) у приміщення, передбачення наслідків свого діяння;

– ключовим у вирішенні питання про наявність чи відсутність ознаки проникнення є встановлення того, з якою метою особа ввійшла (потрапила) у приміщення;

– коли особа мала намір викрасти конкретне майно з торгової зали крамниці і обрала спосіб заволодіння ним, пов’язаний із формально безперешкодним входженням до приміщення зали, факт потрапляння в приміщення за таких обставин не повинен визнаватися «проникненням» у кримінально-правовому значенні. Коли ж особа задумала викрасти майно в тій же крамниці, але з відокремленої торгової секції (торгівля ювелірними виробами, електронними засобами тощо), яка облаштована в приміщенні крамниці, і потрапляння до зали крамниці не було обмежено часовими межами чи іншими засобами, то вхід у приміщення крамниці не може визнаватися кримінально караним проникненням, тоді як викрадення майна із приміщення секції, вільний доступ до якої був обмежений, у разі потрапляння туди, має визнаватися незаконним проникненням.

Якщо дії, розпочаті як крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, переросли в грабіж чи розбій, учинене слід кваліфікувати відповідно за ч. 3 ст. 186 КК або ч. 3 ст. 187 КК.

Під житлом потрібно розуміти приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла прирівнюються також ті його частини, в яких може зберігатися майно (балкон, веранда, комора тощо), за винятком господарських приміщень, не пов’язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо).

Поняття «інше приміщення» включає різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо. Не може визнаватися сховищем неогороджена і така, що не охороняється, площа або територія, на яку вхід сторонніх осіб є вільним, а також та, що була відведена та використовується для вирощування продукції чи випасу тварин (сад, город, ставок, поле тощо).

Ураховуючи викладене, слід сформулювати таке правило кваліфікації: крадіжка, грабіж або розбій, поєднані з незаконним проникненням до житла, іншого приміщення чи сховища, кваліфікуються відповідно за ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК. Додатково за ст. 162 КК такі дії кваліфікувати непотрібно. Водночас, якщо незаконне проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища поєднане зі вчиненням крадіжки, кримінальну відповідальність за яку з огляду на вартість викраденого законом не передбачено, вчинене належить кваліфікувати за ст. 162 «Порушення недоторканності житла» КК (на це орієнтує абз. 2 п. 7 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10).

Знаряддями злочину у злочинах проти власності можуть виступати предмети чи технічні засоби, які умисно використовувалися особою чи особами, у співучасті з якими було вчинено такий злочин. Зокрема, транспортні засоби можуть бути визнані знаряддям злочину не лише тоді, коли вони використовувалися для безпосереднього заволодіння чужим майном, а й тоді, коли без їх використання вчинення злочину було неможливим чи надто складним (транспортування членів злочинної групи до місця вчинення злочину, перевезення викраденого майна з місця вчинення злочину тощо).

При кваліфікації злочинів проти власності необхідно враховувати, що суб’єктом злочинів, передбачених статтями 185–187, 189, ч. 2 ст. 194 КК, може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а суб’єктом злочинів, передбачених статтями 188-1, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, 194-1, статтями 195, 196, 197-1, 198 КК,– осудна особа, котра досягла 16-річного віку. У злочинах, передбачених статтями 191 і 197 КК, суб’єкт спеціальний. Це – особа, якій майно було ввірено чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191 КК), службова особа (ч. 2 ст. 191 КК), особа, котрій доручено зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197 КК).

Слід взяти до уваги, що суб’єктивна сторона злочинів проти власності, переважно, характеризується умисною формою вини. Вчинення крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст. 188-1 КК), вимагання (ст. 189 КК), шахрайства (ст. 190 КК), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191 КК) супроводжується реалізацією прямого умислу та корисливого мотиву, а розбою (ст. 187 КК) – ще й метою заволодіння чужим майном. Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно використати чуже майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь.

Два злочини – необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) і порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК) – із суб’єктивної сторони характеризуються необережною формою вини. Суб’єктивна сторона складу умисного знищення чи пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, може характеризуватися складною (змішаною) формою вини.

До кваліфікованих та особливо кваліфікованих видів більшості злочинів проти власності закон відносить вчинення таких діянь:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб;

3) організованою групою;

4) із заподіянням значної шкоди потерпілому;

5) у великих розмірах;

6) в особливо великих розмірах.

Відповідно до п. 1 примітки до ст. 185 КК повторним у статтях 185, 186 та 189–191 КК визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 КК. За змістом ч. 2 ст. 187 КК розбій вважається повторним, якщо його вчинено особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм. Відповідно до ч. 2 ст. 188-1 КК, викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання слід кваліфікувати за ознакою повторного вчинення лише тоді, коли воно було вчинене після такого самого злочину.

Ознака повторності відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності або якщо судимість за раніше вчинений злочин було погашено чи знято в установленому законом порядку, або якщо на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. У разі

вчинення декількох посягань на власність перший злочин за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за частиною першою відповідної статті, а інші як вчинені повторно – за іншими частинами відповідних статей КК. Неодноразове незаконне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із тотожних діянь, які мають спільну мету та із самого початку охоплюються єдиним злочинним наміром на заволодіння конкретним майном, слід розглядати як один продовжуваний злочин.

Якщо склад злочину, визнаного продовжуваним, передбачає певні кількісні показники, які впливають на його кваліфікацію (розмір викраденого майна, розмір заподіяної шкоди тощо), то при його кваліфікації враховується загальна сума таких показників, пов’язаних з кожним із вчинених особою діянь, що утворюють продовжуваний злочин, і при визначенні їх розміру необхідно виходити з кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вирахуваних за кожен період вчинення продовжуваного злочину окремо. При повторності злочинів відповідні кількісні показники обчислюються за кожен злочин окремо; розмір цих показників визначається в порядку, встановленому на час вчинення кожного злочину, і загальна їх сума на кваліфікацію злочинів не впливає.

Водночас, відповідно до п. 2 ППВСУ «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» від 4 червня 2010 р. № 7, вчинення особою двох або більше злочинів проти власності може за відповідних умов утворювати сукупність і повторність (наприклад, вчинення грабежу особою, яка раніше вчинила крадіжку), повторність і рецидив (наприклад, вчинення вимагання особою, яка має судимість за шахрайство).

У межах повторності злочинів проти власності їх неодночасне вчинення означає, що не збігаються за часовими показниками початкові моменти вчинення кожного зі злочинів. У зв’язку з цим повторність можуть утворювати злочини, один з яких був учинений у період, коли інший злочин уже розпочався, але ще не закінчився (наприклад, після початку вчинення шахрайства, але до його закінчення особа вчинює крадіжку). У такому разі вчиненим повторно вважається злочин, розпочатий пізніше.

Якщо вчинені злочини проти власності, крім повторності, утворюють ще й сукупність, вони відповідно до ч. 2 ст. 33 КК повинні отримувати окрему кваліфікацію (наприклад, крадіжка без кваліфікуючих ознак і крадіжка, вчинена повторно, або крадіжка, поєднана з проникненням у житло). Якщо ж злочини, які утворюють повторність, відповідають одному і тому самому складу злочину (наприклад, три крадіжки, поєднані з проникненням у житло, п’ять розбоїв, вчинених організованою групою, тощо), їх кваліфікація здійснюється за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК. У таких випадках повторність злочинів повинна зазначатись у процесуальних документах, які стосуються обвинувачення особи, як кваліфікуюча ознака відповідних злочинів.

Якщо у складі злочину передбачене діяння, окремі прояви якого у поєднанні з відповідними обставинами утворюють склад іншого злочину, то такі прояви, як правило, повинні отримувати окрему кваліфікацію (наприклад, за сукупністю злочинів необхідно кваліфікувати використання завідомо підробленого документа чи самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи при вчиненні шахрайства). Водночас окремі з таких діянь враховано законодавцем у диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК. У таких випадках ці діяння окремої кваліфікації не потребують (наприклад, погроза вбивством при вчиненні розбою охоплюється відповідними частинами ст. 187 КК).

Про поняття таких кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак злочинів проти власності, як вчинення їх за попередньою змовою групою осіб і організованою групою, необхідно звертатися до змісту ст. 28 КК.

Зокрема, злочин визначається вчиненим за попередньою змовою групою осіб у разі його вчинення декількома (двома і більше) суб’єктами цього злочину, які заздалегідь домовилися про його спільне вчинення. Учасники вчинення злочину групою осіб діють узгоджено, зі спільним умислом, і кожен із них безпосередньо виконує діяння, що повністю чи частково утворює об’єктивну сторону складу злочину. При цьому можливий розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль у вчиненні злочину.

Відповідно до ст. 26 КК співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тому в разі, коли із групи осіб, які вчинили злочин, лише одна особа є суб’єктом злочину, а решта осіб унаслідок неосудності або у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, чи з інших підстав не можуть бути суб’єктами злочину, дії винної особи, яка за таких обставин притягується до кримінальної відповідальності, не можна розглядати як вчинення злочину групою осіб.

Якщо група осіб за попередньою змовою мала намір вчинити крадіжку чи грабіж, а один з її учасників застосував або погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, то дії цього учасника належить кваліфікувати як розбій, а дії інших осіб – відповідно як крадіжку чи грабіж за умови, що вони безпосередньо не сприяли застосуванню насильства або не скористалися ним для заволодіння майном потерпілого.

Дії особи, яка безпосередньо не брала участі у вчиненні злочину, але порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину, належить кваліфікувати як співучасть у скоєному у формі пособництва з посиланням на ч. 5 ст. 27 КК.

Відповідно до п. 2 примітки до ст. 185 КК у статтях 185, 186, 189 та 190 КК значна шкода визначається за обов’язкової сукупності двох умов: 1) врахування матеріального становища потерпілого та 2) розміру заподіяних йому збитків. Під час з’ясування матеріального становища потерпілого суди мають у кожному конкретному випадку брати до уваги такі обставини, як соціальний стан потерпілого, його працездатність, розмір заробітної плати та інші доходи, кількість членів сім’ї, наявність на його утриманні малолітніх, хворих, непрацездатних тощо. При цьому слід мати на увазі, що значною шкодою визнається така, якою потерпілому спричинені збитки на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У великих розмірах, згідно з п. 3 примітки до ст. 185 КК, у стат-

тях 185–191 та 194 КК визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка у 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Згідно з п. 4 примітки до ст. 185 КК, у статтях 185–187 та 189–191 та 194 КК вчиненим в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в 600 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Вчинення особою декількох посягань на чуже майно, загальна вартість якого становить великий або особливо великий розмір, може бути кваліфіковано як викрадення, привласнення, розтрата майна чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем у великих чи особливо великих розмірах лише в тому випадку, якщо такі діяння були вчинені одним способом і за обставин, які свідчать про умисел вчинити їх у великому чи особливо великому розмірі. Викладене також стосується вчинення за таких обставин вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах. У випадках, коли умисел винного щодо розміру мав неконкретизований характер, вчинене слід кваліфікувати залежно від розміру фактично викраденого майна.

До обставин, які обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також вчинення цих злочинів із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (про це було зазначено вище). Крім того, для грабежу, розбою, вимагання, умисного знищення або пошкодження майна, умисного пошкодження об’єктів електроенергетики, самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва закон передбачає також інші специфічні для цих посягань обставини.

Також при кваліфікації злочинів проти власності слід враховувати те, чи є вони закінченими або незакінченими, вчиненими одноособово або у співучасті. У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші – ні, незакінчені злочини мають бути кваліфіковані окремо з посиланням на ч. 1 ст. 14 КК або відповідну частину ст. 15 КК. Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших – організатором, підбурювачем чи пособником, то такі злочини слід також кваліфікувати окремо з посиланням на відповідну частину статті 27 КК.

Кваліфікуючи злочини проти власності, також варто зважати на кримінальний процесуальний чинник. Зокрема, згідно п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК («Поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення») кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підстві заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених: 1) ч. 1 ст. 194, ст. 195, ст. 197 КК; 2) ст. 185 (крадіжка, крім крадіжки, вчиненої організованою групою), ст. 186 (грабіж, крім грабежу, вчиненого організованою групою), ст. 189 (вимагання, крім вимагання, вчиненого організованою групою, а також поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи), ст. 190 (шахрайство, крім шахрайства, вчиненого організованою групою), ст. 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, крім вчиненого організованою групою, або шкода від якого завдана державним інтересам), ст. 192 (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою) КК – якщо вони вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого, або якщо вони вчинені особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником і завдала шкоду виключно власності потерпілого.

Здійснюючи кваліфікацію злочинів проти власності, важливо знати, що теорією кримінального права всі вони поділяються (систематизуються) на групи за способом, мотивами й метою вчинення таких злочинів. Ці ознаки характеризують ступінь суспільної небезпечності як кожного окремого злочину проти власності, так і схожих за цими ознаками складів злочинів.

Виходячи з цього, злочини проти власності поділяються на три види (групи):

1) корисливі злочини, пов’язані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (статті 185–187, 1881–191 КК). При цьому ст. 188 КК скасовано на підставі Закону України № 270-VI від 15 квітня 2008 р.;

2) корисливі злочини, не пов’язані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (статті 192, 193, 198 КК);

3) некорисливі злочини (статті 194–197 КК);

4) злочини, пов’язані з самовільним зайняттям земельної ділянки та самовільним будівництвом (ст. 1971 КК).

2. Кваліфікація корисливих злочинів, пов’язаних з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (статті 185–187, 1881–191 КК)

Кваліфікація крадіжки (ст. 185 КК). Крадіжка – це таємне викрадення чужого майна. Предметом цього злочину є чуже майно. На думку окремих дослідників (зокрема, В. В. Кузнецова), конкретними предметами саме крадіжки можуть виступати: а) рухоме та нерухоме майно (подільне й неподільне, споживне й неспоживне, головне та належне, складне), а також тварини (тварини є особливим об’єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом); б) речі з особливим правовим режимом (частково вилучені з цивільного обігу); в) валюта, цінні папери, інші валютні цінності, інші документи (квитки різних лотерей, телефонні картки тощо).

Кваліфікація крадіжки передусім передбачає точне встановлення ознак об’єктивної сторони її складу.

Об’єктивна сторона крадіжки (ч. 1 ст. 185 КК) обов’язково включає такі ознаки:

1) дію (таємне, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення чужого майна);

2) наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном;

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб учинення злочину, що характеризується таємністю.

Викрадення вважається таємним, якщо воно здійснюється:

1) за відсутності власника чи іншої особи;

2) у присутності власника або іншої особи, але непомітно для них;

3) у присутності власника чи іншої особи, але винний не усвідомлював цього моменту та вважав, що діє таємно від інших осіб (наприклад, дії винного фіксує камера спостереження в супермаркеті, а на екрані телевізора охоронець бачить їх);

4) у присутності власника або іншої особи, що через свій фізіологічний або психічний стан (сон, сп’яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) чи інші обставини не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна та не можуть дати йому належної оцінки;

5) у присутності інших осіб, на потурання яких він розраховує з певних підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо), однак вчинюване за таких обставин викрадення перестає бути таємним, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх «мовчання» про його дії;

6) особою, що не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом діяльності тільки мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).

Отже, крадіжка – це передусім викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб. Типовим прикладом таємності при крадіжці є такий:

Вироком Диканського районного суду Полтавської області від 16 лютого 2010 р. встановлено, що підсудний А. 12 грудня 2009 р. близько 21 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, знаходячись в приміщенні кафе-магазину № 4, що в с. Орданівка Диканського району, скориставшись відсутністю уваги потерпілого Д. та тим, що ніхто із відвідувачів кафе не звертає на нього увагу, керуючись корисливими спонуканнями, таємно викрав з поверхні столу залишений потерпілим Д. мобільний телефон марки «Sony Ericsson К 550» із вмонтованою флеш-картою ємністю 1 Гб та СІМ-картою «МТС» загальною вартістю 865 грн, який обернув на свою користь... Кваліфікація злочинних дій підсудного А. за ч. 1 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), є правильною...

Саме способом вчинення злочину (таємність) крадіжка передусім відрізняється від грабежу (відкритого викрадення чужого майна). Більше того, розрізняючи крадіжку і грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер вчинюваних винною особою дій. У зв’язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється за відсутності потерпілого, а й у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно відбувається у присутності потерпілої особи за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для неї, а також тоді, коли викрадення вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, що виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, стан сп’яніння).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж, а в разі застосування насильства чи висловлювання погрози його застосування – залежно від характеру насильства чи погрози – як грабіж чи розбій (абз. 3 п. 4 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10).

Втім, у судовій практиці трапляються помилки при кваліфікації грабежу, коли дії винних осіб, які, вважаючи свої дії таємними, вчиняли викрадення чужого майна, не усвідомлюючи, що їхні дії помічені іншими особами. Наприклад:

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області вироком від 12 липня 2006 р. визнав винним В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК. Згідно з вироком В., діючи повторно, з метою таємного викрадення чужого майна, шляхом вільного доступу проник у приміщення літнього майданчика бару «Лариса» на Привокзальній площі м. Хмельницького, звідки таємно викрав програвач міні-дисків «Соні Е-520», вартістю 1700 грн, який належить потерпілому Я. Після викрадення майна В. був помічений потерпілим Я., який намагався його затримати, однак В. з викраденим програвачем від нього втік, з метою утаєння викраденого, чим заподіяв потерпілому Я. матеріальної шкоди на суму 1700 грн. Апеляційний суд Хмельницької області згідно зі своєю ухвалою від 24 жовтня 2006 р. змінив вирок міськрайонного суду. Із матеріалів справи вбачається, що В. заволодів майном потерпілого таємно, але коли був помічений потерпілим, то втік з викраденим. Разом з тим в апеляційному суді потерпілий уточнив, що не впевнений у тому, що В. дійсно чув його окрик, можливо він дійсно поспішав на тролейбус, який стояв на зупинці, і тому побіг. Програвача у нього він не бачив. Свідок М. також пояснила, що бачила як засуджений, тримаючи якийсь сірий предмет під рукою, біг у сторону тролейбуса, а за ним – потерпілий. Разом з тим даних, що підтверджували б те, що засуджений втікав з викраденим саме від переслідування потерпілого і усвідомлював це, по справі не встановлено. За таких обставин стверджувати про наявність в діях В. ознак злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України, підстав немає, а дії його слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого майна, вчинене повторно...

Крадіжка є злочином із матеріальним складом. Згідно з абз. 1 п. 4 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10, крадіжка вважається закінченою з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (наприклад, сховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на вчинення відпо-відного злочину. Закінченим замахом на крадіжку є дії особи, яка викрала майно, але одразу була викрита. Однак крадіжка буде закінченою тоді, коли винна особа вилучила майно, але була викрита і у зв’язку з цим позбавилася цього майна (наприклад, викинула викрадений предмет).

На практиці саме момент закінчення крадіжки викликає чимало суперечок щодо кваліфікації цього злочину. Зокрема, практично одні й ті самі дії в одному випадку кваліфікуються як закінчена крадіжка, а в іншому – як замах на цей злочин. Наприклад:

Вироком Рокитнівського районного суду Рівненської області від 29 січня 2010 р. встановлено, що 20 жовтня 2009 р. близько 11 год Л., перебуваючи в торговому залі магазину «САМ маркет» ТОВ ТД «Північ-Центр», який знаходиться в смт Рокитне по вул. Шевченка, 9 Рівненської області, умисно, таємно викрала товарно-матеріальні цінності, а саме: чайник «Міцуі», томатну пасту «Руна», дві пляшки шампуню «Хедер-Шолдерс. Ментол», дві пляшки шампуню «Хедер-Шолдерс. Проти випадіння», біойогурт «Гурманіка», одну пляшку шампуню «Хедер-Шолдерс. Від самого кореня», пінний лак «Велла Флекс», три флакони лаку «Блиск», три флакони лаку «Блиск-Ефект», два флакони піни «Блиск-Ефект2», дві пари жіночих шкарпеток, один гель «Клін енд Клір», один сирок «Гурманіка», один сирок «Пустунчик. Карамель», один сирок «Простоквашино», дві плитки шоколаду «Світоч», один сирок «Пустунчик. Вишня», дві пачки вологих серветок «Клінік», одну пару жіночих шкарпеток, спричинивши шкоду ТОВ ТД «Північ-Центр» на загальну суму 535 грн 74 коп... Думала, що сумку перевіряти ніхто не буде. Коли виходила із залу, затримав охоронець та запропонував показати, що знаходиться в сумці. При огляді сумки було виявлено викрадені речі... Суд доходить висновку, що вина Л. у таємному викраденні чужого майна доказана повністю, дії підсудної кваліфіковані правильно за ч. 1 ст. 185 КК України...

В іншому випадку фактично ті ж самі дії були кваліфіковані не як закінчена крадіжка, а як замах на цей злочин, зокрема:

Вироком Солом’янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2010 р. встановлено, що 7 березня 2010 р., приблизно о 14 год. підсудна Н., знаходячись в торговельному приміщенні магазину «Мегамаркет», що по вул. В. Гетьмана, 6 в м. Києві, переконавшись що за її діями ніхто не спостерігає, підійшла до прилавків і шляхом вільного доступу таємно викрала чуже майно, а саме: 1 пляшку віскі ТМ «Grant» ємкістю 0,7 літра, вартістю 123 грн 80 коп.; 1 пачку спреда солодковершкового ТМ «Тульчинка», вагою 200 грам, вартістю 4 грн 95 коп.; 1 упаковку чаю ТМ «Аkbаr Рlаtіnum», вартістю 10 грн 90 коп.; 1 упаковку туалетного мила ТМ «Саmау naturelle», вагою 100 грам, вартістю 3 грн 55 коп.; 1 гольф жіночий, вартістю 110 грн 05 коп., завдавши ТОВ «Самшид» матеріальної шкоди на суму 253 грн 25 коп. З викраденим майном підсудна Н. намагалася вийти з приміщення магазину, однак довести свій злочинний намір до кінця не змогла з причин, що не залежали від її волі, бо при виході її дії були виявлені охоронцями магазину «Мегамаркет», які затримали Н. з викраденим майном, яке у неї в подальшому було вилучено... Таким чином, суд доходить висновку про те, що підсудна Н. своїми умисними діями вчинила замах на таємне викрадення чужого майна (крадіжка), який не був доведений до кінця з причин, що не залежали від її волі, а тому її дії необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України...

На наш погляд, слід підтримати саме останній підхід щодо кваліфікації крадіжки (а саме – як замах на цей злочин), оскільки в обох випадках винні особи хоча й вилучили чуже майно, однак ще перебували в приміщенні магазину та ніяким чином не розпорядилися таким майном, не вжили його за призначенням (враховуючи, що більшість з викраденого становили саме продукти харчування).

Коли винна особа вже отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися протиправно вилученим майном, але застосовує насильство лише з метою уникнення затримання, її дії не можуть визнаватися грабежем, поєднаним з насильством. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватись як крадіжка або грабіж. Застосування насильства в такому випадку утворює окремий склад злочину і потребує окремої кваліфікації залежно від тяжкості наслідків та заподіяної потерпілому фізичної шкоди.

Слід враховувати, що суб’єкт цього злочину – фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 185 КК) є вчинення його: 1) повторно (див. п. 1 примітки до ст. 185 КК); 2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 2) завдання злочином значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 185 КК); 3) у великих розмірах (ч. 4 ст. 185 КК); 4) в особливо великих розмірах; 5) організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК).

Визначення значної шкоди, що завдається потерпілому, у великих і особливо великих розмірах крадіжки наведено у примітці до ст. 185 КК (відповідно пункти 2, 3 і 4). Про вчинення злочину організованою групою див. ст. 28 КК.

Кваліфікація грабежу (ст. 186 КК). Грабіж – це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені і оцінюються як викрадення.

Кваліфікуючи цей злочин, слід пам’ятати, що його основним безпосереднім об’єктом є врегульовані законом суспільні відносини власності, а якщо при грабежі застосовується насильство, то додатковими необхідними безпосередніми об’єктами злочину є здоров’я, психічна чи фізична недоторканність людини. Предметом злочину є чуже майно.

Кваліфікуючи грабіж (як відкрите викрадення чужого майна) за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 186 КК), варто пам’ятати, що його обов’язковими ознаками є:

1) дія (відкрите, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення чужого майна);

2) наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном;

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб вчинення злочину, що характеризується відкритістю.

Викрадення вважається відкритим, якщо воно:

– здійснюється в присутності власника чи іншої особи, та винний усвідомлює, що ці особи розуміють сутність його злочинних дій;

– учиняється винним, який помиляється та вважає, що його бачать, а фактично його дії не були помічені власником або іншою особою;

– були помічені власником чи іншою особою і, незважаючи на це, продовжуються винним з метою заволодіння майном або його утримання.

Отже, вирішальне значення для визнання викрадення відкритим має суб’єктивне переконання винної особи. Якщо вона вважає, що діє таємно (сумлінно помиляючись), то хоч би в дійсності її дії і спостерігалися кимось, викрадення не можна визнати відкритим.

Типовим прикладом грабежу є такий:

Вироком Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 серпня 2008 р. Щ. засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України за таких обставин. Щ., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, 16.06.2008 р. близько 16 год. 00 хв. відкрито, у присутності односельчан, умисно, з корисливих спонукань шляхом демонтажу викрав кабельний ящик УКС 10Х2 вартістю 219 грн 85 коп., що належить ВАТ «Укртелеком», Сумська філія. При цьому, Щ. у світлу пору доби на центральній вулиці села, здійснюючи демонтаж кабельного ящика, що знаходиться біля проїжджої частини, усвідомлював факт того, що перехожі – односельчани розуміють протиправність його дій, будь-яким чином на їх зауваження не реагував. Одним із таких перехожих був Й., який зробив зауваження Щ., та попередив про відповідальність за вчинення викрадення. Однак він на вимоги даного громадянина не відреагував та не припинив протиправні дії. Викраденим майном Щ. розпорядився на власний розсуд, продавши його Ц. за 10 грн, а отримані гроші, у подальшому, витратив на придбання спиртного. Таким чином, внаслідок протиправних дій, Щ. заподіяв ВАТ «Укртелеком» матеріальну шкоду на суму 219 грн 85 коп.... За таких обставин, проаналізувавши всі докази по справі в їх сукупності, суд уважає, що винність підсудного Щ. у вчиненні злочину доведена повністю і його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 186 КК України, бо він своїми умисними діями вчинив відкрите викрадення чужого майна (грабіж).

Грабіж є злочином із матеріальним складом. Він вважається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.

Суб’єктом цього злочину є фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Із суб’єктивної сторони грабіж характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Кваліфікуючими ознаками грабежу (ч. 2 ст. 186 КК) є вчинення його:

1) із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого;

2) із погрозою застосування такого насильства;

3) повторно (див. п. 1 примітки до ст. 185 КК);

4) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК).

Насильство, що може бути застосоване під час грабежу та кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 186 КК, не має бути небезпечним для життя і здоров’я потерпілого. Під таким насильством слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв, незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння (п. 5 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10). Такі насильницькі дії, вчинені під час грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.

Не утворюють насильства при грабежі (ч. 2 ст. 186 КК) викрадення способом «хапка» (хапання) чи «висмикування» відповідного чужого майна (наприклад, сумки, яку тримає у руці потерпілий), оскільки винна особа за таких умов застосовує не насильство, а розраховує на несподіваність і раптовість своїх дій.

Насильницькі дії при грабежі можуть застосовуватись і для утримання майна, викраденого без застосування насильства. Кваліфікується такий злочин загалом за ч. 2 ст. 186 КК. Якщо ж грабіжник під час затримання залишив вилучене майно та застосував насильство, щоб уникнути затримання, то він відповідатиме за замах на грабіж за ч. 2 ст. 15 КК та відповідною частиною ст. 186 КК, а за наявності заподіяних під час ухилення від затримання тілесних ушкоджень – за відповідний злочин проти життя та здоров’я особи за сукупністю злочинів.

Погроза застосування насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого,– це психічне насильство, яке полягає в залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Оцінка небезпечності насильства, що виявляється в погрозі, а звідси – й розмежування грабежу та розбою, має ґрунтуватися не стільки на суб’єктивному сприйнятті небезпечності потерпілим, як на об’єктивних критеріях, зважаючи на дійсний характер можливого насильства. Наприклад, якщо винний показує кулака чи замахнувся ногою, то це є, безумовно, погроза, але реалізація її в ударах рукою чи ногою загалом не містить загрози життю та здоров’ю (грабіж), а демонстрація ножа або пістолета ні в кого не викличе сумніву щодо небезпечності цих предметів для життя і здоров’я потерпілого (розбій).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:

1) із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище;

2) завдання злочином значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 186 КК);

3) у великих розмірах (ч. 4 ст. 186 КК);

4) в особливо великих розмірах;

5) організованою групою (ч. 5 ст. 186 КК).

Про значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак грабежу див. примітку до ст. 185 КК.

Кваліфікація розбою (ст. 187 КК). Розбій як злочин проти власності – це напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Цей злочин є найнебезпечнішим серед усіх посягань на власність.

Кваліфікуючи цей злочин, варто виходити з того, що основним безпосереднім об’єктом розбою є врегульовані законом суспільні відносини власності, а його додатковими необхідними безпосередніми об’єктами – життя, здоров’я, психічна чи фізична недоторканність людини. Предметом злочину є чуже майно.

Об’єктивна сторона розбою (ч. 1 ст. 187 КК) полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, що зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

Під нападом, за статтею 187 КК, слід розуміти умисні дії, спрямовані на негайне вилучення чужого майна шляхом застосування фізичного або психічного насильства, зазначеного в частині першій цієї статті.

Небезпечне для життя чи здоров’я насильство (ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК) – це умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент їх вчинення. До них слід відносити, зокрема, і насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо (п. 9 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10).

Погроза застосування насильства при розбої полягає в залякуванні негайним застосуванням фізичного насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілого (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров’я чи незначною втратою працездатності або вчинити певні дії, що у конкретній ситуації можуть спричинити такі наслідки).

Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння його майном потрібно розглядати як насильство і залежно від того, було воно небезпечним для життя або здоров’я чи не було, кваліфікувати такі дії за ч. 2 ст. 186 КК або за відповідною частиною ст. 187 КК. Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження, вчинене належить кваліфікувати як розбій лише за умови, що винна особа усвідомлювала можливість заподіяння будь-якого із цих наслідків (абз. 1 п. 9 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10). Вказане стосується і випадків застосування наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) під час вимагання.

Умисне заподіяння у процесі розбою чи вимагання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, а також середньої тяжкості тілесного ушкодження, незаконне позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, завдання побоїв, що мало характер мордування, охоплюються статтею 187 або 189 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти здоров’я, не потребують.

Серед особливостей кваліфікації розбою (а також вимагання) слід вказати на такі:

1. Умисне або необережне заподіяння у процесі розбою чи вимагання тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ст. 187 та ч. 4 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за ст. 121 чи за ст. 128 КК не потребує (абз. 2 п. 9 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р.

№ 10). Проте ця вимога вказаної постанови є небезспірною, оскільки за суттю таке правило припустиме не до всіх частин ст. 187 КК, а тільки щодо частини четвертої (де, серед іншого, йдеться про розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень).

2. Якщо під час розбою чи вимагання було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, або останнього було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 4 ст. 187 чи ст. 189 КК і ч. 2 ст. 121 або п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

3. Заподіяння потерпілому смерті під час розбою чи вимагання з необережності слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за відповідною частиною ст. 187 чи 189 та ст. 119 КК.

4. У разі вчинення розбою бандою при кваліфікації дій членів банди судам слід керуватися роз’ясненнями, що містяться у ППВСУ «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями» від 23 грудня 2005 р. № 13. Зокрема, в таких випадках вчинення у складі банди розбою має бути кваліфіковано за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257 і ч. 4 ст. 187 КК (як розбій, вчинений організованою групою).

На практиці часто виникають ситуації, коли винні особи використовують як знаряддя психічного насильства предмети, що завідомо для них не можуть бути використані для виконання погроз (зіпсована чи іграшкова зброя, запальничка, схожа на пістолет, притиснутий до спини палець тощо). У таких ситуаціях умисел було спрямовано на розбій, а потерпілий сприймав ці предмети як такі, що становлять небезпеку для життя чи здоров’я. Наприклад:

Каланчацький районний суд Херсонської області у своєму вироку від 16 січня 2007 р. встановив, що 7 липня 2005 р. близько 23 год. 45 хв. С. та Б., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою між собою, знаходячись на вул. Спартака в смт Чаплинка Херсонської області, з метою відкритого заволодіння чужим майном, підбігли до потерпілої Т., де С. закрив їй своєю рукою ротову порожнину та приставив до її шиї невстановлений предмет, вказавши, що в руці ніж і в разі невиконання нею його вимог, він застосує ніж, почав вимагати у неї золоти прикраси і, не отримавши їх, почав наносити удари в обличчя і тулуб Т., спричинивши їй тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, чисельних синців на обличчі та тулубі, в результаті чого заволодів грошима Т. у сумі 20 гривень та 10 доларів США і передав їх Б., який знаходився поруч і стежив за тим, щоб їх не помітили сторонні особи... З урахуванням усіх матеріалів справи, суд вважає, що винність підсудних С. та Б. у скоєнні розбійного нападу на потерпілу Т. доведена повністю, і їх дії по даному епізоду повинні бути кваліфіковані за ч. 2 ст. 187 КК України, як напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, та з погрозою застосування такого насильства (розбій), вчинений за попередньою змовою групою осіб.

Проблемним питанням при кваліфікації злочинів деколи є відмінність розбою від насильницького грабежу. Основними ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є:

а) спосіб посягання (грабіж – це завжди відкрите посягання,

а розбій може вчинюватись як відкрито, так і таємно);

б) характер фізичного і психічного насильства (під час грабежу для досягнення своєї мети винний застосовує насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрозу такого насильства, під час розбою – насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погрозу таким насильством);

в) момент закінчення злочину (грабіж є злочином із матеріальним складом і вважається закінченим із моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним, тоді як розбій вважається закінченим з моменту нападу, незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном).

Отже, розбій є закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном (усічений склад).

Якщо особа скоювала крадіжку чи грабіж, а потім, захоплена на місці злочину, почала тікати (без майна), застосовуючи небезпечне для життя або здоров’я особи насильство лише з метою уникнути затримання,– вона не повинна відповідати за розбій, а лише за замах на крадіжку чи грабіж та за відповідний злочин (результат опору й насильства) проти життя або здоров’я особи чи за злочин, передбачений ст. 342 КК.

Втім, видається сумнівною і невідповідною практика кваліфікації розбою з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК. У такому разі йдеться про замах на розбій, що суперечить сутності цього злочину, який, маючи усічений склад, вже закінчений з моменту замаху (нападу). З огляду на це, показовим є такий приклад:

Вироком Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 17 січня 2008 р. встановлено, що 22 березня 2005 р. близько 23 год. 40 хв. м. Мала Виска підсудний Г., за попередньою змовою з невстановленою особою та особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, маючи умисел на розбій з метою заволодіння чужим майном, проник через огорожу на територію, де проживав потерпілий Ф. Діючи на реалізацію спільного умислу, особа, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, використовуючи заздалегідь придбані плоскогубці та перочинний ніж, шляхом виставлення скла віконної рами веранди жилого будинку проникла в будинок і відчинила вхідні двері, через які в будинок проник підсудний Г. та невстановлена слідством особа. Проникнувши в жилий будинок, особа, справа відносно якої виділена в окреме провадження та невстановлена слідством особа, вчинили напад на потерпілого Ф., який спав на ліжку, і, застосовуючи фізичне та психічне насильство, почали його зв’язувати заздалегідь придбаним канатом, з метою подолання опору, а підсудний Г. залишався в коридорі, на вході в кімнату, де здійснювався напад на потерпілого. У цей час в сусідній кімнаті будинку знаходився свідок У., який почув попередження потерпілого та підозрілі звуки. Маючи у володінні спеціальний засіб під гумову кулю «Корнет», свідок У. відчинив вхідні двері кімнати, де знаходився потерпілий і нападники, і здійснив два постріли в сторону осіб, які вчиняли напад, тим самим припинивши злочинні дії підсудного Г. та інших осіб. Останні з місця злочину зникли... Суд кваліфікує дії підсудного за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 187 КК України як замах на розбій, поєднаний з проникненням у житло, враховуючи, що підсудний Г., за попередньою змовою з особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, маючи умисел на вчинення нападу на потерпілого з метою заволодіння його майном, брав активну участь у підготовці скоєння злочину; уніч з 22 на 23 березня 2005 р., через паркан, разом з іншими особами проник в домоволодіння, а потім і в жилий будинок потерпілого, але злочинний намір не зміг довести до кінця з причин, що не залежали від його волі.

Суб’єктом розбою є фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і спеціальною метою заволодіння чужим майном.

Кваліфікуючими ознаками розбою (ч. 2 ст. 187 КК) є вчинення його:

1) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

2) особою, що раніше вчинила розбій або бандитизм.

Особливо кваліфікуючі ознаки розбою – напад:

1) поєднаний із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187 КК);

2) спрямований на заволодіння майном у великих розмірах;

3) спрямований на заволодіння майном в особливо великих розмірах;

4) учинений організованою групою (див. ст. 28 КК);

5) поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК).

Про значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак розбою див. примітку до ст. 185 КК.

Кваліфікація викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст. 188-1 КК). Цей злочин полягає у викраденні електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) або внаслідок умисного пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб, якщо такими діями завдано значної шкоди.

Кваліфікуючи цей злочин, слід виходити з того, що його предметом є електрична або теплова енергія, тобто її конкретні порції, що були незаконно використані винною особою за певний обліковий період.

З об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 188-1 КК) обов’язково передбачає такі ознаки:

1) дію, що полягає у викраденні електричної або теплової енергії (при цьому, як показує практика, таке викрадення може бути як таємним, так і відкритим);

2) наслідок, який полягає в завданні такими діями значної шкоди (тобто такої шкоди, що в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян). При цьому слід враховувати той факт, що якщо прилади обліку не встановлено офіційно, то розрахунки за використану електричну або теплову енергію проводяться, виходячи з установлених спеціальних норм (зокрема, площа квартири, кількість мешканців, наявність пільг);

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб – шляхом самовільного використання електричної або теплової енергії без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) або умисне пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб.

Отже, фактично йдеться про три різновиди способів вчинення цього злочину:

1. Самовільне використання – це використання електричної або теплової енергії без приладів обліку у випадку, коли використання таких приладів є обов’язковим, що визначається відповідними законами, правилами та договорами про користування електричною або тепловою енергією.

2. Умисне пошкодження приладів обліку – це приведення таких приладів у стан, який виключає їх повноцінне використання за цільовим призначенням і забезпечує не контрольоване такими приладами (без обліку чи з неповним обліком) використання (споживання) електричної чи теплової енергії (наприклад, розбирання окремих елементів приладів обліку, руйнування їх окремих частин тощо).

3. Інші способи викрадення електричної або теплової енергії – це самовільне підключення до електричної чи теплової мережі, у результаті якого енергія споживається без укладення договору про її споживання, або підключення з порушенням встановлених правил користування енергією; втручання в роботу технічних засобів передачу та розподіл енергії тощо.

Типовим прикладом вчинення цього злочину є такий:

Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 червня 2009 р. встановлено, що К. 19 березня 2002 р. уклав договір оренди № Ф-0658 з Управлінням ресурсів Львівської міської ради терміном до 29 травня 2006 р. та прийняв у строкове платне користування нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, вул. Конотопська, 6, згодом переуклавши даний договір терміном до 25 лютого 2010 р. Приблизно в березні 2002 р., підсудний, маючи умисел на викрадення електричної енергії, самовільно, без відповідного дозволу ВАТ «Львівобленерго» підключив орендоване ним приміщення до мережі електропостачання, використовував електроенергію без приладів обліку та не здійснював оплату за її використання. 23 травня 2009 р. працівниками ВАТ «Львівобленерго» у вказаному приміщенні було виявлено самовільне підключення та користування електроенергією без приладів обліку та оплати К. на суму 3165,49 грн, про що був складений акт № 018741. У подальшому, після відключення електроенергії в орендованому приміщенні по вул. Конотопській, 6 у м. Львові, підсудний, маючи умисел, спрямований на викрадення електроенергії, самовільно підключав вищезазначене приміщення до мережі електропостачання електроенергією й використовував її без приладів обліку та не здійснював оплату за використану електроенергію на загальну суму 48123,55 грн, про що ВАТ «Львівобленерго» складено акти № 019064 від 16 жовтня 2006 р., № 020631 від 27 липня 2007 р., № 021471 від 9 жовтня 2008 р., № 021547 від 20 листопада 2008 р. Підсудний у судовому засіданні свою вину визнав та пояснив, що 19 березня 2002 р. уклав договір оренди № Ф-0658 з Управлінням ресурсів Львівської міської ради терміном до 29 травня 2006 р. та прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, вул. Конотопська, 6, згодом переуклавши даний договір терміном до 25 лютого 2010 р. У період з 2002 по 2008 роки періодично здійснював самовільне підключення вищезазначеного приміщення до мережі електропостачання електроенергією й використовував її без приладів обліку та не здійснював оплату за використану електроенергію. Крім визнання вини підсудним, його вина підтверджується зібраними по справі доказами, дійсність і достовірність яких учасниками судового слідства не оспорюється. Враховуючи наведене, суд вважає, що вина підсудного К. доведена повністю і його дії правильно кваліфіковані органами досудового слідства за ч. 1 ст. 188-1 КК України, оскільки він викрав електричну енергію шляхом її самовільного використання без приладів обліку...

Злочин є закінченим з моменту завдання діянням значної шкоди (матеріальний склад). Отже, для кваліфікації цього злочину слід зафіксувати факт точно визначеної законом шкоди, інакше не може йти мова навіть про замах на цей злочин (при цьому готування до цього злочину, враховуючи ступінь його тяжкості, не тягне за собою кримінальної відповідальності).

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом та корисливим мотивом.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 188-1 КК)

є вчинення його:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) із завданням шкоди у великих розмірах (тобто такої шкоди, що в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

Кваліфікація вимагання (ст. 189 КК). Вимагання – це вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

При кваліфікації вимагання слід враховувати, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додаткові необхідні безпосередні об’єкти злочину – здоров’я, психічна чи фізична недоторканність людини, її особиста свобода. Додаткові факультативні безпосередні об’єкти злочину – це життя, честь і гідність людини тощо. Предметом вимагання можуть виступати чуже майно, право на майно та дії майнового характеру.

Кваліфікуючи вимагання за об’єктивною стороною (ч. 1

ст. 189 КК), слід виходити з того, що цей злочин виявляється у вимозі передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру: з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами; з погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб; із погрозою пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною; або з погрозою розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Типовим прикладом вимагання є, зокрема, такий:

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 1 лютого 2007 р. встановлено, що Х., 18 жовтня 2006 р., приблизно о 19 год., маючи на меті корисливу зацікавленість, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, знаходячись на сходинковій площадці сьомого поверху відповідного будинку в м. Луцьку, шляхом залякування, що виразилось у погрозі застосування фізичного насильства, що не є небезпечним для життя і здоров’я та із застосуванням такого насильства до неповнолітнього З., що виразилось в нанесенні потерпілому ударів руками в обличчя, що спричинило йому легкі тілесні ушкодження, незаконно вимагав у нього передачі у його володіння грошей в сумі 30 грн, які останній не передав, тому що грошей в той час не мав... Таким чином, Х. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 189 КК України, оскільки він умисно незаконно вимагав передачі йому чужого майна з погрозою насильства над потерпілим...

Отож, діяння виявляється в незаконній вимозі – викладеній у рішучій формі пропозиції винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під охороною яких перебуває майно) про передачу чужого майна, права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру.

Спосіб вимагання – це погроза заподіяння потерпілому чи його близьким родичам певної шкоди, характер якої може бути різним. При цьому погроза має бути дійсною, а не уявною. Сама форма погрози вирішального значення не має. Вона може бути висловлена усно, письмово, телефоном, через електронну пошту, через інших осіб тощо.

Погроза при вимаганні може стосуватись як самого потерпілого, так і його близьких родичів.

Стаття 189 КК називає чотири види погроз:

1) погроза насильством;

2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів;

3) погроза знищенням чи пошкодженням майна;

4) погроза розголошення відомостей, що їх потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.

Погроза при вимаганні має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він протидіятиме винній особі або не виконає її вимог, то ця погроза буде реалізована. Це стосується і випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації погроз (зіпсована зброя, макет зброї тощо), але потерпілий сприймає ці предмети як такі, що становлять небезпеку для життя чи здоров’я. Така погроза може стосуватись як потерпілого, так і його близьких родичів і завжди містить у собі вимогу майнового характеру щодо передачі майна в майбутньому.

При розмежуванні вимагання і грабежу чи розбою слід виходити з того, що при грабежі та розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або його близьких родичів у майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.

На практиці дуже часто виникають труднощі при розмежуванні вимагання та розбою. Ці злочини відрізняються передусім тим, що: а) при вимаганні винний може вимагати передати йому не тільки чуже майно, але й право на чуже майно; б) при розбої погроза спрямована тільки на особу, на яку здійснено напад, а при вимаганні – і на інших осіб (зокрема, рідних чи близьких потерпілого); в) на відміну від розбою погроза при вимаганні полягає в застосуванні насильства не негайно, не під час вимоги передати винному чуже майно, а в недалекому майбутньому, якщо вимогу не буде виконано.

Якщо погроза насильства або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв’язку з відсутністю у нього майна винна особа пред’явила вимогу передати його в майбутньому, такі дії належить кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій чи як замах на грабіж та за відповідною частиною ст. 189 КК (за наявності складу злочину).

Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадані дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення яких із будь-яких міркувань є для них небажаним. До таких відомостей, зокрема, можуть належати дані про інтимні сторони життя, захворювання, аморальні вчинки, злочинну діяльність тощо. Погроза розголосити вказані відомості означає можливість повідомити про них будь-яким способом хоча б одній особі, якій вони не були відомі, тоді як потерпілі особи бажали зберегти їх у таємниці. Реалізація таких погроз під час вимагання не охоплюється ст. 189 КК. Якщо самі по собі такі дії утворюють склад злочину (наприклад, передбаченого статтями 163 чи 168 КК), то вони підлягають окремій кваліфікації.

Погроза пошкодити чи знищити майно має місце лише тоді, коли вона стосується майна, що належить потерпілому чи його близьким родичам, або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною. Умисне знищення або пошкодження такого майна під час вимагання повністю охоплюється частинами 2, 3 або 4 ст. 189 КК, крім випадків його знищення чи пошкодження шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, яке за наявності до того підстав додатково кваліфікується за ч. 2 ст. 194 КК.

При розмежуванні вимагання і злочину, передбаченого статтею 206 КК (протидія законній господарській діяльності), чи злочину, передбаченого статтею 355 КК (примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань), треба виходити з того, що при вимаганні винна особа керується корисливим умислом на заволодіння не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру.

Якщо винна особа, застосовуючи відповідні погрози чи насильство, таким умислом не керується, а має на меті примусити потерпілого припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладеної угоди, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, вчинене потрібно розглядати як протидію законній господарській діяльності і кваліфікувати, залежно від обставин за відповідною частиною ст. 206 КК.

Застосування погроз чи насильства без такого умислу з метою примусити потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 355 КК. При цьому слід мати на увазі, що відповідальність за цією статтею може наставати лише тоді, коли особу примушують до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що виникло на підставах, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов’язання можуть бути гроші, майно, послуги, результати творчості тощо.

Вимога виконати (не виконати) зобов’язання, що виникло на підставах, не передбачених чинним законодавством, або неіснуюче зобов’язання, або зобов’язання з невизначеним предметом, а так само використання факту існуючого зобов’язання для заволодіння майном, правом на майно або для вчинення дій майнового характеру, які ним не передбачені, належить кваліфікувати як вимагання.

Не є вимаганням (ст. 189 КК) примушування особи до оплати (вимоги оплати) наданих їй за угодою чи домовленістю послуг, наприклад: з перевезення особи чи майна, оплати переданого особі майна чи виконаних на її користь робіт тощо. Такі дії за наявності для того підстав мають кваліфікуватись як примушування до виконання цивільно-правового зобов’язання.

Вимагання є закінченим злочином з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної з вказаними погрозами, насильством, пошкодженням чи знищенням майна незалежно від досягнення поставленої винною особою мети (формальний склад).

Суб’єкт вимагання – фізична осудна особа, котра досягла 14-річного віку.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Водночас винний має на меті незаконно одержати чуже майно, право на нього чи домогтися вчинення потерпілим дій майнового характеру.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 189 КК) є вчинення вимагання:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) службовою особою з використанням свого службового становища;

4) із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Зокрема, якщо винна особа при вимаганні погрожувала потерпілому позбавленням життя або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, то її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 189 КК. При цьому погроза вчинити вбивство, висловлена під час вимагання, повністю охоплюється диспозицією ч. 2 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за статтею 129 КК не потребує;

5) із пошкодженням або знищенням майна;

6) що завдало значної шкоди потерпілому.

Особливо кваліфікуючі ознаки злочину – це вимагання:

1) поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи (зміст такого насильства при вимаганні та розбої є ідентичним);

2) що завдало майнової шкоди у великих розмірах (ч. 3 ст. 189 КК);

3) яке завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах;

4) учинене організованою групою;

5) поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження

(ч. 4 ст. 189 КК).

Про значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак вимагання див. примітку до ст. 185 КК.

Кваліфікація шахрайства (ст. 190 КК). Шахрайство – це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Сутність цього злочину у тому, що через шахрайські дії потерпілий (власник, володілець, особа, у віданні чи під охороною якої перебуває майно) передає своє майно чи право на майно винному, вважаючи, що останній уповноважений володіти, користуватися або розпоряджатися ними. При цьому шахрай через обман чи зловживання довірою спонукає потерпілого, викликає в нього впевненість про вигідність або обов’язковість передачі йому майна чи уступки права на нього. Введений в оману, потерпілий сам добровільно передає винному майно чи право на майно.

Кваліфікація цього злочину передбачає знання відомостей про те, що предметом шахрайства є чуже майно або право на майно.

Об’єктивна сторона шахрайства (ч. 1 ст. 190 КК) обов’язково включає такі ознаки:

1) дію (обманне або через зловживання довірою, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення чужого майна або права на майно);

2) наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном або правом на майно;

3) причиновий зв’язок між дією та наслідком;

4) спосіб учинення злочину, що характеризується обманом чи зловживання довірою.

Типовим прикладом шахрайства є такий:

Вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 31 січня 2007 р. встановлено, що 17 листопада 2006 р. о 20 год. 30 хв. Я., знаходячись в с. Вовчик Лубенського р-ну Полтавської області, з метою заволодіння чужим майном підійшов до Й. Зловживаючи довірою останнього, Я. попрохав у Й. його мобільний телефон «Sony Ericson K-300І», повідомивши, що хоче послухати музику та подивитися картинки, а потім повернути, але при цьому мав умисел на заволодіння телефоном. Отримавши від Й. мобільний телефон «Sony Ericson K-3001», вартістю 649 грн зі стартовим пакетом «Київстар», вартістю 50 грн та грошима на рахунку в сумі 2 грн, а всього на загальну суму 701 грн, Я. вийшов із приміщення клубу та поїхав додому. Вдома Я. викрадений телефон заховав у серванті для подальшого використання у власних цілях. У результаті своїх шахрайських дій Я. шляхом зловживання довірою заволодів майном Й. на загальну суму 701 грн... Суд вважає, що вина Я. в заволодінні чужим майном шляхом обману та зловживання довірою (шахрайство), встановлена і доказана, а його дії необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 190 КК України, оскільки він, зловживаючи довірою, попрохав у Й. належний останньому мобільний телефон, щоб послухати музику та подивитися картинки, а потім повернути, однак телефон потерпілому так і не повернув.

У ч. 1 ст. 190 КК зазначено про два способи вчинення шахрайства: 1) обман; 2) зловживання довірою.

Згідно з абз. 2 п. 17 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10, обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довірою (недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов’язковості передачі їй майна або права на нього.

Варто уточнити, що при обмані відбувається повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування, замовчування інформації про факти, повідомлення про які було обов’язковим, що вводить потерпілого в оману. Шахрайський обман може виявлятися в усній чи письмовій формі або у формі конклюдентних дій, стосуватися фактів і обставин щодо винного, різних предметів і явищ.

Обман при шахрайстві за предметом і сутністю може бути різноманітним. У вітчизняній юридичній літературі були спроби всі види шахрайського обману об’єднати у групи (типи). Зокрема, М. Й. Коржанський пропонує виділяти п’ять типових способів обману при шахрайстві, коли винний:

1) видає себе за особу, яка має право на отримання майна (грошей), але якою він насправді не є (наприклад, за інкасатора, представника власника, посланця близької до потерпілого особи);

2) отримує плату за роботу, виконувати яку не має наміру, чи кошти на придбання речі (майна), якщо взятого на себе зобов’язання не має наміру виконувати;

3) змінює зовнішній вигляд речі чи видає одну річ за іншу (мідну за золоту, «куклу» за пачку грошей і т. ін.);

4) замовчує про обставини, які для цього випадку є істотними і обов’язковими (наприклад, отримання грошової допомоги на особу, яка померла);

5) використовує підроблені документи для отримання майна чи грошей (підроблені накладні, вимоги, чеки, лотерейні білети тощо).

Інший підхід застосовує О. В. Смаглюк, пропонуючи всі види шахрайського обману згрупувати так: 1) обман щодо предметів (їх існування, тотожність, ціна, кількість тощо); 2) обман щодо своїх особистих якостей або якостей інших осіб (місце роботи, службове становище, ділові та особисті зв’язки); 3) обман юридичних осіб; 4) обман з приводу різноманітних дій та подій; 5) обман у намірах (обманна обіцянка); 6) обман щодо наявності, відсутності або чинності певного нормативного акта.

Щодо зловживання довірою, то воно полягає у недобросовісному використанні довіри потерпілого, пов’язаної саме з родинними відносинами, дружніми стосунками, знайомством, спільною діяльністю тощо. При цьому вважається, що зловживання довірою є другорядним щодо обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві.

Обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього. Слід мати на увазі, що коли потерпіла особа через вік, фізичні чи психічні вади або інші обставини не могла правильно оцінювати і розуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу нею майна чи права на нього не можна вважати добровільною.

Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману, вчинене не може розглядатись як шахрайство. За певних обставин (наприклад, коли майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193 КК.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати, відповідно, як крадіжку, грабіж або розбій.

Якщо обман чи зловживання довірою при шахрайстві полягають у вчиненні іншого злочину, дії винної особи належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 КК і статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. Зокрема, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, викрадення, привласнення, пошкодження та підроблення документів, штампів і печаток з метою подальшого їх використання при шахрайстві, використання при шахрайстві завідомо підробленого документа, а також зловживання владою чи службовим становищем потребують додаткової кваліфікації відповідно за статтями 353, 357, 358 та 364 КК. Окремої кваліфікації за ст. 290 КК при шахрайстві потребують також дії винної особи, яка знищила, підробила або замінила номери вузлів та агрегатів транспортного засобу.

Істотними ознаками шахрайства є те, що: 1) особа, яка передає винному майно чи право на майно, не усвідомлює факту обману чи зловживання довірою; 2) особа, яка передає винному майно чи право на майно, помиляючись, вважає, що отримання-передача майна чи права на майно є правомірними, а тому добровільно передає їх винному назавжди; 3) разом з передачею майна чи права на майно винному передаються і всі повноваження власника. За цими ознаками шахрайство відрізняється від крадіжки, що була вчинена із застосуванням хитрощів чи обману, які полегшили її вчинення, або з використанням доступу до майна. Подекуди крадіжка може бути вчинена щодо майна, яке було передано винному з певною метою (наприклад, передати, перевезти, зберегти тощо). Шахрайство відрізняється від такої крадіжки характером і змістом передачі майна. Якщо при передачі майна винному передаються також і повноваження власника або хоч би частина їх, то викрадення кваліфікується як шахрайство за ст. 190 КК. Якщо ж при передачі майна винному повноваження власника не передаються, а майно йому передається для охорони, передачі третім особам, перевезення, то викрадення кваліфікується як крадіжка за ст. 185 КК.

Злочин є закінченим з моменту фактичного одержання винним чужого майна чи права на нього (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Із суб’єктивної сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. При кваліфікації шахрайства варто враховувати, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, не виконуючи зобов’язання. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи цінності нібито для передачі службовій особі як неправомірну вигоду, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Якщо при цьому винна особа схилила певну особу до замаху на надання неправомірної вигоди, її дії слід кваліфікувати також за відповідною частиною ст. 15 та відповідною частиною ст. 369 КК з посиланням на ч. 4 ст. 27 КК.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 190 КК) є вчинення шахрайства:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) що завдало значної шкоди потерпілому.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення шахрайства:

1) у великих розмірах;

2) шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки (ч. 3 ст. 190 КК). Варто пам’ятати, що шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, має кваліфікуватися за ч. 3 ст. 190 КК і додаткової кваліфікації за статтями розділу XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» Особливої частини КК України не потребує.

Незаконні операції з використанням електронно-обчислювальної техніки – це обманне використання можливостей і засобів такої техніки, пов’язане з умисним уведенням (закладанням) в її електронну систему неправдивих (засвідомо помилкових) даних, що надає можливість шахраю отримати певне майно чи гроші (наприклад, «зламування» коду електронної системи банківських операцій і введення команди на переведення певне майно чи гроші на поточний рахунок зловмисника). Через такого роду операції відбувається спотворення істинної інформації або вона набуває нового змісту з метою введення в оману потерпілу особу. Дуже часто цей прояв шахрайства поєднується із вчиненням незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК). Щодо цього типовим є такий приклад із слідчої та судової практики:

Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від

20 липня 2009 р. встановлено таке: начальник відділення розслідування загальнокримінальних злочинів СУ УМВС України в Кіровоградській області П. звернувся до суду з поданням про обрання міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою Е. Вказав, що у його провадженні знаходиться кримінальна справа № 24-527 порушена 10 липня 2009 р. за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, за фактом шахрайства, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, у великих розмірах, шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. В ході розслідування даної кримінальної справи встановлено, що в кінці травня 2009 р. знайомі між собою мешканка смт Куйбишеве Запорізької області І. та мешканець м. Кіровограда Е., працюючий в Кіровоградській філії ЗАТ КБ «ПриватБанк», вступили в злочинну змову на шахрайське заволодіння чужим майном у великих розмірах, а саме І., з корисливих мотивів, запропонувала Е. за допомогою електронної системи здійснення платежів «Клієнт-Банк» незаконно перерахувати кошти з рахунку клієнта банку на картковий рахунок, реквізити якого вона йому вкаже, на що останній з тих же корисливих мотивів погодився.

З метою реалізації єдиного з І. злочинного наміру на заволодіння чужим майном у великих розмірах, виконуючи умови злочинної з нею, Е., 16 червня 2009 р., в період 11 год. 05 хв.– 11 год. 06 хв., у приміщенні головного офісу КФ ЗАТ КБ «ПриватБанк», розташованого в м. Кіровограді по вул. Преображенській, 26/70, шляхом вільного доступу до робочого комп’ютера експерта по агрокредитуванню КФ ЗАТ КБ «ПриватБанк» Ю., який в той час у приміщенні банку був відсутній і не був обізнаний про злочинні наміри Е., використовуючи логін і пароль іншого територіального відділення КФ ЗАТ КБ «ПриватБанк» Б., також необізнаної про злочинні наміри Е., шляхом обману та зловживання довірою, здійснив несанкціонований доступ до інформації програмного комплексу «Приват 48». При цьому, з метою подальшого шахрайського заволодіння грошовими коштами з розрахункового рахунку незнайомої йому гр. Р. він незаконно вніс зміни до інформації даного програмного комплексу, а саме змінив програму-ключ, яка дає можливість доступу до розрахункового рахунку гр. Р. через систему «Клієнт-Банк».

Після цього, об 11 год. 32 хв. цього ж дня, продовжуючи свої злочинні дії по реалізації єдиного з І. наміру на заволодіння чужим майном у великих розмірах шахрайським способом, використовуючи дану програму-ключ, з комп’ютера, розташованого в Інтернет-кафе «Імперіал» в м. Кіровограді по вул. К. Маркса, 34/32, від імені Р., тим самим видаючи себе за неї, оформив та підписав в електронному вигляді зміненою же програмою-ключем сформоване ним платіжне доручення № 8 від 16 червня 2009 р., яким незаконно перерахував грошові кошти в сумі 147 632,00 грн з розрахункового рахунку Р. на вказаний йому І. картковий рахунок на ім’я гр. Я., проживаючої в м. Куйбишево Запорізької області, та повідомив про це І. У свою чергу І., виконуючи умови злочинної змови з Е., через невстановлену слідством особу, в період 17–18 червня 2009 р. отримала готівкою незаконно перераховані її спільником Е. грошові кошти з карткового рахунку Я. через банкомати, розташовані в м. Маріуполі та смт Володарському Донецької області, а також в с. Розівка Запорізької області...;

3) в особливо великих розмірах;

4) організованою групою (ч. 4 ст. 190 КК).

Значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак шахрайства див. у примітці до ст. 185 КК.

Від шахрайства (ст. 190 КК) слід відрізняти шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК). Різниця між цими злочинами полягає в об’єкті, предметі, об’єктивній та суб’єктивній сторонах, суб’єкті та кваліфікуючих ознаках. Якщо родовим і безпосереднім об’єктом першого злочину є суспільні відносини власності, то родовим об’єктом другого – сфера господарської діяльності, а безпосереднім об’єктом – суспільні відносини у сфері надання фінансових ресурсів і податкових пільг (суспільні відносини власності кредиторів можуть виступати лише додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину).

Предметом шахрайства в його загальному складі (ч. 1 ст. 190 КК) є чуже майно або право на майно (при цьому вартість такого майна має перевищувати 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), а предметом шахрайства з фінансовими ресурсами – грошові кошти у формі субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів або пільг щодо податків у будь якому розмірі. Якщо з об’єктивної сторони для кваліфікації дій як шахрайства потрібен злочинний результат (наслідки) – заволодіння майном або придбання права на майно (матеріальний склад), то для кваліфікації дій за ст. 222 КК достатньо лише самого факту надання завідомо неправдивої інформації (формальний склад злочину). Більше того, об’єктивна сторона шахрайства з фінансовими ресурсами полягає в активній формі обману, який, подібно до суб’єкта цього злочину, порівняно з шахрайством, має набагато вужчий зміст і полягає у наданні завідомо неправдивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків.

Щодо суб’єкта злочину, то шахрайство з фінансовими ресурсами вчинюється спеціальним суб’єктом (а саме: громадянином-підприємцем, громадянином – засновником суб’єкта господарської діяльності, службовою особою юридичної особи – суб’єкта господарської діяльності), на відміну від шахрайства, де суб’єкт є загальним. Стосовно суб’єктивної сторони, то шахрайство обов’язково характеризується корисливим мотивом, а для шахрайства з фінансовими ресурсами обов’язково властива спеціальна мета – одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. До того ж зміст прямого умислу в цих двох злочинах також є різним: при шахрайства винна особа, укладаючи кредитний договір, бажає приховати злочинний характер своїх дій, спрямованих на безоплатне заволодіння назавжди чужим майном, тоді як при шахрайстві з фінансовими ресурсами її умисел спрямований на тимчасове отримання кредитних коштів з наступним, можливо несвоєчасним, їх поверненням.

І останнє: для шахрайства законодавець встановив набагато

більший обсяг кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, а для шахрайства з фінансовими ресурсами передбачено тільки дві кваліфікуючі ознаки (ч. 2 ст. 222 КК) – вчинення злочину повторно або завдання ним великої матеріальної шкоди.

Кваліфікація привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). У ст. 191 КК передбачено відповідальність за три форми вчинення злочину – привласнення, розтрату або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Вони характеризуються умисним протиправним і безоплатним оберненням чужого майна на свою користь чи на користь іншої особи.

Предметом привласнення та розтрати є лише те чуже майно, яке було ввірене винній особі чи перебувало в її законному віданні, тобто таке майно, що знаходилося в неї на законних підставах і стосовно якого вона здійснювала повноваження щодо розпорядження, управління, доставки, використання або зберігання тощо. При привласненні ці повноваження використовуються для обернення винною особою майна на свою користь, а при розтраті – на користь інших осіб, зокрема, це може бути відчуження майна іншим особам для споживання, як подарунок чи товар, в обмін на інше майно тощо. Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем полягає в незаконному оберненні чужого майна на свою користь або на користь інших осіб з використанням службовою особою свого службового становища всупереч інтересам служби.

Отже, вчиняючи злочин, передбачений ст. 191 КК, винна особа використовує наявні у неї правомочності (повноваження) щодо предмета викрадення. Саме ця ознака передусім відрізняє цей злочин від інших посягань на власність (зокрема крадіжки), при вчиненні яких винний чи зовсім не має ніякого стосунку до майна, або має до нього лише доступ за характером роботи, чи йому доручено охороняти це майно, чи воно передано йому для використання в процесі виробництва (скажімо, мова йде про комбайнера, гардеробника, охоронця, вантажника, підсобного робітника у магазині тощо). Наприклад:

Безпідставно були кваліфіковані за ч. 2 ст. 191 КК дії Ш. і К., які за попередньою змовою викрали з поля колгоспу, де Ш. працював комбайнером, 760 кг зерна кукурудзи вартістю 5092 крб., завантаживши його у причіп трактора, яким керував К. Президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій Ш. і К. неправильною і у своїй ухвалі зазначила, що згідно з диспозицією ст. 191 привласнення або викрадення може мати місце щодо майна, яке ввірене або перебуває у правомірному володінні особи, яка одержала його у зв’язку з виконанням нею виробничих функцій або у підзвіт у зв’язку з договірними відносинами. Проте комбайнер Ш. не наділений повноваженнями оперативно-господарського характеру. Не може вважатися ввіреною сільгосппродукція, викрадена комбайнером і під час збирання врожаю, оскільки Ш. не одержував зерно за товаротранспортною накладною або за іншим документом із зазначенням кількості, ваги, ціни та ін. Отже, дії Ш. і К., як зазначила президія, слід перекваліфікувати з ч. 2 ст. 191 КК на ч. 2 ст. 185 КК як викрадення чужого майна, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 191 КК,

характеризується такими формами:

1) привласнення чужого майна, що було ввірене особі чи перебувало в її віданні;

2) розтрата такого майна зазначеною особою (ч. 1 ст. 191 КК);

3) привласнення, розтрата чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК).

При кваліфікації цього злочину варто розрізняти зазначені вище форми. Так, привласнення – це незаконне безоплатне вилучення (утримання, обернення) винним на свою користь чужого майна, що було йому ввірене чи перебувало в його віданні. Розтрата – вчинене на власну користь чи на користь інших осіб незаконне безоплатне відчуження, витрачання, використання винним чужого майна, що було йому ввірене чи перебувало в його віданні (продаж, споживання, дарування, обмін, передача іншим особам тощо). Розтрата відрізняється від привласнення передусім тим, що при розтраті майно відчужується і витрачається одразу, воно не перебуває певний час у незаконному володінні винного, тоді як привласнення передбачає наявність певного проміжку часу, протягом якого винний незаконно володіє майном, розпоряджається ним як власним. Більш того, у разі привласнення майно перебуває у винної особи або в інших осіб під її контролем і може бути повернуто власникові, тоді як при розтраті майно вже використано (витрачено), через це мова може йти про відшкодування завданих власникові збитків, а не про повернення майна.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем кваліфікують у випадках, коли службова особа незаконно обертає чуже майно на свою користь або на користь третіх осіб, використовуючи при цьому своє службове становище всупереч інтересам служби. Зазвичай, службова особа не є матеріально відповідальною, але водночас вона наділена правом оперативно-господарського управління майном, вирішуючи питання про користування й управління ним, розпоряджаючись таким майном як уповноважена власником особа. Кваліфікація злочину за ч. 2 ст. 191 КК наявна лише тоді, коли особа здійснила викрадення завдяки використанню своїх службових повноважень щодо майна, розпоряджатися яким вона мала право чи була зобов’язана. Таке заволодіння чужим майном додаткової кваліфікації за ст. 364 КК не потребує.

Якщо службова особа не використовує вказаних своїх повноважень, то кваліфікація її дій за ст. 191 КК буде неправильною. Способів зловживання службовою особою своїми повноваженнями є багато. Як свідчить судова практика, найчастіше трапляються такі: 1) звернення у свою власність державних чи громадських коштів за підробленими угодами або договорами; 2) незаконне отримання чи виплата пенсій, премій або додаткових виплат до заробітної плати; 3) звернення у свою власність навмисно утворених лишків продукції, сировини чи матеріалів; 4) отримання за рахунок державної чи громадської організації неправомірної вигоди; 5) звернення у свою власність коштів, які надходять у державні чи громадські фонди від громадян.

На практиці, через деякі схожі ознаки, деколи важко розмежувати між собою заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) і шляхом зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК). Основним критерієм відмежування є встановлення об’єкта злочину, яким у першому випадку визнаються відносини власності, відповідно до яких здійснюється володіння, користування та розпорядження майном, а в другому – правомірна діяльність державних або самоврядних органів (апарату), державних або комунальних підприємств, установ чи організацій у будь-яких галузях їхньої діяльності, а також їх авторитет. Суттєвою є різниця і в характері заподіюваної шкоди. Заволодіння майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем веде до обернення на користь цієї особи частини чужого майна, чим завдаються прямі збитки власникові останнього. Зловживання своїм службовим становищем не поєднується з безоплатним оберненням чужого майна на свою користь, а є способом одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи. Заподіювана при цьому шкода не має характеру прямих майнових збитків, а виглядає як не одержані суб’єктами законні прибутки та понесені незаплановані витрати. Крім того, зловживання владою або службовим становищем є закінченим злочином з моменту настання мінімально необхідних наслідків у виді істотної шкоди (вона повинна у 100 і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян), тоді як для складу заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем такі наслідки законом не визначені.

Злочин уважається закінченим з моменту незаконного безоплатного заволодіння чужим майном (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – спеціальний. Суб’єктом привласнення та розтрати (ч. 1 ст. 191 КК) є фізична осудна особа з 16-річного віку, котрій майно, що є предметом цього злочину, було ввірене чи перебувало в її віданні (це, наприклад, експедитор, водій автомобіля, їздовий та ін.). Суб’єктом привласнення, розтрати чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) є лише службова особа (при цьому, вирішуючи питання, чи є та або інша особа службовою, належить керуватися правилами, викладеними в пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364 КК).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Варто звернути увагу на те, що для кваліфікації дій за ст. 191 КК як привласнення необхідно довести, що особа, якій було ввірене чуже майно, обернула його безоплатно на свою користь і не мала наміру у подальшому його повернути або розрахуватися за нього відповідною оплатою. Тому сам по собі факт нестачі майна, ввіреного цій особі, якщо не встановлено причини утворення нестачі, не може бути підставою для притягнення її до відповідальності за нестачу чи кваліфікування нестачі як привласнення чи розтрати. Також не є привласненням і тимчасове запозичення майна чи суми грошей, коли матеріально відповідальна особа використовує ввірене їй майно чи гроші, маючи намір через деякий час (нетривалий) повернути запозичене за належністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 191 КК) є вчинення його:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:

1) у великих розмірах (ч. 4 ст. 191 КК);

2) в особливо великих розмірах;

3) організованою групою (ч. 5 ст. 191 КК).

Значення деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак привласнення, розтрати майна чи заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем див. у примітці до ст. 185 КК.

3. Кваліфікація корисливих злочинів, не пов’язаних з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (статті 192, 193, 198 КК).

Кваліфікація заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК). Предметом цього злочину є майно (гроші, матеріальні цінності) або будь-які дії чи послуги майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно тощо), вартість яких повинна обов’язково мати грошовий еквівалент. Таке майно, кошти та інші предмети (зокрема, грошові суми, фондові або інші цінності, чуже рухоме майно, пільги з оплати житла, послуги користування мережею Інтернет, різні платежі) не передаються власникові, хоча винний зобов’язаний був їх йому передати, через що останній незаконно збільшує свої прибутки за чужий рахунок.

Кваліфікуючи цей злочин за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 192 КК), слід виходити з того, що цей злочин виражається в заподіянні значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (відповідно до при-мітки до цієї статті майнова шкода визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян). Завдана майнова шкода має складатися з таких складових: розміру завданих збитків унаслідок незаконного використання майна; витрат, якими супроводжувалось протиправне використання майна; суми завданих збитків – прямих збитків і неодержаних доходів.

Від значної майнової шкоди як наслідку аналізованого складу злочину, що розглядається, слід відрізняти незаконну наживу (збагачення), отриману винним, яка може бути рівною, більшою або меншою порівняно до заподіяної значної майнової шкоди і не впливає на кваліфікацію вчиненого.

Зміст обману і зловживання довірою в цьому злочині такий самий, як і в шахрайстві. Однак головною умовою кваліфікації вчиненого за ст. 192 КК є відсутність в діянні винного саме ознак шахрайства. На відміну від шахрайства при вчиненні злочину, передбаченого ст. 192 КК, особа, яка вдається до обману або зловживання довірою, не заволодіває чужим майном, не обертає його на свою користь або інших осіб, не отримує право на таке майно. Загалом власник не позбавляється реально належного йому майна, воно не вибуває з його фондів.

Заподіяння майнової шкоди може виражатися в таких формах:

1) у незаконному використанні чужого майна – протиправному безоплатному використанні чужого майна всупереч інтересам власника для отримання майнових вигод. Наприклад, це може відбуватися за рахунок виконання винним різного роду робіт (у тому числі, так званих, «лівих») в інтересах окремих громадян чи організацій, від яких він отримує винагороду (наживу), а отже, протиправно збагачується, а також використання різних знарядь виробництва (зокрема, транспортних засобів, будівельних машин і механізмів, приладів і пристроїв) всупереч інтересам власника для особистого незаконного збагачення;

2) у незаконному використанні послуг майнового характеру (зокрема, отримання майнових вигід через обман чи зловживання довірою);

3) в оберненні на власну користь або користь третіх осіб грошових коштів, що мають надійти на користь власника за надання певних послуг на підставі відповідних договорів і зобов’язань (зокрема, це має місце тоді, коли працівники транспорту обертають на свою користь гроші за наданий ними дозвіл на проїзд пасажирів або перевезення багажу без оформлення відповідних документів).

На думку Н. О. Антонюк, форми заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою можна систематизувати за такими критеріями: 1) за особливостями предмета посягання: а) посягання на майно, яке полягає у незаконному тимчасовому запозиченні майна; б) посягання на неуречевлене майно, яке полягає в ухиленні від передачі оплати за нього; 2) за специфікою заподіяння шкоди: а) зменшення вартості майна, наявного у фондах власника; б) непередання коштів за надані неуречевлені цінності.

Злочин є закінченим з моменту заподіяння значної майнової шкоди (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою отримати матеріальну вигоду.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 192 КК) є:

1) вчинення його за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

2) заподіяння ним майнової шкоди у великих розмірах (тобто такої шкоди, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, про що зазначено у примітки до цієї статті).

Кваліфікація незаконного привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК). Злочинність цього діяння зумовлена: по-перше, вимогами чинного законодавства про обов’язок особи, до якої випадково потрапило відповідне майно чи скарб, повідомляти про це державу та не вчиняти їх протизаконне привласнення; по-друге, особливою значущістю (винятковою цінністю) такого майна чи скарбу, про що йдеться у диспозиції ст. 193 КК.

На кваліфікацію цього злочину головним чином впливає його предмет, яким виступає знайдене чи таке, що випадково опинилося у винної особи, чуже майно або скарб, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність. Чуже майно може бути знайдено або воно може випадково потрапити до винної особи через його втрату чи загублення власником, викрадення іншими особами та влаштування ними його переховування, внаслідок стихійного лиха, через помилку в результаті вчинення відповідних дій або реалізації відповідних угод, вибуття з володіння власника за різними обставинами тощо. Головне, щоб таке майно було чужим для винної особи, тобто вона не могла мати на нього ні дійсного, ні передбачуваного права.

Майно, яке має історичну цінність,– це предмети (цінності), пов’язані з історичними минулим людства, певної нації чи народу, генезисом суспільства і держави (економічним, технічним, правовим тощо), життям і діяльністю видатних постатей тощо (зокрема, рідкісні рукописи, вироби, старовинні книги та інші речі чи їх фрагменти, що становлять історичну цінність). Майно, яке має наукову цінність,– це предмети (цінності), що містять важливі відомості з різних галузей знання (зокрема, теоретичні праці, описані експерименти, відкриття, винаходи, що належать на праві авторства іншим особам і становлять винятковий інтерес у науковому плані). Майно, яке має художню цінність,– це рідкісні мистецькі твори (зокрема, картини, фрески, скульптури, гравюри, кіно- чи фотоматеріали). Майно, яке має культурну цінність,– це предмети, в яких найбільш талановито втілюються духовні, інтелектуальні, культурні, виробничі досягнення людства (зокрема, монети, ордени, поштові марки, промислові товари, зразки стародавньої зброї).

Питання про те, чи має чуже майно особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, вирішується в кожному конкретному випадку на підставі висновку судової експертизи.

Предметом цього злочину також може бути і скарб – закопані у землю чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності (ч. 1 ст. 343 ЦК).

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у незаконному привласненні особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність. Привласнення при вчиненні цього злочину полягає у тому, що особа, до якої потрапляє чуже майно, протиправно залишає його у своєму володінні (звертає у свою власність), при цьому суб’єкт не вчиняє жодних дій для втрати власником належного йому майна. Отже, чуже майно потрапляє до винного випадково, внаслідок знахідки.

Привласнюючи знайдене або таке, що випадково опинилося в особи чуже майно, винний включає його до фонду майна, що належить йому на праві власності, користується ним як таким, що належить йому на праві приватної власності. Злочинним наслідком такого діяння є те, що власник майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, втрачає його і не може здійснювати свою правомочність щодо користування, володіння та розпорядження ним.

Від привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у особи, чужого майна слід відмежовувати випадки заволодіння чужими речами в місці, відомому для особи, яка їх забула, наприклад, в автомобілі, на робочому місці, в транспорті, де вони перевозилися, тощо. За цих умов потерпілий має можливість реалізувати своє право власності, однак не робить цього через протиправні дії винного. Такі дії слід кваліфікувати як крадіжку за ст. 185 КК. Крадіжка також наявна тоді, коли відбувається привласнення особою чужого майна, що опинилося у неї внаслідок катастрофи літака, автомобільної аварії, краху потягу тощо.

Якщо має місце привласнення видобутих з надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, за наявності для цього підстав, дії винного слід кваліфікувати за ст. 214 КК.

Злочин є закінченим з моменту привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у особи, чужого майна або скарбу, які мають зазначені вище якості (матеріальний склад).

Суб’єкт цього злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом і корисливими мотивом. Винний має усвідомлювати, що привласнене майно належить іншій фізичній чи юридичній особі, однак залишає його собі.

Кваліфікація придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК). Цей злочин полягає у заздалегідь не обіцяному придбанні або отриманні, зберіганні чи збуті майна, завідомо одержаного злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом. За суттю це діяння являє собою спеціальний вид причетності до злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, шахрайства, контрабанди тощо), за допомогою якої здобуто те чи інше чуже майно. Кваліфікація вчиненого за цією статтею можлива тільки за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК).

Предметом цього злочину є будь-яке майно, завідомо одержане злочинним шляхом (наприклад, промислові чи побутові товари, продукти харчування, рухоме та нерухоме майно, твори мистецтва, історичні та культурні цінності, цінні папери тощо, вартість яких має бути виражена у грошовому еквіваленті, тобто вони мають становити собою матеріальну цінність і володіти товарною, міновою вартістю). Іншими словами, таке майно має бути здобутим внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння, що визнається злочином. До переліку цього майна не відносять предмети, поводження з якими (зокрема, їх придбання, отримання, зберігання, збут) утворює окремий (самостійний) склад злочину – зброя, бойові припаси, вибухові речовини (ст. 263), радіоактивні матеріали (ст. 265), наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги, прекурсори (статті 307, 309, 311), отруйні чи сильнодіючі речовини або отруйні чи сильнодіючі лікарські засоби (ст. 321) тощо. Тому незаконні дії з такими предметами за ст. 198 КК не кваліфікують.

Оскільки у диспозиції ст. 198 КК не зазначено про мінімальний розмір вартості майна, вчинення щодо якого передбачених у ній діянь є злочином, то при вирішенні питання про відповідальність особи, котра їх вчинила, необхідно керуватися положеннями ч. 2 ст. 11 КК про малозначність діяння.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає у заздалегідь не обіцяному вчиненні хоча б одного з чотирьох альтернативних діянь – придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом. Через такі дії винний здобуває можливість користуватися, володіти і розпоряджатися цим майном, хоч і не стає його власником у прямому значенні цього слова, оскільки таке майно завідомо одержане злочинним шляхом.

Придбання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом,– це отримання його на оплатній чи компенсаційній за вартістю основі (наприклад, купівля, обмін на інше майно, за надані послуги чи виконану роботу, прийняття в рахунок погашення боргу тощо). Придбання є різновидом отримання майна в його широкому розумінні. Отримання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом,– це одержання його на безоплатній основі чи без будь-якої компенсації щодо вартості (наприклад, прийняття як подарунка, як спадщину, взяття в оренду тощо). Зберігання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом,– це тимчасове знаходження зазначеного майна у безпосередньому володінні винного або у визначеному ним місці (сховищі) задля подальшої реалізації чи повернення особі, котра передала на зберігання майно, завідомо одержане злочинним шляхом (при цьому саме зберігання може бути як оплатним, так і безоплатним, що не впливає на кваліфікацію). Збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом,– це передача його іншій особі на оплатній, компенсаційній чи навіть безоплатній основі (наприклад, продаж, дарування, обмін на інше майно, оплата наданих послуг чи виконаних робіт, передача на реалізацію тощо).

Типовим є такий приклад із слідчої та судової практики:

Вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 30 січня 2007 р. встановлено, що 2 червня 2006 р. О., яка близько 2 год., знаходилася в кімнаті за відповідною адресою, скориставшись тим, що за її злочинними діями ніхто не спостерігає, таємно викрала мобільний телефон «Соні Еріксон К700І», вартістю 1800 грн зі стартовим паетом «Діджус», вартістю 50 грн, на рахунку якого було 4 грн, а всього на загальну суму 1854 грн, чим спричинила потерпілому В. матеріальну шкоду на вказану суму і з місця злочину зникла. У цей же день близько 9 год. 00 хв. рейсовим автобусом О. з викраденим мобільним телефоном «Соні Еріксон К7001» прибула за місцем проживання свого брата підсудного Ш. По прибутті за даною адресою О. пред’явила Ш. телефон «Соні Еріксон К7001», пояснивши, що він викрадений. Ш., знаючи достеменно, що телефон «Соні Еріксон К7001» одержано О. злочинним шляхом, придбав його в останньої... Суд визнав винним Ш. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 198 КК України, та за цим законом призначив йому покарання – 1 (один) рік обмеження волі...

При кваліфікації цього злочину важливо встановити, що дії, передбачені ст. 198 КК, не мали причинового зв’язку з предикатним (первинним, попереднім посяганням, внаслідок вчинення якого здобувається чуже майно) злочином і не були заздалегідь обіцяні, тобто винний заздалегідь (до вчинення злочину) не обіцяв сприяти іншій особі в придбанні, отриманні, зберіганні чи збуті майна, завідомо одержаного злочинним шляхом. Якщо така обіцянка давалася винним до вчинення предикатного злочину або в момент його вчинення і перебувала з ним у причиновому зв’язку, вчинене слід розглядати як співучасть у цьому злочині (пособництво) та кваліфікувати за ч. 5 ст. 27 і відповідною статтею Особливої частини КК.

Злочин є закінченим з моменту фактичного придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, завідомо одержаного злочинним шляхом.

Суб’єкт цього злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку та придбала, отримала, зберігала чи збула майно, завідомо одержане злочинним шляхом.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом та, як правило, корисливими мотивом і метою. Винний має усвідомлювати, що придбаває, отримує, зберігає чи збуває майно, здобуте злочинним шляхом і бажає цього (при цьому він достеменно може і не бути обізнаним з конкретними обставинами вчиненого предикатного злочину, зокрема, щодо місця, часу, обстановки, способу, засобів скоєння злочину тощо). Для кваліфікації вчиненого за ст. 198 КК буде досить того, щоб винний усвідомлював, що майно здобуте за допомогою вчинення іншою особою суспільно небезпечного діяння, що визнається злочином в результаті якогось конкретного злочину (наприклад, крадіжки, шахрайства, грабежу тощо).

Відмежовуючи аналізований злочин від злочину, передбаченого ст. 209 КК “Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом”, слід виходити з того, що вони відрізняються за:

1) об’єктами злочинів, що очевидно хоча б із нумерації статей та їх розміщення у відповідних розділах Особливої частини КК;

2) предметами злочинів. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 198 КК, може бути будь-яке майно, одержане злочинним шляхом, тобто внаслідок вчинення будь-якого злочину, а предметом злочину, передбаченого ст. 209 КК, – лише майно, одержане внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що містить ознаки, визначені у п. 1 примітки до вказаної статті. Крім цього, предметом злочину, передбаченого ст. 198 КК, як правило, є тільки майно, а ст. 209 КК, – грошові кошти або інше майно;

3) сутністю предикатних діянь у цих злочинах. Зокрема, предикатним діянням для злочину, про який ідеться у ст. 198 КК, є будь-яке за ступенем тяжкості посягання (навіть невеликої тяжкості), вчинене лише на території України, а для злочину, передбаченого ст. 209 КК, – діяння, за яке КК передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або діяння, вчинене за межами України, якщо воно визнається суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, за кримінальним законом держави, де воно було вчинене, і є злочином за КК України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи;

4) формами, обсягом та змістом діянь, що складають об’єктивну сторону (при цьому очевидно, що, на відміну від ст. 198 КК, у ст. 209 КК такі характеристики визначені більш широко). Крім цього, легалізація (відмивання) коштів або іншого майна, що одержані злочинним шляхом, зумовлює укладання щодо них легальних цивільно-правових угод (правочинів), тоді як для відповідальності за вчинення дій, передбачених ст. 198 КК, легальність правочинів щодо майна значення не має;

5) суб’єктом злочинів. Зокрема, суб’єктом злочину, передбаченого ст. 198 КК, є особа, яка заздалегідь не обіцяла вчинити вказані у статті діяння та яка не одержувала майно злочинним шляхом, а передбаченого ст. 209 КК – може бути сама особа, яка одержала кошти чи інше майно злочинним шляхом, а також особа, яка заздалегідь пообіцяла вчинити щодо коштів чи майна, що будуть одержані шляхом вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, передбачені цією статтею діяння з їх легалізації;

6) спрямованістю умислу. При вчиненні злочину, передбаченого ст. 209 КК, винний прагне, як правило, надати статус легального походження коштам чи іншому майну, одержаним унаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, приховати чи замаскувати злочинний характер їх одержання (походження), тоді як при вчиненні злочину, передбаченого ст. 198 КК, такі дії не охоплюються умислом винного;

7) наявністю чи відсутністю кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, у тому числі таких, що передбачають вказівку на відповідні розміри доходів (майна). Зокрема, склад злочину, передбачений ст. 198 КК, сформульований тільки в одній частині, через це ніяких кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак ця норма не містить. Кримінальна відповідальність за цей злочин не пов’язана з якимось конкретним розміром майна, одержаного злочинним шляхом. Натомість для злочину, передбаченого ст. 209 КК, законодавець передбачив кваліфікуючі (ч. 2) та особливо кваліфікуючі (ч. 3) ознаки, у тому числі такі, як великий та особливо великий розмір відповідних коштів або іншого майна (при цьому ст. 209 КК має примітку відповідного змісту);

8) ступенем тяжкості злочинів. Злочин, передбачений ст. 198 КК, належить до категорії злочинів середньої тяжкості, тоді як передбачений ст. 209 КК – до тяжких (ч. 1), а за наявності кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак – до особливо тяжких (частини 2 і 3).

Отже, фактично ст. 198 КК є загальною нормою, а ст. 209 КК – спеціальною.

4. Кваліфікація некорисливих злочинів (статті 194–197 КК)

Кваліфікація умисного знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК). При кваліфікації умисного знищення або пошкодження чужого майна слід звернути увагу на те, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами цього злочину можуть виступати: громадська безпека, громадський порядок, довкілля, життя і здоров’я особи. На відміну від тієї ж самої крадіжки, предмет умисного знищення або пошкодження майна є ширшим, оскільки він включає таке нерухоме майно, як споруди, будівлі та іншу нерухомість, що не може бути викрадена. Так, предметом цього злочину виступає чуже майно (як рухоме, так і нерухоме), крім окремих його видів, знищення чи пошкодження яких передбачено КК як спеціальний вид знищення чи пошкодження майна (наприклад, статті 113, 194-1, 245, 252, 258, 277, 290, 292, 298, 298-1, 338, 347, 352, 357, 360, 378, 399, 411).

З об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 194 КК) характеризується такими обов’язковими ознаками:

1) суспільно небезпечними діями, які полягають у протиправному руйнівному впливі на чуже майно – його знищенні чи пошкодженні;

2) наслідком у виді заподіяння шкоди у великому розмірі (згідно з п. 3 примітки до ст. 185 КК у такому розмірі визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину);

3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідком.

Знищення чужого майна – це доведення його до повної непридатності щодо його цільового призначення, коли воно втрачає свої споживчі властивості та економічну цінність або взагалі перестає існувати (при цьому втрачені майном властивості не можуть бути відновлені). Наприклад, це псування продуктів, отруєння, спалення будівлі чи споруди, загибель худоби, отруєння напоїв, розтрощення коштовної антикварної речі тощо. Слід мати на увазі, що

в деяких випадках майно може бути знищене без його фізичного зіпсування (зокрема, у разі виливання спирту у каналізацію або випуску цінних порід риб зі штучного ставка у річку).

Пошкодження чужого майна – це погіршення його якості, істотне обмеження можливості його використання за призначенням, коли воно частково, не в повному обсязі втрачає свої споживчі властивості та економічну цінність (при цьому пошкоджене майно може бути відновлене і знову набути повістю або частково втрачених корисних якостей для використання його за призначенням, однак для цього необхідні значні витрати коштів і часу). Наприклад, це руйнування певного механізму чи деталі, без якої не може працювати машина (конвеєр), або розфарбування певних цінних предметів в кольори, що не є природними для їхньої форми.

Якщо для вирішення питання про те, чи втратило майно свою цінність чи є воно непридатним для споживання, необхідні спеціальні знання, то слід провести відповідну судову експертизу.

Також не кваліфікуються за ст. 194 КК дії особи, яка спочатку вчинила якийсь корисливий злочин проти власності (наприклад, крадіжку), заволодівши чужим майном, а потім знищила чи пошкодила таке майно, оскільки за цих умов винний, хоча й незаконно, але вже здійснює володіння цим майном.

Умисне знищення або пошкодження чужого майна, поєднане

з викраденням, коли знищення чи пошкодження майна, скажімо,

є способом готування до викрадення іншого (наприклад, пошкоджуються двері чи стіна приміщення, розбивається скло автомобіля, пошкоджуються засоби системи сигналізації), або здійснюється з метою знешкодити докази вчиненого викрадення, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – як корисливий злочин проти власності (залежно від способу) і злочин, передбачений ст. 194 КК.

Злочин є закінченим з моменту, коли чуже майно знищено чи пошкоджено і при цьому заподіяно шкоди у великому розмірі (матеріальний склад). Отже, якщо внаслідок відповідних протиправних дій майно не було знищено чи пошкоджено з причин, що не залежали від волі винного, вчинене повинно розглядатися як замах на знищення або пошкодження майна.

Суб’єкт цього злочину – фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку (ч. 1 ст. 194 КК) або 14-річного (ч. 2 ст. 194 КК).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи непрямим), при цьому винний має усвідомлювати факт того, що внаслідок його протиправних дій власникові майна заподіюється велика шкода. Мотив і мета злочину не є обов’язковими ознаками, однак їх встановлення має важливе значення при відмежуванні його від інших та суміжних злочинів (зокрема, диверсії – ст. 113 КК, вимагання – ст. 189 КК, терористичного акту – ст. 258 КК).

Кваліфікуючими ознаками умисного знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст. 194 КК) є вчинення діяння, передбаченого ч. 1 ст. 194 КК, шляхом:

1) підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом;

2) заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах;

3) спричинення загибелі людей чи інші тяжкі наслідки.

Кваліфікація вчиненого за ч. 2 ст. 194 КК потребує знання відповідних понять і темнів. Зокрема, підпал – це свідоме спричинення пожежі через застосування джерела вогню до певних об’єктів. Вибух – це стрімке зростання температури та тиску газів (утворення ударної хвилі), спричинене бурхливим протіканням дуже екзоенергетичної хімічної реакції, яка супроводжується виділенням значної кількості газів. Під іншим загальнонебезпечним способом розуміється будь-який інший, крім підпалу та вибуху, спосіб знищення або пошкодження майна, внаслідок якого створюється небезпека життю чи здоров’ю багатьох людей, заподіяння шкоди багатьом матеріальним об’єктам тощо (наприклад, вчинення затоплення чи штучного каменепаду, застосування сильнодіючої отрути для отруєння тварин чи рослин, забруднення земель сільськогосподарського призначення небезпечними відходами чи хімічними речовинами, організація аварії чи техногенної катастрофи тощо). Загальнонебезпечність способу знищення чи пошкодження майна визначається з урахуванням факту створення небезпеки для життя чи здоров’я громадян, властивостей того чи іншого майна, якому заподіюється шкода, засобів чи знарядь знищення чи пошкодження, місця, обстановки та часу вчинення діяння.

Для кваліфікації дій винної особи за ч. 2 ст. 194 КК зазначені в ній способи повинні мати загальнонебезпечний характер. Тому умисне знищення або пошкодження чужого майна, яке не мало такого характеру, не може розглядатись як кваліфікуюча ознака цього злочину (абз. 2 п. 26 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10 ППВСУ). Використання чужого майна за його призначенням, що призвело до припинення його існування (наприклад, спалення у печі або витрачання пального через експлуатацію машин і механізмів), не є способом його знищення чи пошкодження, а тому не утворює складу аналізованого злочину.

Слід зазначити, що шкода від підпалу (вибуху чи іншого загальнонебезпечного способу знищення майна) повинна бути заподіяна у великих розмірах, що передбачено основним складом умисного знищення або пошкодження майна у ч. 1 ст. 194 КК. Однак ці обставини не завжди враховуються правозастосовною практикою, через що деколи дії винних необґрунтовано кваліфікуються за ч. 2 ст. 194 КК. Приклад: 18 серпня 2009 р., близько 21 год., гр. А. з метою умисного знищення чужого майна, за допомогою запальнички здійснила підпал чотирьох скирт сіна, вагою 1 т кожна. Внаслідок чого знищила зазначене майно, спричинивши потерпілій гр. Б. шкоду на загальну суму 2000 грн. Вчинене кваліфікували за ч. 2 ст. 194 КК України.

В іншому випадку: 5 квітня 2009 р. гр. Н. зайшла до господарства гр. Р., проникла на горище даного будинку, де скоїла підпал сіна і зникла з місця скоєння злочину. Своїми умисними діями спричинила гр. Р. матеріальну шкоду на суму 2000 грн. Вчинене було кваліфіковане за ч. 2 ст. 194 КК України.

Крім того, при кваліфікації злочинів, що містять ознаки знищення або пошкодження майна шляхом підпалу, необхідно призначати пожежно-технічну експертизу.

В особливо великих розмірах визнається така заподіяна майнова шкода від умисного знищення або пошкодження чужого майна, сума якої в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Спричинення загибелі людей означає вчинення такого умисного знищення або пошкодження чужого майна, внаслідок якого сталася смерть хоча б однієї людини. Під іншими тяжкими наслідками слід розуміти, зокрема, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом та більше особам, залишення людей без житла або засобів до існування, виведення з ладу повністю або на тривалий час важливих споруд, техніки чи обладнання, тривале припинення або дезорганізацію роботи підприємства, установи, організації тощо (при цьому питання про те, що саме становлять собою інші тяжкі наслідки, слід вирішувати у кожному конкретному випадку щодо конкретних обставин справи).

Маємо нагадати, що у випадках, коли стаття чи частина статті Особливої частини КК передбачає спричинення відповідним діянням загибелі людини чи інших тяжких (особливо тяжких) наслідків, заподіяння таких наслідків через необережність охоплюється цією статтею чи частиною статті і окремої (додаткової) кваліфікації за іншими статтями Особливої частини КК не потребує (наприклад, необережне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження при умисному знищенні або пошкодженні майна кваліфікується за ч. 2 ст. 194 КК і окремої кваліфікації за відповідною частиною ст. 119 чи ст. 128 КК не потребує) (абз. 1 п. 13 ППВСУ «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» від 4 червня 2010 р. № 7). Якщо стаття чи частина статті Особливої частини КК прямо передбачає спричинення відповідним діянням загибелі однієї або кількох осіб (зокрема, ч. 2 ст. 194 КК) чи така загибель є проявом передбачених нею особливо тяжких або тяжких наслідків, умисне спричинення при вчиненні такого злочину смерті одному або кільком потерпілим цією статтею чи частиною статті не охоплюється. Таке спричинення потребує окремої (додаткової) кваліфікації за відповідною частиною ст. 115, а за наявності необхідних умов – за статтями 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК.

Якщо знищення або пошкодження майна є ознакою іншого злочину, то такі дії, за загальним правилом, кваліфікуються за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. У випадках, коли зазначені дії вчинювалися способом чи спричинили суспільно небезпечні наслідки, які не враховані у статті, що передбачає відповідальність за такий злочин, вони додатково мають кваліфікуватися ще й за ст. 194 КК (зокрема, якщо примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань було поєднане зі знищенням чи пошкодженням майна шляхом вибуху, підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, то такі дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 355 і ч. 2 ст. 194 КК).

Кваліфікація умисного пошкодження об’єктів електроенергетики (ст. 194-1 КК). Кваліфікуючи вчинене як умисне пошкодження об’єктів електроенергетики, слід пам’ятати, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, а його додатковими факультативними безпосередніми об’єктами можуть виступати: громадська безпека, громадський порядок, довкілля, безпека виробництва, життя і здоров’я особи. Норма, передбачена ст. 194-1 КК, є спеціальною до норми, передбаченої ст. 194 КК, яка, у свою чергу, виступає як загальна.

Предметом цього злочину є об’єкти електроенергетики (зокрема, це електрична станція (крім ядерної частини атомної електричної станції), електрична підстанція, електрична мережа, підключені до об’єднаної енергетичної системи України, а також котельня, підключена до магістральної теплової мережі, магістральна теплова мережа). Для з’ясування значення кожного конкретного об’єкта електроенергетики слід звертатися передусім до змісту Закону України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. (зокрема, ч. 1 ст. 1) та відповідних постанов Кабінету Міністрів України.

Об’єктивна сторона цього злочину (ч. 1 ст. 194-1 КК) характеризується такими обов’язковими ознаками:

1) суспільно небезпечними діями, які полягають у пошкодженні або руйнуванні;

2) наслідками у виді порушення або загрози порушення нормальної роботи таких об’єктів або спричинення небезпеки для життя людей;

3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідком.

Пошкодження об’єктів електроенергетики – це погіршення їх якості, істотне обмеження можливості їхньої експлуатації за призначенням, доведення їх на певний час до непридатності, зменшення ефективності функціонування або припинення їх функціонування (при цьому обов’язкового виведення таких об’єктів з ладу не передбачається).

Руйнування об’єктів електроенергетики – це їх повне виведення з ладу, розвалювання, розтрощення, розорення, доведення їх до цілковитої непридатності щодо цільового використання, припинення їх фізичного існування взагалі. Фактично поняття «руйнування» є юридичним синонімом до поняття «знищення», однак при руйнації дії винного спрямовані передусім не на маленькі речі, а на більш великі за обсягом, вагою, територією розташування об’єкти – монолітні споруди, каскади будівель, численне обладнання, системи комунікації, установки з вогнезахисним чи іншим покриттям, комплексні агрегати, розгалужені мережі тощо.

Під порушенням нормальної роботи об’єктів електроенергетики слід розуміти спотворення, зміну режиму їх функціонування, через що припиняється виробництво, передача і розподіл такими об’єктами електроенергії, погіршуються якісні та кількісні її характеристики (наприклад, зменшуються обсяги постачання, погіршується рівень безпеки їх експлуатації, підвищується температура охолоджувальної рідини, блокуються процеси функціонування автоматичних пристроїв тощо). Створення загрози порушення нормальної роботи таких об’єктів – це такий стан, за якого фактичного порушення встановленого режиму функціонування (нормальної роботи) об’єктів електроенергетики не було, однак виникла реальна небезпека такого порушення, що могло б статися при іншому розвиткові подій. Спричинення небезпеки для життя людей є виникнення такої ситуації внаслідок пошкодження або руйнування об’єктів електроенергетики, коли життю людей загрожує реальна небезпека, яка може виходити як від експлуатації самих об’єктів, так і від припинення (зменшення) постачання електроенергії відповідним споживачам.

Злочин є закінченим з моменту, коли об’єкт електроенергетики пошкоджено чи зруйновано, що призвело до порушення чи загрози порушення нормальної роботи таких об’єктів або спричинило небезпеку для життя людей (матеріальний склад).

Суб’єкт цього злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується умислом (прямим чи непрямим).

Кваліфікуючими ознаками умисного пошкодження або руйнування об’єктів електроенергетики (ч. 2 ст. 194-1 КК) є вчинення його:

1) повторно (див. ст. 32 КК);

2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) загальнонебезпечним способом (див. положення про питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 194 КК).

Особливо кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 3

ст. 194-1 КК) є спричинення ним:

1) загибелі людей;

2) інших тяжких наслідків.

Про зміст цих ознак див. положення про питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 194 КК.

При кваліфікації цього злочину слід враховувати те, що, коли під час пошкодження об’єктів електроенергетики знищено або пошкоджено інше рухоме чи нерухоме майно, то вчинене за наявності для цього підстав потребує додаткової кваліфікації за відповідною частиною ст. 194 КК. Якщо пошкодження об’єктів електроенергетики було пов’язане з викраденням електричної енергії, то вчинене кваліфікують за сукупністю злочинів, передбачених статтями 188-1 та 194-1 КК.

Кваліфікація погрози знищення майна (ст. 195 КК). Здійснюючи кваліфікацію цього злочину, слід враховувати те, що його основним безпосереднім об’єктом є врегульовані законом суспільні відносини власності, а додатковим необхідним безпосереднім об’єктом – психічна недоторканність особи. Предметом цього злочину виступає чуже майно.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає у погрозі знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом.

Погроза знищення майна – це залякування (усне, письмове, жестами, через демонстрацію зброї чи інших небезпечних для життя предметів тощо) іншої особи негайним чи таким, що може статися у недалекому майбутньому, знищенням певного майна, яке є чужим для винного. При цьому потерпілий має сприймати такий вплив як реальний і конкретний, тобто в нього мають бути всі реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози.

Про поняття «підпал», «вибух» та «інший загальнонебезпечний спосіб» див. положення до ст. 194 КК.

Злочин є закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілою особою.

Суб’єкт злочину – загальний.

Кваліфікація цього злочину за суб’єктивною стороною передбачає встановлення прямого умислу в діях винного (при цьому винний має усвідомлювати, що, погрожуючи знищенням майна, він здатний викликати у потерпілого побоювання за цілісність свого майна і бажати цього).

Слід взяти до уваги, що погроза знищити майно може виступати способом вчинення інших злочинів (наприклад, передбачених статтями 189, 206, 280, 345, 346, 350, 355, 377, 386 КК), при цьому вона охоплюється їхніми складами та додаткової кваліфікації за ст. 195 КК не потребує. Якщо погроза здійснюється з мотивів явної неповаги до суспільства у процесі вчинення хуліганських дій, то вчинене охоплюється ст. 296 КК (хуліганство) і додаткової кваліфікації за ст. 195 КК не потребує. Також погрозу знищення майна (ст. 195 КК) слід відрізняти від публічних закликів до погромів, підпалів, знищення майна (ст. 295 КК). В останньому випадку, на відміну від погрози, має місце не залякування потерпілого чи інших осіб знищенням певного майна, а підбурювання невизначеної кількості людей до вчинення таких дій, намагання викликати бажання знищити чи пошкодити певне майно.

Кваліфікація необережного знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК). Особливістю кваліфікації необережного знищення чи пошкодження чужого майна є те, що, на відміну від злочину, передбаченого ст. 194 КК, спосіб знищення чи пошкодження майна на кваліфікацію вчиненого не впливає. Відповідальність за цей злочин зумовлена лише його суспільно небезпечними наслідками. Цей злочин має місце тоді, коли внаслідок необережного знищення або пошкодження чужого майна спричинено тяжкі тілесні ушкодження або сталася загибель людей. Водночас при кваліфікації необережного знищення або пошкодження деяких спеціальних видів майна слід враховувати настання інших суспільно небезпечних наслідків (наприклад, необережне знищення або пошкодження військового майна утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 412 КК, у разі, коли воно заподіяло шкоду у великих розмірах, а спричинення загибелі людей або інших тяжких наслідків ч. 2 ст. 412 КК визнаються кваліфікуючими ознаками цього діяння).

Поняття «тяжкі тілесні ушкодження» визначено у ст. 121 КК, а про поняття «загибель людей» див. положення до ст. 194 КК. Крім цього, варто пам’ятати, що об’єкт, предмет і об’єктивна сторона необережного знищення чи пошкодження чужого майна такі самі, як і в злочині, передбаченому ст. 194 КК.

Суб’єкт цього злочину – загальний.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується необережністю (злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю).

Кваліфікація порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК). Цей злочин є спеціальним видом причетності до злочину (наприклад, до крадіжки) та створює передумови для небезпечного впливу на чуже майно стихійного лиха чи інших деструктивних факторів. Предметом цього злочину є чуже майно, яке передане (доручено) власником іншій особі для зберігання чи охорони. Потерпілим від цього злочину є власник майна, який передає його іншій особі на збереження чи під охорону.

З об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю таких обов’язкових ознак:

1) суспільно небезпечним діянням, яке полягає у невиконанні або неналежному виконанні особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків;

2) наслідками у виді тяжких наслідків для власника майна;

3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідком.

При кваліфікації цього злочину необхідно передусім з’ясувати, у чому саме полягало порушення винною особою обов’язків щодо охорони майна. Для цього варто знати, що таке невиконання обов’язків та їх неналежне виконання.

Невиконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків – це невчинення винною особою відповідних дій (бездіяльність) за умови, коли вона повинна і могла їх вчинити, при цьому такі дії мають входити до кола її обов’язків та бути спрямованими на запобігання настанню тяжких наслідків для власника майна (наприклад, викликати поліцію у разі посягання на майно, що охороняється чи зберігається, загасити пожежу чи викликати пожежну охорону, повідомити відповідним органам чи власникові про інші загрози знищення або пошкодження майна, включити сигналізацію на охоронюваному об’єкті або контролювати на ньому процес відеоспостереження, перевірити периметр охоронюваного об’єкта на наявність можливих місць проникнення до нього тощо).

Неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків – це невчинення винною особою в повному обсязі дій щодо охорони чи збереження чужого майна або вчинення їх не в тому порядку, як це передбачалося, а також недбале чи несумлінне ставлення до них за умови, що вона повинна була і могла їх вчинити.

Кваліфікуючи це діяння, необхідно встановити:

по-перше, які саме дії особа повинна була і могла вчинити за даних умов. Зокрема, слід з’ясувати: які саме конкретні обов’язки покладалися на особу; де такі обов’язки передбачені; які з цих обов’язків не виконано чи виконано неналежним чином; які саме нормативно-правові акти порушено винним; чи мала особа реальну можливість виконати належним чином покладені на неї обов’язки; який був стан здоров’я в особи під час виконання обов’язків щодо збереження чи охорони чужого майна; чи не вплинули на виконання цих обов’язків стихійні сили природи, дії технічних факторів чи інших осіб;

по-друге, чи зумовило невиконання або неналежне виконання особою своїх обов’язків спричинення тяжких наслідків для власника майна.

Приклад із слідчої та судової практики:

Вироком Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 1 червня 2007 р. дії К., який працював лісником в Красноїлівському лісництві Верховинського районного лісгоспу, раніше не судженого, були правильно кваліфіковані за ст. 197 КК України. Суд установив, що К. неналежно виконував свої обов’язки по охороні чужого майна, що спричинило тяжкі наслідки. Злочин вчинено за таких обставин: працюючи з 2003 р. лісником Красноїлівського лісництва Верховинського районного лісгоспу і маючи під охороною лісові ділянки 30, 32, 33 обходу № 26, про що свідчить договір про повну матеріальну відповідальність та акт прийому-передачі від 17 березня 2003 р. (неналежно ставився до виконання своїх обов’язків по охороні лісу, внаслідок чого протягом 2006 р. та січня 2007 р. допущено самовільні рубки 97 дерев породи ялина, загальною кубомасою 85,6 м кубічних, винні особи у вчиненні самовільних рубок не встановлені, внаслідок чого державі завдана шкода на суму 36 493 грн 90 коп. Допитаний в судовому засіданні підсудний вину в пред’явленому обвинуваченні визнав, суду пояснив, що на посаді лісника Красноїлівського лісництва працює з 2003 р., добре знає межі свого обходу і з ним укладено договір про повну матеріальну відповідальність наданого під охорону лісу. У зв’язку з тим, що обхід є дуже великим за площею, а квартал 26 знаходиться на межі трьох сіл: Голови, Замагора та Плай, він не міг в повній мірі здійснювати свої обов’язки по охороні лісу. В кінці січня 2007 р. він виявив самовільні рубки лісу, але не доповідав ні лісничому, ні техніку, оскільки не зміг встановити винних осіб. У вчиненому розкаються, просить покарати його штрафом, бо має намір розрахуватися із лісгоспу та зменшити розмір відшкодування, оскільки проживає у важких матеріальних умовах...

Невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків може створити умови для вчинення щодо такого майна різних злочинів. Якщо особа, якій доручено зберігання чи охорону чужого майна, своїми діями сприяла вчиненню щодо нього конкретного злочину (зокрема, крадіжки або умисного знищення чи пошкодження майна), то вчинене нею слід кваліфікувати як співучасть у такому злочині.

Склад цього злочину відсутній, коли в особи не було можливості забезпечити збереження чи охорону майна (наприклад, внаслідок стихійного лиха, раптового приступу хвороби, застосування до неї непереборного фізичного чи психічного примусу тощо).

Тяжкі наслідки у цьому злочині є оціночним поняттям. Вони підлягають встановленню у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи. Такими наслідками можуть бути, зокрема: викрадення у власника, пошкодження або знищення майна у великих розмірах, у великій кількості, особливо важливого для виробництва майна, сімейної реліквії, раритетної чи унікальної речі. Для наявності об’єктивної сторони цього складу злочину необхідне настання, внаслідок порушення особою обов’язків щодо зберігання чи охорони майна, тяжких наслідків, які мають перебувати у причиновому зв’язку з цим порушенням.

Злочин є закінченим з моменту настання тяжких наслідків для власника майна (матеріальний склад).

Суб’єкт цього злочину – спеціальний. Ним може бути фізична осудна особа з 16-річного віку, яка не є службовою особою та якій доручено зберігання чи охорону чужого майна (зокрема, на підставі трудового договору чи спеціального доручення). Наприклад, це охоронник, сторож, гардеробник, водій-експедитор, кур’єр, лісник, пастух тощо. Для службової особи кримінальна відповідальність за такі дії настає за службову недбалість за ст. 367 КК.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується складною формою вини: стосовно порушення обов’язків щодо охорони майна – умислом чи необережністю, а стосовно ставлення до тяжких наслідків – тільки необережністю (злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю).

5. Кваліфікація злочинів, пов’язаних із самовільним зайняттям земельної ділянки та самовільним будівництвом (ст. 197-1 КК)

Кваліфікація самовільного зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197-1 КК). Цей злочин передбачає відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки (частини 1 і 2 ст. 197-1 КК) та за самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці (частини 3 і 4 ст. 197-1 КК).

При кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва слід виходити з того, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини власності на землю, які забезпечують власникові можливість володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою, а землекористувачеві – можливість використовувати земельну ділянку на власний розсуд та у своїх інтересах. Додатковим обов’язковим об’єктом цього злочину виступають управлінські земельні відносини (крім того, для таких форм вчинення цього злочину, про які йдеться у частинах 3 і 4 ст. 197-1 КК, додатковим обов’язковим об’єктом є суспільні відносини, що забезпечують охорону встановленого порядку будівництва будівель чи споруд на земельній ділянці).

Предметом злочину, передбаченого частинами 1 і 2 ст. 197-1 КК, є земельні ділянки як найбільш деталізовані частини різних категорій земель (з позиції конкретних земельних відносин вони виступають об’єктами, на які спрямовується інтерес відповідної фізичної та юридичної особи і стосовно яких встановлюється їх земельна правосуб’єктність та оформлюється відповідний юридичний титул – право власності чи використання), а предметом злочину, передбаченого частинами 3 і 4 цієї ж статті,– будівлі та споруди, що самовільно побудовані на самовільно зайнятій земельній ділянці.

Конкретна земельна ділянка – це, згідно зі ст. 79 ЗК, частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Будівля – це об’єкт будівництва, призначений для постійного або тимчасового перебування людей із захистом їх від впливу несприятливих атмосферних умов (житловий будинок, літня кухня, школа, вокзал тощо). Споруда – це об’ємна, площинна або лінійна наземна, надземна чи підземна будівельна система (інженерно-будівельний об’єкт), що не належить до будівель, яка складається з несучих та в окремих випадках з огороджувальних конструкцій і призначена для виконання виробничих процесів різних видів, зберігання матеріалів, виробів, устаткування, для тимчасового перебування людей, пересування людей та вантажів тощо (наприклад, цех, склад, сарай, гараж, погріб, вежа, міст, тунель). При цьому для кваліфікації таких дій, як самовільне будівництво, не має значення те, яке призначення має самовільно збудована будівля або споруда – житлово-цивільне, комунальне, промислове або інше.

З об’єктивної сторони цей злочин характеризується наявністю таких форм:

1) самовільним зайняттям земельної ділянки, яким завдано значної шкоди її законному володільцю або власнику – ч. 1 ст. 197-1 КК (при цьому, згідно з приміткою до цієї статті, шкода визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян). Це діяння полягає в тому, що особа без відповідних на це документів, що підтверджують її право володіння, користування чи розпорядження землею, всупереч установленому законодавством порядку займає земельну ділянку. Обов’язково має бути встановлений той факт, що через такі дії (наприклад, вони можуть полягати в огородженні певної території, розташуванні на ній особистих речей та майна, проживанні на ній чи веденні домашнього господарства тощо) законному володільцю або власникові земельної ділянки завдано значної шкоди. Зокрема, така шкода може полягати у: видобуванні корисних копалин; розміщенні товарів, техніки і будівельних матеріалів; зменшенні цінності землі через вирубування дерев, забруднення землі, зміну її геометричних форм, захаращення території; неможливості проведення відповідних сільськогосподарських, будівельних чи інших робіт на самовільно зайнятій земельній ділянці;

2) самовільним будівництвом будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині першій цієї статті, – ч. 3 ст. 197-1 КК. Під самовільним будівництвом слід розуміти вчинення особою всупереч передбаченому законодавством порядку дій по будівництву будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці (наприклад, це має місце тоді, коли в особи відсутні: документ про право власності чи користування земельною ділянкою, відповідне рішення виконавчого органу відповідної ради або місцевої державної адміністрації про дозвіл на будівництво конкретного об’єкта, проектна документація, дозвіл на виконання будівельних робіт, відповідні договори тощо).

Самовільне будівництво за своїми ознаками частково тотожне поняттю «самочинне будівництво», що передбачене цивільним законодавством України, відповідно до якого самочинним визнається будівництво, яке було здійснене за однієї з таких обставин: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Злочином самовільне будівництво може бути визнане лише при його поєднанні із самовільним зайняттям земельної ділянки, яким завдано значної шкоди її власникові чи володільцеві.

Досліджуючи особливості кваліфікації цього злочину, Р.О. Мовчан установив, що:

– по-перше, вказівка у ст. 197-1 КК на «самовільність» будівництва є недоцільною, оскільки будь-яке будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці є самовільним;

– по-друге, заволодіння правом на земельну ділянку шляхом шахрайства чи вимагання з подальшим зайняттям земельної ділянки не повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених статтями 189 (190) та 197-1 КК, оскільки самовільне зайняття земельної ділянки лише на певний час вилучає земельну ділянку із володіння і не змінює законного власника, тоді як вимагання та шахрайство спрямовані саме на зміну власника земельної ділянки;

– по-третє, самовільне зайняття земельної ділянки – це завжди активні дії, тому не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки бездіяльність особи, котра не звільняє орендовану земельну ділянку після спливу строку оренди, незвільнення земельної ділянки, вилученої для суспільних потреб.

Злочин є закінченим з моменту завдання значної шкоди законному володільцеві або власникові земельної ділянки, що самовільно зайнята винною особою (ч. 1 ст. 197-1 КК), або з моменту самовільного будівництва будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині першій цієї статті (ч. 3 ст. 197-1 КК).

Суб’єкт цього злочину – загальний, тобто фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку. У випадку вчинення службовою особою злочину, передбаченого ст. 197-1 КК, з використанням свого службового становища, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 197-1 КК та відповідною нормою, що передбачає відповідальність за злочин у сфері службової діяльності.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим

умислом.

Кваліфікуючими ознаками самовільного зайняття земельної ділянки (ч. 2 ст. 197-1 КК) є вчинення цих дій:

1) особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею (йдеться про те, що особа має судимість за вказаний злочин, передбачений будь-якою частиною ст. 197-1 КК, і ця судимість не погашена чи не знята в установленому законом порядку);

2) групою осіб (див. ст. 28 КК);

3) щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель. Під особливо цінними землями розуміють окремі види земель, що становлять, з огляду на їх аграрну, екологічну, історико-культурну чи іншу специфіку, особливу цінність (перелік особливо цінних земель дається у ч. 1 ст. 150 ЗК). Охоронні зони створюються: а) навколо особливо цінних природних об’єктів, об’єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; б) уздовж ліній зв’язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечся нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей, довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти (ч. 1 ст. 112 ЗК).

Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об’єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об’єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (ст. 113 ЗК). Поняття санітарно-захисної зони визначається державним стандартом України (ДСТУ 2156-93). Безпечність промислових підприємств. Терміни та визначення) – це територія навколо потенційно небезпечного підприємства, у межах якої заборонено проживання населення і ведення господарської діяльності, розміри якої встановлюються проектною документацією за узгодженням з органами державного регулювання безпеки відповідно до державних нормативних документів. Згідно зі ст. 114 ЗК, санітарно-захисні зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових, електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючого випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об’єктів від територій житлової забудови. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об’єктів, об’єктів соціальної інфраструктури та інших об’єктів, пов’язаних з постійним перебуванням людей. Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах. Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель (ст. 115 ЗК).

Кваліфікуючими ознаками самовільного будівництва будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці (ч. 4 ст. 197-1 КК) є вчинення цих дій:

1) на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині другій цієї статті (тобто на особливо цінних землях, землях в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель);

2) особою, раніше судимою за такий саме злочин або злочин, передбачений частиною третьою цієї статті.