Вступ Лекції Лекція 1. Кваліфікація злочинів проти життя та здоров'я особи Лекція 2. Кваліфікація злочинів проти волі, честі та гідності особи Лекція 3. Кваліфікація злочинів проти статевої свободи та статетвої недоторканості особи Лекція 4. Кваліфікація злочинів проти власності Лекція 5. Кваліфікація злочинів у сфері господарської діяльності Лекція 6. Кваліфікація злочинів проти довкілля Лекція 7. Кваліфікація злочинів проти громадської безпеки Лекція 8. Кваліфікація злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту Лекція 9. Кваліфікація злочинів проти громадського порядку та моралі Лекція 10. Кваліфікація злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров'я Мультимедійні презентації Навчально-методичні матеріали Предмет, мета та завдання курсу Програма курсу Контрольні питання Додаткові питання Тематика рефератів Питання для підсумкового контролю Література Рекомендована література Нормативно-правові акти Корисні псилання Тестовий контроль Автори

Тема 1. Кваліфікація злочинів проти життя та здоров’я особи

1. Загальні питання кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи.
2. Кваліфікація злочинів проти життя особи (статті 115–120, 129 КК).
3. Кваліфікація злочинів проти здоров’я особи (статті 121–128, 130 і 133 КК).
   1. Кваліфікація тілесних ушкоджень (статті 121–125 і 128 КК).
   2. Кваліфікація завдання фізичних або моральних страждань (статті 126 і 127 КК).
   3. Кваліфікація зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133 КК).
4. Кваліфікація злочинів, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи (статті 131, 132, 134–145 КК).
   1. Кваліфікація злочинів у медичній сфері (статті 131, 132, 138–145 КК).
   2. Кваліфікація інших злочинів (статті 134–137 КК).

1. Загальні питання кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Звідси особливої уваги потребують питання кваліфікації злочинів проти найцінніших людських благ – життя та здоров’я, оскільки в кримінально-правовому аспекті ці посягання визнаються одними з найнебезпечніших. Кримінальна відповідальність за вчинення таких злочинів передбачена розділом ІІ Особливої частини КК України (статті 115–145), який має назву «Злочини проти життя та здоров’я особи».

Кваліфікуючи злочини цієї групи, слід взяти до уваги положення низки законодавчих і підзаконних актів України щодо регулювання питань охорони та захисту життя і здоров’я громадян. Наприклад, ретельного вивчення потребують такі нормативно-правові акти: Основи законодавства України про охорону здоров’я, Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р., Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р., Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2026, Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджені наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6, Інструкція з визначення критеріїв пе-ринатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29 березня 2006 р. № 179, Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, затверджена наказом МОЗ України від 20 липня 2006 р. № 508, Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті мозку, затверджена наказом МОЗ України від 23 вересня 2013 р. № 821, тощо.

Слід також ураховувати, що деякі питання забезпечення надійної охорони життя та здоров’я людини врегульовано міжнародним законодавством (зокрема, Європейською конвенцією з прав людини від 4 листопада 1950 р., ратифікованою Україною 17 липня 1997 р.; Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованою УРСР 26 січня 1987 р.; Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 28 листопада 1987 р., ратифікованою Україною 24 січня 1997 р. тощо).

Спеціальні питання кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи висвітлені в ППВСУ «Про судову практику в справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. № 1 та «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 .

Кваліфікація злочинів проти життя та здоров’я особи передбачає здійснення кримінально-правової оцінки таких суспільно небезпечних і протиправних діянь, що, посягаючи на життя й здоров’я особи, руйнують і спотворюють ці найцінніші блага, а також наражають на небезпеку заподіяння їм шкоди.

Кваліфікуючи ці злочини за об’єктом посягання, необхідно пам’ятати, що в розділі ІІ Особливої частини КК об’єднано посягання на два різних родових об’єкти – суспільні відносини щодо охорони життя та суспільні відносини щодо охорони здоров’я особи. При цьому: кожний злочин проти життя завжди пов’язаний із заподіянням шкоди здоров’ю, проте не кожне посягання проти здоров’я зашкоджує життю. Наприклад, при вчиненні такого злочину проти життя, як убивство, руйнується і життя, і здоров’я потерпілого. Заподіяння ж особі побоїв, мордувань, умисного легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження не призводить до втрати життя, хоча при цьому страждає здоров’я.

Суспільні відносини у сфері охорони життя та здоров’я особи також є безпосередніми об’єктами відповідних злочинів.

Життя особи – це особлива форма існування людини (людського організму), що характеризується цілісністю та здатністю до самоорганізації; це – найважливіше благо, яке, в разі смерті людини, не може бути відновлено. Життя людини характеризується реактивністю, диханням, мисленням, чутливістю, баченням, спілкуванням, харчуванням, ростом, рухом, обміном речовини, розмноженням тощо.

Здоров’я особи – це стан людського організму, за якого нормально функціонують усі його органи та тканини. При цьому в преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) зазначено, що здоров’я – це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад.

Термін «особа» означає окремий індивід, особистість, людину як втілення індивідуального начала в суспільстві.

При кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи слід звернути особливу увагу на їх додаткові безпосередні об’єкти, предмети та потерпілих від цих злочинів.

Зокрема, деяким злочинам проти життя та здоров’я особи властиві додаткові обов’язкові чи факультативні безпосередні об’єкти (наприклад, воля, честь і гідність особи, встановлений законодавством порядок надання громадянам медичної допомоги тощо).

Предметом деяких злочинів проти життя та здоров’я особи можуть бути:

а) відомості про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та результати такого обстеження (ст. 132 КК);

б) органи тканини людини (ст. 143 КК);

в) кров (ст. 144 КК);

г) лікарська таємниця (ст. 145 КК) тощо.

Потерпілі від цих злочинів – широке коло осіб, зокрема:

1) заручник, викрадена людина, малолітня дитина, вагітна жінка тощо (при вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин);

2) близькі родичі (наприклад, при вчиненні тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження);

3) особа, що перебуває в небезпечному для життя стані (при ненаданні допомоги такій особі);

4) хворий (при ненаданні йому допомоги медичним працівником);

5) пацієнт (при порушенні його прав).

У процесі кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи за об’єктивною стороною слід керуватися тим, що аналізовані злочини характеризуються переважно трьома обов’язковими ознаками: 1) суспільно небезпечним діянням; 2) суспільно небезпечними наслідками; 3) причиновим зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Звідси, більшість з таких злочинів сконструйовано як злочини з матеріальним складом (усі види вбивств і тілесних ушкоджень; ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані; незаконна лікувальна діяльність тощо). Це означає, що при кваліфікації злочинів буде потреба у встановленні наявності не тільки суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), а й суспільно небезпечних наслідків і причинового зв’язку між таким діянням і його наслідками. Однак у розділі ІІ Особливої частини КК є також злочини з формальним складом (наприклад, погроза вбивством, незаконне проведення аборту, залишення в небезпеці), а тому для їх кваліфікації за об’єктивною стороною слід, як мінімум, встановити зміст самого суспільно небезпечного діяння.

На кваліфікацію злочинів проти життя та здоров’я особи можуть упливати такі ознаки їх об’єктивної сторони: а) час вчинення злочину (наприклад, час пологів або одразу ж після них при вчиненні умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини); б) спосіб вчинення злочину (наприклад, обман при вчиненні насильницького донорства); в) обстановка вчинення злочину (наприклад, необхідна оборона при умисному вбивстві, якщо перевищено її межі) тощо.

Диспозиції деяких статей КК, що описують об’єктивну сторону злочинів проти життя та здоров’я особи, можуть бути бланкетними (наприклад, ст. 143 «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини») або відсильними (наприклад, ст. 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження»), тому для правильної і точної кваліфікації цих діянь необхідно ретельно аналізувати зміст не тільки інших кримінально-правових норм, а й положення некримінального законодавства, до якого відсилають статті цього Кодексу.

Кваліфікуючи аналізовані злочини за суб’єктом, виходимо з вимог ст. 22 КК. Такими суб’єктами можуть бути фізичні осудні особи, які досягли 14-річного (статті 115–117, 121 і 122 КК) або 16-річного (решта статей) віку. При вчиненні деяких посягань на життя та здоров’я особи спеціальними суб’єктами злочинів можуть бути: а) медичні, фармацевтичні, а також інші працівники, що за своїми професійними обов’язками мають певний стосунок до хворих або до ліків (ст. 131 КК); б) службова особа чи медичний працівник лікувального закладу, працівник допоміжного персоналу цього закладу (ст. 132 КК); в) особа, що не має належної освіти (ст. 138 КК), тощо.

Керуючись вимогами п. 3 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, слід зазначити таке: у разі, коли до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які діяли спільно з умислом, спрямованим на позбавлення життя потерпілого чи заподіяння шкоди його здоров’ю, належить з’ясовувати і зазначати у відповідних процесуальних документах характер їхніх дій, ступінь участі у вчиненні злочину кожної з них. Дії осіб, які безпосередньо брали участь у позбавленні життя потерпілого або заподіянні шкоди його здоров’ю, потрібно кваліфікувати за статтями КК України, що передбачають відповідальність за умисне вбивство чи умисне заподіяння шкоди здоров’ю, а дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочинів, за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК. При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи – за злочини, вчинені ними в межах домовленості.

Кваліфікація злочинів проти життя та здоров’я особи передбачає знання факту про те, що із суб’єктивної сторони вони характеризуються як умисною (наприклад, умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, погроза вбивством), так і необережною (наприклад, убивство через необережність, необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження) формами вини. Деякі злочини можуть вчинятися зі складною (змішаною) формою вини (наприклад, доведення до самогубства, зараження вірусом імунодефіциту людини чи вірусом іншої невиліковної хвороби, ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані).

Мотив і мета, а також емоційний стан винного у низці випадків є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони складів злочинів проти життя та здоров’я особи, а тому їх встановлення має бути запорукою правильної і точної кваліфікації цих посягань. Наприклад, спеціальними мотивами, що впливають на кваліфікацію умисного вбивства, є корисливі (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК), хуліганські (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) мотиви або мотиви расової, національної чи релігійної нетерпимості (п. 14 ч. 2 ст. 115 КК). Скоєння такого злочину, як насильницьке донорство (ст. 144 КК), неможливе без мети використання людини як донора. Емоційний стан є обов’язковою ознакою фактично двох злочинів проти життя та здоров’я особи: 1) умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК); 2) умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК).

Згідно з п. 3 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, особа, яка добровільно відмовилась від убивства потерпілого або заподіяння шкоди його здоров’ю, підлягає кримінальній відповідальності лише за умови, що фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. У цьому разі дії інших співучасників злочину (відповідно до вимог ч. 1 ст. 31 КК) слід кваліфікувати як готування до того злочину чи замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець. Якщо ж відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінчено з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа бажала вчинити. При цьому треба мати на увазі, що замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання).

При кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи слід враховувати й кримінальнмй процесуальний чинник, який дає відповідь на питання про те, чи може бути взагалі розпочате кримінальне провадження щодо окремих злочинів цієї категорії. Так, згідно п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК («Поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення») кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підстві заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених: 1) ч. 1 ст. 122, ст. 125, ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129, ст. 132, ч. 1 ст. 133, ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 142, ст. 145 КК; 2) ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ст. 128, ч. 1 ст. 130, ч. ст. 146 КК – якщо вони вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого.

Як зазначено у п. 27 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, для встановлення причин смерті, тяжкості й характеру тілесних ушкоджень призначення експертизи є обов’язковим. При цьому слід враховувати, що визначення наявності ознак особливої жорстокості, мучення, мордування, катування, знівечення обличчя є компетенцією суду. Встановлювати ж, чи є знівечення обличчя непоправним, необхідно за допомогою судово-медичної експертизи. Водночас треба мати на увазі, що висновки судово-медичних експертиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння і саме в такому розумінні вони повинні оцінюватися судами при вирішенні питання про доведеність винуватості особи у злочині, обставин його вчинення та про його кримінально-правову кваліфікацію. Для з’ясування, чи вчинено діяння в стані сильного душевного хвилювання, суди мають призначати психолого-психіатричну експертизу.

Також, кваліфікуючи злочини проти життя та здоров’я особи, необхідно враховувати питання про їх повторність, сукупність і рецидив (зокрема, на це орієнтують положення ППВСУ «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» від 4 червня 2010 р. № 7). Так, у разі, коли стаття чи частина статті Особливої частини КК передбачає у складі злочину вчинення іншого злочину, не вказуючи на видові ознаки останнього (наприклад, п. 9 ч. 2 ст. 115 КК тощо), вчинення особою таких злочинів належить розглядати як їх сукупність з окремою кваліфікацією кожного із злочинів. За таких умов сукупності не утворюють лише злочини, які відповідають одному і тому самому складу злочину (наприклад, вчинення особою двох умисних вбивств за обставин, що обтяжують відповідальність, одне з яких вчинене з метою приховати інше). Якщо за певне діяння передбачено відповідальність загальною і спеціальною (за об’єктом посягання, суб’єктом злочину тощо) нормами Особливої частини КК, таке діяння кваліфікується, як правило, за спеціальною нормою Особливої частини КК і додаткової кваліфікації за загальною нормою не потребує. У разі, коли стаття чи частина статті Особливої частини КК не передбачає спричинення відповідним діянням загибелі людини чи інших тяжких (особливо тяжких) наслідків, заподіяння таких наслідків через необережність за певних умов утворює сукупність злочинів і має кваліфікуватись окремо (наприклад, спричинення таких наслідків при вчиненні злочинів, передбачених статтями 142 або 144 КК).

Враховуючи те, що у кримінально-правовій теорії злочини проти життя та здоров’я особи поділяються на три групи (злочини проти життя особи, злочини проти здоров’я особи та злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи), розгляньмо далі спеціальні питання кваліфікації кожної з цих груп, а саме – кваліфікацію:

1) злочинів проти життя особи, що включає дослідження питань про кваліфікацію вбивств (статті 115–119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК) та погрози вбивством (ст. 129 КК);

2) злочинів проти здоров’я особи, що охоплює з’ясування положень про кваліфікацію: а) тілесних ушкоджень (статті 121–125 і 128 КК); б) завдання фізичних або моральних страждань (статті 126 і 127 КК); в) зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133 КК);

3) злочинів, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи, що передбачає розгляд кваліфікації: а) злочинів у медичній сфері (статті 131, 132, 138–145 КК); б) інших злочинів.

2. Кваліфікація злочинів проти життя особи (статті 115–120, 129 КК)

Кваліфікація умисного вбивства (ст. 115 КК). При кваліфікації цього злочину слід виходити з того, що ст. 115 КК передбачає відповідальність за умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1) та умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2). Закон визначає вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Самогубство чи замах на самогубство злочином не вважаються, тому такі дії не кваліфікуються ні за

ст. 115, ні за будь-якою іншою статтею КК. Натомість дії особи, яка позбавила потерпілого життя зі співчуття до нього або на його прохання чи за наявності його згоди, кваліфікують як умисне вбивство (зазвичай, за ч. 1 ст. 115 КК, якщо відсутні обтяжуючі відповідальність підстави), оскільки в нашій державі медичним працівникам і громадянам заборонено здійснювати еутаназію – умисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Для правильної і точної кваліфікації вбивств слід враховувати положення про їх диференціацію, вироблені кримінально-правовою доктриною. Так, за суб’єктивною стороною розрізняють убивства умисні (статті 115–118 КК) і вбивство через необережність (ст. 119 КК). Своєю чергою, умисні вбивства поділяються за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види: просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих або пом’якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК); кваліфіковане вбивство, тобто вчинене за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК), і привілейоване вбивство, тобто вчинене за пом’якшуючих обставин (статті 116–118 КК).

Кваліфікуючи будь-яке вбивство (як умисне, так і вчинене з необережності) за безпосереднім об’єктом злочину, виходимо з того, що ним є суспільні відносини, що забезпечують охорону життя особи. Життя людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід’ємне право на життя й ніхто не може свавільно позбавити людину життя.

Моментом початку життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим моментом життя визнається настання біологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця та припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку. Від біологічної смерті треба відрізняти клінічну смерть, пов’язану із зупинкою серця, після якої життєздатність людського організму зберігається в середньому ще протягом 5–6 (за деякими даними – 6–8), хвилин і її можна, за певних обставин, надаючи медичну допомогу, повернути до життя. За цих умов ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником (за наявності підстав) утворює склад злочину, передбачений ст. 139 КК.

Посягання на життя людини вже від початку пологів і до настання біологічної смерті має кваліфікуватися як убивство (замах на вбивство). Знищення плода до початку фізіологічних пологів за певних умов (зокрема, залежно від наявності чи відсутності на це згоди жінки або умислу чи необережності в діях винного) може кваліфікуватися по-різному, наприклад: як тяжке тілесне ушкодження за ознакою спричинення переривання вагітності (ст. 121 КК) або як незаконне проведення аборту (ст. 134 КК). Заподіяння смерті під час пологів кваліфікується як вбивство і тоді, коли пологи були викликані штучно і плід був. Умисні дії, що могли заподіяти смерть, вчинені щодо померлого (трупа), кваліфікуються як замах на умисне вбивство (наприклад, дії найманого вбивці, який здійснив постріл з гвинтівки з оптичним прицілом у померлу особу та який при цьому був переконаний, що стріляв у живу людину, слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 і пунктами 6, 11 ч. 2 ст. 115 КК).

Кваліфікуючи вбивство (як умисне, так і вчинене з необережності) за об’єктивною стороною, необхідно враховувати, що вона включає щонайменше три обов’язкові ознаки:

1) діяння – посягання на життя іншої особи, спрямоване на

порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини. Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може виявлятись у дії (наприклад, удар ножем, постріл із пістолета, скидання з висоти, давання отрути тощо) або бездіяльності (наприклад, батьки, щоб позбавити немовля життя, тривалий час не годують його; медичний працівник із тією ж метою не виконує своїх професійних обов’язків стосовно хворого тощо);

2) наслідки, що виявляються в біологічній (фізіологічній, незворотній) смерті потерпілого. Особа вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті мозку, затверджені наказом МОЗ України від 23 вересня 2013 р. № 821, зазначають про таке: по-перше, процедура констатації моменту смерті людини – сукупність дій та умов (термін спостереження, умови для встановлення діагнозу смерті мозку) медичного характеру, що є обов’язковими при визначенні моменту смерті людини на підставі діагностичних критеріїв смерті мозку; по-друге, смерть мозку – це повна і незворотна втрата головним мозком людини всіх його функцій, що реєструється на фоні працюючого серця та примусової вентиляції легень; по-третє, після констатації моменту смерті людини на підставі діагностичних критеріїв смерті мозку людина вважається померлою, а реанімаційні заходи припиняються;

3) причиновий зв’язок між указаним діянням і наслідками. Такий зв’язок має бути необхідним, тобто біологічна смерть потерпілого є закономірним результатом діяння винної особи, а не третіх осіб або будь-яких зовнішніх сил.

Злочин вважається закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого.

Кваліфікуючи вбивство за суб’єктом, варто взяти до уваги,

що ним є фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку (статті 115–117 КК) або 16-річного віку (статті 118 і 119 КК).

Здійснюючи кваліфікацію умисного вбивства за суб’єктивною стороною, слід пам’ятати, що остання характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого). Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Злочин, передбачений ст. 119 КК, вчиняється тільки через необережність.

Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки в деяких випадках вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Згідно з п. 19 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, у випадках, коли винна особа, вчинюючи умисне вбивство, керувалась не одним, а декількома мотивами, необхідно з’ясовувати, який із них був домінуючим, і кваліфікувати злочинні дії за тим пунктом ч. 2 ст. 115 КК, яким визначено відповідальність за вчинення вбивства з такого мотиву. Втім, в окремих випадках залежно від конкретних обставин провадження можлива кваліфікація дій винної особи і за кількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК, якщо буде встановлено, що передбачені ними мотиви (мета) рівною мірою викликали у винного рішучість вчинити вбивство.

Не можна кваліфікувати умисне вбивство однієї особи одночасно за пунктами 6 і 7 ч. 2 ст. 115 КК. Зазвичай умисне вбивство однієї особи не повинно також кваліфікуватися за пунктами 6, 8, 9 ч. 2 ст. 115 КК. Водночас, слід мати на увазі, що в окремих випадках (наприклад, при вчиненні вбивства на замовлення) така кваліфікація (а також додатково і за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК) можлива.

Звертаємо увагу на таке: якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув від моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має (п. 22 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2). З цього приводу наведімо такий приклад

із слідчої та судової практики:

Так, на підставі вироку Кіровського міського суду Луганської області від 7 грудня 2005 р. Л. було засуджено за ч. 1 ст. 15 і ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі. Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 17 лютого 2006 р. вирок залишено без змін. За вироком суду Л. визнано винним у тому, що він 24 лютого 2004 р. близько 8-ї години, перебуваючи у відповідній квартирі у м. Кіровську Луганської області, за обставин, встановлених судом і детально наведених у вироку, під час сварки, що виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, з метою умисного вбивства, завдав потерпілій П. три удари гострою частиною сокири у голову, спричинивши їй тяжкі тілесні ушкодження, але свій умисел до кінця не довів з причин, що не залежали від його волі, оскільки П. перехопила сокиру і на її крики у двері квартири почали стукати сусіди, яким вона потім відчинила двері. У касаційній скарзі захисник цього засудженого – адвокат В. – просив дії його підзахисного перекваліфікувати з ч. 1 ст. 15 і ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 121 КК України. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 січня 2007 р. було відмовлено у задоволенні касаційної скарги захисника засудженого Л.– адвоката В .

Умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин (просте вбивство) кваліфікують за ч. 1 ст. 115 КК у тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115, статтями 116–118 КК. За ч. 1 ст. 115 КК кваліфікуються вбивства, вчинені під час обопільної сварки чи бійки або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим (п. 20 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2). Судова та слідча практика відносять до простого умисного вбивства також убивство зі співчуття до потерпілого або на його прохання чи за наявності його згоди.

Наведімо такий приклад із слідчої та судової практики щодо умисного вбивства, вчиненого під час сварки:

Так, вироком Романівського районного суду Житомирської області від 30 січня 2007 р. Ш. було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України. Судом встановлено, що 26 серпня 2006 р. о 12 год. 20 хв. у приміщенні гаража, який належить Т., Ш., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних відносин, викликаних суперечкою, що виникла, із Т., вирішив умисно вбити останню. Реалізуючи свій злочинний намір, направлений на умисне протиправне заподіяння смерті Т., Ш. у ході суперечки, взявши металеву сковорідку – знаряддя злочину, підійшов до ліжка, де в цей час сиділа Т. і бажаючи цього, наніс останній зі значною силою не менше трьох ударів ребром сковорідки в життєво важливий орган – голову. Смерть Т. настала від закритої черепно-мозкової травми, яка супроводжувалась вдавленим осколковим переломом кісток склепіння черепа з пошкодженням головного мозку. Дана травма має ознаки тяжких, з причини загрози для життя, знаходиться в прямому причинному зв’язку зі смертю, виникла від дії твердого тупого предмета з обмеженою плоскою контактуючою поверхнею... Суд вважає, що навмисне вбивство було вчинене Ш. на ґрунті особистих неприязних відносин, викликаних суперечкою, що виникла між ними. Суд вважає, що Ш., позбавляючи життя Т., діяв з прямим умислом, тобто він усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав настання суспільно небезпечних наслідків та бажав їх настання ...

Звісно, що способи простого умисного вбивства можуть бути різними і не повинні впливати на кваліфікацію діяння за ч. 1 ст. 115 КК. Однак встановлення способу вбивства має бути обов’язковим завданням, оскільки вчинення вбивства з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб, слід кваліфікувати, відповідно, за пунктами 4 або 5 ч. 2 ст. 115 КК.

Ще один приклад із слідчої та судової практики демонструє, що хоча винний і вчинив умисне вбивство потерпілої особи на ґрунті особистих неприязних відносин з нею, однак такий злочин було вчинено за обтяжуючих обставин, оскільки він супроводжувався проявом особливої жорстокості. Через це дії винного були правильно кваліфіковані не за ч. 1 ст. 115, а за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК:

Так, Колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України було розглянуто в судовому засіданні в м. Києві 22 березня 2007 р. кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого М. та в його інтересах адвоката Б. на вирок Апеляційного суду Кіровоградської області від 11 грудня 2006 року щодо М. Цим вироком М. засуджено за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України до позбавлення волі на строк 14 років. Встановлено, що 26 квітня 2006 р. близько 21 год., М., перебуваючи за місцем свого проживання, після спільного вживання спиртних напоїв з Є., на ґрунті особистих неприязних відносин, під час сварки, вчинив побиття останнього і з метою умисного вбивства з особливою жорстокістю наніс йому численні удари лезом ножа в голову та у різні частини тіла. Продовжував наносити удари, наздогнавши потерпілого на вулиці, коли той намагався втекти від нього. Від отриманих тілесних ушкоджень настала смерть потерпілого на місці вчинення злочину... Згідно з висновками судово-медичних експертиз (а. с. 127–133, 215, 211) на трупі Є. було виявлено численні колото-різані поранення, в тому числі зяюча колото-різана рана по передній поверхні шиї. Смерть настала від геморрагічного шоку, який виник внаслідок профузної зовнішньої кровотечі з ушкоджених судин шиї. Тілесні ушкодження могли бути заподіяні ножем, що вилучений з будинку М. Під час заподіяння тілесних ушкоджень Є. відчував сильний мученицький біль... Згідно з висновком комплексної станціонарної психолого-психіатрічної експертизи М. на момент вчинення злочину не виявляв ознак тимчасового хворобливого розладу душевної діяльності, а перебував у стані простого алкогольного сп’яніння, міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. Як убачається з висновку експертизи, експертами досліджувалися матеріали справи, в тому числі і пояснення самого М. про обставини справи (а. с. 241–248)... Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Кіровоградської області від 11 грудня 2006 р. щодо М. залишено без зміни, а касаційні скарги засудженого М. і в його інтересах адвоката Б.– без задоволення .

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 115 КК, встановившихоча б одну з ознак, передбачених у пунктах 1–13 ч. 2 ст. 115 КК. Якщо в діях винної особи таких ознак вбачається декілька, то всі вони мають отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) передбачає, що позбавлення їх життя охоплювалося єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви передбачені як кваліфікуючі ознаки, дії винного додатково кваліфікуються й за відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК. Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має.

Позбавлення життя однієї особи і замах на вбивство іншої потребують кваліфікації за сукупністю злочинів – за ч. 1 або відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 та ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК. Якщо винний, бажаючи вбити декількох осіб, позбавив життя двох із них, а щодо інших умисел не довів до кінця з незалежних від його волі причин, то вчинене кваліфікується за п. 1 ч. 2 ст. 115 та ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК. Умисне вбивство двох або більше осіб з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи утворює склад геноциду і потребує кваліфікації за ч. 1 ст. 442 КК. У випадку умисного вбивства при вчиненні злочинів, в яких кваліфікуючою (особливо кваліфікуючою) ознакою є загибель людей (наприклад, ч. 3 ст. 110, ч. 3 ст. 161, ч. 2 ст. 194, ч. 3 ст. 258, ч. 2 ст. 294, ч. 2 ст. 347 КК тощо), дії винного слід кваліфікувати за частинами 1 або 2 ст. 115 та за статтею КК, яка передбачає відповідальність за злочин, де кваліфікуючою ознакою є загибель людей.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК), кваліфікують, якщо винний умисно позбавляє життя особу, котрій не виповнилося 14 років (ця кваліфікуюча ознака наявна тоді, коли винний достовірно знав, що потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усвідомлювати), або жінку, що завідомо для винного справді перебувала у стані вагітності.

Вбивство дитини, яку винний помилково вважав малолітньою, або вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 та, залежно від обставин провадження, за ч. 1 чи відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство заручника або викраденої людини (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК) наявне за умови, що потерпілий був: а) або заручником (тобто особою, яка була захоплена чи утримувалася з метою змусити її родичів, державну чи іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до вчинення чи утримання від учинення будь-якої дії як умови звільнення) і винна особа це усвідомлювала. Дії кваліфікуються як умисне вбивство заручника незалежно від того, чи була винна особа причетною до вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК. Разом з тим мотив такого вбивства повинен мати зв’язок із даним злочином (це можуть бути бажання спонукати зазначених у ст. 147 КК осіб, установу, підприємство, організацію до вчинення чи утримання від вчинення певних дій, помста за невиконання висунутих вимог, прагнення приховати захоплення чи тримання заручника або інший злочин, вчинений під час їх здійснення, тощо); б) або викраденою людиною (тобто особою, якою протиправно заволоділи, вилучивши із природного соціального середовища та перемістивши з одного місця її постійного чи тимчасового перебування до іншого, що супроводжувалося фактичним обмеженням свободи її пересування) і винна особа це усвідомлювала. Відповідальність за умисне вбивство викраденої людини має наставати незалежно від того, чи був винний причетним до вчинення злочину, передбаченого ст. 146 КК.

Дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК, і умисно вбила заручника, мають кваліфікуватися за ч. 2 цієї статті за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК, а дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 146 КК, і умисно вбила викрадену людину, – за ч. 3 цієї статті за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК), наявне, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (через заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, зокрема з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, що завдає нестерпного болю, тощо), психічних або моральних (зганьбленням честі, приниженням гідності, заподіянням тяжких душевних переживань, глумлінням тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане з глумлінням над трупом або вчинялося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних або моральних страждань.

Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на тій підставі, що винна особа пізніше з метою приховати цей злочин знищила чи розчленувала труп. Умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), або матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), кваліфікується тільки за цими статтями КК, навіть якщо воно й мало ознаки особливої жорстокості.

Проте навряд чи можна погодитися з позицією тоді ще судової колегії Верховного Суду України, яка у справі Т., котрий заподіяв потерпілій особі сімнадцять (!) поранень ножем у життєво важливі органи, визнала його таким, що діяв з непрямим умислом на позбавлення життя і «байдуже ставився до наслідків», а отже, кваліфікувала його дії як умисне тяжке тілесне ушкодження .

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), передбачає, що винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб убивства, який є небезпечним для життя не тільки цієї особи, а й інших людей. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною. Якщо при умисному вбивстві, вчиненому небезпечним для життя багатьох осіб способом, по-збавлено життя й іншу особу (інших осіб), злочин кваліфікується за пунктами 1 і 5 ч. 2 ст. 115 КК, а якщо заподіяно шкоду її (їхньому) здоров’ю,– за п. 5 ч. 2 ст. 115 та відповідними статтями КК, які передбачають відповідальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) здійснюється за умови, що винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення, чи одержав винний ту вигоду, яку бажав одержати внаслідок убивства, а також коли виник корисливий мотив – до початку чи під час вчинення цього злочину. Як учинене з корисливих мотивів слід кваліфікувати й умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини в певних корисливих цілях (для трансплантації, незаконної торгівлі тощо). У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимагання, незаконного заволодіння транспортним засобом дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289 КК). Якщо умисел на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, кваліфікація його дій за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК виключається.

Як свідчить слідча і судова практика, вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів є вельми поширеним, а способи й форми реалізації злочинних дій можуть бути різноманітними:

Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні в м. Києві 1 червня 2006 р. кримінальну справу за касаційними скаргами засуджених А. і В. на вирок Апеляційного суду Донецької області від 21 жовтня 2005 року. Цим вироком А. засуджено за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ст. 304 КК України, з урахуванням положень ст. 70 КК України, до позбавлення волі на строк 14 років і

6 місяців, а В.– за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України, з урахуванням положень ст. 70 КК України, до позбавлення волі на строк 13 років і 6 місяців. Як визнав установленим суд, А. шляхом умовлянь і психологічного впливу на початку вересня 2004 р. схилила свою неповнолітню доньку В., 1988 р. н., до вчинення умисного вбивства будь-якої особи, що здає своє житло в найм, з метою заволодіння чужим майном. Розробивши детально спільний план вчинення злочину та розподіливши ролі, вони за попередньою змовою 5 вересня 2004 р., підготувавши знаряддя злочину – балончик зі слізогінним газом та кусок цеглини, шляхом обману, під надуманим приводом проникли в приміщення квартири гр-ки Я. Реалізуючи спільний злочинний умисел та діючи узгоджено з метою заволодіння чужим майном, напали на потерпілу Я., застосували до неї небезпечне для життя і здоров’я насильство, і шляхом почергового завдання потерпілій численних ударів куском цегли по голові та стискання шиї Я. руками умисно, з корисливих мотивів, позбавили її життя таким способом та заволоділи майном потерпілої загальною вартістю 1391,4 грн, яким у подальшому спільно розпорядилися на свій розсуд... Вирок Апеляційного суду Донецької області від 21 жовтня 2005 р. щодо А. і В. було залишено без зміни, а касаційні скарги засуджених – без задоволення .

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) визначають лише у випадку, коли винний позбавляє іншу особу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття та нормами моралі, а також без будь-якої причини з використанням малозначного приводу. Якщо, крім убивства з хуліганських мотивів, винний учинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене кваліфікується за п. 7 ч. 2 ст. 115 і за відповідною частиною ст. 296 КК. Не можна кваліфікувати як учинене з хуліганських мотивів умисне вбивство під час сварки чи бійки, що її розпочав потерпілий, а також із ревнощів, помсти чи з інших мотивів, які виникли на ґрунті особистих стосунків, навіть якщо при цьому було порушено громадський порядок.

У слідчій і судовій практиці наявні різноманітні варіанти опису хуліганських мотивів, зокрема:

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Кіровоградської області, розглянувши 5 листопада 2008 р. у відкритому судовому засіданні кримінальну справу про обвинувачення Д. за пунктами 4, 7 ч. 2 ст. 115 КК, встановила, що підсудний Д. скоїв вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, вчинене з особливою жорстокістю, з хуліганських мотивів... У вироку суду знаходимо такий варіант позначення встановлених хуліганських мотивів: «... Після цього Д. безпричинно, маючи умисел на навмисне вбивство, а саме спалити невстановленого чоловіка, що назвався ім’ям Н., діючи навмисно та усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, вилив на тулуб вищевказаної особи бензин з флакону для заправки запальничок «Zippo» об’ємом 180 мл., який він зберігав при собі. Після чого Д., діючи навмисно, з хуліганських мотивів, грубо порушуючи громадський порядок, виражаючи явну неповагу до суспільства, нехтуючи загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, з особою зухвалістю, та з особливою жорстокістю, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій та протиправні наслідки, до яких його дії можуть призвести, а також, бажаючи настання протиправних наслідків у виді смерті невстановленого чоловіка, що назвався ім’ям Н., усвідомлюючи, що останній є живим та внаслідок його дій останній зазнає особливих страждань, кинув у бік невстановленого чоловіка, що назвався ім’ям Н., недопалок тліючої цигарки, від дії якого загорівся одяг на потерпілому, внаслідок чого згідно з висновком судово-медичної експертизи № 378 від 14 травня 2008 р. ним були отримані тілесні ушкодження у виді опіків верхніх та нижніх кінцівок, спини, живота, які несуть ознаки тяжких тілесних ушкоджень та які спричинили опіковий шок, від якого потерпілий, не приходячи до тями, помер на місці пригоди» ...

Однак, як видається, не сприяє встановленню істини у кримінальному провадженні тлумачення умисного вбивства з хуліганських мотивів як такого, що вчинено «без будь-якої причини». Безпричинне, а отже, «безмотивне» вбивство є нонсенсом. Виходить, що коли слідчий або суд намагалися, але не встановили причини вчиненого вбивства, то його скоєно без причини, тобто з хуліганських мотивів. Під цю мірку можна підвести будь-яке умисне вбивство, причини якого встановити важко і, здається, неможливо . Таке неординарне

розуміння хуліганських мотивів обумовлюється їх складністю, комплексністю, оскільки вони можуть містити в собі як власно хуліганські спонуки, так й інші, найчастіше, особисті мотиви . Таким чином, щоб визнати умисне вбивство вчиненим з хуліганських мотивів, все ж таки необхідно точно встановити, що особа вчинила це вбивство саме з таких мотивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) передбачає, що злочин вчинено з метою не допустити чи припинити правомірну діяльність потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер такої діяльності, а так само з мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов’язків до вбивства. Виконання службового обов’язку – це діяльність особи, яка входить до кола її повноважень, а громадського обов’язку – здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи вчинення інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (наприклад, припинення правопорушення, повідомлення органів влади про злочин або про готування до нього). Близькі родичі – це фізичні особи, природний зв’язок між якими ґрунтується на походженні один від одного або від спільних предків і має правове значення у випадках, передбачених законодавством. Близькими родичами є: батьки, діти, рідні брати і сестри, дід, бабка, онуки. Статус близьких родичів має також подружжя (чоловік/дружина). У КК безпосередньо відсутнє визначення поняття «близькі родичі», тоді як КПК (п. 1 ч. 1 ст. 3) вживає більш широке та водночас «змішане» поняття – «близькі родичі та члени сім’ї» (це чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі).

Хуліганство й наступне вбивство особи, яка припинила ці дії, належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 296 і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК. Умисне вбивство або замах на вбивство державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів, захисника чи представника особи або їх близьких родичів, начальника військової служби чи іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, за наявності відповідних підстав належить кваліфікувати тільки за статтями 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК. Однак, коли умисне вбивство зазначених осіб чи замах на нього вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами цієї статті.

Умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК) кваліфікується за цією нормою, незалежно від того, чи був винний причетним до злочину, який приховується. Якщо він вчинив умисне вбивство з метою приховати раніше вчинений ним злочин, його дії кваліфікуються за тією статтею КК України, якою передбачено відповідальність за приховуваний злочин, та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Дії винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було заздалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за пособництво в тому злочині, який приховувався. Дії винного кваліфікуються як умисне вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину незалежно від того, був цей злочин вчинений чи ні.

Умисне вбивство, поєднане зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК), наявне в процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після них. При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 або ч. 3 ст. 153 КК чи ще й за відповідною частиною ст. 15 КК. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її зґвалтування чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті неприродним способом з метою їх приховання, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 152 або ст. 153

та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК), – це умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчиняти їх.

Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були учинені обіцяні виконавцеві дії – до чи після вбивства, виконав чи не виконав замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні.

До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передача або збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов’язань тощо. Під діями нематеріального характеру розуміють будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосередньо не пов’язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства. У випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчиняється для одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей або інших вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії виконавця кваліфікуються за пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин провадження повинен визнаватись або підбурювачем, або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 – якщо виконавець позбавив особу життя з метою одержання вигод матеріального характеру, за п. 12 – коли вбивство було замовлено групі осіб). Дії замовника умисного вбивства, котрий одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті.

Якщо замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався корисливими, а виконавець – іншими мотивами, дії замовника кваліфікуються за відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК. Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли замовляється власне умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильницький злочин стосовно неї. Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив його, замовник несе відповідальність за співучасть у тому злочині, який він організував або до вчинення якого схилив виконавця, а останній – за той злочин, який він фактично вчинив.

Якщо виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин провадження кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК), передбачає, що в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві та більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання.

За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не вчиняли дій, що безпосередньо спричинили смерть потерпілого, але будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала

необхідним для реалізації цього умислу. Зважаючи на конкретні обставини провадження та зміст спільного умислу осіб, які вчиняють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його в безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись із такого стану, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співучасником; усунення певних перешкод, які в певній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, що згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (як-от: порад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою реалізації спільного умислу тощо.

Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників розглядаються як умисне вбивство двох або більше осіб, учинене за попередньою змовою, і кваліфікуються за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, коли група осіб, яка вчинила за попередньою змовою умисне вбивство, була злочинною організацією, озброєною бандою, терористичною групою чи терористичною організацією, не передбаченим законом воєнізованим або збройним формуванням, організованою групою, створеною з метою тероризування у виправних установах засуджених або нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, ч. 3 або ч. 4 ст. 258, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК.

Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком убивства, передбаченого статтями 116–118 КК (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК), передбачає, що відповідальність за повторне умисне вбивство настає незалежно від того, чи була винна особа раніше засуджена за перший злочин, учинила вона закінчене вбивство чи готування до нього або замах на нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину.

Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. Окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку було вчинено закінчене умисне вбивство, а потім – готування до такого ж злочину чи замах на нього. При вчиненні декількох умисних убивств за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК, дії винного кваліфікуються за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної статті, зважаючи на повторність. Убивство не може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, якщо судимість за раніше вчинене вбивство знята чи погашена в установленому законом порядку, якщо на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший злочин, а у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 49 КК України,– якщо особа була звільнена судом від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Під раніше вчиненим умисним вбивством розуміють не тільки вбивства, кваліфіковані за ст. 115 КК України 2001 р. чи статтями 94 і 93 КК 1960 р., а й убивства, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК України (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 р. чи відповідні статті КК 1960 р.).

Умисне вбивство, вчинене з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (п. 14 ч. 2 ст. 115 КК), кваліфікують тоді, коли винний прагне продемонструвати людську неповноцінність потерпілого через належність останнього до конкретної раси, нації (національності) чи етнічної групи або релігійної конфесії (віровчення) та внаслідок цього виявляє своє упереджене, ненависницьке ставлення до нього. Вказівка на ці специфічні мотиви з’явилася у КК України на підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» від 5 листопада 2009 року.

Підвищена суспільна небезпека цього виду умисного вбивства зумовлена посяганням не тільки на життя особи, а й на гарантовану ст. 24 Конституції України рівність прав і свобод людини та громадянина, незалежно від їх раси, кольору шкіри, релігійних переконань, етнічного походження, за мовними або іншими ознаками тощо.

Для застосування п. 14 ч. 2 ст. 115 КК необхідно встановити конкретний спеціальний мотив з тих, що перелічені у кримінальному законі, або їх сукупність. Такий мотив може поєднуватися з іншими спонуканнями (помста, корисливість, хуліганські мотиви), у той же час він має серед них домінувати. Домінуючим спонуканням в цьому випадку виступає прагнення винної особи вчинити фізичну розправу з потерпілим у зв’язку з його расовою чи на-ціональною приналежністю або релігійними переконаннями, тим самим принизити честь і гідність певної раси, нації або конфесії. Сюди також віднесене бажання спровокувати або розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу та ненависть, продемонструвати шовіністичний світогляд або ксенофобію щодо всіх інших чи конкретних груп людей (наприклад, спричинити шляхом умисного вбивства загострення міжнаціональних чи міжконфесійних стосунків, масові заворушення і т. ін.). Це може бути також помста потерпілому за його незгоду підтримати націоналістичну або релігійну дискримінацію.

Умисне вбивство з мотивів релігійної нетерпимості, як правило, передбачає міжособистісні неприязні стосунки, зумовлені непримиримістю до представників іншої конфесії (цей вид умисного вбивства може поєднувати в собі елементи національної та расової ворожнечі). Релігійна ненависть може стати мотивом до вчинення умисного вбивства особи, що не сповідає жодної релігії, а також атеїста.

Кваліфікація умисного вбивства, вчиненого у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК). При кваліфікації цього діяння слід брати до уваги той факт, що потерпілим від злочину є лише особа, яка своїми діями (протизаконним насильством, систематичним знущанням чи тяжкою образою) викликала у винного стан сильного душевного хвилювання.

Кваліфікуючи цей злочин за об’єктивною стороною, необхідно звернути увагу на те, що вона характеризується не тільки діями (посяганням на життя іншої особи), наслідками (у виді настання біологічної смерті людини) та причиновим зв’язком між зазначеними діями та наслідками, а також часом вчинення посягання (тобто, цей злочин наявний тільки тоді, коли винний перебуває у стані сильного душевного хвилювання, що є короткочасним і триває всього декілька хвилин) і певною обстановкою вчинення злочину.

Варто виходити з того, що таке умисне вбивство вчиняється виключно за наявності стану сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок: а) протизаконного насильства; б) систематичного знущання чи в) тяжкої образи з боку потерпілого.

Насильство може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень або побоїв, незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (наприклад, погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди), при цьому протизаконний характер насильства означає, що потерпілий від злочину не мав за законом права у даному випадку застосовувати таке насильство. Систематичне знущання – особливо цинічне глузування, тривале кепкування над особою щодо її поведінки, вад, рис (обставин життя), образа дією чи словом, що мають неодноразовий (три і більше епізодів) характер. До тяжкої образи слід відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що особливо принижує гідність або ганьбить честь винного чи близьких йому осіб.

Практиці відомі різні варіанти виникнення стану сильного душевного хвилювання у винних осіб та вчинення ними умисних убивств, зокрема:

Вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 24 липня 2009 р. встановлено, що Ж. вчинила умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого за таких обставин. 20 квітня 2009 р. близько 17 год. 30 хв. Ж., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, зайшла на кухню своєї квартири, де її співмешканець Щ. зі знайомим Ч. розпивали спиртні напої. Щ. висловив невдоволення тим, що Ж. десь довго ходила і на цьому ґрунті між ними виникла сварка, під час якої Щ. долонею руки ударив Ж. в обличчя. Внаслідок протизаконного насильства з боку Щ. у Ж. раптово виник стан сильного душевного хвилювання, в ході якого остання, не розуміючи характер і значення скоюваних нею дій, ухопила зі столу кухонний ніж та нанесла Щ. удар у верхню частину грудної клітки зліва, чим заподіяла останньому тілесні ушкодження у вигляді колото-різаної рани в ділянці лівого плеча, проникаючу в ліву плевральну порожнину з наскрізним ушкодженням лівої легені, які, згідно з висновком експерта від 27 травня 2009 р., несуть ознаки тяжких тілесних ушкоджень та мають прямий причинний зв’язок з настанням смерті Щ., який по дорозі в лікарню помер .

Слід зазначити, що виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до особи насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні її працівниками Національної поліції у разі вчинення нею злочину чи іншого правопорушення) або ж не в результаті систематичного знущання чи тяжкої образи виключає кваліфікацію дій особи за ст. 116 КК.

Злочин є закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого.

Кваліфікація дій винного за суб’єктом злочину передбачає знання про те, що ним є фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого.

Суб’єктивна сторона цього злочину має найбільший вплив на його кваліфікацію. Цей елемент складу злочину передбачає дві обов’язкові ознаки: по-перше, умисел (прямий чи непрямий), що завжди є раптовим та афектованим і має реалізуватися, доки винний перебуває в стані сильного душевного хвилювання; по-друге, емоційний стан, що характеризується сильним душевним хвилюванням (фізіологічним афектом) – короткочасною інтенсивною емоцією, що значно знижувала здатність особи усвідомлювати свої дії чи керувати ними (від фізіологічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що виключає осудність суб’єкта).

Якщо вбивство вчинене після того, як стан сильного душевного хвилювання минув, дії винного слід кваліфікувати за ч. 1 чи відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК України (протиправна поведінка потерпілого в такому разі не впливає на кваліфікацію і може бути визнана лише обставиною, що пом’якшує покарання).

Кваліфікація умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК). Кваліфікуючи цей вид умисного вбивства, необхідно виходити з того, що воно вчиняється тільки матір’ю щодо власної новонародженої дитини, якщо це відбувається під час пологів або одразу ж після них. Отже, потерпілою від цього злочину є власна новонароджена дитина матері.

Для об’єктивної сторони цього злочину характерні такі ознаки: 1) діяння – посягання на життя іншої особи; 2) наслідки у виді настання біологічної смерті людини; 3) причиновий зв’язок між зазначеним діянням і наслідками; 4) час вчинення злочину (під час пологів матері або відразу після них).

Типовим прикладом цього виду умисного вбивства є такий:

Так, вироком Київського райсуду м. Полтави від 8 лютого 2010 р. встановлено, що Ф. 5 жовтня 2009 р., близько 21 год. 00 хв., за місцем свого тимчасового проживання народила новонароджену дитину. Одразу після цього, Ф., шляхом удушення руками, спричинила умисне вбивство своєї новонародженої дитини, що виразилося в умисному заподіянні тілесних ушкоджень у вигляді крововиливу в м’які тканини шиї по передньобоковій поверхні справа в ділянці привушної залози; крововиливу в слизисту в ділянці надгортанника справа в кількості 2-х, які є прижиттєвими і утворились незадовго до настання смерті від тупого предмета та які, відносно живої особи, що викликали механічну асфіксію, мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечні для життя в момент їх заподіяння, а в даному випадку, що потягли смерть. Дії Ф. суд кваліфікує за ст. 117 КК України, оскільки встановлено, що вона вчинила вбивство своєї новонародженої дитини відразу після пологів ...

Для діяння при умисному вбивстві матір’ю своєї новонародженої дитини характерно те, що воно реалізується як у формі дій (наприклад. нанесення ударів, удушення, утоплення тощо), так і у формі бездіяльності (наприклад, мати відмовляється годувати дитину або одягти її в умовах холодної чи морозної погоди). Протягом певного нетривалого проміжку часу особливий психічний

і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями, що дозволяє розглядати вчинений нею злочин за пом’якшуючих обставин. Вчинення цих дій через деякий час після пологів слід кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство малолітньої дитини, оскільки новонароджена дитина саме і є такою (в цьому зв’язку видаються сумнівними положення п. 20 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 про те, що «вчинення цих дій через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, тягне відповідальність за ч. 1 зазначеної статті»).

Злочин є закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого.

При кваліфікації цього вбивства за суб’єктом злочину слід звернути увагу на те, що він є спеціальним (виключно мати потерпілої дитини, яка є осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку). Співучасники в убивстві матір’ю своєї новонародженої дитини несуть кримінальну відповідальність за статтями 27 і 115 КК. Обставини, що пом’якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Кваліфікуючи цей злочин за суб’єктивною стороною злочину, варто знати, що він характеризується умислом (прямим чи непрямим). Психічне ставлення суб’єкта до свого діяння та його наслідків зумовлене: по-перше, емоційною напругою (негативними психічними процесами) через стан вагітності та пологи (зокрема, це може бути пов’язано з подружньою зрадою, глибоким сімейним конфліктом, тяжкими матеріальними та соціальними проблемами); по-друге, тимчасовим психічним розладом, що послаблює здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними).

Якщо умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини вчинено із заздалегідь обдуманим умислом, у т. ч. за взаємною згодою подружжя, вчинене кваліфікується за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності підстав – і за іншими пунктами ч. 2 цієї статті.

Кваліфікація умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК). Як і у статтях 116 і 117 КК, на кваліфікацію цього злочину впливає потерпілий, яким можуть бути: 1) особа, яка вчинює суспільно небезпечне посягання і щодо якої винний застосовує заходи необхідної оборони (ст. 36 КК); 2) особа, дії якої були неправильно оцінені винним, а тому він перебував у стані уявної оборони (ст. 37 КК України); 3) особа, яка вчинила злочин і щодо якої винний вживає заходів щодо її затримання (ст. 38 КК).

Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною передбачає знання про те, що остання характеризується: 1) діями (посяганням на життя іншої особи); 2) наслідками (у виді настання біологічної смерті людини); 3) причиновим зв’язком між зазначеними діями та наслідками; 4) обстановкою вчинення злочину (перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони чи в умовах необхідності затримання злочинця).

Типовим прикладом умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, є такий:

Підсудний З., знаходячись в с. Мала Бурімка Чорнобаївського р-ну, в домоволодінні, в якому проживає, близько 14 год. 30 хв., перебуваючи в стані необхідної оборони перевищив межі даної необхідної оборони. Так, Г., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, близько 14 год. 30 хв. прийшов до домоволодіння, де проживали З. та С., та посягаючи на охоронювані інтереси вказаних осіб, вибив скло у вікні та вхідні двері будинку, через які проник усередину приміщення і, посягаючи на життя та здоров’я С., взяв правою рукою її за шию та почав душити, а лівою тримав за одяг. З., захищаючи життя та здоров’я С. від протиправного посягання Г. та взявши ножа і відтягуючи руку останнього від С., наніс йому один удар ножем в ділянку грудної клітки справа, спричинивши при цьому Г. непроникаюче поранення в правій боковій поверхні грудної клітки в верхній частині, що має ознаки легкого тілесного ушкодження, після чого Г., відпустивши С., взяв за верхній одяг З. та, посягаючи на здоров’я і життя останнього, став тягати його, намагаючись звалити. З., перебуваючи в стані необхідної оборони, перевищуючи межі необхідної оборони, застосовуючи захисні дії, які явно та очевидно не відповідали обстановці вчиненого посягання, умисно з метою вбивства наніс Г.: 2 удари кухонним ножем в грудну клітку з ушкодженням серця, серцевої сорочки та правої легені ушкодження хрящової частини ребер та міжреберних м’язів; 1 удар у живіт зліва в верхній частині без ушкодження внутрішніх органів; 1 удар в область спини справа;

2 удари куском деревини (дровиною) по голові та тілу, спричинивши при цьому відповідно до висновку судово-медичної експертизи тілесні ушкодження, у вигляді: проникаючих колото-різаних поранень, які у своїй сукупності відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень, за ознакою небезпеки для життя, а також 2 довгастих синців на передній поверхні правої гомілки, 3 довгастих саден на лобі справа в верхній частині, садна на тильній поверхні 1-го пальця лівої кисті, садна на спинці носу, садна на лівій надбрівній ділянці, синця та садна в лівій виличній ділянці, двох саден біля зовнішнього кінця лівої брови, численних дрібних саден на лівій щоці, підборідді, шиї, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень. Від таких дій З., Г. отримав проникаючі колото-різанні поранення грудної клітки з ушкодженням серця та правої легені, що супроводжувалися масивною кровотечею та призвели до гострого недокрів’я внутрішніх органів і смерті потерпілого. Своїми умисними діями З. скоїв злочин, передбачений ст. 118 КК України,– умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони ...

Стаття 118 КК ставиться у вину при кваліфікації вчиненого, якщо здійснений винним захист явно не відповідав небезпечності посягання чи обстановці, що склалася, й особа перевищила межі необхідної оборони або перевищила заходи, необхідні для затримання злочинця. У п. 4 ППВСУ «Про судову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. № 1 зазначено: «Згідно з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, а згідно з ч. 2 ст. 38 КК – перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця,– умисне заподіяння особі, що вчини-

ла злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. У зв’язку з цим кримінальна відповідальність за такі дії настає лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 та 124 КК. Коли при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК».

Для того, щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, слід враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини. Якщо компетентна особа визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, то у відповідному процесуальному документі слід зазначити, в чому саме воно полягає. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у зазначеній вище обстановці, вчинене за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 115 КК.

Втім, особа не підлягає кримінальній відповідальності взагалі, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не може оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК). За цих умов дії такої особи не можна кваліфікувати ні за ст. 116, ні за ст. 118 КК.

Злочин є закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого.

Статус суб’єкта злочину необхідно враховувати при кваліфікації вчиненого, оскільки ним є фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку і перебуває у стані необхідної, уявної оборони або правомірного затримання особи, що вчинила злочин).

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим чи непрямим умислом. При перевищенні меж необхідної оборони винний діє з мотивів захисту від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів. У разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, переважним є певне спрямування дій винного – він має мету затримати особу, яка вчинила злочин, і доставити її до відповідних органів влади.

Вбивство через необережність (ст. 119 КК). Кваліфікуючи цей вид вбивства, слід пам’ятати, що об’єктивна сторона цього злочину збігається з об’єктивною стороною умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК). Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою (як правило, кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою) іншого злочину (зокрема, передбаченого ч. 2 ст. 134, ч. 3 ст. 135, ч. 3 ст. 136 КК), то вчинене не потребує додаткової кваліфікації за ст. 119 КК.

Злочин є закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого.

При кваліфікації цього вбивства за суб’єктом, слід знати, що він є загальним, а суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю).

Зауважимо: на практиці трапляються різні форми вчинення вбивства через необережність: від ненавмисного удушення дитини до невідповідного розрахунку сили удару, від чого настає смерть з необережності. Наприклад:

Вироком Глухівського міськрайсуду Сумської області від 24 грудня 2009 р. встановлено, що підсудна У. 20 вересня 2009 р. приблизно о 23 год. 00 хв. у спальній кімнаті свого будинку, розташованого в смт Шалигине, вул. Заводська, 11 Глухівського району Сумської області, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, знаходячись у своєму ліжку, під час годування малолітньої доньки П., заснула та випадково, своїми грудьми, удушила дитину. Згідно висновку експерта Сумського обласного бюро СМЕ № 110-А від 6 листопада 2009 р., причиною смерті П. стала «механічна асфіксія від закриття дихальних шляхів м’яким предметом». Будучи допитаною у судовому засіданні, Ч. свою вину по пред’явленому обвинуваченню визнала повністю і пояснила, що 20 верес-

ня 2009 р. близько 20 год. вона лягла спати разом з дітьми на своєму ліжку. Свою доньку П. вона поклала на ліжко з правого боку від себе, почала її годувати груддю та заснула. Приблизно о 22 год. її розбудила старша донька Х., повідомивши її про те, що П. не дихає. Побачивши, що її дитина мертва, вона повідомила про те, що трапилось, до швидкої допомоги. У скоєному злочині щиро

кається. На підставі ст. 299 КПК України, суд обмежив дослідження доказів допитом підсудної. Враховуючи, що підсудна вину свою у ненавмисних діях, які виразились у вбивстві своєї дитини, визнала повністю, суд вважає, що її дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 119 КК України, бо вона скоїла вбивство через необережність ...

Інший приклад: Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області 14 березня 2008 р. встановив, що біля 23 год. у с. Качанівка Хмільницького району неповнолітній Ю., знаходячись у стані алкогольного сп’яніння, в ході розмови з К., який перебував у стані алкогольного сп’яніння, який почав погрожувати Ю. фізичною розправою, наніс два удари кулаком правої руки в обличчя К., який не втримався на ногах, впав спиною на асфальт, у результаті чого той отримав тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть... Дії підсудного Ю. слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 119 КК України, оскільки він учинив убивство потерпілого К. через необережність. ..

Ознакою, що впливає на кваліфікацію злочину, є вбивство через необережність двох або більше осіб (ч. 2 ст. 119 КК).

Кваліфікація доведення до самогубства (ст. 120 КК). З об’єктивної сторони злочин (ч. 1 ст. 120 КК) характеризується трьома обов’язковими ознаками, що безпосередньо впливають на кваліфікацію вчиненого:

1) діянням у формі доведення іншої особи до самогубства чи замаху на самогубство (жорстоке поводження з особою, шантаж, примушування до протиправних дій, систематичне приниження людської гідності). Зокрема, під жорстоким поводженням слід розуміти безжалісні, грубі діяння, які завдають потерпілому фізичних чи психічних страждань (мордування, систематичне заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо). Шантаж передбачає погрозу наклепом, викриттям, повідомленням відомостей, які особа бажає зберегти в таємниці та які її компрометують (наприклад, інформація про попереднє сексуальне життя чи про наявність судимості), заподіянням іншої шкоди, залякування з метою створити вигідну для себе обстановку, поставити іншу особу в залежне становище. Примушування до протиправних дій – це домагання від іншої особи через погрози, насильство чи іншу подібну поведінку вчинити дії, які заборонені чинним законодавством. Систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи, глумління над ним тощо);

2) наслідками у виді самогубства або замаху на самогубство;

3) причиновим зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків у виді самогубства іншої особи або замаху на самогубство.

Кваліфікація злочину за суб’єктом передбачає встановлення факту того, що він є загальним.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 120 КК) є вчинення його щодо: 1) особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого; 2) двох або більше осіб.

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 3 ст. 120 КК) є вчинення його щодо неповнолітнього.

Погроза вбивством (ст. 129 КК). Кваліфікуючи цей злочин за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 120 КК), варто знати, що він передбачає погрозу вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози.

Погроза вбивством передбачає залякування (усне, письмове, жестами, через демонстрацію зброї чи інших небезпечних для життя предметів тощо) іншої особи, котра сприймає такий психічний вплив як реальний і конкретний, такий, що може будь-якої миті чи в недалекому майбутньому бути реалізованим.

Для остаточної оцінки реальності погрози потрібно встановити, що потерпілий або присутні при цьому особи мали всі необхідні підстави побоюватися того, що вона буде здійснена. При цьому треба враховувати ступінь сприйняття погрози потерпілим, спосіб, характер, місце, час, обстановку та інтенсивність її висловлення, характер попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

Суб’єкт злочину – загальний.

Кваліфікація цього злочину за суб’єктивною стороною передбачає встановлення прямого умислу в діях винного (при цьому винний має усвідомлювати, що, погрожуючи вбивством, він здатний викликати у потерпілого побоювання за своє життя і бажати цього).

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 129 КК) є вчинення його членом організованої групи (за цих умов погроза вбивством, що висловлюється членом організованої групи (див. ст. 28 КК), має усвідомлюватися як винним, так і потерпілим).

3. Кваліфікація злочинів проти здоров’я особи (статті 121–128, 130 і 133 КК)

3.1. Кваліфікація тілесних ушкоджень (статті 121–125 і 128 КК)

Кваліфікація умисного тяжкого тілесного ушкодження(ст. 121 КК). Передумовою правильної кваліфікації будь-якого тілесного ушкодження (тяжкого включно) є знання про зміст такого роду ушкоджень, їх види, порядок встановлення ступеня їх тяжкості тощо. В пункті 1.2 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень від 17 січня 1995 р. вказано, що, з медичної точки зору, тілесне ушкодження – це порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. В юридичній літературі дається таке кримінально-правове поняття тілесного ушкодження: це протиправний винний фізичний або психічний вплив на чужий організм, який полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізіологічних функцій органів і тканин.

КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів:

тяжке, середньої тяжкості та легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються за результатами судово-медичної експертизи, на підставі передусім відповідних положень КК (статті 121, 122, 123, 124 і 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6.

В умовах сьогодення у законодавстві, у теорії кримінального права, у судовій медицині та у правозастосовній практиці використовуються три критерії для визначення тяжкості тілесних ушкоджень: а) патологоанатомічний (медичний), який є головним; б) економічний, який є додатковим; в) естетичний, який також є додатковим. Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них їх не відносять).

Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них їх не відносять).

Кваліфікуючи будь-яке тілесне ушкодження, варто виходити

з того, що його безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи.

Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною передбачає встановлення таких ознак: 1) діяння (дії чи бездіяльності);

2) наслідків у виді тяжкого тілесного ушкодження; 3) причинового зв’язку між зазначеними діянням і наслідками.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 КК, тяжке тілесне ушкодження – це тілесне ушкодження: 1) небезпечне для життя в момент заподіяння або таке, що спричинило; 2) втрату будь-якого органа чи його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Зміст кожної з перелічених ознак тяжкого тілесного ушкодження розкритий у відповідних пунктах (пункти 2.1.2–2.1.8) названих вище Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Небезпечними для життя є ушкодження, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлена наданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причиново-наслідковому зв’язку.

Далі в Правилах міститься перелік ушкоджень, небезпечних для життя. Це, зокрема: проникаючі поранення черепа, хребта, грудної клітки, черевної порожнини (зокрема й без ушкодження внутрішніх органів), переломи кісток черепа (крім кісток скелету обличчя), відкриті переломи довгих трубчатих кісток, ушкодження, що потягли крововилив із шоком або колапсом, термічні опіки

ІІІ–IV ступенів з враженням 15% поверхні тіла, опіки II ступеня, які потягли враження понад 30% поверхні тіла, та ряд інших.

Факт заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, має бути оцінений із урахуванням спрямованості умислу винної особи. Якщо буде встановлено, що винний бажав смерті потерпілого, тобто діяв із прямим умислом на вбивство, але смерть не настала з незалежних від його волі причин, учинене кваліфікується як замах на умисне вбивство, а не як умисне тяжке тілесне ушкодження.

За ознакою втрати будь-якого органа чи його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і наслідками. Під органом розуміють частину людського організму, що виконує одну чи кілька функцій, котрі мають суттєве значення для життєдіяльності всього організму. У Правилах ідеться про втрату зору, слуху, мовлення, руки, ноги і репродуктивної здатності.

Втрата будь-якого органа чи втрата органом його функцій – це втрата:

а) зору (повна стійка сліпота на обидва ока чи стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і меншій, тобто гострота зору на обидва ока 0,04 і нижча). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я;

б) слуху (повна стійка глухота на обидва вуха чи незворотний стан, за якого потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3–5 см від вушної раковини);

в) язика чи мовлення (втрата можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточення, причому заїкання не береться до уваги);

г) руки чи ноги (відокремлення їх від тулуба чи втрата ними функцій – параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність). Під анатомічною втратою руки чи ноги розуміється як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги та їх ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів. Усі інші випадки розглядаються як втрата частини кінцівки і оцінюються за ознаками стійкої втрати працездатності;

ґ) репродуктивної здатності (втрата здатності до злягання, запліднення, зачаття чи дітонародження/розмноження).

При ушкодженні органа чи його частини, функція яких була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних захворювань не можна віднести пов’язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості

і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров’я.

Під іншим розладом здоров’я, поєднаним зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менше за 33%), слід розуміти ушкодження, що не підпадають ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених у ст. 121 КК. Вони становлять послідовно розвинутий хворобливий процес. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатно-

сті не менш ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує

лише з «іншим розладом здоров’я». Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її у потерпілого. Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється така незворотна втрата функцій, що повністю не відновлюється. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності через ушкодження встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об’єктивних даних, зважаючи на документи, котрими керується у своїй роботі експертна комісія.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причиновий зв’язок. При встановленні цієї ознаки тілесного ушкодження слід мати на увазі такі умови: 1) строк вагітності не має значення; 2) переривання вагітності не викликане особливостями організму потерпілої, а є закономірним наслідком ушкодження.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправлено інакше, як за допомогою хірургічного втручання (косметичної операції). Ця ознака тяжкого тілесного ушкодження передбачає наявність відразу трьох умов: 1) предметом посягання виступає обличчя; 2) внаслідок посягання має місце знівечення обличчя; 3) знівечення є непоправним. Питання про знівечення обличчя є не медичним, а юридичним і має вирішуватись слідчим та судом із урахуванням загальноприйнятих житейських уявлень про нормальний стан обличчя людини. У п. 27 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» підкреслено, що «визначення наявності знівечення обличчя є компетенцією суду. Встановлювати ж, чи є знівечення обличчя непоправним, необхідно за допомогою судово-медичної експертизи».

Обличчя – це передня частина голови людини, яке виражає її зовнішність, індивідуальність, яка за допомогою міміки (руху м’язів обличчя) відтворює внутрішній душевний стан, настрої, переживання людини. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий вигляд, не властивий нормальному людському обличчю (відсутній ніс, губи, вухо, наявні глибокі численні шрами, асиметрія обличчя тощо). Знівечення обличчя вважається непоправним, якщо воно не може бути усунуте з допомогою звичайних методів лікування (застосування ліків, масажу тощо). Під виправністю ушкодження розуміється значне зменшення вираженості патологічних змін (рубці, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів. Коли ж для

усунення необхідне оперативне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя (його знівечення) вважається непоправним.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках – із моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Кваліфікуючи цей злочин за суб’єктивною стороною, слід встановити, що вона характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого). Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку – якщо це залякування потерпілого чи інших осіб (ч. 2 ст. 121 КК). Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) є необережним, що передусім і відрізняє цей злочин від умисного вбивства.

Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), необхідно ретельно досліджувати докази, котрі мають значення для з’ясування змісту та спрямованості умислу винного. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 121 КК) є вчинення його:

1) у спосіб, який характеризується особливим мученням. Під мученням слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, житла, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії. Сюди ж відносять дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо). Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Треба мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, передбачених у ч. 1 цієї статті;

2) групою осіб. Це передбачає, що злочин вчинено двома або більше особами, які діють як виконавці без попередньої змови між собою (ч. 1 ст. 28 КК). Відсутність попередньої змови означає, що виконавці злочину до моменту його вчинення не обговорювали питання про його вчинення, не домовлялись про спільність своїх дій, розподіл ролей тощо. Для цієї групи характерне спонтанне, ситуативне об’єднання зусиль виконавців для досягнення загального злочинного результату перед його вчиненням або в процесі його вчинення. Діючи як співвиконавці, вони можуть разом розпочати виконання об’єктивної сторони злочину або залучатися до злочину, вчинення якого іншими співвиконавцями вже розпочалося, але ще не закінчилося. Відсутність попередньої змови не виключає можливості змови між членами такої групи під час виконання ними об’єктивної сторони злочину. Безпосередньо вчиняючи злочин, вони можуть домовитися при цьому про характер спільних дій, розподілити ролі, узгодити свою подальшу поведінку тощо;

3) з метою залякування потерпілого чи інших осіб. Це має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі), щоби викликати у них почуття страху перед винним чи іншими особами. Однак страх не є самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше він є засобом впливу на потерпілого чи інших осіб, аби примусити їх виконати певну дію чи утриматися від її виконання. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб при вимаганні, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 189 КК;

4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду тяжкого тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК);

5) на замовлення (сутність цього виду тяжкого тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 11 ч. 2 ст. 115 КК);

6) спричинення смерті потерпілого (у результаті вказаного у

ч. 1 ст. 121 КК діяння настає смерть потерпілого). Особливістю цього кваліфікованого виду умисного тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. Тобто має місце складна (змішана) форма вини. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК у цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність. Частина 2 ст. 121 КК не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті за обставинами провадження, не повинен був або не міг її передбачити. Випадкове заподіяння смерті (казус) у вину не ставиться.

На практиці особливу складність становить відмежування

умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. За наявності таких ситуацій необхідно ретельно досліджувати всі обставини, що мають значення для встановлення спрямованості умислу винного.

З цього приводу у п. 22 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2

зазначено: «Для відмежування умисного вбивства від умис-

ного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має».

Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого необережну вину, кваліфікація вчиненого як замах на тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, неможлива.

У судовій та слідчій практиці трапляються непоодинокі випадки вчинення саме умисних тяжких тілесних ушкоджень, що спричиняють смерть потерпілим, зокрема:

Вироком Борщівського районного суду Тернопільської області від 16 січня 2008 р. О. було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, та призначено покарання у виді 8 років позбавлення волі. Встановлено, що 6 липня 2007 р. біля 18 год. підсудний О., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння та розпиваючи спиртні напої в будинку Р., під час суперечки умисно наніс декілька ударів кулаком в обличчя Р., від яких останній впав на підлогу, а О. наніс ще два удари ногою по тілу, спричинивши тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми з крововиливом під тверду мозкову оболонку та набряком-набубнявінням головного мозку, закритого перелому кісток носа, обширних синців на правій та лівій половині обличчя, рани слизової нижньої губи, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть Р. ... Згідно з висновком експерта № 185/61 від 10 серпня 2007 р.

(а. с. 113–115) при судово-медичному дослідженні трупа Р. було виявлено: закриту черепно-мозкову травму з крововиливом під тверду мозкову оболонку та набряком-набубнявінням головного мозку, закритий перелом кісток носа, обширні синці на правій та лівій половині обличчя, садна ліктьового суглобу, лівого передпліччя, лівої ключиці, правого колінного суглобу, рана слизової нижньої губи. Ці тілесні ушкодження спричинені прижиттєво, в межах трьох діб до настання смерті Р. Властивості черепно-мозкової травми в Р. вказують на те, що вони спричинені неодноразовою дією тупих предметів з обмеженою контактуючою поверхнею, якими могли бути рука чи нога людини. Смерть Р. настала від закритої черепно-мозкової травми з крововиливом під тверду мозкову оболонку, що ускладнилося набряком-набубнявінням головного мозку. Між отриманою травмою голови і настанням смерті Р. існує прямий причиново-наслідковий зв’язок, і вона за ознакою небезпеки для життя, стосовно живих осіб, відноситься до тяжких тілесних ушкоджень. Між моментом травми та клінічними проявами внутрішньочерепного крововиливу існує так званий «світлий проміжок», коли відсутні помітні порушення свідомості і можливе виконання потерпілим активних дій (зокрема, самостійно пересуватися). Тривалість цього періоду може бути досить значною – від декількох годин до декількох діб... Аналізуючи всі дані в їх сукупності, суд вважає, що О. умисно заподіяв тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого Р., та такі його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК України ...

Кваліфікація умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 122 КК). Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною передбачає встановлення таких ознак: 1) діяння (дії чи бездіяльності); 2) наслідків у виді середньої тяжкості тілесного ушкодження; 3) причинового зв’язку між зазначеними діянням і наслідками.

Виходячи з ч. 1 ст. 122 КК, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням є умисне тілесне ушкодження, яке:

1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК, але

2) таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Отже, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження має чотири ознаки. З них дві, так би мовити, «негативні» (тобто для кваліфікації скоєного як середньої тяжкості тілесного ушкодження слід встановити їх відсутність) та дві «позитивні» (вони вказані альтернативно, тобто середньої тяжкості тілесне ушкодження має місце за наявності хоча б однієї з них).

Це такі ознаки:

1) відсутність небезпеки для життя;

2) відсутність наслідків, передбачених ст. 121 КК;

3) тривалий розлад здоров’я;

4) значна стійка втрата працездатності менш як на одну третину.

Таким чином, середньої тяжкості тілесне ушкодження має місце за одночасної відсутності ознак 1 і 2 та наявності однієї з двох: 3 або 4.

Зміст ознак середньої тяжкості тілесного ушкодження розкритий в п. 2.2 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь-якого органа. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що порушення функцій будь-якого органа було тривалим. Відповідно до Правил під тривалим слід розуміти розлад здоров’я строком понад 3-х тижнів (більш ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33%. Стійка втрата працездатності на одну третину або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження, її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 КК. Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 КК. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Прикладом заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є такий:

Вироком Автозаводського районного суду м. Кременчука від

9 січня 2007 р. А. було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, і призначено покарання 1 (один) рік обмеження волі... Встановлено, що 19 червня 2006 р. близько 20 год. А., перебуваючи в під’їзді буд. 27 по вул. Карнаухова м. Кременчука, умисно заподіяв потерпілому Е. середньої тяжкості тілесні ушкодження у виді хімічного опіку ІІ ступеня роговиці та слизистої лівого ока, бризнувши рідиною для зняття лаку в очі останнього ...

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 122 КК.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Кваліфікація вчиненого діяння за суб’єктивною стороною передбачає встановлення вини у формі умислу (прямого чи непрямого). Щодо мети умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, то вона впливає на кваліфікацію тоді, коли має місце залякування потерпілого чи його родичів або коли відбувається примус до певних дій (ч. 2 ст. 121 КК).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 122 КК) є вчинення його з метою:

1) залякування потерпілого або його родичів. Особливістю цієї кваліфікуючої ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується крім потерпілого лише на його родичів, тоді як при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, така кваліфікуюча ознака, як примус потерпілого чи його родичів до певних дій, у ч. 2 ст. 122 КК виділена окремо, тоді як у ч. 2 ст. 121 КК вона не передбачена;

2) їх примушування до вчинення певних дій. Це – домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів – передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання,– слід кваліфікувати, відпо-відно за ч. 3 ст. 189 КК, ч. 3 ст. 206 КК, ч. 3 ст. 355 КК. Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів (про яких йде мова в п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11 ст. 32 КПК), а й інших родичів потерпілого);

3) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

Кваліфікація умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Кваліфікуючи це діяння, слід звернути увагу на те, що потерпілим від цього злочину є лише особа, яка своїми діями (протизаконним насильством чи тяжкою образою) викликала у винного стан сильного душевного хвилювання.

При кваліфікації цього злочину за об’єктивною стороною слід встановити: 1) діяння, що характеризується посяганням на життя іншої особи; 2) наслідки у виді тяжкого тілесного ушкодження; 3) причиновий зв’язок між зазначеними діями та наслідками, а також 4) час (протягом періоду наявності у винного стану сильного душевного хвилювання) і певну обстановку вчинення злочину.

Кваліфікація дій за ст. 123 КК буде правильною лише за умови, що умисне тяжке тілесне ушкодження: по-перше, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання; по-друге, такий стан виник раптово; по-третє, це сталося в обстановці протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого (при цьому вказівка у цій статті на систематичне знущання з боку потерпілого, на відміну від ст. 116 КК, відсутня). Умисне заподіяння за таких обставин середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження злочином не визнається.

Поняття «сильне душевне хвилювання», «протизаконне насильство» та «тяжка образа» розкриті при розгляді питань кваліфікації злочину, передбаченого ст. 116 КК, а поняття «тяжке тілесне ушкодження» – при розгляді питань кваліфікації злочину, передбаченого ст. 121 КК.

Злочин є закінченим з моменту заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

Суб’єкт злочину має бути взятий до особливої уваги у процесі кваліфікації вчиненого, оскільки ним є фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину відіграє одну з вирішальних ролей при кваліфікації скоєного, оскільки характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого), який завжди є афектованим, таким, що виник раптово, та емоційним станом – сильним душевним хвилюванням, що певною мірою знижує здатність особи усвідомлювати свої дії чи керувати ними.

Кваліфікація умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК). Кваліфікуючи цей злочин, є сенс звернути увагу на те, що ознаки, які стосуються потерпілого, а також суб’єкта і суб’єктивної сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118 КК.

Кваліфікація вчиненого за об’єктивною стороною передбачає, що цей злочин характеризується: 1) діями – посяганням на життя іншої особи; 2) наслідками у виді настання тяжких тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між зазначеними діями і наслідками; 4) обстановкою вчинення злочину (перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони чи в умовах необхідності затримання злочинця).

Злочин є закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної, уявної оборони або перевищені заходів, необхідних для затримання злочинця, через необережність не є злочином, а тому воно не кваліфікується ні за ст. 124, ні за ст. 128 КК.

Кваліфікація умисного легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК). Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною передбачає врахування того моменту, що умисні тілесні ушкодження бувають двох видів:

1) легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК) – ушкодження, що має незначні скороминучі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо);

2) легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочас-

ний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК). Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш 3 тижнів (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10%. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених відповідно у частинах 1 чи 2 ст. 125 КК.

Суб’єкт злочину – загальний.

Кваліфікація цього злочину за суб’єктивною стороною передбачає встановлення вини у формі прямого чи непрямого умислу. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а внаслідок його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене кваліфікується за спрямованістю умислу – за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122 КК.

Кваліфікація необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 128 КК). З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) діями або бездіяльністю; 2) наслідками у виді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Кваліфікуючи цей злочин, слід звернутися до визначення поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень (див., відповідно, статті 121 і 122 КК та роз’яснення щодо них). Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 КК як вбивство через необережність.

Злочин є закінченим з моменту настання тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Суб’єкт злочину – загальний.

При кваліфікації вчиненого за суб’єктивною стороною необхідно встановити вину у формі необережності (злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості). Саме формою вини цей злочин відрізняється від злочинів, передбачених статтями 121 і 122 КК.

3.2. Кваліфікація завдання фізичних або моральних страждань (статті 126 і 127 КК)

Кваліфікація побоїв і мордування (ст. 126 КК). Кваліфікація цього злочину передбачає з’ясування його безпосереднім об’єкта, яким слід вважати суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я особи.

З об’єктивної сторони злочин (ч. 1 ст. 126 КК) характеризується активними діями: 1) завданням удару; 2) завданням побоїв; 3) вчиненням інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. Варто знати, що в розумінні ст. 126 КК удар, побої, інші насильницькі дії та мордування не належать до тілесних ушкоджень і становлять особливий тип злочину проти здоров’я особи.

Удар – це одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного болю. Побої – багаторазове (два та більше разів) завдання ударів по тілу потерпілого, що не спричинило тілесних ушкоджень. Інші насильницькі дії – це фізичний вплив на людину (крім удару та побоїв), який викликає болісні відчуття (викручування кінцівок, защемлення різних частин тіла будь-якими пристроями, виривання волосся тощо), однак не спричиняє тілесних ушкоджень.

Злочин є закінченим з моменту завдання удару, побоїв, учинення інших насильницьких дій.

Суб’єкт злочину – загальний.

Кваліфікація вчиненого за суб’єктивною стороною передбачає встановлення вини у формі умислу (прямого чи непрямого).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 126 КК) є вчинення зазначених у ч. 1 ст. 126 КК діянь: 1) що мають характер мордування (при цьому мордуванням слід визнавати багаторазове або тривале заподіяння болю – щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими або гостроколючи-

ми предметами, вплив термічних факторів та інші аналогічні дії); 2) групою осіб (див. ст. 28 КК); 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких (тобто, щоб викликати у цих потерпілих почуття страху перед винним або іншими особами); 4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього злочину аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

Кваліфікація катування (ст. 127 КК). Кваліфікуючи цей злочин, необхідно виходити з того, що його основним безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи, а додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – суспільні відносини, що забезпечують охорону волі, честі та гідності особи. Катування – це міжнародний злочин, який переслідується на підставі низки Конвенцій ООН і Європейських конвенцій.

При кваліфікації цього діяння за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 127 КК) слід встановлювати: 1) діяння – нанесення побоїв, мучення або інші насильницькі дії; 2) наслідки, що виявляються у заподіянні сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждань; 3) причиновий зв’язок між вказаним діянням і наслідками.

Побої при катуванні – це багаторазове (два та більше разів) завдання ударів по тілу потерпілого, що не спричинило тілесних ушкоджень. Мучення (або заподіяння мук) – це дії, пов’язані з тривалим позбавленням людини їжі, пиття чи тепла, з триманням у шкідливих для здоров’я умовах (наприклад, в умовах, які позбавляють людину будь-якого з її природних почуттів – зору, слуху, просторової або часової орієнтації) тощо. До інших насильницьких дій можуть бути віднесені погроза зброєю, застосування протигазу чи поліетиленового пакета для позбавленням можливості дихати, електричного струму, різні посягання на

статеву недоторканість особи, дії, характерні для мордування, а також інші подібні дії, серед яких найбільш поширеними є підвішування тіла, придушування, обливання холодною водою, нацьковування собак, тривала ізоляція, вплив на людину постійним і голосним звуком, примушування їсти неїстівні речовини, інсценування ампутації якогось органа чи розстрілу тощо. Такі дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою та здатні принизити особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі, зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то вчинене потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 127 і, відповідно, 146, 152, 153 КК. Завдання побоїв і мордування під час катування повністю охоплюється ст. 127 КК. Втім, катування слід відмежовувати від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями) та ч. 2 ст. 373 КК (примушування давати показання, поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою).

Злочин є закінченим із моменту, коли потерпілому заподіяно сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждань.

Кваліфікуючи катування за суб’єктом, слід виходити з того, що він є загальним.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом. При катуванні спеціальною метою насильницьких дій є примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також залякування чи дискримінація його або інших осіб. Якщо такі дії вчинено з метою отримати чуже майно чи право на майно, вони кваліфікуються за ст. 189 КК, з метою протидії законній господарській діяльності – за ст. 206 КК, а з метою примусити потерпілого виконати чи не виконати цивільно-правові зобов’язан-

ня – за ст. 355 КК. Саме за метою цей злочин відмежовується від мордування (ч. 2 ст. 126 КК). Катування, вчинене для доведення особи до самогубства, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 120 і 127 КК.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 127 КК) є вчинення його: 1) повторно (див. ст. 32 КК); 2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК); 3) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду катування аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

3.3. Кваліфікація зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133 КК)

Кваліфікація зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК). При кваліфікації цього діяння слід враховувати те, що безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я особи, а додатковим обов’язковим чи факультативним – суспільні відносини, що охороняють життя особи.

Необхідною умовою правильної кваліфікації цього злочину є чітке встановлення його об’єктивної сторони, яка полягає: 1) у свідомому поставленні іншої особи у небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК); 2) у зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130 КК); 3) в умисному зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130 КК).

Здійснюючи кваліфікацію цього злочину, варто знати, що

ВІЛ – це хронічне інфекційне захворювання, яке може протікати протягом багатьох років, вражаючи імунну систему людини, що покликана захищати її від інфекційних та інших хвороб. Кінцевою стадією ВІЛ є синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, яка через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті (в організмі особи, хворої на СНІД, відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різноманітних хвороб, у т. ч. тих, які у звичайних умовах не становлять небезпеки для життя).

До інших інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, що спричиняються внаслідок зараження живими збудниками (зокрема, вірусами, бактеріями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення (наприклад, натуральна віспа, жовта гарячка, чума, холера, сказ, ящур, сибірка, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка тощо).

Спосіб зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби не впливає на кваліфікацію цього злочину (також не береться до уваги й згода потерпілого на таке зараження чи на поставлення у небезпеку такого зараження).

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК, є закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Злочин, передбачений ч. 2 чи ч. 4 ст. 130 КК, є закінченим з моменту фактичного зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Вчинення з прямим умислом дій, спрямованих на те, щоб заразити іншу особу ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, якщо фактичного зараження не відбулося, слід вважати замахом та кваліфікувати за відповідною частиною ст. 15 і ч. 4 ст. 130 КК.

На кваліфікацію скоєного безпосередньо впливає суб’єкт злочину, оскільки він є спеціальним, тобто це – фізична осудна особа з 16-річного віку, що хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (ВІЛ включно) та знає про це.

Суб’єктивна сторона при кваліфікації цього злочину передбачає наявність: непрямого умислу чи злочинної самовпевненості (ч. 1 ст. 130 КК); злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості (ч. 2 ст. 130 КК); прямого чи непрямого умислу (ч. 4 ст. 130 КК).

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130 КК (ч. 3 ст. 130 КК), є зараження: 1) двох чи більше осіб (як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами); 2) неповнолітнього (особи, яка не досягла 18-річного віку).

Кваліфікація зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК). Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 133 КК) передбачає встановлення того, що він вчиняється через зараження однією особою іншої венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, що передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи (наприклад, сифіліс, гонорея, м’який шанкр, паховий лімфогранулематоз, трихомоніаз тощо). Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними (статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни в побуті, сім’ї чи на роботі тощо) і не впливають на кваліфікацію. Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що спричинила зараження, не скасовує протиправності діяння.

Злочин є закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу.

Слід враховувати, що суб’єкт цього злочину – спеціальний (фізична осудна особа з 16-річного віку, що хворіє на венеричну хворобу та знає про її наявність), що має впливати на кваліфікацію скоєного.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю (злочинною самовпевненістю).

Кваліфікуючі ознаки злочину (ч. 2 ст. 133 КК): 1) учинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб (як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами) або неповнолітнього (тобто особи, котрій на момент учинення злочину не виповнилося 18 років).

Особливо кваліфікуюча ознака злочину (ч. 3 ст. 133 КК) – спричинення тяжких наслідків (наприклад, смерті людини, втрати будь-якого органа чи його функцій, психічної хвороби або іншого розладу здоров’я, поєднаного зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя тощо).

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, наприклад, під час зґвалтування (статті 152 та 133 КК) або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (статті 153 та 133 КК), то все вчинене утворює сукупність злочинів. Особи, що самі не страждають на венеричну хворобу, але навмисно тим чи тим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, підлягають відпові-дальності, залежно від способу дій і форми вини, за тілесні ушкодження, передбачені статтями 121 чи 122 КК.

4. Кваліфікація злочинів, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи (статті 131, 132, 134–145 КК)

4.1. Кваліфікація злочинів у медичній сфері (статті 131, 132, 138–145 КК)

Кваліфікація неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК). Кваліфікуючи цей злочин, потрібно виходити з того, що його об’єктивна сторона (ч. 1 ст. 131 КК) характеризується трьома обов’язковими ознаками: 1) діянням – неналежним виконанням медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них (наприклад, використання нестерильних чи непродезинфікованих медичних інструментів і шприців, переливання потерпілому крові без проведення лабораторної діагностики на наявність ВІЛ-інфекції тощо); 2) суспільно небезпечними наслідками у виді зараження особи вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; 3) причиновим зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Злочин є закінченим з моменту фактичного зараження потерпілої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

При кваліфікації цього діяння за суб’єктом злочину необхідно звернути увагу на те, що він є спеціальним (це – медичні, фармацевтичні та інші працівники, які за своїми професійними обов’язками мають певний стосунок до хворих або до ліків). Медичні та фармацевтичні працівники – це особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), а також особи, які займаються приватною медичною та фар-мацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності (у т. ч. працівники народної і нетрадиційної медицини, які не мають спеціальної освіти). Інші працівники – це, зокрема: працівники станцій з переливання крові; працівники установ виконання покарань, які покликані забезпечувати недопущення контактів ВІЛ-інфікованих з іншими засудженими; особи, які займаються лабораторними дослідженнями на наявність ВІЛ-інфекції у крові та її компонентах.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується необережною формою вини.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 131 КК) є зараження двох або більше осіб.

Кваліфікація розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК). Здійснюючи кваліфікацію цього злочину, слід обов’язково встановити його предмет, яким виступають відомості про проведення медичного огляду осіб на виявлення зараження ВІЛ або іншої невиліковної інфекційної хвороби та його результати (при цьому варто пам’ятати, що медичний огляд є добровільним і, за бажанням особи,– анонімним, а тому облік, реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян та медичний нагляд за ними мають бути здійснені з дотриманням принципів конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини, визначених законами та міжнародними договорами України).

Кваліфікуючи цей злочин за об’єктивною стороною, слід виходити з того, що вона полягає у розголошенні відомостей про: 1) проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД); 2) його результати.

Відомості про результати медичного огляду на наявність ВІЛ-інфекції в особи є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Розголошення таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законом, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, правоохоронним органам і суду. Порядок оформлення та збереження відповідної медичної документації встановлюється МОЗ України, а облік ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД осіб ведеться обласними (міськими) санітарно-епідеміологічними станціями і обласними (міськими) центрами профілактики СНІДу. Розголошення відомостей – це незаконне ознайомлення з ними (усне, через втрату документів чи залишення їх без догляду, у засобах масової інформації тощо) сторонніх осіб або створення умов, які сприяють стороннім особам ознайомитися з відповідними відомостями.

Злочин є закінченим з моменту, коли відповідні відомості стали відомі іншій особі, яка не повинна їх знати.

Варто пам’ятати, що суб’єкт цього злочину – спеціальний:

1) службова особа лікувального закладу; 2) допоміжний працівник такого закладу, який самочинно здобув інформацію; 3) медичний працівник. Об’єднуючим чинником при цьому є те, що відповідні відомості, які розголошуються цими особами, мають стати їм відомі у зв’язку з виконанням їх службових або професійних обов’язків. Якщо розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби розголошені особою, яка не зазначена в диспозиції ст. 132 КК (наприклад, журналістом, працівником правоохоронного органу, суддею тощо), то таке діяння за наявності підстав кваліфікується за ст. 145 КК.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю.

Кваліфікація незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК). Кваліфікуючи це діяння, слід розмежовувати його безпосередній об’єкт (суспільні відносини, що охороняють життя та здоров’я особи) та додатковий обов’язковий об’єкт (суспільні відносини, що забезпечують порядок надання громадянам якісних і кваліфікованих медичних допомоги та послуг), а також встановити спеціального потерпілого від злочину (ним є хворий, тобто особа, котра насправді має певне захворювання або тільки вважає, що його має, а насправді воно відсутнє).

При кваліфікації вчиненого злочину за об’єктивною сторо-

ною необхідно враховувати, що вона характеризується заняттям особою, яка не має належної медичної освіти, лікувальною діяльністю, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Заняття лікувальною діяльністю – це професійна діяльність (на постійній чи тимчасовій основі) щодо огляду пацієнтів, їх консультування, встановлення діагнозу, призначення до вживання ліків (у т. ч. трав і настойок), проведення медичних процедур тощо. Належна медична освіта передбачає, що особа має таку медичну освіту, яка дає їй право займатися даним видом лікарської діяльності на професійному рівні. Під тяжкими наслідками для хворого слід розуміти спричинення йому смерті, заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Заняття лікувальною діяльністю за допомоги заборонених методів чи засобів кваліфікується за ст. 138 і додатково, залежно від конкретного забороненого методу чи засобу, за статтями 141, 142, 143, 152 чи 155, 314, 315, 324 КК тощо. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, кваліфікується за ст. 134 КК.

Злочин є закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого.

Кваліфікація цього злочину за суб’єктом передбачає встановлення факту про те, що він є спеціальним (фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і не має належної медичної освіти).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується складною формою вини – умислом щодо незаконної лікувальної діяльності та необережністю щодо наслідків.

Кваліфікація ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК). На кваліфікацію цього злочину впливає статус потерпілого, яким є хворий (наприклад, особа, яка отримала серйозну травму чи перебуває в іншому явно хворобливому стані, інвалід тощо).

Особливістю кваліфікації цього злочину за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 139 КК) є те, що остання характеризується бездіяльністю: медичний працівник, який згідно з установленими правилами зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Оскільки диспозиція ст. 139 КК має описово-бланкетний характер, то для вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину слід вивчити нормативні акти, що визначають порядок надання медичної допомоги.

Ненадання допомоги хворому – це повна відмова медичного працівника від надання допомоги хворому або ненадання її в обсязі, необхідному у конкретній ситуації (наприклад, відмова надати першу медичну допомогу пораненому чи травмованому, неприйняття хворої людини до лікувального закладу, нез’явлення лікаря за викликом хворого, поверхове чи формальне обстеження хворої людини тощо). Під поважними причинами, які виключають відповідальність за ст. 139 КК, слід розуміти непереборну силу (стихійне лихо), стан крайньої необхідності (наприклад, необхідність надати першочергову допомогу хворому, який перебуває у більш тяжкому стані), хвороба самого медичного працівника, відсутність необхідної для конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо (питання про наявність чи відсутність поважних причин вирішується у кожному конкретному випадку окремо).

Злочин вважається закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Кваліфікуючи це діяння за суб’єктом, слід пам’ятати, що він є спеціальним (це – особа медичного персоналу, яка зобов’язана, згідно з установленими правилами, надати допомогу хворому – лікарі, медичні сестри, фельдшери, працівники служби швидкої медичної допомоги та інші).

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується умисною формою вини. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 139 КК, вчиняється з необережності щодо наслідків.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 139 КК) є спричинення смерті хворого або інших тяжких наслідків (це, зокрема, заподіяння хворому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень).

Кваліфікація неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК). На кваліфікацію цього діяння прямо впливають: по-перше, його безпосередній об’єкт (суспільні відносини, що охороняють життя та здоров’я особи) та додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт злочину (суспільні відносини, що забезпечують встановлений порядок виконання медичними та фармацевтичними працівниками своїх професійних обов’язків); по-друге, спеціальний потерпілий від злочину, яким є хворий.

Варто пам’ятати, що з об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 140 КК) характеризується трьома обов’язковими ознаками, що прямо впливають на кваліфікацію вчиненого: 1) діянням – невиконанням чи неналежним виконанням медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення; 2) наслідками у виді тяж-

ких наслідків для хворого; 3) причиновим зв’язком між указаними діянням та наслідками.

Невиконання професійних обов’язків – це невчинення дій (повна бездіяльність) медичним або фармацевтичним працівником, тоді як він був зобов’язаний за законом їх вчинити (наприклад, залишення хворого без належного медичного догляду, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого відповідних ліків чи процедур, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, тощо). Неналежне виконання професійних обов’язків – це виконання своїх обов’язків частково, поверхово, не у відповідності до існуючих вимог до професійної діяльності (наприклад, неправильне виготовлення чи зберігання ліків, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, недостатній контроль за медичною технікою тощо). Тяжкі наслідки – це настання смерті людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Враховуючи те, що диспозиція ч. 1 ст. 140 КК є бланкетною, при кваліфікації вчиненого слід у кожному конкретному випадку встановлювати, які саме професійні обов’язки покладалися на винного та які з цих обов’язків не були виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких саме нормативно-правових актів (наказів, інструкцій, правил, вказівок тощо) ним порушено.

Злочин є закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого.

Кваліфікація цього злочину за суб’єктом має враховувати те, що він є спеціальним, тобто медичний чи фармацевтичний працівник (див. питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 131 КК).

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується необережною формою вини (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю).

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140 КК) є спричинення діянням тяжких наслідків неповнолітньому.

Кваліфікація порушення прав пацієнта (ст. 141 КК). Кваліфікація цього злочину передбачає встановлення як безпосереднього об’єкта злочину (ним є суспільні відносини, що забезпечують охорону життя та здоров’я особи), так і додаткового обов’язкового безпосереднього об’єкта злочину (ним є суспільні відносини щодо охорони встановленого порядку проведення клінічних випро-бувань лікарських засобів). Крім цього, для складу зазначеного злочину властивий спеціальний потерпілий, яким є пацієнт.

Кваліфікуючи цей злочин за об’єктивною стороною, слід виходити з того, що їй властиві такі ознаки: 1) дії у виді проведення клінічних випробувань лікарських засобів: а) без письмової згоди пацієнта чи його законного представника або б) стосовно неповнолітнього чи недієздатного; 2) наслідки у виді смерті або інших тяжких наслідків; 3) причиновий зв’язок між вказаними діями і наслідками.

Лікарськими засобами є речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму. Це, зокрема: діючі речовини (субстанції); готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); допоміжні речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби зі збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів, а також медичні імунобіологічні препарати.

Клінічні випробування лікарських засобів – це здійснення їх перевірки на пацієнтах з метою встановлення або підтвердження ефективності та безпеки таких засобів. За законодавством клінічні випробування лікарських засобів проводяться тільки за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у їх проведенні або письмової згоди його законного представника на проведення клінічних випробувань, якщо таким пацієнтом (добровольцем) є неповнолітній чи недієздатний.

Злочин є закінченим з моменту настання смерті пацієнта або інших тяжких наслідків для нього (зокрема, заподіяння потерпілому тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження).

Кваліфікуючи цей злочин за суб’єктом, необхідно встановити те, що він є спеціальним (особа медичного персоналу, яка безпосередньо проводить клінічні випробування лікарських засобів, або службова особа – керівник клінічних випробувань).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю.

Кваліфікація незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК). Кваліфікація зазначеного діяння передбачає встановлення безпосереднього об’єкта злочину (ним є суспільні відносини, що охороняють життя та здоров’я особи), а також додаткового обов’язкового безпосереднього об’єкта злочину (ним є суспільні відносини, що забезпечують охорону встановленого порядку проведення дослідів над людиною).

Особливий вплив на кваліфікацію цього злочину справляє його об’єктивна сторона (ч. 1 ст. 142 КК), що передбачає: 1) дії у виді незаконного проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною; 2) наслідки у виді створення небезпеки для її життя чи здоров’я; 3) причиновий зв’язок між вказаними діями і наслідками.

Дослід передбачає здійснення експерименту, тобто відтворення будь-якого феномену чи спостереження за новим феноменом за певних підстав та умов задля його вивчення і пізнання. Незаконність дослідів означає їх проведення з порушенням вимог Конституції України та інших законів України (зокрема, без вільної згоди осіб, щодо неповнолітніх, за допомогою засобів, що деструктивно впливають на психіку людини, щодо людей, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду, з недотриманням порядку його проведення тощо).

Злочин є закінченим з моменту створення реальної загрози для життя чи здоров’я людини.

Суб’єктом злочину є як фізична, так і службова особа (така, що наділена правом на проведення зазначених дослідів, але не дотримується законодавчих вимог їх проведення, або така, що не має цього права взагалі).

При кваліфікації слід враховувати те, що суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи непрямим) щодо дій та непрямим умислом чи необережністю щодо наслідків.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 142 КК) є вчинення його: 1) щодо неповнолітнього (тобто особи, яка не досягла 18-річного віку); 2) щодо двох або більше осіб; 3) шляхом примушування (застосування фізичного або психічного насильства щодо потерпілого) або обману (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей щодо мети, характеру та можливих наслідків дослідів), а так само 4) спричинення ним тривалого розладу здоров’я потерпілого (спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження).

Кваліфікація порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК). Кваліфікуючи цей злочин, слід виходити з того, що його безпосереднім об’єктом є суспільні відносини з охорони життя та здоров’я особи, а додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – суспільні відносини, що забезпечують охорону встановленого порядку трансплантації органів чи тканин людини або торгівлі такими органами чи тканинами. При кваліфікації цього діяння свого обов’язкового встановлення потребує предмет злочину, яким є анатомічні ма-теріали людини – її органи і тканини, у т. ч. (крім злочину, передбаченого ч. 2 ст. 143 КК) взяті у мертвої людини (варто враховувати, що не належать до органів і тканин людини клітини людини, кров та її компоненти, штучно виготовлені замінники органів і тканин людини). Органи людини – частини її організму з певною побудовою, які виконують одну чи кілька специфічних функцій (серце, легені, печінка, нирки, підшлункова залоза з 12-палою киш-кою, селезінка тощо). Тканини людини – це система переважно однорідних клітин і безклітинних структур, для яких характерна спільність побудови та специфічних функцій (м’які тканини – тверда мозкова оболонка, перикард; тканини опорно-рухового апарату – колінний і плечовий суглоби, надколінок, сухожилки м’язів, фрагменти ребер тощо; судини та клапани; інші тканини – слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, склера, трахея; фетальні матеріали – після штучних абортів та пологів). Вилучення крові у людини-донора слід кваліфікувати за ст. 144 КК.

Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною передбачає встановлення таких його форм: 1) порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1 ст. 143 КК); 2) вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин (ч. 2 ст. 143 КК); 3) незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 4 ст. 143 КК); 4) участі в транснаціональних організаціях, які займаються вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів чи тканин з метою їх трансплантації або незаконною торгівлею органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143 КК).

Варто знати, що під трансплантацією розуміють спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці одній людині (реципієнту) органа чи іншого анатомічного матеріалу, взятих в іншої людини (донора). Порушення встановленого законом порядку трансплантації – це невиконання чи неналежне виконання встановлених законодавством (Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р. та іншими нормативно-правовими актами) суворих вимог щодо трансплантації органів або тканин людини (наприклад, здійснення трансплантації без дотримання її чіткої процедури, без належно оформленої згоди живого донора чи його законних представників, пересадка органів і тканин, які не дозволені до трансплантації МОЗ України, тощо). Вилучення у людини органів або тканин – це їх видалення з організму людини чи відокремлення від нього через хірургічне або інше втручання в організм людини. Про примушування та обман див. питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 142 КК. Незаконна торгівля органами або тканинами людини – це протиправна купівля-продаж органів або тканин людини. Транснаціональні організації, що про них йдеться у ч. 5 ст. 143 КК,– це органі-зації, які діють у двох чи більше країнах і систематично займаються вилученням у людей шляхом примушування або обману їх органів чи тканин з метою їх трансплантації або незаконною міжнародною торгівлею органами або тканинами людей (живих чи померлих).

Злочин є закінченим з моменту: 1) наявності факту порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1 ст. 143 КК); 2) завершення дій щодо вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин (ч. 2 ст. 143 КК); 3) продажу органів або тканин людини (ч. 4 ст. 143 КК); 4) вступу до складу транснаціональної організації та виконання яких-небудь дій щодо вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів чи тканин з метою їх трансплантації або незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143 КК).

Належну увагу при кваліфікації цього злочину треба приділити його суб’єкту, оскільки він є різним: за ч. 1 ст. 143 КК – спеціальний (це – особа медичного персоналу, яка, здійснюючи діяльність щодо трансплантації органів або тканин, порушує встановлений законодавством порядок її проведення); за ч. 2 ст. 143 КК – загальний; за ч. 3 ст. 143 КК – як загальний, так і спеціальний (особа, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності); за частинами 4 і 5 ст. 143 КК – загальний.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом. Спеціальною метою злочину є трансплантація органів або тканин у випадку їх вилучення у людини шляхом примушування або обману (ч. 2 ст. 143 КК). Незаконна торгівля органами або тканинами людини передбачає корисливі мотив і мету цього злочину, які мають бути обов’язково встановлені при кваліфікації вчиненого за ч. 4 ст. 143 КК.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 142 КК) є вчинення його: 1) щодо неповнолітнього (тобто особи, яка не досягла 18-річного віку); 2) щодо двох або більше осіб; 3) шляхом примушування (застосування фізичного або психічного насильства щодо потерпілого) або обману (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей щодо мети, характеру та можливих наслідків дослідів),

а так само 4) спричинення ним тривалого розладу здоров’я потерпілого (спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження).

Кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману її органів або тканин є вчинення його щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані (тобто особи, яка не могла розуміти характер і значення вчинених щодо неї дій, або хоча і розуміла, що відбувається, однак не мала можливості чинити опір винному в силу фізичних чи інших вад) або в матеріальній чи іншій залежності (тобто коли потерпілий перебував на утриманні винного, проживав на житловій площі винного тощо) від винного (ч. 3 ст. 143 КК).

Особливо кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману її органів або тканин і водночас кваліфікуючою ознакою незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143 КК) є вчинення цих діянь за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК).

Кваліфікація насильницького донорства (ст. 144 КК). Кваліфікація вчиненого злочину за його безпосереднім об’єктом передбачає встановлення того, що останнім виступають суспільні відносини, котрі покликані охороняти життя та здоров’я особи. Варто знати, що предметом цього злочину є кров живої людини.

Кваліфікуючи злочин за його об’єктивною стороною (ч. 1

ст. 144 КК), необхідно, щоб мав місце факт насильницького або вчиненого шляхом обману вилучення крові у людини.

Вилучення крові – це її взяття з організму людини (донора) різним чином (наприклад, через надріз чи проколення голкою вен) задля переливання до організму іншої людини, консервації тощо (воно відбувається двома обов’язковими способами – насильницьким шляхом або шляхом обману). Насильницьке вилучення крові передбачає застосування фізичного (удари, побої, заподіяння легких тілесних ушкоджень, зв’язування тощо) чи психічного (погроза про застосування фізичного насильства) впливу на людину як донора крові. Поняття «обман» є аналогічним такому ж поняттю в інших складах. Якщо вилучення крові у потерпілого є способом заподіяння йому тілесних ушкоджень або смерті, то вчинене кваліфікується за статтями 115, 121, 122 або 125 КК.

Злочин є закінченим з моменту насильницького чи обманного вилучення хоча б частки крові з організму людини.

Суб’єкт злочину – загальний.

Слід звернути увагу на кваліфікацію вчиненого за суб’єктивною стороною злочину, оскільки вона характеризується прямим умислом і спеціальною метою – використання людини як донора (для ч. 3 ст. 144 КК – спеціальною метою є продаж крові).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 144 КК) є вчинення зазначених дій щодо: 1) неповнолітнього (тобто особи, яка не досягла 18-річного віку); 2) особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного (про це див. роз’яснення до ст. 143 КК).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 144 КК)

є вчинення тих саме дій: 1) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК); 2) з метою продажу вилученої крові, тобто укладання відповідної угоди щодо її купівлі-продажу (ч. 3 ст. 144 КК).

Кваліфікація незаконного розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК). Особливістю кваліфікації цього злочину є те, що його безпосереднім об’єктом визнають суспільні відносини щодо охорони життя та здоров’я особи, а додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – суспільні відносини, що охороняють встановлений порядок збереження лікарської таємниці. Предметом злочину є лікарська таємниця (конфіденційна інформація про пацієнта – його хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя). Незаконне розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби та його результатів кваліфікується за ст. 132 КК.

Кваліфікація цього злочину за об’єктивною стороною передбачає встановлення таких її ознак: 1) діяння у виді розголошення

лікарської таємниці; 2) наслідків у виді спричинення тяжких наслідків; 3) причинового зв’язку між вказаним діянням і наслідками.

Про поняття «розголошення» та «тяжкі наслідки» див. роз’яснення до ст. 132 КК.

Злочин є закінченим з моменту спричинення тяжких наслідків через розголошення лікарської таємниці.

Варто взяти до уваги, що суб’єкт цього злочину – спеціальний (це – медичні працівники, службові та інші особи – працівники правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси, вихователі тощо, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків).

Кваліфікація вчиненого за суб’єктивною стороною потребує встановлення змішаної форми вини, тобто умислу щодо діяння та необережності щодо його наслідків.

4.2. Кваліфікація інших злочинів (статті 134–137 КК)

Кваліфікація незаконного проведення аборту (ст. 134 КК). Особливістю безпосереднього об’єкта цього злочину є те, що ним виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я та життя вагітної жінки (і це має бути враховано при кваліфікації вчиненого).

Кваліфікуючи злочин за об’єктивною стороною, слід виходити з того, що він полягає в активних діях, які виражаються у: 1) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134 КК); 2) незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здоров’я; б) безплідність;

в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК).

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності (аборт), якщо воно не перевищує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки, а у випадках, встановлених законодавством, – і при вагітності від 12 до 22 тижнів (перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності, встановлюється законодавством). Проведення аборту – це протиправне штучне переривання вагітності жінки за наявності її згоди на проведення операції (для встановлення факту аборту призначається судово-медична експертиза). Способи штучного переривання вагітності можуть бути різними (механічний, операційний, токсичний, вакуум-аспіраторний тощо) і не впливають на кваліфікацію за ст. 134 КК (при цьому не тягне кримінальної відповідальності

вчинення аборту самою вагітною жінкою). Незаконне проведення аборту – це переривання вагітності за наявності медичних протипоказань щодо цього незалежно від її строку, здійснене не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я, за допомогою недозволених або заборонених засобів, при нехтуванні строками вагітності тощо. Тривалим є розлад здоров’я строком понад 3 тижні або більш як 21 день. Безплідність – це втрата здатності до дітонародження.

Злочин є закінченим з моменту фактичного переривання вагітності (ч. 1 ст. 134 КК) або з моменту настання певних суспільно небезпечних наслідків – тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК).

При кваліфікації цього злочину слід враховувати, що його суб’єкт – спеціальний: за ч. 1 ст. 134 КК – фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку і не має спеціальної медичної освіти (наприклад, як особа, що не має ніякого стосунку до медицини, так і представник медичної сфери, але без відповідної підготовки чи повноважень – лікар-офтальмолог, стоматолог, медсестра, акушерка, студент медичного навчального закладу тощо); за ч. 2

ст. 134 КК – особи, зазначені вище, а також особи, які мають спеціальну медичну освіту, тобто лікарі, акушери-гінекологи тощо.

Якщо тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої сталися внаслідок проведення аборту, який здійснювався на законних підставах лікарем з профільною медичною підготовкою, то, за наявності для цього підстав, вчинене кваліфікується за ст. 140 КК.

Здійснюючи кваліфікацію вчиненого, слід враховувати, що суб’єктивна сторона злочину характеризується: за ч. 1 ст. 134 КК – умисною формою вини; за ч. 2 ст. 134 КК – умислом щодо дій і необережністю щодо наслідків.

Кваліфікація залишення в небезпеці (ст. 135 КК). Кваліфікуючи цей злочин, потрібно встановити, що його безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що охороняють здоров’я та життя особи. Цьому злочину властивий спеціальний потерпілий від цього злочину – особа, для якої властиві дві ознаки: 1) перебуває в небезпечному для життя стані; 2) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу чи внаслідок іншого безпорадного стану. Небезпечний для життя стан означає, наприклад, ситуацію, коли особа під час пожежі заблокована в приміщенні, рибалка опинився у воді, людина, збита автомобілем, залишилася на проїзній частині дороги.

Специфікою об’єктивної сторони злочину (ч. 1 ст. 135 КК), яка впливає на кваліфікацію вчиненого, є те, що вона передбачає два види злочинної бездіяльності: 1) так звану «бездіяльність-невтручання», тобто невиконання особою обов’язків з надання допомоги потерпілому, який перебуває в небезпечному для життя стані, і 2) бездіяльність, викликану попередніми діями особи, що поставила цим потерпілого в небезпечний для життя стан.

Кваліфікація залишення в небезпеці вчиненого буде правильною, якщо особа мала змогу надати допомогу потерпілому. Залишення без допомоги – це невжиття особою заходів, необхідних для відвернення небезпеки для життя потерпілого. Загалом в юридичній літературі пропонується виділяти три умови, за яких може наставати кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці: по-перше, небезпечний для життя стан; по-друге, неможливість вжити заходів для збереження потерпілою особою; по-третє, можливість надати допомогу винною особою .

Злочин є закінченим з моменту залишення в небезпеці, незалежно від того, наскільки ефективною могла бути допомога потерпілому (формальний склад). Настання суспільно небезпечних наслідків певного характеру (матеріальний склад) є підставою для кваліфікації діяння за ч. 3 ст. 135 КК.

Особливу увагу при кваліфікації цього злочину слід звернути на суб’єкта злочину, оскільки він є спеціальним, тобто фізичною осудною особою з 16-річого віку, яка: 1) первісно зобов’язана була піклуватися про потерпілого та мала можливість надати йому допомогу; 2) саме вона поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Саме за суб’єктом цей злочин переважно й відмежовується від ненадання допомоги особі, котра перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК). Обов’язок надавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозливому для їх життя та здоров’я стані, закон загалом покладає на всіх громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства.

Із суб’єктивної сторони залишення в небезпеці характеризується прямим умислом. Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. 3 ст. 135 КК, може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.

У слідчій і судовій практиці трапляються випадки, коли уповноважені на те особи, неправильно кваліфікують залишення в небезпеці, неналежним чином встановлюють всі (у т. ч., суб’єктивні) ознаки цього злочину, зокрема:

17 липня 2008 р. Деснянський районний суд м. Чернігова..., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за обвинуваченням Л. у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, встановив: органами досудового слідства Л. обвинувачується в тому, що він, 18 березня 2005 р., керуючи автомобілем «Volkswagen Jetta»... скоїв наїзд на пішохода Ц., який вийшов на смугу для руху вказаного автомобіля... В результаті дорожньо-транспортної пригоди (згідно з висновком судово-медичної експертизи № 415 від 14 квітня 2005 р.) Ц. отримав тілесні ушкодження... У подальшому Л. своїми діями поставивши потерпілого Ц. у небезпечний для життя стан, не надав допомоги потерпілому, який внаслідок отриманих під час дорожньо-транспортної пригоди тілесних ушкоджень був позбавлений можливості вжити заходів до самозбереження, та завідомо залишивши останнього в небезпеці, з місця дорожньо-транспортної пригоди зник... У результаті отриманих тілесних ушкоджень потерпілий Ц. помер на місці дорожньо-транспортної пригоди... В ході судового засідання було з’ясовано, що органом досудового слідства не встановлена суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, а саме наявності прямого умислу, оскільки завідоме залишення без допомоги особи, повинно означати, що Л. усвідомлював, що Ц. перебував у небезпечному для життя стані, а він зобов’язаний і мав можливість надати йому допомогу. Не дана оцінка і тій обставині, що після залишення підсудним місця ДТП, біля Ц. знаходився К. та ще одна особа, які при необхідності могли надати відповідну допомогу потерпілому... Однак, як вбачається зі свідчень підсудного Л., у суді та на досудовому слідстві в якості обвинуваченого, він переконався, що потерпілий не подає ознак життя, після чого поїхав з місця пригоди... Підлягають перевірці і прийняття відповідного рішення твердження підсудного про те, що при допиті його 8 травня 2008 р. в якості обвинуваченого на нього з боку слідчого чинився психологічний тиск і він був вимушений визнати себе винним в інкримінованому йому злочині... Незважаючи на те, що смерть Ц. настала в результаті дорожньо-транспортної пригоди, досудовим слідством цьому не дано ніякого судження і не прийнято рішення про наявність або відсутність в діях підсудного Л. складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК України... На підставі викладеного, керуючись статтями 273, 281 КПК України, суд постановив: кримінальну справу по обвинуваченню Л. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, направити прокурору м. Чернігова для організації проведення додаткового розслідування ...

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 135 КК) є завідоме залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини, якщо вона не перебувала в зумовленому пологами стані. Новонародженою вважається дитина, що народилася живою, протягом 28 повних днів після народження.

Особливо кваліфікуючі ознаки діянь, передбачених частинами 1 або 2 ст. 135 КК (ч. 3 ст. 135 КК),– спричинення смерті особі, залишеній без допомоги, або інших тяжких наслідків. Під іншими тяжкими наслідками у ч. 3 ст. 135 КК розуміється спричинення потерпілому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зникнення його безвісти тощо.

Кваліфікація ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК). Кваліфікація цього злочину передбачає встановлення не тільки безпосереднього об’єкта (суспільних відносин, що забезпечують охорону здоров’я та життя особи), а й спеціального потерпілого – особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані (про це див. роз’яснення

до ст. 135 КК).

При кваліфікації вчиненого за об’єктивною стороною (ч. 1

ст. 136 КК) слід враховувати, що остання характеризується двома формами: 1) бездіяльністю: а) ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; б) неповідомленням про такий стан належним установам чи особам; 2) наслідками у виді спричинення тяжких тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між згаданими бездіяльністю та наслідками.

Про поняття «ненадання допомоги» (що відповідає поняттю «залишення без допомоги») та «небезпечний для життя стан» див. роз’яснення до ст. 135 КК, а про поняття «тяжкі тілесні ушкодження» – роз’яснення до ст. 121 КК. Належні установи чи особи – це установи, підприємства та організації, а також їхні представники (службові особи та інший персонал, наприклад, працівники пожежної охорони, швидкої допомоги, аварійних служб, поліції тощо), які зобов’язані за законами чи іншими нормативно-правовими актами надавати допомогу особам, котрі перебувають у небезпечному для життя стані.

Злочин є закінченим з моменту спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Необхідно пам’ятати, що на кваліфікацію вчиненого прямо впливає суб’єкт злочину, який є загальним, тобто фізичною осудною особою з 16-річного віку, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом або іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати допомогу особам, які перебувають у небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам.

Суб’єктивна сторона характеризується непрямим умислом до бездіяльності і необережністю до наслідків у виді тяжких тілесних ушкоджень. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 136 КК, передбачає прямий умисел щодо бездіяльності, а злочин, передбачений ч. 3 ст. 136 КК,– необережність щодо наслідків.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 136 КК) є ненадання допомоги: 1) малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; 2) неповідомлення про такий стан дитини належним установам чи особам. Малолітній – це особа, яка не досягла 14-річного віку, а дитина – це особа, яка не досягла 18-річного віку.

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого частинами 1 і 2 ст. 136 КК (ч. 3 ст. 136 КК), є спричинення діянням смерті потерпілого.

Кваліфікація неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК). У цьому злочині безпосереднім об’єктом також є суспільні відносини, що покликані охороняти здоров’я та життя особи. На кваліфікацію вчиненого діяння впливає його потерпілий, яким виступає дитина (неповнолітній), тобто особа, яка не досягла 18-річного віку.

Кваліфікуючи цей злочин за об’єктивною стороною (ч. 1

ст. 137 КК), слід встановити такі її ознаки: 1) діяння – невиконання або неналежне виконання особою своїх професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх; 2) наслідки у виді спричинення істотної шкоди здоров’ю потерпілого; 3) причиновий зв’язок між діянням і наслідками.

Особа, що покликана виконувати свої професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх,– це відповідні працівники та службові особи органів і закладів охорони здоров’я, народної освіти, підприємств у сфері туристичної діяльності тощо. Невиконання професійних чи службових обов’язків – це повна бездіяльність таких осіб, тоді як вони повинні були і могли вчинити дії, що передбачені їхніми професійними чи службовими обов’язками (наприклад, ненаправлення дітей, які працюють, на щорічні обов’язкові профілактичні огляди, або ненадання відповідної державної допомоги дітям). Неналежне виконання професійних чи службових обов’язків – це виконання дій такими особами не у відповідності з їхніми професійними чи службовими обов’язками, частково, з порушенням відповідного порядку тощо (наприклад, недодержання санітарно-гігієнічних правил в їдальнях або періодичне зайняття вчителем чи тренером своїми особистими справами під час навчально-виховного процесу). Спричинення істотної шкоди здоров’ю потерпілого – це, зокрема, одержання неповнолітнім легкого тілесного ушкодження.

Злочин є закінченим з моменту спричинення істотної шкоди здоров’ю потерпілого.

Кваліфікуючи злочин, варто встановити, що його суб’єкт – спеціальний (особа, на яку покладено професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 137 КК) є спричинення діянням смерті неповнолітньому або інших тяжких наслідків. Сама смерть неповнолітнього може настати через дії інших осіб (наприклад, у результаті бійки з однокласником або недбалих дій будівельників, біля місця роботи яких гралася дитина, поведінку якої мав контролювати вихователь), так і через нещасний випадок (наприклад, утоплення чи падіння з висоти) або само-губство. До інших тяжких наслідків слід віднести заподіяння потерпілому тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, зникнення його безвісті тощо.