Національна академія внутрішніх справ

Кафедра конституційного права та прав людини
Мультимедійний навчальний посібник
Конституційне право України 

ТЕМА 8. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ВЕРХОВНОЇ РАДИ В УКРАЇНІ

  • 1. Верховна Рада - парламент України. Поняття та ознаки парламенту. Види парламентів..
  • 2. Чисельний склад та структура Верховної Ради України. Строки повноважень Верховної Ради України. Дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
  • 3. Компетенція та акти Верховної Ради України.
  • 4. Статус народного депутата України.
  • Рекомендована література

    •  

    1. Верховна Рада - парламент України. Поняття та ознаки парламенту. Види парламентів.

    Однією з найголовніших ознак демократичного розвитку суспільства та держави в цілому є функціонування демократичного парламенту - установи, яка має повну довіру народу, виступає від його імені й підтримує соціальні зв’язки з ним. Від того, наскільки ефективною є діяльність парламенту безпосередньо залежить рівень народного представництва та захисту інтересів громадян країни. У даному випадку Україна не є винятком. Адже, місце та роль парламенту України - Верховної Ради в механізмі держави та суспільстві обумовлено її представницьким характером, тим, що тільки Верховна Рада України має право виступати від імені народу України, приймати закони та інші акти. Ці положення були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України і закріплені в Конституції України 1996 року. З одного боку, в умовах проведення конституційної і політичної реформ можна спостерігати тенденції підвищення соціальної ролі парламенту України, наділення його більшим колом повноважень в установчій та контрольній сферах. З іншого боку, можна спостерігати ознаки парламентської кризи, яка має свій прояв в існуванні політичних конфліктів у Верховній Раді України.

    Проблеми реалізації представницької функції Верховної Ради України мають виключно важливе значення як для науки конституційного права України, так і для політичної та державно-правової діяльності. Головне призначення Верховної Ради України - виражати волю народу з питань суспільного та державного значення.

    Відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Однак сам термін «парламент» має більш давнє походження: його генеза пов'язана з феодальними часами, про що свідчить існування парламентів в Ісландії у 950 р.

    У період станово-представницької монархії, крім Англії, термін «парламент» не набув значення родового для іменування відповідних установ. І тільки у XIX ст. - так званий «золотий вік парламен­таризму» - відповідний термін набув поширення в найбільш розвинутих на той час країнах. При цьому він вживався здебільшого як політична і наукова категорія. Водночас в конституціях, прийнятих у зазначенні період, для позначення законодавчого органу (органу законодавчої влади) звичайно засто­совували інші слова і словосполучення: «палати», «законодавчі збори», «народні збори», «національні збори» тощо. Ці терміни використовувалися як власні назви відповідних органів, родовою назвою яких, хоча на доктринальному рівні, залишався термін «парламент».

    На сьогодні термін «парламент» як родова назва органу законодавчої влади об'єктивно є загально­прийнятим. Разом з тим він як власна назва відповідних органів офіційно вживаний лише в деяких країнах. Насамперед - це Великобританія та інші англомовні країни, що прийняли британську конституційну модель (Австралія, Канада тощо). Він застосований в конститу­ціях ряду розвинутих європейських країн (Греції, Італії, Франції), а також частини країн - членів СНД (Грузії, Казахстані, Молдові). В ряді країн, де органи законодавчої влади мають іншу власну, конститу­ційно визначену назву, термін «парламент» вживається разом з власною назвою або є складовою відповідної конституційної дефініції. Прикладом такої дефініції і є зміст ст. 75 Конституції України: «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України».

    У вітчизняній політико-правовій думці термін «парламент» для позначення потенцій націо­нального державотворення з'являється на початку XX ст.: його першими почали застосовувати автори програмних документів українських політичних партій, утворених у відповідний період. Термін «парламент» вживали не тільки в полі­тичних документах партій соціалістичного спрямування, він був притаманний політичній фразео­логії ліберально-демократичних партій, зокрема, Української демократичної партії і Української радикальної партії.

    Проте термін «парламент» не був використаний у Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 р. За радянських часів термін «парламент» об'єктивно не міг бути узгоджений з теорією, що існувала тоді, і практикою державної влади. Цей термін застосовувався тільки для характеристики «буржуазної державності».

    Тому недивно, що на початок 90-х років минулого століття, коли почала розгортатися розбудова сучасної української державності, у багатьох фахівців-юристів за інерцією зберігалось обережне ста­влення до поняття парламенту. Саме цим пояснюється факт розроблення перших актів конституційної значущості - Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Акт проголошен­ня незалежності України від 24 серпня 1991 р., в яких Верховна Рада України не була названа парла­ментом. Не була названа парламентом Верховна Рада України і у проекті Конституції України в редак­ції від 26 жовтня 1993 p., запропонованому Комісією Верховної Ради України по розробці нової Кон­ституції і опублікованому для всенародного обговорення.

    Проте на час публікування зазначеного вище проекту ідеї парламентаризму фактично набули виз­нання на офіційному рівні. Це засвідчує назва Закону України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» від 7 жовтня 1993 р. В цій назві було вперше законодавчо визнано тер­мін «парламент», яким була визначена Верховна Рада України. У подальшому термін «парламент» був застосований як складова конституційної дефініції Верховної Ради України.
    Новий конституційно-правовий статус Верховної Ради України суттєво відрізняється від установленого Конституцією України 1978 р. та Конституційним договором від 8 червня 1995 р.

    Застосування терміна «парламент» до Верховної Ради України свідчить про сприйняття ряду основних положень доктрини парламентаризму, під чим розуміють систему правління, що характеризується чітким розмежуванням законодавчої та виконавчої функцій за формального верховенства представницького законодавчого органу - парламенту - стосовно до інших органів державної влади. Звичайно, це не передбачає буквального відтворення в сучасних реаліях України всієї системи парламентаризму в повному обсязі.

    Конституція України 1996 р. визначає статус Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні, тоді як попередня Конституція 1978 р. (ст. 93) і Конституційний договір (ч. 1 ст. 6) конституювали Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади України. Це означає, що згідно з новою Конституцією України ніякої іншої законодавчої влади і відповідно органів, котрі її здійснювали б, в Україні немає. Виходячи з даного визначення, необхідно звернути увагу на характеристику  Верховної Ради України як «єдиного» органу законодавчої влади, що означає те, що усі інші органи державної влади в Україні позбавлені права  здійснювати функцію законотворення.

    Парламент - родова назва вищого колегіального загальнонаціонального представницького і законодавчого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі (паралельна назва - легіслатура).

    Сучасному парламенту, зокрема Верховній Раді України, притаманні такі ознаки:

    Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою обумовлюється тим, яка модель організації влади і відповідно - форма правління реалізовані в тій чи іншій країні. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів:

    Парламенти  типу  арени - існують  в  країнах,  де  в  основу  організації  державної влади покладено модель «гнучкого» поділу влади. Парламент такого типу  відіграє  вирішальну  роль  у  формуванні  уряду,  який  несе  перед  ним
    політичну відповідальність. Діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямів державної політики, що формується урядом.

    Парламенти  тину  конгресу - існують в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі «жорсткого» поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президентською (дуалістичною) формою правління, яка характеризується  відсутністю  інституту  парламентської  відповідальності  органів виконавчої  влади.  При  цьому головним  завданням подібних  парламентів  є законодавча діяльність, визначення основних напрямів політики держави, тобто безпосереднє перетворення політичних ідей в реальні закони.

    Парламенти змішаного типу - існують в країнах із змішаною формою правління, де в основу організації державної влади покладено елементи як моделі «гнучкого», так і моделі «жорсткого» поділу влади.

    За  характером  функцій,  здійснюваних  парламентами,  а  також  їхніх взаємовідносин з органами виконавчої влади виділяють парламенти:

    а) активні - відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду  та  контролі  за  його  діяльністю;

    б) реактивні - на їх діяльність значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає  значні  повноваження  у  сфері  контролю  за  виконавчою  владою;

    в) маргінальні - фактично повністю контролюються виконавчою владою, через що  їхній  внесок  у  формування  політики  держави  досить  незначний;

    г) мінімальні - органи, які виконують декоративну функцію, утворюються  метою  надання  видимості  легітимності  існуючому  режиму.

    За структурою парламенти поділяють на:

    Обсяг повноважень може служити класифікації парламентів. Залежно від повноважень розрізняють три види парламентів:

    Парламенти з необмеженими повноваженнями можуть приймати рішення з будь-яких питань. Парламенти з необмеженою  компетенцією існують у країнах з парламентською формою  правління,  де  в «чистому» вигляді  реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту у системі органів  державної  влади.  Конституції  цих  держав  не містять переліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто вважається, що він може видавати закони з будь-яких питань державного та суспільного життя.

    Парламенти  з  відносно  обмеженою  компетенцією функціонують  у федеративних, децентралізованих унітарних державах, а також в державах, де в основу  організації  державної  влади  покладено  модель «жорсткого» поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами, питаннями, які згідно з конституцією віднесено до сфери компетенції виконавчої  та  судової  гілок  влади,  до  виключної  компетенції  суб'єктів федерації чи до сфери компетенції місцевого самоврядування.

    Парламенти з обмеженими повноваженнями діють у рамках конституцій, в яких перелічуються питання, щодо яких парламент може видавати «вичерпні закони», тобто такі, які видаються з питань, що можуть регулюватися тільки парламентом;  «рамкові  закони»,  що  встановлюють  основи правового  регулювання,  більш  детальне  регулювання  згідно  цих  законів здійснює  виконавча  влада. 

    Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією характерні для країн, де  реалізовано  французьку  конституційну  модель  організації  влади. Конституції таких держав встановлюють чіткий і вичерпний перелік питань, з яких парламент має право приймати закони.

    У більшості мусульманських країн парламент обирається, але його роль здебільшого  обмежується  тільки  консультативними  повноваженнями.  Іноді вони приймають закони зі схвалення монарха, іноді взагалі не можуть видавати Закони.

    Конституційно-правовий статус Верховної Ради України обумовлений визначеною Конституцією України змішаною (парламентсько-президентською) формою правління, що дозволяє віднести Верховну Раду України до парламентів змішаного типу.

    Щодо функцій Верховної Ради України, то вони безпосередньо пов'язані з особливостями її конституційно-правового статусу, як парламенту змішаного типу.

    Отже, функції Верховної Ради України - це основні напрямки діяльності українського парламенту.

    Множинність функцій парламенту не суперечить його природі як органу законодавчої влади. Вона зумовлена тим, що парламент, як і інші органи державної влади, у властивих йому формах бере участь у здійсненні ряду функцій держави, як об'єктних, зумовлених змістом діяльності держави (політичної, економічної, соціальної, культурної, екологічної), так і інших функцій, зокрема "технологічних", владних (законодавчої, установчої тощо).

    Законодавча функція Верховної Ради України - це найважливіший напрямок її діяльності. У системі поділу влади парламент має прерогативу в галузі правотворчості. Верховна Рада України в рамках своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання, не втручаючись при цьому у сферу компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність. Здійснюючи законодавчу функцію, Верховна Рада України за допомогою закону надає своєму рішенню вищої юридичної сили, пов'язуючи ним виконавчу і судову владу.

    Установча функція Верховної Ради України пов’язана з її участю у формуванні інших органів державної влади і місцевого самоврядування та визначенні правових основ їхньої діяльності. Зокрема, Верховна Рада України призначає вибори Президента України та місцеві вибори, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України тощо.

    Контрольна функція Верховної Ради України полягає у здійсненні парламентського контролю, передусім за діяльністю Кабінету Міністрів України.


     

    2. Чисельний склад та структура Верховної Ради України. Строки повноважень Верховної Ради України. Дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

    Переходячи до вивчення питання про кількісний склад парламенту, слід зазначити, що кількісний склад парламентів та їх палат відображає певні закономірності. По-перше, кількісний склад нижніх палат практично завжди є більшим і навіть значно більшим, ніж верхніх палат. По-друге, чисельність нижніх палат певною мірою відповідає кількості населення тієї чи іншої країни, хоча така залежність досить відносна.

    Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а щоб парламент виступав реальним представником народу, до його складу мають входити відносно численні об’єднання парламентарів, які відображали б інтереси значних прошарків суспільства.

    Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (комітетів і комісій), які здійснюють законопроекту і контрольну діяльність.

    З іншого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів.

    Водночас на чисельність парламенту можуть впливати й такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо.

    Загальний кількісний склад Верховної Ради та її структура визначаються Конституцією України. Згідно з чинною Конституцією України (ст. 76) конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України.

    Ця кількість народних депутатів обумовлена рядом факторів: кількістю населення (громадян) України і виборців, традиційною системою виборчих округів, однопалатністю парламенту та рядом інших факторів.

    На відміну від кількісного якісний склад Верховної Ради України не може суворо регламентуватися, оскільки вибори до парламенту в Україні є демократичними і вільними. І все ж існують законодавчі вимоги до кандидатів у народні депутати України.

    Склад парламенту повинен відображати соціальну структуру суспільства. Якісне представництво має свій вираз у соціальному, партійному, національному, територіальному, професіональному, тендерному, парламентському представництві.

    Структура Верховної Ради України - це її внутрішня будова.

    За структурою парламенти поділяють на:

    - однопалатні (монокамерні);

    - двопалатні (бікамерні).

    Переважна більшість парламентів великих і середніх демократичних країн мають бікамерну структуру (наприклад, Велика Британія, Іспанія, Італія, Німеччина, Польща, Франція).

    Вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою (федерації найчастіше мають бікамерні парламенти: одна з палат представляє інтереси суб'єктів федерації), історичними традиціями, вимогами законодавчого процесу тощо.

    Бікамерні парламенти поділяють на:

    - егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій галузі, а уряд підзвітний перед кожною з них (наприклад, парламенти Бельгії чи Італії).

    - нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових повноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування (наприклад, парламенти Великої Британії, Іспанії, Франції).

    Відповідно до положень ч. 1 ст. 76 Конституції України Верховна Рада України має монокамерну структуру, тобто становить собою одну палату.

    Формування чисельного складу Верховної Ради відбувається на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятого 17.11.2011 року, який передбачив перехід до нової, пропорційної системи виборів.

    Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури. Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути.

    За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Структура Верховної Ради України складається з:

    1. Голова Верховної Ради України.

    2. Перший заступник Голови Верховної Ради України.

    3. Заступник Голови Верховної Ради України.

    4. Комітети Верховної Ради України.

    5. Рада голів комітетів Верховної Ради України.

    6. Лічильна комісія Верховної Ради України.

    7. Тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України.

    8. Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України.

    9. Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради

    10. Депутатські фракції у Верховній Раді України.

    11. Погоджувальна рада депутатських фракцій.

    12. Найстаріший за віком депутат у Верховній Раді України.

    Голова Верховної Ради України - це керівна посадова особа парламенту, яка обирається з числа народних депутатів України шляхом таємного голосуванням через подання бюлетенів на строк повноважень Верховної Ради України.

    Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України - це посадові особи Верховної Ради України, які обираються з числа народних депутатів України відкритим поіменним голосуванням більшістю народних депутатів України від конституційного складу парламенту, кандидатури яких вносяться в порядку, визначеному для внесення кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України.

    Комітети Верховної Ради України - це органи Верховної Ради України, які утворюються з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.Рада голів комітетів Верховної Ради України утворюється з метою загальної координації та узгодження роботи комітетів парламенту.

    Лічильна комісія Верховної Ради України згідно зі ст. 17 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» обирається для організації голосувань Верховної Ради України і визначення їх результатів.

    Тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України - це тимчасові колегіальні органи парламенту України, що утворюються з числа народних депутатів України, які дали згоду на це, для підготовки і попереднього розгляду питань за дорученням Верховної Ради України, а також для доопрацювання проектів законів та інших актів парламенту.

    Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України - це тимчасові колегіальні органи парламенту України, що утворюються з числа народних депутатів України, які дали згоду на це, для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес.

    Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради України - це тимчасовий колегіальний орган парламенту України, який утворюється з числа народних депутатів України з урахуванням принципу пропорційного представництва депутатських фракцій, а також спеціального прокурора і трьох спеціальних слідчих для розслідування обставин щодо вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину в межах процедури розгляду питання про усунення глави держави з поста в порядку імпічменту.

    Депутатські фракції у Верховній Раді України - це об'єднання депутатів у парламенті на партійній основі.

    Погоджувальна рада депутатських фракцій у Верховній Раді України - це консультативно-дорадчий орган парламенту, до складу якого входять Голова Верховної Ради України, його Перший заступник і заступник, голови депутатських фракцій і депутатських груп (з правом ухвального голосу) та голови комітетів (з правом дорадчого голосу) і який створюється для попередньої підготовки і розгляду організаційних питань роботи Верховної Ради України, зокрема підготовки розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань парламенту.

    Найстаріший за віком депутат у Верховній Раді України наділений згідно зі ст. 79 Конституції України відповідним обсягом повноважень, зокрема зачитує присягу перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють цю присягу своїми підписами під її текстом.

    Важливою ознакою Верховної Ради України є постійнодіючий характер. Основний Закон України (ч. 1 ст. 76) чітко визначив строк повноважень Верховної Ради України - п'ять років.

    Український парламент є повноважним, тобто може розпочати свою діяльність, за умови дотримання таких основних вимог:

    Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання (ч. 1 ст. 90 Конституції України). У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану (ч. 4 ст. 83 Конституції України). Відтак конституційна норма про те, що строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років (ч. 5 ст. 76 Конституції України), має досить умовний характер.

    Можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України визначена ч. 2 ст. 90 Конституції України.

    Дострокове припинення повноважень парламенту - виняткове право глави Української держави. Ініціатива розпуску Верховної Ради України належить Президентові України, будь-яка інша посадова особа чи державний орган не уповноважені вчиняти такі дії. Водночас розпуск парламенту - це право Президента України, а не обов'язок. Глава держави має право підписати відповідний Указ, суворо дотримуючись Конституції України, а не керуючись власними уподобаннями. Розпуск Верховної Ради України здійснюється на основі Указу Президента України про дострокове припинення повноважень парламенту з одночасним призначенням дати позачергових виборів до Верховної Ради України.

    Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

    1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

    2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

    3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

    Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

    Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.

    Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.


     

    3. Компетенція та акти Верховної Ради України.

    Компетенцію Верховної Ради України складають закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необхідні для реалізації функцій Верховної Ради України.

    Залежно від способу конституційного закріплення, компетенція Верховної Ради України, може бути віднесена (хоч і досить умовно) до парламентів з абсолютно обмеженою компетенцією. Такий висновок дозволяє зробити аналіз статей 85 та 92 Конституції України, які містять перелік питань, що належать до повноважень Верховної Ради України та визначаються чи встановлюються виключно законами України.

    Статус Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади надає законодавчій компетенції пріоритетну роль, але ця компетенція парламенту далеко не єдина. Це пояснюється тим, що Верховна Рада України у властивих їй формах бере участь у здійсненні ряду функцій держави.

    Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за групами.
    Пріоритетною функцією Верховної Ради України  є законодавча функція, особливість якої полягає в тому,  що будь-який закон не може бути прийнятим, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Саме Верховна Рада України  має право приймати нормативно-правові акти, що мають найвищу юридичну силу, виступаючи від імені українського народу.

    Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради України:

    а)  внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України»;

    б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін;

    в)  визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

    г)  надання в установлений законом термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України.

    Отже, законодавча функція Верховної Ради України - це  передбачений Конституцією України напрям діяльності Верховної Ради України, що полягає у здійсненні нею законопроектної роботи, внесенні змін до Конституції України, прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили чинність або в призупиненні їх дії.

    Наступним напрямком діяльності парламенту є  парламентський контроль. Функція контролю  має за основну мету здійснення постійного активного нагляду з боку парламенту над усіма галузями адміністрації, а також право представника висловлювати членам уряду будь-яке бажання, сумнів або незадоволення.

    Контрольну компетенцію складають повноваження Верховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об'єктом якого є Президент України, виконавча влада, представницький орган Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування тощо. Відповідно, можна виділити контрольні повноваження стосовно до:

    а) Президента України - заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту1), встановленої ст. 111 Консти­туції України; прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

    б) Кабінету Міністрів України - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; розгляд за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (наслідком прийняття такої резо­люції є відставка Кабінету Міністрів України);

    в) Верховної Ради Автономної Республіки Крим - дострокове припинення повноважень Верхової Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України.

    Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює згідно зі ст. 101 Конституції України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

    г) У фінансовій сфері Верховна Рада України здійснює такі контрольні повноваження - контролює виконання Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іншим державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від інших держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює контроль за їх використанням. Відповідно до ст. 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.

    До контрольних повноважень Верховної Ради можна також віднести право народного депутата України звернутися на сесії Верховної Ради України із запитом до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані повідомити народного Депутата України про результати розгляду його запиту.

    Повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони та безпеки  передбачають права Верховної Ради України:

    - оголошувати за поданням Президента України стан війни і укладати мир; схвалювати рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних Сил України, Служби  безпеки  України,  інших,  утворених  відповідно  до  законів України, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

    - ухвалювати рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

    - затверджувати протягом двох днів од моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; про загальну або часткову мобілізацію; про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

    Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, що їх згідно з Конституцією України віднесено до її відання, зокрема: утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності; заснування державних нагород, установлення військових звань, дипломатичних рангів та інших спеціальних звань тощо.
    До цієї групи можна також віднести і повноваження із самоорганізації роботи Верховної Ради України, а саме: обрання Голови Верховної Ради України, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликання їх; затвердження переліку комітетів Верховної Ради України та обрання голів цих комітетів; створення тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій; призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату.

    Верховна Рада України для реалізації наданої їй Конституцією та законами України законодавчої компетенції приймає правові акти.

    Конституція України не містить вичерпного переліку видів правових актів Верховної Ради України, обмежуючись у ст. 91 вказівкою, що такими є «закони, постанови та інші акти». У науковій літературі зазначений видовий перелік актів законодавчої влади доповнюють такими видами, як декларації, регламенти і нормативно-правові договори, а серед законів виділяють такі їх різновиди, як Конституція (Основний Закон), конституційні, звичайні, надзвичайні закони, а також кодекси.

    Закон - це, зазвичай, нормативно-правовий акт, що приймається органом законодавчої влади (Верховною Радою України) чи безпосередньо народом України (на всеукраїнському референдумі) з дотриманням вимог законодавчої процедури, який має вищу (стосовно до всіх інших нормативно-правових актів) юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини переважно за­гального характеру.

    Формальні ознаки закону:

    1) рівень прийняття (загальнодержавний);

    2)  орган прийняття (приймається Верховною Радою України або народом України на референдумі);

    3)  особливий порядок прийняття (прийняття закону включає обов'язкові стадії законодавчого процесу, передбачені Конституцією Верховної Ради України та Регламентом Верховної Ради України);

    4)   непідконтрольність із боку будь-якого органу державної влади (закони можуть бути змінені або скасовані лише Верховною Радою України. Конституційний Суд України може визнати закон неконституційним повністю або в окремій частині, внаслідок чого він або його окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність, але це не означає скасування або зміни самого закону).

    Закон має певну структуру:

    - реквізити закону (його назва; найменування органу, який прийняв закон; дата прийняття; підпис особи, уповноваженої підписувати закони);

    - преамбула;

    - статті й рубрики (глави, розділи тощо) закону.

    В юридичній літературі використовуються також і різні способи класифікації законів :

    - Основний закон (конституція) - має найвищу юридичну силу;

    - конституційні закони (акти конституційного змісту, які формально не входять до структури єдиної конституції) - в деяких країнах мають проміжну (між конституцією та звичайними законами) юридичну силу;

    - органічні (додаткові) закони (закони, що приймаються на виконання банкетних норм Основного закону і визначають статус органів державної влади, процедуру народного голосування) - в деяких країнах мають підвищену юридичну силу;

    - звичайні закони (акти чинного законодавства) - закони, які видаються в порядку звичайної процедури референдарні закони (закони, прийняті референдумом);

    - закони, прийняті парламентом

    - кодекси (закони, які містять упорядковану систему норм, що регулюють певну, стійку систему суспільних відносин);

    Інші закони :

    - галузеві закони (містять норми однієї галузі права);

    - комплексні закони (містять норми кількох галузей права)

    - закони прямої дії (закони, в текстах яких міститься посилання на механізм власної реалізації);

    - закони непрямої дії (закони, які для власної реалізації потребують прийняття додаткових актів);

    - публічні закони (закони, які доповнюють або змінюють національне законодавство);

    - приватні закони (закони, які визначають правовий статус окремих осіб або організацій);

    - гібридні закони (публічні закони, які певним чином зачіпають приватні інтереси)

    Постанова – ненормативний акт, за допомогою якого Верховна Рада України оформлює свої дії щодо самоорганізації (обрання керівних посадових осіб Верховної Ради, утворення комітетів та обрання їхніх голів), обрання, призначення, затвердження відповідних посадових осіб тощо.

    Регламент - це нормативно-процесуальний акт, що приймається Верховною Радою України, який визначає режим її діяльності (встановлює порядок та періодичність скликання і проведення сесій, засідань), процедуру створення та діяльність окремих її органів і посадових осіб.

    Із практики Верховної Ради України відомі також такі акти, як заяви, звернення та декларації.

    Заяви та звернення - акти ненормативного характеру, які містять заклики до парламентів, інших вищих органів інших країн здійснити певні дії (або утриматися від здійснення певних дій) з метою підтримання миру, подальшого розвитку дво- та багатосторонніх відносин, усунення джерел ускладнення міжнародного становища в цілому чи двосторонніх відносин.

    Із практики Верховної Ради України відомі також і звернення, Що мають не міжнародний, а внутрішній характер, наприклад Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 р. щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років.

    Декларація - акт, який у загальній, принциповій формі передає основні властивості конституційно-правового регулювання, виражає наміри та зобов'язання учасників правових відносин.

    Декларації, прийняті Верховною Радою (зокрема Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р.), мають нормативний характер, але безпосереднє їх застосування, через загальний характер норм декларацій, ускладнено. Декларативні положення реалізуються, здебільшого, за допомогою конкретніших приписів.

    Органи та посадові особи Верховної Ради України уповноважені приймати власні правові акти. Наприклад, розпорядження приймає Голова Верховної Ради України та його заступники, а рішення, висновки та рекомендації- комітети українського парламенту.

    Отже, правові акти Верховної Ради України відіграють роль найважливіших регуляторів суспільних відносин і поділяються як на нормативно-правові, так і на індивідуально-владні акти.

    4. Статус народного депутата України.

    Народний депутат України – обраний відповідно до Закону України від 17.11.2011р. «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України та уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, що дає можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

    Правовий статус народного депутата України встановлюється:

    - Конституцією України (статті 78-81);

    - Законом України від 17.11.1992 р. «Про статус народного депутата України» (в редакції Закону від 17.11.2016 р.);

    - Законом України від 10.02.2010р. «Про Регламент Верховної Ради України» (в редакції Закону від 30.01.2016 р.);

    - іншими актами.

    У них закріплюються принципи статусу народного депутата України, строк його повноважень, права та обов'язки, гарантії депутатської діяльності.

    Принципами статусу народного депутата України є:

    - вільний депутатський мандат;

    - здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;

    - несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності;

    - рівноправність депутатів;

    - депутатська недоторканність і депутатський індемнітет.

    Принцип вільного депутатського мандата прямо не закріплюється в Конституції України, але він випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання в ст. 75 Конституції України. Цей принцип має визначальне значення та обумовлює характер мандата народного депутата України.

    Сутність цього принципу полягає в тому, що парламентарій є представником усього народу (нації), ніхто не може відкликати його або давати обов'язкові накази. Беручи участь у здійсненні функцій парламенту, він пов'язаний нормами Конституції, відповідальністю перед Богом і своєю совістю, яка повинна підказувати йому, яке рішення приймати щодо тих чи інших проблем, які обговорюються в парламенті.

    До основних положень вільного депутатського мандата належать:

    1) мандат є загальним (тобто хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю);

    2)  мандат - не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне - від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, зокрема брати участь у парламентських засіданнях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців);

    3) мандат не підлягає відкликанню,

    4)  мандат за його здійснення не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню).

    Принципи здійснення повноважень народним депутатом України на постійній основі та несумісності депутатського мандата закріплені в ст. 78 Конституції України та в ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України».

    Так, народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі, а принцип несумісності депутатського мандата означає, що народний депутат України не має права:

    1)  бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

    2)  мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

    3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

    4)  мати будь-яку, крім депутатської, оплачувану роботу, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час;

    5)  залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також провадити адвокатську діяльність;

    6)  входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

    Принцип депутатської рівноправності знаходить свій вияв у праві народних депутатів України обирати і бути обраними до  органів Верховної Ради та на парламентські посади, у праві законодавчої ініціативи, брати участь у дебатах тощо.

    Принцип депутатської недоторканності означає, що:

    1.  Народний депутат України не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

    2.  Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата України, допускаються лише в разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ч. З  ст. 80 Конституції України, ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України»).

    Депутатський індемнітет розглядається у двох аспектах:

    по-перше, як невідповідальність народного депутата України він не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч. 2 ст. 80 Конституції України);

    по-друге, як винагорода народного депутата України за його парламентську діяльність.

    Повноваження народного депутата України починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України від моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. При цьому народний депутат України не може брати участі в засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом.

    Відмова скласти й підписати присягу має наслідком утрату депутатського мандата.

    Припиняються повноваження народного депутата України одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України, тобто від моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

    Повноваження народного депутата України можуть бути припинені й достроково:

    - за рішенням Верховної Ради України;

    - за рішенням Президента України;

    - за рішенням суду.

    Верховна Рада України приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі:

    1) складення повноважень за його особистою заявою;

    2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; .

    3) визнання його судом недієздатним чи безвісно відсутнім;

    4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

    5) смерті.

    Народні депутати України є членами колегіального органу – Верховної Ради України, і основною формою їхньої роботи є участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів. Працюючи у Верховній Раді та її органах, народний депутат реалізує такі основні права:

    - ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;

    - обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;

    - пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;

    - законодавчої ініціативи;

    - вносити проекти постанов, інших актів;

    - вносити до Верховної Ради України та її органів пропозиції;

    - звертатись із запитами, брати участь у дебатах, вимагати відповіді на запит;

    - виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій;

    - об’єднуватись у депутатські групи (фракції) тощо.

    До основних обов'язків народного депутата у Верховній Раді України та її органах Закон відносять:

    - бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано, виконувати їхні доручення;

    - додержуватися Регламенту Верховної Ради України;

    - брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України, рішень ЇЇ органів;

    - інформувати Верховну Раду України та її відповідні органи про виконання їхніх доручень.

    Закон України «Про статус народного депутата України» (ст. 8) передбачає, що у своїй діяльності народний депутат України повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів України, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв і вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу.

    Важливою умовою ефективної реалізації повноважень народних депутатів України є також передбачена Законом України «Про статус народного депутата України», Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідальність за невиконання законних вимог народного депутата України, за посягання на честь, гідність народного депутата України та вплив на нього, членів його сім'ї та родичів, помічників-консультанті в народного депутата України, а також за порушення гарантій щодо забезпечення діяльності народного депутата України.

     

    Рекомендована література

    Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.:Юрінком, 1996. – 80 с.

    Положення про Апарат Верховної Ради України: Розпорядження Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 //http://zakon2.rada.gov.ua

    Про вибори народних депутатів України Верховна Рада України: Закон від 17 листопада 2011//ВВР. - 2012. - №10-11. - Ст. 3526.

    Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 4 квітня 1995 р. //ВВР. - 1995. - № 19. - Ст. 135. - 1998. - №40-41. - Ст.250.

    Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10 лютого 2010 р. // ВВР. – 2010. - №14-15. - №16-17. – Ст.133.

    Про статус народного депутата України: Закон України вiд 17.11.1992. // ВВР. – 1993. – № 3. – Ст. 17.

    Демків, Роман Ярославович. Конституційне право України [Текст] : курс лекцій / Р. Я. Демків ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. - Л. : [б. в.], 2012. - 331 с.

    Конституційне право України. Повний курс [Текст]: навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна. - 2-ге вид., перероб. і допов. - К. : Юрінком Інтер, 2012. - 541 с.

    Конституційне право України. Посібник для підготовки до іспиту / Ю. Г. Барабаш, Л. К. Байрачна, І. І. Дахова та ін. ; за заг. ред. Ю. Г. Барабаша. – Х. : Право, 2012. – 304 с.

    Конституціійне право України: Підручник / За заг. Ред.. В.Л. Федоренка. – 4-е вид., перероб. І доопр.; передмова проф.. В.М.Шаповала. – К., 2012. – 727 с.

    Кравченко Віктор Віталійович. Конституційне право України [Текст]: навч. посіб. / В. В. Кравченко. - Вид. 6-е, випр. та доп. - К. : Атіка, 2008. - 592 c.

    Серьогін, Віталій Олександрович. Конституційне право України [Текст]: навч. посіб. / В. О. Серьогін ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х.: [ХНУВС], 2010. - 368 с. а, 2014. - 367 с.