ТЕМА 2. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РОЗВИТОК

1. Поняття конституції, конституціоналізму та світові етапи конституційного розвитку.

2. Зміст, функції та порядок прийняття конституції.

4. Витоки та періоди конституційного розвитку України.

Вступ

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності є конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (в 2004 р. прийнята також перша наднаціональна Конституція — Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн — нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття конституції став найважливішим загальнонаціональним святом.

Для України Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., стала символом консолідації Українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція України 1996 року є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

1. Поняття конституції, конституціоналізму та
світові етапи конституційного розвитку.

У сьогоднішній науці конституційного права термін «конституція» (від латин. constitutio– установлення, устрій, порядок) використовується у кількох значеннях. Насамперед, прийнято розрізняти конституцію юридичну і конституцію фактичну.

Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації та функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави.

Фактична (соціальна, жива) конституція – це характеристика реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, що визначають практично існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов'язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реально діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характерно, наприклад, для «радянських конституцій».

Найбільш поширеним є використання терміну «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими конституціями. Кодифікована конституція є зручною для користування її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які – неосновними.
Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в XVII-XVIII ст.ст. під час демократичних буржуазних революцій, і їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузько-корпоративних інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

Саме в цей час зародився конституціоналізм, було закладено (Гуго Гроцій, Готфрід-Вільгельм Лейбніц, Христіан Вольф) і теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися (Джон Локк, Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо) положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції тощо.

Сформульовані у працях цих та інших учених XVII-XVIII ст.ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні.

Основні положення теорії конституціоналізму:

1) Конституція – це акт, що має встановлювати належну (конституційну) організацію державної влади, яка покликана забезпечувати рівність людей, їх захист та гарантованість природних прав і свобод людини. Призначення конституції полягає в закріпленні нової моделі державної влади, що є захищеною від можливої узурпації та функціонує в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде про необхідність закріплення нової системи владовідносин у суспільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демократії, і конституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимного характеру.

2) Належна (конституційна) організація державної влади повинна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації влади і дозволяє захистити людей від тиранії.

3) Установлювати належно (конституційно) організовану державу може лише народ, тільки якому, і належить верховне право вирішувати власну долю.З цього випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини.

4) Конституція як акт за допомогою якого народ установлює належно (конституційно) організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою щодо актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу. Це означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади.

5) За своєю соціально-політичною сутністю конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (станів, класів, страт (верств), спільнот тощо). Під кутом зору конституційного ідеалу конституція – це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.

6) Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

Таким чином, конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва. Його складовими є передові, науково обґрунтовані і практично апробовані теорії, доктрини, концепції, ідеї. В його основі лежать сформульовані у працях учених XVII-XVIII ст.ст. теоретичні положення щодо суспільного договору, народного суверенітету, установчої влади тощо. Ці положення були використані в розробці перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні.

Етапи світового конституційного розвитку:

Перший етап (XVII-XVIII ст.ст. – 1914 р.) – це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характеризується двома важливими моментами:

- відбувається процес формування англійської конституції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вільностей (Magna Charta) – 1215 p. Так, важливими складовими англійської конституції стали Habeas Corpus Act (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув'язнення за морями – 1679 p.), Білль про права – 1689 p., Акт про престолонаслідування – 1701 р. тощо;

- з’являються перші формально-юридичні конституції: США – 1787 p., Франції – 1791, 1792 pp., Польщі – 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська – для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 p.), а французька – для конституцій європейських країн. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 p., Австралії 1900 p., Південно-Африканського Союзу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес практично зосереджувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з'явилися в Японії (1889 p.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 p.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнучкий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських і політичних прав.

Другий етап (1914 – 1945 рр.) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов'язане з демократизацією державно-політичних режимів (Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської та Австро-Угорської імперій (Латвія, Чехословаччина, Естонія).

Другому етапу притаманне певне розширення предмета конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до конституції Німеччини 1919 р. було введено такі розділи, як «суспільне життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави тощо.
На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (американської та континентальної) конституцій розроблялися «соціалістичні конституції», зокрема конституції РРФСР 1918 p., УСРР 1919 p., Угорщини 1919 р., СРСР 1936 p., Монголії 1940 p. тощо. Закріплені цими конституціями принципи організації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. Натомість на конституційному рівні закріплювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо.

Третій етап (1945 p. – кінець 80-х рр. XX ст.) пов'язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап характеризувався використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної (псевдоконституційної); а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розвиваються.

Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій – конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (Німеччина, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції – було характерним значне розширення предмета конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап (від кінця 80-х років XX ст. – до нині) пов'язаний з ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, тільки за період з 1989 р. до 1995 p. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах, близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й конституції країн, що розвиваються.

2. Зміст, функції та порядок прийняття конституції.

Зміст конституції. Зміст конкретної конституції визначають різні чинники – час прийняття, юридичні та релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо. Водночас аналіз існуючих конституцій дозволяє виділити норми та інститути, що є обов'язковими елементами будь-якої конституції. До них відносяться:

1) Найважливіші принципи організації державної влади – народний суверенітет, поділ влади, верховенство права, державний суверенітет, гуманізм.

2) Основи правового статусу людини і громадянина – принципи правового статусу людини і громадянина (свободи, рівності у правах і гідності, гарантованості прав і свобод людини тощо), основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина та їх гарантії.

3) Форми здійснення народовладдя – пряма та представницька демократія. Організація, структура і компетенція вищих органів державної влади – інститути парламентаризму, глави держави, уряду, вищої судової влади.

4) Основи правового регулювання в державі – ієрархія правових актів, сфери законодавчого регулювання, співвідношення юридичної сили міжнародних договорів та актів національного законодавства.

5) Основи правового положення адміністративно-територіальних одиниць (статус суб'єктів федерації).

Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються зазначеними обов'язковими блоками, вони також можуть установлювати основи зовнішньої політики держави, основи економічної, екологічної та соціальної політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.

Функції конституції – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з них:

- юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

- політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

- ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована – свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія територіальному розпадові держави .

Дія конституції. Під дією конституції розуміють її вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також механізмів такої. Тобто, мова йде про дію конституції в часі, у просторі та по колу осіб.

Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі. Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно з її ст. 160 набула чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі положення конституції одночасно або ж у перехідних положеннях конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її положень. Так, у перехідних положеннях Конституції України визначено особливий порядок введення в дію положень Конституції, що визначають грошову одиницю України (після введення національної грошової одиниці - гривні), порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією) тощо.

Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій конституції строк або діють до настання визначених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своєї дії, тобто приймаються на необмежений строк.

Дія конституції в просторі характеризується тим, що її положення поширюються на всю територію держави, а зі зміною території держави одночасно змінюється і сфера просторової дії конституції.

Дія конституції за кругом осіб характеризується тим, що її положення поширюються на всіх суб'єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов'язків і правовідносин. Механізм дії окремих положень конституції – тих, що містять загальнорегулятивні норми, що встановлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин, – характеризується суттєвими особливостями. Вони пов'язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою відповідних правовідносин, а конкретні права та обов'язки виникають згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизують і деталізують положення конституційних норм. Конституція України містить положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми Конституції України безпосередньо породжують права та обов'язки, але їх конкретизація в чинному законодавстві сприяє підвищенню ефективності реалізації конституційних положень.

Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійснює установчу владу. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три основні способи прийняття конституції: виборцями шляхом референдуму, представницьким органом та главою держави або главою виконавчої влади.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції та може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представницьким органом (конституції багатьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого представницького органу (конституції Франції, 1958 p.; Казахстану, 1995 p.; Росії, 1993 p.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установчою владою (за дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парламент, надпарламентські установи.

1. Установчі збори – це представницький орган, що обирається спеціально з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 p.; вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 p.), Болгарії (1991 p.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділялися різним об'ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати конституцію (США, 1787 p.; Індія, 1950 p.; Італія, 1947 p.; Португалія, 1976 p.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конституції, а для затвердження вона виноситься на референдум або передається іншому органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 p.; Гани, 1979 p.; Туреччини, 1982 p.). Власне, такі органи виконують роль консультативних установчих зборів.

Залежно від призначення установчі збори поділяються на: а) установчі збори з обмеженими повноваженнями – представницькі органи, для яких розроблення (розроблення і прийняття) конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпускаються (США, 1787 p.); б) установчі збори з необмеженою компетенцією – представницькі органи, які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту (Франція 1946 p.; Італія 1947 p.; Бразилія 1988 p.).

2. У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції приймалися парламентами. При цьому застосовуються два способи:

а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти.як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.; Танзанія, 1977 p.; Замбія, 1992 p.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується (наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 p., та ін.).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 p.; Польщі 1997 p.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією права народу висловити свою волю відносно тексту конституції.

3. Надпарламентські установи – це діючі спорадично виборні органи, які формують постійнодіючий парламент (приміром, Всекитайські збори народних представників – КНР, З'їзд народних депутатів – Росія, за Конституцією РСФСР 1978 p., Великий народний хурал – Монголія).

4. Глава держави є суб'єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (дарованими владою монарха), себто октройованими, є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести до легітимних, приміром – прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії – в Анголі, 1975 p.; Мозамбіку, 1975 p.; Конго, 1969 p.; Іраку, 1970 р.

3. Види конституцій.

За багатовіковий період сучасного світового конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в науковій літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма (структура) конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо.

1) За формою (структурою)конституції поділяються на писані та неписані:

Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька нормативних актів, перелік яких чітко визначений.

Неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Сьогодні не мають писаної конституції лише Великобританія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великобританії складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

2) За способом зовнішнього виразу і організації конституційних норм конституції поділяються на: кодифіковані – представляють собою один нормативний акт (Швейцарія 1999 р., Мянма 2008 р., Еквадор 2008 р.) та не кодифіковані – складаються з декількох нормативних актів і значної кількості конституційних звичаїв (Канада, Лівія).

3) За терміном діїконституції поділяються на постійні і тимчасові.

Постійні конституції, таких на сьогодні більшість, не передбачають певного терміну їх дії, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

4) За способом набуттяконституції поділяються на октройовані (даровані народу главою держави) та народні (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання – це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади.

До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Саудівська Аравія 1992 р., Оман 1996 р.), після чого його влада обмежується, президентом (Нігерія 1999 р.) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Великобританія – Гренада 1973 р., Маврикій 1968 р.).

До народних відносять конституції, прийняті установчими зборами (Болгарія 1991 р., Уганда 1995 р., Еквадор 1998 р.), парламентом країни (Судан 2005 р., Угорщина 2001 р.) або затверджені на всенародному референдумі (Сербія 2006 р., Єгипет 2012 р.).

5) За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяються на:

- дуже жорсткі (конституція США 1787 р.), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

- менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей;

- гнучкі – змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони (конституції Ізраїлю, Швеції).

6) За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (конституція Японії 1947 р.) та республіканські (конституції Франції 1958 р., Польщі 1997 p.).

7) Залежно від державно-політичного режиму розрізняють конституції демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина.

Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазі-конституції або статутні документи держави.

8) За формою державного устрою,що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (конституція Німеччини 1949 р.) та унітарні (конституції Греції, 1975 p., Киргизії 2006 р.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

4. Витоки та періоди конституційного розвитку України.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції, а час його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середина XVII ст. – кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 pp. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної держави. Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.), Гадяцький трактат (1658 p.) та різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ, написаний під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових державотворчих доктрин (природних прав людини, поділу влади, системи стримувань і противаг тощо). На жаль, положення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період відродження національної Української держави в 1917-1920 pp. позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 p., та ін.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і акти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських землях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.), Тимчасовий устрій Української Головної Визвольної Ради (липень 1944 p.).

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 pp.). Але ці документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше квазі-конституціями. Така оцінка конституцій радянського типу пов'язана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя;

по-друге, мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;

по-третє, регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Початок новітнього конституційного розвитку України пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина.

Процес розробки, прийняття, реалізації чинної Конституції України та внесення до неї змін умовно можна поділити на п’ять основних періодів:

перший період (1991-1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності України, дією Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. із змінами та доповненнями, підписанням Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні» від 8 червня 1995 р., процесом підготовки проекту Конституції, укладанням та прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р.;

другий період (1996-2004 рр.) став етапом реалізації положень Конституції України 1996 р. та позначився проведенням 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, участь у якому взяли 81,15% громадян України, що мали право голосу. Усі питання винесені на всенародне опитування отримали підтримку: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності – 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України – 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні – 81,68%. Конституційний Суд України визнав рішення Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими;

третій період (2004-2010 рр.) ознаменувався процесом внесення змін і доповнень до Конституції України (конституційною реформою), які було здійснено на підставі Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. та позначився масштабною конституційною кризою 2007-2010 рр. і пошуком легітимних шляхів удосконалення розбалансованого Основного Закону держави;

четвертий період (2010-2014 рр.) відзначився визнанням 30 вересня 2010 р. Конституційним Судом України неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., поверненням чинності Конституції України в редакції від 28 червня 1996 р., прийняттям законів України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 1 лютого 2011 р. та «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» від 19 вересня 2013 р., а також започаткуванням роботи Конституційної Асамблеї в 2012 році;

п’ятий період (2014 р. – до нині) ознаменувався відновленням парламентсько- президентської форми правління та ухваленням Українським парламентом Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 р., яким було повернено дію норм Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. до тексту Конституції України від 28 червня 1996 р. із змінами і доповненнями, внесеними законами України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 1 лютого 2011 р. та «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» від 19 вересня 2013 р.

Таким чином, чинну на сьогодні Конституцію України було прийнято Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 року о 9 годині 33 хвилині. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України («за» – 338, «проти» – 18, «утрималось» – 5, «не голосувало» – 26). Конституція України включає в себе ХV розділів, які об’єднують 166 статей і 17 пунктів, що складають останній ХV розділ.

Варто зазначити, що структура конституції – це спосіб логічного викладення конституційно-правових норм і інститутів за певною доцільною схемою. Структура майже усіх сучасних конституцій включає:

1) Преамбулу, головним змістом якої є декларування конституційних ідеалів та загально соціальних принципів, цілей і завдань суспільного розвитку. Іноді преамбула стосується історичного шляху розвитку суспільства і держави, національних або інших соціальних закономірностей, загальних проблем народовладдя. Конституція України має преамбулу. Преамбула Конституції України виконує роль політико-правового введення в Конституцію. Вона не містить правових норм, однак встановлює виключно важливі політико-правові ідеї, розгорнуті в основній частині. Перш за все в ній закріплена ідея народного суверенітету, установча роль Українського народу ( «Верховна рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу…приймає цю Конституцію…»), потім виражені історичні, правові, духовні і моральні підстави виникнення України як суверенної держави (багатовікова історія українського державотворення, право українського народу на самовизначення, Акт проголошення незалежності України, відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями) і, нарешті, вказані цілі прийняття Конституції (забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави). Крім того, в преамбулі Конституції підкреслюється, що вона є Основним Законом України, причому саме України, а не Української держави, тобто Конституція є Основним законом не тільки держави, а й суспільства. Це принципово важливе положення, що дозволяє усвідомити сутність і роль Конституції в житті України.

2) Основну частину, яка включає норми, принципи та інститути Основного Закону країни.

До основної частини відносяться:

Розділ І «Загальні положення» (ст.ст. 1-20), закріплює фундаментальні принципи конституційного ладу України:

утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави;
єдиного громадянства;
народовладдя;
здійснення державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову;
визнання і гарантування місцевого самоврядування;
верховенства права;
прямої дії норм Конституції України;
політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності;
забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги та ін.

Розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (ст.ст. 21-68) закріплює одне з центральних положень Конституції, яка зумовлює її демократичний зміст – ідея проголошення людини, її життя і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю в Україні.

Розділ III «Вибори. Референдум» (ст.ст. 69-74) встановлює основні засади здійснення демократії.

Розділ IV «Верховна Рада України» (ст.ст. 75-101), Розділ V «Президент України» (ст.ст. 102-112), Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» (ст.ст. 113-120), Розділ VIII «Правосуддя» (ст.ст. 124-131) та Розділ XII «Конституційний Суд України» (ст.ст. 147-153) закріплюють систему державних органів України, основи їх організації та діяльності.

Два розділи присвячені територіальній організації України та особливому статусу її автономного утворення Розділ IX «Територіальний устрій України» (ст.ст. 132-133) визначає принципи територіального устрою та систему адміністративно – територіального устрою України, а Розділ X «Автономна Республіка Крим» (ст.ст. 134-139) встановлює конституційний статус останньої.

Розділ XI «Місцеве самоврядування» (ст.ст. 140-146) закладені основи організації та системи місцевого самоврядування в Україні.

Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст.ст. 154-159) встановлює порядок внесення змін до Основного Закону України.

3) Заключну частину, яка у більшості випадків присвячена порядку набуття чинності конституції. В Конституції України Розділ XIV «Прикінцеві положення» (ст.ст. 160, 161) – найкоротший. Він складається з двох статей і визначає момент вступу Конституції України в силу (28 червня 1996 року) і проголошує цей день державним святом – Днем Конституції.

4) Інколи конституції деяких країн містять перехідні положення. Здебільшого вони необхідні для чіткого визначення термінів вступу в дію окремих конституційних приписів або ж формулювання порядку заміни застарілих соціальних інститутів і положень новими та сучасними. За допомогою перехідних положень можуть врегульовуватися й інші більш специфічні конституційно-правові відносини. В Конституції України є Розділ XV «Перехідні положення» (пп. 1-16) Конституції України, який визначає порядок і терміни введення в дію окремих конституційних норм, виконання яких з моменту вступу Конституції в силу неможливо з різних причин правового, організаційного, матеріального та іншого характеру.

5. Властивості Конституції України.

Властивості Конституції України – це її специфічні риси, які відрізняють конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. В науці розрізняють юридичні, політичні та ідеологічні властивості конституції.

Варто зазначити, що саме юридичні властивості Конституції України виражають правову природу цього нормативно-правового акту та визначають його місце у правовій системі держави та в системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі:

1) Вона є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства.

Ця властивість обумовлена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, ст. 92 Конституції України встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

2) Вона характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів.

Ця властивість є проявом загальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей принцип прямо закріплюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнародних договорів, що передбачено ч. 2 ст. 9 Конституції України: «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

3) Вона відзначається стабільністю, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень.

Так, розділ XIII Конституції України встановлює досить складну процедуру внесення змін до Конституції України, яка пов'язана з тим, що, по-перше, вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змінена з настанням певних обставин – в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами голосів від її конституційного складу.

4) Їй притаманна пряма дія норм, що означає, на підставі ч. 3 ст. 8 Конституції України, можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України.

5) Вона характеризується особливим правовим захистом, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» – фізичними і юридичними особами, так і «згори» – різними гілками державної влади.

В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами, з метою дотримання Конституції України, форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Німеччини, Словаччини) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.

В нашому випадку, правовий захист Конституції України здійснюють:

1) Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102), Верховна Рада України усуває Президента України з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (п. 10 ч. 1 ст. 85) та здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ч. 1 ст. 85), Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції та законів України (п. 1 ст. 116) тощо.

2) Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої влади.

3) Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

4) Збройні Сили України, на які, у відповідності з ч. 2 ст. 17 Конституції України покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.

5) Громадяни України. Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так, ст. 55 Конституції України встановлює, що «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Національна академія внутрішніх справ

Кафедра конституційного права та прав людини

Мультимедійний навчальний посібник

Конституційне право України