ТЕМА 13. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
Вступ.
Місцеве самоврядування як право територіальної громади здійснювати управління своєю територією, закріплене та гарантоване Конституцією та законами країни є безумовною ознакою дійсної демократії в такій країні.
Україна визнає та гарантує місцеве самоврядування, а отже будує громадянське суспільство, демократичну правову державу з верховенством права, пріоритетом прав людини, розподілом влад.
Наука конституційного права в свою чергу покликана вивчати та досліджувати місцеве самоврядування як конституційно правовий інститут, систему місцевого самоврядування, гарантії та механізм реалізації місцевого самоврядування, для пошуку шляхів удосконалення механізмів реалізації та забезпечення даного права територіальної громади, для удосконалення управління територіями та розвитку їх і всієї країни загалом.
1. Поняття місцевого самоврядування.
Люди завжди селилися компактно, це було зумовлено економічними, політичними та географічними умовами. Виникали «населені пункти», що спричиняло виникнення проблем, пов’язаних з регулюванням різних інтересів жителів: необхідність благоустрою населеного пункту; потреба погодження інтересів різних власників і проживаючого населення, з метою поліпшення життя.
Для вирішення цих проблем постало питання створення місцевої влади з усіма атрибутами – компетенцією, правами, обов’язками, самостійним бюджетом і майном. Тобто, потрібна була влада, здатна вирішувати більшість питань, що виникають на місці, не звертаючись за допомогою до центру. Під час історичної еволюції різних країн і народів така влада сформувалася. Це – місцеве самоврядування.
У кожній державі залежно від особливостей її політико-територіального та адміністративно-територіального устрою, форми державного правління та політичного режиму, історичних, національних, географічних та інших особливостей місцеве самоврядування має специфічну форму та назву.
В різних країнах для передачі змісту такого соціально-політичного явища як місцеве самоврядування використовуються й інші терміни: «муніципальне управління», «місцева автономія», «територіальна децентралізація», «комунальне управління» тощо.
В основу місцевого самоврядування кожної країни світу покладені національні теорії місцевого самоврядування, оскільки становлення цього конституційно-правового інституту в кожній країні, а іноді і в кожній адміністративно-територіальній одиниці відбувається по-різному, в юридичній науці було сформульовано ряд теоретичних узагальнень, щодо поняття місцевого самоврядування.
Можна говорити про державницьку, громадівську та змішану теорії.
За основу «державницької теорії» прийнято брати визначення місцевого самоврядування, яке надав Георг Еллінек, – «державне управління через посередництво осіб, що не є професійними державними посадовими особами, яке, на противагу державно-бюрократичному, є управлінням через посередництво самих зацікавлених осіб». Науковці, що є прихильниками цієї концепції, зокрема, Корнієнко М.І., Борденюк В.І. та ін., розглядають місцеве самоврядування виключно як складову державного управління, як свідчення децентралізації державної влади. Повноваження органів місцевого самоврядування, якими вони наділені територіальною громадою, ці вчені вважають похідними від держави. Вони виділяють ряд ознак, які поєднують владу місцевого самоврядування з державною, та посилаються на роботи зарубіжних авторів, які вважають ступінь самостійності місцевих органів влади недостатнім.
Дана теорія визначає, що характерною особливістю влади, яка здійснюється в процесі самоврядування, є те, що її джерелом є відповідний колектив людей, який здійснює її безпосередньо або через відповідні органи, а це означає, що за умов місцевого самоврядування джерело владного управлінського впливу має знаходитися всередині територіальної громади як соціальної системи, а не поза її межами. За змістом ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні визнано народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У такий спосіб Конституція України як акт установчої влади народу встановила, що органи місцевого самоврядування мають здійснювати єдину владу, джерелом якої є весь народ, а не окремі територіальні громади.
«Громадівська теорія» в основі своїй має ідею природного права територіальної громади на місцеве самоврядування. Територіальна громада, на думку її прихильників, зокрема, Делії Ю.В., Погорілка В.Ф. та ін., є незалежною від держави органічною корпорацією, що склалася природнім шляхом. А отже, влада органів місцевого самоврядування є автономною від державної влади і належить виключно територіальній громаді.
Більшість сучасних вітчизняних авторів (Авер’янов В.Б., Коваленко А.А., Кравченко В.В., Орзіх М.Ф., Пітцик М.В., Серьогін В.О., Телешун С.О., Шаповал В.М., Ярмиш О.Н. та ін.) обстоюють ідеї «теорії муніципального дуалізму». Вони визнають владу місцевого самоврядування частиною системи публічного управління, а органи місцевого самоврядування – частиною системи органів публічної влади, на які можуть покладатися деякі державні функції. На їх думку саме дана теорія покладена в основу конституційно-правого інституту місцевого самоврядування в Україні.
Так, ст. 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Поряд з цим, відповідно до ст. 7 Основного Закону країни, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, але при цьому, на підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України, встановлено єдиний як для органів державної влади, так і для органів місцевого самоврядування принцип, що лежить в основі їх діяльності – обов’язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Більше того, норми Конституції України, так само як і Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р., містять положення щодо можливості делегування повноважень місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
В свою чергу, найбільшого поширення у світі набула громадівська теорія, сприйнята більшістю держав Європи. В основі громадівської концепції місцевого самоврядування лежить ідея природних прав територіальної громади, її своєрідного «суверенітету» стосовно держави, яка лише визнає та гарантує природні права територіальної громади. Прихильники цієї концепції розглядають громаду як самостійне джерело такої публічної влади, яка не належить державі, а є самостійною публічною владою, так званою «муніципальною».
Водночас, на базі громадівської теорії місцевого самоврядування сформувалося дві моделі місцевого самоврядування — англосаксонська (Австралія, Канада, США та ін.) і континентального права (Італія, Франція та ін.). Англосаксонська модель передбачає здійснення місцевого самоврядування виключно органами самоорганізації населення на місцях, без будь-якого втручання в цю сферу, а континентальна (романо-германська) — здійснення місцевого самоврядування як суб'єктами місцевого самоврядування, так і органами державної виконавчої влади на місцях, з мінімальним втручанням останніх у справи місцевого самоврядування.
Зокрема, «громадівське» розуміння місцевого самоврядування знайшло своє втілення в Європейській Хартії місцевого самоврядування 1997 р., згода на обов'язковість якої надана Верховною Радою України, що означає необхідність забезпечення реалізації в Україні місцевого самоврядування як природного права територіальної громади.
Відповідно до ст. 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Ч. 1 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. розширює та уточнює зазначене визначення, і встановлює, що місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування також визначають і як вид публічної влади, одну з основ конституційного ладу і форму народовладдя, як провідний інститут громадянського суспільства, що займає окреме місце у системі сучасного конституціоналізму в Україні та виконує власну роль у модернізації вітчизняної державності.
Для розуміння сутності поняття місцевого самоврядування виділяють наступні його ознаки:
1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є за правовою природою складовою частиною механізму державної влади.
2. Об’єктом управління такого виду публічної влади як влади місцевого самоврядування є своєрідне коло питань – питання місцевого значення –предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством.
3. Одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська.
4. Організаційна, матеріально-фінансова самостійність місцевого самоврядування, яка гарантована Конституцією та законами України.
2. Принципи місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування, як один з основоположних інститутів конституційного ладу, у свою чергу, має власну систему принципів, через призму яких ще повніше розкривається зміст цього важливого соціально-політичного явища, його місце і роль у суспільстві та державі. Найважливішими з них є принципи правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування та його органів.
Закріплення принципів місцевого самоврядування в праві нашої країни є суттєвим кроком на шляху розбудови її як цивілізованої, демократичної, правової, соціальної держави.
Подальший розвиток місцевого самоврядування в Україні неможливо здійснити без розуміння конституційних принципів місцевого самоврядування як принципів права, їх місця у системі і структурі права, бо їх внутрішньоправова функція, як принципів права, полягає в тому, щоб вносити одноманітність у всю систему юридичних норм і забезпечувати єдність правового регулювання суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування, зміцнювати усі компоненти юридичної надбудови.
Слід також підкреслити, що термін «принцип» походить від латинського слова «principium», яке означає основні, найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості.
В теорії права існує два терміни: «правові принципи» і «принципи права». Вони різняться між собою тим, що правові принципи виникають, як правило, до виникнення системи права і законодавства. Правові принципи, які закріплені в системі права і законодавства, переходять в принципи права. Правові принципи – це головні ідеї, які виражають основні вимоги до системи права тієї чи іншої держави.
Принципи місцевого самоврядування перш за все відбулися як правові принципи, як категорії суспільної правосвідомості і спочатку вони не завжди відображалися в системі права і правових нормах. Але їх можна назвати головними засадами, на базі яких будується місцеве самоврядування як інститут права. Ігнорування їх у процесі правотворчості може призвести до суперечностей у системі самоврядування, що негативно впливатиме на його функціонування.
На думку теоретиків права, до найбільш суттєвих ознак принципів права треба віднести, насамперед, їх регулятивний характер. Загальновідомо, що регулювання суспільних відносин є головною функцією права. Таке регулювання здійснюється за допомогою механізму правового регулювання, під яким розуміють цілісне, результативне упорядкування і організацію суспільних відносин за допомогою системи правових засобів, у відповідності з вимогами соціально-економічного і політичного рівня розвитку суспільства.
Нормативно-регулятивний характер принципів права вбачається у тому, що принципи, зафіксовані у праві, набувають значення загальних правил поведінки, які мають загальнообов’язковий державновладний характер, що стає притаманним як безпосередньо нормам-принципам, так і принципам, які виводяться із змісту норм. Принципи регулюють остільки, оскільки регулює саме право, а отже, з вищезазначеного випливає, що конституційні принципи місцевого самоврядування регулюють усі сфери діяльності місцевого самоврядування та його органів.
Аналіз виникнення і розвитку конституційних принципів місцевого самоврядування свідчить, що спочатку зміст цих принципів визначався суспільними потребами, потім простежується у суспільних соціальних відносинах, які мають певну історію і складаються у реальному житті, і лише згодом отримує регламентацію і захист з боку держави.
Виникнення принципів місцевого самоврядування спочатку у вигляді правових принципів як загальносоціальних, що свідчить про їх актуальність для суспільства і потребу юридичного оформлення, обумовило необхідність подальшого їх закріплення у вигляді принципів права. Отже, з самого початку свого виникнення принципи місцевого самоврядування існують, як модифіковані та пристосовані до політичного, економічного, морального, ідеологічного, соціального стану розвитку громад в межах певної території, а з часом - і держав.
Не менш важливою ознакою принципів місцевого самоврядування як принципів права є їх об’єктивна обумовленість, тобто їх відповідність характеру суспільних відносин, економічних, політичних, ідеологічних процесів, що відбуваються у суспільстві. Принципи місцевого самоврядування, як і взагалі принципи права, є категорією ідеологічною, а це означає, що вони, як право загалом, є формою суспільної свідомості, що здійснює ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру, тобто виконують функцію загального закріплення суспільних відносин, а це дає можливість розглядати їх з позиції певних ідей, керівних основ.
Принципи місцевого самоврядування, як принципи права, закладені в Конституції України і знайшли своє текстуальне закріплення в ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», це, зокрема, принципи: народовладдя; законності, гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених згаданим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.
Отже, можна зробити висновок, що в процесі свого становлення і розвитку конституційні принципи місцевого самоврядування після їх закріплення в законодавстві набули всіх властивостей і функцій принципів права, а саме:
- вони нормативно-регулятивні, загальні, обов’язкові, об’єктивно обумовлені, історичні та ідейно-політичні категорії;
- їх соціальною функцією є регулювання суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування.
Найбільш сучасну класифікацію принципів права дає П.М. Рабінович. Він диференціює їх на: а) загальнолюдські (цивілізаційні); б) типологічні; в) конкретно-історичні; г) галузеві; д) міжгалузеві принципи об’єктивного юридичного права.
Виходячи з системного підходу до дослідження принципів права, можна стверджувати, що принципи права – це головні, такі, що визначають найважливіші, структурні зв’язки у предметі, методі, механізмі правового регулювання всередині правової системи і поза нею (зв’язки з соціальним середовищем), які отримують офіційне, і навіть неофіційне відображення в загальносоціальному і юридичному (публічному й приватному, охоронному і регулятивному, матеріальному й процесуальному, об’єктивному і суб’єктивному) праві.
Так, у своєму погляді на класифікацію принципів і саму систему права А.М. Колодій виходить з того, що існують загальносоціальні та юридичні, публічні і приватні, охоронні і регулятивні, матеріальні і процесуальні, об’єктивні і суб’єктивні принципи, а відповідно до цього – і структури права. При цьому під загальносоціальним правом розуміють сукупність найбільш зрозумілих принципів, що формуються громадянським суспільством, виникають стихійно на засадах безпосередньої взаємодії суб’єктів у межах правотворення. Похідним від нього є право юридичне, яке розглядається як сукупність загальнообов’язкових, формально визначених норм і принципів, що дістають матеріальний вияв у нормативно-правових актах. Саме юридичне право може бути диференційоване на публічні й приватні, охоронні й регулятивні, матеріальні й процесуальні галузі права, а отже і законодавства.
Загальносоціальні, політико-правові принципи мають забезпечувати стабільну демократичну та політичну систему, яка була б гарантом політичної стабільності і безконфліктності, ліберальності суспільства та його інституцій.
Отже, до принципів інституту права можна віднести такі принципи місцевого самоврядування: поєднання місцевих і державних інтересів; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.
Розглядаючи питання віднесення конституційних принципів місцевого самоврядування до публічного права, треба зауважити, що публічне і приватне право – структурні елементи юридичного права, а отже через останнє опосередковують свої принципи. До публічного права відносять ті галузі й інститути, які регламентують статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з владою, а до приватного права – галузі та інститути, що регулюють відносини індивідів між собою, тобто відносини між владою і підлеглими їй утвореннями та фізичними особами, висувають свої, притаманні тільки їм, проблеми і потребують іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Галузі та інститути публічного права побудовані на принципах: влади і підкорення; субординації; ієрархії; правового захисту загальносоціального інтересу тощо. Враховуючи зазначене, можна дійти висновку, що конституційні принципи місцевого самоврядування мають ознаки публічного права, а інститут місцевого самоврядування належить до структури публічного права.
Регулятивне і охоронне право – складові структурні частини юридичного права, а тому їм також притаманні принципи загальносоціального і власне юридичного права. Під регулятивним правом розуміють певну комплексну сукупність галузевих норм і принципів, які встановлюють юридичні права і обов’язки учасників суспільних відносин, розрахованих на правомірну поведінку і, як правило, не містять у собі санкцій; тобто регулятивне право - це певна структурно-функціональна організація норм і принципів права, які належать до різних галузей права, але всі спрямовані на впорядкування суспільних відносин шляхом встановлення певних правил поведінки. Найголовніше значення у цій галузі регулятивних принципів мають основні засади закріплення права власності, політичних, економічних, соціальних, культурних прав і свобод громадян, видів і форм діяльності тощо. До того ж принципи регулятивного права впливають на суспільні відносини шляхом їх прогнозування, передбачення майбутніх варіантів поведінки тощо.
Особливість конституційних принципів місцевого самоврядування, як принципів регулятивного права, полягає у встановленні позитивних правил поведінки, у правовій організації суспільних відносин і забезпеченні координації суспільних зв’язків стосовно місцевого самоврядування. Їхня дія простежується у впливі права на суспільні відносини шляхом їх закріплення у вигляді правового інституту місцевого самоврядування. В цьому випадку регулятивне право юридично закріплює, переводить до числа чітко врегульованих суспільні відносини, які є основою нормального стабільного існування суспільства, відповідають інтересам його більшості і виражають загальну волю. Отже, можна зробити висновок, що конституційні принципи місцевого самоврядування мають ознаки принципів регулятивного права.
Продовжуючи дослідження класифікації принципів місцевого самоврядування, їх можна віднести за наявними ознаками до принципів матеріального права, оскільки під матеріальним правом розуміють сукупність норм і принципів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини шляхом прямого і безпосереднього закріплення форм власності, визначення порядку утворення та структури державних органів, встановлення статусу суб’єктів тощо.
Конституційним принципам місцевого самоврядування властиві також ознаки принципів об’єктивного права, бо під об’єктивним правом, як пише С. Алексєєв, «розуміють нормативний регулятор, який є системою загальнообов’язкових, формальновизначених принципів і норм, які служать критерієм правомірності чи не правомірності поведінки суб’єктів – учасників правовідносин і існують незалежно від індивідуальної свідомості, оскільки виникають і діють поза нею».
У конституційних принципах місцевого самоврядування знаходять своє відображення вимоги об’єктивної закономірності та тенденції розвитку місцевої влади. Вони мають ряд ознак:
по-перше, конституційні принципи місцевого самоврядування передбачають побудову та функціонування влади місцевого самоврядування;
по-друге, конституційні принципи місцевого самоврядування виступають в якості критерію оцінки діючої системи місцевого самоврядування, наскільки вона відповідає засадам та ідеям, вираженим у принципах місцевого самоврядування;
по-третє, конституційні принципи місцевого самоврядування, відображаючи суть та основні риси місцевого самоврядування, сприяють збереженню правонаступності та розвитку інститутів місцевого самоврядування;
по-четверте, конституційні принципи місцевого самоврядування, в основному, відповідають принципам, закріпленим в Європейській хартії місцевого самоврядування, яка виступає правовою базою для муніципального законодавства країн - членів Ради Європи.
Враховуючи вищеназвані ознаки, розуміємо під конституційними принципами місцевого самоврядування – обумовлену природою місцевого самоврядування систему основоположних витоків та ідей, які закріплені чи випливають зі змісту Конституції та законів України і визначають організацію та діяльність громади, органів, що формуються громадянами та самостійно управляють місцевими справами в інтересах місцевого населення.
3. Система та функції місцевого самоврядування в Україні.
Про те, що місцеве самоврядування має системний характер свідчить те, що відповідно до ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», система місцевого самоврядування у включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; старосту; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.
Всі зазначені законодавцем елементи даної системи пов’язані між собою, територіальна громада шляхом голосування на місцевих виборах обирає сільського, селищного, міського голову та депутатів місцевих рад, тобто формує представницькі органи місцевого самоврядування, формування виконавчих органів відповідних рад, здійснюється представницькими органами, а органи самоорганізації населення можуть бути створені саме рішенням місцевих рад, які в тому числі забезпечують останніх матеріальною та фінансовою основою.
Отже, всі елементи системи місцевого самоврядування взаємопов’язані, і відсутність одного з елементів призведе до порушення цілісності всієї системи, нормативно-закріплені основи даного інституту конституційного ладу містить всі ознаки системи.
Конституція України встановлює, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна» (ст. 140).
Система місцевого самоврядування України — це, визначене Конституцією та Законами України коло суб’єктів, які є в межах Конституції та законів України, здійснюють основні функції місцевого самоврядування, реалізують муніципальну владу.
Зазначене визначення стосується розуміння системи місцевого самоврядування взагалі. Але систему місцевого самоврядування в юридичній науці розглядають, і у вузькому розумінні, як систему місцевого самоврядування конкретного села, селища, міста.
Так, під системою місцевого самоврядування розуміють організаційно-правовий механізм здійснення місцевого самоврядування в межах окремої самоврядної адміністративно-територіальної одиниці – села, селища, міста – територіальні громади яких виступають самостійними суб’єктами місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування має свою внутрішню побудову — структуру місцевого самоврядування. Ця структура є складною і різнорівневою за своїм характером. Вона представлена сільськими, селищними, міськими, районними у містах, обласними та Київською і Севастопольською міськими радами та їх посадовими і службовими особами; сільськими, селищними, міськими головами; органи самоорганізації населення на місцях (будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації).
Система місцевого самоврядування на рівні села, селища, міста відзначається як єдністю, так і її диференціацією. Так, територіальна громада відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 140 Конституції України, а також Закону про місцеве самоврядування (ч. 1 ст. 6) є первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень.
Добровільне об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до ст. 4 Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» від 5 лютого 2015 року здійснюється з дотриманням таких умов:
- у складі об’єднаної територіальної громади не може існувати іншої територіальної громади, яка має свій представницький орган місцевого самоврядування;
- територія об’єднаної територіальної громади має бути нерозривною, межі об’єднаної територіальної громади визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, що об’єдналися;
- об’єднана територіальна громада має бути розташована в межах території Автономної Республіки Крим, однієї області;
- при прийнятті рішень щодо добровільного об’єднання територіальних громад беруться до уваги історичні, природні, етнічні, культурні та інші чинники, що впливають на соціально-економічний розвиток об’єднаної територіальної громади;
- якість та доступність публічних послуг, що надаються в об’єднаній територіальній громаді, не можуть бути нижчими, ніж до об’єднання.
Адміністративним центром об’єднаної територіальної громади визначається населений пункт (село, селище, місто), який має розвинуту інфраструктуру і, як правило, розташований найближче до географічного центру території об’єднаної територіальної громади. Добровільне об’єднання територіальних громад не призводить до зміни статусу населених пунктів як сільської чи міської місцевості.
Ініціаторами добровільного об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст можуть бути: сільський, селищний, міський голова; не менш як третина депутатів від загального складу сільської, селищної, міської ради; члени територіальної громади в порядку місцевої ініціативи; органи самоорганізації населення відповідної території (за умови представлення ними інтересів не менш як третини членів відповідної територіальної громади).
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об’єднуватися в одну сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову. Територіальні громади села, селища, міста, що добровільно об’єдналися в одну територіальну громаду, можуть вийти із складу об’єднаної територіальної громади в порядку, визначеному законом.
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Сільські, селищні, міські ради, районні у містах (у разі їх створення) ради створюють їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші виконавчі органи.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України.
Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах, займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю.
У селах, селищах, визначених за рішенням місцевої ради об’єднаної територіальної громади, утвореної відповідно до Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад», за винятком її адміністративного центру, обирається староста на строк повноважень місцевої ради.
Староста є посадовою особою місцевого самоврядування, на нього покладені наступні завдання:
- представлення інтересів жителів села, селища у виконавчих органах сільської, селищної, міської ради;
- сприяння жителям села, селища у підготовці документів, що подаються до органів місцевого самоврядування;
- участь у підготовці проекту бюджету територіальної громади в частині фінансування програм, що реалізуються на території відповідного села, селища;
- внесення пропозицій до виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради з питань діяльності на території відповідного села, селища виконавчих органів сільської, селищної, міської ради, підприємств, установ, організацій комунальної форми власності та їх посадових осіб;
- здійснення інших обов’язків, визначені Положенням про старосту.
Староста є членом виконавчого комітету ради об’єднаної територіальної громади за посадою.
Суттєвою особливістю місцевого самоврядування є те, що в його системі не діє принцип поділу влади, властивий механізму держави. Натомість, існує єдність представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування на рівні територіальних громад сіл, селищ, міст має функціонувати як так звана «працююча корпорація», яка самостійно приймає відповідні рішення і самостійно виконує ці рішення.
Однією з характерних особливостей системи місцевого самоврядування, здійснюваного на рівні територіальних громад сіл, селищ, міст, є те, що вона має своє продовження як на регіональному рівні, в особі районних, обласних рад — органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, так і на мікрорівні (будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів, окремих сіл, які об'єднані з іншими населеними пунктами в одну адміністративно-територіальну одиницю — сільраду), в особі так званих органів самоорганізації населення — будинкових, вуличних, квартальних, сільських комітетів, комітетів мікрорайонів тощо. Перелічені органи також визначаються як самостійні елементи системи місцевого самоврядування, свого роду її «мікроструктура» (ч. 1 ст. 5 Закону).
Органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об'єднань, які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах Міністерства юстиції України.
Органи місцевого самоврядування та їх асоціації можуть входити до відповідних міжнародних асоціацій, інших добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування.
Асоціаціям та іншим добровільним об'єднанням органів місцевого самоврядування не можуть передаватися повноваження органів місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування, у першу чергу, визначається його основними функціями. Ці категорії є взаємопов'язаними: система визначає організаційну структуру місцевого самоврядування, а функції — основні напрямки і види діяльності місцевого самоврядування.
Отже, функції місцевого самоврядування — це визначені Конституцією і законами України основні напрямки діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування з вирішення завдань місцевого самоврядування.
Функції місцевого самоврядування є багатоманітними і різняться за своїм призначенням і юридичними властивостями.
У першу чергу, функції місцевого самоврядування поділяються за об'єктами — політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші.
Політичні функції місцевого самоврядування, як правило, пов'язані з реалізацією форм безпосередньої демократії на місцях та здійсненням регіональної політики відповідно до Конституції та законів України.
Зокрема, політичні функції місцевого самоврядування передбачають: здійснення регіональної політики в межах Конституції та законів України; забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів; забезпечення проведення місцевих виборів та інших форм безпосередньої демократії на місцях; об'єднання в асоціації місцевого самоврядування тощо.
Економічні функції місцевого самоврядування передбачають управління майном, що є у комунальній власності; утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю; затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону; утворення позабюджетних цільових коштів; регулювання земельних відносин; вирішення питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів та ін.
Важливе значення мають соціальні функції місцевого самоврядування. Це, перш за все, затвердження програм соціально-економічного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; затвердження містобудівних програм; управління закладами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам; подання соціальної допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, а також військовослужбовцям, звільненим у запас або відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім'ям; вирішення у встановленому законом порядку питань опіки й піклування; здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці та ін.
Наступним видом об'єктних функцій місцевого самоврядування є його культурні функції, реалізація яких передбачає: затвердження програм культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; управління закладами освіти і культури, які належать територіальним громадам; заснування місцевих засобів масової інформації (ЗМІ) відповідних місцевих рад; оголошення об'єктів, що мають історичну, культурну або наукову цінність пам'ятками історії або культури; вирішення питань про робочу мову ради відповідно до законодавства про мови; відродження осередків традиційної народної творчості та ін.
Здійснення суб'єктами місцевого самоврядування такої діяльності, як організація територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; оголошення природних об'єктів, що мають екологічну цінність пам'ятками природи тощо, дає підстави виділити такий вид їх об'єктних функцій, як екологічні функції місцевого самоврядування. Утім, правова природа екологічних функцій місцевого самоврядування потребує додаткового обґрунтування.
Функції місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за суб'єктами місцевого самоврядування, що дає підстави виділити функції територіальних громад; місцевих рад; сільських, селищних і міських голів; функції органів самоорганізації населення тощо.
Напрямки і види діяльності місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за способами і засобами їх здійснення (правозастосовча; нормотворча; організаційна, виховна, прогностична та ін.); умовами здійснення — час (постійні, тимчасові) і територією здійснення (відповідно до системи адміністративно-територіального устрою України) тощо.
4. Гарантії місцевого самоврядування в Україні
Щодо самого поняття «гарантія», що в перекладі з французької (garantie) означає забезпечення, запоруку.
Таким чином, гарантія – насамперед явище, що забезпечує досягнення визначеного результату.
Державні гарантії - це встановлені законом засоби забезпечення, дотримання, виконання, застосування і використання конституційних та інших норм права органами державної влади, місцевого самоврядування, іншими посадовими особами. В юридичній науці виділяють два види гарантій: нормативно-правові та організаційно-правові. В свою чергу, нормативно-правові гарантії поділяються на матеріальні і процесуальні. Дія державних гарантій спрямована передусім на збереження конституційного ладу, верховенства права, конституції і закону, охорону прав та свобод людини і громадянина, здійснення прямого народовладдя, державної влади і місцевого самоврядування.
Гарантії місцевого самоврядування – економічні, політичні, правові та інші умови та засоби, що забезпечують повну й ефективну реалізацію прав місцевого самоврядування та їх надійний захист.
Існує думка, що гарантії місцевого самоврядування – це комплекс заходів, за допомогою яких забезпечується реальне здійснення місцевого самоврядування територіальними громадами та органами місцевого самоврядування, а також захист права на місцеве самоврядування.
Фрицький О.Ф. визначає гарантії місцевого самоврядування, як конституційно-правові засоби забезпечення організації і діяльності місцевого самоврядування та найважливіша умова повного й ефективного здійснення органами місцевого самоврядування визначених законом їх завдань, функцій і повноважень.
Механізм гарантій місцевого самоврядування поділяють на державні – комплекс правових норм, закріплених у Конституції та інших законодавчих актах, та локальні, що створюються самим місцевим самоврядуванням, яке діє лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Саме діяльність у межах Конституції та інших законів і дозволяє створювати певні гарантії на місцевому рівні. Особливість місцевих (локальних) гарантій, полягає в тому, що вони передбачаються як на рівні нормативно-правового закріплення, так і на рівні їх практичної реалізації. Автор пропонує закріпити локальні гарантії як обов’язкову вимогу для статутів територіальних громад. Державні гарантії підтримуються державним примусом. Локальні гарантії забезпечуються повсякденною діяльністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування над створенням належних політичних, матеріально-технічних, соціальних умов реалізації права на участь населення у місцевому самоврядуванні. [18, с. 10-11]
Батанов О.В. у своєму дослідженні присвяченому муніципальній владі в Україні розглядає гарантії муніципальної влади та муніципальних прав особи. Так, серед ознак поняття гарантій муніципальної влади та муніципальних прав особи він виділяє наступні:
- наявність конкретної мети (об’єктної визначеності) – забезпечення механізму визнання, набуття, володіння, користування, розпорядження та захисту муніципальних прав особи, а також реальну здатність територіальних громад вирішувати справи місцевого значення;
- мають переважно державний характер, хоча муніципальна влада є самостійним видом публічної влади, що зумовлює дуалізм місцевого самоврядування (громадівську та публічно-владну сутність);
- мають певні визначені у законодавстві параметри (дія у часі, просторі та за колом суб’єктів;
- мають матеріалізований характер (конкретне середовище реалізації та нормативну оформленість);
- наявність процесуальної визначеності (мають динамічний характер) – гарантії зумовлюються реальною діяльністю відповідних суб’єктів щодо вирішення питань місцевого значення;
- мають каузальний характер (певну причину, мотивацію, наявність попередніх підстав встановлення).
Під гарантіями муніципальної влади та муніципальних прав особи при цьому розуміється необхідне для набуття, володіння, користування та розпорядження муніципальними правами та свободами політико-правове і соціально-економічне оточення і спеціальний механізм, що забезпечують та захищають діяльність територіальних громад та інших суб’єктів муніципальної влади щодо вирішення питань місцевого значення.
Говорячи про гарантії місцевого самоврядування суттєвим є те, що саме місцеве самоврядування являє собою право територіальних громад – жителів певних територій, а отже загальні гарантії прав, свобод та обов’язків людини справедливі і стосовно гарантування місцевого самоврядування.
До таких гарантій відносять:
- економічні - єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг, фінансів, свобода економічної діяльності; визнання і рівний захист усіх форм власності; соціальне партнерство між людиною і державою, робітником і роботодавцем, захист конкуренції в підприємницькій діяльності; високий рівень продуктивності праці;
- соціальні - соціальна захищеність людини; реалізація її права на певний рівень добробуту, соціальне партнерство між людиною і державою, між працівником і працедавцем, гарантований рівень заробітної плати, одержання пенсії по досягненню пенсійного віку, допомоги - у разі тимчасової непрацездатності чи інвалідності; організація заходів щодо трудової зайнятості населення та ін;
- політичні - функціонування всієї політичної організації суспільства, провідну роль у якій грає держава; легітимність політико-правового режиму; реалізація принципу поділу влади, як по вертикалі, так і по горизонталі; наявність розвиненої системи народовладдя, реальної можливості особи брати участь в управлінні державою безпосередньо або через представницькі органи; політичний плюралізм і багатопартійність; наявність незалежної конструктивної опозиції; поділ публічної влади; широке використання інститутів демократії (виборів, референдуму тощо); участь у розробленні та обговоренні законопроектів;
- ідеологічні (духовні) - ідеологічна багатоманітність; розуміння верховенства права як заперечення будь-якого прояву свавілля щодо людини з боку влади чи іншої людини; визнання людини найвищою цінністю, повага до її гідності; відсутність релігійної, расової ворожнечі; демократична суспільна думка; необхідний освітній рівень (загальнодоступність і безплатність середньої освіти); вільний доступ до інформації та ін.
Гарантії, які забезпечують реалізацію права на місцеве самоврядування і ефективну діяльність виборних та виконавчих органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади створюють певну систему, тобто кожний елемент сукупності гарантій взаємозв’язаний з іншими своєю метою, призначенням. Відсутність чи невиконання певної гарантії спричиняє порушення права на місцеве управління, і при цьому ні мети, ні комплексу гарантій місцевого управління не буде досягнуто.
Так, відповідно до ст. 7 Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, отже забезпечення реалізації права територіальних громад самостійно здійснювати управління місцевими справами є завданням держави, в особі її органів створити умови функціонування інституцій влади місцевого самоврядування, як складової місцевої публічної влади.
Слід також зауважити, що гарантії місцевого самоврядування нерозривно пов’язані з суспільством, та й обумовлені вони закономірностями суспільного розвитку. Отже, гарантії місцевого самоврядування – це обумовлена закономірностями суспільного розвитку система умов і засобів, що забезпечує процес реалізації права на місцеве самоврядування територіальним громадам та органам місцевого самоврядування, а також захист права на місцеве самоврядування.
Аналізуючи вітчизняні та зарубіжні науково-теоретичні джерела, можна дійти висновку, що серед науковців не існує єдиної класифікації гарантій місцевої публічної влади, зокрема місцевого самоврядування.
Певною мірою класифікація гарантій має умовний характер. Проте, вся система державних гарантій мусить бути вмонтована в конструкцію, яка: по-перше, унеможливлювала б втручання центру у вирішення місцевих справ; по-друге, сприяла б органам місцевого самоврядування запровадити такий правовий механізм, який дозволяв би самостійно, оперативно і кваліфіковано вирішувати всі місцеві питання. При цьому нерозв’язаним залишається один важливий аспект цієї проблеми - відповідальність. Вона має бути диференційованою на кожному рівні самоврядування, у кожної посадової особи, яка забезпечує певну ділянку роботи.
Важливе місце в системі юридичних гарантій місцевого самоврядування посідають судові гарантії захисту. Гарантії реалізації принципу судового захисту прав місцевого самоврядування закріплені в ст. 145 Конституції України і в ст. 4 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та деталізовані в ч. 4 ст. 71 вказаного закону, де передбачено право звернення до суду органів та посадових осіб місцевого самоврядування щодо визнання незаконними актів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Виходячи з вищевикладеного можна говорити про те, що гарантії місцевого самоврядування являють собою систему, під якою ми розуміємо сукупність умов та засобів, які забезпечують дієву і ефективну реалізацію закріплених за місцевим самоврядуванням Конституцією та Законами України прав та належне виконання покладених обов’язків. Цільове призначення державних гарантій здійснення конституційних принципів місцевого самоврядування полягає в забезпеченні організаційної та матеріально-фінансової самостійності органів місцевого самоврядування при розв’язанні питань місцевого значення; в захисті прав місцевого самоврядування та створенні сприятливих умов для їх повнішої реалізації.
Фундаментальне значення для гарантованості місцевого самоврядування мають матеріальні норми права, які регулюють важливі питання ринкової економіки, будівництва, транспорту, охорони навколишнього середовища, охорони культурної спадщини, житлового господарства тощо. В усіх перелічених питаннях уряд окреслює межі регулювання та умови діяльності, і органи місцевого самоврядування повинні до них пристосовуватися. Державна влада повинна чітко засвоїти, що відносини уряду і місцевого самоврядування – це відносини рівноправних, незалежних суб’єктів публічного права, кожен з яких має свої, чітко окреслені, повноваження та сфери діяльності.
5. Особливості здійснення місцевого самоврядування в столиці України
В ст. 133 Конституції України йдеться про те, що м. Київ має спеціальний статус, який визначається законами України. Ст. 140 Основного Закону закріплює право громадян України на місцеве самоврядування, а також регламентує особливість статусу міст Києва та Севастополя. Населення м. Києва, за офіційними даними, станом на 1 березня 2015 р. налічує 2889838 чоловік; тут же знаходяться вищі органи державної влади України, не кажучи вже про те, що Київ як столиця є в певному сенсі «обличчям» нашої держави на світовій арені. Це найголовніші причини надання місту особливого статусу, який слід брати до уваги під час організації управління на місцевому рівні.
Внаслідок проведеної у 2001 році в м. Києві адміністративної реформи були утворені 10 районів замість 14, сім на правому березі Дніпра і три на лівому.
З 2001 до 2010 року у м. Києві, крім Київської міської ради та її виконавчого органу – Київської міської державної адміністрації, діяли десять районних у м. Києві рад та їх виконавчі органи – районні у м. Києві державні адміністрації. Подальше реформування призвело до того, що рішенням Київської міської ради «Про питання організації управління районами в місті Києві» від 9 вересня 2010 р. № 7/4819 припинено діяльність з 31 жовтня 2010 року шляхом ліквідації районних у м. Києві ради та районних у м. Києві державних адміністрацій. Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією) «Про організаційно-правові заходи, пов’язані з виконанням рішення Київської міської ради від 9 вересня 2010 р. № 7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві» від 30 вересня 2010 р. №787 з 31 жовтня 2010 року було утворено районні в м. Києві державні адміністрації, які не визначені правонаступниками ліквідованих, та є юридично та фактично новими органами, які було наділено повноваженнями відповідно до чинного законодавства. Що було підтверджено розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією) «Про реалізацію районними в м. Києві державними адміністраціями окремих повноважень» від 31 січня 2011 р. № 121.
Відповідно до пункту 2 розділу 7 «Прикінцеві положення» Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» міська та районні в місті Києві ради вирішують питання щодо формування власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.
Київська міська рада рішенням від 11 березня 1999 року № 161/262 «Про виконавчий орган Київської міської ради» сформувала власний виконавчий орган на базі Київської міської державної адміністрації, що відповідає статті 10-1 та п. 2 розділу 7 «Прикінцеві положення» Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ».
В свою чергу, 07 вересня 2010 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» щодо порядку утворення районних рад, яким доповнено Закон України «Про столицю України – місто-герой Київ» статтею 10-1, згідно з якою введено посаду голови Київської міської державної адміністрації, що призначається Президентом України в порядку, передбаченому Конституцією та законами України.
На підставі зазначених законодавчих змін, Президентом України було призначено головою Київської міської державної адміністрації особу, яка не була обрана Київським міським головою, та відповідно відбувся розподіл посад голови Київської міської державної адміністрації та Київського міського голови.
Оскільки дана норма не є імперативна, у 2014 році головою Київської міської державної адміністрації було призначено обраного територіальною громадою міста Київського міського голову.
На сьогодні з моменту проведення реформи управління районами в Києві у 2010 році в столиці України здійснюють свої повноваження Київська міська рада, Київський міський голова, який з 2014 року є одночасно головою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), десять районних в м. Києві державних адміністрацій. Повноваження загальноміських органів управління визначені Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р., із особливостями, встановленими Законом України «Про столицю України місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.
Районні в м. Києві державні адміністрації наділені повноваженнями відповідно до чинного законодавства, в т.ч. розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) «Про реалізацію районними в м. Києві державними адміністраціями окремих повноважень» від 31 січня 2011 р.
Пункт 1 цього розпорядження доручає «районним в місті Києві державним адміністраціям реалізовувати окремі повноваження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), надані виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., іншими актами законодавства згідно з додатками 1-11».
Отже, районні в м. Києві державні адміністрації наділені Київською міською державною адміністрацією власними повноваженнями у галузі соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку, у галузі бюджету, фінансів і цін, у галузі управління комунальною власністю, у галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку, у галузі будівництва, у галузі освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, сім’ї та молоді, у галузі регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, у галузі соціального захисту населення, у галузі оборонної роботи, у галузі вирішення питань адміністративно-територіального устрою, у галузі забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян тощо. Це повною мірою відповідає закріпленому в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. переліку повноважень виконавчого органу місцевого самоврядування, якими районні в м. Києві державні адміністрації не є.
Висновки
Україна тримає курс на побудову суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, становлення громадянського суспільства. Для досягнення поставленої мети необхідне комплексне вирішення політичних, соціальних, правових, ідеологічних, економічних питань і системне реформування всіх сфер суспільного життя.
Одним з важливих елементів життєдіяльності та розвитку держави і суспільства є місцеве самоврядування, а реалізація на практиці конституційних принципів місцевого самоврядування - вагомий крок до становлення і розбудови правової держави і громадянського суспільства.
Місцеве самоврядування — це визначене Конституцією та законами України право територіальної громади самостійно, під свою відповідальність, безпосередньо або через утворювані громадою органи вирішувати питання місцевого значення. Принципи, система, компетенція та гарантії місцевого самоврядування визначні в Конституції та законах України.
З моменту нормативного закріплення права на місцеве самоврядування в Україні майже одразу виникла необхідність відповідних реформ, для забезпечення його реалізації. На сьогоднішній день, все одно зустрічають випадки порушення права на місцеве самоврядування, зокрема, в столиці України, де політичні інтереси та прогалини в законодавстві дозволяють порушувати права киян щодо управління питаннями місцевого значення.
Рекомендована література
Батанов О.В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики: Монографія / Відп. Ред. М.О. Баймуратов. – К.: Видавництво „Юридична думка”, 2010. – 656 с.
Всесвітня Декларація місцевого самоврядування : прийнята 23–26 верес. 1985 р., м. Ріо-де-Жанейро // Місцеве та регіональне самоврядування в Україні. – К., 1994. – Вип. 1–2 (6–7). – С. 67–84.
Загальні засади місцевого самоврядування в Україні : підруч. / [авт.-упоряд. : О. В. Батанов, Н. М. Батанова, В. М. Вакуленко та ін.] ; за заг. ред. В. М. Вакуленка, М. К. Орлатого. – К. : НАДУ, 2010. – 368 с.
Калиновський Б.В. Конституційні принципи місцевого самоврядування в Україні / Б.В. Калиновський // Монографія. – Кременчук: Вид. П.П. Щербатих О.В., 2010. – 184 с.
Калиновський Б. В. Місцева публічна влада в Україні: конституційно-правові засади функціонування та розвитку: Монографія. [Текст] / Б. В. Калиновський. – Вінниця, ТОВ «Нілан – ЛТД», 2016. – 426 с.
Конституційне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т. – Т. 2 / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2008. – 800 c.
Кравченко В. В. Муніципальне право України : [підруч.] / В. В. Кравченко, М. В. Пітцик. – К. : Атіка, 2003. – 672 с.
Крусян А.Р. Конституційне право України [Текст] : навч.-метод. посіб. / А. Р. Крусян ; Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.", Каф. конституц. права. - Одеса : Фенікс, 2015. – 134 с.
Кулик Т.О. Нормативно-правове забезпечення права жителів столиці України на місцеве самоврядування: проблеми та шляхи вдосконалення // Людина, суспільство і держава в умовах реформ та інновацій: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 25 лютого 2016 року. Тези наукових доповідей. – К.: Видавничий дім «АртЕк», 2016. – С. 75-79.
Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / за заг. В.Л. Федоренка. – 4-е вид., перероб. І доопр. – К.: Видавництво Ліра. – К., 2012. – 576 с.
Про асоціації органів місцевого самоврядування : Закон України від 16 квіт. 2009 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 38. – Ст. 534.
Про добровільне об’єднання територіальних громад : Закон України від 05 лют. 2015 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 13. – Ст. 91.
Про засади державної регіональної політики : Закон України від 05 лют. 2015 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 13. – Ст. 90.
Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 трав. 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування : Закон України від 15 лип. 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 38. – Ст. 249.
Про службу в органах місцевого самоврядування : Закон України від 7 черв. 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 33. – Ст. 175.
Про стимулювання розвитку регіонів : Закон України від 8 верес. 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 51. – Ст. 548.
Про столицю України – місто-герой Київ : Закон України від 15 січ. 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 11. – Ст. 79.
Юринець Ю.Л. Конституційне право України [Текст] : навч. посіб. / Ю. Л. Юринець ; Нац. авіац. ун-т. - Ужгород : Бреза, 2014. - 367 с.
Ярмиш О. Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : [навч. посіб.] / О. Н. Ярмиш, В. О. Серьогін ; за заг. ред. Ю. М. Тодики. – Х. : Нац. ун-т внут. справ, 2002. – 672 с.2014. - 367 с.
