Національна академія внутрішніх справ

Кафедра конституційного права та прав людини
Мультимедійний навчальний посібник
Конституційне право України 

ТЕМА 3. КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД ТА ЙОГО ЗАКРІПЛЕННЯ В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

  • Вступ
  • 1. Конституційний лад і його співвідношення з суспільним і державним ладом.
  • 2. Засади конституційного ладу як загальний конституційно-правовий інститут.
  • 3. Народний суверенітет та його співвідношення із національним та державним суверенітетом. Форми народовладдя в Україні.
  • 4. Форма правління та форма державного устрою України згідно Конституції 1996 р.
  • 5. Україна – суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
  • 6. Захист конституційного ладу України.
  • Рекомендована література

    •  

    Вступ

    У понятійному апараті вітчизняної науки конституційного права термін «конституційний лад» почав застосовуватися порівняно недавно. Подібна ситуація типова для всіх пострадянських держав. І це зрозуміло, адже радянська державно-правова наука оперувала поняттями «суспільний устрій», «суспільний лад». Крім того, ознайомлення з працями вітчизняних і закордонних учених дає можливість зробити висновок, що в поняття «конституційного ладу» вкладається різне значення, що певною мірою ускладнює його аналіз. Так, зокрема, конституційний лад визначається:

    по-перше, як фактична конституція або цілісна система основних політико-правових, економічних і соціальних відносин, які встановлюються й захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими (державно-правовими) нормами;

    по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, якого (яку) закріплено в його конституції;

    по-третє, як такий стан відносин (або порядок), що характеризує державу якконституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою або як установлені конституційним правом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити визнання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовладдя, громадянського суспільства і демократичної держави. При цьому під конституційною державою розуміється держава, що характеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями

     

    1. Конституційний лад і його співвідношення з суспільним і державним ладом.

    Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

    За своєю сутністю – це певний тип конституційно-правових відносин, зумовлений рівнем розвитку суспільства, держави і права. Він є перехідним, змішаним.

    За своїм змістом він включає державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки тощо.

    За своєю формою він представляє собою організаційно-правові форми існування і діяльності суспільства (наприклад, форми власності) і держави (наприклад, форми держави).

    Існуючий конституційний лад України характеризується рядом принципів, до яких відносять: суверенність, демократизм, гуманізм, реальність, системність, історизм, послідовність, гарантованість, обґрунтованість.

    Таким чином, конституційний лад включає державний і суспільний лад. Державний лад – це система суспільних відносин, що існують з приводу організації (будівництва) і діяльності держави. Державний лад тільки тоді вважається офіційним, легітимним коли передбачається і закріплюється Конституцією. Державний лад, здебільшого, найповніше визначається нею. При цьому державний лад стосується усіх функцій держави: політичної (державно-правовий режим); економічної (державна власність на засоби виробництва); культурної (державна мережа закладів освіти); соціальної (державне пенсійне забезпечення) тощо.

    Сучасний державний лад України характеризується рядом сутнісних ознак:

    1) є перехідним, змішаним;

    2) має національне забарвлення;

    3) все більше наближається до загальноєвропейського.

    Надзвичайно важливою складовою державного ладу є категорія “ механізму Української держави ”. До якого відносять державні підприємства, установи, органи (державний апарат), громадянство, територію, бюджет, грошову та банківську системи, державні символи тощо.

    Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:

    1. Глава держави.

    2. Органи законодавчої влади.

    3. Органи виконавчої влади.

    4. Органи судової влади.

    5. Інші державні органи.

    Суспільний лад України – це суспільні відносини, що існують з приводу організації і діяльності суспільства, які регламентовані Конституцією і законами України. Суспільний лад України характеризується побудовою громадянського суспільства.

    Основними складовими суспільного ладу є політична, економічна, соціальна і культурна системи суспільства.

     

    2. Засади конституційного ладу як загальний конституційно-правовий інститут.

    Засади конституційного ладу – це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин.

    До засад конституційного ладу Конституція України відносять:

    1. народовладдя (народний суверенітет);
    2. державний суверенітет і незалежність України;
    3. республіканську форма правління, яка відповідає вимогам демократії та поділу влад;
    4. унітарний устрій України;
    5. визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод;
    6. соціальний захист людини;
    7. статус української мови як державної;
    8. поділ влад;
    9. гарантованість місцевого самоврядування;
    10. політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність;
    11. вищу юридичну силу Конституції України і пряму дію її норм;
    12. рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

    Терміном «засади конституційного ладу України» позначають також загальний конституційно правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

    Норми цього інституту містяться в розділі ї Конституції України «Загальні засади». Вони відіграють виключно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:

    1. особливим предметом регулювання – регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;
    2. загальним характером – закріплюють засади і принципи організації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;
    3. найвищою юридичною силою – всі інші норми Конституції України, всі нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, в силу цього, не можуть їм суперечити;
    4. підвищеною стабільністю – відповідно до ч. 3 ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, а законопроекти про внесення змін до розділу першого Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. 1 ст. 156) .

    Норми інституту «Засади конституційного ладу України» становлять певну систему і їх можна розподілити за такими групами:

    1. норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу України;
    2. норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний державний устрій України;
    3. норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як конституційної держави;
    4. норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.

     

    3. Народний суверенітет та його співвідношення із національним та державним суверенітетом. Форми народовладдя в Україні.

    Суверенітет народу України. Суверенітет (від фр. Souveraіnete - верховна влада) означає верховенство та незалежність влади, тобто її право за власним розсудом розв'язувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. В науці конституційного права розрізняють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та народний.

    Державний суверенітетозначає властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами.

    Національний суверенітетхарактеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого національного життя, включаючи здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення в ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

    Народний суверенітет насамперед означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичних та соціально-економічних засобів для реальної участі у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. У співвідношенні «суверенітет народу – державний суверенітет» пріоритет належить суверенітету народу, він здійснює установчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля обов'язкова для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

    Народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет, з точки зору конституційної доктрини, повинен мати певні обмеження, мета яких - захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана із особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори – це такі форми волевиявлення, які забезпечують прийняття відповідного рішення або обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців. Таким чином, здійснення влади народом фактично підмінюється владою більшості і виключає пошук соціального компромісу, що можливе в рамках представницького органу. З вітчизняної та зарубіжної практики державного будівництва відомо багато прикладів, коли більшість приймала рішення, що призводили до скасування конституційного ладу, встановлення тоталітарних та авторитарних режимів. Достатньо згадати референдум, який було проведено в Німеччині в 30-х роках XX сторіччя з питання поєднання в одній особі посад президента та канцлера. «Правління однорідної, догматичної більшості, - зазначає Ф.А. Хайєк, - може зробити демократію більш нестерпною, ніж найгірша з диктатур».

    Аналіз Конституції України дозволяє підтвердити висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій вияв у тому, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення - вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних виявів народовладдя.

    За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсолютний характер і не залежить від способу зміни Конституції України - Верховною Радою України чи шляхом всеукраїнського референдуму.

    Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету - вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об'єднання (як правило, це відбувається через посередництво держави), народ використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права.

    Слід також зазначити, що принцип народного суверенітету не суперечить ідеї божественного панування, яка розуміється як пряме здійснення влади іменем Бога або опосередковано – через його земних намісників. Так, Бог може бути визнаним вищою підставою та початком усього існуючого, в тому числі конституційного ладу і державної влади. Проте Бог не може володіти державними повноваженнями – ними він розпоряджається через посередників своєї божественної волі. Тобто, воля Божа як найвищий закон має політичне і правове значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає її змістом власної волі. Такий підхід повною мірою узгоджується із згадуванням Бога в преамбулі Конституції України. Так, преамбула не містить положень про «божественну владу», але в ній йдеться про усвідомлення парламентом, який приймає Конституцію, відповідальності перед Богом.

    Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня і представницька демократія).

    Безпосередня (пряма) демократія – це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, та тими, ким управляють. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.

    Представницька демократія – це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народного представництва була розроблена у XVІІІ-XІX століттях і базується на таких вихідних положеннях:

      1. Конституцією держави засновується народне представництво.

      2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням.

      3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу).

      4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандату).

      5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.

      6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.

       

      4. Форма правління та форма державного устрою України
      згідно Конституції 1996 р.

      Уже за давніх часів - на Древньому Сході і в Стародавніх Греції та Римі – у дослідників державно-правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємким і давало б загальне уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким широким поняттям стала категорія “форма держави”, але в нього в різні часи різними дослідниками вкладався неоднаковий зміст.

      З давніх часів найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Аристотель. Він поділяв форми держави відповідно до двох ознак: а) кількість тих, хто править (один, декілька, багато); б) у чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління. Остання ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править). Правильними формами у нього були: монархія, аристократія і політія; неправильними – тиранія, олігархія, демократія.

      У новий час питання про форму держави пов'язане насамперед з ім'ям Ш.Монтеск'є, який під формою держави розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади. На цій основі він визначав такі конкретні форми держави: 1) республіка як форма держави, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність; 2) монархія (основа влади - честь); 3) деспотія (основа влади - страх). Отже, під формою держави Монтеск'є фактично розумів лише те, що у сучасній науці називається державним (політичним) режимом).

      Ж.-Ж.Руссо розумів форму держави як структурну організацію вищих державних органів і на цій основі виділяв: 1) монархію - форму держави, в якій владу здійснює одна особа; 2) аристократію – в якій владу здійснює невелика група осіб; 3) демократію – в якій владу здійснюють всі члени суспільства. Як видно, беручи за основу визначення форм держави ознаку організації вищих органів держави, Ж.-Ж.Руссо як форму держави розглядав ту категорію, яка в сучасному конституційному праві називається формою правління.

      Але у сучасній науці конституційного права вважають, що категорія “форма держави” є однією з найважливіших понять конституційного права. Вона має констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу як суспільний феномен.

      Отже, форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

      Україна згідно із ст.5 її Конституції є республікою. Республіка - форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська повноваження глави держави, а у деяких випадках - і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформувались у США, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Слід мати на увазі, що і в парламентській республіці можливе існування поста президента. Але, на відміну від президентської республіки, він обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і має переважно представницькі функції (ФРН, Індія та ін.).

      Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (призначення Верховною Радою Прем'єр-міністра України, можливість виразу парламентом недовіри уряду) республік. Всі ці питання детально регулюються Конституцією України 1996 р. (див. розділи ІV і V).

      Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави.

      Україна відповідно до ст. 2 її Конституції є унітарною державою. Унітарна держава – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету.

      Найважливішими юридичними ознаками унітарної держави вважають такі:

      1) до складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

      2) вона має єдину систему державних органів;

      3) в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

      4) в ній існує єдине громадянство;

      5) у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

      У сучасному світі більшість держав - унітарні.

      Отже, Україна є унітарною державою тому, що існуючий поділ є адміністративно-територіальним і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може вплинути на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

      Прикладом складної форми державного устрою є федерація і конфедерація.

      Федерація – це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом. Світова конституційна практика знає два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої - суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої - державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є:

      1) наявність конституції федерації в цілому і конституцій у кожного з її суб'єктів і, відповідно, системи законодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів;

      2) існування громадянства як усієї федерації, так і громадянства її суб'єктів;

      3) у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

      Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни.

      Конфедерація – являє собою союз держав, які об'єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Ознаками конфедерації є:

      1) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

      2) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

      3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

      4) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

      За абсолютною більшістю конфедерація – це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією. З 1981 по 1989 рік існувала конфедерація Сенегамбія, що об'єднувала Сенегал і Гамбію.

      Державний режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід повністю ототожнювати з поняттям “політичний режим”, хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має більш широке значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям “державний режим”, але й можливості та форми діяльності усіх елементів політичної системи - політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян. З цих позицій розрізняють демократичний і антидемократичний державні режими.

      Демократичний державний режим – це стан політичного життя, за якого державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав людини і т.ін. У реальності можуть виявлятись різновиди демократичного державного режиму, наприклад, режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний. В Україні відбуваються процеси переходу до демократичного державного режиму, основи якого знайшли своє закріплення у новій Конституції України.

      На сучасному етапі розвитку України питання про форму держави набуває особливого значення. Адже воно стосується найважливіших аспектів організації і діяльності молодої суверенної держави. Тому вірне розуміння відповідних теоретичних положень, які виходять з аналізу світового досвіду державно-правового будівництва, застосування їх адекватно до конкретних умов і національних традицій може суттєво сприяти створенню життєздатної форми Української держави, яка забезпечить прогресивний розвиток і розквіт усього суспільства.

       

      5. Україна - суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

      До засад конституційного ладу входять закріплені Конституцією України риси Української держави, які характеризують її як саме конституційну державу. Так, ст. 1 Конституції України визначає Українську державу як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

      Україна – суверенна і незалежна держава. Необхідною передумовою конституційного ладу в будь-якій державі є її суверенність. Держава здатна виражати волю своїх громадян, у повному обсязі гарантувати їх права і свободи лише тоді, коли вона є суверенною. Суверенітет як необхідний атрибут державної влади виступає якісною рисою держави і становить важливу засаду конституційного ладу України. Основи теорії державного суверенітету були закладені відомим французьким вченим Жаном Боденом ще в XVІ ст. Так, у своїй праці «Шість книг про республіку» він характеризує суверенітет як одну з найважливіших ознак будь-якої держави, як абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу суверена (держави) над своїми громадянами. Саме Жан Боден сформулював і основні ознаки суверенітету:

      1. постійна влада суверена, яка не може бути обмежена законом, оскільки він сам є джерелом закону;
      2. право суверена видавати і скасовувати закони, оголошувати війну й укладати мир.

      Згідно з Жаном Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який уповноважений здійснювати правління Богом і є його намісником на землі.

      Звичайно, сучасні погляди на політико-правову природу державного суверенітету відрізняються від поглядів Жана Бодена з точки зору визначення суверена, характеристики співвідношення народного та державного суверенітетів тощо. Водночас його теорія має виключно важливе значення для розуміння змісту державного суверенітету як повноти законодавчої, виконавчої і судової влади держави на її території, що виключає будь-яку іноземну владу, а також самостійність держави в міжнародних відносинах, її не підпорядкованість владі іноземної держави.

      З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що ознаками суверенітету Української держави є:

      1. верховенство державної влади на всій території України;
      2. єдність і неподільність державної влади;
      3. незалежність і самостійність державної влади. Верховенство державної влади означає:  по-перше, її необмеженість нічим і ніким, за винятком народного суверенітету (установчої влади народу України), Конституції України, громадянського суспільства, природного права і законів; по-друге, відсутність на території України будь-якої іншої конкуруючої влади, яка б могла видавати легітимні закони; по-третє, підпорядкованість державній владі всіх громадян, їх об'єднань, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

      Єдність державної влади полягає в наявності єдиної системи органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової), які мають єдині цілі та завдання діяльності, що забезпечує певну ступінь керованості суспільством.

      Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, те, що вона сама, без впливу інших сил, правоспроможна приймати нормативні акти та забезпечувати їх виконання за допомогою засобів державного примусу; по-друге, відсутність залежності (політичної, фінансової, організаційної тощо) органів державної влади від будь-кого всередині держави та за її межами.

      Таким чином, державний суверенітет характеризує повноту законодавчої, виконавчої та судової влади держави на її території, що виключає наявність будь-якої конкуруючої влади, а також; не підпорядкованість держави владі іноземної держави в сфері міжнародного спілкування.

      Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

      1. Установчий характер державної влади України – прийняття Конституції України, внесення до неї змін і доповнень; встановлення засад конституційного ладу; визначення форми правління та форми державного устрою Української держави; встановлення системи органів державної влади та визначення їх структури, порядку формування та компетенції; визначення взаємовідносин держави з людиною і громадянином, інститутами громадянського суспільства.

      2. Територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну територію. Згідно з міжнародним правом державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство.

      Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конституції України суверенітет України поширюється на всю її територію. Складовими державної території України є її суша, води, надра під ними та відповідний повітряний простір. Деякі суверенні права Україна здійснює також і в межах територій зі змішаним правовим режимом (континентальний шельф та економічна зона).

      Державна територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ч. 3 ст. 2 Конституції України).

      Цілісність державної території України полягає в забороні її насильницького поділу. Недоторканність державної території України означає те, що всі інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію України відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН та в інших міжнародних договорах.

      Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

      3. Єдиний конституційний простір. Конституція України є юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вона визначає зміст та напрямки розвитку галузевого законодавства.
      До складу України входить автономне утворення - Автономна Республіка Крим (АРК), яка має Конституцію Автономної Республіки Крим (ч. 1 ст. 135 Конституції України).

      4.       Громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є встановлення громадянства. Згідно з ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Принцип єдиного громадянства має на меті уникнення випадків кумуляції громадянства окремих осіб (подвійного громадянства або біпатризму) і забезпечення тим самим єдиного правового статусу для всіх громадян України.

      1. Єдина грошово-кредитна система. Наявність власної грошової одиниці є важливим виявом державного суверенітету. Ст. 99 Конституції України визначає, що грошовою одиницею України є гривня.
      2. Національні Збройні Сили. Державний суверенітет передбачає реальну здатність держави забезпечити свою внутрішню і зовнішню безпеку. Оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності Конституція України (ч. 2 ст. 17) покладає на Збройні Сили України.

      7. Міжнародна правосуб'єктність. Україна як суверенна держава є повноправним суб'єктом міжнародного права, може вступати у відносини з іншими суверенними державами, вступати до міжнародних організацій, укладати міжнародні договори тощо. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18 Конституції України).

      1. Офіційний статус державної мови. Державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов'язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В той же час держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
      2. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держави є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

      Державний Прапор - це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч. 2 ст. 20) Державний Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
      Державний Герб (польською - herb, від нім. Erbe - спадщина) - це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках та деяких офіційних документах. Згідно з Конституцією України (ч. З ст. 20) Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) - ч.4 ст. 20 Конституції України.
      Державний Гімн (грецьк. Hymnos – урочиста пісня) музикально-поетичний твір, який разом з Державним Гербом і Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч. 5 ст. 20) визначає, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
      Відповідно до ч. 7 ст. 20 Конституції України столицею України є місто Київ.
      Україна – демократична держава. Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є:

      1. реальна представницька демократія, що забезпечується обранням Верховної Ради України, Президента України, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;
      2. організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). Теорія поділу влад була розроблена Д. Локком та Ш. Монтеск'є, а її зміст зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше, різні функції (види) державної влади - законодавча, виконавча і судова, - повинні здійснюватися різними, відносно автономними один від одного органами державної влади; по-друге, ці органи повинні бути взаємно врівноваженими. Вперше в Україні принцип поділу влад було зафіксовано в Конституції УHP 29 квітня 1918 року. В новітній історії України цей принцип вперше було проголошено в Декларації «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року;
      3. конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного і політичного плюралізму (ст. 15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, виключає можливість існування в суспільстві будь-якої обов'язкової ідеології (державної чи іншої"), по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких здійснюється в межах Конституції і чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року;
      4. визнання та гарантованість місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

      Україна – соціальна держава. В науці конституційного права сформульовано три підходи до розкриття змісту поняття «соціальна держава». Перший пов'язаний із розумінням соціального в найбільш загальному вигляді, тобто як тотожного суспільному. Термін «соціальна держава» в цьому розумінні означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий пов'язаний із трактуванням соціального як зазначення соціального статусу людини, її зв'язок із суспільством. Згідно з третім, який підтримується більшістю вчених, соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості з тим, щоб забезпечити кожній людині гідне існування.
      Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов'язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ. Обов'язками соціальної держави за Конституцією та чинним законодавством України є:

      1. забезпечення соціальної спрямованості економіки;
      2. охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;
      3. охорона здоров'я людей;
      4. забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства і батьківства;
      5. розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян;
      6. встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат та допомог.

      Україна - правова держава. Сучасна політико-правова доктрина під правовою (у формальному сенсі) розуміє демократичну державу, де забезпечується верховенство закону, послідовно проводиться принцип поділу влад та визнаються і гарантуються права і свободи кожної людини. В Конституції України закріплено такі ознаки правової держави:
      1.       Верховенство права (ч. 1 ст. 8). Принцип верховенства права передбачає:

      1. пов'язаність законодавчої влади природним правом (держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного (надпозитивного) права);
      2. верховенство закону, що означає, по-перше, визнання за Конституцією України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); по-друге, віднесення до предмета законодавчого регулювання найважливіших, ключових суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства (ст. 92); по-третє, панування закону, безумовне підпорядкування закону всіх членів суспільства та держави в цілому.
      3.  Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.
      4. Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає і гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборонено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».
      5.  Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). В правовій державі суд відіграє роль головного елементу механізму гарантій прав і свобод людини. В силу цього має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їх посадових осіб.
      6.  Законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самоврядування (які здійснюють управління на різних територіальних рівнях), їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      7.  Правовий захист людини від порушення її прав державною владою (статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.

      Характеризуючи Україну як конституційну державу, Конституція України не обмежується закріпленням її рис як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. В розділі І Конституції також визначаються:

        • головний обов'язок держави: утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3);
        • обов'язок держави: забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу (ст. 16);
        • завдання держави: забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10); сприяння вивченню мов міжнародного спілкування (ст. 10); сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11); турбота про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12); забезпечення захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13); гарантування свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст.15); соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17);
        • найважливіші функції держави: захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17);
        • основи зовнішньої політики держави: зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18).

         

        6. Захист конституційного ладу України.

        Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.
        Конституційний лад України гарантується. Гарантії конституційного ладу України - це засоби і умови, що забезпечують його непорушність та недоторканість.

        Гарантіями конституційного ладу України є положення Конституції України про:
        а)      неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);
        б)      неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157);
        в)      ускладнений порядок внесення змін до першого роз ділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;
        г)       конституційне визначення статусу Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
        д) заборону утворювати політичні партії та громадські організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);
        є) присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);
        ж)     конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечувати державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1 ст. 116);
        з)      діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу – Конституційного Суду України, - який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).

        Основними суб'єктами конституційного ладу України є:
        1) Народ України.
        2) Конституція і закони України.
        3) Українська держава в цілому.
        4) Найвищі органи Української держави.
        5) Політичні партії і громадські організації.
        6) Засоби масової інформації.
        7) Міжнародні організації.

        Тобто, усі найважливіші суб'єкти конституційно-правових відносин.

        Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є правовий режим надзвичайного стану, який може бути введений в Україні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

        Згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року, надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

        Рекомендована література

        1. Бреус С. М. Реалізація права народу на зміну конституційного ладу в післявоєнній Японії: досвід для України / С. М. Бреус // Часопис Академії адвокатури України. - 2015. - Т. 8, № 2. - С. 36-39.

        2. Григоренко Є.І. Конституція та засади конституційного ладу України у питаннях та відповідях [Текст] : навч. посіб. / Є. І. Григоренко, О. С. Передерій. - Х. : ХУПС, 2010. - 171 с.

        3. Задорожня Г. В. Основи конституційного ладу в Україні / Г. В. Задорожня // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. - 2008. - № 3. - С. 74-75.

        4. Кравчук В. Інститут основ конституційного ладу у системі конституційного права України / В. Кравчук // Історико-правовий часопис. - 2015. - № 1. - С. 55-61.

        5. Колісник В. Відновлення дії Конституції України та зміна форми правління як засіб поновлення конституційного ладу / В. Колісник // Вісник Конституційного Суду України. - 2015. - № 4. - С. 103-108.

        6. Пилипчук В. Г. Вплив глобалізаційних процесів на конституційний лад, територіальну цілісність і недоторканність України / В. Г. Пилипчук, О. П. Дзьобань // Гуманітарний часопис. - 2010. - № 1. - С. 5-10.

        7. Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України [Текст] / В. Ф. Погорілко ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. - К. : Ін Юре, 1997. - 39 с.

        8. Прієшкіна О. Конституційний лад та економічна система: загальнотеоретичні аспекти / О. Прієшкіна // Юридичний вісник. - 2015. - № 1. - С. 23-30.

        9. Прієшкіна О.В. Конституційний лад України: актуальні питання становлення, інституціоналізації та розвитку [Текст] : монографія / О. В. Прієшкіна. - О. : Фенікс, 2008. - 280 c.

        10. Свірський Б. Духовні (ідеологічні) основи конституційного ладу України / Б. Свірський // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2010. - № 3. - С. 31-34.

        11. Скрипнюк О. Децентралізація влади як чинник забезпечення стабільності конституційного ладу: теорія й практика / О. Скрипнюк // Віче. - 2015. - № 12. - С. 22-24.

        12. Скрипнюк О. Конституційний лад в Україні:методологічні проблеми розвитку та вдосконалення в контексті конституційної модернізації / О. Скрипнюк // Вісник Академії правових наук України. - 2012. - № 4. - С. 123-134.

        13. Сліденко І. Релятивність базисних категорій сучасного конституційного права (конституційний лад) / І. Сліденко // Вісник Конституційного Суду України. - 2015. - № 2. - С. 33-42.