Навчальні матеріали

Тема 8. Особливості застосування норм міжнародного та європейського права

З перших кроків розбудови незалежності в Україні була зрозумілою необхідність створення власної моделі співвідношення міжнародного та національного права. Загальною тенденцією був і залишається відхід від радянського дуалізму й наближення до моделі примату міжнародного права. І хоча здобутки в цій справі були досить помітними, процес і досі остаточно не завершений. Офіційна відмова України від радянської традиції в питанні взаємодії міжнародного та національного права пов’язана, передусім, з Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. № 55-XII. У ст. 10 Декларації було проголошено «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права». Цей документ є визначальним для формування національної доктрини співвідношення міжнародного та національного права. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. № 1953-XII вперше визначив місце ратифікованих міжнародних договорів України в українському правопорядку: «Укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства». Цей текст був про дубльований у ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-XII, а в ч. 2 цієї ж статті він вперше визначив місце ратифікованих міжнародних договорів у системі національного законодавства: Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Саме таким чином було закладено підвалини національної доктрини взаємодії норм національного українського права та міжнародного права. Норми законів України, рішення українських судів, а також вітчизняна наукова доктрина стали основною для формування практики застосування норм міжнародних договорів України в національному правопорядку. Національна правова система кожної держави є унікальною, має свою власну логіку побудови, яка якраз і визначає особливості процедур прийняття рішень, що пов’язані з укладанням міжнародних договорів, а також порядок і способи реалізації міжнародних договірних зобов’язань у внутрішньодержавній сфері. При цьому для цілої низки держав більше значення мають не норми конституцій, що стосуються укладання міжнародних договорів, а фактично встановлений порядок, тобто практика прийняття відповідного рішення, способи імплементації договірних норм.

  • 1. Імплементаційні механізми застосування у внутрішньому правопорядку норм міжнародних договорів України
  • 2. Форми реалізації норм міжнародного права
  • 3. Місце у внутрішньому правопорядку міжнародних договорів та їх застосування українськими судами
  • 4. Місце у внутрішньому правопорядку України загальновизнаних і звичаєвих норм міжнародного права та їх застосування українськими судами
  • 5. Формування моделі взаємодії міжнародного та внутрішнього права і практика українських судів
  •     Список використаних джерел

    • 1. Імплементаційні механізми застосування у внутрішньому правопорядку норм міжнародних договорів України

    Основні терміни теми: імплементація норм міжнародного права, трансформація, відсилання, рецепція, реалізація норм міжнародного права, форми реалізації норм міжнародного права, міжнародний правопорядок, загальновизнані норми міжнародного права, міжнародний договір, звичаєві норми міжнародного права.

    Міжнародне право, зобов’язуючи державу дотримуватись міжнародних договорів, покладає обов’язок, що спрямований на результат, а не на засоби його досягнення. Держави в цілому є вільними у встановленні порядку взаємодії національного права та міжнародного договору. Вони використовують різноманітні способи для реалізації міжнародних договірних зобов’язань у своїх правових системах, різним чином визнають статус міжнародних договорів у національному праві, їх місце в системі ієрархії джерел у внутрішньодержавному праві. Шляхи досягнення результату, місце міжнародних договорів у внутрішньодержавному праві, можуть бути різними в різних держав, але сам результат повинен бути однаковим – виконання взятих на себе міжнародних договірних зобов’язань.

    Належне виконання міжнародних договірних зобов’язань є абсолютним імперативом у відносинах між державами, оскільки на теперішній час міжнародне право втручається навіть у ті сфери, які раніше регулювались виключно національним правом. Загальновизнано, що держави самостійно вирішують яким чином і за допомогою яких внутрішніх процедур і практик вони будуть виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання. Вітчизняна теорія і практика передбачає різні способи імплементації міжнародно-правових зобов’язань у національне законодавство, зокрема трансформацію, рецепцію та відсилання.

    У сучасній юридичній літературі не існує одностайної думки щодо способів (форм) взаємодії міжнародного та національного права. Одні автори схиляються до трансформації, яка відбувається офіційно як юридично оформлена та відбувається в порядку, визначеному державою, та неофіційно (ad hoc), тобто не оформлену юридично і визначену в порядку домовленості державних органів.

    Окремо виокремлюють автоматичну та неавтоматичну трансформацію, що вимагає спеціального рішення. Якщо законодавство держави передбачає, що всі міжнародні договори, в яких вона бере участь є частиною її внутрішньодержавного права, то норми будь-якого міжнародного договору, як тільки він набуває чинності автоматично трансформуються. Якщо ж законодавство вимагає для надання договору сили закону, наприклад, прийняття парламентського акта, то це вже неавтоматична трансформація.

    Вчений Л. Мінгазов розрізняє на практиці держав різноманітні способи та засоби імплементації в формі відсилання, інкорпорації і трансформації. При цьому під трансформацією він розуміє сукупність форм і методів перетворень норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права шляхом видання спеціального державного нормативного акта, доопрацювання норм міжнародного права у відповідності із загальними принципами національного права. Трансформація застосовується в тих випадках, коли технічно неможливо або недоцільно з тих чи інших причин при формулюванні норми національного нормативно-правового акта зберігати форму відповідної норми міжнародного договору, а також при необхідності додаткового національного регулювання відносин з метою виконання договору на внутрішньодержавному рівні (у випадку якщо міжнародна норма визначає тільки загальне право виникає необхідність у його конкретизації на національному рівні).

    Перевага цього способу полягає в тому, що він дає можливість при збереженні змісту норми міжнародного договору сформулювати національну норму у відповідності з національними правилами нормотворчої техніки, яка за своїм змістом буде правозастосовною.

    Наприклад, відповідно до п. 3 ст. 85 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосуються захисту жертв міжнародних конфліктів від 8 червня 1977 р. до тяжких порушень міжнародного гуманітарного права відноситься: здійснення нападу на споруди, що містять небезпечні сили, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних людських втрат, поранень серед цивільного населення чи завдасть збитків цивільним об’єктам.

    Справедливо є теза про те, що при відсилці зміст міжнародної норми не змінюється і вона застосовується, не інкорпоруючись у національне право, в тому ж обсязі, що й в міжнародному праві. За своєю правовою природою ч. 1 ст. 9 Конституції України є конституційним відсиланням загального характеру. Саме відсиланням, а не дозволом на інкорпорацію міжнародного договору, адже пряме застосування норм договорів не виключається, якщо законодавець здійснив спеціальну трансформацію цих норм у внутрішнє законодавство.

    Це означає, що Конституція України за умов свого верховенства санкціонує застосування у внутрішньому правопорядку України тих міжнародних договорів, щодо яких Верховна Рада надала згоду на їх обов’язковість. Так, ч. 1 ст. 9 Конституції України завжди дає можливість безпосередньо застосовувати норми міжнародного договору, незалежно від наявності в українському законодавстві правових колізій чи прогалин. Саме цим у першу чергу відрізняється Конституція України від решти відсилань до міжнародних договорів в українському законодавстві, де обов’язково є предметний або галузевий аспект. Дозвіл галузевого закону України (а іноді й нижчого за ієрархією нормативно-правового акта) застосовувати норми міжнародного договору – це відсилання, яке діє у сфері правового регулювання цього акта.

    За своєю правовою природою відсилання є одним з найбільш поширених видів внутрішньодержавної імплементації норм міжнародного права, способом його внутрішньої реалізації. Проте відсилання – це єдиний вид імплементації, за допомогою якого законодавство санкціонує «пряме застосування норми міжнародного права у внутрішньодержавні правовідносини». Відсилання може бути конкретним (коли вказується конкретний міжнародний акт) і загальним (галузевим або інститутським). Норми міжнародних договорів України, імплементовані в національне законодавство шляхом відсилання, за винятком тих міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, мають юридичну силу того нормативного-правового акта України, який містить таке посилання, наприклад, силу закону України, або постанови Кабінету Міністрів України, або іншого акта. Отже, відсилання завжди свідчить про визнання державою «галузевого примату» міжнародного права.

    Виокремлюють загальну, часткову та конкретну відсилку. Загальна відсилка – це спосіб, за яким формується національна норма, що відсилає до всього міжнародного права, часткова – до частини міжнародного права (наприклад, до міжнародного договору), а конкретна відсилка відсилає до конкретної норми міжнародного договору.

    Загальна чи часткова відсилка використовується для формування бланкетної норми, що відсилає до міжнародного права в цілому чи частини міжнародних договорів у випадку, коли технічно неможливо відтворити норму чи відсутня необхідність відтворення через надмірно велику кількість міжнародних договорів, що регулюють ті самі правовідносини. При використанні цих способів відсутня необхідність у прийнятті нових національних нормативно-правових актів при внесенні змін і доповнень у міжнародні договори, що були укладені раніше.

    Наприклад, у Кримінальному кодексі України загальна відсилка застосовується наступним чином: «Громадяни України, які вчинили злочин поза межами України, не може бути виданий іноземній державі для притягнення до відповідальності, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України».

    Часткова відсилка при формуванні Розділу 3 «Заборонені методи і засоби ведення воєнних дій» Інструкції про порядок виконання міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України була застосована наступним чином: «застосування у військовому конфлікті інших засобів та методів ведення війни, що заборонені міжнародними конвенціями та договорами».

    Конкретна відсилка застосовується у випадку коли при формуванні національних норм, що регулюють ті чи інші відносини, виникає необхідність відіслати суб’єкта правозастосування до конкретної норми міжнародного договору без її відтворення в національному нормативному акті.

    У випадку коли держава приймає на себе міжнародно-правові зобов’язання та норми, що містяться в них, то для реалізації цих норм держава приймає внутрішньо національні норми. Ці норми національного права можуть текстуально повторювати положення норм міжнародного права, конкретизувати їх. Так як у цій ситуації вводяться нові норми внутрішньодержавного права, то цей спосіб називають інкорпорацією.

    Особливістю інкорпорації є те, що в національні системи права включаються норми, що зовнішньо повністю ідентичні з нормами відповідного міжнародно-правового акта. Цей спосіб застосовується в тих випадках, коли формулювання міжнародної норми відповідає принципам національної правової системи, є зрозумілою для суб’єкта правозастосування, або міжнародним договором прямо передбачено створення національних правових норм, що співпадають за формою з відповідними міжнародно-правовими нормами.

    Наприклад, Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за пошкодження чи привласнення майна, що не викликано військовою необхідністю.

    Ця національна кримінально-правова норма повністю є ідентичною порушенню міжнародного гуманітарного права, що закріплено у ст. 50 першої Женевської конвенції, ст. 51 другої Женевської конвенції, ст. 147 четвертої Женевської конвенції.

    При рецепції законодавець приймає для себе модель поведінки та надає їй юридичного обов’язку для суб’єктів внутрішньодержавного права. Рецепція включає в себе дві основні риси:


    2. Форми реалізації норм міжнародного права

    Вітчизняні вчені виокремлюють чотири форми реалізації норм міжнародного права, а саме: дотримання, виконання, використання та застосування.

    Дотримання норм міжнародного права – це форма реалізації, яка полягає в утриманні суб’єкта права від здійснення заборонених правом дій. У такій формі реалізуються норми-заборони. Суб’єкти міжнародного права дотримуються норм міжнародного права. У такій формі реалізуються, наприклад, норми Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що укладений 1968 р. У ст. 1 цього Договору вказується, що держава-учасник Договору, яка має ядерну зброю, зобов’язується не передавати її нікому, а також контроль над такою зброєю.

    У свою чергу неядерні держави зобов’язуються не розробляти та не набувати ядерної зброї чи інших ядерних вибухових речовин. У таких ситуаціях пасивність суб’єктів міжнародного права є свідченням того, що міжнародні правові норми реалізуються.

    Виконання норм міжнародного права – це така форма їх реалізації, яка вимагає активної поведінки суб’єкта права відносно здійснення покладених на нього обов’язків. Таким чином, сформовані норми Пактів про права людини 1966 р. Наприклад, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. вимагає активної поведінки учасників договору.

    У документі зазначено, що будь-яка держава, яка приймає в ньому участь, зобов’язується в індивідуальному порядку та в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, максимально застосовувати всі наявні ресурси для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у пакті прав всіма належними способами, включаючи прийняття законодавчих заходів.

    У ст. 16 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV вказано, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в компетенцію яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання та виконання зобов’язань, що взяті за міжнародними договорами Україною, слідкують за здійсненням прав, що надані цими договорами Україні, та за виконанням іншими сторонами своїх зобов’язань відповідно до міжнародних договорів України.

    Використання міжнародних норм є такою формою їх реалізації, коли учасники правовідносин на свій розсуд реалізують права, що їм належать. У цьому випадку ми маємо на увазі здійснення наданих можливостей, які містіться в нормах міжнародного права. При цьому рішення щодо використання нормативних положень суб’єкти міжнародного права приймають самостійно. Наприклад, у нормах Конвенції ООН з морського права 1982 р., які регулюють право мирного проходу, вказано, що за умов дотримання цієї конвенції судна всіх держав незалежно від наявності виходу до моря користуються правом мирного проходу через територіальне море. У цьому випадку, форма використання норм права не має жорстких приписів конкретної поведінки суб’єктів.

    Застосування норм міжнародного права – це форма їх реалізації, що здійснюється державою в особі своїх органів у конкретних міжнародних відносинах. Наприклад, у ст. 4 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначено наступне: «Без шкоди застосування будь-яких норм, що викладені в цій Конвенції, під дію яких попали б договори на основі міжнародного права, вона застосовується тільки до тих договорів, що укладені державами після набуття нею юридичної чинності щодо цих держав».


    3. Місце у внутрішньому правопорядку міжнародних договорів та їх застосування українськими судами

    У контексті проблеми реалізації міжнародно-правових норм зазвичай мають на увазі світовий правопорядок, а не міжнародне законодавство. Оскільки в такому разі ми під правопорядком розуміємо не лише систему норм – обов’язкових правил поведінки, що склалися в системі міжнародного права чи обов’язкових для конкретної держави, але й реалізація їх на практиці, система дій з їх забезпечення, включаючи протидію міжнародним правопорушенням.

    Одні автори розглядають правопорядок у міжнародній спільноті як сукупність загальних правовідносин між суб’єктами спільноти держав з приводу захисту загальних інтересів і збереження загальних цінностей, що засновані на нормах та основних принципах міжнародного права. Інші вчені розглядають міжнародний правопорядок як певний порядок міжнародних відносин, який встановлено і здійснюється на основі принципів і норм чинного міжнародного права та спрямований на забезпечення нормальних мирних відносин і співробітництва між усіма державами, незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем і рівня розвитку. Відповідно практика застосування поняття «міжнародний правопорядок» офіційними представниками держав і дипломатами є належною поведінкою держав, що закріплена в міжнародному праві.

    У свою чергу реалізація міжнародного права – це втілення норм міжнародного права в діяльності держав та інших суб’єктів, система дій із забезпечення виконання норм міжнародного права.

    У більшості випадків держави та інші суб’єкти міжнародного права створюють для реалізації прийнятих ними норм міжнародного права особливі механізми. До їх переліку входить і міжнародне тлумачення, що здійснюється для уникнення неправильного застосування норм міжнародного права різними державами, з цією метою можуть проводитись консультації держав, скликатись міжнародні конференції, організовуватись засідання органів міжнародних міжурядових організацій. Силами міжнародних міжурядових організацій універсального та регіонального характеру здійснюється періодична перевірка низки багатосторонніх міжнародних договорів, їх експерти дають оцінку періодичним доповідям держав, попереджуючи можливі порушення норм міжнародного права.

    За наявності спірної ситуації щодо належного дотримання норми міжнародного права за допомогою дипломатичних чи консульських представників, або безпосередньо – представниками зацікавлених держав, проводяться переговори із спірних питань. Для встановлення фактів, проведення розслідування та пошуку взаємоприйнятного рішення відносно дотримання норм міжнародного права можуть бути утворені слідчі та погоджувальні комісії, в роботі яких можуть приймати участь представники третіх країн, а не лише тих держав, між якими виникли ті чи інші розбіжності. За дотриманням норм міжнародного права також слідкують: міжнародні арбітражі, міжнародні суди та трибунали, включаючи Міжнародний суд ООН.

    Міжнародний суд ООН не тільки відновлює справедливість у випадку звернення держави в цей орган за фактом порушення норми міжнародного права, але й попереджує можливі помилки в застосуванні норм міжнародного права. По-перше, авторитет рішень Міжнародного суду ООН настільки великий, що ним керуються у своїй практиці й інші держави, а не лише ті, які вирішують суперечку безпосередньо. По-друге, Міжнародний суд ООН сприяє належному дотриманню норм міжнародного права, приймаючи консультативні заключення. При цьому консультативні заключення допомагають не тільки в правозастосовній практиці держав, але й використовуються для заповнення прогалин і неточностей, що виникають у практиці діяльності міжнародних міжурядових організацій, роз’яснюють способи, за допомогою яких ці організації можуть законно функціонувати чи впливати на держави-члени, які не дотримуються вимог співробітництва в межах міждержавних організацій.

    Таким чином, існує система забезпечення виконання норм міжнародного права, що склалася та діє завдяки зусиллям низки держав і міжнародних міжурядових організацій.

    Ще однією проблемою, яка потребує уваги є організація реалізації норм міжнародного права на території держави.

    В умовах інтернаціоналізації суспільства та появи значної кількості загальних для багатьох держав правил поведінки досить важливо забезпечити правильність та одноманітність застосування обов’язкових і бажаних норм, що склалися на світовому рівні, на території окремих держав.

    Разом з тим, у більшості випадків держава сама вирішує, які форми, методи та способи застосовувати для виконання прийнятих на себе зобов’язань. На думку більшості вчених, це є виключним суверенним правом кожної окремої держави. Тільки деякі міжнародні договори та обов’язкові для держав рішення міжнародних міжурядових організацій передбачають конкретні способи здійснення зобов’язань, що містяться в їхньому тексті (ця практика є характерною, наприклад, для конвенції Міжнародної організації праці). Для виконання міжнародних договорів у тексті міжнародних договорів може бути передбачено внесення змін у законодавство держав, що домовляються, прийняття адміністративних актів, забезпечення застосування кримінального покарання та інших негативних насідків за порушення договору, утворення органу, що буде нести відповідальність за застосування цього договору.

    Комісія міжнародного права ООН, експерти якої займаються кодифікацією та прогресивним розвитком міжнародного права, вивчаючи проблему ієрархії норм міжнародного права, визнала, що між джерелами міжнародного права такої ієрархії немає, оскільки міжнародний договір не може мати переваги між міжнародним звичаєм чи обов’язковим для держав рішенням міжнародної організації, відсутні норми, що переважають за юридичною силою інші норми міжнародного права через їх особливий зміст, вплив чи сферу застосування.

    Разом з тим, Комісія міжнародного права виокремила норми, що мають особливий статус у міжнародному праві:

    Слабкість концепції імперативності полягає в тому, що не вироблено кінцевого переліку імперативних норм. До цього часу не ясно, чи всі традиційно-загальновизнані принципи є імперативними нормами. Комісія міжнародного права не ставить собі за мету складання такого списку імперативних норм, оскільки він має скластися за рахунок практики держав і міжнародних судових органів. У доктрині не всіх держав визнається перевага імперативних норм міжнародного права, але при цьому неможна ігнорувати ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., відповідно до якої договір визнається нікчемним, якщо на момент його укладання він суперечить імперативній нормі міжнародного права. Таким чином, визначені наслідки недотримання імперативної норми в міжнародних договорах: якщо міжнародний договір не відповідає імперативним нормам міжнародного права він повинен вважатись нікчемним з самого початку. У ст. 53 Конвенції 1969 р. імперативною нормою загального міжнародного права визнається міжнародною спільнотою в цілому норма, відхилення від якої є неприпустимим і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер. Першим прямим визнанням існування імперативних норм міжнародного права Міжнародним судом ООН є рішення Міжнародного суду у справі щодо збройних дій на території Конго (Демократична Республіка Конго проти Руанди).

    Від імперативних норм держави не можуть відступати за домовленістю одна з одною, якщо ж це відбувається, то інші держави можуть змусити винних у цьому анулювати міжнародний договір, що був укладений з порушеннями.

    Спеціалісти вказують на те, що питання ієрархії норм міжнародного права виникає тільки при зіткненні двох норм міжнародного права, коли постає питання застосування однієї з них.

    Вітчизняна доктрина визнає в якості імперативних норм міжнародного права в першу чергу загальні принципи міжнародного права, що перераховані в ст. 2 Статуту ООН та які отримали загальновизнане тлумачення в Декларації ООН про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН 1970 р. та Заключним актом Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. Суттєва заслуга щодо уточнення переліку імперативних норм міжнародного права, що визнаються Україною належить Конституційному Суду, основу рішень якого неодноразово складали такі імперативні норми.

    Крім того, події в Україні та на території низки інших країн доводять необхідність визначення умов, коли необхідно надати перевагу принципу територіальної цілісності держави, а коли – принципу рівноправності та самовизначення народів.

    Норми, із змісту яких виходять зобов’язання ergo omnes, виділяють також не на основі їх юридичної сили, а за наслідками їх порушення. Концепція існування нового виду міжнародних зобов’язань – зобов’язань «між всіма» (ergo omnes) – вперше була сформована в рішенні Міжнародного суду ООН у справі Barselona Traction. Міжнародний суд підтвердив існування різниці між зобов’язаннями держав стосовно одна одної та зобов’язаннями щодо міжнародної спільноти в цілому, що виходять із таких норм як заборона агресії, геноциду, а також з норм щодо захисту прав людини. Через свою природу останні зобов’язання є вимогою до всіх держав. Враховуючи значення відповідних прав, усі держави можуть вважатись такими, що юридично зацікавлені в їх захисті.

    Історії міжнародних відносин відомі приклади реалізації таких підходів. Так, наприклад, у Міжнародному Суді ООН з 17 жовтня 2000 р. до 14 лютого 2002 р. розглядалась «Справа про ордер на арешт» (Демократична Республіка Конго проти Бельгії). Влада Бельгії звинуватила Є. Ндомбасі, який займав на час висунення звинувачень посаду міністра іноземних справ Демократичної Республіки Конго, в порушеннях у період військового вторгнення на територію Конго сил Руанди, Уганди та Бурунді у 1998 р. положень Женевських конвенцій про захист жертв війни та Протоколів 1977 р. до них, які Бельгія вважала зобов’язаннями ergo omnes. Демократична Республіка Конго висловила протест не на самі обвинувачення, а на висунення їх чинному міністру іноземних справ Є. Ндомбасі.

    Застосуванням норм ergo omnes в Комісії міжнародного права ООН вважають також піратство, рабство та расову дискримінацію. Апелюючи до рішень Міжнародного суду ООН зі справи про Східний Тимор, до цього списку додають злочини проти людяності та порушення права націй на самовизначення. Раніше до ergo omnes, відносили всі категорії міжнародних злочинів.

    Коло зобов’язань категорії ergo omnes може бути уточнено у процесі діяльності Міжнародного кримінального суду та інших судів і трибуналів, що створюються.

    Порушення зобов’язань ergo omnes, дає можливість кожній державі поставити питання про міжнародно-правову відповідальність для порушника, а не тільки тій державі, яка безпосередньо є об’єктом цього правопорушення. Спеціалісти наголошують на недосконалості механізмів відповідальності на випадок порушення зобов’язань ergo omnes. Таким чином, особливий статус зобов’язань ergo omnes, заснований на тому, що всі держави мають юридичний інтерес у захисті певних прав, зацікавлені в загальності застосування норм, які забезпечуються зобов’язаннями ergo omnes.

    Оскільки немає чіткості в тому, які саме зобов’язання вважати такими, що відносяться до цієї категорії, існують різні підходи до виконання зобов’язань ergo omnes. Так, експерти Комісії міжнародного права ООН прийшли до висновку, що не всі зобов’язання ergo omnes встановлюються імперативними нормами міжнародного права. В якості прикладу можна розглянути зобов’язання, що стосуються прав людини, та зобов’язання стосовно «загального спадку людства».

    Концепція ergo omnes також використовується для визначення договірних зобов’язань держав щодо всіх інших держав-членів (зобов’язання ergo omnes parties), а також до випадків, коли на основі універсального міжнародного договору треті держави отримують певні права (наприклад, право будь-якої держави, в якої є берег встановлювати виключну економічну зону чи континентальний шельф передбачено в Конвенції ООН з морського права 1982 р.; територіальні договори та договори про кордони також зачіпають інтереси третіх країн). Можна також передбачити, що з часом концепція ergo omnes буде охоплювати весь комплекс норм міжнародного права, яке не може не визнавати держава.

    Третім різновидом норм, які мають, на думку Комісії міжнародного права ООН, особливий статус є ст. 103 Статуту ООН. Відповідно до положень цієї статті у випадку, якщо зобов’язання членів ООН за Статутом вступають у протиріччя із зобов’язаннями з будь-якого іншої міжнародної угоди, вищу юридичну силу мають зобов’язання відповідно до Статуту. Складно собі уявити наявність норм, що входять у протиріччя із зобов’язаннями, що передбачені ст. 103 Статуту ООН – універсального міжнародного договору, який визнається 192 державами-членами Організації. Саме за рахунок того, що ця стаття має всеохоплюючий характер, її визнають усі держави світового співтовариства, і навіть ті, які не є членами ООН (вона є імперативною нормою Jus cogens). Хоч ця стаття не визнає недійсними та не зобов’язує членів ООН скасувати всі свої договори, що не відповідають Статуту, як це робила ст. 20 Ліги Націй, вона встановлює загальну переважну силу зобов’язань за Статутом ООН, тобто робить усі договори, що є несумісними з цією статтею такими, які практично неможливо виконати.

    На ст. 103 Статуту ООН посилаються укладачі ст. 30 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., якою встановлюється порядок застосування послідовно укладених договорів, що відносяться до того ж самого питання. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. встановлює такий порядок їх застосування:

    1) якщо в договорі встановлюється, що він обумовлений попереднім договором або що він не повинен вважатись несумісним з таким договором, то переважну силу мають положення цього другого договору;

    2) якщо всі учасники попереднього договору є також і учасниками наступного договору, але дія попереднього договору не зупинена відповідно до ст. 59 Віденської конвенції 1969 р., попередній договір застосовується лише тією мірою, в якій його положення сумісні з положеннями наступного договору;

    3) якщо не всі учасники наступного договору є учасниками попереднього договору:

    а) по відношенню між державами учасниками обох договорів попередній договір також застосовується тільки тією мірою, в якій його положення сумісні з положеннями наступного договору;

    б) по відношенню між державою-учасником обох договорів та державою-учасницею тільки одного договору, договір, учасниками якого є обидві держави, регулює їх взаємні права та зобов’язання.

    Авторитетними юристами-міжнародниками встановлена позитивна тенденція до визнання пріоритету міжнародних норм у внутрішньому праві, адже без цього неможливо забезпечити належний рівень світового правопорядку. Це значить, що міжнародні зобов’язання, які прийняла конкретна держава, незалежно від того, як вони оформлені: у вигляді міжнародного договору, міжнародного звичаю чи є обов’язковими через рішення міжнародної міжурядової організації, – повинні мати перевагу над внутрішньодержавними актами. Більшість держав визнає цю тезу справедливою, але часто виникають питання щодо колізії конституції та міжнародних зобов’язань.

    Комісія міжнародного права ООН у проекті декларації про права та обов’язки держав зафіксувала, що держава не може посилатись на положення своєї конституції як виправдання невиконання своїх зобов’язань. Такий підхід уже утвердився в міжнародній судовій практиці.

    Стаття 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів зафіксувала, що держава не може посилатись на ту обставину, що її згода на обов’язковість для неї договору була виражена в порушенні того чи іншого положення її внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки таке порушення не було явним і не зачіпало норми її внутрішнього права особливого значення (п. 1). Порушення визнається явним, якщо воно буде об’єктивно очевидним для будь-якої держави, що діє в цьому питанні добросовісно та у відповідності з практикою (п. 2).

    Під нормою внутрішнього права особливо важливого значення розуміють норми, порушення яких при укладенні міжнародного договору може привести до суттєвого викривлення державної волі. Мова йде перш за все про конституційні норми, що стосуються компетенції різних державних органів при укладанні міжнародних угод. Така ситуація може виникнути, наприклад, коли глава держави ратифікував договір без попереднього схвалення його парламентом, хоча конституція цього вимагає. Або, якщо договір потрібно було ратифікувати, але він набув чинності шляхом підписання главою держави чи урядом без ратифікації. Такі суттєві порушення компетенції при укладанні міжнародних договорів, встановлених у конституції чи інших внутрішніх законах, можуть стати підставою для того, щоб оскаржити дійсність та юридичну силу міжнародного договору. При цьому питання про порушення основних конституційних норм може поставити лише держава, чиї закони були порушені, а не інші учасники міжнародного договору.

    Статтю 46 потрібно врахувати при реалізації ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., яка називається «Внутрішнє право та дотримання договорів»: учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання ним договору. Це правило діє без змін для ст. 46 «встановлення того чи іншого порядку виконання зобов’язань за міжнародними договорами є внутрішньою справою кожної держави». Міжнародне право не містить норм, що зобов’язують дотримуватись певної системи. Важливим є результат – виконання міжнародних договорів. Це є справедливим щодо будь-яких чинних чи дійсних міжнародних договорів, незалежно від того чи вони є міжнародними, міжурядовими чи відомчими.

    Концепція поділу положень міжнародних договорів на самовиконувані (self-executing) і несамовиконувані (non self-executing) викликала дискусію відповідно до практики застосування міжнародних договорів. Однак оцінку ступеня самовиконання повинні надавити не вчені, а особи, які видають внутрішньодержавні акти, що адаптують норми міжнародного договору до дії всередині країни. Якщо ж такий акт не прийнято, то суди та інші правозастосовні органи можуть при розгляді конкретних справ вирішувати, які договірні положення є самовиконувані, а які ні.

    Необхідно також враховувати, що в більшості випадків факт недотримання міжнародних зобов’язань, що прийняті державою, тягне для неї негативні наслідки незалежно від наявності чи відсутності матеріальних збитків для інших держав, інтереси яких зачіпало недотримання цього зобов’язання. Лише неналежне застосування норми міжнародного права, що має техніко-юридичний характер, не тягне міжнародно-правової відповідальності, якщо це не завдало матеріальних збитків тим, хто дотримувався цієї норми.


    4. Місце у внутрішньому правопорядку України загальновизнаних і звичаєвих норм міжнародного права та їх застосування українськими судами

    Не можна недооцінювати значення національної практики й у застосуванні міжнародних звичаєво-правових норм. Вона розбудовує правову основу для визнання у внутрішньому правопорядку звичаєвого міжнародного права. На основі практики формується національна традиція застосування у внутрішньодержавній практиці міжнародних звичаєво-правових норм. Нарешті, застосування національними судами міжнародних звичаєво-правових норм може свідчити про їх визнання державою. Не тільки багато фахівців міжнародного права, але й Міжнародний суд ООН вказують на особливу роль саме національної практики правозастосування, що може мати не лише внутрішньодержавне, але й міжнародно-правове значення. У багатьох країнах світу ставлення до звичаєвого міжнародного права визначено в законодавстві.

    Стаття 38 Статуту Міжнародного суду ООН характеризує міжнародний звичай як «доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми». Тому за потреби доведення в національному судовому органі наявності звичаєво-правової норми міжнародного права це має відбуватись з урахуванням критеріїв, які існують у міжнародному праві. Відповідно, в основі міжнародного звичаю завжди лежить стійка практика його застосування, яка визнається як норма права.

    Доказом існування звичаю може бути:

    І якщо в державі така практика відсутня, але ця держава визнає для себе обов’язковість цього міжнародного звичаю, вона може орієнтуватись на те, як цей звичай застосовується іншою державою. Таким чином, міжнародних звичаїв, що не застосовуються бути не може, в силу самого характеру існування цієї форми міжнародного права.

    У той самий час не завжди точно відомо чи визнає цей звичай та чи інша держава, чи є правове зобов’язання дотримуватись норми, відображеної в практиці держав. Часто дія та дійсність міжнародного звичаю для держав встановлюється в рішеннях міжнародних судів та арбітражу, особливо слід відмітити роль Міжнародного суду ООН.

    Для того, щоб встановити, що міжнародний звичай визнається державою, звертаються до дипломатичної переписки цієї держави, де може міститись факт визнання стійкої практики, що складає міжнародний звичай, до виступів офіційних представників конкретної держави на міжнародних конференціях і засіданнях органів міжнародних міжурядових організацій. Уточненню цього питання сприяє також кодифікація міжнародних звичаїв у багатосторонніх договорах. При цьому навіть якщо такий договір не набув чинності, в матеріалах, що супроводжують процедуру його підписання, можна знайти свідчення визнання чи невизнання правил поведінки, що складає міжнародний звичай. Визнання міжнародного звичаю може також відображати і практика національний судів конкретної держави, але процедура тлумачення звичаю є набагато складнішою за тлумачення міжнародного договору.

    В Україні звичаєве міжнародне право вважають частиною національного права. Очевидно, що саме цю ідею було закладено в Декларації про державний суверенітет. Застосування норм міжнародного права у формі звичаю в нашій країні ускладнюється тим, що частиною правової системи України є тільки такі міжнародні звичаї, що містять у собі загальновизнані норми міжнародного права. При цьому ігноруються міжнародні звичаї, що містять регіональні норми та міжнародні звичаї, що виникають у практиці взаємовідносин двох держав.

    Для більш ефективного застосування норм міжнародного права, що існують у формі міжнародного звичаю, в низці країн, наприклад Федеративній Республіці Німеччина, існує офіційно прийняте зібрання міжнародних звичаїв, що визнаються державою. Як свідчить українська судова практика, суди переважно посилаються на документи міжнародних організацій як на підтвердження міжнародної практики.

    Одним із перших прикладів доведення в українському суді наявності певної міжнародної практики, що мало юридичні наслідки, була Справа про обчислення часу. У цій справі Конституційний Суд України звернувся до чинних «міжнародних правил проведення часових поясів», хоча йшлося швидше не про міжнародний звичай, а про міжнародну звичку – правила проведення часових поясів. Ця справа цікава саме зверненням українського Суду до доведеного факту розповсюдження певних загальних міжнародних правил, що необхідно й при зверненні до міжнародно-правового звичаю. Розглядаючи правила як такі, що підтверджено практикою «всіх країн Європи, території яких, як і територія України, охоплюються частково двома часовими поясами», Конституційний Суд застосував їх до України.

    В іншому випадку, у «справі про Римський Статут», Конституційний Суд встановив об’єктивні підстави міжнародно-правових зобов’язань України встановити відповідальність за злочини проти людства і вказав, що таке зобов’язання для України міститься не лише в її міжнародних договорах, але й виникає на підставі загальновизнаних норм міжнародного права. Тим самим Суд визнав можливість застосовувати звичаєво-правові загальновизнані норми міжнародного права як джерело українського права.

    Конституція України у ст. 18 оцінює місце загальновизнаних норм міжнародного права: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права». Вона справедливо піддається критиці юристами, через те, що виходячи з цієї норми в правову систему включено не міжнародне право в цілому, а тільки ті принципи та норми міжнародного права які визнані загальновизнаними та міжнародні договори. Перш за все, недостатньо зрозуміло зміст норми через відсутність переліку загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

    Як відомо, в міжнародному праві немає легального переліку загальновизнаних норм. Через особливість міжнародного права не існує обов’язкового нормативного акта, які би містив перелік загальновизнаних норм та принципів міжнародного права, тим більше, що коло загальновизнаних норм міжнародного права набагато ширше за його основні принципи. Не містить такого переліку і внутрішнє законодавство України. У державах, де визнають дію загальновизнаних норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку, є різні підходи до застосування таких норм. Переважно це пов’язано з судовою практикою. Тому питання про особливості застосування в Україні загальновизнаних норм міжнародного права має вирішуватись у процесі правозастосування.

    Провідною є точка зору, за якою загальновизнані норми є такими, оскільки всі члени міждержавної спільноти безпосередньо чи опосередковано погодились вважати їх для себе обов’язковими. Загальновизнаною є, наприклад, норма, що передбачає недоторканість особи дипломатичного представника, чи норма, що передбачає свободу мореплавства у відкритому морі. Такі норми можуть відтворюватись, підтверджуватись і конкретизуватись у двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорах, що не применшує їх значення як загальновизнаних.

    Виходячи з різноманітних поглядів, можна запропонувати наступну дефініцію «загальновизнаної норми міжнародного права»: це правило поведінки, що регулює міждержавні відносини, що сприймається та визнається міжнародним співтовариством держав у цілому, та забезпечується примусовою силою держав чи міжнародної урядової організації. При цьому «загальновизнаний принцип міжнародного права» це засаднича загальновизнана норма міжнародного права, відхилення від якої є неприпустимим.

    Відповідно до ст. 9 Конституції України та Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя», національні суди повинні застосовувати тільки ті міжнародні договори України, які були офіційно опубліковані. Серед форм офіційного опублікування є Збірка Законодавства України та Бюлетень міжнародних договорів. Це не лише не дає можливість застосовувати міжнародні договори, що набули чинності для України національними судами, але й перешкоджає належному застосуванню таких міжнародних договорів самою державою. Для здійснення процедури міжнародного захисту та для порушення питання про міжнародно-правову відповідальність відсутність промульгації не буде мати ніякого значення, а лише підтвердить факт недобросовісної поведінки учасника міжнародного договору.

    Із застосуванням норм міжнародних договорів судами України пов’язана ще одна проблема, яка і в теорії і на практиці вирішена лише частково. Йдеться про визначення місця у правовому порядку України рішень міжнародних судових органів і міжнародних органів контролю за дотриманням зобов’язань за багатосторонніми міжнародними договорами. Теоретично це питання поставало в Україні ще на початку 90-х років у зв’язку з необхідністю застосування, наприклад, рішень Комісії ООН з прав людини, чи Комітету ООН з прав людини, чи будь-якого іншого міжнародного органу, в якому Україна бере участь. Але справжньої гостроти питанню додало визнання Україною в 1997 р. юрисдикції Європейського Суду з прав людини у зв’язку із вступом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

    Офіційна правова доктрина виявилась абсолютно не готовою пояснити правові підстави застосування в українському правопорядку «прецедентів» Європейського суду з прав людини. Законодавство України не визначало місця у внутрішньому правопорядку для актів тлумачення міжнародних договорів України уповноваженими міжнародними органами. Врешті, проблема такого масштабу вирішувалася в унікальний спосіб – виключно на рівні наукової доктрини й судової практики.

    Позиція українських учених-юристів виявилася одностайною у визнанні примату Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод над законами України й права українських судів постановляти рішення з посиланням на рішення Європейського Суду з прав людини. Цю доктринальну позицію було сприйнято суддями і вітчизняні суди різних юрисдикцій поступово почали застосовувати практику Європейського Суду з прав людини. Через дев’ять років після приєднання України до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод цю практику було закріплено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV.


    5. Формування моделі взаємодії міжнародного та внутрішнього права і практика українських судів

    В Україні співвідношення між нормами Конституції та міжнародними зобов’язаннями залишається дискусійним, оскільки у ст. 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, у ст. 9 Конституції України закладено правову фікцію: вона створює враження включення міжнародних договорів України до системи українського законодавства. Насправді конституція, за визначенням, не здатна цього зробити – в міжнародному праві загальновизнано, що міжнародно-правова норми завжди зберігає свою природу як міжнародне зобов’язання. Отже, міжнародні договори залишаються міжнародними договорами. Але конституція може визначити правила їх застосування у внутрішньому правопорядку. Іноземна доктрина та судова практика загалом єдині в тому, що для нормальної реалізації норм міжнародного договору у внутрішньому праві норма закону не повинна мати більшої сили, аніж норма договору і повинна тлумачитися таким чином, щоб відповідати договірним правилам.

    Досить складною для застосування в судовій практиці може стати ч. 2 ст. 9 Конституції України. Ця конституційно-права норма начебто вирішує колізію між нормою міжнародного договору й нормою Конституції на користь останньої: «Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Насправді ч. 2 ст. 9 Конституції є набагато ширшою та створює юридичний обов’язок для органів держави, уповноважених вести переговори, підписувати договори, давати згоду на обов’язковість договору, не укладати міжнародні договори, які суперечать Конституції України. Але це не виключає можливість появи таких договорів. На цей випадок Конституція України не має прямої відповіді, але не сприймає можливості застосування таких міжнародних договорів. Судова практика в цьому питання досить жорстка. У п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено: «виходячи з положення ст. 9 Конституції України міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України». На такій позиції стоїть і Конституційний Суд України, надаючи перевагу нормам Основного Закону перед нормами міжнародних договорів України, при цьому до його повноважень відноситься також вирішення питання про неконституційність міжнародного договору в цілому чи окремих його частин. Таким чином, допустимість застосування такого договору для України залежить від висновку Конституційного Суду України. Питання про чинність такого договору для України вирішується в інший спосіб, передбачений нормами міжнародного права.

    Отже, в питанні взаємодії міжнародного та внутрішнього права, якому присвячено спеціальну статтю Конституції, закладено абсолютно позитивістський підхід, відповідно ст. 9 Конституції України міжнародні договори, що не відповідають Конституції не набувають юридичної сили та не застосовуються. Буквальне прочитання ч. 1 ст. 9 Конституції України здатне призвести до абсолютно оманливого висновку про можливість підпорядкування міжнародного права правилам внутрішнього правового порядку України, що за своїм наслідком для національної доктрини й практики може виявитись не зовсім безпечним. Текст цієї статті свідчить про те, що у випадку колізії між нормами міжнародного договору та Конституції України безумовно верховенство буде за останньою.

    Однак не всі вважають це безумовним, оскільки, наприклад, як бути з тими договорами, які були укладені до моменту підписання Конституції України? Досить складним є питання наявності колізії в Законі України «Про дію міжнародних договорів на території України» та Конституції України. Не може бути й мови про визнання примату ратифікованих договорів над законами України без положення про те, що «якщо міжнародним договором, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж у законодавстві України, то застосовуються правила міжнародного договору».

    Багато невирішених проблем сприяє посиленій взаємодії норм міжнародного та національного права. У першу чергу це співвідношення норм конституції та міжнародного договору. Одні автори наділяють конституцію вищою юридичною силою, приматом щодо всіх інших правових норм, що діють в країні, інші вважають неможливим виникнення колізій між нормою міжнародного права та нормою, що міститься в джерелах національного права держав. Це ніяким чином не сприяє роз’ясненню питання як же потрібно поступити, якщо міжнародним договором встановлюються інші правила, ніж ті, які передбачені законом, або виконання зобов’язань вимагає зміни чинних чи прийняття нових законів.

    Ця наукова дискусія насправді відображала досить складну проблему місця норм ратифікованих міжнародних договорів України в ієрархії норм права, з якою зіштовхнулися українські суди. Ситуація ускладнювалась необхідністю дати чітку відповідь про порядок застосування в Україні норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., до якої Україна приєдналась 1997 р. У зв’язку з цим, необхідно відмітити Постанову Пленуму Верховного Суду «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», від 1 листопада 1996 р., де зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той самий час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України». Українські суди загальною юрисдикції дотримувалися саме цього правила, хоча й посилалися в рішенні не на текст міжнародного договору України, а на закон про ратифікацію.

    У липні 1998 р. Конституційний Суд України у «справі про тлумачення терміну «законодавство» вишикував акти законодавства після Конституції України в такій послідовності: «закони України, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України… ». При цьому Конституційний Суд України ніколи не ставив під сумнів чинність ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» 1993 р., яким встановлювався примат ратифікованих договорів України перед законами України. Невдовзі Конституційний Суд України фактично змінив свою позицію про місце міжнародних договорів, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у правовому порядку держави, надавши їм перевагу.

    Таким чином, українські суди визнали примат над законами України тих міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Саме такою є на теперішній час усталена судова практика.

    На підставі розглянутого вище, можна зробити такі висновки:

    Конституція України визначає перевагу її норм над нормами міжнародного права (що випливає зі ст. ст. 8 – 9 Конституції України: Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Укладення міжнародних договорів, які суперечать конституції можливе лише після внесення в неї відповідних змін).

    При встановленні конституцією правопорядку, слід враховувати як мінімум міжнародні зобов’язання конкретної держави договірного характеру та зобов’язання ergo omnes. Не враховувати таких зобов’язань при всій повазі до норм Конституції України про її верховенство, ми не можемо, адже існують положення ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (Україна є учасником з 1986 р.), учаснику заборонено посилатись на своє внутрішнє законодавство як на підставу невиконання взятих на себе зобов’язань. Відповідно при вирішенні питання міжнародного характеру за участю України, абсолютно не будуть враховуватись норми Конституції України про її верховенство. Положення про верховенство норм Конституції над нормами міжнародних договорів має лише внутрішньодержавний ефект. Верховенство конституційних норм свідчить лише про те, що Україна самостійно вирішує в який спосіб їй виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання і самостійно визначає місце міжнародного права в національній системі та спосіб її реалізації в цій же системі.

    Не слід недооцінювати значення норм конституції для міжнародного права, адже саме від того, яким чином сформульовано положення конституції залежить власне ефективність реалізації норми міжнародного права. Найважливішими питанням, яке має висвітлити конституція є: місце міжнародних договорів і міжнародного звичаєвого права в національній правовій системі. Визначаючи міжнародний договір, згоду на який належним чином надано Верховною Радою України як частину законодавства, Конституція визначила його місце в ієрархії норм національного права. Однак при цьому за межами ст. 9 Конституції залишаються міжнародні угоди України, згода на обов’язковість яких не надається Верховною Радою України. Стаття 12 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV передбачає, що договори, які не підлягають ратифікації, можуть підлягати затвердженню, яке здійснюється Президентом України або Кабінетом Міністрів України. Таке правило відповідає положенням ст. ст. 11 – 14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Однак закон не визначає місце цих договорів у ієрархії норм національного права, а відсутність визначення такого місця не означає, що міжнародні зобов’язання не потрібно виконувати, це лише означає, що такі зобов’язання складніше виконувати.

    У національному правопорядку України за роки незалежності сформувалась власна, відмінна від попередньої модель взаємодії внутрішнього й міжнародного права. Сучасна українська міжнародно-правова наука, незважаючи на певні розбіжності в пояснення позиції, досить єдина у визнанні в Україні часткового примату міжнародного права. Ця модель, окрім Конституції України, ґрунтується на Декларації про державний суверенітет України, спеціальному законодавстві України про міжнародні договори, імплементаційних нормах галузевого законодавства України, судовій практиці й певною мірою знаходиться під впливом національної наукової доктрини. Однак розвиток законодавства про взаємодію міжнародного і внутрішнього права в Україні триває, що цілком зрозуміло зважаючи на складність проблеми.


    Список використаних джерел

    1. Білас Ю. Ю. Європейські стандарти прав людини в контексті правозастосування сучасної України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2011. 19 с.
    2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/995_118 (дата звернення: 05.09.2019).
    3. Головченко О. В. Захист прав людини в контексті правозастосування : автореф. дис. … д-ра філос. в галузі права. Київ, 2013. 18 с.
    4. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. № 55-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/55-12 (дата звернення: 05.09.2019).
    5. Донченко О. І. Особливості правозастосування як форми реалізації норм права. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. Одеса, 2014. № 11. С. 40–42.
    6. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/3477-15 (дата звернення: 05.09.2019).
    7. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/1906-15 (дата звернення: 05.09.2019).
    8. Застосування Європейської конвенції з прав людини та практики суду в діяльності органів внутрішніх справ України / Ю. Л. Білоус та ін. Київ : Цифра, 2008. 324 с.
    9. Зеленина А. Ю. Применение как основная форма реализации норм права социального обеспечение. Вестник Томского государственного университета. Право. Томск, 2013. № 1 (7). С. 96–103.
    10. Коженевский В. Б. К вопросу о понятии «применение норм права» (в порядке обсуждения). Вестник Омского университета. Серия «Право». Омск, 2009. № 4 (21). С. 82–84.
    11. Константий О. В. Практика Європейського суду з прав людини як джерело судового правозастосування Верховного Суду України. Вісник Верховного Суду України. Київ, 2012. № 1 (137). С. 33–35.
    12. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 05.09.2019).
    13. Костюк Н. П. Особливості стадій правозастосування. Держава і права. Київ, 2009. № 4. С. 70–76.
    14. Мартиненко П. Місце та роль Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року в конституційно-правовому механізмі України. Вісник Конституційного Суду України. Київ, 2002. № 2. С. 64–75.
    15. Мельников С. А. К вопросу о формах реализации права. Вестник Саратовской государственной юридической академии. Саратов, 2015. № 6 (107). С. 68–72.
    16. Перепелюк А. М. Механізм застосування права: структура та критерії ефективності (загальнотеоретичний аспект) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2016. 224 с.
    17. Перепелюк А. М. Механізм правозастосування: поняття, ознаки та структурна характеристика. Часопис Київського університету права. Київ, 2012. № 4. С. 72–76.
    18. Решетов Ю. С. Характерные черты реализации права. Вестник экономики, права и социологии. Казань, 2013. № 3. С. 152–158.
    19. Третьяков Д. Ієрархія законів і принцип «pacta servanda». До питання про статус і місце міжнародних договорів у правовій системі України. Віче. Київ, липень 2008. № 14. URL: http://veche.kiev.ua/journal/1020/ (дата звернення: 05.09.2019).
    20. Фулей Т. І. Застосування Європейської конвенції з прав людини при здійсненні правосуддя в України : навч.-метод. посіб. для суддів. Київ Проект-бізнес, 2009. 200 с.
    21. Шиб Т. Співвідношення міжнародного та національного права України. Віче. Київ, 2011. № 4. С. 30–32.
    22. Юхимюк О. М. Співвідношення понять «правозастосування» та «застосування норм права». Часопис Київського університету права. Київ, 2011. № 4. С. 53–56.