Тема 1. Правозастосування як особлива форма
реалізації права

Актуальність теми правозастосування як особливої форми реалізації норм права завжди знаходилась у центрі уваги правничої науки, яка активно поглиблюється в процесі всебічного дослідження особливостей його сутності. У нашу складну епоху криз і реформ питання застосування норм права має особливо важливе значення, тому що тільки держава в особі своїх органів та уповноважених суб’єктів зможе допомогти здійснити та забезпечити оптимальне й ефективне регулювання суспільних відносин.

У зв’язку з цим теоретичні проблеми реалізації норм права дедалі більше набувають особливої практичної значимості. Саме тому для їх кращого розуміння слід розглянути поняття, ознаки та види форм реалізації норм права, визначити поняття та розкрити ознаки, функції, механізм, а також підстави та форми застосування норм права.

1. Поняття, ознаки та види форм реалізації права

2. Поняття, ознаки та функції застосування норм права

3. Сутність та особливості механізму застосування норм права

4. Підстави та форми застосування норм права

    Список використаних джерел

Основні терміни теми: реалізація норм права, форми реалізації норм права, застосування норм права, функції застосування норм права, механізм застосування норм права, підстави застосування норм права, форми застосування норм права.

1. Поняття, ознаки та види форм реалізації права

У сучасній юридичній літературі значна увага приділяється розумінню змісту форм реалізації норм права, що свідчить про значну наукову зацікавленість цим питанням. Варто наголосити на тому, що реалізація юридичних норм є не тільки основним завершальним етапом правового регулювання суспільних відносин, але й саме на цій стадії відбувається перевтілення правил поведінки в життя, тобто норми права починають практично діяти на стадії реалізації, без якої їх існування позбавлено сенсу.

В юридичній літературі наводяться різні наукові підходи до визначення поняття «реалізація норм права», зокрема:

• правові норми перетворюються в життя у практичній поведінці людей, їх об’єднань і державних установ, у процесі якої вони реалізують надані їм права та виконують покладені на них обов’язки (П.О. Недбайло) [1, с. 125];
• перетворення, втілення приписів юридичних норм у життя шляхом правомірної поведінки суб’єктів суспільних відносин (державних органів, посадових осіб, громадських організацій і громадян) [2, с. 453].

Характеризуючи таке явище як реалізація норм права, необхідно визначити суть самого процесу правореалізації. У зв’язку з цим зазаначається, що сутністю цього процесу є:

• втілення в життя соціальної волі, яка відображається у вигляді загальнообов’язкових державно-владних велінь. Таке розуміння сутності правореалізації невідокремлене від соціального призначення права – бути регулятором суспільних відносин. Поза реалізацією право не може виконувати цього призначення (Ю.С. Решєтов) [3, с. 152]. Також доречно відмітити, що реалізація норм права пов’язана з правомірною поведінкою суб’єктів. Процес перетворення положень норми права в конкретні обов’язки та права суб’єктів у межах відповідних правовідносин має назву – реалізація норм права (Б.В. Малишев) [4, с. 8]. Реалізація норм права пов’язана з такою поведінкою суб’єктів, яка регулюється нормативними правилами. У правомірних діях суб’єктів право має можливість повноцінно реалізовуватись, а не у правомірних – лише порушується. Звідси слідує, що реалізація норм права пов’язана з визначенням абстрактних положень норми права до конкретної особи чи декількох осіб стосовно їх поведінки в окремо взятій життєвій ситуації.

Реалізація норм права – це реальне, практичне втілення в життя норм права у правомірній поведінці суб’єктів права.

Ознаки реалізації норм права:

1) правомірність дій, тобто їх відповідність нормам права (неправомірні дії, вчинення правопорушення не можуть вважатися реалізацією норм права);

2) соціальна корисність дій – їх спрямованість на задоволення приватних і публічних потреб та інтересів людини, суспільства і держави;

3) процедурний характер дій, регламентованість нормами права процесу (стадійності) діяльності суб’єктів права;

4) вольовий характер дій, тобто їх усвідомлення, находження аргументів на користь балансу між суб’єктивними інтересами і нормами; настанова на дії, що відповідають нормам і принципам права;

5) забезпеченість державою процесу і результату реалізації права [5, с. 411].

Форми реалізації норм права – це юридичне явище, яке має особливе значення для врегулювання суспільних відносин і забезпечення правопорядку, містить різні види прояву в залежності від критеріїв класифікації (за суб’єктом, у залежності від зовнішнього прояву, у відповідності до поділу норм права), що сприяє усвідомленню суб’єктами права його цінності та винятковості соціально-нормативного призначення.

1) за суб’єктами, які реалізують право:

• індивідуальна форма реалізації норм права – активна чи пасивна діяльність конкретного суб’єкта права шляхом здійснення правомірних дій з реалізації прав і обов’язків. Особливість цієї форми полягає в тому, що при реалізації прав та обов’язків суб’єкт не вступає у правовідносини з іншими суб’єктами права, він діє самостійно, слідуючи нормам права. Таким чином, така форма передбачає наявність лише одного суб’єкта права. Суб’єктами права є люди (фізичні особи), спільноти та об’єднання. Така форма втілюється в життя засобами трьох способів – виконання, дотримання та використання;
• колективна форма реалізації норм права – потребує поєднання зусиль кількох суб’єктів права. Реалізація права в колективній формі може здійснюватися лише при наявності декількох суб’єктів права, які наділені необхідними правами. Суб’єктами права можуть бути громадяни, організації, посадові особи та держані органи. Наприклад, у ст. 36 Конституції України передбачає право громадян України на об’єднання в політичні партії та громадські організації. Ця конституційно-правова норма може бути реалізована лише в колективній формі;

2) залежно від зовнішнього прояву:

• активна форма реалізації норм права – дії суб’єктів права, спрямовані на використання і виконання своїх прав або безпосередніх обов’язків;
• пасивна форма реалізації норм права – суб’єкти права не вчиняють яких-небудь дій, спрямованих на реалізацію своїх прав, вони лише дотримуються заборон, передбачених нормами права, а також користуються особистими свободами, правами та благами [6, с. 69 – 71];

3) залежно від характеру диспозиції норм права:

• використання – це форма реалізації суб’єктивного права, при якій здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм права. Останні (такі, що надають можливість суб’єкту права можливість вчиняти певним чином) можуть бути реалізовані, як правило, за допомогою активної поведінки суб’єкта, до якої однак його ніхто не може примусити. Прикладом уповноважуючих норм права є ст. 152 Господарського кодексу України, в якій встановлені права суб’єктів господарювання щодо використання природніх ресурсів;
• дотримання – це форма реалізації заборонних чи охоронних норм права, яка полягає в утриманні від дій, заборонених цими нормами, суворому додержанні встановлених заборон. Для реалізації заборонних норм необхідним є утримання від заборонених дій, тобто пасивна поведінка. Наприклад, у ст. 54 Конституції України закріплено положення про те, що ніхто не може поширювати результати творчої, інтелектуальної діяльності іншого громадянина без його згоди. Для дотримання такої заборони необхідною є пасивна поведінка: утримання від поширення результатів творчої, інтелектуальної діяльності іншої особи, якщо немає згоди автора. Водночас усі охоронні норми містять заборону, яка хоч і не формулюється прямо, однак логічно виводиться зі змісту норми права. Такі норми викладені, наприклад, в особливій частині Кримінального кодексу України або в Кодексі України про адміністративні правопорушення, звернені до необмеженого кола суб’єктів і стосуються кожного деліктоздатного суб’єкта;
• виконання – це форма реалізації, яка полягає в обов’язковому вчиненні діянь, що передбачаються нормами права. Виконання незалежно від того, яким шляхом воно досягається – в результаті активних дій або ж утриманням від них (бездіяльності), завжди пов’язано з втіленням у життя зобов’язуючих норм. Прикладом зобов’язуючих норм права є ст. 91 Земельного кодексу України, що встановлює обов’язки власників земельних ділянок [4, с. 8 – 9].

Розглянуті вище три форми реалізації норм права (використання, дотримання, виконання) тісно пов’язані між собою, але вказують на різний характер дій суб’єкта права.

Використання, дотримання та виконання є безпосередніми (основними) формами реалізації норм права. У той же час існує також і особлива (опосередкована) форма реалізації норм права – застосування норм права. Останнє за своїм обсягом є найбільш об’ємною ланкою в юридичному процесі, яка завдяки наявності державно-владного суб’єкта суттєво відрізняється від таких форм реалізації норм права як виконання, дотримання і використання.

Реалізація норм права представляє собою постійно діючий механізм, який не дозволяє встановленим нормам права залишатися абстрактними та пасивними стосовно реальності функціонування суспільних відносин. Натомість, прийняті норми права знаходять своє практичне відображення в різних життєвих ситуаціях, правовідносинах, як регулятори суспільних відносин, які в кожній окремій ситуації покладають на учасників процесу відповідні права та обов’язки для об’єктивного вирішення справи. Поряд з цим кожен з видів форм реалізацій норм права вказує суб’єктам на характер норм, який визначає форму реалізації. Так, уповноважуючі норми права передбачають вільний вибір поведінки, який позбавлений примусу, а також активність дій, саме тому така форма має назву використання. У свою чергу заборонні норми передбачають заборони на вчинення дій, а також на відміну від уповноважуючих мають пасивний характер. Тому така форма реалізації має назву дотримання норм права. Поряд з цим, зобов’язуючі норми, так само, як і уповноважуючі характеризуються активністю дій та обов’язками суб’єкта, які він має виконати. Нарешті останньою та особливою формою реалізації залишається застосування норм права, яка передбачає участь державно-владного суб’єкта, що уповноважений на прийняття відповідних рішень, які є обов’язковим для учасників правовідносин. Таким чином, відповідно до їх індивідуальних приписів кожен з них наділяється відповідними правами та обов’язками. Правозастосування не може здійснюватися суб’єктом самостійно, а лише за участю представників держави, які уповноважені на вчинення передбачених законом дій.

2. Поняття, ознаки та функції застосування норм права

Застосування норм права є особливою формою реалізації права. Правозастосування відрізняються від усіх інших форм реалізації права своїм державно-владним суб’єктом, який не є характерним для дотримання, виконання та використання. Роль і значення застосування права настільки суттєві, що досить часто можна зустріти твердження, що цю форму реалізації права варто було б виокремити в самостійну, зазначаючи, що правозастосування, як і правотворчість – це два особливі елементи функціонування правової системи. У зв’язку з цим необхідно більш детально розглянути наукові підходи до визначення застосування норм права, його ознак і функцій. Насамперед, потрібно розпочати з того, що правозастосуванню присвячено праці багатьох науковців. Так, правозастосовну діяльність визначають як таку, що здійснюється на засадах доцільності, справедливості та обґрунтованості, піднормативну діяльність конкретних суб’єктів з виданням індивідуалізованих і конкретизованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпеченням їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення) (Д.О. Бочаров) [7, с. 7].

У науковій літературі можна зустріти точку зору, що застосування норм права можна розглядати як позитивне та юрисдикційне. Позитивне – це те, що здійснюється не з приводу правопорушення, а як обов’язкова умова нормальної реалізації певних регулятивних норм. Наприклад, особа звернулася до органу соціального забезпечення про призначення пенсії. Порядок цього призначення впорядковується регулятивними нормами, що входять до галузі права соціального забезпечення. Призначення пенсії і буде позитивним різновидом застосування права. Юрисдикційне – застосування санкцій (тобто охоронних норм) за порушення диспозиції. Прикладом юрисдикційного застосування права є притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство (В.В. Сухонос) [8, с. 468].

Застосування правових норм – це організаційно-правова діяльність компетентних державних органів, уповноважених на це громадських об’єднань або їхніх службових осіб, яка полягає у встановленні формально-обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм. Тобто це діяльність зі встановлення (зміни або припинення) зв’язків або відносин між тими суб’єктами права, які мають реалізувати норму права (М.В. Кравчук) [9, с. 162].

Правозастосування – складна, послідовна діяльність, яка відбувається в декілька етапів, стадій і регламентується процедурними нормами (цивільно-процесуальними, кримінально-процесуальними та іншими), які встановлюють повний порядок правозастосування і забезпечують її логічну завершеність. Застосування норм права – це певний процес, який має здійснюватися в чітко регламентованих нормами права межах (Н.П. Костюк) [10, с. 71]. У контексті розгляду питання присвяченого застосуванню норм права висвітлюються ще й інші терміни для пояснення його значення, зокрема такі як «правозастосовча діяльність» та «правозастосування». Ці поняття не потрібно розмежовувати, а також протиставляти одне одному, оскільки всі вони відображають одне й теж саме явище.

Отже, підводячи підсумок висвітлених вище наукових підходів, можна визначити застосування норма права як управлінську діяльність органів державної влади, зокрема їх посадових осіб, а також уповноважених державою суб’єктів з винесення конкретно-індивідуальних приписів, якими на одних учасників правовідносин покладаються обов’язки, а іншим – надаються права (Б.В. Малишев) [4, с. 10]. Представлене визначення найбільш повно і конкретно розкриває поняття правозастосування, що дає змогу краще зрозуміти його призначення.

Суттєві (істотні) ознаки застосування норм права:

1) у передбачених законодавством випадках виступає необхідною організаційною передумовою реалізації норм права, внаслідок чого його соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин;

2) це діяльність лише державних органів і уповноважених на це державою суб’єктів, оскільки вона повинна мати державно-владний характер;

3) набуває юридично значущого характеру насамперед тому, що відносини, котрі виникають, змінюються або припиняються внаслідок такої діяльності, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов’язків певних суб’єктів;

4) такі відносини, зв’язки встановлюються шляхом винесення (на основі правових норм і відповідно до конкретних життєвих ситуацій) індивідуальних формально-обов’язкових рішень;

5) відбувається тільки на підставі та в порядку, передбачених нормами права;

6) це своєрідний процес, який регламентований спеціальними нормами і складається з послідовних стадій;

7) підпорядковується певним загальним вимогам, що забезпечують правомірність, справедливість та ефективність;

8) інтелектуально-юридичні результати правозастосування, тобто відповідні рішення, фіксуються, виявляються зовні у встановленій формі – в актах застосування права [11, с. 298].

До факультативних ознак правозастосування можна віднести такі: 1) соціально-політична природа; 2) системність; 3) інформативність; 4) динамізм; 5) єдність норм матеріального та процесуального права; 6) використання правил і прийомів юридичної техніки; 7) організаційний характер (А.М. Перепелюк) [12, с. 32]. Незважаючи на об’ємний перелік суттєвих і факультативних ознак правозастосування, варто пам’ятати про те, що однією з найважливіших його рис є державно-владний індивідуальний (казуальний) вплив на поведінку людей, який проявляється в тому, що одним суб’єктам надаються певні права, а на інших – покладаються певні обов’язки. Застосовувати норму права можуть тільки органи державної влади, їх посадові особи або уповноважені суб’єкти, якими можуть бути органи місцевого самоврядування, нотаріуси та ін.

Функції застосування норм права представляються такими, що знаходять своє відображення в широкому просторі суспільної сфери життя, яка власне й допомагає їм належним чином утілювати відповідні моделі поведінки в реальну дійсність.

В юридичній науці можна зустріти різні підходи щодо переліку функцій застосування норм права. У науковій літературі виокремлюють правозабезпечувальну функцію та функцію індивідуального правового регулювання. Правозабезпечувальна функція полягає в тому, що застосування норм права покликане забезпечувати реалізацію нормативних правил, їх дійсне втілення у фактичну поведінку суб’єктів (І.Я. Дюрягін). У свою чергу функція індивідуального правового регулювання полягає в тому, що за допомогою індивідуальних правових актів суб’єкт правозастосування «прикладає» правові норми до певних життєвих обставин і тим самим конкретизує права та обов’язки суб’єктів права.

На противагу такому підходу пропонується виділення більш широкого переліку функцій застосування права – спеціально-юридичних і загальносоціальних. Так, до спеціально-юридичних варто віднести: пізнавальну функцію застосування права, яка проявляється в основному на двох перших стадіях правозастосовної діяльності, а також функцію індивідуального правового регулювання суспільних відносин, проявляється на третій, заключній стадії застосування права; правонаділяючу та правоохоронну функції. Загальносоціальні відображають зв’язок правозастосування з суспільними процесами, характеризують його як більш значимий засіб впливу на окремі соціальні сфери з урахуванням специфіки кожного з них. Можна виокремити такі загальносоціальні функції застосування права: політичну, економічну, екологічну, соціальну та інші (О.А. Кірєєва) [13, с. 36]. Так, в останньому запропонованому підході, вчений більш детально розкриває зміст виокремлених функцій, зокрема стосовно спеціально-юридичних функцій, які пояснюються на прикладах стадій застосування норм права, що дає змогу сформулювати більш конкретне уявлення про їх практичне значення.

Таким чином, застосування норм права виокремлюється серед інших форм реалізації норм права своїм державно-владним впливом на поведінку людей. Саме ця ознака відрізняє правозастосування від усіх інших форм реалізації норм права. Під час розгляду поняття застосування норм права, окремо слід звернути увагу на перелік властивих йому суттєвих і факультативних ознак, а також дискусійний характер функцій, які пропонуються юридичною наукою.

3. Сутність та особливості механізму застосування норм права

Механізм правозастосування має безпосередньо практичне значення для реалізації норм права, оскільки він послідовно займається втіленням правил поведінки в життя, які допомагають урегульовувати суспільні відносини. У зв’язку з цим можна зазначити, що механізм застосування норм права має не лише юридичне, але й перш за все соціальне значення. Так, механізм застосування норм права є багатогранним, теоретико-правовим явищем, яке можливо розглядати з точки зору юридичного та соціального аспектів. Юридичний аспект характеризує механізм правозастосування через сукупність інструментарію (набору правових засобів) і формалізованих результатів діяльності суб’єктів. У свою чергу через соціальний аспект закріплюються цінності права, відображаються певні інтереси, взаємозв’язки між суб’єктами права, досягаються соціально значимі результати.

Юридичний аспект характеризує механізм правозастосування як динамічну, функціональну, складну систему, до якої належать відповідні правові засоби, правовідносини, які виникають між суб’єктами та учасниками правозастосування, різноманітні види діяльності, що супроводжують процес застосування правових норм, а також юридично значимі результати цієї діяльності. Завдяки цим елементам забезпечується своєчасний розвиток правозастосовного процесу у відповідних законодавчих межах, долаються різноманітні перешкоди, виникають і розвиваються нові зв’язки та відносини.

Початковими елементами механізму правозастосування є два феномена: норма права та соціальна ситуація, якої вона безпосередньо стосуються. Наявність цих компонентів викликає ланцюжок організаційних і психологічних заходів (подій): оцінка ситуації, аналіз норми, зіставлення норм з інтересами та мотивами суб’єктів, прогнозування наслідків, на кінець – прийняття рішень і дії (бездіяльність). У ході розвитку цього ланцюжка подій, власне, і діють соціальні фактори: особливості ситуації, інтереси, мотиви, характеристика особливостей суб’єкта, прогнозування соціальних наслідків тощо [12, с. 87 – 88]. Проте перш ніж перейти до розгляду основних елементів механізму правозастосування необхідно надати його визначення.

Так, стосовно поняття механізму правозастосування можна навести декілька підходів, зокрема розглядати його як сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених правових засобів, що використовуються державними органами, їх посадовими особами з метою забезпечення обґрунтованого, законного та справедливого у відповідності до волі законодавця застосування права (І.Л. Невзоров) [14, с. 108], і такий, що пояснює механізм правозастосування як системне утворення, динамічну, функціональну частину правової системи, сукупність послідовно організованих юридичних засобів, які становлять його зміст і забезпечують досягнення соціально корисних цілей (А.М. Перепелюк) [15, с. 75]. У першому підході більше уваги зосереджується на окремих деталях, які уточнюють особливості його змісту, а натомість другий – демонструє переважним чином узагальнене розуміння. Сам по собі механізм – це рух, за допомогою якого статично закріплені теоретичні положення починають практично втілюватися в життя. Поряд з цим, механізм застосування норм права представляє собою перш за все сукупність дій, які вчиняються компетентними суб’єктами, що перетворюють норми права в засіб, за допомогою якого врегульовуються суспільні відносини в кожній окремій взятій ситуації.

Далі необхідно визначити основні елементи механізму правозастосування, які фактично представляють собою його структурну будову. В юридичній літературі питання структури механізму правозастосування досліджено мало. Розглядається структура правозастосовної діяльності (правозастосовної практики) в декількох аспектах: по-перше, як процес і складові юридичної діяльності; по-друге, в якості системи правових відносин, що формують зміст правозастосовної діяльності; по-третє, в якості конкретних елементів правозастосовної діяльності, які є результатом розвитку тенденцій і закономірностей правозастосування.

Цілком очевидно, що питання структури механізму правозастосування та його основних елементів – це питання структури правозастосовної діяльності. У такому випадку змістом правозастосовної діяльності є сукупність усіх засобів, елементів і процесів, які її формують. Визначальними елементами змісту є: суб’єкти, юридичні дії та операції, засоби й способи, їх здійснення, а також результати діяльності. Способи організації, здійснення та зовнішнього прояву змісту правозастосовної діяльності знаходить своє відображення через форму, яка є багатозначною, адже має внутрішній і зовнішній вираз. Відповідно, правозастосовні акти виступають у вигляді форми вираження правозастосовної діяльності, а до внутрішньої форми, тобто способів організації, внутрішнього зв’язку елементів і процесів належить, процесуальна форма.

Зміст і форма взаємно детермінують один одного і цим самим зумовлюють виникнення у процесі правозастосовної діяльності різноманітних інтегруючих зв’язків і відносин.

Визначити структуру механізму застосування права означає встановити його компоненти та способи, за допомогою яких вони вступають у взаємовідносини та взаємодію. Таким чином, основними структурними елементами механізму є: суб’єкт правозастосування, об’єкт, правозастосовна процедура, підстави застосування права, результат правозастосовної діяльності (правозастосовний акт) [15, с. 74].

Разом з тим, у юридичній літературі існує позиція, що механізм правозастосування представляє собою складне структурне утворення, яке включає такі елементи: 1) владну діяльність компетентних органів і осіб із здійснення своїх повноважень; 2) діяльність спрямовану у сферу суспільних відносин інших суб’єктів права; 3) надання суб’єктам правозастосування допомоги і створення умов для нормального використання прав, виконання обов’язків, дотримання основних вимог; 4) здійснення примусового впливу на суб’єктів права з метою підпорядкування їх поведінки вимогам закону (Л.Б. Зуєв). У свою чергу О.І. Донченко вважає, що такий підхід звужує зміст процесу правозастосування, оскільки до механізму правозастосування мають входити суб’єкти правозастосування, без яких не можливий процес реалізації права. Вони мають бути наділені моральними, професійними та культурними якостями. Діяльність суб’єктів зводиться до певних етапів або стадій застосування норм права. Саме тому в механізм правозастосування необхідно включати й основні стадії правозастосування. Перша стадія – це встановлення фактичних обставин справи, друга – це вибір та уточнення автентичності тексту норми права. Заключна, третя стадія – це прийняття рішення у справі, яка передбачає оформлення результатів усієї правозастосовної діяльності [16, с. 41]. Стадії застосування норм права наочно демонструють процес втілення норм права в життя, адже кожна з них має власне функціональне призначення, яке наділене виключним значенням для врегулювання справи.

Особливості механізму застосування права:

1) багатогранне, теоретико-правове явище – механізм правозастосування можливо розглядати як сукупність інструментарію (комплексу юридичних засобів, що мають структурну єдність і логічну послідовність) і через сукупність соціальних зв’язків та відносин, досягає соціально значимих результатів, закріплює цінності права;

2) характеризується підвищеним ступенем соціального значення, адже регулює найважливіші суспільні відносини. Виступаючи своєрідною технологією задоволення інтересів суспільства, механізм правозастосування за своїм характером є соціально цінним;

3) використовує комплекс правових засобів, способів, форм, що знаходяться у взаємозв’язку та взаємодії. Кожна частина механізму правозастосування виконує специфічні функції, різні за своєю природою, проте об’єднані загальною метою, що дає змогу уникнути односторонності правового впливу;

4) є системним утворенням, яке включає всі елементи, пов’язані єдиною метою. У свою чергу головною метою механізму правозастосування є задоволення інтересів людини, суспільства та держави;

5) у його здійсненні бере участь тією чи іншою мірою розгалужений склад суб’єктів, який формує складні системи зв’язків, що потребують особливого захисту та охорони з боку держави;

6) в якості особливого елементу механізму правозастосування виступає правосвідомість суб’єктів застосування права. Правовий вплив не можливий без існування правосвідомості суб’єктів правозастосування, яка опосередковує та супроводжує механізм правозастосування;

7) є складним структурованим явищем, внутрішня будова якого включає основні елементи, єдність змісту та форми, присутніх у кожному випадку застосування права [15, с. 75]. Виходячи з розглянутих вище позицій, можна зазначити, що механізм правозастосування охоплює собою соціальний і юридичний аспекти. При цьому він містить у собі такі феномени як юридична норма та соціальна ситуація. За допомогою правових засобів, якими користуються уповноважені державою суб’єкти власне й задовольняються інтереси людини, суспільства та держави, а також досягаються його соціально значимі цілі. Під час характеристики механізму застосування норм права можна побачити його визначальні елементами змісту та основні структурні елементи, а також перелік притаманних йому численних особливостей.

4. Підстави та форми застосування норм права

Важливе значення для всебічного осмислення правозастосування відіграє необхідність виокремлення переліку підстав і форм застосування норм права, які завершують процес вивчення цієї теми. Так, перш ніж перейти до безпосереднього переліку підстав, доречно зазначити про те, що самі по собі підстави застосування норм права можна визначити як сукупність певних випадків, з настанням яких пов’язується необхідність залучення такої особливої форми реалізації права як застосування норм права.

Традиційно в науковій літературі підставами застосування норм права виступають такі випадки:

• коли передбачені нормами права суб’єктивні права та юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без владного рішення компетентного органу чи посадової особи. Наприклад, для реалізації права на освіту необхідно видати наказ ректора про зарахування конкретної особи на навчання; для реалізації обов’язку громадянина на проходження дійсної військової служби в Збройних Силах також потрібен наказ про призов його на службу; призначення пенсії, видача ліцензій на певні види господарської діяльності, призов на військову службу;
• коли правові відносини, що виникають на підставі норми, є настільки важливими, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб’єктів цих відносин. Наприклад, приватизація житла громадянином, видача посвідчення водія тощо;
• якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не можуть самостійно виробити узгоджене рішення про наявність або обсяг суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Наприклад, поділ майна між подружжям у випадку розлучення, вирішення спорів між учасниками цивільного договору;
• коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність, або навпаки – відсутність юридичних фактів або конкретних документів. Наприклад, установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу, реєстрація права власності на нерухоме майно;
• коли вчинено правопорушення й особа притягується до юридичної відповідальності, у процесі якої необхідно визначити відповідну міру покарання правопорушника. У цьому випадку вступає в дію санкція охоронної норми права, що сама по собі автоматично не може призвести до негативних юридичних наслідків відносно правопорушника, а тому для цього потрібна додаткова дія державного органу або посадової особи. Наприклад, обвинувальний вирок суду відносно особи, яка вчинила злочин; накласти штраф за адміністративний проступок;
• при вирішенні питань про статуси об’єднань. Наприклад, реєстрація уповноваженим органом громадської організації [17, с. 59 – 60].

У свою чергу форми застосування норм права відображають різні сторони його функціонального призначення, які визначаються характером її практичної діяльності. Так, виокремлюють такі форми застосування норм права:

1) оперативно-виконавча форма застосування права – не пов’язана з правопорушеннями. Наприклад, наказ ректора закладу вищої освіти про зарахування конкретної особи на навчання;

2) правоохоронна форма застосування права – спрямована на попередження, припинення правопорушень, відновлення порушених прав, покарання винних осіб. Цю форму реалізують органи держави. Наприклад, постанова слідчого про закриття кримінального провадження. Загальновідомо, що однією з провідних функцій держави є забезпечення прав і свобод людини та громадянина від протиправних посягань, забезпечення принципу законності, а також охорона встановленого в державі правопорядку. Кожне з цих завдань виконується за допомогою правоохоронної діяльності, що реалізується відповідними державними органами [18, с. 177];

3) правозахисна форма застосування права – владна діяльність державних органів (передусім правосудна діяльність судів) і окремих недержавних інститутів щодо винесення рішень з питань відновлення (компенсації) прав, покарання правопорушників, чим здійснюється захист прав і свобод постраждалого суб’єкта, суспільства і самого правопорушника від зазіхань з боку інших учасників провадження у справі про правопорушення (тобто забезпечується недоторканість усіх учасників судового провадження – правопорушника, потерпілого, свідків).

Таким чином, варто зазначити, що підстави застосуванням норм права так чи інакше пов’язуються з настанням проблемних випадків, які постійно виникають у житті суспільства. З чим власне і викликане залучення державно-владних, уповноважених на здійснення відповідних функцій суб’єктів. Форми застосування норм права спрямовуються на реалізацію свого призначення, яке має соціально корисне значення.

Список використаних джерел

1. Недбайло П. Е. Приминение советских правовых норм. Москва : Госюриздат, 1960. 512 с.
2. Теория государства и права : курс лекций / М. И. Байтин и др. / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. 2-изд., перераб. и доп. Москва, 2002. 776 с.
3. Решетов Ю. С. Характерные черты реализации права. Вестник экономики, права и социологии. Казань, 2013. № 3. С. 152–158.
4. Малишев Б. В., Москалюк О. В. Застосування норм права (теорія і практика) : навч. посіб. / За заг. ред. Б. В. Малишева. Київ : Реферат, 2010. 260 с.
5. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підруч. 2-ге вид. Київ : Алерта. 2010. 520 с.
6. Мельнитков С. А. К вопросу о формах реализации права. Вестник Саратовской государственной юридический академия. Саратов, 2015. № 6 (107). С. 68–72.
7. Бочаров Д. О. Правозастосовча діяльність: поняття, функції та форми : проблемні лекції. Дніпропетровськ : АМСУ, 2006. 73 с.
8. Сухонос В. В. Теорія держави і права : навч. посіб. Суми : ВТД Університетська книга, 2005. 536 с.
9. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права : навч. посіб. 3-тє вид., змін. й доп. Тернопіль : Карт-бланш, 2002. 247 с.
10. Костюк Н. П. Особливості стадій правозастосування. Держава і право. Київ, 2009. № 44. С. 70–76.
11. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права : підруч. Київ : Кондор, 2006. 477 с.
12. Перепелюк А. М. Механізм застосування права: структура та критерії ефективності (загальнотеоретичний аспект) : дис. … канд. юрид : 12.00.01. Київ, 2016. 224 с.
13. Киреева Е. А. Применение норм права как вид социальное деятельности в современной России. Вестник Челябинского государственного университета. Право. Челябинск, 2013. № 27 (318). С. 33–37.
14. Невзоров И. Л. Принципы законности в правоприменительной деятельности : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Харьков, 2002. 196 с.
15. Перепелюк А. М. Механізм правозастосування: поняття, ознаки та структурна характеристика. Часопис Київського університету права. Київ, 2012. № 4. С. 72–76.
16. Донченко О. І. Особливості правозастосування як форми реалізації норм права. Вісник Міжнародного гуманітарного університету. Одеса, 2014. № 11. Т. 11. С. 40–42.
17. Теорія держави та права : навч. посіб. для підготов. до атест. здоб. вищої освіти / Є. В. Білозьоров та ін. / За заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. 116 с.
18. Теорія держави та права : підруч. / Є. О. Гіда та ін. / За заг. ред. Є. О. Гіди. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. 576 с.