Навчальні матеріали

Тема 7. Проблеми правозастосування

Питання правозастосування є глобальним і багатогранним. Воно вимагає поглибленого вивчення та розуміння, як з боку вчених, так і зі сторони практиків. Правозастосовна помилка викликає не менше запитань, так як є причинним наслідком неправильного процесу правозастосування. Актуальність також обумовлена й особливостями та характеристиками правозастосовної помилки. Метою застосування права є задоволення потреб та інтересів суспільства. Потреби людей постійно зміняються відповідно до умов життя, які нам диктує політика, економіка, технічний прогрес й інші сфери впливу. У свою чергу державні органи та особи, які застосовують право, повинні у своїй діяльності враховувати всі новації й результативно врегульовувати відносини суспільного життя й уникати тих самих помилок у правозастосуванні.

  • 1. Прогалини в законодавстві та шляхи їх усунення та подолання
  • 2. Юридичні колізії та способі їх подолання
  • 3. Правозастосовна помилка: поняття та види
  •     Список використаних джерел

    • Основні терміни теми: прогалини в законодавстві, способи усунення прогалин у законодавстві, способи подолання прогалин в законодавстві, аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування права, конкуренція норм права, правозастосовні помилки, причини правозастосовних помилок.


    1. Прогалини в законодавстві та шляхи їх усунення та подолання

    Процес вибору норми права, яка повинна бути застосована до конкретного випадку, іноді виявляє відсутність такого правила, тобто прогалину в законодавстві.

    Прогалина в законодавстві – це відсутність або неповнота норм права, необхідних для ефективного регулювання суспільних відносин.

    Неврегульованість окремих суспільних відносин має об’єктивний характер і обумовлюється розвитком суспільства. У часи, коли правова система розвивається послідовно, повільно, вона має сталий характер, суспільні відносини максимально врегульовані. У періоди революційних змін у суспільстві правова система не встигає своєчасно врегульовуватися, заповнити відсутні елементи, що і призводить до появи прогалин у законодавстві. Крім того, зближення держав веде до трансформації національних правових систем, виникнення нових сторонніх суспільних відносин, які потребують юридичного врегулювання.

    Таким чином, причинами виникнення прогалин в законодавстві може бути відставання нормотворчості від розвитку суспільного життя, а також упущення при підготовці нормативно-правових актів.

    Прогалина в законодавстві існує, коли певна поведінка може і повинна бути врегульована юридичними засобами, але законодавство не передбачає правила на таку поведінку.

    Основним способом усунення (заповнення) прогалини в законодавстві є видання компетентним нормотворчим органом відсутньої норми права, необхідність якої зумовлена життям.

    Якщо суб’єкт правозастосування зустрічається з прогалинами в законодавстві, закон передбачає для нього різну поведінку. У правоохоронній сфері, яка передбачає заборону певної поведінки, встановлення санкцій, дія, яка заборонена, повинна бути чітко закріплена у відповідному нормативно-правовому акті. Суб’єкт правозастосування повинен діяти за принципом, який існує ще з часів римського права: немає злочину, проступку, немає покарання і стягнення без закону. Суб’єкт правозастосування в такому випадку повинен відмовити у відкриті провадження у справі, винести виправдувальне рішення.

    У відносинах, які не пов’язані з визнанням діяння правопорушенням (кримінальним або адміністративним), діє інше правило. Так, у цивільному праві діє принцип, за яким забороняється відмовляти в правосудді на підставі неврегульованості суспільних відносин законом. Якщо випадок, який розглядається, знаходиться у сфері правового регулювання, якщо є пряма вказівка про те, що він повинен бути вирішеним юридичними засобами, відсутність його регламентації не дає підстав правозастосовному органу відмовити у вирішенні справи.

    Засобами подолання прогалин у сфері цивільних правовідносин, а також у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, є аналогія закону та аналогія права.

    Аналогія закону означає вирішення справи на підставі закону, який регулює схожі з неурегульованими правом суспільні відносини. Таким чином, перш за все, треба розшукати норму права, яка регулює аналогічні, найбільш близькі правові відносини. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, повинна бути відображена в суттєвих, аналогічних у правових відносинах ознаках.

    Аналогія закону передбачає пошук норми, в першу чергу, за предметом правового регулювання, тобто розглядаються: юридичний інститут, галузь законодавства, а в подальшому можливе звернення до іншої галузі й до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба вирішувати казус на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких належить норма.

    Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права. Необхідність у застосуванні за аналогією права виникає тоді, коли не була знайдена аналогічна норма, тобто не можливо вирішити питання за аналогією закону.

    Навіть при застосуванні аналогії права повинен діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення на загальних положеннях нормативних актів, що визначають цілі та призначення всього комплексу норм, принципах правового регулювання, які закріплені в законодавстві.

    Режим законності вимагає від процесу застосування за аналогією дотримання таких правил:

    1) рішення за аналогією не припустимо, якщо воно заборонено законом;

    2) використання аналогії можливо лише у випадках дійсної відсутності правила поведінки, дійсної прогалини в законодавстві;

    3) обставини казусу, що підлягають вирішенню, і обставини, які закріплені в юридичній нормі, повинні мати суттєву правову схожість;

    4) виключні норми або вилучені із загальних законодавчих правил використовуються за аналогією лише тоді, коли казус, який розглядається, також є виключним у сфері суспільних відносин;

    5) рішення за аналогією не повинно суперечити чинному законодавству;

    6) пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу предмета юридичного інституту, галузі законодавства, і лише потім розповсюджується на інші галузі й систему законодавства в цілому;

    7) суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні знаходитися у сфері правового регулювання та хоча б принципово бути врегульовані правом.

    Застосування аналогії не є подоланням прогалин у законодавстві тому, що в результаті застосування прогалини не ліквідуються. Подолання прогалин у законодавстві є обов’язком нормотворчих органів.


    2. Юридичні колізії та способі їх подолання

    Одним з основних завдань суб’єктів правозастосування є забезпечення прав, свобод і законних інтересів, безпеки людини і громадянина.

    Суб’єктам правозастосування тим ефективніше вдається виконувати свою роль у забезпеченні правового статусу особи, чим більше вони прагнуть усувати причини, що спричиняють порушення цього статусу. Ці причини можна класифікувати таким чином:

    а) причини, пов’язані з недоліками організаційно-управлінської діяльності (недоліки у структурі органів, служб і підрозділів, у взаємодії служб і т. д.);

    б) недостатнє врахування умов, характерних для періоду формування правової держави в Україні (відсутність необхідного коректування правозастосовної політики і т. д.);

    в) причини, пов’язані з недоліками кадрової політики (з підготовкою кадрів і закріпленням професійного ядра, професійної правосвідомості та культури працівників правозастосовних органів).

    Проте на перше місце слід поставити причини, пов’язані з суперечностями (колізіями) правового регулювання. Вони виникають не лише під час правотворчості, але і в ході правозастосування, відображають свого роду внутрішній цикл життя права, технологію його розвитку і функціонування.

    Юридична колізія (лат. соllisio – зіткнення) – це суперечність між юридичними нормами відповідних нормативно-правових актів, що виявляється у відмінностях у процесі регулювання аналогічних суспільних відносин. Сутність цього правового явища полягає в тому, що: юридичні колізії – це суперечності, які виникають лише між нормативно-правовими актами; колізія виникає за наявності двох і більше нормативно-правовими актів, які регулюють аналогічні відносини; регулюючи одні й ті ж факт, відносини, нормативно-правовими акти пропонують різні змістом і формою шляхи регулювання; суперечності можуть бути врегульовані правовими засобами.

    Види юридичних колізій:

    1. Колізії праворозуміння. Це досить важливий елемент, де зароджуються, по суті, колізії в самій правосвідомості, й відповідно, у правових установках, правових оцінках. Наприклад, суперечки, що загострилися, з приводу розуміння права як виразу загальнолюдських цінностей або як «писаного права». Прихильники «гуманітарного» трактування висловлюють недовіру до будь-якої нормативної системи, законів і законності, даючи мотив кожному визначати міру відношення до норм. Різні правові погляди, що відображають неоднаковий рівень правосвідомості та правової культури, слугують першопричиною майбутніх юридичних конфліктів. Правовий нігілізм, спотворення значення норм, неправильне розуміння ієрархії актів, довільний вибір окремих норм, надання переваги доцільності перед законністю – такий діапазон оцінок і позицій подібного роду. Звідси різні правові установки: не «дотримувати», «уникати», «порушувати», не «виконувати». Формуються негативні правові мотиви, що спонукають до звуження зони правомірної поведінки і до неправомірних дій. А за цим слідує, природно, порушення законності, що виражаються у виданні актів з порушенням їх ієрархії, протиправних діях і бездіяльності, перешкодах законній діяльності, у неправовому утворенні організацій, довільній зміні статусу суб’єктів права тощо.

    2. Колізії всередині правової системи, наприклад, між конституцією та законом. Наприклад, ст. 63 Конституції України проголошує, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї або близьких родичів, коло яких визначається законом [1]. Підозрюваний, звинувачений, підсудний має право зберігати мовчання впродовж всього процесу. Потерпілий теж не зобов’язаний давати свідчення. У той же час ст. 385 Кримінального кодексу України (далі – КК України) від 5 квітня 2001 р. № 2341-III передбачає кримінальну відповідальність свідка за відмову від давання показань [2]. Отже, можна вести мову, що в наявності колізія норм Конституції та КК України. У результаті цього суб’єкти правозастосування, головним чином, слідчі підрозділи, практично позбулися важливих джерел доведення.

    3. Міжгалузеві колізії – суперечності між нормами різних галузей законодавства, що виникли внаслідок неузгодженості в законодавчій діяльності. Часто трапляються випадки врегулювання одних і тих же відносин різними нормативно-правовими актами.

    4. Колізії між загальновизнаними нормами міжнародного права, ратифікованими міжнародними договорами та національним законодавством. Будь-який вітчизняний юрист скаже, що прецеденти, прецедентне право в Україні не застосовуються. Проте виявляється, що з 17 липня 1997 р. в Україні діє європейське прецедентне право. Річ у тому, що саме цього дня був прийнятий Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». У пункті першому цього законодавчого акту наголошується, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Україна повністю визнає на своїй території дію статей 25 та 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо протоколів № 4 і № 7 до Конвенції [3].

    Вважаємо, що це чергова колізія, оскільки під впливом континентальної правової традиції правозастосування в Україні традиційно здійснюється шляхом застосування факту до правової норми, а не до принципу права. Її поява стала можливою через відсутність чіткої процедури реалізації міжнародних норм у правовій системі України, коли відомства не приводять свої акти у відповідність з міжнародними нормами, не застосовують останні і т. д.

    Колізії у правозастосовній діяльності носять подвійний характер. По-перше, вони є свідченням низького рівня правотворчого процесу в країні в цілому. По-друге, колізії можуть бути причиною, а потім складовою частиною іншого юридичного конфлікту, а також виступати як елемент загальнішої конфліктної ситуації, коли в його епіцентрі знаходяться державно-правові явища. А це може привести до підриву й ослаблення державної влади, цілісності держави, відчуження громадян від державних інститутів, відступу від конституції, принципів правової системи, масових порушень законодавства і прав людини.


    3. Правозастосовна помилка: поняття та види

    Опрацювання юридичної літератури дозволяє виокремити три основні підходи до розуміння правозастосовної помилки:

    1. Правозастосовна помилка характеризується як об’єктивно протиправне діяння. Таке розуміння ґрунтується на визначенні поняття юридичної помилки. Остання характеризується як негативне соціально-правове відхилення, дефект (погрішність) у професійній юридичній діяльності, що є результатом невинної дії (бездіяльності) суб’єкта або учасника професійної юридичної діяльності, не досягаючи цілей правового регулювання і вимагаючи застосування певних заходів соціально-правового захисту. При такому підході правозастосовна (юридична) помилка чітко відмежовується від правопорушення і критерієм цього є суб’єктивна сторона діяння. Правозастосовна помилка – невинне діяння, що виникає в результаті добросовісної помилки суб’єкта правозастосування, а правопорушення завжди припускає винуватість особи.

    При здійсненні правозастосовної (юридичної) помилки суб’єкт не усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, не передбачає настання негативних наслідків. Прихильником цього підходу є основоположник теорії правотворчих помилок В.М. Баранов. Зокрема він відзначає, що правотворча помилка – це офіційно реалізована добросовісна помилка, результат неправильних дій нормотворчого органу, порушуючи загальні принципи або конкретні норми права, що не відповідають рівню і закономірностям державно необхідного розвитку регульованої діяльності, та зумовлені шляхом видання такої норми несприятливі соціальні та юридичні наслідки [4, с. 357].

    2. Правозастосовна помилка розуміється і як результат добросовісної помилки, і як результат допущеної необережності. Цієї точки зору дотримуються М.М. Вопленко [5, с. 25], Т.Р. Кенжетаєв [6, с. 44]. При такому підході виокремлюється вибачна та невибачна помилка. Вибачна (або добросовісна) помилка означає, що особа при уважному та добросовісному ставленні до справи не могла уникнути цієї помилки. Звідси слідує, що ця помилка не може бути поставлена їй у вину. При невибачній (або кримінальній) помилці суб’єкт при уважному відношенні до справи міг цієї помилки не допустити. Відмінність між вказаними видами правозастосовної помилки слід проводити за суб’єктивною стороною діяння. При вибачній помилці вина відсутня, при кримінальній – вина у формі необережності. Таким чином, при цьому підході поняття правозастосовної помилки трактується ширше, ніж при першому. Помилка може бути як об’єктивно протиправним діянням, так і необережним правопорушенням.

    3. «Широке» розуміння правозастосовної помилки. Остання розуміється як будь-який відступ від вимог норм права, незалежно від вини особи. Прихильники цього підходу не заперечують ненавмисні помилки, але включають в число помилок і умисні правопорушення. Зокрема Ю.В. Голік, О.В. Орлова відзначають, що будь-який злочин є помилка [7, с. 36]. Спірну позицію займає В.В. Руських. Помилкою суб’єкта правозастосування він вважає «… і правопорушення у процесі правозастосування (провина і злочини) і ненавмисні дії, що є відступами від розпоряджень норм права» [8, с. 21]. Слідуючи логіці правознавця, виходить, що ненавмисні дії, що є відступами від розпоряджень норм права, не можуть бути правопорушеннями. Проте це неправильно. Ненавмисні дії включають як невинні дії, так і вчинені з необережності. Окрім цього, автор чомусь розглядає тільки дію без наміру, хоча цілком можливо допустити ненавмисну бездіяльність, що являє собою відступ від розпоряджень норм права.

    Основною відмінністю цього підходу від вказаних вище є включення в коло правозастосовних помилок умисних правопорушень. Однак судження, що приводяться, про існування умисних правозастосовних помилок недостатньо аргументовані. Помилку пропонується оцінювати виключно через об’єктивні зовнішні ознаки, а суб’єктивне відношення суб’єкта правозастосування до ухвалених ним рішень має нібито значення лише для з’ясування питання про характер і розмір відповідальності за порушення законності, але ніяк не впливає на визнання того або іншого діяння помилкою.

    Подібна характеристика правозастосовної помилки є односторонньою. Це виявляється в тому, що під помилкою розуміється лише результат діяння, помилка прирівнюється до акта застосування права. Розумовий же процес, чомусь, не враховується при розкритті змісту предмета дослідження. Відповідно до нашої позиції, помилку суб’єкта правозастосування слід розглядати не лише як щось об’єктивне, але і як неправильну оцінку яких-небудь фактів, неправильна думка. Таким чином, правозастосовна помилка – категорія суб’єктивно-об’єктивна. Без урахування взаємозв’язку суб’єктивного та об’єктивного елементів неможливо достатньо повно і правильно охарактеризувати досліджуване явище. Суб’єктивна сторона помилки полягає в неадекватному, неправильному відображенні об’єктивної дійсності (як юридичної основи справи, так і фактичних обставин). Іншими словами, суб’єктивна складова правозастосовної помилки є не чим іншим як помилкою. Упущення зумовлює помилку, яка у свою чергу не може виникнути без упущення. Слід зазначити, що така залежність між упущенням і помилкою є вагомим аргументом проти думки про існування умисних помилок з боку суб’єкта правозастосування. На нашу думку, так звані «умисні правозастосовні» помилки є не що інше, як завуальовані навмисні, прораховані правопорушення, здійснення яких ніяк не зумовлене помилкою суб’єкта правозастосування, а значить ні про яку помилку і мову бути не може. Але слід визнати, що в практичній діяльності буває досить складно відшукати намір суб’єкта правозастосування, особливо, якщо правопорушення, що не є помилкою, прагнуть видати за останню.

    Невід’ємною ознакою правозастосовної помилки є відсутність наміру в діях суб’єкта застосування права. Суб’єкт правозастосування діє в суспільно корисних цілях, іншої мети в разі здійснення помилки в нього немає, що визначає відсутність байдужості, байдужості та бажання заподіяти шкоду. Тому помилка виключає вину у формі наміру і може вчинятися лише з необережності або унаслідок добросовісної помилки. М.М. Вопленко обмежився визначенням помилки як результату неправильної дії, що не досягає поставленої мети [8, с. 39]. У визначенні правозастосовної помилки він також не враховує суб’єктивну сторону помилки, від чого поняття правозастосовної помилки, сформульоване М.М. Вопленком, на нашу думку, є неповним і неточним.

    Однією з основних ознак правозастосовної помилки є те, що вона можлива лише при цілеспрямованій діяльності. Суб’єкт у процесі правозастосування прагне одержати результат, який уже на початку цього процесу був у його уявленні. Якщо ж суб’єкт правозастосування не уявляє собі мети своєї діяльності, то вельми проблематично вести мову про помилку як про явище.

    І, нарешті, істотна ознака аналізованого поняття полягає в тому, що будь-якій помилці відповідають певні засоби її усунення. Неточності, що допускаються у правозастосовній діяльності, можуть ліквідовуватися тільки правовими засобами. Правозастосовні помилки усуваються різними засобами правового захисту (шляхом відміни помилкового акта, відновлення порушеного права та інше), які спрямовані на забезпечення законного здійснення правозастосування.

    Трохи інакше склад істотних ознак суб’єкта правозастосовних помилок представляє М.М. Вопленко. На його думку, їх констатація відноситься до компетенції самого суб’єкта помилки або суб’єкта правозастосування вищого рівня, наділеного контрольно-наглядовими повноваженнями. Уся решта суб’єктів має право лише сприяти її виявленню та усуненню [5, с. 126].

    З таким твердженням складно погодитися, оскільки автор ототожнює встановлення та ліквідацію помилок. Встановлювати неточності правозастосування може будь-яка людина, будь-який суб’єкт права. Заборонити людям оцінювати правозастосовні акти і визнавати ті або інші з них за помилкові не можна. Закон регулює лише коло осіб, які можуть оскаржити неправильні рішення, ставити питання про усунення помилок. Ліквідовувати помилкові акти можуть спеціальні суб’єкти права, що володіють контрольно-наглядовими повноваженнями.

    Таким чином, серед ознак правозастосовної помилки варто виокремити такі:

    Отже, на нашу думку, правозастосовна помилка є результат неправильної владно організуючої діяльності суб’єкта правозастосування, що суперечить нормам права, допущений через невиконання необхідного комплексу умов для досягнення істинної мети, внаслідок добросовісної помилки або необережності, що мала місце, який кваліфікується як помилковий уповноваженим суб’єктом.

    Правозастосовна помилка може виникнути як у результаті добросовісної помилки, так і необережної поведінки. Однак слід зазначити, що помилка, вчинена із самовпевненості, зустрічається не так часто, на відміну від помилки, допущеної з недбалості. Перша може виникнути лише у випадках, пов’язаних правозастосовним ризиком. Це пояснюється тим, що тільки в ризиковій ситуації суб’єкт правозастосування свідомо допускає можливість заподіяння шкоди. У зв’язку з цим певний інтерес представляє питання про правозастосовний ризик.

    Взагалі, поняття ризику характеризується як діяльність з реалізації вибраного в умовах невизначеності рішення, що враховує вірогідність успіху, невдачі, і відхилення від вибраної мети [10, с. 11]. Ризик – це правомірне створення суб’єктом небезпеки в суспільно корисних цілях при неможливості досягти їх іншим шляхом. Подібно помилці, тут відсутнє бажання заподіяти шкоду [11, с. 164].

    Ризик супроводжує багато видів професійної діяльності, наприклад, професію водолаза, лікаря, шахтаря та ін. Відповідно виокремлюються різні види професійного ризику – медичний, господарський.

    Правозастосування, будучи різновидом професійного діяльності, також припускає наявність у ньому ризику, що дає підставу виділити такий різновид професійного ризику як правозастосовний ризик. Останній є направленою на забезпечення особистої, майнової безпеки громадян, суспільної, державної безпеки, інших соціально значущих цілей діяльність суб’єкта правозастосування при неминучому виборі альтернатив в умовах, коли можливий результат такого вибору характеризується невизначеністю, а сама вона припускає правомірне створення небезпеки охоронюваним законом інтересам з метою запобігти спричиненню більшої шкоди [12, с. 77].

    Слід згодитися з Д.І. Бедняковим у тому, що, кажучи про співвідношення правозастосовної помилки і правозастосовного ризику, необхідно чітко представляти різницю між цими поняттями. Якщо помилка – результат упущення щодо підстав для ухвалення рішення, то ризик характеризується тим, що суб’єкт правозастосування усвідомлює недостатність інформації і враховує можливість негативного результату, проте, не дивлячись на це, ухвалює рішення.

    Такі рішення, якщо вони відповідно до закону не вимагають обґрунтування сукупністю доказів, не можна вважати помилковими, навіть якщо вони не привели до позитивного результату. На них не можна поширювати наслідки помилкового рішення [13, с. 61].

    Основоположною ознакою, за допомогою якого законодавець розмежовує правомірний ризик від правопорушення, є вина. Вина характеризує інтелектуально-вольову сторону правопорушення, а її наявність слугує підставою для юридичної відповідальності. У свою чергу інтелектуально-вольові моменти властиві і правозастосовному ризику, проте в цьому випадку, виступаючи соціально-політичною відповідальністю, вони є підставою для звільнення від юридичної відповідальності. При визначенні сутності вини і ризику ми виходимо з діалектичного розуміння цієї категорії. Сутність явища у філософії в найзагальнішому вигляді, визначається як значення певної речі, те, що вона є сама по собі, на відміну від інших речей і на відміну від мінливих станів речі під впливом тих або інших обставин. Сутність виражає необхідні, стійкі, закономірні внутрішні зв’язки предмета.

    Під сутністю вини у кримінальному праві (на нашу думку, поняття вини найдетальніше розроблене наукою кримінального права), розуміється усвідомлення особою суспільної небезпеки і протиправності вчинюваних дій (бездіяльності). З певної точки зору, ризик, так само як і вину, можна розглядати як психічне ставлення особи до своїх дій і їх наслідків. Це психічне ставлення особи так само включає інтелектуальні та вольові компоненти.

    Вина в теорії права розглядається як категорія суб’єктивна, що характеризує внутрішню сторону правопорушення, а ризик категорія суб’єктивно-об’єктивна. До суб’єктивних елементів ризику відносять вибір альтернатив і розрахунок їх вірогідності, до об’єктивних – вірогідність настання або не настання подій. Складність визначення сутності ризику до певної міри зумовлена детермінованістю суб’єктивного та об’єктивного, з неможливістю цілісного уявлення про явище при роздільному розгляді його елементів. Тому питання про сутність ризику необхідно розглядати в єдності його суб’єктивних і об’єктивних елементів.

    І вина, і ризик у свою чергу пов’язані з свободою волі, яка в обох випадках виявляється у свободі вибору варіанту поведінки. Зовнішнім проявом свободи волі виступає свобода поведінки. Стрижнем останньої ж є те, що людина вчиняє те або інше діяння на основі розуму, усвідомлюючи його фактичну, соціальну і юридичну характеристику. У процесі правозастосування суб’єкт ухвалює рішення, тим самим, реалізовуючи свободу волі у свободі вибору, свободі поведінки. З точки зору права, це вибір може бути як правомірним, так і протиправним. Проте і те, і інше, є прояв свободи волі.

    Витоки сучасного розуміння свободи волі лежать у філософії Г.В.Ф. Гегеля. Саме Г.В.Ф. Гегель пов’язав свободу з необхідністю, в його розумінні свобода зводиться до пізнання необхідності: «Звичайно, необхідність як така ще не є свобода, але свобода, має своєю передумовою необхідність і містить її як зняту», На його думку, моральна людина усвідомлює зміст своєї діяльності, і що завдяки лише цьому, вона стає дійсною і змістовою свободою на відміну від свавілля [14, с. 337]. У цьому моральному усвідомленні й криється одна з відмінностей вини як суб’єктивного елемента складу правопорушення в разі помилки та усвідомленого вибору з урахуванням невизначеності при ризику.

    Загальновідомо, що явища природи і соціальної дійсності можна розділяти на групи – класифікувати. Будь-яка класифікація є певне узагальнення і як така вона, з одного боку, показує близькість, схожість, єдність і спільність чогось, а з іншого – підкреслює відмінність цього єдиного від інших явищ або властивостей, граней, сторін цих явищ. Як певне узагальнення класифікація деякою мірою може поглиблювати наші уявлення про явище, розкривати його нові аспекти і властивості. У той же час будь-яка класифікація як формалізація явищ зменшує можливість пізнання його інших сторін, сторін не пов’язаних з цією класифікацією.

    Класифікація, будучи певним узагальненням, одночасно і виокремлює, виділяє щось із загального зв’язку і взаємодії. Щоб пізнати явище в цілому, потрібно пізнати його окремі аспекти, поки вони нам невідомі, неможливо навести і загальну картину явища.

    Взагалі будь-яка класифікація явищ не самоціль, а поклик теорії і практики. Вона, з одного боку, обмежує, а з іншого – розширює наші уявлення про явища, розкриває їх нові характеристики, зрізи, площини, відзначає особливості та специфіку, визначає місце і значущість явищ у загальному взаємозв’язку завдяки прояву їх якісних властивостей у колі однотипних явищ і співвідношенню їх з явищами іншої властивості та роду.

    Класифікація явищ може бути здійснена різним шляхом і на основі різних ознак. Це ж торкається і класифікації обставин, що визначають межі суб’єктивного ставлення. Можна, наприклад, класифікувати ці обставини на основі сукупності ознак, а можна на основі однієї ознаки. Можна здійснювати класифікацію на базі основних або додаткових ознак, істотних і неістотних, постійних і змінних ознак і т. д. Головне, щоб класифікація поглиблювала наші уявлення про предмет дослідження та слугувала інтересам практики.

    Дотепер в юридичній літературі не має досить повної розробки питання про класифікацію правозастосовних помилок на рівні загальної теорії права.

    Перша і поки єдина спроба вирішення цієї проблеми зроблена М.М. Вопленко [5, с. 128 – 133]. Зокрема він виділяє помилки в пізнанні (пізнавальні), в оцінці фактичних обставин справи (оцінні, або кваліфікаційні) і помилки юридично значущої діяльності. На думку автора, така градація пов’язана з тим, що пізнання, оцінка і діяльність логічно розкривають процес застосування права, показують їхні найважливіші ступені. Залежно від ступеня пізнання і усунення правозастосовні помилки можуть бути встановленими і неустановленими (латентними), спірними і безспірними. Можливий також розподіл правозастосовних помилок на повні та часткові.

    Окрім перерахованих вище М.М. Вопленко називає, але не характеризує такі види правозастосовних помилок як поширені (типові) та непоширені (атипові); одиничні й комплексні; помилки в покаранні, заохоченні, констатації юридично значущого факту; помилки, що виокремлюються залежно від галузі права та видів юридичної відповідальності.

    Кожна з приведених класифікацій розкриває певний аспект поняття правозастосовної помилки, збагатить нас знаннями про деякі прояви цього феномена. Розширити і поглибити його розуміння, з нашої точки зору, дозволять такі види правозастосовних помилок:

    1. Вимушена та випадкова помилки. Такий розподіл викликаний наявністю у правозастосовній практиці ситуацій, при яких високий ступінь вірогідності допущення помилки або при яких здійснення такої неминуче. В основі цієї класифікації лежать два критерії.

    По-перше, це наявність зовнішніх обставин, що сприяють здійсненню помилки або неминуче її спричиняють. Існує два види зовнішніх обставин. Одні – зовнішні взагалі щодо суб’єкта правозастосування (такими можуть бути значна службова завантаженість, відсутність стабільної юридичної практики суб’єкта правозастосування, протидія зацікавлених осіб, відсутність спеціалізації в роботі, суперечності в законодавстві тощо). Інші – це ті, що хоча і знаходиться у сфері свідомості суб’єкта правозастосування, але є зовнішніми стосовно здійснюваної ним службової діяльності. Це ті, що йдуть у розріз з метою останньої, приміром, інтереси, пристрасті, прагнення тощо. Варто відзначити, що не всяка захопленість, не будь-яка зацікавленість, пристрасть мають негативне значення, а тільки ті, які йдуть у розріз із виконанням завдань, що стоять перед суб’єктом правозастосування. Це породжує психологічну «роздвоєність» суб’єкта, оскільки в ньому існують одночасно протилежні за спрямованістю інтереси, думки і т. п.

    По-друге, вплив цих обставин на здійснення помилки.

    Якщо обидва критерії мають місце при виникненні помилки, то остання буде вимушеною. Вплив вищеназваних зовнішніх обставин на здійснення помилки і обумовлюють вимушеність. У межах цього виду можливе виділення вимушено-неминучої та вимушено-суб’єктивної помилки.

    Вимушено-неминуча виникає, коли особа, яка застосовувала право, поставлена в «тупикову» ситуацію. Прикладом останньої є неузгодженість законодавства, його юридичні колізії. Суб’єкт правозастосування припускається помилки, входячи в суперечність з одним із законів. Цей приклад свідчить про те, що вимушено-неминуча помилка виникає через обставини, що її спеціально провокують. Подібного роду помилки є найбільш суспільно небезпечними, тому що вони підривають авторитет держави.

    Під впливом умов, при яких висока вірогідність допущення помилки, вчиняються вимушено-суб’єктивні помилки. На відміну від вимушено-неминучих помилок, вони можуть і не відбутися. Вони вчиняються з вини суб’єкта правозастосування через суб’єктивні причини (такими є неправильний вибір і тлумачення норм матеріального і процесуального права при кваліфікації суспільних явищ; недосягнення істини при дослідженні фактичних обставин справи; винесення рішення, що суперечить фактичній або правовій основі конкретної юридичної справи), в основі яких лежать внутрішні обставини, що полягають у схильності суб’єкта правозастосування до помилки, тобто наявності прив’язаних до певних умов, ситуацій дій.

    Найбільш характерні для сучасної правозастосовної практики саме вимушено-суб’єктивні помилки. Такими є практично будь-які ненавмисні порушення законності з боку суб’єкту правозастосування, тому що свою діяльність він здійснює постійно в умовах, що сприяють здійсненню подібного роду протиправних діянь.

    Випадкова помилка має місце, коли відсутній один з критеріїв класифікації. Якщо немає зовнішніх обставин, сприяючих здійсненню помилки, природно, не може виникнути й друга умова. Окрім цього, цілком можливо, що суб’єкт правозастосування припускається помилки при наявність таких обставин, але без їх впливу. Таким чином, випадкова помилка виникає незалежно від сприяючої цьому ситуації.

    У межах цього виду можливе виділення випадково-неминучої та випадково-суб’єктивної помилки. До випадково-неминучих відносяться помилки, вченні унаслідок добросовісної помилки суб’єкта правозастосування. При уважному і добросовісному ставленні до справи він не міг уникнути помилки. Він не міг і не повинен передбачати настання негативних наслідків свого діяння [15, с. 212]. Вина суб’єкта правозастосування відсутня. Помилка вчиняється через об’єктивні обставини, що не передбачаються. Прикладом подібної ситуації може бути надання особі, яка застосовує право, неправильної інформації, котру останній не міг і не повинен перевіряти. У результаті використовування цієї інформації суб’єкт правозастосування припускається помилки.

    Випадково-суб’єктивні помилки виникають унаслідок внутрішніх суб’єктивних причин, вказаних вище, при характеристиці вимушено-суб’єктивних помилок. На відміну від останніх, випадково-суб’єктивні помилки виникають за відсутності зовнішніх обставин, сприяючих появі помилок, або за наявності таких, але без їх впливу. Виникнення помилки залежить тільки від випадкових особових якостей суб’єкта правозастосування.

    Виокремлення випадково-суб’єктивних помилок ідеалізує діяльність суб’єкта правозастосування. Насправді таких помилок практично немає. Завжди буде хоч одна зовнішня обставина, сприяюча здійсненню помилки. Проте необхідно прагнути звузити коло чинників, що впливають на виникнення останньої. І мінімальна кількість таких обставин лежить в основі появи випадково-суб’єктивних помилок, наявність або відсутність яких залежить лише від професіоналізму суб’єкта правозастосування.

    2. Не менше практичне і теоретичне значення має наступна класифікація. Правозастосовні помилки можна розділяти в залежності від вини кого з суб’єктів реалізації права вона виникла. Виділяють помилки з вини суб’єкта правозастосовної діяльності, та помилки, що виникають з вини учасників правозастосування. Вищенаведені види помилок безпосередньо пов’язані з діяльністю суб’єкта правозастосування і деякі з них характеризуються виною останнього. Тому докладніше зупинимося на помилках, що виникають з вини інших осіб, які беруть участь у правозастосуванні. Так, багатьох помилок при кваліфікації злочинів (та й інших правопорушень) припускаються через завідомо неправдиві показання. Суспільна небезпека останніх визначається тим, що цей злочин перешкоджає досягненню об’єктивної істини і справедливому розгляду справ судами. Специфічним різновидом завідомо неправдивих показань є самообмова у процесі розслідування або судового розгляду. Самообмова – це явно помилкові свідчення особи, в яких воно визнає себе винною у вченні злочину, не будучи такою. Про те, що самообмова має місце, підтверджує судова практика. Вивчення причин судових помилок ученими, свідчить, що досить поширеним джерелом таких помилок є самообмова «обвинувачених».

    3. Можливе виокремлення типових та атипових правозастосовних помилок. Так, типовими вважаються помилки, що мають «повторюваний характер». При цьому ступінь повторюваності помилок можна визначати на різних рівнях: стосовно конкретного підрозділу, міста (району), області, держави в цілому. Подібний розподіл важливий для встановлення причин конкретних правозастосовних помилок і вибору засобів, способів їх усунення.

    Однак однієї вищезгаданої ознаки для з’ясування типовості помилки недостатньо. Другим критерієм для встановлення типовості помилок є їх кількість. Якщо, наприклад, одним суддею або навіть в одному місцевому суді декількома суддями допущені аналогічні помилки у кваліфікації однієї і тієї ж ознаки складу злочину, то це ще не означає типовість помилок. Їх походження може пояснюватися нехарактерними причинами. Декілька помилок типовими назвати не можна, їх повинно бути, принаймні, більше п’яти. Розуміється, кількісний критерій ще потребує подальшого уточнення.

    Із приведених міркувань слідує, що необхідний і третій критерій типових правозастосовних помилок: їх поширеність, виявлення в діяльності різних правозастосовних суб’єктів, хоча б декількох. Таке положення вже свідчить про те, що є деякі загальні умови для їх прояву. Питання про те, чи є помилки, що допускаються суб’єктом правозастосування, наприклад декількох адміністративно-територіальних одиниць, типовими належить розглядати залежно від того, чи про одну ознаку аналогічних справ йде мова. Та обставина, що ці справи можуть у чомусь розрізнятися значення не має. Важливо лише, щоб помилкове тлумачення відносилося до однієї аналогічної ознаки, яка має однаковий зміст.

    Нарешті, останньою ознакою типових правозастосовних помилок є їх повторюваність протягом тривалого періоду часу, наприклад, протягом півроку, року і більше в діяльності різних правозастосовних суб’єктів. При цьому незначні коливання рівня тих або інших помилок значення не мають для того, щоб вважати їх типовими, раптові ж скачки вимагають вивчення і виявлення відповідного чинника. Правозастосовні помилки можуть бути типовими для однієї або декількох адміністративно-територіальних одиниць і майже не зустрічатися в інших. Лише конкретно-соціологічні дослідження дозволять з’ясувати наявність характеру типових правозастосовних помилок, даних статистики для цього явно недостатньо.

    4. Явні та латентні правозастосовні помилки. Дані правозастосовної практики свідчать про те, що частина правозастосовних помилок виявляється не відразу, а через тривалий період. Деякі рішення взагалі залишаються не виявленими. Термін «латентний» означає прихований, такий, що зовні не проявляється. Чи доречно стосовно правозастосовних помилок вести мову, що вони зовні не виявляються, адже всі необхідні дані для їх виявлення зафіксовані в офіційних документах і, отже, термін латентний певною мірою умовний. Прихованими помилки можна вважати до того моменту, поки вони не закріплені у правовому акті уповноваженого суб’єкта, який встановив їх наявність. Найчастіше латентні помилки зустрічаються в системі правосуддя.

    5. Залежно від видової приналежності норм права, що застосовуються, слід виокремити матеріальні та процесуальні правозастосовні помилки. На практиці мають місце помилки, які є наслідком неправильної оцінки доказів, неповнота пізнання фактичних обставин унаслідок порушення принципу об’єктивності, повнота або всебічності дослідження справи.

    Існує принципова різниця між матеріальними і процесуальними помилками, що полягає в тому, що при першому виді помилок фактичні обставини справи не змінюються, змінюється лише їх правова оцінка, при другому – внаслідок іншої оцінки доказів змінюється уявлення суб’єкта правозастосування про фактичні обставини. Помилки, що є результатом оцінки доказів, відносяться до процесуальних, оскільки вони викликані порушенням вимог процесуальних норм права. Процесуальний закон є сукупністю норм права, що забезпечують доброякісне пізнання подій, які мали місце.

    У межах цієї класифікації можна здійснити більш детальну диференціацію правозастосовних помилок за галузевим критерієм: кримінально-правові та кримінально-процесуальні помилки суб’єкта правозастосування, цивільно-правові та цивільно-процесуальні тощо.

    Отже, існують різні критерії виокремлення правозастосовних помилок і всі вони доповнюють уявлення про природу таких помилок.


    Список використаних джерел

    1. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 08.07.2019).
    2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/ed20100216 (дата звернення: 08.07.2019).
    3. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 08.07.2019).
    4. Баранов В. М. Истинность норм советского права : монография. Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 1989. 400 с.
    5. Вопленко Н. Н. Социалистическая законность и применение права : монография. / Под ред. М. И. Байтина. Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1983. 184 c.
    6. Кенжетаев Т. Р. Юридическая квалификация ошибки работника. Советское государство и право. Москва, 1988. № 8. С. 44–51.
    7. Голик Ю. В., Орлова О. В. Теория ошибок: уголовно-правовое и криминологическое значение. Актуальные проблемы борьбы с преступностью : межвуз. сб. науч. трудов. Свердловск : Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1989. С. 29–38.
    8. Русских В. В. Правоприменительные ошибки сотрудников органов внутренних дел : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Ростов-на-Дону, 1998. 154 с.
    9. Вопленко Н. Н. Ошибки в правоприменении: понятие и виды. Советское государство и право. Москва, 1981. № 4. С. 38–46.
    10. Альгин А. П. Новаторство, инициатива, риск. Ленинград : Лениздат, 1987. 64 с.
    11. Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность : монография. Москва : Юрид. лит., 1985. 192 c.
    12. Мамчун В. В. Риск в правоприменительной деятельности. Нижегородские юридические записки. Нижний Новгород, 1997. Вып. 3. С. 73–78.
    13. Бедняков Д. И. Вопросы перестройки в уголовном судопроизводстве. Советское государство и право. Москва, 1987. № 12. С. 61–62.
    14. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. Наука логики. Москва : Мысль, 1974. 452 с.
    15. Дагель П. С., Котов Д. П. Субъективная сторона преступления и ее установление : монография. Воронеж : Изд.-во Воронежкого университета, 1974. 243 с.