Навчальні матеріали
Тема 5. Правозастосовний акт як акт індивідуального регулювання суспільних відносин
У системі індивідуальних правових актів правозастосовний акт займає особливе місце. Правозастосовний акт з погляду юридичної техніки є проявом такої властивості права як формальна визначеність, для досягнення якої використовується весь юридично-технічний інструментарій.
Основні терміни теми: правозастосовний акт, види правозастосовних актів, юридична сила правозастосовного акта, структура правозастосовного акта, юридична техніка правозастосовного акта, прогалини в законодавстві, аналогія права, аналогія закону.
1. Акти застосування норм права
Прийняте суб’єктом правозастосування рішення, висновок, до якого він приходить у результаті своєї діяльності, втілюється у правозастосовному акті. У ньому знаходять вираження всі попередні стадії правозастосовної діяльності.
Правозастосовні акти мають низку ознак, що виокремлюють їх з-поміж інших правових актів, але особливо слід підкреслити дві основні риси:
- державно-владний характер, що споріднює правозастосовний акт з іншими правовими актами, які виходять від державних органів або інших уповноважених суб’єктів і спрямовані на регулювання суспільних відносин;
- характер веління, яке індивідуалізує загальне правило поведінки (норму права) і містить заснований на ньому індивідуальний припис стосовно конкретного життєвого випадку, який викликає виникнення, зміну чи припинення правовідносин для конкретного суб’єкта права.
Серед інших ознак слід назвати:
- законність правозастосовного акта, тобто прийняття його компетентним суб’єктом, у відповідності із законом, при додержанні правил, що регламентують порядок, строки його видання і форму;
- приймається компетентним суб’єктом;
- володіє юридичною силою;
- обов’язковість його для всіх суб’єктів права, кому він адресований;
- документальна форма акта, яка дозволяє точно зафіксувати зміст волі суб’єкта правозастосування і винесеного ним рішення, а також забезпечити можливість наступної перевірки цього рішення з точки зору його законності, обґрунтованості й таке інше.
Крім документальної, письмової форми правозастосовних актів можлива й усна або у вигляді дій.
Усні індивідуально-правові веління широко використовуються у процесі оперативної управлінської діяльності.
Акти застосування норм права у формі дій можливі лише у випадках, передбачених законом (адміністративне затримання особи, догляд речей і вилучення речей та документів і таке інше).
Шляхи (способи, міра) індивідуалізації у правозастосовному акті нормативного правила поведінки можуть бути різними:
1) повторення змісту правової норми шляхом звуження до веління, адресованого конкретному суб’єкту права;
2) обґрунтований вибір між кількома можливостями, передбаченими нормою права;
3) деяке перетворення, інтерпретація правила поведінки, що міститься в нормі права.
Правозастосовний акт – це рішення, переважно документально оформлене, прийняте компетентним суб’єктом на основі правових норм, спрямоване на регулювання індивідуальних відносин шляхом виникнення, зміни чи припинення відповідних правовідносин.
Правозастосовні акти класифікують за такими підставами:
1) за суб’єктами прийняття: а) акти органів законодавчої влади, б) акти органів виконавчої влади, в) акти органів судової влади, г) акти органів місцевого самоврядування;
2) за галузевою належністю: а) акти застосування норм цивільного права, б) акти застосування норм адміністративного права і таке інше;
3) за характером рішення: а) уповноважуючі (заохочувальні, засвідчувальні), б) зобов’язуючі, в) забороняючі;
4) за спеціально-юридичними функціями права: а) регулятивні, б) охоронні;
5) за способом вираження: а) письмові, б) усні, в) конклюдентні;
6) за юридичною природою: а) основні (виражають остаточне рішення у справі – вирок суду), б) допоміжні (сприяють підготовці основних актів – постанова про залучення захисника, рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень);
7) за характером: а) матеріальні, б) процесуальні;
8) за назвою: накази, постанови, рішення, укази, приписи, вироки, дозволи, попередження, резолюції, протоколи, вказівки.
Акти застосування права мають категоричний характер, їх видання не залежить від волі тих, на кого вони поширюються. Проте це не означає, що в деяких випадках така залежність може мати місце. Так, наприклад, у випадку прийняття на роботу чи призначення пенсії ініціатива суб’єкта є фактором, який передує виданню акта застосування норм права. Тут мають бути подані відповідні заяви зацікавлених суб’єктів права. Однак такі заяви не впливають на природу правозастосовних актів, їх автономність, категоричність, односторонній характер.
Роль суб’єктів правозастосування у правовідносинах, що виникають на основі актів застосування права, різна. В одних випадках суб’єкт правозастосування стає однією із сторін правовідносин з конкретними правами та обов’язками. Так, пенсійний орган не лише видає акт про призначення пенсії, але й здійснює її виплату; місцева держадміністрація на основі виданого нею ордера зобов’язана надати і квартиру і таке інше. В інших же випадках суб’єкт правозастосування виступає лише посередником для створення чи зміни правовідносин між різними суб’єктами (суд при розірванні шлюбу, розподілі майна і таке інше).
Розглядаючи природу правозастосовних актів, інколи ведуть мову про їх сутність і зміст.
Під сутністю розуміють головну властивість правозастосовних актів, яка пов’язана з сутністю права та визначається як виражена в актах воля суб’єкта правозастосування.
Зміст правозастосовних актів поділяють на абстрактний (формальний) і реальний (матеріальний).
Формальний зміст – це спосіб зовнішнього вираження індивідуально-правового веління (документально, усно або шляхом дії).
Фактичний зміст – це вказівка на конкретні права та обов’язки персонально-визначених суб’єктів.
Саме завдяки єдності формального і матеріального аспектів акти застосування права мають юридичне значення і здатні виконувати завдання владного упорядкування конкретних суспільних відносин.
Однією з важливих рис правозастосовних актів є їх юридична сила.
Юридична сила правозастосовного акта – це його властивість, яка проявляється у співвідношенні цього акта з іншими правовими актами і характеризує його як обов’язковий для всіх адресатів.
Юридична сила правозастосовних актів виявляється в їх піднормативності (підзаконності) в порівнянні з нормативно-правовими актами та їх обов’язковості відносно інших індивідуальних актів. Ця властивість ґрунтується не тільки на силі застосованих норм, але й на владній компетенції правозастосовних суб’єктів. Неврахування цього положення призводить до ототожнення юридичної сили правозастосовних актів з юридичним значенням актів додержання, виконання і використання права. У порівнянні з останніми правозастосовні акти володіють більшою юридичною силою і відіграють особливу роль у механізмі правового регулювання. Не випадково окремі акти додержання, виконання і використання правових норм інколи не можуть бути реалізованими без правозастосовних актів. Окрім того, юридична сила надає правозастосовним актам владну здатність породжувати певні юридичні наслідки, викликати виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Акти застосування норм права не можливі без юридичної сили, завдяки їй акти володіють обов’язковістю.
Співвідношення нормативно-правових і правозастосовних актів можна пояснити, розкривши їх спільні та відмінні ознаки.
Спільним між ними є те, що:
- це правові акти;
- приймаються уповноваженим (перш за все державними), а не будь-якими суб’єктом;
- мають державно-владний характер;
- володіють юридичною силою, обов’язковістю до виконання;
- забезпечуються потенційною можливістю державного примусу.
На відміну від нормативно-правового акта, правозастосовний акт:
- застосовується саме на основі нормативно-правового акта;
- конкретизує норму права стосовно індивідуальних ситуацій чи відносин;
- має персоніфікований (індивідуально-визначений) характер;
- не є формою (джерелом) права та розрахований лише на одноразове застосування;
- виступає юридичним фактом для виникнення, зміни чи припинення правовідносин;
- не завжди має документальну форму.
У зв’язку з тим, що застосування права має надзвичайно важливе значення для регулювання суспільних відносин, носить публічний характер, зачіпає інтереси багатьох осіб і органів, видання правозастосовних актів підпорядковане певному порядку і в необхідних випадках супроводжується передбаченою законом процедурою. Вона забезпечує послідовне проведення принципів законності при вирішенні конкретного випадку, глибокий і всебічний розгляд обставин справи, охорону прав і законних інтересів суб’єктів права.
Владний характер акта застосування права та його мета – необхідність виконання – вимагають, щоб такий акт був виражений зрозуміло і точно. Правозастосовний акт не повинен викликати сумнівів відносно намірів правоохоронного органу. Звідси високі вимоги, що пред’являються до оформлення актів застосування права – їх найменування, структури, мотивації, стилю, форми, підпису і таке інше.
На теперішній час оформлення багатьох правозастосовних актів регламентується в нормативному порядку. У першу чергу це стосується правоохоронних актів.
Важливим елементом форми правозастосовного акта є його структура, яка забезпечує викладення змісту акта найбільш зрозумілим чином. У структурі правозастосовного акта розрізняють вступну, описову (констатуючу), мотивувальну та резолютивну частини.
Особливу увагу слід звертати на мотивувальну частину.
Суб’єкти, яким адресується правозастосовний акт, повинні чітко розуміти підстави і причини видання конкретних актів. У кожному письмовому правозастосовному акті має міститись точне посилання на ті норми права, на застосування яких він спрямований.
2. Особливості правозастосовних актів при прогалинах у законодавстві
Жодне найдосконаліше законодавство не в змозі врахувати все багатоманіття суспільних відносин, що потребують правового регулювання. Саме тому в законодавстві можуть мати місце прогалини, наявність яких здебільшого встановлюється під час застосування норм права.
Прогалини в законодавстві – це відсутність у чинному законодавстві норм права або їх неповнота стосовно обставин, які знаходяться у сфері правового регулювання та потребують правового впливу.
Відмітна риса прогалин у законодавстві полягає в тому, що фактичні обставини, стосовно яких відсутні конкретні норми права, в загальному плані правом урегульовані, законодавець виразив тут свою волю через врегулювання аналогічних обставин, загальні норми права, загальні та галузеві принципи права. Таким чином, прогалини в законодавстві – це свого роду «пробіли» у правовому просторі, які небажані та повинні бути подолані (усунені).
У залежності від ступеня неврегульованості законодавством суспільних відносин, можна виокремити такі види прогалин: відсутність нормативно-правового акта, сукупності норм права, окремої правової норми, її структурної частини.
Розрізняють прогалини первинні та вторинні. Підставою такого поділу є час їх виникнення. Первинні прогалини в законодавстві виникають у момент видання нормативно-правових актів, як правило, в результаті упущень правотворчих органів, коли певна частина суспільних відносин не підпадає під правове регулювання в результаті помилки суб’єкта правотворчості.
Вторинні прогалини в законодавстві – це такі, які з’являються вже після видання нормативно-правових актів у процесі розвитку суспільного життя, виникнення нових відносин і соціальних зв’язків, на які в цілому вже розповсюджується правове регулювання.
Зазначена класифікація прогалин у законодавстві має важливе значення для визначення способів їх усунення, в тому числі в ході правозастосування.
Наукою і практикою вироблені певні способи подолання неповноти правового регулювання.
Розрізняють усунення прогалин у законодавстві та їх подолання.
Основним і єдиним способом усунення прогалин у законодавстві є правотворча діяльність уповноважених суб’єктів.
Оскільки усунення прогалин одразу ж після їх виявлення в законодавстві не завжди можливе, використовують інший засіб – подолання прогалин шляхом правової аналогії.
Виокремлюють два способи подолання прогалин у законодавстві – аналогію закону та аналогію права. Інколи в якості додаткового способу називають субсидіарне застосування права.
Аналогія закону – це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі норми права, що розрахована на подібні випадки. Під час пошуку аналогічної норми суб’єкт правозастосування визначає її ціль і з’ясовує, наскільки сфера дії цієї норми є близькою до прогалини.
Аналогія права – це вирішення конкретної справи на основі принципів відповідної галузі права або права в цілому.
Субсидіарне застосування права (від «subsidium» – допомога) – це та ж аналогія закону, але яка належить іншій, спорідненій галузі права. Таке можливе, наприклад, між нормами цивільного та сімейного, адміністративного і фінансового права.
Аналогія закону й особливо аналогія права мають обмежену сферу використання. Їх використання виключене при притягненні до юридичної відповідальності.
У кожному окремому випадку використання аналогії закону чи права при прийнятті рішення має значення тільки для конкретного випадку. Такий спосіб подолання прогалин у законодавстві називається казуальним (на відміну від нормативного при усуненні прогалин шляхом правотворчості). Це означає, що при виникненні подібної ситуації в майбутньому необхідність в аналогії виникає щоразу заново.
Використання інституту аналогії визначається суворими, науково розробленими вимогами, які витікають з логічної та юридичної природи аналогії закону та аналогії права. Серед них можна виокремити такі:
1) відносини неврегульовані законодавством, повинні знаходитись у сфері правового регулювання;
2) використання інституту аналогії можливе лише у випадках прогалин у законодавстві;
3) застосування аналогії неможливе в тих галузях та інститутах права, де вона прямо чи непрямо заборонена законом або іншим нормативним актом (в кримінальному праві у відповідності з нормами міжнародного права);
4) використання інституту аналогії повинне ґрунтуватись на суворому та неухильному додержанні матеріальних і процесуальних норм;
5) не допускається застосування за аналогією норм, які встановлюють винятки із загального порядку правового регулювання певних відносин або коли встановлено особливий режим їх реалізації (виселення громадян в адміністративному порядку);
6) застосування інституту аналогії, прийняті певного рішення не повинні обмежувати права та законні інтереси суб’єктів права;
7) при вирішенні справ на основі аналогії необхідно враховувати інші, близькі за змістом норми, загальні положення, принципи відповідного інституту та галузі права;
8) використання способів казуального подолання прогалин у законодавстві потребує всебічного ознайомлення з практикою вирішення подібних справ; рішення, винесене на основі аналогії, має бути обґрунтоване з фактичної та юридичної сторони.
3. Юридична техніка правозастосовних актів
Техніка в перекладі з грецької мови означає мистецтво, майстерність. У сучасному слововживанні це багатозначне поняття. Під ним розуміється вся сукупність засобів людської діяльності, які створюються для здійснення процесів і обслуговування невиробничих потреб суспільства, а також навички і прийоми, що використовуються в якій-небудь сфері діяльності людини.
Таким чином, техніка – це прийоми безпосереднього впливу на той чи інший об’єкт, предмет з метою його створення і перетворення, а також засоби, за допомогою яких відбувається цей вплив. Однак необхідно зазначити, що юридична техніка є однією з різновидів нематеріальної техніки, техніки нематеріальної праці. Остання містить у собі, наприклад, техніку художника, актора тощо.
Юридична техніка – це сукупність правил, прийомів і методів складання і викладення різних правових актів.
Засоби і прийоми юридичної техніки використовуються у правовому регулюванні, оскільки існує загальна вимога фіксації норм права в документальній формі. Виникає необхідність застосування юридичної техніки, що являє собою сукупність методичних прийомів і нематеріальних засобів, які використовуються відповідно до прийнятих правил при виробленні правових актів для забезпечення їх відповідної високої якості.
Таким чином, серед основних компонентів юридичної техніки можна виокремити такі елементи:
а) технічні засоби;
б) технічні прийоми (під методичними прийомами мається на увазі можливість практичного використання цих прийомів, що знаходяться у свою чергу в системному зв’язку).
Зупинимося більш докладно на формах прояву юридичної техніки. Таких форм можна виділити дві:
- Юридична техніка виступає як сукупність засобів і прийомів нематеріального, технічного характеру, що в кінцевому рахунку складають текст правового акта.
Засоби і прийоми – це відповідно зовнішні, технічні інструменти і способи організації правового матеріалу, тобто вони можуть використовуватися при виробленні й оформленні широкого кола правових актів.
Усі засоби і прийоми юридичної техніки (технологія, композиція, стилістика тощо) опосередковані мовою.
- Другою формою прояву юридичної техніки є правила, відповідно до яких вони використовуються. Правило – положення, в якому відбита закономірність, певний порядок дій, постійне співвідношення яких-небудь явищ.
Застосування тих чи інших засобів і прийомів не відбувається спонтанно і хаотично, а відповідає певним правилам. Мова йде про те, що використання будь-яких засобів чи прийомів повинне бути доцільним. Саме таке застосування засобів і прийомів знаходить відображення в правилах юридичної техніки.
Юридичну техніку можна класифікувати:
а) за видами правових актів, що обслуговуються якими-небудь засобами, прийомами у відповідності з тими чи іншими правилами і принципами;
б) за змістом цих прийомів і засобів.
Так, у найбільш узагальненому вигляді за видами правових актів юридична техніка поділяється на:
законодавчу (правотворчу);
техніку індивідуальних актів. Однак такий підхід носить дещо спрощений характер.
Для юридичної техніки правозастосовного акта, поряд з усіма іншими важливими характеристиками, важливу роль відіграє ступінь та якість формальної визначеності норм, що закріплюють:
а) систему органів, що приймають рішення з урахуванням їх компетенції;
б) форму актів, які приймаються та їх структуру;
в) регламентацію змістової сторони актів;
г) порядок здійснення правозастосовної діяльності тощо.
У першу чергу, саме виходячи із зазначених вимог, правозастосовні акти з юридико-технічної сторони повинні відповідати тій чи іншій вищезазначеній якості, хоча, звичайно, значну роль відіграє й юридична практика. Це пояснюється низкою обставин.
По-перше, застосування норм права в основному здійснюється юристами, що мають спеціальні знання і здатні глибоко зрозуміти чинне право, знайти на його основі правильне, справедливе рішення конкретної соціальної ситуації.
По-друге, до сфери правозастосування належать найбільш складні в юридичному відношенні ситуації, що вимагають для свого вирішення творчого підходу. Досвід розв’язання таких справ корисний при повторенні аналогічних ситуацій.
По-третє, на відміну від законодавця суб’єкт правозастосування безпосередньо зустрічається з конкретною практичною ситуацією і потреби реального життя нерідко дають підстави для уточнень законодавчих правил поведінки, їх удосконалення. Тому досвід правозастосування включається в правове регулювання, впливає на законодавчу практику.
Правозастосовний акт з погляду юридичної техніки є проявом такої властивості права як формальна визначеність, для досягнення якої використовується весь юридико-технічний інструментарій.
Одним з найбільш важливих завдань юридичної техніки правозастосовного акта можна вважати постійну оптимізацію текстів актів. Оптимізація – це процес приведення системи в найкраще (оптимальне) становище. Таким чином, завдання юридичної техніки – оптимізувати за можливостю всі складові елементи (в першу чергу, засоби) юридичної техніки, що приймають участь у створенні правозастосовних документів. Оптимізація повинна охоплювати як змістову сторону акта, так і формальну (зовнішню).
У межах оптимізації можна виокремити два значних блоки, дві проблеми – уніфікацію та регламентацію.
Уніфікація – це приведення чогось до єдиної форми, системи. Уніфікація в праві – це процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або близьких суспільних відносин. Вона стосується як правотворчості, так і правозастосування.
Уніфікація правозастосовних актів, як і інших документів, покликана зводити документування до однаковості, раціонально скорочувати елементи змісту та форми тексту. Необхідність в уніфікації виникає в умовах повторюваності дій, ситуацій, способів документування та самих документів. Повторюваність як основу уніфікації можна подати за такою схемою:
1) ситуації, які повторюються;
2) інформація, яка повторюється;
3) документи:
а) фрагменти змісту, які повторюються;
б) елементи зовнішньої форми, які повторюються;
в) елементи внутрішньої форми, які повторюються.
Уніфікацію такого складного елемента документа як текст можна розділити на два етапи: уніфікацію структури тексту та уніфікацію мовних засобів. Якщо уніфікація структури може проводитися шляхом схематизації побудови і вироблення відповідних єдиних схем, то уніфікація мовних засобів проводиться шляхом обмеження словникового запасу, встановлення певного набору словосполучень, окремих речень для опису найбільш розповсюджених ситуацій.
Іншим аспектом цього напряму оптимізації повинна стати регламентація структури речень, які вживаються в текстах документів певного різновиду, а також усіх мовних явищ, реалізованих на рівні речення. Цей аспект оптимізації також пов’язаний насамперед з дослідженням текстів, виявленням зв’язків, що існують між змістом і призначенням документа та структурою смислових компонентів, характерними рисами в побудові речень. До числа мовних явищ, що повинні бути піддані регламентації на цьому рівні, варто відносити форму викладу тексту. Форма викладу тексту – це спосіб вираження відношення автора документа до того, що повідомляється. Форма викладу тексту неоднакова в різних типах документів. Можна вести мову про характерні способи викладу тексту кожного виду правозастосовного акта.
Список використаних джерел
- Балтаджи П. М. Юридична мова правозастосовних актів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2008. 20 с.
- Бобровник С. В. Правозастосовні акти: природа, сутність та місце в системі законодавства. Правова держава. Київ, 2019. Вип. 30. С. 35–43.
- Бриль К. І. Правозастосовний акт як особливий вид індивідуальних правових актів : монографія. Київ : МП Леся, 2012. 191 с.
- Гринь О. Д. До питання про ефективність правозастосовних актів. Митна справа. Одеса, 2015. № 2 (2.2). С. 64–71.
- Коваль Н. Т. Засадничі принципи правозастосування у розбудові правової держави: методологічні основи концептуалізації : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Івано-Франківськ, 2019. 20 с.
- Костовська К. М. Юридична техніка актів правозастосування в діяльності органів внутрішніх справ : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Львів, 2011. 16 с.
- Макушев П. В., Хрідочкін А. В. Теорія правозастосування : навч. посіб. Дніпро : Гельветика, 2018. 359 с.
- Мартинишин Г. Й. Логіко-філософські основи правозастосування : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12. Львів, 2017. 18 с.
- Матат Ю. І. Прогалини в законодавстві та засоби їх подолання в правозастосовній діяльності : монографія. Харків : Право, 2015. 175 с.
- Назарук Ю. Теоретичні характеристики правозастосовного акта. Підприємництво, господарство і право. Київ, 2017. № 3. С. 217–220.
- Обушенко Н. М. Правозастосування та його місце в трудовому праві : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.05. Київ, 2015. 18 с.
- Пригара Л. І. Юридична техніка актів правозастосування : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2008. 19 с.
- Пунько О. В. Структурна побудова правозастосовних актів. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. Київ, 2014. № 4. С. 36–40.
- Пунько О. В. Функції правозастосовних актів. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Дніпропетровськ, 2015. № 2. С. 106–111.
- Циппеліус Р. Методика правозастосування / Упоряд. Б. Шлоер ; пер. з нім. Р. Корнута. Київ : Юстініан, 2016. 191 с.