Навчальні матеріали

Тема 4. Юридична аргументація

Із природою правозастосування тісно пов’язана юридична аргументація, яка сприяє пошуку найбільш ефективного способу вирішення конкретної справи в юридичній діяльності, одночасно виконуючи функції збереження та поширення правового досвіду і традицій, юридичного стилю мислення. У зв’язку з цим виникає необхідність у ґрунтовному висвітленні генезису теорії юридичної аргументації, розгляді ознак, моделей і видів (типів) юридичної аргументації, а також правил її здійснення під час правозастосування.

  • 1. Генезис теорії юридичної аргументації
  • 2. Поняття, моделі та види юридичної аргументації
  • 3. Поняття та особливості судової аргументації
  • 4. Правила юридичної аргументації під час правозастосування
  •     Список використаних джерел

    • Основні терміни теми: аргумент, аргументація, юридична аргументація, правозастосування, теорія юридичної аргументації, моделі юридичної аргументації, логічна модель юридичної аргументації, риторична модель юридичної аргументації, діалектична (діалогічна) модель юридичної аргументації, види юридичної аргументації, типи юридичної аргументації, дедуктивний тип юридичної аргументації, індуктивний тип юридичної аргументації, герменевтичний тип юридичної аргументації, цілісний (когерентний) тип юридичної аргументації, судова аргументація, правила юридичної аргументації.


    1. Генезис теорії юридичної аргументації

    Проблематика юридичної аргументації має глибоке історичне коріння, що сягає періоду античності. Особливе значення для становлення політичного та юридичного дискурсу (від лат. discursus – міркування) і започаткування вчення про них мало зародження демократії, котра, як відомо, виникла у Стародавній Греції. Уміння переконувати людей, наводити обґрунтовані аргументи проти своїх опонентів, впливати не лише на розум, а й на почуття та емоції слухачів, набуло важливого значення. Публічні політичні дискусії, побудоване на змаганні сторін судочинство стимулювали потяг до інтелектуальної діяльності, аналізу й систематизації нагромаджених у процесі цих диспутів і судових дебатів ідей та вироблення відповідних правил і навичок таких дискурсів.

    У зв’язку з тим, що більшість мешканців Стародавньої Греції не володіла прийомами та методами ведення полеміки, досить швидко виникла потреба в навчанні риторики й аргументації. Першими, хто взяв на себе цю місію, були давньогрецькі софісти – професійні вчителі філософії і красномовства другої половини V ст. – першої половини IV ст. до н. е. Проте їх навчання зводилося здебільшого до підготовки текстів промов і вивчення їх напам’ять учнями або ж до застосування різних квазілогічних хитрощів, які створювали видимість обґрунтування чи спростування будь-чого. Очевидно, що для успіху в диспутах і судових дебатах, які часто вимагали спритності розуму та миттєвої реакції на аргументи опонента, цього було явно недостатньо. Як результат, постала суспільна потреба в теорії й технології аргументації [1, с. 559].

    Попри те, що інтелектуальні вправи ґрунтувалися переважно на політико-правових аспектах тогочасної соціальної дійсності, формування теорії юридичного дискурсу не було відокремлене від становлення загальної теорії аргументації – міждисциплінарної сфери знань про засоби, способи та методи переконання і впливу на людей; методології обґрунтованого переконання. Від самого початку загальна теорія аргументації розвивалася двома напрямами: теоретичним, який сприяв поглибленню предмета та взаємодії з іншими античними науками (етикою, політикою, діалектикою), та нормативним, що намагався стабілізувати й уніфікувати застосування риторики в людській діяльності, виробивши досконалу техніку аргументації [2, с. 139]. Виникнення загальної теорії аргументації пов’язане з античними філософськими школами, фундамент яких заклали такі видатні мислителі як Сократ, Платон й особливо Арістотель. Започатковані останнім вчення про силогістику – особливу логічну дедукцію в судженнях (виведення з більшого засновку меншого), а також риторику – ораторське мистецтво, діалектику – вміння вести бесіду (спір) і топіку – техніку проблемного мислення зі знанням певного контексту є визначальними для розуміння змісту аргументації на етапі її зародження. Однак відмінною рисою концепцій силогізму (аналітичного, діалектичного, еристичного та риторичного) Арістотеля була їх відносна віддаленість від практичної юридичної діяльності. Цей недолік у римську епоху античності усунули Цицерон і Квінтіліан, які започаткували й розробили реалістичну теорію судової аргументації.

    Закладені в період античності основи загальної теорії аргументації були розвинуті в наступні історичні епохи – Середньовіччя та Нового часу такими визначними філософами та вченими як П. Абеляр, Т. Аквінський, Е. Фронс, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Г.В. Лейбніц, Вольтер, Ч. Беккаріа, І. Бентам, А. Шопенгауер та ін. При цьому істотний вплив на теорію аргументації здійснювали напрями і течії, що базувалися здебільшого або й виключно на традиційній логічній структурі мислення, в основі якого покладено силогістичні методи. У цьому контексті варто навести міркування італійського юриста Ч. Беккаріа, який у трактаті «Про злочин і покарання» (1764 р.) наполягав на точній формальній логічності судового доведення, що зводиться до застосування так званого юридичного силогізму: «З приводу кожного злочину суддя повинен побудувати правильний умовивід. Більший засновок – загальний закон, малий – діяння, противне або згідне із законом; висновок – свобода або покарання. Якщо суддя за примусом або за своєю волею зробить замість одного хоча б тільки два умовиводи, то ні в чому не можна бути впевненим» [3, с. 33]. Намагання доповнити загальну теорію аргументації засобами та методами непозитивістського спрямування, зокрема неформальної логіки, антропології, досить часто призводили до суперечностей, що негативно позначалося на її авторитеті серед юристів. Не сприяла йому й надмірна абстрактність філософських суджень, їх відірваність від юридичної практики.

    Не дивно тому, що попри зростання кількості публікацій і різних наукових заходів (семінарів, конференцій тощо), присвячених теорії аргументації, впливу на практичну юридичну діяльність вони майже не мали. Більшість юристів про здобутки філософської аргументації або ж не знала зовсім, або, якщо й знала, то не використовувала їх. Скептичне ставлення юристів поширювалося також на логіку (навіть під назвою «юридична») та її значення для правової теорії й юридичної практики. Властива загальній теорії аргументації орієнтація на традиційні засоби силогістики та інші позитивістські інструменти перетворювали її на «механічну юриспруденцію». І це при тому, що загальна теорія аргументації у зв’язку з суттєвим урізноманітненням і посиленням динамічності правового життя та ускладненням юридичної практики набувала все більшої актуальності для юриспруденції.

    Основоположники та послідовники теорії юридичного позитивізму, яка сформувалася у другій половині ХІХ ст., надали дедуктивній моделі юридичної аргументації концептуально завершеного характеру. Відповідно до позитивістського підходу право розглядається як внутрішньо узгоджена, замкнена система, тобто законодавцем у створюваних ним нормах передбачено все, тому з них дедуктивним шляхом за допомогою власне логічних операцій можна вивести відповідь на будь-яке питання. Роль суду за таких умов зводиться до «вуст закону», тобто фактично до пасивного (механічного) його застосування – виведення рішення з норм позитивного права. Тим часом соціальна, в тому числі судова, практика давала все більше підтверджень тому, що будь-який соціальний дискурс, тим більше юридичний, хоч і належить до класу логічних міркувань, проте не зводиться до класичної силогістичної моделі. Аргументація, побудована виключно на правилах формальної логіки, накладає на право відбиток догматизму, несумісний із складним характером реальної дійсності та гнучкістю життя, з динамічністю самого права. Тому зведення права до замкненої логічної системи, а правозастосування – до формально-логічних операцій усе частіше наражалося на критику з боку юристів.

    Вагома заслуга у звільненні юриспруденції від надмірного впливу на неї формальної логіки й силогістики належить соціологічному підходу до розуміння права та його варіаціям – від школи «живого (вільного) права» Є. Ерліха до американської та скандинавської версій правового реалізму. Останні здійснили значний внесок у формування теорії юридичної аргументації, переосмисливши її шлях від механічного копіювання справ на підставі формального аналізу норм і прецедентів до мистецтва аналізу фактів і формування думки й аргументів. Заперечуючи проти «механічної юриспруденції», яка мала вияв у використанні методів формальної логіки та дедуктивному виведенні конкретних рішень з абстрактних категорій, реалісти наголошували на тому, що юристи, судді при формуванні аргументації мають зосереджувати свою увагу на аналізі фактів конкретної справи, які формують живу частину правової дійсності [4, с. 29].

    Значному пожвавленню інтересу до теорії аргументації, передусім юридичної, після Другої світової війни сприяв масовий рух проти позитивізму, котрий, за висловом визначного німецького філософа права Г. Радбруха (який, до речі, також тривалий час підтримував позитивістські ідеї), «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства», за допомогою якого часто освячувалися нацистські злочини проти людства і людяності. Пошук нових концептуальних підходів до теорії аргументації стимулювало також часткове розчарування герменевтикою, значення здобутків якої, як і будь-якої відносно нової філософської течії, тривалий час перебільшувалося в гуманітарних науках, у тому числі правознавстві.

    Під впливом цих факторів розпочала формуватися теорія власне юридичного дискурсу, відносно автономного від загальної філософської аргументації. Особливої активності цей процес набув у другій половині ХХ ст. Саме в цей час закладалися основи концепції юридичної аргументації як самостійного напряму загальнотеоретичного правознавства. До створення цієї концепції доклали зусиль учені різних країн – Х. Перельман (Польща, Бельгія), С. Тулмін (Велика Британія), Ж. Дабен, М. Калиновскі (Франція), Р. Алексі, Ю. Габермас, А. Кауфманн, Г. Струк (Німеччина), Ф. Еемерен, Р. Гроотендорст (Нідерланди), Р. Дворкін, Ф. Шауер (США) та ін.

    Важливою віхою на шляху формування теорії юридичної аргументації стала концепція «нової риторики» Х. Перельмана, обґрунтована у праці «Нова риторика. Трактат з аргументації» (1958 р.), підготовленій у співавторстві з Л. Ольбрехтс-Тітекою (їй належав ілюстративний матеріал). Спираючись на традиції античної риторики Арістотеля, Цицерона та Квінтіліана, Х. Перельман запропонував доповнити теорію демонстративного доведення, що ґрунтувалася на формальній логіці, «новою риторикою», метою якої є переконання за допомогою дискурсу, побудованого не лише на аналітичних доказах, базованих на логіко-раціональному мисленні, а й на використанні прийомів ораторського мистецтва, здатних переконати аудиторію, психологічно схилити її на свій бік. «Нова риторика» розуміється як теорія аргументації для гуманітарних наук, політичної, юридичної та іншої суспільної діяльності, відмінна від теорії математичного доведення, яка на той час була досить поширеною в різних науках. Свій подальший розвиток концепція «нової риторики» Х. Перельмана отримала в індивідуальній праці «Юридична логіка. Нова риторика», виданій у 1979 р. У ній учений переконливо доводить, що юридична логіка і риторика мають ґрунтуватися не на дедукції, побудованій виключно за формально-силогістичною моделлю, оскільки право далеко не завжди піддається логічним рішенням, отриманим дедуктивним шляхом, а на сукупності суджень, які надають аргументи, що гарантують цінність висновку. На думку Х. Перельмана, у праві нерідко трапляються випадки, коли логічно вразливий аргумент може виявитися «риторично ефективним». Ці висновки мають суттєве значення для розуміння особливостей судової аргументації, в якій аргументи ad hominem, тобто орієнтовані на людей, у судових дебатах використовуються досить широко. Хоча з суто логічної точки зору такі аргументи, здавалося б, мають бути відкинуті, проте вони нерідко беруться судом до уваги, а інколи навіть мають вирішальний вплив на судові рішення (наприклад, у суді присяжних).

    У 1959 р. вийшла книга «Застосування аргументів» С. Тулміна, вихідна ідея якої перегукувалася з підходом Х. Перельмана. Зокрема С. Тулмін вважав, що абсолютизм теоретичних або аналітичних аргументів має обмежене практичне значення. Прихильники такого абсолютизму переконують, що моральні проблеми можуть бути вирішені шляхом їх порівняння зі стандартним набором моральних принципів, незалежно від контексту. На відміну від цього С. Тулмін стверджує, що в багатьох випадках ці так звані «стандартні принципи» не мають відношення до реальних ситуацій, з якими зустрічаються люди в житті.

    Таким чином, у другій половині ХХ ст. виник новий підхід до дослідження міркування як аргументації, що виражена природною мовою, який позначається терміном «аргументативний поворот». Цей термін характеризується пошуком таких методів аналізу й оцінки міркувань, які враховують не лише форму міркування, відповідно не є формальними. Концепції «працюючої логіки» та «нової риторики» розглядаються як підстави аргументативного повороту, а їх автори – С. Тулмін, Х. Перельман і Л. Ольбрехтс-Тітека – як фундатори [5, с. 6 – 7]. При цьому аргументація є цариною міждисциплінарних досліджень, їх спільною територією. Самостійної науки, предметом якої було б вивчення специфіки такої форми діяльності як аргументація на теперішній час не існує.

    Вагомим внеском у становлення та розвиток теорії юридичної аргументації, зокрема розуміння її моделей, складових, критеріїв тощо, є праця одного з провідних теоретиків права сучасної Німеччини Р. Алексі «Теорія юридичної аргументації. Теорія раціонального дискурсу як теорія юридичного обґрунтування» (1991 р.). Особливо цікавим є його міркування стосовно необхідності цілісного підходу до юридичної аргументації та конструювання відповідної її моделі, в основу якої покладена ідея системної єдності або когерентності. Унікальними для поглибленого розуміння особливостей судової аргументації «у складних справах» (hard cases), які пов’язані із застосуванням закону, де є зрозумілі обставини справи, але залишаються складними питання правозастосування, є праці американського теоретика права Р. Дворкіна [6, с. 21].

    На теперішній час проблематика юридичної аргументації не лише жваво обговорюється в середовищі юристів-науковців і практиків, а й вводиться в навчальні програми юридичних шкіл європейських і американських університетів у вигляді самостійних курсів спеціальної професійної підготовки кандидатів на посаду судді, прокурора. На жаль, в Україні проблематика юридичної аргументації лише розпочинає привертати до себе належну увагу з боку представників загальнотеоретичної та галузевої юриспруденції.

    Як правило, питання, що стосуються теорії юридичної аргументації, розглядаються в межах традиційної або юридичної логіки, яка представлена нині переважно логіками та філософами. Ними опубліковано низку ґрунтовних праць, серед яких слід відзначити розробки О.І. Гвоздіка, В.Є. Жеребкіна, А.П. Політюк, В.Д. Титова, О.Ю. Щербини, О.М. Юркевич та ін. Наприклад, представники харківської школи логіки підготували монографію «Юридична аргументація. Логічні дослідження» за загальною редакцією О.М. Юркевич (2012 р., 2-ге видання – 2015 р.). У свою чергу О.Ю. Щербина опублікувала монографію «Логіка та юридична аргументація» (2013 р.).

    Серед вітчизняних фахівців загальнотеоретичного правознавства, у сфері наукових інтересів яких перебуває теорія юридичної аргументації, слід виокремити викладачів та аспірантів Національного університету «Києво-Могилянська академія», а саме: М.І. Козюбру (керівник наукового напряму), Р.М. Абрамович, В.І. Кістяника, М.О. Мельник, М.Д. Савенка, А.В. Хворостянкіну та інших, а також представників Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема П.М. Рабіновича та Т.І. Дудаш.

    Привертає до себе увагу точка зору М.І. Козюбри про те, що загальнотеоретичне правознавство продовжує висвітлювати й обговорювати переважно традиційні проблеми, які значною мірою дісталися від радянської епохи. Не можна, звісно, стверджувати, що ці проблеми себе повністю вичерпали. І для них часто потрібен свіжий погляд, який враховував би як зміни, що відбулися в суспільному і правовому житті, так і здобутки інших наук, особливо тих, які сформувалися в останні десятиліття. Проте життя висуває на порядок денний чимало нових проблем, які потребують доктринального осмислення, в тому числі питання моделей і правил юридичної аргументації, їхніх національних особливостей [7, с. 6]. У сфері права аргументація відіграє важливу роль. Якщо людина висловлює думку, що є юридично значущою, і бажає, щоб її сприйняли, вона має навести аргументи на її підтримку. Необхідність в аргументації відчувають усі, особливо ті, хто професійно займається практичною юридичною діяльністю. Аргументацією для обґрунтування своєї позиції перед професійною чи навчальною аудиторією користуються вчені-юристи. Виконуючи свою методологічну функцію, аргументація в юридичних міркуваннях відіграє подвійну роль: з одного боку, є методологічним підходом у теорії та філософії права, а з іншого – одним з основних методів в юридичній практиці, виступаючи способом раціонального обґрунтування [8, с. 64 – 65].

    Таким чином, юридична аргументація виникла на певному історичному етапі розвитку загальної теорії аргументації (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.). Вона постійно еволюціонує, змістово збагачується і розвивається в ході юридичної діяльності (практичної, наукової та освітньої). Природа юридичної аргументації інтегрована, оскільки вона формується під впливом різних наукових концепцій і шкіл. В її основі лежать знання з логіки, філософії, риторики, психології, лінгвістики, правознавства тощо. Юридична аргументація, з одного боку, є елементом правової системи, а з іншого – відносно самостійним явищем. Юридична аргументація сприяє пошуку способів найбільш ефективного вирішення спірних ситуацій у юридичній діяльності, одночасно виконуючи функцію збереження та поширення правового досвіду і традицій. Юридична аргументація використовується у правотворчості, правозастосуванні, тлумаченні норм права, а також у юридичній науці й освіті.


    2. Поняття, моделі та види юридичної аргументації

    Поняття юридичної аргументації набуває свого значення у процесі сучасних змін характеру юридичної діяльності, зокрема завдяки відходу від виключно позитивістського підходу до розуміння права, переоцінці зв’язку між законодавством і правозастосуванням, правотворчістю і тлумаченням норм права, кардинальній зміні ролі судді наприкінці XIX – початку XX ст. тощо. Воно використовується як у теоретичному, так і в практичному значеннях. У теоретичному контексті поняття юридичної аргументації містить комплекс знань про ознаки, види, моделі (типи), засоби, прийоми і правила аргументування як інтелектуальної процедури. Для розуміння аргументації залучається комплекс знань у сфері логіки, філософії, риторики, лінгвістики, психології, правознавства тощо. У практичному аспекті юридична аргументація виступає в якості однієї з основних логічних складових юридичної техніки, що має за мету здійснення правотворчості, правореалізації та правозастосування за певними правилами.

    Сучасна теорія юридичної аргументації поєднує знання формально-логічних теорій загальнотеоретичного значення зі змістовими завданнями правознавства та юридичної практики. Суттєвою відмінністю цієї теорії є дослідження раціональних моделей юридично значущого міркування та переконання з урахуванням контекстуальних залежностей співучасників і специфіки суб’єктивних факторів (об’єктивних і суб’єктивних контекстів).

    Ключовим поняттям як у традиційній, класичній, так і некласичній парадигмах теорії аргументації є поняття аргументу та аргументації. У логіці аргументами називають судження, що формулюються для підтвердження або заперечення іншого судження. Тобто аргумент – це форма думки з певною функцією. Аргумент спирається на факт або обставину, які наводяться, щоб підтвердити або спростувати тезу. У реальній дискусії аргументам часто протиставляють контраргументи. Логічна процедура, у процесі якої здійснюється підтвердження одного судження (точки зору) за допомогою іншого, іменується аргументацією. Іншими словами аргументація – це процес пошуку та пред’явлення переконливих підстав для наших суджень про дійсність. З аргументацією ми зустрічаємося в будь-якій важливій сфері людської діяльності. Стосовно юриспруденції аргументація є універсальною для всієї сфери права логіко-методологічною процедурою пошуку і встановлення переконливих підстав для наших суджень про юридично значущі події, їхню правову оцінку та прийняття адекватних їм рішень. У теоретичних розробках у царині права поняття «аргументація» постає підґрунтям формування теорії юридичної аргументації та аргументативного підходу до розуміння права.

    Поняття «юридична аргументація» тісно пов’язане з такими категоріями як «правова аргументація», «нормативна аргументація», «доктринальна аргументація», «правознавча аргументація» та ін. Різні типи аргументації у сфері права розрізнюються за цільовим призначенням аргументів. Так, правова аргументація формується для використання при розробці теоретико-методологічних основ правової галузі знань, у політико-правовій сфері, при правовому вихованні тощо. Нормативна аргументація потрібна при нормотворчій діяльності, аналізі норм права. Доктринальна аргументація – при посиланнях на доктрину права в юридичних дослідженнях, правотворчій діяльності та ін. Правознавча аргументація використовується для теоретико-методологічних і теоретико-прикладних досліджень у правознавстві. Призначення юридичної аргументації зумовлюється її об’єктом. Об’єктом юридичної аргументації у практичному значенні є правдивість чи неправдивість юридично значимих суджень, справедливість чи несправедливість судових рішень, їх відповідність чинному законодавству, що вимірюється за логічними нормативами істинності [3, с. 12].

    В юридичній літературі наводяться різні доктринальні дефініції поняття «юридична (правова) аргументація», зокрема як:

    Беручи до уваги зазначені вище позиції, а також міркування науковців, які будують теоретичні конструкції юридичної аргументації, не надаючи відповідні дефініції, є всі підстави стверджувати, що юридична аргументація – це процес і результат обґрунтування істинності (правильності) фактів та/або переконання у прийнятності сукупності аргументів стосовно юридично значущого питання, що виникає під час юридичної діяльності.

    Ознаки юридичної аргументації:

    Вивчення природи юридичної аргументації охоплює філософський, теоретичний, емпіричний та аналітичний рівні. Філософський зріз обумовлений концепцією раціональності, яку підтримує дослідник («геометрична» – аргументація створена на безспірній основі й у логічно досконалий спосіб; «антропологічна» – аргументація ґрунтується на тому, що вважають раціональним члени певної комунікативної спільноти; «критична» – аргументація заснована на систематичній перевірці прийнятності всіх аргументаційних кроків). Певна концепція раціональності зумовлює теоретичну модель аргументації, а саме: 1) логічну – спрямована на напрацювання універсальних стандартів оцінки того, чи аргументація гарантує, що точка зору, яку відстоюють, є істинною, якщо є правильними засновки; 2) риторичну – виявляє ті властивості юридичного дискурсу, котрі відіграють життєво важливу роль у переконанні аудиторії у прийнятності конкретної точки зору та залежить від контексту аргументації; 3) діалектичну (діалогічну) – передбачає діалектичну процедуру для систематичної перевірки прийнятності різних точок зору, в якій (процедурі) відбувається обмін аргументами й критичними відповідями за правилами діалектичної дискусії [9, с. 87]. У різних формах і видах юридичної діяльності питома вага моделей аргументації буде відрізнятися. Крім того, для них притаманні власні емпірична, аналітична й практична складові.

    За цільовим призначенням юридична аргументація може використовуватись як у теорії, так і на практиці. У теоретико-прикладних дослідженнях аргументи юридичного значення можуть зустрічатись як у правознавстві, так і в інших суспільних науках – філософії, соціології, політології, психології тощо. На практиці юридична аргументація може набувати різних значень. Так, вона має суто юридичне значення у правозастосуванні та загальнолюдське соціально-правове значення поза практикою реалізації норм права. Виходячи з цього, в загальнотеоретичному аспекті юридичну аргументацію можна поділити на теоретичну (наукову та освітню) та практичну (прикладну). Як теоретична, так і практична юридична аргументація засновані на правовому досвіді й традиціях. При цьому юридична аргументація в якості підстав має як знання, отримане з боку точних наук (наприклад, результати криміналістичної експертизи), так і смислові інтерпретації, що містяться, приміром, у слідчих версіях або промові адвоката.

    Якщо виокремити серед багатьох аспектів юридичної аргументації гносеологічний, логічний і лінгвопсихологічний, то вони представляють три процедурні аспекти: дослідження, обґрунтування та переконання. Дійсно, при юридичній аргументації відбувається дослідження – гносеологічна процедура, в якій предмет вивчення постає у своїх властивостях з виділенням юридично суттєвих ознак при юридичному визначенні. Процедура дослідження нормується юридичним чином, завдяки чому не всі засоби дослідження можуть бути прийнятними. Обґрунтування відноситься до суто логічних процедур, що є аспектом юридичної процедурної практики. Воно зумовлене законом достатньої підстави і логічною теорією доведення. Обмеження інтелектуальних можливостей обґрунтування також пов’язано з юридичною необхідністю. Це означає, що не кожна підстава буде юридично необхідною. Приміром, свідчення зацікавленої особи можуть бути істинними, але можуть бути не прийнятими суддею в якості підстави, як наслідок, вони можуть бути відхилені відповідно до норм процесуального права. У свою чергу переконання – це результат інтелектуально-процесуальної дії, що досягається завдяки активації лінгвопсихологічного аспекту юридичної аргументації.

    У логіці, зокрема юридичній, та в працях, присвячених безпосередньо теорії юридичної аргументації, можна зустріти різні підходи до класифікації (типологізації) останньої. На підставі узагальнення різних точок зору з цього питання виокремимо такі види (типи) юридичної аргументації:

    1. За онтичною природою безпосереднього об’єкта:

    2. За формами (сферами) юридичної діяльності:

    3. За стадіями правового регулювання суспільних відносин:

    4. За формою прояву (вираження):

    5. За способом зовнішньої об’єктивації:

    6. За темпоральним показником стосовно її предмета:

    7. За видом використовуваної логіки та відповідних аргументів:

    8. За змістом використаних аргументів:

    9. За рівнем ефективності (впливовості, переконливості):

    10. За галузевою приналежністю:

    11. За змістом засобів і прийомів (стилю) юридичного дискурсу (міркування):

    З огляду на важливість останнього критерію для розуміння природи юридичної аргументації зупинимося детальніше на характеристиці саме цих видів, які у спеціальній літературі іменуються типами.

    Дедуктивний тип юридичної аргументації ґрунтується на правилах силогізму: рішення будь-якого юридичного казусу (висновок), яке за названими правилами розглядається як менший засновок, виводиться з чинної норми права – більшого засновку. Зокрема у формі такого силогізму вирішуються питання про логічну відносність і допустимість тих або інших доказів у цивільному, кримінальному та господарському судочинстві, а також здійснюється юридична кваліфікація правомірної поведінки чи протиправного діяння (дії або бездіяльності). Дедуктивна юридична аргументація властива переважно для юридичного позитивізму та його варіантів, зокрема так званої юриспруденції понять, і в цілому співпадає з логічною моделлю аргументації. Як свідчить юридична практика, мають місце численні порушення логічних правил, отриманих дедуктивним шляхом. Дедуктивний тип не враховує наявності колізій між нормами права, можливості формулювання правозастосовних рішень усупереч дослівному тексту норм права (contra legem), в тому числі у випадках їх застарілості, невідповідності правовим цінностям тощо. Зважаючи на суттєві недоліки дедуктивної юридичної аргументації, вона вже давно не розглядається як провідна, а тим паче єдина технологія правозастосування, хоч її гіпертрофований вплив на юридичну аргументацію досі до кінця не подоланий, особливо у правовій системі України. Так, більшість вітчизняних суб’єктів правозастосування, в тому числі суддів, продовжують віддавати перевагу формально-логічним прийомам аргументації, відірваним від духовних аспектів права та реальної дійсності, нерідко ігноруючи окремі факти чи їх важливі деталі. Це призводить до нівелювання особливостей конкретних юридичних справ (проваджень), а зрештою – до спрощених, формально-догматичних судових рішень, що ґрунтуються на букві недосконалого або неправильно витлумаченого закону, а не на вимогах конституції та верховенства права.

    Індуктивний тип юридичної аргументації виник як реакція на недосконалість логічної моделі й, по суті, ґрунтується на протилежних їй засобах і прийомах юридичного дискурсу. Його формулювання й остаточне утвердження тісно пов’язані зі становленням і розвитком соціологічного типу праворозуміння. Представники різних варіацій останнього стверджують, що компетенцію юриспруденції становить живе спостереження за юридично значущими людськими відносинами, узагальнення даних такого спостереження та виведення з нього рішення. Судді при прийнятті рішень не обмежуються суто логічною операцією «виведення» з більшого засновку – норми закону чи іншого нормативно-правового акта, а мають враховувати моральні, політичні, економічні передумови та цінності, що перебувають за межами позитивного права. Особливо актуальними є міркування про те, що закон не є єдиною і виключною підставою для прийняття рішення; необхідна адаптація тексту закону до потреб часу шляхом його тлумачення. Ці висновки цілком співзвучні з сучасними теоріями динамічного тлумачення та позицією Європейського суду з прав людини, який у низці своїх рішень наголошував на тому, що право – це живий інструмент, який має змінюватися відповідно до вимог часу.

    Герменевтичний тип юридичної аргументації своїм становленням і розвитком завдячує герменевтиці. Ключовим поняттям герменевтичного типу є поняття так званого «герменевтичного кола», під яким слід розуміти можливість осягнення цілого через пізнання частин, і навпаки, що, власне, й утворює коло. Використання поняття герменевтичного кола в юридичній науці, на відміну від інших наук, має свою специфіку. Для інтерпретації звичайних текстів достатньо розуміти зміст їх слів, хоч це також не завжди просто. Для юридичної інтерпретації самого розуміння змісту слів часто недостатньо. На практиці нерідко виникають ситуації, коли зміст тієї чи іншої норми права неможливо встановити шляхом буквального філологічного (граматичного) тлумачення – з’ясування семантичного змісту слів, за допомогою яких норма сформульована. «Буква» закону не завжди відповідає «духу» права. Він же може бути виявлений лише на основі системного тлумачення, тобто розгляду будь-якої окремого правила в контексті з іншими нормами та формами (джерелами) права, інакше кажучи, через таку характерну ознаку права як системність. Проте застосування герменевтичного кола в юриспруденції з’ясуванням взаємозв’язків між окремими словами юридичного тексту та нормами не вичерпується. Юрист, який застосовує норму права, має бачити зв’язок між конкретними фактами, що нею регулюються, і суспільними чинниками. З огляду на це, будь-яка норма права має тлумачитись у зв’язку з реальністю. Попри те, що герменевтичний тип акцентує увагу на надзвичайно важливих аспектах юридичної аргументації, він також має певні недоліки, що, як зазначалося вище, свого часу призвели до «охолодження» юристів до герменевтики. Вона не дає відповідей на низку питань, які виникають у процесі тлумачення юридичних текстів, і тим більше не пропонує чітких механізмів їх вирішення.

    В основі цілісного (когерентного) типу юридичної аргументації лежить ідея системної єдності, або когерентності (від лат. kohaerenti – те, що знаходиться на зв’язку). Остання є суттєвим елементом раціональності та є незамінною для теорії раціонального юридичного дискурсу. Цілісним типом юридичної аргументації охоплюється, з одного боку, узгоджений і взаємозв’язаний комплекс засобів, методів і прийомів, що застосовуються в ході аргументації, а з іншого – чимало не менш важливих аспектів єдності (когерентності), зокрема: 1) розуміння права як багатоаспектної цілісності, що існує в різних проявах і формах, основою яких є невідчужувані права людини; 2) погляд на право, не як на статичне явище, а інтелектуальний процес, в якому норми мають розглядатися лише в контексті нагромаджених людством цінностей, численних суспільних відносин та інститутів, розгалужених процедур і стилю мислення; 3) усвідомлення того, що висновки в будь-якій справі мають ґрунтуватися на єдності, цілісності доказової бази, тобто виявленні, вивченні та оцінці всіх доказів, що мають значення для справи; 4) уявлення про юридичну аргументацію не лише як про винятково раціональну процедуру, здійснювану за правилами логіки, а й таку, що включає логічно недійсні аргументи, які можуть бути риторично ефективними; 5) усвідомлення того, що жодна модель юридичної аргументації не може претендувати на завершеність і когерентність сама по собі, без її втілення в реальних діях людей через певні процедури.

    Юридична аргументація не може ґрунтуватися як на механістичному застосуванні норми закону до конкретної ситуації, так і на необмеженій дискреції під час ухвалення правозастосовних рішень. В юридичній аргументації мають поєднуватися здобутки всіх її типів – дедуктивного, індуктивного, герменевтичного та цілісного. Лише таке поєднання забезпечить точність, необхідну об’єктивність, реалістичність і динамізм юридичної аргументації [12, с. 3 – 6].

    Таким чином, поняття юридичної аргументації слугує узагальнюючою категорією, яка інтегровано відображає обов’язкову – радше за все центральну, системоутворюючу – фахово-спеціальну складову юридичної діяльності. Саме в цій інтегрованості й вбачається його наукова та практично-прикладна цінність. У ході осмислення ознак, моделей і видів (типів) юридичної аргументації слід враховувати наявні дискусійні питання розуміння та вживання поняття «аргументація» та інших пов’язаних з ним понять у загальній теорії аргументації й теорії юридичної аргументації, а також особливості теоретичних досліджень юридичної аргументації та практичного використання її результатів.


    3. Поняття та особливості судової аргументації

    Важливе місце серед видів юридичної аргументації посідає практична, наукова та освітня, два останніх різновиди досить часто об’єднуються в єдину підгрупу – теоретичну. Цим видам юридичної аргументації в тій чи іншій конфігурації притаманне використання прийомів, характерних для всіх моделей аргументації. Проте поряд із спільними рисами вони мають суттєві відмінності, зумовлені природою теоретичної і практичної діяльності. Якщо перша становить собою форму науково-освітньої діяльності, метою якої є досягнення максимально елімінованого від суб’єкта, тобто позаособистісного, знання про дійсність, то практична діяльність через вплив на неї людського фактора набагато складніша, що позначається на особливостях аргументації.

    Практична юридична аргументація за суб’єктами у свою чергу може бути поділена на аргументацію, властиву різним юридичним професіям – суддям, адвокатам, прокурорам, слідчим тощо, кожен з видів якої має свою специфіку. Найяскравіше вона дістає прояв у судовій аргументації, яка надає основний, найбільш об’ємний і детальний емпіричний матеріал. Юридична аргументація в судових рішеннях є їх домінантою. Вона дозволяє зрозуміти з чого виходив суд, приймаючи відповідне рішення. Лише належно аргументоване судове рішення може вважатися правосудним. Повнота та всебічність, об’єктивність і побудова юридичної аргументації на принципах розумності та верховенства права, конституційних і загальнолюдських цінностях суттєво впливають на справедливість і переконливість судового рішення.

    Судова аргументація – це комплекс засобів, методів і прийомів, які використовуються учасниками судового процесу під час представлення власної позиції (точки зору), що знаходить своє відображення в певному виді судового рішення [13, с. 52]; виражений назовні процес судового розгляду стосовно спірних правових питань; спосіб, у який судді публічно ведуть мову про право.

    Відмінності між суб’єктами науково-освітньої та судової діяльності – науковцем-педагогом і суддею полягають насамперед у тому, що перший з них може відмовитись від надання відповіді на поставлене запитання, пославшись на те, що наука на теперішній час не готова до розв’язання цього питання. Навіть учений-юрист на поставлене перед ним питання (Як з наукової точки зору можна вирішити той чи інший правовий спір?), може обмежитись констатацією наявності прогалини в його врегулюванні та запропонувати її усунення через внесення змін до закону чи іншого нормативно-правового акта. Для судді питань, від вирішення яких він може ухилитися при розгляді справи, пославшись на те, що він не знає, як їх вирішувати, оскільки закон з цих питань мовчить, не існує. Суддя не може чекати також, коли такі питання будуть урегульовані законом. Відмова судді від вирішення з тих чи інших причин законодавчо не врегульованих питань за давньою західною традицією розцінюється як ухилення від виконання покладених на суд обов’язків, порушення одного з визначальних принципів права – «відмова у правосудді не допускається». Завдання суду полягає в тому, щоб за будь-яких обставин знайти шляхи розв’язання юридичного конфлікту за допомогою наявних у праві засобів.

    Саме за цією характеристикою судова аргументація, якій притаманна боротьба однієї точки зору з іншою, відрізняється від науково-освітньої аргументації, яка має інші цілі. У теоретичній аргументації пояснення узагальнюються, верифікуються (підтверджуються), поєднуються, обговорюються та коректуються. В ідеалі мета всіх учасників науково-освітньої аргументації – виробити консенсус щодо теоретичної ідеї, який базується на відповідних доказах. Істотна особливість судової аргументації, на відміну від науково-освітньої, полягає не тільки у змісті доказів, які використовуються, а й у формі їх доведення до учасників судового процесу та інших присутніх на ньому осіб. Перше питання, яке при цьому виникає, стосується природи судового розгляду: він є винятково раціональною діяльністю, де панують логічні конструкції, властиві науці, чи діяльністю, що переважно зосереджується на позараціональних складових, притаманних мистецтву? Від відповіді на це питання залежить характеристика особливостей самої судової аргументації.

    Думки з цього приводу суттєво різняться. Деякі фахівці вважають, що суть судового розгляду визначає логіка, відтак він не особливо відрізняється від наукового пізнання. У цьому контексті в якості прикладу варто розглянути особливості судової аргументації при застосуванні принципу незворотності дії закону в часі. Як відомо, принцип незворотності дії закону в часі закріплений у ст. 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Наведене формулювання принципу незворотності є досить категоричним, що викликало необхідність у його офіційному тлумаченні Конституційним Судом України, який присвятив цьому питанню прямо чи дотично сім рішень, проте юридична аргументація деяких з них є недостатньою, що призвело до плутанини в рішеннях судів загальної юрисдикції. Вразливість аргументативної бази передусім проявляється у приведенні судами аргументів, що ґрунтуються на демонстрації їх формальної правильності без відповідного належного аналізу на основі засад верховенства права, що негативно впливає на правовий статус людини та якість вітчизняного судочинства в цілому [14, с. 20].

    Подібні погляди і приклади з судової практики залишаються досить поширеними на пострадянському просторі. По суті, вони є продовженням радянської доктрини теорії доказів і концепції «об’єктивної істини» в судовому процесі, проникнутої «надмірним техніцизмом і логізмом», притаманним передусім природно-науковим дослідженням. Навіть у соціально-гуманітарних науках до використання поняття «об’єктивна істина» слід ставитися досить обережно, пам’ятаючи про істотне значення в них «суб’єктивації» об’єкта наукового пошуку з боку самого дослідника, що є однією з визначальних особливостей наукового пізнання в суспільствознавстві. Тим більше це стосується судового процесу, побудованого на принципі змагальності. Роль людського чинника в ньому часто виявляється вирішальною.

    У зв’язку з цим багато вчених, здебільшого на Заході, дотримується точки зору, що будь-який судовий процес не є послідовно логічним, тобто підпорядкованим і наперед визначеним логічним актам. У ньому переважають швидше закони мистецтва, ніж науки. Зокрема американські дослідники Б. Дейнет і Б. Богоч стверджують, що судовий розгляд у значній своїй частині розігрується як п’єса, в якій його учасники діють в якості акторів. В основі цієї п’єси лежить конфлікт двох версій реальності, та розвивається вона не стільки за законами логіки, скільки за законами жанру, який у цьому випадку ближчий до «драми», оскільки в судовому процесі вирішується доля людей. І вирішують цю долю також люди з притаманними їм особливостями сприйняття почутого в судовому засіданні, його оцінки, стилю мислення, емоціями та переживаннями. Це накладає на судовий процес істотний відбиток позараціональних, психологічно-емоційних чинників, без яких уявити правосуддя неможливо.

    Як слушно відмічають Х. Перельман і Л. Ольбрехтс-Тітека, суть судової аргументації пояснює не стільки логіка, скільки риторика, яка у свою чергу вимагає слухачів. Мета сторін у судовому процесі полягає в переконанні суду в правильності власної версії, а не в виробленні на основі діалогу спільної версії чи підтриманні версії опонента. Тому вони хвилюються передусім про посилення своїх доказів і послаблення доказів противника. Для цього використовуються різні методи й аргументи – аналіз фактів, суперечностей у позиції опонента, реконструкція минулих подій, звернення до різних психологічних способів впливу на аудиторію, прийомів ораторського мистецтва тощо. Звісно, при цьому звертаються до надбань як логіки, так і діалектики, герменевтики та інших галузей знань. Проте якщо наукові докази ґрунтуються на аксіомах, а звідси є істинними в формально-логічному значенні, докази сторін судового процесу виходять із загальних припущень і, таким чином, є не більше ніж правдоподібними. Це свідчить про те, що роль «об’єктивної істини» в судовому процесі не варто фетишизувати. Якби, скажімо, адвокат ставив за мету лише встановлення «об’єктивної істини», він фактично ухилявся би від виконання своєї основної функції – захисту свого клієнта (підзахисного). Не обмежується виключно пошуком істини і буквою закону при обґрунтуванні своєї позиції також обвинувач. Він, як і адвокат, використовує різні риторичні прийоми впливу на аудиторію. Завдання ж суду полягає в тому, щоб зважити аргументи сторін і зробити вибір між ними. Такий вибір відбувається здебільшого на основі не математично точної реконструкції минулих подій, а найбільш переконливого доведення їх вірогідності [15, с. 279 – 282].

    Цікавою в цьому відношенні є гіпотетична «Справа спелеологів» («Case of Speluncean Explorers»), розроблена Л. Фуллером і розвинута в багатьох зарубіжних працях. Постскриптум Л. Фуллер зазначає, що судову справу вигадано задля єдиної мети: зосередити в одному фокусі певні розбіжні філософії права і врядування. Ці філософії представляли людей, яких сильно хвилювали питання вибору за доби Платона та Арістотеля. Можливо, вони хвилюють їх і тепер, коли наша доба дала їм свою оцінку. Якщо в цій судовій справі є якийсь елемент прогнозу, він не сягає далі припущення, що питання, про які тут йдеться, належать до постійних проблем людського роду [16, с. 224]. У цій справі аргументація суддів залежить від типу праворозуміння, який вони підтримують.

    Визначальну роль при виборі рішення в суді відіграють цінності, що лежать в основі культурної традиції тієї чи іншої країни. Судді в ході обґрунтування прийнятого рішення змушені орієнтуватися на аудиторію, до якої звернений процес, а значить, апелювати до тих цінностей, які нею поділяються. До приблизного переліку основних цінностей, до яких апелюють адвокати у своїх промовах і якими керуються судді в аргументації при обґрунтуванні прийнятого рішення, належать наступні: справедливість, свобода, рівність, людська гідність, благополуччя суспільства, автономія особистості, природні (фундаментальні, невідчужувані) права, власність, життя, щастя тощо.

    У цілому особливості судової аргументації зводяться до такого:

    Цивільне, кримінальне та господарське судочинство ґрунтуються виключно на принципі змагальності сторін. Це накладає помітний відбиток як на зміст доказів, процедуру їх збирання, узагальнення та оцінки, так і на форму доведення доказів до учасників судового процесу та інших присутніх на ньому осіб. Складніше з пошуком об’єктивної істини в адміністративному та конституційному судочинстві. На відміну від цивільного, кримінального та господарського судочинства, побудованого виключно на змагальності сторін, адміністративне й конституційне судочинство, хоч і не відкидають елементів змагальності, проте й не зводяться до неї. У цих видах судочинства істотне, а іноді навіть визначальне, значення має пошуковий (дослідницький) принцип. Як конституційні, так і адміністративні суди не обмежуються вивченням доказів, наданих сторонами в судовому засіданні або витребуваних і долучених до справи судом за їх клопотанням. Ці суди можуть збирати, узагальнювати й оцінювати їх за власною ініціативою, що для суддів, які спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних і господарських справ, є загалом неприпустимим. У свою чергу це зумовлює інші особливості конституційного й адміністративного судочинства – мінімізацію фактора аудиторії, позараціональних чинників, прийомів ораторського мистецтва тощо. У цих видах судочинства переважають раціональні, аналітичні конструкції та логічні схеми, характерні для науки. Як наслідок, зближуються з науковими (чи принаймні мають наближатися) також результати конституційного й адміністративного судового розгляду. Тому не випадково мотивувальні частини рішень найавторитетніших зарубіжних конституційних судів часто нагадують справжні наукові трактати [17, с. 179 – 180].

    Так, Конституційний Суд України може використовувати лише ті аргументи власних рішень і рішень Європейського суду з прав людини, які базуються на ґрунтовному дослідженні й стали основою прийняття відповідного рішення. Не можна розцінювати як аргумент одне лише посилання на норми Конституції України чи міжнародно-правових актів, рішення Європейського суду з прав людини, на неаргументовані висловлювання у власних рішеннях. Простий набір подібних посилань або висмикування окремих положень роздумів певного суду не відповідає вимогам до змісту юридичної аргументації. Неприпустимим є використання в аргументації такого техніко-юридичного прийому як юридична фікція, а також пересмикування, маніпулювання міркуваннями Європейського суду з прав людини та власними в попередніх рішеннях, тобто свідоме і навмисне намагання визнати окремі правові судження, орієнтири, що не мають жодного відношення до справи, аргументами з метою створити ілюзію переконливості позиції органу конституційної юрисдикції.

    Окремої уваги потребує характеристика юридичної аргументації Європейського суду з прав людини, яку він здійснює під час тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Правозастосовна діяльність Європейського суду з прав людини має специфіку як з огляду на здійснення і тлумачення ним Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод крізь призму своєї практики, так і з урахуванням того, що для її застосування він враховує положення національного та міжнародного права, які стосуються справи. Це, насамперед, впливає на стадію встановлення юридично значущих фактів і пошуку норми права, яку слід застосувати. З огляду на те, що зазвичай процедура розгляду справ у Європейському суді з прав людини є письмовою, в ній можна чітко простежити обмін аргументами кожної із сторін, що неодмінно включає діалектичну юридичну аргументацію – процедури дискусії, в якій правову позицію відстоюють відповідно до певних правил критичної дискусії, якими слугують правила розгляду справи. Тому невипадково аргументацію в ході правозастосування Європейського суду з прав людини, втілену в тексті його рішення, називають «структурою дискурсу Європейського суду з прав людини». Нерідко Європейському суду з прав людини, який, до речі, в цій ситуації виступає в ролі правової аудиторії в перельманівському розумінні, доводиться оцінювати правдоподібність фактів у ситуації, коли версії подій держави-відповідача та заявника не збігаються, й аргументувати, якій саме версії необхідно віддати перевагу. У тих ситуаціях, коли доказова аргументація виявиться непридатною, Європейський суд з прав людини може застосовувати риторичну модель, оцінивши зміст і переконливість аргументів кожної зі сторін щодо фактичних обставин. Аргументувальні конструкції, які використовує Європейський суд з прав людини, стали предметом емпіричного дослідження, проведеного в Бельгії у 2007 – 2009 рр. Крім «аргументів зі встановленої норми», Європейський суд з прав людини використовує такі аргументи як «аргументи з прецеденту», «аргументи з вербальної класифікації», «аргументи з аналогії», «аргументи з наслідків», «аргументи з прикладу», «аргументи зі знаку» тощо [9, с. 89 – 94].

    Таким чином, специфічним видом юридичної аргументації є судова аргументація. Остання відображає як призначення суду й особливості судочинства, так і засоби, методи і прийоми юридичної аргументації, що застосовуються учасниками судового процесу, які в кінцевому підсумку впливають на зміст судового рішення. Судова аргументація представляє собою об’єднання зусиль національних правотворчих органів, здобутків правової доктрини, міжнародно-правових актів, міжнародної та національної судової практики. Це зумовлює те, що суд не може виходити ні з механічного «виведення» свого рішення з норми права, ні з абсолютної дискреції (свободи розсуду) у виборі нормативної бази та її інтерпретації.


    4. Правила юридичної аргументації під час правозастосування

    Юридична аргументація – це когнітивна процедура, що може розглядатись або як самостійна (суто аналітична), або як відносна (діалектична). Аналітична юридична аргументація як така постає в моделях безвідносно діючого інтелекту. Це означає, що окремий юрист-професіонал є самостійним аналітиком, який здійснює аргументацію за певними правилами. При цьому реакції слухачів (колег, свідків, експертів, народних засідателів, присяжних, суддів тощо) залишаються на цьому етапі невідомими, нейтральними щодо прогнозування. Умовно кажучи, юрист як аналітик залишається наодинці з істиною. У свою чергу діалектична юридична аргументація існує в режимі співвідносних аналітичних процедур, що беруться в певному контексті та в межах різних комунікаційних моделей. Юрист уже не залишається наодинці з істиною, а бере на себе обов’язок впровадження істини в життя. Дійсно, слушним є те, що «у спорі народжується істина». Як аналітична, так і діалектична аргументаційні форми використовуються в науково-освітній і практичній юридичній діяльності, зокрема в ході правозастосування.

    Забезпечення єдності правозастосування є предметом юридичного дискурсу, об’єднання зусиль доктрини, а також правотворчих і правозастосовних суб’єктів. Це об’єднання зусиль об’єктивно диктується закономірностями життя права. Законодавець не повинен забувати про правовий зміст закону, допускати колізійність у регулюванні суспільних відносин. Юридична доктрина, не обмежуючись лише аналізом законодавчих (нормативних) правил, має розробляти засоби та прийоми аргументації, за допомогою яких під час формулювання і застосування норм можуть нівелюватися об’єктивно обмежені можливості закону, що закріплює лише відносно абстрактні моделі поведінки. Правозастосування ж не може виходити ні з механічного прикладання норми до конкретної ситуації, ні з абсолютної дискреції у виборі норм та їх інтерпретації.

    У фаховій літературі правила юридичного дискурсу, як і моделі юридичної аргументації, класифікуються за різними критеріями. Одним з найпоширеніших і найбільш придатних (характерних) для юридичного дискурсу є поділ таких правил на матеріальні (змістові), тобто такі, що стосуються структури і змісту аргументів, та процедурні, тобто ті, які є безпосереднім предметом процедури дискурсу. До першої групи цих правил належать, зокрема вимоги:

    На цих правилах має базуватися будь-яка теорія практичного аргументування, будь-яка модель, у тому числі монологічний (аналітичний) різновид юридичної аргументації.

    Процедурні правила стосуються в першу чергу діалогічної (діалектичної) моделі юридичної аргументації, тобто специфічних правил власне практичного дискурсу. Основне завдання цих правил полягає в забезпеченні безсторонності, неупередженості практичної аргументації.

    Основні процедурні правила юридичного дискурсу зводяться до такого:

    Процедурні правила юридичного дискурсу гарантують права кожному з його учасників, а також свободу і рівність у межах дискурсу. У свою чергу вони ґрунтуються на основоположних універсальних принципах демократичної правової держави – справедливості, свободи та рівності, що свідчить про універсальний характер також самої теорії юридичного дискурсу [15, с. 283 – 284].

    Юридична аргументація пронизує всі стадії правового регулювання суспільних відносин, у тому числі правозастосування. У ході правозастосування, насамперед судового, на стадіях, що передують ухваленню рішення у справі та оформленню його у правозастосовному акті, встановлення юридично значущих фактів і пошуку норми чи норм, котрі треба застосувати, можуть «вмикатися» як логічна, так і риторична та діалектична моделі юридичної аргументації. Логічну модель аргументації застосовують у так званих «легких справах», у яких засобів формальної логіки достатньо, аби застосувати норму до фактів. «Важка справа» не може бути вирішена інструментами формальної логіки, а потребує використання, зокрема засобів аналогії, некласичної логіки, соціальних аргументів, аргументів з наслідків, прикладу та ін. У цьому контексті слушно зазначає Д. Ллойд, що юридична аргументація, так само, як і наші повсякденні «резони», у значній мірі покладається на аргументи за аналогією. Людина має природну схильність однаково підходити до схожих ситуацій і ця тенденція відграє важливу роль у функціонуванні правосуддя [18, с. 305]. Для правозастосування в таких справах крім логічної аргументації застосовують ще й діалектичну та риторичну: діалектичну модель аргументації використовують у змагальному процесі, в якому сторони представляють аргументацію своєї позиції, можуть змінювати її під впливом аргументації протилежної сторони, а суб’єкт правозастосування, заслухавши аргументи сторін як щодо фактів, так і стосовно права, виробляє власну аргументацію щодо того, які факти є юридично значущими та які норми (норму) потрібно застосувати. Це стадія «контексту виявлення» – пошуку правильного рішення під час юридичної аргументації. На стадіях ухвалення рішення у справі та оформлення його у правозастосовному акті суб’єкт правозастосування об’єктивує свою юридичну аргументацію, створюючи мотивацію рішення у справі, з якої прямо має випливати резолютивна частина рішення. Ці стадії є складовими етапу «контексту виправдання» – виправдання правильності, прийнятності й переконливості юридичної аргументації в рішенні суб’єкта правозастосування [9, с. 89].

    Юридична аргументація в ході правозастосування має бути узгоджена зі спеціальними гносеологічними принципами юридичного пізнання. Зокрема принципами всебічності, повноти та об’єктивності. Усебічність юридичної аргументації означає, що при пізнанні предмета доказування та обставин, що мають значення для справи, були проведені всі необхідні юридико-пізнавальні процедури, та перевірені всі можливі версії. Повнота означає досягнення достатності доказів у сукупності, що представлені для підтвердження обставин справи. При цьому повнота щодо різних юридичних справ може бути неоднаковою, але головне щоб вона забезпечила необхідну сукупність доказів для прийняття правозастосовного рішення. Об’єктивність передбачає неупереджене, незаінтересоване дослідження будь-яких обставин (обтяжуючих, пом’якшуючих тощо). Умови незаінтересованості юридичної аргументації під час правозастосування визначаються законом. Потрібно зауважити, що в законах відсутні прямі вказівки необхідності встановлення істинності, правдивості або достеменності картини події, що має юридичне значення. Проте це не означає, що у правозастосовній практиці допускається можливість ігнорування загальних закономірностей пізнання. Навпаки, ці принципи (хоча й опосередкованим чином) закріплені в нормах права: з одного боку, стосовно захисту прав і законних інтересів осіб та організацій, що потерпіли від правопорушення, а з іншого – захисту осіб, які притягнені до негативної юридичної відповідальності, від незаконного обвинувачення, осудження, необґрунтованого обмеження прав і свобод. Уже на рівні принципів у практиці юридичного пізнання узгоджуються питання істинності (логічних норм) і законності (норм права).

    Під час правозастосування здійснюється аргументаційний аналіз юридичного дискурсу, тобто розбиття певного міркування на частини, виокремлення тези в ньому з подальшим виділенням і порівнянням аргументів, використаних у дискурсі, конструюванням аргументаційної картки цього дискурсу. Аргументаційний аналіз дозволяє чітко встановити типи аргументів, відділити слабкі аргументи від сильних, розташувати їх у логічний ланцюг і коректно використовувати в юридичній аргументації. Такий метод дозволяє юристам коректно та ґрунтовно здійснювати юридичну кваліфікацію. Найбільше в ході правозастосування використовуються такі групи аргументів, а саме: аргументи «до речей» (ad rem), аргументи «до людей» (ad hominem), аргументи «до права» (ad ius), аргументи «до закону» (ad lex). До групи аргументів «до речей» (ad rem) відносять усі фактичні дані, які стосуються реальних обставин справи, тобто місце, обставини, предмети навколишнього середовища та інші матеріальні обставини. До аргументів «до людини» (ad hominem) належать відомості, що характеризують саму особу, її наміри, психічний, інтелектуальний стан, тобто все, що стосується особистості та містять персонологічні дані, які мають суб’єктивну природу. До групи власне юридичних аргументів відносять аргументи «до права» (ad ius) та аргументи «до закону» (ad lex). Аргументи «до права» (ad ius) включають загальні, галузеві принципи права, принципи окремих інститутів права, правові презумпції та аксіоми. Під аргументами «до закону» (ad lex) розуміють норми права, форми (джерела) права, зокрема чинні закони.

    Юридична аргументація під час правозастосування базується не лише на точних і чітких нормах логічного характеру, але й на явних заборонах неприпустимості моральних прийомів і психологічних вивертів, і здебільшого керується головною ціннісною орієнтацією – максимально сприяти переконанню людей. У контексті такої орієнтації звичайно явно або неявно оцінюються мова й поводження людей у ході юридичної аргументації. Усе те, що сприяє досягненню взаєморозуміння між людьми, переконанню в істинності й справедливості тих або інших заяв і рішень, одержує схвалення людей та їх спільнот, а протилежні дії – осудження. Варто наголосити на тому, що ціннісні судження звичайно виступають як схвалення або осудження, оскільки вони ґрунтуються на прихильності до певного ідеалу поводження та дії.

    У межах діалектичної моделі юридична аргументація розглядається з позиції процедури обговорення, у процесі якого сторони відстоюють у суперечці свої позиції, керуючись правилами раціональної дискусії. У цьому випадку юридична аргументація вважається частиною діалогу про прийнятність юридичної точки зору. Будь-яка людина, яка висуває юридично значиму точку зору і хоче, щоб вона була прийнята, зобов’язана представити аргументи на підтримку своєї позиції. Раціональність спору залежить від того, чи задовольняє процедура обговорення певним формальним і сутнісним критеріям прийнятності. Діалектична модель юридичної аргументації вимагає, щоб дискусія також відповідала процесуальним критеріям раціональності. Для того, щоб юридичне рішення було прийнятним важливо, щоб учасники дискусії дотримувалися певних правил – це принципи послідовності, ефективності, можливості перевірки, зв’язаності та ясності, узагальненості й щирості.

    Юридична аргументація як комунікаційний процес охоплює постійний обмін питаннями та відповідями в ході правозастосування. Питання – це інформаційний запит, тобто прохання чи вимога поповнити нестачу або неповноту знання про предмет думки. Існує декілька правил, які допомагають уникнути помилок у питаннях, які виникають під час правозастосування:

    Системний огляд змістового поля питань дозволяє дати формальні схеми відповідей на ті чи інші питання, що виникають у ході правозастосовної діяльності. Відповіддю є судження (або група суджень), що надає (надають) інформацію, якої бракувало суб’єкту питання при його формулюванні. З огляду на те, що відповідь виражається в судженні, їм властиві такі характеристики, як істинність або хибність, стверджувальність або заперечувальність. Правила відповідей мають сенс лише відносно їхніх повних форм. Тому для встановлення правильності неповної відповіді слід спробувати перетворити її в повну. Правила відповідей відносно симетричні правилам питань:

    Зміст засобів і прийомів юридичної аргументації під час правозастосування залежить від рівня правової, політичної і загальної культури, національних традицій, звичаїв, досягнень конституціоналізму, повноти використання конституційних і загальновизнаних правових, демократичних, загальнолюдських цінностей і стану, якості правового регулювання. Результати юридичної аргументації не будуть істинними, якщо вони призводять до фактичного скасування прав і свобод, звуження їх змісту, обсягу та сфери застосування конституційних цінностей, порушують засади функціонування та розвитку громадянського суспільства, принципи діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, допускають концентрацію чи узурпацію влади одним з органів державної влади або їх наслідком буде розбалансування системи стримувань і противаг механізму держави [19, с. 16].

    Таким чином, юридична аргументація не є простим додатком, розроблених логіками та філософами аргументативних технік, до окремих прикладних питань права. Юридична аргументація – це особливе практичне мистецтво, досягнути успіху в ньому може лише той, хто вміє обирати найбільш вдалі прийоми аргументації, володіє мистецтвом відчувати аудиторію, здатен створити ту конфігурацію аргументів, які є найбільш вдалими та достатніми для доведення тези. При цьому варто пам’ятати, що головна складність юридичної аргументації як предмета дослідження полягає в тому, що універсального, однаково ефективного завжди та всюди мистецтва полеміки не існує.


    Список використаних джерел

    1. Козюбра М. І. Теорія юридичної аргументації: історія становлення, стан і перспективи у вітчизняній юриспруденції. Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна : зб. наук. статей ; гол. ред. А. Мелешевич. Київ : Дух і літера, 2013. С. 559–582.
    2. Бургін М. С. Аргументації теорія. Юридична енциклопедія : В 6 т. / Редкол : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ, 1998. Т. 1. С. 139–140.
    3. Юридична аргументація. Логічні дослідження : монографія / О. М. Юркевич та ін. / За заг. ред. О. М. Юркевич. 2-ге вид., перероб. та допов. Харків : Право, 2015. 336 с.
    4. Мельник М. О. Вплив висновків школи правового реалізму на теорію юридичної аргументації. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2017. Т. 193. С. 26–30.
    5. Політюк А. П. Аргументація як предмет неформальних досліджень (неформальна логіка та риторична аргументація) : автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.06. Київ, 2015. 18 с.
    6. Кістяник В. І. Вплив моделі правової аргументації Р. Дворкіна на судове рішення. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2013. Т. 144–145. С. 21–24.
    7. Козюбра М. І. Загальнотеоретичне правознавство в умовах сучасних глобалізаційних трансформацій. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2017. Т. 193. С. 3–11.
    8. Щербина О. Ю. Специфіка витлумачення терміна «юридична аргументація» у логіко-юридичних студіях. Альманах. Філософські проблеми гуманітарних наук. Київ, 2016. № 25. С. 61–66.
    9. Дудаш Т. Особливості аргументування рішень Європейського суду з прав людини (до характеристики методологічних підходів). Право України. Київ, 2017. № 4. С. 86–96.
    10. Рабінович П. М., Дудаш Т. І. Правова аргументація: терміно-поняттєвий інструментарій дослідження. Вісник Національної академії правових наук України. Харків, 2016. № 2 (85). С. 8–20.
    11. Лобач О. М. Юридична аргументація в податковому праві (загальний огляд). Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2017. Т. 193. С. 30–37.
    12. Козюбра М. І. Моделі (типи) юридичної аргументації. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2013. Т. 144–145. С. 3 – 8.
    13. Кістяник В. І. Особливості аргументації в судах загальної юрисдикції. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2015. Т. 168. С. 52–55.
    14. Абрамович Р. М. Особливості судової аргументації при застосуванні принципу незворотності дії закону в часі в Україні. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2013. Т. 144–145. С. 17–20.
    15. Загальна теорія права : підруч. / М. І. Козюбра та ін. ; за заг. ред. М. І. Козюбри. Київ: Ваіте, 2015. 392 с.
    16. Філософія права / За ред. Дж. Фейнберґа, Дж. Коулмена ; пер. з англ. П. Таращук. Київ : Основи, 2007. 1256 с.
    17. Козюбра М. Теорія юридичної аргументації та її особливості в конституційному судочинстві. Вісник Конституційного Суду України. Київ, 2016. № 6. С. 167–180.
    18. Ллойд. Д. Идея права / перевод с англ. М. А. Юмашева, Ю. М. Юмашев, научный редактор : Ю. М. Юмашев. 3-е изд. Москва : КНИГОДЕЛ, 2006. 416 с.
    19. Савенко М. Д. Методологія юридичної аргументації у рішеннях конституційної юстиції. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. Київ, 2013. Т. 144–145. С. 12–17.