Фінансове право

§4.1. Поняття бюджету та його роль у виконанні функцій держави та органів місцевого самоврядування.
Бюджет – це головний фінансово-плановий нормативний документ держави, який визначає більшість параметрів її розвитку як безпосередньо на бюджетний рік, так і на перспективу розвитку. Бюджет є невід’ємною ознакою держави, оскільки разом з податками забезпечує реалізацію суверенітету шляхом створення фінансової основи для діяльності держави. Саме тому бюджет є необхідним кожній державі для задоволення державних і суспільних потреб у грошових коштах. Згідно з Бюджетним кодексом (далі БК) України, бюджет – це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду [1].
Роль бюджету проявляється у тому, що він формує фінансову базу функціонування нашої держави і місцевих адміністративно-територіальних одиниць, виконаннями своїх завдань і функцій. Грошові кошті концентруються у бюджетах всіх рівнів з метою реалізації державної соціально-економічної політики, забезпечення належного рівня життя громадян, оборони і безпеки держави та ін. стратегічних напрямів.
У науковій літературі бюджет розглядається у різних аспектах: 1) бюджет як економічна категорія; 2) бюджет з матеріальної точки зору; 3) бюджет як правова категорія; 4) бюджет як політичний інститут.
1) Бюджет як економічна категорія обумовлений тим, що виконання функцій держави об’єктивно потребує фінансових ресурсів. У даному аспекті бюджет представляє собою систему економічних відносин, виникнення і реалізація яких пов’язана з формуванням, розподілом та використанням бюджетних фондів різного рівня.
Сутність бюджету як економічної категорії реалізується через низку функцій: розподільчу (регулюючу), контрольну, фіскальну.
Зміст розподільчої функції бюджету характеризується процесами розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів не лише між різними рівнями влади, але й між різними підрозділами суспільного виробництва. Сфера дії розподільчої функції визначається тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва. Зміст цієї функції реалізується у процесі формування доходних джерел бюджету і їх використання для здійснення економічної політики держави.
Розподільча роль бюджету реалізується в його можливості змінювати галузеві і територіальні пропорції розвитку економіки, регулювати темпи розвитку окремих сфер і галузей з метою досягнення головних завдань і цілей фінансової політики.
Контрольна функція бюджету полягає міститься у тому, що бюджет об’єктивно через якісно-кількісні характеристики формування і використання фондів грошових коштів держави відображає економічні процеси, що відбуваються у структурних ланках національної економіки.
Фіскальна функція бюджету передбачає, з одного боку, забезпечення фінансовими ресурсами виконання державою своїх прямих управлінських, оборонних, зовнішньополітичних і соціальних завдань, тобто тих державних послуг, які на неї покладені. З іншого боку, необхідно створення умов для ефективного розміщення і використання всіх наявних державних ресурсів і підтримання певного рівня економічної активності [3].
2) З матеріальної точки зору бюджет представляє собою централізований грошовий фонд держави або органу місцевої влади, що формується на тому чи іншому рівні для забезпечення функцій відповідних органів державної або місцевої влади. Матеріальний зміст бюджету має складну організаційну структуру і знаходиться у постійній динаміці: змінюється обсяг акумульованих грошових коштів, види доходів і видатків. Проте такого фонду у повному обсязі не існує, оскільки отримувані надходження грошових коштів до бюджету постійно спрямовуються на покриття передбачених видатків. Це пов’язано з тим, що у бюджеті постійно змінюється обсяг коштів, які у ньому концентруються. На практиці грошова сума доходів і видатків, що первинно визначена у бюджеті, ніколи у цілісному вигляді не існує, оскільки одразу після надходження грошових коштів до відповідних бюджетів вони використовуються для фінансування певних передбачених законодавством потреб.
3) Бюджет як правова категорія є планом формування, розподілу та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду, який затверджується відповідними представницькими органами державної або місцевої влади.
Бюджет у правовому аспекті є головним універсальним фінансовим планом порівняно з іншими фінансовими планами. Відносно інших фінансових планів (кошторисів, розписів доходів і видатків, кредитних планів, касових планів тощо) бюджет є координуючим. Державний бюджет України затверджується у формі прийняття Верховною Радою України спеціального закону, який фактично є фінансовою конституцією держави на рік. Місцеві бюджети затверджуються у формі рішень місцевих представницьких органів.
Як основний фінансовий план бюджет характеризується універсальністю і координацією. Універсальність бюджету як фінансового акту проявляється у аспекті охоплення ним, як ніяким іншим фінансовим планом, практично всіх галузей і сфер економічного і соціального розвитку. Координуюча роль бюджету проявляється через взаємозв’язок показників бюджету з показниками інших фінансових планів [4].
4) У політичному аспекті бюджет є політичним інститутом у зв’язку з тим, що по-перше, державний бюджет має політичне значення, затверджується законодавчим органом державної влади (місцеві – відповідно, представницькими органами місцевої влади); по-друге, бюджет виражається безпосередньо у бюджетній політиці держави
Бюджетна політика – це цілеспрямована діяльність держави у фінансово-бюджетній сфері. У вітчизняній фінансовій науці немає однозначного визначення сутності бюджетної політики. Відсутність однозначності в цьому питанні не сприяє повноцінному використанню бюджетної політики як інструменту державного впливу та врегулювання соціально-економічного розвитку країни. На практиці бюджетна політика досить часто розглядається, як політика визначення видатків бюджету, що є недостатньо. Не зменшуючи важливості політики державних видатків і видатків бюджету, зокрема, не можна погодитися із таким підходом.
Бюджетна політика за своїм змістом і призначенням має передбачати регулювання фінансово-економічних відносин насамперед у частині мобілізації податків, зборів та обов’язкових платежів доходів і формування бюджету з метою забезпечення виконання державних зобов’язань і здійснення для цього належних бюджетних видатків. Це сутність та основна мета бюджетної політики в процесі розвитку національної економіки та випереджаючого (порівняно з валовим внутрішнім продуктом (далі – ВВП) зростання державного фонду фінансових ресурсів.
Держава повинна проводити таку бюджетну політику, яка б оптимально поєднувала інтереси суспільства, самої держави, окремих територій, підприємств і громадян. Бюджетна політика в Україні в сучасних умовах має бути передбачуваною та скерованою на виконання чітких і конкретних державних зобов’язань, що забезпечить належність, ефективність та результативність її проведення.
Узагальнюючи викладене вище, бюджет – це регламентований законом (державний) або рішенням органів місцевого самоврядування (місцевий) план формування, розподілу і використання централізованого фонду коштів, необхідних для забезпечення виконання завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду [1].
Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути іншим, ніж передбачено ч. 1 ст. 3 БК України. Такими особливими обставинами є:
1) введення воєнного стану;
2)оголошення надзвичайного стану в Україні [1].

§4.2. Бюджетне право. Бюджетно-правові норми. Бюджетно-правові відносини

У зв’язку з наявністю та особливим значенням бюджетів і бюджетної системи виникають суспільні відносини, які регулюються центральною підгалуззю фінансового права – бюджетним правом.
Бюджетне право – це сукупність фінансово-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу формування, розподілу і використання державного та місцевих бюджетів.
Бюджетне право пов’язано з іншими інститутами та підгалузями фінансового права, що підкреслює особливу важливість бюджету у фінансовій системі України, його координуючу роль.
На формування та розвиток сучасного бюджетного права вплинули видатні науковці: Л.К. Воронова [5], О.Н. Горбунова [6], М.В. Карасьова [7], А.А. Нечай [8], М.І. Піскотін [9], Е.А. Ровинський [10], Р.О. Халфіна [11], Н.І. Хімічева [12], С.Д. Ципкін [13] та ін. Формування бюджетного права як підгалузі фінансового права постало можливим завдяки наступним обставинам: бюджетне право регулює доволі широке коло суспільних відносин; активізувалося бюджетне нормотворення; визначена нова, адекватна ринковим відносинам бюджетна система; відбулася кодифікація бюджетного законодавства.
Бюджетне право як підгалузь фінансового права має свій предмет правового регулювання: В ідносини, що складають предмет бюджетного права, поділяються на наступні групи:
1) відносини, що виникають з приводу бюджетного устрою і бюджетної системи, принципів її побудови;
2) відносини, що виникають з приводу визначення структури доходів і видатків бюджетної системи і розподілу їх між окремими ланками бюджетної системи;
3) міжбюджетні відносини,  що виникають між державою, Авто номною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням, а також їх уповноваженими органами щодо за безпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхід ними для виконання функцій, передбачених Конституцією України,  законами України та актами органів місцевого самоврядування;
4) відносини, що визначають роль і компетенцію суб’єктів бюджетних відносин (повноваження держави і органів місцевого самоврядування);
5) відносини, що виникають з приводу бюджетного процесу;
6) відносини, що виникають з приводу контролю за виконанням бюджетів і застосування заходів відповідальності за порушення бюджетного законодавства.
Норми бюджетного права природно є видом фінансово-правових норм і по суті є загальнообов’язковими приписами компетентних органів державної влади, які регламентують формування, розподіл і використання централізованих фондів коштів – державного і місцевих бюджетів, виражені в категоричній формі й забезпечені примусовою силою держави.
Специфічна особливість регулювання бюджетної діяльності за допомогою правових норм полягає в тому, що вони надають економічним (бюджетним) відносинам офіційний характер, державний захист. Особливістю юридичного змісту бюджетно-правових норм є те, що вони встановлюють правила поведінки для особливого кола суб’єктів, яке відрізняється від суб’єктів інших видів фінансових правовідносин.
Бюджетно-правові норми класифікуються за наступними критеріями:
За впливом на суб’єкта бюджетно-правових відносин поділяються на:
1) Зобов’язуючі – приписують здійснити певні дії (наприклад, абз. 2 п. 3 с т. 14 БК України визначає, що оборотний залишок бюджетних коштів встановлюється у розмірі не більше 2 відсотків планових видатків загального фонду бюджету і затверджується у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет)  [1] .
2) Забороняючі – приписують не чинити певні дії (наприклад, у п. 2 ст. 15 БК України зазначено, що джерелом фінансування бюджету не можуть бути емісійні кошти Національного банку України)  [1] .
3) Уповноважуючі – регламентують повноваження (сукупність прав та обов’язків) суб’єктів бюджетно-правових відносин (наприклад, ст. 110 БК України регламентує повноваження Рахункової палати по контролю за дотриманням бюджетного законодавства)  [1] .
За змістом бюджетно-правові норми поділяються на :
Матеріальні – визначають матеріальний зміст юридичних прав та обов’язків суб’єктів бюджетно-правових відносин; структуру бюджетної системи України; перелік доходів і видатків та принципи їх розподілу між рівнями бюджетної системи.
Процесуальні – закріплюють порядок, процедури діяльності органів державної та місцевої влади щодо бюджетів: складання і розгляду проекту бюджету, затвердження й виконання бюджету, а також складання, розгляду й затвердження звіту про виконання бюджету.
За періодом дії бюджетно-правові норми поділяються на:
Постійно діючі – це норми, дія яких не обмежена у часі, передусім норми БК України.
Періодичні – це норми, які діють у межах чітко визначеного періоду, головним прикладом яких є норми Закону про державний бюджет, які діють на протязі бюджетного періоду (календарного року).
На думку Л.К. Воронової, тільки у бюджетному праві, як розділі фінансового, матеріальні правові норми об’єднуються в інституті бюджетного устрою, а процесуальні – у бюджетному процесі [5].
Суспільні відносини в галузі бюджету, що регулюються бюджетно-правовими нормами називаються бюджетно-правовими. Бюджетні правовідносини є наслідком правового регулювання державою суспільних економічних відносин, що виявляється у наданні цим відносинам юридичної форми. Кожний конкретний акт бюджетної діяльності (розподіл коштів або використання бюджетних асигнувань) здійснюється виключно на правовій підставі, тобто у нерозривній єдності матеріальної і правової сторін цих відносин.
Бюджетні правовідносини – це врегульовані нормами бюджетного права суспільні відносини у сфері формування, розподілу і використання грошових коштів державного і місцевих бюджетів.
Бюджетним правовідносинам як виду фінансово-правових відносин характерні всі ознаки останніх. Разом з цим, цій особливій групі правовідносин характерні й певні особливості, а саме:
1) Вони виникають у зв’язку з формуванням, розподілом і використанням централізованих фондів коштів – державного і місцевих бюджетів.
2) Коло суб’єктів бюджетних правовідносин є більш вузьким порівняно з іншими видами фінансово-правових відносин, оскільки виключає учасників, відносини яких з бюджетом опосередковуються через податкові та інші види відносин (громадяни, підприємства та організації недержавної і не муніципальної форми власності). Особливістю також є те, що суб’єктами бюджетних правовідносин виступають держава в цілому, представницькі та виконавчі органи державної і місцевої влади. Суб’єктів бюджетних правовідносин можна поділити на такі три групи: 1) держава, державні та адміністративно-територіальні утворення; 2) представницькі та виконавчі органи державної і місцевої влади; 3) підприємства, установи і організації, що фінансуються з бюджетів.
3) Бюджетні правовідносини виникають тільки на підставі нормативного акту, акту про бюджет – Закону про Державний бюджет або рішення про бюджет представницьких органів місцевої влади. Бюджетні правовідносини тривають у рамках бюджетного періоду (який співпадає з календарним роком) – з 1 січня по 31 грудня відповідно до терміну дії Закону про Державний бюджет. При цьому необхідно враховувати, що бюджетний рік фактично співпадає зі стадією бюджетного процесу – виконанням бюджету. З огляду на передбачену у бюджетному законодавстві тривалість всіх стадій бюджетного процесу, бюджетні правовідносини мають також і бюджетний цикл, який триває біля двох років.
Визначальну роль у поточному (на бюджетний період) правовому регулюванні бюджетних відносин відіграє Закон про Державний бюджет. У цьому сенсі важливу ознаку бюджетних правовідносин наводить М.В. Карасьова. На її думку, лише для бюджетних правовідносин у ряді випадків є характерним такий унікальний об’єкт, як закон про бюджет на поточний рік, проект бюджету і бюджет як плановий акт. Наприклад, об’єктом бюджетно-правових відносин по розгляду і затвердженню бюджету є проект відповідного бюджету на наступний фінансовий рік, а об’єктом правовідносин по виконанню бюджету є бюджет як плановий акт і одночасно закон (постанова), яким він затверджений [7].
Бю джетні правовідносини, включаючи організацій но-грошовий характер, не мають своїм  об’єктом певні блага. Правовий зв'язок між суб'єктами щодо задоволення благом вини кає внаслідок визнання (закріплення в акті про бюджет) якісного (тобто визнання по треб публічними, наслідком чого є закріп лення за ними значення «видатки бюдже ту») та кількісного (тобто в акті про бю джет встановлюється обсяг видатків на на буття цих благ задля задоволення визнаних потреб) значення. Отже, об'єктом інтересу у бюджетних правовідносинах (публічного  інтересу) є блага, за допомогою яких задо вольняються визнані публічні потреби, а  об'єктом бюджетних правовідносин є фонди  коштів, визначені актом про бюджет, з при воду яких існує правовий зв'язок між  суб'єктами бюджетних правовідносин щодо  утворення, розподілу та використання  коштів цих фондів. Об’єкт бюджетних пра вовідносин зумовлюється публічним інтере сом, тобто визнаними публічними потребами, які не є об'єктом бюджетних право відносин, будучи об'єктом інших видів пра вовідносин.
Об'єкт бюджетних правовідносин можна визначити як те, з приводу чого вини кає й існує правовий зв'язок між суб'єктами  бюджетних правовідносин у межах бю джетної правосуб'єктності, детермінований  інтересами забезпечення публічних потреб [14].
Бюджетне законодавство України побудоване за принципами, визначеними у ст.ст. 8, 95 і 143 Конституції України  [15] , що полягають у верховенстві права та незалежності окремих ланок бюджетної системи країни, що будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні (бюджетне законодавство), є:
1) Конституція України;
2) Бюджетний кодекс України;
3) закон про Державний бюджет України;
4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини, передбачені ст. 1 БК України;
5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання БК та інших законів України, передбачених пп. 3, 4 ч. 1 ст. 4 БК України;
6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання БК України, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, передбачених пп. 3–5 ч. 1 ст. 4 БК України;
7) рішення про місцевий бюджет;
8) рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийнятих відповідно до БК України, нормативно-правових актів, передбачених пп. 3–7, ч. 1 ст. 4 БК України  [1].
У сфері бюджетних відносин помітне місце належить бюджетним документам, що регламентують виконання бюджету за доходною та видатковою частинами. Бюджетні документи поділяються на планові (проекти бюджетів, розписи відповідних бюджетів, кошториси бюджетних установ тощо), оперативні (доручення фінансових органів на перерахування коштів з місцевих бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів тощо) та звітні (звіти бюджетних установ, фінансових та кредитних організацій про виконання бюджетів).
Якщо міжнародним договором України, поданим на ратифікацію, встановлено інші положення, ніж у відповідних нормах бюджетного законодавства України, такі положення приймаються окремими законами про внесення змін до відповідних законів і розглядаються Верховною Радою України одночасно з ратифікацією міжнародного договору України, яким такі положення передбачені.
Розгляд законопроектів, які впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, здійснюється за особливою процедурою, що визначається ст. 27 БК України.

§4.3. Бюджетний устрій і бюджетна система України.

Бюджетний устрій визначає організацію бюджетної системи держави, принципи її побудови, взаємовідносини між її елементами. Бюджетний устрій обумовлений формою державного устрою країни. Саме від форми державного устрою країни залежить побудова бюджетної системи як головного елементу бюджетного устрою: в унітарних країнах бюджетні системи є дворівневими (державний і місцеві бюджети), а у федеративних – трирівневими (державний, бюджети суб’єктів федерації і місцеві бюджети).
Бюджетна система України – це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіального устроїв і врегульована нормами права.
Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах):

Бюджетна система побудована на основі начал – базових принципів, які є вихідними положеннями, що визначають характер бюджетних відносин, напрями бюджетної діяльності, їх зміст.
Принципи бюджетної системи, закріплені у ст. 7 БК України,  є керівними засадами, головними правилами, відправними установленнями, що  походять з конституційних ідей єдності, справедливості, неупередженості, соціальної спрямованості, збалансованості та ефективності , визначають  загальну спрямованість і найістотніші риси  бюджетної системи,  характер бюджетних відносин, їх внутрішню логіку та зміст,  тобто принципи  характеризують  загальні   вимоги до бюджетних відносин і їх учасників.
Правові принципи бюджетної системи є концентрованим виразом найважливіших   сутнісних рис та цінностей, притаманних бюджетному праву;  вони концентрують і відображають не лише фінансові, але й  моральні, організацій ні засади бюджетних відносин, що виникають з приводу акумулювання, розподілу і перерозподілу, а також витрачання бюджетних коштів.   Принципи бюджетної системи формують певну мораль у відносинах між державою і громадянами, громадами регіонів і адміністративно-територіальних утворень.
Отже, закріплення принципів бюджетної системи у БК України  надає їм статусу принципів бюджетного права, які містять загаль новизнані правові ідеї справедливості і відповідальності держави перед суспільством, а також об’єктивно зумовлені характером відповідних суспільних  відносин.
Принципи бюджетної системи, закріплені у БК України, базуються на загальноконституційних приципах-основах – справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;  соціальної спрямованості економіки; єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів та ін.
Відродження в Україні інституту місцевого  самоврядування потребує цілеспрямованих дій, направлених на організаційно-правове та економічне забезпечення децентралізації в сфері управління, втілення опти мальної моделі розподілу функціональних та еко номічних повноважень між центральними і місцеви ми органами влади, вдосконалення організаційної  діяльності, правової і економічної бази функціону вання органів місцевого самоврядування.  
Основними причинами, які обмежують мож ливості місцевого самоврядування в здійсненні  своїх функцій, слід вважати: відсутність достатньої  фінансової основи місцевого самоврядування;  відсутність чіткого розподілу повноважень  органів місцевого самоврядування та місцевих ад міністрацій; відсутність чіткої послідовності дер жавної політики по розробленню системи місцево го самоврядування; нерівномірність розвитку територій; неефективність служби в органах місце вого самоврядування; залежність органів місцево го самоврядування від рішень місцевих органів  виконавчої влади з питань формування бюджетів та реалізації делегованих повноважень [ 16 ].
Таким чином, система принципів бюджетної системи тісно пов’язана з функціональним розподілом повноважень за рівнями влади – державної та місцевої.
Принципи бюджетної системи базуються і відповідають також і загальноправовим принципам – єдності прав і обов’язків суб’єктів бюджетних відносин; гарантованості прав громадян і громад, реалізація яких пов’язана з бюджетним фінансуванням; принципу відповідальності, у тому числі держави перед громадянами за стан здійснення бюджетної політики; законності; поєднання стабільності і динамізму бюджетних відносин та ін.
Бюджетна система України ґрунтується на принципах, закріплених у ст. 7 БК України:
1) принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти – до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
5) принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності – при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядуванням, при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності Бюджетна система побудована на основі начал – базових принципів, які є вихідними положеннями, що визначають характер бюджетних відносин, напрями бюджетної діяльності, їх зміст.
Принципи бюджетної системи, закріплені у ст. 7 БК України,  є керівними засадами, головними правилами, відправними установленнями, що  походять з конституційних ідей єдності, справедливості, неупередженості, соціальної спрямованості, збалансованості та ефективності , визначають  загальну спрямованість і найістотніші риси  бюджетної системи,  характер бюджетних відносин, їх внутрішню логіку та зміст,  тобто принципи  характеризують  загальні   вимоги до бюджетних відносин і їх учасників.
Правові принципи бюджетної системи є концентрованим виразом найважливіших   сутнісних рис та цінностей, притаманних бюджетному праву;  вони концентрують і відображають не лише фінансові, але й  моральні, організацій ні засади бюджетних відносин, що виникають з приводу акумулювання, розподілу і перерозподілу, а також витрачання бюджетних коштів.   Принципи бюджетної системи формують певну мораль у відносинах між державою і громадянами, громадами регіонів і адміністративно-територіальних утворень.
Отже, закріплення принципів бюджетної системи у БК України  надає їм статусу принципів бюджетного права, які містять загаль новизнані правові ідеї справедливості і відповідальності держави перед суспільством, а також об’єктивно зумовлені характером відповідних суспільних  відносин.
Принципи бюджетної системи, закріплені у БК України, базуються на загальноконституційних приципах-основах – справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;  соціальної спрямованості економіки; єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів та ін.
Відродження в Україні інституту місцевого  самоврядування потребує цілеспрямованих дій, направлених на організаційно-правове та економічне забезпечення децентралізації в сфері управління, втілення опти мальної моделі розподілу функціональних та еко номічних повноважень між центральними і місцеви ми органами влади, вдосконалення організаційної  діяльності, правової і економічної бази функціону вання органів місцевого самоврядування.  
Основними причинами, які обмежують мож ливості місцевого самоврядування в здійсненні  своїх функцій, слід вважати: відсутність достатньої  фінансової основи місцевого самоврядування;  відсутність чіткого розподілу повноважень  органів місцевого самоврядування та місцевих ад міністрацій; відсутність чіткої послідовності дер жавної політики по розробленню системи місцево го самоврядування; нерівномірність розвитку територій; неефективність служби в органах місце вого самоврядування; залежність органів місцево го самоврядування від рішень місцевих органів  виконавчої влади з питань формування бюджетів та реалізації делегованих повноважень [ 16 ].
Таким чином, система принципів бюджетної системи тісно пов’язана з функціональним розподілом повноважень за рівнями влади – державної та місцевої.
Принципи бюджетної системи базуються і відповідають також і загальноправовим принципам – єдності прав і обов’язків суб’єктів бюджетних відносин; гарантованості прав громадян і громад, реалізація яких пов’язана з бюджетним фінансуванням; принципу відповідальності, у тому числі держави перед громадянами за стан здійснення бюджетної політики; законності; поєднання стабільності і динамізму бюджетних відносин та ін.
Бюджетна система України ґрунтується на принципах, закріплених у ст. 7 БК України:
1) принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти – до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
5) принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності – при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядуванням, при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності максимально можливого наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості – інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.
Бюджети вищого рівня об’єднуються з бюджетами нижчих рівнів певної території з метою аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Ці бюджети мають назву зведених бюджетів. Складові частини бюджетної системи України тісно пов’язані між собою, хоча не являють собою єдиного бюджету, а об’єднуються у зведений бюджет.
Для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави та адміністративно-територіальних одиниць складається та використовується зведений бюджет України, який є сукупністю показників бюджетів, має інформаційно-розрахунковий характер.
Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району включає показники районного бюджету, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району у місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл. Показники бюджетів об’єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом, включаються до відповідних зведених бюджетів.
Зведені бюджети не затверджуються у законодавчому порядку, і є лише інформаційною базою для корегування бюджетно-фінансової політики відповідної території.
максимально можливого наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості – інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.
Бюджети вищого рівня об’єднуються з бюджетами нижчих рівнів певної території з метою аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Ці бюджети мають назву зведених бюджетів. Складові частини бюджетної системи України тісно пов’язані між собою, хоча не являють собою єдиного бюджету, а об’єднуються у зведений бюджет.
Для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави та адміністративно-територіальних одиниць складається та використовується зведений бюджет України, який є сукупністю показників бюджетів, має інформаційно-розрахунковий характер.
Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району включає показники районного бюджету, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району у місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл. Показники бюджетів об’єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом, включаються до відповідних зведених бюджетів.
Зведені бюджети не затверджуються у законодавчому порядку, і є лише інформаційною базою для корегування бюджетно-фінансової політики відповідної території.

§4.4. Правове регулювання бюджетної класифікації та структури бюджетів

Бюджетна класифікація.

Управління державними та місцевими фінансами в умовах значних обсягів, видів та напрямів бюджетних доходів і видатків вимагає використання єдиної, спеціалізованої, регламентованої правовими нормами системи руху грошових потоків.
Принцип спеціалізації бюджетних показників застосовується на всіх стадіях бюджетного процесу за допомогою бюджетної класифікації. Бюджетна класифікація – це єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів
Критерієм класифікації по доходах є економічне значення джерела доходів бюджету в системі податків і обов’язкових платежів. Для цього в техніко-методологічному плані до класифікації введено розділи, глави, параграфи і статті.
По видатках критерієм класифікації є цільове спрямування коштів з бюджету, яке дає змогу розподілити їх системно, суворо послідовно з точним найменуванням, що забезпечується вказаними розділами, главами, параграфами і статтями.
Бюджетна класифікація забезпечує можливість на всіх стадіях бюджетного процесу здійснювати аналіз і контроль, встановлювати джерела надходження коштів, об’єкти бюджетного фінансування, органи, відповідальні за повне і своєчасне надходження коштів у доходну частину бюджету і ефективне використання бюджетних коштів.
Юридичне значення бюджетної класифікації полягає в тому, що в її межах здійснюється компетенція представницьких та виконавчих органів усіх рівнів в галузі бюджетного планування та виконання бюджету.
Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.
З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і видатків та для забезпечення взаємозв’язку між функціональними призначеннями і економічним характером видатків бюджету центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, затверджує бюджетну класифікацію, зміни до неї та інформує про це Верховну Раду України.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету;
3) класифікація фінансування бюджету;
4) класифікація боргу  [1] .
1. Класифікація доходів бюджету.
Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:
податкові надходження;
неподаткові надходження;
доходи від операцій з капіталом;
трансферти  [1] .
Податковими надходженнями Податковими надходженнями визнаються встановлені законами України про оподаткування загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).
Неподатковими надходженнями визнаються: доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності; інші неподаткові надходження.
Трансферти – це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. Трансферти вперше включені до доходів бюджету на рівні законодавчого акта – БК України.
2. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
Видатки та кредитування бюджету класифікуються за:
1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);
2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування бюджету);
3) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету)  [1] .
Програмна класифікація видатків та кредитування бюджету використовується у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі. Програмна класифікація видатків та кредитування державного бюджету (місцевого бюджету) формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики (місцевим фінансовим органом) за пропозиціями, поданими головними розпорядниками бюджетних коштів під час складання проекту закону про Державний бюджет України (проекту рішення про місцевий бюджет) у бюджетних запитах.
Програмна класифікація видатків та кредитування місцевого бюджету формується з урахуванням типової програмної класифікації видатків та кредитування місцевого бюджету, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики.
До застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі на рівні місцевих бюджетів використовується тимчасова класифікація видатків та кредитування місцевих бюджетів, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики. Складові частини цієї класифікації, що конкретизують програми і заходи з виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, для цілей цього Кодексу вживаються в контексті терміна «бюджетна програма».
Відомча класифікація видатків та кредитування бюджету містить перелік головних розпорядників бюджетних коштів для систематизації видатків та кредитування бюджету за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів.
На основі відомчої класифікації видатків та кредитування бюджету центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, складає та веде єдиний реєстр розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів.
Головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру.
Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету такі рівні деталізації  [1] :
1) розділи, в яких систематизуються видатки та кредитування бюджету, пов'язані з виконанням функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;
2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються видатки та кредитування бюджету на виконання функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.
Видатки бюджету класифікуються за економічною характеристикою операцій, що здійснюються при їх проведенні (економічна класифікація видатків бюджету). Економічна класифікація видатків деталізує використання коштів за їх предметними ознаками (заробітна плата, нарахування, всі види господарської діяльності, виплати населенню та інші категорії). Такий розподіл дає можливість виділити захищені статті бюджету та забезпечує єдиний підхід до всіх отримувачів у позиції виконання бюджету. За економічною класифікацією видатки поділяються на поточні та капітальні:
поточні, тобто такі, що забезпечують фінансування поточної діяльності підприємств, установ, організацій (оплата праці, придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та енергоносіїв);
капітальні видатки (капіталовкладення), під якими розуміють платежі з метою придбання капітальних активів, стратегічних і надзвичайних запасів товарів, землі, нематеріальних активів)  [1] .
Класифікація кредитування бюджету систематизує кредитування бюджету за типом позичальника та поділяє операції з кредитування на надання кредитів з бюджету і повернення кредитів до бюджету.
У складі витрат (видатків) бюджету виділяються витрати (видатки) споживання і витрати (видатки) розвитку відповідно до бюджетної класифікації.
3. Класифікація фінансування бюджету.
Вона визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися у результаті профіциту бюджету. Витрати на погашення боргу належать до складу фінансування бюджету.
Поява даної класифікації пояснюється переходом України на міжнародні стандарти статистики державних фінансів і здійснюється як:
1) фінансування за типом кредитора - за категоріями кредиторів або власників боргових зобов’язань;
2) фінансування за типом боргового зобов’язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту  [1] .
4. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади міста. Критерії класифікації боргу є аналогічними з класифікацією фінансування бюджету і взаємопов’язані з ним – за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

Склад доходів і видатків бюджетів

Згідно ст. 13 БК України бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.
Складовими частинами загального фонду бюджету є:
1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду;
2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету;
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету);
4) фінансування загального фонду бюджету  [1] .
Цей фонд забезпечує фінансування виконання основних функцій і завдань держави і територіальних громад.
Складовими частинами спеціального фонду бюджету є:
1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування;
2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету);
4) фінансування спеціального фонду бюджету  [1] .
Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.
Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи:
перша група – надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством. У складі першої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 – плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю;
підгрупа 2 – надходження бюджетних установ від додаткової (господарської) діяльності;
підгрупа 3 – плата за оренду майна бюджетних установ;
підгрупа 4 – надходження бюджетних установ від реалізації в установленому порядку майна (крім нерухомого майна)  [1] .
друга група – інші джерела власних надходжень бюджетних установ. У складі другої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 – благодійні внески, гранти та дарунки;
підгрупа 2 – кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів, у тому числі заходів з відчуження для суспільних потреб земельних ділянок та розміщених на них інших об’єктів нерухомого майна, що перебувають у приватній власності фізичних або юридичних осіб;
підгрупа 3 – кошти, що отримують вищі та професійно-технічні навчальні заклади від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право  [1] .
Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням ч. 9 ст. 51 БК України) на:
покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи);
організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи);
утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи);
ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних цінностей, покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи);
господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи);
організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3 другої групи);
виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи)  [1] .
Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, їх складові частини визначаються виключно БК України та законом про Державний бюджет України. Підставою для рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно БК України та закон про Державний бюджет України.
Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України, прийняття рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього (крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 57 БК України, а саме: 1) На кінець бюджетного періоду центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, зберігає залишки коштів на рахунках спеціального фонду державного бюджету та щодо субвенцій із спеціального фонду державного бюджету на рахунках спеціального фонду місцевих бюджетів для покриття відповідних витрат у наступному бюджетному періоді з урахуванням їх цільового призначення. У разі відсутності відповідних бюджетних призначень на наступний бюджетний період залишки коштів спеціального фонду перераховуються до загального фонду державного бюджету. 2) Бюджетні зобов'язання за бюджетними програмами спеціального фонду державного бюджету, не передбаченими проектом закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, поданим на розгляд до Верховної Ради України, головні розпорядники бюджетних коштів зобов'язані виконати до кінця поточного бюджетного періоду в межах і за рахунок відповідних фактичних надходжень до спеціального фонду бюджету, не допускаючи наявності за такими зобов'язаннями кредиторської заборгованості на початок наступного бюджетного періоду)  [1] .
Платежі за рахунок спеціального фонду бюджету здійснюються в межах коштів, що фактично надійшли до цього фонду на відповідну мету (з дотриманням вимог ч. 2 ст. 57 БК України), якщо БК України та/або законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) не встановлено інше.
Створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається. Відкриття позабюджетних рахунків для розміщення бюджетних коштів (включаючи власні надходження бюджетних установ) органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами забороняється, крім випадку, передбаченого ч. 8 ст. 16 БК України, а також крім розміщення закордонними дипломатичними установами України бюджетних коштів на поточних рахунках іноземних банків у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, та розміщення вищими і професійно-технічними навчальними закладами на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право  [1] .
Планові і звітні показники щодо бюджетного відшкодування податку на додану вартість, повернення кредитів до бюджету, погашення боргу, розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів, забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів та інші відповідні показники, визначені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, обов'язково відображаються з від'ємним значенням  [1] .
Доходи бюджету — усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).
Доходи між ланками бюджетної системи розподіляються у відповідності з законодавством України, але бюджетні ресурси регулюються таким чином, щоб надавати фінансову допомогу місцевим органам самоврядування, коли вони цього потребують. Отже, доходи поділяються на: доходи державного бюджету і доходи місцевих бюджетів.
Метою розподілу доходів між бюджетними ланками є збалан сування бюджетів і забезпечення самостійності кожної ланки. Р озподіл доходів має відбуватися із дотриманням наступних принципів:
забезпечення надійної фінансової бази для фінансування за кріплених видатків;
встановлення залежності між зусиллями органів влади і  управління та формуванням доходів окремих бюджетів;
 встановлення зацікавленості місцевих органів влади у пошуку й мобілізації фінансових ресурсів;
 недопущення адміністративного вилучення доходів для бюд жетів вищого рівня.
У процесі розмежування доходів вирішуються такі завдання:
забезпечення збалансованості кожного бюджету;
 забезпечення рівномірності надходження коштів до бюджету  протягом бюджетного року;
забезпечення необхідними коштами покриття усіх видатків  окремих ланок бюджетної системи, згідно з програмами еко номічного та соціального розвитку [29].
Н.І. Хімічева стверджує, що  розподіл коштів у бюджетній системі може здійснюватися, по- перше, в порядку закріплення визначених видів доходів за бюджетами  різного рівня на постійній чи довгостроковій основі, по-друге – у по рядку бюджетного регулювання [16].
Отже, по-перше, розподіл доходів ґрунтується на встановленні загальнодер жавних та місцевих податків і зборів, по-друге, організаційно всі доходи бюджетів поділяються на закріплені і регулюючі.  Відповідно, цілі цих видів доходів відрізняються: метою встановлення закріплених доходів (фіксованих нормативів) є наповнення  бюджету, а метою регулюючих доходів (плаваючих нормативів) – збалансування бюджетів різних ланок бюджетної системи.
Закріплені — це доходи, які повністю або частково (за твердо  фіксованим нормативом) надходять до певного бюджету відповідно до  постійно діючих норматив них актів  на невизначений строк .  Наприклад,  закріпленими за Державним бюджетом України є  податок на додану вартість, акцизний  податок , податок на прибуток, мито та ін .
Податки і збори, що закріплені Бюджетним кодексом України на  постійний основі за бюджетами місцевого самоврядування і врахову ються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, становлять кошик доходів місцевого самоврядування.
Місцеві податки і збори закріплюються за місцевими бюджетами відповідно до того, який орган їх встановлює. При цьому може також визначатися їх розподіл між окремими ланками місцевих  бюджетів.
Отже, закріплені доходи формують основу дохідної бази будь-якого бюджету, разом з тим їх недостат ньо для фінансування всіх запланованих видатків і задоволення відповідних бюджетних потреб, у зв’язку з чим виникає потреба у збалансуванні дохідної частини за допомогою інших дохідних  джерел, а саме регулюючих доходів  та інших методів бюджетного регулювання.
Регулюючі — це  передбачені Законом України про Державний бюд жет або рішенням про місцевий бюджет  доходи, від яких встановлюються відрахування  до бюджетів нижчих рівнів відповідно до їх потреб, тобто нор мативи відрахувань диференціюються в розрізі окремих бюджетів і періодично (щорічно) змінюються, у результаті чого доходи  перерозподіляються між різними ланками  бюджетів  відповідно до потреб кожного виду  бюджету.
Головним призначенням доходів бюджету є створення стабільної фінансової бази для виконання органами державної і місцевої влади покладених на них завдань. Системі доходів бюджету властиві принципи:
1) достатності – доходи повинні забезпечувати суспільні потреби, покладені на органи державної та місцевої влади;
2) стабільності – полягає в тому, що законодавство, яке регламентує доходи бюджетів, повинно бути стабільним, відносно стійким у часовому аспекті, що дозволить прогнозувати і планувати доходи на стабільній основі;
3) оптимального поєднання податкових і неподаткових доходів у певній економічній ситуації.
Статтею 29 БК України передбачено склад доходів Державного бюджету України.
Так, до доходів загального фонду Державного бюджету України належать:
1) 50 відсотків податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перераховується) на території міста Києва;
2) податок на прибуток підприємств (крім податку, визначеного п. 2 ч. 1 ст. 69 БК України);
3) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування;
4) 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення);
5) 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату, яка зараховується до загального фонду державного бюджету у повному обсязі);
6) податок на додану вартість;
7) акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) (крім акцизного податку, визначеного п. 1 ч. 3 ст. 29 та п. 6 ч. 1 ст. 66 БК України), включаючи особливий податок на операції з відчуження цінних паперів та операцій з деривативами;
8) акцизний податок з ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції) (крім акцизного податку, визначеного п. 2 ч. 3 ст. 29);
9) ввізне мито (крім мита, визначеного п.  3 ч. 3 ст. 29);
10) вивізне мито;
11) рентна плата за транзитне транспортування трубопроводами природного газу територією України;
12) рентна плата за транспортування нафти та нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами територією України;
13) рентна плата за транзитне транспортування трубопроводами аміаку територією України;
14) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;
15) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності;
16) збір за користування радіочастотним ресурсом України;
17) частина чистого прибутку (доходу) державних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до державного бюджету відповідно до закону, та дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, у статутних капіталах яких є державна власність;
18) кошти, що перераховуються Національним банком України відповідно до Закону України «Про Національний банк України»  [17] ;
19) плата за розміщення тимчасово вільних коштів державного бюджету (крім коштів, отриманих вищими та професійно-технічними навчальними закладами від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);
20) кошти, отримані закордонними дипломатичними установами України як плата за розміщення належних їм бюджетних коштів на поточних рахунках іноземних банків;
21) платежі, пов’язані з перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, відповідно до укладеної 28 травня 1997 року Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;
22) платежі, пов’язані з виконанням Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про участь Російської Федерації в розвитку соціально-економічної сфери м. Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;
23) кошти від санкцій (штрафи, пеня тощо), що застосовуються відповідно до закону (крім штрафів, визначених пп. 11–13 ч. 1 ст.  69 БК України);
24) плата за надання адміністративних послуг;
25) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності (крім плати за ліцензії, визначеної у ч. 1 ст. 69 БК України);
26) збори за підготовку до державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються прав автора на твір, та плата за одержання контрольних марок;
27) плата за видачу дозволів на право ввезення на територію України, вивезення з території України або транзиту через територію України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
28) збір за видачу спеціальних дозволів на користування надрами та кошти від продажу таких дозволів;
29) плата за виділення номерного ресурсу;
30) плата за державну реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання (реєстраційний збір);
31) плата за оформлення посвідчення закордонного українця;
32) кошти, отримані за вчинення консульських дій на території України, а також кошти, отримані за вчинення консульських дій за межами України;
33) виконавчий збір, стягнутий органами державної виконавчої служби;
34) надходження від орендної плати за користування цілісним майновим комплексом та іншим державним майном (крім орендної плати, визначеної п. 10 ч. 3 ст. 29 та абз. 3 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»  [18] );
35) державне мито в частині, що відповідно до закону зараховується до державного бюджету;
36) єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України;
37) портовий (адміністративний) збір;
38) плата за виконання митних формальностей органами доходів і зборів поза місцем розташування цих органів або поза робочим часом, установленим для них;
39) кошти від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду, скарбів, які є пам’ятками історії та культури, майна, одержаного державою в порядку спадкування чи дарування;
40) кошти від реалізації надлишкової космічної техніки військового та подвійного призначення;
41) кошти від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, нерухомого військового майна Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів та інших державних органів;
42) відрахування від суми коштів, витрачених на рекламу тютюнових виробів та/або алкогольних напоїв у межах України;
43) надходження до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях;
44) плата за подання скарги до органу оскарження відповідно до ст. 18 Закону України «Про здійснення державних закупівель»  [19] ;
45) кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівель забезпечення їх пропозиції конкурсних торгів, які не підлягають поверненню цим учасникам, у випадках, передбачених Законом України «Про здійснення державних закупівель»  [19] ;, в частині здійснення закупівель за рахунок коштів державного бюджету;
46) кошти, отримані від учасника-переможця процедури закупівлі під час укладення договору про закупівлю як забезпечення виконання цього договору, які не підлягають поверненню учаснику-переможцю, в частині здійснення закупівель за рахунок коштів державного бюджету;
47) кошти від реалізації продуктів утилізації твердого ракетного палива;
48) плата за надання державних гарантій та кредитів (позик), залучених державою, і плата за користування кредитами (позиками), залученими державою;
49) плата за користування кредитом з державного бюджету;
50) відсотки за користування пільговим довгостроковим державним кредитом, наданим молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла;
51) збори на обов’язкове державне пенсійне страхування, що відповідно до закону сплачуються при торгівлі ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння та під час набуття права власності на легкові автомобілі, з операцій придбавання (купівлі-продажу) нерухомого майна, з користування та надання послуг стільникового рухомого зв’язку;
52) концесійні платежі щодо об’єктів державної власності;
53) кошти від реалізації дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, отримані державною установою, уповноваженою на здійснення операцій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням;
54) 80 відсотків коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що утримуються за рахунок державного бюджету, за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50 відсотків коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
55) кошти від використання (реалізації) частини виробленої продукції, що залишається у власності держави відповідно до угод про розподіл продукції;
56) 10 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності до розмежування земель державної та комунальної власності (крім земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації); кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації; кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності після розмежування земель державної та комунальної власності;
57) кошти, отримані від секретаріату ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ або іншої міжнародної організації за участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки;
58) кошти, що передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів;
59) інші доходи, які у встановленому порядку зараховуються до загального фонду державного бюджету [1].
Джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України в частині доходів є:
1) акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) в частині нафтопродуктів і транспортних засобів;
2) акцизний податок з ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції) в частині нафтопродуктів і транспортних засобів;
3) ввізне мито на нафтопродукти і транспортні засоби та шини до них;
4) екологічний податок, що справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та/або тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад встановлений особливими умовами ліцензії строк;
5) судовий збір;
6) плата за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні;
7) 30 відсотків грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності;
8) кошти, отримані відповідно до ст. 8 Закону України «Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки» [20] (включаючи надходження заборгованості минулих років за цими коштами), та дохід від розміщення цих коштів у цінні папери відповідно до ст. 9 цього ж Закону України;
9) збір на соціально-економічну компенсацію ризику населення, яке проживає на території зони спостереження;
10) власні надходження бюджетних установ (у тому числі наукових установ Національної академії наук України і галузевих академій наук), що утримуються за рахунок державного бюджету, у тому числі орендна плата за користування військовим майном, майном Національної академії наук України і галузевих академій наук, 50 відсотків орендної плати за користування іншим майном, що належить бюджетним установам, які утримуються за рахунок державного бюджету;
11) надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву;
12) надходження від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву;
13) надходження в рамках програм допомоги Європейського Союзу;
14) інші доходи, визначені законом про Державний бюджет України [1].
Якщо законом встановлено новий вид доходу державного бюджету, його зарахування до загального чи спеціального фонду визначається законом про Державний бюджет України на період до внесення відповідних змін до БК України.
Закон про Державний бюджет України може відносити на відповідний бюджетний період окремі види доходів загального (спеціального) фонду Державного бюджету України або їх частину, які визначені ч. 2 (3) ст. 29 БК України, до спеціального (загального) фонду Державного бюджету України [1].
Головне призначення видатків бюджету проявляється у використанні бюджетних коштів державними і місцевими органами влади у процесі їх діяльності. Бюджетні видатки впливають на соціально-економічні процеси шляхом надання пріоритетів певним напрямам та галузям економіки, формування регіональної фінансової політики та ін.
За економічним змістом видатки поділяються на поточні, капітальні та видатки на кредитування за вирахуванням погашення. Провідне місце у цій класифікації належить поточним видаткам, які забезпечують постійне фінансування завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування. Вони спрямовуються на утримання бюджетних установ, організацій та органів, що діють на початок бюджетного періоду; на фінансування затверджених національних або муніципальних програм; на фінансування заходів соціального призначення та інше. До поточних видатків відносять і трансферти бюджетам місцевого самоврядування, трансферти населенню або певним групам населення, трансферти підприємствам або іншим країнам.
У свою чергу капітальні видатки спрямовані на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, ноу-хау, на розширене відтворення. Серед капіталовкладень можна назвати кошти, що їх використовують на придбання земельних ділянок,будівель, споруд та устаткування; витрати згідно з прямими кредитними зобов’язаннями та кредитними гарантіями або на придбання інших фінансових активів; витрати на проведення науково-дослідної роботи, освіту та підвищення кваліфікації [21].
Ст. 30 БК України визначає склад видатків та кредитування Державного бюджету. Видатки та кредитування Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, пов'язані з реалізацією програм та заходів згідно із ст. 87 БК України.
Джерелами формування загального фонду Державного бюджету України у частині кредитування є:
1) надходження внаслідок стягнення простроченої заборгованості перед державою за кредитами (позиками), залученими державою або під державні гарантії, кредитами з державного бюджету, якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України;
2) повернення кредитів, наданих з державного бюджету, що не мають цільового призначення, згідно із законом;
3) повернення кредитів до державного бюджету, наданих для реалізації інвестиційних програм (проектів) за рахунок кредитів (позик), залучених державою від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій, якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України [1].
Джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України в частині кредитування є:
1) повернення кредитів, наданих з державного бюджету індивідуальним сільським забудовникам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла;
2) повернення кредитів, наданих з державного бюджету молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла, і пеня;
3) повернення кредитів, наданих з державного бюджету фермерським господарствам;
4) повернення коштів, наданих на формування Аграрним фондом державного інтервенційного фонду, а також для закупівлі матеріально-технічних ресурсів для потреб сільськогосподарських товаровиробників;
5) повернення кредитів, наданих з державного бюджету, що мають цільове призначення згідно із законом про Державний бюджет України [1].
Кошти, отримані до спеціального фонду Державного бюджету України згідно з відповідними пунктами ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 29 та ч. 3 ст. 30 БК України, спрямовуються відповідно на:
1) реалізацію інвестиційних програм (проектів), у тому числі шляхом рекредитування або надання трансфертів (за рахунок джерел, визначених п. 1 ч. 3 ст. 15 БК України);
2) розвиток мережі та утримання автомобільних доріг загального користування, виконання боргових зобов’язань за кредитами, отриманими під державні гарантії на розвиток мережі автомобільних доріг загального користування (за рахунок джерел, визначених пп. 1-3, 6 ч. 3 ст. 29 БК України);
3) субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах (за рахунок джерел, визначених пп. 1-3 і 6 ч. 3 ст. 29 БК України);
4) виконання робіт у сфері поводження з радіоактивними відходами неядерного циклу та ліквідацію радіаційних аварій, будівництво пускового комплексу «Вектор» та експлуатацію його об’єктів, підтримку екологічно безпечного стану у зонах відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення, підтримку у безпечному стані енергоблоків і об’єкта «Укриття» та заходи щодо підготовки до зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС (за рахунок джерел, визначених п. 4 ч. 3 ст. 29 БК України);
5) забезпечення здійснення правосуддя, зміцнення матеріально-технічної бази судів, включаючи створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної системи, веб-порталу судової влади, комп’ютерних локальних мереж, сучасних систем фіксування судового процесу, придбання та обслуговування комп’ютерної і копіювально-розмножувальної техніки, впровадження електронного цифрового підпису (за рахунок джерел, визначених п. 5 ч. 3 ст. 29 БК України);
6) здійснення природоохоронних заходів, включаючи захист від шкідливої дії вод сільських населених пунктів та сільськогосподарських угідь (за рахунок джерел, визначених п. 7 ч 3 ст. 29 БК України);
7) придбання цінних паперів відповідно до ст. 9 Закону України «Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки» [20] (за рахунок джерел, визначених п. 8 ч. 3 ст. 29 БК України);
8) субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на фінансування заходів соціально-економічної компенсації ризику населення, яке проживає на території зони спостереження (за рахунок джерел, визначених п. 9 ч. 3 ст. 29 БК України);
9) заходи, визначені абзацами 14-21 ч. 4 ст. 13 БК України (за рахунок джерел, визначених п. 10 ч. 3 ст. 29 БК України);
10) накопичення (приріст) матеріальних цінностей державного матеріального резерву (за рахунок 90 відсотків джерел, визначених п. 11 ч. 3 ст. 29 БК України);
11) обслуговування державного матеріального резерву (за рахунок 10 відсотків джерел, визначених п. 11 ч. 3 ст. 29 БК України, та джерел, визначених п. 12 ч. 3 ст. 29 БК України);
12) реалізацію програм допомоги Європейського Союзу (за рахунок джерел, визначених п. 13 ч. 3 ст. 29 БК України);
13) державне пільгове кредитування індивідуальних сільських забудовників на будівництво (реконструкцію) та придбання житла (за рахунок джерел, визначених п. 1 ч. 3 ст. 30 БК України);
14) реалізацію Державної програми забезпечення молоді житлом (за рахунок джерел, визначених п. 2 ч. 3 ст. 30 БК України);
15) надання кредитів фермерським господарствам (за рахунок джерел, визначених п. 3 ч. 3 ст. 30 БК України);
16) формування Аграрним фондом державного інтервенційного фонду, витрати Аграрного фонду, пов’язані з комплексом заходів із зберігання, перевезення, переробки та експортом об’єктів державного цінового регулювання державного інтервенційного фонду, а також закупівлі матеріально-технічних ресурсів для потреб сільськогосподарських товаровиробників (за рахунок джерел, визначених п. 4 ч. 3 ст. 30 БК України);
17) реалізацію програм та заходів, визначених законом про Державний бюджет України (за рахунок джерел, визначених п. 2 ч. 3 ст. 15, п. 14 ч. 3 ст. 29 та п. 5 ч. 3 ст. 30 БК України) [1].
Таємні видатки (ст. 31 БК України). Державний бюджет України має містити пояснення всіх видатків, за винятком видатків, пов'язаних з державною таємницею (таємних видатків). Таємні видатки, передбачені на діяльність органів державної влади, в інтересах національної безпеки включаються до Державного бюджету України без деталізації.
Контроль за проведенням таємних видатків здійснюється Рахунковою палатою та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики. Звіти про проведені таємні видатки попередньо розглядаються Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету, Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони. Про проведені таємні видатки звіти розглядаються Верховною Радою України на закритому пленарному засіданні [1].
Для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету, формується Резервний фонд бюджету. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування.
Резервний фонд бюджету не може перевищувати одного відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету. Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевого самоврядування щомісячно звітують відповідно перед Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідною місцевою радою про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.
У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов’язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада.
Структура місцевих бюджетів відповідно до ст. 63 БК України містить в собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету.
До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать:
1) податок на доходи фізичних осіб у частині, визначеній ст. 65 БК України;
2) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
3) 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;
4) 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
5) плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
6) реєстраційний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, що справляється виконавчими органами відповідних місцевих рад;
7) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам [1].
Податок на доходи фізичних осіб, який сплачується (перераховується):
податковим агентом – юридичною особою (її філією, відділенням, іншим відокремленим підрозділом) чи представництвом нерезидента - юридичної особи, зараховується до відповідного бюджету за їх місцезнаходженням (розташуванням) в обсягах податку, нарахованого на доходи, що виплачуються фізичній особі;
податковим агентом – фізичною особою, зараховується до відповідного бюджету за місцем реєстрації такої фізичної особи у органах доходів і зборів;
фізичною особою, яка отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, зараховується до відповідного бюджету за податковою адресою такої фізичної особи [1].
Зазначені обов’язкові платежі складають кошик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.
До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:
1) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності. Податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради, зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, селищних та сільських бюджетів;
2) плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення; плата за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин; збір за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення; збір за спеціальне використання лісових ресурсів (крім збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування). Такі платежі зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням (місцем розташування) відповідних природних ресурсів, а щодо водних об'єктів – за місцем податкової реєстрації платника збору;
3) плата за землю, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
4) місцеві податки і збори (крім єдиного податку та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки), що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування, включаючи збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності (крім збору в частині провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах);
5) фіксований сільськогосподарський податок, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
6) частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх об'єднань, що вилучається до бюджету, у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідними місцевими радами;
7) плата за розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів (крім коштів, отриманих вищими та професійно-технічними навчальними закладами від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);
8) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними і районними державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад, яка зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, бюджетів місцевого самоврядування;
9) плата за ліцензії та сертифікати, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
10) плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
11) плата за ліцензії на право експорту, імпорту та оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним та плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
12) плата за ліцензії на право експорту, імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
13) плата за державну реєстрацію (крім реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
14) плата за ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
15) плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
16) штрафні санкції за порушення законодавства про патентування;
17) адміністративні штрафи, що накладаються місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;
18) штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів договорів з суб'єктами господарювання на придбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів місцевих бюджетів;
19) надходження від орендної плати за користування майновим комплексом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності;
20) плата за надані в оренду водні об'єкти місцевого значення;
21) концесійні платежі щодо об'єктів комунальної власності (крім платежів, визначених п. 5 ч. 2 ст. 69 БК України);
22) кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівель забезпечення їх пропозиції конкурсних торгів, які не підлягають поверненню цим учасникам, у випадках, передбачених Законом України «Про здійснення державних закупівель» [19], в частині здійснення закупівель за рахунок коштів місцевих бюджетів;
23) кошти, отримані від учасника - переможця процедури закупівлі під час укладання договору про закупівлю як забезпечення виконання цього договору, які не підлягають поверненню учаснику-переможцю, в частині здійснення закупівель за рахунок коштів місцевих бюджетів;
24) 80 відсотків коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що утримуються за рахунок місцевих бюджетів, за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50 відсотків коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
25) кошти від реалізації безхазяйного майна (у тому числі такого, від якого відмовився власник або отримувач), знахідок, спадкового майна (у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття), майна, одержаного територіальною громадою в порядку спадкування чи дарування, а також валютних цінностей і грошових коштів, власники яких невідомі;
26) інші доходи, що підлягають зарахуванню до місцевих бюджетів відповідно до законодавства та є такими, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів [1].
Відповідно до ст. 70 БК України видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією програм, перелік яких визначено статтями 88 – 91 БК України.
БК України передбачає бюджет розвитку місцевих бюджетів, який є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів.
Надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:
1) податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
2) єдиний податок, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
3) дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, у статутних капіталах яких є майно Автономної Республіки Крим, комунальна власність;
4) плата за надання місцевих гарантій (відповідно до ст. 17 БК України);
5) кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, отримані відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [22];
6) кошти від відчуження майна, що належить Автономній Республіці Крим, та майна, що перебуває в комунальній власності, кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них;
7) 90 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності до розмежування земель державної і комунальної власності (крім земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації), при цьому від продажу земельних ділянок, які знаходяться на території Автономної Республіки Крим: 35 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим, 55 відсотків – до сільських, селищних, міських бюджетів Автономної Республіки Крим;
8) капітальні трансферти (субвенції) з інших бюджетів;
9) кошти від повернення кредитів, наданих з відповідного бюджету, та відсотки, сплачені за користування ними (крім надходжень, визначених пп. 13 і 14 ч. 2 ст. 69 БК України);
10) місцеві запозичення, здійснені у порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законами України;
11) кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради (щодо коштів резервного фонду місцевого бюджету в частині витрат бюджету розвитку - за рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради) [1].
До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:
1) погашення місцевого боргу;
2) капітальні видатки, включаючи капітальні трансферти іншим бюджетам (крім капітальних видатків, що здійснюються за рахунок визначених пп. 2-15 ч. 2 ст. 69 БК України надходжень спеціального фонду місцевих бюджетів);
3) внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування до статутного капіталу суб'єкта господарювання;
4) проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки, що підлягає продажу відповідно до ст. 128 Земельного кодексу України [23], за рахунок авансу, внесеного покупцем земельної ділянки;
5) підготовка земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них державної (до розмежування земель державної та комунальної власності) чи комунальної власності для продажу на земельних торгах та проведення таких торгів;
6) платежі, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста;
7) розроблення містобудівної документації на місцевому та регіональному рівнях [1].

§4.5. Правове регулювання міжбюджетних відносин

В Україні проблема формування міжбюджетних відносин та вибору їх оптимальної моделі виникла разом з проголошенням незалежності, становленням інституту місцевого самоврядування та побудовою нової системи органів державної влади. Цивілізовані міжбюджетні відносини у нашій державі виникли з прийняттям Конституції України,  Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»  [24]  та  БК України.
Модель міжбюджетних відносин у будь-якій державі базується на існуючому державному та територіальному устрої, тому такі взаємовідносини є також інструментом організації влади і місцевого самоврядування, розподілу компетенції між «центром» та територіями.
У залежності від того, органи управління яких рівнів є суб'єктами міжбюджетних  відносин, розрізняють вертикальні та горизонтальні міжбюджетні відносини.  Вертикальні міжбюджетні відносини виникають між органами державної  влади та органами місцевого самоврядування, а також між органами  місцевого самоврядування різних рівнів. Горизонтальні міжбюджетні  відносини – це міжбюджетні відносини між органами місцевого  самоврядування одного рівня. Такі міжбюджетні відносини  зумовлені необхідністю здійснення у країні фінансового вирівнювання і  передачі фінансових ресурсів з одних регіонів іншим з метою забезпечення  суспільних послуг на рівні державних мінімальних соціальних стандартів  [25].
Зміст поняття «міжбюджетні відносини» включає низку аспектів:
1) розподіл функцій, компетенцій та відповідальності у сфері надання управлінських, державних та громадських послуг, а також здійснення фінансового контролю;
2) виконання органами місцевого самоврядування власних та делегованих повноважень органів виконавчої влади;
3) перерозподіл бюджетних доходів та видатків;
4) розподіл фіскальних повноважень та відповідальність за встановлення відповідних податків, зборів і платежів;
5) здійснення фінансового вирівнювання.
Підґрунтям для існування міжбюджетних відносин є визначені чинним законодавством:
- розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування,
- гарантії з боку держави щодо фінансування наданих повноважень органам місцевого самоврядування,
- розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи.
Повноваження та функції держави, які згідно із законодав ством України передаються на виконання органам Автономної  Республіки Крим та місцевого самоврядування, називаються  делегованими державними повноваженнями і деталізуються у  ст.ст. 25-38 та 42-44 Закону України «Про місцеве само врядування в Україні»  [24] , ст.ст. 13-14 та 17-29 Закону України « Про місцеві державні адміністрації» [26]. Передача видатків на  виконання таких повноважень та функцій здійснюється відпо відно до ст.ст. 92, 93 БК України.
Інший вид видатків на здійснення повноважень – це видат ки, пов’язані з фінансуванням повноважень та функцій на  реалізацію прав та обов’язків Автономної Республіки Крим  та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер і  визначені законами України. Відповідно до Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні»  [24]  такі повноваження  називаються власними повноваженнями органів місцевого  самоврядування. Вони встановлюються у ст.ст. 140, 142-144  Конституції України та деталізуються в ст.ст. 25-38 та 42-44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»  [24]  та ст.ст. 13-14 та 17-29 Закону України «Про місцеві державні  адміністрації»  [26] . Виконання власних повноважень органів міс цевого самоврядування може передаватися від одних органів  місцевого самоврядування іншим за відповідним рішенням цих органів. Тому видатки на виконання власних повноважень  органів місцевого самоврядування також можуть передаватися  з одного місцевого бюджету до іншого відповідно до ст.ст. 92, 93 БК України .
У відповідності зі ст. 86 БК України  р озмежування видів видатків, визначених пп. 2 і 3 ч. 1 ст.  82 БК України, між місцевими бюджетами здійснюється на основі  принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання гарантованих  послуг та наближення їх до безпосереднього споживача. Відповід но до цих критеріїв види видатків поділяються на:
перша група – видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання гарантованих послуг і які розташовані найближче до споживачів. Видатки першої групи здійснюються з бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст;
друга група – видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують надання основних гарантованих послуг для всіх громадян України. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів;
третя група – видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують гарантовані послуги для окремих категорій громадян, або реалізацію програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів [1].
З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.
Розмежування видатків між бюджетами може бути чітким  і систематичним, якщо воно проводиться на основі єдиних  принципів та правильно обраних критеріїв щодо визначення  доцільності віднесення тих чи інших видатків до певного  бюджету. При цьому обрані принципи та критерії мають застосовуватися до всіх видів видатків при вирішенні питання щодо віднесення їх до того чи іншого бюджету.
Одним із основних принципів та критеріїв розмежування  видатків є принцип субсидіарності, який також покладено в  основу побудови бюджетної системи України. Згідно з цим  принципом, надавачі будь-яких соціальних послуг мають бути  максимально наближеними до безпосереднього споживача цих  послуг, якщо це не знижує ефективності управління такими  видатками і не веде до необґрунтованого збільшення вартості  надання таких послуг.
Ще одним критерієм віднесення видатків до певного бюдже ту є критерій повноти надання соціальної послуги. Якщо  певна соціальна послуга може бути надана органами місцево го самоврядування як міста, так і району, то необхідно відда ти повноваження на надання такої послуги тим органам, які  можуть надавати її самостійно у найбільш повному обсязі, і відповідно віднести до бюджету цього органу видатки на її  фінансування.
Найближчими до споживачів соціальних послуг є органи місцевого самоврядування, які створені територіальними гро мадами села, селища, міста та їх об’єднань. Тому здійснення  видатків на виконання соціальних послуг, що вимагають найбільшого наближення до безпосередніх споживачів, визначе но як видатки першої групи та віднесено до бюджетів сіл,  селищ, міст та їх об'єднань [ 27 ].
Слід мати на увазі, що міжбюджетні відносини не обмежуються лише розподілом і перерозподілом надходжень від загальнодержавних податків і зборів. Міжбюджетні відносини є  взаємними фінансовими відносинами між органами влади всіх  рівнів, які мають бюджет; звідси і назва відносин – міжбюджет ні [28].
М іжбюджетні відносини – це  відносини між державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України  (ст. 81 БК України).
Міжбюджетні відносини ґрунтуються на наступних принципах:
1) збалансованість інтересів усіх  учасників міжбюджетних відносин - забезпечує урахування інтересів всіх рівнів бюджетної системи.
З урахуванням взаємопов’язаності всіх бюджетів на території держави принцип збалансованості необхідно розглядати не лише у вузькому розумінні (як це визначено у ст. 7 БК України), але й у його широкому тлумаченні – тобто відносно всієї бюджетної системи, що в першу чергу виражається у  збалансованості  інтересів усіх  учасників міжбюджетних відносин.
З балансованість інтересів усіх  учасників міжбюджетних відносин, яка полягає по суті у забезпеченні відповідності між повноваженнями на здійснення видатків з місцевих бюджетів та бюджетними ресурсами, що мають забезпечувати виконання цих повноважень, – постає одночасно і принципом, і першочерговою метою самих міжбюджетних відносин.
Насьогодні у національній бюджетній системі залишаються проблеми незбалансованості  інтересів усіх  учасників міжбюджетних відносин.
2) законодавче розмежуван ня видаткових повноважень, відповідальності та доходних джерел між різними рівнями бюджетів.
Порушення принципу достатності на рівні місцевих бюджетів  може мати серйозні негативні наслідки для економіки регіонів.  Невідповідність доходів місцевих бюджетів видатковим повнова женням місцевих органів влади може призводити до спроб введен ня додаткових місцевих зборів або адміністративного втручання  місцевої влади в товарно-матеріальні потоки регіону – отже, може  призвести до порушення принципу нейтральності оподаткування  по відношенню до економічних суб’єктів різних регіонів [ 29 ].
Міжбюджетний розподіл дохідних джерел завжди має бути результатом компромісу між економічною самостійністю місцевих органів влади та завданнями вирівнювання умов життя по території країни [30].
3) самостійність ( автономність) бюджетів різних рівнів – походить від самостійності і автономності місцевого самоврядування, відображає механізм реалізації повноважень місцевого самоврядування у бюджетній сфері.
Р озбудова бюджетної системи може відбуватися з вико ристанням двох протилежних принципів – принципу єдності всіх  бюджетів та принципу їх автономності [31].
Принцип автономності означає, що: по-перше, держава визначає правову базу місцевого самоврядування, але не втручається у його внутрішню діяльність; по-друге, право суб’єктів місцевого самоврядування на прояв самостійної волі і самостійну діяльність. На принцип «широкої автономії» щодо компетенції, порядку і засобів її здійснення, а також наявності необхідних для цього ресурсів вказує і Європейська хартія місцевого самоврядування.
4) рівність усіх місцевих бюджетів  у взаємовідносинах із державним бюджетом та між собою – означає, визначення єдиних (рівних) для всіх органів місцевого самоврядування нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів; єдиний порядок сплати податків і зборів. Нормативи мінімальної бюджетної забезпеченості визначаються на підставі єдиної методики. Всі бюджети мають рівне право на перерахування до них міжбюджетних трансфер тів у тих чи інших формах (на рівнях: державний бюджет – місцевий бюджет; місцевий бюджет – місцевий бюджет). При цьому необхідно зазначити, що даний принцип не означає, що загальнодержавний і місцевий рівні публічної влади можуть виступати як рівні у сфері вирішення загальнодержавних проблем, вироблення загальнодержавної бюджетної політики, оскільки ці питання повинні вирішуватися вищим рівнем представницької влади.
5) рівність бюджетних прав органів місцевого самовря дування – означає у першу чергу рівні права органів місцевого самоврядування на власний  бюджет, на мінімальний бюджет місцевого самоврядування, на власну доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб,  які гарантуються державою.
6) розмежування (закріплення) на постійній  основі та розподіл за тимчасовими нормативами регулюючих  доходів за бюджетами різних рівнів бюджетної системи держави – означає, що відповідно до цього принципу щорічними законами про  Державний бюджет України розподіляються між бюджетами  надходження, наприклад, від загальнодержавних податків і  зборів.
7) розмежування і закріплення видатків за певними рівнями  бюджетної системи держави – закріплено у статтях глави 14 БК України.
Гарантування всім громадянам рівних прав і свобод, зокрема таких  як право на соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту, охорону здоров’я тощо, вимагає фінансування відповідних видатків з бюджетів усіх адміністративно-територіальних одиниць із застосуванням  єдиних підходів щодо їх кількісного виміру  [32] .
Розподіл видатків повинен якнайбільше відповідати розподілу повноважень у виконанні державних функцій (надання суспільних благ та послуг, вирішення завдань перерозподілу доходів, проведення стабілізаційної політики), тобто й видатки, й повноваження у прийнятті відповідних рішень мають належати тому ж самому рівню державної влади, отже, це дозволить підвищити відповідальність місцевих органів влади за ефективність державних видатків і спрямованість їхньої діяльності на інтереси місцевих жителів  [3 2 ].
8) суб сидіарності – цей принцип є похідним від попереднього, який лише  розмежовує (розподіляє) і закріплює видатки за певними рівнями  бюджетної системи держави.  Виходячи із змісту принципу субсидіарності, передбаченого ст. 7 БК України як  розподілу видів видатків між держав ним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцеви ми бюджетами, який повинен ґрунтуватися на максимально можли вому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача, постає очевидним, що принцип субсидіарності визначає і мету, і основу розподілу видів видатків –  максимально можли ве наближення надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача. Таким чином, принцип  розмежування і закріплення видатків за певними рівнями  бюджетної системи держави і принцип субсидіарності постають взаємообумовленими і взаємопов’язаними.   Застосування принципу субсидіарності дозволяє проаналізувати всі види суспільних благ та послуг з точки зору  доцільності передачі повноважень у їх наданні.
9) стимулювання розвитку регіонів  та фінансового вирівнювання.
Ф інансове вирівнювання – приведення у відповідність ви трат місцевих бюджетів (за економічною та функціональною кла сифікаціями) до гарантованого державою мінімального рівня со ціальних послуг на одного мешканця, ліквідація значних диспро порцій у здійсненні бюджетних видатків за окремими територіями.  Але,  враховуючи, що нині у нас не розроблено і законодавчо не визначено дер жавні соціальні гарантії, метою фінансового вирівнювання є наближення видатків місцевих бюджетів у розрахунку на одну особу наявного на селення до середнього рівня видатків, який є у країні.  З’ясування сутності й механізму здійснення фінансового вирівнюван ня як у нашій, так і в зарубіжних країнах свідчить, що його слід роз глядати не лише як діяльність у межах бюджетної системи, пов’язану з  перерозподілом бюджетних ресурсів. У широкому розумінні фінансове  вирівнювання відображає процеси політичного, економічного і соціаль ного значення, за допомогою яких вирішуються загальнодержавні за вдання щодо забезпечення динамічного зростання економіки, розвитку  продуктивних сил, поліпшення добробуту населення, усунення розбіжностей у рівнях розвитку окремих територій, фінансового забезпечення місцевого самоврядування, вирішення національних проблем тощо. Усе  це надає фінансовому вирівнюванню виняткового значення і зумовлює  його особливе місце у фінансовій системі, і в тому числі у міжбюджетних відносинах.  
Як доходи, так і видатки місцевих бюджетів окремих ре гіонів України мають досить значні відмінності. Тому виникає потреба  у проведенні фінансового вирівнювання, яке спрямоване на нівелюва ння (у певних межах) таких відхилень, тому що їх наявність створює не однакові умови для надання державними органами економічних, соціальних, адміністративних та інших послуг. Як відомо, у Конституції  України закріплені рівні можливості для всіх громадян у здійсненні  своїх прав, незалежно від того, на якій території вони проживають. Сплачу ючи однакові податки, громадяни в праві розраховувати на однаковий рівень надання суспільних послуг, фінансування яких забезпечу ється переважно за рахунок бюджетних коштів  [32] .
Закон України від «Про стимулювання розвитку регіонів»  [33]  визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів і подолання депресивності територій, і відіграє значну роль у забезпеченні дотримання принципу, який розглядається.
В основу політики держави у сфері міжбюджетних відносин закладений принцип формування доходної та видаткової части ни кожного бюджету. Відповідно до цього принципу, будь-який  бюджет має бути забезпечений фінансовими ресурсами, достат німи для покриття першочергових завдань. Слід погодитися з твердженням вчених про те, що, оскільки на практиці поки що  цього немає, метою вказаної політики є перерозподіл ресурсів між бюджетами для вирівнювання доходної частини бюджетів нижчих рівнів до мінімально необхідного рівня мінімальної  бюджетної забезпеченості [32 ].
Бюджетне регулювання – це надання коштів із загальнодержавних дохідних джерел, що закріплені за бюджетами вищих рівнів, бюджетам нижчестоящих рівнів з метою збалансування їх на рівні, необхідному для виконання планів економічного і соціального розвитку на певній території.
У процесі бюджетного регулювання вирішується багато завдань, основними з яких є:
1) досягнення відповідності між видатками та доходами всіх бюджетів, тобто їхнє збалансування;
2) забезпечення рівномірності надходження доходів для запобігання перебоїв у фінансуванні видатків;
3) створення зацікавленості органів місцевого самоврядування у повній мобілізації доходів на своїй території;
4) забезпечення самостійності у використанні додатково одержаних коштів у процесі виконання місцевих бюджетів;
5) перерозподіл бюджетних ресурсів між територіями.
Таким чином, фінансове вирівнювання реалізується у процесі формування механізмів надання фінансової допомоги місцевим бюджетам, головними з яких є бюджетне регулювання і фінансова допомога територіям у вигляді бюджетних трансфертів.
Відповідно до п. 32 ст. 2 БК України міжбюджетні трансфер ти — це кошти, які безоплатно й безповоротно передаються з од ного бюджету до іншого. Міжбюджетні трансферти  поділяються на (ст. 96 Бюджетного кодексу України):
дотацію вирівнювання;
 субвенції;
 кошти, що передаються до державного бюджету України  та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4) додаткові дотації [1].

Правові з асади міжбюджетних відносин між районними бюджетами та іншими місцевими бюджетами, трансферти до  яких визначаються законом про державний бюджет України на  наступний рік, регулюються БК України .
З метою забезпечення  виконання зазначених законодавчих актів Кабінет Міністрів України постановою  № 1149   від 8 грудня 2010 р.  затвердив Формулу  розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та  коштів, що передаються до державного бюджету) між державним та  місцевими бюджетами, а також  Формулу  розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та  коштів, що передаються до місцевого бюджету) між район ним   або міським (м. Севастополя, міста республіканськог о Автономної Республіки Крим чи обласного значення) бюджетом  та бюджетами територіальних  громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст адміністративно підпорядкованих відповідному району або місту [34 ].
У відповідності з положеннями БК України з державного бюджету місцевим бюджетам надаються такі трансферти:
1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти;
2) додаткова дотація на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів;
3) субвенції на здійснення державних програм соціального захисту;
4) додаткова дотація на компенсацію втрат доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, внаслідок надання пільг, встановлених державою;
5) субвенція на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах;
6) субвенція на виконання інвестиційних програм (проектів);
7) інші додаткові дотації та інші субвенції [1].

Між місцевими бюджетами надаються такі трансферти:

1) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування;
2) субвенції на проведення видатків місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;
3) субвенції на проведення видатків бюджетів місцевого самоврядування, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;
4) субвенції на виконання інвестиційних програм (проектів), у тому числі на будівництво або реконструкцію об'єктів спільного користування;
5) додаткові дотації та інші субвенції [1].
Для вирішення проблем вертикальної незбалансованості, що виникає внаслідок невідповідності між відповідальністю за видатки та податкоспроможністю (можливостями збору податків на місцевому рівні) визначальна роль належить дотації вирівнювання та коштам, що передаються з місцевих бюджетів до Державного бюджету.
Д отація вирівнювання – це міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує. Таку дотацію отримують місцеві бюджети, чия дохідна спроможність недостатня для фінансування делегованих державою повноважень у сфері державного управління, охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення і соціального захисту, культури, спорту тощо.
Особливість сучасної трансфертної політики полягає передусім у наявності механізму автоматичного перерахування дотації вирівнювання з державного бюджету. Вона перераховується управліннями Державної казначейської служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі відповідним бюджетам шляхом застосування нормативів щоденних відрахувань, затверджених Законом про Державний бюджет України, від доходів загального фонду державного бюджету, які мобілізуються на відповідній території і за рахунок яких здійснюється перерахування дотації.
Субвенції – міжбюджетні трансферти для використання на досягнення певної мети в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про її надання. Субвенція видається бюджету нижчого рівня з чітко обумовленим цільовим призначенням, як допомога держави місцевим органам на відповідні програми, зокрема інвестиційні та заходи соціального розвитку. Обсяги та умови надання і використання субвенцій з Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів затверджуються законом України про Державний бюджет на поточний рік, а також відповідними урядовими постановами.
Субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються з одного  місцевого бюджету іншому на підставі договору між надавачем субвенції та  її отримувачем. При цьому у БК України чітко визначено, що  субвенції на виконання інвестиційних проектів відносять до доходної  частини бюджету розвитку місцевих бюджетів, проте у видатковій частині  бюджету розвитку надання таких субвенцій не передбачено. Перерахування субвенцій із загального фонду бюджетів здійснюється  згідно з річним розписом бюджету, із спеціального фонду – пропорційно  плановим обсягам, затвердженим законом про Державний бюджет та  рішеннями відповідних місцевих рад про бюджет.
Таким чином, в Україні складається нова система міжбюджетних відносин, проте питання про необхідність їх оптимізації залишається актуальним. Від того, яким буде співвідношення функцій щодо регіонального розвитку між центральними і місцевими органами влади в Україні, а звідси і розподіл бюджетних коштів між ланками бюджетної системи, залежать якість та швидкість економічного розвитку як у регіонах, так і в країні у цілому.
Враховуючи стратегічні перспективи подальшого регіонального розвитку, основними заходами посилення ролі місцевих бюджетів у вирішенні питань стабілізації регіонального розвитку є, по-перше, розширення переліку закріплених дохідних джерел місцевих бюджетів, по-друге, зміщення акцентів у трансфертній політиці до зацікавлення бюджетів-донорів передавати кошти з метою стимулювання економічної ініціативи на місцях.
Головне завдання державної політики у сфері регулювання міжбюджетних відносин – сприяти динамічному соціально-економічному розвитку всієї країни та окремих регіонів за допомогою раціонального управління загальнодержавними та місцевими ресурсами  [35] . Держава має чітко визначитись у кінцевій стратегічній меті реформування системи міжбюджетних відносин. Слід говорити не про активне державне втручання в управління економічними аспектами регіонального розвитку, а про державну політику сприяння залученню внутрішнього потенціалу регіонів до процесу загального економічного зростання, стимулювання повнішого й ефективнішого використання місцевих матеріальних, трудових, інтелектуальних ресурсів для забезпечення добробуту всіх громадян України незалежно від місця їх проживання.
Головними цілями сучасної політики у сфері міжбюджетних відносин в Україні мають стати забезпечення повного виконання фінансових зобов’язань держави щодо надання суспільних послуг на встановленому мінімальному гарантованому рівні, а також усунення дестимулюючих елементів і посилення стимулюючих функцій, насамперед у напрямі заохочення збільшення власних дохідних джерел  [36] .
Отже, державна політика регулювання міжбюджетних відносин закладає стратегію розвитку регіонів та потребує концептуального підходу, міжбюджетні відносини є основою і рушієм проведення регіональної політики.

§4.6. Бюджетний процес в Україні.
4.6.1. Загальна характеристика бюджетного процесу
Особливістю бюджетного права у системі фінансового права є виділення саме в цій підгалузі процесуальних фінансово-правових норм, які утворюють окремий бюджетно-правовий інститут − бюджетний процес.
Бюджетний процес є формою або засобом здійснення матеріальних бюджетних прав, які надані учасникам бюджетного процесу законодавством. При цьому характер зв’язку матеріальних і процесуальних норм бюджетного права істотно відрізняється від характеру зв’язку, наприклад, у цивільному матеріальному і цивільно-процесуальному праві, які існують як самостійні галузі права. Бюджетні матеріальні і процесуальні норми складають хоч і окремі правові інститути, але входять у підгалузь фінансового права – бюджетне право. У цивільних матеріальних і цивільних процесуальних відносинах існують самостійні різні суб’єкти, а у бюджетних – це одні й ті ж суб’єкти.
Бюджетний процес — це регламентована нормами права діяльність, пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України. Стадії бюджетного процесу – це окремі етапи діяльності з бюджетом, на яких реалізуються бюджетні повноваження суб’єктів бюджетних правовідносин.
Бюджетний процес базується на спеціальних принципах, головними з яких є:
1) строковості – бюджет приймається строком на один бюджетний рік – з 1 січня по 31 грудня. При цьому повний цикл бюджетного процесу, тобто період з початку складання проекту бюджету до затвердження звіту про його виконання триває понад два календарних роки.
Графік бюджетного процесу:
Верховна Рада України не пізніше 30 квітня року, що передує плановому, розглядає питання щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.
Кабінет Міністрів України приймає Постанову щодо схвалення проекту закону Про Державний бюджет та подає його разом з відповідними матеріалами до Верховної Ради України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому.
Не пізніше, ніж через 5 днів з дня подання Кабінетом Міністрів України проекту закону до парламенту член Кабінету Міністрів України, відповідальний за формування державної бюджетної політики, представляє його на пленарному засіданні парламенту.
Не пізніше 1 жовтня проект закону розглядається народними депутатами, а також у комітетах, фракціях, групах.
Комітет Верховної Ради України з питань бюджету не пізніше 15 жовтня спільно з уповноваженими представниками Уряду розглядає пропозиції до проекту закону, висновки Рахункової палати і готує висновки та пропозиції до нього (які викладаються у вигляді проекту постанови Верховної Ради).
Верховна Рада України приймає проект закону про Державний бюджет України у першому читанні не пізніше 20 жовтня року, що передує плановому.
Друге читання завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому.
Третє читання завершується не пізніше 25 листопада року, що передує плановому.
Закон про Державний бюджет України приймається до 1 грудня року, що передує плановому.
Річний звіт про виконання державного бюджету подається Кабінетом Міністрів України парламенту, Президенту Ураїні та Рахунковій палаті України не пізніше 1 квітня року, наступного за звітним.
Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує та подає Верховній Раді України висновки про використання коштів Державного бюджету України з оцінкою ефективності такого використання, а також пропозиції щодо усунення порушень, виявлених у звітному бюджетному періоді, та вдосконалення бюджетного процесу загалом.
2) спеціалізації бюджетних показників – бюджети всіх рівнів бюджетної системи складаються і виконуються за єдиною бюджетною класифікацією.
3) розмежування компетенції між органами представницької і виконавчої влади як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях.
4) адресності і цільового характеру бюджетних коштів – бюджетні кошти виділяються у розпорядження конкретних отримувачів з визначенням необхідності досягнення за рахунок їх використання конкретних цілей.
5) єдності і повноти обсягу всіх доходів і видатків - при складанні проекту бюджету повинні враховуватися всі джерела доходів на майбутній бюджетний рік з урахуванням економічних показників суспільного виробництва. При плануванні видаткової частини бюджету необхідно суворо дотримуватися параметрів видатків на душу населення рівномірно по всій країні.
6) ефективності та економності використання бюджетних коштів – одержувачі бюджетних коштів досягають запланованих результатів за умови економного витрачання бюджетних коштів.
7) гласності і публічності – показники бюджету і звіту про його виконання, процес обговорення проекту бюджету оприлюднюються через засоби масової інформації. Так, відповідно до ст. 28 Бюджетного кодексу центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, забезпечує оприлюднення :
1) проекту закону про Державний бюджет України;
2) закону про Державний бюджет України з додатками, що є його невід’ємною частиною;
3) інформації про виконання Державного бюджету України за підсумками місяця, кварталу та року;
4) інформації про виконання зведеного бюджету України;
5) іншої інформації про виконання Державного бюджету України.
На кожній стадії бюджетного процесу вирішуються питання, які в інший час не можуть бути вирішені. Стадії бюджетного процесу йдуть послідовно і порядок цей змінювати неможливо [35].
Відповідно до ст. 19 Бюджетного кодексу стадіями бюджетного процесу визнаються:
1) складання проектів бюджетів;
2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;
3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.
Учасниками бюджетного процесу є органи, установи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями (правами і обов’язками з управління бюджетними коштами).